ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    7 684
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    134

ANTIRAID last won the day on September 24

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

2 015 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

92 530 просмотров профиля
  1. Банкиры прогнозируют падение курса гривны из-за новостей из США: Курс доллара на межбанке вчера… https://t.co/YDMAAgZE46 #antiraid #антирейд

  2. ВСУ продемонстрировал свою полную некомпетентность и грубейшее нарушение, как украинского, так и международного законодательства. ВСУ пришел к выводу, что оказывается законодательством может предусматриваться отдельно право потребителя быть освобожденным от уплаты судебного сбора в суде только первой инстанции, а во всех остальных инстанциях потребитель лишен такого права и соответственно права на защиту. Это решение должно войти в учебники, как пример заведомо неправосудного, а судьи его принявшие не имеют права осуществлять далее правосудие и должны утратить право на отставку и вознаграждение при выходе на пенсию.
  3. ВХСУ согласился с судами низших инстанций взыскавших убытки в виде недополученной арендной платы и со ссылкой на позиции ВСУ указал, что учитывая действующее законодательство и в соответствии с имеющимися в материалах дела доказательствами, выводы судов относительно пользования ответчиком земельным участком без правоустанавливающих документов являются верными и обоснованными. Учитывая, что такое пользование лишает арендодателя права получить доход в виде арендной платы за землю, который он мог бы получать, если бы его право не было нарушено и который не уплачивается в полной мере пользователем земли, также правомерными являются выводы судов об удовлетворении иска и взыскании с ответчика суммы проверенных судами расчетов убытков в виде недополученным бюджетом дохода от арендной платы за период фактического использования ответчиком земельными участками без правоустанавливающих документов.
  4. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2017 року Справа № 908/3313/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Рогач Л.І. - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Приватного акціонерного товариства "Запорізький абразивний комбінат" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 908/3313/14 Господарського суду Запорізької області за позовом Запорізької місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до Приватного акціонерного товариства "Запорізький абразивний комбінат" третя особа Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області про стягнення 5 931 344,11 грн збитків за участю представників: прокуратури Паршутіна Ю.А.- посвід. № 044787; позивача Зубар О.А.- предст. дов. від 10.06.2016; відповідача не з'явився третьої особи не з'явився ВСТАНОВИВ: 10.09.2014 Прокурор міста Запоріжжя в інтересах держави в особі Запорізької міської ради звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Запорізький абразивний комбінат" на користь Запорізької міської ради 5931344,11 грн збитків, як недоотриманих місцевим бюджетом доходів від орендної плати за період фактичного використання відповідачем земельних ділянок без правовстановлюючих документів. Позов обґрунтовано приписами статей 152, 156, 157 Земельного кодексу України, статті 22 Цивільного кодексу України, статей 16, 33, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", пунктами 1, 2, 3, 5 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 № 284. Запорізька міська рада підтримала позов органу прокуратури. Відповідач відхилив позов, вказавши, що стаття 156 Земельного кодексу України не передбачає такої підстави настання цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, як неоформлення правовстановлюючого документу в строк, встановлений органом місцевого самоврядування; сума збитків, яку заявляє до стягнення Запорізька міська рада, ґрунтується на припущеннях, в діях відповідача, як законного землекористувача, відсутні ознаки неправомірної поведінки, а Запорізька міська рада не вчинила дій, спрямованих на укладення договору оренди земельних ділянок; відповідач є законним користувачем земельних ділянок в зв'язку з переходом права користування земельними ділянками на підставі набуття права власності на об'єкти, розташовані на них. Справа судами розглядалась неодноразово. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.03.2017 (судді: Дроздова С.С. - головуючий, Смірнов О.Г., Топчій О.А.) позов задоволено повністю, стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Запорізький абразивний комбінат" на користь Запорізької міської ради в дохід місцевого бюджету збитки 5931344,11 грн та 73080 грн судового збору в доход Державного бюджету України. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12.06.2017 (судді: Сгара Е.В. - головуючий, Склярук О.І., Москальова І.В.) рішення господарського суду залишено без змін, як законне і обґрунтоване. Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме статті 1166 Цивільного кодексу України, статті 224 Господарського кодексу України та зроблено помилкові висновки щодо завдання майнової шкоди державі, в розумінні визначеного вказаними нормами поняття та враховуючи недоведеність настання причинного зв'язку між збитками та протиправною поведінкою, оскільки саме протиправна поведінка відсутня в діях відповідача. Судами не враховано: що право користування спірними земельними ділянками відповідач отримав ще у 1946-1949 роках згідно з положеннями чинного на той час законодавства (Земельний кодекс УРСР 1922 року); на підставі рішення Виконкому Запорізької міської Ради депутатів трудящих від 10.06.1946, строк користування земельною ділянкою не встановлений (тобто, на думку скаржника, є безстроковим) і таке право користування у відповідача не припинялось; що відповідно до вимог частини другої Прикінцевих положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності на які виникло до 2004 року вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номеру; суди не врахували вимог статті 30 Земельного кодексу України (у редакції від 22.06.1993, чинній на час приватизації комбінату), за якою при переході власності на будівлю переходить право власності або користування на земельну ділянку; що позивач, нарахувавши суму збитків, поклав на відповідача подвійну відповідальність, не врахувавши сплаченого відповідачем за період з 22.12.2011 по 14.11.2013 земельного податку у розмірі 2876708,11 грн; також суди невірно застосували наведену ними правову позицію Верховного Суду України у справі № 3-1160г15. Прокурор та представник позивача в судовому засіданні та у відзивах заперечили доводи касаційної скарги, посилаючись на законність і обґрунтованість, прийнятих у справі рішень; відповідач та третя особа не скористалися процесуальним правом на участь у судовому засіданні касаційної інстанції своїх представників. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представника позивача, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої та другої статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі фактичних встановлених обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Господарські суди встановили, що 21.10.2011 рішенням сесії Запорізької міської ради від № 4 "Про передачу в оренду ПАТ "Запоріжабразив" земельних ділянок по вул. Димитрова, 44 для розташування промислового майданчику та пам'ятника загиблим робітникам абразивного комбінату" (надалі - рішення № 4) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вул. Димитрова, 44 Публічному акціонерному товариству "Запорізький абразивний комбінат". Пунктом 2 рішення № 4 встановлено та затверджено межі і розмір земельних ділянок загальною площею 49,9468 га по вул. Димитрова, 44 згідно з планом, що додається в тому числі: - земельної ділянки площею 49,9316 га для розташування промислового майданчика; - земельної ділянки площею 0,0152 га для розташування пам'ятника загиблим робітникам абразивного комбінату; згідно з пунктом 3 рішення № 4 вирішено передати в оренду Публічному акціонерному товариству "Запорізький абразивний комбінат" строком до 20.09.2014 земельні ділянки загальною площею 49,9468 га (землі промисловості) по вул. Димитрова, 44 за рахунок земель Запорізької міської ради, в тому числі земельну ділянку (кадастровий номер 2310100000:07:036:0104) площею 49,9316 га для розташування промислового майданчика; земельну ділянку (кадастровий номер 2310100000:07:036:0106) площею 0,0152 га для розташування пам'ятника загиблим робітникам абразивного комбінату. Пунктом 5.1 рішення № 4 зобов'язано Публічне акціонерне товариство "Запорізький абразивний комбінат " у двомісячний термін після прийняття даного рішення укласти з Запорізькою міською радою договори оренди землі, подати їх на державну реєстрацію та одержати в установленому порядку. Відповідач не вчинив жодних дій до укладення договору оренди; договори оренди земельних ділянок сторони не уклали, разом з тим, відповідач не заперечує фактичне користування цими земельними ділянками. Комісія з визначення та відшкодування збитків у сфері земельних відносин, створена на підставі рішення Запорізької міської ради № 43 від 27.03.2013 "Про створення комісії по визначенню та відшкодуванню збитків у сфері земельних відносин", склала акти № 5 та № 6 про визначення розміру збитків, завданих місцевому бюджету ПАТ "Запорізький абразивний комбінат" внаслідок користування земельною ділянкою площею 499316 кв.м. та площею 152 кв.м. розташованих в м. Запоріжжя по вул. Димитровій, 44 без оформлення правовстановлюючих документів. Виконавчий комітет Запорізької міської ради прийняв рішення № 184 від 23.05.2014 "Про затвердження актів про визначення розміру збитків, заподіяних в наслідок користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів". Згідно з актом про визначення розміру збитків № 5 розрахунковий розмір збитків за використання земельної ділянки без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування) за період з 22.12.2011 по 14.11.2013, складає: з 22.12.2011 по 31.12.2011 - 83702,78 грн.; з 01.01.2012 по 31.12.2012 - 3026672,64 грн.; з 01.01.2013 по 14.11.2013 - 2820617,84 грн.; згідно з актом про визначення розміру збитків № 6 розрахунковий розмір збитків за використання земельної ділянки без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування) за період з 22.12.2011 по 14.11.2013, складає: з 22.12.2011 по 31.12.2011 - 4,48 грн.; з 01.01.2012 по 31.12.2012 - 156,31 грн.; з 01.01.2013 по 14.11.2013 - 190,06 грн. Представник відповідача участі у складанні акта не брав. Згідно з пунктом 2 рішення № 184 Публічне акціонерне товариство "Запоріжабразив" зобов'язано сплатити збитки, визначені в акті, не пізніше одного місяця після затвердження акта. Листом від 25.07.2014 Спеціалізована державна податкова інспекція з обслуговування великих платників податків у м. Запоріжжі інформувала про несплату відповідачем нарахованих збитків. Постановою Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного суду, залишено без задоволення адміністративний позов ПАТ "Запорізький абразивний комбінат" до виконавчого комітету Запорізької міської ради про визнання протиправними та скасування рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради № 184 від 23.05.2014 "Про затвердження актів про визначення розміру збитків, заподіяних в наслідок користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів". Місцевий господарський суд також встановив, що відповідно до наказу "Про перетворення Запорізького абразивного комбінату у відкрите акціонере товариство" від 25.10.1995 за № 1379, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області передало Відкритому акціонерному товариству "Запорізький абразивний комбінат" ряд об'єктів нерухомості у власність за адресою: м. Запоріжжя, вул. Димитрова, 44. Згідно з наказом "Про перетворення Запорізького абразивного комбінату у відкрите акціонерне товариство" від 25.10.1995 № 1379 регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області 13.02.2001 передало Відкритому акціонерному товариству "Запорізький абразивний комбінат" об'єкти нерухомості, зазначені в переліку; вказаний перелік містить відмітку про реєстрацію в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Дослідивши матеріали справи, суд вказав, що вони не містять доказів оформлення відповідачем права власності чи постійного користування земельною ділянкою у встановленому порядку. Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідач не довів підстав для сплати ним плати за землю у вигляді земельного податку в розмірі 1% вартості земельної ділянки без укладення договору оренди; разом з тим, матеріалами справи доведено склад цивільного правопорушення у діях відповідача, що є підставою для виникнення у нього обов'язку сплатити завдані збитки, розмір яких за період з 22.12.2011 по 14.11.2013 становить 5931344,41 грн, з урахуванням сплаченого відповідачем земельного податку. Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого господарського суду, вказавши, що саме на відповідача покладено обов'язок оформити права на землю, зокрема, вчинити дії з виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою; невиконання цього обов'язку свідчить про склад правопорушення в діях відповідача, що, як наслідок, зумовлює його відповідальність у вигляді відшкодування шкоди (збитків), завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів. При цьому суд апеляційної інстанції перевірив та відхилив доводи відповідача про невірність розрахунку збитків через не врахований при цьому розмір сплаченого земельного податку, вказавши, що ці доводи прямо суперечать матеріалам справи, зокрема, змісту розрахунку розміру збитків. Також апеляційний суд перевірив та спростував доводи відповідача про наявне у нього право постійного користування земельними ділянками, зазначивши, що хоча земельні ділянки виділялися у користування відповідачу у 1946, 1949, 1953 роках за рішеннями виконавчого комітету Запорізької міської ради депутатів трудящих від 18.06.1946, від 23.06.1949 № 25, від 03.12.1953, відповідач не представив необхідної для виникнення права постійного користування, затвердженої уповноваженими органами документації із землеустрою або правовстановлюючих документів, а самі по собі вищевказані рішення не надають можливості ідентифікувати, які саме земельні ділянки були передані відповідачу (площа та місцезнаходження) та не свідчать про факт оформлення відповідачем належним чином права постійного землекористування земельною ділянкою площею 49,9468 га по вул. Димитрова, 44, м. Запоріжжя. Судова колегія зазначає, що відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За приписами статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Згідно зі статтею 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого було порушено. З урахуванням положень частини 2 статті 224 Господарського кодексу України, під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. З огляду на загальні положення наведених вище норм для застосування такої міри відповідальності, як стягнення майнової шкоди (збитків), потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками, вини. При цьому для стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (упущеної вигоди) також необхідним є встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. На позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Приписами статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. За статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності. За змістом статей 122, 123, 124 Земельного Кодексу України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренду земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків, а пунктом "д" статті 156 Земельного кодексу України передбачено відшкодування власникам землі та іншим землекористувачам збитків, заподіяних внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. За змістом статті 157 Земельного кодексу України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за приписами частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Згідно з пунктом 288.1. статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Статтею 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено пріоритетне право власника приватизованого об'єкту на довгострокову оренду (на строк не менше десяти років) займаних ними земельних ділянок з наступним викупом цих ділянок відповідно до законодавства України, якщо на це немає прямої заборони Кабінету Міністрів України або відповідної місцевої ради, а також передбачений обов'язок місцевої ради у місячний строк з моменту реєстрації приватизованого об'єкта переоформити договір оренди на користування землею; вказане право стосується лише фактично займаних земельних ділянок під об'єктами приватизованого нерухомого майна (будівель, споруд) та може бути реалізована лише у порядку, на підставах та за умов, передбачених земельним законодавством України. Не виконавши рішення органу місцевого самоврядування, не оформивши відповідно до чинного законодавства користування земельною ділянкою, на якій розташовані належні йому об'єкти нерухомості, відповідач порушив наведені вище положення законодавства. Користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено. Відповідно до пункту 1 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 № 284, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Згідно