ANTIRAID

ОКРЕМА ДУМКА (ЗБІЖНА) суддів ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 року справа № 415/2182/20 провадження № 13-15кс22 1. Велика Палата Верховного Суду розглянула надзвичайно важливу справу, яка стосувалася подій, що відбувалися у 2014 році на сході України у зв`язку з російською агресією проти України, та вирішила виключну правову проблему щодо застосування ст. 437 Кримінального кодексу України (далі - КК). 2. Автори цієї окремої думки підтримали більшість як в частині вирішення виключної правової проблеми, так і в частині висновків по суті справи, однак вважають, що у постанові необхідно було вийти за межі доводів касаційних скарг сторони захисту та розглянути ще одне надзвичайно важливе питання (яке захисники не ставили перед судом). 3. Зокрема, скасувавши судові рішення в частині засудження ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 437 КК і виключивши кваліфікацію їх дій за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву, Велика Палата водночас вважала правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо засудження цих осіб як за ч. 1 ст. 438 КК (порушення законів і звичаїв війни), так і за ч. 2 ст. 260 КК (участь у діяльності незаконного збройного формування). 4. При цьому діяльність відповідного незаконного збройного формування була безпосередньо пов?язана з російською агресією, а самі засуджені (згідно з встановленими судами обставинами) у складі цього незаконного збройного формування з використанням мінометів калібром 80-мм та 120-мм, вогнепальної стрілецької зброї брали активну участь у бойових діях проти військовослужбовців Збройних сил України в районі міста Лисичанськ Луганської області, а також, маючи при собі автоматичну вогнепальну зброю, здійснювали несення служби на блокпості. 5. Це очевидно піднімало питання про імунітет комбатанта і, відповідно, про можливість притягнення названих вище осіб за сам факт участі в діяльності не передбаченого законом збройного формування, яке брало участь у збройному конфлікті. 6. Стаття 43 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року передбачає, що учасники бойових дій мають «право брати безпосередню участь у бойових діях», тобто мають право використовувати смертельну силу проти дійсних військових цілей. І як логічне продовження цього права - учасникам бойових дій повинен бути наданий імунітет від національного судового переслідування за дії, у тому числі насильницькі, які вчинені з дотриманням міжнародного гуманітарного права, навіть якщо вони є злочинами згідно з національним законодавством. 7. Висновок про те, що російська федерація у 2014 році вчинила акт агресії проти України не викликає сумніву, як і те, що вона встановила загальний контроль на тимчасово окупованих територіях України. 8. Але чи достатньо цього, щоб вважати осіб, які на той час брали участь у збройному конфлікті на сході України в складі незаконних формувань і терористичних організацій такими, що мають імунітет комбатанта згідно з міжнародним гуманітарним правом? 9. Відповідаючи на це питання, маємо звернути увагу на те, що російська агресія у 2014 році на сході України відбувалась у формі «гібридної війни» (про це, зокрема, зазначається в «Стратегії національної безпеки України», затвердженій Радою національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року та введеній у дію Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015, «Стратегії національної безпеки України», затвердженій Радою національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року та введеній у дію Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020 та багатьох інших офіційних документах). 10. Цей формат агресії передбачав повне заперечення російською федерацією своєї участі в збройному конфлікті на сході України, у зв?язку з чим одним із основних елементів її стратегії в цей час було створення та підтримка діяльності незаконних збройних формувань і терористичних організацій. Такий формат російської агресії переслідував мету, окрім іншого, створити ситуацію правової невизначеності та уникнути міжнародної відповідальності за свої дії, вдаючись до прихованих незаконних дій, поєднаних із численними порушеннями прав людини та міжнародного гуманітарного права. Це явно суперечить зобов?язанням держав «за будь-яких обставин поважати та забезпечувати повагу до міжнародного гуманітарного права». 11. У цьому контексті ми беремо до відома позицію Окружного суду Гааги (Королівство Нідерланди) у справі MH17 (справа про збиття 17 липня 2014 року над територією Донецької області цивільного авіалайнера), який з одного боку встановив, що так звана «ДНР» перебувала під контролем російської федерації, але з іншого боку зауважив, що цей факт активно заперечувався як російською федерацією, так і «ДНР», а тому бойовики «ДНР» не можуть вважатися такими, що належать до збройних сил РФ в розумінні ст. 43 Першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій, а відтак обвинувачені не користуються імунітетом комбатанта. Окружний суд Гааги також вважав не застосовним у цьому аспекті п. «А» ст. 4 Третьої Женевської конвенції, оскільки вона стосується не привілеїв комбатантів, а статусу військовополонених. 12. Будучи обізнаними зі змістом наукових дискусій щодо цього питання, ми поділяємо саме цей підхід, оскільки міжнародне гуманітарне право встановлює вимоги, яким повинна відповідати озброєна група, щоб її бійці могли вважатися законними комбатантами та користуватися привілеями та імунітетом, що випливає з цього статусу. Для держав, які є учасниками Додаткового протоколу І, такі умови містяться в ст. 43, яка вимагає, щоб ідентифікована збройна група була «під командуванням, відповідальним перед… стороною [державою-учасницею] за поведінку своїх підлеглих» та «підпорядкована внутрішній дисциплінарній системі, яка, поряд з іншим, забезпечує дотримання норм міжнародного права, що застосовуються під час збройного конфлікту». 13. Хоча міжнародне гуманітарне право не містить обов`язкової вимоги для сторін інформувати одна одну щодо конкретних підрозділів і збройних формувань, які входять до складу її збройних сил, але очевидно, що таке збройне формування має належати до збройних сил сторони міжнародного збройного конфлікту, яка має брати на себе відповідальність за акти насильства своїх учасників та забезпечувати дотримання норм міжнародного права, що застосовуються під час збройного конфлікту. Саме тому, міжнародне гуманітарне право наділяє статусом комбатанта з притаманними йому привілеями (включаючи імунітет) лише учасників, які належать до держави - сторони міжнародного збройного конфлікту, а не тих, що належать до збройних формувань, що беруть участь у неміжнародному збройному конфлікті. 14. Інше тлумачення лише спонукатиме держави все частіше вдаватися до подібних форм гібридної агресії, коли вони діятимуть приховано шляхом створення терористичних організацій і неурядових збройних формувань, забезпечення їх незаконної діяльності на території інших держав, ухиляючись при цьому від міжнародної відповідальності за свої дії та самоусуваючись від необхідності виконання своїх зобов?язань за міжнародним гуманітарним правом, але водночас вимагаючи наділити імунітетом від судового переслідування таких учасників збройного конфлікту. 15. Таким чином, беручи до уваги характер агресії російської федерації у 2014 році, а також конкретні обставини цього кримінального правопорушення, ми не знаходимо достатніх підстав вважати, що засуджені в цій справі громадяни України, які брали участь у діяльності незаконного збройного формування та, серед іншого, були визнані винуватими у серйозних порушеннях норм міжнародного гуманітарного права, мають імунітет комбатанта. Водночас цей висновок про відсутність у засуджених імунітету комбатанта жодним чином не заперечує сам факт агресії РФ проти України у 2014 році та не впливає на кваліфікацію збройного конфлікту на сході України в той час як міжнародного. Судді: ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 Джерело: ЄДРСР 117721706

‼️🇷🇼Останні події та поведінка деяких представників ТЦК та СП разом з представниками національної поліції під час мобілізації, виходить за рамки Закону і може бути підставою для притягнення винних осіб до відповідальності. 🔸Стаття 146 ККУ. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n927 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата щоденно та неспинно доводить помилковість свого створення та існування, та об’єктивну й фізичну неспроможність приймати виважені рішення у такому складі. Все що можна, це легалізувати чиїсь ідеї, яки часто дуже далекі від Закону та права, що призводить надалі до зміни цих ідей, що звуться правові позиції, на інші ідеї, що будуть відповідати досить вузькому та конкретному моменту у часі. До огляду увійшла позиція щодо кваліфікації злочину пов’язаного з порушенням законів та звичаїв неоголошеної війни, практика ВС-КАС, ОП ВС-КЦС, ВС-ККС, Суду справедливості ЄС, зведений огляд рішень ЄСПЛ та дуже важлива постанова ВС-КЦС у стягненні з Приватбанку заблокованих та привласнених коштів й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-02-po-15-bereznia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Справа дуже цікава в частині правильної кваліфікацій злочину, а також самої процедури спеціального судового провадження та перегляду рішення. Суд зазначив: 140. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 141. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 142. До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій.

