ANTIRAID

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Банаська О. О., Власова Ю. Л., Пількова К. М., Ткача І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22) Коротка історія справи 1. Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал» (далі - ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», кооператив) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат за порушення строків виконання кооперативних договорів про закріплення паю за асоційованим членом кооперативу та порядок оплати пайових внесків у ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» від 28 квітня 2015 року № 29 та № 30 (далі - договори № 29 і № 30 відповідно). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» та ОСОБА_1 уклали договори № 29 і № 30, за умовами яких остання зобов`язалася у порядку та у строки, визначені цими договорами, сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн за договором № 29 та 528 640,00 грн за договором № 30 з метою закріплення паю у пайовому фонді кооперативу, який складається з квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . 3. Оскільки ОСОБА_1 договірні зобов`язання не виконала у визначений договорами строк, кооператив просив стягнути з неї (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн 3 % річних за договором № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн 3 % річних за договором № 30. 4. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про стягнення з ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 226 569,95 грн збитків та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 5. Зустрічний позов мотивувала тим, що вона станом на 14 жовтня 2015 року сплатила 831 136,00 грн (частину пайових внесків) за договорами № 29 та № 30, проте кооператив порушив строк введення житлового будинку в експлуатацію, який у договорах визначений як ІІІ квартал 2015 року, а пакет документів для реєстрації права власності на квартири ОСОБА_1 фактично отримала лише 20 грудня 2017 року. 6. Вважає, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» безпідставно користувався її коштами протягом цього часу. 7. Виходила, зокрема, з того, що станом на 19 липня 2018 року відсоткова ставка за депозитом в Акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») становила 12,5 % річних. Отже, не сплачуючи зазначених коштів кооперативу, а розмістивши їх на депозит, вона могла б отримати прибуток у сумі 226 569,95 грн. 8. Зазначила, що неправомірні дії ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» спричинили їй душевні хвилювання, що завдало їй моральної шкоди. 9. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 23 серпня 2019 року позов ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» задовольнив. У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовив. 10. Київський апеляційний суд постановою від 25 лютого 2020 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року залишив без змін. 11. Судові рішення в частині задоволення первісних позовних вимог мотивовані тим, що ОСОБА_1 порушила строки сплати пайових внесків за договорами № 29 і № 30, тому наявні підстави для застосування наслідків порушення зобов`язання - як стягнення пені, розмір якої визначено у договорах, так і 3 % річних та інфляційних втрат, установлених законом. 12. Суди також зазначили, що невчасна здача об`єкта будівництва в експлуатацію не є тим критерієм, який дає підстави для застосування статті 613 Цивільного кодексу України, оскільки грошові зобов`язання пайовиком мали бути виконані у встановлені в договорах строки раніше, ніж здача об`єкта в експлуатацію. 13. Відмовляючи в зустрічному позові, суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 не довела наявність наміру укласти депозитний договір з АТ «Ощадбанк» та не обґрунтувала підстави для відшкодування моральної шкоди, а надані ОСОБА_1 медичні довідки не підтверджують причинно-наслідкового зв`язку між її захворюваннями і діями кооперативу щодо порушення строків будівництва об`єкта нерухомості та введення його в експлуатацію. 14. ОСОБА_1 звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову кооперативу у задоволенні позовних вимог, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі. 15. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки вважала за необхідне відступити шляхом конкретизації від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у її постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначити, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між асоційованим членом та обслуговуючим кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних правовідносин, тому їх слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 16. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року -без змін. 17. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку (частина третя статті 35 Цивільного процесуального кодексу України). Підстави незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду 18. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року мотивована, зокрема, тим, що системне тлумачення норм Закону України «Про кооперацію» (далі - Закон про кооперацію), Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 19. Таким чином, спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тому такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 20. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що кооператив у цій справі не заявив позовних вимог про стягнення саме пайових внесків, які за загальним правилом є власністю кооперативу та витрачаються ним на власні потреби. 21. Отже, розглянувши справу по суті, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виникли цивільні правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості за кошти замовника, а справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 22. Проте з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке. 23. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 24. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 25. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 26. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 27. Відповідно до частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 28. Зокрема, віднесено до юрисдикції господарських судів: справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України). 29. Тобто спір між юридичною особою та її членом, який пов`язаний з діяльністю такої юридичної особи, належить до юрисдикції господарських судів як такий, що виникає в корпоративних правовідносинах та є спором корпоративним. 30. Корпоративний спір за своєю природою є проявом корпоративного конфлікту, тобто конфлікту щодо наявності, змісту та обсягу прав та обов`язків у корпоративних правовідносинах. Корпоративний спір у юрисдикційній площині має окрім матеріально-правового також і процесуальний вимір, оскільки безпосередньо пов`язується із визначенням предметної юрисдикції. 31. Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 Господарського кодексу України). 32. Особливості створення та ведення господарської діяльності кооперативів визначається Законом про кооперацію. 33. Відповідно до визначення, що міститься у статті 1 цього Закону, кооператив - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. 34. Відповідно до статті 19 Закону про коопераціюдля досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу. 35. Згідно зі статтею 20 Закону про кооперацію для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди (частина перша). 36. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу (частина друга статті 20 Закону про кооперацію). 37. Неподільний фонд створюється в обов`язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу (частина третя статті 20 Закону про кооперацію). 38. Відповідно до частин першої, другої статті 21 Закону про кооперацію пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і у сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу. 39. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу (частина четверта статті 21 Закону про кооперацію). 40. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо (частина друга статті 6 Закону про кооперацію). 41. Особливості діяльності обслуговуючих кооперативів містяться, зокрема, у статтях 2, 23 Закону про кооперацію. 42. Так, обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження, господарської діяльності. 43. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку. 44. Отже, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність із моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. 45. Відповідно до пункту 1.3 розділу 1 «Загальні положення. Найменування, тип та місцезнаходження кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» утворюється шляхом об`єднання юридичних та фізичних осіб для надання послуг виключно членам та асоційованим членам кооперативу, не маючи на меті одержання прибутку, таким чином, кооператив є неприбутковою організацією. 46. Тип кооперативу - обслуговуючий. 47. Кооператив створюється для надання будівельних, ремонтних, експлуатаційних та інших послуг членам кооперативу та задоволення їх споживчих потреб на засадах взаємодопомоги та економічного співробітництва. Метою діяльності кооперативу є поліпшення житлових умов та забезпечення житлом членів кооперативу та членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирних житлових будинків за власні кошти членів кооперативу, у тому числі за допомогою банківського кредиту, інших коштів, а також подальшої спільної експлуатації споруд загального користування, інженерних комунікацій та під`їзних шляхів, задоволення соціальних та інших потреб членів кооперативу, надання їм послуг на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. 48. Отже, норми чинного законодавства, у тому числі Закону про кооперацію, щодо правового статусу, особливостей діяльності обслуговуючих кооперативів, поширюються на ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». 49. Право членства в кооперативі - система правових норм стосовно реалізації конституційного права особи стати членом кооперативу, порядку й умов вступу до кооперативу та виходу з його складу, визначення змісту й порядку реалізації членських прав та обов`язків, припинення членства в кооперативі. 50. Згідно зі статтею 10 Закону про кооперацію членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство. 51. Закон про кооперацію (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає два види членства в кооперативі: дійсне і асоційоване, та не встановлює жодних обмежень щодо таких видів членства залежно від типу кооперативу. На особу, яка вступала до кооперативу як дійсний чи асоційований член, покладається обов`язок сплати вступного та пайового внесків. 52. Згідно зі статтею 12 Закону про кооперацію основними правами члена кооперативу є: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 53. Водночас законодавче визначення асоційованого членства в кооперативі міститься у частині другій статті 14 Закону про кооперацію (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої асоційований член кооперативу - це фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і користується правом дорадчого голосу в кооперативі. При ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 54. Звідси асоційованим членом кооперативу може бути будь-яка юридична або фізична особа, яка є членом такого кооперативу та внесла пайовий внесок у порядку та розмірах, визначених статутом кооперативу, що дає переважне порівняно з дійсними членами кооперативу право на одержання паю при ліквідації кооперативу. Асоційований член кооперативу має право дорадчого голосу в кооперативі. 55. Порядок вступу до кооперативу та участь асоційованого члена в його господарській та іншій діяльності, права та обов`язки такого члена, розміри паїв та виплат на паї визначаються статутом кооперативу (частина третя статті 14 Закону про кооперацію (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 56. Розділом 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) визначені права членів, у тому числі асоційованих членів ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», які кореспондуються з правами, передбаченими статтею 12 Закону про кооперацію. 57. За змістом пункту 8.2 розділу 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» та пункту 14.9 розділу 14 «Загальні збори членів кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) асоційовані члени кооперативу можуть брати участь у діяльності загальних зборів кооперативу з правом дорадчого голосу. 58. Пунктом 7.4 розділу 7 «Членство (асоційоване членство) в кооперативі. Умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього» та пунктом 8.2 розділу 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) встановлено, що при ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 59. З викладеного вбачається, що Законом про кооперацію та статутом установлено особливості правового статусу асоційованих членів кооперативу, наділення їх як майновими правами (участь у формуванні майнових фондів кооперативу шляхом внесення вступних та пайових внесків, переважне право на одержання паю при ліквідації кооперативу), так й іншими правами, зокрема на участь таких асоційованих членів у господарській та іншій діяльності кооперативу. 60. Специфіка управлінських прав асоційованих членів кооперативу полягає в тому, що вони мають право брати участь у діяльності загальних зборів кооперативу з правом лише дорадчого голосу. 61. Звідси вважаємо, що асоційованих членів обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності слід вважати носіями корпоративних прав, а відносини між кооперативом та його асоційованими членами, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. 62. Такий підхід не суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (провадження № 12-8гс19) та від 17 грудня 2019 року у справі № 904/4887/18 (провадження № 12-92гс19). 63. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово зазначала, що спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України (такі правові висновки викладено, зокрема, в її постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а (провадження № 11-801апп19), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 11-1106апп19), від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20)). 64. Розглядаючи справу по суті спору в порядку цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій встановили, що 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 (пайовик) та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» уклали договори № 29 і № 30 та в пункті 2.1 вказаних договорів погодили порядок сплати пайових внесків до пайового фонду кооперативу. 65. Пунктом 4.1 наведених договорів визначено, що у випадку порушення строків сплати пайовиком пайового (цільового) чи додаткових пайових внесків, установлених цим договором, пайовик сплачує як пеню 0,5 % від простроченої суми заборгованості за кожен день прострочення починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. 66. Отже, у цій справі предметом первісного позову кооперативу до його асоційованого члена є стягнення коштів за порушення договірних зобов`язань щодо сплати пайових внесків - пені, 3% річних та інфляційних втрат. Зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до кооперативу стосуються відшкодування майнової та моральної шкоди. 67. Тобто спірні правовідносини пов`язані з майновою участю асоційованого члена кооперативу у діяльності кооперативу, а саме із виконанням відповідачем умов договорів щодо сплати пайових внесків до кооперативу в грошовій формі, з метою закріплення за ОСОБА_1 паю у пайовому фонді ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». Такі відносини стосуються діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» як юридичної особи та є корпоративними. 68. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20) зробила висновок про те, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 Цивільного кодексу України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. 69. Згідно із частинами першою, третьою статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. 70. Оскільки пеня також обчислюється від суми несвоєчасно виконаного основного грошового зобов`язання, то зобов`язання зі сплати пені є акцесорним, а вимога про сплату пені є додатковою до основної вимоги з огляду на її похідний характер від основного спору. 71. Звідси спір щодо стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат підлягає розгляду в порядку того судочинства, що і спір за основним зобов`язанням. 72. Ураховуючи те, що предметом спору за первісним позовом у цій справі є стягнення грошових коштів - пені, 3% річних та інфляційних втрат за зобов`язаннями ОСОБА_1 , які виникли за договорами щодо сплати пайових внесків між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу та самим кооперативом, і ці відносини стосуються діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» як юридичної особи та є корпоративними, вважаємо, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 73. За змістом частини чотирнадцятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України зустрічний позов пред`являється в господарський суд за місцем розгляду первісного позову. 74. Отже, вирішення спору в цій справі належить до компетенції господарських судів. 75. Згідно із частиною другою статті 414 Цивільного процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 76. Звідси існували передбачені процесуальним законом підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року і постанови Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у справі № 750/319/18 та закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Судді: В. Ю. Уркевич О. О. Банасько Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118465146

