ANTIRAID

Главные администраторы
  • Content Count

    11,415
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    277

Everything posted by ANTIRAID

  1. ВС-КАС зазначив, що з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 Закон № 1402-VIII не містить норм, які б по-різному визначали порядок обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці. Отже, саме з 19.02.2020, наступного дня з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020 у позивача виникло право (підстава) на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді відповідно до Закону № 1402-VIII. Позивач має право на перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки від 25.02.2020 № 03/36 - 740, виданої Теруправлінням ДСА про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці саме з 19.02.2020, оскільки саме з цієї дати втратили чинність обмеження, встановлені пунктом 25 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № №1402-VIII. Враховуючи викладене, зважаючи на те, що ОСОБА_1 вийшов у відставку з посади судді до завершення проходження кваліфікаційного оцінювання суддів щодо нього і отримує щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці, яке має бути співмірним із суддівською винагородою, яку отримує повноважний суддя, колегія суддів приходить до висновку, що рішення ГУ ПФУ щодо відмови у перерахунку позивачу (судді у відставці) щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 05.03.2020 є протиправним та відповідно зазначене рішення територіального органу Пенсійного фонду України підлягає скасуванню. А відтак, позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ПФУ здійснити перерахунок та виплату позивачу щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі зазначеної вище довідки від 25.02.2020 № 03/36 - 740, виданої Теруправлінням ДСА, про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання з 01.01.2020 є такою, що підлягає частковому задоволенню, а саме, з 19.02.2020. Це рішення суду є зразковим для справ, у яких: позивачі мають статус судді у відставці та не проходили (не пройшли) кваліфікаційне оцінювання суддів під час перебування на посаді судді та (або) не пропрацювали на посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання; відповідачем у них є один і той самий суб`єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи) - територіальні органи Пенсійного фонду України - Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (у зв`язку із відмовою відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України здійснити перерахунок щомісячного грошового утримання судді у відставці після 18.02.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020) з врахуванням розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді . позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (по-різному висловлені, але однакові по суті: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу - судді у відставці, який не проходив (не пройшов) кваліфікаційне оцінювання суддів та (або) не пропрацював на відповідній посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, здійснити перерахунок та виплату щомісячного грошового утримання судді у відставці згідно із довідкою про суддівську винагороду працюючого на відповідній посаді судді, у правовідносинах, що виникли після дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020.
  2. РІШЕННЯ Іменем України 16 червня 2020 року м. Київ справа №620/1116/20 адміністративне провадження №Пз/9901/5/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Рибачука А.І., суддів: Берназюка Я.О., Желєзного І.В., Стеценка С.Г., Тацій Л.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження зразкову адміністративну справу № 620/1116/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - ГУ ПФУ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: РУХ СПРАВИ: 1. 25.03.2020 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, висловив прохання про таке: 25.03.2020 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, висловив прохання про таке: визнати протиправними дії та рішення ГУ ПФУ від 05.03.2020 про відмову в перерахунку його щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці згідно із його заявою від 25.02.2020; зобов`язати ГУ ПФУ здійснити йому, як судді у відставці, перерахунок та виплачувати щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці згідно із довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області від 25.02.2020 № 03/36-740, з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 01.01.2020. Позов ОСОБА_1 обґрунтував тим, що враховуючи рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020, судді України, які перебувають у відставці, мають беззаперечне право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання залежно від зміни розміру складових суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді. Оскільки з 01.01.2020 змінились складові суддівської винагороди, то виникли правові підстави для проведення перерахунку його щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, проте відповідачем протиправно відмовлено йому у здійсненні такого перерахунку. 2. Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Баргаміна Н.М. ухвалою від 06.04.2020 відкрила провадження у справі № 620/1116/20 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії. 3. 14.04.2020 до Верховного Суду надійшли матеріали адміністративної справи № 620/1116/20 разом з поданням судді Чернігівського окружного адміністративного суду Баргаміної Н.М. про розгляд цієї справи Верховним Судом як зразкової в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 4. Верховний Суд ухвалою від 21.04.2020 відкрив провадження у зразковій адміністративній справі № 620/1116/20 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії та вирішив здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п`яти суддів. 5. У письмовому відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 відповідач проти неї заперечує та просить суд відмовити у її задоволенні з огляду на відсутність законних підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання позивача на підставі довідки від 25.02.2020 № 03/36 - 740, виданої Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Чернігівській області (далі - Теруправління ДСА), виходячи з суддівської винагороди судді, обчисленої з базового посадового окладу у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, оскільки станом на 01.01.2020 чинними залишались положення пункту 25 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), якими було введено певну диференціацію щодо визначення розміру суддівської винагороди та розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці в залежності від проходження кваліфікаційного оцінювання. ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 6. Дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками справи, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне. 7. Указом Президента України від 14.12.2005 № 1764/2005 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 було призначено строком на п`ять років на посаду судді Городянського районного суду Чернігівської області. Постановою Верховної Ради України від 02.12.2010 № 2760-VI «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Городянського районного суду Чернігівської області. Указом Президента України від 02.04.2011 № 344/2011 «Про переведення суддів» переведено суддю Городянського районного суду Чернігівської області ОСОБА_1 на роботу на посаді судді Чернігівського районного суду Чернігівської області. Згідно із поданою до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС) заявою рішенням останньої від 07.06.2018 ОСОБА_1 було включено до списку суддів, стосовно яких призначено кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді. ОСОБА_1 пройшов перший етап кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді - склав іспит, за результатами якого набрав 167, 125 балів. До закінчення проходження кваліфікаційного оцінювання суддів, позивач звернувся із заявою про звільнення його у відставку, яка надійшла до Вищої ради правосуддя 25.02.2019. Рішенням Вищої ради правосуддя від 26.03.2019 № 929/0/15-19 позивача за його заявою від 25.02.2019 звільнено у відставку з посади судді Чернігівського районного суду Чернігівської області. З 05.04.2019 ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ та отримує щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці у розмірі 80 % суддівської винагороди, обчисленої відповідно до Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». Розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці позивача на час призначення склав 41 493, 60 грн. У зв`язку із зміною розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, 25.02.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці до якої додав довідку від 25.02.2020 № 03/36 - 740, видану Теруправлінням ДСА, про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Вказана довідка видана ОСОБА_1 відповідно до Додатку 2 до Порядку подання документів для призначення (перерахунку) і виплати щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці органами Пенсійного фонду України, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.01.2008 № 3-1, Закону № 1402-VIII зі змінами, рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020, про те, що станом на 01.01.2020 суддівська винагорода, яка враховується при призначенні/перерахунку його щомісячного довічного грошового утримання як судді у відставці складає 124 858, 80 грн, у тому числі: 1. Посадовий оклад - 69366, 00 грн; 2. Доплата за вислугу років - 41619, 60 грн; 3. Доплата за перебування на адміністративній посаді в суді - 6936, 60 грн; 4. Доплата за науковий ступінь - 0, 00 грн; 5. Доплата за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці - 6936, 60 грн; 6. Щомісячна доплата відповідно до частини шостої статті 135 Закону № 1402-VIII - 0, 00 грн. Листом від 13.03.2020 № 2500-0339-8/8276 ГУ ПФУ повідомило позивача про прийняте ним рішення від 05.03.2020 про відмову в проведенні перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді на підставі довідки від 25.02.2020 № 03/36-740, виданої Теруправлінням ДСА з посиланням, зокрема на те, що перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці проводиться у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Натомість, після 18.02.2020 не приймались нормативно-парові акти щодо зміни розміру складових такої винагороди. ОСОБА_1 , вважаючи протиправними дії та рішення відповідача щодо відмови в перерахунку його щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці згідно із його заявою від 25.02.2020, звернувся до суду з даним позовом. ІІІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 8. Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував наступні обставини справи та норми чинного законодавства. 9. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 10. За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. 11. Статтею 64 Конституції України гарантовано, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. 12. Частиною першою статті 126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. 13. Також у статті 126 Конституції України зазначено, що підставою для звільнення судді є, зокрема, подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 4 частини п`ятої). 14. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон №1402-VIII. 15. Згідно із пунктом 2 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу. 16. Згідно із частиною першою статті 142 Закону №1402-VI судді, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками - пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання. До досягнення зазначеного віку право на пенсію за віком або щомісячне довічне грошове утримання мають чоловіки 1955 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 1) 61 рік - які народилися з 1 січня 1954 року по 31 грудня 1954 року; 2) 61 рік 6 місяців - які народилися з 1 січня 1955 року по 31 грудня 1955 року. 17. При цьому, суддя у відставці, який не досяг віку, встановленого частиною першою цієї статті, отримує щомісячне довічне грошове утримання. При досягненні таким суддею віку, встановленого частиною першою цієї статті, за ним зберігається право на отримання щомісячного довічного грошового утримання або, за його вибором, призначається пенсія на умовах, визначених Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (частина друга статті 142 Закону №1402-VI). 18. Відповідно до частини третьої статті 142 Закону №1402-VI щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді. 19. Частиною четвертою та п`ятою цієї ж статті передбачено, що у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. 20. Разом з цим, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №1402-VIII були передбачені певні особливості визначення розміру суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці. 21. Так, пунктом 22 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII було визначено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01.01.2017 отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». 22. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (пункт 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII). 23. Законом України від 16.10.2019 №193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», який набрав чинності 07.11.2019, було виключено зазначені вище пункти 22, 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, якими було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом; що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». 24. Розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2020 року: а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року (пункт 24 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII). 25. Пунктом 25 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII встановлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу. 26. В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону. 27. Досліджуючи поняття «щомісячне довічне грошове утримання судді», Конституційний суд України у мотивувальній частині рішення від 14.12.2011 №18-рп/2011 вказав, що це утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу, а правова природа щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та щомісячного грошового утримання діючого судді однакова, а самі ці поняття однорідні та взаємопов`язані, ідентичні, відрізняються лише за способом фінансування: судді у відставці виплату одержують з Пенсійного фонду України за рахунок Державного бюджету, діючі судді - виключно з Державного бюджету України. У цьому ж рішенні Конституційний суд України також вказав про неможливість звуження змісту та об`єму гарантій незалежності суддів, а відповідно, матеріального та соціального забезпечення. 28. У Рішенні Конституційного Суду України від 03.06.2013 № 3-рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) зазначено, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості. Щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу. Конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. 29. Конституційний Суд України неодноразово висловлював аналогічні правові позиції у відношенні гарантій незалежності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення у своїх рішеннях, а саме: від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002 (справа про пільги, компенсації та гарантії), від 01.12.2004 № 19-рп/2004 (справа про припинення дій чи обмеження пільг, компенсацій та гарантій), від 11.10.2005 № 8-рп/2005 (справа про пенсії та щомісячне довічне грошове утримання), від 18.06.2007 № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів), від 22.05.2008 № 10-рп/2008, а також у рішенні від 18.02.2020 № 2-р/2020. 30. Так, рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020 були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 25 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідних положень Закону №1402-VIII зі змінами. 31. У вказаному рішенні (пункти 15-17) зазначено, що згідно з положеннями пункту 25 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу. В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону. Право судді на відставку є конституційною гарантією незалежності суддів (пункт 4 частини шостої статті 126 Конституції України). Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді; наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуття права на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19.11.2013 № 10-рп/2013). Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці; право судді у відставці на пенсійне забезпечення або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості; щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу; конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя (абзаци п`ятий, шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року№ 3-рп/2013). Конституційний Суд України зазначив, що розмір щомісячного довічного грошового утримання суддів, які не проходили оцінювання за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності та вийшли у відставку, відрізняється від розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які вийдуть у відставку після успішного проходження такого оцінювання. Отже, судді, які вже перебувають у відставці та досягли шістдесятип`ятирічного віку, з об`єктивних причин не мають можливості пройти кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді і пропрацювати після цього три роки, що є обов`язковою умовою для отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Конституційний Суд України вважає, що щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці має бути співмірним із суддівською винагородою, яку отримує діючий суддя. У разі збільшення розміру такої винагороди перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці має здійснюватися автоматично. Встановлення різних підходів до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів порушує статус суддів та гарантії їх незалежності. Запровадження згідно із положеннями пункту 25 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 різних підходів до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку, суперечить положенням частини першої статті 126 Основного Закону України щодо гарантування незалежності суддів Конституцією і законами України. 32. У зв`язку з викладеним, Конституційний Суд України рішенням від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020 пункт 25 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, яким було передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу, визнав неконституційним. 33. Згідно з частиною першою статті 91 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. 34. Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. 35. Отже, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 Закон № 1402-VIII не містить норм, які б по-різному визначали порядок обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці. 36. Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 06.03.2019 у справі № 638/12586/16-а та від 11.02.2020 у справі № 200/3958/19-а висловлював правовий висновок, відповідно до якого правовою підставою для перерахунку раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці є факт зміни грошового утримання/складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. 37. Разом з цим, колегія суддів зазначає, що набрання чинності рішенням Конституційного Суду України, яким визнаються неконституційними відповідні норми законодавства, тягне за собою виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів правовідносин до яких застосовуються (застосовувалися) положення законодавства, яке згодом було визнано неконституційним. Відтак, такі правовідносини безпосередньо пов`язуються з дією закону. Тобто, якщо це один день (втрата чинності повністю чи в окремій частині закону за рішенням Конституційного Суду України з дня його ухвалення), то цей строк закінчується о 24 години 00 хвилини цього дня. Відповідно, з 00 годин 00 хвилин наступного дня, з дати ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України, до правовідносин, що регулюється таким законодавством застосовується норма, що відповідає Конституції України, вступила у силу і діє. 38. Таким чином, перерахунок, який просить здійснити позивач з 01.01.2020, обумовлений відновленням раніше порушених його прав з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020. 39. Отже, саме з 19.02.2020, наступного дня з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020 у позивача виникло право (підстава) на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді відповідно до Закону № 1402-VIII. 40. При цьому, на переконання колегії суддів, зміна розміру окладу судді, який є складовою суддівської винагороди, є підставою для перерахунку довічного грошового утримання судді у відставці. 41. Разом з цим, в контексті даних правовідносин позивач просить перерахувати йому довічне грошове утримання судді у відставці з 01.01.2020, оскільки, як було зазначено вище, підпунктом 4 пункту 24 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII передбачалось, що розмір посадового окладу судді з 01.01.2020 становить для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. 42. З цього приводу колегія суддів зазначає, що позивач має право на перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки від 25.02.2020 № 03/36 - 740, виданої Теруправлінням ДСА про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці саме з 19.02.2020, оскільки саме з цієї дати втратили чинність обмеження, встановлені пунктом 25 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № №1402-VIII, згідно з якими право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу. 43. Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. 44. Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції. 45. Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Цneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. 46. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» («Doran v. Ireland», заява № 50389/99) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» («Salah Sheekh v The Netherlands»; заява № 1948/04), ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. 