Це наша справа. Справа буда до цього вже два рази у Верховному суді і от за 8 років нам вдалось отримати остаточно рішення та повернути клієнту кошти. На жаль суди ігнорують Закон України Про захист прав споживачів, а якби цього не було, то банку було б не так вже просто зловживати і не повертати кошти. Справа полягає у тому, що банк, заблокував кошти клієнта і не повертав їх. Поки шли суди зі стягнення коштів, з'явилось підроблене виконавче провадження і кошти були вкрадені, а залишок коштів банк просто залишив собі як плату за їх зберігання 25% від суми за місяць. І от нарешті ми довели неправомірність дій банку і стягнули всю суму з відсотками та врахування ст. 625 ЦК.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2024 року м. Київ справа № 755/11610/16 провадження № 61-5319св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 ; відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про стягнення коштів. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі анкет-заяв він відкрив банківські карткові рахунки та отримав електронні платіжні засоби - платіжні картки ПАТ КБ «ПриватБанк». Станом на 20 липня 2016 року на його банківських рахунках знаходилися грошові кошти в сумі 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США. 11 листопада 2014 року відповідач заблокував указані банківські рахунки та зупинив надання будь-яких платіжних послуг за ними. У зв`язку з цим він неодноразово звертався до банку із заявами про розблокуванням належних йому банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. У відповідь на такі звернення він отримав три листи, в жодному з яких банк не повідомив про причини перешкоджання здійсненню ним його права власності на належні йому кошти, що зберігаються на відповідних банківських рахунках, відкритих у ПАТ КБ «ПриватБанк». Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти: - за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 2 026 099,29 грн; - за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки)- 19 038 817,85 грн; - за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 319 661,47 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 79 601,78 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 392 621,38 грн. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що враховуючи відсутність доказів подання позивачем до ПАТ КБ «ПриватБанк» належно оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів, а також - щодо відмови банку у здійсненні таких дій (у видачі або перерахуванні коштів), підстав для стягнення сум у заявленому розмірі немає. Постановою Верховного Суду від 05 червня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що починаючи з листопада 2014 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами, в яких просив пояснити причини блокування його банківських рахунків і неможливості перерахувати кошти. В установлені законом строки відповідач не поновив проведення фінансових операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, не повідомив позивача про причини подальшого призупинення фінансових операцій. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції не врахував вищевказаних обставин, не перевірив правомірності дій банку щодо блокування в період з 2014 року до 2017 року відкритих на ім`я позивача карткових рахунків, не дослідив, чи мали місце порушення з боку банку вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки, не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про можливість залишення без змін рішення місцевого суду про відмову у стягненні коштів з мотивів неподання банку розпорядження про перерахування коштів на інший рахунок. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач не звертався у встановленому законом порядку до ПАТ КБ «ПриватБанк» з будь-якими вимогами про зняття (перерахування) коштів, закриття рахунків або розірвання договорів, а тому у відповідача не виникли відповідні зобов`язання. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження подання до ПАТ КБ «ПриватБанк» оформлених відповідно до Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів. В матеріалах справи наявні лише запити позивача в електронному вигляді, які містять питання, наприклад: «Прошу повідомити, по якій причині мою картку НОМЕР_6 заблоковано?». На запити від 08 грудня 2014 року, від 09 березня 2015 року та від 14 квітня 2015 року щодо розблокування належних ОСОБА_1 банківських платіжних карток працівники відповідача надавали відповіді, зі змісту яких не вбачається, що картки позивача були заблоковані. Доводи апеляційної скарги про те, що з листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокувало банківські рахунки позивача, про що свідчать відповідні листи відповідача, колегія суддів не взяла до уваги, оскільки зазначені обставини не знайшли свого підтвердження, а на свої запити в електронному вигляді позивач кожного разу отримував вичерпну відповідь працівників банку. Постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що в порушення вимог статті 417 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) під час нового розгляду цієї справи апеляційний суд не виконав вказівок, що містилися в постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року, зокрема: не перевірив правомірності дій банку щодо блокування відкритих на ім`я позивача карткових рахунків; не дослідив, чи мали місце з боку банку порушення вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки; не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів. Крім того, повторно переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наявні в матеріалах справи докази і не дав правової оцінки доводам позивача про те, що він подавав ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунковий документ на переказ коштів, зокрема в електронному вигляді із застосуванням програмно-технічних засобів, що не суперечить положенням Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ). При цьому, зазначивши, що ОСОБА_1 не звертався до банку в установленому законом порядку, суд не вказав, чим такий порядок передбачений і в чому він полягає. Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року змінено. Викладено мотивувальну частину рішення місцевого суду в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наразі на зазначених позивачем рахунках відсутні грошові кошти, доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять. Крім того, відсутні докази на підтвердження факту порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до положень Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VІІ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі - Закон № 1702-VІІ). Матеріали справи також не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які спростували б законність блокування рахунків позивача. Правочини з цього приводу, на переконання колегії суддів, є правомірними відповідно до статті 204 ЦК України, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом. Аналогічними за своєю правовою природою, з точки зору суду, є правочини й щодо повного списання грошових коштів з рахунків позивача за відсутності доказів незаконності таких дій банку. Надані місцевому суду докази тривалого листування сторін та визнання банком неможливості перерахування позивачу коштів, про необхідність врахування яких зазначено в постановах Верховного Суду, з огляду на викладене не свідчать про обґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки на час апеляційного перегляду цієї справи на належних позивачу рахунках вже немає грошових коштів. Доводи апеляційної скарги про блокування рахунків позивача, обмеження у праві користування грошовими коштами, звернення із заявами до правоохоронних органів, неодноразові вимоги до відділень відповідача про повернення грошових коштів в даному випадку правового значення не мають та не спростовують законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в частині вирішення спору по суті. Постановою Верховного Суду від 29 червня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, могла бути обґрунтованою лише у випадку подальшого вчинення ПАТ КБ «ПриватБанк» дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування карток. Посилаючись на відсутність доказів на підтвердження факту порушення відповідачем доручення клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані банком як суб`єктом первинного фінансового моніторингу, апеляційний суд не врахував, що обмеження права позивача розпоряджатися рахунками діяло понад строки, встановленні чинним законодавством, а відповідні заяви неодноразово подавалися ним вже поза межами цих строків. В оцінці поведінки та способу ведення справ банком Верховний Суд врахував те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Таким чином, оскільки під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов`язком в силу положень статей 12, 81 ЦПК України, на підтвердження правомірності блокування карткових рахунків позивача, в тому числі поза межами строків, визначених у статті 17 Закону № 1702-VІІ, то такі дії банку свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Разом з тим в силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду цієї справи з огляду на таке. В цій справі апеляційний суд встановив, що на виконання вимог постанови державного виконавця про арешт майна божника ПАТ КБ «ПриватБанк» в лютому 2017 року наклало арешт на всі рахунки позивача. В подальшому на виконання платіжної вимоги державного виконавця від 23 березня 2017 року № В14-471 ПАТ КБ «ПриватБанк» перерахувало з карткового рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 на рахунок виконавчої служби грошові кошти в розмірі 650 232,85 грн; призначення платежу: стягнуто при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 року, виданого Зарічним районним судом міста Суми. Однак апеляційний суд не встановив з достатньою повнотою обставини та не дав правової оцінки (з посиланням на нормативно-правові акти: положення, інструкції тощо) правомірності дій банку щодо накладення арешту на грошові кошти, які знаходилися на рахунках боржника, за постановою про арешт коштів державного виконавця та подальшого списання за платіжною вимогою з карткового рахунку позивача № НОМЕР_2 суми в розмірі, який визначений виконавчим документом, в тому числі з урахуванням того, що такий арешт і списання були вчинені майже через два роки після отримання банком вимоги клієнта про перерахунок грошових коштів з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в Публічному акціонерному товаристві «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак, посилаючись на те, що на час апеляційного перегляду справи на рахунках позивача вже були відсутні грошові кошти і доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять, апеляційний суд не дослідив та не перевірив, на якій правовій підставі, коли і на чию користь (самого банку чи клієнта) відбулося списання (перерахування) залишків грошових коштів, які знаходилися на карткових рахунках позивача № НОМЕР_1 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 . Встановлення зазначених обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки у випадку повернення банком згаданих залишків коштів позивачу вимоги останнього про їх стягнення з відповідача не підлягатимуть задоволенню, і навпаки, якщо банк списав належні клієнту грошові кошти на свою чи третіх осіб користь, - позов в означеній частині є обґрунтованим. Висновки апеляційного суду про те, що дія зі списання (перерахування) грошових коштів є правочином, не відповідають наведеному в законі визначенню правочину, оскільки за своєю суттю таке списання (перерахування) є банківською операцією та не має всіх складових елементів правочину. Відтак, до цієї операції не можуть бути застосовані норми закону, що регулюють питання правомірності правочину, а саме стаття 204 ЦК України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції не навів в оскаржуваній постанові ні норм права, ні обставин справи, які вказували б на необґрунтованість заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України та частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за весь час незаконного утримування (блокування) банком коштів та безпідставного користування ними, а отже, фактично не розглянув ці вимоги по суті, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи. Тому апеляційному суду необхідно надати правову кваліфікацію відносинам сторін та з`ясувати, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин норми матеріального права, якими позивач обґрунтовував вищезгадані вимоги. Таким чином, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та допустивши зазначені порушення норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав. Суд не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи та фактично не вирішив спір по суті. Останньою постановою Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти: за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн; за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн; за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, не надало доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його карткові рахунки, та за неодноразовими зверненнями позивача не вчинило дій, направлених на розблокування карткових рахунків. Таким чином заблокування банком карткових рахунків позивач поза межами строків, зазначених у частинах першій - п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Арешт рахунків позивача та перерахування коштів з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок державного виконавця, вчинено банком майже через два роки після отримання вимоги позивача про перерахування грошових коштів з вказаного рахунку на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», що на думку колегії суддів апеляційного суду свідчить про неправомірність дій банку. 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак вказана вимога банком виконана не була. Натомість, згідно виписок по рахунку ОСОБА_1 , кошти з рахунків НОМЕР_3 та № НОМЕР_1 були списані банком за наказом дерискінг, також кошти були списані банком і з рахунку № НОМЕР_5 . Кошти позивача розміщені на рахунку № НОМЕР_2 були перераховані банком на рахунок державного виконавця на виконання платіжного доручення останнього. Згідно довідок ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року станом на 03 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 складає 0,00 грн. Тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що кошти позивача розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн були списані банком без достатньої на те правової підстави, а з рахунку № НОМЕР_2 перераховані на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. У своїй сукупності зазначене свідчить про неправомірність дій відповідача та наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача коштів: за рахунком № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; за рахунком № НОМЕР_2 у сумі 650 232,85 грн; за рахунком № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн. Оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» прострочило виконання зобов`язання з повернення належних позивачу коштів, то наявні підстави для стягнення з банку на користь позивача трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до вимог статті 625 ЦК України за період з 11 листопада 2014 року (момент прострочення виконання вимог позивача щодо повернення коштів) по 03 серпня 2017 року (згідно заяви про збільшення позовних вимог), що становить 997 днів. При цьому апеляційний суд навів відповідний розрахунок, згідно з яким розмір трьох відсотків річних та інфляційних втрат є більшим, ніж заявлено позивачем. Враховуючи, що суд не вправі виходити за межі позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про стягнення цих коштів у розмірі заявлених позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», апеляційний суд виходив з того, що базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, проте здійснення такої плати не передбачається умовами договору про відкриття поточних рахунків. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, а 02 травня 2023 року - уточнену касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, а також - не дослідив зібрані у справі докази. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва. 28 червня 2023 року справа № 755/11610/16 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що позивач не підтвердив жодним належним доказом, що відбулося блокування банком його рахунків та в яку саме дату. Банк сумлінно виконував обов`язки згідно із укладеним між сторонами договором, а також обов`язки суб`єкта первинного фінансового моніторингу щодо управління ризиками легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. З матеріалів справи вбачається, що банк протягом періоду обслуговування ОСОБА_2 , зокрема витребовував та з`ясовував інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій позивача з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів (за цей період на рахунок НОМЕР_7 надійшло близько 34 млн. грн), які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб, а саме на карти фізичних осіб Альфа-банку російської федерації До позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, вони не є розрахунковими документами. Заява ОСОБА_1 від 03 квітня 2015 року навіть не містить підпису клієнта. Жодних інших доказів в обґрунтування своїх вимог в суді першої інстанції позивач не надав. Суд першої інстанції дослідив докази та дійшов висновку, що позивач не звертався до банку у визначеному законом порядку щодо перерахування або видачі йому грошових коштів і не надав доказів відмови банку у вчиненні таких дій. Всі інші докази стосовно звернень до банку позивач надав лише в суді апеляційної інстанції, що є неприпустимим. Як при зверненні до суду, так і в процесі розгляду справи позивач не надав доказів подання до банку належним чином оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу його коштів, або інших доказів, які б підтверджували відмову у перерахуванні коштів з його рахунків або ж їх видачу через каси банку. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що на підставі анкет-заяв йому було відкрито банківські карткові рахунки та отримано електронні платіжні засоби - платіжні картки у ПАТ КБ «ПриватБанк», на яких станом на 20 липня 2016 року знаходиться 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США, а з 11 листопада 2014 року відповідачем ніби-то було заблоковано вказані банківські рахунки та зупинено надання будь-яких платіжних послуг за ними. Однак це спростовується, зокрема випискою по картці/рахунку НОМЕР_8 , з якої вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше. Ці обставини позивачем не спростовані та апеляційний суд взагалі не дав оцінки цим аргументам відповідача. Тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що 11 листопада 2014 року відповідач протиправно позбавив позивача можливості безперешкодного розпорядження належними йому грошовими коштами, розміщеними на його карткових рахунках у ПАТ КБ «ПриватБанк». Доводи особи, яка подала письмові пояснення на касаційну скаргу У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду письмові пояснення, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу, в яких зазначив, що оскаржуване судове рішення є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для його скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами Станом на 20 липня 2016 року у ПАТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 відкриті рахунки з розміщеними грошовими коштами на них , а саме: - на рахунку «Internet card VIP» № НОМЕР_2 сума залишків у валютному еквівалентні складає 650 232,85 грн. (т. 1 а.с. 10); - на рахунку «World Elite» № НОМЕР_1 сума залишків у валютному еквівалентні складає 119 197,38 грн (кредитний ліміт 50 000 грн.) (т. 1 а.с. 11); - на рахунку «Стандарт, на 1 міс.» № НОМЕР_5 сума залишків у валютному еквівалентні складає 13 409,20 грн. (т. 1 а.с. 13); - на рахунку «Internet card» № НОМЕР_3 сума залишків у валютному еквівалентні складає 270 907,72 грн (т. 1 а.с. 9); - на рахунку «ACRPR VIRTUAL ACCOUNT» № НОМЕР_4 сума залишків у валютному еквівалентні складає 67 461,17 грн (т. 1 а.с. 12). В матеріалах справи міститься листування сторін. Так, у листі від 12 листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на положення статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», просило ОСОБА_1 надати інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій, з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів, які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб (т. 2 а.с. 76). 14 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку через внутрішнє листування Приват24 з листом, у якому зазначив, що 11 листопада 2014 року його банківська карта НОМЕР_9 на якій знаходилися кошти було заблоковано. Просив повідомити коли розблокують його картку (т. 2 а.с. 74-75). Із листа ОСОБА_1 від 17 листопада 2014 року вбачається, що в цей день він отримав лист від ПАТ КБ «ПриватБанк» де зазначено, що запитувана останнім інформація надана не в повному обсязі. Вказаним листом ОСОБА_1 також надав інформацію банку, яка на його думку давала вичерпну відповідь на поставлені банком питання щодо джерел надходження коштів, перерахування їх довірителями та інформацію про довірителів (т. 2 а.с. 77). В листі ПАТ КБ «ПриватБанк» від 11 грудня 2014 року вказано, що 08 грудня 2014 року банк отримав запит від ОСОБА_1 , в якому останній просив пояснити причини блокування його банківської картки № НОМЕР_10 . Цим листом банк повідомив ОСОБА_1 про те, що перевірка операцій по картці потребує більш детального розгляду, тому це питання передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 84). 03 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій, посилаючись на те, що з невідомої для нього причини банк заблокував належні йому карткові рахунки та на його вимогу не видає грошові кошти, просив перерахувати 70 000 грн з рахунку № НОМЕР_1 та 640 000 грн з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк» за відповідними реквізитами(т. 2 а.с. 98). На лист ОСОБА_1 від 19 березня 2015 року листом від 10 квітня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що питання причини блокування його карткових рахунків потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 99). Із листа ПАТ КБ «ПриватБанк» від 23 квітня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 14 квітня 2015 року звернувся до банку із запитом щодо вжиття заходів по розблокуванню карток № НОМЕР_11 , № НОМЕР_10 та № НОМЕР_12 . За результатами розгляду клопотання банк повідомив, що вказане питання потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 100). З матеріалів справи також вбачається, що у період з 30 березня 2015 року по 10 червня 2016 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» по внутрішньому листуванні Приват24 з проханням пояснити підстави блокування його карткових рахунків (т. 2 а.с. 93-97). Листом від 22 травня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що банком було виявлено негативні відомості щодо останнього на інформаційному ресурсі Центру досліджень ознак злочинів проти Національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку «Миротворець». Також зазначено, що відповідно до пункту 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку, банк має право відмовитися від здійснення банківських операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій (т. 2 а.с. 110-111). Також, постановою старшого державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби міста Кам`янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Заводський ВДВС міста Кам`янське) Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_14 з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в сумі 24 500 доларів США, що еквівалентно 607 195,75 грн, і 6 071,95 грн судових витрат (т. 1 а.с. 242-243). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В.О. від 06 лютого 2017 року (ВП № НОМЕР_14) накладено арешт на належні боржнику ОСОБА_1 грошові кошти та цінності, що знаходяться на всіх рахунках і вкладах чи на зберіганні в банківських установах у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів 674 686,26 грн (т. 1 а.с. 244-245). Листом від 13 лютого 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило Заводський ВДВС міста Кам`янське про те, що на виконання постанови від 06 лютого 2017 року про арешт коштів ОСОБА_1 , банком накладено арешт (т. 1 а.с. 219). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» отримало від Заводського ВДВС міста Кам`янське платіжну вимогу № В14-471 від 23 березня 2017 року про перерахування із рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 коштів у сумі 650 232,85 грн, призначення платежу: стягується при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 (т. 1 а.с. 220). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишку коштів на інший рахунок, відкритий ним в іншому банку (т. 2 а.с. 120). 17 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», яка не була прийнята банком (т. 2 а.с. 122, 123, 124). 27 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Заводського ВДВС міста Кам`янське із заявою про надання копій документів виконавчого провадження, в якому він є боржником, а саме: постанови про відкриття виконавчого провадження; виконавчого листа № 591/324/16-ц; рішення суду, на підставі якого було видано виконавчий лист; постанови про накладення арешту на його майно (т. 1 а.с. 236-237). У відповідь на запит представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Ю. С., листом від 14 червня 2017 року Зарічний районний суд міста Суми повідомив про те, що справа № 591/324/16-ц (провадження № 2/591/723/16) відносно ОСОБА_1 цим судом не розглядалася, виконавчий лист на користь ОСОБА_3 не видавався (т. 2 а.с. 06). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 липня 2017 року (ВП № НОМЕР_14) виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц закінчено у зв`язку з виконанням рішення суду у повному обсязі, а саме: сума боргу на користь стягувача у розмірі 607 195,75 грн та 6 071,95 грн судового збору стягнуті у повному обсязі, виконавчий збір у сумі 61 326,77 грн та витрати виконавчого провадження у розмірі 91,79 грн стягнуті у повному обсязі (т. 2 а.с. 14-15). 07 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Національної поліції України у місті Києві із заявою, в якій, посилаючись на вчинення щодо нього з боку ОСОБА_3 , старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. та невстановлених осіб ПАТ КБ «ПриватБанк» кримінального правопорушення, яке виразилося у підробленні виконавчого листа і незаконному списанні грошових коштів з його банківського рахунку, просив розпочати досудове розслідування за фактом шахрайства, заподіяння майнової шкоди шляхом обману та використання завідомо підробленого документа (т. 2 а.с. 7-13). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 03 листопада 2017 року у справі № 591/2839/17 визнано протиправною та скасовано постанову старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року ВП № НОМЕР_14 про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики від 09 жовтня 2015 року (т. 2 а.с. 162-164). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 30 березня 2018 року у справі № 591/3716/17 виконавчий лист по справі № 591/324/16-ц, виданий 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу, визнано таким, що не підлягає виконанню (т. 2 а.с. 190-191). Згідно з виписками по рахункам ОСОБА_1 : - на рахунку № НОМЕР_1 станом на 22 лютого 2016 року були розміщені кошти в сумі 69 197,38 грн (т.1 а.с. 104-122); - на рахунку № НОМЕР_2 станом на 09 листопада 2014 року були розміщені кошти у сумі 650 232,85 грн (т. 1 а.с. 123-213); - на рахунку № НОМЕР_5 станом на 29 травня 2017 року були розміщені кошти у сумі 14 729,10 грн (т. 1 а.с. 94-102). Кошти з рахунків № НОМЕР_13 , № НОМЕР_8 та № НОМЕР_5 списано банком (т. 4 а.с. 41-65). За довідками ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 станом на 03 червня 2021 року складає 0,00 грн (т. 3 а.с. 64-68). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення коштів, а тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом переглядається лише в означеній частині. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Відповідно до частин першої-третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом (стаття 1073 ЦК України). Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно зі статтею 1 Закону № 2346-ІІІ у цьому Законі наведені нижче терміни та поняття вживаються в такому значенні: держатель електронного платіжного засобу - фізична особа, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу (пункт 1.4); документ на переказ - електронний або паперовий документ, що використовується суб`єктами переказу, їх клієнтами, кліринговими, еквайринговими установами або іншими установами - учасниками платіжної системи для передачі доручень на переказ коштів (пункт 1.6); документ на переказ готівки - документ на переказ, що використовується для ініціювання переказу коштів, поданих разом з цим документом у готівковій формі (пункт 1.7); електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ (пункт 1.14); ініціатор - особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу (пункт 1.15); платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача (пункт 1.30); розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача (пункт 1.35). Відповідно до статті 16 Закону № 2346-ІІІ до документів на переказ відносяться розрахункові документи, документи на переказ готівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги та інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу. Документ на переказ може бути паперовим або електронним. Вимоги до засобів формування і обробки документів на переказ визначаються Національним банком України. Документи за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів та інших документів, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, можуть бути паперовими та електронними. Вимоги до засобів формування документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів визначаються платіжною системою з урахуванням вимог, встановлених Національним банком України (пункт 17.2 статті 17 Закону № 2346-ІІІ). Згідно зі статтею 21 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу проводиться шляхом: 1) подання ініціатором до банку, в якому відкрито його рахунок, розрахункового документа; 2) подання платником до будь-якого банку документа на переказ готівки і відповідної суми коштів у готівковій формі; 3) подання ініціатором до відповідної установи - учасника платіжної системи документа на переказ, що використовується у відповідній платіжній системі для ініціювання переказу; 4) використання держателем електронного платіжного засобу для оплати вартості товарів і послуг або для отримання коштів у готівковій формі; 5) подання отримувачем платіжної вимоги при договірному списанні; 6) надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чином оформленого доручення на договірне списання; 7) внесення готівкових коштів для подальшого переказу за допомогою платіжних пристроїв. Відповідно до пунктів 22.1-22.5 статті 22 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів: 1) платіжне доручення; 2) платіжна вимога-доручення; 3) розрахунковий чек; 4) платіжна вимога; 5) меморіальний ордер. Національний банк України має право встановлювати інші види розрахункових документів. Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги), які визначені цим Законом, для ініціювання переказу. Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає стягувач або, при договірному списанні, отримувач. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує. Платіжна вимога-доручення подається отримувачем коштів безпосередньо до платника. Доставка платіжної вимоги-доручення до платника може здійснюватися банком, що обслуговує отримувача коштів, через банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв`язку. Стягувач має право подавати розрахункові документи, що ініціюють переказ з рахунка банку-резидента, відкритого в Національному банку України, безпосередньо до Національного банку України. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку. Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання. Подання паперових розрахункових документів до банку має здійснюватися клієнтом особисто, якщо інше не передбачено договором. Подання електронних розрахункових документів може здійснюватися клієнтом як особисто на носіях інформації, так і за допомогою наданих йому обслуговуючим банком програмно-технічних засобів, які забезпечують зв`язок з програмно-технічними засобами цього банку. Програмно-технічні засоби з вбудованою в них системою захисту інформації мають відповідати вимогам, що встановлюються Національним банком України. Згідно зі статтею 1074 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом. Відповідно до статті 5 Закону № 1702-VІІ (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суб`єктами первинного фінансового моніторингу є, зокрема банки. Згідно з частинами четвертою-шостою, восьмою, дев`ятою статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, банк зобов`язаний ідентифікувати відповідно до законодавства України: клієнтів, що відкривають рахунки в банку; клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу; клієнтів, що здійснюють операції з готівкою без відкриття рахунка на суму, що дорівнює або перевищує 150 000 гривень, або на суму, еквівалентну зазначеній сумі в іноземній валюті; осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів. Рахунок клієнту відкривається та зазначені операції здійснюються лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Банк має право витребувати, а клієнт зобов`язаний надати документи і відомості, необхідні для з`ясування суті діяльності, фінансового стану. У разі ненадання клієнтом необхідних документів чи відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе банк відмовляє клієнту у його обслуговуванні. У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або навмисного подання інформації з метою введення в оману банк має надавати інформацію про фінансові операції клієнта центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Для ідентифікації клієнта - фізичної особи та вжиття заходів, достатніх, на думку банку, для підтвердження його особи, банк має право витребувати інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи, у органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу. Органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію. Ідентифікація клієнта банку не є обов`язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відповідно до вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Абзацами шість-дев`ять частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ передбачено, що суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовитися: від проведення фінансової операції у разі, якщо фінансова операція містить ознаки такої, що згідно з цим Законом підлягає фінансовому моніторингу; від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання ділових відносин) або проведення фінансової операції у разі ненадання клієнтом необхідних для вивчення клієнтів та/або для виконання суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення документів чи відомостей або встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику. У випадках, передбачених цією частиною статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний протягом одного робочого дня, але не пізніше наступного робочого дня з дня відмови, повідомити спеціально уповноваженому органу про проведення операцій щодо зарахування коштів, які надійшли на рахунок такого клієнта, та про осіб, які мають або мали намір встановити ділові відносини та/або провести фінансові операції. За змістом статті 17 Закону № 1702-VІІ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити проведення фінансової операції у разі, якщо така операція містить ознаки, передбачені статтями 15 і 16 цього Закону, та зобов`язаний зупинити проведення фінансової операції, якщо її учасником або вигодоодержувачем за нею є особа, яку включено до переліку осіб, пов`язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, і в той самий день повідомити про це Спеціально уповноважений орган. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на строк до двох робочих днів. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення такої фінансової операції відповідно до частини першої цієї статті на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі неприйняття Спеціально уповноваженим органом відповідного рішення протягом строку, передбаченого частиною першою цієї статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу поновлює проведення фінансової операції. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про зупинення видаткових операцій за рахунками клієнтів (осіб) у разі, якщо такі операції містять ознаки, передбачені статтями 15, 16 цього Закону на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті Спеціально уповноважений орган проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє та аналізує її. У разі підтвердження мотивованої підозри Спеціально уповноважений орган готує і подає відповідні узагальнені матеріали протягом строку зупинення такої операції до правоохоронних органів, уповноважених приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У такому разі строк зупинення фінансової операції продовжується на сім робочих днів з дня подання відповідних узагальнених матеріалів, за умови що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 14 робочих днів. Спеціально уповноважений орган інформує в день подання узагальнених матеріалів відповідного суб`єкта первинного фінансового моніторингу про день закінчення строку зупинення фінансової операції. У разі якщо за результатами перевірки ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму не підтверджуються, Спеціально уповноважений орган зобов`язаний невідкладно скасувати своє рішення про зупинення видаткових операцій та повідомити про це суб`єкта первинного фінансового моніторингу. Порядок зупинення та поновлення проведення фінансових операцій визначається суб`єктами державного фінансового моніторингу, які здійснюють регулювання і нагляд за діяльністю суб`єктів первинного фінансового моніторингу в межах їх повноважень. Строки зупинення фінансових операцій суб`єктами первинного фінансового моніторингу та Спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій-четвертій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають. Пунктом 91 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що банк зобов`язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов`язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій. В постанові від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18) Верховний Суд дійшов висновку про те, що правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки. У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок. За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім`я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення позивача, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством. За змістом постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18) Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії банку щодо блокування карткових рахунків позивачів більше ніж на 7 днів, тобто поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, є неправомірними та такими, що порушують права позивачів. Під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення операцій за картковими рахунками позивачів, а також доказів порушення клієнтами умов використання електронного платіжного засобу. Доводи відповідача про правомірність блокування рахунків позивачів в силу їх використання для забезпечення інтересів третіх осіб не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки банком не доведено жодної з визначеної Законом підстави для обмеження позивача права клієнта розпоряджатися рахунком, в тому чисті і підстав для його блокування на період більший, ніж передбачено частинами першою-п`ятою статті 17 Закону № 1702-VІІ. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На виконання вказівок Верховного Суду в постанові від 29 червня 2022 року (провадження № 61-17666св21), а також з урахуванням вищевказаних висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18), апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення фінансових операцій за рахунками позивача. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтованого виходив з того, що починаючи з листопада 2014 року позивач неодноразово звертався до банку з відповідними заявами, однак відповідач в установлені законом строки не поновив проведення цих операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, натомість в подальшому без достатньої на те правової підстави списав кошти позивача, розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн, № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США, № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США, № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн, а з рахунку № НОМЕР_2 перерахував на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що до позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, не заслуговують на увагу, оскільки наявними в матеріалах справи листами підтверджується, що позивач неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами про розблокуванням цих банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. Крім того, зазначені доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про неправомірність дій відповідача щодо блокування рахунків позивача поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ. Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що з виписки по картці/рахунку НОМЕР_8 вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше, є необґрунтованим, оскільки під час розгляду справи судом апеляційної інстанції відповідач не заперечував факт блокування зазначеного рахунку і ці обставини підтверджуються листом від 23 березня 2017 року, в якому ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці. При цьому в касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не посилалося на неправильність наведеного апеляційним судом розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України, і правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович Джерело: ЄДРСР 117555001

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 лютого 2024 року м. Київ справа № 415/2182/20 провадження № 13-15кс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_19 , захисників ОСОБА_20 і ОСОБА_21 (у режимі відеоконференції), прокурора ОСОБА_22 , розглянулау відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників ОСОБА_20 і ОСОБА_21 в інтересах засуджених ОСОБА_23 та ОСОБА_24 відповідно на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , засудженого за ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України (далі - КК), та ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_2 , засудженого за ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК. УСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень та фактичні обставини справи 1. За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_23 та ОСОБА_24 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК -на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. 2. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_25 та ОСОБА_26 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК -на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_26 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_25 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. 3. Судові рішення щодо ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у касаційному порядку не оскаржено. 4. За вироком ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 5. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків, вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. 6. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. 7. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. 8. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. 9. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_25 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 . 10. У складі організованої злочинної групи ОСОБА_25 , ОСОБА_24 , ОСОБА_23 і ОСОБА_26 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 і ОСОБА_32 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. 11. Усіх потерпілих вивозили до Лисичанського міського відділу СБУ і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. 12. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_25 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 неодноразово вивозили їх до блокпоста і з погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 13. 07 червня 2014 року ОСОБА_23 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_25 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 , після відмови ОСОБА_29 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни, передбачені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. 14. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 15. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_21 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_24 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. 16. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що в період вчинення засудженим дій, за які його притягнуто до кримінальної відповідальності, місто Лисичанськ перебувало поза контролем органів державної влади України. ОСОБА_24 , як і інші мешканці міста, був уведений в оману інформаційною кампанією, розгорнутою за сприяння російської федерації, й не усвідомлював справжньої суті військово-політичних подій, зокрема того, що створення на території Луганської області квазіреспубліки за силової підтримки незаконних збройних формувань було частиною плану зовнішньої військової агресії проти України, спрямованої на руйнування її державного суверенітету. 17. На думку автора скарги, не можна вважати доведеним поза розумним сумнівом факт скоєння ОСОБА_24 дій, поставлених йому за провину, добровільно, без ознак стороннього впливу, в тому числі примусу. 