ANTIRAID

18 лютого 2026 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Білоконь О. В., Воробйової І. А., Короля В. В. справа № 911/969/24 провадження № 12-38гс25 ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 1. Спір у цій справі стосувався поставки сільгосптехніки за договором від 21 липня 2021 року, відповідно до умов якого та складеної до нього специфікації Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрістар" (далі - ТОВ "Агрістар", відповідач)зобов`язалося поставити Товариству з обмеженою відповідальністю "Ресіліент Агро" (далі - ТОВ "Ресіліент Агро", позивач) візок для транспортування жниварок до 30 травня 2022 року, а позивач - здійснити оплату товару у такому порядку: 20 % його вартості у вигляді передоплати та 80 % - після отримання покупцем товару. 2. На виконання умов договору 05 серпня 2021 року покупець перерахував продавцю передоплату в розмірі 20 % вартості товару, в сумі 72 078,41 грн. Проте відповідач не виконав обов`язку щодо поставки товару у встановлений строк, що стало підставою для звернення позивача до нього з претензією від 21 грудня 2022 року № 12/22-04 про сплату пені за порушення строку поставки товару. У відповідь на неї ТОВ "Агрістар" листом від 28 лютого 2023 року повідомило, що поставка товару не відбулася до 30 травня 2022 року через форс-мажорні обставини у період з 24 лютого по 30 травня 2022 року, пов`язані з військовими діями на території міста Харків та Харківської області, та того ж дня повернуло ТОВ "Ресіліент Агро" отриману передоплату з посиланням на закінчення строку дії договору поставки 31 грудня 2022 року. 3. ТОВ "Ресіліент Агро" після отримання повернутої відповідачем попередньої оплати 07 березня 2023 року зареєструвало в Єдиному реєстрі податкових накладних складений ним розрахунок корегування до податкової накладної. 4. Оскільки ТОВ "Агрістар" не виконало вимоги претензії та не поставило товар, ТОВ "Ресіліент Агро" звернулося з позовом до суду про зобов`язання відповідача поставити товарта стягнення пені за період з дня прострочення зобов`язання з поставки товару до дня, що передує дню звернення позивача з позовом до суду. 5. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов ТОВ "Ресіліент Агро" частково. Стягнув з ТОВ "Агрістар" на користь ТОВ "Ресіліент Агро" пеню за період з 31 травня 2022 року - моменту початку прострочення зобов`язання з поставки товару до 06 березня 2023 року - дня, що передує дню реєстрації позивачем розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних. У задоволенні позовних вимог в іншій частині щодо зобов`язання поставити товар суд відмовив, пославшись на те, що внаслідок невиконання позивачем обов`язку зі здійснення передоплати у розмірі 20 % вартості товару у відповідача не виник обов`язок поставити товар, оскільки мало місце прострочення кредитора. 6. Під час розгляду касаційної скарги у цій справі з урахуванням доводів та вимог касаційної скарги позивача, заперечень відповідача, змісту ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2025 року перед Великою Палатою Верховного Суду постали питання, зокрема: ? чи кваліфікується повернення постачальником (продавцем) попередньої оплати за договором поставки (купівлі-продажу) як одностороння відмова від виконання зобов`язання або припинення зобов`язання; ? чи звільняє постачальника (продавця) від виконання зобов`язання щодо поставки товару покупцю повернення попередньої оплати (в тому числі у випадку обумовлення в договорі обов`язку поставки товару за умови здійснення покупцем передоплати); ? чи підлягає захисту порушене право продавця у спосіб зобов`язання здійснити поставку оплаченого товару [частина друга статті 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)] у випадку повернення попередньої оплати. 7. 18 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою залишила касаційну скаргу ТОВ "Ресіліент Агро" без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 08 серпня 2024 року, додаткове рішення цього суду від 12 вересня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 січня 2025 року у справі № 911/969/24 - без змін. 8. Поділяємо загалом висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язань сторін правочину, а також погоджуємося з відсутністю підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24 червня 2015 року у справі № 904/5381/14. 