з пунктом 1 Порядку власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Відповідно до пункту 3 Порядку відшкодуванню підлягають збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Розміри збитків, у тому числі неодержані доходи, згідно з пунктом 2 Порядку, визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Таким чином, суди вірно взяли до уваги, що розмір збитків при використанні земель без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування) земельної ділянки, дорівнює сумі, яка могла б надійти до місцевого бюджету в разі, якщо б зазначений договір був укладений між орендодавцем та орендарем та нараховується на підставі даних нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Судова колегія наголошує, що суди попередніх інстанцій перевірили доводи відповідача щодо невірності розрахунку збитків та вказали про їх помилковість, оскільки наданий розрахунок збитків, який міститься в матеріалах справи, враховує сплату відповідачем земельного податку та визначає належні до сплати збитки, як різницю між визначеним до сплати розміром орендної плати за відповідний період та сумою земельного податку, що надійшла. За змістом статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані довести обставини справи, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, належними та допустимими доказами. Відповідно до статті 30 Земельного кодексу України (чинного на час переходу права власності на об'єкти нерухомості) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статті 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. Відповідно до статті 23 Земельного кодексу України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Аналогічна вимога існувала у Земельному кодексі України Української РСР від 08.07.1970 відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР (стаття 20 Кодексу). Разом з тим суди з'ясували, що належних доказів оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою відповідно до вимог чинного законодавства, як підстави та передумови права користування, матеріали справи не містять. Враховуючи викладене, за змістом наведеного вище законодавства та відповідно до наявних в матеріалах справи доказів, висновки судів щодо користування відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів є вірними та обґрунтованими. Враховуючи, що таке користування позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено і який не сплачується у повній мірі користувачем землі, також правомірними є висновки судів про задоволення позову та стягнення з відповідача суми перевірених судами розрахунків збитків у вигляді недоотриманого бюджетом доходу від орендної плати за період фактичного використання відповідачем земельних ділянок без правовстановлюючих документів. Відповідна правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 14.09.2016 у справі № 6-2588цс15, яку суд правильно взяв до уваги в спірних правовідносинах з відшкодування збитків, заподіяних власнику земельної ділянки тимчасовим невикористанням земельної ділянки. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суди, розглядаючи справу, відповідно до положень статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі істотні обставини справи в їх сукупності, проаналізували належним чином спірні правовідносини, зміст прав та зобов'язань сторін відповідно до умов договору та приписів чинного законодавства, надали оцінку наявним у справі доказам, дійшовши законних та обґрунтованих висновків за наслідками розгляду позовних вимог; підстав для скасування судових рішень з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки належно встановлених обставин справи, досліджених та оцінених судами доказів; підстав для скасування судових рішень з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається. Крім того, відповідно до вимог статті 1211 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за заявою сторони чи прокурора або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації. Про зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала. Після закінчення перегляду оскарженого судового рішення господарський суд може поновити виконання судового рішення, про що виноситься ухвала. За змістом вказаної статті питання про поновлення виконання судового рішення має вирішуватися судом касаційної інстанції під час прийняття постанови за результатами перегляду справи в касаційному порядку. У зв'язку із закінченням перегляду оскаржуваних судових рішень в порядку касації, виконання рішення Господарського суду Запорізької області від 02.03.2017, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12.06.2017, підлягає поновленню. На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Запорізький абразивний комбінат" залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 908/3313/14 Господарського суду Запорізької області та рішення Господарського суду Запорізької області від 02.03.2017 залишити без змін. Поновити виконання рішення Господарського суду Запорізької області від 02.03.2017 у справі № 908/3313/14. Головуючий Л. Рогач Судді: І. Алєєва Т.Дроботова http://reyestr.court.gov.ua/Review/68916882
  5. ВССУ согласился с судами низших инстнаций, которые установив, что ответчики и малолетние дети по уважительным причинам не проживают в спорном помещении, поскольку проживания в ней ставит под угрозу их жизни (с 1989 года квартира не соответствует санитарным нормам), пришли к обоснованному выводу о наличии оснований для отказа в удовлетворении исковых требований Малиновской районной администрации Одесского городского совета о признании ответчиков утратившими право пользования жилым помещением. Этим решением ВССУ сломала схему местным администрациям по продаже за бесценок помещений и не предоставления жилья лицам там прописанным.