18. Вважаючи неправильною кваліфікацію дій свого підзахисного за статтями 437, 438 КК, захисник посилається на те, що станом на 2014 рік агресивні воєнні дії російської федерації проти нашої держави офіційно не констатувалися рішенням Ради Безпеки ООН, воєнний стан в Україні не оголошувався, а визначення агресії, наведене у статті 1 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХIХ) від 14 грудня 1974 року (далі - Резолюція), стосується відповідальності держав, а не персоналій. 19. Окрім цього, на переконання захисника, незаконне придбання, носіння та зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів охоплюється об`єктивною стороною злочину, передбаченого статтею 260 КК, а відтак додаткової кваліфікації за частиною першою статті 263 цього Кодексу не потребує. 20. Стверджується у скарзі і про те, що застосування відносно ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження призвело до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі- Конвенція) в аспекті реалізації права обвинуваченого на безпосередню участь у судовому процесі. Захисник зазначає, що правоохоронні органи не продемонстрували належного повідомлення ОСОБА_24 про висунуті йому звинувачення та розгляд справи судом і не довели фактів ухилення засудженого від кримінальної відповідальності або недвозначної відмови прибути в судове засідання. 21. Захисник ОСОБА_20 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_23 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. 22. Мотивуючи свої вимоги, захисник оспорює кваліфікацію дій ОСОБА_23 за статтями 437, 438 КК з огляду на те, що на час скоєння засудженим інкримінованих йому дій в Україні не запроваджувався воєнний стан і офіційно в державі оголошувався не стан війни, а проведення на території Донецької та Луганської областей антитерористичної операції. 23. Не погоджується автор скарги і з правовою оцінкою дій свого підзахисного за частиною першою статті 263 КК з підстав, аналогічних викладеним у касаційній скарзі ОСОБА_21 . 24. Окрім цього, захисник ставить під сумнів належність як доказів даних з документів, використаних судом у вироку, а саме: роздруківок з мережі «Інтернет». 25. На касаційні скарги захисників прокурор у кримінальному провадженні подав заперечення, в яких наводить доводи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просить залишити їх без зміни, а касаційні скарги - без задоволення. 26. У судовому засіданні захисники ОСОБА_21 та ОСОБА_20 підтримали свої касаційні скарги з наведених у них підстав, а прокурор просив у задоволенні скарг відмовити. Підстава передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду 27. Ухвалою колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 лютого 2022 року матеріали кримінального провадження передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки матеріали провадження містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 28. Виключною правовою проблемою колегія суддів вважає таке питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Позиція Великої Палати 29. Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 4341 КПК Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує питання, що становлять виключну правову проблему і стали підставою для такої передачі, та розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування. Щодо виключної правової проблеми 30. Суди попередніх інстанцій кваліфікували дії засуджених за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК як участь у змові, що спрямована на планування, підготовку агресивної війни, а також ведення агресивних воєнних дій, вчинених за попередньою змовою групою осіб. 31. Частиною першою статті 437 КК встановлено кримінальну відповідальність за планування, підготовку, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, а також участь у змові на вчинення таких дій. 32. Поняття агресії визначено у статті 1 Резолюції як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН. 33. Перелік дій, які незалежно від оголошення війни можуть бути кваліфіковані як акт агресії, сформульовано у статті 3 Резолюції. Але цей перелік не є вичерпним. Рада Безпеки ООН може визначити, що й інші дії є агресією згідно положенням Статуту ООН (стаття 4 Резолюції). 34. Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру і тягне за собою міжнародну відповідальність (пункт 2 статті 5 Резолюції). 35. У зазначених статтях Резолюції йдеться про відповідальність держав. Натомість закон України про кримінальну відповідальність регламентує відповідальність осіб. 36. Тлумачення змісту діянь, зазначених у статті 437 КК, на національному рівні має певний рівень автономії від їхнього тлумачення в міжнародному праві. Володіючи свободою розсуду щодо визначення злочинності та караності діянь, держава вправі визначати і коло суб`єктів, відповідальних за їх вчинення. Як зазначив Європейський Суд з прав людини (далі- ЄСПЛ), коли внутрішні суди тлумачать внутрішньоправові положення, похідні від міжнародного публічного права, то вони мають вирішити, яке саме тлумачення їм застосовувати у внутрішньому праві, за умови, що таке тлумачення має узгоджуватись із суттю правопорушення (рішення у справі «Йоргич проти Німеччини» від 12 жовтня 2007 року,заява № 74613/01, §§ 103-116). 37. Законодавець не визначив, хто є суб`єктом кримінального правопорушення за статтею 437 КК. Питання про це необхідно вирішувати з урахуванням змісту і характеру дій, які становлять об`єктивну сторону правопорушення, та можливостей конкретної особи внаслідок їх вчинення впливати на об`єкт посягання, яким є мир як складова міжнародного правопорядку. 38. Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту означає попереднє встановлення характеру, послідовності, строків виконання й інших істотних умов для досягнення цілей такої війни чи воєнного конфлікту. Планування може включати розробку ідеї та політичної концепції війни (конфлікту); розрахунок ресурсів; окреслення загальної стратегії і тактики; складання планів мобілізації та конкретних воєнних операцій;визначення у фінансовій і промисловій сферах завдань, необхідних для забезпечення акту агресії відповідною матеріально-технічною базою, і способів їх виконання; підтримання економіки в умовах ведення агресивної війни чи воєнного конфлікту тощо. 39. Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту передбачає попереднє готування засобів ведення війни (воєнного конфлікту), створення для цього сприятливих умов і усунення перешкод. Ця форма злочинної поведінки може включати, зокрема: зосередження збройних сил, воєнізованих і/або збройних формувань на певних напрямках; проведення військово-розвідувальних заходів; дискредитацію з використанням пропаганди політичної влади держави - жертви майбутньої агресії, розпалювання ненависті до її народу; переконання громадян в існуванні загрози з боку цієї держави, її політичної влади; переформатування економіки та промисловості з метою обслуговування військових цілей; дипломатичні заходи, спрямовані на запобігання підтримці та припинення підтримки держави-опонента іншими державами, тощо. 40. Розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту становить дії, безпосередньо спрямовані на реалізацію плану щодо початку агресивної війни (воєнного конфлікту). Вони можуть полягати, зокрема, у створенні, в тому числі інсценуванні, конфліктної ситуації, приводу для застосування збройної сили; провокації супротивника на початок дій з використанням зброї; відданні наказу про початок агресивної війни (конфлікту) тощо. 41. Участь у змові, що спрямована на планування, підготовку, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, характеризується домовленістю між суб`єктами злочину про спільне вчинення дій, наслідком яких надалі має стати планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту. Кожен із учасників змови повинен з огляду на своє становище мати можливості реалізувати досягнуті домовленості, тобто вчинити дії відповідно до відведеної йому ролі. 42. Частина друга статті 437 КК встановлює відповідальність за ведення агресивної війни або ведення агресивних воєнних дій. 43. Веденням агресивної війни є дії особи чи групи осіб, які відіграють вирішальну роль у формуванні або реалізації певного напрямку державної політикищодо вчинення агресії стосовно іншої держави. 44. Ведення агресивних воєнних дій передбачає керівництво застосуванням збройних або воєнізованих формувань, сил і засобів для проведення воєнних операцій на певних напрямках під час вчинення акту агресії. Це передбачає, зокрема, організацію та управління реалізацією конкретних операцій, битв, ударів, боїв з боку збройних або воєнізованих формувань, зусиллями яких вчиняється акт агресії. 45. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 46. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу у міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (в тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 47. До осіб із відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій. Щодо касаційних вимог і доводів Щодо кваліфікації дій засуджених за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК 48. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_24 та ОСОБА_23 не обіймали у державі-агресорі жодних посад, не здійснювали контролю за політичними і військовими діями, не керували ними, не впливали на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у державі чи за її межами, не виконували обов`язків командирів відповідного збройного формування, не займали суспільного становища, яке б дозволяло їм керувати агресивними воєнними діями. З огляду на це відсутні підстави для кваліфікації дій засуджених як співвиконавців за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК. 49. Як установлено у справі, ОСОБА_24 , ОСОБА_23 , вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували вказівки не встановлених слідством осіб із числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин першої та другої статті 437 КК. 50. Таким чином, дії засуджених не містять складу злочину, передбаченого статтею 437 КК, і, кваліфікувавши їх за цією статтею, суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і помилку суду першої інстанції не виправив. 51. Відповідно до частини другої статті 433 КПК якщо задоволення касаційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. 52. Виходячи з наведеного відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 436, статті 440 КПК вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а на підставі частини другої статті 433 КПК також ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК підлягає скасуванню із закриттям кримінального провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діях засуджених складу кримінального правопорушення. Щодо доводів сторони захисту про відсутність у діях засуджених складу злочину, передбаченого статтею 438 КК 53. Сторона захисту навела доводи щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_23 та ОСОБА_24 за статтями 437 та 438 КК з огляду на те, що станом на 2014 рік в Україні офіційно не було оголошено воєнного стану, а дії російської федерації проти України офіційно не були визнані агресією за рішенням Ради Безпеки ООН. Оскільки кримінальне провадження за статтею 437 КК підлягає закриттю, то Велика Палата не аналізує аргументів сторони захисту щодо кваліфікації дій засуджених у цій частині. Що ж стосується статті 438 КК, то наведені аргументи не ґрунтуються на нормах міжнародного права і вимогах національного законодавства. 54. Відповідно до статті 39 Статуту ООН Рада Безпеки ООН визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів належить вжити відповідно до статей 41 і 42 для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. 55. Статті 39, 41, 42 розміщені у главі VII Статуту ООН «Дії відносно загрози миру, порушень миру й актів агресії». 56. Таким чином, положення про визначення Радою Безпеки ООН акту агресії наведено у Статуті ООН у контексті повноважень цього органу з підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки, а не кримінальної відповідальності фізичних осіб на національному рівні. Чинні для України норми міжнародного права й національного законодавства не містять приписів, які б передбачали офіційну констатацію агресії з боку певної держави обов`язковою умовою кваліфікації дій осіб, що беруть участь у збройному конфлікті, як воєнних злочинів. 57. Для визначення того, чи можуть бути певні діяння кваліфіковані як воєнні злочини, важливим є суспільний контекст, у якому вони вчинені. Такий контекст установлений і охарактеризований у рішенні ЄСПЛ щодо прийнятності звернення «Україна та Нідерланди проти Росії» (Ukraine and the Netherlands v. Russia) від 30 листопада 2022 року (заяви № 8019/16, 43800/14 і 28525/20) (далі - рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2022 року). Зокрема, у цьому рішенні ЄСПЛ ідеться про збройне вторгнення в Україну російських спецпризначенців, що розпочалося 12 квітня 2014 року; контроль «Всевеликим військом Донським» південно-західних районів Луганської області, в Антрациті, Перевальську та навколо них; ведення протягом травня 2014 року силами «ДНР» і «ЛНР» тривалих військових дій проти державних прикордонних контрольно-пропускних пунктів з метою отримати контроль над ділянками міжнародного кордону між Росією та Україною; постійний потік російських бойовиків та зброї, включаючи реактивні гранатомети та танки, які хлинули в Україну через її східний кордон, та ін. (пункти 52, 108, 153, 180, 181, 183-186, 188-190, 192-194, 601, підпункт ІІ пункту 137). 58. Установлені в рішенні ЄСПЛ факти є загальновідомими та не потребують доказування у кримінальному провадженні. 59. Крім цього, в ратифікованих Україною міжнародно-правових актах послідовно закріплений підхід, що дозволяє констатацію міжнародного збройного конфлікту за самим фактом застосування сили незалежно від формального оголошення або визнання стану війни тією чи іншою стороною. 60. Зокрема, Женевською конвенцією, (IV) передбачено застосування її в усіх випадках не лише оголошеної війни, а й будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше договірними сторонами, навіть якщо стан війни не визнається однією з них. 61. На національному рівні Україна визнала факти збройної агресії російської федерації, розпочатої 20 лютого 2014 року, і тимчасової окупації своїх територій, у тому числі окремих районів Луганської області, у преамбулі та статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Заяві Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява № 337-VIII), преамбулі та статті 1 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». 62. Таким чином, наша держава офіційно підтвердила здійснення російською федерацією збройної агресії проти України й тимчасову окупацію своїх територій станом на квітень - липень 2014 року. 63. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу й на те, що стаття 438 КК встановлює відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої. Ці закони і звичаї покладають відповідні обов`язки, заборони й обмеження на всіх учасників бойових дій - як на військовослужбовців регулярних армій, так і членів будь-яких інших збройних формувань незалежно від їх юридичного статусу і наявності чи відсутності певного посадового становища. Адже під час війни загроза для життя, здоров`я, безпеки, честі, гідності, свободи, особистої недоторканності мирних жителів, які потребують спеціального юридичного захисту, зумовлена не формальними повноваженнями озброєних осіб, а фактичною владою, яку вони можуть мати над цивільним населенням. 