47. При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього. 48. До того ж, міжнародні документи з питань статусу та незалежності суддів, зокрема Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік), Основні принципи незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 від 13.12.1985), Рекомендації щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів (прийняті резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15.12.1989), Європейський статут судді (ухвалений Європейською Асоціацією Суддів у 1993 році), Європейська хартія щодо статусу суддів (10.07.1998), Загальна (Універсальна) хартія судді (схвалена Міжнародною Асоціацією Суддів 17.11.1999, Тайпеї (Тайвань), закріплюють єдиний підхід щодо отримання суддею достатньої винагороди для забезпечення своєї економічної незалежності. Винагорода не повинна залежати від результатів роботи судді та скорочуватися під час всього строку повноважень. Рівень суддівської винагороди встановлюється з тим, щоб захистити суддів від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. 49. Крім того, відповідно до пункту 29 Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов`язків. Ці фактори є невід`ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді. 50. У Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країни) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя (пункт 62). 51. Відповідно до пункту першого Основних принципів незалежності судових органів (схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985) «незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов`язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її». 52. Згідно з частиною другою статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. 53. Отже, забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи. 54. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. 55. Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, розмір якого повністю залежить від суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність. 56. На переконання колегії суддів різниця у правах суддів у відставці на перерахунок їх довічного грошового утримання судді в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання під час перебування на посаді судді та (або) необхідності пропрацювати на посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, порушує статус суддів та гарантії їх незалежності. 57. Враховуючи викладене, зважаючи на те, що ОСОБА_1 вийшов у відставку з посади судді до завершення проходження кваліфікаційного оцінювання суддів щодо нього і отримує щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці, яке має бути співмірним із суддівською винагородою, яку отримує повноважний суддя, колегія суддів приходить до висновку, що рішення ГУ ПФУ щодо відмови у перерахунку позивачу (судді у відставці) щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 05.03.2020 є протиправним та відповідно зазначене рішення територіального органу Пенсійного фонду України підлягає скасуванню. А відтак, позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ПФУ здійснити перерахунок та виплату позивачу щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі зазначеної вище довідки від 25.02.2020 № 03/36 - 740, виданої Теруправлінням ДСА, про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання з 01.01.2020 є такою, що підлягає частковому задоволенню, а саме, з 19.02.2020. 58. Відповідно до частини десятої статті 290 КАС України у рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд додатково зазначає: 1) ознаки типових справ; 2) обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм; 3) обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. 59. Це рішення суду є зразковим для справ, у яких: позивачі мають статус судді у відставці та не проходили (не пройшли) кваліфікаційне оцінювання суддів під час перебування на посаді судді та (або) не пропрацювали на посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання; відповідачем у них є один і той самий суб`єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи) - територіальні органи Пенсійного фонду України - Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (у зв`язку із відмовою відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України здійснити перерахунок щомісячного грошового утримання судді у відставці після 18.02.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020) з врахуванням розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді . позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (по-різному висловлені, але однакові по суті: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу - судді у відставці, який не проходив (не пройшов) кваліфікаційне оцінювання суддів та (або) не пропрацював на відповідній посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, здійснити перерахунок та виплату щомісячного грошового утримання судді у відставці згідно із довідкою про суддівську винагороду працюючого на відповідній посаді судді, у правовідносинах, що виникли після дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020. 60. На інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, може впливати подальша зміна законодавства, що регулює ці правовідносини, та інший предмет спору у подібних правовідносинах. 61. Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. 62. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина третя статті 139 КАС України). 63. При зверненні до суду з даною позовною заявою ОСОБА_1 згідно із наявною у справі квитанцією від 25.03.2020 № 20680 сплатив судовий збір у розмірі 840, 80 грн. 64. Оскільки позов ОСОБА_1 містив декілька вимог (дві) немайнового характеру, які хоча і частково, але підлягають задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат колегія суддів визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог. 65. Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягає сума у розмірі 840,80 грн. На підставі викладеного, керуючись статтями 245, 246, 290 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ВИРІШИВ: 1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 05.03.2020 про відмову в перерахунку ОСОБА_1 щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці згідно із його заявою від 25.02.2020. 3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області здійснити ОСОБА_1 , як судді у відставці, перерахунок та виплату щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці згідно із довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області від 25.02.2020 № 03/36-740, з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 19.02.2020. 4. В іншій частині позовних вимог - відмовити. 5. Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок). 6. Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. 7. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 8. Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів. Рішення складене та підписане 16.06.2020. ........................... ........................... ........................... ........................... ........................... А.І. Рибачук, Я.О. Берназюк, І.В. Желєзний, С.Г. Стеценко, Л.В. Тацій, Судді Верховного Суду http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89872243
  3. Це наша справа. Верховний суд зазначив, що іпотека припиняється в разі припинення основного зобов`язання, зокрема, на підставі виконання. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних із припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості, припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов`язання. За відсутності заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання іпотека припиняється.
  4. Постанова Іменем України 01 липня 2020 року м. Київ справа № 127/14182/17 провадження № 61-15405св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Олійник А. С., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко Валентина Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року у складі судді Вохмінової О. С. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк» або Банк) про визнання договору іпотеки припиненим, в обґрунтування якого зазначив, що 19 січня 2005 року між ним та Банком укладений кредитний договір № VIH0GK02020460, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 9 800,00 дол. США на придбання нерухомості. 19 січня 2005 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 80, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, належне йому на праві власності - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 42,9 кв. м. Приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В. В. у зв`язку з посвідченням іпотечного договору накладена заборона відчуження зазначеної квартири за реєстровим № 80. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто суму заборгованості в розмірі 94 691,95 грн та судовий збір у розмірі 946,92 грн. Рішення суду виконано фактично і 16 червня 2017 року державним виконавцем виконавче провадження закінчено. Ураховуючи те, що рішення суду про стягнення боргу виконано у повному обсязі, а іпотека має похідний характер від основного зобов`язання, позивач, посилаючись на статтю 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вважав, що зобов`язання за кредитним договором є припиненим, а тому просив його позовні вимоги задовольнити. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року у позові ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що основне зобов`язання ОСОБА_1 не припинене, тому підстав для припинення іпотеки немає. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги, погодився із судом першої інстанції, що основне зобов`язання не припинене і строк дії іпотечного договору не закінчився, підстави для застосування частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» відсутні. При цьому апеляційний суд звернув увагу, що ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не спростував і не надав доказів щодо відсутності у нього кредитного боргу перед Банком. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У березні 2018 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 . Касаційна скарга обґрунтована тим, що: ? заочне рішення суду від 02 лютого 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором виконано в повному обсязі, про що винесена постанова державного виконавця, відповідно зобов`язання за кредитним договором є припиненими, як і за договором іпотеки, який має похідний характер від нього; ? виписка Банку з рахунку боржника станом на 07 липня 2017 року, яку надано в суді першої інстанції, на підтвердження того, що існує заборгованість за кредитним договором, ніким не підписана та на ній відсутні печатки Банку, що не може бути доказом у справі; ? згідно з поясненнями представника відповідача погашена через Староміський відділ державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області сума була розподілена наступним чином: 1 825,17 дол. США - списано на заборгованість за кредитом та 1 825,17 дол. США - погашення пені, з чим категорично не погоджується позивач, оскільки це нічим не мотивовано. У червні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на її необґрунтованість, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. Інших відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на адресу Верховного Суду не надходило. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2018 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 05 квітня 2018 року, якою надано строк для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року; витребувано матеріали справи № 127/14182/17 із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У червні 2018 року матеріали справи № 127/14182/17 надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 у зв`язку з рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу та матеріали справи № 127/14182/17 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року справупризначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиноюдругою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 січня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № VIH0GK02020460, відповідно до якого позивач отримав кредит у розмірі 10 378,00 дол. США (9 800,00 дол. США - на придбання житла, 307,00 дол. США - на оплату страхових платежів за нерухомість та 271,00 дол. США - на особисте страхування). Позичальник повинен був сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 254,10 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом, процентами, комісії, а також інших витрат Банку згідно з пунктами 2.2.9, 4.3 кредитного договору. Позичальник також зобов`язувався сплачувати проценти за кредитом згідно з пунктами 1.1, 3.1, 3.2 кредитного договору. Сплату процентів у повному обсязі позичальник зобов`язався здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту (підпункт 2.2.2), сплатити комісію відповідно до пунктів 1.1 та 3.11 кредитного договору (підпункт 2.2.3) та здійснити погашення кредиту в порядку, сумах та у строки, передбачені пунктами 1.1, 2.3.3 кредитного договору (підпункт 2.2.4). За користування кредитом у період з дати списання коштів з кредитного рахунка до дати погашення кредиту позичальник щомісячно в період сплати сплачує проценти в розмірі, зазначеному в пункті 1.1 кредитного договору (пункт 3.1). При порушенні позичальником зобов`язань з погашення кредиту, передбачених пунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 кредитного договору позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом в подвійному розмірі, від зазначеного в пункті 1.1, на місяць, нараховані від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом (пункт 3.2). Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 в розмірі 7 162,78 дол. США, що станом на 20 серпня 2014 року складає 94 691,95 грн, та судовий збір - 946,92 грн. Сума боргу визначена станом на 20 серпня 2014 року і складається з: 3 352,78 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 312,43 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 604,47 дол. США - заборгованості за комісієюза користування кредитом, 893,10 дол. США - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. Рішення суду набрало законної сили, виконавчий лист пред`явлений до виконання і в зв`язку зі сплатою боржником ОСОБА_1 боргу в сумі 94 691,95 грн виконавче провадження закінчене, про що прийнято постанову від 16 червня 2017 року. Матеріали справи містять наданий Банком розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, згідно з яким станом на 07 липня 2017 року загальна заборгованість за тілом кредиту складала 1 304,02 дол. США, загальний залишок заборгованості за процентами - 6 084,84 дол. США, сума пені - 6 459,48 дол. США, сума комісії - 604,47 дол. США, загальна сума заборгованості - 14 452,81 дол. США. 28 липня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. виданий виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_1 на користь Банка загальної суми заборгованості в розмірі 14 402,81 дол. США, що складається із залишку заборгованості за кредитом у розмірі 1 304,02 дол. США, залишку заборгованості за процентами у розмірі 6 084,84 дол. США, комісії у розмірі 604,47 дол. США та пені у розмірі 6 409,48 дол. США. Окрім цього, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року у справі № 127/22484/17 (ухвала про відкриття провадження у зазначеній справі: а. с. 93) позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», треті особи - приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Бондар І. М., головний державний виконавець Староміського відділу державної виконавчої служби м. Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Дзюбенко С. М., задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений у місті Дніпро приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. 28 липня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 7069, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 в загальній сумі 14 402,81 дол. США, що за курсом НБУ станом на 07 липня 2017 року становить 375 341,66 грн. Нормативно-правове обґрунтування Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи зі змісту статей 526, 599 ЦК України, зобов`язання вважається виконаним належним чином, якщо таке виконання здійснене відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться. За приписами статей 3, 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Отже, іпотека припиняється в разі припинення основного зобов`язання, зокрема, на підставі виконання. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних із припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості, припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов`язання. За відсутності заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання іпотека припиняється. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовив у позові ОСОБА_1 , оскільки вважав, що зобов`язання за кредитним договором від 19 січня 2005 року не припинене, так як кредит у повному обсязі не погашений, що підтверджується наданою відповідачем випискою, заочне рішення суду, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором, виконано позивачем у червні 2017 року, борг стягнутий станом на 20 серпня 2014 року, договір не був розірваний і дія його не зупинена. Із зазначеним колегія суддів не може погодитися в повній мірі, враховуючи нижче викладене. У випадку пред`явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти. Вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням. Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов`язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред`явлення вимоги. Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця. При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою. Відповідно до пункту 5.1 кредитного договору він діє до повного виконання сторонами зобов`язань за цим договором, а згідно з пунктом 27 договору іпотеки його термін дії - до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та всім додатковим угодам до нього. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц, що згідно з частинами четвертою-п`ятою статті 82 ЦПК України має преюдиційне значення для справи, яка розглядається, обґрунтування позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» викладено наступним чином: «між сторонами 19.05.2005 року було укладено кредитний договір №VIН0GK02020460, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав у банку кредит у розмірі 9 800,00 доларів США на придбання нерухомості, з процентною ставкою 1,00% річних. Термін повернення кредиту 17.01.2010 року. Відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. У зв`язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 7 162,78 доларів США». У мотивувальній частині цього заочного рішення зазначено, що за відповідачем за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 станом на 20 серпня 2014 року рахується заборгованість в сумі 7 162,78 дол. США, що складається з 3 352,78 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 312,43 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 604,47 дол. США - заборгованості по комісії за користування кредитом, 893,10 дол. США - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. Згідно з резолютивною частиною заочного рішення від 02 лютого 2015 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 у розмірі 7 162,78 дол. США, що за курсом 13,22 грн за один долар США, встановленим розпорядженням Національним банком України від 20 серпня 2014 року, становить 94 691,95 грн. Отже, при прийнятті заочного рішення судом установлено, що ОСОБА_1 не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, процентами, а також іншими витратами відповідно до умов договору, у зв`язку з чим вже після закінчення строку кредитування станом на 20 серпня 2014 року у позичальника утворилась заборгованість у розмірі 7 162,78 дол. США, що включає в себе 3 352,78 дол. США безпосередньо заборгованості за кредитом. Заочне рішення суду набрало законної сили, виконавчий лист пред`явлений до виконання і в зв`язку зі сплатою боржником ОСОБА_1 боргу в сумі 94 691,95 грн виконавче провадження закінчене, про що прийнято постанову від 16 червня 2017 року. Водночас у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення. Зазначеного правового висновку дійшла Велика Палата у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) (пункти 55, 56). Також відповідач згідно із випискою відповідача, що міститься в матеріалах справи, продовжував нараховувати проценти (на залишок простроченої заборгованості за кредитом) і після 17 січня 2010 року (закінчення строку кредитування), і після винесення судом заочного рішення на користь Банка, про що свідчать суми у відповідних колонках «Нараховано процентів на залишок поточної заборгованості за кредитом», «Нараховано процентів на залишок простроченої заборгованості за кредитом» і «Загальний залишок заборгованості за процентами». Водночас припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Враховуючи наведені суперечності, без з`ясування питання, чи дійсно за заочним рішенням суду від 02 лютого 2015 року з ОСОБА_1 стягувалась вся сума заборгованості за кредитним договором чи лише її частина, чи мало місце пред`явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів шляхом подання Банком позову про стягнення заборгованості із позичальника станом на 20 серпня 2014 року у взаємозв`язку з умовами кредитного договору, чи є повністю погашеною заборгованість позичальника згідно з умовами наданого йому Банком кредиту саме в доларах США та частини третьої статті 1049 ЦК України (позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок) не можна дійти беззаперечного висновку про те, що основне зобов`язання ОСОБА_1 не припинене, про що передчасно зазначають суди першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи суди мають врахувати викладене вище, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і відзивам сторін; вирішити справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права; ухвалити законне і справедливе судове рішення. Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик Джерело: ЄДРСР 90563008
  5. Це наша справа. Після виконання рішення суду щодо стягнення заборгованості божник має право вимагати припинення кредитного договору, договору іпотеки та поруки. ВС зазначив, що у цій справі позивач просила визнати припиненими правовідносини за кредитним договором у зв`язку з його виконанням, визнати припиненими поруку та іпотеку у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. З урахуванням підстав позову та змісту позовних вимог стаття 625 ЦК України не застосовується до правовідносин, які виникли між сторонами.