  6. Державний герб України Ухвала іменем україни 13 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., ІваненкоЮ.Г., Маляренка А.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи - ОСОБА_12, орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_12 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_4 зі своєю сім'єю зареєстрована у АДРЕСА_1, але не проживає у ній більше шести місяців. Указаний будинок належить до комунальної власності та перебуває в оперативному управлінні Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради. Згідно із довідкою від 25 січня 2016 року №1730 у зазначеній квартирі зареєстровані: ОСОБА_4, на яку відкрито особовий рахунок, ОСОБА_6 (син), ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5 (невістка), ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_7 (онук), ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_8 (онук), ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_9 (онука), ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_10 (онук), ІНФОРМАЦІЯ_7. 7 травня 2015 року комісією дільниці №1 КП ЖКС «Хмельницький» складено акт обстеження квартири АДРЕСА_1, згідно з яким квартира перебуває у нежитловому стані, оскільки тривалий час не використовується за призначенням та в ній тривалий час не проводився ремонт конструктивних елементів, що призвело до руйнування квартири. 9 липня 2015 року головою територіального відділу служби у справах дітей Одеської міської ради у Малиновському районі здійснено обстеження вказаної квартири та встановлено, що в даній квартирі зареєстровані, але не мешкають малолітні діти: ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_7, про що складено відповідний акт. У зв'язку з цим Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 9 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року, у задоволенні позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_12 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно зі ст. ст. 71, 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та, встановивши, що відповідачі та малолітні діти з поважних причин не проживають у АДРЕСА_1, оскільки проживання у ній ставить під загрозу їхнє життя (з 1989 року квартира не відповідає санітарним нормам), дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є безпідставними і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_12 відхилити. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. А.О. Леванчук Ю.Г. Іваненко А.В. Маляренко Колегія суддів: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68884978
  7. Это еще одна демонстрация того, как судьи идущие в ВСУ боятся принимать решения против государства. В самом решении отправляя дело на новое рассмотрение ВАСУ указал на необходимость установить включено ли ОАО «ФИДОБАНК» аннулированный (прощенный) долг истца в налоговый расчет суммы дохода, начисленного (уплаченного) в пользу налогоплательщиков, по итогам отчетного периода, в котором такой долг был аннулирован (прощено). При этом ВАСУ без наличия оригинала уведомления и подтверждения о его получении налогоплательщиком, указал на якобы надлежащее уведомление о необходимости уплаты налога с прощенного долга.
  8. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "06" вересня 2017 р. м. Київ К/800/5707/17 Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів: Олендера І.Я. (доповідача), Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Херсонської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Херсонській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Херсонської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Херсонській області на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 9 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року, - В С Т А Н О В И В: У жовтні 2016 року ОСОБА_4 (далі - позивач, ОСОБА_4) звернувся до суду з позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень Херсонської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Херсонській області (далі - відповідач, контролюючий орган) від 23.09.2016 року №0010641305, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування у розмірі 113 449,80 грн., в тому числі за основним платежем 90 759,84 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 22 689,96 грн., №0010651305, яким визначено суму грошового зобов'язання з податків та зборів, у тому числі з податку на доходи фізичних осіб у розмірі 9 193,86 грн., у тому числі за основним платежем 7 355,09 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 1 838,77 грн. Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 9 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року, позов задоволено, оскаржувані податкові повідомлення-рішення визнано протиправними та скасовано. Рішення судів обґрунтовано висновком про те, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення, якими позивачу визначено податкові зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб та зобов'язання з податків та зборів не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, а тому такі підлягають скасуванню. Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 Касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що фахівцями контролюючого органу проведено документальну позапланову невиїзну перевірку фізичної особи - платника податків ОСОБА_4 з питання отримання додаткового блага у вигляді суми боргу, анульованої кредитором за період з 01.01.2015 року до 31.12.2015 року, за результатами якої складено акт від 02.09.2016 року № 683/21-03-13-05/НОМЕР_1. Відповідно до висновків контролюючого органу, викладених у акті перевірки, позивачем порушено вимоги пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164, пп. 1.4 п. 16№ підрозд. 10 розд. ХХ Податкового кодексу України, що призвело до не нарахування та несплати податку на доходи фізичних осіб за 2015 рік у сумі 90 759,84 грн. та військового збору у сумі 7 355,09 грн. Висновки фахівців контролюючого органу про порушення вимог податкового законодавства вмотивовано тим, що позивачем не задекларовано дохід у вигляді додаткового блага (анулювання (прощення) боргу) у сумі 490 339,39 грн. (21 687,53 дол. США) за кредитним договором від 22.07.2008 року № 1601/0708/98-132 та не сплачено з такого доходу податок на доходи фізичних осіб за 2015 рік та військовий збір за вказаний період. Також, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 08.10.2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Ерсте Банк» був укладений кредитний договір №014/3728/74/05367, за яким Банк надав позивачу кредит у сумі 75 000 дол. США із сплатою 11% річних. В подальшому банк запропонував укласти додатковий договір, відповідно до умов якого позивач повинен внести на рахунок банку 27 000 дол. США, а залишок заборгованості банком буде анульовано. На виконання умов додаткового договору, 22.10.2015 року ОСОБА_4 було внесено на рахунок банківської установи кошти в сумі 27 000 дол. США, що еквівалентно 610 450,51 грн., в свою чергу банком було анульовано залишок заборгованості позивача в сумі 21 783,29 дол. США. Відповідно до повідомлення ПАТ «ФІДОБАНК», який є повним правонаступником ВАТ «Ерсте Банк», про анулювання (прощення) боргу, що наявне в матеріалах справи (а.