ANTIRAID

Главные администраторы
  • Content Count

    10,386
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    210

Everything posted by ANTIRAID

  1. Откровенно скажу, я категорически не согласен с этим решением, которое обосновывается наличием прямой нормы касающейся сроков осуществления исполнительной надписи в отношении долгов юрлица, и по мнению судей являющейся дискриминационной, и поэтому не применимой. Очень странно, но когда речь идет о долгах банков, ограничениях вводимых НБУ и долгах топ-менеджмента и акционеров, то о дискриминации никто не вспоминает. А наоборот говорят о равноправии. Касательно бесспорности и порядка осуществления исполнительной надписи суд пришел на мой взгляд к еще более странным заключениям. Я не знаком с материалами дела, но в любом случае суд указал, что теперь наличие спора в суде не может свидетельствовать о бесспорности, при этом я так понял, что для этого должник должен признать свой долг, но каким документом не совсем понятно и как это должно быть донесено суду. При этом суд указал, что информация о наличии в суде другого иска взыскателя к должнику или должника к взыскателю сама по себе не является доказательством несоблюдения условия для бесспорности задолженности. Также умалчивается и факт обращения ранее с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки, что ранее по мнению большой палаты являлось основанием для незаконности внесудебного взыскания. В данном деле эта норма не применена и не указано об отступлении от данной правовой позиции. Также теперь, если нарушение Порядка совершения нотариальных действий, допущенные нотариусом при совершении исполнительной надписи, не свидетельствуют о несоблюдении условий совершения исполнительной надписи, предусмотренных статьей 88 Закона Украины "О нотариате", и не привели к нарушению гарантированных законом прав должника или взыскателя, они не могут служить основанием для признании исполнительной надписи нотариуса не подлежащей исполнению.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 липня 2019 року м. Київ Справа N 916/3006/17 Провадження N 12-278гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" - Попової М.О., Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління - Мілютіна А.Є., Дорошенко Ю.В., Тарасенкова В.В., Саковця А.О., Авраменка С.В., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційні скарги Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича та Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління на рішення Господарського суду Одеської області від 29 березня 2018 року, ухвалене суддею Цісельським О.В., та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18 липня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Савицького Я.Ф., Головея В.М., Діброви Г.І., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" (далі - ТОВ "Укркава") до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління (далі - Банк) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича (далі - нотаріус), 2. Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВДВС), про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 06 грудня 2017 року ТОВ "Укркава" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Банку про визнання виконавчого напису, вчиненого 09 листопада 2017 року приватним нотаріусом Малим О.С., таким, що не підлягає виконанню. 2. На обґрунтування позовних вимог ТОВ "Укркава" посилалось на те, що виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості товариства перед Банком за кредитним договором, вчинено з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України "Про нотаріат" та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого 22 лютого 2012 року наказом N 296/5 та зареєстрованого в цей же день у Міністерстві юстиції України за N 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). Позивач стверджував, що нотаріус не перевірив безспірність заборгованості. 3. Також позивач зазначав про те, що Банк перед вчиненням виконавчого напису не направляв йому вимогу про усунення порушення виконання зобов'язання, а також не надав нотаріусу доказів направлення цієї вимоги та її одержання позивачем. 4. Відповідач проти позову заперечував з мотивів дотримання приватним нотаріусом вимог чинного законодавства під час вчинення виконавчого напису. Фактичні обставини справи, установлені судами 5. 28 грудня 2011 року Банк та ТОВ "Укркава" уклали договір кредитної лінії N 86 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк надав товариству кредит у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 29 грудня 2016 року у різних валютах - гривнях, доларах США, євро;максимальний ліміт кредитування визначено в еквіваленті 40 000 000 грн. 6. Цього ж дня на виконання умов пункту 4.1 кредитного договору ТОВ "Укркава" (іпотекодавець) та Банк (іпотекодержатель) уклали договір наступної іпотеки (далі - іпотечний договір), відповідно до умов якого на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договороміпотекодавець передав, а іпотекодержатель прийняв в іпотеку будівлі та споруди заводу з виробництва розчинної кави та кавових виробів, що знаходяться за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Промислова, 14 (літ. " А "), оціненою вартістю 33 584 103 грн. які розташовані на земельній ділянці, що знаходиться у користуванні іпотекодавця за договором оренди. 7. Пунктом 4.1 іпотечного договору сторони визначили, що право іпотеки виникає в іпотекодержателя з моменту нотаріального посвідчення цього договору. У разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, та/або невиконання іпотекодавцем обов'язків за цим договором, а також в інших випадках, передбачених цим договором та/або законодавством, іпотекодержатель реалізує своє право шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, визначеному цим договором. 8. 20 лютого 2015 року Банк звернувся до ТОВ "Укркава" листом N 24-1/114 про порушення ним умов кредитного договору: у січні 2015 року не погашено заборгованість за траншами в розмірі 1 665 208,33 грн та 125 000 дол. США; у лютому 2015 року не погашено заборгованість за нарахованими відсотками у розмірі 451 440,26 грн та 20 506,75 дол США. 9. 24 квітня 2015 року ці ж сторони уклали додатковий договір N 7 до кредитного договору, в якому, зокрема, змінили діючий ліміт кредитування. 10. 04 травня 2016 року Банк направив ТОВ "Укркава" вимогу про усунення порушення зобов'язань за кредитним договором (лист N 28/01-3/86/7402). Вимагав у строк, що не перевищує 30 календарних днів, сплатити заборгованість на загальну суму 3 699 753, 88 дол. США та 52 884 667,05 грн. а також проценти та штрафні санкції, донараховані на дату погашення заборгованості. 11. Цього ж дня Банк направив Товариству вимогу про дострокове повернення кредиту (лист N 28/01-3/86/7403). Посилаючись на невиконання позичальником умов кредитного договору, Банк повідомив ТОВ "Укркава" про відкликання кредиту та вимагав не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цього листа здійснити повне погашення заборгованості на загальну суму 3 699 753,88 дол. США та 52 884 667,05 грн. а також проценти та штрафні санкції, донараховані на дату погашення заборгованості. 12. 14 червня 2016 року у зв'язку з порушенням ТОВ "Укркава" зобов'язань за кредитним договором, Банк звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави; просив у рахунок часткового погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. Господарський суд Одеської області ухвалою від 17 червня 2016 року порушив провадження у справі N 916/1610/16. 13. 07 липня 2017 року Банк направив ТОВ "Укркава" ще одну вимогу про усунення порушення зобов'язань за кредитним договором (лист N 28/01-3/17/10602). Вимагав у строк, що не перевищує 30 календарних днів, сплатити 3 978 178,84 дол. США та 75 465 776,91 грн. а також проценти та штрафні санкції, донараховані на дату погашення заборгованості. Банк попередив, що в разі невиконання цієї вимоги буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки в будь-який спосіб, передбачений іпотечним договором та статтею 33 Закону України "Про іпотеку". 14. 09 листопада 2017 року за зверненням Банку нотаріус на підставі статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат", положень глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік документів), вчинив виконавчий напис, відповідно до якого з метою погашення частини заборгованості ТОВ "Укркава" перед Банком звернув стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві власності боржнику та переданий в іпотеку за іпотечним договором, а саме на будівлі та споруди заводу з виробництва розчинної кави та кавових виробів: восьмиповерхову виробничу будівлю (літ. "Б") з навісами (літ. "б", "б1") загальною площею 7665,5 кв. м, будівлі насосної (літ. "В") з підвальним поверхом загальною площею 76,1 кв. м, споруди N 1, 8 - огорожі, N 2, 3, 9 - ворота, N 4 - градирні, N 5 - резервуари для води, N 6 - артезіанську свердловину, N 7 - резервуар для шламу, N 10 - оглядові колодязі, N 1 - покриття (тротуари, майданчики, доріжки), що знаходяться за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Промислова, 14 а. 15. Нотаріус виходив з того, що Банк надав ТОВ "Укркава" грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з остаточним терміном їх повернення до 29 грудня 2016 року. Оскільки товариство з 30 грудня 2016 року по 08 листопада 2017 року (строк, за який проводиться стягнення) не повернуло кредитних коштів, то за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета стягнення, підлягають задоволенню такі вимоги стягувача: 2 999 385,40 дол. США заборгованості за основним боргом (кредитом) за траншами, виданими в іноземній валюті; 39 965 000 грн заборгованості за основним боргом (кредитом) за траншами, виданими в національній валюті. Крім того, з метою відшкодування внесеної за вчинення виконавчого напису плати у розмірі 80 000 грн запропоновано їх стягнути з ТОВ "Укркава". Виконавчий напис може бути пред'явлений до виконання протягом року з дня його вчинення (до 09 листопада 2018 року). 16. 25 січня 2018 року державний виконавець ВДВС постановою ВП N 55644595 відкрив виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 17. Господарський суд Одеської області рішенням від 29 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18 липня 2018 року, позов задовольнив. 18. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вказав на те, що письмового повідомлення з відміткою ТОВ "Укркава" про отримання вимоги Банку від 07 липня 2017 року (лист N 28/01-3/17/10602) або письмового повідомлення з відміткою поштового відділення зв'язку про відправлення цієї вимоги на адресу ТОВ "Укркава", зазначену в іпотечному договорі, Банк разом із заявою про вчинення виконавчого напису нотаріусу не надав. 19. Натомість суди дійшли висновків про те, що Банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки у травні 2016 року. 20. З урахуванням положень пункту 6.2 іпотечного договору Банк обрав один зі способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя - за рішенням суду, про що свідчить його звернення до господарського суду з відповідним позовом. 21. Тому, звернувшись до нотаріуса у листопаді 2017 року, Банк порушив правила звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису. 22. Також апеляційний суд зазначив, що з дня виникнення у Банку вимоги за кредитним договором минуло більше одного року, а тому строк для вчинення виконавчого напису вважається пропущеним. Суд не взяв до уваги посилання Банку на збільшення сторонами в іпотечному договорі позовної давності до 10 років з огляду на те, що встановлений статтею 88 Закону України "Про нотаріат" строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису має іншу правову природу, ніж позовна давність. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 23. У серпні 2018 року Банк та приватний нотаріус Малий О.С. звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просять судові рішення попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове - про відмову в позові. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи осіб, які подали касаційні скарги 24. На обґрунтування вимог касаційних скарг скаржники посилаються на помилковість висновків судів щодо пропуску строку вчинення оспорюваної нотаріальної дії та недотримання умови щодо безспірності заборгованості за кредитним договором. Наголошують на дотриманні нотаріусом вимог статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат", положень глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій та Переліку документів під час вчинення оспорюваного виконавчого напису. Стверджують, що остаточним терміном повернення всієї суми кредиту є визначена сторонами у пункті 2.2 кредитного договору дата - 29 грудня 2016 року, а відтак річний строк для звернення до нотаріуса Банком не пропущений. Нотаріус також зазначає, що відповідно до наданих Банком документів право на звернення стягнення на предмет іпотеки виникло через 30 днів після надсилання вимоги про усунення порушення зобов'язань за кредитним договором (лист від 07 липня 2017 року N 28/01-3/17/10602). Банк також вважає, що оскільки сторони в пункті 9.4 іпотечного договору збільшили позовну давність до 10 років за будь-якими вимогами, які випливають з цього договору, нотаріус мав право вчинити виконавчий напис у межах цього строку з огляду на положення статті 88 Закону України "Про нотаріат" та статті 259 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Доводи інших учасників справи 25. ТОВ "Укркава" подало відзиви на касаційні скарги, в яких просить залишити їх без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вважає законними та обґрунтованими висновки судів про пропуск строку вчинення оспорюваної нотаріальної дії та недотримання умови щодо безспірності заборгованості за кредитним договором. Рух касаційних скарг 26. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 12 вересня 2018 року відкрила касаційне провадженнята на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) ухвалою від 21 листопада 2018 року передала справу разом з касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказавши на необхідність відступити від висновків щодо застосування положень статті 88 Закону України "Про нотаріат", підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дійу подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року у справі N 307/1580/17. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо строку звернення до нотаріуса 27. Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. 28. Виконавчий напис приватного нотаріуса оспорюється, зокрема, з мотивів його вчинення з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України "Про нотаріат" та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій. 29. Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (частина перша статті 88 Закону України "Про нотаріат", підпункт 3.4 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій). Суди попередніх інстанцій дійшли висновків про те, що Банк пропустив передбачений законом річний строк для звернення до нотаріусу для вчинення виконавчого напису, оскільки Банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки 4 травня 2016 року, звернувшись до ТОВ "Укркава" з відповідними вимогами про усунення порушення зобов'язань та дострокове повернення кредиту за кредитним договором (листи N 28/01-3/86/7402, 28/01-3/86/7403 від 4 травня 2016 року). 30. У касаційній скарзі Банк, не погодившись із рішеннями судів, посилається на те, що пунктом 9.4 договору іпотеки сторони передбачили, що "строк позовної давності за будь-якими вимогами іпотекодержателя, що випливають з цього договору, встановлюється тривалістю у 10 років". Тому скаржник вважає, що з огляду на положення частини другої статті 88 Закону України "Про нотаріат" та статті 259 ЦК України нотаріус мав право вчинити виконавчий напис у межах цього строку. 31. Верховний Суд у постанові від 17 травня 2018 року у справі N 307/1580/17 щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону України "Про нотаріат", підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дійдійшов висновку про те, що статтею 88 Закону України "Про нотаріат" нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, не обмежено трирічним строком за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги. Зазначив, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У зв'язку із цим відхилив доводи про необхідність застосування нотаріусом позовної давності в три роки, а щодо пені в один рік, оскільки сторони у встановленому законом порядку збільшили позовну давність до 5 років, а в подальшому до 50 років. 32. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки вважає, що зазначений строк не може бути змінений договором. Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" та підпунктами 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін. 33. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 34. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України "Про нотаріат" безпосередньо пов'язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті. 35. Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки. 36. Стаття 88 Закону "Про нотаріат" містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб'єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України "Про нотаріат", не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб'єктною ознакою. 37. Згідно із частиною першою статті 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Частина друга статті 318 ЦК України визначає, що всі суб'єкти права власності є рівними перед законом. 38. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Стаття 14 Конвенції визначає, що користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи. 39. Європейський суд з прав людини вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява N 36042/97, § 48). Близьке за змістом визначення дискримінації закріплене у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні". 40. Нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-кредиторів і юридичних осіб-кредиторів щодо звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є відмінністю у поводженні з цими кредиторами в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об'єктивного та розумного обґрунтування створює для юридичних осіб-кредиторів нерівні у порівнянні з фізичними особами-кредиторами умови у правовідносинах з юридичними особами-боржниками щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу. 41. Водночас, нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-боржників і юридичних осіб-боржників у випадку звернення юридичних осіб-кредиторів до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно їх майна є відмінністю у поводженні з цими боржниками в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об'єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб-боржників нерівні у порівнянні з юридичними особами-боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами-кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для кредитора-юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи-боржника у порівнянні з юридичною особою-боржником є дискримінацією фізичної особи-боржника за ознакою її статусу. 42. Таким чином, Велика Палата Верховного суду доходить висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб'єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку. 43. Враховуючи викладене, твердження судів попередніх інстанцій щодо пропуску Банком строку для звернення до нотаріуса є помилковим, адже право вимоги виникло у Банку 04 травня 2016 року і до моменту звернення Банка до нотаріуса для вчинення виконавчого напису 09 листопада 2017 року минуло менше трьох років. Щодо безспірності заборгованості 44. Стаття 88 Закону України "Про нотаріат" містить певну умову вчинення виконавчих написів. Так, нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо, зокрема, подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. 45. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. 46. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів. 47. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною - стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. 48. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухваленій нею постанові від 27 березня 2019 року у справі N 137/1666/16-ц з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав. 49. Позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості перед Банком за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості. 50. Інформація про звернення Банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки не є свідченням недотримання умови щодо безспірності заборгованості у цій справі, оскільки позивач визнає наявність заборгованості на суму, вказану у виконавчому написі нотаріуса. Щодо належного повідомлення боржника 51. Позивач посилався на те, що Банк перед вчиненням оспорюваного виконавчого напису не направляв ТОВ "Укркава" вимогу про усунення порушення виконання зобов'язаннявід 07 липня 2017 року (лист N 28/01-3/17/10602), а також не надав нотаріусу доказів направлення цієї вимоги та її одержання позивачем. 52. Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій). 53. У пункті 6.1 іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення зобов'язання та (або) зобов'язань, передбачених цим договором, у строк, що не перевищує тридцяти календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. При цьому сторони за взаємною згодою встановили, що цей строк починає відлік з дати, зазначеної на квитанції, яка надається іпотекодержателю відділенням поштового зв'язку під час відправлення іпотекодавцю листа з вимогою про усунення порушення зобов'язання з повідомленням про вручення, або з дати, зазначеної на такому листі іпотекодавцем при отриманні представником іпотекодавця зазначеного листа особисто. 54. На підтвердження спливу тридцятиденного строку з моменту надіслання Банком повідомлення - письмової вимоги про усунення порушень ТОВ "Укркава" банк надав: засвідчену копію вимоги від 07 липня 2017 року (лист N 28/01-3/17/10602), оригінал квитанції N 6501406499910 про надання послуг поштового зв'язку про направлення вимоги листом з повідомленням про вручення, оригінал опису вкладення від 10 липня 2017 року про направлення вимоги. 55. Отже, Банк надав приватному нотаріусу документи, які містять відмітку поштового відділення зв'язку про відправлення вимоги цінним листом з повідомленням про вручення на вказану в іпотечному договорі адресу, тобто виконав вищевказані вимоги, що не врахували суди попередніх інстанцій. Надання доказів щодо повідомлення боржника та сплив тридцятиденного строку з моменту повідомлення уможливлюють вчинення виконавчого напису, що свідчить про дотримання встановленого порядку. 56. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що аналогічну вимогу Банку ТОВ "Укркава" отримало ще у травні 2016 року. З того моменту сума заборгованості не змінилася, жодних дій для її погашення ТОВ "Укркава" не вчинило. Таким чином, ТОВ "Укркава" було належним чином повідомлено про вимогу Банку і мало достатньо часу для усунення порушень. Щодо вчинення виконавчого напису на оригіналі іпотечного договору 57. Суд першої інстанції дійшов висновку, що у зв'язку з ненаданням приватним нотаріусом та відповідачем жодного доказу вчинення виконавчого напису на оригіналі договору, дублікаті договору, копії договору або на виписці з особового рахунку боржника при вчинення оспорюваного виконавчого напису було порушено приписи підпунктів 5.1, 5.2, 5.3 пункту 5 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій. 58. Підпунктами 5.1, 5.2 пункту 5 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що виконавчий напис вчинюється на оригіналі документа (дублікаті документа, що має силу оригіналу), який встановлює заборгованість. Якщо виконавчий напис не вміщується на документі, що встановлює заборгованість, він може бути продовжений чи викладений повністю на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріальних документів. 59. Виключення з наведеного загального правила передбачає підпункт 5.3 пункту 5 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій, відповідно до якого якщо за борговим документом необхідно провести стягнення частинами, виконавчий напис за кожним стягненням може бути зроблений на копії документа або на виписці з особового рахунку боржника; у цих випадках на оригіналі документа, що встановлює заборгованість, робиться відмітка про вчинення виконавчого напису і зазначаються, за який строк і яка сума стягнута, дата і номер за реєстром нотаріальних дій. 60. У справі, що розглядається, саме про часткове задоволення вимог стягувача щодо погашення заборгованості за основним боргом (погашення тіла кредиту) зазначено, зокрема, у заяві Банку про вчинення виконавчого напису та у виконавчому написі. 61. Місцевий господарський суд установив, а суд апеляційної інстанції не спростував те, що Банк надав нотаріусу оригінал іпотечного договору з усіма змінами і доповненнями, як це передбачено пунктом 1 Переліку документів. При цьому в додатках до заяви про вчинення виконавчого напису міститься посилання на оригінал іпотечного договору та його нотаріально посвідчену копію, які Банк надав нотаріусу. 62. У даному випадку вчинено виконавчий напис, в якому зазначено, що він стосується саме певного, визначеного у написі договору. Його вчинення на окремому документі не спростовує відсутність зобов'язання та не впливає на дійсність виконавчого напису. 63. Велика Палата Верховного Суду також вважає, що Банк виконав належним чином приписи чинного законодавства, надавши нотаріусу оригінал і нотаріально посвідчену копію договору іпотеки для вчинення виконавчого напису. 