ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    9 670
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    176

Весь контент пользователя ANTIRAID

  1. Державний герб України Справа № 559/701/17 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 січня 2019 року Дубенський міськрайонний суд Рівненської області в складі: головуючої судді Жуковської О.Ю., секретарів судового засідання Стехи М.В., Остапчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дубно кримінальне провадження № 42016180000000049 від 24.03.2016 про обвинувачення: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Кузнецовськ (Вараш) Рівненської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1, громадянки України, українки, заміжня, має на утриманні малолітню дитину, не судима, адвокат, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі КК України), з участю сторін: обвинувачення - прокурор Войтюк А.М., Ярощук А.Ю.; захисту - обвинувачена ОСОБА_1 та її захисник ОСОБА_46., - ВСТАНОВИВ: І. ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті і підтримане прокурором під час судового розгляду, наступного змісту: ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що вона, будучи адвокатом, повноваження якого посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, маючи повноваження на заняття адвокатською діяльністю, будучи допущеною до участі у кримінальному провадженні № 12015030130000286 від 28.04.2015 (далі - кримінальне провадження) в якості захисника підозрюваного ОСОБА_3, за ознаками злочинів, передбачених ч. 2, ч. 3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області, використовуючи свій статус адвоката та процесуальне становище захисника обвинуваченого у справі, у власних корисливих цілях, зловживаючи довірою до себе як адвоката та захисника обвинуваченого у справі, 21.03.2016, перебуваючи у м. Луцьк Волинської області, після судового засідання по кримінальному провадженню по обвинуваченню ОСОБА_3 за ознаками злочинів, передбачених ч.2, ч. 3 ст. 185 КК України та інших осіб, запропонувала останньому надати грошові кошти в сумі 3000 доларів США для передачі їх до початку наступного судового засідання прокурору, який приймає участь у судовому провадженні - прокурору Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, за висловлення позиції прокурором в суді щодо призначення покарання ОСОБА_3 не пов'язаного із позбавленням волі, чим підбурила останнього до надання неправомірної вигоди службовій особі, яка відповідно до п. 2 примітки 1 до ст. 368 КК України, займає відповідальне становище. ОСОБА_3, усвідомлюючи обставини подальшого призначення йому покарання за вчинені ним злочини, які повідомлені йому захисником ОСОБА_1, вимушено погодився на її незаконні дії передати грошові кошти в якості неправомірної вигоди для службових осіб, які займають відповідальне становище, однак звернувся до правоохоронних органів із заявою про вимагання у нього неправомірної вигоди. Так, 12.04.2016 ОСОБА_1, перебуваючи у м. Дубно Рівненській області в ході зустрічі із ОСОБА_3 підтвердила останньому, що зможе запропонувати надати неправомірну вигоду у вигляді грошових коштів в сумі 3000 доларів США для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. 15.04.2016 приблизно о 18 год. 40 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у автомобілі ОСОБА_3, який знаходився поблизу офісного приміщення по АДРЕСА_2, отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 3000 доларів США (що згідно офіційного курсу Національного банку України становить 76800 грн.) з метою пропозиції їх надання для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. Таким чином, ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України, тобто в підбурюванні до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. ІІ. Докази, здобуті під час судового розгляду із показань учасників кримінального провадження. 2.1. Обвинувачена ОСОБА_1 скористалась конституційним правом зберігати мовчання і відмовилась давати показання на підставі ст. 63 Конституції України, вину не визнає, присягу адвоката не порушувала і злочину не вчиняла. 2.2. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 дала показання, що працює прокурором у Луцькій місцевій прокуратурі. Вона була процесуальним керівником в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які вчинили ряд крадіжок на території Луцького району. Було ряд доказів на підтвердження їх вини, оголошено підозру та обвинувальний акт нею скеровано до Луцького райсуду. Напередодні скерування обвинувального акту до суду, ОСОБА_7 застосували запобіжний захід у виді тримання під вартою, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 - особисте зобов'язання. Напередодні судового засідання, за день до затвердження обвинувального акту і скерування його в суд у березні 2016 року познайомилася з адвокатами, які приїхали з Рівне: ОСОБА_8 - захисник ОСОБА_6 та ОСОБА_1- захисник ОСОБА_3. Вдруге з адвокатами ОСОБА_8 і ОСОБА_1 вже побачилася в підготовчому судовому засіданні. На час скеровування обвинувального акту до суду ОСОБА_6 із ОСОБА_3 згідно характеризуючи даних були не судимі, але на цей момент вже були засудженні якимось судом Тернопільської області та ще Кременецьким районним судом Тернопільської області. Тобто, для неї як прокурора стояло питання як буде призначатися покарання, чи суд буде чекати, доки ті вироки наберуть законної сили. Підійшла ОСОБА_1 і запитувала щось щодо покарання, а вона в неї щодо вироків. Достеменно не пам'ятає. ЇЇ ж як прокурора цікавило чи подано апеляції на ті вироки, чи набирають вони законної сили, про що питала ОСОБА_1, бо та ОСОБА_3 захищала і по інших справах. Про міру покарання на той час ще рано було говорити, тому це не озвучувалося. Але для того, щоб вирішити питання складання покарання треба було знати про вироки. В обвинувальному акті було 6-8 епізодів, 7 чи 8 потерпілих, по деяких епізодам шкода була відшкодована шляхом повернення викраденого, а по інших були й цивільні позови, тому в суді ОСОБА_3 просила призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Загальна сума матеріальних збитків становила приблизно 125000 грн. З пом'якшуючих обставин тоді в ОСОБА_3 було щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. ОСОБА_3 частково визнавав вину по деяким епізодам. Про вимагання 1000 доларів США нічого не відомо. Ніякої попередньої змови не було. Зверталися до суду з клопотання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_9 у виді особистого зобов'язання відразу, бо він на той час був не судимий, проживав у іншій області, тому щоб забезпечити його явку в судові засідання потрібно було застосувати запобіжний захід. ОСОБА_1 до неї не зверталася, щоб застосувати її підзахисному саме особисте зобов'язання. Інших розмов, окрім описаної, з ОСОБА_1 не було. 2.3. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 у суді дав показання, що ОСОБА_1 була його захисником в м. Луцьку міському суді. Коли розглядалася справа вона сказала, що потрібно, щоб відшкодував шкоду усім потерпілим, що треба платити, бо нічого так не вирішиться. Конкретно йому сказала пізніше, що це 3000 доларів США. Він сказав, що таких грошей нема. То вона сказала: «Шукай, бо можуть змінити запобіжний захід». З ОСОБА_10 була укладена угода в немалій сумі 1000 доларів США. Про 3000 доларів США сказала йому після кількох засідань на завершенні справи, конкретної дати не пам'ятає. Це була справа за ч.ч.2, 3 ст.185 КК України, там було ще двоє інших обвинувачених. Він зрозумів, що потрібно заплатити для прокуратури. Пізніше він перепитував чи це остаточна сума, чи потім ще знадобиться, чи будуть йому гарантії. Він зрозумів, що гроші не треба було тому прокурору, що підтримував обвинувачення, а вищестоящим. Наголошував, що йому ті кошти не так легко зібрати. Гроші передавав у своїй машині «БМВ» на вулиці біля її офісу в м. Дубно. ОСОБА_1 вийшла на вулицю до нього, в автомобілі він передав їй гроші і свою справу. Гроші вона брала, перераховувала їх у себе в кабінеті. Після цього вона повідомила, щоб розібрався з потерпілими й можливо усе буде добре. Про це вони переписувалися у вайбері. Він не був впевнений, що щось там зміниться й гроші туди дійдуть. Гроші були для прокуратури, бо він сподівався, що якщо заплатить, то покарання не буде пов'язаним з обмеженням чи позбавленням волі. З ОСОБА_1 був у досить хороших стосунках як з адвокатом. Старався бути з нею в дружніх стосунках. Вона наголошувала, що його візьмуть під варту, казала, що змінять запобіжний захід після вироку. Вона не змушувала платити, просто сказала шукати гроші. Вже всі свідки були допитані й через три засідання був вирок. Більше п'яти засідань було, коли стало питання про 3000 доларів США. Після цього звернувся в СБУ. Коли це було не пам'ятає: чи в 2015 році чи в 2016, весною чи осінню. Ніяких наркотичних засобів не вживав. Була ДТП, за що притягувався до адмінвідповідальності та за ст.130 КУпАП. В негласних слідчих діях по даній справі участь приймав, залучався до них вперше. Вдруге працівники СБУ залучили по справі ОСОБА_11. Звертався в СБУ про вимагання неправомірної вигоди ОСОБА_11 в оперативний відділ. У ОСОБА_1 було три номери телефонів. Спілкувався з нею по лайфу, інколи по іншим, якщо той був вимкнений. Мав зв'язок по вайберу, своїм номером лайфа користується й на сьогоднішній день. Спілкувався з ОСОБА_1, щоб вирішувала проблеми в Луцьку, свідок не вважає це ультимативною формою. 3000 доларів США дали в СБУ, працівники якої приїхали в м. Дубно, їх вручила оперативна група за містом за заправкою «WOG» на «Серпанку». Коли це було не пам'ятає, десь о 12-14 годині. Він знав лише одного працівника ОСОБА_12, прізвища якого не знає. Він розказав, що буде відбуватися. Щоб він приїхав і передав ці кошти ОСОБА_10. В автомобіль щось встановили, чи сумочка якась лежала, - щось їхнє. Надав на це дозвіл. Вони сказали, що нічого не пошкодять, лише поклали, а потім забрали. Перед тим йому теж давали працівника СБУ прилад у верхній карман куртки. Події з працівником поліції були значно пізніше, ніж із захисником. Були дві дівчини і десь 7-8 інших чоловік. Коли в машину клали щось, робили з грошима не бачив що. Підписував документи вже після того, як передав гроші, а до того нічого не підписував. У офіс їхав сам на «БМВ», яке було в його користуванні. Гроші захиснику передав у папці. Вона їх у папці й понесла. Він під'їхав, ОСОБА_10 вийшла, відкрила двері з іншої сторони. Не бачив, щоб гроші брала в руки. Потім поїхав у своїх справах, здається додому, а через кілька годин подзвонили, щоб під'їхав на заправку «Wog», де були ксерокопії банкнот з підписами та прізвищами понятих, і він попідписував. На ксерокопіях банкнот стояло три прізвища учасників і він знизу поставив свій підпис. Банкнот було 30 штук. Не пам'ятає чи ще щось підписував. Крім Луцької справи були ще кримінальні справи в Кременці й ще одна направлена. Всього було 21 епізод за ст.185 КК України по Млинову, Кременці та Луцьку. Збитки потерпілим відшкодовував і брав розписки, може були ще 13 штук. ОСОБА_1 орієнтувала на відшкодування шкоди. Декілька разів ОСОБА_1 спілкувалася разом з ним із потерпілими. Давав їй кошти для передачі потерпілим на відшкодування збитків. В потерпілого ОСОБА_13 загальна сума збитків була понад 70000 грн. ОСОБА_12 з СБУ знає кілька років - близько 5. Це не він пішов до СБУ, а знайомий з СБУ прийшов до нього. Не пам'ятає де писав заяву, але не в СБУ. Зміст пам'ятає: що в м. Луцьку прокурор Балаш мала розмову безпосередньо з ОСОБА_10 чи її людьми, і що вимагає таку-то суму, все. 2.4. Свідок ОСОБА_31 в суді дав показання, що він в даному провадженні був процесуальний керівник відповідно до постанови заступника прокурора області. Відомості внесені в ЄРДР в березня місяці 2016 року за ч.3 ст.368 КК України. Підставою внесення відомостей в ЄРДР була заява громадянина, мешканця м. Дубно, яка надійшла з супровідним листом до прокуратури Рівненської області, датована березнем 2016 року про те, що від нього вимагають неправомірну вигоду його захисник ОСОБА_1 за вирішення питання чи звільнення його від кримінальної відповідальності чи закриття кримінального провадження за крадіжки, які мали місце у Волинській області. Після внесення відомостей до ЄРДР ним проводилися слідчі дії, допитав особу, яка звернулася із заявою. В середині квітня 2016 року здійснено виїзд в м. Дубно із його участю та о/у ВБКОЗ УСБУ в Рівненській області, колишнього ст. слідчого СВ прокуратури Рівненської області ОСОБА_15 та понятих, колишнього заступника прокуратури Рівненської області ОСОБА_16 Проведені слідчі дії в адмінприміщенні комунальної форми власності, в якому знаходилася якась державна установа і ще кабінети, які орендувалися ФОП, юридичними особами. Слідчі дії проводилися в кабінеті адвоката ОСОБА_1 В кабінет зайшли в складі слідчо-оперативної групи: спочатку зайшли оперуповноважені, потім ст. слідчий Бабич, він і двоє понятих осіб жіночої статті. Там була ОСОБА_1 та чоловік, з яким вона розмовляла. Оперуповноважені повідомили, що буде проводитися огляд. ОСОБА_1 не заперечувала, лише на її прохання видалила чоловіка. Провели огляд і освідування ОСОБА_1 Перед початком освідування була ним оголошена постанова про освідування ОСОБА_1 Проводився відеозапис на відеокамеру «Соні», УФ-лампа і взяли змиви із долонь рук, які опечатали та скріпили печатками (бинти) й підписували поняті. А сама ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Слідчу дію освідування проводив він і старший слідчий прокуратури Рівненської області Бабич: робив змиви за допомогою спецрозчину з кистей рук ОСОБА_1 Протокол був складений після завершення слідчої дії не на місці події. Всім запропоновано проїхати в м. Рівне в прокуратуру Рівненської області для складання протоколів огляду та освідування, це було здійснено в темну пору доби біля опівночі. Після відтворення відеозаписів і відповідно до нього був складений протокол і оголошений. Всі, крім ОСОБА_1, його підписали. Відтворення відео, можливо, й не проводилося, стверджувати не буде. Скоріш за все він не проводився. Протоколи були складені, учасники його прочитали, заперечень не мали і підписали їх. Всі учасники разом приїхали в прокуратуру Рівненської області, можливо, по черзі підходили й підписували. Поняті були й підписували ОСОБА_17 і ОСОБА_18 обидва протоколи. В протоколі огляду підписані одні поняті - ОСОБА_17 і ОСОБА_18, а в протоколі освідування вказані інші поняті, бо ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Можливо їх забезпечили працівники СБУ, чому не знає, не пам'ятає. Можливо ОСОБА_17 і ОСОБА_18 вже на той час пішли. Після проведення слідчих дій їхали багато учасників трьома автомобілями. Він їхав з оперуповноваженими, жінок з ним в авто не було. ОСОБА_16 їхав своїм службовим авто. ОСОБА_15 теж був у прокуратурі області, коли складалися протоколи. Чи були вночі поняті - жінки точно не пам'ятає. При надходженні НСРД в режимно-таємній частини процесуальний керівник знайомиться з ними й вирішує питання їх розсекречення чи знищення. В даному провадженні взагалі не пам'ятає, що йому надходили НСРД. Не виключає, що міг виносити постанову про проведення НСРД. 2.5. Свідок: ОСОБА_18 дала показання, що працівники СБУ запросили її і колегу бути понятими при отриманні неправомірної вигоди ОСОБА_1. При них впродовж 30-40 хв. оброблювалися порошком гроші на заправці за «Серпанком» на дворі. Суми не пам'ятає, тільки що це були долари купюрами 100 доларів, гроші перераховувалися, ксерокопій при ній не робили. З протоколом ознайомлювалася. Спочатку, коли кропилися гроші, був якийсь хлопчина високий, працівники поліції, ще понята. Потім гроші зібрали і передали високому хлопчині. Документи якісь складалися, це було на вулиці, підписували. Потім сіли в машину з працівником СБУ і колегою. Високий хлопець їхав в іншій машині. Поїхали до ОСОБА_1 в кабінет, біля музичної школи. Зачекали, потім сказали, щоб вони зайшли в кабінет, по коридору на ліво двері. Зрозуміла по вивісці, що це робочий кабінет адвоката ОСОБА_1. В середині були ОСОБА_1 і якійсь невідомий чоловік, не той хлопець, що їхав окремо на машині. Невідомий чоловік довго не був і пішов. Була папка з документами, відкрили справу, а там гроші - долари, які світилися. Зачитувалися номера купюр, був відеозапис. На руках у ОСОБА_1 було пару крапок на внутрішній сторони долоні. Це був кінець робочого дня і вона поїхала додому біля 20.00-21.00, вночі в прокуратуру точно не їздила. Всі підписи її, але в прокуратуру обласну її забрали зранку з Дубно на наступний день. Там її допитували як свідка. 2.6. Свідок ОСОБА_17 була понятою. Пам'ятає, що це була п'ятниця квітня чи травня 2016 року, вони з Мар'яною Борисівною йшли з роботи. До них підійшли і запропонували бути понятими, вони погодилися. Дала аналогічні показання як і свідок ОСОБА_18 Уточнила, що кабінет на другому поверсі в будинку, де магазин «ІНФОРМАЦІЯ_4». Гроші розкладали по підлозі і там було 3000 доларів США. Закінчилося все десь біля 21.00 год. На другий день поїхали в Рівне в прокуратуру, там взяли свідчення і підписували якісь документи. Підписи точно її. 2.7. Свідок ОСОБА_13 дав показання, що ОСОБА_1 приїжджала до нього з ОСОБА_3, який обікрав його, ще до суду. Віддали тоді чи 1500 чи 2000 грн., просили, щоб написав що немає претензій, а потім повернуть всю суму. Але шкоду заподіяно на 80000 грн., тому сказав, що якщо ОСОБА_3 відшкодує все, тоді напише розписку. Викрадене майно частково повернули, а ще на той час залишалося 80000 грн. В ОСОБА_3 вже інша захисник. 2.8. Свідок ОСОБА_19 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив тільки раз з обвинуваченим, який його обікрав. Дзвонили, хотіли зустрітися, щоб домовитися про відсутність претензій (забрати заяву) та відшкодувати 1000 грн., але не домовилися. Збитки заподіяні десь на 2000 грн., але була ще одна крадіжка такими самими способом, але не доведено. Їх було десь троє чоловік. Збитки не відшкодовано. Подзвонили з СБУ м. Дубно, приїхали до нього. Питали чи знає ОСОБА_1, сказали, що взяли її на хабарі і чи не дзвонила кілька днів тому, чи не домовлялася з ним. Склали відразу протокол. 2.9. Свідок ОСОБА_20 дав суду показання, що ОСОБА_1 знає як захисника обвинуваченого ОСОБА_3. Зустріч з приводу відшкодування шкоди була із ОСОБА_3 і його захисником ОСОБА_1, крім матеріальної шкоди обговорювали й моральну. ОСОБА_3 виплатив йому шкоду в розмірі біля 1500 грн. приблизно через 1-2 місяці вже після судового засідання й він написав розписку, ОСОБА_1 не була присутня при цьому. Подзвонили з СБУ, сказали що є кримінал по адвокату одного з обвинувачених по криміналу, де він потерпілий по крадіжці. Зустрівся з працівниками СБУ біля дому, питали чи знає її. Сказав, що був такий адвокат в обвинуваченого. Протокол допиту складали одразу в машині. 2.10. Свідок ОСОБА_21 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив на суді по кримінальній справі. Йому дзвонили з прокуратури й казали, що ОСОБА_1 - адвокат яка захищала, здається, ОСОБА_6 чи ОСОБА_3, взяла хабар, допитували його чи вона не пропонувала йому нічого, записували щось. По тій справі в Луцьку він потерпілий, збитки йому заподіяні на 13000 грн. ОСОБА_3 відшкодував під час слідства 1000 грн., а під час судового провадження не відшкодовував нічого. З адвокатом ОСОБА_1 обвинувачений ОСОБА_3 до нього не зверталися з питання відшкодування шкоди. 2.11. Свідок ОСОБА_22 дав показання, що він ФОП і був потерпілим у кримінальному провадженні, ОСОБА_1 приїжджала раз до нього з обвинуваченим, щоб написав заяву про те, що не має претензій, але відшкодували частину збитків, тому не підписав заяву. Другий раз бачив її в суді. В суді вже таку заяву написав і його більше до суду не викликали. Підтвердив, що його розписка. 2.12. Свідок ОСОБА_23 дав показання, що до нього приїжджали слідчі й казали, що пані ОСОБА_1 взяла хабар, щоб підписав якийсь протокол, бо їм треба. Він був потерпілим в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_6 й ОСОБА_3. З адвокатом ОСОБА_1 бачився в суді в м. Луцьку. Про відшкодування збитків говорив сам ОСОБА_3: пропонував віддати викрадені речі й 500 грн. моральної шкоди, щоб написав заяву про відсутність претензій. Поряд були ОСОБА_1 та його сусід Деркач, якого теж обікрали. Частково викрадене майно повернули. Моральну шкоду також частково виплатили, але він потім погодився, що претензій немає, про що написав розписку ОСОБА_3. IІІ. Докази, на які посилається сторона обвинувачення: Прокурор вважає, що вина ОСОБА_1 доведена доказами, дослідженими під час судового розгляду: 1.показаннями свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших свідків - потерпілих у кримінальному провадженні №12015030130000286 від 28.04.2015 по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2, ч.3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області: ОСОБА_13, ОСОБА_24, ОСОБА_20, ОСОБА_25, ОСОБА_23 та ОСОБА_26 2.матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) відносно ОСОБА_1: 1) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 15.04.2016 №13/1723т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/593т (а.с. 83-84т.3), 2) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 15.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с. 85 т.3); 3) протокол про результати контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину №13/1726т (розтаємнено) (а.с. 86-87 т.3); 4) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 13.04.2016 №13/1653т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/589т (а.с. 98-100 т.3), 5) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 13.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с.101 т.3), 6) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо контроль особи від 15.04.2016 №13/1721т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/596т (а.с. 102-103, т.3); 7) протоколом за результатами проведення НСРД відео контроль особи від 15.04.2016 №13/1724т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/595т (а.с. 104-105, т.3); постановою прокурора про проведення НСРД контроль за вчиненням злочину від 15.04.2016 та дорученнями оперативному підрозділу на проведення НСРД від 15.04.2016 (а.с. 307-312 т.3), 8) ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016 про надання дозволу на проведення НСРД: аудіо-, відеоконтроль особи, спостереження за особою з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження (а.с. 313, т.3), 9) клопотання прокурора Рівненської області про дозвіл на проведення НСРД від 31.03.2016 (а.с. 314-316, т.3). 3.Документами: 1) заявою ОСОБА_3; 2) документами, одержаними в Луцькому міськрайонному суді та Луцькій місцевій прокуратурі; 3) протоколом виготовлення, вручення і використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 15.04.2016 з додатком ксерокопіями грошових коштів (а.с. 88-97 т.3), протоколами освідування ОСОБА_1 та огляду грошових коштів від 15.04.2016, оптичним диском та касетою мініДВ, доданими до протоколів (а.с. 37-45, т.3); 4) довідкою УСБУ в Рівненській області від 11.12.18 про виділення грошових коштів (а.с. 187, т.1); 5) протоколом огляду речей від 03.03.2017 з додатком фото таблицею (а.с. 286-296, т.3), та іншими; 4.висновками судових фоноскопічних експертиз: 1) № 2643/2644 (а.с. 172-180 т.3), 2) №2645/2646 від 30.06.2016 (а.с. 182-189 т.3), 3) №2647/2648 від 24.06.2016 (а.с. 191-197 т.3), 4) №2650 від 28.12.16 (а.с. 205-207, т.3); 5) висновком судової фізико- хімічної експертизи №2.1-239/16 від 22.06.2016 (а.с. 113-117, т. 3). 5.Речовими доказами: грошовими коштами, вилученими у ОСОБА_1 6.Даними, що характеризують особу обвинуваченої ОСОБА_1 (а.с. 270-279, 281-283 т.3). Прокурор подав клопотання про визнання доказів сторони захисту недопустимими, проти чого заперечують обвинувачена та її захисник. ІV. Докази, на які посилається сторона захисту: 1. Договір оренди № 003 від 01 вересня 2015 року та доповнення до договору оренди № 003 від 10 вересня 2015 року, товарні чекі № 01 від 05 січня 2017 року, №02 від 05 лютого 2017 року, №03 від 05 березня 2017 року, №04 від 05 квітня 2017 року, № 05 від 05 червня 2017 року (а.с. 9-17 т.2). 2. Ордери: серія РН-075 № 032 від 28.12.2015, серія РН - 075 № 033 від 12.01.2016, серія РН - 075 №035 від 03 02.2016 про надання правової допомоги ОСОБА_3 у Кременецькому ВП та Кременецькому районному суді Тернопільської області, в Дубенському ВП ГУНП в Рівненській області та суді першоїта апеляційної інстанції, в Луцькому ВП Луцького ГУНП у Волинській області адвокатом ОСОБА_1 відповідно (оригінали а.с. 19-21 т.2, копії а.с. 129-131 т.3). 3.Розписки від 29.03.2016, від 13.01.2016, від 29.12.2015, від 12.01.2016, від 29.12.2015, від 25.12.2015, від 19.01.2016, від 12.01.2016, від 24.02.2016, від 24.02.2016, від 05.04.2016, 25.11.2015, від 05.04.2016, від 31.03.2016 (оригінали а.с. 23-36, т.2, копії а.с. 135-147, т.3). 4.Копія адвокатського запиту на проведення науково-правової експертизи № 2130 від 03.01.2018 (а.с. 38-39, т.2) та Висновок спеціаліста старшого наукового співробітника інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидата наук ОСОБА_27 № 126/127-е від 07.06.2018 (а.с. 38-49, т.2). 5.Роздруківка смс-переписки з мобільного телефону ОСОБА_1 (а.с. 40-54, т.2). 6.Постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненької області від 31.05.2017 у справі № 559/588/17, за якою ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, та постанова Апеляційного суду Рівненської області від 23.06.2017, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вищезазначену постанову - без змін (а.с. 55-57, т.2). 7.Ухвала слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2016 року (справа № 161/3632/16-к) про обрання підозрюваному ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді особистого зобов'язання (а.с.58, т.2). 8.Копія вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 червня 2017 року у справі №161/4047/16-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185 КК України (7 епізодів) до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 59-64, т.3) та копія ухвали Апеляційного суду Волинської області від 18.01.2018 в справі №161/4047/16-к, якою вищезазначений вирок залишено без змін (а.с.65-68, т.2), копія ухвали Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 161/4047/16-к, якою у відкритті касаційного провадження відмовлено (а.с. 69-72, т.2). 9.Вирок Збаразького районного суду Тернопільської області від 07.06.2018 в справі № 601/2707/15-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.3 ст. 185 КК України (3 епізоди) засуджено до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 73-81, т.2). 10.Ухвала слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 16 березня 2016 року справа № 569/2997/16-к про застосування до ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді домашнього арешту в період доби з 23.00 год до 05.00 год. (а.с. 82-83, т.2). 11.Виписка з вироку Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к та сам вирок, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185, ч.2 ст. 289 КК України (11 епізодів) до 5 років позбавлення волі та звільнено з іспитовим строком 2 роки та 6 місяців (а.с. 84-149, т.2). Ухвала Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року, якою вирок Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к змінено в частині цивільного позову та в решті - без змін (а.с. 150-153, т.2). Постанова Верховного Суду від 19 квітня 2018 року в справі № 566/387/16-к , якою касаційну скаргу залишено без задоволення, а Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року - без змін (а.с. 154-156, т.2). 12.Обвинувальний акт по кримінальному провадженні №42017180000000021 від 08.02.2017 стосовно ОСОБА_11, обвинуваченого за ч.2 ст. 190 КК України, потерпілим по якому є ОСОБА_3 (а.с. 157-162, т.2). 13.Лист начальника управління Служби безпеки України в Рівненській області від 05.12.2018 року № 14/ц-2/12, що згідно Журналу №6 «Обліку заяв, пропозицій та скарг громадян в УСБУ в Рівненській області» за 2016 рік 24.03.2016 за №К-20 зареєстрована заява ОСОБА_3 стосовно вимагання неправомірної вигоди працівниками правоохоронних органів, яка надана особисто ним до чергової частини управління (а.с. 163, т.2). 14.А також на документи, що містяться в матеріалах кримінального провадження. Стороною захисту заявлено клопотання про визнання усіх доказів сторони обвинувачення в даному кримінальному провадженні недопустимими, проти чого заперечує прокурор. V. Висновки суду щодо клопотань сторін про недопустимість доказів Конституційний Суд України у рішенні № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі №1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 62 Конституції України вказав, що визнаватися допустимими і використовуватись як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. a.Щодо підозри Обвинувачена ОСОБА_1 є адвокатом, повноваження якої посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно - дисциплінарною комісією адвокатури, що визнається сторонами. Стаття 131-2 Конституції України визначає, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується (ст. 59 Конституції України на момент подій квітня 2016 року і ст. 131-2 Конституції України на час письмового повідомлення про підозру). У ст. 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; держава створює незалежні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності. Відповідно до п.7 ч.1 ст. 480 КПК України особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно адвоката. Згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру адвокату здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень. Аналогічна вимога закону міститься в п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що повідомлення про підозру адвоката може бути здійснено виключно …прокурором області. 08 лютого 2017 року прокурором Рівненської області старшим радником юстиції ОСОБА_28 по даному кримінальному провадженні винесено та підписано письмове повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України (а.с. 246-249, т.3). Супровідним листом прокурора, яких здійснює процесуальне керівництво у кримінальному провадженні - прокурора відділу управління нагляду прокуратури області радника юстиції ОСОБА_29 від 08.02.2017 за № 04/2/4-221 на ім'я слідчого управління ГУНП в Рівненській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_30, вказане повідомлення про підозру було направлено для його вручення ОСОБА_1 згідно доручення прокурора області (а.с. 245, т.3). В той же день слідчим ОСОБА_30 вищевказане повідомлення про підозру було вручено ОСОБА_1 (а.с. 249, т.3). Щодо процесу здійснення письмової підозри адвокату, суд погоджується із позицією п'яти суддів Великої палати Верховного суду, висловленої в спільній Окремій думці на постанову від 8 листопада 2018 року в справі № 800/536/17. Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов'язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз'яснити її зміст. Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Викладена в письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності в кримінальному провадженні, і в такий спосіб з'являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення. Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник отримують можливість цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов'язків, визначених статтею 42 КПК. Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Тож законодавець пов'язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК). Наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов'язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов'язані встановити точне місцезнаходження особи та саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз'яснити права підозрюваному, що є невід'ємним обов'язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов'язані детально роз'яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК). Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним із складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, стаття 6 § 3 a) вказує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред'явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну та фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень (Kamasinski (Камазінскі) проти Австрії, § 79; Pelissier і Sassi (Пеліс'є і Сассі) проти Франції [ВП], § 51). Стаття 6 § 3 a) Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, висунені проти нього та на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 59; Penev (Пенєв) проти Болгарії, §§ 33 і 42). Обов'язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, та він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію та не повідомляючи про це сторону захисту (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 65). За результатами аналізу правових норм КПК потрібно розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз'яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб'єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру». Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення. Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення - сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу. Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою. Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки - мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов'язків. Відповідно до гарантій незалежності адвоката, згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України, п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» письмове повідомлення про підозру адвокату мало бути здійснене прокурором області. Натомість, вручення підозри адвокату було передоручене слідчому, про що зазначено в тексті підозри. Врешті решт, саме слідчий вручив письмове повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 Що стосується можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому через іншого прокурора вручити адвокату повідомлення про підозру, то суд вважає наступне. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною другою статті 36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшуковик) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Проте в цій статті унормовується процесуальне становище прокурора - процесуального керівника досудовим розслідуванням. Крім того, слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора - процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов'язків. Однак не можна казати, що компетенція слідчого поширюється на всі процесуальні дії в кримінальному провадженні. Так, слідчий не має права виконати доручення прокурора на підтримання публічного обвинувачення в суді, бо це не охоплюється його компетенцією. Тобто, правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого. Здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК (у тому числі й адвокату), не входить до кола повноважень слідчого, і не може бути їм доручене в порядку пункту 4 частини другої статті 36 КПК. Враховуючи важливість акту повідомлення особі про підозру, а також беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (п.4 ч.2 ст. 36 КПК) та спеціальної норм (п. 3 ч.1 ст. 481 КПК), керівник регіональної прокуратури не вправі давати доручення про здійснення письмового повідомлення про підозру адвокату іншим службовим особам. Це виняткове повноваження прокурора області. Вищезазначені норми права є імперативними й абсолютно визначеними. Вони чітко і категорично вказують поведінку суб'єктів суспільних відносин і не підлягають розширеному тлумаченню. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує ці норми, можливостей для розсуду, а їх неправильне тлумачення призвело до того, що письмове повідомлення про підозру адвокату у вчиненні кримінального правопорушення здійснено суб'єктом, який не передбачений статтею 481 КПК. Законодавець, наділяючи процесуальними повноваженнями керівника регіональної прокуратури щодо здійснення повідомлення про підозру адвокату, передбачив додаткові правові гарантії щодо притягнення до кримінальної відповідальності адвокатів. Підозрюваною особа стає з моменту вручення їй повідомлення про підозру. Повідомлення про підозру адвокату мав підписати і вручити саме прокурор області. Вручення повідомлення про підозру слідчим є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення адвоката до участі в кримінальному провадженні як підозрюваного. Це загальний принциповий підхід до реалізації підвищеного ступеня процесуальної гарантії від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності адвоката, адже виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Припис п.1 ч.1 ст. 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності адвокатів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними функцій правничої допомоги шляхом установлення ускладненого порядку кримінального переслідування. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності адвокатів. Через недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 було здійснено неповноважною особою. І це має правові наслідки - така особа не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності. На що вказує і практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у пункті 46 рішення від 27 лютого 1980 року № 6903/75 у справі Deweer проти Бельгії зазначається, що «для цілей частини першої статті 6 Конвенції «звинувачення» (charge) може бути визначене як офіційне повідомлення, надане індивіду компетентним суб'єктом про те, що така особа підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення». b.Щодо доказів, здобутих під час проведення НСРД Згідно ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ? це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Згідно ч.1 ст. 89 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Відповідно до п.1.ч.4 ст. 258 КПК України, ст. 260 КПК України аудіо- і відео контроль особи є різновидами втручання у приватне спілкування. Ч.1 ст. 258 КПК України передбачене правило, за яким ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді. Проте, ч.5 цієї статті втручання у приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим заборонене. Аналогічні категорична норма міститься в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: п.9 ч.1 ст.23 Закону забороняє втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом. Тобто, сфері адвокатської діяльності відведене привілейоване місце у розумінні підвищених гарантій захисту від стороннього втручання. Така позиція є цілком обґрунтованою, якщо враховувати, що до тих гарантій, які має кожен адвокат як громадянин, додаються гарантії забезпечення його професійної діяльності щодо надання правової допомоги іншим особам та захисту прав, свобод і законних інтересів кожного, хто потребує такого захисту у межах встановлених юридичних процедур. Європейський суд з прав людини вказує, що в той час як стаття 8 захищає конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, вона передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами та клієнтами. Це підтверджується фактом, що адвокати здійснюють у демократичному суспільстві основоположну місію - захист обвинувачених і підсудних. Зрозуміло, адвокат не може належно здійснювати цю основоположну місію, якщо він не може гарантувати тим, кого захищає, що їхнє спілкування залишиться конфіденційним (Michaud проти Франції, № 12323/11, § 118 та R.E. проти Великобританії, № 62498/11, § 131, 27 жовтня 2015). В преамбулі Рекомендацій № R (2000) 21 Комітету Міністрів державам - членам про свободу професійної діяльності адвокатів (Ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 727-му засіданні заступників міністрів 25 жовтня 2000 року) вказано: «адвокат» означає особу, яка відповідно до національного законодавства кваліфікована та уповноважена захищати та діяти від імені своїх клієнтів, займатися юридичною практикою, з'являтися в офіційній якості в суді і консультувати та представляти своїх клієнтів у питаннях права. Згідно п.6 «Принцип І - Загальних принципів свободи професійної діяльності адвокатів» слід вжити всіх необхідних заходів для забезпечення додержання конфіденційності відносин між адвокатом і його клієнтом. Винятки з цього принципу можна дозволяти, лише якщо вони сумісні з принципом верховенства права. Таким чином, практика Європейського суду з прав людини у даному питанні категорична - передбачає посилений, привілейований захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами, а відповідно не допускає можливості державі втручатися у дану сферу відносин. Що відповідає і українському законодавству, яке забороняє втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом та на конституційному рівні гарантує адвокатам незалежність. Це означає, що навіть у випадку конфлікту між адвокатом та клієнтом держава не має права втручатись у спілкування та обмін інформацією між ними. Правоохоронним органом заборонено за допомогою адвоката отримувати конфіденційну інформацію щодо клієнта, аналогічно і від клієнта щодо адвоката. В силу прямої заборони втручання у приватне спілкування між адвокатом і підозрюваним, обвинуваченим (ч.5 ст. 258 КПК України), отримана інформація здобута всупереч процесуальному порядку і визнається судом недопустимим доказом. Суд оцінює Висновок спеціаліста старшого наукового співробітника Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидата наук ОСОБА_27, затверджений головою ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, д.