с. 9) 22.10.2015 року банківською установою прийнято рішення про прощення ОСОБА_4 боргу в загальній сумі 21 783,29 дол. США (гривневий еквівалент по курсу НБУ станом на 22.10.2015 року становив 492 504,45 грн.), у тому числі : - прострочений до повернення кредит (основний борг за кредитом) у сумі 21 687,53 дол. США (гривневий еквівалент - 490 339,39 грн.); - строкові відсотки за користування кредитом у сумі 95,76 дол. США (гривневий еквівалент - 2 165,06 грн.). Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних мотивів. Так, відповідно до пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України доходи - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі у виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами. Згідно до п. 164.1 ст. 164 Податкового кодексу України базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. За приписами п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України. Відповідно до пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення правовідносин) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податків включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом. Додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (пп. 14.1.47, пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового Кодексу України). Якщо додаткові блага надаються у негрошовій формі, сума податку об'єкта оподаткування обчислюється за правилами, визначеними п. 164.5 ст. 164 Податкового кодексу України. Платник податку - позивач, у відповідності до пп. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 Податкового кодексу України, зобов'язаний до 1 травня року, що настає за звітним, подати річну податкову декларацію про майновий стан і доходи до органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку як платник податків (податковою адресою), відобразити в ній вказаний дохід та у відповідності до п. 179.7 ст. 179 Податкового кодексу України самостійно до 1 серпня року, що настає за звітним, сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену в декларації. З аналізу вказаних правових норм, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анульовання) основної суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов'язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. Проте, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на такий зміст правового регулювання вищенаведених правовідносин та дійшли помилкового висновку щодо правовідносин які склались в даному випадку. Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 9) позивач був належним чином повідомлений про анулювання (прощення) боргу за кредитним договором від 08.10.2007 року №014/3728/74/05367 та про необхідність сплати податку з доходів фізичних осіб та військового збору з суми прощеного (анульованого) боргу та відображення такої інформації у річній податковій декларації про майновий стан і доходи. Посилання суду апеляційної інстанції на п. 8 пр. 1 р. ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України в даному випадку є недоречними, адже стосується прощеної (анульованої) суми боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, щодо якого було проведено зміну валюти зобов'язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, а тому до правовідносин у даній справі застосовуватись не може, оскільки зміни валюти зобов'язання не відбувалось. Суд також звертає увагу на те, що однією із вимог пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, за якої до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо, є обов'язкове включення Кредитором (ПАТ «ФІДОБАНК») суми прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Проте, як вбачається з судових рішень як першої так і апеляційної інстанції, під час розгляду справи судами вказаного досліджено не було. Таким чином для правильного вирішення справи суду необхідно встановити чи включено ПАТ «ФІДОБАНК» анульований (прощений) борг позивача до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощено). Отже, вказані обставини в їх сукупності свідчить про неповне з'ясування всіх обставин по справі для її правильного вирішення, а тому для повного, об'єктивного та всебічного з'ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи або витребовується, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, з посиланням на це в мотивувальній частині свого рішення, враховуючи при цьому відповідні норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права. За змістом частин 4, 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасного їх подання. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення. Статтею 69 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи. Згідно ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким чином, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідають. Згідно п. 6 ч. 1 ст. 223 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд або для продовження розгляду. Згідно ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати все вище викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, докази, якими вони підтверджуються та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення. Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - У Х В А Л И В: Касаційну скаргу Херсонської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Херсонській області задовольнити частково. Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 9 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року у справі № 821/1498/16 - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає, може бути переглянута в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: І.Я. Олендер Л.І. Бившева Т.М. Шипуліна http://reyestr.court.gov.ua/Review/68694768
  9. ВССУ согласился с судами низших инстанций установивших, что поскольку кредитный договор, ответчик не подписывал, денег по этому договору на приобретение автомобиля не получал, автомобиль на его имя не регистрировался, что в соответствии с ч.3 ст . 203, ч.1 ст. 215 ГК Украины является основанием для признания этого договора недействительным и правомерным отказа истцу в удовлетворении его требований. ПАО «Кредобанк» не представлено доказательств необоснованности заключения эксперта или доказательств того, что он противоречит материалам дела, либо экспертиза назначена и проведена с нарушением норм процессуального права.