64. Позивач не підтвердив належними і допустимими доказами відсутність відмітки на оригіналі іпотечного договору чи оригіналі кредитного договору. Навіть у разі недотримання нотаріусом вимоги щодо проставляння відмітки на оригіналі чи копії договору ця обставина не може слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, адже позивач не довів, яким чином відсутність цієї позначки порушує його права і впливає на дійсність виконавчого напису. Суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували, що призвело до помилкового застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права. Щодо обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки 65. Як досліджено судами, пунктом 6.2 іпотечного договору сторони передбачили, що за вибором іпотекодержателя застосовується один з наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду (підпункт 6.2.1); у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 6.2.2); згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 6.2.3.1 та 6.2.3.2 цього пункту договору (підпункт 6.2.3). 66. Як зазначалося раніше, Банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки після звернення до ТОВ "Укркава" з відповідними вимогами про усунення порушення зобов'язань та дострокове повернення кредиту за кредитним договором (листи N 28/01-3/86/7402, 28/01-3/86/7403 від 04 травня 2016 року). У разі невиконання цієї вимоги, Банк попереджав, що буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки в будь-який спосіб, передбачений пунктом 6.2 іпотечного договору, в тому числі за рішенням суду. 67. Реалізуючи своє право з урахуванням пункту 6.2 іпотечного договору, Банк 14 червня 2016 року звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави; просив у рахунок часткового погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. Господарський суд Одеської області ухвалою від 17 червня 2016 року порушив провадження у справі N 916/1610/16. 68. Велика Палата Верховного Суду вважає, що способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру. 69. Тому хоч на момент звернення до нотаріуса Банк уже застосував один з передбачених пунктом 6.2 іпотечного договору способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя - в судовому порядку, але подальше звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису (в позасудовому порядку) не суперечить положенням іпотечного договору та положенням Закону України "Про іпотеку" зважаючи на відсутність у цій справі спору щодо наявності боргу і його розміру, вказаного у виконавчому написі нотаріуса. Щодо реєстрації відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження 70. В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції послався на відсутність відомостей щодо реєстрації Банком у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на момент початку процедури звернення стягнення на предмет обтяження, тобто станом на травень 2016 року. 71. У постанові від 16 травня 2018 року у справі N 320/8269/15-ц (провадження N 14-83цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що факт недотримання стягувачем положень частини третьої статті 24 та частини першою статті 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" і нездійснення ним до вчинення виконавчого напису реєстрації у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження є достатньою правовою підставою для визнання за рішенням суду виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. 72. Разом з тим Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначає правовий режим регулювання обтяжень саме рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізацію інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна (стаття 1 цього Закону). 73. Оскільки у цій справі предметом іпотеки є нерухоме майно, відсутні підстави для застосування приписів цього Закону до спірних правовідносин, а тому помилковим є висновок суду про те, що відповідач звернувся до приватного нотаріуса для вчинення виконавчого напису з порушенням приписів статей 24, 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". 74. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про порушення нотаріусом під час вчинення оспорюваного виконавчого напису вимог статті 88 Закону України "Про нотаріат" та глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права. 75. Тому Велика Палата Верховного Суду підстав для задоволення позову не вбачає. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Щодо суті касаційних скарг 76. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 77. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 78. Оскільки суди попередніх інстанцій надали неналежну юридичну оцінку обставинам справи, ухвалили оскаржувані судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, касаційні скарги слід задовольнити, а судові рішення, що оскаржуються, скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат 79. Судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг у порядку статті 129 ГПК України покладається на позивача. ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 80. Велика Палата Верховного Суду вважає, що строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України "Про нотаріат", безпосередньо пов'язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб'єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку. 81. Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі N 307/1580/17, щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону України "Про нотаріат", зокрема про те, що ця норма не обмежує трирічним строком нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги, оскільки вважає, що зазначений строк не можна змінити домовленістю сторін. 82. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. 83. Якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених статтею 88 Закону України "Про нотаріат", та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича та Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління задовольнити. 2. Рішення Господарського суду Одеської області від 29 березня 2018 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18 липня 2018 року у справі N 916/3006/17 скасувати та ухвалити нове рішення. 3. У позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малий Олексій Сергійович, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання виконавчого напису, вчиненого 09 листопада 2017 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим Олексієм Сергійовичем, таким, що не підлягає виконанню, відмовити. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" (68000, Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Промислова, 14А, код ЄДРПОУ 31541491)на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича (04070, м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, 35) 5 600 (п'ять тисяч шістсот) грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" (68000, Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Промислова, 14А, код ЄДРПОУ 31541491) на користь Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління (65014, м. Одеса, вул. Базарна, 17, код ЄДРПОУ 09328601) 4 962 (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят дві) грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Т.О. Анцупова Ж.М. Єленіна С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська
  3. Большая палата в этом деле сделал два важных вывода. Во-первых, то о чем уже неоднократно указывалось - истец заявил по правилам административного судопроизводства требование о возмещении вреда без требования решить публично-правовой спор. Поэтому административный суд не имеет юрисдикции по рассмотрению такого спора. Кроме того суд указал, что обязанности начислять, перечислять и выплачивать пенсию ответчик должен в соответствии с пенсионным законодательством. Из решения суда эти обязанности не возникают. Признание судом неправомерными действий ответчика по отказу в проведении перерасчета истцу пенсии и обязательства ответчика провести такой перерасчет подтверждают факт ненадлежащего исполнения указанных обязанностей в прошлом. Следовательно, нет никаких основания считать, что до дня вступления в законную силу соответствующего судебного решения ответчик действует правомерно и не допускает просрочки исполнения обязательства.
  4. Постанова Іменем України 3 липня 2019 року м. Київ Справа N 676/1557/16-ц Провадження N 14-197 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Кам'янець-Подільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області (далі також - відповідач) про відшкодування збитків за касаційною скаргою відповідача на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 серпня 2016 року, ухвалене суддею Швець О.Д., і рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 1 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Карпусь С.А., Федорової Н.О., Ярмолюка О.І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 23 березня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням подальших уточнень просив стягнути з відповідача 207 754,00 грн. які вважає збитками, завданими неналежним виконанням відповідачем постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. Позивач є інвалідом II групи з числа учасників ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - ЧАЕС), а тому до кінця 2011 року отримував пенсію з розрахунку заробітної плати за час роботи у зоні відчуження. 2.2. З січня 2012 року відповідач призначив позивачу пенсію по інвалідності як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у мінімальному розмірі. 2.3. Вінницький апеляційний адміністративний суд у постанові від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12 визнав неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України у м. Кам'янець-Подільському та Кам'янець-Подільському районі Хмельницької області з відмови у проведенні перерахунку позивачу пенсії із заробітної плати за роботу у зоні відчуження за червень 1986 року та зобов'язав відповідача провести перерахунок пенсії із заробітної плати за червень 1986 року. 2.4. На виконання вказаного судового рішення перерахунок пенсії за період з 1 січня 2012 року до 15 липня 2013 року був проведений, однак відповідні кошти позивач отримав лише у травні 2015 року. 2.5. Через несвоєчасне виконання судового рішення за період з 1 січня 2012 року до 31 грудня 2014 року включно позивачеві заподіяні збитки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 25 серпня 2016 рокуКам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову. З урахуванням ухвали від 5 вересня 2016 рокупро виправлення описки суд стягнув з відповідача на користь позивача 90 962,64 грн компенсації "у зв'язку з невчасно виплаченою пенсією". 4. Суд першої інстанції застосував пункт 2 частини другої статті 22, частину першу статті 1166 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, частину другу статті 46, статтю 107 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", статті 1 і 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", пункт 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N 159, і дійшов висновку, що позивач має право на одержання компенсації втрати частини доходів (пенсії) у зв'язку з порушенням строків їх виплати, яку відповідач позивачеві не нарахував і не виплатив. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 1 листопада 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалив рішення, в якому змінив рішення суду першої інстанції у частині суми компенсації втрати частини доходів і стягнув з відповідача 88 860,58 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 6. Апеляційний суд, застосувавши статтю 1173 ЦК України, частину другу статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", статті 1 і 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", абзац другий пункту 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N 159, мотивував рішення так: 6.1. У період з 1 січня 2012 року до 30 квітня 2015 року включно відповідач виплачував позивачеві пенсію у заниженому розмірі, тобто кожен місяць не доплачував частину пенсії. 6.2. На виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12 відповідач перерахував позивачеві пенсію з 10 липня 2013 року до 30 квітня 2015 року і нарахував борг за пенсійними виплатами у сумі 73 448,46 грн (різницю між фактично виплаченою та належною до виплати пенсією), який фактично виплатив після відрахувань військового збору та податку на доходи фізичних осіб у травні 2015 року у сумі 72 344,22 грн. 6.3. На виконання постанови Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області від 30 вересня 2015 року у справі N 676/5833/15-а відповідач перерахував позивачеві пенсію з 1 січня 2012 року до 13 липня 2013 року та нарахував борг за пенсійними виплатами у сумі 63 589,05 грн (різницю між фактично виплаченою та належною до виплати пенсією), який фактично виплатив у січні 2016 року. 6.4. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач заявив вимогу про стягнення компенсації втрати частини доходів через порушення строків їх виплати. Доводи відповідача про те, що він своєчасно виконав судові рішення у вказаних справах, не спростовують висновків суду першої інстанції щодо суті спору. 6.5. Розраховуючи суму компенсації позивачеві, суд першої інстанції допустив помилку та всупереч вимогам абзацу другого пункту 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N 159, включив до розрахунку індекси споживчих цін за січень 2012 року, липень 2013 року, травень 2015 року та січень 2016 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У листопаді 2016 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і відмовити у задоволенні позову. Скаржиться на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 1 листопада 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так: 10.1. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справу необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства. Оскільки відповідач є суб'єктом владних повноважень, спір має розглядати суд адміністративної юрисдикції. 10.2. Позивач не подав суду належний розрахунок позовних вимог, внаслідок чого суд самостійно розрахував суму, яку стягнув з відповідача. 10.3. Дії відповідача до моменту ухвалення на користь позивача судового рішення, що підлягає виконанню, є правомірними. А тому обов'язок з виплати перерахованої пенсії позивачеві виник у відповідача лише з часу, коли суд видав виконавчий документ. Тому у справі N 676/1557/16-цсуди безпідставно вказали, що відповідач порушив строки виплати цих коштів. (2) Позиції інших учасників справи 11. У січні 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу стосовно доводів відповідача про відсутність доказів обґрунтованості розрахунку позовних вимог. Вважає ці доводи безпідставними. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. У касаційній скарзі, вказуючи на юрисдикцію адміністративного суду щодо розгляду цього спору, відповідач зазначив, що він є суб'єктом владних повноважень, а тому спір є публічно-правовим. 14. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України). 17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України). 18. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 21 березня 2016 року Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу про закриття провадження у справі N 676/7544/15-а за позовом ОСОБА_1 про відшкодування фінансових втрат, завданих внаслідок несвоєчасного виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду у від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12 начальником Управління Пенсійного фонду України у м. Кам'янець-Подільському та Кам'янець-Подільському районі Хмельницької області Кацап Зоєю Володимирівною. Суд вважав, що позивач заявив за правилами адміністративного судочинства вимогу про відшкодування шкоди без вимоги вирішити публічно-правовий спір. А тому адміністративний суд не має юрисдикції щодо розгляду такого спору. 20. Оскільки 23 березня 2016 року - на час звернення позивача до суду у справі N 676/1557/16-ц - відповідач погасив борг за пенсійними виплатами, ця справа стосується захисту права позивача на компенсацію, зумовлену простроченням виплати пенсії належного розміру, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 21. Суди у цій справі встановили такі обставини: 21.1. 10 липня 2013 року Вінницький апеляційний адміністративний суд прийняв постанову у справі N 2208/2757/12, якою зобов'язав Управління Пенсійного фонду України в м. Кам'янець-Подільський та Кам'янець-Подільського району провести перерахунок пенсії позивача із заробітної плати, одержаної за роботу у зоні відчуження за червень 1986 року. 21.2. Виконуючи цю постанову, відповідач вирішив провести перерахунок пенсії позивачеві з 10 липня 2013 року до 30 квітня 2015 року включно та нарахував борг за пенсійними виплатами у сумі 73 448,46 грн. Цей борг відповідач виплатив позивачу у травні 2015 року у розмірі 72 344,22 грн після відрахувань військового збору та податку на доходи фізичних осіб. 21.3. 30 вересня 2015 року Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області прийняв постанову у справі N 676/5833/15-а, якою визнав протиправними дії Управління Пенсійного фонду України у м. Кам'янець-Подільському та Кам'янець-Подільському районі Хмельницької області щодо відмови позивачеві у проведенні обчислення пенсії за період з 1 січня 2012 року до 13 липня 2013 року включно із заробітної плати, одержаної за роботу у зоні відчуження у червні 1986 року, а також зобов'язав це управління провести позивачеві перерахунок пенсії за період з 1 січня 2012 року до 13 липня 2013 року включно із заробітної плати, одержаної за роботу у зоні відчуження у червні 1986 року. 21.4. На виконання цієї постанови відповідач перерахував позивачеві пенсію з 1 січня 2012 року до 13 липня 2013 року та нарахував борг за пенсійними виплатами у сумі 63 589,05 грн. який фактично виплатив у січні 2016 року. 21.5. Позивач має право на одержання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням відповідачем строків їх виплати. Проте останній самостійно вказану компенсацію позивачеві не нарахував і не виплатив. 22. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав, що він недоотримав кошти, які вважає збитками, завданими неналежним виконанням постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12. 23. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України). 24. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 25. Позивач на підставі Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 року N 1210, мав право на отримання пенсії у відповідному розмірі з розрахунку його заробітної плати, одержаної за роботу у зоні відчуження за червень 1986 року, що підтвердили суди у справах N 2208/2757/12 і N 676/5833/15-а. 26. Згідно з частинами першою та другою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. 27. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що він має обов'язок виплачувати перераховану пенсію лише з часу, коли суд видав відповідний виконавчий документ, оскільки, на думку відповідача, його дії до дати ухвалення на користь позивача відповідного судового рішення є правомірними. 28. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обов'язки нараховувати, перераховувати та виплачувати пенсію відповідач має відповідно до пенсійного законодавства. З рішення суду ці обов'язки не виникають. Визнання судом неправомірними дій відповідача з відмови у проведенні перерахунку позивачу пенсії та зобов'язання відповідача провести такий перерахунок підтверджують факт неналежного виконання зазначених обов'язків у минулому. Отже, немає жодних підстави вважати, що до дня набрання законної сили відповідним судовим рішенням відповідач діє правомірно та не допускає прострочення виконання зобов'язання. 29. Відповідач прострочив виконання обов'язку з виплати пенсії у відповідному розмірі з розрахунку заробітної плати позивача, одержаної за роботу у зоні відчуження за червень 1986 року, що встановив Вінницький апеляційний адміністративний суд у постанові від 10 липня 2013 року у справі N 2208/2757/12. А Кам'янець-Подільський міськрайонний суд у постанові від 30 вересня 2015 року у справі N 676/5833/15-а підтвердив, що на підставі постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2013 року відповідач мав перерахувати пенсію позивачеві не лише на майбутні періоди з дня ухвалення зазначеної постанови у справі N 2208/2757/12, але й за весь попередній період. Тому Кам'янець-Подільський міськрайонний суд у постанові від 30 вересня 2015 року у справі N 676/5833/15-а визнав протиправними дії відповідача щодо відмови позивачеві у проведенні обчислення пенсії за період з 1 січня 2012 року до 13 липня 2013 року із заробітної плати, одержаної за роботу у зоні відчуження у червні 1986 року, а також зобов'язав це управління провести позивачеві відповідний перерахунок пенсії за вказаний період. 30. Стосовно аргументу касаційної скарги про те, що позивач не подав суду належний розрахунок позовних вимог, внаслідок чого суд самостійно розрахував суму, яку стягнув з відповідача, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач розрахував розмір позовних вимог так, як вважав за можливе, виходячи з його досвіду та знань. Натомість суд, застосовуючи норми права, оцінює наданий йому позивачем розрахунок і перевіряє його правильність, зокрема, вчиняє арифметичні дії, спрямовані на встановлення суми, яку слід стягнути згідно з тими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Отже, зазначений довід відповідача є необґрунтованим. 31. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 32. З огляду на вказаний припис суд касаційної інстанції не може перевірити ті доводи касаційної скарги, які стосуються встановлення обставин справи інших, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій щодо розрахунку компенсації втрати частини пенсійних виплат у зв'язку з порушенням строків їх виплати позивачеві. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 34. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 35. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 36. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосував норми матеріального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 1 листопада 2016 року з урахуванням цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 37. Судові витрати, понесені у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на відповідача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Кам'янець-Подільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області задовольнити частково. 2. Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 1 листопада 2016 року змінити у мотивувальних частинах відповідно до цієї постанови; в інших частинах рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 серпня 2016 року у частині, незміненій судом апеляційної інстанції, а також рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 1 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  5. Это наше дело. Уважаемые судьи обеспечение в делах по обжалованию внесудебного переоформления квартир и домов на компании Вектор плюс, Кредитные инициативы и подобные имеют очень важное значение. Представители компаний выкупивших за бесценок кредиты заемщиков обанкротившихся банков действуют на мой взгляд не законно. Единственным органом в Украине который может принудительно исполнять решения судов является - исполнительная служба, а не представители коллекторских компаний. Для того чтобы эти представители проникли в жилье им нужно не только получение права собственности на него, но и получение решения суда об устранении препятствий в его использовании. Самостоятельно такие препятствия устранять они не имеют право. Это уголовно наказуемо. Апелляционный суд указал, что учитывая наличие факта обжалования правовых оснований приобретения права собственности на недвижимое имущество, учитывая предъявления требований имущественного характера, которые обеспечиваются арестом имущества, соразмерность мер обеспечения иска заявленным требованиям и т.д., у суда апелляционной инстанции имеются основания для частичного принятия заявленных истцом мер обеспечения иска, а именно: в части наложения ареста на недвижимое имущество, принадлежащее Обществу с ограниченной ответственность «Факторинговая компания «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕС_2, обще площадью: 48,3 кв.м., жилой площадью 31,9 кв.м., регистрационный номер объекта недвижимого имущества: +672460246101; наложение запрета на совершение сделок по квартиры и запретить проводить регистрацию и снятие с регистрации места проживания любых лиц в квартире АДРЕС_2. Поскольку истцом ставится под сомнение именно законность приобретения права собственности на недвижимое имущество ответчиком, принятые апелляционным судом меры обеспечения иска являются соизмеримыми с заявленными исковыми требованиями и соответствуют предмету иска, а затем в части остальных требований заявления об обеспечении иска следует отказать, удовлетворив частично заявление об обеспечения иска. Кроме того, устное требование представителя ООО «Факторинговая компания « Вектор Плюс » Блажевского П.И. о решении вопроса встречного обеспечения не содержит надлежащих обоснований и доказательств, каким образом в случае применения постановлением суда мер обеспечения иска, могут быть нанесены убытки ООО «Факторинговая компания« Вектор Плюс », размер этих убытков, в понимании ч.1 ст. 154 ГПК Украины, которые были бы основанием для применения судом встречного обеспечения. Вместе с тем, представитель утверждает об отсутствии намерения у ООО «Факторинговая компания« Вектор Плюс » совершения действий по отчуждению принадлежащей обществу на праве собственности с 03.07.2015 года спорной квартиры.