В цій справі Велика палата не згадала про справедливість та доброчесність, коли мова йде про права кредитора. Фактично безкарне порушення прав інвесторів в чергове підтверджено судом. Тепер навіть якщо будинок не буде ніколи введено в експлуатацію, забудовник буде мати права стягувати пеню і штрафи за несвоєчасні платежі. Щодо юрисдикції спору суд зазначив: 160. Системний аналіз Закону України «Про кооперацію», статті 167 ГК України (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) та статті 96-1 ЦК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 161. За таких обставин спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. 162. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 750/319/18 Провадження № 14-10цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічними позовами) - Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал», відповідач (позивач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 серпня 2019 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів Гуля В. В., Сушко Л. П., Сліпченка О. І. у справі за позовом Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал» (далі - ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», Кооператив) до ОСОБА_1 про стягнення коштів за кооперативними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» про відшкодування майнової та моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Вступ 1.1. У цій справі житлово-будівельний кооператив після повного внесення асоційованим членом кооперативу пайових внесків на будівництво житла звернувся до нього з позовом про стягнення пені, інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення пайових внесків. Асоційований член кооперативу позов заперечив, виходив з того, що оскільки позивач порушив строки введення будинку в експлуатацію, мало місце прострочення кредитора, що звільняє від відповідальності за порушення строку пайових внесків на будівництво. Вважав безпідставним пред`явлення претензій щодо відповідальності за порушення грошових зобов`язань після повного погашення ним боргу по пайових внесках. Подав зустрічний позов про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної користуванням кооперативом належними асоційованому члену кооперативу коштами без достатніх правових підстав, у зв`язку з порушенням строку введення в експлуатацію житлового будинку. Місцевий суд позов задовольнив, у задоволенні зустрічного позову відмовив за недоведеністю. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень асоційований член кооперативу зазначив пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України) (відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і частини першої статті 261 ЦК України у поєднанні застосування спеціальної і загальної позовної давності у правовідносинах, що виникли при укладенні кооперативних договорів). На думку заявника, позовна давність про стягнення пені не повинна залежати від загального строку позовної давності за основною вимогою, оскільки основна вимога відсутня. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для визначення юрисдикції спору про відповідальність асоційованого члена обслуговуючого житлово-будівельного кооперативу за порушення договірних грошових зобов`язань на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. Отже, на вирішення Великої Палати Верховного Суду поставлені два правових питання: 1) можливість пред`явлення вимоги про відповідальність за порушення грошового зобов`язання після погашення основної суми боргу; 2) юрисдикція спору про відповідальність асоційованого члена обслуговуючого житлово-будівельного кооперативу за порушення договірних грошових зобов`язань. Короткий зміст позовних вимог 2. У січні 2018 року ОК «ЖБК «Голосіївський квартал»звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за порушення строків виконання кооперативних договорів. 3. Позовну заяву мотивував тим, що 28 квітня 2015 року Кооператив і ОСОБА_1 уклали кооперативні договори № 29 і № 30, за умовами яких відповідач зобов`язалася у порядку та у строки, визначені договорами, сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн за договором № 29 та 528 640 грн за договором № 30 з метою закріплення паю у пайовому фонді Кооперативу, який складається з квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . 4. Зазначив, що ОСОБА_1 належним чином не виконала договірних зобов`язань. 5. Послався на те, що сторони договорів погодили, що при порушенні пайовиком строків сплати пайового (цільового) внеску, визначених кооперативними договорами, пайовик сплачує як пеню 0,5 % простроченої суми боргу за кожен день прострочення, починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. 6. Просив стягнути з ОСОБА_1 197 105,00 грн пені за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 87 959,00 грн пені за договором від 28 квітня 2015 року № 30, а також судові витрати. 7. У липні 2018 року Кооператив подав заяву про зміну предмета позову, у якій просив також застосувати до спірних правовідносин частину другу статті 625 ЦК України, стягнути з відповідача інфляційні втрати і 3 % річних від суми заборгованості. 8. Остаточно просив стягнути з ОСОБА_1 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 30. 9. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про стягнення 226 569,95 грн збитків та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 10. Зустрічний позов мотивувала тим, що вона станом на 14 жовтня 2015 року сплатила 831 136,00 грн за кооперативними договорами від 28 квітня 2015 року № 29 та № 30, проте документів на квартири не отримала. 11. Зазначила, що документи для реєстрації права власності фактично отримала 20 грудня 2017 року, тобто через 2 роки 66 днів. 12. Вважає, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» безпідставно користувався її коштами протягом цього часу. 13. Виходила з того, що станом на 19 липня 2018 року відсоткова ставка за депозитом в Акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») становила 12,5 % річних. Отже, не сплачуючи зазначених коштів Кооперативу, а помістивши їх на депозит, вона могла б отримати прибуток у сумі 226 569,95 грн. З урахуванням того, що станом на 28 квітня 2017 року вона сплатила на рахунок кооперативу ще 465 984,00 грн, то з 29 квітня до 20 грудня 2017 року вона могла б отримати прибуток у розмірі 37 661,72 грн. 14. Зазначила, що неправомірні дії ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» спричинили їй душевні хвилювання, що завдало їй моральної шкоди, відшкодування якої ОСОБА_1 оцінила у 200 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів 15. Рішенням від 23 серпня 2019 року Голосіївський районний суд м. Києва (залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року) позов ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» задовольнив. 16. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за кооперативним договором № 29 від 28 квітня 2015 року. 17. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за кооперативним договором № 30 від 28 квітня 2015 року. 18. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 4 275,97 грн судових витрат. 19. У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовив. 20. Задовольняючи первісні позовні вимоги, місцевий суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з обґрунтованості та доведеності заявлених Кооперативом позовних вимог. 21. Суд першої інстанції врахував обставини порушення відповідачкою строків сплати пайових внесків за кооперативними договорами № 29, 30 від 28 квітня 2015 року і дійшов висновку про наявність підстав для застосування наслідків порушення зобов`язання, встановлених як договором у вигляді сплати пені, так і законом у вигляді сплати 3 % річних та інфляційних втрат. 22. Не взяв до уваги посилання відповідача на порушення нею зобов`язань унаслідок порушення зобов`язань позивачем щодо дотримання строків будівництва об`єкта інвестування та здачі його в експлуатацію, тобто на прострочення кредитора (стаття 613 ЦК України). 23. Виходив з того, що невчасна здача об`єкта будівництва в експлуатацію не є тим критерієм, що дає підстави для застосування статті 613 ЦК України, оскільки грошові зобов`язання відповідача мали бути виконані у встановлені в договорах строки раніше, ніж здача об`єкта в експлуатацію. 24. Відмовляючи в зустрічному позові, місцевий суд виходив з недоведеності ОСОБА_1 наміру укласти депозитний договір з АТ «Ощадбанк» та вимог щодо відшкодування моральної шкоди. 25. Дійшов висновку, що надані нею медичні довідки не підтверджують причинно-наслідкового зв`язку між її захворюваннями і діями позивача щодо порушення строків будівництва об`єкта нерухомості та введення його в експлуатацію. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 26. У березні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, у якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову Кооперативу у задоволенні позовних вимог. Зустрічний позов просила задовольнити в повному обсязі. 27. Касаційну скаргу мотивувала відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 258 і частини першої статті 261 ЦК України у поєднанні застосування спеціальної і загальної позовної давності у правовідносинах, що виникли при укладенні кооперативних договорів. 28. Вважає, що позовна давність про стягнення пені не повинна залежати від загального строку позовної давності за основною вимогою, оскільки основна вимога відсутня. 29. Зазначила про відсутність правового висновку Верховного Суду про застосування позовної давності щодо пені у подібних правовідносинах за умови добровільного виконання основного зобов`язання задовго до подання позову про стягнення похідних вимог у зв`язку з невиконанням кооперативних договорів. 30. Послалася на те, що суди попередніх інстанцій, зокрема, не надали оцінки копії листа ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» від 20 грудня 2017 року про відсутність у неї будь-якої заборгованості перед Кооперативом, а саме за пенею, довідці перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», копії відповіді Публічного акціонерного товариства «Київводоканал» від 05 липня 2019 року. 31. Зазначила, що місцевий суд прийняв до розгляду заяву позивача про зміну предмета і підстав позову, тоді як законом прямо передбачено, що одночасна зміна предмета і підстав позову не допускається. 32. На думку заявниці, цьому факту суди не надали правової оцінки, а прийняли до розгляду зазначену заяву, яку відображено в рішенні та постанові як «заяву про зміну предмета позову». 33. Вважає, що суди попередніх інстанцій неправомірно не застосували частину другу статті 616 ЦК України щодо вимог про сплату інфляційних втрат і 3 % річних, оскільки позивач жодного разу до введення в експлуатацію об`єкта житла з вимогами погасити заборгованість до відповідачки не звертався, що свідчить про умисне збільшення штрафних санкцій та компенсаційних платежів за договором. Доводи інших учасників справи 34. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 35. Ухвалою від 14 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував справу з місцевого суду. 36. Підставою касаційного оскарження судових рішень є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). 37. Ухвалою від 11 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 750/319/18 призначив до судового розгляду. 38. Ухвалою від 19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. 39. Ухвалу мотивував тим, що згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 40. Зазначив, що за змістом статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 41. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, тлумачення норм Закону України «Про кооперацію» та ГК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 42. Дійшла висновку про наявність спору між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, який не пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. Отже, такий спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 43. Проте постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) за позовом фізичної особи до Обслуговуючого кооперативу «Житловий кооператив «Совіньйон-2» (далі - ОК «ЖК «Совіньйон-2») про визнання недійсним рішення загальних зборів членів кооперативу містить висновок про те, що «Обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними». 44. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19) за позовом фізичної особи до Споживчого товариства «Козацька слобідка» (далі - СТ «Козацька слобідка») про зобов`язання вчинити дії та за зустрічним позовом споживчого товариства до позивача про стягнення боргу, розірвання договору і зобов`язання вчинити дії містить висновок про те, що за змістом статті 167 ГК України у цій справі спір за зустрічним позовом про стягнення з позивача як члена споживчого товариства несплачених додаткових пайових внесків, передбачених статутом, виник із корпоративних відносин. А тому його також разом зі спором щодо невиконання позивачем господарського договору слід розглядати за правилами господарського судочинства. 45. Висновки, викладені в наведених постановах Великої Палати Верховного Суду, є загальними та категоричними, отже, без відступу від них (шляхом конкретизації) колегія суддів позбавлена можливості ухвалити остаточне рішення в цій справі. 46. За таких обставин колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити шляхом конкретизації від висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначити, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між асоційованим членом та обслуговуючим кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних правовідносин. 47. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість підстав передачі цієї справи їй на розгляд відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України та ухвалою від 01 лютого 2022 року справу прийняла до розгляду для забезпечення правової визначеності та єдності судової практики. Фактичні обставини справи, встановлені судами 48. 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 (пайовик) та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» уклали кооперативні договори № 29 і № 30 про закріплення паю за асоційованим членом кооперативу та порядок оплати пайових внесків у ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». 49. Відповідно до пункту 1.1 кооперативного договору від 28 квітня 2015 року № 29 за ОСОБА_1 закріплено пай, що складається з квартири АДРЕСА_3 . 50. Згідно з пунктом 1.1 кооперативного договору від 28 квітня 2015 року № 30 за ОСОБА_1 закріплено пай, що складається з квартири АДРЕСА_2 . 51. У пункті 2.1 кооперативних договорів сторони погодили порядок сплати пайових внесків до пайового фонду Кооперативу. 52. За змістом пункту 2.1 кооперативного договору № 29 пайовик зобов`язується сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн у порядку, визначеному пунктом 2.2, а саме: 30 % вартості паю в сумі 230 544,00 грн - не пізніше 05 травня 2015 року, 30 % вартості паю в сумі 230 544,00 грн - не пізніше 31 травня 2015 року, 40 % вартості паю в сумі 307 392,00 грн - не пізніше 20 червня 2015 року. 53. На підставі пункту 2.1 кооперативного договору № 30 пайовик зобов`язується сплатити пайовий внесок у розмірі 528 640,00 грн у порядку, передбаченому пункту 2.2, а саме: 30 % вартості паю в сумі 158 592,00 грн - не пізніше 05 травня 2015 року, 30 % вартості паю в сумі 211 456,00 грн - не пізніше 20 травня 2015 року, 40 % вартості паю в сумі 158 592,00 грн - не пізніше 05 червня 2015 року. 54. Після сплати всіх передбачених договорами пайових внесків пайовик отримає право на отримання належного їй паю (квартири), визначеного пунктом 1 договорів, у власність у встановленому статутом кооперативу порядку (пункти 3.1.5 кооперативних договорів). 55. З огляду на пункт 5.4 кооперативних договорів після введення до експлуатації об`єкта житла, частиною якого є паї пайовика, за відсутності у пайовика заборгованості перед Кооперативом та сплати ним усіх передбачених договором та статутом пайових та інших внесків, Кооператив протягом двох тижнів із дня одержання документів на об`єкт житла передає за актом приймання-передачі квартиру, визначену як пай пайовика згідно з пунктом 1.1 договору. 56. Умовами кооперативних договорів сторони погодили виконання будівельно-монтажних робіт - із червня 2014 року до квітня 2015 року, а строк введення об`єкта житла до експлуатації - третій квартал 2015 року. 57. Декларація про готовність об`єкта - будинку АДРЕСА_4 до експлуатації прийнята 06 червня 2016 року. 58. ОСОБА_1 за кооперативним договором № 29 внесла такі платежі: 06 травня 2015 року - 145 000,00 грн, 07 травня 2015 року - 85 544,00 грн, 09 червня 2015 року - 148 000,00 грн; 10 червня 2015 року - 65 000,00 грн; 02 липня 2015 року - 145 000,00 грн; 25 листопада 2016 року - 25 000,00 грн, 02 березня 2017 року - 32 000,00 грн; 03 березня 2017 року - 105 392,00 грн; 26 травня 2017 року - 17 544,00 грн. 59. За кооперативним договором № 30 ОСОБА_1 внесла такі платежі: 04 травня 2015 року - 149 700,00 грн; 17 травня 2015 року - 8 892,00 грн; 22 травня 2015 року - 148 500,00 грн; 23 травня 2015 року - 62 956,00 грн; 10 квітня 2017 року - 56 000,00 грн; 20 квітня 2017 року - 54 000,00 грн; 28 квітня 2017 року - 35 800,00 грн, 26 травня 2017 року - 12 792,00 грн. 60. За пунктом 4.1 кооперативних договорів у випадку порушення строків сплати пайовиком пайового (цільового) чи додаткових пайових внесків, встановлених цим договором, пайовик сплачує як пеню 0,5 % від простроченої суми заборгованості за кожен день прострочення, починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. Якщо порушення строків перевищує 20 днів, кооператив має право розірвати договір в односторонньому порядку, про що повідомляє пайовика. 61. Справа містить статут ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» (далі - Статут) кооперативу, який за своєю правовою природою є локальним нормативним актом для цього Кооперативу. Відповідно до пунктів 14.9 та 15.7 Статуту асоційовані члени Кооперативу беруть участь у загальних зборах кооперативу з правом дорадчого голосу та у разі несвоєчасного внесення ними відповідних платежів Кооператив має право вживати заходи щодо їх стягнення. Позиція Великої Палати Верховного Суду Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 62. Визначаючись із необхідністю відступу (конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначення юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду має відповісти на наступні питання. Визначення юрисдикційності спору 63. Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Його визначено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною. 64. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). 65. Правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень. 66. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. 67. Також у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена належним судом, тобто судом, встановленим законом. 68. Судова практика ЄСПЛ право на розгляд справи тлумачить як право особи звернутися до суду, так і право на розгляд та вирішена її справи судом. Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. 69. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 70. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України). 71. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 72. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 73. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 74. Правила юрисдикції визначені процесуальними законами, які регламентують предметну та суб`єктну юрисдикцію адміністративних, господарських та цивільних судів. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. 75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наводила критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, від 23 березня 2021 року у справі 367/4695/20). Особливості кооперативу як суб`єкта господарювання 76. Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 ГК України). 77. Ці норми кореспондуються з нормами статей 83, 85, 86 ЦК України, за якими юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об`єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. 78. Особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначаються Законом України «Про кооперацію». 79. За змістом статті 6 Закону України «Про кооперацію» кооператив є первинною ланкою системи кооперації, яка створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської іншої діяльності задля поліпшення свого економічного стану. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. 80. З огляду на визначення, що містяться у статті 1 цього Закону, кооператив - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. 81. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 82. На підставі статті 19 Закону України «Про кооперацію» для досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу. 83. За статтями 20, 21 Закону України «Про кооперацію» для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу. Неподільний фонд створюється в обов`язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу. Резервний фонд створюється за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збитків). Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу. Пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і в сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу в майні кооперативу. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу. 84. Особливості діяльності обслуговуючих кооперативів містяться у статтях 2, 23, 26 Закону України «Про кооперацію». 85. Так, обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження, господарської діяльності. 86. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку. Норма про кооперативні виплати не поширюється на сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. 87. Отже, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність із часу державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. 88. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. 89. Ця правова позиція неодноразово висловлена та підтримана Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах: від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (провадження № 12-8гс19), від 17 грудня 2019 року у справі № 904/4887/18 (провадження № 12-92гс19). Особливості асоційованого членства в кооперативі 90. Право членства в кооперативі - це сукупність (система) правових норм (правил) стосовно реалізації конституційного права стати членом кооперативу, порядку й умов вступу до кооперативу та виходу з його складу, визначення й реалізації його правомочностей як поєднання членських прав та обов`язків, припинення членства й виходу з кооперативу. Зміст членських правовідносин становлять суб`єктивні права і юридичні обов`язки суб`єктів щодо утворення кооперативної організації або порядку вступу, прийняття в члени вже діючого кооперативу, участі в діяльності кооперативу, вихід (виключення) з нього. Суб`єктами членських правовідносин, з одного боку виступають особи, які створили кооперативну організацію (засновники), та особи, які стали членами вже діючої кооперативної організації, а з іншого - кооперативна організація як суб`єкт господарювання. 91. Згідно зі статтею 10 Закону «Про кооперацію» членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство. 92. За предметом правового регулювання зазначена норма права поділяє всі права і обов`язки членів кооперативної організації на: - управлінські (участь в ухваленні рішень загальними зборами кооперативної організації, а також у роботі інших органів управління кооперативної організації; участь у виконанні рішень органів управління й органів контролю за діяльністю кооперативної організації тощо); - майнові (участь у формуванні майнових фондів кооперативної організації; отримання кооперативних виплат і виплат на паї; отримання паю в разі виходу з кооперативу); - господарські (участь у господарській діяльності кооперативної організації); - трудові (виникають у тому разі, якщо член кооперативної організації одночасно перебуває з цією організацією в трудових відносинах); - соціальні (користування послугами кооперативу, внесення пропозицій, спрямованих на поліпшення її роботи). 93. Закон України «Про кооперацію» визначає два види членства в кооперативі: дійсне і асоційоване та не залежно від статусу такого членства передбачає сплату особою, яка вступає в члени кооперативу, вступного внеску та паю, не встановлює жодних винятків (обмежень) такого розподілу членства за типами кооперативу. 94. За положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами дійсного члена кооперативу є, зокрема, участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 95. Законодавче визначення асоційованого членства в кооперативі міститься у статті 14 Закону України «Про кооперацію», за якого асоційований член кооперативу - це фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і користується правом лише дорадчого голосу в кооперативі. При ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 96. Асоційованим членом кооперативу може бути будь-яка юридична або фізична особа, яка є членом такого кооперативу та внесла пайовий внесок у порядку та розмірах, визначених статутом кооперативу, що дає переважне порівняно з дійсними членами кооперативу право на одержання паю при ліквідації кооперативу. 97. Асоційовані члени кооперативу виступають насамперед його інвесторами, оскільки вони не зв`язані з кооперативом трудовою функцією, а беруть лише майнову (інвестиційну) участь у діяльності кооперативу. 98. Майнова складова правового статусу асоційованого члена наближає його до права участі в господарських товариствах, тоді як повне членство характеризується, насамперед, особистою трудовою участю членів у спільній виробничій діяльності кооперативу. 99. Пайові внески у споживчих та обслуговуючих кооперативах мають інвестиційний, але водночас непідприємницький характер. Зокрема, через створення обслуговуючих кооперативів відбувається de facto інвестування у будівництво житла, отже, комплекс прав членів таких кооперативів також може бути представлений як корпоративним паєм нарівні з корпоративними паями (частками, акціями) учасників господарських товариств та виробничих кооперативів. У таких випадках, як правило, правовідносини між сторонами вичерпуються після повного внесення коштів на будівництво житла та передачі об`єкта нерухомості у власність замовнику. 100. Асоційоване членство не передбачає рівного з іншими (повними членами) права участі в господарській діяльності кооперативу, що свідчить про фактичне відсторонення асоційованих членів від управління справами кооперативу. Водночас асоційоване членство надає переважне порівняно з іншими членами кооперативу право на одержання паю в разі його ліквідації. Також асоційовані члени кооперативу не можуть обирати органи управління та бути у них обраними Відтак між асоційованими членами кооперативу та кооперативом можуть виникати лише майнові (у випадку участі у формуванні майнових фондів кооперативної організації; отримання кооперативних виплат і виплат на паї; отримання паю в разі виходу з кооперативу); господарські (у випадку участі у господарській діяльності кооперативної організації); трудові (якщо член кооперативної організації одночасно перебуває з цією організацією в трудових відносинах); та соціальні відносини (у випадку користування послугами кооперативу, внесення пропозицій, спрямованих на поліпшення її роботи). При цьому корпоративних правовідносин у повному обсязі у розумінні статті 167 ГК України (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин між сторонами) та статті 96-1 ЦК України між асоційованим членом та кооперативом або його іншими членам не виникає. 101. Такий висновок підтверджується логікою подальшого розвитку профільного законодавства. На захист прав інвесторів будівництва нерухомого майна 15 серпня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2518-ІХ «Про гарантування речових прав на об`єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому». Цим Законом законодавець доповнив статтю 14 Закону України «Про кооперацію» новою частиною такого змісту: «Не допускається наявність асоційованих членів у кооперативах, предметом діяльності яких є житлове, дачне, гаражне будівництво (у тому числі кооперативах, які залучають кошти фізичних та юридичних осіб, зокрема в управління, для спорудження об`єктів житлового, дачного, гаражного будівництва)». 102. Отже, системне тлумачення норм Закону України «Про кооперацію», ЦК та ГК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. Таким чином, спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Щодо юрисдикції спору у справі 103. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 104. Тобто у порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. 105. Закон України від 15 грудня 2006 року N 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» відніс до підвідомчості господарських судів справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 106. Стаття 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначає юрисдикцію господарських судів: справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 107. Критеріями визначення юрисдикції спору (корпоративний це спір або спір про право цивільне) визнаються: а) характер спірних правовідносин - корпоративні відносини мають бути пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням юридичної особи корпоративного типу, набуттям, здійсненням та припиненням корпоративних прав як різновиду суб`єктивних цивільних прав; а цивільні - із захистом цивільного права; б) суб`єктний склад сторін - сторонами спору є юридична особа корпоративного типу, її учасники (засновники, акціонери, члени), у тому числі учасник, який вибув (носій корпоративних прав), посадова особа; чи особа не має у цій юридичній особі корпоративних прав; в) предмет спору - захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, порушеного певними діями (бездіяльністю) у процесі створення, діяльності, управління або припинення юридичної особи корпоративного типу, набуття, здійснення або припинення корпоративних прав та обов`язків учасників (засновників, акціонерів, членів) такої юридичної особи, чи захист цивільних прав і інтересів, що випливають з інших цивільних правовідносин, зокрема правовідносин інвестування або споживчих правовідносин. 108. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що суди правильно визначили цивільно-правову природу правовідносин між сторонами і що предметом спору у цій справі є відповідальність ОСОБА_1 за несвоєчасне внесення інвестиційних коштів на будівництво квартир, які передані їй у власність, та відшкодування майнової і моральної шкоди (зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до Кооперативу). 109. Розглядаючи справу, суд має насамперед визначити зміст правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати. За статтею 1 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність»інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний та екологічний ефект. Такими цінностями можуть бути рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності). Відповідно до статті 2 цього Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Зокрема інвестиційна діяльність провадиться на основі інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності. 110. За змістом укладених у квітні 2015 року кооперативними договорами № 29, 30 ОСОБА_1 зобов`язалася внести забудовнику пайові внески у розмірі, порядку та на умовах, визначених договорами. Кооператив, у свою чергу, зобов`язався закріпити за ОСОБА_1 паї у вигляді двох квартир, визначених умовами договорів, побудувати будинок, ввести його в експлуатацію і після повної сплати усіх передбачених договорами пайових внесків передати побудовані квартири у власність інвестора у визначеному Статутом порядку. Строк дії договору сторони визначили з часу підписання сторонами до виконання в обсягах, ним визначених. З урахуванням дійсного змісту правовідносин між сторонами назва цих коштів пайовими внесками, а договорів - кооперативними на їх інвестиційну природу не впливає. Кооператив у справі не заявив позовних вимог про стягнення саме пайових внесків, які за загальним правилом є власністю Кооперативу та витрачаються ним на власні потреби. Отже, розглянувши справу по суті, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виникли цивільні правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості за кошти замовника, а справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 111. Відтак суди правильно виходили з того, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Щодо відступу від висновку (шляхом конкретизації), викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 112. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 113. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 114. На забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових висновків Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. 115. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. 116. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 117. Задля мети єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. 118. У справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22), яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, між ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» та ОСОБА_1 виник спір щодо несвоєчасного виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості (первісний позов) та у зв`язку з цим спір між ОСОБА_1 та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» про відшкодування майнової та моральної шкоди (зустрічний позов). 119. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що суди правильно визначили цивільно-правову природу правовідносин між сторонами і що предметом спору в цій справі є відповідальність ОСОБА_1 за несвоєчасне внесення інвестиційних коштів на будівництво квартир, які передані їй у власність, та відшкодування майнової і моральної шкоди (зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до Кооперативу), а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 120. У справах № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) та № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), наведених Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з метою відступу (шляхом конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у цих справах, та визначення юрисдикційності спору у справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22), правовідносини не є подібними. 121. На відміну від справи, яка переглядається, у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) позивач - фізична особа звернувся до суду з позовом як член кооперативу з метою захисту його права на участь у господарській діяльності ОК «ЖБК «Совіньйон-2». Просив визнати недійсним рішення, ухвалене загальними зборами його членів 10 грудня 2016 року, яким: надано згоду голові правління ЖБК «Совіньйон-2» на підписання від імені кооперативу договору купівлі-продажу з ТОВ «Комунсервіс», предметом якого є магістральний водопровід; змінено склад засновників кооперативу; затверджено нову редакцію статуту ЖБК «Совіньйон-2» з новою назвою - ОК «ЖК «Совіньйон?2». 122. Вирішуючи питання юрисдикційності спору у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними». Отже, на відміну від справи, яка переглядається, стороною у цій справі виступала фізична особа без особливостей статусу асоційованого члена кооперативу, а підстави позову повністю охоплювалися диспозицією статті 167 ГК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 123. У справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), на яку послалася колегія суддів як на приклад необхідності для відступу (конкретизації) від правового висновку, позивач - фізична особа/член споживчого товариства звернувся до суду з позовом до СТ «Козацька слобідка» про зобов`язання вчинити дії. Просив надати йому письмову інформацію про загальну вартість майна СТ «Козацька слобідка», розмір закріпленої за ним частки у цьому майні та видати на його ім`я майновий сертифікат; прийняти, розглянути та вирішити заяву про вихід його зі складу членів споживчого товариства, повернення внесеного ним при вступі до споживчого товариства обов`язкового пайового внеску - металевого кіоску загальною площею 14 кв. м та всієї суми додаткових пайових внесків, сплачених ним на користь споживчого товариства за весь період перебування у складі його членів (первісний позов). СТ «Козацька слобідка» звернулось до суду із зустрічним позовом до члена товариства про стягнення боргу (додаткових пайових внесків), розірвання договору оренди і зобов`язання вчинити дії, а саме звільнити торговельне місце. 124. Вирішуючи питання юрисдикції спору у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), Велика Палата Верховного Суду зазначила: що, за змістом статті 167 ГК України, у цій справі спір за зустрічним позовом про стягнення з позивача як члена споживчого товариства несплачених додаткових пайових внесків, передбачених статутом, виник із корпоративних відносин. А тому його також разом зі спором щодо невиконання позивачем господарського договору слід розглядати за правилами господарського судочинства. Отже, на відміну від справи, яка переглядається, стороною у цій справі також виступала фізична особа без особливостей статусу асоційованого члена кооперативу, а підстави позову охоплювалися диспозицією статті 167 ГК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 125. Жодних висновків щодо особливостей розгляду спорів за участю асоційованих членів кооперативу у справах, наведених як приклад для необхідності відступу, Велика Палата не висловила. 126. Проаналізувавши вказані вище норми права, враховувавши правові висновки у їх сукупності, характер правовідносин та суб`єктний склад учасників спору у цій справі, при вирішенні питання про відступ від указаної правової позиції Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність необхідності відступати від своїх висновків, висловлених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19). Щодо розгляду спору по суті Межі розгляду справи в суді касаційної інстанції 127. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 128. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо відсутності висновку Верховного Суду 129. Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначила відсутність висновку про застосування позовної давності щодо пені у подібних правовідносинах за умови добровільного виконання основного зобов`язання задовго до подання позову про стягнення похідних вимог у зв`язку з невиконанням кооперативних договорів. 130. Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. 131. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. 132. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). 133. Позовна заява з додатками подана до поштового відділення 12 січня 2018 року (т. 1, а. с. 31). 134. Розрахунок заборгованості по пені Кооператив заявив до стягнення лише за період із 01 січня до 26 травня 2017 року (дата внесення останнього внеску), тобто у межах спеціальної позовної давності, визначеної частиною другою статті 258 ЦК України. 135. Жодних заборон заявляти вимоги про відповідальність за порушення грошових зобов`язань окремо від вимог про стягнення основного боргу чинне законодавство не містить. 136. Суди попередніх інстанцій застосували частину другу статті 258 ЦК України у буквальній відповідності з текстом закону, отже, немає необхідності висловлення висновку про застосування цієї норми права у подібних обставинах. Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу 137. Позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 30. 138. Як установили суди попередніх інстанцій, сторони визнали обставини невиконання ОСОБА_1 її обов`язку (прострочення) за договорами від 28 квітня 2015 року № 29, № 30 у частині сплати коштів у розмірі та у строк, що визначені договорами. 139. З вимогами про стягнення сум відповідно до статті 625 ЦК України Кооператив звернувся до суду у межах позовної давності, визначеної статтею 257 цього Кодексу, тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про стягнення пені та інфляційних втрат на користь позивача є обґрунтованим. Щодо решти доводів касаційної скарги 140. Доводи касаційної скарги про те, що прострочення кредитора звільняє її від відповідальності за невиконання власних зобов`язань не ґрунтуються на законі. У розумінні частини першої статті 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, лише у тому випадку, якщо він не вчинив дій, які встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. У справі, що переглядається, за умовами договору оплата пайових внесків у повному обсязі мала передувати введенню будинку в експлуатацію, а порушення цих строків не унеможливлювало сумлінного виконання грошових зобов`язань з боку пайовика. За таких фактичних обставин Кооператив не може вважатися кредитором, що прострочив, у розумінні статті 613 ЦК України. 141. Доводи відповідачки про незастосування судами спеціального строку позовної давності також не можна взяти до уваги з огляду на наступне. 142. Ухвалюючи судові рішення у цій частині позовних вимог, суди виходили з того, що позовна заява подана 12 січня 2018 року, тобто у межах загального строку позовної давності, визначеного статтею 257 ЦК України, а розрахунок пені пред`явлений з 12 січня 2017 року, тобто за останні 12 місяців у межах установленого статтею 258 цього Кодексу спеціального строку позовної давності. 143. Отже, відповідач зобов`язана сплатити позивачу пеню у сумі 78 644,64 грн за договором № 30 від 28 квітня 2018 року та пеню у сумі 40 591,56 грн за договором № 29 від 28 квітня 2018 року, а доводи апеляційної скарги про сплив строку позовної давності за встановлених обставин є необґрунтованими. Документи для реєстрації права власності вона фактично отримала 20 грудня 2017 року. 144. Ці висновки апеляційного суду відповідають нормам права та фактичним обставинам справи, а відтак судові рішення у цій частині є законними та обґрунтованими і скасуванню не підлягають. 145. Велика Палата вважає неприйнятними доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки довідкам-листам позивача, виданим відповідачці 20 грудня 2017 року, про відсутність заборгованості та сплату 100 % пайових внесків за спірними договорами (т. 1, а. с. 118, 119) (підстави оскарження за пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ці довідки свідчать лише про повну сплату та відсутність боргу за пайовими внесками, проте не позбавляють Кооператив права заявити вимогу про відповідальність за несвоєчасність виконання грошового зобов`язання. 146. Доводи касаційної скарги про порушення порядку зміни предмета та підстав позову не ґрунтуються на законі. Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі. 147. Відкриваючи провадження у справі, місцевий суд ухвалив розглядати справу в порядку загального позовного провадження (т. 1, а. с. 43). 148. Заяву про зміну предмета позову Кооператив подав у підготовчому судовому засіданні 06 липня 2018 року (т.1, а. с. 100-109). 149. Отже, приймаючи таку заяву до розгляду місцевий суд вимог процесуального закону не порушив. 150. Доводи касаційної скарги про невмотивованість судових рішень попередніх інстанцій у розумінні статті 6 Конвенції є безпідставними. 151. Незгода заявниці з викладеними в рішеннях мотивами судів першої і апеляційної інстанції не свідчить про їх відсутність. 152. Щодо решти доводів касаційної скарги Велика Палата зауважує, що на підставі статті 400 ЦПК України встановлення нових фактів і обставин та переоцінка доказів перебувають поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 153. ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. 154. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. 155. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 156. Згідно зі статтею 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 157. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо розподілу судових витрат 158. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 159. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат. Висновок щодо застосування норми права 160. Системний аналіз Закону України «Про кооперацію», статті 167 ГК України (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) та статті 96-1 ЦК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 161. За таких обставин спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. 162. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118465143