  6. Постанова Іменем України 22 липня 2020 року м. Київ справа № 761/3465/17 провадження № 61-41257св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів : Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Публічне акціонерне товариство «БТА Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року у складі судді Рибака М. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 26 червня 2018 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «БТА БАНК» (далі - ПАТ «БТА БАНК»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи»(далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання припиненими правовідносин за кредитним договором у зв`язку з його виконанням, визнання припиненими поруки та іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Позов обґрунтований тим, що 30 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством «Український кредитно-торговий банк» (далі - ВАТ «Український кредитно-торговий банк»), правонаступником якого є ПАТ «БТА БАНК», укладено кредитний договір № 020/06к, за умовами якого банк надав позивачу кредитні кошти в розмірі 126 000,00 дол. США строком до 30 жовтня 2021 року зі сплатою 13% річних. Позивач кредитні кошти отримала в касі банку. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між позивачем та банком укладено договір іпотеки, предметом якого є нежилі приміщення (в літ. В): з приміщення № 1 до приміщення 12 (групи приміщень № 20 а),загальною площею 91,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року стягнуто з неї на користь банку 1 032 129,62 грн заборгованості за кредитним договором, з яких: 932 147,00 грн - заборгованість за кредитом, 99 982,29 грн - заборгованість за відсотками. За договором факторингу від 03 квітня 2014 року ПАТ «БТА БАНК» відступило право вимоги за кредитним договором ТОВ «Кредитні ініціативи». Відповідно до витягу з реєстру сума боргу позивача, яка була відступлена, становила 4 153,74 дол. США. У виконавчому провадженні, відкритому на підставі рішення суду, стягувачеві ПАТ «БТА Банк» передано земельні ділянки у Васильківському районі Київської області у с. Липовий Скиток на загальну суму 711 860,00 грн та особисто нею перераховано грошові кошти в сумі 427 004,63 грн, які державний виконавець направив стягувачу ТОВ «Кредитні ініціативи». Державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження щодо стягнення заборгованості на підставі виконавчого листа, виданого Оболонським районним судом міста Києва. Вважає, що нею було виконано грошове зобов`язання за кредитним договором в повному обсязі. Позивач просила суд припинити правовідносини за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року № 020/06к у зв`язку з виконанням зобов`язань за ним, визнати припиненими договір поруки від 30 жовтня 2006 року № 020/06к, договір іпотеки від 30 жовтня 2006 року, який зареєстровано в реєстрі за № 4214, у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 26 червня 2018 року, у позові відмовлено. Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє його від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов`язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК. ОСОБА_1 не спростувала факт несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кредитним договором від 18 листопада 2011 року, яке було виконано боржником лише 20 квітня 2016 року, що надає право стягувачу порушувати питання про застосування до боржника положень статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 26 червня 2018 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції 09 серпня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до розпорядження від 14 квітня 2020 року № 1078/0/226-20 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи», пунктів 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (зі змінами та доповненнями), рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя» доповідачем у справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Олійник А. С. 13 липня 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суди не взяли до уваги усіх доказів у справі, не з`ясували усіх обставин, що призвело до ухвалення незаконних рішень. 25 квітня 2016 року грошове зобов`язання за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року № 020/06к виконано в повному обсязі на суму 1 032 129,62 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 лютого 2016 року у справі за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості встановлено, що строк виконання за кредитним договором настав до моменту укладання договору факторингу, що підтверджується рішенням Оболонського районного суду від 30 травня 2011 року, яким стягнуто всю заборгованість за достроково розірваним кредитним договором, тому ТОВ «Кредитні ініціативи» не має повноважень щодо нарахування пені, тому відсутні додаткові зобов`язання за кредитним договором. ПАТ «БТА Банк» до укладення з ТОВ «Кредитні ініціативи» спірної факторингової угоди від 03 квітня 2014 року вже реалізувало своє право грошової вимоги до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за кредитним договором № 020/06к від 30 жовтня 2006 року, шляхом пред`явлення відповідного позову, який був задоволений судом, у зв`язку з чим ПАТ «БТА Банк» отримало процесуальний статус стягувача, а не кредитора у зобов`язанні. TOB «Кредитні ініціативи» немаєможливостей на умовах, визначених кредитним договором, реалізувати відступлене йому право грошової вимоги, щодо якого спір вирішено в судовому порядку, оскільки це може спричинити допритягнення боржника (позичальника) двічі (або більше разів) до відповідальності за вчинення одного й того самого правопорушення, що суперечить нормам статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено. Аргументи інших учасників справи Відзив ТОВ «Кредитні ініціативи» на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на судові рішення є безпідставними, оскільки рішенням Оболонського районного суду від 30 лютого 2011 року стягнено лише суму заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року № 2-70/11, вимога про розірвання кредитного договору первісним кредитором не ставилась, рішення щодо розірвання цього договору не ухвалювалось. Рішенням Оболонського районного суду від 30 лютого 2011 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 лютого 2016 року, відмовлено TOB «Кредитні ініціативи» виключно з підстав недоведеності суми заборгованості, водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що відкрито виконавче провадження, під час якого частково стягнено вказаний борг. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2017 року, відмовлено в позові ОСОБА_1 про визнання частково недійсним договору факторингу та договорів про передачу права вимоги, оскільки на час відсутплення права вимоги немає доказів, що зобов`язання за кредитним договором виконане в повному обсязі. Зобов`язання за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року № 020/06к є чинними, боржник його не виконує, заборгованість непогашена. Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 березня 2018 року у справі № 305/1293/16-ц, провадження № 61-5779св18, від 18 січня 2018 року у справі № 309/4208/13-ц, провадження № 61-1627св17, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником вчасно, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання, оскільки зобов`язання залишається невиконаним. ОСОБА_1 не спростувала факт несвоєчасного виконання грошового зобов`язання, тому стягувач має право на стягнення коштів відповідно до статті 625 ЦК України. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 30 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Український кредитно-торговий банк», правонаступником якого є ПАТ «БТА БАНК», укладено кредитний договір № 020/06к, за умовами якого банк надав позивачу кредитні кошти в розмірі126 000,00 дол. США строкомдо 30 жовтня 2021 року зі сплатою 13 % річних. Позивач кредитні кошти отримала в касі банку. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між позивачем та банком укладено договір іпотеки, предметом якого є нежилі приміщення (в літ. В): з приміщення № 1 до приміщення № 12 (групи приміщень № 20 а),загальною площею 91,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 30 жовтня 2006 року між ВАТ «Український кредитно-торговий банк», правонаступником якого є ПАТ «БТА БАНК», та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 020/06к. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року стягнуто з неї на користь банку 1 032 129,62 грн заборгованості за кредитним договором, з яких: 932 147,00 грн - заборгованість за кредитом, 99 982,29 грн - заборгованість за відсотками. 23 липня 2012 року головний державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції Диких О. О. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 2-70, виданого 18 листопада 2011 року Оболонським районним судом м. Києва, про стягнення боргу в сумі 1 033 949,62 грн. Постановою державного виконавця від 22 квітня 2013 року передано земельні ділянки у Васильківському районі Київської області в с. Липовий Скиток на загальну суму 711 860,00 грнстягувачеві в рахунок погашення боргу на загальну суму 711 860,00 грн. За договором факторингу від 03 квітня 2014 року ПАТ «БТА БАНК» відступило право вимоги за кредитним договором ТОВ «Кредитні ініціативи». 03 квітня 2014 року між ПАТ «БТА Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір про передачу прав за іпотечними договорами. Відповідно до витягу з реєстру сума боргу позивача, яка була відступлена, становила 4 153,74 дол. США. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 березня 2017 року у справі № 761/5191/16-ц, яке набрало законної сили, відмовлено в позові ОСОБА_1 до ПАТ «БТА Банк», ТОВ «Кредитні ініціативи», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: старший державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві Бучко В. В., державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві Чорний В. В. про визнання частково недійсними договору факторингу та договорів про передачу прав вимоги. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2014 року замінено стягувача у виконавчому провадженні з ПАТ «БТА Банк» на ТОВ «Кредитні ініціативи». 20 квітня 2016 року ОСОБА_1 на депозитний рахунок Відділу державної виконавчої служби сплатила кошти в сумі 427 004,63 грн та 21 квітня 2016 року державний виконавець відповідно до розпорядження № 33449027/16 грошові кошти в розмірі 322 089,62 грн скерував стягувачу. 25 квітня 2016 року старший державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 2-70, який виданий 18 листопада 2011 року Оболонським районним судом міста Києва у зв`язку із виконанням рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом позову є припинення правовідносин за кредитним договором у зв`язку з його виконанням, визнання припиненими поруки та іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходив із таких обставин: заборгованість за кредитним договором, яка стягнута рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року визначена банком станом на 26 квітня 2010 року та фактично погашена позивачем 20 квітня 2016 року, виконавчий лист перебував на виконанні у державного виконавця і лише 25 квітня 2016 року старший державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 2-70, який виданий 18 листопада 2011 року Оболонським районним судом міста Києва на виконанням рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. Суд апеляційної інстанції одночасно дійшов таких висновків: суд першої інстанції правильно виходив з недоведеності та необґрунтованості позовних вимог, обгрунтовано дійшов висновку, що зобов`язання не були виконані належним чином; позивач не підтвердила належними доказами виконання зобов`язань за кредитним договором належним чином; ОСОБА_1 та її представники не спростували факт несвоєчасного виконання грошового зобов`язання, що дає право стягувачу порушувати питання про застосування до боржника статті 625 ЦК України; наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов`язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526 ЦК України. Верховний Суд з огляду на встановлені обставини та висновки суду апеляційної інстанції зазначає таке. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Суди встановили, що заборгованість за кредитним договором, яка стягнена рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року, була визначена банком станом на 26 квітня 2010 року та фактично погашена позивачем 20 квітня 2016 року. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Верховний Суд зазначає, що виконання зобов`язання виступає підставою припинення лише тоді, коли проведене належним чином, тобто не тільки відповідає встановленим вимогам (статті 526-545 ЦК України), а й прийняте кредитором. Неналежне виконання договору не призводить до припинення зобов`язання. Належне виконання зобов`язання має підтверджуватися належними і достовірними доказами. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України ,інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Для учасників зобов?язальних правовідносин важливим є реалізація основної мети зобов?язання. Досягнення цієї мети пов?язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим якісним показникам, які загалом можна об?єднати поняттям належного виконання. Стаття 625 ЦК України визначає особливості цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов`язань. У цій справі позивач просила визнати припиненими правовідносини за кредитним договором у зв`язку з його виконанням, визнати припиненими поруку та іпотеку у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. З урахуванням підстав позову та змісту позовних вимог стаття 625 ЦК України не застососвується до правовідносин, які виникли між сторонами. Згідно з матеріалами справи постановою державного виконавця від 22 квітня 2013 року передано земельні ділянки у Васильківському районі Київської області у с. Липовий Скиток на загальну суму 711 860,00 грнстягувачеві в рахунок погашення боргу на загальну суму 711 860,00 грн (т. 1, а. с. 62). 25 квітня 2016 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження щодо стягнення заборгованості на підставі виконавчого листа, виданого Оболонським районним судом міста Києва (т. 1, а. с. 80). 20 квітня 2016 року ОСОБА_1 на депозитний рахунок Відділу державної виконавчої служби сплатила кошти в сумі 427 004,63 грн (т. 1, а. с. 89). Суд апеляційної інстанції не перевірив та не виклав чіткі та однозначні висновки, чи виконала позивач зобов`язання відповідно до вимог статтей 526-545 ЦК України, чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами, не з`ясував, чи зобов`язання позивача за вказаними нею договорами припинилися, чи є підстави для застосування статті 599 ЦК України. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції, не надав оцінку усім обставинам у справі, та не виклав висновки щодо застосування норми матеріального права до правовідносин сторін, що потребує з`ясування обставин справи та оцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції, судове рішення підлягає скасуванню, оскільки не відповідає вимогам частини третьої статті 263 ЦПК України. Клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні за участю сторін суд касаційної інстанції відхилив, з огляду на відсутність необхідності заслухати пояснення сторін (статті 43, 402 ЦПК України). Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд бере до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про її передачу на новий розгляд для повного, всебічного та об`єктивного дослідження та встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для її правильного вирішення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 26 червня 2018 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко Джерело: ЄДРСР 90591416
  7. Дан Бялік в черговий раз примусив уповноважену особу дотримуватись законодавства та не зловживати правами. Замість виконання рішення та повернення коштів уповноважена особа вирішила звернутись за роз'ясненням, розраховуючи напевне на відтермінування виконання. Однак при цьому, не сплатила судовий збір. Цим рішенням ВС зазначив, що пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції передбачено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством. Таким чином, вже особисто уповноважена особа ФГВФО повинна сплатити судовий збір. Відповідальність настає.