  6. Державний герб України Справа № 465/1648/19 Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я. Провадження № 22-ц/811/1610/19 Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М. Категорія: 81 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 липня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої - Курій Н.М., суддів: Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П., за секретаря - Матяш С.І., з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Блажевського П.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, постановлену в складі головуючого - судді Кузь В.Я., в с т а н о в и в: 20.03.2019 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Заява обґрунтовується тим, що 03 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року. Згідно з п.п.1.1.,1.2. Кредитного договору, Банк зобов`язався надати Позичальнику споживчий кредит в сумі 83 000 доларів США зі строком користування до 02 березня 2018 року зі сплатою 11,9% відсотків річних. В забезпечення виконання Кредитного договору між ВАТ «Сведбанк» та Позивачем, було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №1717. Відповідно до Іпотечного договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,3 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_1 . Позивачу стало відомо, що право власності на вищезазначену квартиру було зареєстровано за ТОВ ФК «Вектор Плюс» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Така інформація була отримана через Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Просила забезпечити позов шляхом накладення арешту та забороною вчиняти певні дії по відношенню до квартири. Вважає, вид забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії відповідає позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири вже зараз вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, 25 вересня 2018 року двома представниками ТОВ ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Повторна спроба представників ТОВ ФК «Вектор плюс» заволодіти майном була здійснена 05.03.2019 р. о 8.30 ранку. Працівники ТОВ ФК «Вектор плюс» наполягали, щоб їх пустили до квартири, пояснюючи це тим, що вони хочуть зробити фото майна, що там знаходиться для подальшої оцінки майна та його реалізації. Таким чином, у разі не задоволення судом заяви про забезпечення позову, відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою. Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 , на даний час перебуває у власності ТОВ ФК «Вектор Плюс», останній має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, за безпідставністю такої. Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року оскаржила представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що ухвала є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що власником квартири АДРЕСА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач вважає, що перехід права власності на належну їй квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав. У випадку не задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ ФК «Вектор Плюс» має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном поки тривають судові засідання. Водночас, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» має об`єктивну можливість вчинення дій, які можуть утруднити чи унеможливити рішення суду у разі задоволення позову. Просить скасувати ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, посилаючись на доводи, які аналогічні доводам апеляційної скарги та просила ухвалу суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову. Представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевський П.І. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, оскільки наміру відчужувати спірну квартиру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. У випадку задоволення апеляційним судом заяви про забезпечення позову, просив вирішити питання застосування зустрічного забезпечення. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (арк.спр.104, 106 виділених матеріалів), а тому апеляційний суд вважає, що розгляд справи необхідно проводити без його участі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, законність і обґрунтованість ухвали суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не зазначено обґрунтування необхідності забезпечення позову, ціну позову про забезпечення якого просить заявник та інші відомості, які необхідні для забезпечення позову, що позбавляє суд визначити співмірність із заявленими позивачем вимогами відповідно до ч.3 ст. 150 ЦПК України. Також зазначив, що заявником не додано до матеріалів заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності. Тому дійшов висновку, що вимога про забезпечення позову є безпідставною, необґрунтованою, заявником не наведено достатніх підстав для необхідності застосування забезпечення позову та відмовив у забезпеченні позову. Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав. Із направлених до суду апеляційної інстанції матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в якому просила визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., щодо проведення 03.07.2015 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ТзОВ Факторингова компанія «Вектор плюс». Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. індексний номер 22584599 від 03.07.2015 року, згідно з яким 03.07.2015 року внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №10277904 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на підставі договору іпотеки, реєстраційний номер№1717 від 03.03.2008 року. З метою забезпечення позову просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам вселятися в квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам реєструватися в квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: квартири АДРЕСА_2 . Доводи заяви обґрунтовувала тим, що види забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та забороною вчиняти певні дії відповідають позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири, вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, представником ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Тому у випадку не задоволення заяви про забезпечення позову відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою, а набуття права власності на квартиру дає відповідачу обсяг правомочностей та можливість розпоряджатись даним нерухомим майном. Отже, у поданій заяві про забезпечення позову позивач зазначила про існування об`єктивних обставин, які свідчать про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову. Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу. Відповідно до роз`яснень п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Оскаржена ухвала суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає. Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не оцінив обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з`ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника. Посилання суду першої інстанції на те, що заявником не надано до заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності не відповідають дійсності, оскільки з надісланих матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що як до позовної заяви (арк. спр. 26-28) так і до заяви про забезпечення позову (арк. спр. 48-50) була долучена копія Інформаційна довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.03.2019 року (об`єкт нерухомого майна: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»). З матеріалів справи встановлено, що предметом позову є визнання незаконними дій нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру та визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Для того, щоб уникнути ризику відчуження відповідачем спірного майна на користь третіх осіб та розпорядження відповідачем спірною квартирою, що може унеможливити або утруднити в майбутньому виконання рішення суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і звернулась з заявою до суду про забезпечення позову. Враховуючи наявність факту оскарження правових підстав набуття права власності на нерухоме майно, з огляду на пред`явлення вимог майнового характеру, які забезпечуються арештом майна, співмірність заходів забезпечення позову заявленим вимогам тощо, у суду апеляційної інстанції наявні підстави для часткового вжиття заявлених позивачем заходів забезпечення позову, а саме: в частині накладення арешту на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101; накладення заборони на вчинення правочинів щодо квартири та заборонити проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 . Оскільки позивачем ставиться під сумнів саме законність набуття права власності на нерухоме майно відповідачем, вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та відповідають предмету позову,а відтак в частині решти вимог заяви про забезпечення позову належить відмовити, задовольнивши частково заяву про забезпечення позову. Отже, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, без перевірки наведених заявником обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та без врахування положень частини 3 статті 153 ЦПК України, норма якої передбачає, що суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову для повного з`ясування фактичних обставин щодо поданої заяви про забезпечення позову, не обмежується доводами заяви і може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, а у випадку, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін - частина 4 статті 153 ЦПК України. Таким чином, судом першої інстанції не з`ясовано обставин, що мають значення для вирішення заяви, не досліджено усіх, передбачених нормою процесуального права юридичних (доказових) фактів, наявність яких впливає на остаточний результат вирішення питання про забезпечення позову, що призвело до постановлення ухвали з порушенням норм процесуального права. Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції в силу п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову з вищенаведених підстав. Щодо заявленої усної вимоги представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання застосування зустрічного забезпечення, апеляційний суд зазначає наступне. Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Враховуючи наведене правило процесуального Закону, суд має право, але не зобов`язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача. Випадки обов`язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Усна вимога представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання зустрічного забезпечення не містить належних обґрунтувань та доказів, яким чином у випадку застосування ухвалою суду заходів забезпечення позову, можуть бути завдані збитки ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», розмір цих збитків, які в розумінні ч.1 ст. 154 ЦПК України були б підставою для застосування судом зустрічного забезпечення. Разом з тим, представник стверджує про відсутність наміру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» вчинення дій щодо відчуження належної товариству на праві власності з 03.07.2015 року спірної квартири. З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку про необґрунтованість вимоги представника Блажевського П.І. про застосування зустрічного забезпечення на час перегляду апеляційним судом ухвали Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року. Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне роз`яснитиТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», що воно не позбавлено права в порядку ст.154 ЦПК України звернутися до суду із заявою про застосування зустрічного забезпечення позову, зазначивши відповідні обставини та додавши необхідні докази. Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.381, 382 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року скасувати. Постановити нове рішення, яким заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити частково. Накласти арешт на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ЄДРПОУ: 38004195, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101. Накласти заборону на вчинення правочинів щодо квартири АДРЕСА_2 . Накласти заборону проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 . Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 26.07.2019 року. Головуючий Курій Н.М. Судді: Шеремета Н.О. Цяцяк Р.П. http://reyestr.court.gov.ua/Review/83281176
  7. Это наше дело. В самом деле нет ничего не обычного. Все как всегда, товар поставлен сумма не оплачена поэтому все и взыскано судом. Единственное на что рекомендую обратить внимание так это на взыскание правовой помощи оказанной нашей компанией и документах ее подтверждающих. Суд первой и апелляционной инстанции их взыскали без каки-либо проблем. Суд указал, что истец в подтверждение размера расходов на профессиональную юридическую помощь предоставил в апелляционном хозяйственном суде: договор о предоставлении правовой помощи от 06.05.2019, счет на оплату № 251 от 25.07.2019, платежное поручение № 1541 от 25.07.2019 на сумму 5 500,00 грн., акт оказания услуг № 1193 от 25.07.2019, копию свидетельства о праве на занятие адвокатской деятельностью, копию ордера серия КВ № 384185. Адвокат представляла интересы ООО "Трейдхим" в судебном заседании по рассмотрению апелляционной жалобы ООО "Валмпак". Учитывая надлежащее подтверждение, судебные расходы ООО "Трейдхим" на профессиональную юридическую помощь во время апелляционного производства по делу № 911/570/19 в сумме 5 500,00 грн., В соответствии со ст. 129 ГПК Украины, подлежат возмещению ООО "Валмпак". Поэтому свои права нужно и можно защищать.
  8. Державний герб України ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "06" серпня 2019 р. Справа№ 911/570/19 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Хрипуна О.О. суддів: Разіної Т.І. Агрикової О.В. при секретарі судового засідання Киниці А.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Валмпак" на рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2019 (повний текст складено - 27.05.2019) у справі № 911/570/19 (суддя Конюх О.В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдхім" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Валмпак" про стягнення 801 310,09 грн. за участю представників: від позивача: Кудренко К.В., Василевська К.М., від відповідача: не з`явились. ВСТАНОВИВ: ТОВ "Трейдхім" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до ТОВ "Валмпак" про стягнення 801 310,09 грн. за договором поставки від 31.01.2017 № 31/01-17 ПЕ, з яких, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог: 690 000,00 грн. - основний борг за поставлений товар, 111 310,09 грн. - пеня за період з 22.11.2018 по 15.04.2019. Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем зобов`язання щодо повної оплати продукції, отриманої за видатковою накладною № 211 від 31.10.2018 на виконання договору поставки від 31.01.2017 № 31/01-17 ПЕ. Рішенням Господарського суду Київської області від 20.05.2019 провадження у справі № 911/570/19 в частині стягнення 10 000,00 грн. основного боргу закрито, в іншій частині вимог позов задоволено, ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача 680 000,00 грн. основного боргу, 111 310,09 грн. пені, 12 019,66 грн. судового збору та 2 500,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Не погодившись з рішенням, ТОВ "Валмпак" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. За твердженням скаржника, сума загального боргу становить 660 000,00 грн., а при розрахунку пені не було враховано проведений розрахунок за придбану продукцію та відхилено заяву позивача про зменшення позовних вимог. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2019 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до розгляду на 06.08.2019. 29.07.2019 до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ТОВ "Трейдхім" просив залишити рішення Господарського суду Київської області без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з огляду на її безпідставність. В судове засідання 06.08.2019 представники скаржника не з`явились, про причини неявки у судове засідання суд не повідомили, хоч були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення ТОВ "Валмпак" 11.07.2019 поштового відправлення. Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. В судовому засіданні 06.08.2019 ТОВ "Трейдхім" заявлено про відшкодування 5 500,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне. Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 31.01.2017 між ТОВ "Трейдхім" (постачальник) та ТОВ "Валмпак" (покупець) був укладений договір поставки № 31/01-17 ПЕ, в порядку та на умовах якого ТОВ "Трейдхім" зобов`язався поставляти ТОВ "Валмпак", а ТОВ "Валмпак" приймати й оплачувати продукцію партіями, погодженими в додатку до договору. В додатку № 2 від 31.10.2018 до договору поставки від 31.01.2017 № 31/01-17 ПЕ сторони погодили поставку продукції кількістю 22 т. на загальну суму 970 200,00 грн. до 01.11.2018. Умови оплати: покупець здійснює 100% оплату до 21.11.2018. Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Поставка продукції на виконання договору поставки від 31.01.2017 № 31/01-17 ПЕ у кількості 22 т. на загальну суму 970 200,00 грн. підтверджується видатковою накладною № 211 від 31.10.2018 та не заперечується ТОВ "Валмпак". Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, відповідач свій обов`язок щодо оплати поставленого товару виконав частково, сплативши 280 200,00 грн. Так, згідно з випискою по рахунку ТОВ "Трейдхім" за період з 31.10.2018 до 28.02.2019 відповідач здійснював часткові оплати за поставлений товар та сплатив за вказаний період загалом 250 200,00 грн.: 19.12.2018 - 40 000,00 грн., 22.12.2018 - 40 000,00 грн., 26.12.2018 - 20 000,00 грн., 08.01.2019 - 30 200,00 грн., 11.01.2019 - 30 000,00 грн., 15.01.2019 - 30 000,00 грн., 16.01.2019 - 30 000,00 грн., 28.01.2019 - 30 000,00 грн.; згідно з випискою по рахунку ТОВ "Трейдхім" за період з 01.03.2019 до 16.04.2019 відповідач здійснював часткові оплати за поставлений товар та сплатив за вказаний період загалом 30 000,00 грн.: 01.03.2019 -10 000,00 грн., 04.03.2019 - 10 000,00 грн., 06.03.2019 - 10 000,00 грн. Отже, заборгованість відповідача за одержану від позивача за видатковою накладною № 211 від 31.10.2018 продукцію на початок розгляду справи судом першої інстанції склала 690 000,00 грн. Під час розгляду даної справи судом першої інстанції (18.04.2019) відповідач сплатив позивачу кошти в розмірі 10 000,00 грн., що підтверджується випискою по рахунку ТОВ "Трейдхім" за період з 15.04.2019 по 13.05.2019. Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самим сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. На підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України місцевий господарський суд закрив провадження у справі № 911/570/19 в частині стягнення 10 000,00 грн. основного боргу за відсутністю предмету спору, оскільки ця сума була сплачена відповідачем позивачу 18.04.2019. За встановлених обставин, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача 680 000,00 грн. основного боргу, що був підтверджений під час винесення рішення у даній справі судом першої інстанції. Таким чином, місцевий господарський суд врахував при винесенні рішення часткову оплату, закривши провадження у справі № 911/570/19 в частині стягнення 10 000,00 грн. основного боргу та ухваливши стягнути 680 000,00 грн. основного боргу. Сума 20 000,00 грн., на яку вказує відповідач у своїй апеляційній скарзі, не могла бути врахована судом першої інстанції під час винесення оскарженого рішення, оскільки була сплачена за платіжним дорученням № 4328 від 24.05.2019 вже після винесення рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2019 у справі № 911/570/19. Відповідно до ст.ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Відповідно до п. 6.2 договору у випадку несвоєчасної оплати (не оплати без обґрунтованих на те причин) товару покупець зобов`язаний сплатити на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченого товару, яка діяла в період несвоєчасної оплати (неоплати) за кожен день прострочення. Так, відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Тому період обчислення пені починається з наступного дня після дати, в якій зобов`язання мало бути виконано. Відповідно до частини 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором. Інше встановлено сторонами у п. 6.4 договору: сторони відповідно до п. 6 ст. 232 ГК України, домовились про те, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання за даним договором, здійснюється без обмеження строку. Перевіривши доводи скаржника щодо неправильного розрахунку суми пені, колегія суддів не знайшла їм підтвердження. Місцевий господарський суд обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача 111 310,09 грн. пені за період з 22.11.2018 по 15.04.2019. Згідно із ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність доказів і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України). Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України). Згідно із ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Скаржник жодного доказу на підтвердження обґрунтованості доводів апеляційної скарги не надав. За встановлених обставин, на думку колегії суддів, висновок місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 690 000,00 грн. основного боргу за поставлений товар та 111 310,09 грн. пені відповідає нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи апеляційної скарги його не спростовують. Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Позивач на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу надав апеляційному господарському суду: договір про надання правничої допомоги від 06.05.2019, рахунок на оплату № 251 від 25.07.2019, платіжне доручення № 1541 від 25.07.2019 на суму 5 500,00 грн., акт надання послуг № 1193 від 25.07.2019, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, копію ордера серія КВ № 384185. Адвокат представляла інтереси ТОВ "Трейдхім" у судовому засіданні з розгляду апеляційної скарги ТОВ "Валмпак". Враховуючи належне підтвердження, судові витрати ТОВ "Трейдхім" на професійну правничу допомогу під час апеляційного провадження у справі № 911/570/19 у сумі 5 500,00 грн., відповідно до ст. 129 ГПК України, підлягають відшкодуванню ТОВ "Валмпак". Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ: 1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Валмпак" на рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2019 у справі № 911/570/19 залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2019 у справі № 911/570/19 залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Валмпак" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдхім" 5 500,00 грн. судових витрат. 4. Матеріали справи № 911/570/19 повернути до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в порядку, визначеному ст.ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя О.О. Хрипун Судді Т.І. Разіна О.В. Агрикова http://reyestr.court.gov.ua/Review/83525122
  9. В обзоре содержится определение о передаче уголовного судопроизводства на рассмотрение Большой Палаты в связи с исключительной правовой проблемой по открытию в ходе судебного разбирательства рассекреченных процессуальных документов, послуживших основанием для проведения негласных следственных (розыскных) действий (ст. 290 УПК) и допущения их в качестве доказательств. Кроме этого заслуживают внимания решение КУС ВС в которых определены обстоятельства, указывающие на совершение преступления в соучастии, признано определенные транспортные средства предметом нарушения правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, которые управляют транспортными средствам, а также определена отдельная территория места совершения этого преступления, определены обстоятельства, подлежащие обязательному выяснению при решении спора о возмещении морального (неимущественного) вреда причиненного преступлением и тому подобное. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Ogljad_KKS_VS_17_06_21.pdf Повістка КАС ВС про сз на 12.09.2019, Сакалош.PDF