  10. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Карпенко С.О. розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова КрістінаГеоргіївна, на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року, - в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Кредобанк» (далі - ПАТ «Кредобанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у розмірі 193 891 грн 30 коп. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 29 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» та відповідачем укладено кредитний договір №4443.10.00.2104, згідно якого відповідачу надано кредит в сумі 169 295 грн 72 коп., на строк до 28 серпня 2021 року. Відповідно до умов кредитного договору, відповідач повинен сплачувати позивачу плату у розмірі 17,99% річних, але не пізніше останнього банківського дня місяця, за який нараховані проценти. Пунктом 5.1 кредитного договору передбачено, що за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань відповідач повинен сплачувати пеню в розмірі подвійної процентної ставки, вказаної в п.3.2 кредитного договору, але не менше 10 гривень за кожен день прострочення. Відповідач порушив умови кредитного договору, тому станом на 29 травня 2015 року має заборгованість за кредитом в розмірі 193 891 грн 30 коп., яка складається із: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн, прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. Позивачем було проведено роботу з відповідачем щодо досудового врегулювання даного спору, зокрема погашення простроченої заборгованості за кредитом, але до цього часу заборгованість відповідачем не сплачено, тому позивач просить суд стягнути всю суму кредиту. ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним та стягнення моральної шкоди. Свої вимоги мотивує тим, що ОСОБА_4 зазначений чи будь-який інший договір з ПАТ «Кредобанк» ніколи не укладав та не підписував, у серпні 2013 року він загубив паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_2, виданий 06 червня 2007 року Городенківським РВ УМВС в Івано-Франківській області та ідентифікаційний код. 30 серпня 2013 року з цього приводу він звернувся до Іванівської сільської ради, однак в Новоукраїнський РС УДМС в Кіровоградській області не звертався в зв'язку з відсутністю коштів на транспортні розходи, штраф. В подальшому, зібравши необхідні кошти, 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 знову звернувся до сільської ради з заявою про втрату паспорта, після чого секретарем сільської ради документи були передані в Новоукраїнський РС УДМС та він отримав в зв'язку із втратою новий паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_3 . 10 листопада 2014 року ОСОБА_4 отримав за місцем проживання лист-претензію від ПАТ «Кредобанк», з якого йому стало відомо про те, що на його ім'я по втраченому паспорту взято кредит. Аби вияснити обставини справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в Кіровоградське відділення ПАТ «Кредобанк» , розташоване у м. Кіровограді, провулок Центральний, №1-а, однак в наданні будь-якої інформації та в ознайомлені з кредитною справою йому було відмовлено, при цьому співробітники банку зіслалися на банківську таємницю та ЗУ «Про банки та банківську діяльність», фактично визнавши те, що кредитний договір не укладався та не підписувався ОСОБА_4 18 грудня 2014 року ОСОБА_4 звернувся з заявою про вчинений злочин до Кіровоградського міського відділу УМВС України в Кіровоградській області, по якій 19 грудня 2014 року було відкрито кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ст.190 КК України, та зареєстроване в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за №12014120020010932. Про відкриття кримінального провадження також було повідомлено ПАТ «Кредобанк», безпосередньо службу безпеки банку, керівництво центрального офісу та Кіровоградського відділення. Таким чином, отримавши копію позовної заяви про стягнення заборгованості з додатками, серед яких була також копія кредитного договору №4443.10.00.2104. від 24 серпня 2014 року начебто укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «Кредобанк», ОСОБА_4 вперше мав змогу з ним ознайомитися та пересвідчитися, що в вказаному договорі містяться підроблені підписи. На підставі викладеного, ОСОБА_4 просив стягнути на свою користь моральну шкоду у сумі 20 000 грн, мотивуючи тим, що з того моменту, коли він дізнався про вказаний кредит та про величезний кредитний борг, постійно відчуває психологічний дискомфорт, а спричинений йому тяжкий психологічний шок викликав у нього стрес та депресію, що супроводжувалася спробами суїциду. Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Визнано недійсним кредитний договір № 4443.10.00.2104, укладений 24 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4 У задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова К.Г., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ПАТ «Кредобанк». Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2ст. 324 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк» укладено кредитний договір № 4443.10.00.2104, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 169 295 грн 72 коп. строком до 28 серпня 2021 року на придбання автомобіля марки HYUNDAI, модель ACCENT, 2014 року випуску, згідно договору купівлі-продажу, укладеного між позичальником і ТОВ «Богдан-Авто-Кіровоград» (п.2.2. договору). Для укладення кредитного договору позичальником було надано паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Городенківським РВ УМВС України в Івано-Франківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору станом на 29 травня 2015 року за позичальником обліковується заборгованість у розмірі 193 891 грн 30 коп., з яких: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. ОСОБА_4 категорично заперечував проти укладення між ним та позивачем кредитного договору, посилаючись на те, що паспорт та картку платника податків, на підставі яких видавався кредит та посвідчувався договір застави автомобіля, він загубив у 2013 році, а отримав новий лише у листопаді 2014 року. 