  8. Ухвала 29 липня 2020 року м . Київ справа № 761/14537/15-ц провадження № 61-43456св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), учасники справи: скаржник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович, розглянувши заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового рішення та визначення порядку виконання додаткового рішення, ВСТАНОВИВ: Описова частина У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та Кредит»). Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року скаргу Бяліка Дана задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги Бяліка Дана про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа від 05 лютого 2018 року скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року касаційну скаргу Бяліка Дана задоволено. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасовано та постановлено в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині. Визнано неправомірним та скасовано рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. Зобов`язано Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду. Короткий зміст заяви про ухвалення додаткового рішення У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про ухвалення додаткового рішення. Свої вимоги мотивував тим, що АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернулося до Верховного Суду із заявою про розяснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року, при цьому не сплатило судовий збір за подання такої заяви. Ухвалою Верховного Суду України від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено. Проте питання про судові витрати не вирішено. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави судовий збір у розмірі 1 051 грн. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Заява про ухвалення додаткового рішення підлягає задоволенню з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, обєкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору регулюються Законом України «Про судовий збір». Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції передбачено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством. За приписами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, повязані з розглядом справи, у разі відмови в позові, покладаються на позивача. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням: розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ураховуючи те, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено, питання про судові витрати не вирішено, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви Бяліка Дана та ухвалення додаткового рішення суду про розподіл судових витрат. Висновки за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення суду Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про стягнення з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави несплачений судовий збір у розмірі 1 051 грн. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні заяви про визначення порядку виконання додаткового рішення суду ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про визначення порядку виконання додаткового судового рішення та вжиття заходів забезпечення його виконання, посилаючись на те, що 23 травня 2020 року набрав чинності Закон України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», яким частину четверту статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено пунктом 11, згідно з яким виконавчий документ повертається виконавцем стягувачу без прийняття до виконання, якщо Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку. Зазначав, що унаслідок внесення вказаних змін до процесуального законодавства кредитори позбавлені можливості предявити до виконання виконавчі документи, боржниками за якими є неплатоспроможні банки. Посилаючись на те, що додаткове рішення про стягнення судового збору з банку-боржника, який є неплатоспроможним, виконати неможливо, просив визначити порядок виконання додаткового рішення про розподіл судових витрат шляхом зобов`язання керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» Міхна С.С. перерахувати судовий збір з рахунку ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на відповідний рахунок Верховного Суду, призначений для сплати судового збору, а також з метою забезпечення виконання додаткового судового рішення - тимчасово, до моменту фактичного виконання судового рішення, обмежити у праві виїзду за межі України ОСОБА_3 - керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит». Порядок виконання рішень суду на користь держави регулюється Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція) та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягнення коштів на користь держави здійснюється в загальному порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Пунктом 3 статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за виконавчим документом про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступає орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення, або орган державної влади (крім суду), який відповідно до закону прийняв таке рішення. За іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступають органи державної податкової служби. Отже, ОСОБА_1 не є стороною у виконавчому провадженні про стягнення судового збору в дохід держави. Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового рішення. Керуючись статтями 141, 267, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: Заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового судового рішення задовольнити. Ухвалити додаткове судове рішення у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В., заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит». Стягнути з Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави 1 051 грн судового збору не сплаченого при поданні заяви про роз`яснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року. У задоволенні заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового судового рішення відмовити. Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді: А. І. Грушицький І . В. Литвиненко Є. В. Петров І. М. Фаловська Джерело: ЄДРСР 90784314
  9. Цього разу в огляді, зокрема, можна знайти відповіді на такі питання: ✅ чи може відмова у «дисконті» судового збору судом касаційної інстанції порушити право на доступ до суду (BALKŪNAS v. Lithuania); ✅ чи може це саме право порушити здійснення адміністративним судом розгляду справи в порядку письмового провадження (IDŽANOVIĆ v. Croatia); ✅ за яких умов позбавлення батька батьківських прав відповідатиме вимогам ст. 8 Конвенції (ILYA LYAPIN v. Russia); ✅ чи є дискримінацією встановлення різних пільг для осіб з обмеженими фізичними можливостями залежно від причини настання інвалідності (POPOVIĆ AND OTHERS v. Serbia). Також в огляді описані справи щодо доволі рідкісних аспектів дії Конвенції – права на оскарження у кримінальних справах (стаття 2 Протоколу № 7 до Конвенції) та права не бути засудженим двічі за одне правопорушення (стаття 4 Протоколу № 7 до Конвенції). https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogljad_ESPL_07_2020.pdf Огляд рішень ЄСПЛ за липень 2020 року.pdf
  10. В огляді зібрано найважливіші правові позиції ККС ВС за І півріччя 2020 року, які для зручності користування систематизовано за відповідними питаннями кримінального та кримінального процесуального права. Видання містить лише короткий огляд правових висновків із посиланням на ЄДРСР та може стати у нагоді усім представникам юридичних професій. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogljad_KKS_01_01_30_06_2020.pdf Огляд судової практики ВС-ККС за перше півріччя 2020 року.pdf
  11. До огляду вміщено низку важливих правових позицій Касаційного кримінального суду у складі ВС, висловлених під час розгляду кримінальних проваджень у червні 2020 року, зокрема щодо: ✅ можливості вирішення питань про розподіл процесуальних витрат в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності; ✅ застосування ст. 71 КК України у випадку скасування судом апеляційної інстанції попереднього вироку в частині призначення покарання з підстав неправильного звільнення від відбування покарання або у зв’язку з необхідністю призначити більш суворе покарання; ✅ кваліфікації викрадення чужого майна з колодязя кабельної каналізації електрозв’язку (телекомунікаційного колодязя); ✅ звільнення неповнолітнього від покарання на підставі ст. 105 КК України без призначення йому конкретного покарання, передбаченого санкцією статті закону України про кримінальну відповідальність, за якою його було визнано винуватим. Предметом розгляду Касаційного кримінального суду також були й інші питання застосування норм кримінального та кримінального процесуального права України, зокрема стосовно того, чи можлива спеціальна конфіскація автомобіля, який не використовувався як знаряддя вчинення злочину, передбаченого ст. 249 КК України; чи слід використовувати відсильну примітку ст. 3692 КК України до нечинного Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» під час встановлення ознак суб’єкта відповідного злочину; чи є істотним порушенням вимог КПК України роз’яснення особі права на суд присяжних лише на етапі підготовчого судового засідання; з якого моменту починається перебіг строку на апеляційне оскарження ухвали суду для особи, інтересів якої вона стосується, якщо це судове рішення постановлено без виклику цієї особи. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogljad_KKS_06_2020.pdf Огляд практики ВС-ККС за червень 2020 року.pdf
  12. В огляді зібрано найважливіші правові позиції КГС ВС за І півріччя 2020 року, які для зручності користування систематизовано за різними категоріями справ. Видання містить лише короткий огляд правових висновків із посиланням на ЄДРСР та може стати у нагоді усім представникам юридичних професій. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogljad_KGS_01_01_30_06_2020.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за перше півріччя 2020 року.pdf
  13. В огляді запропоновано найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед правових висновків містяться, зокрема, такі: ✅ факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу, на ім’я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім’я якої зареєстроване. Таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому відчуження частки цього майна на публічних торгах без згоди іншого з подружжя порушує право останнього як співвласника на вільне користування і розпорядження нерухомим майном; ✅ відчуження частки корпоративних прав одним із подружжя під час розгляду справи судом не позбавляє права іншого з подружжя претендувати на компенсацію ½ від вартості частки майна товариства відповідно до частки другого з подружжя у статутному фонді цього товариства; ✅ об’єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя з визначенням часток; ✅ заявлення вимог про розірвання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, в одному провадженні свідчить про наявність юридичного спору між сторонами, а тому є належним способом захисту цивільних прав та інтересів одного із подружжя. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Oglyad_podil_majna.pdf Оглядом судової практики ВС-КЦС у справах щодо розподілу майна подружжя.pdf
  14. Це наша справа. Суд зазначив, що задовольняючи вимоги заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, виходив з того, що незабезпечення позову в обраний позивачем спосіб може призвести до утруднення виконання рішення суду в майбутньому. Зокрема, судом накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка є безпосереднім предметом даного спору, оскільки позивачем заявлено вимоги про витребування на свою користь вказаного нерухомого майна. У випадку відчуження ОСОБА_2 спірної квартири виконання можливого рішення суду про витребування від неї на користь ОСОБА_1 спірної квартири буде унеможливлене. Не можуть бути підставою для скасування судового рішення, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги в частині того, що дії АТ «Укрсоцбанк» щодо оформлення в позасудовому порядку права власності на спірну квартиру відповідали вимогам закону та укладеному між сторонами договору іпотеки. Оскільки відповідні обставини підлягають встановленню судом під час вирішення спору по суті, а не на стадії забезпечення позову. Доводи апеляційної скарги щодо не вжиття судом першої інстанції заходів зустрічного забезпечення в справі, не ґрунтуються на нормах процесуального права. Так як в силу ч. 1 ст. 154 ЦПК України застосування інституту зустрічного забезпечення, окрім випадків передбачених частиною 3 цієї статті, є правом, а не обов`язком суду.
  15. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД єдиний унікальний номер справи 761/36592/19 номер апеляційного провадження: 22-ц/824/103/2020 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: судді - доповідача Білич І.М. суддів Сержанюк А.С., Іванченка М.М. при секретарі Кемському В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - Галаса Павла Васильовича на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року, постановлену під головуванням судді Шевченківського районного суду міста Києва Піхур О.В., у цивільній справі №761/36592/19 за заявою про вжиття заходів забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Сороки Валерія Миколайовича, ОСОБА_2 треті особи: Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», ОСОБА_3 , про визнання протиправним, скасування рішення та витребування майна з чужого незаконного володіння. в с т а н о в и л а: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним,і скасування рішення та витребування майна з чужого незаконного володіння, за яким: просила визнати незаконними дії державного реєстратора щодо проведення 27.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк»; визнати протиправним та скасувати відповідне рішення державного реєстратора, а також витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивача зазначену квартиру. Разом з поданням позову ОСОБА_1 було заявлено клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно (квартиру). З посиланням на те, що невжиття обраного позивачем заходу забезпечення позову може утруднити виконання майбутнього рішення суду, оскільки відповідач має безперешкодну змогу відчужити зазначену квартиру. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року заяву задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_2 . Не погодившись з ухвалою, представник АТ «Укрсоцбанк» подав апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просив її скасувати та постановити нову, якою відмовити у задоволені клопотання про забезпечення позову. Посилаючись на недоведеність позивачем того, що невжиття обраного ним заходу забезпечення позову ускладнить або зробить неможливим виконання майбутнього рішення суду. Вказуючи також при цьому на безпідставність невжиття судом заходів зустрічного забезпечення. На час перебування даної справи в суді апеляційної інстанції, на адресу останнього представником АТ «Альфа-Банк» було подано клопотання про заміну сторони правонаступником в порядку положень ст. 55 ЦПК України, а саме АТ «Укрсоцбанк» його правонаступником -Акціонерне товаристо «Альфа -Банк» виходячи з того, що 10 вересня 2019 року Загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк». Таким чином, 15 жовтня 2019 року відповідно до п.п. »г» п.11 ч. 4 ст.1 Закону України «Про спрощення процедур реорганізації та капіталізації банків» п.п.3.1, 5.3, Постанови Правління НБУ № 189 від 27.06.2008 року «Про затвердження положення про особливості реорганізації банку за рішенням його власників» було затверджено Передавальний акт, у відповідності до якого АТ «Альфа -Банк» у порядку правонаступництва набуває всіх прав за переданими йому активами ( включаючи права за договором забезпечення, у тому числі поруки), а також набув обов`язків боржника за вимогами кредиторів ( вкладників) за переданими зобов`язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів. Колегія суддів вважає, що заявлене клопотання не може бути вирішено судом апеляційної інстанції, так як даний суд не здійснює розгляд справи по суті, а вирішує питання проміжкової процесуальної дії - перегляд ухвали про забезпечення позову. Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» будучи повідомленим про розгляд справи в установленому законом порядку, до початку розгляду справи подало до суду заяву щодо можливого розгляду справи за відсутності їх представника. Зазначивши про підтримання поданої апеляційної скарги з підстав викладених у ній. Інші учасники справи про день і час її розгляду повідомлялися належним чином у встановленому законом порядку. В судове засідання не з`явилися, поважність причин неявки суду не повідомили. Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність в силу вимог ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 149 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів, щодо охорони матеріально - правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі. За змістом ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Згідно п.1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Задовольняючи вимоги заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, виходив з того, що незабезпечення позову в обраний позивачем спосіб може призвести до утруднення виконання рішення суду в майбутньому. Зокрема, судом накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка є безпосереднім предметом даного спору, оскільки позивачем заявлено вимоги про витребування на свою користь вказаного нерухомого майна. У випадку відчуження ОСОБА_2 спірної квартири виконання можливого рішення суду про витребування від неї на користь ОСОБА_1 спірної квартири буде унеможливлене. Не можуть бути підставою для скасування судового рішення, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги в частині того, що дії АТ «Укрсоцбанк» щодо оформлення в позасудовому порядку права власності на спірну квартиру відповідали вимогам закону та укладеному між сторонами договору іпотеки. Оскільки відповідні обставини підлягають встановленню судом під час вирішення спору по суті, а не на стадії забезпечення позову. Доводи апеляційної скарги щодо не вжиття судом першої інстанції заходів зустрічного забезпечення в справі, не ґрунтуються на нормах процесуального права. Так як в силу ч. 1 ст. 154 ЦПК України застосування інституту зустрічного забезпечення, окрім випадків передбачених частиною 3 цієї статті, є правом, а не обов`язком суду. При цьому, обставини для обов`язкового зустрічного забезпечення, передбачені ч. 3 ст. 154 ЦПК України, при розгляді заяви в даній справі не встановлені. Що в свою чергу, не позбавляє заявника права звернутися до суду першої інстанції з вмотивованим клопотанням про застосування зустрічного забезпечення в порядку ч. 6 ст. 154 ЦПК України. Крім того, вжиті заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, діють до набрання рішенням суду по даній справі законної сили та спрямовані виключно на забезпечення можливості виконання такого рішення у майбутньому, не порушуючи законних прав та інтересів відповідача. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду постановлена з дотриманням норм процесуального права і підстав для її скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема. Керуючись ст.ст. 368, 372,374,375, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,- п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - Галаса Павла Васильовича залишити без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 15 липня 2020 року. Суддя-доповідач: Судді: Джерело: ЄДРСР 90436297
  16. В связи с судебной реформой Порошенко-Филатова-USAID, нарушение сроков рассмотрения дел в судах приобрело массовый и поголовный характер. Судьи Большой палаты Верховного суда (без Украины) указали, каким образом физическим и юридическим лицам возместить в судебном порядке ущерб связанный с длительным рассмотрением дела и кто будет в таких исках ответчиком. Обо всем этом Вы узнаете из видео. https://youtu.be/Fz-2j4Wgv5w Хотите быть в курсе важных изменений в законодательстве Украины? Подписывайтесь на канал и приглашайте друзей: https://bit.ly/2G12dHy
  17. В дайджесті, зокрема, вміщено правові висновки Великої Палати ВС, а також найактуальнішу практику Касаційного цивільного суду з цієї соціально чутливої та соціально орієнтованої категорії справ. Трудові спори системно займають третє місце за кількістю розглянутих справ КЦС. Тільки за перше півріччя 2020 року їх кількість становила 1415 і поступається лише спорам, що виникають із договірних відносин та щодо відшкодування шкоди. У дайджесті вміщено практику з усіх видів трудових правовідносин, від моменту їх виникнення (укладання трудового договору), розвитку та зміни (питання оплати праці, відпустки, дисциплінарної та матеріальної відповідальності, зміни істотних умов праці тощо) і до їх припинення (з ініціативи роботодавця, з ініціативи працівника). Розглядаються деякі питання щодо застосування норм процесуального права під час розгляду трудових спорів. Важливе місце в дайджесті належить практиці ВП ВС, у якій чітко розмежовано, які спори з трудо-правовим елементом розглядаються в цивільній, адміністративній чи господарській юрисдикціях, а які не підлягають розгляду в судовому порядку. Сьогодні з упевненістю можна сказати, що цей дайджест є найповнішим збірником практики ВС, яка заклала міцний фундамент єдності та правової визначеності під час вирішення трудових спорів. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/dajdzhest_VS.pdf Дайджест судової практики ВС зі спорів, що виникають із трудових відносин.pdf
  18. Два судді Великої палати зробили дуже цікавий висновок з посиланням на практику ЄСПЛ. На їх думку в Україні можливо стягнути компенсацію фізичній особі у цивільному процесі за тривалий розгляд справи. При цьому відповідачем, на ї переконання повинно бути Міністерство юстиції України.