9. Водночас не можемо погодитися з результатами розгляду касаційної скарги та висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду щодо: а) припинення за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України) взаємних зобов`язань за договором поставки у разі прийняття покупцем повернутої з ініціативи постачальника (продавця) суми попередньої оплати шляхом конклюдентних дій щодо її прийняття; б) тривалої бездіяльності покупця (зокрема, відсутності заперечень щодо повернення передоплати, незаявлення про готовність повторно внести попередню оплату, непред`явлення вимоги про поставку товару та незвернення з позовом), що свідчить радше не про його намір якнайшвидше отримати товар, а про намагання збільшити розмір неустойки; 10. З огляду на викладене щодо наведених висновків Великої Палати Верховного Суду висловлюємо окрему думку виходячи з таких міркувань. Короткий зміст мотивів постанови Великої Палати Верховного Суду 11. Постанова Великої Палати Верховного Суду, з-поміж іншого, мотивована так. Щодо правових наслідків повернення передоплати і закінчення строку договору поставки 11.1. Чинне законодавство не містить положення про те, що зобов`язання боржника, яке виникло на підставі договору під час його дії, автоматично припиняється після закінчення строку дії договору. 11.2. Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 904/5381/14, про те, що саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку. Однак звертає увагу на те, що наступне твердження у цій постанові - "безпідставне повернення ТОВ ВТФ "Авіас" передоплати за спірним договором є односторонньою відмовою від виконання зобов`язання, що є прямим порушенням зобов`язального права (стаття 525 ЦК України)" - є не універсальним висновком про застосування норми права, а висновком щодо правової оцінки фактичних обставин конкретної справи (на що вказує наявність у цьому реченні найменування однієї зі сторін справи). 11.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на істотну відмінність між справою № 904/5381/14 і цією справою: якщо у справі, розглянутій Верховним Судом України, покупець досить швидко надіслав продавцю дві претензії з вимогою поставити товар - 02 квітня 2014 року (день, коли мав бути поставлений товар) і 30 квітня 2014 року (останній день дії договору і наступний день після повернення продавцем суми попередньої оплати), потім без невиправданої затримки звернувся до суду з аналогічною вимогою (провадження у справі було відкрито 24 липня 2014 року), то у цій справі покупець не діяв з подібною оперативністю та сумлінністю. 11.4. Звернення позивача до відповідача з претензією пізніше, ніж через пів року після прострочення поставки товару (у грудні 2022 року) не розглядається Великою Палатою Верховного Суду як ознака недобросовісної поведінки покупця, адже на той час, по-перше, не закінчився строк договору і, по-друге, продавець продовжував утримувати у себе суму передоплати. Однак після повернення суми попередньої оплати і письмової відповіді на претензію, де продавець зазначив про неможливість виконання зобов`язання через збройну агресію проти України, поведінка покупця не повною мірою відповідала принципу добросовісності. Зокрема, покупець тривалий час не заперечував проти повернення передоплати й припинення зобов`язань, не вимагав поставки товару, не заявляв про готовність повторно внести передбачену договором попередню оплату тощо, створивши цим об`єктивні підстави для продавця вважати, що повернення передоплати і достатньо явно висловлена останнім позиція щодо припинення зобов`язань були прийняті покупцем. І лише через рік покупець подав цей позов з вимогою поставити товар. У контексті обставин цієї справи така тривала бездіяльність покупця свідчить радше не про його намір якнайшвидше отримати товар, а про намагання збільшити розмір неустойки. 11.5. За змістом частини другої статті 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Хоча в цій нормі буквально сказано про право покупця "вимагати…", по суті тут йдеться про те, що саме від волі покупця, а не продавця залежить вибір між двома опціями - продовженням взаємних договірних зобов`язань, що передбачає зобов`язання продавця передати товар, а покупця здійснити повну оплату, або припиненням цих зобов`язань після повернення суми попередньої оплати. У цьому сенсі повернення суми попередньої оплати, здійснене з ініціативи продавця, але прийняте покупцем без заперечень, є рівнозначним поверненню такої суми за прямою вимогою покупця, оскільки так само відображає волю останнього щодо подальшої долі взаємних договірних зобов`язань та має наслідком припинення зобов`язання за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України). Ця ситуація відрізняється від повернення суми попередньої оплати з ініціативи продавця, проти чого покупець заперечив до, під час або невідкладно після такого повернення, наполягаючи на виконанні продавцем зобов`язання щодо передачі товару, - у такому разі зобов`язання сторін не припиняються та мають бути виконані належним чином (частина перша статті 525, частина перша статті 599, частина перша статті 629 ЦК України). 