  10. Очень интересное постановление об установлении земельного сервитута. Большая палата указала, что принадлежность сервитута юридическому лицу не означает, что право пользования чужим имуществом принадлежит этому юридическому лицу исключительно в лице ее исполнительного или иного органа. Юридическое лицо, которому принадлежит сервитут, может пользоваться чужим имуществом так же, как им конечно пользовался бы владелец, с учетом объема прав по использованию, определенного сервитутом. Так, если содержание сервитута содержит право проезда через часть чужого земельного участка, то юридическое лицо, которому принадлежит сервитут может осуществлять свое право для проезда членов исполнительного и других органов юридического лица, в том числе ее членов, для проезда работников юридического лица, посетителей юридического лица, в частности ее контрагентов (которые, например, поставляют продукты, строительные материалы, осуществляют ремонт имущества юридического лица или строительство, осуществляют обслуживание коммуникаций) и др. Поэтому установление сервитута для проезда юридического лица и его членов не означает, что сервитут принадлежит одновременно и лицу, а членам этого юридического лица как физическим или юридическим лицам. Единственным субъектом сервитута является юридическое лицо, а не ее члены. Кроме того, земельный сервитут не может быть отделен от земельного участка, к которому имеет отношение. Смена собственника / пользователя земельного участка обуславливает сохранение земельного сервитута для этого участка, а не для человека. То есть субъектом сервитутных правоотношений становится новый владелец / пользователь земельного участка вместо бывшего владельца / пользователя, который перестает быть субъектом сервитутных правоотношений. Также, одним из видов сервитута, в соответствии с нормой статьи 99 ЗК Украины, является право проезда на транспортном средстве по имеющейся дороге, а не автомобильной дороге, при этом первое понятие шире второго, включая его, но не ограничивается им.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 25 червня 2019 року м. Київ Справа N 911/2701/17 Провадження N 12-258гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В.М., позивача - Громадської організації "Садівницьке товариство "Гатне-1" (в. о. голови громадської організації - Гук А.М., представник - адвокат Хасін І.Б.), відповідача - Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (представник - адвокат Беседін В.І.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - ПАТ "Укрексімбанк") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року (головуючий Гончаров С.А., судді Чорна Л.В., Тищенко А.І.) у справі N 911/2701/17 за позовом Громадської організації "Садівницьке товариство "Гатне-1" (далі - ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1") до ПАТ "Укрексімбанк", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Бориспільської районної державної адміністрації, Вишеньківської сільської ради, Головного управління Держгеокадастру у Київській області в особі Бориспільського відділу, про встановлення земельного сервітуту. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до ПАТ "Укрексімбанк" про встановлення постійного земельного сервітуту шляхом надання ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" та її членам права проїзду транспортним засобом до земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області, перебуває в оренді ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1", через частину земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:2247, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області та належить на праві приватної власності ПАТ "Укрексімбанк", уздовж існуючої шляхової мережі площею 1,1558 га, як зображено на Плані меж земельного сервітуту та визначення істотних умов сервітуту: 1.1. Строк сервітуту - постійний. 1.2. Площа, на яку поширюється земельний сервітут - 1,1558 га. 1.3. Межі сервітуту - згідно з Планом меж земельного сервітуту. 1.4. Плата за встановлення та користування сервітутом - у розмірі 100 % від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту з внесенням щомісяця до 1-го числа рівними частками. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано неможливістю користуватися позивачу та його членам земельною ділянкою, переданою позивачу в користування згідно з договором оренди від 31 жовтня 2006 року, укладеним між Бориспільською районною державною адміністрацією та ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1", оскільки зазначена земельна ділянка розташована на півострові і доступ до неї можливий тільки через земельну ділянку відповідача. 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що: - позивач не надав належних та допустимих доказів того, що вказаний ним шлях проїзду є єдино можливим, а також доказів того, що на земельній ділянці відповідача існує будь-яка автомобільна дорога у розумінні Закону України "Про автомобільні дороги" та Державного стандарту України 3587-97 "Безпека дорожнього руху. Автомобільні дороги, вулиці та залізничні переїзди. Вимоги до експлуатаційного стану", затвердженого наказом Держстандарту України від 31 липня 1997 року N 441; - встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці відповідно до заявлених позивачем вимог частково унеможливлює її використання для власних потреб відповідача, чим порушується співмірність реалізації його прав та законних інтересів; - оскільки за даними, що містяться у Державному земельному кадастрі, відомості щодо орендованої позивачем земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га відсутні, заявлені позивачем вимоги є безпідставними; - частина земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 була передана у власність громадянам відповідно до розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 25 грудня 2006 року N 1643, при цьому матеріали справи не містять доказів того, що власники земельних ділянок, які утворились у результаті поділу, уповноважили ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" на представництво їх інтересів у суді. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Бориспільська районна державна адміністрація розпорядженням від 7 вересня 2006 року N 990 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду строком на 49 років під розширення території садівницького товариства "Гатне-1" для організацій його колективних садів за межами с. Вишеньки Вишеньківської сільської ради" затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду строком на 49 років під розширення території ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" для організацій його колективних садів за межами с. Вишеньки Вишеньківської сільської ради (пункт 1 розпорядження); надала ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" під розширення земельну ділянку загальною площею 35,4865 га, з яких: 18,0000 га - для садівництва, 17,4865 га - для сінокосіння та створення місць загального користування та зони відпочинку, в довгострокову оренду строком на 49 років для організацій його колективних садів за межами с. Вишеньки Бориспільського району (пункт 2 розпорядження). 2.2. 31 жовтня 2006 року між ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" та Бориспільською районною державною адміністрацією було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з умовами пунктів 1, 2 якого орендодавець - Бориспільська районна державна адміністрація надає, а орендар - ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" приймає в строкове платне володіння і користування земельну ділянку, яка знаходиться за межами с. Вишеньки на території Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Земельна ділянка виділена в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку. 2.3. В оренду надається земельна ділянка загальною площею 35,4865 га земель, з них: 18,0000 гектара - для садівництва; 17,4865 га - для сінокосіння та створення місць загального користування та зони відпочинку; в тому числі: земельна ділянка кадастровий номер 3220881300:04:001:1620 площею 9,7913 га, земельна ділянка кадастровий номер 3220881300:04:001:1621 площею 5,6480 га, земельна ділянка кадастровий номер 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га. 2.4. Відповідно до пункту 8 договору його укладено на 49 (сорок дев'ять) років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. 2.5. Пунктом 13 договору передбачено, що земельна ділянка надається в оренду під розширення території ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" для організації його колективних садів за межами с. Вишеньки Бориспільського району Київської області, а саме для садівництва, сінокосіння та створення місць загального користування та зони відпочинку. 2.6. 19 листопада 2006 року вказаний договір було зареєстровано у Бориспільському районному відділі Державного реєстру земель за N 050632300001. 2.7. Власником суміжної земельної ділянки, з кадастровим номером 3220881300:04:001:2247 площею 42,8600 га, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області є відповідач - ПАТ "Укрексімбанк". 2.8. Позивач звернувся до відповідача з листом від 14 червня 2017 року N 7, у якому просив встановити земельний сервітут для користування земельною ділянкою за договором оренди земельної ділянки від 31 жовтня 2006 року. 2.9. Утім між відповідачем та позивачем не було досягнуто відповідних домовленостей, у зв'язку із чим останній звернувся до суду з позовом про встановлення постійного земельного сервітуту шляхом надання ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" та її членам права проїзду транспортним засобом до земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області, перебуває в оренді у ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1", через частину земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:2247, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області та належить на праві приватної власності ПАТ "Укрексімбанк", вздовж існуючої шляхової мережі площею 1,1558 га, як зображено на Плані меж земельного сервітуту та визначення істотних умов сервітуту: 1.1. Строк сервітуту - постійний; 1.2.Площа, на яку поширюється земельний сервітут - 1,1558 га; 1.3. Межі сервітуту - згідно з Планом меж земельного сервітуту; 1.4. Плата за встановлення та користування сервітутом - у розмірі 100 % від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту із внесенням щомісяця до 1-го числа рівними частками. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Київської області рішенням від 14 березня 2018 року відмовив у задоволенні позовних вимог, обґрунтувавши рішення тим, що позивач не надав суду належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували його користування земельною ділянкою з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 за договором оренди земельної ділянки саме у заявленому обсязі - 20,0472 га, оскільки загальна площа орендованої земельної ділянки за договором оренди була зменшена у зв'язку із наданням її частин загальною площею 13,9674 га, у власність фізичним особам, і, відповідно, позивачем не доведено виключну необхідність встановлення земельного сервітуту для земельної ділянки площею 20,0472 га. Також суд зазначив, що позивач не надав усіх доказів, що підтверджували б неможливість задоволення його потреб відносно користування орендованою земельною ділянкою іншим способом, ніж установлення земельного сервітуту, та установлення земельного сервітуту для її користування способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки - відповідача. 3.2. Київський апеляційний господарський суд постановою від 29 серпня 2018 року рішення Господарського суду Київської області від 14 березня 2018 року скасував, та прийняв нове рішення про задоволення позову. Встановив постійний земельний сервітут шляхом надання ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" та її членам права проїзду транспортним засобом до земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області та перебуває в оренді у ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1", через частину земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:2247, яка знаходиться в урочищі Гатне Вишеньківської сільської ради Київської області, та належить на праві приватної власності ПАТ "Укрексімбанк", уздовж існуючої шляхової мережі площею 1,1558 га, як зображено на Плані меж земельного сервітуту. Визначив істотні умови сервітуту: 1. Строк сервітуту - постійний. 2. Площа, на яку поширюється земельний сервітут - 1,1558 га. 3. Межі сервітуту - згідно з Планом меж земельного сервітуту. 4. Плата за встановлення та користування сервітутом - у розмірі 100 % від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту із внесенням щомісяця до 1-го числа рівними частинами. 3.3. Свої висновки господарський суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що відповідно до положень статті 148-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки, а отже, позивач є належним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га та відповідно має право на встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки відповідача. Крім того, апеляційний господарський суд зазначив, що матеріалами справи підтверджено наявність на земельній ділянці відповідача шляху для проїзду транспортних засобів до земельної ділянки, користувачем якої є позивач, а отже, запропонований позивачем спосіб встановлення сервітуту є найменш обтяжливим для ПАТ "Укрексімбанк". 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Не погодившись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року, ПАТ "Укрексімбанк" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 14 березня 2018 року. 4.2. На обґрунтування касаційної скарги ПАТ "Укрексімбанк" зазначило, що: - суд апеляційної інстанції, у порушення частин першої, другої та п'ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) під час вирішення питання щодо наявності обмежень стосовно земельної ділянки ПАТ "Укрексімбанк" з кадастровим номером 3220881300:04:001:2247 не застосував норми, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин, а саме норми статті 111, частини першої статті 193, статті 194, статті 196 ЗК України та абзац 1 частини першої статті 1, статті 2, статті 3, частини першої статті 15, статті 36 Закону України "Про Державний земельний кадастр"; - земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га не існує у зв'язку з її поділом, а отже, у суду апеляційної інстанції не було підстав для встановлення сервітуту до цієї ділянки; - ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" не надала доказів вичерпання нею усіх можливостей (окрім установлення сервітуту) для забезпечення використання земельної ділянки, щодо якої заявлені вимоги про встановлення сервітуту; - ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" не надала доказів того, що, по-перше, на земельній ділянці ПАТ "Укрексімбанк" у розумінні положень чинного законодавства існує дорога, по-друге, що її експлуатаційний стан відповідає вимогам чинного законодавства для експлуатації транспортними засобами; - визначення строку сервітуту як "постійний" з метою проїзду до земельної ділянки, переданої у користування позивачу на 49 років, указує на те, що втручання у право власності ПАТ "Укрексімбанк" було здійснено без дотримання справедливої рівноваги між інтересами власника земельної ділянки та особою, яка звертається з вимогою встановити земельний сервітут на цій земельній ділянці; - встановлення сервітуту, наслідком якого є зміна режиму використання земельної ділянки в частині, на яку встановлюється сервітут, неминуче призводить до заподіяння збитків її власнику у вигляді зменшення вартості земельної ділянки та/або зниження ступеня прибутковості здійснюваної діяльності, що, безумовно, потрібно враховувати при визначенні плати за встановлення сервітуту. Втім апеляційний суд не надав оцінки вказаним доводам; - ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" звернулась до суду з позовною заявою про встановлення земельного сервітуту не лише у своїх інтересах, але й в інтересах фізичних осіб, які є її членами, а відтак суд апеляційної інстанції повинен був закрити провадження у справі в частині вимог щодо прав фізичних осіб. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Оскільки ПАТ "Укрексімбанк" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Щодо суті спору 5.2. Відповідно до статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Земельний сервітут здійснюється способом найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. 5.3. За статтею 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення земельного сервітуту, зокрема, права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. 5.4. Згідно зі статтею 100 ЗК України земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. 5.5. Відповідно до статті 401 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). 5.6. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. 5.7. Згідно зі статтею 18 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, що діяла на момент укладення договору оренди від 31 жовтня 2006 року) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. 5.8. Відповідно до статті 177 ЦК України об'єкти цивільних прав це конкретне благо з приводу якого суб'єкти вступають у правовідносини. 5.9. До нерухомих речей як об'єктів цивільних прав відносяться земельні ділянки (стаття 181 ЦК України). 5.9.Відповідно до статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. 5.10. Судами встановлено, що в оренду ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" було надано земельну ділянку з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га під розширення території ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" для організації його колективних садів, тобто вказана земельна ділянка була надана як об'єкт цивільного права оренди саме ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" для ведення колективного садівництва. 5.11. Разом із тим, статтею 35 ЗК України визначено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. Землі загального користування садівницького товариства безоплатно передаються йому у власність за клопотанням вищого органу управління товариства до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування на підставі документації із землеустрою, за якою здійснювалося формування земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Приватизація земельної ділянки громадянином - членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відповідно до закону та статутів цих товариств. 5.12. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України унормовано, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. 5.13. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для, зокрема, ведення садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). 5.14. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара (пункт "в" частини першої статті 121 ЗК України). 5.15. З наведеного можна зробити висновок, що надана на праві оренди садівницькому товариству земельна ділянка складається із земель загального користування та земельних ділянок для закладення та вирощування плодових насаджень. 5.16. Земельні ділянки, надані членам садівницького товариства, можуть передаватися їм у власність на підставі графічних матеріалів в межах норм безоплатної передачі, встановлених законом. Приватизація наданої члену садівницького товариства земельної ділянки є його правом. Внаслідок приватизації земельної ділянки, наданої в користування члену садівницького товариства, формується земельна ділянка, яка є об'єктом його права власності. Земельні ділянки загального користування також можуть передаватися безоплатно у власність товариству як юридичній особі за його клопотанням на підставі документації із землеустрою або технічної документації із землеустрою, і за наслідками такої передачі за рахунок земельної ділянки, що передана в оренду, може бути сформована нова земельна ділянка також як об'єкт права власності садівницького товариства. При цьому безоплатна передача садівницькому товариству земельних ділянок загального користування у власність здійснюється лише за його волевиявленням. 5.17. Отже земельні ділянки формуються як об'єкти цивільних прав: власності, постійного користування, оренди відповідно до закону, і припинення прав щодо цих об'єктів також має відбуватись виключно у відповідності до закону. 5.18. Випадки припинення договору оренди та підстави припинення права користування земельною ділянкою унормовані у статті 31 Закону України "Про оренду землі" та у статті 141 ЗК України відповідно. 5.19. Реалізація права на приватизацію земельної ділянки членом садівницького товариства, внаслідок чого він стає власником цієї земельної ділянки як об'єкту цивільних прав, не припиняє ані договору оренди земельної ділянки, укладеного садівницьким товариством з Бориспільською районною державною адміністрацією, ані права користування садівницького товариства земельною ділянкою, яка є предметом договору оренди і, відповідно, іншим об'єктом цивільних прав за площею, межами та інформацією про неї у Державному земельному кадастрі. 5.20. З огляду на викладене вище, а також враховуючи, що стаття 31 Закону України "Про оренду землі", стаття 141 ЗК України та умови договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220881300:04:001:1622 площею 20,0472 га від 31 жовтня 2006 року не містять положень про припинення прав та обов'язків його сторін по факту приватизації наданих у користування земельних ділянок громадянами - членами садівницького товариства відповідно до статей 35, 116, 118 ЗК України, набуте позивачем право оренди земельної ділянки площею 20,0472 га, яка не вилучалась у позивача як у землекористувача ані в цілому, ані в частині приватизованих земельних ділянок, виникло за вказаним договором і не припинилося на момент вирішення спору судом апеляційної інстанції. Отже, позивач відповідно до статей 98, 99 ЗК України та статті 401 ЦК України має право встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки відповідача. 5.21. Відповідач під час розгляду справи у попередніх судових інстанціях не спростував доводів позивача, що вимога про встановлення земельного сервітуту у спірних правовідносинах виникла внаслідок неможливості використання останнім земельної ділянки, переданої йому за договором оренди від 31 жовтня 2006 року, оскільки вказана ділянка знаходиться на півострові і доступ до неї можливий виключно по наявному на земельній ділянці відповідача шляху. Апеляційний господарський суд установив, що запропонований відповідачем спосіб встановлення сервітуту є найменш обтяжливим, як того вимагають положення статті 98 ЗК України. Суд апеляційної інстанції також установив, що позивач звертався до відповідача з листом від 14 червня 2017 року N 7, у якому просив встановити земельний сервітут для користування земельною ділянкою за договором оренди земельної ділянки від 31 жовтня 2006 року. Втім між відповідачем та позивачем не було досягнуто відповідних домовленостей, у зв'язку із чим останній звернувся до суду із цим позовом. 5.22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1". Щодо юрисдикції цього спору 5.23. Статтею 2 Закону України "Про кооперацію" встановлено, що кооператив - це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. 5.24. Відповідно до статті 3 Закону України "Про кооперацію" метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. 5.25. Відповідно до пункту 2.1 Статуту ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1", основною метою (цілями) товариства є здійснення та захист прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема, економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів його членів, сприяння створенню умов для використання ділянок для вирощування фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції та для відпочинку членів товариства та їх сімей. 5.26. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що належність сервітуту юридичній особі не означає, що право користування чужим майном належить цій юридичній особі виключно в особі її виконавчого чи іншого органу. Юридична особа, якій належить сервітут, може користуватися чужим майном так само, як ним звичайно користувався би власник, з урахуванням обсягу прав щодо користування, визначеного сервітутом. Так, якщо змістом сервітуту є право проїзду через частину чужої земельної ділянки, то юридична особа, якій належить сервітут, може здійснювати своє право для проїзду членів виконавчого та інших органів юридичної особи, зокрема її членів, для проїзду працівників юридичної особи, відвідувачів юридичної особи, зокрема її контрагентів (які, наприклад, поставляють продукти, будівельні матеріали, здійснюють ремонт майна юридичної особи чи будівництво, здійснюють обслуговування комунікацій) тощо. Тому встановлення сервітуту для проїзду юридичної особи та її членів не означає, що сервітут належить одночасно і юридичній особі, і членам цієї юридичної особи як фізичним або юридичним особам. Натомість єдиним суб'єктом сервітуту є юридична особа, а не її члени. 5.27. У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що вирішення цієї справи належить до юрисдикції господарських судів з огляду на предмет спору та його суб'єктний склад. Не спростовує висновків про належність цього спору до юрисдикції господарського суду і факт приватизації частини земельної ділянки позивача громадянами - членами садівницького товариства, оскільки, здійснюючи свої цивільні права вільно, на власний розсуд, останні мають право самостійно обирати спосіб, у який буде задоволено їх потреби доступу до належних на праві власності земельних ділянок, а саме: шляхом доступу до них як членів садівницького кооперативу, якому належить сервітут, або ж у спосіб самостійного звернення до суду з відповідним позовом до ПАТ "Укрексімбанк". Щодо доводів касаційної скарги 5.28. Відповідно до частини першої статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається в разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи. 5.29. Отже, земельний сервітут не може бути відокремлений від земельної ділянки, до якої має відношення. Зміна власника/користувача земельної ділянки зумовлює збереження земельного сервітуту для цієї ділянки, а не для особи. Тобто суб'єктом сервітутних правовідносин стає новий власник/користувач земельної ділянки замість колишнього власника/користувача, який перестає бути суб'єктом сервітутних правовідносин. 5.30. Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про безпідставність установлення судом апеляційної інстанції безстрокового земельного сервітуту для позивача, оскільки за наведеними нормами законодавства позивач має право на встановлення земельного сервітуту, який зберігає свою дію безстроково, незалежно від подальшої зміни власника/орендаря земельної ділянки. 5.31. Доводи скаржника про те, що ГО "Садівницьке товариство "Гатне-1" не надано доказів того, що на земельній ділянці ПАТ "Укрексімбанк", у розумінні положень чинного законодавства існує автомобільна дорога, експлуатаційний стан якої відповідає вимогам чинного законодавства для експлуатації транспортними засобами, не беруться до уваги Великою Палатою Верховного Суду, оскільки одним із видів сервітуту, відповідно до норми статті 99 ЗК України, є право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, а не автомобільній дорозі, при цьому перше поняття є ширшим за друге, включає його, але не обмежується ним. 5.32. Доводи скаржника про те, що встановлення сервітуту, наслідком якого є зміна режиму використання земельної ділянки в частині, на яку встановлюється сервітут, неминуче призводить до заподіяння збитків її власнику у вигляді зменшення вартості земельної ділянки та/або зниження ступеня прибутковості здійснюваної діяльності, що, безумовно, потрібно враховувати при визначенні плати за встановлення сервітуту, також не беруться до уваги Великою Палатою Верховного Суду, оскільки скаржник не довів ані факту зменшення вартості земельної ділянки, ані того, що таке зменшення вартості та зниження ступеня прибутковості здійснюваної діяльності є більшим за плату, встановлену судом другої інстанції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду враховує, що ПАТ "Укрексімбанк" не надав власних пропозицій щодо розміру плати за право користування частиною належної йому земельної ділянки. 5.33. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 5.34. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 5.35. З огляду на викладене, касаційну скаргу ПАТ "Укрексімбанк" слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін. 5.36. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року у справі N 911/2701/17 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  12. Очень интересное решение, которым Большая палата прикрыла одну из довольно креативных лазеек уклонения должников юрлиц от исполнения решений судов. На мой взгляд решение справедливое и взвешенное. Большая Палата указала, что по аналогии закона в случаях, когда один (первоначальный) должник в материальном правоотношении заменяется двумя должниками, суд может заменить такого должника как сторону исполнительного производства двумя должниками (в этом деле - основным и субсидиарным должниками ). После замены первоначального должника в исполнительном производстве двумя должниками - основным и субсидиарным - исполнительные действия по исполнению решения должны совершаться по обоим этим должникам. По обстоятельствам этого дела для установления факта правопреемства определяющим фактором стал переход к новому юридическому лицу в качестве правопреемника по разделительному балансу части имущества, в том числе и обязательств должника по уплате задолженности, взысканной решением суда.