10 квітня 2024 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ткача І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 454/1883/22 (провадження № 14-117цс23) Із постановою Великої Палати Верховного Суду частково не погоджуємося, оскільки вважаємо, що при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною, поведінка апелянта стосовно своєчасного отримання процесуальних документів у обраний ним самим спосіб має оцінюватися судом крізь призму принципів диспозитивності, заборони суперечливої поведінки та добросовісності, зокрема у реалізації учасником справи його процесуальних прав. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст та підстави заявлених вимог 1. У липні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) подала до місцевого загального суду позов до ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), третя особа - відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2021 року до 01 серпня 2022 року в сумі 20 850,00 грн. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 360,00 грн пені за несплату аліментів. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 992,40 грн судового збору. (3) Апеляційне оскарження 3. Не погодившись з рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року ОСОБА_1 02 лютого 2023 року оскаржила його в апеляційному порядку. 4. В апеляційній скарзі позивачка просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 5. Клопотання мотивувала тим, що Сокальський районний суд Львівської області не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, тому про це рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. 6. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року була залишена без руху із встановленням строку для усунення недоліків, а саме для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням підстав для поновлення строку. 7. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка не надала доказів, які підтверджували б те, що про оскаржуване рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, і Сокальський районний суд Львівської області зазначене рішення на адресу позивачки не надсилав. 8. 17 лютого 2023 року на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, у якому просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення першої інстанції. 9. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не надіслав ОСОБА_1 оскаржуваного рішення, тому позивачка ознайомилася з цим рішенням на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень 29 січня 2023 року. 10. Ухвалою від 20 лютого 2023 року апеляційний суд витребував з Сокальського районного суду Львівської області матеріали цивільної справи № 454/1883/22. (4) Короткий зміст оскаржуваної ухвали апеляційного суду 11. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 12. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що зазначені позивачкою підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, про що судом першої інстанції складено відповідну довідку. (4) Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 13. 10 квітня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для відкриття провадження у справі. 14. Касаційну скаргу позивачка мотивувала тим, що на час подання апеляційної скарги не отримала копії судового рішення першої інстанції за її позовом, офіційної електронної адреси не має та не подавала клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді. 15. Тому, ОСОБА_1 вважала висновок апеляційного суду про вручення рішення першої інстанції шляхом надіслання на її електронну адресу необґрунтованим та таким, що суперечить вимогам частини п`ятої статті 272 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а оскаржувану ухвалу - незаконною. Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 16. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 травня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі № 454/1883/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ухвалою від 30 серпня 2023 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку статті 403 ЦПК України. 17. Передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду було обґрунтовано, зокрема, необхідністю відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованого у пункті 6.5 постанови у справі № 904/272/22, про те, що застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи; лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності; надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення, однак через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, месенджерами; такі дії мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи; ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи ненадсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення; якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом; це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них; з огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно та добросовісно; тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію; суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними; попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Крім цього Суд ураховує, що в умовах воєнного стану надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення. 18. Цей висновок застосував Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в ухвалах від 12 червня 2023 року у справі № 753/448/22 (провадження № 61-7449св23) та від 09 серпня 2023 року у справі № 203/267/22 (провадження № 61-8247ск23), постановах від 08 червня 2023 року у справі № 237/2273/14-ц (провадження № 61-522св23), від 07 серпня 2023 року у справі № 641/8079/20 (провадження № 61-516св23). 19. Проте, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-6503св22) та від 14 вересня 2022 року у справі № 522/5675/18 (провадження № 61-5757св22) зазначено, що відправлення й доставка судових рішень і процесуальних документів електронним листом на особисту електронну пошту відповідача не свідчить про вручення копії ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, апеляційної скарги, а також про належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження є передчасним. 20. Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 серпня 2022 року у справі № 560/9388/21 (провадження № К/990/5218/22), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 199/1861/20 (провадження № 61-11712св22) та від 19 квітня 2023 року у справі № 607/17402/21 (провадження № 61-977св23, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 920/1142/20 та від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20 та ін. 21. Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 761/2006/20 (провадження № 61-10250св22) сформульовано висновок, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. 22. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22). 23. Зазначене, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, свідчить про існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про ухвалене судове рішення і можливість його отримання альтернативним засобом комунікації, зокрема через особисту електронну пошту. 24. Також існує питання застосування «презумпції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), а отже може вважатися, таким, що знає або принаймні повинен був знати про його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 25. Ураховуючи зазначені висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду стверджував, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22. 26. Ухвалою від 11 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу дійшовши висновків про обґрунтованість зазначених в ухвалі від 25 травня 2023 року підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 27. 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила та скасувала ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року, передавши справу до суду апеляційної інстанції на етап вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. 28. Мотивуючи постанову, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що чинним процесуальним законодавством передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі - ЄСІТС) у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 29. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 30. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України. У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 31. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду альтернативним засобом зв`язку, та не позбавляє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України. 32. Аналіз приписів ЦПК України, що регламентують порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направити копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем отримання якого та початком відліку наданого строку на оскарження, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 33. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонене, та може здійснюватися, як альтернативне, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України. 34. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в розумінні приписів статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа на електронну адресу (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) сама по собі не свідчить про вручення позивачці копії рішення суду першої інстанції та за установлених у цій справі обставин не могла використовуватись апеляційним судом як підтвердження відправлення стороні копії рішення суду на офіційну електронну адресу. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 35. З висновками Великої Палати Верховного Суду у цій справі частково не погоджуємося, а тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку щодо прийнятої постанови з огляду на таке. 36. Як визначила Велика Палата Верховного Суду, для вирішення цієї справи належало надати відповідь лише на одне питання про те, чи можна вважати належним врученням судового рішення направлення такого рішення на електронну адресу, зазначену стороною у справі у відповідній заяві (скарзі). 37. Відтак, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: - аналіз приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем отримання якого та початком відліку наданого строку на оскарження, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; - наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки ОСОБА_1 у розумінні частини шостої статті 272 ЦПК України не свідчить про належне вручення їй копії рішення суду, відтак апеляційний суд передчасно відмовив позивачці у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України і тому оскаржувана ухвала підлягає скасуванню. 38. Проте, за нашим переконанням, Велика Палата Верховного Суду мала розглянути цю справу з урахуванням усієї сукупності її обставин, мотивів з яких було передано цю справу Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду та надати оцінку, зокрема того, що за висновками апеляційного суду копія судового рішення була надіслана на електронну адресу ОСОБА_1 , повідомлену нею для комунікації з судом, і позивачка у заявах (клопотаннях) просила суд надсилати інформацію про розгляд справи електронною поштою на цю адресу. 39. Так само, висновок від якого відступила Велика Палата Верховного Суду у цій справі був сформульований Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22 з урахуванням того, що відповідач надав суду такі засоби комунікації, як телефон та електронну адресу, відтак ухвала від 07 вересня 2022 року про залишення апеляційної скарги без руху була надіслана судом та відповідний документ було доставлено до електронного кабінету відповідача-1, що підтверджується довідкою про доставку документа в електронному вигляді. 40. До того ж, приймаючи справу до розгляду Велика Палата Верховного Суду посилалася на існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про судове рішення та питання застосування «презумпції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), у разі його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 41. За таких обставин для вирішення касаційної скарги та питання відступу від висновків у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, мала сформулювати мотивовані висновки щодо: 1) оцінки обставин вручення судового рішення шляхом його направлення судом на електронну адресу сторони, зазначену нею у заяві (скарзі) по суті справи, зокрема за відповідним клопотанням особи про здійснення комунікації з судом у такій спосіб; 2) подібності / неподібності правовідносин у цій справі та справі № 904/272/22, адже у ній вирішувалося питання належного вручення копії судового рішення шляхом надіслання до електронного кабінету територіального підрозділу центрального органу виконавчої влади, що був зобов`язаний зареєструвати офіційну електронну адресу в ЄСІТС; 3) можливості поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження в контексті добросовісності дій скаржника, який заперечує отримання судових рішень на електронну адресу, зазначену ним у заявах (клопотаннях) по суті справи. 42. Тому, при прийнятті постанови у цій справі слід було, щонайменше, розмежувати підстави та правові наслідки застосування статті 272 ЦПК України в аспекті визначення факту вручення судового рішення певному учаснику справи та застосування принципів добросовісності і заборони суперечливої поведінки при оцінці поважності причин пропуску процесуального строку при оскарженні судових рішень. Щодо оцінки судом добросовісності дій скаржника, який заперечує отримання судових рішень на електронну адресу, зазначену ним у заявах по суті справи 43. На нашу думку, очевидно, що оцінюючи обставини надіслання судом кореспонденції на повідомлену учасником справи електронну адресу та/чи у запропонований ним спосіб, зокрема на електронну адресу, що не є офіційною, поряд із формальним дотриманням закону, слід враховувати його принципи. 44. Так, згідно з принципом диспозитивності цивільного судочинства учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (пункт 3 статті 13 ЦПК України). 45. Для принципу диспозитивності характерним є визначальний вплив волевиявлення сторін та їх процесуальних ініціатив на детермінацію процесуальної діяльності суду та її результатів. 46. Звертаючись до суду з проханням про направлення судової кореспонденції на певну електронну адресу, сторона створює у суду розумне очікування того, що отримуватиме та переглядатиме електронні листи, направлені судом на цю електронну адресу. 47. Тому, за умови відповідного клопотання особи, яка не зареєстрована і не зобов`язана зареєструвати свій Електронний кабінет в ЄСІТС, надіслання копій процесуальних документів на її електронну адресу, яка не є офіційною, може бути не тільки додатковим інформуванням, але й альтернативним способом вручення процесуальних документів, який носить виключний чи вимушений характер, з урахуванням зовнішніх обставин (правовий режим воєнного стану, зміна місця проживання учасником справи, брак фінансування поштових витрат суду тощо). 48. Так, зокрема суди попередніх інстанцій в провадженні яких перебувала дана справа публікували на офіційних сторінках в мережі Інтернет оголошення про відсутність фінансування на відправку поштової кореспонденції (Сокальський районний суд Львівської області оголошення від 03 березня 2021 року, Львівський апеляційний суд оголошення від 30 вересня 2022 року та від 01 грудня 2022 року). 49. Як наслідок - відправка судових рішень поштою паралізується та задля забезпечення прав учасників справи, зокрема на оскарження судових рішень, має здійснюватися судами у інший спосіб з урахуванням повідомлених учасниками справи засобів комунікації. 50. За таких об`єктивних обставин право бути своєчасно повідомленим про ухвалене судом рішення та обов`язок учасника справи добросовісно користуватися своїми процесуальними правами в силу приписів частини першої статті 44 ЦПК України превалює над формальними процедурами, тому реалізація права на оскарження має оцінюватися з урахуванням сукупності всіх обставин справи. 51. За таких об`єктивних обставин право учасника справи бути повідомленим про ухвалене судом рішення та його оскаржити має превалювати над формальними процедурами, тому - реалізовуватися учасниками справи і забезпечуватися судом у можливий спосіб з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). 52. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику ЄСПЛ як джерело права. 53. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 54. «Право на суд» (доступ до правосуддя) відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99)) 55. У рішенні від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» (Skoryk v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право в апеляційних судах на основні гарантії, передбачені Конвенцією. Так, повинні враховуватися особливості провадження, що розглядається, відповідно до національного правопорядку, а також роль апеляційного суду в них. 56. Таким чином, ЄСПЛ роз`яснив, що положення статті 6 Конвенції, включаючи право на доступ до суду, поширюються також на апеляційне чи касаційне оскарження судового рішення, якщо таке право передбачено національним законодавством. 57. У рішенні ЄСПЛ від 15 лютого 2000 року у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain», заява № 38695/97, п.п. 38-45) підкреслюється, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, рішення у справах «Monnel and Morris v. The United Kingdom», заяви № 9562/81 та № 9818/82, п. 56, «Helmers v. Sweden», заява № 11826/85, п. 31). 58. За усталеною практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право на оскарження судового рішення, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Це право може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (рішення ЄСПЛ у справах «Mushta v. Ukraine», заява № 8863/06, п. 37; «Kreuz v. Poland», заява № 28249/95, п. 53; «Golder v. the United Kingdom», заява № 4451/70, п. 38, «Stanev v. Bulgaria», заява № 36760/06, п.п. 229-230). Зокрема, обов`язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень вищими судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (рішення у справах «Mushta v. Ukraine», заява № 8863/06, п. 41, «Melnyk v. Ukraine», заява № 23436/03, п. 26). 59. У рішенні ЄСПЛ у справі «Чірікоста і Віола проти Італії» («Ciricosta and Viola v. Italy», заява № 19753/92) зазначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням її справи, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, оскільки одним із критеріїв "розумності строку" є саме поведінка заявника. Так, суд покладає на заявника лише обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, які безпосередньо його стосуються, утримуватися від виконання заходів, що затягують провадження у справі, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для пришвидшення процедури слухання. 60. Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів для того, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Олександр Шевченко проти України» (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), «Трух проти України» (Trukh v. Ukraine). 61. У § § 46, 47 рішення ЄСПЛ від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» («Ustimenko v. Ukraine», заява № 32053/13) зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Ryabykh v. Russia», заява № 52854/99, § § 51 і 52, ECHR 2003-Х). Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. 62. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні у підставах для поновлення строків. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 41, 42 рішення у справі «Ponomaryov v. Ukraine» від 03 квітня 2008 року). 63. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (§ 27 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Шевченко проти України», «Aleksandr Shevchenko v. Ukraine» від 26 квітня 2007 року, заява № 8371/02). 64. ЄСПЛ у § 34 рішення у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, зауважив, що норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі «Мельник проти України», «Melnyk v. Ukraine» від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03, §§ 22,23). 65. Отже, якщо учасник надав суду свою електронну адресу (яка не є офіційною) із клопотанням здійснювати комунікацію з ним засобами електронного зв`язку (електронною поштою), а потім не отримує кореспонденцію, надіслану судом на цю адресу (за наявності у справі доказів надіслання судом електронного листа), і заперечує, що він належним чином повідомлений - це може вважатись суперечливою поведінкою. 66. Такій поведінці учасника справи суд має надати оцінку крізь призму доктрини заборони суперечливої поведінки, адже в цій ситуації вирішальне значення має не сам факт комунікації судом зі стороною через повідомлений нею засіб комунікації, а попереднє прохання особи до суду направляти кореспонденцію саме цим засобом комунікації. 67. Тому звернувшись з проханням направляти судову кореспонденцію на певну електронну адресу,учасник справи втрачає право посилатись на неналежне вручення процесуальних документів та на цій підставі клопотати про поновлення процесуальних строків, якщо достеменно відомо, що кореспонденція своєчасно направлялась на цю адресу. 68. Таким чином, убачається, що учасник справи позбавляється права заперечувати належне направлення йому судової кореспонденції на електронну адресу (яка не є офіційною) на підставі доктрини заборони суперечливої поведінки за одночасної наявності таких умов: 1) ця особа зверталася до суду з проханням направляти їй судову кореспонденцію на власну електронну адресу, яка не є офіційною (додатковим але необов`язковим чинником є те, що протягом розгляду справи особа вже отримувала судову кореспонденцію за цією адресою та реагувала на неї); 2) особа в подальшому не попередила суд про неможливість комунікувати за цією електронною адресою; 3) в особи відсутня офіційна електронна адреса (за наявності в особи офіційної електронної адреси судова кореспонденція в будь-якому випадку має направлятися на неї); 4) наявні докази того, що судом своєчасно направлено судову кореспонденцію на зазначену особою електронну адресу. 69. Отже, при розгляді питання поновлення процесуальних строків особі, яка просила суд в заявах по суті справи про надіслання копій процесуальних документів на її електронну адресу, яка не є офіційною, та здійснення такого інформування судом є обставинами, які слід враховувати в аспекті оцінки поважності причин пропуску строку на оскарження судового рішення. 70. У цьому контексті слід також зазначити, що особа має право, яке не обмежується, зареєструватися в ЄСІТС, але якщо вона цього не зробила і сама просила надсилати пошту на її неофіційну електронну адресу, то тоді вона не може посилатися на неотримання кореспонденції від суду за виключенням доведення факту неотримання такої кореспонденції. 71. Якщо учасник справи надав свою електронну адресу (яка не є офіційною) із клопотанням надсилати процесуальні документи на цю адресу, проте не отримує таку кореспонденцію (за наявності у справі доказів надіслання електронного листа судом) і заперечує її належне вручення - це може свідчити про його недобросовісну процесуальну поведінку, що підлягає оцінці із застосуванням принципу заборони суперечливої поведінки. 72. У зв`язку з цим, вважаємо, що у суду може бути достатньо підстав зробити у певній справі за подібних обставин висновок про недобросовісне користування скаржником процесуальними правами та відмовити в поновленні строку на подання апеляційної скарги. 73. Натомість Велика Палата Верховного Суду оминула увагою ці питання та не розкрила проблематику зловживання процесуальними правами у тому випадку, коли учасник справи повідомляв суду про альтернативні джерела комунікації, просив повідомляти про рух справи у зручний для нього спосіб, зокрема на електронну адресу, яка не є офіційною, але потім не отримує кореспонденцію або заперечує її отримання. 74. На наше переконання приймаючи постанову в цій справі не можна було оминути стороною поточний соціально-економічний стан держави та стан національної судової системи, яка хронічно недофінансовується, що, з поміж іншого, спричинює неможливість відправки поштової кореспонденції судами (саме такі обставини існували і в цій справі). Щодо забезпечення Великою Палатою Верховного Суду сталості і єдності судової практики 75. Пославшись при прийнятті справи до розгляду на різну судову практику у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду, нажаль, залишила поза увагою неоднакове застосування судами загальної і господарської юрисдикцій процесуальних норм, що регламентують залишення апеляційних і касаційних скарг без руху та їх повернення з мотивів неповажності зазначених скаржником підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема, щодо зазначення / незазначення у мотивувальній чи резолютивній частині ухвали про залишення апеляційної / касаційної скарги без руху висновку про неповажність наведених скаржником причин пропуску відповідного строку. Відсутність такого висновку зумовлює необґрунтованість вимоги про наведення скаржником інших підстав для поновлення процесуального строку за відсутності остаточної мотивованої оцінки судом зазначених раніше підстав, адже така невизначеність не відповідає приписам відповідних процесуальних норм. 76. Так, відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Ця норма передбачає залишення позовної заяви без руху із зазначенням судом у відповідній ухвалі недоліків заяви, які слід усунути та у який строк. 77. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку (частина третя статті 357 ЦПК України). 78. Таким чином в контексті оцінки судом зазначених апелянтом підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження апеляційна скарга може бути залишена без руху, зокрема: 1) через неподання до неї доказів, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції (за наявності) (стаття 185, частина друга статті 357 ЦПК України); 2) якщо апеляційна скарга подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними (частина третя статті 357 ЦПК України). 79. Застосування цих процесуальних механізмів має здійснюватися апеляційним судом залежно від обставин конкретної справи та відповідно до покладеного на суд обов`язку сприяти у здійсненні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб (частина перша статті 294 ЦПК України), а також міжнародних гарантій реалізації права на апеляційне оскарження судових рішень. 80. Наведене дає підстави для висновку, що само по собі неподання ОСОБА_1 доказів неотримання нею копії оскаржуваного рішення не мало бути підставою для залишення апеляційної скарги без руху за частиною третьою статті 357 ЦПК України, адже цією нормою передбачено двохетапний механізм з`ясування судом наявності / відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження та право апелянта навести інші підстави, за умови якщо первісні підстави будуть визнані неповажними судом. 81. За змістом цієї норми, обов`язковою підставою для залишення апеляційної скарги без руху з наданням можливості апелянту навести інші підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження є саме висновок про неповажність раніше наведених апелянтом підстав, що має бути мотивований апеляційним судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху. 82. Якщо після залишення апеляційної скарги без руху заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження не буде подано особою у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 ЦПК України. 83. За змістом пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. 84. Системний аналіз цих норм засвідчує, що для застосування правового механізму, передбаченого частинами третьою, четвертою статті 357, пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України необхідно, насамперед, дотриматися регламентованої цими нормами двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі подання апелянтом відповідних клопотань, що забезпечує реалізацію права останнього змінити і обґрунтувати інші підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі якщо зазначені раніше підстави були визнані неповажними апеляційним судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху з підстав, передбачених частиною третьою статті 357 ЦПК України. 85. Ураховуючи наведене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала виснувати у цій справі, що не зазначивши в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху мотивованого висновку про неповажність зазначених ОСОБА_1 підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд без достатньої правової підстави відхилив зазначені нею доводи про ненадіслання їй копії оскаржуваного рішення та залишив скаргу без руху, а також фактично обмежив право апелянта на наведення і обґрунтування інших таких підстав. 86. Таке порушення процесуальних приписів та фактичне недотримання двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі подання апелянтом відповідних клопотань засвідчує незаконність ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України, отже може бути підставою для її скасування за частиною шостою статті 411 ЦПК України. 87. Нажаль, попри визначені законодавством завдання, Велика Палата Верховного Суду у цій справі не забезпечила повною мірою формування єдиної правозастосовчої практики, позаяк, надавши формальне тлумачення статей 272, 354 ЦПК України, залишила поза увагою наявну супутню проблематику застосування цих норм, зокрема щодо оцінки поважності причин пропуску строку на оскарження судового рішення з урахуванням добросовісності здійснення апелянтом процесуальних прав та суперечливої судової практики у двохетапній процедурі прийняття рішення про відмову у відкритті апеляційного провадження за результатами розгляду клопотань скаржника про визнання поважними причин пропуску строку на апеляційне оскарження. 88. На нашу думку Велика Палата Верховного Суду вирішуючи питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 не мала обмежуватися формальним тлумаченням норм без системного аналізу наявної проблематики правозастосування статей 272, 354 ЦПК України, а серед іншого, сформулювати висновки про те, що: - при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною, поведінка апелянта стосовно своєчасного отримання процесуальних документів у обраний ним самим спосіб має оцінюватися судом крізь призму принципів диспозитивності, заборони суперечливої поведінки та добросовісності, зокрема у реалізації учасником справи його процесуальних прав; - суд оцінюючи питання наявності/відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, за клопотанням скаржника у разі постановлення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, має викласти чіткий і мотивований висновок щодо неповажності причин пропуску такого строку, що гарантує право особи визначитися з іншими причинами та їх обґрунтуванням, а також забезпечує процесуальні передумови для відмови у відкритті апеляційного провадження за умови неповажності або не наведення апелянтом інших таких підстав. 89. З нашої точки зору Велика Палата Верховного Суду приймаючи постанову у цій справі повною мірою не виконала покладені завдання із забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. ВИСНОВКИ 90. Велика Палата Верховного Суду мала прийняти постанову, якою направити цю справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з урахуванням викладених у цій окремій думці висновків щодо правозастосування статей 272, 354, 357, 358 ЦПК України в аспекті вирішення питання наявності / відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження ухваленого судом першої інстанції судового рішення особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною та дотримання двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження. Судді О. О. Банасько С. Ю. Мартєв К. М. Пільков І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118520076