64. Відтак невизнання акту агресії в порядку, встановленому Статутом ООН, не перешкоджає засудженню і покаранню винних за кримінальне правопорушення, передбачене статтею 438 КК. 65. З огляду на зазначене на час вчинення ОСОБА_23 та ОСОБА_24 злочинів, за які їх засуджено, на території міста Лисичанська норми Женевської конвенції (IV) поширювалися як на військовослужбовців збройних сил російської федерації, так і членів незаконних збройних формувань і представників окупаційної адміністрації, які діяли від імені та/або в інтересах окупаційної держави. Недотримання такими особами вимог згаданої Женевської конвенції (ІV) є порушенням законів і звичаїв війни. 66. Як установлено за результатами судового розгляду, засуджені у складі « ІНФОРМАЦІЯ_3 » брали безпосередню участь у воєнних діях. Ці особи відкрито носили зброю, постійні відмітні знаки, у межах внутрішньої дисциплінарної системи незаконного збройного формування підпорядковувалися своїм командирам. 67. Натомість ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_29 та ОСОБА_35 , які проживали у місті Сєвєродонецьку, внаслідок його тимчасової окупації опинилися під фактичною владою російської федерації як окупаційної держави, громадянами якої вони не були. Ніхто з потерпілих не брав участі у бойових діях і не чинив окупантам збройного опору, відтак ці особи перебували під міжнародно-правовим захистом як цивільні особи відповідно до статті 4 Женевської конвенції (IV) і статті 50 Протоколу І. 68. За таких обставин засуджені, примушуючи ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_36 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_30 будувати й облаштовувати захисні споруди для забезпечення стратегічних і тактичних потреб окупаційної армії, зокрема викопувати окопи, траншеї, бліндажі, споруджувати захисні барикади, порушили встановлену статтею 51 Женевської конвенції (IV) заборону залучати цивільне населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у воєнних операціях. 69. Спосіб примусового залучення потерпілих до таких робіт, що супроводжувалося психічним насильством у формі залякування з демонстрацією зброї і реальними для сприйняття погрозами її застосування, становив порушення передбаченої статтею 31 Женевської конвенції (IV) заборони застосування до осіб, які перебувають під захистом, будь-якого примусу фізичного чи морального порядку. 70. Дії ОСОБА_23 , вчинені у співучасті з ОСОБА_24 та іншими засудженими, які полягали в умисному заподіянні ОСОБА_29 вогнепального поранення у відповідь на відмову виконувати незаконні вимоги, порушували вимоги статті 32 Женевської конвенції (IV). Положення цієї статті визнають неприпустимим застосування до осіб, що перебувають під захистом, будь-яких дій, які завдають фізичних страждань, у тому числі тілесних покарань та іншого брутального поводження. 71. За попередньою змовою з іншими засудженими ОСОБА_23 пострілом з пістолета заподіяв ОСОБА_29 легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, і цим вчинив жорстоке поводження з потерпілим, що заборонено частиною першою статті 438 КК. 72. Насильницьке викрадення і тримання в підвалі Лисичанського міського відділу СБУ ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 проти їх волі за змістом становило незаконне ув`язнення їх як осіб, що перебувають під захистом. Зазначені діяння в розумінні статті 147 Женевської конвенції (IV) є серйозним порушенням її вимог. 73. Наведені вище дії співучасників злочину, вчинені з метою експлуатації праці ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 для обслуговування військових потреб окупаційної армії, становили насильство над психічним станом і погрозу фізичним насильством щодо всіх потерпілих, а також насильство над здоров`ям ОСОБА_29 . Такі дії відповідно до частини другої статті 75 Протоколу І заборонені в будь-який час і в будь-якому місці незалежно від того, чиняться вони представниками цивільних чи воєнних органів окупаційної держави. 74. Виходячи з наведеного дії ОСОБА_24 та ОСОБА_23 , вчинені за попередньою змовою групою осіб, що полягали у жорстокому поводженні з цивільним населенням, вигнанні цивільного населення для примусових робіт і порушенні інших законів та звичаїв війни, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, містять склад кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною першою статті 438 КК. Щодо доводів сторони захисту про відсутність у діях засуджених складу злочину, передбаченого статтею 263 КК 75. Суди попередніх інстанцій кваліфікували дії засуджених за частиною першою статті 263 КК як носіння, зберігання, придбання вогнепальної зброї, бойових припасів без передбаченого законом дозволу. Захисники не погодились із такою кваліфікацією. Вважають, що кваліфікація дій за частиною другою статті 260 КК охоплює незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, а тому додаткова кваліфікація за частиною першою статті 263 КК є зайвою. 76. Велика Палата вважає такі доводи обґрунтованими, оскільки правова оцінка судами дій засуджених не ґрунтується на правильному застосуванні закону України про кримінальну відповідальність. 77. Визначальною юридичною ознакою незаконного збройного формування, відповідальність за участь у якому передбачена частиною другою статті 260 КК, є наявність у відповідної воєнізованої групи вогнепальної, вибухової або іншої зброї. Сам факт озброєності такої групи перетворює участь у ній на самостійний більш тяжкий злочин порівняно з участю в незаконному воєнізованому формуванні, оскільки розцінюється законодавцем як обставина, що значно підсилює соціальну небезпеку діяльності угрупування. 78. Озброєність воєнізованого угрупування передбачає зберігання, передачу один одному і носіння зброї його учасниками. Тому стаття 263 КК застосовується лише щодо протиправної поведінки, яка не охоплюється безпосередньою діяльністю незаконного збройного формування: придбання зброї для його створення або ж для озброєння вже існуючого формування із зовнішніх джерел, передача або збут предметів злочину іншим особам, котрі не є учасниками угрупування, тощо. 79. Відповідно до встановлених судами фактичних обставин провадження придбані у складі не передбаченого законом збройного формування вогнепальну зброю і бойові припаси засуджені носили та зберігали при собі лише під час виконання завдань незаконного збройного формування, а також вчинення у його складі інших злочинів. 80. Отже, засудженим інкримінувалось незаконне придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї та бойових припасів не із зовнішніх джерел, ау складі не передбаченого законом збройного формування. Такі дії засуджених за конкретних обставин цієї справи є складовими елементами діяльності незаконного збройного формування, а тому додаткової кваліфікації за ст. 263 КК не потребують. 81. За викладених обставин придбання, носіння, зберігання вогнепальної зброї, бойових припасів без передбаченого законом дозволу охоплюється діяльністю незаконного збройного формування, є частиною об`єктивної сторони злочину, передбаченого частиною другою статті 260 КК, а кваліфікація цих дій за частиною першою статті 263 цього Кодексу є зайвою. 82. Апеляційний суд, переглядаючи вирок за апеляційними скаргами сторони захисту, які містили аналогічні наведеним у касаційних скаргах доводи про неправильність юридичної оцінки дій засуджених за частиною першою статті 263 КК, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. 83. Виходячи з наведеного вирок та ухвала в частині засудження ОСОБА_24 та ОСОБА_23 , а на підставі ч. 2 ст. 433 КПК також ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за ч. 1 ст. 263 КК підлягають зміні, а саме виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 1 ст. 263 КК як зайвої. Щодо доводів про введення ОСОБА_24 в оману стосовно суті військово-політичних подій 2014 року 84. Твердження захисника ОСОБА_21 про те, що ОСОБА_24 не розумів суті військово-політичних подій 2014 року, будучи введеним в оману їх організаторами, є безпідставними. Зміст аргументів зводиться до нездатності засудженого, як і інших жителів тимчасово окупованих територій, станом на той час правильно оцінити дії, спрямовані на відокремлення від України окремих районів Луганської та Донецької областей, як прояв збройної агресії російської федерації проти нашої держави. 85. Водночас відповідно до встановлених судом фактичних обставин справи ОСОБА_24 , як і інші засуджені, вступаючи до лав незаконного збройного формування - «Козацької національної гвардії», чітко розумів мету його діяльності на території України, зокрема силовий опір армії та правоохоронним органам нашої держави і створення умов для воєнного вторгнення російської федерації на територію України. 86. Умисну й цілеспрямовану реалізацію ОСОБА_24 та ОСОБА_23 мети діяльності незаконного збройного формування підтверджують активні послідовні дії засуджених у воєнному протистоянні зі Збройними Силами України, які виконували свій конституційний обов`язок захисту суверенітету і територіальної цілісності держави. 87. Цілі підтримуваних російською федерацією не передбачених законами України збройних формувань у Луганській області й засоби їх досягнення, що очевидно ворожі національним інтересам України постійно транслювалися в публічному просторі й заявлялися на численних заходах, що проводилися за сприяння держави-агресора. Ці факти не заперечуються і в касаційних скаргах. Водночас ОСОБА_24 постійно проживав і перебував на території Луганської області, тобто знаходився в епіцентрі подій, безпосередньо сприймав їх та не був позбавлений можливості отримувати, аналізувати інформацію з різних джерел і робити власні висновки. За таких обставин вступ ОСОБА_24 та інших засуджених до лав незаконного збройного формування й участь у його складі в бойових діях на боці держави-агресора була результатом власного добровільного й усвідомленого вибору. 88. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що хибне сприйняття особою суспільно-політичних процесів у державі, яке може призвести до формування помилкових поглядів і переконань, не звільняє від кримінальної відповідальності. Обставин, які б позбавляли ОСОБА_24 й інших засуджених здатності усвідомлювати характер і значення своїх дій, у справі не встановлено. Касаційна скарга захисника не містить аргументованих доводів, яким чином помилка в оцінці політичної складової подій перешкоджала ОСОБА_24 розуміти очевидну протиправність діяльності збройного формування, не передбаченого законами України, викрадення, свавільного позбавлення волі та вигнання на примусові роботи цивільних осіб, а також застосування щодо них фізичного насильства і вогнепальної зброї. 89. Крім цього, згідно із частиною першою статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, а незнання законів, як передбачено частиною другою цієї ж статті, не звільняє від юридичної відповідальності. 90. У частині другій статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» регламентовано, що датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року, а окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 07 квітня 2014 року. Цей Закон було опубліковано в офіційному виданні «Голос України» 26 квітня 2014 року (№ 83, спецвипуск), а набрав він чинності з 27 квітня 2014 року. 91. Опублікування нормативно-правого акта є підставою презюмувати поінформованість громадянина про його зміст. Суть зазначеної презумпції полягає у тому, що ніхто не може посилатись на незнання закону, якщо він був офіційно оприлюднений належним чином. 92. Зазначене дозволяє констатувати, що на момент вступу до незаконного збройного формування у травні 2014 року ОСОБА_24 повинен був достеменно знати встановлений на законодавчому рівні факт тимчасової окупації території, на якій він перебував, унаслідок збройної агресії російської федерації, а відтак і усвідомлювати суть військово-політичних подій 2014 року. Щодо доводів захисту про вчинення ОСОБА_24 злочинів унаслідок стороннього впливу 93. Твердження захисника ОСОБА_21 у касаційній скарзі про можливе вчинення ОСОБА_24 злочинів унаслідок стороннього впливу, що має кримінально-правове значення, є голослівними. Захисник не наводить і не наводив у судах попередніх інстанцій жодних конкретних фактів, які могли б свідчити про зумовленість протиправної поведінки ОСОБА_24 тиском, погрозами, насильством, фізичним або психічним примусом і тягнути правові наслідки, передбачені статтею 40 КК. Як видно з матеріалів справи і журналу судового засідання, під час розгляду справи місцевим судом захисник ОСОБА_21 не подавав жодних доказів на підтвердження існування відповідних обставин. 94. Згідно із частиною першою статті 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами обвинувачення і захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. 95. Суд відповідно до закріпленої у статті 26 КПК засади диспозитивності вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами і віднесені до його повноважень згідно із цим Кодексом. 96. Керуючись зазначеними загальними засадами кримінального провадження, з огляду на процесуальну позицію в судовому засіданні захисника ОСОБА_21 суд не досліджував доказів існування обставин, які могли б ставити під сумнів добровільність вчинення ОСОБА_24 інкримінованих йому дій, і таких обставин не встановив. Щодо доводів сторони захист про порушення прав засуджених внаслідок застосування процедури спеціального судового провадження 97. Не можуть вважатися обґрунтованими і доводи захисника ОСОБА_21 про незаконність застосування щодо ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження з огляду на недоведеність факту ухилення засудженого від кримінальної відповідальності й відсутність його прямої недвозначної відмови від прибуття в судове засідання. 98. Частиною другою статті 2971 КПК передбачено можливість здійснення спеціального досудового розслідування (in absentia) на підставі ухвали слідчого судді у кримінальних провадженнях, зокрема, щодо злочинів, передбачених частиною третьою статті 146, статтями 437 і 438 КК, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошений у міжнародний розшук. За цією самою процедурою може здійснюватися досудове розслідування й інших кримінальних правопорушень, якщо вони розслідуються в одному провадженні з зазначеними вище злочинами й виділення матеріалів може негативно вплинути на повноту досудового розслідування й судового розгляду справи. 99. В аналогічних випадках законодавець дозволяє і розгляд справи судом за відсутності обвинуваченого (in absentia), тобто застосування процедури спеціального судового провадження на підставі частини третьої статті 323 КПК. Означена процедура застосовується судом за клопотанням прокурора за умови підтвердження, що обвинувачений знав або повинен був знати про розпочате кримінальне провадження. 100. Крім цього, згідно зі статтею 5 Закону України від 12 серпня 2014 року № 1632-VII «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції» і частиною третьою статті 12 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (у редакції, чинній на час досудового розслідування і розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвинуваченим, які перебувають у районі проведення антитерористичної операції або на тимчасово окупованій території України, та оголошення їх у розшук є підставами для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження в порядку, передбаченому КПК, з особливостями, встановленими цими законами. 101. Відповідно до наведених вище спеціальних законів на випадки застосування щодо підозрюваних та обвинувачених, які перебувають у районі проведення антитерористичної операції або на тимчасово окупованій території України, процедури кримінального провадження in absentia не поширюється вимога щодо оголошення у міжнародний або міждержавний розшук. 