  19. ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна) суддів Великої Палати Верховного Суду Гудими Д. А. та Кібенко О. Р. Справа № 520/2261/19 Провадження № 11-957 заі 19 І. Короткий виклад історії справи 1. 7 березня 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовною заявою до Держави України «в особі Вищої ради правосуддя» (далі - ВРП). Зурахуванням уточнень просила: 1.1. Визнати протиправною бездіяльність Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 та заяви про відвід судді, поданої у цій справі. 1.2. Стягнути з Держави України «в особі ВРП» компенсацію за порушення Державою Україною розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 у сумі 24 385,15 грн. 2. Позовну заяву мотивувала так : 2.1. На розгляді у Дзержинському районному суді міста Харкова перебуває цивільна справа № 638/2261/18 за позовом позивачки до ОСОБА_2 (далі - батько дитини) про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини. З позовом у тій справі позивачка звернулася 22 лютого 2018 року, а провадження у ній суд відкрив 22 березня 2018 року. 2.2. 16 листопада 2018 року у справі № 638/14694/18 позивачка заявила відвід судді Омельченко К. О. (далі - головуючий суддя), однак станом на час звернення із позовом у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані справу № 638/14694/18 суд не розглянув. 2.3. Тривалість розгляду справи № 638/14694/18, а також поданої у ній заяви про відвід не відповідають гарантії розумного строку розгляду справи. Таку розумність треба оцінювати у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine, заява № 19312/06). Відстрочення конкретної стадії провадження є можливим за умови, що загальна тривалість провадження не є надмірною (див. рішення ЄСПЛ від 8 грудня 1983 року у справі «Претто й інші проти Італії» (Pretto and Оthers v. Italy, заява № 7984/77), а тривалі періоди затримання проваджень без будь-яких пояснень є неприйнятними (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1984 року у справі «Бомартен проти Франції» (Beaumartin v. France, заява № 15287/89). Не може бути виправданим збільшення строків судового розгляду справи через відсутність достатньої кількості суддів та/або їх перевантаженість. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) покладає на держави-учасниці обов`язок організувати судові системи так, щоб судді мали можливість діяти відповідно до вимог Конвенції, зокрема розглядати справи протягом розумного строку (рішення ЄСПЛ від 6 вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України», (Pavlyulynets v. Ukraine, заява № 70767/01), та щоб могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, які стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного строку (див. рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy, заява № 36813/97)). До справ, які потребують особливої оперативності, належать справи стосовно опікунства над дитиною та справи щодо батьківської відповідальності (див. рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Лаїно проти Італії» (Laino v. Italy, заява № 33158/96)). 2.4. У справі № 638/14694/18 не було обставин, які могли би зумовлювати збільшення тривалості розгляду справи поза межами строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). 2.5. Держава Україна як учасник Конвенції не виконала обов`язок організувати судову систему так, щоби судді могли розглядати справи протягом розумного строку. Такий обов`язок з організації судової системи покладений на ВРП. Тому відповідачем є Держава Україна «в особі ВРП». 3. 18 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 4. У цьому рішенні суд першої інстанції встановив такі обставини: 4.1. 22 березня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова відкрив провадження у цивільній справі № 638/2261/18 за позовом позивачки про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини. 4.2. 21 червня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалив заочне рішення у справі № 638/2261/18: задовольнив позов у повному обсязі та стягнув з батька дитини на користь позивачки аліменти на утримання малолітнього сина у розмірі 8 000 грн щомісячно, починаючи з 20 лютого 2018 року і до досягнення дитиною повноліття. Для виконання цього рішення 27 липня 2018 року суд видав виконавчий лист. 4.3. 30 серпня 2018 року батько дитини звернувся до Дзержинського районного суду міста Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 21 червня 2018 року, прийнятого у справі № 638/2261/18. 4.4. 29 жовтня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова постановив ухвалу, якою задовольнив заяву батька дитини про перегляд заочного рішення. 4.5. 15 листопада 2018 року позивачка подала заяву про відвід головуючого судді у справі № 638/2261/18, однак, станом на час звернення з позовом до суду у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані цивільну справу № 638/2261/18 суд не розглянув. 4.6. 3 грудня 2018 року та 8 лютого 2019 року позивачка подала до ВРП дисциплінарні скарги щодо неналежної поведінки головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/2261/18. 5. Суд першої інстанції мотивував рішення про відмову у задоволенні позову так : 5.1. Учасник справи у разі незгоди з діями судді, визначеного для розгляду судової справи, має право ініціювати процедуру дисциплінарного провадження стосовно такого судді, навівши доводи, які будуть предметом перевірки ВРП. Остання повноважна встановити наявність або відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у межах визначеної законом процедури. Проте позивачка не скаржиться на порушення ВРП вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження. 5.2. Протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового акта віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними та реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 800/426/17). Але позивачка не довела належними та допустимими доказами те, що ВРП допустила стосовно неї бездіяльність. 5.3. Здійснення ВРП дисциплінарного провадження щодо судді не впливатиме на процесуальну поведінку останнього, тобто не існує причинно-наслідкового зв`язку між тими обставинами, які спонукали позивачку звернутися до суду з позовом у справі № 520/2261/19 (порушення права на судовий захист в частині дотримання суддею гарантії розумного строку розгляду цивільної справи та вирішення заяви про відвід), і поведінкою ВРП у відносинах із позивачкою. 6. 12 вересня 2019 року позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким позов задовольнити повністю. Мотивувала апеляційну скаргу так : 6.1. Відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, і позивачка оскаржує саме бездіяльність останньої. 6.2. Держава бере участь в адміністративних справах через відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції. Тому ВРП як орган, до компетенції якого віднесені питання, пов`язані з урегулюванням діяльності судової системи України, судів і суддів, є належним суб`єктом владних повноважень, що має діяти від імені Держави України як відповідача у справі № 520/2261/19. 6.3. Суд першої інстанції необґрунтовано вважав, що позивачка скаржиться на порушення вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження стосовно головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18. У позовній заяві позивачка вказала про подання нею дисциплінарних скарг стосовно цього лише з метою інформування адміністративного суду про вжиття заходів оскарження дій/бездіяльності судді у передбаченому для цього законом порядку. Такі доводи не були підставою позову у справі № 520/2261/19. 6.4. Притягнення головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18 до дисциплінарної відповідальності не призведе до поновлення права позивачки на розгляд справи протягом розумного строку. Тому ефективними способами захисту такого права буде визнання протиправною бездіяльності Держави України та стягнення з нього відповідної компенсації. 6.5. Усупереч вимогам КАС України суд першої інстанції поклав обов`язок доказування на позивачку, хоча згідно з частиною другою статті 77 цього кодексу саме суб`єкт владних повноважень має довести правомірність його рішення, дії чи бездіяльності. 6.6. Суд першої інстанції не вказав, який орган державної влади є відповідальним за роботу судової системи і не замінив ВРП, якщо вважав, що ВРП не є таким органом. 7. 25 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою відмовила у задоволенні апеляційної скарги позивачки та залишила рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року без змін. Мотивувала постанову так : 7.1. В Україні немає органу, який би здійснював нагляд і контроль за діяльністю суддів поза межами дисциплінарних процедур, оскільки це суперечить конституційним гарантіям незалежності суддів і недопустимості впливу на них під час здійснення правосуддя. А ВРП не наділена повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя, у тому числі контролювати дотримання строку розгляду справи чи певного процесуального питання та надавати вказівки з цього приводу. 7.2. Позивачка реалізувала право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, звернувшись до ВРП зі скаргами про вчинення такого поступку суддею Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/14694/18. Отже, саме у тій процедурі ВРП могла перевірити законність дій судді, що стали підставою для звернення до суду із позовом у справі № 520/2261/19. 7.3. У матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували факт допущення ВРП протиправної бездіяльності щодо позивачки й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю та несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18. 7.4. Питання про стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за недотримання судом гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 не можна вирішити поза з`ясуванням конкретних обставин такого розгляду й оцінкою дій судді у тому судовому процесі. Це може зробити виключно ВРП у межах відповідних дисциплінарних процедур. Зокрема ВРП може з`ясувати: чи був розгляд цивільної справи позивачки поза межами установлених законом строків наслідком протиправного порушення суддею вимог законодавства; чи недотримання розумного строку розгляду справи було зумовлене певними чинниками, що об`єктивно унеможливлювали її розгляд або перешкоджали цьому (наприклад, об`єктивною неможливістю сформувати склад суду, тимчасовою непрацездатністю судді або учасника (учасників) справи, надмірним навантаженням на суддю, зловживанням учасником справи процесуальними правами тощо); чи віднайшов суд у справі № 638/2261/18 баланс між потребою розглянути її якомога швидше та вимогою дотримання прав всіх її учасників. 7.5. З огляду на положення статті 55 КАС України держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади. Тому не заслуговують на увагу доводи позивачки про те, що відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, бездіяльність якої оскаржує позивачка. ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 8. З висновками більшості колег про наявність підстав для залишення без змін рішення суду першої інстанції не погоджуємося. Позивачка оскаржувала не бездіяльність ВРП з розгляду дисциплінарних скарг на головуючого суддю у справі № 638/2261/18, а бездіяльність Держави України, яка, на думку позивачки, не забезпечила додержання національними судами конвенційної гарантії розумного строку розгляду вказаної цивільної справи. Оскільки позивачка не вважала ВРП відповідачем, суди обох інстанцій помилково звертали увагу на те, що вона не обґрунтувала позов протиправними діями ВРП під час розгляду її скарг на дисциплінарні правопорушення головуючого судді у справі № 638/2261/18. Певним чином цим помилковим висновкам сприяли, як видається, процесуальні помилки позивачки і з визначенням судочинства, за правилами якого розглядати такий спір, і з визначенням того, що є предметом позову, а що - його підставою, і з визначенням представника Держави України як відповідача за позовом, і з обґрунтуванням позову. (1.1) Щодо юрисдикції суду 9. На нашу думку, спір, який виник у позивачки з державою є цивільним, а не адміністративним, як хибно вважала позивачка та суди обох інстанцій. Саме помилка позивачки з визначенням юрисдикції суду на неякісні приписи КАС України зумовили розгляд цивільної справи за правилами адміністративного судочинства, а також, можливо, й відмову у позові. 10. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 12. ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 13. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа. 15. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Таким спором є, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). 16. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). 17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 19. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)). 20. Тому помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 21. Вважаємо, що спір позивачки з Державою Україною, представником якої позивачка вважала ВРП, є приватноправовим. За змістом він не має ознак публічно-правового спору, незважаючи на те, що у справі фігурує ВРП і однією з позовних вимог є визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП». У спорі позивачки з державою остання не здійснює стосовно позивачки жодних публічно-владних управлінських функцій, зокрема не управляє поведінкою позивачки та не має впливу на таку поведінку. Позивачка звинуватила Державу Україну не у тому, що та не виявила владні повноваження стосовно позивачки, а у тому, що держава не виявила її владу для впливу на судову систему, для організації останньої так, щоби у кожній конкретній справі, зокрема і в цивільній справі № 638/2261/18, гарантія судового розгляду впродовж розумного строку не була ілюзорною. 22. Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача-суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України). 23. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п`ята статті 21 КАС України). 24. Зазначені приписи статей 5 і 21 КАС України стали основою для висновку судів першої й апеляційної інстанцій про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду справи № 520/2261/19 і, ймовірно, саме ці приписи зумовили звернення позивачки до адміністративного суду. Проте, якщо позивачка помилилася стосовно застосування норм процесуального права, то суди, як видається, не могли вважати відповідачем у справі ВРП, коли позивачка це заперечувала та, починаючи з позовної заяви, вказувала відповідачем Державу Україну «в особі ВРП». 25. Більше того, оскільки у справі № 520/2261/19 право позивачки на компенсацію за порушення державою гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід, поданої у тій справі, не можна захистити шляхом задоволення вимоги про визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», а тільки шляхом стягнення з Держави України такої компенсації, позовною вимогою є саме вимога про таке стягнення для відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи. 26. Доводи позивачки про протиправність бездіяльності Держави України, яка не створила умов для реалізації права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи, зокрема поданої заяви про відвід, - це підстава вимоги про стягнення коштів, а не самостійна позовна вимога. Суд має задовольнити вимогу про стягнення, коли вважатиме, що держава внаслідок її дій чи бездіяльності допустила порушення гарантії розгляду справи впродовж розумного строку, а не тоді, коли задовольнить окрему позовну вимогу про визнання протиправною бездіяльності держави. Крім того, зауважимо, що для присудження такої компенсації встановлення факту протиправності дій або бездіяльності держави не є необхідним. Суд має встановити наявність обставин, які підтверджують необґрунтовані затримки під час розгляду справи, а не протиправність дій або бездіяльності, які зумовили такі затримки. 27. З огляду на вказане, ні за суб`єктним, ні за предметним критеріями спір у справі № 520/2261/19 не був адміністративним. Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення суду першої інстанції, а провадження у справі - закрити. І в майбутньому фізичні особи можуть звертатися до суду з аналогічними позовами про стягнення компенсацій за правилами саме цивільного судочинства. Проте, за умови, якщо держава впровадить адміністративний (позасудовий) порядок надання компенсації за надмірну тривалість судового провадження, оскарження дій і бездіяльності уповноваженого державного органу, його посадових осіб може відбуватися за правилами адміністративного судочинства. (1.2) Щодо представника Держави України як відповідача 28. Відповідачем позивачка вказала Державу Україну «в особі ВРП» і заявила позовні вимоги, одна з яких стосувалася визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 і розгляду заяви про відвід судді у тій справі, а інша - стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за порушення вказаної гарантії під час розгляду зазначеної справи. Тобто, вимоги позивачки стосувалися деліктних правовідносин, які склалися у неї з державою через неналежне, на думку позивачки, гарантування їй права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід судді у тій справі, внаслідок чого позивачка претендувала на отримання компенсації від Держави України. Такі правовідносини є цивільними. Тому до них слід застосовувати приписи Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 29. Держава Україна є учасником цивільних відносин і набуває та здійснює цивільні права й обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина друга статті 2, частина перша статті 170 ЦК України). 30. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). 31. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частини перша та друга статті 48 ЦПК України). 32. Згідно з частиною третьою статті 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим кодексом. Указаний припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України. 33. За змістом частини четвертої статті 58 ЦПК України та частини четвертої статті 55 КАС України як у редакції, що була чинною до 29 грудня 2019 року, так і в редакції, що була чинною з цієї дати, держава бере участь у справі черезвідповідний орган державної влади відповідно до його компетенції. Від імені цього органу до 29 грудня 2019 рокудіяли його керівник або представник, а з указаної дати - керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або представник. 34. Отже, і у цивільному, і в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33); від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22)). Зазвичай держава бере участь у справі як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду (див. постанову від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити позовну вимогу до Держави України, не є обов`язковою. Як і не має потреби залучати у будь-якій якості до участі у справі Державну казначейську службу України чи її територіальний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64)). 35. Хоча позивачка не визначила ВРП відповідачем, а вказала її представником Держави України як відповідача у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду у постанові виснувала, що оскільки за статтею 55 КАС України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, то саме ВРП є відповідачем. Вважаємо такий висновок помилковим. Незалежно від того, який орган державної влади позивачка вказала у позовній заяві представником Держави України, саме остання є відповідачем. 