Велика палата зазначила: 88. Процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 89. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 90. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 91. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом зв`язку, та не звільняє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 92. Аналіз викладених вище приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 93. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонена, та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

Постанова Іменем України 10 квітня 2024 року м. Київ справа № 454/1883/22 провадження № 14-117цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Воробойової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року у складі колегії Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ 02 лютого 2023 року заявниця подала апеляційну скаргу до Львівського апеляційного суду, в якій крім іншого, просила суд поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки суд першої інстанції не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд зазначав, що позивачка пропустила строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу заявниці 27 грудня 2022 року, тому вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження про те, що з вказаним рішенням суду вона ознайомилася в Єдиному державному реєстрі судових рішень 29 січня 2023 року, не можуть бути визнані поважними. Велика Палата Верховного Суду має дати відповідь на питання про те чи можна вважати належним врученням судового рішення направлення такого рішення на електронну адресу, зазначену стороною у справі у відповідній заяві (скарзі). Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей. 2. Просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь пеню (неустойку) за несплату аліментів за період з 01 листопада 2021 року до 01 серпня 2022 року в сумі 20 850,00 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 360,00 грн пені за несплату аліментів.Стягнуно з ОСОБА_2 в дохід держави 992,40 грн судового збору. 4. Не погоджуючись з рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, ОСОБА_1 02 лютого 2023 року оскаржила його в апеляційному порядку. 5. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 6. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення заявниця дізналась 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. 7. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням інших поважних підстав для поновлення строку. 8. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що заявниця не надала доказів, які підтверджували б, що про оскаржуване рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, і Сокальський районний суд Львівської області вказане рішення на адресу позивача не надсилав. 9. 17 лютого 2023 року на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, у якому просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 10. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не надсилав ОСОБА_1 оскаржуваного судового рішення, лише 29 січня 2023 року вона ознайомилась із ним на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень. 11. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 12. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вказані заявником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, про що судом першої інстанції складено відповідну довідку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 10 квітня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для відкриття провадження у справі. Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 травня 2023 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Звільнив ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року. Відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи № 454/1883/22 із Сокальського районного суду Львівської області. 15. 26 червня 2023 року справа № 454/1883/22 надійшла до Верховного Суду. 16. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 29 червня 2023 року справу призначив до судового розгляду. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 серпня 2023 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22, а саме, що надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення, тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію. 18. Ухвалу про передання мотивовано тим, що у пункті 6.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 зроблено такий висновок: «щодо застосування наведених норм Суд також зазначає, що: застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи; лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності; надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення, однак через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, месенджерами; такі дії мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи; ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи ненадсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення; якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом; це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них; з огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно та добросовісно; тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію; суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними; попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки». «Крім цього Суд ураховує, що в умовах воєнного стану надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення». 19. Указаний висновок застосував Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в ухвалах від 12 червня 2023 року у справі № 753/448/22 (провадження № 61-7449св23) та від 09 серпня 2023 року у справі № 203/267/22 (провадження № 61-8247ск23), постановах: від 08 червня 2023 року у справі № 237/2273/14-ц (провадження № 61-522св23), від 07 серпня 2023 року у справі № 641/8079/20 (провадження № 61-516св23). 20. Проте, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-6503св22) та від 14 вересня 2022 року у справі № 522/5675/18 (провадження № 61-5757св22) зазначено, Верховний Суд виходив з того, що відправлення й доставка судових рішень і процесуальних документів електронним листом на особисту електронну пошту відповідача не свідчить про вручення копії ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, апеляційної скарги, а також про належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження є передчасним. 21. Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 серпня 2022 року у справі № 560/9388/21 (провадження № К/990/5218/22), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 199/1861/20 (провадження № 61-11712св22) та від 19 квітня 2023 року у справі № 607/17402/21 (провадження № 61-977св23, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 920/1142/20 та від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20) та ін. 22. Крім того, що у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 761/2006/20 (провадження № 61-10250св22) зроблено висновок, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. 23. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22). 24. Отже, на переконання колегії суддів зазначене свідчить про існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про ухвалене судове рішення і можливість його отримання альтернативним засобом комунікації, зокрема через особисту електронну пошту. 25. Також існує питання застосування «презумції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), а отже, може вважатися, таким, що знає або принаймні повинен був знати про його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 26. Ураховуючи зазначені висновки колегія суддів вважала, що є підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22. 27. 11 жовтня 2022 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 28. Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що офіційної електронної адреси не має, а клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді вона не подавала. Позиція інших учасників справи 29. Інші учасники справи не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 30. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція)таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 31. Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 32. Відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. 33. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 34. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: - на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; - на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. 35. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. 36. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. 37. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу. 38. Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України). 39. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України). 40. ЄСПЛнаголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. 41. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). 42. У справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. 43. Право на доступ до суду передбачає право на отримання належного повідомлення про судові рішення, особливо у випадках, коли апеляційна скарга може бути подана у конкретно встановлений строк (рішення ЄСПЛ у справі «Мікулова проти Словаччини» від 06 грудня 2005 року). 44. Відповідно до частин першої та п`ятої статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система. 45. Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки-повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). 46. Питання щодо вручення судового рішення врегульовано статтею 272 ЦПК України, статтею 242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтею 251 Кодексу про адміністративне судочинство України (далі - КАС України). 47. Частинами п`ятою, шостою статті 272 ЦПК України (в редакцій, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) визначено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі - в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, - або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня. 48. Отже, визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є вручення повного судового рішення. 49. Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. 50. Згідно із частиною одинадцятою статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. 51. 17 серпня 2021 року Вища рада правосуддя рішенням № 1845/0/15-21 затвердила Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - Положення про ЄСІТС). 52. У газеті «Голос України» від 04 вересня 2021 року № 168 (7668) Вища рада правосуддя опублікувала оголошення про початок функціонування трьох таких підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку. 53. Пункт 110 розділу V «Перехідні положення» Положення про ЄСІТС визначає, що підсистеми (модулі) ЄСІТС, зазначені в розділі III цього Положення, починають функціонувати через 30 днів із дня опублікування Вищою радою правосуддя в газеті «Голос України» та на вебпорталі судової влади України оголошення про створення та забезпечення функціонування відповідної підсистеми (модуля). 54. 05 жовтня 2021 року є датою початку функціонування підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет», «Електронний Суд», підсистема відеоконференцзв`язку. 55. Відповідно до пункту 3 розділу І Положення про ЄСІТС (тут і далі в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) - це сукупність інформаційних та телекомунікаційних підсистем (модулів), які забезпечують автоматизацію визначених законодавством та цим Положенням процесів діяльності судів, органів та установ в системі правосуддя, включаючи документообіг, автоматизований розподіл справ, обмін документами між судом та учасниками судового процесу, фіксування судового процесу та участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції, складання оперативної та аналітичної звітності, надання інформаційної допомоги суддям, а також автоматизацію процесів, які забезпечують фінансові, майнові, організаційні, кадрові, інформаційно-телекомунікаційні та інші потреби користувачів ЄСІТС. 56. Згідно із підпунктом 5.8 пункту 5 розділу І Положення про ЄСІТС офіційна електронна адреса - сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована на доменних іменах, використання яких заборонено законодавством України. 57. Відповідно до пункту 8 Положення про ЄСІТС підсистема «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС, Електронний кабінет) - підсистема ЄСІТС, захищений вебсервіс, що має офіційну адресу в інтернеті (https://cabinet.court.gov.ua), який забезпечує процедуру реєстрації користувачів в ЄСІТС, а також подальшу автентифікацію таких осіб з метою їх доступу до підсистем (модулів) ЄСІТС у межах наданих прав. Доступ користувачів до підсистем (модулів) ЄСІТС, окрім Електронного кабінету, також може забезпечуватися за допомогою сервісу обміну даними між відповідними підсистемами (модулями) ЄСІТС та іншими інформаційними системами. 58. Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, судові експерти, державні органи та органи місцевого самоврядування, суб`єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС у добровільному порядку (пункт 10 Положення про ЄСІТС). 59. Аналогічні приписи містяться у частині шостій статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 60. Відповідно до пункту 17 глави 1 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС особам, які зареєстрували «Електронний кабінет», суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до «Електронного кабінету» таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою. 61. Підсистема «Електронний суд» (Електронний суд) - підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість користувачам у передбачених законодавством випадках відповідно до наявних технічних можливостей підсистеми ЄСІТС реалізованого функціоналу створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи до суду, інших органів та установ у системі правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи (пункт 24 Положення про ЄСІТС). 62. Абзацами другим та п`ятим пункту 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачено, що до «Електронних кабінетів» користувачів надсилаються у передбачених законодавством випадках документи у справах, які внесені до автоматизованої системи діловодства судів (далі - АСДС) та до автоматизованих систем діловодства, що функціонують в інших органах та установах у системі правосуддя. Документи у справах надсилаються до Електронних кабінетів користувачів у випадку, коли вони внесені до відповідних автоматизованих систем у вигляді електронного документа, підписаного кваліфікованим підписом підписувана (підписувачів), чи у вигляді електронної копії паперового документа, засвідченої кваліфікованим електронним підписом відповідального працівника суду, іншого органу чи установи правосуддя (далі -автоматизована система діловодства). 63. Особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів», документи у передбачених цим пунктом випадках можуть надсилатися засобами підсистем ЄСІТС на адресу електронної пошти, вказану такими особами під час подання документів до суду. 64. Отже, процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі -через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 65. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі. 66. Ураховуючи зазначене, можна зробити висновок, що надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України(в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 67. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонено, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). 68. Фізична особа (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) при зверненні до суду має чітко розуміти, що особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів» - отримає судове рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, тому у такому випадку надіслання особі, яка не має офіційної електронної адреси та не зареєстрована у підсистемі «Електронний суд» рішення суду на електронну адресу, яку особа зазначила у позовній заяві (скарзі) не є належним врученням судового рішення у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). 69. В розумінні процесуального закону надіслання судового рішення на електронну пошту за адресою, зазначеною заявником в його процесуальних заявах, поданих до суду (позовна заява, апеляційна та / або касаційна скарга, заяви / клопотання), в яких наявне прохання про надіслання копій процесуальних документів на електронну пошту, яка не є офіційною, не може вважатися належним врученням та підтверджувати день вручення. 70. Якщо суд надіслав рішення на електронну адресу, яку зазначив учасник справи, це можна вважати додатковим засобом інформування учасника справи, який посилює реалізацію гарантії учасника бути обізнаним про свою справу. Однак це не звільняє суд від обов`язку надіслати учаснику справи повне рішення у спосіб, встановлений процесуальним законм. 71. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного вручення судового рішення, направленного на електронну адресу, зазначену стороною у справі (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) у відповідній заяві (скарзі), сформульовані у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22. Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 . 72. 02 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала до Львівського апеляційного суду апеляційну скаргуна рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. Також в апеляційній скарзі заявниця просила поновити їй строк на оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки районний суд не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень. 73. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд посилався на те, що вказані ОСОБА_1 підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, що підтверджується довідкою Сокальського районного суду Львівської області про доставку електронного листа. 74. Отже, у справі, що переглядається, спірним питанням є дата отримання позивачкою копії рішення суду, а саме: апеляційний суд взяв за основу відомості, вказані у довідці про доставку електронного листа на електронну адресу ОСОБА_1 (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка зазначена у позовній заяві, та виходив з того, що копія рішення суду першої інстанції отримана 27 грудня 2022 року, а заявниця ( ОСОБА_1 ) наполягає на тому, що офіційної електронної адреси не має, клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді не подавала, і копії рішення станом на час подання апеляційної скарги не отримувала, про його існування дізналася з Єдиного державного реєстру судових рішень, отримала рішення суду першої інстанції лише 29 березня 2023 року. 75. Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства. 76. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги, суди апеляційної інстанції мають враховувати обов`язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідний висновок має бути висловлено із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. 77. Велика Палата Верховного Суду також прийняла до уваги, що обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов`язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновити порушені права і свободи особи та максимально запобігти негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції. 78. На час звернення ОСОБА_1 до суду (липень 2022 року) та прийняття судом першої інстанції рішення у цій справі, а саме 27 грудня 2022 року, підсистеми (модулі) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку розпочали функціонування. 79. Справу, яка переглядається, суд першої інстанції розглядав за матеріалами в паперовій формі. 80. Враховуючи вимоги частини одинадцятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), якою передбачено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. 81. Доказів реєстрації ОСОБА_1 у підсистемі «Електронний суд» матеріали справи не містять. 82. При цьому, в розумінні приписів статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа на електронну адресу (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) сама по собі не свідчить про вручення копії рішення суду першої інстанції та за установлених у цій справі обставин не могла використовуватись апеляційним судом як підтвердження відправлення стороні копії рішення суду на офіційну електронну адресу. 83. З огляду на викладене, у цій справі суд першої інстанції був зобов`язаний надіслати позивачці рішення у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 84. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 85. Суд апеляційної інстанції не врахував, що за встановлених у цій справі обставин, суд першої інстанції відповідно до вимог частини п`ятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) був зобов`язаний надіслати ОСОБА_1 рішення від 27 грудня 2022 року у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці.За таких обставин апеляційний суд передчасно відмовив ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження на підставі пунку 4 частини першої статті 358 ЦПК України, тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвали Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року із передачею справи до суду апеляційної інстанції на етапі вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Щодо розподілу судових витрат 86. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 87. Оскільки у цій справі оскаржене судове рішення підлягає скасуванню із передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює. Висновки щодо застосування норм права 88. Процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 89. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 90. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 91. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом зв`язку, та не звільняє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 92. Аналіз викладених вище приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 93. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонена, та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. А. Воробйова Судді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118486335

В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції. ✅ Так, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо: ▪️ можливості визнання недійсним трудового контракту, який містить ознаки фраудаторності за позовом ліквідатора на підставі положень ст. 42 КУзПБ; ▪️ відкриття провадження у справі про банкрутство за наявності декількох заяв різних кредиторів про відкриття провадження у справах про банкрутство боржника з різною територіальною підсудністю; ▪️ визначення кола осіб, на яких поширюється положення п. 1-6 розд. «Перехідні та прикінцеві положення» КУзПБ як підстава для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство. ✅ У постанові у справі щодо захисту прав інтелектуальної власності наведено висновок стосовно: ▪️ питання реєстрації майнових прав інтелектуальної власності за договорами про передання таких прав на ім’я компаній, що здійснюють управління активами інституту спільного інвестування пайового фонду. ✅ У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав містяться висновки про: ▪️ забезпечення позову, спрямованого на відновлення права власності на частку у статутному капіталі підприємства, шляхом накладення арешту на частку в статутному капіталі підприємства, на належне підприємству нерухоме майно та заборони реєстраторам проводити реєстраційні дії; ▪️ визнання недійсними договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі товариства з тих підстав, що відповідні частки не були оплачені позивачами на момент відчуження; ▪️ обрання неефективного способу захисту шляхом оскарження акціонером рішень, які стали підставою для виникнення в нього права на обовʼязковий викуп належних йому акцій. ✅ У постанові у справі щодо земельних відносин викладено правовий висновок про: ▪️ визначення належного відповідача за позовом власника землі про знесення об’єкта самочинного будівництва. ✅ У постановах у спорах, що виникають із правочинів, зроблено висновки щодо: ▪️ віднесення до юрисдикції господарських судів спору про визнання поновленими та укладеними договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах без проведення конкурсу; ▪️ правової природи договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування; ▪️ особливостей розрахунку об’єму протранспортованого природного газу у випадку втрати зв'язку з вузлом обліку газу внаслідок ведення бойових дій. ✅ Також в огляді висвітлено правові висновки у справах в інших спорах, що виникають з господарських правовідносин, про: ▪️ юрисдикцію спорів щодо реквізиції майна в умовах правового режиму воєнного стану та про повноваження обласних військових адміністрацій на ухвалення рішень про реквізицію; ▪️ порядок доведення недостовірності / достовірності інформації, поширеної суб’єктами у сфері медіа в умовах війни, яка є суспільно необхідною, тобто предметом суспільного інтересу. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_03_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за березень 2024 року.pdf

Звертаємо увагу на деякі з них. Так, справа SNIJDERS v. The Netherlands стосувалася відсутності можливості в заявника та його захисника провести прямий перехресний допит анонімного свідка, передбаченої наданим йому відповідно до закону статусом «свідка, якому загрожує небезпека». Заявник вбачав у цій процедурі порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд). ЄСПЛ, констатуючи відсутність порушення в цій справі, взяв до уваги, по-перше, те, що в національних судів була поважна причина для нерозголошення особи свідка: серед іншого, наявність реальної небезпеки його життю, адже заявник неодноразово відбував покарання за насильницькі злочини. По-друге, засудження заявника не ґрунтувалося виключно на показаннях анонімного свідка. По-третє, були наявні достатні фактори, що врівноважували недоліки, які могли виникнути для сторони захисту через прийняття свідчень анонімного свідка як доказів. В огляді викладено також рішення в розглянутій ЄСПЛ у лютому справі DANILEŢ v. Romania про дисциплінарне стягнення, накладене державним дисциплінарним органом на суддю за публікацію двох повідомлень у його акаунті у фейсбуці. Щодо першого повідомлення, яке було перевидане та прокоментоване деякими ЗМІ, дисциплінарний орган установив, що заявник натякав на те, що державні органи контролюються політичним класом, і запропонував як рішення втручання армії для забезпечення конституційної демократії, таким чином завдавши шкоди честі та добрій репутації судової влади. У своєму другому повідомленні заявник опублікував онлайн-посилання на статтю в пресі стосовно прокурора, який відкрито говорив, серед іншого, про те, що він вважає поганими ініціативами внесення змін до законів про організацію судової влади, а також про лінчування суддів. Заявник також додав до публікації свій схвальний коментар щодо її змісту. Дисциплінарний орган у зв’язку з цим наклав на заявника дисциплінарне стягнення у вигляді зменшення заробітної плати на 5 % упродовж двох місяців. Суди відхилили скарги заявника на це рішення. Констатуючи порушення ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів), ЄСПЛ дійшов висновку, що, зважуючи конкуруючі інтереси, національні суди не приділили належної уваги кільком важливим факторам, зокрема більш широкому контексту, в якому були зроблені висловлювання заявника, його участі в обговореннях суспільно важливих питань, тому, чи достатньо обґрунтовані його оціночні судження, і, зрештою, потенційному стримуючому впливу накладеної санкції. Крім того, наявність посягання на гідність і честь професії судді не була достатньою мірою доведена. У своїх рішеннях національні суди не надали свободі вираження поглядів заявника тієї ваги та важливості, яку ця свобода має у світлі практики ЄСПЛ, навіть незважаючи на те, що був використаний засіб комунікації (загальнодоступний акаунт у фейсбуці), який міг би викликати законні питання щодо дотримання суддями свого обов'язку стриманості. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_01_02_2024.pdf Огляд рішень ЄСПЛ за січень - лютий 2024 року.pdf

В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі: ✅ у спорах про захист честі, гідності і ділової репутації зазначено, що суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено законом; ✅ у спорах, що виникають з питань захисту права власності, наголошено, що в разі пред’явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв’язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред’явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до іншої особи; ✅ у спорах, що виникають із виконання чи невиконання договірних / недоговірних зобов’язань, вказано, що домовленість між фізичною особою та фізичною особою – підприємцем щодо поставки товару на умовах попередньої оплати без визначення строків передачі товару у власність покупця для побутового (домашнього) використання є усним договором купівлі-продажу, а не договором поставки. Невиконання умов цього договору щодо передачі товару покупцеві, у тому числі в семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, є підставою для його розірвання та нарахування на суму попередньої оплати процентів відповідно до ч. 3 ст. 536 ЦК України; ✅ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що у випадку звернення з позовом про виключення відомостей з актового запису про народження дитини самої дитини, яка досягла повноліття та вважає відповідача своїм біологічним батьком, який у момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі ст. 54 КпШС України, оскільки мати на час народження дитини перебувала в зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, позов підлягає розгляду судом по суті згідно з ч. 2 ст. 53 КпШС України; ✅ у справах окремого провадження зазначено, що конфлікт між заявником та чоловіком його сестри, які не проживають разом, не пов’язані спільним побутом та не мають взаємних прав і обов’язків, при цьому останній не входить до переліку осіб, на яких поширюється дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання, не може розглядатися як домашнє насильство в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», тому в такому випадку не може бути видано обмежувальний припис; ✅ щодо застосування норм процесуального права акцентовано, що правовідносини, з яких виник спір між працівником і консульською установою іноземної держави в Україні про поновлення на роботі, врегульовано трудовим договором, що укладений між сторонами без отримання згоди інших державних органів іноземної держави, а також трудовим законодавством України, тому відсутність згоди відповідної держави на участь у такій справі консульської установи як відповідача не може бути підставою для закриття провадження у справі згідно з п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_03_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КЦС за березень 2024 року.pdf