ю.н., професором ОСОБА_32 № 126/127-е від 07.06.2018 (а.с. 38-49, т.2) як документ згідно ч.1 ст. 99 КПК України і робить висновок про його належність та допустимість. Згідно Висновку дії прокурора Рівненської області старшого радника юстиції ОСОБА_14 у кримінальному провадженні за №42016180000000049 від 24.03.16. щодо звернення до слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області з клопотанням про надання дозволу на проведення стосовно адвоката ОСОБА_1 НСРД, як наслідок Ухвала слідчого судді апеляційного суду Рівненської області від 04 квітня 2016 року; а також дії прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Рівненської області старшого радника юстиції ОСОБА_31 по винесенню постанови від 15 квітня 2016 року про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контроль за вчиненням злочину з метою здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди - не відповідають вимогам законодавства, зокрема, частині 5 статті 258 КПК України, пункту 9 частини 1 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», та прецедентній практиці Європейського суду з прав людини з цього приводу. Судом встановлено, що адвокат ОСОБА_1 надавала правову допомогу ОСОБА_3, здійснюючи його захист від кримінального обвинувачення у трьох областях України: Тернопільській, Рівненській і Волинській. Це визнається сторонами, у формулюванні обвинувачення зазначено: «ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що вона, будучи адвокатом, повноваження якого посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, маючи повноваження на заняття адвокатською діяльністю, будучи допущеною до участі у кримінальному провадженні № 12015030130000286 від 28.04.2015… в якості захисника підозрюваного ОСОБА_3». Статус ОСОБА_1 як адвоката ОСОБА_3 в кримінальному процесі підтверджується численними доказами, дослідженими судом: ордерами і угодою-дорученням, постановою слідчого СВ Луцького ВП Луцького ВП ГУНП у Волинській області від 03.02.2016 про допуск адвоката ОСОБА_1 до участі у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за 12015030130000286 від 28.04.2015 як захисника ОСОБА_3 та повідомлення від 17.04.2016 адвоката ОСОБА_1 слідчому судді, судді Луцького міськрайонного суду Волинської області і ОСОБА_3 про відмову від виконання обов'язків захисника ОСОБА_3, у кримінальних провадженнях на підставі п.1 ч.4 ст. 47 КПК України (а.с. 19-21 т.2, а.с. 129-134, а..с 278 т.3), копіями процесуальних документів (а.с.58, 82-83 т.2), показаннями свідка ОСОБА_3 та свідків-потерпілих ОСОБА_13, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, свідка-прокурора ОСОБА_5 31 березня 2016 року прокурор Рівненської області ОСОБА_14 звернувся до слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області з клопотанням про надання дозволу на проведення стосовно ОСОБА_1 - адвоката, негласних слідчих (розшукових) дій у формі: 1) аудіо, відео контролю особи, терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно); 2) спостереження за особою із використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження, терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно); 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно). НСРД 1 і 3 є різновидами втручання у приватне спілкування. При чому, згідно змісту клопотання прокурора Рівненської області, саме у приватне спілкування між адвокатом і клієнтом (а.с. 314-316 т.3). Ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04 квітня 2016 року вищевказане клопотання прокурора задоволено частково, надано дозвіл на проведення стосовно ОСОБА_1 таких негласних слідчих (розшукових) дій: аудіо-, відеоконтроль особи; спостереження за особою з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження терміном 20 діб (а.с.313 т.3). Відповідно до ч. 1 ст. 248 КПК України, розгляд клопотання слідчим суддею здійснюється за участю особи, яка подала клопотання. Суд звертає увагу, що в ухвалі слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016 вказано, що клопотання розглядалось за участі прокурора Рівненської області ОСОБА_31 Проте, ОСОБА_31 - це процесуальний керівник, а прокурор області - це ОСОБА_14 Сторона обвинувачення так і не змогла пояснити суду хто ж приймав участь під час розгляду клопотання щодо НСРД. ОСОБА_31 допитаний в суді як свідок дав показання, що не пам'ятає обставин, пов'язаних з НСРД у даному провадженні (хоч згідно матеріалів саме він санкціонував НСРД у виді контролю за вчиненням злочину). Також відповідно до змісту ухвали 04.04.2016 слідчому судді Апеляційного суду Рівненської області було надано витяг з ЄРДР № 42016180000000049 від 24.03.2016. Фабула в ухвалі звучить аналогічно фабулі, що міститься в клопотанні прокурора Рівненської області: «приватний адвокат ОСОБА_1, діючи умисно, за попередньою змовою з прокурором Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, вимагає неправомірну вигоду в розмірі 1000 доларів США від ОСОБА_3 за вирішення питання про незастосування до останнього міри покарання, пов'язаної з позбавленням волі за результатами судового розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України». В клопотанні прокурора Рівненської області також вказано: «Враховуючи механізм вчинення злочину адвокатом ОСОБА_1 та очевидну подальшу передачу неправомірної вигоди або її частини прокурору Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, необхідно також зафіксувати відомості про її особу, її поведінку, тих, з ким вона контактує…». Але суд позбавлений можливості перевірити початкову фабулу, за якою відомості внесені в ЄРДР 24.03.2016, оскільки первинний витяг з ЄРДР від 24.03.2016 в матеріалах кримінального провадження відсутній. І прокурор не пояснив як це могло статись. Кримінальне провадження розпочинається з витягу із ЄРДР, сформованого реєстратором старшим слідчим прокуратури Рівненської області ОСОБА_15 20.04.2016, тобто майже на місяць пізніше від дати реєстрації і уже після проведення усіх НСРД. Процесуальним прокурором зазначено ОСОБА_31 Фабула: «Працівник одного із правоохоронних органів спільно із адвокатом громадянина К. вимагає у останнього неправомірну вигоду за виконання в інтересах останнього дій із використанням службового становища», кваліфікація - ч.3 ст. 368 КК України (а.с. 1, т.3). Наступний витяг з ЄРДР у даному кримінальному провадженні сформовано 26.04.2016 за підписом реєстратора слідчого ГУНП в Рівненській області ОСОБА_30 після визначення підслідності постановою заступника прокурора Рівненської області Боровика А.В. від 20.04.2016 за слідчим управлінням ГУНП в Рівненській області, при цьому фабула не змінюється (а.с. 54-56, т.3). І третій витяг з ЄРДР у даному кримінальному провадженні сформований 08.02.2017 після повідомлення ОСОБА_1 підозри за ч.2 ст. 15, ч.2 ст. 27, ч.3 ст. 369 КК України, при цьому формулювання фабули не змінюється, а є аналогічним від 20.04.2016 за фактом ч. 3 ст. 368 КК України (а.с. 253, т.3). Дії прокурора Рівненської області ОСОБА_14 щодо звернення із клопотанням на втручанням у приватне спілкування адвоката (захисника ОСОБА_1) з підозрюваним (обвинуваченим) суперечать вимогам ч. 5 ст. 258 КПК України, а тому усі подальші докази здобуті внаслідок забороненого втручання у приватне спілкування отримані не в порядку, встановленому КПК України. У даному провадженні 15 квітня 2016 року прокурор відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Рівненської області старший радник юстиції ОСОБА_31 виніс постанову про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контроль за вчиненням злочину з метою здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди у формі імітування обстановки злочину з використанням заздалегідь ідентифікованих засобів - грошових коштів у сумі 3000 дол. США, що ідентифіковані шляхом визначення номіналу, серії та номерів купюр, ідентифікованих, шляхом помічення спеціальним люмінесцентним барвником (аерозолем) «Промінь», тривалістю 7 діб ( з 15.04.2016 року до 21.04.2016 року включно). Загальні підстави для проведення НСРД визначено ст. 246 КПК України, вимоги до постанови прокурора у ст. 251 КПК України, і щодо контролю за вчиненням злочину в ст. 271 КПК України. Відповідно до ч. 8 ст. 271 КПК України - якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами цього Кодексу. Аналізуючи зміст постанови прокурора встановлено, що її винесено на підставі заяви ОСОБА_3 і його показів як свідка, при цьому прокурор вважає, що «обставини, за яких здобуто вищевказані фактичні дані отримано у порядку, передбаченому КПК України», і робить висновок, «що це свідчить про відсутність провокування». Проте, якщо фактичні дані здобуваються в порядку КПК України, то можна робити висновок про їх допустимість. А провокація - категорія зовсім інша. Тут прокурор повинен був перевірити чи не підбурювали особу до вчинення злочину з метою подальшого її викриття безпосередньо працівники правоохоронних органів чи їх агенти. Прокурор всупереч ч.3 ст. 271 КПК України цього не зробив. Також всупереч п.6 ч.1 ст. 251 КПК України в постанові прокурора відсутнє обґрунтування неможливості отримання відомостей про злочин та особу в інший спосіб, натомість прокурор вважає заяву свідка достатньою підставою обґрунтовано підозрювати ОСОБА_1 у готуванні до вчинення тяжкого злочину, що полягає «у вимаганні грошових коштів… в розмірі 3000 доларів США». Прокурор вказує, що в умовах контролю за вчиненням злочину можна «повністю запобігти посяганню на незаконне отримання винагороди». А метою НСРД є «здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди за вчинення дій щодо призначення ОСОБА_3 більш м'якого покарання, ніж передбачене санкцією статті, за якою він обвинувачується». Суд звертає увагу, що мова йде про адвоката, який здійснює захист особи в кримінальному провадженні на договірних засадах, одним із завданням якого є максимально пом'якшити становище підзахисного. Проте прокурор абсолютно цього не аналізує і виносить постанову на підставі заяви і допиту як свідка клієнта адвоката, не обґрунтовуючи питання провокації, що суперечить положенням КПК України і гарантіям незалежності адвокатів. Також контроль за вчиненням злочину був пов'язаний з іншими негласними слідчими діями, проведеними стосовно ОСОБА_1, які згідно ч.5 ст. 258 КПК України є забороненим втручанням у приватне спілкування адвоката з клієнтом, про що свідчить протокол за результатами контролю за вчиненням злочину від 15.04.2016, під час якого велось спостереження за особою, а також аудіо і відео контроль (а.с. 86, т.3). Відповідно до п.1 ч.3 ст. 104 КПК України протокол має містити у вступній частині місце, час проведення та назву процесуальної дії. В даному протоколі час проведення - 21.46-21.58 год. 15.04.2016, при чому спостереження за ОСОБА_1 закінчилось о 22.00 год. Вказаний в протоколі час очевидно не може бути часом проведення процесуальної дії, яка розпочалась в м. Дубно (не вказано де саме) з помічення грошових коштів (не вказано коли саме), але спостереження встановлено з 14.00 год.; як і не може бути часом складання протоколу, адже спостереження за особою було завершено пізніше. При чому такий дефект із часом містять і інші протоколи за результатами НСРД: протокол за результатами проведення спостереження за особою від 15.04.2016, вказано у вступній частині 21.20 год., при цьому саме спостереження було закінчено пізніше часу виготовлення протоколу - о 22.00 год. (а.с. 85 т.3). Протокол виготовлення, вручення і використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 15.04.2016: розпочато о 17.45 год., а закінчено о 17.55 год., місця проведення не зазначено, лише «м. Дубно», проводив його о/у відділу БКОЗ Управління СБУ в Рівненській області ОСОБА_34 (а.с. 88-97 т.3). Цим же ОСОБА_34 складався аналізований вище протокол за результатами НСРД контролю за вчиненням злочину, де помічення грошових коштів відбувалось до встановлення спостереження за ОСОБА_1 о 14.00 год. згідно викладеної в протоколі хронології подій. Загалом, і у протоколах за результатами аудіо-відео контролів (а.с. 83-84, 98-100, 102-103, 104-105, т.3) немає часу проведення процесуальної дії, якщо вказані перемовини, то лише із зазначенням сторін і відображенням діалогів, але не часу коли це відбувалось. Сенсу подальшого аналізу протоколів немає, хронологію подій за ними відновити не вдається через недотримання вимог ст. 104 КПК України тим, хто проводив НСРД. Суд також окремо зауважує ситуацію, яка мала місце щодо додатків до протоколів, визнаних недопустимими. Прокурор надав суду для дослідження наступні оптичні диски в не запакованому вигляді DVD - R: 1) № 13/593 від 12.04.2016; 2) № 13/596 від 15.04.2016; 3) № 13/589 від 15.04.2016; 4) № 13/595 від 15.04.2016, чим порушено вимоги ч.3 ст. 105, ч. 2 ст. 106 КПК України. Згідно ч.3 ст. 105 КПК України додатки до протоколів повинні бути належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які брали участь у виготовленні та/або вилученні таких додатків. Ч.2 ст. 106 КПК України визначено, що до складу слідчої (розшукової) дії входять також дії щодо належного упакування речей і документів та інші дії, що мають значення для перевірки результатів процесуальної дії. Таким чином суду не вдалось простежити походження цих додатків, чи це ті ж диски, що направлялись в експертну установу, чи якісь інші їх копії, невідомо, чи змінювався їх зміст, що є очевидно недопустимим. Згідно супровідного листа вих. № 4157/24-2016 від 30.05.2016, у зв'язку з призначенням ряду відповідних експертиз, слідчим ОСОБА_30 на ім'я директора Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, серед іншого, було направлено 4 оптичні диски: 1)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/593) від 12.04.2016 року; 2)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/596) від 15.04.2016 року; 3)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/589) від 15.04.2016 року; 4)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/595) від 15.04.2016 року (а.с. 159-160 т.3). 09 червня 2016 року на ім'я слідчого ОСОБА_30 судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_35 було скеровано клопотання про надання апаратури відеозапису або зразків відеозаписів у оригінальному форматі, виконаних за допомогою даної апаратури; у випадку наявності досліджуваних записів у оригінальному форматі (у т.ч. на оригінальних носіях) надати відповідні записи; якщо перед записом на оптичні диски було змінено оригінальний формат файлів, додатково надати програмне забезпечення, за допомогою якого було отримано файли відеозапису у новому форматі, з докладним описом технологічної процедури отримання файлів у новому форматі (а.с. 165-166, т.3). На виконання вказаного клопотання та доручення слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій № 6578/24-2016 від 31.08.2016 року (а.с.169, т.3), оперативним підрозділом СБУ в Рівненській області 08 вересня 2016 року вих. листом № 13/2540 від 07.09.2016 направлено спецапаратуру відеозапису та зразки відеозаписів у оригінальному форматі, виконаних за допомогою даної спецапаратури. Вищевказані обставини підтверджуються також Висновком судової криміналістичної експертизи відео- звукозапису у кримінальному провадженні № 42016180000000049 від 28 грудня 2016 року, де вказано, що 08.09.016 при вищезазначеному листі УСБУ в Рівненській області експерту було надано оригінали записів зі спецапаратури (а.с. 205-207, т.3), рапортом оперуповноваженого УСБУ в Рівненській області - ОСОБА_36 від 27.03.2017, де вказано, що співробітниками відділу БКОЗ та відділу ОД Управління направлено спецапаратуру та зразки відеозаписів у оригінальному форматі для проведення судової фоноскопічної експертизи (а.с. 305, т.3). Усе вищезазначене свідчить, що оригінали надавались експерту 08.09.2016, але не суду. Суд отримав диски в не запакованому вигляді. Прокурором суду наданий лист заступника начальника управління - начальника управління СБУ в Рівненській області ОСОБА_37, вих. № 13/1903 від 30.07.2018, в якому зазначено що всі первинні носії інформації, що застосовувались під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та технічні засоби, які застосовувались під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні №42016180000000049 в Управлінні СБУ в Рівненській області наявні, однак, вищевказані засоби застосовуються для проведення оперативно-розшукових, контррозвідувальних заходів та негласних слідчих (розшукових) дій і відповідно - є з обмеженим допуском та відносяться до державної таємниці. Також зазначено, що оптичні диски DVD - R №№13/593, 13/596, 13/589, 13/595 «були виготовлені в такий самий спосіб як і оригінал, відповідно до норм чинного законодавства» (а.с.161-162, т.1). Проте, згідно вимог ч.3 ст. 254 КПК України виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається. Згідно досліджених судом матеріалів кримінального провадження на всіх протоколах НСРД, які є відтворенням аудіо-, відео записів, виготовлених як копії, зазначено, що вони «розтаємнені», що виключає засекречення вказаної інформації в оригіналі та віднесення її до державної таємниці. Сторона обвинувачення надає суду відомості, що інформація, яка міститься на вищевказаних носіях в оригінальному форматі є державною таємницею, однак відповідно до ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина. Більше того, саме на сторону обвинувачення покладається обов'язок доказування допустимості даних доказів відповідно до ч.2 ст. 92 КПК України. А згідно п.3 ч.2 ст. 99 КПК України складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії є документами. Відповідно до ч.3 ст. 99 КПК України сторона кримінального провадження зобов'язана надати суду оригінал документа. А положення ч.3 ст. 254 КПК України, що забороняє копіювання протоколів НСРД та додатків до них, якраз і направлені на посилення дотримання конституційних гарантій прав людини і основоположних свобод через захист інформації, отриманої в результаті проведення НСРД. Відповідно до ст. 253 КПК України особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження. Відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом. В матеріалах кримінального провадження відсутнє повідомлення в порядку ст. 253 КПК України підозрюваній і її захиснику про факт і результати НСРД, хоча це обов'язково повинна була зробити сторона обвинувачення до звернення в суд з обвинувальним актом, що зайвий раз свідчить про недопустимість усіх доказів, пов'язаних з НСРД. Відповідно до ч.1 ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Згідно ч.1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. За правилом ч.1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. А відповідно до ч.2 ст. 86 КПК України недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатись суд при ухваленні судового рішення. Згідно практики Європейського суду з прав людини «плід отруйного дерева» - юридична метафора, введена Верховним Судом США для опису доказів, отриманих за допомогою незаконно здобутих відомостей (рішення у справі «Гефген проти Німеччини», 30.06.2008, заява №22978/05, п. 168). Мається на увазі, що якщо джерело доказів («дерево») є недопустимим, то всі докази (відомості), отримані за його допомогою («плоди»), будуть такими ж (справа «Яременко проти України» (№2)», заява №66338/09, п.66). Враховуючи усе вищевикладене та сформовану доктрину «плодів отруйного дерева», суд визнає недопустимими доказами фактичні дані, здобуті всупереч процесуальному порядку, встановленого КПК України і внаслідок втручання у приватне спілкування адвоката ОСОБА_1 з клієнтом ОСОБА_3, а також увесь подальший ланцюжок доказів, разом з протоколами усіх НСРД з додатками, оптичними дисками, дорученнями, що стосуються НСРД, а також висновками експертиз, які є похідними від недопустимим доказів (а.с. 82-121, 159-207, 304-316 т.3). с. Щодо проведення слідчих дій в кабінеті адвоката Обвинувачена ОСОБА_1 є адвокатом, робоче місце якої знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. Про що свідчить договір № 003 від 01 вересня 2015 року, п.2 якого встановлює цільове призначення вищевказаного приміщення і за яким орендар зобов'язується використовувати його виключно як офісне приміщення для надання юридичних та адвокатських послуг, доповнення до договору оренди № 003 від 10 вересня 2015 року, товарні чеки № 01 від 05 січня 2017 року, №02 від 05 лютого 2017 року, №03 від 05 березня 2017 року, №04 від 05 квітня 2017 року, № 05 від 05 червня 2017 року (а.с. 9-17 т.2). Також поняті підтвердили, що слідчі дії проводились в кабінеті адвоката. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання відбувається згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (рішення Європейського Суду з прав людини: від 1 липня 2008 року у справі «Ліберті» та інші проти Сполученого Королівства», заява №58243/00, п. 59); у справі «Горанова-Караєва проти Болгарії, № 12739/05, п. 45, від 8 березня 2011 року). Відповідно до статті 30 Конституції України кожному гарантується недоторканість житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Статтями 7, 13 КПК України не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Ч.1 ст. 233 КПК України передбачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Згідно ч. 3 ст. 233 КПК України слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов'язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу. Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2018 року справа №623/4131/15-к; від 07 червня 2018 року справа № 740/5066/15-к. Також, згідно ч.2 ст. 233 КПК України під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться в постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. До іншого володіння особи належать транспортні засоби, земельні ділянки, гаражі, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого чи іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи. При цьому кримінальним і кримінальним процесуальним законом не встановлено обов'язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності та як вид права на чужі речі (статті 317, 395 ЦК). Згідно вимог ч. 8 ст. 271 КПК України якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами цього Кодексу. Виходячи з принципу недоторканості житла та іншого володіння особи та з огляду на визначення поняття іншого володіння особи, наданого в частині другій статті 233 КПК України, під ним розуміються предмети матеріального світу, які перебувають законно або незаконно у фактичному стабільному (тривалому) і безперервному володінні фізичної особи та призначені, пристосовані чи спеціально обладнані для розміщення або зберігання її майна, вирощування чи виробництва продукції, забезпечення побутових та інших потреб особи, а також оснащені будь-якими пристосуваннями (огорожею, запорами, сигналізацією, охороною тощо), які роблять неможливими або ускладнюють проникнення до них. При цьому зазначення про законне чи незаконне володіння як житлом, так і «іншим володінням» особи вказує на будь-які підстави набуття особою фактичного права володіння цим майном (права мати річ), яке може бути як пов'язаним, так і не пов'язаним з юридичною фіксацією цього факту (отриманням права на річ). Що відповідає правовому висновку Верховного Суду України у справі №5-299кс16 від 24.03.2016. Визначенням поняття «житло» в сенсі ст. 8 Конвенції Європейським Судом з прав людини охоплюється: - власність, яку особа щороку займає певний проміжок часу; - приміщення, пов'язані з професійною діяльністю (офіси) адвоката (рішення у справі Німітц проти Німеччини від 16 грудня 1992 року, Серія А, № 251-В, п. 29; «Смірнов проти Росії» від 7 червня 2007 року, Заява № 71362/01); - офісні приміщення (рішення у справі «Бук проти Німеччини» від 28 квітня 2005 року, Заява № 41604/98; рішення у справі «Ромен і Шміт проти Люксембургу» від 25 лютого 2003 року). Так, згідно свідоцтва № НОМЕР_2 від 30 червня 2012 року, ОСОБА_1 має право на зайняття адвокатською діяльністю, з метою здійснення якої 01 вересня 2015 року нею був укладений договір оренди приміщення № 003, а саме: кабінету №7 по АДРЕСА_3, оригінал якого разом з додатками до договору, товарними чеками були долучені стороною захисту в порядку ст. 350, ч. 11 ст. 290 КПК України та досліджені судом. Отже, враховуючи наведені обставини, в розумінні вищевказаних правових норм та практики ЄСПЛ обвинувачена є володільцем даного офісного приміщення, що в сенсі ст. 8 Конвенції ЄСПЛ тлумачиться як поняття «житло», а тому, відповідно до ст. 30 Конституції України, ст. ст. 7, 13, 233 КПК України - на нього розповсюджується гарантія недоторканості та відповідно встановлений законом обов'язок проведення в ньому огляду чи обшуку за: 1) за дозволом ОСОБА_1; 2) за вмотивованим рішенням суду; 3) невідкладного випадку, пов'язаного з врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, після чого орган досудового розслідування зобов'язаний невідкладно звернутись до слідчого судді з клопотанням. Фактично, 15.04.2016 відбувся несанкціонований доступ до житла особи в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод та іншого володіння особи згідно ч.2 ст. 233 КПК України - офісу адвоката. Дозволу на це не було ні від ОСОБА_1 згідно ч. 1 ст. 233 КПК України, ні від слідчого судді згідно ч.2 ст. 237, ч.1 ст. 235 КПК України. Як і не існувало невідкладного випадку, пов'язаного з врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, що дозволяло би слідчому до постановлення ухвали слідчого судді проникнути до іншого володіння особи згідно ч.3 ст. 233 КПК України, оскільки слідчий вручив підозру ОСОБА_1 майже через 10 місяців після проведення слідчих дій в її кабінеті. Також орган досудового розслідування у встановленому порядку в подальшому до слідчого судді з клопотанням про проведення огляду чи обшуку не звертався. Це призвело до порушення конституційного принципу недоторканості житла чи іншого володіння обвинуваченої ОСОБА_1 Окремо ще суд зауважує щодо постанови прокурора процесуального керівника ОСОБА_31 від 15.04.2016 про освідування ОСОБА_1 (а.с. 14, т.3). Згідно ч.1 ст. 241 КПК України слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Освідування здійснюється на підставі постанови прокурора (ч.2 ст. 241 КПК України). Хоч постанова прокурора про освідування і була наявна, проте вона не відповідає вимогам КПК України, оскільки в ній не зазначено статус ОСОБА_1 Освідувати можна підозрюваного. Але суд вважає, що через порушені адвокатські гарантії ОСОБА_1 статусу підозрюваної так і не набула. В період з 15.04.2016 до 08.02.2017 письмова підозра ОСОБА_1 не складалась і не вручалась ніким. Права потерпілої їй також не роз'яснювались. Отже, вона була в статусі свідка. Що підтверджується і матеріалами кримінального провадження, адже адвоката ОСОБА_1 після того допитували як свідка і навіть проводили одночасний допит зі свідком ОСОБА_3, що зайвий раз свідчить про порушення конституційних прав і свобод. Оскільки орган досудового слідства порушив ч. 1 ст. 30 Конституції України, тому відповідно до п.1 ч. 2 ст. 87 КПК України внаслідок істотного порушення прав людини і основоположних свобод, суд виконує свій обов'язок і враховуючи доктрину «плодів отруйного дерева» визнає всі докази, здобуті під час проникнення до офісу обвинуваченої - недопустимими, а саме: 1) протокол освідування особи від 15.04.2016 з додатками, змивами та відеозаписом освідування особи на оптичному диску та касеті мініДВ (а.с. 37-41, т.3); 2) протокол огляду грошових коштів від 15.04.2016 (а.с. 42-45, т.3); 3) речовий доказ - грошові кошти номіналом 3000 доларів США, 4) також судом визнані недопустимими усі висновки експертиз в даному провадженні, але суд звертає увагу, що в їх основу було покладено і дані, здобуті під час несанкціонованого проникнення до кабінету адвокату, наприклад, запис голосу ОСОБА_1, тому висновки судових фоноскопічних експертиз № 2643/2644 (а.с. 172-180 т.3), №2645/2646 від 30.06.2016 (а.с. 182-189 т.3), №2647/2648 від 24.06.2016 (а.с. 191-197 т.3), №2650 від 28.12.16 (а.с. 205-207, т.3); висновок судової фізико- хімічної експертизи №2.1-239/16 від 22.06.2016 (а.с. 113-117, т. 3) є недопустимими. d. Щодо провокації Сторона захисту вважає, що у даному кримінальному провадженні наявні усі ознаки провокації, але не заявляє про неї, бо обвинувачена злочину не вчиняла. Згідно ж процесуального критерію суд зобов'язаний з'ясувати матеріально-правовий критерій підбурення. Відповід но до практики, сформованої Європейським судом з прав людини (рішення у справах Teixeira de Castro проти Португалії, 09.06.1998, Ramanauskas проти Литви, 05.02.2008, Khudobin проти Російської Федерації, №59696/00, Bannikova проти Російської Федерації, 04.11.2010, №18757/06, Taraneks проти Латвії, 02.12.2015), необхідно з'ясувати, чи було б зазначене правопорушення вчинене без втручання влади. Визначення підбурювання, яке дав ЄСПЛ передбачає, що підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб'єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування "суто пасивним", суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд досліджує наступні критерії, коли оцінює, чи відбувся би інкримінований злочин, якби не дії правоохоронців: 1)наявність достатньої інформації щодо причетності особи до вчинення злочину: На момент внесення відомостей в ЄРДР існувала лише заява ОСОБА_3 від 24.03.2016 №К-20 (а.с. 4, т.3), що підтверджується і супровідною т.в.о. начальника Управління СБУ в Рівненській області заступнику прокурора Рівненської області ОСОБА_16 від 24.03.2016 №13/910-вих, до якої додано матеріали на 1 аркуші (а.с. 3, т.3). Усі НСРД базувались на заяві ОСОБА_3 та його показах як свідка. В клопотанні прокурора Рівненської області від 31.03.2016, як наслідок - і в ухвалі слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016, а також в постанові прокурора від 15.04.2016 про проведення НСРД контролю за вчиненням злочину зазначено, що з матеріалів кримінального провадження вбачається вимагання неправомірної вигоди адвокатом ОСОБА_1, яка діяла умисно за попередньою змовою з прокурором Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4 Такий висновок зроблено за заявою особи, відносно якої здійснювались кримінальні провадження у трьох різних областях України за чисельними епізодами інкримінованих корисливих злочинів. Відносно адвоката ОСОБА_1 в матеріалах кримінального провадження наявні лише позитивні характеристики (а.с. 281-283 т.3) і відсутні документи, які б свідчили, що вона може порушити присягу і вчинити кримінально-каране діяння. Відомості в ЄРДР внесено за ч.3 ст. 368 КК України, за якою захисник в кримінальному провадженні очевидно не може бути суб'єктом злочину, адже не підпадає під визначення службової особи для цілей ст. 368 КК України згідно примітки 1 до ст. 364 КК України, бо не має організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Незважаючи на це, з березня 2016 до лютого 2017 в даному кримінальному провадженні розслідувався злочин, передбачений ч.3 ст. 368 КК України. Відносно ж прокурора ОСОБА_4 навіть не виділялись матеріали з кримінального провадження і процесуального рішення не приймалось. Усе це в своїй сукупності свідчить про хибність висновків органу досудового розслідування і відсутність достатньої інформації щодо причетності ОСОБА_1 до вчинення злочину. Об'єктивна підозра, що ОСОБА_1 приймала участь в злочинній діяльності чи була схильна до вчинення злочину - відсутня. 2)повинні вступати в злочин лише на етапі його підготовки або вчинення: свідок ОСОБА_3 спочатку давав суду показання, що він не знав кому треба гроші і думав, що вищестоящим прокурорам, але не тій, яка підтримувала обвинувачення в суді. На прохання повідомити, що ж містилось в його заяві до УСБУ в Рівненській області, сказав, що написав про вимагання грошей прокурором Балаш і ОСОБА_1. Очевидно, що покази, які давались свідком в довільній формі і відповіді на питання головуючої судді суперечать одні другим. Після чого на уточнююче питання чи то він пішов до СБУ чи працівники СБУ самі до свідка прийшли, ОСОБА_3 активною киваючи при цьому головою зізнався, що це не він ходив до СБУ, а до нього прийшов його знайомий ОСОБА_12, якого вже знає 5 років і той працює в СБУ. Заяву писав в громадському місці не в приміщенні УСБУ в Рівненській області. Та і обірвана остання фраза заяви побічно свідчить, про диктовку. 3)пасивна поведінка правоохоронців: заява ОСОБА_3 була написана за ініціативою співробітника СБУ; 3000 доларів США, які використовувались у даному кримінальному провадженні, виділено з державного бюджету на підставі санкції голови СБУ (а.с. 187, т.1), ОСОБА_3 вживав фрази, що свідчать про спонукання до почуттів ОСОБА_1 Наприклад, в розмові зафіксованій 12.04.2016 саме ОСОБА_3 був ініціатором, просив ОСОБА_1 назвати суму, бо він ніби мав позичити ці кошти і спішив, аби товариш не поїхав, що йому терміново треба знати скільки позичати, наполегливо питав що там прокурор. Неодноразово отримував відповідь, що прокурор не вирішує, при цьому йшла мова й про відшкодування збитків потерпілому (а.с. 98-100, т.3). Чи, наприклад, події 15.04.2016, які передували зустрічі ОСОБА_3 з адвокатом ОСОБА_1, зафіксовані у протоколі огляду речей від 03.03.2017, під час якого слідчий оглянув пробук марки «HP», модель 4740s, що належить ОСОБА_1, де у вкладці «Viber» виявлено номер телефону під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_3», який співпадає із номером, вказаним в протоколі допиту свідка ОСОБА_3 Наявна переписка від 15.04.2016, коли о 15.09-15.10 год. ОСОБА_1 пише: «Справу не профукай. В тебе в машині. Ти забув віддати», у відповідь ОСОБА_38 о 15.11-15.14 год.: «Ок підвизу до Вас. Я на стрілку візьму купони,і привезу все разом?ок». ОСОБА_1: «…де я їх подіну?». ОСОБА_3: «В сейфе,а я де?додому не повезу точно…Чи нє?». ОСОБА_1: «Ну мені трохи незручно брати таку відповідальність на себе…». У відповідь: «Ну а я Вам довіряю!». ОСОБА_1: «Як хоч…». ОСОБА_3 о 15.21. год. «Тоді я наберу Вас». (а.с. 286-296 т.3). Свідки ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 дали показання, що працівники правоохоронних органів їх допитували і при цьому повідомляли, що адвокат ОСОБА_1 взяла хабар. Всі ці дії виходять за межі пасивного розслідування. Для суду очевидно, що свідок ОСОБА_3 намагався будь-якими методами уникнути реальної міри покарання, яка йому загрожувала через велику кількість інкримінованих епізодів в разі ухвалення обвинувального вироку судом. І був ображений на адвоката ОСОБА_1, яка його спонукала відшкодовувати завдані потерпілим збитки і пояснювала, що йому після вироку змінять запобіжний захід. Вже під час розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_1, ОСОБА_3 писав їй повідомлення погрозливого характеру: «Пані *адвокат* рішайте по ОСОБА_7 питаня, бо ніякої 63,по твоєй проблемі небуде», «І гонорар нада вернуть.нє то смотритє сами…», «Жду ответа,или встречи, 1+1», «Воля за волю», «Очень много времини думаетє», «Ну если так невигодно, и без отвєта тогда поедим вмести на курорт», «Вечером за городом,сама,потом напишу врємя» (а.с. 35-39 т.2). Свідок ОСОБА_3 на питання захисника підтвердив, що писав повідомлення ОСОБА_1, але не вважає їх ультимативними. На даний час ОСОБА_3 засуджений трьома вироками різних судів, два з них пройшли всі інстанції, відбуває реальну міру покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Рівненської області від 07.06.2017 та вироком Збаразького районного суду Тернопільської області від 07.06.2018 у виді позбавлення волі строком на 3,6 років (а.с. 59-65, 84-140 т.2). Крім того, 31.05.2017 постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області встановлено, що ОСОБА_3 06.03.2017 о 11.15 год. керував транспортним засобом BMW, д.н. НОМЕР_1, з явними ознаками наркотичного сп'яніння, від запропонованого медогляду з метою встановлення стану наркотичного сп'яніння відмовився. Згідно постанови судді Апеляційного суду Рівненської області від 23.06.2017 постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 31.05.2017 залишена без змін, а апеляційна скарга ОСОБА_3 без задоволення (а.с. 55-57, т.2). Також ОСОБА_3 має статус потерпілого у кримінальному провадженні №42017180000000021 від 08.02.2017 стосовно ОСОБА_11, обвинуваченого за ч.2 ст. 190 КК України. Обвинувачений - інспектор сектору реагування патрульної поліції №2 Дубенського ВП ГУНП України в Рівненській області, якому інкримінується серед іншого, що він спонукав ОСОБА_3 для необхідності надання пального (а.с. 157-162, т.2). Клопотання прокурора про визнання вищезазначених доказів недопустимими, не підлягає до задоволення, оскільки стороною захисту здійснено повідомлення про відкриття матеріалів в порядку ч.11 ст. 290 КПК України з наданням усіх копій стороні захисту, а також із зазначенням, що на вимогу прокурора до початку судового засідання можуть бути надані оригінали (а.с. 6-8, т.2). В судовому засіданні оглянуто і телефон ОСОБА_1, на якому містилась вищезазначена переписка, при чому прокурор також переконався, що це саме телефон ОСОБА_1, це й же номер телефону зазначався в клопотанні прокурора Рівненської області, факт переписки підтвердив і свідок ОСОБА_3 З приводу частини знеособлених вироків, то усі вони містять унікальний номер і стосуються саме ОСОБА_3, крім того у суду наявний повний доступ до ЄРСР, в якому обліковуються анкетні дані. Проаналізувавши вищезазначене, суд робить висновок, що ОСОБА_3 знаходився під контролем правоохоронних органів і виступав у даному кримінальному провадженні як агент держави. Співробітники УСБУ в Рівненській області зініціювали розслідування без достатньої інформації щодо причетності особи до злочину, після чого правоохоронці вийшли за межі пасивного розслідування, змоделювавши ситуацію. Тож, інкримінований обвинуваченій ОСОБА_1 злочин містить усі ознаки провокації. Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод докази, здобуті в результаті провокації, заборонено використовувати проти обвинуваченого в кримінальному провадженні. Хоч п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також ст. 370 КПК України зобов'язують суд обґрунтовувати своє рішення, проте їх не можна тлумачити як такі, що вимагають детальної відповіді на кожен аргумент. Є міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування. У даному кримінальному провадженні суд відповів на основні аргументи. Враховуючи, що ОСОБА_1 через недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру було здійснено неповноважною особою і як наслідок вона не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності; що мало місце порушення конституційних прав особи на недоторканість житла чи іншого володіння, порушено адвокатські гарантії, оскільки відбулось втручання у приватне спілкування захисника із підозрюваним/обвинуваченим, а також відсутність в матеріалах кримінального провадження первинного витягу з ЄРДР і наявність витягу, сформованого реєстратором 20.04.2016 вже після проведення першочергових слідчих дій, а також сукупність ознак провокації, подальший аналіз доказів сторони обвинувачення втрачає сенс, оскільки всі вони є недопустимими. VI. Висновки суду щодо складу злочину Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Перш за все, суд зауважує, що ОСОБА_1 інкримінується злочин, передбачений ч.2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України, тобто підбурювання до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Тобто закінчений замах, коли особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2 ст. 15 КК України). Також їй інкримінується вчинення злочину у співучасті в статусі підбурювача. Поняття співучасті визначено ст. 26 КК України, згідно якої співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тобто, суб'єктів злочину має бути не менше двох. Так хто другий суб'єкт злочину? По фактичним обставинам «підбурювач» ОСОБА_1, ОСОБА_3 «надає неправомірну вигоду», а прокурор ОСОБА_4 її «вимагає». Проте, в обвинуваченні взагалі не вказано, хто ця службова особа, яка займає відповідальне становище, що стало кваліфікуючою ознакою. І в матеріалах кримінального провадження навіть не вирішувались процесуально питання відносно свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3, матеріали кримінального провадження відносно них не виділялись. Жодних доказів будь-якої змови ОСОБА_4 та ОСОБА_1 немає. При чому, в судовому засідання стало зрозумілим, що свідок ОСОБА_4 навіть не знала, що вона фігурувала в даному кримінальному провадженні як ймовірний співучасник і на підставі цього прокурор Рівненської області звертався із клопотанням до слідчого судді Апеляцйного суду Рівненської області, а процесуальний керівник виносив постанову про контроль за вчиненням злочину. Свідок ОСОБА_4 категорично ствердила під присягою, що бачилась з ОСОБА_1 всього лиш двічі та один раз обговорювали вироки ОСОБА_3, бо інформація про судимості необхідна для призначення покарання за правилами ст. 70 чи ст. 71 КК України. Підстав сумніватись в показах свідка у суда немає. Це також узгоджується з показаннями ОСОБА_3, даними в судовому засіданні, що адвокат ОСОБА_1 спонукала його виплачувати потерпілим завдані збитки і приймала участь як захисник по іншим кримінальним провадженням, і не говорила йому, що прокурор ОСОБА_4 вимагає неправомірну вигоду. Відповідно до ч.4 ст. 26 КК України підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. За фабулою обвинувачення ОСОБА_1, підбурюючи ОСОБА_3, «запропонувала останньому надати» неправомірну вигоду. Доказів умовляння, погроз, примусу чи іншого схиляння до вчинення злочину - немає. А ОСОБА_3, «усвідомлюючи обставини подальшого призначення йому покарання за вчинені ним злочини, які повідомлені йому захисником ОСОБА_1, вимушено погодився на її незаконні дії передати грошові кошти в якості неправомірної вигоди для службових осіб». Доказів того, що ОСОБА_3 був змушений надавати неправомірну вигоду - немає. Навпаки, він ініціативно намагався з'ясувати скільки і кому треба дати. На що адвокат повторювала, що потрібно відшкодовувати завдані потерпілим збитки. ОСОБА_3 під час допиту в суді дав показання, що ОСОБА_1 раніше отримувала від нього кошти і відшкодовувала збитки потерпілим. Це ж є версією сторони захисту, що гроші дійсно брались у ОСОБА_3 для відшкодування збитків потерпілим, бо загалом епізодів було значно більше 21, близько 80, проте не всі дійшли до суду завдяки роботі адвоката. Версія захисту підтверджується і дослідженими судом оригіналами розписок, які надала саме ОСОБА_1, про те, що ОСОБА_7, ОСОБА_39, ОСОБА_12, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_21, ОСОБА_23, ОСОБА_26, ОСОБА_45 претензій до ОСОБА_3 не мають (а.с. 23-36, т.2). Доводи прокурора по недопустимість оригіналів цих розписок не заслуговують на увагу, оскільки, навіть у межах досудового розслідування ця інформація була зібрана і копії розписок знаходяться в матеріалах кримінального провадження (а.с. 135-147, т.3). Також факти відшкодування збитків ОСОБА_3 в присутності чи за участі адвоката ОСОБА_1, підтверджують допитані в суді свідки ОСОБА_13, якому був завданий найбільший збиток і розмір «неправомірної вигоди» його не покриває, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 при чому збігаються навіть дрібні деталі: свідок ОСОБА_23 вказав, що розмову про відшкодування збитків з ним вів сам ОСОБА_3, поряд була адвокат ОСОБА_1, яка спілкувалась з його сусідом ОСОБА_45, якого теж обікрали. Так заяву про відсутність претензій до ОСОБА_3 у ОСОБА_45 надала суду саме захисник ОСОБА_1 Усвідомлення особи, що їй загрожує реальна міра покарання за результатами розгляду декількох багатоепізодних кримінальних проваджень у різних судах, не може бути розцінено як результат підбурювання і вимушеність щодо надання неправомірної вигоди. Це звичайний психічний процес розуміння вірогідних наслідків для винної особи, яка визнає, що вчинила декілька десятків злочинів. А щире каяття і активне сприяння розкриттю злочину, як і добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, є пом'якшуючими обставинами згідно п.1, п.2 ч.1 ст. 66 КК України, що знижують ступінь суспільної небезпеки злочину і враховуються судом згідно ст. 65 КК України при призначенні покарання. Тому поведінка захисника за таких обставин логічна й суду зрозуміла. Як і прокурора, для якого важливо було знати скільки ж у особи вироків і чи набрали вони законної сили. Фактично, окрім показів зацікавленого свідка ОСОБА_3, які суд оцінює критично, в даному кримінальному провадженні відсутні належні і допустимі докази, що доводили б вину адвоката ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого злочину. Натомість, версія захисту підтверджується і показами усіх свідків, і письмовими доказами, дослідженими судом. Згідно зі ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина або встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання таких доказів, а також на припущеннях. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь. Згідно з ч. ч. 1, 2 та 6 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. Відповідно до ч.1 ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Ч.1 ст. 92 КПК України передбачено, що обов'язок доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора. Відповідно до ч.3 ст. 373 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення. Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена за стандартом «поза розумним сумнівом». Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме: винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення. За таких обставин, суд відповідно до загальних засад кримінального судочинства, а саме: верховенства права, законності, рівності перед законом та судом, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін тощо, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання обов'язків, в тому числі і щодо збирання, подання та оцінки доказів, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, робить висновок, що за результатами даного судового розгляду вина ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України, тобто в підбурюванні до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, - не доведена. Тому ОСОБА_1 необхідно виправдати за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України на підставі п.3 ч.1 ст. 373 КПК України, оскільки не доведено, що в діях обвинуваченої є склад кримінального правопорушення. Згідно ст. 124 КПК України суд стягує судові витрати з обвинуваченого лише у разі ухвалення обвинувального вироку, оскільки ухвалюється виправдувальний вирок, то витрати за проведення судових експертиз в розмірі 19502,5 грн. суд відносить на рахунок держави. Питання речових доказів вирішити в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України. На підставі викладеного, керуючись ст. 100, ст. 124, ст.ст.368-371, 373-376 КПК України, суд, - УХВАЛИВ : ОСОБА_1 виправдати за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України за недоведеністю в її діях складу кримінального правопорушення. Речові докази в справі після набрання вироком законної сили: - 3000 (три тисячі ) доларів США, які використовувалися під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії 15.04.2018 на підставі санкції Голови СБ України за КПКВ 6521200, КЕКВ 2730, - повернути в державний бюджет України; - зразок спеціального люмінесцентного барвнику (аерозолю) "Промінь", контрольний зріз бинта, змиви з правої та лівої руки ОСОБА_1 - знищити. Судові витрати в розмірі 19502 (дев'ятнадцять тисяч п'ятсот дві) грн. 50 коп. за проведення судових експертиз віднести на рахунок держави. Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Дубенський міськрайонний суд Рівненської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому, захиснику та прокурору копія вирок вручається негайно після його проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79051866
  2. ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЛИСТ 27.12.2018 №40351/7/99-99-14-03-03-17 Головні управління ДФС у областях, Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, м. Києві, Офіс великих платників податків ДФС Підрозділи аудиту Щодо внесення змін до окремих норм Податкового кодексу України Зокрема, Державна фіскальна служба України повідомляє, що Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIIІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» (далі – Закон №2628) були внесені до Податкового кодексу України (далі - Кодекс) зміни, які набувають чинності з 1 січня 2019 року та, зокрема, дещо змінюють порядок врегулювання спірних питань та прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок платників податків. Так, збільшено з п’яти до десяти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки), передбачений абзацом другим пункту 44.7 статті 44 та пунктом 86.7 статті 86 Кодексу термін, протягом якого платник податків має право подати до контролюючого органу заперечення до акта (довідки) перевірки та/або додаткові документи, які підтверджують показники, відображені таким платником у податковій звітності. У зв’язку з цим, збільшено з десяти до п’ятнадцяти робочих днів (з дня, наступного за днем вручення платнику податків, його представнику або особі, яка здійснювала розрахункові операції, акта перевірки) термін прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок (пункт 86.8 статті 86 Кодексу). В той же час, за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки та/або додаткових документів, поданих у порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, податкове повідомлення-рішення, як і раніше, приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень та/або додаткових документів і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків. При цьому, до внесення відповідних змін до Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів від 20.08.2015 № 727, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.10.2017 за № 1300/27745 (зі змінами), норми його розділу V діють в частині, що не суперечить Кодексу. Крім того, Законом № 2628 на збільшено з десяти календарних до десяти робочих днів передбачений пунктом 56.3 статті 56 Кодексу термін, протягом якого може бути подана скарга для оскарження в адміністративному порядку прийнятих контролюючими органами податкових повідомлень-рішень. При цьому, слід звернути увагу на те, що передбачені пунктом 57.3. статті 57 Кодексу граничні терміни сплати нарахованих контролюючим органом сум грошових зобов’язань не змінилися. Так, відповідно до цього пункту, разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження. У зв’язку з цим, при надсиланні (врученні) платникам податків актів перевірок та податкових повідомлень-рішень, прийнятих за їх результатами, необхідно проводити роз’яснювальну роботу з платниками податків щодо вищенаведених змін стосовно порядку узгодження результатів перевірок, а також щодо доцільності, з метою запобігання нарахуванню штрафних санкцій та пені за порушення строків сплати визначеного у податковому повідомленні – рішенні грошового зобов’язання, дотримуватись передбаченого пунктом 57.3. статті 57 Кодексу його граничного строку сплати, або, у разі незгоди з таким рішенням контролюючого органу, розпочати протягом такого строку процедуру його оскарження. Крім того слід врахувати, що Законом № 2628 продовжено дію норм підпункту 38.11 пункту 38 підрозділу 2 Перехідних положень Кодексу, які пов’язані зі спеціальними правилами для підтвердження даних, визначених у податковій звітності суб’єктами господарювання, що здійснювали діяльність на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення і не можуть пред’явити первинні документи, на підставі яких здійснюється облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об’єднаних сил (ООС). З метою підвищення якості контрольно-перевірочної роботи доручаю довести цей лист до відома відповідних підпорядкованих структурних підрозділів, що здійснюють документальні перевірки платників податків – юридичних осіб, та забезпечити його врахування при організації та проведенні перевірок. В.о. директора Департаменту аудиту І.УДАЧИНА http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/73128.html
  3. Прекрасно выписанное и обоснованное решение. Рекомендую всем внимательно с ним ознакомиться. Уверен, что оно устоит и в суде апелляционной, и кассационной инстанции, а сотрудники прокуратуры и СБУ понесут соответствующее наказание. Суд указал, что по результатам данного судебного разбирательства относительно адвоката, обвиняемой в совершении преступления, предусмотренного ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27 ч. Ст. 369 УК Украины, то есть в подстрекательстве к оконченному покушению на предложение должностному лицу предоставить ей или третьему лицу неправомерную выгоду, а так же предоставление такой выгоды за совершение должностным лицом, занимающим ответственное положение в интересах того, кто предлагает, обещает предоставляет такую выгоду, любого действия с использованием предоставленной ему власти или служебного положения, - не доказана.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 755/11648/15-ц Провадження N 14-336цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), заінтересовані особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у складі судді Катющенка В.П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у складі колегії суддів Панченка М.М., Побірченко Т.І., Барановської Л.В. у цивільній справі за заявою ПАТ "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором станом на 04 лютого 2015 року на користь ПАТ "Укрсоцбанк": солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у розмірі 2 187 392,99 грн та з ОСОБА_3 у розмірі 1 491 646,15 грн. а також третейський збір у розмірі 22 273,93 грн та 3 226,07 грн відповідно. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у задоволенні заяви ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції керувався тим, що ця справа не підвідомча третейському суду, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року N 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV) третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки); кредит наданий в іноземній валюті (доларах США), тому зазначений спір також не підвідомчий третейським судам. При цьому місцевий суд посилався на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 21 жовтня 2015 року в справі N 6-831цс15. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справа не підвідомча третейським судам, оскільки незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII); грошові кошти за спірним кредитним договором видавалися в іноземній валюті, зокрема у доларах США, тому ця справа не може розглядатися в приватному порядку - третейськими судами, оскільки наявна значна концентрація суспільно-значимих публічних елементів. При цьому апеляційний суд також послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 та 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15. У травні 2016 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково вважали, що цей спір не підвідомчий третейським судам, оскільки вони не можуть розглядати спори про захист прав споживачів, а не будь-які спори за участю споживача. У зазначеному випадку спір виник про захист прав банку; судами не враховано, що позов пред'явлений не тільки до позичальника, а й до поручителя, який не є споживачем послуг банку. Крім того, заявник вважає, що правові висновки Верховного Суду України, на які послалися суди, суперечать Закону N 1701-IV, оскільки суд застосував до цивільно-правових відносин деякі узагальнюючі поняття публічного права, які не мають правового визначення, тому суди мають право відступити від них з одночасним наведенням відповідних мотивів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. У лютому 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 04 липня 2018 рокусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 суд зробив правовий висновок, що норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні. Наявність у правовідносинах щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами. Аналіз зазначеного правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, свідчить про те, що третейськими судами не можуть розглядатися справи, що стосуються правовідносин за кредитними договорами, якщо кредит виданий в іноземній валюті, оскільки всі такі кредитні договори мають елементи публічно-правового характеру. Колегія суддів Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведеній вище постанові Верховного Суду України, вказуючи на те, що правовідносини, які виникають щодо споживчих кредитних договорів, укладених між фізичною особою та банком, незважаючи на валюту кредитування, в якій такий кредит виданий (у гривні чи в іноземній валюті), регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), мають цивільно-правовий характер, стосуються визначеного кола осіб, тому не можна вважати, що всі правовідносини, що виникають з кредитних договорів, наданих в іноземній валюті, відносяться до публічно-правових. Також вказує, що правова природа споживчого кредитування визначається договірними відносинами, що виникають між рівними особами, а не особами у порядку підкорення, а саме між позичальником (фізичною особою) та кредитодавцем (особою, яка має право здійснювати діяльність у сфері споживчого кредитування), з приводу надання позичальнику коштів на умовах строковості, платності та повернення для задоволення його особистих, сімейних, побутових потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності. Крім того, до позичальника може застосовуватися як цивільно-правова, так і інші види юридичної відповідальності, а не публічно-правові зобов'язання. Наслідками невиконання споживачем своїх обов'язків може бути розірвання договору, одностороння відмова від зобов'язання, відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата застави, а також сплата 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Отже, особливий суб'єктний склад, цільова спрямованість та наявність спеціальних способів захисту дає змогу дійти висновків про те, що відносини споживчого кредитування є предметом регулювання чинного законодавства України про захист прав споживачів, а не публічно-правового права, при цьому сторони, укладаючи кредитний договір, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, досягаючи згоди з усіх істотних умов договору, у тому числі валюти кредитування, діють вільно та на власний розсуд, беруть виключно на себе визначені договором права та обов'язки, тобто відповідають перед іншою стороною договору особисто, тому такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, що торкаються публічно значимих відносин за наявності лише єдиної ознаки - видачі кредиту в іноземній валюті. Таким чином, спори щодо виконання таких кредитних договорів повинні розглядатися у приватному порядку - третейськими судами, за відсутності інших, передбачених Законом N 1701-IV, заборон. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судудійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 44.29-48-497/I, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит на інвестування в будівництво трикімнатної квартири в сумі 134 989,00 доларів США зі сплатою 13,5 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 23 квітня 2033 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 44.02-13-505/I. За пунктом 6.2 зазначеного договору в разі, якщо сторони не дійдуть згоди зі спірних питань шляхом переговорів, сторони, керуючись статтею 5 Закону N 1701-IV, домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем В.М. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. У разі неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. у черговості, вказаній у цьому пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий визначеними в цьому пункті суддями, суддя призначається головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту вказаного третейського суду. Аналогічне положення міститься й у пункті 4.2 договору поруки. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Ухвалено стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за кредитним договором у сумі 2 187 392,99 грн. а також стягнути окремо з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 491 646,15 грн. Крім того, ухвалено стягнути з відповідачів на користь ПАТ "Укрсоцбанк" третейський збір. У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на підставі вищевказаного рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Укрсоцбанк" у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що рішення третейського суду прийняте за наслідками вирішення спору, який не був йому підвідомчий відповідно до закону, в тому числі й з огляду на концентрацію в ньому суспільно-значимих публічних елементів у зв'язку з наявністю правовідношення щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що рішення третейського суду постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта - долар США. Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства та його норми спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, мають імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з частиною першою статті 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне адміністративну відповідальність (стаття 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Верховним Судом України вказано, що зазначені правові норми щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні, у зв'язку із чим зроблено правовий висновок, що наявність у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами. За змістом статей 1, 2, 6 Закону N 1701-IV підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. Так, у статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що він регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. У статті 2 цього Закону наведені нижче терміни вживаються у такому значенні: третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; сторони третейського розгляду (далі - сторони) - позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги. Також у статті 3 Закону N 1701-ІV визначено завдання третейського суду, яким є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону. У пункті 14 статті 6 Закону N 1701-IV зазначено, що справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами. Тобто, до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Таким законом є зазначений Декрет. Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає. Отже, за своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових. Це підтверджується і спеціальними нормами, що регулюють правовідносини позики та кредиту. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Зокрема, у пунктах 1.1, 1.1.1 кредитного договору сторони погодили, що кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти саме в сумі 134 989,00 доларів США, а останній у свою чергу, зобов'язується щомісячно (до 23 числа) сплачувати в рахунок погашення кредиту 1 594,00 долари США. Таким чином, на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав. Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, є публічно значимі відносини за наявності лише єдиної ознаки - визначення засобу платежу в іноземній валюті. За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, правильно зазначили, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI від 03 лютого 2011 року "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визначення, права та обов'язки споживачів урегульовано у Законі N 1023-XII. У Преамбулі Закону N 1023-XII зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У пункті 22 статті 1 Закону N 1023-XII у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Також визначена сфера дії цього Закону у частині першій статті 1-1: цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII. Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII. За викладених обставин суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у частині стягнення із позичальника ОСОБА_3 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині вирішення питання про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду про стягнення кредитних коштів із поручителя ОСОБА_4 з таких підстав. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону N 1023-XII, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. У Законі урегульовані відносини саме споживача. Частиною першою статті 11 Закону N 1023-XII визначено, що між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. У частинах першій, другій статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Відповідно до частин першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Зазначені норми розміщені у § 1 Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання Глави 49 Забезпечення виконання зобов'язання Книги п'ятої Зобов'язальне право ЦК України. Можна зробити висновок, що договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного. Тобто не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення потреб поручителя. Оскільки поручитель ОСОБА_4 є стороною акцесорного зобов'язання, не є споживачем і Законом N 1023-XII не передбачено поширення на сторони акцесорних договорів його положень, то висновки місцевого суду та суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду вимог до поручителя не ґрунтуються на законі, а тому судові рішення судів попередніх інстанцій в цій частині на підставі статей 409, 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Велика Палата Верховного Суду при розгляді вказаної справи зробила такі висновки. У статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 статті 6 Закону N 1701-IV справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами. Тобто до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15. У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Таким законом є вказаний Декрет. Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає. У частині другій статті 1054 ЦК України зазначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових. Якщо на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав, проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер. Якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а його вирішення, незалежно від ініціатора судового розгляду, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII. Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII. Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, та зазначила, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відповідно до вимог 553 ЦК України договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного, забезпеченого договору, яким у даному випадку є кредитний договір. Акцесорний договір не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення особистих потреб поручителя. Вимоги пункту 14 статті 6 Закону N 1701-IV щодо обмеження компетенції третейських судів не поширюється на спори, що виникають з акцесорних договорів навіть за умови, якщо такими договорами забезпечено виконання зобов'язання за споживчим договором. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частково. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині відмови у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором - скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 712/10864/16-а Провадження N 11-817апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю: секретаря судового засідання - Ключник А.Ю., представника позивача - ОСОБА_3, представника відповідача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Музичук Л.В., розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_5 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" Чернявської ОлениСтепанівни (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, АТ "Банк "Фінанси та Кредит", Банк відповідно), Фонду про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 7 червня 2016 року (суддя Мар'єнко Л. М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року (судді Перцова Т.С., Жигилій С.П., Дюкарєва С.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_5 звернувся з позовом, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення його до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси і Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок; - зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_5 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси і Кредит" за рахунок Фонду; - визнати протиправною бездіяльність Фонду щодо невнесення ОСОБА_5 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси і Кредит" за рахунок Фонду за договором про відкриття поточного рахунку, надання і використання платіжних карток та комплексного обслуговування фізичних осіб - резидентів України від 23 січня 2015 року; - зобов'язати Фонд здійснити усі необхідні дії для включення ОСОБА_5 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси і Кредит" за рахунок Фонду за договором про відкриття поточного рахунку, надання і використання платіжних карток та комплексного обслуговування фізичних осіб - резидентів України від 23 січня 2015 року; - зобов'язати уповноважену особу Фонду та Фонд подати до суду звіт про виконання судового рішення у цій адміністративній справі не пізніше 10 (десяти) календарних днів з дня набрання ним законної сили. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 7 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року, позов задовольнив частково: - визнав протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення ОСОБА_5 до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; - зобов'язав уповноважену особу Фонду надати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_5 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду; У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Зобов'язав уповноважену особу Фонду подати до суду звіт про виконання судового рішення у цій адміністративній справі не пізніше 10 (десяти) календарних днів з дня набрання ним законної сили. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачем не доведено, а судом не встановлено ознак нікчемності угоди від 23 січня 2015 року між позивачем та АТ "Банк "Фінанси та Кредит", відповідачем не було винесено рішення про визнання правочину неплатоспроможного банку нікчемним із визначенням конкретної підстави, передбаченої частиною третьою статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) та застосування наслідків нікчемності; не надано доказів звернення до суду із позовом про визнання договорів безпроцентної фінансової позики недійсними або обвинувального вироку суду, який набрав законної сили щодо наявності злочинного мотиву дій позивача, а отже, невключення ОСОБА_5 до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, є протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду. Таким чином, уповноважена особа Фонду зобов'язана надати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_5 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Фонду щодо невнесення ОСОБА_5 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду, та зобов'язання Фонду здійснити усі необхідні дії для включення позивача до цього реєстру, суд першої інстанції виходив з їх передчасності та необґрунтованості, оскільки позивача не було включено уповноваженою особою Фонду до переліку вкладників, а тому на момент розгляду справи судом у Фонду не було підстав для включення позивача до загального реєстру вкладників. Не погодившись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, уповноважена особа Фонду звернулась із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального правапри визначенні підсудності спору, порушує питання про їх скасування та просить провадження у справі закрити або направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції чи ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. На обґрунтування касаційної скарги уповноважена особа Фонду зазначає, що фактично цей спір стосується правомірності зарахування банком коштів та правомірності здійснення банком операцій. На думку скаржника, цей спір є цивільно-правовим, що є підставою для закриття провадження у справі. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 червня 2018 року цю справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки уповноважена особа Фонду оскаржує рішення судів з підстав порушення правил предметної юрисдикції. У судовому засіданні представник позивача просила касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій -без змін. Представник Фонду підтримала вимоги касаційної скарги, посилаючись на викладені у ній мотиви, та просила її задовольнити частково: постанову Харківського окружного адміністративного суду від 7 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, дослідивши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій, 23 січня 2015 року ОСОБА_5 шляхом підписання анкети-заяви акцептував публічну пропозицію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" на укладення договору про відкриття поточного рахунку, надання і використання платіжних карток та комплексного обслуговування фізичних осіб - резидентів України. На підставі зазанченого договору АТ "Банк "Фінанси та Кредит" відкрив позивачу поточний рахунок НОМЕР_2, а також картковий рахунок НОМЕР_1 та оформив платіжну картку до нього. При цьому на момент укладення правочину з банком та відкриття банківського рахунку ОСОБА_5 працював на посаді генерального директора ТОВ "Лада-Україна". Упродовж липня 2013 року по грудень 2014 року позивач неодноразово звертався до вищого органу управління ТОВ "Лада-Україна" - загальних зборів учасників, з проханнями про надання йому безпроцентної фінансової допомоги (позики) на поворотній основі з метою вирішення сімейних питань (на оздоровлення дітей та придбання сімейного автомобіля), з огляду на його суттєвий вклад у розвиток господарської діяльності товариства та досягнення значних економічних результатів під його керівництвом. 22 та 26 січня 2015 року загальними зборами учасників ТОВ "Лада-Україна" із застосуванням методу опитування прийнято рішення про задоволення прохання позивача та надання генеральному директору товариства на поворотній основі безпроцентної позики (поворотної безпроцентної фінансової допомоги) на оздоровлення дітей та вирішення соціально-побутових потреб. На підставі укладених з ТОВ "Лада-Україна" договорів позики (безпроцентної поворотної фінансової допомоги) від 23 січня 2015 року N 1 та від 26 січня 2015 року N 2 на поточний рахунок ОСОБА_5, відкритий у АТ "Банк "Фінанси та Кредит", надійшли грошові кошти у розмірі 230 тис. грн. що підтверджується банківськими виписками від 23 січня та 26 січня 2015 року, а саме: 23 січня 2015 року - 130 тис. грн за договором позики (безпроцентної поворотної фінансової допомоги) від 23 січня 2015 року N 1; 26 січня 2015 року - 100 тис. грн за договором позики (безпроцентної поворотної фінансової допомоги) від 26 січня 2015 року N 2. Упродовж січня-серпня 2015 року на виконання вимог договору банківського рахунку позивач отримав зі свого рахунку грошові кошти у сумі 24 549,90 грн. що підтверджується банківською випискою за період з 23 січня по 1 вересня 2015 року. На підставі постанови Національного банку України від 17 вересня 2015 року N 612 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до категорії неплатоспроможних" в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" рішенням виконавчої дирекції Фонду від 17 вересня 2015 року N 171 було запроваджено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці - з 18 вересня по 17 грудня 2015 року. Залишок грошових коштів на поточному рахунку ОСОБА_5 у Банку станом на дату введення тимчасової адміністрації склав 205 450,10 грн. що підтверджується банківською випискою від 9 листопада 2015 року. На офіційному сайті Банку за посиланням http://www.fcbank.com.ua/ опубліковано оголошення про те, що виплата коштів вкладникам проводиться через банки-агенти. Відповідно до розміщеної на сайті інформації за договорами банківського вкладу та банківського рахунку для вкладників Харківської області виплати здійснювалися через ПАТ КБ "Південний". З цією метою ОСОБА_5 неодноразово звертався до банку-агента - ПАТ КБ "Південний", однак кожного разу його працівники повідомляли про відсутність відомостей щодо позивача на виплату грошових сум. У зв'язку із цим 17 листопада 2015 року позивач надіслав звернення до уповноваженої особи Фонду з проханням пояснити причини відсутності даних позивача у реєстрах вкладників та вжиття нею необхідних заходів для вирішення зазначеного питання, на яке уповноваженою особою Фонду листом від 23 листопада 2015 року N 3-037310/22638 надано відповідь, що причинами неповернення позивачу грошових коштів, які знаходяться на банківському рахунку НОМЕР_2 в АТ "Банк "Фінанси та Кредит", у межах гарантованої суми, є необхідність здійснення перевірки правових підстав розміщення цих коштів на банківському рахунку позивача. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2015 року N 230 про початок процедури ліквідації АТ "Банк "Фінанси та Кредит" відповідно до постанови Правління Національного банку України від 17 грудня 2015 року N 898 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" розпочато процедуру ліквідації АТ "Банк "Фінанси та Кредит" та призначено уповноваженою особою Фонду Чернявську О.С. строком на два роки - з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року. З метою з'ясування причин неповернення вкладу, а також з метою включення до переліку осіб, які мають право на відшкодування гарантованих сум, а в подальшому - включення до реєстру вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", позивач звернувся до Фонду із відповідною заявою від 15 січня 2016 року, на яку Фондом надано відповідь листом від 3 лютого 2016 року N 37-036-6307/16. Зазначеним листом позивачеві рекомендовано звернутися до уповноваженої особи Фонду, а уразі незгоди з рішенням щодо розміру відшкодування у переліку вкладників - оскаржити зазначене рішення до суду. Не погодившись з бездіяльністю уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, ОСОБА_5 звернувся до суду з даним позовом про оскарження такої бездіяльності, зобов'язання уповноваженої особи подати до Фонду додаткову інформацію про позивача як про вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, а також про визнання протиправною бездіяльності Фонду щодо невключення позивача до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду та зобов'язання другого відповідача включити ОСОБА_5 до вказаного реєстру. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте уповноважена особа Фонду з посиланням на постанову Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14 зазначила, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, і визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) установлено право на судовий захист і зазначено, що кожна особа має право в порядку, визначеному цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. За правилами частин першої та другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно з частиною першою статті 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом пункту 17 частини першої статті 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки про те, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС. Посилання уповноваженої особи Фонду на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у якій з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, є помилковим, і Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно із частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VІФонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Нормами статті 27 Закону N 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме: - уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; - уповноважена особа Фонду формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; - виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; - уповноважена особа Фонду формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом. Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Саме тому в частині восьмій статті 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України. З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. Зважаючи на викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Саме така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі N 813/6392/15 та від 13 червня 2018 року у справі N 820/12122/15. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно правомірності дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 зазначив про те, що уповноваженою особою Фонду його протиправно невключено до переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Як вже зазначалось вище, вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (частини другої статті 26 Закону N 4452-VI). Стосовно порядку визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, то відповідно до частини першої статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону і нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Відповідно до частини другої статті 27Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду протягом одного робочого дня (у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закон України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" - протягом 15 робочих днів) з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню. Пунктами 3-5 розділу III Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 9 серпня 2012 року N 14 (далі - Положення), передбачено, що уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує та подає до Фонду повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню (далі - Перелік), перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI, а також перелік осіб, які на індивідуальній основі отримують від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або мають інші фінансові привілеї від банку. Перелік складається станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку і включає суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується, виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів (зменшених на суму податку), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Визначений у Переліку залишок гарантованої суми надається з урахуванням розрахункових сум, сплачених вкладнику протягом дії тимчасової адміністрації у неплатоспроможному банку. Якщо вкладник не отримав свої вклади у межах граничного розміру суми відшкодування протягом дії тимчасової адміністрації за рахунок цільової позики Фонду, така сума відшкодування включається до Переліку. Перелік складається в алфавітному порядку за прізвищами вкладників та подається до Фонду на паперових та електронних носіях разом із супровідним листом. У пункті 6 розділу III Положення передбачено, що протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників. Процедура визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами передбачає такі послідовні етапи: складення уповноваженою особою Фонду переліку вкладників та визначення розрахункових сум відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; передача уповноваженою особою Фонду сформованого переліку вкладників до Фонду; складення Фондом на підставі отриманого переліку вкладників загального реєстру; затвердження виконавчою дирекцією Фонду загального реєстру. Підсумовуючи наведене, можна зазначити, що уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду з урахуванням положень частиною другою статті 26 Закону N 4452-VI, тобто в межах гарантованої суми відшкодування. Вкладником згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти. З матеріалів справи вбачається, що позивач укладав з АТ "Банк "Фінанси та Кредит" договір про відкриття поточного рахунку, надання і використання платіжних карток та комплексного обслуговування фізичних осіб - резидентів України, а отже в розумінні закону є вкладником. На підставі укладених з ТОВ "Лада-Україна" договорів позики (безпроцентної поворотної фінансової допомоги) від 23 січня 2015 року N 1 та 26 січня 2015 року N 2 на поточний рахунок ОСОБА_5, відкритий у АТ "Банк "Фінанси та Кредит", надійшли грошові кошти у розмірі 230 тис. грн. що підтверджується банківськими виписками від 23 січня та 26 січня 2015 року. Упродовж січня-серпня 2015 року на виконання вимог договору банківського рахунку позивач отримав зі свого рахунку грошові кошти у сумі 24 549,90 грн. що підтверджується банківською випискою за період з 23 січня по 1 вересня 2015 року. На підставі постанови Національного банку України від 17 вересня 2015 року N 612 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до категорії неплатоспроможних" в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" рішенням виконавчої дирекції Фонду від 17 вересня 2015 року N 171 було запроваджено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці - з 18 вересня по 17 грудня 2015 року. Судом встановлено, що залишок грошових коштів на поточному рахунку ОСОБА_5 у Банку станом на дату введення тимчасової адміністрації склав 205 450,10 грн. що підтверджується банківською випискою від 9 листопада 2015 року. Отже, укладення зазначеного договору й зарахування коштів на рахунок відбулись до початку віднесення АТ "Банк "Фінанси та Кредит" до категорії неплатоспроможних та запровадження тимчасової адміністрації (18 вересня 2015 року), тому позивач підпадає під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом на підставі статті 26 Закону N 4452-VI. При цьому, відповідачем не наведено правових підстав для невключення ОСОБА_5 до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, відповідно до приписів Закону N 4452-VI. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, які дійшли вірного висновку, що позивач є особою, яка набула право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, і невключення ОСОБА_5 до переліку вкладників АТ "Банк "Фінанси та Кредит", які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, дає підстави для зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_5 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду. Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Фонду щодо невнесення ОСОБА_5 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду за договором про відкриття поточного рахунку, надання і використання платіжних карток та комплексного обслуговування фізичних осіб - резидентів України від 23 січня 2015 року, та зобов'язання Фонд здійснити усі необхідні дії для включення ОСОБА_5 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк "Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду за зазначеним договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що зазначена позовна вимога, заявлена до Фонду, є необґрунтованою та передчасною. Так, судами попередніх інстанцій було встановлено, що оскільки ОСОБА_5 не було включено уповноваженою особою Фонду до переліку вкладників, то на момент розгляду справи судом у Фонду не було підстав для включення позивача до загального реєстру вкладників. З огляду на наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій про належність спору стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду юрисдикції адміністративних судів правомірними, а також погоджується із задоволенням вимог щодо визнання протиправною бездіяльності уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача до переліку вкладників та зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати Фонду додаткову інформацію про позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Банк Фінанси та Кредит" за рахунок Фонду. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 7 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" Чернявської Олени Степанівни залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 7 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  6. Большая палата, на мой взгляд, пришла к довольно сомнительному выводу о невозможности судебной защиты при установлении местной администрацией убытков. При этом сами администрации теперь могут безнаказанно злоупотреблять правами, устанавливая размер ущерба с потолка. Большая Палата считает необходимым отступить от правовых выводов, изложенных в постановлении Верховного Суда Украины от 10 октября 2017 N 210/5803 /13-а, поскольку решение органа местного самоуправления об утверждении акта об определении и возмещении убытков собственникам земли и землепользователям, а также размера таких убытков, причиненных в результате пользования земельным участком, не является решением субъекта властных полномочий в понимании ст. 19 КАС, не вызывает возникновения каких-либо прав и обязанностей истца, а потому оно не может быть предметом спора. Такие требования не подлежат рассмотрению как в порядке административного судопроизводства, так и вообще не подлежат судебному разбирательству. Избранный истцом способ защиты прав путем подачи иска о признании противоправным и отмене решения исполкома об утверждении акта об определении и возмещении убытков собственникам земли и землепользователям, а также размера таких убытков, причиненных в результате пользования земельным участком, сам по себе не способствует эффективному восстановлению нарушенного права.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 802/2474/17-а (К/9901/55094/18) Провадження N 11-1081апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Сторчак В.Ю., судді: Ватаманюк Р.В., Мельник-Томенко Ж.М.) від 04 червня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Бершадської районної державної адміністрації Вінницької області, третя особа Шляхівська сільська рада Бершадського району Вінницької області, про скасування розпорядження, УСТАНОВИЛА: У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив скасувати п. 1.17 розпорядження Бершадської районної державної адміністрації Вінницької області (далі - Бершадська РДА) від 06 жовтня 2017 року N 479 "Про затвердження актів визначення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів на території Шляхівської сільської ради", в частині затвердження акта від 03 жовтня 2017 року щодо визначення розміру відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за користування ОСОБА_3 земельною діяльною площею 0,99 га, за межами населеного пункту в розмірі 14833, 60 грн. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 02 березня 2018 року позов задоволено. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року скасовано постанову суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського, а не адміністративного судочинства. 03 липня 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 вересня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 08 вересня 2017 року на адресу Комісії Бершадської РДА з визначення та відшкодування збитків надійшла заява від виконавчого комітету Шляхівської сільської ради Бершадського району про внесення питання на розгляд Комісії щодо визначення та відшкодування збитків, заподіяних Шляхівській сільській раді в результаті використання земельних ділянок суб'єктами підприємств, згідно додатку. 03 жовтня 2017 року було проведено засідання Комісії по визначенню розміру відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, за результатом якого головою Бершадської РДА підписано розпорядження від 06 жовтня 2017 року N 479 "Про затвердження актів визначення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів на території Шляхівської сільської ради". Пунктом 1.17 зазначеного розпорядження затверджено акт "Про визначення розміру відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за користування земельною ділянкою ОСОБА_3 площею 0,99 га., за межами населеного пункту в розмірі 14833,6 грн". Згідно цього акту встановлено, що позивач за користування земельною ділянкою загальною площею 0,99 га кошти не сплачував, а сума неодержаного Шляхівською сільською радою доходу визначається збитками, які нанесені за 2016 рік фактичного використання земельної ділянки позивачем в розмірі 48618,00 грн. Не погоджуючись з п. 1.17 вказаного розпорядження, ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд установив, що предметом спору у цій справі є питання щодо правомірності дій відповідача при ухваленні рішення щодо затвердження розміру визначених збитків, завданих позивачем як землекористувачем. Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За ч. 3 ст. 157 Земельного кодексу України встановлено, що порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до п. 2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії. Аналіз наведених норм законодавства дає підстави вважати, що Бершадська РДА, вважаючи, що ОСОБА_3 завдано органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неодержаних доходів, мала право та повноваження скласти акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також затвердити його відповідним рішенням. Водночас ч. 1 ст. 2 КАС передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За змістом ч. 1 ст. 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Тобто, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке порушує безпосередньо права чи обов'язки позивача. Як убачається з матеріалів справи, оспорюваним рішенням Бершадської РДА, зокрема, затверджено акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, розмір збитків, завданих ОСОБА_3 внаслідок користування земельною ділянкою. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що повноваження відповідача у цьому випадку обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку. Що стосується відшкодування виявлених збитків, то вони не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення Бершадської РДА. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Таким чином, оскаржуване рішення від 06 жовтня 2017 року N 479 не створює жодних правових наслідків для ОСОБА_3, а тому не може порушувати його права чи інтереси. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що предметом спору у цій справі є цивільні правовідносини, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Окрім того, апеляційний суд послався на те, що аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року N 210/5803/13-а. Так, закриваючи провадження у справі N 210/5803/13-а за позовом ПП "Автокортеж" до виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області про скасування рішення щодо затвердження акта комісії з визначення розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам, Верховний Суд України виходив із того, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, при цьому роз'яснив сторонам можливість реалізації захисту свого речового права в порядку господарського (або цивільного) судочинства. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року N 210/5803/13-а, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні ст. 19 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача, а тому воно не може бути предметом спору. Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі N 800/559/17, від 03 квітня 2018 року N 9901/152/18 та від 30 травня 2018 року у справі N 9901/497/18. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягають судовому розгляду. Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправним та скасування рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України"). Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд дійшов вірного висновку, що спір у цій справі не може бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства, а тому правильно закрив провадження. Однак, висновок з посиланням на правову позицію Верховного Суду України про те, що заявлені позивачем вимоги можуть бути розглянуті в порядку господарського (цивільного) судочинства, є помилковим. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) закріплено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач: І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. Приятно читать исключительно грамотную правовую позицию. Большая палата указала, что недействительным можно признать только договор как сделку, и такое требование может быть заявлено как одной из сторон, так и другим заинтересованным лицом, права и законные интересы которого нарушены совершением сделки. Договор как документ, а также дубликат или копию такого документа нельзя признать недействительными. Оспариваемый дубликат договора, который полностью соответствует оригиналу, не имеет самостоятельного значения и силы сделки, поскольку его издание не устанавливает, не изменяет и не прекращает гражданские права и обязанности, а является документом, который лишь дублирует, воспроизводит содержание договора, но не может нарушать права истца. Поэтому возможности признания его судом недействительным в связи с несоблюдением Частным нотариусом установленной процедуры его выдачи определенной статьей 53 Закона N 3425-XII и Инструкцией ни одним законом не предусмотрено.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 161/3245/15-ц Провадження N 14-321цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (далі - АТ "Таскомбанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Ніка-ріелті" (далі - ПП "Ніка-ріелті"), приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Троц Юлія Борисівна (далі - Приватний нотаріус), Комунальне підприємство "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Волинське ОБТІ"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області (далі - Реєстраційна служба), Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" (далі - ПАТ "КУА "Карпати-інвест"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в складі судді Івасюти Л.В. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в складі колегії суддів Карпук А.К., Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І. у справі за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності та витребування майна, та УСТАНОВИЛА: У березні 2015 року ПАТ "ВіЕс Банк", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк"), яке у свою чергу є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ВАТ "Фольксбанк"), правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним дублікат договору купівлі-продажу від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ним же 22 серпня 2008 року; визнати протиправним і скасувати рішення реєстратора КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення - офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, а також витребувати зазначене нерухоме майно від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк". Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року позивач набув право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, а 25 листопада 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності на зазначений офіс за ПАТ "Фольксбанк", у володінні якого вказане нежитлове приміщення перебувало з листопада 2011 року по серпень 2014 року. 06 вересня 2014 року спірним приміщенням офісу заволоділи представники ПП "Ніка-ріелті", пред'явивши видане Реєстраційною службою свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 25 липня 2014 року, де це підприємство зазначено власником. ПАТ "ВіЕс Банк" посилалося на те, що зазначене нерухоме майно вибуло з його володіння не з його волі, внаслідок неправомірної видачі 13 грудня 2011 року Приватним нотаріусом ОСОБА_3 дубліката договору купівлі-продажу цього приміщення офісу від 22 серпня 2008 року на підставі його неправдивої письмової заяви про втрату оригіналу договору купівлі-продажу та неправомірної реєстрації КП "Волинське ОБТІ" за останнім права власності на спірну нерухомість на основі зазначеного дубліката. Такі дії надали можливість неодноразово відчужувати нежитлове приміщення без згоди позивача як іпотекодержателя, на яке нотаріусом було накладено заборону відчуження, внаслідок чого кінцевим власником офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, стало ПП "Ніка-ріелті". ПАТ "ВіЕс Банк" просило позов задовольнити. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено. Визнано недійсним дублікат від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року. Визнано протиправним та скасовано рішення реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за ОСОБА_3 Витребувано офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки відсутні факти втрати або зіпсування договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, посвідченого Приватним нотаріусом, предметом якого є офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, тому не було правових підстав для видачі 13 грудня 2011 року дубліката цього нотаріально посвідченого документа на підставі неправдивої заяви ОСОБА_3, який до того ж втратив право власності на вказане нежитлового приміщення та діяв недобросовісно, у зв'язку із чим відновлений примірник вказаного документа за заявою останнього є недійсним, а рішення про реєстрацію права власності на зазначену будівлю за ОСОБА_3 підлягає скасуванню, оскільки їх видачею порушуються права ПАТ "ВіЕс Банк", як дійсного на той час власника спірного нерухомого майна. Суд першої інстанції врахував, що на момент набуття ПП "Ніка-ріелті" права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м за вказаною адресою цьому підприємству був достовірно відомий первісний власник зазначеного нежитлового приміщення, тому це підприємство не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна в розумінні положень статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яке може бути витребуванопозивачем як іпотеко держателем на користь якого за рішенням суду звернуто стягнення на це майно як предмет іпотеки. Оскільки про порушення свого права ПАТ "ВіЕс Банк" дізналося після заволодіння спірним нежитловим приміщенням ПП "Ніка-ріелті" у вересні 2014 року, то позивач з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України, звертаючись до суду з вказаним позовом у березні 2015 року, не пропустив встановленої законодавством загальної позовної давності тривалістю у три роки. Суд першої інстанції зазначив, що вимоги позивача про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майнапов'язані між собою, дії відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса та КП "Волинське ОБТІ" знаходяться у причинно-наслідковому зв'язку та в сукупності призвели до втрати права власності ПАТ "ВіЕс Банк" на спірне нерухоме майно, то їх окремий розгляд є неможливим і вони повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в частині вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна скасовано. Провадження в справі у цій частині закрито. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимога до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна є самостійною та може бути пред'явлена позивачем як юридичною особою в порядку господарського судочинства окремо від інших вимог, заявлених у межах цього позову, натомість не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, то суд першої інстанції помилково прийняв до розгляду позовні вимоги ПАТ "ВіЕс Банк" у цій частині. Апеляційний суд визнав, що в іншій частині суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк". Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково залучили до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, який не має спільних чи однорідних прав та обов'язків стосовно позивача; на момент отримання ОСОБА_3 оспорюваного дубліката договору купівлі-продажу не існувало правовстановлюючого документа, на підставі якого за позивачем зареєстровано право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, ще у період із грудня 2011 року до лютого 2012 року ПАТ "ВіЕс Банк" стало відомо про існування дубліката від 13 грудня 2011 року, виданого Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року, оскільки 17 грудня 2012 року ОСОБА_3 як власник на той час спірної нерухомості, звертався до правоохоронних органів з приводу перебування у цьому приміщенні працівників охоронної фірми позивача, а отже, останній пропустив визначену статтею 257 ЦК України позовну давність. Заявник указує на неможливість розгляду в порядку цивільного судочинства вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до державного реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" як суб'єкта владних повноважень, оскільки спори із зазначеними суб'єктами щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з огляду на статтю 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (в редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі) та статті 2, 9 та 30 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. У грудні 2016 року ПАТ "ВіЕс Банк" подало відзив (заперечення) на касаційну скаргу, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Заявник посилався, що: вказаний позов подано щодо оскарження дій нотаріуса у зв'язку з порушенням визначеної законодавством процедури їх вчинення, тому сам нотаріус має бути відповідачем, при цьому процесуальний статус останнього не вплинув на законність оскаржуваних ОСОБА_4 судових рішень; припинення права власності ПАТ "ВіЕсБанк" на спірне нерухоме майно до виникнення такого права у ОСОБА_3 не відбулося; до серпня 2014 року до позивача з претензіями щодо права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 жодна особа не зверталася, отже ПАТ "ВіЕс Банк" не пропустило позовної давності; вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, прийнятого КП "Волинське ОБТІ" стосується захисту цивільного права позивача та залежить від чинності оскаржуваного дубліката договору купівлі-продажу, отже повинна розглядатися спільно з вимогою про визнання цього дубліката недійсним у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Крім того цей спір, незважаючи на участь у ньому суб'єкта владних повноважень, не є публічно-правовим. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. У лютому 2018 року справу за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майна передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 липня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року залучено АТ "Таскомбанк" до участі у справі як правонаступника ПАТ "ВіЕс Банк". Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригінала договору купівлі-продажу видав останньому дублікат від 13 грудня 2011 року за реєстраційним N 1710 договору купівлі-продажу офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279. Суди з'ясували, що 21 грудня 2011 року ОСОБА_3 звернувся з дублікатом договору до КП "Волинське ОБТІ", яке 22 грудня 2011 року зареєструвало за ним право власності на спірне нерухоме майно та видало йому витяг від 22 грудня 2011 року N НОМЕР_2 про реєстрацію права власності. ПАТ "ВіЕс Банк" просило скасувати згадане рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для його прийняття та подальшого відчуження вказаного нежитлового приміщення є недійсний дублікат договору, законних підстав для видачі якого у Приватного нотаріуса не було, тому що його оригінал не було втрачено, при цьому за рахунок спірного нерухомого майна позивачем задоволено свої вимоги як іпотекодержателя шляхом набуття у власність предмета іпотеки на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_3 Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни у вказаній редакції). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. За змістом частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частиною сьомою статті 3 Закону N 1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться за місцем розташування об'єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації прав. Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року N 7/5, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до 01 січня 2012 року державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої КП "Волинське ОБТІ" державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у цьому випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора - бюро технічної інвентаризації чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на підставі дубліката договору купівлі-продажу, що безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивача. Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди встановили, що 03 листопада 2008 року між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", а в подальшому - ПАТ "ВіЕс Банк",правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав 1 600 000 грн на умовах, визначених договором. На забезпечення виконання умов кредитного договору між тими ж сторонами 03 листопада 2008 року укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ВАТ "Фольксбанк" належне йому на праві власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279, нерухоме майно - офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 Відомості про іпотеку 03 листопада 2008 року внесені до Державного реєстру іпотек приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8 Пунктом 3.11 іпотечного договору передбачено, що правовстановлюючі документи на предмет іпотеки та інші документи за вибором іпотекодержателя, що стосуються предмета іпотеки, будуть зберігатися у іпотекодержателя до повного виконання основного зобов'язання. Іпотекодавець зобов'язаний у день укладення цього договору (якщо інший термін не передбачений цим договором) передати іпотекодержателю оригінали відповідних документів, за вибором іпотекодержателя, про що сторони укладають відповідний акт приймання-передачі оригіналів документів. Після виконання основного зобов'язання іпотекодержатель зобов'язаний повернути отримані на зберігання оригінали документів. У випадку звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації (набуття права власності тощо) оригінали документів іпотекодавцю не повертаються. Згідно з актом приймання-передачі оригіналів, у тому числі й правовстановлюючих документів на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 від 03 листопада 2008 року, ОСОБА_3 передав, а ВАТ "Фольксбанк" прийняло, зокрема й оригінал договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року за реєстраційним номером N 4279. Щодо переданого в іпотеку нерухомого майна існували численні судові рішення. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 03 листопада 2008 року у розмірі 1 939 560,24 грн шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, на підставі якого КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності за позивачем на вказане нерухоме майно. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 листопада 2011 року скасовано згадане заочне рішення цього ж суду, а справу призначено до розгляду в загальному порядку. Також суди попередніх інстанцій з'ясували, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригіналу договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року видав останньому його дублікат. 22 грудня 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало за ОСОБА_3 право власності на спірний офіс на підставі дубліката договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, виданого Приватним нотаріусом 13 грудня 2011 року, та видало витяг про реєстрацію права власності останнього на спірний офіс. Повторним заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 24 квітня 2012 року (справа N 2-8100/11), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2012 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2008 року, укладеним між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", та ОСОБА_3, у розмірі 1 939 560,24 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на вказане нерухоме майно. Крім того, встановлено, що у березні 2012 року ОСОБА_7 і ОСОБА_9 як продавці за договором купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору та передачу їм права власності на спірне приміщення, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року задоволено. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року в згаданій вище справі апеляційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено, скасовано рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року та ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_7 і ОСОБА_9 Суди встановили, сторони не заперечували, що відповідно до мирової угоди, затвердженої ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 11 липня 2012 року, право власності на спірне приміщення офісу площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_2 перейшло від ОСОБА_7 і ОСОБА_9 до ОСОБА_4 у рахунок погашення боргу ОСОБА_10, вказану ухвалу від 11 липня 2012 року ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 17 жовтня 2014 року скасовано. 13 березня 2014 року заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області частково задоволено позов ОСОБА_3 до ПАТ "ВіЕс Банк" та приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8 про визнання договору іпотеки припиненим, договір іпотеки визнано припиненим. 13 жовтня 2014 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області задоволено заяву про перегляд зазначеного заочного рішення від 13 березня 2014 року, яке скасовано, та в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Актом приймання-передачі та грошової оцінки майна 03 липня 2014 року спірного приміщення, складеного ОСОБА_4 як одноосібним засновником ПП "Ніка-ріелті" та самим ПП "Ніка-ріелті", підтверджується, що ОСОБА_4 передав спірне нерухоме майно в статутний фонд підприємства. Реєстраційною службою 25 липня 2014 року зареєстровано за ПП "Ніка-ріелті" право власності на вказане приміщення офісу та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно. 01 жовтня 2014 року між ПАТ "КУА "Карпати-інвест" та ПП "Ніка-ріелті" укладено договір позики, відповідно до умов якого останнє отримало 500 000 грн. Вказана позика забезпечена передачею 03 жовтня 2014 року ПП "Ніка-ріелті" в іпотеку ПАТ "КУА "Карпати-інвест" приміщення офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2 Рішенням Господарського суду Львівської області від 06 травня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ПП "Ніка-ріелті", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю "ІРС Сістем" (ТОВ - "ІРС Сістем"), ОСОБА_3, про визнання вказаного договору іпотеки, від 03 жовтня 2014 року недійсним відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 06 жовтня 2015 року згадане рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_8, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ТОВ "ІРС Сістем", ОСОБА_3, про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року про припинення іпотеки та вилучення запису про реєстрацію іпотеки, яка виникла на підставі іпотечного договору від 03 листопада 2008 року, іпотекодержателем за яким є ПАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "ВіЕс Банк", а іпотекодавцем ОСОБА_3, відмовлено. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2015 року вищевказану постанову від 20 березня 2015 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (частина перша статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом, та статті 15, 16 ЦК України). За змістом статті 11 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом, суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України). За змістом частин другої, третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Нормами цивільного законодавства передбачений спосіб захисту цивільних прав та інтересів, зокрема й шляхом визнання правочину недійсним, правові засади для застосування якого врегульовані приписами статей 215-236 ЦК України. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. За положеннями частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Тобто відповідно до вищевказаних норм ЦК України недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними. Згідно зі статтею 53 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 цього Закону, видається дублікат втраченого документа. Видача дубліката втраченого або зіпсованого документа здійснюється державним нотаріальним архівом. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або зданих нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, дублікат втраченого або зіпсованого документа видається відповідно нотаріусом чи посадовою особою виконавчого комітету за місцем його зберігання. Аналогічні положення містяться і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункт 29), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (далі - Інструкція), чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Отже дублікатом є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин. Звертаючись до суду із вказаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", просило визнати недійсним виданий нотаріусом дублікат договору купівлі-продажу, посилаючись на відсутність правових підстав для його видачі. Таким чином, оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення і сили правочину, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Тому можливості визнання його судом недійсним у зв'язку з недотриманням Приватним нотаріусом встановленої процедури його видачі визначеної статтею 53 Закону N 3425-XII та Інструкцією жодним законом не передбачено. Оскільки правові підстави для визнання недійсним дубліката договору відсутні, не можна визнати законними висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимоги позивача про скасування рішення про державну реєстрацію КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року права власності ОСОБА_3 на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, вирішення яких залежить від вирішення яких залежить від основної вимоги, а також з огляду на те, що на час вчинення таких дій ОСОБА_3 був власником цього нерухомого майна. Щодо доводів касаційної скарги про помилкове залучення до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цивільним процесуальним законодавством визначено відповідача як особу, на яку вказує позивач як на порушника своїх прав. Звертаючись до суду з указаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк" вказало на порушення свого права власності, в тому числі внаслідок дій ОСОБА_3, Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ" та ПП "Ніка-ріелті". Саме позивач відповідно до принципу диспозитивності визначає відповідачів. Щодо доводів заявника у касаційній скарзі про пропуск позивачем позовної давності, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, то питання про застосовування позовної давності не вирішується, оскільки є самостійною підставою для відмови у позові. Рішення суду першої інстанції в скасованій частині та ухвала суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження в справі за позовом ПАТ "Віес Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду їх в цій частині не перевіряє. Статтею 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на викладене та вимоги статті 412 ЦПК України рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову в цій частині. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача ОСОБА_4 задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви слід залишити за ним, а з позивача підлягає стягненню на його користь понесений судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 4 555,32 грн. що підтверджується квитанцією від 04 липня 2016 року (т. 3, а. с. 97), а також судовий збір у розмірі 1 984,32 грн. сплачений за подання касаційної скарги, що підтверджується квитанцією від 26 жовтня 2016 року (т. 4, а. с. 21), а всього - 6 539,64 грн. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ТроцЮлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - скасувати, ухвалити нове рішення в цій частині позовних вимог. У позові Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Троц Юлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (01031, м. Київ, вул. С. Петлюри, 30; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ - 09806443) на користь ОСОБА_4 (43024, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 6 539,64 грн (шість тисяч п'ятсот тридцять дев'ять гривень шістдесят чотири копійки). Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  10. Большая палата пришла к выводу, что при наличии правовых оснований для истребования имущества от добросовестного приобретателя в соответствии со статьями 387, 388 Гражданского кодекса Украины, должны применяться положения статьи 267 Гражданского кодекса Украины, согласно которой истечение срока исковой давности является основанием для отказа в иске.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 907/50/16 Провадження N 12-122гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: скаржник - заступник прокурора Львівської області (від прокуратури - Скрипка М.В.), позивач - заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України (представник - Пантелеєнко Р.М.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (представник - Негода Є.В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 907/50/16 Господарського суду Закарпатської області за позовом заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал", про витребування майна з незаконного володіння, за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року (головуючий суддя Костів Т.С., судді Марко Р.І., Желік М.Б.) та рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року (суддя Ремецькі О.Ф.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2016 року заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся до господарського суду з позовною заявою про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (далі - ТОВ "Карпатські Зорі") цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Свалявський завод продтоварів" (далі - ДП "Свалявський завод продтоварів") вартістю 19387781,00 грн. що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 2. На обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Закарпатської області посилається на те, що цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" безоплатно та у протиправний спосіб вибув із власності держави, без згоди Міністерства аграрної політики та продовольства України. При цьому вказавши, що набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (далі - ТОВ "Імперіал") на спірний майновий комплекс є незаконним, оскільки воно відбулося поза процедурою, визначеною Законом України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), а норми статей 14, 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачають можливість автоматичного переходу до орендаря права власності на державне майно поза межами процесу приватизації, зокрема, шляхом реорганізації державного підприємства через приєднання його до орендаря та набуття останнім прав і обов'язків ліквідованого держпідприємства в порядку правонаступництва. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07 лютого 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 4. Постановою Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. 5. Передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав на необхідність з'ясування судом прав і обов'язків сторін у спірних відносинах, зокрема, з'ясувати правові підстави, на яких цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" вибув з державної власності та перейшов у власність ТОВ "Імперіал", чи набуло останнє в установленому законом порядку право власності на спірне майно та, відповідно, чи могло бути відчужено це право відповідачу. 6. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 7. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, однак суди у задоволенні позову відмовили за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У грудні 2017 року, не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заступник прокурора Львівської області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. 9. Скаржник вказує на порушення судами статей 256-258, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 32, 34, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень). Окрім того, прокурор, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, наголошує на тому, що до вимог власника чи титульного володільця про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України позовна давність не застосовується. При цьому вважає, що суди помилково не врахували того, що позивач про порушене право дізнався у грудні 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області, призначив її до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 11. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу разом із касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 13. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 14. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що розглядаючи спір у справі, який переглядається у касаційному порядку, суди виходили із того, що за наявності правових підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 цього Кодексу, згідно якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 15. Також у своїй ухвалі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що, спростовуючи посилання прокурора на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16), відповідно до яких положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються, суди у цій справі посилалися у своїх рішеннях на більш пізню практику Верховного Суду України, запроваджену у червні 2017 року. 16. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що постановою від 22 червня 2017 у справі N 6-1047цс17 Верховний Суд України направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вказавши, що статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. При цьому Верховний Суд України виходив із того, що за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Отже, Верховний Суд України, направляючи справу N 6-1047цс17 на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вбачав підстави для застосування до правовідносин, що регулюються в тому числі статтею 388 Цивільного кодексу України, інституту позовної давності. 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що за наявності двох наведених вище судових рішень Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) та від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 існує правова невизначеність у застосуванні статей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 267 цього Кодексу 18. Крім того, оскільки положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, які врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України. 19. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, а також оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, ухвалою від 14 травня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Заступник прокурора Львівської області вказує на помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірне нерухоме майно вибуло із володіння власника - Міністерства аграрної політики та продовольства України, без його згоди внаслідок вчинення кримінально-карних дій, тим самим обмеживши його у здійсненні свого права власності, застосувавши статтю 267 Цивільного кодексу України стосовно спливу позовної давності, оскільки такий висновок суперечить нормам статей 256-258, 261, 267 цього Кодексу. 21. Скаржник зазначає, що право власності особи підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, тому положення про позовну давність до заявлених вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 3-604гс16. Позиція інших учасників справи 22. ТОВ "Карпатські Зорі" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскільки вважає висновок судів про відмову у позові у зв'язку зі спливом позовної давності обґрунтованим, а доводи скарги такими, що не узгоджуються з правовими висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 57/314-6/526-2012 та від 20 лютого 2018 року у справі N 910/9914/17, оскільки вони зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих сторонами доказів та встановлення інших обставин, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, що виходить за межі перегляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України. 23. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (далі - РВ ФДМУ по Закарпатській області) у своєму відзиві на касаційну скаргу від 17 квітня 2018 року повідомляє про підтримання в повному обсязі доводів, викладених у касаційній скарзі заступником прокурора Львівської області, та просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 24. Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 25. Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. 26. За результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій установили, що правовою підставою набуття права власності на спірне майно у відповідача є мирова угода, укладена між ТОВ "Карпатські Зорі" та ТОВ "Імперіал" та затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183. Ця ухвала залишена без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30 червня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2011 року, а також залишена без змін за результатами перегляду справи за нововиявленими обставинами ухвалами Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2013 року, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2013 року та ухвалою Вищого господарського суду України від 09 жовтня 2013 року. 27. За змістом мирової угоди ТОВ "Імперіал" в повному обсязі визнало свою заборгованість перед ТОВ "Карпатські Зорі" у сумі 938 635,22 грн. У зв'язку з відсутністю у ТОВ "Імперіал" можливості погасити заборгованість шляхом перерахування грошових коштів, це товариство передало, а ТОВ "Карпатські Зорі" прийняло у власність об'єкт нерухомості - цілісний майновий комплекс "Свалявський завод продтоварів", що знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 28. Правила частини першої статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. 29. За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. 30. Отже, суди дійшли висновку, що ТОВ "Карпатські Зорі" вважається добросовісним набувачем цього майна, оскільки за вказаних обставин він не знав і не міг знати про придбання майна від особи, яка не мала права його відчужувати. 31. Судами попередніх інстанцій констатовано наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 зазначеного Кодексу, оскільки вказана вище мирова угода, затверджена ухвалою суду, жодним чином не свідчить про правомірність виникнення права власності у ТОВ "Імперіал". Доказів набуття ТОВ "Імперіал" права власності на спірне майно з якихось інших підстав судами не встановлено. 32. Вищенаведене не свідчить про порушення принципу "пропорційності" при поверненні у державну власність спірного майна, яке вибуло із такої власності незаконно, оскільки добросовісний володілець, із володіння якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 Цивільного кодексу України та не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 33. Так, предметом регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. 34. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. 35. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. 36. Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. 37. Отже, суд апеляційної інстанції правильно зазначив у своїй постанові, що з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ТОВ "Карпатські Зорі" на мирне володіння майном не суперечить сформульованим в усталеній практиці Європейського суду з прав людини критеріям правомірного втручання в це право. 38. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статті 388 Цивільного кодексу України у зв'язку з неправомірним заволодінням майном держави. 39. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача. Щодо позовної давності 40. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновки в частині застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України судами першої та апеляційної інстанцій є правильними, з огляду на таке. 41. Так, згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 42. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). 43. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України). 44. За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 45. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 46. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 359/2012/15-ц (провадження N 14-101цс18). 47. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. 49. У справі, що переглядається, прокурор в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся з позовними вимогами про витребування майна з незаконного володіння ТОВ "Карпатські Зорі" - особи, якій на підставі правовстановлюючих документів належить спірний цілісний майновий комплекс. 50. Спір у цій справі виник у зв'язку з набуттям відповідачем у володіння спірного майна на виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою суду. При цьому, як встановлено судами, ТОВ "Карпатські Зорі" заволоділо спірним майном, яке свого часу було зареєстроване за ТОВ "Імперіал" як за власником. 51. Як зазначено судами та підтверджується матеріалами справи, відповідач - ТОВ "Карпатські Зорі" 04 квітня 2016 року (до винесення рішення судом першої інстанції) подав до суду заяву про застосування позовної давності, пославшись на те, що про набуття та реєстрацію права власності на ЦМК ДП "Свалявський завод продтоварів" за ТОВ "Імперіал" та ТОВ "Карпатські Зорі" прокуратура та міністерство знали ще в 2009-2010 роках. Повторно така заява подавалася відповідачем 14 червня 2017 року. У свою чергу позивач подав клопотання про поновлення позовної давності, однак суди зазначили, що наведені позивачем мотиви поважності причин пропуску цього строку є безпідставними та необґрунтованими і не підтверджуються наявними у справі доказами. 52. Судами встановлено, що правопопередник позивача у цій справі - Міністерство аграрної політики України про перехід до ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна за мировою угодою міг довідатися ще 08 червня 2011 року, що випливає з рішення Господарського суду місті Києва від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. 53. Так, у судовому засіданні 08 червня 2011 року під час розгляду справи N 30/278-48/182 представником позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області надано пояснення, з яких вбачається, що прокуратурою Свалявського району Закарпатської області розслідується кримінальна справа відносно службових осіб ТОВ "Імперіал" за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України, та відносно службових осіб Приватного підприємства "М.І.С." за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 цього Кодексу. Також повідомлено про те, що наказом Міністерства аграрної політики України від 12 лютого 2010 року N 55 прийнято рішення про приєднання цілісного майнового комплексу ДП "Свалявський завод продтоварів" до Агропромислово-торгового підприємства "Бобовище". Крім того, надано відомості про те, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183 затверджено мирову угоду, за змістом якої спірне майно передано у власність ТОВ "Карпатські Зорі". 54. Справу N 30/278-48/182 було розглянуто судом за участю Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області та ТОВ "Імперіал". У судове засіданні 08 червня 2011 року представник Міністерства аграрної політики України не з'явився, однак як учасник справи міністерство було повідомлене про її розгляд. 55. Усі викладені вище обставини зазначені в тексті ухвали від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. Також судом зазначено, що представники Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (позивач) та ТОВ "Імперіал" (відповідач) в судове засідання з'явилися та надали усні пояснення. Щодо третіх осіб - Міністерства аграрної політики України та Комунального унітарного підприємства "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації", суд першої інстанції наголосив на тому, що вони належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились. 56. Закон України "Про доступ до судових рішень" визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Згідно зі статтями 3, 4 цього Закону суд загальної юрисдикції вносить до Єдиного державного реєстру судових рішень всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. 57. Виходячи з викладеного, ухвала від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року були внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до яких є відкритим за посиланнями: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17146946 та http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19884970 відповідно. 58. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що, незважаючи на відсутність представника Міністерства аграрної політики України у судовому засіданні, про передачу у власність ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна зазначене міністерство могло довідатися 08 червня 2011 року. 59. Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. 60. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. 61. Оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого права ще 08 червня 2011 року, наведені позивачем обставини про поважність причин пропуску строку позовної давності є необґрунтованими. 62. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна, положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. 63. Натомість постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Галаджія Федора Юрійовича, треті особи: Гончарук Віталій Ігорович, Кондратюк Олександр Миколайович, Рудий Сергій Миколайович, Погодаєв Олександр Володимирович, про витребування майна, суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 916/2073/17 та у справі N 916/2403/16. 64. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України. 65. Отже, Господарський суд Закарпатської області та Львівський апеляційний господарський суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, та відмову у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки статті 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, що врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється. 67. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 68. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 69. З огляду на викладене, касаційна скарга заступника прокурора Львівської області підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат 70. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 72. За наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача у відповідності до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 Цивільного кодексу України, згідно якої сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
  12. Большая палата согласилась с судами нижестоящих инстанций, которые удовлетворяя частично исковые требования, исходили из того, что ответчиком не доказано, а судом не установлено признаков ничтожности сделки между истцом и АО "Банк" Финансы и Кредит ". Ответчиком было вынесено решение о признании сделки неплатежеспособного банка ничтожной без определения конкретного основания, предусмотренного частью третьей статьи 38 Закона Украины от 23 февраля 2012 N 4452-VI "О системе гарантирования вкладов физических лиц" и применении последствий ничтожности: не представлено доказательств обращения в суд с иском о признании договоров беспроцентного финансового займа недействительными или обвинительного приговора суда, вступившего в законную силу о наличии преступного мотива действий истца, а следовательно, невключение истца в перечень вкладчиков АО "Банк" Финансы и Кредит ", которые имеют право на возмещение средств по вкладам за счет Фонда, что является противоправным бездействием уполномоченного лица Фонда. Таким образом, уполномоченное лицо Фонда обязано предоставить Фонду дополнительную информацию об истце как вкладчике, который имеет право на возмещение средств по вкладам в АО "Банк" Финансы и Кредит "за счет Фонда.
  13. Большая палата, на мой взгляд, в очередной раз создала неоднозначность определения юрисдикции. Однако в этот раз, видимо понимая не совсем объективность своего вывода, они сослались уже на состав исковых требований. Большая палата указала, что суды предыдущих инстанций установили, что из содержания спорного решения Департамента, оформленного поручением, следует, что это решение касается принудительного демонтажа установленных малых архитектурных форм. Решением Департамента ни оспаривается право собственности истца на соответствующие сооружения, по решению Департамента не усматривается спора о надлежащем истцу право собственности, наличие такого права не отрицается, и такое решение не принималось в связи с осуществлением хозяйственной деятельности ответчиком. При этом истец не заявил к ответчикам исковых требований имущественного характера, а лишь требования о признании решения и действий незаконными. С учетом изложенного, исходя из предмета спорных правоотношений, ввиду наличия в КП "Киевблагоустройство" в спорных правоотношениях определяющих признаков субъекта властных полномочий в понимании пункта 7 части первой статьи 4 КАС Украины (в редакции, действующей на момент обращения истца с настоящим иском), Большая Палата Верховного суда отмечает наличие в переданном на решение хозяйственному суду споре определяющих признаков дела административной юрисдикции.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 910/2686/18 Провадження N 12-190гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді - доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: представник позивача - Єрмаков М.О., представник відповідача - Данилюк Л.В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Громадської організації "Спілка підприємців "Жовтнева" (далі - ГО "Жовтнева") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 7 червня 2018 року (судді Пономаренко Є.Ю., Кропивна Л.В., Дідиченко М А.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року (суддя Лиськов М.О.) у справі N 910/2686/18 за позовом ГО "Жовтнева" до Департаменту міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент), Комунального підприємства "Київблагоустрій" виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (далі - КП "Київблагоустрій") про визнання незаконним рішення та дій. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1.Короткий зміст позовних вимог 1.1. У лютому 2018 року ГО "Жовтнева" звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту та КП "Київблагоустрій" про: визнання незаконним та скасування рішення Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради, оформленого дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522; визнання незаконними дій Департаменту та КП "Київблагоустрій" щодо демонтажу 22 серпня 2017 року тимчасових споруд за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний, 2- 4, що належать на праві власності ГО "Жовтнева". 2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року провадження у справі N 910/2686/18 закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що спір у справі виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. 2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 7 червня 2018 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року залишено без змін. 2.4. Суд апеляційної інстанції вказав, що дії органів у сфері благоустрою населеного пункту здійснюються ними як суб'єктами владних повноважень та у чітко визначеному порядку, зокрема інспектором КП "Київблагоустрій" виноситься припис з вимогою усунення порушень, у випадку подальшого невиконання якого Департамент приймає рішення про демонтаж; вказані дії є публічно-правовими, а тому звернення до суду з метою їх оскарження зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись в порядку адміністративного судочинства. 2.5. Суд апеляційної інстанції також послався на правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду 11 квітня 2018 року у справі N 161/14920/16-а, щодо визначення предметної юрисдикції спору за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю про знесення самочинного будівництва. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У червні 2018 року ГО "Жовтнева" звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 7 червня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року. 3.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГО "Жовтнева" та справу N 910/2686/18 разом з указаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України. 3.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що за доводами касаційної скарги ГО "Жовтнева" суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір у цій справі підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства та про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки предметом спору є правомірність припинення права на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та, як наслідок, їх демонтаж, що у відповідності до статті 20 ГПК України підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Таким чином, на переконання скаржника, має місце порушення правил юрисдикції. 3.4. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 910/2686/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. Відповідачі заперечили у відзивах проти задоволення касаційної скарги, зазначивши, серед іншого, що спір у цій справі не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін. 5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 5.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 5.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.4. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 5.5. За приписами частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відповідно за змістом частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 5.6. Разом з тим завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС України). 5.7. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55 Конституції України та статті 5 КАС України у порядку адміністративного судочинства. 5.8. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 5.9. Отже, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність суб'єкта владних повноважень як сторони у спірних правовідносинах спорі та виконання ним у цих правовідносинах управлінських функцій. 5.10. За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 5.11. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Закон України від 6 вересня 2005 року N 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів" (далі - Закон N 2807-IV) визначає правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини. 5.12. Згідно зі статтею 10 Закону N 2807-IV до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження правил благоустрою територій населених пунктів. До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо. 5.13. У силу статті 12 Закону N 2807-IV суб'єктами у сфері благоустрою населених пунктів є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни. 5.14. У відповідності до статті 34 Закону N 2807-IV правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів. 5.15. Частиною першою статті 40 Закону N 2807-IV визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами. 5.16. Таким чином, Закон N 2807-IV наділяє повноваженнями відповідачів Департамент та КП "Київблагоустрій" здійснювати самоврядний контроль у сфері благоустрою міста Києва. 5.17. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою міста, спрямовані на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, визначені Правилами благоустрою міста Києва (далі - Правила), які затверджені рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року N 1051/1051. 5.18. У розумінні Закону N 2807-IV дії з демонтажу є заходами з відновлення благоустрою населеного пункту (демонтаж - роботи щодо відновлення території благоустрою). Департамент є органом, що вживає заходи із демонтажу (підпункт 13.3.2 пункту 13.2 Правил). 5.19. Відповідно до підпункту 13.3.3 пункту 13.2 Правил рішення про демонтаж самовільно розміщеної (встановленої) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об'єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі приймається Департаментом, районними в місті Києві державними адміністраціями, Департаментом промисловості та розвитку підприємництва (щодо об'єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі). 5.20. При цьому, згідно з Положенням про Департамент, затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 27 січня 2011 року N 94, Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), підпорядковується Київському міському голові, підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, з питань виконання функцій державної виконавчої влади - відповідним центральним органам державної виконавчої влади. 5.21. Пунктом 4 Положення про Департамент визначено, що основними завданнями Департаменту є, зокрема, забезпечення реалізації державної політики у сфері благоустрою, цивільного захисту, охорони праці на території міста Києва; контроль за дотриманням вимог Закону N 2807-IV та Правил. 5.22. Відповідно до пункту 6 цього Положення, Департамент має право, зокрема, здійснювати в установленому порядку заходи щодо демонтажу та очищення території міста від безхазяйного майна, самовільно розміщених (встановлених) тимчасових споруд, малих архітектурних форм, елементів благоустрою, рекламних носіїв, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, об'єктів сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі покинутих будівельних матеріалів і конструкцій, транспортних засобів у місті Києві тощо та давати доручення на їх демонтаж (підпункт 6.7); давати в межах повноважень профільним структурним підрозділам районних в місті Києві державних адміністрацій з питань благоустрою, цивільного захисту, охорони праці та підпорядкованим комунальним підприємствам обов'язкові для виконання доручення та контролювати їх виконання (підпункт 6.25). 5.23. З огляду на викладене вище, Департамент наділений контролюючими повноваженнями та здійснює владні управлінські функції у сфері благоустрою міста, приймає рішення про демонтаж та вживає заходи із демонтажу елементів благоустрою у відповідності із підпунктами 13.3.2, 13.3.3 пункту 13.2 Правил. 5.24. Дії органів у сфері благоустрою населеного пункту здійснюються ними як суб'єктами владних повноважень та у чітко визначеному порядку, зокрема інспектор Підприємства виносить припис з вимогою про усунення порушень, у випадку подальшого невиконання якого Департамент приймає рішення про демонтаж. 5.25. Указані дії є публічно-правовими, тому, як наслідок, звернення до суду з метою їх оскарження зумовлено існуванням між сторонами такого спору правовідносин публічно-правового характеру й повинно розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 5.26. Отже, приймаючи оскаржуване рішення, оформлене дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522, щодо демонтажу 22 серпня 2017 року тимчасових споруд за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний, 2-4, що належать на праві власності ГО "Жовтнева", Департамент діяв на виконання покладених на нього владних управлінських функцій, визначених Законом N 2807-IV та Правилами. 5.27. Також відповідно до змісту Статуту КП "Київблагоустрій", затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 21 лютого 2007 року N 167, метою діяльності цього підприємства, зокрема, є здійснення заходів, які забезпечують дотримання юридичними та фізичними особами правил благоустрою у м. Києві, у тому числі шляхом внесення приписів та складання протоколів про адміністративні правопорушення. Відповідно до пункту 2.2 Статуту КП "Київблагоустрій" це підприємство підпорядковане Департаменту з питань, визначених чинним законодавством та цим Статутом. 5.28. Отже, суди вірно визначили повноваження відповідачів у цій справі як публічно-владні управлінські функції в частині забезпечення благоустрою міста Києва, передбачені Положенням про Департамент та делеговані КП "Київблагоустрій", які були реалізовані при прийнятті рішення Департаментом та при виконанні рішення Департаменту. 5.29. Суди попередніх інстанцій встановили, що зі змісту спірного рішення Департаменту, оформленого дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522, вбачається, що це рішення стосується примусового демонтажу встановлених малих архітектурних форм. Рішенням Департаменту не оспорюється право власності позивача на відповідні споруди, з рішення Департаменту не вбачається спору про належне позивачу право власності, наявність такого права не заперечується, та таке рішення не приймалось у зв'язку із здійсненням господарської діяльності відповідачем. При цьому позивач не заявив до відповідачів позовних вимог майнового характеру, а лише вимоги про визнання рішення та дій незаконними. 5.30. З урахуванням викладеного, виходячи з предмета спірних правовідносин, зважаючи на наявність у КП "Київблагоустрій" у спірних правовідносинах визначальних ознак суб'єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача з цим позовом), Велика Палата Верховного Суду зазначає про наявність у переданому на вирішення господарському суду спорі визначальних ознак справи адміністративної юрисдикції. 5.31. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5.32. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованих висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства, а відтак правомірно закрив провадження у справі N 910/2686/18. 5.33. Наведені в касаційній скарзі доводи про порушення судами першої та апеляційної інстанції приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження, а тому підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 7 червня 2018 року та ухвали Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року у справі N 910/2686/18 немає. 6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.1. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 6.2. Ураховуючи викладене, ухвала місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 6.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Громадської організації "Спілка підприємців "Жовтнева" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 7 червня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2018 року у справі N 910/2686/18 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  15. Державний герб України Справа № 758/4861/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 липня 2018 року м. Київ Подільський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Гребенюк В.В., секретаря судового засідання Мишак І.Ю., за участю представника позивача - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «Кей-Колект», ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договорів в частині недійсними, - ВСТАНОВИВ: У квітня 2016 року ОСОБА_2 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі за текстом - відповідач 1) та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (надалі за текстом - відповідач 2), про визнання договорів в частині недійсними. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 27.08.2008 р. між позивачем та відповідачем 2 укладено кредитний договір № 11387766000, згідно із яким відповідач 2 надав позивачу кредит в іноземній валюті на суму 800000 дол. США, кредитний договір укладено строком до 27.08.2018 р., кредиті кошти надано на споживчі цілі. З метою забезпечення зобов'язання за кредитним договором 27.08.2008 р. укладено договір іпотеки № 92747. 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір факторингу №2, згідно із яким відповідачем 2 передано право вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1, також, 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки, згідно із яким відповідачем 2 відступлено право вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008 р. відповідачу 1. Позивач зазначає, що договір факторингу № 2 та договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки укладені з порушенням вимог закону, оскільки відповідач 1 є небанківською фінансовою установою, а тому не може бути фактором за правом вимоги до боржника фізичної особи. Позивач просить визнати недійсним договір факторингу № 2 від 13.02.2012 в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1 та недійсним договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 р., згідно із яким відповідач 2 відступив право вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008р. відповідачу 1. Ухвалою суду від 23.05.2016 р. відкрито провадження у справі, справу призначено до судового розгляду. 23.02.2018 р. на підставі повторного автоматизованого розподілу справ справу передано судді Гребенюку В.В. Ухвалою суду від 27.02.2018 р. справу прийнято до розгляду у загальному позовному провадженні та розпочато підготовче провадження. В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд їх задовольнити з підстав вказаних в позовній заяві. В поданих до суду запереченнях відповідач 2 заперечував проти задоволення позову з підстав його незаконності та необґрунтованості, оскільки в позовній заяві не зазначено цивільне право, яке було порушено укладенням спірних договорів, твердження позивача про укладення договору факторингу всупереч вимогам розпорядження Державної комісії, що здійснює регулювання у сфері фінансових послуг № 231 від 03.04.2009 р. та порушення вимог Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг є помилковим, ст. 1078 ЦК України не обмежує передачу прав кредитора у зобов'язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором. Також помилковим є твердження позивача, що факт визнання недійсним договору факторингу автоматично тягне за собою визнання недійсним права вимоги за договором іпотеки. Від відповідача 1 заперечення на позов до суду не надходили. В судове засідання представник відповідача 1 не з'явився, 09.06.2018 р. до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника відповідача 1. В судове засідання представник відповідача 2 не з'явився, 09.07.2018 р. до суду надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідача 2. Дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників даного судового розгляду, оцінивши в сукупності усі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судом, 27.08.2008 р. між позивачем та відповідачем 2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11387766000, згідно із яким відповідач 2 надав позивачеві споживчий кредит в іноземній валюті в сумі 80000 дол. США, що дорівнювало еквіваленту 387656 грн., п. 1.4. договору передбачено, що цільовим призначенням кредиту є особисті потреби позивача (а.с. 5-8). 27.08.2008 р. між ОСОБА_3 та відповідачем 2, з метою забезпечення грошового зобов'язання за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р., укладено договір іпотеки № 92747 (а.с. 9-11). 13.02.2012р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір факторингу № 2, відповідно до п. 1.5 цього договору передання прав клієнта за Договором Забезпечення, що були посвідчені нотаріально, відбувається на підставі окремого договору, що укладається сторонами одночасно з укладенням цього договору і підлягає нотаріальному посвідченню, згідно із п. 3.5 договору клієнт зобов'язується за власний рахунок повідомити кожного боржника про відступлення прав вимоги за формою згідно із додатком 3 до цього договору протягом 30 робочих днів з дати відступлення (а.с. 75-79). Відповідно до виписки з додатку № 1 "Перелік первинних договорів" договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р. відповідач 2 відступив відповідачу 1 право вимоги за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р., укладеного з позивачем (а.с. 80). 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено та нотаріально посвідчений договір відступлення вимоги за договорами іпотеки, в тому числі, за договором іпотеки № 92747 (а.с. 82-87). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України підставою заміни кредитора у зобов'язанні є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно із ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" до фінансових послуг належить договір факторингу ст. 21 цього Закону встановлено, що державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, яка була створена після ліквідації Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Указ Президента України № 1070/2011 від 23.11.2011 р.). Як вбачається із розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" із змінами, внесеними згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 1926 від 13.08.2015 р., до фінансової послуги факторингу віднесено: - фінансування клієнтів суб'єктів господарювання, які уклади договір з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом скошування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Тобто, як встановлено судом на час укладення договору факторингу № 2 вказане розпорядження було чинним і підлягало застосуванню фінансовими установами під час здійснення факторингових операцій. Окрім того, ч. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, до якої Україна приєдналась 11.01.2006 р., визначено, що договір факторингу означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого позичальник відступає або може відступити право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі продажу товарів укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Отже, у фактора відсутнє право на придбання права відступної вимоги до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання. Кошти за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р. надані позивачу, як фізичній особі для задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності. З урахуванням викладеного, договір факторингу № 2 від 13.02.2012 р. в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 17.08.2008 р. відповідачу 1 є недійсним, оскільки на час його укладення останній суперечив актам цивільного законодавства, а саме, розпорядженню Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" із змінами, внесеними згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 1926 від 13.08.2015 р. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Із наведеної норми закону випливає, що відступлення права за іпотечним договором здійснюється за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов'язанням, за таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Аналізуючи вищенаведені норми закону, можна прийти до висновку, що визнання недійсним договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р. в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1 тягне за собою визнання недійсним договору відступлення вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 р., укладеним із ОСОБА_3 27.08.2008 р. за № 92747. Заперечення відповідача 2 суд визнає безпідставними та необґрунтованими з підстав наведених вище. З огляду на наведене відповідно до ст. 203, 215 ЦК України, Закону України «Про іпотеку», Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" та керуючись ст. ст. 141 - 142, 263 - 265, 268, 273, 352, 354 - 356 ЦПК України, - УХВАЛИВ: Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", про визнання договорів в частині недійсним - задовольнити; Визнати недійсним договір факторингу № 2 від 13.02.2012 р., який укладено між Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р.; Визнати недійсним договір відступлення вимоги за договорами іпотеки від 13.02.2012 р., який укладено між Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008 р.; Стягнути з Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" на корить ОСОБА_2 551 (п'ятсот п'ятдесят одну) гривню 21 копійку судового збору; Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на корить ОСОБА_2 551 (п'ятсот п'ятдесят одну) гривню 21 копійку судового збору; Повне найменування сторін: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, (АДРЕСА_1 реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1); Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»(04070, м. Київ, вул. Іллінська, 8, Код ЄДРПОУ 37825968); Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (04070, м. Київ, вул. Андріївська, 7, Код ЄДРПОУ 09807750); Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, що не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки) - повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду міста Києва у письмовій формі з дотриманням вимог ст. 356 ЦПК України, - протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасником справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - з дня отримання копії повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі його пропуску й з інших поважних причин; Законної сили рішення суду набирає після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано; В разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду; Відповідно до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. Суддя В.В. Гребенюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/77844881