36. Крім того, на наш погляд, позивачка помилково вказала ВРП представником відповідача, вважаючи, що цей орган має «обов`язок належного організування судової системи України». Повноваження ВРП визначені статтею 131 Конституції України, а також статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII). За змістом приписів вказаних актів, хоча ВРП через виконання її повноважень певним чином і впливає на організацію судової системи, однак така організація не покладена виключно на ВРП. Для прикладу, систему судів (судоустрій) України, судочинство у них визначає у Законах України парламент (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України), належні умови для функціонування судів та діяльності суддів створює Кабінет Міністрів України (абзац восьмий пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Як зазначені, так і деякі інші повноваження органів державної влади, покликані забезпечити належну організацію судової системи України. Тому ВРП не могла бути представником Держави України як відповідача у справі № 520/2261/19 з огляду на ті підстави позову, які сформулювала позивачка. Велика Палата Верховного Суду, як видається, даремно звернула увагу на те, що у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували допущення ВРП протиправної бездіяльності щодо позивачки й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю та несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18. 37. Зауважимо, що, визначаючи орган, уповноважений представляти державу у спірних правовідносинах, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 28), а саме : 37.1. Суд не має повноважень представляти державу як відповідача у судовому процесі за позовом про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя. 37.2. Беручи до уваги принцип незалежності суду, i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) має бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). 37.3. Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 711/2652/17). Якщо на підставі рішення суду за таким позовом держава мала виплатити стороні відшкодування через помилку, допущену у здійсненні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову (див. також: Висновок № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів (пункт 37), постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 24)). 38. З огляду на вказані висновки у спорі позивачки з Державою Україною представником відповідача згідно з підпунктом 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228, у редакції, чинній на час подання позову, мало бути Міністерство юстиції України, до завдань якого належало забезпечення представництва інтересів держави у судах України. (1.3) Щодо ефективного способу захисту права на розгляд цивільної справи впродовж розумного строку 39. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2020 рокуу справі № 520/2261/19 вказала, що порушене позивачкою питання про стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за недотримання судом гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 не можна вирішити поза зв`язком зі з`ясуванням конкретних обставин її розгляду й оцінкою дій судді у цьому процесі, що може зробити лише ВРП у межах відповідних дисциплінарних процедур. Підставою для відмови у задоволенні позову Велика Палата Верховного Суду вважала, зокрема, те, що у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували факт допущення ВРП протиправної бездіяльності й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю і несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18. 40. До таких висновків Велику Палату Верховного Суду могли спонукати дії самої позивачки, яка, крім визначення відповідачем Держави України «в особі ВРП», акцентувала увагу на неналежності виконання саме ВРП «обов`язку належного організування судової системи України», звертала увагу на спроби ініціювати дисциплінарні провадження щодо головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18. Крім того, у «шапці» позовної заяви зазначила відповідачем Державу Україну «в особі ВРП», а у рубриці «Визначення відповідача» у тексті такої заяви (а. с. 9 - зворот) після набору цитат з Конвенції, Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не сформулювала чіткого висновку про те, чи вважає відповідачем саме Державу Україну. Проте надалі у тій самій рубриці «уточненої позовної заяви» (а. с. 77 - зворот) прямо вказала, що відповідачем є Держава Україна «в особі саме ВРП». Тому зі змісту як адміністративного позову, так і апеляційної скарги (а. с. 144) видається очевидним, що підстави позову аж ніяк не були пов`язані безпосередньо з діями чи бездіяльністю лише ВРП. 41. Згідно з пунктом першим статті 6 Конвенції кожен має право, зокрема, на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.Така гарантія «цивільного аспекту» статті 6 Конвенції передбачена і у відповідних процесуальних законах. Так, розумність строків розгляду справи судом є однією з основних засад (принципів) як цивільного, так і адміністративного та господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункт 8 частини третьої статті 2 КАС України, пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України). Порушення зазначеного принципу може негативно впливати на ефективність правосуддя та на авторитет судової влади. 42. Як неодноразово зазначав ЄСПЛ у його рішеннях, саме до компетенції національних судів належить організувати судовий розгляд так, щоб він був швидким та ефективним (див. mutatis mutandis від 18 червня 2009 року у справі «Пилипей проти України» (Pilipey v. Ukraine, заява № 9025/03, § 31), рішення від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 28), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukraine, заява № 36545/02, § 60) й інші). 43. На підставі пункту 1 статті 6 Конвенції у кожної держави-учасниці виник позитивний обов`язок не тільки закріпити у національних юридичних нормах гарантію розгляду справи впродовж розумного строку, але й передбачити ефективні засоби юридичного захисту на випадок, якщо така гарантія буде порушена. Свого часу ЄСПЛ виснував, що для цілей Конвенції таким засобом в Україні не може бути притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (див. mutatis mutandis рішення від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 27), від 30 листопада 2006 року у справі «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine, заява № 23786/02, § 35), від 18 липня 2006 року у справі «Єфименко проти України» (Efimenko v. Ukraine, заява № 55870/00, § 49)). 44. Цей висновок ЄСПЛ зробив на підставі законодавства, яке не дозволяло сторонам у справі ініціювати дисциплінарне провадження щодо судді. Такий засіб не був для сторін доступним безпосередньо, а залежав від розсуду органів і посадових осіб, визначених у частині другій статті 97 Закону України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 року. З того часу законодавство про дисциплінарну відповідальність суддів суттєво змінилося. Проте і за чинним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року саме по собі порушення гарантії розумного строку розгляду справи не є підставою для дисциплінарної відповідальності судді. Підставами дисциплінарної відповідальності судді можуть бути тільки такі порушення вказаної гарантії, коли мають місце «безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень» (пункт 2 частини першої статті 106 цього Закону). Але навіть у перелічених випадках і за умови притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, як і раніше, у законодавстві України відсутня окрема гарантія надання особі, право якої на розгляд справи впродовж розумного строку було порушене, будь-якого відшкодування шкоди за таке порушення та прискорення розгляду певної судової справи, розгляд якої не завершився. 45. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Метою цієї статті є забезпечення механізму, завдяки якому особи можуть скористатися засобами судового захисту на національному рівні від порушення конвенційних прав перед тим, як вдатися до механізму звернення до ЄСПЛ (див. mutatis mutandis рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Ukraine, заява № 30210/96, § 152)). Вирішальним для оцінки ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги на тривалість провадження є те, чи забезпечує відповідний засіб, створений державою, адекватне виправлення ситуації постраждалої особи. 46. ЄСПЛ неодноразово визнавав порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції щодо гарантування права на вирішення судом спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру впродовж розумного строку, а також порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних юридичних засобів захисту від порушення зазначеного права (див., наприклад, рішення від 1 березня 2018 року у справі «Літвінюк проти України» (Litvinyuk v. Ukraine, заява № 55109/08, § 22-28), від 12 жовтня 2017 року у справі «Криворотова та інші проти України» (Krivorotova and Others v. Ukraine, заяви № 57166/08 та 3 інші, § 7-11), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukraine, заява № 36545/02, § 55-62, 66)). З огляду на це для належного виконання рішень ЄСПЛ держава мала би вжити заходи загального характеру, спрямовані на недопущення визнання аналогічних порушень Конвенції у майбутньому (абзац дев`ятий частини першої статті 1, частина перша статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Одним із таких заходів є не тільки внесення змін до чинного законодавства, але й зміна практики його застосування (пункт «а» частини другої статті 13 вказаного Закону). 47. У ситуації, якщо порушення права на розгляд справи впродовж розумного строку ще триває, законодавство має передбачати, насамперед, можливість запобігання продовженню такого порушення (гарантувати прискорення розгляду справи), тоді як у випадку, якщо суд уже розглянув справу з порушенням зазначеного права, має існувати доступний і ефективний компенсаторний механізм - адміністративний та/чи судовий. Останній може бути передбачений або як частина оскарження до судів апеляційної та касаційної інстанцій порушення гарантії розумного строку розгляду у судах першої й апеляційної інстанцій відповідно, або як самостійне, наприклад, спрощене провадження за окремим позовом про відшкодування державою шкоди, завданої зазначеним порушенням. 48. Компенсаторний механізм не буде ефективним, якщо суди, оцінюючи тривалість провадження, не застосовуватимуть стандарти ЄСПЛ, зокрема, аналізуватимуть лише певні періоди розгляду справи, а не всю його тривалість, залишатимуть поза увагою такі чинники як наслідки тривалості провадження у справі в контексті ситуації на момент ухвалення судового рішення, відсутність оцінки того, чи провадження у справі тривало довше, ніж було необхідно. Такі й інші недоліки заходів загального характеру, вжитих на виконання рішення у справі «Кудла проти Польщі», ЄСПЛ встановив, оцінюючи у пілотному рішенні від 7 липня 2015 року у справі «Рутковський та інші проти Польщі» (Rutkowski and Others v. Poland, заяви № 72287/10, 13927/11 і 46187/11) Закон «Про порушення права сторони на розгляд справи без необґрунтованої затримки судового розгляду», прийнятий у Польщі 17 червня 2004 року. Цей закон дозволив сторонам провадження подавати скарги про порушення їхнього права на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо провадження у справі тривало довше, ніж це було необхідно для з`ясування фактичних і юридичних аспектів справи. Проте ЄСПЛ звернув увагу, зокрема, на те, що навіть якщо суди Польщі на підставі зазначеного закону визнавали, що гарантія розумного строку розгляду була порушена у певній справі, вони нечасто присуджували компенсацію, а якщо присуджували, то така компенсація була незначною (§ 85), у ситуації пана Рутковського - меншою, ніж та, яку присуджує в аналогічних ситуаціях ЄСПЛ (§ 183). 49. У рішенні від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy [ВП], заява № 36813/97)ЄСПЛ визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту від надмірної тривалості судового провадження, а саме : - звернення про надання відповідної компенсації має бути розглянуте впродовж розумного строку (§ 195 рішення); - призначена компенсація має бути виплачена без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців з дня набрання законної сили рішенням про її присудження (§ 198 рішення); - процесуальні норми стосовно розгляду звернення про надання компенсації мають відповідати гарантіям справедливого судового розгляду, визначеним у статті 6 Конвенції, і можуть відрізнятися від загального порядку, передбаченого для звернення до суду з позовом про відшкодування збитків (§ 200); - норми стосовно судових витрат за звернення до суду про присудження компенсації можуть відрізнятися від загальних правил стосовно таких витрат і не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (§ 201); - у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але, коли мова йде про моральну шкоду, то існує обґрунтована та спростовна презумпція про те, що надмірно тривале провадження зумовлює завдання такої шкоди. Щоправда, може бути і таке, що в одних випадках ця шкода буде мінімальною, а в інших - її не буде взагалі (§ 203-204); - розмір компенсації має залежати від особливостей й ефективності національного засобу юридичного захисту. Так, якщо держава передбачила декілька таких засобів, один із яких призначений для прискорення розгляду справи, а інший - для отримання компенсації, то розмір останньої не повинен бути нерозумним у порівнянні з тими сумами, які присуджує ЄСПЛ в аналогічних справах. Розмір компенсації може бути навіть меншим, ніж той, який присуджує ЄСПЛ, але за умови, що рішення про присудження компенсації «узгоджуються з правовою традицією та рівнем життя у відповідній країні», є «швидкими, обґрунтованими та виконуються дуже швидко» (§ 205-206 і 213). 50. Для прикладу, в Італії 24 березня 2001 року був прийнятий Закон Пінто, який закріпив право на компенсацію за порушення гарантії розумного строку розгляду справи. Такою компенсацією могло бути як визнання у судовому рішенні порушення конвенційного права, так і присудження відповідної компенсації у грошовій формі. Заяву треба було подавати до апеляційного суду, в юрисдикції якого знаходився районний суд, який розглянув або розглядав справу. Тобто, подання заяви було можливим протягом провадження, про надмірну тривалість якого стверджував заявник, або протягом шести місяців з дня набрання чинності остаточним рішенням у відповідній справі. Відповідачем за заявою мав бути той орган державної влади, який здійснював організаційне забезпечення суду, що розглядав справу. Рішення за заявою набувало чинності з моменту винесення, було остаточним і не підлягало оскарженню (див. Гребенюк І . І. , Соловйов О. В . Проблема відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумного строку розгляду справ у судах загальної юрисдикції у контексті статей 6 та 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Режим доступу: https://minjust.gov.ua/m/str_4306). 51. У законодавстві України немає спеціальних норм для звернення до суду з вимогою до держави про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду судової справи, як і немає особливих процедур для швидкого розгляду такої вимоги. Позивачка помилково вважала, що припис статті 41 Конвенції, який надає ЄСПЛ право присудити справедливу сатисфакцію, застосовний і в національній правовій системі, а також не обґрунтовувала заподіяння їй моральної шкоди порушенням державою зазначеної гарантії, ймовірно, думаючи, що ЄСПЛ присуджує справедливу сатисфакцію за статтею 41 Конвенції безвідносно до виду шкоди та витрат, які слід компенсувати. 52. Незважаючи на означену відсутність спеціальних норм, немає підстави стверджувати, що законодавство забороняє людині звернутися до суду з таким позовом або унеможливлює таке звернення через необхідність вирішення питання про розумність тривалості розгляду справи тільки у дисциплінарному провадженні, розпочатому ВРП. Більше того, задоволення позову про стягнення з держави відшкодування шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи, саме по собі не може бути підставою для притягнення судді чи суддів, які розглядали відповідну справу, до дисциплінарної або іншої юридичної відповідальності, зокрема з огляду на відсутність необхідності встановлювати вину судді (суддів) у такому порушенні. 53. Загальні принципи відшкодування державою шкоди визначені у ЦК України: за змістом частини шостої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок іншої, ніж передбачено у частинах першій, другій і п`ятій цієї статті, дії або бездіяльності суду, відшкодовується на загальних підставах; шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу (частина перша статті 1173 ЦК України). У випадку задоволення відповідного позову судові витрати покладаються на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина перша та друга статті 141 ЦПК України). 54. Наявність або відсутність підстав для задоволення позову про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою розумного строку розгляду справи, а також розмір такого відшкодування суд мав би оцінювати з урахуванням критеріїв, вироблених у практиці ЄСПЛ, серед яких: юридична та фактична складність справи; поведінка сторін, а також інших учасників судового процесу; поведінка держави, її органів; важливість результату судового процесу для особи, яка скаржиться на його надмірну тривалість (див. mutatis mutandis рішення від 29 вересня 2011 року у справі «Скороход проти України» (Skorokhod v. Ukraine, заява № 47305/06, § 13), від 2 серпня 2010 року у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine, заява № 17185/02, § 78), від 18 червня 2009 року у справі «Пилипей проти України» (Pilipey v. Ukraine, заява № 9025/03, § 29), від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 36), від 13 листопада 2008 року у справі «Кушнаренко проти України» (Kushnarenko v. Ukraine, заява № 18010/04, § 19), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukrainе, заява № 36545/02, § 55), від 10 серпня 2006 року у справі «Кухарчук проти України» (Kukharchuk v. Ukrainе, заява № 10437/02, § 33), від 8 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України» (Smirnova v. Ukraine, заява № 36655/02, § 66) та інші). 55. Стосовно критерію поведінки держави під час розгляду відповідної справи, то оцінка такої поведінки з боку суду, який розглядатиме справу про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою гарантії розумного строку, має бути обмеженою та враховувати неможливість оцінювання в одній судовій справі діянь суду (судді) під час розгляду іншої справи. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) (див., наприклад, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 62-65), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункти 24-26), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 21)). 56. З огляду на вказане та на конституційні гарантії незалежності суддів і недопустимості впливу на них, оцінюючи підстави позову про відшкодування державою шкоди, завданої надмірною тривалістю судового провадження, суд не може оцінювати дії чи бездіяльність іншого суду з розгляду справи, на порушення гарантії розумного строку провадження в якій скаржиться позивач. Суд повинен оцінити поведінку держави, внаслідок якої певний суд або суддя не могли розглядати справу, зокрема через неможливість сформувати склад суду (внаслідок відсутності суддів у суді, відсутності у судді повноважень для розгляду справи тощо), замінити суддю у разі його тривалої тимчасової непрацездатності, призначити справу до судового розгляду, провести судове засідання у призначений час, надмірну завантаженість науково-дослідного інституту судових експертиз, проведення в якому такої експертизи призначив суд, тощо. Таку поведінку держави суд оцінює у сукупності: 56.1. Зі складністю справи, на надмірну тривалість провадження в якій скаржиться позивач. На висновки щодо складності справи можуть впливати: кількість учасників справи; кількість призначених судових засідань, необхідність проведення судової експертизи та її складність; потреба у допиті значної кількості свідків; наявність у справі іноземного елемента; необхідність застосування норм іноземного права; необхідність застосування норм національного права, практики застосування яких немає; наявність інших обставин, що утруднили розгляд справи. 