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю. 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 496/1059/18 Провадження № 14-209цс21 у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним і вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: -визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (відповідно до встановлених судом першої інстанції обставин правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль», надалі залежно від контексту - Банк, АППБ «Аваль», ВАТ «Райффайзен банк Аваль»); -вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року, реєстраційний номер обтяження 3400567. 2. Позов мотивував тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку належить земельна ділянка, зокрема, згідно з останнім актом - площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368) у АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка позивача). 3. 24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV ОСОБА_2 також отримав державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності на ту саму земельну ділянку, яка належала позивачу з 10 березня 1994 року. 4. Заочним рішенням від 25 квітня 2008 року Біляївський районний суд Одеської області в цивільній справі № 2-65/2008 скасував рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки і визнав недійсним державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433. 5. У тій цивільній справі суд установив, що з 2007 року спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням між ОСОБА_2 і Банком договору іпотеки від 30 червня 2006 року. 6. Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку в повному обсязі, оскільки на час передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку останній не був власником земельної ділянки позивача. 7. Отже, укладений між ОСОБА_2 та Банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року не забезпечував належного виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором. 8. Готуючи документи для отримання кредиту, позивач дізнався, що спірний договір іпотеки є чинним, а іпотекодержателем є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») у зв`язку з відступленням Банком права вимоги. 9. Вважає недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу укладення, тобто з 30 червня 2006 року. 10. Послався на те, що ОСОБА_2 на час укладення договору іпотеки не набув права власності та розпорядження цим майном за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування та скасованим державним актом. 11. Просив також вилучити і відповідні записи з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна -земельної ділянки позивача, оскільки їх наявність порушує його права. 12. Рішенням від 30 листопада 2018 року Біляївський районний суд Одеської області позов задовольнив та вирішив: - визнати недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу його укладення, тобто з 30 червня 2006 року; - вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 3400567) - земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . 13. Постановою від 14 січня 2020 року Одеський апеляційний суд залишив рішення місцевого суду без змін. 14. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, оскільки оскаржений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Банком безпосередньо стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача. 15. Вважали, що за оспорюваною угодою Банк отримав в іпотеку майно, яке є власністю ОСОБА_1 . 16. Дійшли висновку, що ОСОБА_2 не був власником спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на неї за правовстановчими документами, які надалі суд визнав недійсними. 17. Зазначили, що Банк (іпотекодержатель), правонаступником якого в цьому зобов`язанні є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», був обізнаний про ухвалення судового рішення від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008, проте не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав. 18. Послалися на те, що при нотаріальному посвідченні договору іпотеки від 30 червня 2006 року нотаріус вчинив записи до відповідних реєстрів. 19. Отже, за наслідками визнання недійсним іпотечного договору від 30 червня 2006 року слід повернути його сторони до стану, який існував до укладення та посвідчення цього договору, тобто ці записи в зазначених реєстрах необхідно вилучити. 20. Дійшли висновку, що із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року в ОСОБА_1 наявні перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існуюче обтяження земельної ділянки перешкоджає йому в повному обсязі розпоряджатися майном і це порушення є триваючим. 21. Вважали, що позов про його усунення є негаторним, а позовна давність на спірні правовідносини не поширюється. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 22. У лютому 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року й ухвалити нове рішення - про відмову в позові. 23. Ухвалою від 15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 496/1059/18. 24. Ухвалою від 17 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 25. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» задовольнила частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30 червня 2006 року скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінила, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 )». 26. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15. 27. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав земельну ділянку в іпотеку за договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном. 28. Зазначила, що оскільки ОСОБА_1 з 25 липня 1995 року набув право власності на земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, то позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи товариства про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом 29. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 30. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон про державну реєстрацію) у чинній редакції відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення. 31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 32. Посилалася на те, що такий підхід застосовний і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен банк Аваль», а також відступлення останнім на користь товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам договір, на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості. 33. Зауважила, що оскільки вимога про визнання недійсним договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи товариства про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги. 34. Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. 35. Вважала, що судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 36. При цьому зазначила, що оспорення ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення. 37. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду врахувала власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погодилася в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та відхилила протилежні доводи товариства щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження земельною ділянкою. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати, оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень. 39. Виходила з того, що ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення записів з реєстрів наявністю в нього права власності на земельну ділянку та незаконністю реєстрації за товариством права іпотеки на підставі договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном. 40. Дійшла висновку, що виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити записи з реєстрів слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки товариства на земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звернулася mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18. ІІ. Зміст окремої думки 41. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині мотивів щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки та належного способу захисту. Щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки, вчиненого неправомочною особою (у випадку дефекту волі власника майна на передачу його в іпотеку) 42. Відповідно до статті 12 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 43. Згідно із статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 44. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 46. Згідно із частинами першою - другою, шостою - сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 47. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 48. Відповідно до частин першої - другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 49. Згідно із частиною другою статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю гарантується. 50. За змістом статей 3, 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про іпотеку) нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа, у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 51. Суди попередніх інстанцій установили, що з березня 1994 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 . 52. Проте в червні 2006 року ОСОБА_2 на підставі фіктивних документів (які надалі визнані недійсними в судовому порядку) за нотаріально посвідченим договором передав належну позивачу земельну ділянку в іпотеку АППБ «Аваль» на забезпечення власних кредитних зобов`язань перед банком на 10 000,00 (десять тисяч) дол. США. 53. На час звернення з позовом у цій справі право власності на спірну земельну ділянку належним чином зареєстровано за ОСОБА_1 . 54. Разом з тим зареєстровані обтяження за іпотечним договором між відповідачами перешкоджають власникові вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. 55. Статтею 204 ЦК України гарантується презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 56. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. 57. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України). 58. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ? третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (оспорюваний правочин) (згідно зі статтею 215 ЦК України). 59. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 60. Згідно із частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 61. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. 62. Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні правочини та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемний правочин) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. 63. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини другої статті 215 ЦК України визнання такого правочин недійсним судом не вимагається. 64. Правочин є безспірно нікчемним, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи. 65. У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. 66. Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний у силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення. 67. На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів у момент вчинення, як уже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки. 68. Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки. 69. Згідно із частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 70. У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік. 71. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину. 72. Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16. 73. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку. 74. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. 75. Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина, право державної, комунальної та приватної власності тощо. 76. Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину. 77. Отже, для нікчемного за статтею 228 ЦК України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням. 78. Укладення третіми особами договору іпотеки щодо нерухомого майна без належних на те юридичних підстав призводить до виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна стосовно розпорядження належним йому майном і створює фактичну можливість для особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно. 79. ОСОБА_2 , передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. 80. Укладений між ОСОБА_2 та банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 321 ЦК України та статті 1 ЗК України, такий договір згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним (див. близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, провадження № 12-9гс23, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, провадження № 12-58гс21, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20). 81. Щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстроване право іпотеки, якого не існує, тому позивач як власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про застосування належного способу захисту своїх прав та інтересів. Щодо способу захисту порушених нікчемним правочином прав власника на майно 82. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). 83. Правова природа позовної вимоги про захист порушеного права визначається судом відповідно до юридичної мети її пред`явлення. 84. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформулювала, зокрема, у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, пункт 61, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, пункт 8.31, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, пункт 21). 85. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. 86. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, пункт 72, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, пункт 95). 87. Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину, обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю. 88. Заявлена ОСОБА_1 вимога про визнання договору іпотеки недійсним є неналежним способом захисту порушеного права з огляду на нікчемність цього правочину, у її задоволенні належить відмовити саме із цих підстав. 89. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга цієї статті). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя тієї ж статті). 90. За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). 91. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, відповідно до якої якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. 92. Таким чином, вимога про повернення майна, переданого на виконання нікчемного відповідно до статті 228 ЦК України правочину, може бути пред`явлена стороною нікчемного правочину. ОСОБА_1 не є стороною нікчемного договору іпотеки. 93. Раніше Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 94. Замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20). 95. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння. 96. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. 97. Відповідно до належним чином встановлених обставин цієї справи позивач здійснює на час звернення до суду фізичне володіння спірною земельною ділянкою (має доступ до неї та має її у своєму безпосередньому користуванні) і юридичне володіння нею (чинна державна реєстрація його права власності). 98. Із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року порушуються права ОСОБА_1 , створюються перешкоди у здійсненні ним права власності на відповідну земельну ділянку. 99. Існування обтяження його нерухомого майна за цим договором іпотеки перешкоджає йому у вільному розпорядженні своєю нерухомістю, тому позов про його усунення є негаторним. 100. Віндикаційний позов - це вимога неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (стаття 387 ЦК України). 101. Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини цієї справи, немає підстав розглядати віндикаційний позов як належний спосіб захисту порушеного права позивача, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині. 102. За змістом статей 3, 5 Закону про іпотеку нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 103. Також для договору іпотеки, в якому не бере участі дійсний власник нерухомого майна, але який передбачає передачу його майна в іпотеку без його згоди, дійсний власник нерухомого майна є третьою стороною. 104. Отже, іпотечне зобов`язання не може створювати для нього будь-якого обов`язку (частина перша статті 511 ЦК України). 105. За частиною другою статті 3 Закону про державну реєстрацію речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 106. Визначення поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 1 частини першої статті 2 цього Закону) й безпосередньо обтяження (пункт 5 частини першої статті 2 цього Закону) дають підстави для висновку, що обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном і виникає з часу внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту такого обтяження. 107. Це відповідає висновку Конституційного Суду України, який зазначив, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. 108. Отже, іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 109. Проте, з урахуванням зазначеного, виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна на підставі договору іпотеки, укладеного третіми особами щодо його нерухомого майна без належних на те юридичних підстав, не відповідає вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319 та 321 ЦК України. 110. Відповідно до Конституції України визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008). 111. Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (абзац п`ятий мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 112. Отже, зазначений власник нерухомого майна наділений, зокрема, правом, передбаченим статтею 391 ЦК України. 113. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України). 114. Іпотека припиняється, зокрема, у разі визнання іпотечного договору недійсним (частина перша статті 17 Закону про іпотеку). 115. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону про іпотеку). 116. Обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору (пункт 5 частини першої статті 2 Закону про державну реєстрацію (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин). 117. Відповідно до частини другої статті 26 Закону про державну реєстрацію (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 118. Отже, на час звернення позивача до суду його вимога вилучити з Державних реєстрів запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна як спосіб захисту порушеного права закону не суперечила. 119. За чинною на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду редакцією частини третьої статті 26 Закону про державну реєстрацію відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. 120. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. 121. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. 122. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. 123. Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин. 124. Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. 125. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення. 126. Якщо позивач вважає порушеними свої права на предмет іпотеки, він може з огляду на фактичні обставини вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). 127. Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, унаслідок чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Зокрема, позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача. 128. Зважаючи на обставини цієї справи, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. 129. З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України [пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21]. 130. З огляду на обставини цієї справи, вважаю, що заявлену вимогу про вилучення з Державних реєстрів запису про заборону відчуження об`єкта нерухомості (з урахуванням змін у профільному законі) слід розцінювати як вимогу власника нерухомого майна про усунення перешкод у користуванні ним. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118627070

‼️🇷🇼Які підстави для обмеження права керуванням транспортними засобами та яка процедура обмеження та відновлення цього права і як цього запобігти. Про це все Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 11 квітня 2024 року № 3633-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3633-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Треба оскаржити повідомлення-рішення податкової і потім зупиняти виконавче провадження.