  16. Державний герб України Справа № 446/1820/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.12.2018 м.Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області в складі: головуючого - судді: Костюк У. І. з участю секретаря Коваль В.Я. з участю представника позивача ОСОБА_1 розглянувши в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Камянка-Бузька цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, - встановив: Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, в якому просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Також просить стягнути судові витрати з відповідача в її користь. В обгрунтуваннясвоїх вимог зазначає, що постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Львівській області від 03.09.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 року, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, який позивачу пропонується задовольнитивимоги АТКБ "Приватбанк"та звернутистягнення нажитловий будинокта земельнуділянку,що знаходятьсяпо вул.Світла,21в с.Вислобоки Кам'янка-Бузькогорайону.Заборгованість позивачаперед банкомстановить 754307,77доларів США,що закурсом НБУстаном на17.07.2018складає 19768021,53грн. Позивач вважає,що нотаріус,який вчинивоскаржуваний виконавчий напис,не перевірив безспірності її заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк». Так, розмір заборгованості нічим не підтверджений та необгрунтований, про що позивач повідомляла Банк письмовим листом, відсутня інформація про непогашення заборгованості, ненадходження відповідного платежу на погашення заборгованості, що в сукупності підтверджує, що нотаріусом не було належним чином перевірено безспірності заборгованості. Також нотаріусом не враховано, що право користування майном, на яке звернуто стягнення має неповнолітня дитина, а отже на дану квартиру не може бути звернено стягнення без отримання дозволу від органів опіки та піклування. За таких обставин вважає, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання. Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 задоволено частково заяву позивача про забезпечення позову та зупинено стягнення за оскаржуваним виконавчим написом. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 витребувано в приватного нотаріуса Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_3 належним чином завірені копії виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 та матеріалів нотаріальної справи щодо вчинення цього напису. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.11.2018 продовжено строк проведення підготовчого засідання до 22.12.2018. 07.12.2018 від відповідача надійшов відзив на позовону заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, вважає, що ним були подані всі необхідні та достатні документи для вчинення нотаріусом виконавчого напису, а щодо неповнолітньої дитини, то виконавчим написом лише звернено стягнення на нерухоме амйно, де проживає дитина, а не вирішено питання про її виселення. Просив у позові відмовити. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 07.12.2018 закрито підготовче засідання та призначено судовий розгляд справи. У судове засідання позивач не з'явилась. ЇЇ представник ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав вказаних у позовній заяві, просив позов задовольнити. Представник відповідача акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, подав клопотання про проведення розгляду справи без його участі. Третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3М.в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі. Представник третьоїособи відділупримусового виконаннярішень УправлінняДВС ГТУЮу Львівськійобласті всудове засіданняне прибув, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час розгляду справи. Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитною угодою № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, забезпеченою договором іпотеки № б/н від 18.04.2008, АТ КБ «ПриватБанк» 21.08.2018 звернулося до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 з заявою про вчинення виконавчого напису на копії Договору іпотеки № б/н від 18.04.2008 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за вказаним вище кредитним договором, а саме: 754 307 доларів США 77 центів, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 19 768 021,53 грн, з урахуванням: заборгованість за кредитом у розмірі 144 022,99 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 3 774 387,17 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 236 948,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 6 209 667,28 грн.; заборгованість з пені у розмірі 337 413,11 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 8 842 530, 71 грн; заборгованість за додолатковими витратами банку щодо виконання кредитного договору у розмірі 3,89 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 101,94 грн; штраф (відсоток від суми заборгованості) у розмірі 35 919,42 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 941 334,42 грн. Витрати пов'язані з виконавчим написом - 3500 грн. До заяви АТ КБ «ПриватБанк» надало нотаріусу письмову вимогу про усунення порушень за кредитною угодою на мі'я ОСОБА_2, договір іпотеки № б/н від 18.04.2008 та кредитну угоду № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, розрахунок заборгованості ОСОБА_2 станом на 17.07.2018. 27 серпня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №1198 про звернення стягнення на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2500 га, що знаходяться за адресою: Львівська область, Кам'янка-Бузький район, с. Вислобоки, вул. Світла, 21, що належать ОСОБА_2. За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна запропоновано задовольнити вимоги АТ КБ "Приватбанк" у розмірі: заборгованість за кредитом - 144 022,99 долари США; заборгованість за відсотками - 236 948,36 доларів США, пеня - 337 413,11 доларів США, додаткові витрати банку - 3,89 долари США; штраф - 35 919,42 долари США, що всього становить 754 307,77 доларів США та за курсом НБУ на 17.07.2018 складає еквівалент 19 768 021,53 грн. Витрати пов'язані зі вчиненням виконавчого напису - 3500 грн. Позивач вважає, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 оскаржуваний виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,оскільки неперевірено безспірностісуми заборгованості,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Також не враховано права неповнолітньої дитини на майно, що є предметом стягненя. Вирішуючи даний спір суд виходить з наступного. Стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно достатті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першоїстатті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат»(далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюєтьсяЗаконом «Про нотаріат»та іншими актами законодавства України (частина першастатті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженийнаказом Міністерстваюстиції України22 лютого 2012 року№ 296/5 та зареєстрований у Міністерствіюстиції України22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат»та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зістаттею 87 Закону України «Про нотаріат»для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис,законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172(далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат»та Порядку вчинення нотаріальних дій. Відтак, з наведеного вище можна зробити висновок, що вчиняючи виконавчий напис, як нотаріальну дію, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15,16,18 ЦК України, статей 50,87,88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат»у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного СудуУкраїни від 05 липня 2017 року № 6-887цс 17. Перевіривши доводи позивача, вивчивши матеріали справи щодо вчинення спірного нотаріального напису суд встановив, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 не було дотримано вимог чинного законодавства України, що регулює вчинення нотаріальних написів. Так, нотаріусом не було з'ясовано чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису позивач, як боржник, мав безспірну заборгованість перед стягувачем, зокрема чи була заборгованість саме такого розміру, як вказано у виконавчому написі щодо розміру основної суми боргу, штрафу, пені та відсотків за користування кредитом, не було з'ясовано даного питання з самим боржником. Нотаріус не переконався і щодо належного повідомлення боржника про суму заборгованості. Той факт, що сума заборгованості не була безспірною на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису підтверджується тим, що ОСОБА_2 оскаржувала заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 02.06.2015 (справа № 444/852/15-ц) про стягнення з неї на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованості за кредитним договором № Е/V 3711/1 від 18.04.2008 в розмірі 320089,35 доларів США, що еквівалентно 9 605 881,52 грн. Апеляційна скарга ОСОБА_2 була розглянута колегією суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області 18.09.2018 та задоволена частково, про що складено відповідну постанову. Відтак, на момент вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису за № 1198 від 27.08.2018 року між сторонами існував спір, який на той час не був вирішений судом апеляційної інстанції, що не було перевірено нотаріусом, а отже свідчить про порушення вимог законодавства щодо перевірки під час вчинення виконавчого напису безспірності стягуваної суми заборгованості. Тому, суд відхилає аргументи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, що постановою апеляційного суду Львівської області від 18.09.2018 підтверджено підставність заявленої доя стягнення суми боргу, оскільки як зазначено вище, виконавчий напис вчинено до вирішення даного спору в суді, а отже факту безспірності суми заборгованості не було з'ясовано нотаріусом. Щодо покликань позивача на підтвердження своїх вимог в частині порушення інтересів неповнолітньої дитини, що не було перевірено нотаріусом під час вчинення виконавчого напису, то суд вважає такі недоведеними. Беручи до уваги те, що нотаріусом при вчиненні оспорюваного виконавчого напису не було встановлено факту безспірності заборгованості та не отримано всіх передбачених законом для цього підтверджуючих документів, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є підставними та підлягають до задоволення повністю. Виіршуючи питання судових витрат, суд, на підставі ст.141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача, сплачені та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в розмірі 704, 80 грн. Керуючись ст.ст.2,81,89, 258,259,263-265,268,280-282 ЦПК України, суд - ухвалив : позовну заяву ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задовольнити повністю. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 704,80 грн. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду. Позивач:ОСОБА_2, 10.01.1958 р. н., яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 , 80315, РНОКПП НОМЕР_1. Відповідач:Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», 49049, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги,50 Код ЄДРПОУ: 14360570. Третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, 49000, м. Дніпро, вул.. Центральна,6/9, інші дані не відомі. Третя особа: Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області , 79000, м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича,1, інші дані не відомі. Повний текст рішення виготовлено 29.12.2018р. Суддя Костюк У.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/78898158
  17. Большая палата, на мой взгляд, правомерно согласилась с судом апелляционной инстанции отказавшим в расторжении договора и указала на отсутствие необходимости отступить от правовой позиции, высказанной Верховным Судом Украины в постановлении N 910/16306/13 от 21 января 2015 года, исходя из системного анализа приведенных положений законодательства и учитывая, что к отношениям, связанным с арендой земли применяются также положения ГК Украины, в связи с чем следует сделать вывод, что при решении судом вопроса о расторжении договора аренды земли при обстоятельствах систематического невнесения арендной платы, применению также подлежат положения части второй статьи 651 ГК Украины. Следовательно, Большая Палата, проанализировав правовую позицию, изложенную в постановлении Верховного Суда Украины от 21 января 2015 по делу N 910/16306/13 и содержание судебных решений и суть спора в этом деле, считает, что отсутствуют основания для отступления от правовой позиции, изложенной в указанном постановлении Верховного Суда Украины.
  18. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 912/1385/17 Провадження N 12-201гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: представник позивача - Татарко Д.А., Бардиш Є.М., представник відповідача - Надєєва О.О., розглянула касаційну скаргу Кіровоградської міської ради (далі - міськрада, скаржник, позивач) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (судді Чимбар Л.О., Антонік С.Г., Березкіна О.В.) у справі N 912/1385/17 Господарського суду Кіровоградської області за позовом міськради до Приватного підприємства "Терра 2006" (далі - відповідач, ПП "Терра 2006") про розірвання договору. Історія справи 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 16 травня 2017 року міськрада звернулась до господарського суду з позовом до ПП "Терра 2006", в якому просила розірвати договір оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006", а також стягнути з відповідача судові витрати. 1.2. Позивач вказав про порушення його прав, що полягало у свідомому невиконанні відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, а саме систематичному невнесенні орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до вимог частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 32 Закону України "Про оренду землі" (далі - ЗУ "Про оренду землі"). Окрім того, систематична несплата земельного податку або орендної плати є підставою припинення права користування земельною ділянкою відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). 1.3. Відповідач проти позовних вимог заперечив, вказав про безпідставність позову та недостовірність наведеної в позові інформації, оскільки фактів систематичної несплати відповідачем орендної плати за спірним договором позивач не довів. Водночас відповідач 19 серпня 2015 року уклав договір суборенди з Обслуговуючим кооперативом "Житлово-будівельний кооператив "Монблан" (далі - ОК "ЖБК "Монблан"), за умовами якого суборендар сплачував орендну плату за спільними для обох договорів реквізитами отримувачу - УДКСУ у м. Кіровограді. Крім того, відповідач сплатив 141273,46 грн заборгованості за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80 відповідно до наявної у матеріалах справи копії квитанції від 13 квітня 2017 року. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 31 липня 2017 року (суддя Тимошевська В.В.) позов задовольнив повністю: розірвав договір оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006"; стягнув з відповідача на користь позивача 1600,00 грн судового збору. 2.2. Місцевий суд, керуючись положеннями пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою, дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договору, оскільки відповідач зобов'язання зі сплати орендних платежів систематично не виконував з моменту укладення договору та на момент звернення позивача до господарського суду, а доказами систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором від 29 травня 2015 року N 80 є надані Кропивницькою об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління ДФС у Кіровоградській області (далі - Кропивницька ОДПІ) відомості в листах від 25 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року про наявність податкової заборгованості, з урахуванням загальної заборгованості минулих років відповідача за усіма укладеними ним договорами оренди землі та нарахованої пені. 2.3. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. 2.4. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про належне підтвердження матеріалами справи систематичної несплати відповідачем орендної плати за договором, як підстави для розірвання договору оренди. Вказав, що в цих правовідносинах для задоволення вимог про розірвання договору позивачу слід довести наявність у сукупності двох умов: істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням, що не взяв до уваги суд першої інстанції. 2.5. Натомість матеріали справи підтверджують, що орендна плата за землю за спірним договором оренди регулярно надходила на рахунок позивача, зазначений у договорі оренди, від платників ОК "ЖБК "Монблан" та відповідача; на момент звернення з позовом про розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 заборгованості за цим договором не існувало, навпаки мала місце переплата, а докази щодо податкової заборгованості та податкових зобов'язань відповідача з плати за землю містять лише загальну інформацію, разом з тим інформація про заборгованість з орендної плати саме за спірним договором - відсутня. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1 У листопаді 2017 року міськрада звернулась з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року у справі N 912/1385/17. 3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: суд порушив вимоги пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, не взяв до уваги довідку фіскального органу, як належний доказ підтвердження заборгованості з орендної плати та спрямування сплачених коштів в рахунок погашення податкового боргу попередніх періодів, який обліковувався за відповідачем за іншими договорами, та, натомість, прийняв як належний доказ у справі декларації зі сплати за договором суборенди. 3.3. Посилаючись до практики Верховного Суду України (постанова від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16) позивач вказав, що законодавчо визначеною підставою для розірвання договору оренди землі є систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, отже, суд апеляційної інстанції помилково скасував правильний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 у зв'язку із систематичною несплатою орендних платежів, не врахував положення пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України, приписи статей 15, 21, 24, частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі". 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, призначив касаційну скаргу до розгляду та визначив строк для подання відзиву іншим учасникам справи. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу разом із касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 у подібних правовідносинах, на який посилався суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення у цій справі, де Верховний Суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, враховуючи погашення заборгованості з орендної плати на момент ухвалення судом рішення у справі. 4.4. Не погоджуючись з наведеним вище висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що визначальним для розірвання договору за наведених у позові обставин є встановлення обставин систематичної несплати орендної плати (вказана позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року N 6-977цс16) і сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, що орендар сплатив усю суму заборгованості з орендної плати за землю до моменту пред'явлення позову чи винесення рішення у справі. Аналогічного висновку дійшов також Верховний Суд у постанові від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17). 4.5. Разом з тим у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 921/383/15-г/17 Верховний Суд з урахуванням позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13, підтримав висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки підставою для таких вимог стали обставини несплати орендної плати, заборгованість за якою є погашеною. 4.6. Ураховуючи існування двох різних правових позицій та з метою вирішення цього питання для формування єдиної правозастосовної практики, касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 5. Позиція інших учасників справи 5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив її доводи, вказав, що зміст касаційної скарги зводиться до переоцінки доказів. На думку відповідача, скаржник помилково вважає, що доказом неналежного виконання зобов'язання за спірним договором є листи Кропивницької ОДПІ, які підтверджують існування податкового боргу у відповідача за попередні періоди за іншими договорами та свідчать про неможливість відокремити або визначити податковий борг за договором оренди від 29 травня 2015 року N 80. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Місцевий господарський суд встановив, що 29 травня 2015 року міськрада (Орендодавець) та ПП "Терра 2006" (Орендар) уклали договір оренди землі N 80 (далі - Договір), за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,8274 га, кадастровий номер 3510100000:36:304:0014, для будівництва багатоквартирного житлового будинку за рахунок земель житлової та громадської забудови, розташовану в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді. 6.2. 4 червня 2015 року земельну ділянку передано у фактичне користування Орендарю за актом приймання-передачі. Право оренди земельної ділянки за Договором зареєстровано за ПП "Терра 2006" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наданим до матеріалів справи витягом з реєстру. Строк дії Договору - 25 років. 6.3. За умовами Договору Орендар зобов'язався своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату у грошовій формі в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць згідно з розрахунком, що додається до Договору, починаючи з моменту підписання Договору (пункт 4.1.). 6.4. Пунктом 4.2 Договору сторони погодили, що кошти за оренду землі вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач - УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600. 6.5. Згідно з пунктом 4.3 Договору орендна плата вноситься Орендарем не пізніше 28-го числа кожного місяця, наступного за звітним. 6.6. Пунктом 4.4. Договору передбачено, що обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку державної або комунальної форми власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення, коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. У разі зміни коефіцієнтів індексації, індексів інфляції, визначених законодавством, Орендар самостійно розраховує (індексує) нормативну грошову оцінку земельної ділянки на момент сплати орендної плати без укладання додаткової угоди з Орендодавцем. 6.7. Податкове зобов'язання з орендної плати, визначене в податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Орендар на визначних у цьому розділі умовах може вносити орендну плату за майбутній період, але не більше ніж за один рік. Орендна плата справляється також у випадках, якщо Орендар з поважних причин тимчасово не використовує земельну ділянку за умовами цього Договору (пункти 4.5., 4.6. Договору). 6.8. Пунктом 10.1 договору оренди земельної ділянки N 80 від 29 травня 2015 року передбачено, зокрема, право орендаря передавати земельну ділянку в оренду (суборенду) іншим особам. 6.9. За відомостями, отриманими від органу фіскальної служби (листи Кропивницької ОДПІ Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 12 травня 2017 року N 94/9/11-23-12-03, від 15 травня 2017 року N 7680/10/11-23-12-03 та від 26 липня 2017 року), за наявними договорами оренди, в тому числі за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, з 2017 року по теперішній час (тобто на час надання інформації) не сплачено жодної копійки орендної плати, а податкова заборгованість станом на 24 травня 2017 року складає 242632,84 грн. ПП "Терра 2006" є тривалим боржником з орендної плати, а саме станом на 1 січня 2015 року за підприємством рахувалась податкова заборгованість у сумі 55846,28 грн. станом на 1 січня 2016 року - 160042,85 грн. станом на 1 січня 2017 року - 243980,21 грн та на останню звітну дату (30 червня 2017 року) - 256946,27 грн.; сплата у 2015 році склала 12548,28 грн. у 2016 році - 0,00 грн та у 2017 році - 182805,46 грн. 6.10. Разом з тим, за наданою інформацією, окрім договору від 29 травня 2015 року N 80 відповідач декларує грошове зобов'язання з орендної плати за іншими договорами оренди землі, які укладені з міськрадою, а земельна ділянка за спірним договором перебувала у користуванні до 2015 року. Таким чином, податковий борг, що рахувався станом на 1 січня 2015 року в сумі 55846,28 грн. виник також за рахунок задекларованої суми грошового зобов'язання з орендної плати за користування вищезазначеною земельною ділянкою, а спеціалісти ОДПІ не мають змоги визначити податковий борг з орендної плати за окремим договором. Також суд зробив висновок, що в силу приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, навіть якщо ПП "Терра 2006" фактично спрямувало сплату за оренду земельної ділянки саме по договору від 29 травня 2015 року N 80, то в першу чергу цими коштами було погашено заборгованість минулих років, яка виникла щодо задекларованих та несплачених сум грошового зобов'язання за всіма договорами оренди землі, в тому числі й за договором від 29 травня 2015 року N 80. Виходячи з вищевикладеного, Кропивницька ОДПІ ГУ ДФС у Кіровоградській області надала інформацію по загальній заборгованості ПП "Терра 2006" з орендної плати за землю, яка станом на 30 червня 2017 року склала 256946,27 грн. у т. ч. пеня 56218,95 грн. 6.11. Таким чином, місцевий господарський суд вважав, що наявні матеріали справи, зокрема, надані Кропивницькою ОДПІ листами від 15 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року відомості, є підтвердженням систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором, що є підставою для його розірвання відповідно до приписів пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України. 6.12. З огляду на викладене, господарський суд також відхилив розрахунок відповідача за Договором, який надано до матеріалів справи, оскільки його здійснено без врахування визначеного нормами Податкового кодексу України порядку розподілу коштів. 6.13. Натомість, переглядаючи справу в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, взяв до уваги, що 19 серпня 2015 року ПП "Терра 2006" (орендар) та ОК "ЖБК "Монблан" (суборендар) уклали договір суборенди земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді; кадастровий номер 3510100000:36:304:0014. 6.14. Згідно з пунктом 4.1 договору суборенди орендна плата вноситься суборендарем у грошовій формі та розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць, а пунктом 4.2 договору суборенди передбачено, що кошти за суборенду вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600. 6.15. За наданим позивачем розрахунком до оплати відповідачем за Договором належали 393081,64 грн. а наданими відповідачем та взятими до уваги судом апеляційної інстанції доказами підтверджено, що за період з 29 травня 2015 року до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) за оренду спірної земельної ділянки було сплачено 410868,46 грн. Тобто, на час звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди, заборгованість не існувала, а мала місце переплата. 6.16. Відтак, істотне порушення умов договору, на яке послався позивач як на підставу позову, на думку апеляційного суду, відсутнє, що й зумовлює відсутність обставин, необхідних для його розірвання. 7. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у цих правовідносинах Верховним Судом України та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду. 7.1. За приписами пункту 7 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 7.2. У справі N 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, прокурор звернувся до суду з позовом про розірвання договору з підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та допущеної орендарем заборгованості з орендної плати, посилаючись на умови договору та на приписи статті 14 Конституції України, статей 1, 93, 124 ЗК України, статті 2 Закону України "Про охорону земель", статей 1, 2,6,13,15,18, 24, 25, 31, 32 ЗУ "Про оренду землі", статей 626, 631 ЦК України. 7.3. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року року у справі N 910/16306/13, Верховний Суд України, проаналізувавши застосування судами у цій справі частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України, вказав, що підставою для розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, а не той факт, що будівельні роботи не розпочато. Також заборгованість, як підстава для розірвання договору, на час ухвалення судового рішення відсутня, і вказана обставина не заперечується ні прокурором, ні позивачем. 7.4. У справі, яка розглядається, позивач послався на невиконання відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки, а саме систематичне невнесення орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, статті 32 ЗУ "Про оренду землі". 7.5. Таким чином, правовідносини у цих справах не є подібними. 7.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, вважав необхідним, натомість, застосовувати у правовідносинах щодо розірвання договору оренди з підстав заборгованості орендаря з орендної плати положення пункту "д" частин першої статті 141 ЗК України, вважаючи, що факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки орендарем щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість чи ні, і той факт, що орендар сплатив усю суму заборгованості до моменту пред'явлення позову не має правового значення. Вказана правова позиція була також викладена у постанові Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17. 8.Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. Частиною першою статті 2 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 8.3. За приписами статті 1 ЗУ "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. 8.4. Відповідно до статті 13 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. 8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 ЗУ "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. 8.6. Положеннями статей 24, 25 ЗУ "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку. 8.7. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. 8.8. Частиною першою статті 32 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. 8.9. Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати. 8.10. Разом з тим за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. 8.12. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі N 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. 8.13. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. 8.14. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. 8.15. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору. 8.16. Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. 8.17. Суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та встановив, що, відповідно до умов укладеного відповідачем та ОК "ЖБК "Монблан" договору суборенди, зобов'язання щодо сплати орендної плати за земельну ділянку в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді за узгодженням сторін було покладено на ОК "ЖБК "Монблан"; платниками за оренду земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді в період 2015-2017 роки були дві особи: ПП "Терра 2006" та ОК "ЖБК "Монблан"; разом за період з моменту укладення спірного договору до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) було сплачено 410868,46 грн на розрахунковий рахунок, вказаний як у договорі оренди, так і у договорі суборенди, укладеному платниками. 8.18. Отже, на момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди N 80 від 29 травня 2015 року заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата. 8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ "Про оренду землі". 8.20. Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 9.3. Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 10.Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 10.1. Щодо необхідності відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 910/16306/13 від 21 січня 2015 року, слід зазначити, що, виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. 10.2. Відтак, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 та зміст судових рішень та суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Кіровоградської міської ради залишити без задоволення. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року у справі N 912/1385/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  19. Большая палата указала, что требования лица о взыскании среднего заработка за вынужденный прогул по месту прохождения публичной службы, за задержку выплаты такого заработка, сумм, связанных с индексацией заработной платы за время вынужденного прогула, а также недополученных сумм заработной платы являются требованиями по поводу прохождения публичной службы и освобождение от нее. Поэтому они должны рассматриваться по правилам административного судопроизводства в том числе и тогда, когда заявленные отдельно от требования о восстановлении на работе. Требования о возмещении вреда, причиненного противоправными решениями, действиями или бездействием субъекта властных полномочий или другим нарушением прав, свобод и интересов субъектов публично-правовых отношений, рассматриваются административным судом, если они заявлены в одном производстве с требованием решить публично -правовой спор. Иначе требования о возмещении вреда решаются судами по правилам гражданского или хозяйственного судопроизводства (часть вторая статьи 21 КАС Украины в редакции, действующей до 15 декабря 2017 года). Близкое по смыслу предписание закреплено в части пятой статьи 21 КАС Украины в редакции, действующей с 15 декабря 2017 года). Требования о взыскании морального вреда, причиненного по месту прохождения публичной службы, заявленные в одном производстве с требованием решить публично-правовой спор, в частности с требованиями о взыскании среднего заработка за вынужденный прогул по месту прохождения публичной службы, за задержку выплаты такого заработка, сумм, связанных с индексацией заработной платы за время вынужденного прогула, а также недополученных сумм заработной платы, должны рассматриваться по правилам административного судопроизводства.