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 26 червня 2019 року м. Київ Справа N 905/1956/15 Провадження N 12-62гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 2 січня 2019 року (головуючий Бородіна Л.І., судді Плахов О.В., Шутенко І.А.) та ухвалу Господарського суду Донецької області від 1 жовтня 2018 року (суддя Величко Н.В.) у справі N 905/1956/15 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Торецька вуглевидобувна компанія" про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області до Товариства з додатковою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" про стягнення 5675020,99 грн. 1. Історія справи, зміст та підстави заяви 1.1. Господарський суд Донецької області рішенням від 20 жовтня 2015 року задовольнив повністю позовні вимоги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (далі - Регіональне відділення, Фонд відповідно) до Товариства з додатковою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" (далі - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської") про стягнення 5014169,27 грн основного боргу і 660851,72 грн пені; розподілив судові витрати. 1.2. Донецький апеляційний господарський суд постановою від 14 грудня 2015 року рішення Господарського суду Донецької області від 20 жовтня 2015 року скасував у частині стягнення з ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" на користь Регіонального відділення заборгованості в сумі 4871860,47 грн і 660851,72 грн пені, розподілу судових витрат, прийняв нове рішення, відповідно до якого відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог; в іншій частині стягнення з ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" заборгованості в сумі 142308,80 грн - залишив без змін; розподілив судові витрати. 1.3. 4 лютого 2016 року Господарський суд Донецької області видав відповідні накази на виконання постанови Донецького апеляційного господарського суду. 1.4. Постановою Дзержинського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 10 серпня 2016 року відкрито виконавче провадження N 51914296 із виконання наказу Господарського суду Донецької області від 4 лютого 2016 року N 905/1956/15 про стягнення з ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" заборгованості в сумі 142308,80 грн. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 25 травня 2018 року відповідно до протоколу N 22/18 загальних зборів учасників ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" вирішено створити шляхом виділу з цього товариства нову юридичну особу у формі товариства з обмеженою відповідальністю з найменуванням - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торецька вуглевидобувна компанія" (далі - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія"). 2.2. З протоколу від 13 червня 2018 року N 01/18 загальних зборів учасників ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" вбачається, що відповідно до рішення загальних зборів учасників ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" ухвалено: створити юридичну особу шляхом її виділу з ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" згідно з розподільчим балансом у формі товариства з обмеженою відповідальністю та затвердити його найменування: Товариство з обмеженою відповідальністю "Торецька вуглевидобувна компанія"; затвердити Статут ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" у запропонованій редакції. 2.3. Згідно з протоколом від 13 червня 2018 року N 23/18 загальних зборів учасників ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" прийнято рішення про затвердження розподільчого балансу. 2.4. 19 червня 2018 року між ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" та ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" підписано акт приймання-передачі майна (прав та обов'язків). За вказаним актом приймання-передачі майна (прав та обов'язків) ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" передано, а ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" прийнято поточну кредиторську заборгованість за товари, роботи та послуги (код рядка балансу - 1615) станом на 13 червня 2018 року на загальну суму 100041585,91 грн. у тому числі кредиторську заборгованість перед Регіональним відділенням на загальну суму 142308,80 грн. 2.5. З наявного в матеріалах справи додатку 6 до акта приймання-передачі майна (прав та обов'язків) від 19 червня 2018 року (розшифрування розділу III Пасиву балансу "Поточні зобов'язання і забезпечення") та додатку 6.19 до акта приймання-передачі майна (прав та обов'язків) від 19 червня 2018 року (розгорнутий розрахунок за періодами формування заборгованості, яка передана в порядку правонаступництва актом приймання-передачі майна (прав та обов'язків) від 19 червня 2018 року до розподільчого балансу) вбачається, що ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" передано кредиторську заборгованість перед Регіональним відділенням на загальну суму 142308,80 грн. яка виникла у ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" за договором оренди від 27 квітня 2010 року N 8/2010 та стягнута відповідно до рішення Господарського суду Донецької області від 20 жовтня 2015 рокуу справі N 905/1956/15. 2.6. Як убачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 15 червня 2018 року державним реєстратором здійснена державна реєстрація юридичної особи - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія". У вказаному витязі в графі "дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа" міститься запис, що ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" є правонаступником ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської". 2.7. Таким чином суди встановили, що боржник - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" передав новоствореній шляхом виділу юридичній особі - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" кредиторську заборгованість, стягнуту за судовим рішенням у цій справі на користь стягувача - Регіонального відділення у сумі 142308,80 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. У вересні 2018 року ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" звернулося до Господарського суду Донецької області із заявою про заміну у виконавчому провадженні N 51914296 боржника - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" його правонаступником - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія". 3.2. Господарський суд Донецької області ухвалою від 1 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 2 січня 2019 року, у задоволенні заяви ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" про заміну сторони виконавчого провадження у цій справі відмовив. 3.3. Відмовляючи у задоволені заяви ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" про заміну сторони виконавчого провадження, суди першої й апеляційної інстанцій зазначили, що ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" не є таким, що вибуло зі спірних матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір, оскільки відповідно до розподільчого балансу виділу юридичної особи - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія", складеного станом на 13 червня 2018 року та затвердженого рішенням загальних зборів ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської", підприємству передано виробничі запаси, готову продукцію, товари на загальну суму 33572222,18 грн. дебіторську заборгованість у сумі 4620000,00 грн і поточні зобов'язання на суму 100041585,91 грн. тобто поточних зобов'язань у декілька разів більше, ніж активів, які можуть бути спрямовані на погашення переданих новоутвореному товариству кредиторських вимог; заміна боржника за таких обставин призведе до неспроможності реального виконання судового рішення у справі, яке набрало законної сили та є обов'язковим до виконання на всій території України в силу вимог закону. 3.4. Суди також указали на те, що вибуття сторони у виконавчому провадженні в розумінні положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе лише внаслідок зміни суб'єктів прав та обов'язків у матеріальному правовідношенні, яке не може бути спрямовано на ухилення боржника від виконання рішення суду або вчинення дій, які б ускладнювали його виконання. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. У лютому 2019 року ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 2 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Донецької області від 1 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким замінити у виконавчому провадженні N 51914296 боржника - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" його правонаступником - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія". 4.2. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій положень статей 52, 334 ГПК України, частини п'ятої статті 15 Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) з огляду на те, що передання кредиторської заборгованості перед Фондом у сумі 142308,80 грн відбулось у порядку правонаступництва і доведення цього факту є достатньою підставою для заміни боржника. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. 22 травня 2019 року Регіональне відділення подало пояснення на касаційну скаргу ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської", в яких зазначає, що з'ясування судами попередніх інстанцій питання спроможності ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" погасити кредиторську заборгованість за договором оренди від 27 квітня 2010 року N 8/2010 пов'язано з виконанням судового рішення та відповідає нормам ГПК України. 5.2.Регіональне відділення наголошує, що оскільки ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" передало ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" у порядку виділу поточних зобов'язань у декілька разів більше, ніж активів, що можна скерувати на погашення вимог кредиторів, вимоги яких передані новоутвореному товариству, підстав для заміни боржника у цій справі на новоутворене товариство немає. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 2 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Донецької області від 1 жовтня 2018 року. 6.2. Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. 6.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 квітня 2019 року справу разом з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, зазначивши про необхідність відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 лютого 2019 року у справі N 805/677/17-а. 6.4. Обставини провадження щодо розгляду заяви ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" про заміну сторони виконавчого провадження у господарській справі N 905/1956/15 і в адміністративній справі N 805/677/17-а є ідентичними, оскільки вони виникли за наслідком виділу з ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" нової юридичної особи - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" і за розподільчим балансом новоутвореному підприємству передано обов'язки щодо виконання судових рішень в обох цих справах. 6.5. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвалюючи постанову у справі N 805/677/17-а, погодився з висновками Донецького окружного адміністративного суду і Першого апеляційного адміністративного суду про наявність підстав для заміни боржника, послався на вибуття ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" з матеріальних правовідносин, щодо яких виник адміністративний спір з приводу погашення заборгованості з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, при цьому доводи стягувача щодо недотримання процедури виділу і створення нової юридичної особи, неправомірності такого виділу тощо не розглядалися як такі, що не становлять предмет перегляду вимог зазначеної заяви; обсяг платоспроможності правонаступника у контексті реальності виконання судового рішення та закріплених у Конституції України, ГПК України і Кодексі адміністративного судочинства України (далі - КАС України) принципів обов'язковості виконання судового рішення і судового контролю за виконанням судового рішення враховано не було. 6.6. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду при розгляді справи N 805/677/17-а керувався, зокрема, положеннями статті 379 КАС України, якою унормовано заміну сторони виконавчого провадження та яка кореспондує положенням статті 334 ГПК України. 6.7. Ураховуючи наведене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 лютого 2019 року у справі 805/677/17-а, стосовно вибуття відповідача з матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір, у зв'язку з реорганізацією боржника шляхом виділу та передачею обов'язку виконання спірних зобов'язань новоствореній юридичній особі без перевірки та дослідження правомірності такого вибуття, без урахування обсягу платоспроможності правонаступника та принципів обов'язковості виконання судового рішення і судового контролю за виконанням остаточного судового рішення. 6.8. Визначаючи наявність підстави для заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 6.9. У статті 1 Закону N 1404-VIII виконавчим провадженням як завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) вважається сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 6.10. У рішенні Європейського суду з прав людини від 12 березня 2009 року у справі "Матківська проти України" (заява N 38683/04) зазначено, що судовий розгляд і виконавче провадження - це перша та друга стадії загального провадження, які стосуються тривалості провадження; виконання рішення є другим етапом судового провадження, а також що реалізоване право знаходить свою ефективну реалізацію саме у момент виконання. 6.11. Згідно із частиною першою та другою статті 15 Закону N 1404-VIII сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. 6.12. Відповідно до абзацу першого частини п'ятої статті 15 Закону N 1404-VIII у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив. Відповідно до частин першої та другої статті 334 ГПК України у разі вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником; заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. Подібні норми містяться також у статті 379 КАС України. 6.13. З наведеного нормативного визначення випливає, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набранням судовим рішення законної сили або за інших умов, встановлених законом. Сторони судового провадження на стадії виконавчого провадження набувають відповідної процесуальної якості, користуються правами та несуть певні обов'язки, зумовлені статусом сторони. За законом на стадії виконавчого провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження. Така заміна є прийнятною, зокрема, у правовідносинах, що допускають правонаступництво. Процесуальний закон та закон, який регулює підстави, порядок та спосіб виконання судових рішень, не обмежує можливість заміни сторони виконавчого провадження залежно від загальних умов та порядку (етапу) здійснення виконавчого провадження, наприклад, у зв'язку з ухваленням державним виконавцем рішення про початок примусового виконання рішення на підставі виконавчого документа. 6.14. За приписами статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу. 6.15. Таким чином, виходячи зі змісту наведеної вище норми, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв'язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб'єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов'язанні (відповідно до статей 512 і 520 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення. 6.16. Отже, ухвала про здійснення процесуального правонаступництва на стадії виконання судового рішення є документом, що забезпечує виконання рішення та фактично є його невід'ємною частиною, а тому заміна сторони в зобов'язанні (правонаступництво) на стадії виконавчого провадження є зміною судового рішення, передбаченою чинним законодавством, що оформлюється ухвалою (стаття 52 ГПК України). Оскарження такої ухвали слід розуміти як оскарження судового рішення. 6.17. Разом з тим процесуальне законодавство містить норми тільки щодо заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником, яка розрахована на випадок, коли сторона виконавчого провадження вибуває з відповідного матеріального правовідношення, до якого натомість вступає правонаступник цієї сторони. 6.18. При цьому процесуальним законодавством не враховано, що у певних випадках до матеріального правовідношення може вступити інша особа як боржник, хоч сторона виконавчого провадження з цього правовідношення і не вибуває. 6.19. Відповідно до частини третьої статті 109 ЦК України юридична особа, з якої був здійснений виділ, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями, які згідно з розподільчим балансом перейшли до юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. 6.20. Статтею 619 ЦК України визначено право кредитора на отримання задоволення своєї вимоги як від основного, так і від субсидіарного боржника. 6.21. При цьому у таких випадках не підлягають застосуванню положення частини другої статті 619 ЦК України (до пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника; якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність). Ці положення підлягають застосуванню до інших обставин, а саме коли на момент пред'явлення вимоги в матеріальному правовідношенні наявні одночасно й основний, і субсидіарний боржники. 6.22. Водночас якщо кредитор - стягувач у виконавчому провадженні отримає задоволення своїх вимог повністю або частково за рахунок субсидіарного боржника, то субсидіарний боржник має право пред'явити до основного боржника регресну вимогу (абзац другий частини четвертої статті 619 ЦК України). 6.23. Разом з тим у випадку вибуття субсидіарного боржника - сторони у виконавчому провадженні внаслідок його заміни на основного боржника після набуття законної сили рішенням суду, яким з субсидіарного боржника стягнуто борг, переданий ним правонаступнику за наслідками реорганізації у спосіб виділу, така заміна може бути спрямована на ухилення субсидіарного боржника від виконання рішення суду або вчинення дій, які б ускладнювали його виконання. 6.24. Так, невиконання основним боржником у процесі виконавчого провадження судового рішення внаслідок, наприклад, недостатності коштів у такого боржника, ускладнить реалізацію кредитором права на задоволення своєї вимоги від субсидіарного боржника, який у випадку його заміни на основного боржника вибуде з виконавчого провадження. При цьому кредитор не може звернутися до субсидіарного боржника з окремим позовом, оскільки є чинне рішення, яким саме з нього вже стягнуто борг у спірних правовідносинах і повторне звернення до суду унеможливлено в силу приписів пункту 2 частини першої статті 175 ГПК України, якою унормовано, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. 6.25. Забезпечення остаточності судового рішення та його неухильного виконання спрямоване на дотримання таких вимог верховенства права, як забезпечення прав і свобод людини, правової визначеності, доступу до правосуддя, законності. 6.26. Порушення принципу обов'язковості виконання судового рішення суперечить вимогам правової визначеності. 6.27. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що за аналогією закону у випадках, коли один (первісний) боржник у матеріальному правовідношенні замінюється двома боржниками, суд має замінити такого боржника як сторону виконавчого провадження двома боржниками (у цій справі - основним і субсидіарним боржниками). 6.28. Отже, після заміни первісного боржника у виконавчому провадженні двома боржниками - основним і субсидіарним - виконавчі дії з виконання рішення мають вчинятися щодо обох цих боржників. 6.29. За обставинами цієї справи для встановлення факту правонаступництва визначальним чинником став перехід до нової юридичної особи як правонаступника за розподільчим балансом частини майна, в тому числі й зобов'язань боржника щодо сплати заборгованості, стягнутої рішенням Господарського суду Донецької області від 20 жовтня 2015 року у справі N 905/1956/15. 6.30. Як уже зазначалося, актом приймання-передачі майна (прав та обов'язків) від 19 червня 2018 року до розподільчого балансу ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" передало до ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" поточну кредиторську заборгованість за товари, роботи та послуги на загальну суму 100041585,91 грн. у тому числі кредиторську заборгованість перед Регіональним відділенням на загальну суму 142308,80 грн. стягнуту рішенням Господарського суду Донецької області від 20 жовтня 2015 року у справі N 905/1956/15, що підтверджується розподільчим балансом та актом приймання-передачі майна від 19 червня 2018 року. 6.31. ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" є юридичною особою, зареєстроване в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 15 червня 2018 року за номером 12581360000000773; ідентифікаційний код 42245901; місцезнаходження юридичної особи: вул. Дружби, 31, м. Торецьк, Донецька область, 85200; перебуває на податковому обліку за основним місцем обліку: Костянтинівська ОДПІ ГУ ДФС у Донецькій області. 6.32. З огляду на ці обставини та вищенаведені правові висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що у зв'язку з передачею ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" боргу до ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" замість одного боржника - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" у відповідному зобов'язанні з'явилися два боржники: основний боржник - ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" та субсидіарний боржник - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської", оскільки останнє не вибуло із зобов'язання у правовідносинах, щодо яких виник спір у господарській справі N 905/1956/15, а залишилося в ньому як субсидіарний боржник. 6.33. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для заміни в господарській справі N 905/1956/15 боржника - ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" на двох боржників ТОВ "Торецька вуглевидобувна компанія" як основного боржника і ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" як субсидіарного боржника. 6.34. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 лютого 2019 року у справі N 805/677/17-а, відповідно до якого ТДВ "ОП "Шахта імені Святої Матрони Московської" вибуло з матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір в адміністративній справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.35.Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 6.36. Відповідно до частини четвертої статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 6.37. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги та зміни судових рішень з наведених у цій постанові мотивів. Керуючись статтями 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" задовольнити частково. 2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 2 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Донецької області від 1 жовтня 2018 року у справі N 905/1956/15 змінити в мотивувальній і резолютивній частинах. 3. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торецька вуглевидобувна компанія" про заміну сторони виконавчого провадження задовольнити частково. 4. Замінити в господарській справі N 905/1956/15 (ВП N 51914296) боржника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" (вул. Фестивальна, 1, м. Торецьк (попередня назва - Дзержинськ), Донецька область, 85201, код ЄДРПОУ 36182252) на двох боржників - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торецька вуглевидобувна компанія" (вул. Дружби, 31, м. Торецьк, Донецька область, 85200, код ЄДРПОУ 42245901) якосновного боржника і Товариство з обмеженою відповідальністю "Орендне підприємство "Шахта імені Святої Матрони Московської" (вул. Фестивальна, 1, м. Торецьк (попередня назва - Дзержинськ), Донецька область, 85201, код ЄДРПОУ 36182252) як субсидіарного боржника. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. Это очень важное решение для собственников имущественных комплексов приобретенных у профсоюзов. Единственный вопрос, что делать тем собственникам, чьё имущество по подобным судебным решением возвращено в собственность государства. Данное решение в очередной раз демонстрирует исключительную декларативность применения практики ЕСПЧ. Практику ЕСПЧ применяют довольно специфически, только после того как ЕСПЧ принимает решение и украинским судам приходится отменять свое решение в связи с решением ЕСПЧ. Решение ЕСПЧ основано на том, что имело место "непропорциональное вмешательство в право заявителя на уважение своей собственности и, соответственно, произошло нарушение статьи 1 Протокола Конвенции", поэтому признание недействительным договора, согласно которому покупатель получил имущество от государства, и дальнейшее лишения его этого имущества на основании того, что государственный орган нарушил закон, недопустимо. Следовательно, правовой вывод ЕСПЧ заключается в том, что лицо не может отвечать за ошибки государственных органов при выполнении ими своих полномочий, а государственные органы не могут требовать возврата имущества в прежнее состояние, ссылаясь на то, что они при исполнении своих полномочий допустили ошибку. Кроме того, Большая Палата указала, что право лица, считающего себя собственником имущества, не подлежит защите путем удовлетворения иска к добросовестному приобретателю с использованием правового механизма, нормированного положениями законодательства, которое определяет основания и правовые последствия недействительности сделки. Нормы по реституции не могут применяться в качестве основания иска о возврате имущества, переданного во исполнение недействительной сделки, которое было отчуждено третьему лицу. Не подлежат удовлетворению иски собственников имущества о признании недействительными последующих сделок по отчуждению этого имущества, совершенные после недействительной сделки. В тех случаях, когда должно быть применено требование об истребовании имущества из чужого владения, требование владельца о признании права собственности или иные его требования, направленные на избежание применения предписаний статей 387 и 388 ГК Украины, являются неэффективными.