‼️🇷🇼Підстави для відстрочки тих хто навчається, має батьків чи дружин інвалідів принципово змінились. Детально про всі зміни Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 11 квітня 2024 року № 3633-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3633-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Порядок звільнення строковиків у запас чітко врегульовано Указом Президента України та Прикінцевими положеннями ЗУ Про військовий обов’язок і військову службу. Чому намагання зарахувати строковиків у оперативний резерв є незаконними та як діяти. 🔸Указ Президента України від 7 березня 2024 року №149/2024 Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби - https://www.president.gov.ua/documents/1492024-50025 🔸ЗУ від 23 лютого 2024 року № 3600-IX Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" щодо строків строкової військової служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3600-IX#Text 🔸ст. 26-1 ЗУ Про військовий обов'язок і військову службу - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#n574 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Короля В. В., Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» до Акціонерного товариства «Укртрансгаз» про стягнення 3 570 893,00 грн, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року, постановлене суддею Карабань Я. А., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Коробенка Г. П., Козир Т. П., Чорногуза М. Г. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У травні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» (далі - ТОВ «Луганськгаз Збут», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - АТ «Укртрансгаз», відповідач) 3 570 893,00 грн, з яких 2 357 423,49 грн інфляційних втрат і 1 213 469,51 грн трьох процентів річних. ТОВ «Луганськгаз Збут» обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що АТ «Укртрансгаз» своєчасно не повернуло позивачу безпідставно отримані від нього грошові кошти у сумі 18 454 848,76 грн, що встановлено судовими рішеннями у справі № 910/17567/19, протиправно користувалося ними з 26 лютого 2019 року до 07 травня 2021 року, тому за цей період на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач нарахував інфляційні втрати та три проценти річних. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов, стягнув з відповідача на користь позивача суму в 2 357 423,49 грн інфляційних втрат, 1 213 469,51 грн трьох процентів річних та розподілив судові витрати. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач прострочив виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, тому позивач правомірно нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період з 26 лютого 2019 року до 06 травня 2021 року. За висновками судів, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна, грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн, настав у відповідача у той момент, коли він дізнався про безпідставність набуття цього майна. Обставини одержання згаданих грошових коштів були відомі відповідачу з моменту їх зарахування на його розрахунковий рахунок в банківській установі, тобто з 25 лютого 2019 року. Тож відповідач після отримання зазначених коштів був зобов`язаний повернути їх одразу, тобто прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих грошових коштів та неправомірного їх використання розпочалося з наступного дня, з 26 лютого 2019 року. Постановою від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 Північний апеляційний господарський суд лише підтвердив факт безпідставності набуття грошових коштів, а зобов`язання щодо їх повернення виникло не з рішення суду, а безпосередньо на підставі закону. Оскільки рішенням у справі № 910/17567/19 встановлено, що перерахування грошових коштів без достатньої правової підстави відбулося 25 лютого 2019 року, наявність судових актів, якими встановлено факт безпідставності набуття грошових коштів, та набрання ними законної сили не змінює правову природу грошових зобов`язань, а також дати їх виникнення чи припинення. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ АТ «Укртрансгаз», не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, через систему «Електронний суд» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року у справі № 910/3831/22, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга містить такі доводи та міркування. Відповідно до закону обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту, коли особа дізналася про безпідставність одержання цього майна. У цьому спорі право вимоги позивача про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відповідного обов`язку виконання такої вимоги відповідачем виникло лише після ухвалення Північним апеляційним господарським судом постанови від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19, якою встановлено факт безпідставного набуття грошових коштів. Натомість є помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що початком періоду прострочення є дата зарахування грошових коштів на рахунок відповідача, а не дата ухвалення судового рішення апеляційним судом. Відповідно і здійснені позивачем розрахунки інфляційних втрат та трьох відсотків річних є неправильними, оскільки розраховувати їх потрібно за період з 23 березня до 06 травня 2021 року. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Луганськгаз Збут» заперечувало проти доводів АТ «Укртрансгаз» та просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін Ухвалою від 29 травня 2023 року Касаційний господарський суд передав справу № 910/3831/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилаючись на існування виключної правової проблеми, яка полягає у відмінній практиці касаційних судів у вирішенні питання настання строку виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, а також неіснуванні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо цього правового питання. Постановою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу АТ «Укртрансгаз» без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року - без змін, розподілила судові витрати. Постанова мотивована тим, що недоговірне зобов`язання виникає у особи безпосередньо з правила статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає у особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому разі є механізмом примусового виконання відповідачем свого зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів, яке він не виконує добровільно. У постанові у справі № 910/17567/19 апеляційній суд встановив, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з приписами статті 1212 ЦК України. За обставинами справи, відповідач знав, що позивач був проти придбання в нього послуги балансування, що таку послугу відповідач надає в односторонньому порядку на підставі правил розділу XIV Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС), що сплачені позивачем за цю послугу кошти в сумі 18 454 848,76 грн є спірними з підстав фактичного ненадання відповідачем зазначеної послуги в межах укладеного сторонами договору транспортування. Відповідно відповідач повинен був знати про безпідставне отримання ним спірних коштів. Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, виникає, виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі настав з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили період прострочення та правомірно вирішили спір, що виник між сторонами. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку. 1. Визначення основного регулятора спірних відносин між сторонами 1.1. Частинами першою-третьою статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. 1.2. Приписи статті 6 ЦК України визначають співвідношення договору з актами цивільного законодавства, яке ґрунтується на принципі свободи договору і поширюється на будь-який правочин. У зв`язку з цим на правила Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків прямого законодавчого обмеження права сторін договору відступати від правил нормативно-правових актів. 1.3. Згадана стаття встановлює припустимість укладення будь-яких договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, але таких, які безпосередньо не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Принцип свободи договору дає можливість реалізувати приватним особам право врегулювати свої відносини за власним розсудом за допомогою договору, не передбаченого актами цивільного законодавством. В таких випадках має місце усунення прогалин у законодавстві, і договір фактично виступає своєрідним джерелом цивільного права, обов`язковим для певного кола учасників відносин. 1.4. ЦК України (в частині третій статті 6) сформулював правило про співвідношення договору і закону в тих випадках, коли щодо певних відносин існує зазначення в актах цивільного законодавства, але сторони бажають за згодою між собою врегулювати ці відносини інакше. В такій ситуації сторони договору мають право вибору: використати приписи акта цивільного законодавства для врегулювання своїх відносин або за власним розсудом відступити від таких правил актів цивільного законодавства шляхом встановлення в договорі інших правил поведінки, ніж це передбачено законодавством. Водночас, законодавець обмежує право сторін договору відступити від приписів актів цивільного законодавства трьома випадками, коли: 1.4.1. це прямо заборонено таким актом; 1.4.2. обов`язковість для сторін приписів актів цивільного законодавства випливає із їх змісту; 1.4.3. обов`язковість для сторін правил актів цивільного законодавства випливає із самої суті відносин між сторонами. Це правило ЦК України потрібно розглядати так, що сторони у договорі не можуть відступити від змісту актів законодавства, якщо нормотворець очевидно зазначає про обов`язок діяти відповідно до цього акта, визначаючи, що його приписи мають імперативний характер. 1.5. Отже, у зв`язці «договір - закон» перший, безумовно, не повинен безпосередньо суперечити другому - закону. Проте, передусім важливою є модель такого несуперечення, яка залежить від методу правового регулювання суспільних відносин, а ним в цивільному праві, як відомо, є диспозитивність, притаманна переважній більшості його правових норм. 1.6. Тож основне юридичне значення статті 6 ЦК України полягає в закріпленні презумпції диспозитивного значення актів цивільного законодавства, що знаходить прояв у наданні сторонам права в договорі відступити від приписів актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на підставі взаємної домовленості. Приписи актів цивільного законодавства мають імперативне значення винятково тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами або випливає зі змісту відносин між сторонами. 1.7. Відповідно до статті 6 ЦК України договір є таким самим регулятором цивільних відносин, як і чинне законодавство. У договірних відносинах сторони навіть вправі інакше врегульовувати свої відносини, ніж це передбачено у законі, крім випадків прямо заборонених чинним законодавством або коли така заборона випливає з його змісту. 1.8. За обставинами цієї справи 25 липня 2017 року ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) уклали договір транспортування природного газу № 1707000361 (далі - договір транспортування). 1.9. Отже, між сторонами у справі безперечно існують договірні відносини. Саме зазначений договір є основним регулятором тих правових відносин, які виникли на його підставі. Тому помилковими є висновки судів у цій справі про те, що якісь відносини між сторонами, пов`язані з виконанням укладеного ними договору, можуть виникати поза його межами, тобто існувати за межами договірного зобов`язання. Потрібно виходити з того, що відносини з виконання договірного зобов`язання не можуть бути одночасно і договірними, і позадоговірними. 1.10. Відповідно до фактичних обставин справи правовий спір між сторонами виник в оцінці існування так званого «негативного небалансу газу», а відповідно й виникнення заборгованості з оплати за нього. 1.11. Правова проблема, яку вирішувала Велика Палата Верховного Суду, полягала у тому, чи настав та коли той момент, у який АТ «Укртрансгаз» мало усі підстави вважати, що отримані від ТОВ «Луганськгаз Збут» 18 454 848,76 грн є такими, що отримані без достатньої правової підстави. 1.12. Передусім відповідь на це запитання мала бути віднайдена серед умов укладеного між сторонами договору. 1.13. На наше переконання, ключове правило щодо вирішення порушеного питання закріплене у пункті 9.5 цього договору, відповідно до якого розбіжності щодо вартості послуг балансування підлягають урегулюванню відповідно до умов цього договору або в суді. За обставинами цієї справи до прийняття рішення суду вартість послуг балансування, які замовник зобов`язаний сплатити в строк, передбачений пунктом 9.4 цього договору, визначається за даними оператора. 1.14. Надавши системне тлумачення наведеним умовам договору, можливо зробити висновок, що в разі виникнення між його сторонами спору щодо вартості послуг балансування і належних до сплати платежів, такий спір підлягає вирішенню судом і лише зі змісту рішення суду може бути з`ясоване питання про належність чи неналежність відповідних платежів, отже й про підставність або безпідставність їх отримання. І найважливіший висновок з тлумачення пункту 9.5 цього договору полягає у тому, що до моменту вирішення такого спору судом вартість послуг балансування визначається в односторонньому порядку - оператором ГТС, тобто відповідачем у цій справі. 1.15. Наведена договірна умова з приводу розв`язання спірних питань щодо визначення вартості послуг балансування не суперечить у спеціальному законодавству. Так, у главі 5 розділу IIIпункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТСвизначено порядок вирішення спірних питань щодо обсягу переданого/прийнятого газу, зокрема передбачено, що усі спори (розбіжності), які виникають при здійсненні обліку природного газу повинні вирішуватись шляхом переговорів. У разі неможливості досягнення згоди шляхом переговорів пред`явлені спірні питання передаються на розгляд до суду. 1.16. Тож, враховуючи умови договору транспортування та спеціальні правила Кодексу ГТС, можливо виснувати, що момент, коли розпочинається період безпідставного збагачення, має пов`язуватися саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, яким встановлено факт безпідставності набуття майна, а не з моментом отримання таких коштів відповідачем у справі. 1.17. Переконані, що, враховуючи диспозитивність правил цивільного законодавства у регулюванні таких правових відносин, саме умови, викладені у договорі, мають пріоритет над актами цивільного законодавства у тому випадку, якщо учасники таких договірних відносин скористалися правом на саморегулювання своїх відносин. 2. Щодо визначення правової природи відносин, що виникли між сторонами спору 2.1. Оцінюючи те, чи можна до відносин між сторонами застосувати правила, викладені у частині першій статті 1212 ЦК України, переконані у такому. 2.1.1. Загальне правило визначення кондикційних відносин сформульоване у частині першій статті 1212 ЦК України, яким передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 2.1.2. Аналіз частини першої статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 2.1.3. набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2.1.4. відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. 2.1.5. Загальне правило, викладене в частині першій статті 1212 ЦК України, буквально не передбачає можливості застосування інституту безпідставного збагачення до договірних відносин. 2.1.6. Тобто в разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі; отримане однією зі сторін у договірному зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. 2.1.7. Отже, за своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших, зокрема договірних відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої цієї статті, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними. Зокрема законодавець поширив положення цієї умови на повернення виконаного за зобов`язанням (пункт 3 частини третьої статті 1212 ЦК України). Застосування цього пункту можливе, зокрема, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов. 2.2. Щодо можливості застосування до спірних відносин правил частини третьої статті 1212 ЦК України 2.2.1. Правила частини третьої статті 1212 ЦК України містять опис правових відносин, що не є суто кондикційними відносинами у вузькому значенні цього поняття, тобто не є condictio sine causa. Вочевидь, що приписи частини третьої статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані до договірних відносин, відповідно до змісту статті 6 ЦК України, лише в тому випадку, якщо умови договору та акти цивільного законодавства, якими регулюються саме відносини із такого договору, не містять спеціальних правил про порядок розрахунків та повернення виконаного у такому договірному зобов`язанні, зокрема й зайво чи безпідставно сплаченого. 2.2.2. Відтак, спершу правила про порядок та умови повернення зайво чи безпідставно сплаченого у договірному зобов`язанні потрібно віднаходити серед умов погодженого сторонами договору, далі - у приписах спеціального законодавства - у Кодексі ГТС, який містить спеціальні правила щодо регулювання спірних правовідносин. І лише у тому випадку, коли ані умови договору, ані правила спеціального законодавства не врегульовують подібні правові питання, можливим є застосування правил, передбачених у статті 1212 ЦК України. Приписи статті 1212 ЦК України до договірних відносин мають застосовуватися лише такою мірою і у такий спосіб, якщо правила чи умови договору не містять відповідних приписів, тобто не передбачають відповіді на таке запитання. 2.2.3. Тож стосовно спірних правовідносин вони не є суто кондикційними, оскільки цивільні відносини між сторонами передовсім врегульовані умовами укладеного між ними договору, тому їх можна розглядати кондикційними у широкому сенсі цього визначення, коли згідно з частиною третьою статті 1212 ЦК України правила про заборону незаконного збагачення застосовні до них субсидіарно. 3. Визначення моменту виникнення обов`язку з повернення зайво (або без достатньої правової підстави) сплаченого у договірному зобов`язанні 3.1. Серед приписів правових норм інституту, що регулюють кондикційні зобов`язання, немає імперативного правила щодо того, з якого саме моменту виникає кондикційне зобов`язання, тобто зобов`язання повернути безпідставно отримане майно (гроші). 3.2. Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу свідчить, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. 3.3. Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно (зокрема, грошові кошти) до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення. 3.4. Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція «особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави» зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння ним таким майном. 3.5. Отже, за загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача. 3.6. Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна. 3.7. Проте, момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна та його виконання нею не є тотожним моменту, з якого зобов`язання особи з повернення цього майна вважається простроченим (моменту прострочення кондикційного зобов`язання), оскільки на відміну від останнього, виникнення в особи обов`язку з повернення безпідставно набутого майна та його виконання цією особою за своє суттю є періодом у часі, з якого особа стає обізнаною про безпідставність набуття (збереження) нею майна потерпілої особи та про наявність обов`язку з повернення майна цій особі, який має виконуватися з урахування характеру підстав (юридичних фактів), за яких було безпідставно набуте нею майно. 3.8. Наголошуємо, що кондикційні зобов`язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи: підстави набуття такого не існувало навіть у момент отримання (набуття); підстава набуття існувала, але згодом підстава, на якій майно було набуте, припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо, зокрема як аванс, переданий на виконання договору, що не був укладений). 3.9. З врахуванням викладеного, момент виникнення кондикційного зобов`язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, на яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави. 3.10. Остання група правовідносин характеризується тим, що особа утримує майно (гроші), яке вона має повернути потерпілому, у зв`язку з відпадінням підстави набуття цього майна (грошей). Це стосується вимог, щодо яких кондикційні правовідносини є субсидіарними (частина третя статті 1212 ЦК України), а саме: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 3.11. Коли вирішується спір за переліченими вимогами, наприклад, про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні, ухвалюється судове рішення, яке підлягає виконанню у встановленому законом порядку. У цьому випадку судове рішення дозволяє кваліфікувати зобов`язання як кондикційне, оскільки набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання апріорі не є безпідставним. 3.12. За обставинами цієї справи кондикційне правовідношення виникає як субсидіарне, тобто таке, що визначає наслідки збереження майна (грошей), які підлягають поверненню згідно з рішенням суду. Як в цьому, так і в інших трьох випадках, передбачених частиною третьою статті 1212 ЦК України, юридичним фактом, який породжує кондикційне зобов`язання, є рішення суду (враховуючи врегулювання цих спірних відносин між стороами умовами пункту 9.5. укладеного договору). В цих випадках саме в момент набрання рішенням суду законної сили особа дізнається про володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути це майно іншій стороні правочину. 3.13. Резюмуючи викладене та врахувавши врегулювання цього питання умовами пункту 9.5. укладеного договору, відзначаємо, що у разі існування спору між сторонами договірних відносин початком моменту прострочення набувачем виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих коштів потерпілій особі є момент у часі, коли особа - набувач майна - дізналася або могла дізнатися про безпідставність набуття (збереження) нею цих коштів. Такий момент пов`язаний з набранням законної сили судовим рішенням, у якому суд у певний спосіб врегулював існуючий спір та установив безпідставність набуття (збереження) особою в межах виконання договірних правовідносин майна, належного потерпілій особі. 3.14. У такій правовій ситуації суд у власному рішенні констатує про безпідставність набуття (отримання) грошових коштів (майна) особою та підтверджує відсутність юридичних підстав для їх подальшого збереження такою особою, а тому з моменту набрання ним законної сили особа в конкретному випадку достеменно може вважатися обізнаною про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути майно іншій особі. 3.15. До цього моменту перерахування потерпілою особою на виконання умов укладеного між сторонами договору (в рахунок виконання договірних зобов`язань) грошових коштів у розумінні статті 1212 ЦК України не може вважатися безпідставним набуттям (збереженням) особою коштів за відсутності правової підстави, оскільки перерахування коштів здійснено у межах виконання зобов`язань за договором. 4. Врахування й оцінка обставин справи, що переглядалася 4.1. Щодо обставин конкретної справи, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, потрібно враховувати, що сума в розмірі 18 454 848,76 грн від самого початку виникнення такого правового питання була спірною, тобто щодо виникнення та існування обов`язку з її оплати між сторонами від початку не було згоди. 4.2. У пункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТС визначено, що перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу є негативним небалансом. 4.3. Позивач у цій справі допустив виникнення негативного небалансу газу (тобто спожив більше обсягів природнього газу, ніж було заплановано і сплачено ним), тому відповідач спочатку цілком підставно вважав, що має право на застосування під час оплати зайво спожитого природного газу правил і умов договору, що передбачають можливість застосування підвищеної ціни на природний газ. 4.4. Позивач, не заперечуючи проти виникнення негативного небалансу газу, не погодився із застосованою відповідачем підвищеною ціною за спожитий газ, навпаки з цього приводу пред`явив претензію АТ «Укртрансгаз». Позивач вважав, що врегулював це питання з іншим постачальником - Акціонерним товариством «Оператор газорозподільної системи «Луганськгаз» (далі - АТ «Луганськгаз»), нібито придбавши в нього необхідні обсяги природного газу. 4.5. Проте, це врегулювання негативного небалансу газу, проведене між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», не визнало АТ «Укртрансгаз», оскільки, за твердженням відповідача, АТ «Луганськгаз» продало ТОВ «Луганськгаз Збут» ті обсяги газу, яких не було у продавця і які йому не належали. Тож АТ «Укртрансгаз» не акцептувало врегулювання негативного небалансу газу між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», вважаючи свої дії з пред`явлення рахунку на сплату більш ніж 18 млн. грн правомірними. Такий стан неврегульованості спору між сторонами існував до ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19. 4.6. У справі № 910/17567/19 суди виснували, що якщо АТ «Укртрансгаз» вважало, що в результаті поставки природного газу від АТ «Луганськгаз» до ТОВ «Луганськгаз Збут» відбулося перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу з боку АТ «Луганськгаз», АТ «Укртрансгаз» повинно було визначити спірний об`єм газу як негативний місячний небаланс АТ «Луганськгаз» та здійснити послуги балансування саме третій особі, а не покладати відповідальність на позивача у цій справі. 4.7. Також у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5. Щодо оцінки висновків судів у рішеннях у справі № 910/17567/19 5.1. Суди у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, не вирішували питання про повернення 18 454 848,76 грн, тому вочевидь й у цій справі оцінка обов`язку з повернення цієї суми не мала здійснюватися. У цій справі суди вирішували виключно питання про застосування відповідальності та стягнення грошових коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, внаслідок несвоєчасного повернення відповідачем спірної суми в розмірі 18 454 848,76 грн. Суди у цій справі не були пов`язані з правовою оцінкою, зробленою в іншому спорі, зокрема у справі № 910/17567/19, а лише мали б врахувати преюдиційно встановлені обставини. 5.2. Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. 5.3. Обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. 5.4. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що від встановлення судом обставин справи потрібно відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні. 5.5. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) виснувала, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. 5.6. Як зазначалося, у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5.7. На наше переконання, це судження не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судами на підставі встановлених обставин справи, тобто правовою оцінкою, а тому не носить преюдиційний характер. Натомість встановленою обставиною у справі № 910/17567/19, яка має преюдиційне значення, є зокрема те, що ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) 25 липня 2017 року уклали договір транспортування природного газу № 1707000361. 6. Визначення моменту прострочення у відповідача у цій справі 6.1. Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою те, що АТ «Укртрансгаз» у межах наявних із ТОВ «Луганськгаз Збут» договірних відносин з транспортування природного газу визначило негативний небаланс природного газу позивача в розмірі 18 454 848,76 грн, який 25 лютого 2019 року був оплачений позивачем на підставі складеного відповідачем акта надання послуг балансування та пред`явленого рахунку вартості послуг балансування. 6.2. Враховуючи правило, передбачене пунктом 9.5 укладеного між сторонами договору, та взявши до уваги, що 18 454 848,76 грн були предметом спору від самого початку, обов`язок з повернення цієї суми виник у АТ «Укртрансгаз» саме з моменту набрання судовим рішенням у справі № 910/17567/19 законної сили, тобто з 22 березня 2021 року. 6.3. Отже, врахувавши обставини цієї конкретної справи, саме надання судовим рішенням юридичної кваліфікації факту безпідставності набуття, збереження майна без достатньої правової підстави не впливає на час виникнення зобов`язання щодо повернення такого майна. Водночас у разі відпадіння підстави набуття майна внаслідок ухвалення судового рішення саме з набранням таким рішенням суду законної сили потрібно пов`язувати виникнення обов`язку щодо повернення безпідставно набутого майна - у тому числі у разі підтвердження судовим рішенням помилковості дій потерпілого, суб`єктивно спрямованих на належне виконання ним свого обов`язку в певному регулятивному зобов`язанні. 6.4. Відтак у спірних правовідносинах, враховуючи фактичні обставини цієї справи та передовсім умови договірного регулювання відносин між сторонами спору, рішення суду є обов`язковою передумовою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів. 6.5. Тож, у разі оспорювання потерпілим обов`язку, первісно виконаного ним у порядку належного виконання за певним договірним зобов`язанням, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту набрання законної сили судовим рішенням про повернення зазначеного майна. 6.6. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.7. Порушення грошового зобов`язання у розумінні частини другої статті 625 ЦК України полягає у простроченні його виконання, тобто несвоєчасній передачі (сплаті) грошових коштів. 6.8. Порушення боржником (набувачем майна) позадоговірного грошового зобов`язання (кондикційного зобов`язання), визначеного статтею 1212 ЦК України, є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 цього Кодексу, у виді нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат. 6.9. Прострочення виконання грошового зобов`язання як підстава застосування передбаченої статтею 625 ЦК України відповідальності у виді сплати трьох процентів річних та інфляційних втрат кредитора настає з моменту порушення боржником покладеного на нього обов`язку зі сплати відповідної грошової суми на користь кредитора, у тому числі у зв`язку з початком невиконання такого, що набрало законної сили, рішення суду про повернення безпідставно отриманих грошових коштів. 6.10. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, датою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів та зобов`язання із застосування встановленої приписами статті 625 ЦК України цивільно-правової відповідальності за його порушення є дата набрання законної сили судовим рішенням, у якому спростовано наявність обов`язку, добровільне виконання якого потерпілим зумовило виникнення зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. 6.11. Після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19 спірну грошову суму у розмірі 18 454 848,76 грн потрібно оцінювати як користування чужими коштами. Враховуючи, що сторони не врегулювали відносини щодо користування чужими коштами, і АТ «Укртрансгаз» після набрання законної сили не перерахувало спірну суму на користь ТОВ «Луганськгаз Збут», то до цих відносин застосовується загальне правило частини другої статті 625 ЦК України. 6.12. З огляду на те, що відповідачу добровільному порядку рішення суду у справі № 910/17567/19, яке набрало законної сили 22 березня 2021 року, своєчасно не виконав та лише 07 травня 2021 року перерахував на користь позивача стягнуту суму коштів у розмірі 18 454 848,76 грн, тому вважаємо, що обґрунтованим періодом нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних є період з 23 березня 2021 року (з наступного дня після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19) до 06 травня 2021 року (переддень повернення АТ «Укртрансгаз» коштів позивачу). 6.13. Підхід Великої Палати Верховного Суду про визначення початком періоду прострочення момент перерахування (передання) особою коштів у рахунок виконання договірного зобов`язання нівелює те, що кредитор може зловживати своїми правами у виді штучного збільшення періоду нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат шляхом відтермінування стягнення їх з боржника, тоді як зазначені нарахування є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не можуть слугувати засобом збагачення, оскільки не є санкцією. 7. Поведінки позивача не відповідала критеріям добросовісності і чесної ділової практики 7.1. Саме така ситуація мала місце у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду. Так, ТОВ «Луганськгаз Збут», сплативши спірні кошти у лютому 2019 року, з позовом про стягнення з АТ «Укртрансгаз» 18 454 848,76 грн звернулося до суду лише у грудні 2019 року, тобто майже через десять місяців, чим фактично штучно збільшило період нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат (якщо відліком прострочення вважати день отримання відповідачем спірної суми). 7.2. На підставі принципів справедливості, розумності й добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) на суб`єкта відповідальності не може бути покладено майновий тягар, який є очевидно непропорційним характеру і наслідкам його власної поведінки. Так само неприпустимим є заохочення будь-якої недобросовісності з боку кредитора (потерпілої особи). У зв`язку з викладеним при вирішенні питання про виникнення у боржника обов`язку зі сплати процентів річних та інфляційних втрат за приписами статті 625 ЦК України потрібно брати до уваги й те, що порушення прав та інтересів кредитора може бути викликано також і його власною необережністю або умислом. 7.3. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду мала б врахувати, що кожна особа має здійснювати свої права добросовісно, що передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. 7.4. Принцип добросовісності є загальноправовим принципом, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. 7.5. Враховуючи викладене, дії позивача, які призвели до збільшення періоду прострочення, вочевидь є недобросовісними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ Переконані, що у цій справі потрібно було керуватися тими міркуваннями, що з огляду на перебування сторін спору у договірних відносинах, момент виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна потрібно пов`язувати, передовсім з умовами обов`язкового для сторін укладеного ними договору - з таким юридичним фактом як дата набрання законної сили судовим рішенням, яким констатовано безпідставність отримання майна, оскільки саме з цього моменту боржник у договірному зобов`язанні стає достеменно і у спосіб, визначений сторонами у договорі, поінформованим про наявність свого зобов`язання по відношенню до кредитора щодо повернення безпідставного отриманого майна. З урахуванням обставин цієї справи саме з моменту ухвалення постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 відпала правова підстава для перерахування позивачем грошових коштів та АТ «Укртрансгаз» стало достеменно обізнаним про відсутність правових підстав для набуття ним грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн. Тому днем початку прострочення та відповідно нарахування коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України є 23 березня 2021 року (наступний день після набрання рішенням законної сили), а днем завершення - 06 травня 2021 року (переддень повернення позивачу коштів відповідачем). Вважаємо, що законним та справедливим результатом касаційного перегляду було б часткове задоволення касаційної скарги АТ «Укртрансгаз», скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про часткове задоволення вимог позову АТ «Укртрансгаз». Судді: С. О. Погрібний В. В. Король І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486338