102. Згідно із частиною першою статті 2975, частиною третьою статті 323 КПК (в редакції, чинній на час досудового розслідування та розгляду справи судами попередніх інстанцій) повістки про виклик підозрюваного, обвинуваченого в разі здійснення спеціального досудового розслідування і спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, обов`язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційних вебсайтах органів, що здійснюють досудове розслідування, або суду. Підозрюваний вважається належним чином ознайомленим зі змістом повістки про виклик з моменту опублікування її в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, а обвинувачений - з моменту публікації в таких засобах масової інформації та на офіційному вебсайті суду. 103. Як видно з матеріалів справи, повістки про виклик ОСОБА_24 та інших співучасників злочинів до слідчого для повідомлення про підозру та проведення слідчих дій неодноразово направлялися органом досудового розслідування за місцем проживання цих осіб (т. 2, а. к. п. 226-227, т. 3, а. к. п. 181-184). За викликом ОСОБА_24 , як і інші засуджені, жодного разу не прибув і причин неявки не повідомив, що засвідчено рапортами слідчого поліції від 18, 24, 25 та 26 лютого 2020 року (т. 2, а. к. п. 244, т. 3, а. к. п. 185-187). 104. Факт непроживання ОСОБА_24 за місцем державної реєстрації в місті Лисичанську офіційно засвідчено актом комісії Комунального підприємства «Лисичанська житлово-експлуатаційна контора № 1» від 18 лютого 2020 року (т. 2, а. к. п. 231-233). 105. У результаті проведених за дорученням слідчого оперативно-розшукових заходів на підставі показань свідків ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 було встановлено, що станом на лютий - квітень 2020 року ОСОБА_24 та інші засуджені перебували на тимчасово окупованій території Луганської області і брали там участь у бойових діях проти Збройних Сил України у складі незаконного збройного формування (т. 2, а. к. п. 105, 107, 108-114). 106. Постановами слідчого від 21 лютого 2020 року ОСОБА_24 та інших співучасників злочинів було оголошено в розшук (т. 3, а. к. п. 178). 107. З огляду на зазначене на підставі ухвали слідчого судді Лисичанського міського суду Луганської області від 10 березня 2020 року у кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування (т. 1, а. с. 170-178). 108. Повістки про виклик ОСОБА_24 , як і інших засуджених, до слідчого для вручення повідомлення про підозру і проведення слідчих дій відповідно до вимог статті 2975 КПК було розміщено на вебсайті Головного управління Національної поліції в Луганській області, а також опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» (т. 2, а. к. п. 221, 222, т. 1, а. с. 208). 109. Розгляд справи суд здійснював у порядку спеціального судового провадження на підставі ухвали Лисичанського міського суду Луганської області від 15 травня 2020 року (т. 1, а. с. 242, 243). Зміст повісток про виклик до суду ОСОБА_24 й інших співучасників злочинів оприлюднено у спосіб, передбачений частиною третьою статті 323 КПК (т. 1, а. с. 122, 133, 134, 144, 145). Інформація про такі виклики була відкрита для загального ознайомлення, у тому числі доступна засудженому. 110. Наведене дає підстави для висновку, що органи досудового розслідування й суд вжили всіх передбачених законом заходів для своєчасного сповіщення ОСОБА_24 про здійснення кримінального провадження. 111. Водночас відповідно до зібраних органами досудового розслідування письмових доказів - даних облікової картки особи, побутової характеристики, актів установлення факту непроживання засудженого за адресою, де він був зареєстрований і мешкав раніше, а також показань свідка ОСОБА_38 , ОСОБА_24 , котрий до 2014 року впродовж тривалого часу постійно проживав у місті Лисичанську, після участі у складі незаконного збройного формування у бойових діях на боці держави-агресора і вчинення інших злочинів залишив місто, коли воно було деокуповане, і виїхав на непідконтрольну Україні територію (т. 2, а. к. п. 107, 108, 231-233, т. 3, а. с. 139, 141). Ці факти переконливо свідчать про те, що засуджений усвідомлював злочинний характер власних дій, передбачав можливість настання відповідних кримінально-правових наслідків і змінив місце проживання насамперед з метою їх уникнення. 112. Така поведінка є достатнім підтвердженням ухилення особи від кримінальної відповідальності, що є умовою для застосування процедури спеціального судового провадження (in absentia). 113. Протилежний підхід знівелював би можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили злочини та переховуються на тимчасово окупованих територіях або на території держави-агресора, свідомо уникаючи будь-яких контактів з органами державної влади України. Зазначене було б несумісним з виконанням таких передбачених статтею 2 КПК загальних засад кримінального провадження, як захист особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. 114. Разом з тим інтереси ОСОБА_24 в суді представляв адвокат ОСОБА_21 , чим було забезпечено виконання вимог пункту 8 статті 52, частини третьої статті 323 КПК і реалізовано визначені статтями 20, 22 цього Кодексу засади змагальності кримінального провадження і забезпечення права на захист. 115. Доводи захисника про незаконність застосування щодо ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження з огляду на відсутність його прямої недвозначної відмови від прибуття в судове засідання є неспроможними, оскільки така відмова не передбачена кримінальним процесуальним законом як умова для здійснення цієї процедури. 116. Що стосується доводів про порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку із застосуванням процедури спеціального судового розгляду за відсутності обвинувачених, то Велика Палата звертається до відповідної практики ЄСПЛ. 117. Так, у справі «Санадер проти Хорватії» (Sanader v. Croatia, рішення від 12 лютого 2015 року, заява № 66408/12), яка теж стосувалася засудження за воєнний злочин за процедурою in absentia особи, яка перебувала спочатку на тимчасово окупованій території Хорватії, а потім на території іншої держави, ЄСПЛ виклав загальні принципи, які слід застосовувати в подібних ситуаціях: «67. Хоча це прямо не зазначено в частині 1 статті 6 [Конвенції], об`єкт і мета статті в цілому свідчать про те, що особа, «обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення», має право брати участь у судовому засіданні. Більше того, підпункти (c), (d) і (e) пункту 3 гарантують «кожному обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення» право «захищати себе особисто», «допитувати свідків або мати право допитати їх» і «користуватися безоплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не розмовляє нею», і важко уявити, як він може скористатися цими правами, не будучи присутнім на судовому засіданні... 68. Хоча провадження, яке відбувається за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним зі статтею 6 Конвенції, тим не менш, безсумнівно, має місце відмова в правосудді, коли особа, засуджена заочно, згодом не може отримати від суду нове визначення по суті обвинувачення, як з точки зору права, так і з точки зору факту, якщо не було однозначно встановлено, що вона відмовилася від свого права з`явитися до суду і захищати себе ... 69. Конвенція залишає державам-учасницям широку свободу розсуду щодо вибору засобів, необхідних для забезпечення відповідності їхніх правових систем вимогам статті 6. Завдання Суду полягає в тому, щоб визначити, чи було досягнуто результату, передбаченого Конвенцією. Зокрема, процесуальні засоби, запропоновані національним законодавством і практикою, повинні бути доведені як ефективні, якщо особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, не відмовилася від свого права з`явитися до суду і захищати себе, а також не намагалася уникнути суду... 71. Суд також постановив, що обов`язок гарантувати право обвинуваченого бути присутнім у залі суду - як під час первинного провадження, так і під час повторного розгляду - є однією з основних вимог статті 6... Відповідно, відмова відновити провадження, проведене за відсутності обвинуваченого, без будь-яких ознак того, що обвинувачений відмовився від свого права бути присутнім під час судового розгляду, була визнана "кричущою відмовою в правосудді", в результаті чого провадження "явно суперечить положенням статті 6 або принципам, закріпленим у ній"... 72. Ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі відмовитися за власним бажанням, прямо чи мовчазно, від свого права на гарантії справедливого судового розгляду... Однак для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції, відмова від права на участь у судовому розгляді повинна бути встановлена в однозначний спосіб і супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю... 73. Суд постановив, що якщо особу, обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, не було повідомлено особисто, з її статусу «втікача», який ґрунтується на презумпції, що не має достатнього фактичного підґрунтя, не можна робити висновок про те, що вона відмовилася від свого права з`явитися на судовий розгляд і захищати себе... Суд також мав нагоду зазначити, що перш ніж стверджувати, що обвинувачений своєю поведінкою неявно відмовився від важливого права, передбаченого статтею 6 Конвенції, необхідно довести, що він міг обґрунтовано передбачити наслідки своєї поведінки... 74. Крім того, на особу, обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, не повинен покладатися тягар доведення того, що вона не намагалася ухилитися від правосуддя або що її відсутність була зумовлена форс-мажорними обставинами... У той же час, національні органи влади можуть оцінити, чи показав обвинувачений поважну причину своєї відсутності і чи є в матеріалах справи щось, що дає підстави вважати, що він був відсутній з причин, які не залежали від нього…». 118. Не дивлячись на те, що у справі Санадера було «вкрай малоймовірно», що обвинувачений міг знати про кримінальне провадження (враховуючи умови ескалації війни в Хорватії час початку кримінального провадження і той факт, що заявник проживав на території, яка не контролювалася національними органами влади, у зв'язку із чим вони не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність), ЄСПЛ зробив висновок, що за конкретних обставин цієї справи, враховуючи тяжкість злочину, на який не поширюються строки давності, проведення слухання за відсутності заявника саме по собі не суперечило статті 6 Конвенції та було співмірним з великим суспільним інтересом та інтересом потерпілих у здійсненні правосуддя. Разом з тим, ЄСПЛ встановив порушення цієї норми у зв'язку з відмовою національних судів здійснити повторний розгляд справи за заявою засудженого. 119. Отже, спираючись на наведені загальні стандарти, сформовані в практиці ЄСПЛ, а також на обставини цього кримінального провадження, Велика Палата не знаходить підстав вважати, що спеціальний судовий розгляд за відсутності обвинувачених, кожен з яких був представлений захисником, сам по собі становив порушення ст. 6 Конвенції. 120. Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що попри відсутність у чинному КПК процедури нового розгляду за зверненням особи, яка була засуджена за її відсутності, чинний кримінальний процесуальний закон містить спеціальне положення, яке дозволяє забезпечити перегляд такого вироку в суді апеляційної інстанції як з питань права, так і фактів, що за належної судової практики може забезпечити дотримання європейських стандартів права на справедливий суд. 121. Так, відповідно до ч. 3 ст. 400 КПК України, якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених статтею 138 цього Кодексу, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених статтею 399 цього Кодексу. Отже, навіть після закінчення строків на апеляційне оскарження особи, засуджені за процедурою in absentia, не позбавлені права ініціювати апеляційний перегляд, під час якого вони матимуть можливість ставити питання про усунення порушень, які, на їх думку, були допущенні під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду. 122. Таким чином, Велика Палата відхиляє відповідні доводи захисника. Щодо належності як доказів роздруківок з мережі «Інтернет» 123. Доводи захисника ОСОБА_20 в інтересах засудженого ОСОБА_23 на предмет сумнівів у належності як доказів даних роздруківок з мережі «Інтернет», використаних у вироку, Велика Палата вважає безпідставними. Аргументуючи свою позицію у відповідній частині, захисник посилається на те, що зазначені матеріали не підтверджують винуватості ОСОБА_23 у вчиненні злочинів у період з кінця травня 2014 року по 07 червня 2014 року, а лише висвітлюють суспільно-політичну обстановку в державі на той час. 124. Однак суд касаційної інстанції відповідно до вимог частини першої статті 433 КПК перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати і визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відтак оцінка засобів доказування виходить за межі процесуальних повноважень Великої Палати під час перегляду судових рішень у касаційному порядку. 125. Як видно з вироку, суд послався на задокументовані у відповідному протоколі результати огляду сторінок ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у соціальних мережах, що містили фотографії цих засуджених у військовій формі зі зброєю та символікою незаконних збройних формувань (т. 2, а. к. п. 3-37), як на докази обвинувачення ОСОБА_25 та ОСОБА_26 , а не ОСОБА_23 . Відповідно до критеріїв, установлених статтями 85, 86, 94 КПК, суд належним чином оцінив ці засоби доказування з точки зору належності, допустимості, достовірності і використав їх як непрямі докази у сукупності та взаємозв`язку з іншими даними, які прямо викривали кожного із засуджених у вчиненні інкримінованих їм злочинів. Під час дослідження й оцінки цих доказів суд не допустив порушень вимог кримінального процесуального закону, які б відповідно до статті 438 КПК були підставами для втручання у вирок судом касаційної інстанції. Щодо кваліфікації дій засуджених за частиною третьою статті 146 КК 126. Кваліфікувавши дії засуджених, що полягали у протиправному позбавленні свободи ОСОБА_27 , ОСОБА_28 ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 , за частиною третьою статті 146 КК, суд першої інстанції припустився помилки. 127. Вчинені в умовах збройного конфлікту дії, що охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за статтею 438 КК і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. 128. Терміни, якими одні й ті самі діяння позначені у нормах міжнародного гуманітарного права і національного закону про кримінальну відповідальність, можуть відрізнятися. Однак для подолання конкуренції положень статті 438 КК з іншими кримінально-правовими нормами вирішальне значення має зміст дій, поставлених особі за провину, - чи порушують вони закони і звичаї війни, встановлені чинними для України міжнародними договорами. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права. 129. Кваліфікація одних і тих самих дій за двома статтями кримінального закону є неприпустимою відповідно до принципу non bis in idem, зміст якого розкрито у статті 61 Конституції України: ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. 130. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин справи незаконне позбавлення волі та викрадення ОСОБА_23 та ОСОБА_24 потерпілих було вчинено у контексті розпочатої у 2014 році збройної агресії російської федерації проти України. Факт і спосіб скоєння зазначеного злочину були зумовлені обстановкою збройного конфлікту, умовами окупації, участю засуджених у воєнних діях, наявністю у них зброї і пов`язаною із цим фактичною владою над цивільним населенням. Тому інкриміноване засудженим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (стаття 146 КК)за змістом становило нелегальне ув`язнення цих осіб, що прямо заборонено статтею 147 Женевської конвенції (IV). 131. Відтак зазначені вище дії ОСОБА_23 та ОСОБА_24 є порушенням законів і звичаїв війни, охоплюються об`єктивною стороною злочину, передбаченого частиною першою статті 438 КК, і додаткової правової оцінки не потребують. Кваліфікувавши ці дії ще і за частиною третьою статті 146 цього Кодексу, суд неправильно застосував закон про кримінальну відповідальність. 132. Суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. 133. З огляду на зазначене, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_24 , ОСОБА_23 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за частиною третьою статті 146 КК підлягають зміні, а саме виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК як зайвої. Щодо неврахування позиції захисника ОСОБА_20 в ухвалі суду апеляційної інстанції 134. Усупереч твердженням захисника ОСОБА_20 , зазначеним у касаційній скарзі, ухвала апеляційного суду відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 419 КПК містить узагальнені доводи щодо його позиції, які були викладені як в апеляційній скарзі, так і висловлені в судовому засіданні. 135. Інших доводів щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій вимог кримінального процесуального закону і/або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які могли б бути підставами для зміни або скасування судових рішень, в касаційних скаргах не наведено. Щодо покарання 136. Велика Палата погоджується з висновками суду першої інстанції щодо розміру призначеного судом покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК; частиною другою статті 260 цього Кодексу, і при визначенні всім засудженим остаточного заходу примусу за сукупністю злочинів застосовує положення статті 70 КК, а щодо ОСОБА_25 - також правила сукупності вироків, передбачені статтею 71 цього Кодексу. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 137. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги відповідно до частини першої статті 436 КПК наділений повноваженнями: 1) залишити судове рішення без зміни; 2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції; 3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження; 4) змінити судове рішення. 138. Вирок суду та ухвала апеляційного суду в цій справі щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 підлягають зміні, а саме скасуванню в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закриттю в цій частині кримінального провадження у зв`язку з відсутністю в діяннях складу вказаного кримінального правопорушення;виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайвої. Інших підстав для втручання у судові рішення Велика Палата не вбачає. 139. З урахуванням наведеного касаційні скарги захисників підлягають частковому задоволенню. Висновки щодо застосування норми права 140. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 141. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 142. До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій. Керуючись статтями 434-4342, 436, 438, 440-442 КПК, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги захисників ОСОБА_20 та ОСОБА_21 задовольнити частково. 2. Вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 змінити: - скасувати вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрити кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК; - виключити з цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву. 3. Вважати ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 засудженими: за ч. 1 ст. 438 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років 6 місяців; за ч. 2 ст. 260 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років без конфіскації майна. 4. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити кожному - ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 (остаточно) і ОСОБА_25 покарання у виді позбавлення волі на строк 9 (дев`ять) років 6 (шість) місяців. 5. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного ОСОБА_25 за цим вироком, частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року та призначити остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 10 (десять) років. 6. У решті зазначені вирок та ухвалу залишити без зміни. 7. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_11 ОСОБА_4 ОСОБА_12 ОСОБА_5 ОСОБА_13 ОСОБА_6 ОСОБА_14 ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_8 ОСОБА_16 ОСОБА_9 ОСОБА_17 ОСОБА_10 ОСОБА_18 Відповідно до частини третьої статті 441 КПК України постанову оформив суддя ОСОБА_9 Джерело: ЄДРСР 117555176

Зокрема, у сфері кримінального права: ✅ констатовано, що дії громадянина України, який реалізовував державну політику держави-окупанта – рф у військовій сфері, здійснюючи примусовий призов цивільного населення України, яке проживає на тимчасово окупованій території України, на строкову військову службу до збройних сил рф, є такими, що порушують закони та звичаї війни, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 438 КК України; ✅ акцентовано на тому, що положення Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» від 3 березня 2022 року № 2114-IX не декриміналізують протиправного поводження з предметами злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, вчиненого до набуття чинності цим Законом, та не встановлюють правомірності незаконного поводження з предметами, отриманими всупереч порядку, встановленому МВС України, в період дії воєнного стану. У сфері кримінального процесуального права, серед іншого: ✅ вирішено питання щодо можливості оскарження під час досудового розслідування в апеляційному порядку ухвал слідчого судді: про повернення скарги на повідомлення про підозру; про відмову в задоволенні скарги на повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри в об’єднаному кримінальному провадженні, у якому частина відомостей про кримінальні правопорушення внесені до ЄРДР до 16 березня 2018 року, а частина – після цієї дати; про зобов’язання слідчого та/або прокурора вчинити конкретну дію щодо закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України; ✅ встановлено, що закриття кримінального провадження стосовно особи з нереабілітуючих підстав, передбачених ст. 46 КК України, у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим і застосування до неї більш м’якої форми закінчення кримінального провадження, ніж обвинувальний вирок, не звільняє її від сплати процесуальних витрат, пов’язаних із проведенням судової автотехнічної експертизи та судової експертизи технічного стану транспортного засобу. Упродовж лютого 2024 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_02_2024.pdf Огляд судової практики ВС-ККС за лютий 2024 року.pdf

Для зручності в користуванні рішення, наведені у зведеному огляді, систематизовано за статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, кожне рішення містить посилання на періодичний огляд із перекладом відповідного витягу. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_zved_ESPL_2023.pdf Зведений огляд рішень ЄСПЛ за 2023 рік.pdf

‼️🇷🇼Коли очікувати ухвалення Верховною радою України нового законопроекта щодо мобілізації і що в ньому планують залишити. 🔸Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43604 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Кабмін за повідомленнями народних депутатів в чергове хоче принизити службу в ЗСУ та поділити громадян за майновою ознакою в питаннях мобілізації. 🔸ст. 24 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4239 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Депутати планують затвердити нові правила мобілізації автомобілів та виконання військово-транспортного обов'язку фізичними особами, підприємствами та установами всіх форм власності. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Як захистити свої права та законно пройти оновлення даних при наявності відстрочки від мобілізації. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Зібрав всю відому на цей час інформацію щодо відстрочки від мобілізації та змін які депутати погодили у новому Законі. Детальніше про все Ви дізнаєтесь з відео. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Завдяки активістам, Бідосям та Поганцям лікарі, що входять до складу ВЛК, ЛКК, МСЕК, ЛЛК повинні подати декларації. Що потрібно зробити першочергово та де отримати інформацію Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸ЗУ від 20.09.2023 №3384-IX Про внесення змін до деяких законів України про визначення порядку подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в умовах воєнного стану - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3384-IX#Text 🔸НАЗК Роз'яснення з декларування - https://wiki.nazk.gov.ua/wp-content/uploads/2022/01/Rozyasnennya_-2022.pdf 🔸НАЗК База знань з декларування - https://wiki.nazk.gov.ua/category/deklaruvannya/ 🔸НАЗК Нові категорії декларантів - https://nazk.gov.ua/uk/novi-kategoriyi-deklarantiv-chleny-vlk-lkk-msek-llk/ 🔸МОЗ застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (подання декларації, повідомлення про суттєві зміни в майновому стані, повідомлення про відкриття валютного рахунку) від 13.11.2023 № 4 (зі змінами) - https://moz.gov.ua/uploads/ckeditor/Запобігання корупції/2024/18-01-2024/Роз'яснення щодо фінансової доброчесності.pdf 🔸НАЗК Основи електронного декларування - https://www.youtube.com/watch?v=_PTZ0OUq5Zw 🔸ч.1 ст.172-6 КУПаП - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10#n1839 🔸ст.366-3 КК України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n3767 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС щодо рішень, ухвалених цим Судом, за листопад 2023 року із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_11_2023.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за листопад 2023 року.pdf

Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС щодо рішень, ухвалених цим Судом, за жовтень 2023 року із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_10_2023.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за жовтень 2023 року.pdf

Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС щодо рішень, ухвалених цим Судом, за вересень 2023 року із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_09_2023.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за вересень 2023 року.pdf

В огляді відображено правові висновки Об’єднаної палати КЦС ВС за минулий рік, які матимуть важливе значення для формування єдності судової практики. Для зручності користування правові висновки систематизовано за різними категоріями справ, а саме: ✅ спори про захист честі, гідності та ділової репутації; ✅ спори, що виникають із питань захисту права власності; ✅ спори, що виникають із правочинів, зокрема договорів; ✅ спори, що виникають із трудових правовідносин; ✅ спори, що виникають із житлових правовідносин; ✅ спори, що виникають із сімейних правовідносин; ✅ спори, пов’язані з відшкодуванням шкоди; ✅ спори, що виникають із спадкових правовідносин; ✅ спори щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС; ✅ питання процесуального права. Огляд може стати в пригоді всім представникам юридичних професій. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_OP_KCS_2023.pdf Оглядом правових висновків ОП ВС-КЦС за 2023 рік.pdf

В огляді відображено правові позиції Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема: 1) у сфері оподаткування та митної діяльності: ✅ про пільги зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; ✅ про відповідальність за порушення вимог закону про застосування РРО на період дії воєнного стану на території України; ✅ про оподаткування операцій з постачання програмної продукції; ✅ про митний режим тимчасового ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами та податками; 2) у сфері публічної служби й соціального забезпечення військовослужбовців, поліцейських та членів їх сімей: ✅ про невключення в довідку про розмір грошового забезпечення поліцейських, що враховується для перерахунку пенсії, сум його індексації; ✅ про протиправність обмеження щодо проведення індексації пенсії, призначеної відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», в межах максимального розміру; ✅ про випадки, до яких не застосовується виплата одноразової грошової допомоги в розмірі, передбаченому абз. 1 п. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Заслуговують на увагу й правові висновки у сфері застосування процесуального закону, зокрема щодо: ✅ неможливості розгляду в порядку адміністративного судочинства вимоги стосовно визнання протиправним та скасування розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій; ✅ оскарження ухвали суду першої інстанції у справах про застосування санкцій за загальними правилами адміністративного судочинства. Упродовж січня 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KAS_01_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КАС за січень 2024 року.pdf

‼️🇷🇼В кінці місяця наберуть чинності зміни до законодавства і буде встановлено новий вид покарання - пробація, яким замінять низку вже існуючих. Що потрібно знати і хто може розраховувати на заміну покарання Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 23.08.2023 №3342-IX Про внесення змін до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів України та інших законодавчих актів України щодо удосконалення видів кримінальних покарань - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3342-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼За що наступає відповідальність у разі нез'явлення по повістці в ТЦК та як не порушувати Закон. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Суд встановив відсутність вимоги проходження ВЛК для отримання відстрочки передбаченої за Законом. Більш детально про це дізнаєтесь з відео. 🔸Рішення Запорізького ОАС про неправомірність дій ТЦК з ненадання відстрочки усиновителю без проходження ВЛК - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15241-rishennja-zaporizkogo-oas-pro-nepravomirnist-dij-tck-z-nenadannja-vidstrochki-usinovitelju-bez-prohodzhennja-vlk/ 🔸Наказ МО від 14.08.2008 № 402 Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата нарешті прийняла хоча б одну постанову як суд касаційної інстанції, але знову єдності у правовій позиції немає, чергові окремі думки, окремі з яких знаходяться навіть поза правовим полем. Мабуть, справа Князєва постійно про себе нагадує. В огляд включена практика касаційних судів та Великої палати за 2023 рік та рішення КСУ щодо строків перегляду після ЄСПЛ. Також в огляд увійшла низка дуже корисних дайджестів судової практики з фраудаторних правочинів, трансфертного ціноутворення, відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду, доступу до публічної інформації й рішення щодо незаконності відмови у відстрочці від мобілізації без проходження ВЛК. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-17-liutoho-po-01-bereznia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Треба йти в суд і заявляти про строки позовної давності