11.6. На підставі телеологічного, функціонального й системного тлумачення положень пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 693 і частини першої статті 604 ЦК України Велика Палата Верховного Суду висновує, що у цій справі мало місце припинення зобов`язань за домовленістю сторін, адже покупець своїми конклюдентними діями (тривалою відсутністю заперечень і чітко висловленої вимоги щодо передачі товару) продемонстрував прийняття повернутої продавцем передоплати. А оскільки це відбулося після закінчення строку договору, в цій ситуації відсутні підстави ставити питання про недотримання вимог статті 654 ЦК України стосовно форми зміни або розірвання договору. Щодо стягнення пені 11.7. Строк поставки товару є таким, що настав 30 травня 2022 року, отже, відповідач є таким, що прострочив виконання зобов`язання з поставки товару з 31 травня 2022 року. 11.8. Позивач заявив вимоги про стягнення пені за порушення строків поставки товару в розмірі 1 294 745,79 грн. Відповідне нарахування позивач здійснив виходячи з вартості непоставленого товару на дату, що передує дню пред`явлення позову (474 613,56 грн) за період з 31 травня 2022 року до 11 квітня 2024 року. Беручи до уваги мовчазне прийняття покупцем (про що свідчить тривала відсутність будь-яких заперечень з його боку) повернення продавцем суми попередньої оплати, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що нарахування пені після 07 березня 2023 року є безпідставним. 11.9. Оскільки сума пені, яка підлягає стягненню з відповідача, значно перевищує ціну товару, яка визначена з урахуванням пункту 2.4 договору, що свідчить про її надмірний характер, зважаючи на необхідність дотримання співвідношення інтересів сторін, користуючись правом, наданим суду статтею 551 ЦК України, за відсутності доказів понесення позивачем збитків або невиконання ним своїх зобов`язань перед іншими контрагентами через непоставку відповідачем товару за договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для зменшення пені до 10 % від обґрунтованої суми пені, що складає 53 156,72 грн. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 12. З огляду на наведені вище заперечення щодо сформульованих Великою Палатою Верховного Суду висновків у цій справі вважаємо за необхідне в окремій думці зосередити увагу на таких питаннях. Щодо загальних засад виконання договірних зобов`язань 13. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. 14. Згідно зі статтями 174, 181 Господарського кодексу України (далі ГК- України) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Господарський договір укладається в порядку, встановленому ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. 15. За визначенням, наведеним у частині першій статті 509 ЦК України, зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (частина друга цієї статті). 16. Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. 17. За усталеними у цивілістичній доктрині та в судовій практиці підходами, під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, відповідно до яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило, виокремлюють декілька таких принципів, зокрема: належне виконання зобов`язання, реальне виконання зобов`язання, а також справедливість, добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України) [див. постанову об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 686/16312/22, від 19 червня 2024 року у справі № 521/7957/22, від 08 листопада 2024 року у справі № 591/1547/23, від 10 березня 2025 року у справі № 757/18297/23-ц, від 14 травня 2025 року у справі № 591/1068/23, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2024 року у справі № 904/4616/23, від 20 листопада 2024 року у справі № 915/1802/23, від 10 грудня 2024 року у справі № 910/12415/23, від 09 грудня 2025 року у справі № 904/4870/24]. 18. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (подібні вимоги містить стаття 193 ГК України). 19. Тобто критерієм належності виконання договірного зобов`язання є, зокрема, виконання його сторонами відповідно до умов, визначених договором, та вимог закону. Належне виконання договірних зобов`язань - це мета, яку ставили перед собою учасники цивільних відносин, укладаючи договір, кінцевий результат, на досягнення якого за нормального розвитку подій спрямовані зусилля сторін договору. 20. Визначені статтею 526 ЦК України загальні умови виконання зобов`язання є універсальними і підлягають застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання цих умов призводить до порушення зобов`язання. 21. Наголошуємо, що одним із фундаментальних принципів цивільного права є обов`язковість договору для виконання сторонами. Закріплений у статті 629 ЦК України принцип pacta sunt servanda (договори мають виконуватися) покладає на сторони обов`язок дотримуватися домовленостей та виконувати взяті на себе зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (див., зокрема, постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2025 року у справі № 908/2136/23). 