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22 (провадження № 12-80гс23) за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» (далі - Товариство) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року у справі за позовом Товариства до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі - Рада), треті особи: Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі - КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання незаконними і скасування рішень та реєстраційних дій, поновлення запису. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Товариство у листопаді 2022 року звернулося до суду з позовом до Ради, в якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просило: - визнати незаконними та скасувати два рішення 19-ї сесії VIII скликання Ради від 22 листопада 2021 року № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; - визнати незаконними та скасувати чотири рішення 29-ї сесії VIII скликання Ради від 19 липня 2022 року № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»; - визнати незаконним та скасувати рішення 32-ї сесії VIII скликання Ради від 25 жовтня 2022 року № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення»; - скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) на новостворені земельні ділянки з кадастровими номерами 0523955400:02:002:0208, 0523955400:02:002:0209, 0523955400:02:002:0210 (далі - Земельні ділянки 2, 3, 4 відповідно), що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки, кадастровий номер 0523955400:02:002:0011, площею 3,7110 га, розташованої на території Ради за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, смт Вапнярка, вул. Незалежності, 231 (далі - Земельна ділянка 1); - скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки 1, у Державному земельному кадастрі; - поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку 1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради (83-ї сесія VIII скликання) від 05 листопада 2020 року № 1320. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 17 листопада 2020 року сторони у справі уклали договір оренди (далі - Договір), за умовами якого Рада на один рік передала у платне користування Товариства Земельну ділянку 1 для обслуговування належного йому майнового комплексу. 24 травня 2021 року на підставі Договору Товариство зареєструвало за собою право оренди Земельної ділянки 1. Проте, 22 листопада 2021 року до закінчення строку дії Договору Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію цього правочину, а в подальшому вчинила низку рішень та дій, що привели до поділу Земельної ділянки 1 на Земельні ділянки 2, 3, 4. На думку Товариства, такі рішення та дії Ради спрямовані на односторонню відмову від виконання умов Договору, строк дії якого не закінчився, а також на протиправне заволодіння нерухомим майном, яке входить до складу майнового комплексу, що належить Товариству на праві власності, зокрема парканом, розташованим на Земельній ділянці 4. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 05 червня 2023 року Господарський суд Вінницької області задовольнив позов. Суд першої інстанції керувався тим, що сторони Договору у пункті 37 узгодили набрання ним чинності після його підписання та державної реєстрації. Тобто момент укладення Договору, а отже і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Інших строків чи термінів початку перебігу або закінчення дії Договору його текст не містить. Оскільки державну реєстрацію речового права за Договором проведено 24 травня 2021 року, тому він є дійсним до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення має бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. Постановою від 27 вересня 2023 року Північно-західний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, а також стягнув з Товариства на користь Ради 39 899,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Відтак договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання у простій письмовій формі. Також апеляційний суд наголосив на тому, що 05 грудня 2019 року Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» (далі - Закон № 340-IX), який набрав чинності 16 січня 2020 року, частину першу статті 19 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) доповнено вимогою про те, що дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення, а також правовою нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. Апеляційний суд констатував, що за відомостями Реєстру дата завершення дії Договору - 17 листопада 2021 року, а дата початку його дії - 17 листопада 2020 року. Відтак Рада ухвалила рішення від 22 листопада 2021 року № 988 у визначених законом межах і спосіб, а підстав для визнання його незаконним та скасування немає. Відповідно не існує підстав для задоволення інших позовних вимог, які мають похідний характер. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ Товариство, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року та залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року, а також здійснити новий розподіл судових витрат. Товариство посилалося на те, що в пункті 37 Договору сторони домовилися, що він набирає чинності після підписання та державної реєстрації. Відтак сторони Договору досягли згоди про те, що він буде вважатися укладеним саме за наявності двох факторів: підписання сторонами та державної реєстрації, а тому немає підстав вважати, що у сторін Договору виникли права та обов`язки за цим правочином до його реєстрації. Момент набрання Договором чинності був визначений за згодою сторін та пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному реєстрі. На переконання заявника, цей правочин набрав чинності 24 травня 2021 року (з дня реєстрації Товариством права оренди на підставі Договору) та діяв один рік після реєстрації - до 25 травня 2022 року. Ухвалою від 06 листопада 2023 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 14 грудня 2023 року на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, на які покликалося Товариство у поданій ним касаційній скарзі. Ухвалою від 30 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу, а постановою від 06 березня 2024 року касаційну скаргу Товариства задовольнила частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року змінила, зазначивши у пункті 4 її резолютивної частини суму в 37 215,00 грн судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, замість 39 899,00 грн, а в іншій частині - постанову залишила без змін. Визначаючи правову природу договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що договір оренди землі є консенсуальним договором. Оцінюючи значення державної реєстрації правочину і державної реєстрації речових прав, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року Договір не міг бути зареєстрований. Натомість закон передбачав проведення державної реєстрації права оренди. Після запровадження зазначених законодавчих змін потрібно розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01 січня 2013 року), з якого у його сторін виникають права і обов`язки у зобов`язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі цього правочину речового права, який пов`язаний з моментом державної реєстрації такого права. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов`язків у зобов`язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, тоді у проміжку часу від укладення договору і до набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права - договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами. Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов`язати орендодавця виконати обов`язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитися від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, зі свого боку, може вимагати стягнення з орендаря орендної плати. З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою. Вирішуючи питання щодо меж реалізації сторонами договору оренди землі принципу свободи договору, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Закон № 340-IX доповнив частину першу статті 19 Закону № 161-XIV двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права». Цей самий Закон виклав абзац третій частини першої статті 15 Закону № 161-XIV в такій редакції: «Дата укладення та строк дії договору оренди». Тож із 16 січня 2020 року, окрім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у наведеній редакції імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить цим імперативним правовим нормам, зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що річний строк дії Договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання 17 листопада 2020 року) і сплинув на час прийняття оскаржуваних рішень Ради та вчинення на їх підставі відповідних реєстраційних дій, відповідно й припинилося речове право оренди Товариства на Земельну ділянку 1. Тож Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права Товариства. Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 08 липня 2020 року, тобто після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, та суперечать викладеним у постанові висновкам, зокрема, про застосування імперативних норм абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, які встановлюють для сторін договору оренди землі межі реалізації свободи договору в питаннях визначення на власний розсуд істотних умов та правил обчислення строку дії такого правочину. Водночас Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав відступати від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зроблених у постановах від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, оскільки за обставинами цих справ договори оренди землі підписані сторонами до набрання чинності Законом № 340-IX. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ З наведеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України викладаю окрему думку. Щодо правової природи договору оренди землі та визначення моменту укладеності такого договору У справі, що переглядалася, основним правовим питанням, що підлягаю вирішенню Великою Палатою, було те, з якого моменту договір оренди землі від 17 листопада 2020 року вважається укладеним між Радою та Товариством, тобто з якого часу потрібно обраховувати початок перебігу строку дії цього договору, та, відповідно, чи порушені права та інтереси Товариства оскаржуваними рішеннями Ради. У частині першій статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Отже, за змістом статті 631 ЦК України момент набрання чинності договором співпадає з моментом його укладення, настання якого, за загальним правилом, пов`язується з часом досягнення сторонами згоди з приводу усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Також договір може вважатися укладеним згідно зі статтею 640 ЦК України з моменту передання майна чи вчинення певної дії, тобто пов`язується з умовами договору або його правовою природою (частина друга зазначеної статті). Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує певні правові відносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Спеціальним законом, який регулює відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон № 161-XIV. За змістом статті 13 Закону № 161-XIV (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 14 Закону № 161-XIV). Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону № 161-XIVістотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У частинах першій та п`ятій статті 6 Закону № 161-XIVпередбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Згідно зі статтями 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. З урахуванням наведеного, переконаний, що для визначення початкового моменту перебігу та моменту закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його фактичного підписання як документа, а момент вчинення певних реєстраційних дій, з якими закон пов`язує набрання чинності таким договором, з настанням якого виникає можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків, що випливають з такого правочину. Вочевидь, доктрина цивільного права традиційно розглядає договір як багатоаспектне правове явище, зокрема як документ, як правочин, як правовідношення та як регулятор. За умови нездійснення (неіснування) державної реєстрації права оренди договір оренди як правочин - фактично є таким, що не набрав чинності, а особа не має (не набуває) прав орендаря за таким договором. Наявність договору оренди землі, який не набрав чинності, не свідчить про те, що його сторони набули прав та обов`язків, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні цього договору. Такі міркування узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Також у цій постанові зроблено висновок, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. У цій постанові Верховний Суд України давав оцінку договору оренди землі, укладеному після 2013 року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 зробила висновки про те, що з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з приводу усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто у разі дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону № 161-XIV. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою. Зареєстроване право оренди землі є речовим правом. Використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникли правові підстави для цього. Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для перегляду (відступу від) висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині тих умовиводів, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, а також у частині того, що право оренди виникає з моменту його державної реєстрації. Проте, Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що такий правовий висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання - виключення із Закону України «Про оренду землі» вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на обов`язковість реєстрації права оренди і виключення з тексту цього Закону посилання на укладення правочину з дня його державної реєстрації. Відтак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 не відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що «цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації». Фактично Велика Палата Верховного Суду підтримала цей висновок, зазначивши, що використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникло правових підстав для цього. Велика Палата Верховного Суду від наведеного висновку Верховного Суду України не відступила також і в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі, хоча зробила протилежні за змістом висновки про те, що з огляду на консенсуальний характер договору оренди у сторін виникають права і обов`язки з моменту укладення договору оренди землі [стосується договорів, укладених після 01 січня 2013 року], яким є момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та його підписання. Потрібно відзначити, що традиційно у сучасній правовій науці договори за ознакою визначення моменту його укладеності поділяються на реальні та консенсуальні. Проте, такий поділ є доволі спрощеним та неповністю відповідає змісту статті 640 ЦК України, яка передбачає визначення зазначеного моменту укладення договору з урахуванням інших обставин, що мають важливе значення для інституалізації домовленості та виникнення прав і обов`язків нею передбачених. Досягнення консенсусу між сторонами майбутнього договору є визначальним для всіх видів договорів: - для настання моменту укладеності консенсуальних договорів достатньо лише консенсусу, тобто досягнення згоди (домовленості) щодо усіх істотних умов договору; - для реальних договорів момент укладеності визначається як консенсусом, так і переданням речі (майна); - для договорів, які підлягають державній реєстрації, має бути консенсус та певна державна реєстрація правочину. Як приклад, стаття 1114 ЦК України передбачає державну реєстрацію договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Правило статті 640 ЦК України не містить вичерпного переліку юридично значимих дій, вчинення яких є обов`язковим для того, щоб договір набрав чинності. Як цілком слушно виснував Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Як зазначалося, Велика Палата Верховного Суду від цих висновків Верховного Суду України не відступила ані в постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, ані в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі. За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Тож усі правові наслідки укладення правочину, тут - договору оренди землі, за чинним правовим висновком Верховного Суду України виникають саме з державної реєстрації речового права, оскільки саме з цього моменту сторони набувають цивільні права та обов`язки, передбачені правочином. Такий підхід є цілком обґрунтованим та слушним, оскільки у разі його застосування не відбувається штучного розриву у часі між першим моментом, коли договір вважається укладеним, та другим моментом, коли він набрав чинності й, відповідно, почав діяти, оскільки у першому випадку йдеться насправді про договір як документ, а лише у другому випадку - про договір як правочин. Також потрібно звернути увагу й на те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України). У статті 25 Закону № 161-XIV передбачено, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди. Отже, істотним для чинного земельного законодавства є заборона приступати до використання земельної ділянки до здійснення державної реєстрації права оренди. Протилежний підхід призводитиме до виникнення таких фактичних ситуацій, коли договір оренди землі вважатиметься укладеним з моменту його підписання, а чинність цього договору пов`язуватиметься з моментом реєстрації відповідного права у державному реєстрі. На моє переконання, Закон № 340-IX не вносить будь-яких змін у визначення моменту, коли договір вважатиметься укладеним. Так, відповідно до частини першої статті 19 Закону № 161-XIV, в редакції Закону № 340-IX, дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. У зазначеній статті не йдеться про те, що датою укладення договору оренди землі є його підписання сторонами. Відповідно цитована норма права не передбачає визначення моменту укладеності договору саме з моментом його підписання. Правила про визначення моменту укладеності всіх приватно-правових договорів регулюються загальними правилами, передбаченими ЦК України, тобто статтею 640 ЦК України. Відтак можна зробити висновок, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV фактично й надалі імперативно відсилає до статті 640 ЦК України як загального правила, застосовного у усіх приватноправових договорів. Цілком очевидно, що у 2013 році відбулася зміна законодавства, в результаті чого замість реєстрації договору оренди землі - виник обов`язок реєструвати речове право оренди. Проте, врахувавши засадничий характер статті 125 ЗК України в контексті статті 640 ЦК України, для настання моменту укладеності договорів оренди землі обов`язково потрібно здійснити державну реєстрацію речового права користування земельною ділянкою. Після фактичного підписання договору оренди землі - зазначений договір має оцінюватися виключно як документ, на підставі якого сторони матимуть змогу зареєструвати право оренди, тим самим санкціонувати настання моменту його укладеності. Тобто спочатку виникає договір як документ, юридична сила якого законом пов`язується з реєстрацією права оренди у відповідному державному реєстрі, з якою можна стверджувати про виникнення договору як правочину, саме з яким пов`язується виникнення у його сторін відповідних цивільних прав та обов`язків. Щодо способів захисту сторін договору оренди землі За правовою природою відносини між сторонами договору оренди землі від самого моменту його укладення і до моменту його повного виконання носять зобов`язально-правовий характер, що визначає застосовні способи захисту у разі порушення прав та правомірних інтересів їх учасників. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи підлягають застосуванню у тих правових відносинах, коли їх сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Чинне у Україні право виключає можливість у такому випадку конкуренції позовів та не визнає за позивачем право довільного вибору способу захисту його прав на власний розсуд. Відтак речово-правовий ефект договору оренди землі передусім пов`язується з ймовірними діями усіх інших осіб, які не є сторонами цього договору, та які зобов`язані не порушувати мирне володіння майном як імператив при визначенні міри можливої поведінки. Саме у стосунках з такими особами орендар має розглядатися як титульний володілець - особа, якій правомірно належить право володіння такою земельною ділянкою. Як і будь-які інші особи, орендодавець зобов`язаний не порушувати мирне володіння майном - орендованою земельною ділянкою, проте існуючі особисті відносини між сторонами договору відсувають на другий план увесь речово-правовий ефект від володіння майном орендодавця. В підсумку межі повноважень власника щодо переданої ним земельної ділянки врегульовуються укладеним між сторонами договором та правилами відповідного законодавчого регулювання. Відповідно застосовний до таких відносин зобов`язальний (особистий) спосіб захисту усуває усі речові способи захисту. Вочевидь можливою є така правова ситуація, коли право оренди ще не зареєстроване, а земля вже передана в користування. Враховуючи, що у такому випадку договір не вважається укладеним, тому права власника земельної ділянки захищаються за допомогою конструкції кондикційного зобов`язання (стаття 1212 ЦК України), зокрема, шляхом відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, оскільки, за загальним правилом, приступати до користування земельною ділянкою можна лише після реєстрації відповідного права. Щодо вирішення спору по суті У справі, яка переглядалася, суди встановили, що 17 листопада 2020 року Рада та Товариство уклали Договір оренди Земельної ділянки 1 строком на один рік. 24 травня 2021 року Товариство на підставі Договору здійснило реєстрацію права оренди Земельної ділянки 1 у Реєстрі. 22 листопада 2021 року Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію Договору у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено. Натомість у пункті 37 Договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Іншого визначення часу чи моменту набрання чинності, а відтак і моменту укладення Договору його текст не містить. Дійсно, на момент підписання оспорюваного Договору оренди у чинному на той момент законодавстві не передбачалася можливість саме його державної реєстрації, а лише державна реєстрація права оренди, що виникало на підставі договору. Тож Велика Палата Верховного Суду з метою вирішення цього спору мала дати тлумачення відповідному припису Договору, а саме пункту 37, щодо визначення моменту укладення договору, пов`язаного з його державною реєстрацією. Застосувавши правило про розумне читання умов договору, вважаю, що поза очевидним та розумним сумнівом сторони у пункті 37 Договору мали на увазі, що він вважатиметься укладеним саме після внесення до відповідного державного Реєстру запису про право оренди на підставі такого договору. Переконаний, у такий спосіб сторони скористалися принципом свободи договору та врегулювали взаємні відносини на власний розсуд. Тож за згодою обох сторін визначено і момент набрання договором чинності, який пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному Реєстрі. Це не суперечило чинному на той час законодавству, зокрема пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України, згідно з яким до загальних засад цивільного законодавства віднесено свободу договору, та статтям 6, 627 ЦК України, в яких розкривається зміст цього цивілістичного принципу, відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, момент набрання чинності Договору, а відтак і момент, коли він вважається укладеним, сторони визначили та пов`язали саме з моментом державної реєстрації речового права, що не порушує меж дозволеного саморегулювання цивільних відносин між сторонами. Відтак, враховуючи, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV не містить імперативних приписів про те, що моментом укладення договору оренди землі є саме момент його підписання сторонами, та абсолютно не обмежує принцип свободи договору в частині права сторін самостійно визначати момент набрання чинності цим договором, тому Договір, речове право за яким зареєстроване 24 травня 2021 року, був дійсний до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення мало бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ З наведених підстав висловлюю свою незгоду із висновками Великої Палати Верховного Суду про правову природу договору оренди землі як консенсуального та про те, що такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов і його підписання. Підсумовуючи висловлюю переконання, що з огляду на положення Закону № 1952-IV, статті 125 ЗК України, статті 19 Закону № 161-XIV, стаття 640 ЦК України має бути застосована до спірних правовідносин так, що визначає, що договір оренди землі вважається укладеним виключно з моменту реєстрації відповідного речового права. Відтак вважаю, що у Великої Палати Верховного Суду не було підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, правила визначення моменту укладеності договору оренди землі не змінилися та діє правило, закріплене у частині другій статті 640 ЦК України, а саме, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Тобто у спірних та подібних до них правовідносинах договір оренди землі вважається укладеним з моменту реєстрації права оренди, що відповідає висновкам Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20. Переконаний, що касаційну скаргу Товариства потрібно було задовольнити частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року скасувати, а рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року змінити в частині мотивів задоволення позову. Суддя С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118520077

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 залишила без задоволення касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 - без змін. Частково не погоджуюсь із викладеним у мотивувальній частині вказаної вище постанови. Керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому. Зокрема, у пунктах 122, 123 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. «З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини». Разом з цим у пункті 146 зазначеної вище постанови Велика Палата Верховного Суду констатувала як відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Мотивувала зазначене тим, що питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології (пункт 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21). Щодо забезпечення однакового застосування норм права Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов. Натомість, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, для захисту права власності за подібних обставин має застосовуватися віндикаційний позов. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16.08.2023 прийняла справу № 927/1206/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Прийнявши цю справу до розгляду, Велика Палата Верховного Суду констатувала подібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20. Однак у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність є належним способом захисту у такій категорії справ. При цьому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. Висновок про неподібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 відсутній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 належними та ефективними є різні способи захисту, при цьому Велика Палата Верховного Суду не виснувала щодо неподібності цих справ. Велика Палата Верховного Суду приймає до розгляду справи на чітко визначених законом підставах. Такі підстави передбачені частинами третьою - шостою статті 302 ГПК України. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Натомість висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного та ефективного способу захисту у справі № 927/1206/21, за відсутності висновку про відступ від викладених у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 висновків щодо належного та ефективного способу захисту або висновку про неподібність правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, призводить до фактичного існування різних підходів щодо визначення належного та ефективного способу захисту у такій категорії спорів, створює правову невизначеність. Щодо належного та ефективного способу захисту Виходячи з подібності правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, констатованої в ухвалі від 16.08.2023 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду повинна була вирішити питання про належний та ефективний спосіб захисту у такій категорії спорів. Висновок щодо належного та ефективного способу захисту, викладений у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду формулювала, зокрема, «з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність». Слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (пункт 230 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21). Так, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші). Також, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. У пунктах 236-238 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за чинного на час укладення Додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. За обставин цієї справи мета позивача-1 спрямована на усунення перешкод власникові (територіальній громаді міста Києва), який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою), у користуванні та розпорядженні садибою Терещенків шляхом її повернення від відповідача-1. Установивши, що мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов`язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову. Обґрунтовуючи належність обраного прокурором способу захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, посилається на пункт пункті 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17. Однак у пунктах 74-75 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тобто у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду також послідовно дотримувалась позиції, що належним способом захисту за подібних обставин є негаторний позов. Отже, з огляду на неможливість передання у комунальну чи приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, належним та ефективним способом захисту у справі № 927/1206/21 є негаторний позов. Висновки Підсумовуючи викладене слід зазначити, що виходячи з мети позову, який прокурор заявив у цій справі, його обґрунтування, встановлених судами обставин, а також з урахуванням висновків щодо неможливості зміни власника земель, на яких розташовані пам`ятки археології, Велика Палата Верховного Суду повинна була позовну вимогу про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 21.12.2018 у цій справі розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, адже саме цей наказ створює державі перешкоди в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою, за захистом якого прокурор звернувся до суду. З огляду на такий висновок Велика Палата Верховного Суду мала виснувати, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, відповідають висновкам, викладеним у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже відсутні підстави для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. При цьому з викладеним у резолютивній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 погоджуюсь. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486339

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. О. Погрібного, І. В. Ткача до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 У цій справі суди задовольнили позов ПАТ «Старокиївський банк» (далі - Банк), правонаступником якого є ТОВ «Новокиївське» до ОСОБА_1 і визнали недійсним іпотечний договір, укладений 23.04.2014 між ОСОБА_2 та Банком (далі - Договір іпотеки). Позов ґрунтувався на тому, що Договір іпотеки укладено за відсутності рішення спостережної ради та правління Банкупро згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права Банку, суперечить його інтересам, оскільки за цим договором надано майнову поруку на безоплатній основі за зобов`язанням ОСОБА_3 продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був сам Банк. Наслідком укладення цього договору стало відчуження майна Банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради Банку ОСОБА_4 на його особисті рахунки без подальшого переказу на користь Банку. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.03.2024 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - Скаржник), змінила рішення Печерського районного суду міста Києва від 02.11.2018 та постанову Київського апеляційного суду від 19.08.2020 в частині мотивів задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним, виклавши їх в редакції своєї постанови. Велика Палата виснувала, що у справі встановлені обставини, які дозволили дійти висновку про існування підстав для визнання Договору іпотеки недійсним, оскільки його укладено за відсутності рішення правління Банку, до компетенції якого статутом Банку віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, тобто суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі Банку на передачу в іпотеку власного майна на забезпечення зобов`язаньіншої особи. Частково не погоджуємось з висновками і рішенням Великої Палати, нижче викладаємо мотиви незгоди. Вважаємо в цілому правильним висновок Великої Палати про те, що для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку як нікчемних слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 цього Закону, зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного. Отже, частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11.07.2014, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11.07.2014, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Велика Палата також правильно зауважила, що у цій справі позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Дійшовши висновку про незастосовність до правочину, укладеного до набрання чинності законом, яким у статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, які правочини є нікчемними, цих норм, Велика Палата однак дійшла передчасного висновку про існування підстав для задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним з інших підстав. Так, Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки за доводами касаційної скарги суди першої та апеляційної інстанції порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, що суди не дослідили зібрані у справі докази та застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду. Скаржник послідовно в апеляційній (т. 3, а. с. 199) та касаційній скаргах вказував на те, що суди не взяли до уваги копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку з рішенням ради про схвалення Договору іпотеки, яка одержана ним зі справи приватного нотаріуса, що посвідчував спірний договір. При цьому Скаржник посилався на норми Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який передбачає, що нотаріус при вчиненні нотаріальної дії перевіряє обсяг цивільної дієздатності осіб, зокрема перевіряє повноваження посадових осіб при вчиненні правочинів. Копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку Скаржник надав до матеріалів справи (т. 2, а. с. 141; т. 3, а. с. 78, 157). Пославшись на те, що суд першої інстанції оглянув оригінал протоколу, наданий представником Банку, який рішення про схвалення Договору іпотеки не містив, суд апеляційної інстанції і Велика Палата залишили без відповіді ключовий довід Скаржника. Адже надана Скаржником копія протоколу з матеріалів нотаріальної справи з відповідними поясненнями і посиланням на те, що, оскільки цей протокол був у матеріалах справи нотаріуса, то саме він був використаний на підтвердження повноважень представника Банку при укладенні Договору іпотеки, потребувало дослідження цього доказу. Суди ж його відхилили, пославшись лише на те, що Банк надав протокол з іншим змістом. Вважаємо нерелевантним посилання Великої Палати на те, що правочин у цій справі не є значним у термінах Закону України «Про акціонерні товариства», як обґрунтування Великою Палатою правильності відхилення судами як доказу копії протоколу засідання спостережної ради Банку з матеріалів справ нотаріуса. Велика Палата, виснуючи про те, що голова правління Банку не мав повноважень укладати Договір іпотеки, виходила суто з того, що про укладення цього договору правління як виконавчий орган Банку не приймало рішення. Однак Скаржник послідовно посилався на те, що спостережна рада Банку надала згоду на укладення цього правочину. Згідно з частинами першою - третьою статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов`язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. При цьому відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства» наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. З огляду на ці положення Закону України «Про акціонерні товариства» і доводи Скаржника про не дослідження судами ключового доказу - копії протоколу спостережної ради Банку з матеріалів справи нотаріуса, який посвідчував Договір іпотеки, що, за твердженнями Скаржника, підтверджує надання згоди на укладення договору спостережною радою Банку, вважаємо передчасними висновки Великої Палати про те, що у цій справі існували підстави для визнання Договору іпотеки недійсним як укладеного без згоди уповноваженого органу Банку, а отже з перевищенням повноважень голови правління як представника. Вважаємо, що Велика Палата мала скасувати прийняті у справі рішення судів та передати справу на новий розгляд для дослідження ключового доказу, на який посилався Скаржник. У зв`язку з цим також вважаємо, що оскільки висновки Великої Палати про те, що голова правління діяв з перевищеннями повноважень, укладаючи Договір іпотеки, є передчасними, Велика Палата мала утриматись від формулювання висновків стосовно того, які правові наслідки мають такі дії представника в контексті застосування частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 та статті 241ЦК України. Судді К. М. Пільков С. О. Погрібний І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118520075