56.2. З поведінкою сторін, інших учасників судового процесу, які поданням заяв щодо суті спору та з процесуальних питань, неявками на судові засідання, поданням нових доказів, зловживаннями процесуальними правами, оскарженням судових рішень тощо могли сприяти необґрунтованим затримкам у розгляді справи. Не можна покладати на державу відповідальність за тривалий розгляд справи, коли ця тривалість зумовлена використанням учасниками справи засобів, передбачених процесуальним законом. 56.3. Важливістю результату судового процесу для особи, яка скаржиться на його надмірну тривалість. Зокрема, слід враховувати важливість предмета спору, ступінь ризику негативних наслідків надмірної тривалості судового розгляду для вказаної особи (наприклад, у трудових спорах, спорах, пов`язаних зі станом здоров`я такої особи; справах щодо опіки та піклування над дітьми). 57. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19, вирішуючи питання про можливість звернення до суду з позовом про відшкодування державою шкоди, завданої порушенням відповідачем гарантії розумного строку розгляду справи, помилково зосередила увагу на тому, що в Україні немає органу, який би здійснював нагляд та контроль за діяльністю суддів поза межами дисциплінарних процедур, і що ВРП неповноважна наглядати за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя, у тому числі контролювати дотримання строку розгляду справи чи певного процесуального питання та надавати вказівки з цього приводу. Відсутність такого органу, як і відсутність у ВРП певних повноважень, не означає, що в Україні неможливо оцінити розумність строку розгляду справи. 58. Більше того, для вирішення справи про відшкодування державою шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи, немає потреби у висновках органу, який здійснює дисциплінарні провадження щодо суддів. Відсутність рішення такого органу про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (пункт 2 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює обмежені підстави для дисциплінарної відповідальності судді за порушення гарантії розумного строку розгляду справи) не означає, що держава не повинна відшкодувати шкоду, завдану тим, що вона допустила можливість розгляду справи з порушенням розумного строку. 59. Позивачка зверталася до ВРП зі скаргами на дисциплінарні правопорушення головуючого судді під час розгляду цивільної справи № 638/14694/18. За тими скаргами ВРП перевіряла, чи були підстави для притягнення вказаного судді до дисциплінарної відповідальності. Відсутність таких підстав не може бути перешкодою для отримання від держави відшкодування у разі встановлення судом безвідносно до дій конкретного судді у цивільній справі надмірного характеру тривалості провадження у ній. Проте виявлення за результатами дисциплінарного провадження у діях судді під час розгляду ним справи порушення принципу розумного строку її розгляду та прийняття ВРП рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за вказане порушення можуть бути підставами для звернення зацікавленої особи з позовом до держави про відшкодування нею шкоди, завданої надмірною тривалістю судового провадження. ІІІ. Деякі висновки 60. На нашу думку, оскільки спір позивачки з державою є цивільним, а не адміністративним, Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року та закрити провадження у справі. 61. Висновки Великої Палати Верховного Суду стосуються бездіяльності ВРП як відповідача у спорі з позивачкою. Відмова у позові через необґрунтованість вимог, заявлених, на думку суду, до ВРП, не позбавляє позивачку права звернутися за правилами цивільного судочинства з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої Державою Україною порушенням гарантії розумного строку розгляду цивільної справи. Судді Великої Палати Верховного Суду Д. А. Гудима О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 90643710
  20. У огляді зібрано найважливіші правові позиції КЦС ВС за І півріччя 2020 року, які для зручності користування систематизовано за різними категоріями справ. Видання містить лише короткий огляд правових позицій із посиланням на ЄДРСР та може стати у нагоді усім представникам юридичних професій. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogljad_KCS_01_01_30_06_2020.pdf Огляд судової практики ВС-КЦС за перше півріччя 2020 року.pdf
  21. У дайджесті зібрано всі ключові правові позиції Великої Палати Верховного Суду за І півріччя 2020 рік, систематизовані за видом судової юрисдикції та підставами розгляду Великою Палатою, а також окремі правові позиції, зокрема, щодо вимог, які не підлягають розгляду в судовому порядку. Окрім того, дайджест містить лише короткий опис правових позицій із посиланням на ЄДРСР та є зручним для ознайомлення із актуальною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Dajdzhest_VP_01_01_30_06_2020.pdf Дайджест правових позицій ВП-ВС за перше півріччя 2020 року.pdf
  22. Як завжди, в огляді запропоновано найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед правових висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі: ✅ невиконання роботодавцем обов’язку стосовно забезпечення безпечних і здорових умов праці, що мало наслідком виникнення у працівника професійного захворювання, втрати працездатності й установлення інвалідності, є підставою для відшкодування роботодавцем (його правонаступником) заподіяної працівнику моральної шкоди; ✅ Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не вимагає зазначення в договорі про надання правової допомоги відомостей про справу, у межах якої адвокат має намір здійснювати представництво інтересів особи; ✅ потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова в позові. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogljad_KCS_06_2020.pdf Огляд практики ВС-КЦС за червень 2020 року.pdf
  23. Велика палата прийшла до досить дивного висновку, що може свідчити про дуже обмежений досвід і нерозуміння норм права на мій погляд: а також призвести до зловживань і фактичної втрати можливості захистити порушене право. Крім цього суд якимось дивним чином не визнаючи протиправним вибуття майна з власності витребує його. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право. Останні не є підставами набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності. Суд відмовив у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки саме з огляду на те, що визнання цього договору недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника.
  24. Велика палата зазначила, що зняття арешту у зведеному виконавчому провадженні де здійснюється стягнення за рішеннями суду цивільної юрисдикції підвідомче цивільним судам. Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15). Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62)). Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві.
  25. Постанова Іменем України 5 травня 2020 року м. Київ Справа № 554/8004/16-ц Провадження № 14-431цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області (далі - третя особа), про зняття арешту з майна за касаційною скаргою відповідача на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року, ухвалене суддею Андрієнко Г. В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Пікуля В. П., Карпушина Г. Л. і Триголова В. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив звільнити громадську будівлю (магазин непродовольчих товарів), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , і земельну ділянку площею 1 232 кв. м, на якій розташований вказаний об`єкт (далі разом - предмет іпотеки), з-під арешту, накладеного постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області від 19 березня 2015 року у виконавчому провадженні № 46955949. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 15 червня 2005 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є позивач, уклало з відповідачем кредитний договір № PLLAGB08000041, відповідно до якого відповідач отримав кредит у вигляді поновлювальної кредитної лінії у розмірі 257 800 дол. США зі сплатою 13,92 % річних на строк до 15 червня 2009 року. 2.2. На виконання зобов`язань за кредитним договором № PLLAGB08000041 31 березня 2006 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» уклало з відповідачем договір іпотеки, предметом якого були майнові права на незакінчений будівництвом нежитловий будинок для розміщення кафе-бару з літнім майданчиком на АДРЕСА_1 , що знаходиться у стані проектування та реконструкції згідно з рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 28 вересня 2015 року № 256, і земельна ділянка площею 1 232 кв. м, на якій розташований вказаний об`єкт. 2.3. 19 березня 2015 року державний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, зокрема предмета іпотеки. 2.4. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі № 554/2665/15-ц за позовом позивача до відповідача та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 2.5. Накладений державним виконавцем арешт обмежує право позивача реалізувати предмет іпотеки, що є підставою для звернення до суду з позовом у справі № 554/8004/16-ц. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 16 лютого 2017 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив. Вважав доводи позовної заяви обґрунтованими, оскільки накладений арешт перешкоджає позивачу реалізувати його право продати предмет іпотеки на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 4. 15 травня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року. Мотивував ухвалу так : 4.1. Оскільки накладений арешт перешкоджає позивачу реалізувати право продати предмет іпотеки у порядку, визначеному судовим рішенням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. 4.2. Оскільки позивач звернувся до суду не зі скаргою на дії державного виконавця, а з позовною заявою про звільнення майна з-під арешту, обравши належний спосіб захисту порушеного права, то безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства,. 4.3. Спори про цивільне право, пов`язані з майном, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) слід розглядати за правилами цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд такого спору має відбуватися за правилами іншого виду судочинства. 4.4. Безпідставними є доводи апеляційної скарги про неналежність відповідача, оскільки належним відповідачем в аналогічних до цієї справах є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передане майно, якщо воно було реалізоване. 4.5. Розгляд касаційної скарги відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц не міг бути підставою для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц, як про це зазначив відповідач в апеляційній скарзі. 4.6. Оскільки відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотекодержатель має переважне перед іншими стягувачами право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки, а накладення арешту на нерухоме майно у зведеному виконавчому провадженні унеможливлює виконання умов договору та рішення суду, за яким звернуте стягнення на предмет іпотеки, і позбавляє позивача права на продаж предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у порядку, визначеному рішенням суду, то необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що права позивача не були порушені, і він не може звертатися з цим позовом. 4.7. Застосування судом першої інстанції приписів Закону України «Про виконавче провадження», які не були чинними на час ухвалення рішення, не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки чинне на час ухвалення рішення законодавство не перешкоджало іпотекодержателю звернутися до суду з позовом про зняття арешту з майна у разі порушення його переважного права перед іншими стягувачами на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. 4.8. Доводи апеляційної скарги про те, що у матеріалах справи відсутні докази відмови державного виконавця зняти арешт з предмета іпотеки, не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, оскільки для звернення з позовною заявою про зняття арешту з майна закон не вимагає попереднього звернення до уповноваженої особи; відсутність такого звернення не є підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 6 червня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляду до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що відповідач оскаржує рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 7. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 7.1. Він не є належним відповідачем, а тому суди мали відмовити у задоволенні позову. 7.2. Позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні. Проте всі спори з приводу рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, прийнятих з метою виконання зведеного виконавчого провадження, в якому об`єднано виконавчі провадження щодо виконання рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), належать до юрисдикції адміністративних судів, навіть якщо у зведеному виконавчому провадженні немає виконавчого провадження з примусового виконання рішення адміністративного суду. 7.3. Оскільки позивач мав подати скаргу на постанову державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, а не позовну заяву, є підстави для закриття провадження у справі. 7.4. Позивач не міг звертатися з позовом про зняття арешту з предмета іпотеки, оскільки не є власником останнього та не володіє ним на підставі іншого речового права. 7.5. Суд першої інстанції вирішив справу на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц, яке надалі скасував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 грудня 2016 року з направленням вказаної справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 7.6. Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статті 52 і 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII). 7.7. Позивач передчасно звернувся з позовом до суду, оскільки у матеріалах справи відсутня відмова третьої особи у задоволенні заяви позивача про звільнення предмета іпотеки з-під арешту. 7.8. Суд першої інстанції у рішенні не зазначив про клопотання відповідача про зупинення провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та про мотиви його задоволення чи відмови у задоволенні. Це клопотання відповідач обґрунтував тим, що на розгляді у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ перебуває касаційна скарга відповідача, подана у справі № 554/2665/15-ц на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року й Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року. Відповідач вважав, що оскільки судові рішення, які стали підставою для звернення з позовом у справі № 554/8004/16-ц, є предметом перегляду в іншій судовій справі - № 554/2665/15-ц - існують підстави для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц. 7.9. Суд першої інстанції у рішенні не зазначив про клопотання відповідача про закриття провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та про мотиви його задоволення чи відмови у задоволенні. Це клопотання відповідач мотивував тим, що позивач звернувся з позовом про звільнення майна з-під арешту всупереч процедурі, передбаченій розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду. (2) Позиції інших учасників справи 8. 12 січня 2018 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу. Мотивує відзив так : 8.1. 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955724 з виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц на підставі його рішення від 17 лютого 2015 року, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 у сумі 573 974,10 дол. США. 8.2. Надалі вказане виконавче провадження було об`єднане з виконавчим провадженням № 46955949 у зведене виконавче провадження № 47058719 про стягнення з відповідача на користь позивача коштів. Тому є підстави вважати, що зняття арешту з нерухомого майна може призвести до порушення майнових прав та інтересів позивача як стягувача з відповідача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096. Після реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів (фактично - після укладення договору його купівлі-продажу) кошти будуть перераховані стягувачу. Тоді рішення суду про стягнення боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 буде виконане, і державний виконавець зможе зняти арешт з майна відповідача. 8.3. За наявності відкритого зведеного виконавчого провадження реалізація позивачем предмета іпотеки є незаконною та призведе до порушення прав потенційних покупців. 8.4. Від позивача на адресу третьої особи не надходила заява про повернення виконавчого листа з примусового виконання рішення суду про стягнення з відповідача на користь позивача кредитної заборгованості. 9. Позивач відзив на касаційну скаргу до суду не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 10. Відповідач вважає, що спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні. Проте Велика Палата Верховного Суду з таким доводом відповідача не погоджується. 11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 12. Спір стосується вчинених у межах виконавчого провадження № 46955949, яке було об`єднане з виконавчим провадженням № 46955724 у зведене виконавче провадження № 47058719, дій державного виконавця з виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 лютого 2015 року у справі № 554/14389/14-ц за позовом позивача до відповідача про стягнення заборгованості за кредитними договорами № РLLАGВ08000041 і № РLLАGА00000096, а саме: арешту, накладеного державним виконавцем на майно боржника, до якого увійшов предмет іпотеки. 13. У касаційній скарзі відповідач стверджує, що 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955949 з примусового виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGВ08000041 у сумі 612 437,08 дол. США та постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955724 з примусового виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у тій же справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 у сумі 573 974,10 дол. США. Вказані виконавчі провадження були об`єднані у зведене виконавче провадження № 47058719, про яке у відзиві на касаційну скаргу третя особа також повідомляє. 14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 15. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін переважно є фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесене до інших видів судочинства. 17. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала щодо обставин, за яких питання про звільнення майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства : 17.1. Спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 ЦПК України у редакції, що була чинною 15 грудня 2017 року, суди розглядають у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо існує спір щодо визнання права власності на майно та однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у вказаній редакції. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (пункт 24), від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16-ц (пункт 28), від 22 квітня 2019 року у справі № 661/624/16-ц). 17.2. Якщо позивачі звернулися до суду для захисту їхнього порушеного права на майно, на яке державний виконавець наклав арешт в інтересах інших осіб, такі правовідносини мають приватноправовий характер, а тому спір слід вирішувати за правилами цивільного чи господарського судочинства (див. постанови від 13 вересня 2019 року у справі № 815/615/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 806/932/16 і від 11 березня 2020 року у справі № 803/1485/17). 