  20. Постанова Іменем України 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 661/3699/16-ц Провадження N 14-388 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Новокаховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби (далі також - ОДПІ ГУ ДФС) у Херсонській області (далі також - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої під час незаконного звільнення, за касаційною скаргою позивача на рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року, ухвалене суддею Матвєєвою Н.В., і рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Фурман Т.Г., Пузанової Л.В. і Склярської І.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Новокаховська ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 12 грудня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила стягнути з відповідача 26 584,43 грн - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (з них: 15 922,17 грн - середній заробіток за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; 6 684,86 грн - упущена вигода (суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотримані суми заробітної плати, еквівалентні різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року); 3977,4 грн - судові витрати, понесені позивачем під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а); 109 836 грн - відшкодування моральної шкоди. Крім того, просила стягнути з відповідача, понесені позивачем під час судового розгляду цієї справи судові витрати у сумі 1 281,21 грн. 2. Мотивувала тим, що 20 січня 2015 року начальник Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з порушенням приписів частини третьої статті 36, частин третьої та четвертої статті 24 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України встановив строк дії укладеного з позивачем безстрокового трудового договору, а 4 листопада 2015 року видав наказ про звільнення позивача з посади начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 3. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд в адміністративній справі N 821/3669/15-а ухвалив постанову, якою поновив позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 рокута стягнув на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, а також допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 4 226,25 грн. 4. Стверджувала, що відповідач затримав виконання вказаного судового рішення на 81 день (з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року включно), внаслідок чого заподіяв їй шкоду в сумі 15 922,17 грн. 5. Зазначала, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" відповідач видав наказ N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису", згідно з яким були встановлені нові посадові оклади для працівників відповідача. Проте за лютий-березень 2016 року позивач отримала заробітну плату без урахування збільшення розміру посадових окладів, а саме: 3 771,97 грн замість 8 442 грн (різниця - 4 670,3 грн). Також вказувала, що оскільки під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а відповідач не повідомив про зміну посадового окладу позивача з 1 грудня 2015 року, середня заробітна плата не була скоригована на коефіцієнт підвищення 1,25 за грудень 2015 року та січень 2016 року, внаслідок чого позивач недоотримала 2 014, 84 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного просила стягнути з відповідача 6 684,86 грн (4 670,03 грн + 2 014,84 грн). 6. Стверджувала, що з 4 листопада 2015 року по 3 листопада 2016 року для відновлення її порушеного права під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а зазнала матеріальних витрат на суму 3 977,4 грн. з яких: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість ксерокопій і роздрукування текстів - 100 грн. вартість надсилання рекомендованих листів - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн. 7. Крім того, мотивувала позовну заяву тим, що внаслідок незаконного звільнення та затримки розрахунку за вимушений прогул їй були заподіяні моральні та фізичні страждання, які спричинили негативні зміни у житті, а саме: переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні, важкість виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі відсутності роботи та коштів для одужання, відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, реакції замикання в собі, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я, переживання фізичних незручностей внаслідок його погіршення від отриманого стресу. Стверджувала, що порушення відповідачем її трудових прав завдало душевних страждань і призвело до погіршення самопочуття. З огляду на це просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у сумі 109 836 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 10 лютого 2017 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 9. Суд першої інстанції встановив: 9.1. Позивач працювала на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області та була звільнена з посади 4 листопада 2015 року. 9.2. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд ухвалив постанову в адміністративній справі N 821/3669/15-а, якою: скасував наказ Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 4 листопада 2015 року N 88-о "Про звільнення" позивача; поновив позивача на посаді начальника управління доходів і зборів фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з 5 листопада 2015 року; стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн. допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 4 226,25 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. 9.3. 1 лютого 2016 року позивач була поновлена на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача з 5 листопада 2015 року та отримала кошти відповідно до постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року з утриманням обов'язкових платежів у сумі 3 402,13 грн у частині, що підлягала негайному виконанню. 9.4. 7 квітня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні апеляційної скарги Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 9.5. 14 квітня 2016 року на підставі платіжного доручення N 209 позивачеві була виплачена решта суми середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 6 118,09 грн. 9.6. 3 листопада 2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалою залишив без змін вказану ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду. 10. Рішення від 10 лютого 2017 року суд мотивував тим, що внаслідок незаконного звільнення, факт якого встановив у постанові від 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд, позивач зазнала моральної шкоди, яка полягає у порушенні її трудових прав, неможливості отримувати винагороду за працю, погіршенні стану здоров'я, переживаннях, зміні звичайних умов життя, необхідності відстоювати права у судових органах, що підтверджується її зверненнями, клопотаннями та скаргами до керівництва з метою отримати докази щодо незаконності звільнення з посади. З огляду на тривалість страждань і їх глибину, принципи розумності, виваженості та справедливості, а також на тривалість вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 грн. 11. Враховуючи те, що позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року після звільнення, яке вона від початку вважала незаконним, а з позовом до суду звернулася після спливу трьохмісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, суд першої інстанції у задоволенні позову у частині вимог про відшкодування моральної шкоди відмовив, вважаючи пропущеною позовну давність. 12. Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, суд дійшов таких висновків: 12.1. Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у сумі 15 922,17 грн не може бути задоволена, бо позивач обрала неправильний спосіб захисту, і суд не встановив вини відповідача у несвоєчасній виплаті позивачу такого середнього заробітку; 12.2. Позовна вимога про стягнення на корись позивача упущеної вигоди у сумі 6 684,86 грн. що полягає в неотриманні нею різниці посадових окладів за лютий-березень 2016 року та сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року і січень 2016 року, не може бути задоволена, бо стаття 22 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не поширюється на спірні правовідносини. За час вимушеного прогулу на користь позивача вже стягнуто середній заробіток, розрахований у постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року; 12.3. Позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди у сумі 3 977,4 грн. завданої у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а про поновлення позивача на роботі, не може бути задоволена, оскільки такі витрати є судовими витратами за статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом, і не є шкодою у розумінні статті 1166 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 23 травня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року в частині відмови позивачу у стягненні коштів у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрив. Роз'яснив, що вказані позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У частині відмови у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції залишив без змін. 14. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що позивачеві внаслідок незаконного звільнення завдана моральна шкода. Проте оскільки позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року (у день її звільнення), а з позовом звернулася лише 12 грудня 2016 року, тобто після спливу визначеного статтею 233 КЗпП України трьохмісячного строку, та зважаючи на клопотання відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди. 15. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги про стягнення на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди звернені до суб'єкта владних повноважень і пов'язані із захистом прав позивача у сфері публічно-правових відносин. Тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. 20 червня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. 15 вересня 2018 року позивач подала до касаційної скарги доповнення. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19. Мотивував, тим, що позивачоскаржує рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Позивач вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди не заявлялися в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. А тому згідно зі статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, вони мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 21. Зазначає, що не пропустила трьохмісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки останній був перерваний відповідачем шляхом подання 27 квітня 2016 року касаційної скарги, яка була розглянута лише 4 листопада 2016 року. Вважає, що суди безпідставно обмежили тривалість моральних страждань періодом вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року, тоді як, насправді, цей період тривав з 20 січня 2015 року по 14 листопада 2016 року. (2) Доводи відповідача 22. 12 серпня 2017 року відповідач подав до суду заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити оскаржені судові рішення без змін. 23. Мотивує тим, що не міг перервати позовну давність шляхом подання касаційної скарги на рішення судів в адміністративній справі N 821/3669/15-а, оскільки це суперечить частині другій статті 264 ЦК України. 24. Вважає, що момент виникнення права на звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не можна пов'язувати з датою постановлення ухвали Вищим адміністративним судом України від 3 листопада 2016 року у справі N 821/3669/15-а, оскільки постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у цій справі набрала чинності ще 7 квітня 2016 року. Тому трьохмісячний строк для звернення з позовом має обчислюватися з цієї дати. 25. Зазначає, що вимога про стягнення матеріальної шкоди пов'язана з незаконним звільненням позивача. А тому спір виник з трудових правовідносин, в яких відповідач виступає роботодавцем, а не суб'єктом владних повноважень. 26. В іншому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій. 27. 25 вересня 2018 року відповідач подав відзив на доповнення до касаційної скарги, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а доповнення до касаційної скарги - без розгляду. Обґрунтовує приписами частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою позивач мала право доповнити касаційну скаргу протягом строку на касаційне оскарження, а саме до 11 червня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 28. Предметом позову є стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди та відшкодування матеріальної шкоди, а саме: середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року; недоотриманих сум заробітної плати, еквівалентних різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року; судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а. 29. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 30. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 34. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 35. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 36. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 37. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 38. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 39. У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі N 821/3669/15-а встановлено, що на підставі наказу в. о. начальника відповідача від 20 січня 2015 року N 6-о позивач була призначена на посаду начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача в порядку переведення з 20 січня 2015 року на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трирічного віку) основного працівника (ОСОБА_4.) з підтвердженням раніше присвоєного спеціального звання радника податкової та митної справи III рангу. 40. ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (пункт 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236 (далі - Положення)). 41. Відповідно до абзацу першого пункту 7 вказаного Положення ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів. 42. 6 серпня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 311 "Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України", якою утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС, зокрема Новокаховську ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 43. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини та зазначені приписи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, тобто проходила публічну службу. 44. Спірні правовідносини виникли, зокрема, через: несвоєчасне виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул; неврахування під час розрахунку з позивачем індексації грошових доходів населення за грудень 2015 року та січень 2016 року; виплату позивачу заробітної плати за лютий-березень 2016 року без урахування встановленого з 1 грудня 2015 року збільшення посадового окладу працівників відповідача. 45. За змістом статті 24 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплювало вирішення різних питань, пов'язаних зі службою, зокрема і питань матеріального забезпечення державних службовців, регламентованих розділом VII вказаного Закону. 46. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби та звільнення з неї, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 47. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства. 48. Втім, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, не є вимогою про відшкодування шкоди у розумінні зазначеної статті КАС України. 49. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що оскільки зазначена вимога позивача є пов'язаною з проходженням нею публічної служби та звільненням з цієї служби, така вимога має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, зокрема і тоді, коли вона заявлена окремо від вимоги про поновлення на публічній службі. 50. Позивач також просить стягнути з відповідача суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за грудень 2015 року та за січень 2016 року. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. Тому означену позовну вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з неї. 51. Позивач зазначала, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 9 грудня 2015 року N 1013 наказом від 24 грудня 2015 року N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису" були встановлені нові оклади працівникам відповідача. Втім, у лютому-березні 2016 року позивачеві була нарахована заробітна плата у раніше встановленому розмірі, внаслідок чого вона, за її словами, недоотримала 4 670,03 грн. 52. Оскільки відповідна позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві як державному службовцеві заробітної плати після поновлення її на посаді, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір у цій частині пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 53. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року, позивач заявила разом з вимогою про стягнення моральної шкоди. Такі вимоги, заявлені в одному провадженні, виникли з правовідносин, зумовлених проходженням позивачем публічної служби і звільненням з неї. 54. З огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, а вимога про стягнення моральної шкоди заявлена разом з вимогами вирішити публічно-правовий спір, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що на вирішення такої вимоги про стягнення моральної шкоди поширюється юрисдикція адміністративних судів. 55. Позивач також просила стягнути з відповідача витрати, понесені у період захисту прав у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, а саме: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість копій і друку документів - 100 грн. вартість надсилання листів до Вищого адміністративного суду України - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн (всього - 3 977,44 грн). 56. Згідно з частиною третьою статті 87 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами справи N 821/3669/15-а, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. 57. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 58. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України у зазначеній редакції). 59. Згідно з абзацом четвертим пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у вказаній редакції у резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат. 60. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у зазначеній редакції). 61. Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. 62. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача про стягнення судових витрат, понесених під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, належить до юрисдикції суду, який ухвалив у ній рішення. (1.2) Щодо доповнення до касаційної скарги 63. Відповідно до частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 398 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем доповнень до касаційної скарги. 64. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (частина перша статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги). 65. 5 липня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив позивачеві строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. 66. 15 вересня 2018 року, тобто більш ніж через рік часу після відкриття касаційного провадження, посилаючись на приписи статті 398 ЦПК України, позивач подала доповнення до касаційної скарги. 67. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 68. З огляду на те, що доповнення до касаційної скарги позивач подала після спливу встановленого для цього строку та не обґрунтовувала підстави для його поновлення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у відзиві від 25 вересня 2018 року на це доповнення аргументами відповідача та залишає доповнення до касаційної скарги без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 71. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). 72. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки (див. пункти 43-52) вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухваливши по суті правильне рішення щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року (тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року), проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих через підвищення посадових окладів сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року. Тому щодо вказаних позовних вимог мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. 73. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 74. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 75. З огляду на викладені вище висновки (див. пункти 53-54) Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди слід скасувати, а провадження у справі у цій частині - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 76. Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України інші, ніж судовий збір, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 77. Отже, у випадку закриття провадження у справі не підлягають розподілу понесені позивачем і пов'язані з її розглядом інші, ніж судовий збір, витрати. 78. Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду (див. пункти 72 і 75), у задоволенні вимог про стягнення на користь позивача інших ніж судовий збір витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи, слід відмовити. (3) Висновки щодо застосування норм права 79. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 80. Вимоги особи про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати є вимогами з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. А тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства зокрема і тоді, коли заявлені окремо від вимоги про поновлення на роботі. 81. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 82. Вимоги про стягнення моральної шкоди, завданої за місцем проходження публічної служби, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, зокрема з вимогами про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 83. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 84. У резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат (абзац четвертий пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 2 частини п'ятої статті 246 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 85. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 3 частини першої статті 252 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 86. Питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктами 3 та 5 частини першої статті 409, частиною першою та четвертою статті 412, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди скасувати; у цій частині провадження у справі закрити. 3. В іншій частині рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  21. Большая палата указала, что статья 30 Закона N 1404-VIII предусматривает обязанность только государственного исполнителя передать открытое исполнительное производство другом государственном исполнителю, который первым открыл исполнительное производство, для выполнения им в рамках сводного исполнительного производства нескольких решений в отношении одного должника. Частный исполнитель не обязан передавать исполнительный документ или исполнительное производство для выполнения тому государственному или частному исполнителю, который первым открыл исполнительное производство в отношении должника, для выполнения нескольких решений в отношении одного должника в рамках сводного исполнительного производства. Предусмотренные статьями 45, 46 Закона N 1404-VIII правила распределения взысканных с должника денежных сумм и очередности удовлетворения требований взыскателей подлежат применению в пределах одного конкретного исполнительного производства, а не вообще ко всем исполнительным производствам, открытым в отношении должника.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 904/7326/17 Провадження N 12-197гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року, постановлену суддею Євстигнеєвою Н.М., та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Широбокової Л.П., Орєшкіної Е.В., Подобєд І.М., за скаргою Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльністьприватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пріметалс Текнолоджіз Україна" до Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" про стягнення 5 129 953,56 грн Історія справи Короткий зміст та підстави наведених у скарзі вимог 1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 16 листопада 2017 року, позов задоволено частково: стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (далі - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат") на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пріметалс Текнолоджіз Україна" (далі - ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна") заборгованість у розмірі 3 758 331,32 грн. 3 % річних у сумі 272 130,14 грн та витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 60 456,92 грн. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. Видано наказ. 2. 21 грудня 2017 року ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області (далі - приватний виконавець) Лисенка Ю.О. з вимогами: - визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частині непередачі до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВДВС) виконавчих проваджень N 55418627, 55418622, 55418610 для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження; - визнати неправомірними дії приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частинах: накладення арешту на кошти, що належать ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", шляхом винесення постанови від 20 грудня 2017 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні ВП N 55418627; пред'явлення до банківських установ, у яких відкрито рахунки ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", платіжної вимоги N 7 від 20 грудня 2017 року на суму 10 151 304,38 грн з метою примусового стягнення коштів на підставі наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17, від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, постанови приватного виконавця від 20 грудня 2017 року N 55418627; - зобов'язати приватного виконавця Лисенка Ю.О. передати до ВДВС виконавчі провадження N 55418627, 55418622, 55418610 для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження; - зобов'язати приватного виконавця Лисенка Ю.О. усунути допущені порушення шляхом скасування постанови від 20 грудня 2017 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні ВП N 55418627; відкликання з установ банків, у яких відкрито рахунки ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", платіжної вимоги N 7 від 20 грудня 2017 року на суму 10 151 304,38 грн з метою примусового стягнення коштів на підставі наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17, від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, постанови приватного виконавця від 20 грудня 2017 року N 55418627. 3. На обґрунтування вимог скарги ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" посилалось на те, що приватний виконавець Лисенко Ю.О. при здійсненні виконавчих дій порушив приписи законодавства щодо передання виконавчих документів до ВДВС, який раніше відкрив виконавче провадження стосовно цього товариства, тавинесення виконавчих документів на суму, що перевищує дозволену законом. 4. Скаржник звернув увагу суду на ту обставину, що перше виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" коштів відкрито постановою головного державного виконавця ВДВС від 03 травня 2017 року ВП N 53873574. У цьому виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на грошові кошти ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у межах суми стягнення 3 474 302 315,07 грн та накладено арешт на все майно, що належить боржнику. Згідно з постановою державного виконавця у виконавчому провадженні ВП N 53873574 від 28 липня 2017 рокувиконавчі провадження N 53832028, 53873574 об'єднано у зведене виконавче провадження. 5. Приватний виконавець Лисенко Ю.О. у запереченнях на скаргу стверджував про дотримання ним вимог Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Зазначав про відповідність своїх дій принципу диспозитивності виконавчого провадження, згідно з яким стягувач має право вільно обирати того виконавця, якому довіряє виконання судового рішення з метою задоволення своїх вимог, а також указував, що своїми діями він не порушував прав боржника. 6. ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" у відзиві на скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" посилалось на відсутність правових підстав для передачі виконавчого провадження від приватного до державного виконавця, стверджувало про наявність у нього права вільно обирати виконавця судового рішення, а також звертало увагу суду на те, що боржник не обґрунтував порушення своїх прав. Фактичні обставини справи, установлені судами 7. 22 листопада 2017 року Господарський суд Дніпропетровської області видав наказ N 904/7326/17 про примусове виконання судових рішень про стягнення з ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на користь ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" заборгованості в розмірі 3 758 331,32 грн. 3 % річних у сумі 272 130,14 грн та витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, у розмірі 60 456,92 грн. 8. 20 грудня 2017 року приватним виконавцем Лисенком Ю.О. винесено: - постанову про відкриття виконавчого провадження ВП N 55418627 щодо виконання згаданого наказу за заявою ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна"; - постанови про відкриття виконавчих проваджень ВП N 5418622 та ВП N 55418610 за наказами Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17 та від 11 грудня 2017 року N 904/7327/17 про стягнення зПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на користь ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" 1 537 703,65 грн боргу за поставлений товар, 113 371,05 грн 3 % річних та 24 766,12 грн витрат зі сплати судового збору, а також 3 157 134,32 грн заборгованості, 253 269,86 грн 3 % річних та 51 156,06 грн витрат зі сплати судового збору відповідно; - постанову ВП N 55418627 про об'єднання виконавчих проваджень N 55418610, 55418622, 55418627 у зведене виконавче провадження N 55419819; - постанову ВП N 55418627 про арешт коштів ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" при примусовому виконанні згаданих наказів Господарського суду Дніпропетровської області на загальну суму 10 151 304,38 грн. 9. Водночас на виконанні ВДВС перебувало зведене виконавче провадження N 54404570 з примусового стягнення заборгованості щодо цього ж боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", що підтверджується постановою від 03 травня 2017 року про відкриття виконавчого провадження ВП N 53873574 з виконання наказу N 910/2031/16 про стягнення на користь ТОВ "Метінвест Холдинг" 2 565 769,84 грн боргу, 437 385 554,08 грн пені, 155 395 326,15 грн - 3 % річних; постановою ВП N 53873574 від 03 травня 2017 року про накладення арешту на кошти боржника; постановою від 18 вересня 2017 року заступника начальника Заводського відділу державної виконавчої служби міста Кам'янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про передачу виконавчого провадження ВП N 54282626 до ВДВС для приєднання до зведеного виконавчого провадження. 10.03 січня 2018 року приватним виконавцем Лисенко Ю.О. винесено постанову ВП N 55418627 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17. 11.Указані обставини встановлені судами та не оспорюються сторонами. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 12.Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 02 січня 2018 року скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. задовольнив частково, а саме в частині виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17. 13.Суд зазначив, що в силу норм Закону N 1404-VIII наявність двох або більше зведених виконавчих проваджень щодо одного і того ж боржника є недопустимим, оскільки порушується принцип черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення їх вимог. 14.Суд дійшов висновку про те, що оскільки приватний виконавець Лисенко Ю.О. не здійснював відкриття першого виконавчого провадження щодо боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", то він зобов'язаний був передати відповідні накази органу державної виконавчої служби, який відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження. 15.Також суд першої інстанції указав на неправомірність накладення приватним виконавцем Лисенком Ю.О. арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання, а також на порушення приписів пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII, оскільки виконавець у період до 01 січня 2018 року прийняв на виконання за зведеним виконавчим провадженням виконавчі документи на загальну суму 10 151 304,38 грн. тоді як він обмежений законодавством меншою сумою стягнення. 16.Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 28 лютого 2018 року залишив ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року без змін. 17.Погодившись із висновком суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки приватний виконавець Лисенко Ю.О. не здійснював відкриття першого виконавчого провадження про стягнення коштів із боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", то зазначене зобов'язує його передати відповідні накази на виконання органу державної виконавчої служби, який відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження. 18.Суд апеляційної інстанції послався на порушення прав боржника, який мав законні сподівання на вчинення щодо нього дій державного чи приватного виконавця відповідно до законодавства та погашення заборгованості у порядку черговості її виникнення. 19.Також суд зазначив про відсутність підстав для скасування оскаржуваної приватним виконавцем Лисенком Ю.О. ухвали у зв'язку з фактичним виконанням судового рішення у цій справі, оскільки останнім (приватним виконавцем Лисенко Ю.О.) не доведено в суді таке фактичне виконання на час прийняття судом першої інстанції оскаржуваної ухвали. 20.Водночас суд апеляційної інстанції спростував висновок суду першої інстанції щодо накладення приватним виконавцем арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання, а також не погодився з висновком місцевого господарського суду щодо порушення приватним виконавцем пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII стосовно обмеження суми стягнення, оскільки вважав, що таке обмеження стосується одного виконавчого документа, а не їх сукупності. Водночас апеляційний суд указав, що такі помилкові висновки суду не вплинули на ухвалення правильного та законного судового рішення по суті скарги. Короткий зміст вимог касаційної скарги 21.19 березня 2018 року приватний виконавець Лисенко Ю.О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні скарги на його дії та бездіяльність. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22.Узагальнені доводи касаційної скарги приватного виконавця Лисенка Ю.О. зводяться до того, що: - суди не врахували принципу диспозитивності виконавчого провадження (стаття 2 Закону N 1404-VIII, стаття 4 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII), що полягає у наданні права стягувачу за виконавчим провадженням визначити орган, який буде здійснювати примусове стягнення, обираючи при цьому між державною службою та системою приватних виконавців; - суди порушили норми матеріального права, а саме статтю 30 Закону N 1404-VIII, предметом регулювання якої є порядок виконання декількох виконавчих документів щодо одного боржника у зведеному виконавчому провадженні державними та приватними виконавцями незалежно один від одного; - суди неправильно застосували пункти 14, 15 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року N 2832/5) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802 (далі - Інструкція), які слід розуміти як врегулювання порядку об'єднання виконавчих проваджень та приєднання до зведеного виконавчого провадження, що знаходяться саме у приватного виконавця. Також суди не врахували, що Закон N 1404-VIII та Інструкція не зобов'язують приватного виконавця передавати матеріали виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби для приєднання до зведеного виконавчого провадження; - суди не встановили порушень прав боржника діями або бездіяльністю приватного виконавця. Доводи інших учасників справи 23.ТОВ "Пріметалс Текнолоджіз Україна" подало відзив на касаційну скаргу, у якому погодилося з доводами касаційної скарги та просило скасувати ухвалені у цій справі судові рішення. Доводи відзиву стягувача по суті тотожні доводам, наведеним у касаційній скарзі. 24.ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у відзиві на касаційну скаргу просить суд відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає, що із системного тлумачення статті 30 Закону N 1404-VIII та пункту 14 розділу III Інструкції вбачається, що приватний виконавець уповноважений на виконання зведеного виконавчого провадження лише в разі, якщо він першим відкрив відповідне виконавче провадження. Рух касаційної скарги 25.Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 липня 2018 року на підставі частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою приватного виконавця Лисенка Ю.О. на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Стосовно дотримання принципу диспозитивності виконавчого провадження 26.У силу статей 1, 5 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом N 1403-VIII. 27.Законом N 1403-VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) державними виконавцями органів державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3) 28.Пункт 6 частини першої статті 4 Закону N 1403-VIIIтa пункт 4 частини першої статті 2 Закону N 1404-VIII установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов'язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. 29.Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору - пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 Закону N 1404-VIII віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абзац другий частини першої статті 19 цього Закону). Тобто вищевказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями. 30.Частина перша статті 27 Закону N 1403-VIII і частина друга статті 24 Закону N 1404-VIII також передбачають право фізичних або юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом N 1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. 31.Залежно від вибору стягувача та після пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені статтею 18 Закону N 1404-VIII права й обов'язки, зокрема обов'язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 32.Застосування правила щодо обов'язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом. 33.На підтвердження цього висновку Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне додатково зазначити таке. Системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та замінними. Так, для стягувача має значення звертатися до органу державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем різняться. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями і можливостями: - обов'язкове страхування цивільної відповідальності приватного виконавця; - можливість фінансування виконавчих витрат на виконання за власний рахунок приватного виконавця (тоді як орган державної виконавчої служби у разі недостатності авансового внеску завжди вимагає покриття додаткових витрат стягувачем); - можливість встановлення в договорі з приватним виконавцем іншого розміру додаткової винагороди чи авансового внеску, своєчасного покриття витрат, пов'язаних зі здійсненням виконавчих дій, тобто можливість передбаченим законом способом вплинути на ефективність примусового виконання важливого для нього рішення шляхом відповідної мотивації приватного виконавця. Наведена мотивація є неможливою у разі здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби. 34.Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень (як однієї із необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження) запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, схваленою Указом Президента України від 20 травня 2015 року N 276/2015. 35.Примусова передача виконавчого провадження від приватного виконавця до органів державної виконавчої служби позбавить стягувача вищенаведених прав та гарантій, установлених законодавством. 36.Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який перший відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат на виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника. 37.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами приватного виконавця Лисенка Ю.С. щодо права стягувача вільно обирати орган для здійснення примусового виконання рішення - державну виконавчу службу або приватного виконавця. Стосовно дотримання порядку виконання декількох виконавчих документів щодо одного боржника (формування зведеного провадження) 38.Відповідно до абзацу першого частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Абзацом другим частини першої цієї норми передбачено, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. 39.За висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, норми зазначеної вище статті слід розглядати нерозривно, і положення другого абзацу частини першої статті 30 Закону 1404-VIII, можливо застосувати лише при відкритті приватним виконавцем першого виконавчого провадження стосовно відповідного боржника. 40.ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується із наведеним вище висновком суду, виходячи з таких міркувань. 41.Положення, викладені у двох абзацах частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, по суті становлять два логічно завершених автономних аспекти регулювання, що відносяться до предмета цієї статті, яка визначає особливості виконання кількох рішень державним або приватним виконавцем залежно від того, до кого надійшли на виконання кілька виконавчих документів щодо одного боржника. 42.Разом з тим установлене абзацом першим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців, тоді як щодо останніх діє правило абзацу другого частини першої цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження. 43.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема неправильне застосування статті 30 Закону N 1404-VIII, предметом регулювання якої є лише порядок виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника у зведеному виконавчому провадженні державним або приватним виконавцем незалежно один від одного. Щодо обов'язку приватного виконавця передавати матеріали виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби для приєднання до зведеного виконавчого провадження 44.Закон N 1404-VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією, розробленою відповідно до законів N 1403-VIII і N 1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню. 45.Пункт 14 розділу III цієї Інструкції регламентує дії державного виконавця у випадках, якщо відкрито декілька виконавчих проваджень відносно одного боржника, та встановлює обов'язок перевірити наявність або відсутність іншого виконавчого провадження чи зведеного виконавчого провадження щодо одного й того самого боржника за даними автоматизованої системи виконавчого провадження при відкритті виконавчого провадження. 46.У разі, якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника виявлено в іншому органі державної виконавчої служби, таке виконавче провадження передається на виконання до органу державної виконавчої служби, державним виконавцем якого відкрито перше виконавче провадження, або в порядку, визначеному розділом V цієї Інструкції. У разі, якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби або ВДВС, виконавче провадження передається на виконання до цих відділів. 47.Згідно із пунктом 15 розділу III Інструкції об'єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження здійснюється приватним виконавцем у порядку, визначеному пунктом 14 цього розділу. 48.Виходячи із змісту наведених вище норм Інструкції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у разі зведеного виконавчого провадження приватний виконавець, на якого розповсюджується дія цієї Інструкції, повинен діяти відповідно до положень пункту 14 розділу III, тобто приєднати виконавче провадження до зведеного, зокрема до того, яке першим відкрите чи перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби або відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. 49.ВеликаПалата Верховного Суду вважає такий висновок суду апеляційної інстанції необґрунтованим, з огляду на наступне. 50.Згідно із пунктом 1 розділу І Інструкції вона розроблена відповідно до законів N 1403-VIII та N 1404-VIII, інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України і визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів, що відповідно до Закону N 1404-VIII підлягають примусовому виконанню. 51.Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог цих законів, та такі, що не можуть їм суперечити, в тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена. 52.Так, положення Закону N 1404-VIII не зобов'язують приватного виконавця передавати виконавче провадження, яке перебуває у нього на виконанні, державному виконавцю з тієї підстави, що державний виконавець відкрив перше виконавче провадження щодо одного боржника. 53.Натомість частина п'ята статті 5 цього Закону допускає передачу виконавчого документа від одного приватного виконавця іншому або відповідному органу державної виконавчої служби, або від органу державної виконавчої приватному виконавцю лише за заявою стягувача. 54.Системний аналіз норм законів N 1403-VIII і 1404-VIII свідчить про те, що закодавством визначено неоднаковий порядок дій для державних та приватних виконавців у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника;допустив можливість одночасного виконання судових рішень щодо одного боржника різними виконавцями у випадку обрання стягувачем приватного виконавця для примусового виконання виконавчого документа, тоді як Інструкція не може визначати такого обов'язку. 55.Окрім того, за змістом положень законодавства, яким визначено порядок здійснення виконавчого провадження, будь-яка передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від одного виконавця до іншого здійснюється лише за згодою стягувача. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з огляду на таке. 56.Закони N 404-VIII, N 1403-VIII та Інструкція фактично визначають три ключові процедури (механізми), пов'язані з рухом виконавчого документа та виконавчого провадження між приватними виконавцями та/або органами державної виконавчої служби, а саме "об'єднання та приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження", "передача виконавчого документа" та "передача виконавчого провадження". 57.Так, механізм об'єднання та приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження передбачений статтею 30 Закону N 1404-VIII та після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом може здійснюватися: - органом державної виконавчої служби згідно з абзацом першим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, пунктом 14 розділу III Інструкції (державна виконавча служба має визначений законом та підзаконними нормативними актами порядок взаємодії своїх органів: державний виконавець може сам сформувати зведене провадження за наявності у нього декількох виконавчих документів або формування такого провадження може відбуватися у межах державної виконавчої служби шляхом передачі всіх виконавчих проваджень щодо одного боржника державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження); - приватним виконавцем згідно з абзацом другим частини першої статті 30 Закону N 1404-VIII, пунктом 15 розділу III Інструкції (формування зведеного виконавчого провадження та приєднання до нього наступних проваджень у випадку звернення до цього ж приватного виконавця стягувача чи стягувачів з виконавчими документами щодо одного й того ж боржника). При цьому в обох зазначених цих випадках згоди стягувача на формування зведеного виконавчого провадження чи приєднання до нього інших проваджень не потрібно, оскільки не йдеться про зміну виконавця. 58.Передача виконавчого документа визначається, зокрема, частиною п'ятою статті 5 Закону N 1404-VIII та розділом V Інструкції та може здійснюватися: - від органу державної виконавчої служби до приватного виконавця; - від приватного виконавця до органу державної виконавчої служби; - від одного приватного виконавця до іншого. Причому в усіх наведених випадках передача виконавчого документа здійснюється лише за заявою стягувача (принцип диспозитивності). 59.Порядок передачі виконавчого провадження визначається статтями 42 і 44 Закону N 1403-VIII. Така передача відбувається лише у прямо передбачених законом випадках, зокрема в разізупинення діяльності сам приватний виконавець або Міністерство юстиції України (у випадку припинення діяльності на підставі наказу за наявності незакінчених проваджень) вирішує питання про заміщення такого приватного виконавця іншим приватним виконавцем. Така передача здійснюється за погодженням із стягувачем. У разі відсутності згоди стягувача приватний виконавець повертає виконавчий документ стягувачу або відповідно до рішення останнього передає його відповідному органу державної виконавчої служби або іншому приватному виконавцю. 60.Принцип передачі виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, повною мірою не може бути реалізований щодо приватних виконавців, оскільки вони мають низку обмежень у своїй діяльності, зокрема: - щодо змісту рішень (частина друга статті 5 Закону N 1404-VIII містить перелік рішень, які можуть виконуватися лише державними виконавцями. За змістом цієї норми до таких рішень фактично відносяться рішення, де боржником чи стягувачем є держава, або здійснюється виконання рішень адміністративних судів, рішень Європейського суду з прав людини, рішень про виселення та вселення фізичних осіб, рішень про конфіскацію майна, рішень, де боржники - діти або недієздатні особи та інші); - щодо кількості виконавчих документів (згідно з пунктом 1 частини третьої статті 5 Закону N 1404-VIII приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу, якщо на момент подачі стягувачем заяви про примусове виконання рішення кількість виконавчих документів за рішеннями про стягнення періодичних платежів, заробітної плати, заборгованості фізичних осіб з оплати житлово-комунальних послуг, поновлення на роботі перевищує 20 відсотків загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні у приватного виконавця); - щодо суми стягнення (протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті (абзац тринадцятий частини другої статті 5 Закону N 1404-VIII). 61.Таким чином, поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень - дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців. 62.Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися лише за заявою чи згодою стягувача. Розглядаючи скаргу боржника на дії та бездіяльність приватного виконавця, суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування положень законів N 1403-VIII і N 1404-VIII, не врахували принципу диспозитивності виконавчого провадження, щопризвело до помилкових висновків стосовно виникнення у приватного виконавця Лисенка Ю.О. обов'язку передати виконавче провадження до ВДВС, який відкрив перше виконавче провадження щодо ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", натомість такі дії вчиняються лише за заявою стягувача. Щодо черговості задоволення вимог стягувача 63.Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що, виходячи із системного аналізу норм Закону N 1404-VIII, наявність двох або більше зведених виконавчих проваджень щодо одного і того самого боржника є недопустимим, оскільки порушується принцип черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів. 64.ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується із наведеними вище висновками судів попередніх інстанцій та зауважує на тому, що черговість задоволення вимог стягувачів, що закріплена у статті 46 Закону N 1404-VIII, визначає порядок дій виконавця, у зведеному провадженні якого знаходиться декілька виконавчих документів щодо одного боржника. У такому разі зведене провадження фактично має на меті уникнення зловживань з боку виконавця, який без визначення такої черговості міг би на власний розсуд направляти отримані кошти певним кредиторам. Це створювало б ризик вчинення виконавцем корупційних порушень. Водночас така черговість не може поширюватися на всю систему примусового виконання рішень, оскільки Закон N 1404-VIII прямо цього не передбачає. Такий висновок випливає також із положень інших чинних нормативно-правових актів: - виконання виконавчих документів банком шляхом списання коштів з рахунку за датою надходження (банк не виконує їх відповідно до черговості, передбаченої статтею 46 Закону N 1404-VIII, а виконує відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом, згідно зі статтею 1072 Цивільного кодексу України, пунктом 10.8. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року N 22 в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин); - звернення стягнення на майно здійснюється відповідно до черговості накладення арешту (закони N 1404-VIII, "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18 листопада 2003 року N 1255-IV, від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не визначають обмеження щодо можливості звернення стягнення на майно, обтяжене (арештоване) іншими виконавцями). 65.Окрім того, якщо виконавець чи стягувач, отримавши інформацію про наявність декількох виконавчих проваджень чи арештів одного і того ж майна, виявить, що майна боржника не вистачає на покриття всіх вимог, має бути ініційована процедура банкрутства. Поширення дії статті 46 Закону N 1404-VIII на всю систему примусового виконання означатиме, що створюється друга конкурсна черговість задоволення вимог кредиторів, аналогічна тій, яка вже запроваджена законодавством про банкрутство. 66.Отже, передбачені статтями 45, 46 Закону N 1404-VIII правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум та черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не загалом до всіх виконавчих проваджень щодо боржника. Крім того, у випадку платоспроможності боржника та недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів одночасна наявність зведених виконавчих проваджень на виконанні державної виконавчої служби та приватних виконавців не порушує передбаченого цими порядку черговості задоволення вимог стягувачів. Натомість у випадку неплатоспроможності боржника, до нього можуть застосовуватися процедури, встановлені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 67.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що відповідають вимогам закону, посилання скаржника у касаційній скарзі на відсутність обов'язку у приватного виконавця Лисенка Ю.О., який не здійснював відкриття першого виконавчого провадження щодо боржника - ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", передати відповідні накази органу державної виконавчої служби, що відкрив перше виконавче провадження відносно цього боржника, для приєднання їх до зведеного виконавчого провадження, тоді як висновки судів попередніх інстанцій в цій частині є помилковими. Щодо порушення прав боржника під час виконання судового рішення 68.Право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця. 69.Суд апеляційної інстанції обґрунтовано спростував помилковий висновок суду першої інстанції про порушення прав ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат",яке, на думку суду, полягало у накладенні приватним виконавцем арешту на кошти на рахунку зі спеціальним режимом використання. При цьому апеляційний суд не встановив порушення виконавцем пункту 11 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII щодо здійснення виконання рішень, за якими сума стягнення перевищила передбачений законом розмір. 70.Разом з тим необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про порушення прав ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат", яке апеляційний господарський суд вбачав у законних сподіваннях боржника на вчинення дій щодо нього державним чи приватним виконавцем відповідно до законодавства та погашення заборгованості в порядку черговості її виникнення. 71.Так, виконання судового рішення є прямим обов'язком боржника (частина друга стаття 15 Закону N 1404-VIII), а розподіл грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) відповідно до положень статей 45, 46 цього Закону здійснюється у встановленій черговості вже після їх стягнення з боржника. 72.Суд апеляційної інстанції не навів правової підстави свого висновку виконання судових рішень щодо стягнення з боржника коштів саме в порядку черговості виникнення заборгованості та не обґрунтував порушення його прав з огляду на обов'язковість виконання судових рішень. 73.Звертаючись до суду на підставі статті 339 ГПК України, боржник не довів наявності порушень своїх прав рішенням, дією або бездіяльністю приватного виконавця під час виконання судового рішення у цій справі. Крім того, у поданих приватним виконавцем Лисенком Ю.О. додаткових поясненнях до касаційної скарги він обґрунтував наявність достатніх коштів у боржника для задоволення всіх виконавчих проваджень, що перебували (та перебувають) на той час у ВДВС, що також свідчить про відсутність порушень прав боржника. 74.Викладене свідчить про те, що, розглядаючи скаргу ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. в частині виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року N 904/7326/17, суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування положень статті 4 Закону N 1403-VIII, статей 2, 30 Закону N 1404-VIII, пунктів 14, 15 розділу III Інструкції, та порушили статтю 339 ГПК України, що призвело до ухвалення помилкових судових рішень. 75.Додатково слід зазначити, що це провадження стосується здійснення господарськими судами судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у справі N 904/7326/17, у частині виконання приватним виконавцем Лисенком Ю.О. наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2017 року. 76.Аналіз правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону N 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, дає підстави для висновку про те, що якщо скаргу подано на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби або приватного виконавцящодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення. 77.У постанові від 14 березня2018 року у справі N 660/612/16-ц (провадження N 14-19цс18) ВеликаПалата Верховного Суду розглянула питання юрисдикційності справ за скаргами на дії державного виконавця та зробила висновок про те, що вказані справи мають розглядатися в порядку того судочинства, у якому постановлено судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, і це правило діє і при виконанні зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано судові рішення, ухвалені за правилами однієї юрисдикції. 78.Пред'явлення ПАТ "Дніпровський металургійний комбінат" у скарзі на дії та бездіяльність приватного виконавця Лисенка Ю.О. вимог у частині виконання наказів Господарського суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року N 904/7325/17, від 11 грудн'я 2017 року N 904/7327/17 здійснено поза межами цих справ, а тому судовий контроль за виконанням цих судових рішень не підлягає здійсненню в межах справи N 904/7326/17. Відступ від правового висновку ВеликоїПалати Верховного Суду 79.У постанові від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц (провадження N 14-19цс18) ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновок про те, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та незалежно від кількості стягувачів. Такий висновок зроблено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17 (провадження N 12-213гс18); від 17 жовтня 2018 року у справах N 5028/16/2/2012 (провадження N 12-192гс18) та N 927/395/13 (провадження N 12-189гс18). 80.Ураховуючи викладені вище аргументи, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у згаданих постановах, шляхом його уточнення. Стаття 30 Закону N 1404-VIII передбачає обов'язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 81.Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 82.Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 83.Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 84.За вказаних обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення, що оскаржуються, скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні скарги на дії та бездіяльність приватного виконавця. Висновок щодо застосування норм права 85. Стаття 30 Закону N 1404-VIII передбачає обов'язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження. 86. Передбачені статтями 45, 46 Закону N 1404-VIII правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум та черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не загалом до всіх виконавчих проваджень, відкритих щодо боржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02 січня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року у справі N 904/7326/17 скасувати та ухвалити нове рішення. 3. У задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" на дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича відмовити повністю. 4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" (51925, Дніпропетровська обл., м. Кам'янське, вул. Соборна, 18-Б, код ЄДРПОУ 05393043) на користь приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Юрія Олександровича (АДРЕСА_1, посвідчення НОМЕР_2 видане 30 травня 2017 року Міністерством юстиції України, паспорт НОМЕР_1) 3 524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири) грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  23. Не могу полностью согласится с выводом Большой палаты в части неоднородности денежны требований из-за разных валют. Большая палата указала, что по смыслу статей 512, 514 Гражданского кодекса Украины физическое лицо (вкладчик) не ограничен в праве передачи своих прав по договору банковского вклада (депозита) другим лицам (уступка права требования). Исходя из содержания статьи 601 Гражданского кодекса Украины, требования, которые могут подлежать зачислению на основании этой нормы права, должны быть встречными, однородными, срок исполнения которых наступил, не установлен или определен моментом востребования. В случае если обязательства подлежат исполнению в разных валютах - евро и долларах США, то такие требования не являются однородными ввиду того, что евро и доллар США являются различны валютами, которые не являются равнозначными.