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 видано новий паспорт серії НОМЕР_3. Висновком судової почеркознавчої експертизи Кіровоградського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 202 від 05 травня 2016 року встановлено, що підпис в оригіналі кредитного договору № 4443.10.00.2104, укладеного між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4, від імені ОСОБА_4 та підпис в оригіналі договору застави транспортного засобу автомобіля HYUNDAI ACCENT, реєстраційний номер НОМЕР_1, який складено та посвідчено 29 серпня 2014 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Хомутенко О.В., зареєстрованого в реєстрі № 835, від імені ОСОБА_4 виконані не самим ОСОБА_4, а іншою особою. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки кредитний договір, який було укладено 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк», відповідач не підписував, грошей за цим договором на придбання автомобіля не отримував, автомобіль на його ім'я не реєструвався, що відповідно до ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання цього договору недійсним та відмови позивачу у задоволенні його вимог. ПАТ «Кредобанк» не надано доказів необґрунтованості висновку експерта, чи доказів того, що він суперечить матеріалам справи, або що експертизу призначено і проведено з порушенням норм процесуального права. Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості висновків експертизи є безпідставними, так як експертний висновок узгоджуються з іншими дослідженими судами доказами, а саме: довідками Іванківської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області від 18 листопада 2014 року № № 535,538 про те, що ОСОБА_4 з 20 лютого 2009 року зареєстрований та проживає у селі Октябрське, звертався за оформленням документів з приводу втрати паспорта громадянина України до виконкому сільської ради - першого разу 30 серпня 2013 року, другого разу - 08 листопада 2014 року, записами із домової книги Іванківської сільської ради, ксерокопією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2, виданого Городенківським РВ УМВС України в Івано-Фанківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 з його фотокарткою, яка різниться з тією, що є у ксерокопії паспорта доданої позивачем до позовної заяви. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій. Колегією суддів встановлено та вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова Крістіна Георгіївна, відхилити. Рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/68752793
  11. Банки в августе заработали 3,65 млрд грн прибыли: Платежеспособные банки в августе 2017 года… https://t.co/DDUaqNMgcg #antiraid #антирейд

  12. Еще один пример заведомо неправосудного решения. Последствия искажения ВСУ норм права, игнорирование принципа Верховенства права, предвзятое отношение судей и патологическая неспособность принимать объективные и не предвзятые решения продемонстрированы в данном постановлении ВСУ в полном объеме. Судя по этому делу стороны фактически придумали спор, чтобы лишить малолетнее лицо права на недвижимость. ВСУ удовлетворил жалобу истицы исходя из следующего: 1. Существует заочное решение, которым в нарушение норм действующего законодательства обращено в судебном порядке взыскание на предмет ипотеки. 2. ВСУ сделал абсурдный и заведомо неправомерный вывод о том что этим заочным решением установлено правомерность и действительность оспариваемого по данному делу договора ипотеки, хотя в заочном производстве не ставился и не мог ставится, никоим образом не исследовался вопрос о его недействительности в связи с нарушением прав малолетнего лица. Таким образом в своем желании помочь банкам ВСУ похоронил еще один процессуальный институт, а именно пересмотр дела за нововыявленными обстоятельствами. Таким образом решение принятое без участие сторон и не исследовавшее обстоятельства дела не может быть отменено, так как другим решением нельзя пересмотреть обстоятельства не исследованные в этом деле.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року. Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року. У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2. Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2. В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили. Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування; - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення. У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2 Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити. Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1414цс17 Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A
  14. Исходя из разбалансированности правовой системы созданной самим ВСУ, такое решение нельзя считать законным. Фактически отсутствие контроля и ответственности со стороны суда за исполнением решений вступивших в законную силу и безнаказанность органов ПФ приводят к потере смысла уплаты налогов в Украине. ВСУ указал, что поскольку спорные правоотношения возникли в связи с исполнением судебного решения, то невыплаченная истице сумма пенсии, которая подлежит взысканию в ее пользу по решению суда, не может считаться имущественным вредом, или убытками в понимании статей 22, 1166 ГК Украины, а является суммой начисленной пенсии, подлежащей выплате истице в порядке выполнения постановления административного суда, поэтому указанные нормы права не подлежат применению к спорным правоотношениям. Кроме того в данном случае ст. 625 ГК также не применяется.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону. Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду. Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим. - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції. Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим. Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим. За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1388цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975