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Погрібного С. О. у справі № 916/4093/21 провадження № 12-69гс23 1. 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» (далі - позивач, ТОВ «Спрінт А») до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Міністерство) про визнання протиправним та скасування наказу за касаційними скаргами ОСОБА_1 , Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» (далі - ЖБК «Баварія») на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023. 2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін. 3. З мотивами судового рішення та результатами вирішення цього спору не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладаємо окрему думку з таких міркувань. Рух справи в судах 4. ТОВ «Спрінт А» звернулося до Господарського суду міста Києваз позовом до Міністерства, у якому просило визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020. 5. Товариство обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що набуло право власності на нежитлові приміщення № 6 та № 7, а також квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 шляхом внесення їх до статутного капіталу товариства його засновником -ОСОБА_2 . Зазначене нерухоме майно належало засновнику на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3 05.01.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 6. 31.03.2020 ОСОБА_1 як член ЖБК «Баварія» та інвестор (пайовик) квартири АДРЕСА_3 у цьому ж будинку, вважаючи, що будинком незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК « Баварія » права власності на об`єкти нерухомості, звернувся до Міністерства зі скаргою на дії державних реєстраторів. 7. Колегія Міністерства з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Колегія Міністерства) у висновку від 18.08.2020 рекомендувала скаргу ОСОБА_1 від 31.03.2020 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 , зокрема і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема й ТОВ «Спрінт А». 8. На підставі висновку Колегії Міністерства від 18.08.2020 відповідач видав наказ від 26.10.2020 № 3735/5 (далі - наказ), опублікований 27.10.2020 на сайті Міністерства (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik), яким скарга ОСОБА_1 задоволена частково у запропонований Колегією Міністерства спосіб. 9. Позивач посилався на те, що на момент видання оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв`язку з чим у Міністерства не було повноважень щодо розгляду скарги ОСОБА_1 . 10. Міністерство у 2018 році вже приймало рішення з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою, оскільки про порушення свого права мав можливість дізнатися з моменту прийняття оскаржуваних рішень державних реєстраторів. 11. Позивач зауважив, що діями відповідача з розгляду скарги порушено його право власності на нерухоме майно, відповідач порушив процедуру розгляду скарг у сфері державної реєстрації, визначену Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128(далі - Порядок № 1128). Внаслідок цього висновок, складений за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 , та наказ, виданий на підставі такого висновку, не можуть вважатися правомірними, а тому підлягають скасуванню. 12. Рішенням від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 Господарський суд міста Києва задовольнив позов: визнав протиправним та скасував наказ Міністерства юстиції України № 3735/5 від 26.10.2020. 13. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час розгляду відповідачем скарги існував судовий спір щодо того самого об`єкту нерухомого майна, та дійшов висновку, що відповідач порушив приписи пункту 1 частини другої, абзацу 3 частини третьої, частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон України «Про державну реєстрацію), пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на час розгляду скарги). 14. Суд першої інстанції також погодився з доводами позивача про пропуск ОСОБА_1 строку на звернення зі скаргою до Міністерства, а також звернув увагу на наявність рішення Міністерства з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». 15. Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 , ЖБК «Баварія» та Міністерство звернулися до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просили його скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позову відмовити. 16. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства містили доводи про неіснування підстав для скасування наказу з огляду на його правомірність. Скаржники посилалися, що не існував судовий спір станом на момент розгляду скарги, на дотримання скаржником строку на звернення з нею до Міністерства, задоволення скарги відповідачем в межах своєї компетенції. Апеляційна скарга ЖБК «Баварія» містила мотиви щодо необґрунтованості незалучення його до участі у справі з огляду на вплив рішення на права та обов`язки кооперативу. 17. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19.06.2023 апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 закрив. 18. Залишаючи без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства, суд апеляційної інстанції зазначив, що, ураховуючи наявність на момент винесення оскаржуваногонаказу судового спору щодо нерухомого майна у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу, укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у відповідача не було повноважень здійснювати розгляд скарги.Суд апеляційної інстанції також визнав, що відбувся пропуск скаржником 60-денного строку на оскарження рішень державних реєстраторів. 19. В частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) постанову мотивував тим, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору суд встановив, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки. 20. ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 21. Також касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 подав ЖБК «Баварія», в якій просив скасувати зазначену постанову апеляційного суду у частині закриття провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та направити справу до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 22. ОСОБА_1 визначив як підстави касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального прав, неврахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, в якій суд сформулював про таке: «Нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»». Також зазначав, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень застосовано частину другу та пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» без врахування правової позиції, викладеної Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, щодо подібності правовідносин, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16 та ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.02.2021 у справі № 910/3410/20. Указував, що при розгляді його скарги Міністерство діяло у межах та у спосіб, передбачений законом, а провадження у справі № 501/2736/20, на яке посилається позивач та суди, стосується іншого предмета спору і не є судовим провадженням у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав, що зазначені у його скарзі до Міністерства». 23. ЖБК «Баварія» у касаційній скарзі зазначив, що рішення у цій справі безпосередньо стосується інтересів, прав та обов`язків як безпосередньо ЖБК «Баварія», так і всіх його членів, за рахунок яких був збудований житловий будинок. Звертав увагу, що ОСОБА_1 є членом (учасником) ЖБК « Баварія », і при розгляді скарги ОСОБА_1 . Колегією Міністерства в Офісі протидії рейдерству ЖБК «Баварія» виступав як заінтересована особа. Наголошував, що ЖБК «Баварія» представляє та захищає інтереси всіх своїх членів і увесь об`єкт нерухомого майна належить кооперативу. 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 12.09.2023 відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами, ухвалою від 01.11.2023 передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 25. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суд зазначив таке. 26. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» щодо скасування рішень про вчинення реєстраційних дій. 27. Аналіз судової практики підтверджує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду загалом дотримується позиції про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». Зокрема, аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 28. Водночас із таким підходом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського судуне погоджується, оскільки вважає його таким, що не відповідає розумінню предмета спору як матеріально-правового об`єкта, з приводу якого виник конфлікт. 29. Частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 😎 закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. 30. У пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). 31. Отже, зі змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» випливає, що у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не має повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право підлягає вирішенню у судовому порядку (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20, від 25.10.2022 у справі № 910/13671/20, від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 26.09.2023 у справі № 910/7611/22). 32. Наявність підстав для кваліфікації заборони, передбаченої в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», на переконання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключає потребу здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 33. Відповідно спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном, зокрема про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, належать до спорів щодо нерухомого майна. Тому згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство не може розглядати скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо нерухомого майна за наявності такого судового спору. 34. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10.01.2024 прийняла до розгляду справу № 916/4093/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Постанова Великої Палати Верховного Суду 36. Постановою від 03.04.2024 Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги залишила без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 37. Постанова містить такі аргументи. За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства співвідносно до судового розгляду є додатковим юридичним механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, проте не може підміняти собою судовий розгляд. 38. Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, водночас не досліджує помилки або протиправні дії скаржника. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією. Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. 39. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що приписами статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» встановленоможливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень. Відповідно до частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент розгляду скарги, Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. 40. На переконання Великої Палати Верховного Суду, вжите законодавцем у зазначеній правовій нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, враховуючи смислове навантаження слова «щодо» у частині другій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», у цьому правилі маються на увазі спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Отже, до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна. Отже, повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав обмежуються, зокрема,у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна. 41. Натомість відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо є інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. Тобто частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації у разі розгляду скарги Міністерством чи відповідним територіальним органом, а не підстави для розгляду скарги як такої. 42. За висновком Великої Палати Верховного Суду, частину другу та восьму статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір, ця обставина виключає можливість розгляду Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 43. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженніОвідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження в справі відкрито 01.10.2020) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Тобто суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на дату прийняття Міністерством оскаржуваного наказуОвідіопольський районний суд Одеської області розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшливисновку, що стосовно спірного нерухомого майна існував судовий спір. 44. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала, що Міністерство, вийшовши за межі власних повноважень та скасовуючи відповідні реєстраційні записи, фактично здійснило врегулювання цивільно-правового спору (спору про право) стосовно нерухомого майна, що призвело до скасування права власності ТОВ «Спрінт А» на це майно та створило правову невизначеність у відносинах між учасниками справи. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у Міністерства не було повноважень на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 45. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що водночас відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства абсолютно не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги з метою виконання чітких законодавчих вимог повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги. 46. Щодо закриття апеляційним судом апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія», то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору і встановлення, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки, апеляційний суд дійшов правильного висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. 47. З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» частково автори окремої думки не погоджуються з огляду на таке. Мотиви окремої думки 48. У справі, яка переглядається, ключовим питанням, відповідь на яке мала надати Велика Палата Верховного Суду, є те, які саме обставини в контексті одночасного існування судового спору щодо нерухомого майна перешкоджають розгляду Міністерством скарги на рішення державних реєстраторів про державну реєстрацію прав або обтяжень на таке нерухоме майно. 49. В ухваленій у цій справі 03.04.2024 постанові Велика Палата Верховного Суду підставно зазначила, що, за загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Відповідно оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства (тобто, так зване «адміністративне оскарження») є додатковим, позасудовим механізмомзахисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, втім не може підміняти собою судовий розгляд. 50. Автори окремої думки погоджуються з висновком, викладеним у постанові від 03.04.2024, про те, що Міністерство при розгляді скарги оцінює виключно законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією, що винятково є компетенцією суду. 51. Водночас автори окремої думки зауважують, що адміністративне оскарження рішення державного реєстратора до Міністерства та судовий спір щодо нерухомого майна з урахуванням різної правової природи питань, які ставляться заінтересованими особами перед Міністерством та судом відповідно, можуть співіснувати, не виключаючи одне одного. 52. Так, Міністерство має компетенцію надавати оцінку дотриманню або недотриманню державним реєстратором порядку та процедури прийняття відповідного рішення, зокрема, в частині наявності у розпорядженні державного реєстратора повного переліку документів, потрібного для вчинення реєстраційної дії. 53. Натомість до повноважень суду належить вирішення більш широкого обсягу спірних питань, які виникають стосовно права власності на нерухоме майно. Оскарження особою в судовому порядку рішення державного реєстратора виключно з підстав порушення ним порядку прийняття рішення не завжди відповідає критерію ефективності обраного порядку захисту. 54. Тому, будучи переконаною в наявності в діях державного реєстратора істотних порушень процедури прийняття рішення, заінтересована особа вправі обрати саме адміністративний порядок вирішення спірного питання, який, як зазначалося, може бути швидким та зручним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника нерухомого майна. 55. Вочевидь, якщо на вирішенні суду вже перебуває спір щодо нерухомого майна, який пов`язаний з безпідставним вчиненням державним реєстратором реєстраційної дії стосовно такого майна, оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно ще й до Міністерства є недоцільним, оскільки до компетенції Міністерства вирішення спору про право не належить. 56. Тому, передбачаючи в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» правило про неможливість розгляду Міністерством скарги за наявності судового спору щодо майна, рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень на яке оскаржуються до Міністерства, законодавець, на переконання авторів окремої думки, мав на увазі ті випадки, за яких такий спір вже перебуває на вирішенні суду на момент подання скарги до Міністерства та безпосередньо стосується обставин незаконності прийнятих державним реєстратором рішень. 57. За іншого розуміння змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» зростатиме ризик зловживання учасниками спірних правовідносин своїми правами, коли особа, будучи обізнаною про перебування на розгляді Міністерства скарги, має можливість звернутися до суду з будь-яким позовом щодо спірного майна винятково з метою унеможливлення розгляду Міністерством такої скарги, що суперечить принципам та завданню судочинства. 58. У справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Міністерства 31.03.2020. 59. Задовольняючи позов та скасовуючи оскаржуваний наказ Міністерства, суди виходили з того, що у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . 60. Згідно з відомостями, наявними у Єдиному державному реєстрі судових рішень, позов у справі № 501/2736/20 пред`явлено 14.08.2020, а провадження у справі відкрито судом 01.10.2020, тобто через півроку після звернення ОСОБА_1 зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 61. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 62. Принцип добросовісності зокрема знаходять прояв у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї недобросовісної поведінки. 63. Тож автори окремої думки вважають, що пред`явлення ОСОБА_2 позову до ОСОБА_1 у справі № 501/2736/20 про визнання дійсними правочинів, на підставі яких прийняті оскаржувані ОСОБА_1 до Міністерства рішення, після призначення скарги ОСОБА_1 до розгляду має ознаки недобросовісності, оскільки було спрямоване зокрема й на унеможливлення розгляду Міністерством поданої ОСОБА_1 скарги. 64. На переконання авторів окремої думки, пред`явлення позову у справі № 501/2736/20 після звернення ОСОБА_1 до Міністерства зі скаргою не може бути перешкодою для розгляду цієї скарги в розумінні пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 65. У цьому контексті автори окремої думки виходять із того, що у справі № 501/2736/20 вирішується питання дійсності правочинів, за якими ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно. Натомість Міністерство при розгляді скарги ОСОБА_1 питання дійсності чи недійсності правочинів не досліджує, а лише перевіряє дотримання державним реєстратором порядку та процедури при вчиненні відповідної реєстраційної дії. 66. Тому автори окремої думки не можуть погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.04.2024 у цій справі, про те, що «відсутність спору щодо нерухомого майна на момент подання скарги ОСОБА_1 не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ було прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги». 67. На переконання авторів окремої думки, обставини, які унеможливлюють розгляд скарги, повинні встановлюватися Міністерством на момент прийняття такої скарги до розгляду. Тому виникнення спору щодо нерухомого майна (а у справі, яка переглядається, - щодо встановлення дійсності окремих правочинів з розпорядження майном) через тривалий проміжок часу після прийняття скарги та призначення її до розгляду не може впливати на компетенцію Міністерства при розгляді такої скарги. 68. Водночас підставою позову про визнання протиправним і скасування наказу Міністерства ТОВ «Спрінт А» зазначало те, що ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою. 69. Рішення про задоволення позову ТОВ «Спрінт А» суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовували як перебуванням на вирішенні суду спору щодо того ж нерухомого майна, так і пропуском заявником строку на подання скарги на рішення державного реєстратора. 70. Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю (частина третя статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 71. Самостійною підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора згідно з пунктом 8 частини восьмої статті 37 цього Закону є закінчення встановленого законом строку для подачі скарги. 72. Тобто, дотримання заявником вимог Закону України «Про державну реєстрацію» щодо строків подання скарги впливає на можливість прийняття Міністерством мотивованого рішення про відмову у задоволенні скарги або її задоволення. У своїй практиці Верховний Суд дотримується підходу, за якого Міністерство позбавлене повноважень при вирішенні питання щодо правових наслідків пропуску заявником строку подання скарги, оскільки це врегульоване імперативно законодавством (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06.07.2018 у справі № 826/3442/17 та від 22.08.2018 у справі № 826/10548/17). 73. За змістом частини третьої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» законодавець пов`язує відлік строку на звернення до Міністерства не лише з безпосередньою обізнаністю особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці факти. Під можливістю довідатися про порушення права в такому разі потрібно розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. 74. У поданій до Міністерства скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення державного реєстратора від 26.12.2017, а також всі подальші (похідні) рішення державних реєстраторів щодо об`єктів нерухомого майна у будинку АДРЕСА_4 . 75. Обґрунтовуючи причини неподання скарги, починаючи з 26.12.2017, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2015 року перебуває у Польщі, не маючи зв`язку з головою ЖБК «Баварія», і лише 11.02.2020 йому стало відомо про реєстраційні дії щодо будинку, після чого 11.03.2020 він повернувся з Польщі для отримання потрібної інформації. 76. Суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доводам позивача щодо пропуску ОСОБА_1 строку на звернення до Міністерства зі скаргою, зазначивши, що заявник як особа, яка з 2014 року очікує введення будинку в експлуатацію та є обізнаною про наявність численних судових проваджень щодо будинку, пов`язаних з кредитними зобов`язання попереднього забудовника, про що він сам зазначає у скарзі, не міг не знати про вчинення оскаржуваних реєстраційних дій, починаючи з грудня 2017 року. 77. За обґрунтованим висновком суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність з огляду на повідомлення йому головою кооперативу інформації щодо судових спорів, пов`язаних з будинком, не був позбавлений можливості вжити заходів для отримання даних про оскаржувані рішення державних реєстраторів, зокрема шляхом перевірки відомостей, наявних Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, або отримати таку інформацію від голови кооперативу. 78. З урахуванням презумпції можливості особи знати про стан своїх майнових прав суди обґрунтовано зазначили, що саме ОСОБА_1 повинен був довести ту обставину, що він не міг дізнатися про порушення своїх прав раніше лютого 2020 року, чого в цій справі зроблено не було, в зв`язку з чим суди, на переконання авторів окремої думки, дійшли правильного висновку про пропуск заявником строку на звернення зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 79. Пропуск установленого законом для подачі скарги строку на підставі правил частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» є окремою та достатньою підставою для відмови в задоволенні скарги, проте Міністерство на обставини недотримання ОСОБА_1 зазначеного строку уваги не звернуло, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано визнав оскаржуваний наказ протиправним і скасував його. 80. Оскільки суди дійшли правильного висновку про задоволення позову ТОВ «Спрінт А», проте частково помилилися з мотивами такого задоволення, зокрема в частині тлумачення пункту 1 частини другоїстатті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», тому автори окремої думки вважають, що Велика Палата Верховного Суду мала підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та зміни оскаржуваних судових рішень шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції своєї постанови. Судді: О. В. Ступак С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118486337

У цій справі керівник ТЦК прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина, якого було заброньовано, тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану).

Справа № 451/486/24 Провадження № 3/451/320/24 ПОСТАНОВА іменем України 10 квітня 2024 року місто Радехів Суддя Радехівського районного суду Львівської області Куцик-Трускавецька О.Б., розглянула матеріали, які надійшли з ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця АДРЕСА_1 , з вищою освітою, одруженого, начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , за частиною 2 статті 172-14 КУпАП, установила: Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 самостійно прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою уточнення військово-облікових даних та зарахування на спеціальний військовий облік у зв`язку з бронюванням від призову на військову службу під час мобілізації, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462. Так, прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_3 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 надав посадовим особам вказаного РТЦК та СП витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного від 18.08.2023 №11462 та повідомив, що бажає оновити військово-облікові дані, для зарахування його на спеціальний військовий облік. В ході звірки військово-облікових даних посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 встановлено, що відповідно даних державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів громадянин ОСОБА_2 перебуває в розшуку ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цього ж дня, 31.01.2024 громадянина ОСОБА_2 направлено на проходження ВЛК згідно направлення від 31.01.2024 №2/950. В період з 31.01.2024 по 01.02.2024 громадянин ОСОБА_2 проходив ВЛК та 01.02.2024 отримав довідку ВЛК 01.02.2024 №2/942, згідно якої останній визнаний придатним до військової служби. 02.02.2024 громадянину ОСОБА_2 видано повістку на відправку у команді № НОМЕР_2 з вимогою з`явитись 02.02.2024 о 14:00 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , проте від отримання даної повістки останній відмовився, про що було складено Акт відмови від отримання повістки від 02.02.2024 №1059, надавати пояснення громадянин ОСОБА_2 відмовився. 02.02.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 підполковником ОСОБА_1 громадянина ОСОБА_2 включено в список для видання наказу про призов військовозобов`язаних. Згідно даного списку, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №65/2022, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 видав наказ від 02.02.2024 №92, «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів), призваних під час загальної мобілізації», відповідно до якого громадянина ОСОБА_2 02.02.2023 було призвано на військову службу під час мобілізації. В свою чергу, під час проведення перевірки, з метою підтвердження або спростування факту бронювання від призову на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , Військовою службою правопорядку направлено відповідний запит від 13.02.2024 №674/1/1621 до ТОВ «Молочна компанія «Галичина»», щодо отримання відомостей стосовно бронювання останнього. За результатами опрацювання відповіді ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» встановлено, що згідно Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 (далі - Порядок), громадянин ОСОБА_2 був включений до списку військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час ТОВ «Молочна компанія «Галичина»». В подальшому, відповідно до Порядку, вищезгаданий Список погоджено Генеральним штабом Збройних Сил України (наказ Генерального штабу Збройних Сил України від 17.08.2023 №300/1/С/22510). У зв`язку з чим, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462 громадянин ОСОБА_2 отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на період з 18.08.2023 по 17.02.2024. Відповідно, директором ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» громадянину ОСОБА_2 надано Витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного, що згідно абз. 4 ст. 11 Порядку є підтвердженням надання військовозобов`язаному відстрочки. Однак, у порушення вищевказаних вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76, достеменно володіючи інформацією про наявність у громадянина ОСОБА_2 витягу з наказу Мінекономіки про його бронювання від 18.08.2023 №11462, який згідно абз. 4 ст. 11 Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 що є документом, який підтверджує надання військовозобов`язаному відстрочки, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 ), будучи військовою службовою особою, яка обіймає посаду пов`язану із виконанням організаційно-розпорядчих обов`язків та виконує такі обов`язки за спеціальним дорученням командування, підполковник ОСОБА_1 02.02.2024 прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану). ОСОБА_1 , будучи особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, вину у вчиненому правопорушенні визнав частково. Суддя, дослідивши протокол про військове адміністративне правопорушення та додані до нього матеріали доходить висновку, що в діях ОСОБА_1 наявний склад військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП, виходячи з такого. Кодексом України про адміністративні правопорушеннявизначено форму і основні елементи змісту рішення (постанови), що приймається в конкретній справі. В ній, зокрема, повинні бути викладені всі обставини вчинення правопорушення, отримані на підставі сукупності досліджених доказів на обґрунтування наявності складу правопорушення та правильності його юридичної кваліфікації. Відповідно достатті 9КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Відповідно до положень частини 2 статті 172-14 КУпАП адміністративна відповідальність передбачена за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих цій особі прав чи повноважень, вчинене в умовах особливого періоду. Відповідно до вимог статей 245, 280 та 256 КУпАП, одним із завдань провадження у справах про адміністративне правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи. Необхідно також встановити, чи вчинено правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, а також інші обставини, які мають значення для справи. Наявним у матеріалах справи доказам суд повинен надати належну оцінку. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію. Саме з цим моментом відповідно до положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" законодавець пов`язує настання особливого періоду. Вина ОСОБА_1 у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2статті 172-14 КУпАП, окрім самого протоколу серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, доведена: повідомленням адвоката Проданець Н.В. скерованим у Західне ТУ ВСП (м. Львів) з проханням вжити заходи реагування щодо неправомірних дій працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 ; наказом «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» від 18.08.2023 та списками військовозобов`язаних, які пропонуються для бронювання серед яких ОСОБА_2 ; відомістю видачі бланків спеціального військового обліку серед яких ОСОБА_2 ; поясненнями підполковника ОСОБА_1 та майора ОСОБА_3 по суті адміністративного правопорушення; повідомленням про кримінальне правопорушення від 14.02.2023; заявою про видачу військового квитка від 02.02.2024; тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 виданим військовозобов`язаному ОСОБА_2 , у тому, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу ЗСУ за ВОС за №956241-А; довідкою військово-лікарської комісії від 06.02.2023; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 02.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; списком військовозобов`язаних (резервістів) офіцерського, сержантського та солдатського складу, які перебувають на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 призваних та направлених в розпорядження командирів військових частин ; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 10.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; повісткою на відправку ОСОБА_2 у команду НОМЕР_4 ВОС № 790. Проаналізувавши вищевказані документи, суддя доходить переконання, що вони є доказами в розумінні статті 251 КУпАП, які підтверджують існування обставин, що викладені у протоколі про військове адміністративне правопорушення, отримані у порядку, передбаченому законом, уповноваженою посадовою особою, відтак відповідають критеріям належності і допустимості. У своїй сукупності ці докази є достатніми для прийняття рішення. Доказів, які б спростовували наведені в протоколі обставини або породжували обґрунтовані сумніви у достовірності цих обставин, суду не надано. Таким чином,суддя всебічно,повно таоб`єктивно дослідившивсі обставиниподії тадодані доадміністративних матеріалівдокументи,вважає доведенимфакт вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йомудіяння,тому йогодії правильнокваліфіковані якадміністративне правопорушення,передбачене частиною2статті 172-14 КУпАП. Призначаючи адміністративне стягнення ОСОБА_1 суддя враховує: характер вчиненого ним правопорушення; ступінь його вини у вчиненому правопорушенні, передбаченому частиною 2 статті 172-14 КУпАП, яка доведена повністю та вважає, що на ОСОБА_1 необхіднонакласти адміністративне стягнення в межах санкції частини 2 статті 172-14 КУпАП, у виді штрафу. Накладення на ОСОБА_1 такого адміністративного стягнення є необхідним для досягнення мети його застосування. З огляду на викладене та зважаючи на вимоги статті 40-1 КУпАП з особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, підлягає стягненню судовий збір на користь держави в розмірі ставки, визначеної частиною 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 23, 33, 36, 40-1, 283, 284 КУпАП, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», суддя Радехівського районного суду Львівської області, постановила: ОСОБА_1 визнати винуватим у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП і накласти стягнення у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 (сімнадцять тисяч) грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605 (шістсот п`ять) грн 60 коп. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного суду через Радехівський районний суд Львівської області. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. СуддяО. Куцик-Трускавецька Джерело: ЄДРСР 118240168

‼️🇷🇼Незаконні бойові розпорядження можливо оскаржити у судовому порядку. Зокрема у разі неможливості виконати його за станом здоров'я, відповідно до висновку ВЛК та наявності відповідного рапорту на переведення. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова 2ААС про визнання протиправним та скасування бойового розпорядження виданого військовою частиною в частині позивача у зв’язку з його станом здоров’я (обмежена придатність) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15341-postanova-2aas-pro-viznannja-protipravnim-ta-skasuvannja-bojovogo-rozporjadzhennja-vidanogo-vijskovoju-chastinoju-v-chastini-pozivacha-u-zvjazku-z-jogo-stanom-zdorovja-obmezhena-pridatnist/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата повернулась остаточно у свій звичайний стан втрати логіки, вибіркового застосування законодавства та уникнення вирішення спорів і звичайно політичних рішень поза власною компетенцією. Єдине кого все це влаштовує так це іноземні партнери та кишенькове НАБУ після справи Князєва. До огляду увійшли позиції щодо припинення іпотеки, можливості звільнення судді за колегіальне рішення, оскарження рішення антирейдерської комісії, отримання інформації від ОСББ, розпорядження державним майном, гнучке вирішення релігійних спорів, практика ВС-ККС та ВС-КАС, тематична добірка щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з війною й дуже важлива справа про можливість оскарження бойового розпорядження в суді й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-13-po-19-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Хто за новим законом отримав право на відстрочку, які з'явились нові категорії та як порушені права тих хто має відстрочку за законом, що діє. 🔸Текст, підписаний Головою Верховної Ради України - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/2321654 🔸ст. 22 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4235 🔸ст. 58 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4359 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Випадкові люди самоусунулись від вирішення цього принципового спору щодо можливості взагалі втручатись судам та державі у релігійні справи, якщо суди попередніх інстанцій підійшли до спору формально та відмовили у задоволені позову, то випадкові люди, прийнявши цю справу до розгляду окрім переписування тексту нічого не встановили та не прийняли. На жодне поставлене самим судом собі питання, конкретної відповіді не надано. Страх приймати рішення там де за них прийдеться нести відповідальність притаманний сьогоднішньому часу.