17.3. У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 826/12775/15 за адміністративним позовом юридичної особи до органу ДВС про зняття арешту з майна, яке позивач вважав своєю власністю, Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна особою, яка не є ані стороною, ані іншим учасником виконавчого провадження, однак має речове право на таке майно, не призведе до належного захисту її прав, оскільки навіть визнання адміністративним судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV. Законодавець визначив окремий механізм поновлення порушеного права особи, якій належить арештоване майно, - звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно і зняття з нього арешту (стаття 60 Закону № 606-ХІV). З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, який не призведе до поновлення речового права на майно. Оскільки зняття арешту з майна здійснює виконавець, приймаючи постанову на підставі ухваленого судового рішення з цього питання, ефективним способом захисту права позивача на таке майно є звернення до суду за правилами господарського судочинства з позовом про визнання права власності та зняття арешту зі спірного майна. 17.4. У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 за позовом фізичної особи до органу державної виконавчої служби про визнання неправомірною відмови щодо зняття арешту з майна та зобов`язання зняти арешт Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для визначення юрисдикції суду необхідно встановити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби з накладення арешту на певне майно, то такий спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності чи іншого речового права, то ці спори слід розглядати за правилами цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин. Оскільки підставою позову позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні спадкових прав на нерухоме майно, Велика Палата Верховного Суду вважала, що позов спрямований на захист цивільних прав позивачки, пов`язаний з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову, який треба розглядати за правилами цивільного судочинства. 17.5. У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 за позовом юридичної особи-іпотекодержателя до органу державної виконавчої служби про визнання протиправною та скасування постанови відповідача у частині накладення арешту на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, та зобов`язання відповідача звільнити майно з-під арешту, Велика Палата Верховного Суду, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосувалися порушення права позивача на задоволення його вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами боржника, виснувала, що спір є цивільно-правовим. Тому залежно від суб`єктного складу його слід вирішувати за правилами цивільного або господарського судочинства. 18. Для вирішення питання юрисдикції суду за вимогою учасника виконавчого провадження про звільнення майна з-під арешту, накладеного у такому провадженні, мають значення приписи Закону України «Про виконавче провадження». 19. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у редакції, чинній на час прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження, і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. 20. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (частини перша та друга статті 82 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 21. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, -до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону № 606-XIV у вказаній редакції). 22. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина п`ята статті 82 Закону № 606-XIVу вказаній редакції). 23. Отже, за Законом № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, до адміністративного суду рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої службимогли оскаржити або учасники виконавчого провадження з виконання рішення неадміністративного суду, які не були сторонами цього провадження, або особи, які залучаються до проведення виконавчих дій з виконання рішення неадміністративного суду, або будь-які особи, якщо виконавче провадження стосувалося виконання рішень адміністративного суду чи інших, ніж суд, органів, їх посадових осіб. 24. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, сторони виконавчого провадження мають право звернутись до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи. А частина друга статті 384 ЦПК України у вказаній редакції передбачала, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. 25. Відповідно до частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 26. Крім того, відповідно до пункту 5 частини першої статті 18 та частини шостої статті 181 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, до юрисдикції адміністративного суду належить і розгляд адміністративних справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1-4 частини першої статті 18 цього кодексу. Такі справи розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. 27. Отже, за змістом статті 383 ЦПК України та статті 181 КАС України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, до юрисдикції адміністративного суду належав розгляд таких адміністративних справ: 1) з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень адміністративних судів у визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 18 КАС України справах; 2) за позовами осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, і учасників виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця), якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (зокрема для сторін у виконавчих провадженнях з виконання рішень суду, ухвалених за правилами цивільного судочинства, передбачений порядок подання скарг до загального суду, який видав виконавчий документ, за правилами ЦПК України); 3) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (зокрема, якщо виконавче провадження стосувалося виконання рішень інших, ніж суд, органів, їх посадових осіб, а також у випадку оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зведеному виконавчому провадженні, в якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами різних юрисдикцій). 28. Велика Палата Верховного Суду уже неодноразово зазначала, що саме за правилами адміністративного судочинства слід розглядати справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених у зведеному виконавчому проваджені, в якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних видів судочинства (див. постанови від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах № 927/395/13 і № 5028/16/2/2012, від 14 листопада 2018 року у справі № 707/28/17-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 657/233/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 808/2265/16 і від 19 червня 2019 року у справі № 64/229). 29. Проте оскарження рішення, дії, бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених у зведеному виконавчому провадженніщодо примусового виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами одного виду судочинства, має відбуватися за правилами того ж судочинства у суді, який видав виконавчий документ (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 жовтня 2018 року у справі № 707/28/17-ц). 30. Відповідач у касаційній скарзі припускає, що у зведене виконавче провадження № 47058719 могли бути об`єднані не тільки виконавчі провадження № 46955949 і № 46955724, але й інші, про які не знає позивач, що може бути підставою для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини друга та третя статті 12, частина шоста статті 81 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги). Близькі за змістом приписи були закріплені у частинах першій і другій статті 10 та частині четвертій статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. 32. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач як боржник у зведеному виконавчому провадженні № 47058719 міг ознайомитися з матеріалами останнього та надати судам першої й апеляційної інстанцій докази на підтвердження доводів щодо ймовірного об`єднання у вказаному провадженні тих, які стосуються примусового виконання судових рішень, ухвалених судами різної юрисдикції. Проте відповідач цього не зробив, і твердження про необхідність розгляду адміністративним судом справи про звільнення з-під арешту предмета іпотеки засновує на припущенні, яке не підтвердила третя особа у відзиві на касаційну скаргу. 33. З огляду на вказане, а також враховуючи те, що виконавчі провадження № 46955949 і № 46955724, які були об`єднані у зведене виконавче провадження № 47058719, стосувалися примусового виконання ухваленого за правилами цивільного судочинства рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 лютого 2015 року у справі № 554/14389/14-ц про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитними договорами № РLLАGВ08000041 і № РLLАGА00000096, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про необхідність розгляду справи № 554/8004/16-ц за правилами адміністративного судочинства. 34. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги у відповідній частині є необґрунтованими. (1.2) Щодо підстави для зняття арешту з предмета іпотеки 35. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду; аналогічний припис є у частині першій статті 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 36. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц встановили такі обставини : 36.1. 15 червня 2005 року позивач уклав з відповідачем кредитний договір № PLLAGB08000041, а 31 березня 2006 року - договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № PLLAGB08000041. 36.2. Відповідач є власником предмета іпотеки на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 15 червня 2005 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. за реєстровим номером 3531. 36.3. 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про арешт всього майна боржника, зокрема предмета іпотеки, й оголошення заборони на його відчуження. Вказане обтяження було зареєстроване у Державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (номер запису 9112866), що підтверджує витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 10 червня 2016 року № 61091137. 36.4. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі № 554/2665/15-ц за позовом позивача до відповідача та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме вирішив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 36.5. На адресу третьої особи позивач направив заяву про припинення чинності арешту, яка залишилася без задоволення. 37. Велика Палата Верховного Суду уже формулювала певні висновки у спорах, що стосувалися звільнення майна з-під арешту, а саме: 37.1. Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15). 37.2. Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62)). 38. Відповідач у касаційній скарзі стверджує, що позивач мав подати не позовну заяву, а скаргу на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. А тому, на думку відповідача, яку він висловлював ще у суді першої інстанції у клопотанні від 24 жовтня 2016 року, провадження у справі слід було закрити. 39. Справді, за змістом приписів статті 383 ЦПК України у вказаній редакції, стягувач як учасник виконавчого провадження мав право на таке оскарження у порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ. Однак, позивач звернувся до суду з позовом про звільнення предмета іпотеки з-під арешту, вважаючи, що останній, накладений в його інтересах, порушує визнане за рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки. 40. Право подати заяву про повернення виконавчого листа, передбачене пунктом 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення до суду, позивач не реалізував, про що зазначила третя особа у відзиві на касаційну скаргу. 41. Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIVу редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві. Наполягав на знятті арешту з майна для того, щоби на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. 42. Арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого Законом № 606-XIV. А у разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності-суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, - за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частини третя - п`ята статті 60 Закону № 606-XIV). 43. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)). 44. З вимогою про звільнення предмета іпотеки з-під арешту у справі № 554/8004/16-ц звернувся стягувач у виконавчому провадженні № 46955949, в інтересах якого і був накладений цей арешт для виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGВ08000041 у сумі 612 437,08 дол. США. Відповідачем у справі № 554/8004/16-ц позивач визначив позичальника за кредитним договором № PLLAGB08000041, який одночасно є іпотекодавцем, а єдиною підставою для позову про звільнення предмета іпотеки з-під арешту - наявність чинного рішення суду у справі № 554/2665/15-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості відповідача за кредитним договором № PLLAGB08000041. 45. Задовольняючи позов, суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц вважали, що у справі № 554/2665/15-ц Апеляційний суд Полтавської області залишив рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року без змін. Суди не звернули увагу на те, що згідно з рішенням від 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області змінив рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року, виклавши абзац другий резолютивної частини цього рішення у такій редакції: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 46. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 4 вересня 2017 року постановив ухвалу у справі № 554/2665/15-ц (реєстровий номер 68977369), відхиливши касаційну скаргу відповідача та залишивши рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року і рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року в його незміненій частині без змін. 47. Тому неприйнятним є довід відповідача у касаційній скарзі про те, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалою від 7 грудня 2016 року та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 48. 28 листопада 2018 року Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду прийняв у справі № 554/2665/15-ц постанову (реєстровий номер 78978381), згідно з якою скасував рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2017 року. Ухвалив нове рішення - про відмову у задоволенні позову. 49. У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду зазначив, що суди неправильно застосували частину п`яту статті 38 Закону України «Про іпотеку» стосовно іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме : звернули стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу банком від імені іпотекодавців, тоді як припис зазначеної частини передбачає укладення такого договору іпотекодержателем від власного імені (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц і від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц). 50. Незважаючи на наявність у договорі іпотеки іпотечного застереження, що передбачало право позивача як іпотекодержателя продати предмет іпотеки від власного імені, єдиною підставою для звільнення предмета іпотеки з-під арешту позивач вважав рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. 51. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на відмінність її висновку, викладеного у цій постанові, від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц. Ця відмінність зумовлена тим, що у справі № 338/1118/16-ц суди не встановили наявність у позивача як іпотекодержателя права на продаж предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 52. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц не впливає на вирішення спору у справі № 554/8004/16-ц. Обставина, яка виникла після ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц через прийняття Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду 28 листопада 2018 року постанови у справі № 554/2665/15-ц, не могла вплинути на висновки судів у справі № 554/8004/16-ц. У зв`язку з постановою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц судові рішення у справі № 554/8004/16-ц могли би бути переглянуті згідно з пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України, якби Велика Палата Верховного Суду не виявила підстави для їхнього скасування. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги 53. Відповідач у касаційній скарзі стверджує, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статті 52 і 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент неприйнятним, оскільки суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин приписи Закону № 606-XIV, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, а не Закону № 1404-VIII, про який помилково зазначає відповідач. 55. Відповідач також скаржиться на те, що суд першої інстанції не згадав у його рішенні про заявлене відповідачем клопотання від 24 жовтня 2016 року про зупинення провадження у справі та мотиви задоволення чи відхилення цього клопотання. Останнє обґрунтував тим, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглядає касаційну скаргу відповідача на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року й Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Відповідач вважав, що оскільки судові рішення, які стали підставою для звернення з позовом у справі № 554/8004/16-ц, є предметом перегляду у справі № 554/2665/15-ц, до вирішення останньої слід зупинити провадження у справі № 554/8004/16-ц. 56. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що аргументи відповідача щодо зупинення провадження у справі оцінив суд апеляційної інстанції, вказавши, що касаційне оскарження судових рішень у справі № 554/2665/15-ц не є підставою для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц. Отже, не можна вважати, що суд не перевірив доводи відповідача, наведені у клопотанні про зупинення провадження у справі від 24 жовтня 2016 року. 57. На думку відповідача, суд першої інстанції не згадав у рішенні про клопотання відповідача про закриття провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та не навів мотиви його задоволення чи відхилення. Це клопотання відповідач обґрунтував тим, що позивач звернувся з вимогою про звільнення предмета іпотеки з-під арешту всупереч процедурі, передбаченій розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом. 58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, оцінюючи доводи відповідача про необхідність закриття провадження у справі, апеляційний суд зазначив, що підстави для цього немає, бо позивач звернувся до суду не зі скаргою на дії державного виконавця, а з позовною заявою про звільнення майна з-під арешту, обравши належний спосіб захисту порушеного права. Хоча відсутня інформація про те, що суд першої інстанції розглянув клопотання відповідача про закриття провадження у справі, а суд апеляційної інстанції стосовно цього клопотання належно не мотивував його висновок, підстави для закриття провадження у справі немає з огляду на мотиви, наведені у цій постанові. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 59. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 60. Оскільки відповідач подав касаційну скаргу у червні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 61. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 62. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року). 63. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. Отже, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. (2.2) Щодо судових витрат 64. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 65. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову, то з позивача на користь відповідача слід стягнути судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги у розмірі 1 515,80 грн (а. с. 121) і за подання касаційної скарги у розмірі 1 653,60 грн (а. с. 167). Керуючись частинами першою та тринадцятою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частиною першою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення: відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області, про зняття арешту з майна. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (код в ЄДР: 14360570) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) 3 169,40 грн (три тисячі сто шістдесят дев`ять гривень сорок копійок) сплаченого судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458915