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 2 липня 2019 року м. Київ Справа N 48/340 Провадження N 12-14звг19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В.М., позивача - заступника прокурора міста Києва (від прокуратури Скрипка М.В.), відповідача - Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (представник Бондаренко С.А.), третьої особи - Федерації професійних спілок України (представник - адвокат Багатченко Ю.В.), розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров'я України до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота", Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Федерації професійних спілок України, Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, про визнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У серпні 2011 року заступник прокурора міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд держмайна) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - Укрпрофоздоровниця), Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" (далі - ВГБФ "Батьківська турбота"), Благодійної організації "Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді "Ковчег" (далі - Благодійна організація), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), Дочірнього підприємства "Санаторій імені Першого травня" Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ДП "Санаторій імені Першого травня"), Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд соцстрахування), у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: визнати право власності держави в особі Фонду держмайна на нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, а саме: спальний корпус N 1 (літера "Р") загальною площею 682,50 кв. м, спальний корпус N 2 (літера "Н") загальною площею 213,80 кв. м, спальний корпус N 3 (літера "И") загальною площею 248,80 кв. м, спальний корпус (літера "К") загальною площею 385,00 кв. м, лікувальний корпус (літера "З") загальною площею 225,10 кв. м, клуб-їдальню (літера "О") загальною площею 741,20 кв. м, лабораторію (літера "Л") загальною площею 105,80 кв. м, бібліотеку (літера "М") загальною площею 130,00 кв. м, а також споруди, передавальні пристрої та елементи благоустрою (далі - спірне нерухоме майно) (перелік згідно з актом прийому-передачі від 4 вересня 2002 року за договором N 8000109/2002-24 від 30 серпня 2002 року (далі - договір N 8000109/2002-24); витребувати у власність держави в особі Фонду держмайна з незаконного володіння ВГБФ "Батьківська турбота" на вказане спірне нерухоме майно загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40 (перелік згідно з актом за договором N 8000109/2002-24); визнати недійсним з моменту укладення договір N 8000109/2002-24 купівлі-продажу будівель другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" на вул. Гамарника, 40 у м. Києві загальною площею 2732,2 кв. м та вартістю 1915200 грн. укладений 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею, ВГБФ "Батьківська турбота" та Благодійною організацією. 1.2. Позов обґрунтований тим, що майно санаторію імені Першого травня в м. Києві (Пуща-Водиця), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, є державною власністю та Укрпрофоздоровниці не передавалося, у зв'язку із чим прокурор указував на недійсність договору N 8000109/2002-24, за яким Укрпрофоздоровниця відчужила спірне майно на користь ВГБФ "Батьківська турбота", та наявність підстав для повернення такого майна у державну власність. 1.3. Заперечуючи проти позову, Укрпрофоздоровниця вказувала на правомірне набуття неюправа власності на спірне майно з огляду на положення статті 34 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), статей 20, 28 Закону України від 7 лютого 1991 року N 697-XII "Про власність" (далі - Закон N 697-XII), статті 18 Закону СРСР від 9 жовтня 1990 року N 1708-1 "Про громадські об'єднання", статті 20 Закону СРСР від 10 грудня 1990 року N 1818-1 "Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності"; прийняття Декларації про утворення Федерації незалежних професійних спілок України та постанови Президії Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР від 18 листопада 1990 року "Про затвердження Договору про закріплення прав по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном", що свідчить про наявність волі держави на передачу спірного майна у її власність; здійснення Укрпрофоздоровницею ремонту та утримання спірного майна, що свідчить про виконання функцій власника; відсутність спірного майна на обліку в реєстрі державного майна, що свідчить про припинення права державної власності. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Постановою від 17 квітня 1956 року N 433 Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР прийняти від профспілкових організацій та інших міністерств, відомств майно (в т. ч. спірний санаторій), що перелічене в додатку. 2.2. Постановою від 23 квітня 1960 року N 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" (далі - Постанова N 606) Рада Міністрів Української РСР зобов'язала Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок, зокрема, всі діючі госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних), будинки відпочинку, санаторні пансіонати, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього управління. Пунктом 2 Постанови N 606 встановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно. У додатку 1 до Постанови N 606, а саме Переліку санаторіїв, будинків відпочинку і пансіонатів, що передаються Українській республіканській раді профспілок Міністерством охорони здоров'я УРСР, зокрема, значиться спірний санаторій імені Першого травня. 2.3. Постановою від 18 листопада 1990 року N 2-1а Президія Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР затвердила договір про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном від 18 листопада 1990 року, укладений між Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією незалежних профспілок України, відповідно до умов якого за Федерацією незалежних профспілок України було закріплено перелік майна (в т. ч. санаторій імені Першого травня (м. Київ). 2.4. Постановою від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Президія Ради Федерації незалежних професійних спілок України вирішила створити Укрпрофоздоровницю на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об'єднань та установ профспілок України за пайовим внеском Фонду соцстрахування. 2.5. 4 грудня 1991 року Радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом соцстрахування укладено установчий договір про створення на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок - Укрпрофоздоровниці. 2.6. Ленінський райвиконком міста Києва рішенням від 23 грудня 1991 року N 971 зареєструвавУкрпрофоздоровницю, правонаступником якої є Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця". 2.7. У відповідності до вищевказаної вказаної постанови від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 Федерація незалежних профспілок України передала, а Укрпрофоздоровниця прийняла майно територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобно-допоміжних об'єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортів профспілок, в обсязі і сумі згідно з додатком (в т. ч. майно спірного санаторію імені Першого травня), про що був складений акт приймання-передачі майна Федерації незалежних профспілок України від 24 січня 1992 року. 2.8. Рішенням від 20 січня 1997 року у справі N 137/7 Вищий арбітражний суд України (у 2001 році перейменований у Вищий господарський суд України) відмовив у задоволенні позову Фонду держмайна до Федерації, Фонду соцстрахування, Укрпрофоздоровниці про визнання недійсними установчих документів Укрпрофоздоровниці. Зазначеним рішенням суду підтверджено право власності Федерації на спірне майно та законність його передання до статутного фонду Укрпрофоздоровниці. 2.9. Посилаючись на постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року "Про майнові комплекси і фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України" та від 4 лютого 1994 року "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР",Вищий арбітражний суд України зазначив, що Фонд держмайна не визначив, що саме становило майно відповідно до цих законодавчих актів. Майно, на базі якого було створено Укрпрофоздоровницю, було передано Українській республіканській Раді профспілок, правонаступником якої стала Федерація, як це вбачалося з її установчих документів. Оскільки майно не було передане Всесоюзній центральній раді професійних спілок, на нього не поширювалась дія зазначених постанов. Крім того, з моменту передання майна профспілкам воно не вилучалося державою у встановленому порядку. Право власності профспілок на це майно не оскаржувалося, а отже, було законним. 2.10. 24 лютого 2000 року Укрпрофоздоровниця звернулася до Головного управління майном Київської міської державної адміністрації з заявою про оформлення права власності на спірне майно, за наслідком розгляду якої 27 червня 2000 року Головним управлінням майна Київської міської державної адміністрації на підставі наказу про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна від 12 червня 2000 року N 302-ВУкрпрофоздоровниці видано свідоцтво про право власності на майновий комплекс серії МК N 010002992. 2.11. 30 серпня 2002 року між Укрпрофоздоровницею (продавець), ВГБФ "Батьківська турбота" (покупець) та Благодійною організацією (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівель (споруд, приміщень) шляхом викупу N 8000109/2002-24, відповідно до умов якого продавець продав, а покупці купили спірне нерухоме майно, загальною площею 2732,2 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гамарника, 40, на земельній ділянці площею 3,8741 га, що підтверджується актом передачі основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня" від 4 вересня 2002 року. 2.12. Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору N 8000109/2002-24 продаж вищевказаного об'єкта здійснюється за договірною ціною з урахуванням ПДВ, яка становить 1915200,00 грн. Покупець (ВГБФ "Батьківська турбота") додатково до ціни продажу об'єкта, компенсує витрати продавця, пов'язані з проведенням оцінки майна, - 21 000,00 грн без ПДВ протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору. 2.13. Згідно з пунктом 2.3 договору N 8000109/2002-24 покупець зобов'язується сплатити вказану в пунктах 2.1, 2.2 суму протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту підписання цього договору, а саме: 10 % від Благодійної організації - 191520,00 грн. що перераховані як заставна сума для участі в конкурсі та вже надійшли, згідно з договором доручення від 12 серпня 2002 року N 1-20 від Благодійної організації за ВГБФ "Батьківська турбота"; 90 % від ВГБФ "Батьківська турбота" - 1723680,00 грн. 2.14. У пункті 4.1 договору N 8000109/2002-24 визначено, що право власності на об'єкт, що відчужується, переходить від Укрпрофоздоровниці до ВГБФ "Батьківська турбота" з моменту повного перерахування грошей на розрахунковий рахунок продавця. Благодійна організація проти переходу права власності на всі зазначені складові об'єкта до ВГБФ "Батьківська турбота" не заперечує. 2.15. На виконання договору N 8000109/2002-24 між його сторонами 4 вересня 2002 року складено акт приймання-передачі зазначеного нерухомого майна, а саме основних фондів другого відділення ДП "Санаторій імені Першого травня". 3. Короткий зміст рішень судів 3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 19 вересня 2011 року позов задовольнив повністю. 3.2. Мотивуючи рішення, місцевий господарський суд посилався на те, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, а тому є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна; спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею та згоди, тобто немає правочину, за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження спірного майна, що не позбавляє власника можливості звертатися з вимогою про оспорювання законності правочину щодо відчуження належного йому майна. 3.3. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що оскільки доказів надання уповноваженим державним органом згоди на відчуження спірного майна шляхом його внесення до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці не надано, а тому згідно зі статтею 128 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статтями 4, 33, 48, 55 Закону N 697-XII (чинного на час внесення майна до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці) відсутні підстави вважати таке майно правомірно набутим Укрпрофоздоровницею, вимога про витребування спірного майна у власність держави в особі Фонду держмайна підлягає задоволенню. 3.4. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір суперечить статті 225 ЦК УРСР та статтям 2, 7, 11, 15 Закону України від 4 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII), а тому відповідно до статті 48 ЦК УРСР, частини шостої статті 29 Закону N 2163-XII підлягає визнанню недійсним. 3.5. Київський апеляційний господарський суд постановою від 1 квітня 2014 року рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року скасував, прийняв нове рішення, яким у позові відмовив повністю. 3.6. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спірне майно було передане Укрпрофоздоровниці при її створенні на підставі постанови Президії ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року N 11-1-1 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" як майно, що належало профспілкам на праві власності. Тобто суд апеляційної інстанції вважав, що відповідно до статті 12 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" Укрпрофоздоровниця стала власником майна, переданого їй у власність засновниками. 3.7. Апеляційний господарський суд також виходив із того, що оскільки відповідно до частини другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право продажу майна належить його власникові, то оспорюваний договір N 8000109/2002-24 відповідав вимогам чинного законодавства. 3.8. Таким чином, за висновком апеляційного суду ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, тому що він не міг знати про наявність перешкод для вчинення правочину щодо відчуження майна і такі перешкоди станом на день вчинення оспорюваного правочину були відсутні. 3.9. Додатково суд апеляційної інстанції відзначив, що оскільки вимоги про визнання права власності та визнання договору N 8000109/2002-24 недійсним не підлягають задоволенню, то правові підстави для задоволення вимог прокурора в частині витребування спірного нерухомого майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України також відсутні. 3.10. Вищий господарський суд України постановою від 24 липня 2014 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року скасував, рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року залишив у силі. 3.11. Вмотивовуючи постанову, Вищий господарський суд України виходив з того, що спірне майно, яке перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок та в подальшому було передано до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, є державною власністю і повноваження щодо управління майном державної власності, в тому числі і спірним майном, з урахуванням приписів статті 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року N 2558-XII, були покладені саме на Фонд держмайна. 3.12. Відтак суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що Укрпрофоздоровниця набула права власності на спірне майно від Федерації незалежних профспілок України як власника зазначеного майна, оскільки Укрпрофоздоровниця не довела наявності саме у Федерації незалежних профспілок України права власності на спірне майно та законних підстав розпорядження ним. 3.13. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що спірне майно є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд держмайна, який не надавав згоди на його відчуження, а відтак майно вибуло з володіння власника поза його волею і може бути витребувано із чужого незаконного володіння. 3.14. Верховний Суд України постановою від 4 лютого 2015 року відмовив у задоволенні заяви про ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року. 4. Короткий зміст вимог поданої заяви про перегляд судового рішення 4.1. У лютому 2019 року ВГБФ "Батьківська турбота" звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340, в якій просив прийняти до розгляду заяву та постановити нове рішення, яким повністю відмовити заступнику прокурора міста Києва у задоволенні позовних вимог у цій справі. Підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з виключними обставинами заявником визначено пункт 2 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Також заявник подав клопотання про витребування у Міністерства юстиції України копії та офіційного перекладу рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (заява N 5876/15) (далі - рішення). 4.2. Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судового рішення, заявник посилається на ухвалене 9 жовтня 2018 року рішення ЄСПЛ у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" за заявою N 5876/15, яке набуло статусу остаточного 9 січня 2019 року, та просить постановити нове рішення, яким повністю відмовити в позові заступника прокурора міста Києва. 5. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень 5.1. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року ВГБФ "Батьківська турбота" вказує, що рішенням ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 5876/15, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. 5.2. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у справі N 48/340. 5.3. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 27 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", яке 9 січня 2019 року набуло статусу остаточного. 6. Мотиви, якими керувався Верховний Суд, та застосоване ним законодавство (1) Оцінка аргументів заявника 6.1. Відповідно до частини першої статті 320 ГПК України рішення, постанови та ухвали господарського суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, якими закінчено розгляд справи, а також ухвали у справах про банкрутство (неплатоспроможність), які підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. 6.2. Предметом перегляду є судові рішення, передбачені пунктами 1-4 частини першої статті 232 ГПК України, а саме ухвали, рішення, постанови та судові накази. 6.3. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. 6.4. При зверненні із заявою ВГБФ "Батьківська турбота" посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судового рішення, ухваленого судом України при розгляді зазначеної справи, і розгляд такої заяви належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 321 ГПК України. 6.5. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. 6.6. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 6.7. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. 6.8. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства. 6.9. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. 6.10. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. 6.11. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. 6.12. Таким чином, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України. 6.13. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. 6.14. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 та 28 березня 2018 року у справах N 2-3435/11 (провадження N 14-12звц18) та N 2-428/11 (провадження N 14-46звц18), від 17 квітня 2018 року у справі N 235/2573/13-ц (провадження N 14-3звц18). 6.15. Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 6.16. ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява N 44277/98) "Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії" встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", тому визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим. 6.17. Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки. 6.18. За змістом другого речення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб'єктів власності і позбавити їх майна, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. 6.19. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства. 6.20. Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном". 6.21. ЄСПЛ у рішенні від 2 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00) вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар". 6.22. Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства. 6.23. У справі, яка переглядається, ЄСПЛ Рішенням від 9 жовтня 2018 року у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" визнав прийнятною скаргу ВГБФ "Батьківська турбота" та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині щодо втручання в майнові права заявника (мирне володіння майном). 6.24. У пункті 57 Рішення ЄСПЛ вказавна суперечність у національній практиці статусу майна Укрпрофоздоровниці, зокрема на суттєві відмінності у висновках, яких дійшли національні суди у цій справі (пункти 28, 31 та 32 Рішення), та висновках в інших судових рішеннях (пункти 20, 21, 23, 42 та 43 Рішення). ЄСПЛ зазначив, що з цих рішень не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР. Крім того, уряд не продемонстрував, що, незважаючи на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, згодом така практика стала єдиною. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус розташованого на території України майна всесоюзних громадських організацій колишнього СРСР та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій. 6.25. У пункті 61 Рішення ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв'язку із цим ЄСПЛ указав, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи. 6.26. Також ЄСПЛ зауважив, що, пояснюючи "суспільний інтерес" у втручанні у майнові права заявника, уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50 Рішення), не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали "суспільному інтересу" (пункт 62 Рішення). 6.27. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 64 Рішення). 6.28. Таким чином, указавши у Рішенні, серед іншого, на відсутність єдиного підходу на національному рівні щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території УРСР, та на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, ЄСПЛ наголосив, що майно санаторію становило "власність" заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не заперечував, що заявник був покупцем, придбавши нерухомість через більше ніж п'ять з половиною років після ухвалення Вищим арбітражним судом України остаточного рішення від 20 січня 1997 року (яким було підтверджено законність права власності Укрпрофоздоровниці на майно, до якого також входила спірна нерухомість). Іншими словами, немає жодних об'єктивних підстав вважати, що заявник придбав майно у недобросовісний спосіб, а витребування у добросовісного набувача майна становить порушення права на мирне володіння майном (пункти 55, 59 Рішення). (2) Позиція щодо вирішення справи 6.29. Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про те, що Укрпрофоздоровниця не набула права власності на спірне нерухоме майно, а право власності належало державі. Держава ніколи не передавала майно профспілкам саме у власність, і Укрпрофоздоровниця мала про це знати. 6.30. На час виникнення спірних відносин ще не був запроваджений державний реєстр прав на нерухомість, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне. Отже, сторона, яка бажала набути нерухомість, перед вчиненням правочину мала перевірити історію придбання нерухомості та впевнитися у правомірності попередніх переходів майна. В іншому випадку набувач не міг вважатися добросовісним. 6.31. Відтак Укрпрофоздоровниця не була добросовісним набувачем майна і не набула права власності на нього. Спірне майно належало на праві власності державі. 6.32. Водночас Вищий господарський суд України дійшов помилкових висновків про задоволення позову з таких причин. 6.33. Зокрема, цей суд не врахував належним чином, що в іншій справі N 137/7 суди не визнали за державою права власності на спірне майно. При цьому Господарський суд міста Києва, з рішенням якого погодився Вищий господарський суд України, дійшов правильного висновку про те, що рішення у справі N 137/7 не вважається преюдиційним з двох причин. По-перше, склад учасників справи N 137/7 та цієї справи не є тотожним. По-друге, преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, а не правової їх оцінки. 6.34. Правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб'єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього. 6.35. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. 6.36. Укладаючи договір щодо спірного майна, ВГБФ "Батьківська турбота" покладався на судове рішення в іншій справі. А тому ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем, який у силу приписів статті 330 ЦК України набув право власності на набуте за спірним договором майно, бо не знав і не міг знати, що Укрпрофоздоровниця не є власником майна і не має права ним розпоряджатися. 6.37. Також Велика Палата Верховного суду зауважує, що санаторій передано в управління профспілкам власником - державою на виконання Постанови N 606. Отже, спірне майно не було загублено власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. 6.38. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права ВГБФ "Батьківська турбота" як добросовісного набувача спірного нерухомого майна. 6.39. Таким чином, відповідно до статті 388 ЦК України держава не вправі витребувати спірне майно від ВГБФ "Батьківська турбота", який як добросовісний набувач набув на нього права власника. Тому в задоволенні віндикаційної вимоги слід відмовити. 6.40. Обґрунтовуючи вимогу про визнання права власності держави в особі Фонду держмайна на спірне майно, прокурор посилався на статтю 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. 6.41. Водночас, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 925/1265/16 (провадження N 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18). 6.42. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що, на думку позивача, майно незаконно було передане Укрпрофоздоровниці, а від Укрпрофоздоровниці - ВГБФ "Батьківська турбота". Тобто позивач вважає порушеним право власності держави, і таке порушення пов'язане з позбавленням володіння через ланцюг передач майна, а інтерес позивача полягає в поверненні державі майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. Належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред'явлена. 6.43. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. 6.44. Позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна обґрунтована останнім з посиланням на положення законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. 6.45. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. 6.46. При цьому первісний правочин, а саме передання спірного майна Федерацією до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, визнано Вищим арбітражним судом України законним. 6.47. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав як для задоволення вимоги про визнання права власності держави, так і вимоги про визнання недійсним договору N 8000109/2002-24 щодо відчуження спірного майна. (3) Висновки за результатами розгляду заяви 6.48. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 325 ГПК України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення. 6.49.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ВГБФ "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень за виключними обставинами підлягає задоволенню, а прийняті у справі попередні судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись статтями 320, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота" про перегляд судових рішень у справі N 48/340 задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19 вересня 2011 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 квітня 2014 року та постанову Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 року у справі N 48/340 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
  16. На мой взгляд довольно спорное решение. В постановлении так и не раскрыто почему договор дарения носит фиктивный характер, когда стороны договора дарения это отрицают. Кроме того, суд пошел в разрез с практикой Высшей квалифкомиссии судей Украины, которая ставя в вину судьям отсутствие того или иного имущества, или корпоративных прав родственников в декларациях указывала на то что реестры являются открытыми и при надлежащей внимательности судья обязан знать, какое имущество находится в собственности у родственников и его декларировать. В данном же случае, кредитору восстановили пропущенный срок исковой давности несмотря на то, что он мог узнать о факте изменения права собственности из открытых источников. Кроме того, исходя из такой логики и самой практики Верховного суда, надлежащим истцом тут должен быть вообще исполнитель, а не взыскатель. В целом же решение полностью обосновано предположениями, тем что лицо могло вероятно предусмотреть. С таким подходом, можно любой договор признавать недействительным предполагая, что в будущем лицо могло предусмотреть его конфискацию или изъятие. Особенно в свете последних изменений законодательства. Поэтому пока единственным обстоятельством при котором данное решение применимо, является на мой взгляд, вступление в силу решения, которым лицо может быть лишено права собственности на имущество. И то это с очень большой натяжкой.
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 369/11268/16-ц Провадження N 14-260цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Фамільний" (далі - ПАТ "Банк Фамільний"), відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна (далі - приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Ковальчук Л.М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В., Сушко Л. М у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Фамільний" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус, про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ПАТ "Банк Фамільний" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк Фамільний" боргу в розмірі 580 849,84 грн. а 19 листопада 2012 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження N 35289688. Однак, 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2, передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_1 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними. Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати договори дарування від 27 грудня 2012 року недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ "Банк Фамільний" задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3 Визнано недійсним договір дарування будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду. Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у задоволенні вимог ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні підтвердження про внесення запису про державну реєстрацію права власності до Державного реєстру речових прав. Постановою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про фіктивність оспорюваних правочинів та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду. Постановою Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від від 07 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеним 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3332049 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеного 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3329775 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правочини на підставі яких вчинено вказані вище записи про реєстрацію права власності є недійсними. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об'єкта дарування - будинку АДРЕСА_1, та не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси. Також вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку та земельної ділянки і мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю, п'яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 19 червня 2012 року у справі N 1-590/2012, крім іншого, задоволено цивільний позов і стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849, 84 грн. 02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849,84 грн (справа N 1-590/2012). 19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем Журбас Д.В. Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції в м. Києві прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання вказаного виконавчого листа. 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_1, з однієї сторони та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір згідно із умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі N 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України. З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Також Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказував, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора. Наприклад: - у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі N 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. […] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_6 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі N 317/3272/16-ц (провадження N 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження"). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей 3, 16, 234 ЦК України з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов'язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку, що знаходяться на АДРЕСА_1, своїм синам - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був обізнаний про наявність вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 02 листопада 2012 року, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь ТОВ "Банк Фамільний" 580 849,84 грн. правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення. Крім того, з'ясувавши, що при укладенні 27 грудня 2012 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчиненіна перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України. З огляду на те, що позивач дізнався про існування оспорюваних правочинів у серпні 2016 року - після отримання довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, суди правильно застосували частину п'яту статті 267 ЦК України та вказали, що ТОВ "Банк Фамільний" не пропустило визначену статтею 257 ЦК України позовну давність. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального і процесуального права. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, ухвалені на підставі всебічно досліджених доказів у справі, висновки судів попередніх інстанцій підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, а тому ці рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  18. Этот обзор содержит два решения, вынесенные против Турции: Harun Gürbüz v. Turkey и Ürek and Ürek v. Turkey. Так, по первому делу заявитель жаловался, что суды учли как доказательство его показания на первом допросе в отсутствие адвоката, хотя впоследствии он от них отказался. ЕСПЧ рассмотрел эту жалобу в соответствии с пунктом 1 и подпункта "с" пункта 3 статьи 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод (право на справедливый суд), констатировав их нарушения. В деле Ürek and Ürek v. Turkey ЕСПЧ констатировал нарушение пункта 1 и подпункта «d» пункта 3 статьи 6 Конвенции (право на справедливый суд), признав в целом производства с участием заявителей несправедливым, поскольку национальный суд не дал им возможности провести перекрестный допрос свидетелей, в показаниях которых содержались противоречия, и приговорил заявителей за совершение нескольких правонарушений. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Ogljad_ESPL.pdf Огляд рішень ЄСПЛ період з 29.07.2019 по 02.08.2019.pdf
  19. Обзор содержит определение о передаче уголовного судопроизводства на рассмотрение Большой Палаты в связи с исключительной правовой проблемой определения порядка, а также круга субъектов, уполномоченных осуществлять сообщение о подозрении судьи. Также заслуживают внимания решение Кассационного уголовного суда в которых раскрыто содержание таких квалифицирующих признаков кражи, как «совершение преступления повторно» и «проникновение в другое помещение», применены разработанные Европейским судом по правам человека критерии отграничения провокации от допустимого поведения правоохранительных органов при раскрытии преступления в сфере служебной деятельности, а также критерии, которым должно соответствовать специальное судопроизводство и тому подобное. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/ogljad_rishen_KKS_VS_10_06_14_06_2019.pdf Огляд судової практики ВС-ККС з 10.06 по 14.06.2019.pdf
  20. Вот тут ты не прав. Ничего не снесут. А в данном случае, исходя из материалов инспекторских проверок, Жеваго красиво повыводил средства на свои предприятия. Такое же есть у Лагуна, Бахматюка, Коломойского, Братко и десятков других. Документы есть и НБУ это все контролировал. Жеваго умудрялся даже изменить условия кредитования Автокраза и указать что 100 млн. грн процентов заплатил ошибочно банку.
  21. Это наше дело. Суд принял полностью обоснованное и справедливое решение. После изучения и соответствующей оценки писем НБУ и материалов инспекционных проверок, которыми были установлены грубейшие нарушения, а также кредитование с нарушениями банком самого Жеваго суд указал, что владелец существенного участия Банка, который является связанным с банком лицом в соответствии со ст. 52 Закона Украины «О банках и банковской деятельности», несет ответственность по обязательствам Банка, несмотря на то, что договорные отношения возникли между банком и клиентом, так как владелец существенного участия ответственный за принятие своевременных мер по предотвращению наступления неплатежеспособности банка, и именно он, а не клиент банка, должен нести любые негативные последствия от признания банка неплатежеспособным. В противном случае истец несет грубого нарушения его права собственности, влечет лишение его собственных денежных средств, которые были внесены в Банк. Стоит отметить, что благодаря оперативным и профессиональным действиям частного исполнителя Андрея Авторгова, часть суммы уже взыскана, надеюсь решение устоит и будет выполнено в полном объеме. А другим клиентам разворованных собственниками банков это хороший пример не опускать руки и продолжать бороться за свои права.
  22. Державний герб України Справа № 761/45721/16-ц Провадження № 2/761/351/2019 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (заочне) 13 травня 2019 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді - Фролової І.В., при секретарі - Токач М.С., за участі: представника позивача - Масленнікової Т.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення коштів, у якому просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму грошових коштів у розмірі 710 823,04 грн. Позовні вимоги мотивує тим, що між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» було укладено Договір-заяву № 300131/75536/3-14 про банківський строковий вклад (депозит) «Класік» від 25 червня 2014 року, за умовами якого ОСОБА_3 вніс грошові кошти у розмірі 800 000 грн. на вкладний рахунок № НОМЕР_1 на строк з 25 червня 2014 року по 25 вересня 2014 року, під 24,5 % річних. Договір було пролонговано згідно положень п. 5.2 Основних умов залучення вкладів фізичних осіб та обслуговування вкладних рахунків у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит». ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 помер. 20 березня 2015 року приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мокрицькою Н. В. було видано Свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстрованого в реєстрі за № 144, ОСОБА_4 отримано у спадщину грошові вклади з належними на них відсотками, нарахуваннями, компенсаціями, індексаціями, що знаходяться в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на депозитному вкладі №300131/75536/3-14 від 25 червня 2014 року. 28 січня 2016 року позивачу було виплачено гарантовану суму відшкодування у розмірі 200 000 грн., однак, невиплаченою залишилась сума вкладу з нарахованими процентами у розмірі 710 823,04 грн. Відповідно до законодавства, пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Такими особами позивач вважає ОСОБА_2 і просить з нього стягнути суму належний йому на праві власності грошових коштів. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19 січня 2017 року відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2017 року прийнято справу до провадження судді ОСОБА_6 на підставі розпорядження керівника апарату Шевченківського районного суду м.Києва від 16 листопада 2017 року у відповідності до п.2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_5 у відставку. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 липня 2018 року витребувано від Національного банку України, наступну інформацію, а саме: інформацію про те, чи звертався Національний банк України до власників істотної участі ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» для усунення виявлених недоліків і чи виконували всі вимоги та рекомендації власники для недопущення неплатоспроможності Банку та відповідні документи та підтвердження такої інформації; інформацію про здійснені Національним банком України інспекційні перевірки діяльності ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» за період з 2009 року до 2015 року включно та про строки надання результатів таких перевірок до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», а також звіти про здійснені інспекціїні перевірки за зазначений період; інформацію стосовно того чи були виявлені під час здійснення таких інспекційних перевірок недоліки у діяльності ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та які заходи вживались для їх усунення; інформацію щодо того чи було визнано ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» проблемним та документ, яким Національним банком України було надано Банку такий статус;інформацію щодо того, який рейтинг за системою CAMELS за результатами інспекційних перевірок було надано ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та в які строки надавалась ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» інформація відносно встановленого за результатами інспекційної перевірки рейтингу Банку за системою CAMELS. На підставі розпорядження щодо повторного автоматичного розподілу справи № 01-08-1498 від 03 грудня 2018 року за підписом керівника апарату Шевченківського районного суду м. Києва Марчук М.В., протоколом автоматичного розподілу судової справи між суддями матеріали позову передані на розгляд судді Фролової І.В., у зв`язку із припиненням повноважень судді ОСОБА_6 по причині закінчення п`ятирічного строку призначення на посаду. Ухвалою суду від 07 грудня 2018 року справу прийнято до провадження судді Фролової І.В. 12 березня 2019 року ухвалою суду закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду. Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд їх задовольнити. Відповідач у судове засідання не з`явився, про час та місце справи повідомлений належним чином. Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст. 223 ЦПК України). Суд, керуючись вимогами ст. ст. 223, 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача на підставі наявних в справі доказів, ухваливши заочне рішення, оскільки: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти заочного вирішення справи; підстави для відкладення розгляду справи відсутні. Третя особа у судове засідання свого представника не направила, про час та місце слухання справи повідомлена належним чином. Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню, з огляду на таке. Судом встановлено, що між ОСОБА_8 та Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» було укладено Договір-заяву №300131/75536/3-14 про банківський строковий вклад (депозит) «Класік» від 25 червня 2014 року. Відповідно до п. 1 Договору ОСОБА_8 вніс грошові кошти в національній валюті на Вкладний рахунок № НОМЕР_1 у сумі 800 000,00 грн. на строк з 25 червня 2014 року до 25 вересня 2014 року. Згідно з п. 2 Договору за час користування коштами протягом зазначеного строку Банк нараховує і виплачує проценти за ставкою 24,50% річних. Нараховані відсотки зараховуються Вкладнику на рахунок № НОМЕР_2 . Відповідно до п. 6 Договору після закінчення строку, визначеного п. 1 Договору, Вклад повертається Вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених п. 5.2 Основних умов. Строк розміщення Вкладу може бути продовжений в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями п. 5.3 Основних умов (п. 7 Договору). Згідно з п. 5.2 Основних умов залучення вкладів фізичних осіб та обслуговування вкладних рахунків у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» у разі, коли Вкладник не надав Банк письмову вимогу та не вимагає повернення вкладу після закінчення строку, визначеного Договором-заявою, строк розміщення строкового вкладу вважається продовженим з наступного дня після закінчення строку, визначеного Договором-заявою, на строк, що дорівнює початковому строку розміщення строкового вкладу. Кількість пролонгацій строку розміщення строкового вкладу за Договором не обмежена. Після закінчення кожного строку, на який було продовжено розміщення строкового вкладу, кошти зі строкового вкладу, кошти зі строкового вкладного рахунку можуть бути повернуті вкладникові за його письмовою заявою на умовах, визначених у абзаці першому цього пункту Основне умов, а дія Договору припиняється. Таким чином, строк дії Договору було пролонговано, до 25 вересня 2015 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 помер. 20 березня 2015 року приватним нотаріусом Стрийського районне нотаріального округу Мокрицькою Н.