  24. ПОСТАНОВА Іменем України 30 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 914/3217/16 Провадження N 12-176гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (представник - Свистунов А.В.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" (представник - Кулак І.О.), треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представники - Мостепанюк В.І., Сотнікова І.В., Шевченко Ю.А.), Національний банк України (представник - Софін О.В.), ОСОБА_9 (не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 914/3217/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України, на стороні відповідача - ОСОБА_9, про визнання недійсним одностороннього правочину за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року (головуючий суддя Хабіб М.І., судді Зварич О.В., Скрипчук О.С.) і рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року (головуючий суддя Гоменюк З.П., судді Петрашко М.М., Щигельська О.І.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" (далі - ТОВ "Яблуневий дар") про визнання недійсним одностороннього правочину - заяви ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог щодо сплати: - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 розміром 60 617,53 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого Національним банком України (далі - НБУ) на дату цієї заяви, є еквівалентом 68 600,86 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором мультивалютної кредитної лінії від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 розміром 22 114,67 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 25 027,17 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 розміром 361 808,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 409 458,36 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 розміром 64 208,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 72 664,44 доларів США); - ПАТ "Дельта Банк" на користь ТОВ "Яблуневий дар" частини заборгованості за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" загальним розміром 575 750,84 доларів США (що за крос-курсом долара США до євро, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 508 748,64 євро), відступленої відповідачу (новому кредитору) ОСОБА_9 (первісним кредитором) на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач безпідставно здійснив зарахування своїх вимог до позивача за договором банківського вкладу шляхом припинення частини власних зобов'язань зі сплати заборгованості за договорами кредитної лінії, оскільки укладення договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року не призвело до виникнення грошового зобов'язання ПАТ "Дельта Банк" перед ТОВ "Яблуневий дар", відповідні зустрічні вимоги не є тотожними між собою, а спірна заява про зарахування зустрічних однорідних вимог була вчинена в період дії постанови Правління НБУ від 30 жовтня 2014 року N 692 БТ "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії проблемних". Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. 21 січня 2011 року ПАТ Дельта Банк (кредитор) і ТОВ Яблуневий дар (позичальник) уклали договір кредитної лінії N ВКЛ-2005469, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах відновлюваної кредитної лінії зі сплатою 12,5 % річних за користування ним, максимальним лімітом заборгованості 1 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 20 січня 2012 року (пункт 1.1.1 договору). 4. 22 червня 2011 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 4 до договору кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, розміром 33 000 000,00 євро зі сплатою 12 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості - 20 січня 2016 року. 5. 19 липня 2012 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) і ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір мультивалютної кредитної лінії N НКЛ-2005469/2, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 25 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 30 червня 2013 року (пункт 1.1.1 договору). 6. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 20 до договору від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 19 672 500,55 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 липня 2015 року, за умови належного виконання позичальником умов пунктів 3.3.13.12, 3.3.13.13, 3.3.13.14 договору (у разі невиконання позичальником умов пункту 3.3.13.14 цього договору кінцевий термін погашення заборгованості - 02 березня 2015 року включно, а пунктів 3.3.13.12, 3.3.13.13 цього договору - 20 січня 2015 року). 7. 27 червня 2013 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) та ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір кредитної лінії N ВКЛ-2005469/4, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах відновлюваної кредитної лінії зі сплатою 12 % річних за користування ним, максимальним лімітом заборгованості 25 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 15 серпня 2014 року (пункт 1.1.1 договору). 8. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 12 до договору кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах відновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 34 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 липня 2015 року включно, за умови належного виконання позичальником умов пунктів 3.3.13.16, 3.3.13.17, 3.3.13.18 договору (у разі невиконання позичальником умов пункту 3.3.13.18 цього договору кінцевий термін погашення заборгованості - 02 березня 2015 року, а пунктів 3.3.13.16, 3.3.13.17 цього договору - 20 січня 2015 року). 9. 03 липня 2013 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) та ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір кредитної лінії N НКЛ-2005469/5, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 5 400 000,00 євро зі сплатою 12 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 01 серпня 2015 року (пункт 1.1.1 договору). 10. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 11 до договору кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 6 300 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 серпня 2015 року. 11. Відповідно до пунктів 3.2.6, 3.2.6.2 договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5, укладених між сторонами, банк має право на договірне списання коштів з будь-якого поточного рахунку позичальника, відкритого в ПАТ "Дельта Банк". Якщо валюта коштів, списаних кредитором з будь-якого рахунку позичальника, відкритого у ПАТ "Дельта Банк", не збігається з валютою фактичної заборгованості позичальника за договором, списання здійснюється в сумі коштів в іншій валюті, еквівалентній сумі коштів у валюті фактичної заборгованості позичальника за цим договором і витрат кредитора (комісій, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування тощо), які пов'язані з купівлею/продажем/обміном (конвертацією) валюти. Для погашення такої заборгованості позичальник доручає кредитору здійснювати від імені та за рахунок позичальника купівлю/продаж/обмін (конвертацію) іноземної валюти на Міжбанківському валютному ринку України (далі - МВРУ) та/або її обмін на Міжнародному валютному ринку (далі - МВР) за поточним курсом, що склався на МВРУ та/або МВР за цією операцією та дату купівлі/продажу/обміну іноземної валюти, з обов'язковим зарахуванням купленої/обміняної валюти або коштів, одержаних від продажу валюти, на поточний рахунок позичальника у відповідній валюті. При цьому курс купівлі/продажу/обміну (конвертації) кредитором іноземної валюти на МВРУ та/або МВР та порядок його визначення з метою виконання вищезазначеного доручення позичальника вважаються такими, що узгоджені останнім. 12. 06 травня 2014 року ПАТ "Дельта Банк" (банк) та ОСОБА_9 (вкладник) уклали договір банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США, згідно з пунктами 1.2, 1.3, 1.4, 1.11 якого сума вкладу складає 1 344 005,00 доларів США, яка залучається на строк з моменту його зарахування на рахунок банку по 11 травня 2015 року. Якщо вкладник письмово заявляє про бажання достроково припинити дію цього договору або про бажання зняти частину вкладу до закінчення зазначеного строку, дія договору вважається припиненою достроково, а банк виплачує вкладнику весь вклад та проценти, нараховані за фактичний період перебування коштів на рахунку, за ставкою 0,01 % річних. При цьому вкладник зобов'язаний письмово повідомити банк про вимогу повернення вкладу або його частини не менш ніж за три банківські дні до очікуваної дати повернення. 13. 06 травня 2014 року ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_9 уклали додатковий договір N 1 до договору N 003-09508-060514, яким пункт 1.11 договору викладено в новій редакції, відповідно до якої протягом строку залучення вкладу допускається відкликання вкладником частини вкладу шляхом виплати готівкою з каси банку або зарахування на поточний, картковий або вкладний (депозитний) рахунок вкладника, відкритий в установі банку, на підставі письмової заяви вкладника або письмово укладеної додаткової угоди до цього договору. У цьому випадку нарахування процентів за вкладом відбувається за процентною ставкою, визначеною пунктом 1.4 цього договору. Вкладник зобов'язується повідомляти про таке часткове відкликання суми вкладу не менш ніж за три банківських дні до очікуваної дати відкликання частини вкладу. У випадку, якщо вкладник вимагає повернення всієї суми вкладу до закінчення строку, зазначеного в пункті 1.3 договору, дія цього договору вважається припиненою достроково, а банк виплачує вкладнику весь вклад та проценти, нараховані за фактичний період перебування коштів на рахунку, за процентною ставкою, визначеною пунктом 1.4 договору. 14. 03 серпня 2014 року ТОВ "Яблуневий дар" (новий кредитор) і ОСОБА_9 (первісний кредитор) уклали договір відступлення права вимоги, за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору частину права вимоги до боржника (ПАТ "Дельта Банк") розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" у доларах США. 15. На підставі зазначеного договору відступлення права вимоги 20 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 надіслали ПАТ "Дельта Банк" спільне повідомлення про заміну кредитора в зобов'язанні, у якому зазначили про необхідність здійснення виплат за договором банківського вкладу в межах суми відступленого права вимоги на рахунок ТОВ "Яблуневий дар" N 2600139543840, відкритий у Публічному акціонерному банку "Акціонерно-комерційний банк "Львів". 16. Також 20 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" надіслало ПАТ "Дельта Банк" заяву про дострокове відкликання частини вкладу розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" у доларах США, яку просило у 3-денний строк перерахувати на вказаний рахунок N 2600139543840. 17. 02 березня 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 повторно надіслали зазначені повідомлення та заяву на адресу ПАТ "Дельта Банк". 18. 27 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" надіслало ПАТ "Дельта Банк" заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог щодо сплати: - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 розміром 60 617,53 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 68 600,86 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором мультивалютної кредитної лінії від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 розміром 22 114,67 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 25 027,17 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 розміром 361 808,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 409 458,36 доларів США); - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 розміром 64 208,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 72 664,44 доларів США); - ПАТ "Дельта Банк" на користь ТОВ "Яблуневий дар" частини заборгованості за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" загальним розміром 575 750,84 доларів США (що за крос-курсом долара США до євро, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 508 748,64 євро), відступленої відповідачу (новому кредитору) ОСОБА_9 (первісним кредитором) на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року. 19. Разом з тим 06 лютого 2015 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося до ТОВ "Яблуневий дар" з претензіями про сплату заборгованості за договорами кредитної лінії: - від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 загальним розміром 11 742 435,21 євро (з яких 11 594 594,64 євро заборгованості за кредитом та 147 840,57 євро процентів); - від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 загальним розміром 11 203 550,41 євро (з яких 11 072 500,55 євро заборгованості за кредитом та 131 049,86 євро процентів); - від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 загальним розміром 34 463 393,78 євро (з яких 34 000 000,00 євро заборгованості за кредитом, 420 164,38 євро заборгованості за нарахованими процентами та 43 229,40 євро заборгованості за простроченими процентами до 31 дня); - від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 загальним розміром 6 374 564,38 євро (з яких 6 300 000,00 євро заборгованості за кредитом та 74 564,38 євро процентів). 20. 02 березня 2015 року постановою Правління НБУ N 150 ПАТ "Дельта Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі якої виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО) прийнято рішення від 02 березня 2015 року N 51, яким розпочато процедуру виведення ПАТ "Дельта Банк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 03 березня по 02 червня 2015 року. 21. Рішенням виконавчої дирекції ФГВФО від 08 квітня 2015 року N 71 строк здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" продовжено до 02 жовтня 2015 року. 22. 02 жовтня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення N 181 про початок процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" з 05 жовтня 2015 року. 23. У подальшому, посилаючись на безпідставне зарахування ТОВ "Яблуневий дар" своїх вимог до позивача за договором банківського вкладу шляхом припинення частини власних зобов'язань зі сплати заборгованості за договорами кредитної лінії, ПАТ "Дельта Банк" звернулося до Господарського суду Львівської області з відповідним позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 24. Господарський суд Львівської області рішенням від 10 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року, позов задовольнив повністю. Визнав недійсним односторонній правочин - заяву ТОВ "Яблуневий Дар" від 27 лютого 2015 року та стягнув з відповідача витрати зі сплати судового збору. 25. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив про наявність підстав для визнання недійсним правочину - заяви відповідача про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року з огляду на її суперечність нормам чинного законодавства, оскільки договором банківського вкладу від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" не передбачено можливості відкликання частини вкладу шляхом перерахування коштів на рахунок, відкритий в іншій банківській установі (як це зазначили ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 у спільному повідомленні від 20 лютого 2015 року), тобто в банку не виникло зобов'язання з повернення відповідачу частини вкладу в невстановлений договором спосіб і визначений у ньому строк. 26. Також суди вказали, що умовами кредитних договорів, про які йдеться в оспорюваній заяві, передбачено конвертацію іноземної валюти при погашенні заборгованості за цими договорами за поточним курсом на МВРУ та/або на МВР станом на дату такої операції, тому конвертація відповідачем відповідних сум за крос-курсом євро до долара США та навпаки за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27 лютого 2015 року, є неправомірною й такою, що призвела до зарахування ним сум (зустрічних однорідних вимог), які не є тотожними. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 27. У листопаді 2017 року ТОВ "Яблуневий дар" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року й рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 28. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 29. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 30. Після передачі касаційної скарги на розгляд Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу разом з поданою ТОВ "Яблуневий дар" касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16). 31. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 32. Касаційну скаргу мотивовано тим, що на момент зарахування відповідачем зустрічних однорідних вимог строк повернення позивачем відповідачу частини вкладу за договором банківського вкладу настав; висновки суду щодо неправомірної конвертації валюти є безпідставними, оскільки відповідач не здійснював придбання іноземної валюти для погашення кредиту, а погасив борг шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. 33. У судовому засіданні представник відповідача надав усні пояснення по суті справи та підтримав доводи касаційної скарги. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 34. У травні 2018 року до Верховного Суду надійшли відзиви ПАТ "Дельта Банк", ФГВФО і НБУ на касаційну скаргу ТОВ "Яблуневий дар", у яких зазначено, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права, оскільки, зокрема, умовами договору банківського вкладу (депозиту) не передбачено дострокового відкликання частини банківського вкладу саме шляхом здійснення переказу грошових коштів на рахунок, відкритий в іншому банку, а тому визначений цим договором належний строк повернення банком частини банківського вкладу не настав, при цьому ТОВ "Яблуневий дар" не зверталося до позивача з розпорядженням про списання грошових коштів, як це передбачено положеннями статті 1071 Цивільного кодексу України. Крім того, зустрічні вимоги відповідача не є тотожними, оскільки, враховуючи узгоджений сторонами порядок конвертації іноземних валют (за поточним курсом на МВРУ та/або МВР станом на дату операції), заявлений розмір кредитних зобов'язань, які підлягають припиненню (508 748,64 євро) за рахунок відступлених зобов'язань розміром 575 750,84 доларів США, є меншим на 38 533,11 доларів США від суми, що підлягала сплаті для повного погашення відповідної заборгованості відповідача перед позивачем, тобто ТОВ "Яблуневий дар" заявив про припинення більшого зобов'язання за рахунок меншого. 35. Також, ФГВФО у відзиві, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16), зазначив про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним з огляду на його невідповідність вимогам чинного законодавства, оскільки відповідно до положень Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року N 492 (далі - Інструкція N 492), вкладні (депозитні) рахунки відкриваються на фізичних осіб, можливість зміни яких не передбачена, тому ТОВ "Яблуневий дар" як юридична особа позбавлено можливості отримати право розпорядження вкладним (депозитним) рахунком, відкритим на користь фізичної особи ОСОБА_9, у тому числі й грошовими коштами, розміщеними на ньому. 36. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ТОВ "Яблуневий дар" письмово не виклали. 37. У судовому засіданні представники ПАТ "Дельта Банк" та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, надали усні пояснення по суті справи, в яких підтримали доводи, викладені ними у відзивах на касаційну скаргу, та зазначили, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 38. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що у викладеному в постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16) висновку Верховний Суд України, врахувавши положення Інструкції N 492, відповідно до якої поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунку Інструкцією не передбачено, вирішив, що банк позбавлений можливості виконувати розпорядження юридичної особи, якій відступлено право вимоги за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого у підприємства не виникло грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів. 39. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, заміну кредитора в зобов'язанні внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином передбачено пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, а відповідно до статті 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом, тому оскільки Інструкція N 492 не скасовує наведених положень закону, положення статті 514 цього Кодексу можуть застосовуватись до правовідносин, що виникли між сторонами у цій справі. 40. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України з огляду на таке. 41. Предметом спору в цій справі є вимога про визнання недійсним одностороннього правочину - заяви ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" (сплати заборгованості за договорами кредитної лінії) шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог - частини заборгованості ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту). 42. Як установили суди попередніх інстанцій, заборгованість ПАТ "Дельта Банк" перед ТОВ "Яблуневий дар", пред'явлена відповідачем до зарахування як зустрічна однорідна вимога для припинення його зобов'язань зі сплати позивачеві заборгованості за договорами кредитної лінії, виникла на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року частини грошових коштів розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом", укладеного ОСОБА_9 (первісним кредитором) з ТОВ "Яблуневий дар". 43. Підстави заміни кредитора в зобов'язанні визначені статтею 512 Цивільного кодексу України, відповідно до пункту 1 частини першої якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). 44. Правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 513, стаття 514 Цивільного кодексу України). 45. За змістом частини першої статті 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. 46. Отже, за загальним правилом заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів. 47. Разом з тим відповідно до частини першої статті 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 48. Види банківських вкладів визначено статтею 1060 Цивільного кодексу України, за змістом частин першої та третьої якої договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом установленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом зі спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. 49. Статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" установлено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. 50. Відповідно до частини третьої статті 1058 Цивільного кодексу України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. 51. Згідно з частиною першою статті 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. 52. При цьому правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, та філіями іноземних банків в Україні поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах, зокрема, суб'єктам господарювання, фізичним особам, регулюються Інструкцією N 492, відповідно до абзацу першого пункту 1.4 якої порядок відкриття банками рахунків клієнтів, використання коштів за ними і порядок їх закриття визначаються цією Інструкцією. 53. Згідно з пунктом 1.5 Інструкції N 492 умови відкриття рахунку та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом, і не повинні суперечити вимогам цієї Інструкції. 54. За змістом пункту 1.8 Інструкції N 492 банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки, за договором рахунку умовного зберігання (ескроу) - рахунки умовного зберігання (ескроу), де вкладним (депозитним) рахунком є рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору. 55. З наведеного вбачається, що чинним законодавством України не передбачено заборони на відступлення права вимоги вкладником за договором банківського вкладу (депозиту), у тому числі й щодо частини коштів, розміщених на відповідних вкладних (депозитних) рахунках. 56. Отже, чинним законодавством не передбачено обмежень стосовно передачі фізичною особою (вкладником) своїх прав за договором банківського вкладу (депозиту) іншим особам (відступлення права вимоги), у тому числі й щодо розпорядження грошовими коштами (їх частиною), розміщеними на належному їй вкладному (депозитному) рахунку за відповідним договором. 57. З огляду на наведені правові норми та встановлені судами обставини з моменту укладення договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року частина вимог ОСОБА_9 за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" розміром 575 750,84 доларів США перейшла до ТОВ "Яблуневий дар" - у тому ж обсязі й на умовах, що існували на момент їх переходу. 58. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи ФГВФО про те, що в ПАТ "Дельта Банк" не виникло зобов'язань перед відповідачем на підставі його заяв про дострокове відкликання частини вкладу та перерахування її на вказаний поточний рахунок, оскільки ТОВ "Яблуневий дар" не мало права розпоряджатися відступленою йому частиною грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом". 59. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16) викладено висновок про те, що, виходячи з приписів Інструкції N 492, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією не передбачено. 60. При цьому, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вказаний висновок Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права було викладено з огляду на особливості правового регулювання суспільних відносин стосовно порядку відкриття та використання власниками належних їм поточних рахунків. Натомість, у справі, яка переглядається, правовідносини між сторонами склалися щодо вкладного (депозитного) рахунку, відкритого за договором банківського вкладу (депозиту) фізичній особі (вкладнику). 61. Оскільки категорії "поточний рахунок" і "вкладний (депозитний) рахунок" не є тотожними між собою, мають різну правову природу, що впливає на відмінність правового регулювання відповідних відносин, то правовідносини, які склалися у справі N 910/8058/15-г та у справі, що розглядається, не є подібними між собою. Звідси - відсутні й підстави для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16). 62. Відповідно до частин першої та другої статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, установлених договором або законом. 63. Згідно зі статтею 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. 64. Недопустимість зарахування зустрічних вимог визначено статтею 602 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої не допускається зарахування зустрічних вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; про стягнення аліментів; щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; в інших випадках, встановлених договором або законом. 65. Виходячи із зазначеного, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо). 66. У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що ПАТ "Дельта Банк" і ТОВ "Яблуневий дар" мають зустрічні вимоги, які виникли на підставі договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 (за якими позивач є кредитором, а відповідач - боржником), а також за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" (згідно з яким відповідач є кредитором щодо частини прав вимог до позивача, а позивач - боржником), загальним розміром 63 783 943,78 євро та 575 750,84 доларів США відповідно. 67. З приводу однорідності вказаних зустрічних вимог у цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 68. За змістом статті 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. 69. Умовами договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 сторони дійшли згоди про те, що погашення кредиту здійснюється саме в наданій валюті (євро) або в національній валюті за курсом НБУ станом на момент погашення. Тобто умовами виконання зобов'язань з повернення кредиту за цими договорами не передбачено отримання банком відповідних платежів у доларах США. 70. Натомість договором банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США сторони погодили, що внесення депозитного вкладу та нарахування банком процентів за фактичний період перебування відповідних коштів на рахунку здійснюється саме в доларах США. Звідси й повернення (виплата) вкладу вкладнику за цим договором має здійснюватися банком у доларах США. 71. Отже, оскільки у цій справі зобов'язання сторін за договорами кредитної лінії та договором банківського вкладу (депозиту) підлягають виконанню у різних валютах - євро та доларах США відповідно, такі вимоги не можна вважати однорідними з огляду на те, що євро та долар США (хоч і є грошовими коштами) є різними валютами, які згідно з умовами вказаних договорів не є рівнозначними. 72. Водночас однією з умов зарахування зустрічних вимог є, зокрема, настання строку їх виконання. 73. Суди попередніх інстанцій установили, що станом на 27 лютого 2015 року (надсилання ТОВ "Яблуневий дар" заяви про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог) строк виконання зобов'язань відповідача за договорами кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 настав. 74. Разом з тим за змістом пунктів 1.2 - 1.4 договору банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США закінченням строку виконання зобов'язань за ним визначено 11 травня 2015 року включно, при цьому дія договору може вважатися припиненою достроково, якщо вкладник письмово заявляє про бажання достроково припинити дію договору або про бажання зняти частину вкладу до закінчення зазначеного строку. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ТОВ "Яблуневий дар" (новий кредитор) і ОСОБА_9 (вкладник) звернулися з повідомленням про відкликання частини вкладу в непередбачений цим договором спосіб (шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в іншій банківській установі), тому строк виконання відповідного зобов'язання на момент надсилання ТОВ "Яблуневий дар" заяви про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог (27 лютого 2015 року) не може вважатися таким, що настав. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком, оскільки саме кредитор вправі обирати, на який саме його рахунок (рахунки) і в якому саме банку (банках) боржник має перерахувати кошти, бо власником своїх рахунків у банках є кредитор, а не боржник. Умова договору про те, що вклад має бути зарахований на вкладний рахунок вкладника у ПАТ "Дельта Банк" лише зобов'язує останнього здійснити таке зарахування за відсутності інших указівок кредитора. 75. Таким чином, оскільки зустрічні вимоги ТОВ "Яблуневий дар" і ПАТ "Дельта Банк" не є однорідними, зарахування таких зустрічних вимог за відповідним одностороннім правочином не відповідає статті 601 Цивільного кодексу України. 76. Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 77. За змістом частини першої та пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 78. Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 202 Цивільного кодексу України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. 79. Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встан