В. було видано Свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстровано в реєстрі за №144, спадкова справа №3/2015, згідно якого ОСОБА_1 отримано у спадщину грошові вклади з належними на них відсотками, нарахуваннями, компенсаціями, індексаціями, що знаходяться в AT «Банк «Фінанси та кредит» на депозитному вкладі №300131/75536/3-14 від 25 червня 2014 року. Згідно зі свідоцтвом залишок коштів на рахунку НОМЕР_3 складає 800 000,00 грн., залишок коштів на рахунку № НОМЕР_5 станом на 11 березня 2015 року становить 82 189,60 грн. Відповідно до довідки Банку №9-322000/647 від 11 квітня 2016 року станом на 18 грудня 2015 року залишок на рахунку НОМЕР_5 , на який було перераховано суму депозиту та нарахованих відсотків у зв`язку із закінченням строку, становив 910 823,04 грн. 28 січня 2016 року було отримано гарантовану суму відшкодування в розмірі 200 000,00 грн. Таким чином, з урахуванням отриманої суми відшкодування в розмірі 200 000,00 грн., загальний розмір заборгованості склав 710 823,04 грн. На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 вересня 2015 року №612 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в AT «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». Згідно з даним рішенням у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 18 вересня 2015 року до 17 грудня 2015 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора AT «Банк «Фінанси та кредит» заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявській Олені Степанівні строком на три місяці з 18 вересня 2015 року до 17 грудня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 17 грудня 2015 року №898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року №230 «Про початок процедури ліквідації AT «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», призначено уповноважену особи Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора AT «Банк «Фінанси та кредит» визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявській Олені Степанівні на два роки з 18 грудня 2015 року до 17 грудня 2017 року включно. Після отримання Свідоцтва про право на спадщину позивач в усній та письмовій формі зверталась до Банку щодо отримання Вкладу у зв`язку із закінченням строку його розміщення 27 березня 2015 року, що підтверджується відповідним листом. У той же день до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» було направлено письмову заяву та надано копії всіх необхідних для отримання грошової суми, однак відповіді не надано, грошові кошти не повернуто. Згідно ч. 2 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав. Таким чином, ОСОБА_4 є особою, яка є кредитором банку в заявленому розмірі позовних вимог, оскільки станом на час розгляду справи депозити позивачу (за винятком гарантованої суми у розмірі 200000 грн.) не повернуто. У відповідності до положень ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк відповідає за своїми зобов`язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Учасники банку відповідають за зобов`язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Згідно ст. 52 Закону для цілей цього Закону пов`язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Згідно ст. 2 Закону істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи; контролер - фізична або юридична особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином. Крім того, ч. 4 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає, що власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Згідно офіційної відкритої інформації, розміщеної на сайті Національного банку України, яка є загальнодоступною, структура власності Банку виглядає таким чином, що єдиним опосередкованим власником істотної участі Банку є ОСОБА_2 , якому належить 94,9% акцій Банку. Крім того, ОСОБА_2 , будучи опосередкована власником 94,9% акцій Банку, є контролером Банку, в розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», тобто фізична особою, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином. Крім визнання відповідача, пов`язаною з банком особою, для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності, передбаченої ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», необхідним є встановлення його вини у завданні позивачу збитків (неповернення депозитів у повному обсязі), тобто, причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) та негативними наслідками. При чому, діями, що призвели до негативних наслідків у вигляді заподіяння збитків, є згідно ст. 58 Закону порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності. Таким чином, вимагаючи відшкодування шкоди з власників істотної участі банку та/або їх керівників, позивачу потрібно насамперед довести факт завдання йому шкоди завдавачами такої шкоди, розмір зазначеної шкоди, докази невиконання зобов`язань та причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням зобов`язань власниками істотної участі та заподіяною шкодою. Так, у відповідності до листа Національного банку України №18-0007/54041/БТ від 08 жовтня 2018 року Акціонерами ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не забезпечено у встановлений термін виконання заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення, щодо збільшення статутного капіталу, підтримки ліквідності Банку за рахунок надходжень від продажу непрофільних активів, дотримання нормативів обов`язкових резервів на кореспондентському рахунку в Національному банку України та інших економічних нормативів. Враховуючи, що діяльність ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не відповідала вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України, зменшення розміру регулятивного капіталу на 19% та нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2) Банку до однієї третини від мінімального рівня, установленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України, а також суттєве погіршення стану ліквідності Банку та незабезпечення акціонером Банку виконання гарантійних зобов`язань і заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення, з метою захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку, відповідно до вимог статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Правління Національного банку України прийняло постанову від 17 вересня 2015 року № 612 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних». За результатами перевірок встановлювались факти порушень Банком та його керівниками вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів Національного банку України, а також помилки й недоліки в роботі. За виявлені порушення, помилки й недоліки Національним банком України пропонувалось застосувати до Банку, відповідно до вимог статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність», адекватні заходи впливу. Крім того, у відповідності до ст. 71Закону України «Про банки і банківську діяльність» кожний банк є об`єктом інспекційної перевірки уповноваженими Національним банком України особами. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України. Власники істотної участі банку в силу положень ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» мали вжити всіх заходів для дотримання банком встановлених нормативів щодо покращення ситуації з ризиковими операціями та збереження платоспроможності банку, однак, як вбачається із листа Національного банку України №18-0007/54041/БТ від 08 жовтня 2018 року, а також наданих звітів перевірок НБУ, нормативи НБУ ігнорувались, а 2013 -2014 р.р. було встановлено порушення обмежень та здійснено кредитування ОСОБА_2 та ОСОБА_9 . Також, з наданих до суду ухвал, постановлених слідчими суддями Печерського районного суду м. Києва у рамках розгляду клопотань слідчих, вбачається, що у провадженні Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України проводиться досудове розслідування за фактом розтрати службовими особами АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в період часу 2010-2015 р.р. коштів банку. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем доведено заподіяння йому збитків у вигляді неповернутої суми вкладу та нарахованих відсотків у розмірі 710 823,04 грн., що відбулось внаслідок здійснення відповідачем, як контролера та власника істотної участі банку, ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. Відповідно до ч. 2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. За ч. 1 ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Як передбачено ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Грошові кошти згідно договору депозиту належать позивачеві на праві приватної власності. Згідно ст. 317 ЦК України змістом права власності є права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Як зазначено у ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Так, згідно ст.1 Протоколу №1 вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Цей же принцип закріплено і в ст. 41 Конституції України. Європейський суд з прав людини у справі ZOLOTAS ПРОТИ ГРЕЦІЇ (No 2) зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави (Nejdet Єahin і Perihan Єahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)». ЄСПЛ у рішенні «Колишній Король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року зазначає, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу Конвенції є те, що будь-яке втручання держаних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати законну мету «в інтересах суспільства». Будь яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар. За змістом ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Таким чином, з системного аналізу наведених вище норм вбачається, що власник істотної участі Банку, який є пов`язаною з банком особою відповідно до ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», несе відповідальність за зобов`язаннями Банку, незважаючи на те, що договірні відносини виникли між банком та клієнтом, так як саме власник істотної участі відповідальний за вжиття своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, і саме він, а не клієнт банку, повинен нести будь- які негативні наслідки від визнання банку неплатоспроможним. В протилежному випадку позивач зазнає грубого порушення його права власності, що має наслідком позбавлення його власних грошових коштів, які були внесені до Банку. За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, а позов підлягає задоволенню в повному обсязі. Керуючись ст. ст. 317, 321, 387, 526, 530, 549, 1060, 1068, 1074 ЦК України, ст. 10, 11, 57-61, 79, 209, 210, 212-215, 228, 258, 259, 265, 268, 273, 280-282, 354 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення коштів - задовольнити у повному обсязі. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму грошових коштів у розмірі 710 823,04 грн. Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 , місце проживання - АДРЕСА_2 . Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», місцезнаходження - 04053, м. Київ, вул.. Січових Стрільців, 60. Повний текст рішення складений 24 травня 2019 року. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81988082
  23. Суд указал, что постановлением Кабинета Министров Украины от 20 декабря 1997 года № 1442 утверждены Правила розничной торговли нефтепродуктами, которые, в частности, определяют порядок розничной торговли бензином, дизельным топливом, керосином, маслами, смазками (далее - Правила). Согласно пункту 11 Правил ущерб, причиненный жизни, здоровью потребителя или его имуществу вследствие использования нефтепродуктов ненадлежащего качества, подлежит возмещению субъектом хозяйствования в полном объеме и в порядке, установленном законодательством. По общей норме приведенных Правил заправка автомобилей производится оператором АЗС или под его наблюдением, что возлагает ответственность за заправку соответствующего топлива именно на работника ответчика. Суд исходит из того, что заправка автомобиля, оборудованного дизельным двигателем, бензином с точки зрения действующего законодательства является продажей продукции с дефектом, поскольку привело к выходу из строя автомобиля истца. Таким образом Верховный суд оставил в силе решения судов нижестоящих инстанций о правомерном взыскании нанесенного ущерба. Стоит отметить, что ответчик не предоставил доказательств того, что истец просил заправить бензин, а также материалы служебного расследования.
  24. Державний герб України Постанова Іменем України 25 липня 2019 року місто Київ справа № 161/626/17 провадження № 61-31017св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ВОГ РІТЕЙЛ», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВОГ РІТЕЙЛ» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 липня 2017 року у складі судді Рудської С. М. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2017 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою, у подальшому уточненою, до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВОГ РІТЕЙЛ» (далі - ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ»), у якій просив стягнути з відповідача на його користь у відшкодування завданих матеріальних збитків у сумі 34 055, 99 грн та відшкодувати моральну шкоду в сумі 20 000, 00 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 03 червня 2016 року здійснив заправку свого автомобіля марки «БМВ», д/н НОМЕР_1 , обладнаного дизельним двигуном, на автозаправній станції «ВОГ», що знаходиться у м. Києві, Наддніпрянське шосе, 8. Зупинившись біля колонки та повідомивши заправнику, що він заправляє дизельне пальне, він вирушив на касу, назвав номер колонки та повідомив, що заправляється на 250, 00 грн, розрахувався, сів в авто і поїхав. Від`їхавши від заправки приблизно 5-6 км, він зупинився на стоянці, проте надалі завести двигун не зміг, оскільки виявилося, що його автомобіль знаходиться у несправному стані. Він був вимушений викликати евакуатор і звернутися на СТО для проведення ремонту автомобіля. З`ясувалося, що працівник АЗС заправив його авто замість дизельного пального бензином марки А-95. Він відразу звернувся до АЗС для врегулювання спірної ситуації, проте начальник АЗС категорично відмовилася визнати помилку АЗС, поводилася з ним грубо, у зв`язку з чим він був змушений викликати поліцію та написати відповідну заяву. На підставі його заяви працівниками поліції проведено перевірку та з`ясовано, що заправку його автомобіля здійснював працівник ОСОБА_2 . У зв`язку з помилкою працівника заправки він був змушений здійснити ремонт автомобіля на суму 4 023, 84 грн та 29 348, 15 грн, користувався послугами евакуатора на суму 684, 00 грн. Тобто внаслідок продажу невідповідного пального йому завдані матеріальні збитки на суму 34 055, 99 грн. Крім того, внаслідок пошкодження його транспортного засобу діями відповідача, йому були спричинені душевні хвилювання через незаконність та несправедливість по відношенню до нього. Він був змушений звертатися до керівництва АЗС, відлучився від справ, став дратівливим, що вплинуло на його родинні стосунки, стосунки з колегами та друзями. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав необґрунтованості. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ» на користь ОСОБА_1 на відшкодування завданих збитків 33 371, 99 грн, 2 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди, а разом 35 371, 99 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався міркуваннями доведеності неправомірності поведінки відповідача, факту заподіяння умисними діями працівників відповідача матеріальної та моральної шкоди ОСОБА_1 . Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ» відхилено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що позивач на обґрунтування позову надав докази, які свідчать про те, що діями працівників відповідача йому завдано шкоди, внаслідок заправки його автомобіля невідповідним пальним. У свою чергу, відповідач не надав доказів, які свідчили б про відсутність у діях його працівників вини у заподіянні шкоди позивачу. Даних про проведення службової перевірки та результатів такої перевірки відповідачем суду не надано. Службова записка оператора АЗС ОСОБА_3 , який, так само як і інші працівники АЗС, не був допитаний як свідок в судовому засіданні, оскільки таких клопотань представником відповідача не заявлялось при розгляді справи, не може бути належним доказом того, що автомобіль позивача було заправлено бензином замість дизельного пального на його ж прохання. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ» просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи порушили норми процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права. Заявник зазначив, що надані позивачем докази не доводять того факту, що в автомобіль, яким керував ОСОБА_1 , працівником відповідача помилково залито бензин марки А-95, а не дизельне паливо. Окрім цього, також не доведено, що рідина в автомобілі позивача за своїми характеристиками була бензином марки А-95 і була заправлена саме на АЗС відповідача. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві позивач зазначив про необґрунтованість касаційної скарги та просив залишити її без задоволення. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що у користуванні позивача ОСОБА_1 перебуває автомобіль BMW-520D, д/н НОМЕР_1 , з дизельним двигуном. 03 червня 2016 року ОСОБА_1 прибув на автомобілі на АЗС «ВОГ», належну відповідачу ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ», розташовану за адресою: м. Київ, Наддніпрянське шосе, 8. 03 червня 2016 року ТОВ «ВОГ РІТЕЙЛ» за адресою: Київська область, м. Київ, Наддніпрянське шосе, 8, здійснило продаж бензину автомобільного А-95-Євро-5 на суму 250, 00 грн. Продаж зазначеного виду пального саме позивачу підтверджується також роздруківкою з рахунку бонусної карти «Прайд» № 777777022600047 , належної ОСОБА_1 Саме працівником відповідача було заправлено бензином автомобіль з дизельним двигуном, яким користується позивач, і зазначена обставина не була спростована відповідачем. Відповідно до рапорту інспектора Управління патрульної поліції у м. Києві роти № 1 батальйону № 2 лейтенанта поліції Ю. М. Власенка від 03 червня 2016 року, під час здійснення ним патрулювання м. Києва надійшов виклик за адресою: Наддніпрянське шосе, 8 АЗС «ВОГ». Прибувши за адресою, особа, яка здійснила виклик, повідомила, що з працівниками АЗС у нього виник конфлікт у зв`язку з тим, що працівник відповідача ОСОБА_2 заправив транспортний засіб позивача бензином А-95 замість дизельного пального. Працівники АЗС «ВОГ» надавати будь-які пояснення у письмовій формі категорично відмовилися. Згідно з актом прийому автомобіля на сервіс, виданого АВТ «Баварія» від 03 червня 2016 року, та актом замовлення на виконання робіт АВТ «Баварія» від 03 червня 2016 року, автомобіль BMW-520D, д/н НОМЕР_1 , помилково заправлений бензином та доставлений на сервіс автомобілем-евакуатором. З наданої представником відповідача службової записки оператора АЗС № 33 ТОВ «ВОГ Рітейл» (м. Київ, Наддніпрянське шосе, 8) ОСОБА_3 випливає лише те, що ОСОБА_1 здійснив на зазначеній АЗС заправку свого автомобіля пальним на суму в 250, 00 грн, скориставшись при цьому своєю карткою «Прайд». Проте, дана службова записка не містить відомостей про те, що позивачем було замовлено саме бензин марки А-95, а не дизельне пальне. З наданого позивачем акта виконаних робіт від 05 червня 2016 року № 355150 АВТ «Баварія» суди встановили, що за замовленням від 03 червня 2016 року № 2188570 проведені роботи з ремонту автомобіля позивача на суму 4 023, 84 грн, яка була ним сплачена. Відповідно до рахунку фактури від 05 червня 2016 року № 220530 АВТ «Баварія» необхідно виконати роботи щодо заміни насосу високого тиску у автомобілі позивача, вартість яких складає 29 348, 15 грн. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про захист прав споживачів» шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1442 затверджено Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, які, зокрема, визначають порядок роздрібної торгівлі бензином, дизельним пальним, гасом, маслами, мастилами (далі - Правила). Згідно з пунктом 11 Правил шкода, завдана життю, здоров`ю споживача або його майну внаслідок використання нафтопродуктів неналежної якості, підлягає відшкодуванню суб`єктом господарювання в повному обсязі та в порядку, установленому законодавством. Відповідно до пунктів 34, 35 Правил заправка автомобілів та інших транспортних засобів населенню провадиться оператором АЗС через паливо-, масло- та газороздавальні колонки. Дозволяється також відпускати нафтопродукти (крім скрапленого вуглеводневого газу) в тару споживача (металеві каністри). Заправка автотранспортних засобів провадиться за допомогою оператора АЗС або водієм самостійно під наглядом оператора. Судами першої та другої інстанцій під час розгляду справи встановлено, що позивач 03 червня 2016 року звернувся до відповідача з приводу заправки свого автомобіля марки «BMW-520D», д/н НОМЕР_1 , з дизельним двигуном на АЗС «ВОГ», що знаходиться у м. Києві, Наддніпрянське шосе, 8. За загальною нормою наведених Правил заправка автомобілів провадиться оператором АЗС або під його наглядом, що покладає відповідальність за заправлення відповідного палива саме на працівника відповідача. Суд виходить з того, що заправка автомобіля, обладнаного дизельним двигуном, бензином з точки зору чинного законодавства є продажем продукції з дефектом, оскільки призвело до виходу з ладу автомобіля позивача. До спірних правовідносин, враховуючи існування між сторонами споживчих відносин, підлягають застосуванню відповідні правила Закону України «Про захист прав споживачів», а також спеціальні правила про роздрібну купівлю-продаж. Відповідно до статті 711 ЦК України шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю у зв`язку з придбанням товару, що має недолік, відшкодовується відповідно до положень глави 82 цього Кодексу. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). За змістом частин першої-другої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди, а позивач доводить лише факти, на яких ґрунтуються його позовні вимоги. Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Суди першої та апеляційної інстанцій, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач довів обґрунтованість пред`явлених вимог. Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідає вимогам статей 212, 213-215, 303, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Доводи касаційної скарги щодо відсутності належних доказів завдання матеріальної та моральної шкоди позивачу та її розміруфактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У відносинах за участі споживача суд зобов`язаний тлумачити усі сумніви на користь цього учасника як слабшої сторони у таких правовідносинах. Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВОГ РІТЕЙЛ» залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді С. О. Погрібний А. С. Олійник В. В. Яремко http://reyestr.court.gov.ua/Review/83301840
  25. Удивительно как суды нижестоящих инстанций вообще рассмотрели данный иск с таким предметом, который прямо проистекает и на который ссылается истец, а именно обеспечение иска. Верховный суд правомерно отказал в иске Приватбанку, хотя на мой взгляд должен был отменить решения и закрыть производство. Но в данном случае главное, что права лица защищены. И громадный респект за восстановление сроков. В любом случае, неограниченный по времени запрет выезда за границу, без соответствующих пересмотров, нарушает основоположные права граждан, на что неоднократно указывал ЕСПЧ, в частности в деле Хлюстов против России.