22. Окрім того, звертаємо увагу на те, що зазначений принцип разом з презумпцією правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), до спростування якої всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню, а також правилами, визначеними статтею 631 ЦК України (щодо строку дії договору, в тому числі про те, що закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення), та засадами цивільного законодавства - справедливості, добросовісності, розумності утворюють родову презумпцію чинності договору, за якою: - зобов`язання є чинним протягом всього строку дії договору, про який домовилися сторони, якщо сторони не узгодили або суд не встановив інше; - закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору; - одностороння відмова від договірного зобов`язання однієї із сторін, крім передбаченого законом чи договором права на односторонню відмову від договору, не призводить до втрати ним чинності (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2- 1383/2010, від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17). 23. Презумпція чинності договору ґрунтується на принципі favor contractus (тлумачення договору на користь його дійсності), відповідно до якого сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися на користь збереження його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20). Щодо односторонньої відмови від виконання зобов`язання та від договору 24. У статті 525 ЦК України законодавцем закріплено імперативний принцип недопустимості односторонньої відмови від зобов`язання (незмінності зобов`язання), згідно з яким одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. 25. Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 26. Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання (див. постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 905/2187/13, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 грудня 2019 року у справі № 910/7446/18, від 19 грудня 2023 року у справі № 918/337/23, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 202/3772/19, від 04 червня 2024 року у справі № 754/19504/21). 27. Очевидним є те, що припинення договірних правовідносин відбувається внаслідок настання певних юридичних фактів (об`єктивних та суб`єктивних обставин). Настання об`єктивних обставин не залежить від волі учасників договірних відносин [поєднання боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливість виконання договору (стаття 607 ЦК України), смерть фізичної особи (стаття 608 ЦК України), ліквідація юридичної особи (стаття 609 ЦК України) тощо]. Водночас суб`єктивні обставини - є виявом волі сторін договору чи інших учасників цивільно-правових відносин, у зв`язку із цим за своєю природою є юридичними фактами - діями (відчуження, одностороння відмова (статті 525, 615 ЦК України), належне виконання (стаття 599 ЦК України), передача відступного (стаття 600 ЦК України), зарахування зустрічних однорідних вимог (стаття 601 ЦК України), угода сторін, новація (стаття 604 ЦК України), прощення боргу (605 ЦК України) тощо). Такі дії, на відміну від об`єктивних обставин, повинні бути вчинені у формі, встановленій для відповідних правочинів. 28. Тож оскільки припинення зобов`язання внаслідок суб`єктивних обставин є юридичним фактом - правочином, вважаємо, що таке припинення повинно бути оформлене відповідно до загальних положень щодо форми правочину (частина третя статті 214, частина третя статті 639 ЦК України). 29. Переконані, що односторонні дії боржника, спрямовані на припинення зобов`язання всупереч волі кредитора, за відсутності встановлених законом чи договором підстав не можуть вважатися належною підставою для припинення договірного зобов`язання. 30. Звертаємо увагу на те, що за загальним правилом зміна або припинення договірного зобов`язання можливі лише за взаємною згодою сторін, а одностороння відмова чи одностороння зміна його умов не допускається, крім випадків, передбачених договором або законом (стаття 525, частина третя статті 651, стаття 652 ЦК України). 31. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду мала врахувати, що відповідно до положень частини третьої статті 214 та частини третьої статті 639 ЦК України будь-яка домовленість про зміну, розірвання або припинення зобов`язань за договором, що був укладений у письмовій формі, має вчинятися у такій самій (письмовій) формі, а конклюдентні дії сторін не можуть замінювати письмову форму договору за відсутності прямої вказівки в законі чи договорі. Щодо зобов`язань сторін за договором поставки та повернення попередньої оплати за ініціативою продавця і його наслідків для виконуваності договору 32. Відповідно до частини першої статті 265 ГК України, частин першої, другої статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. 33. Згідно з положеннями статті 655, частини першої статті 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. 34. Договір поставки (купівлі-продажу) за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У постачальника (продавця) - обов`язку поставити (передати) товар у власність покупця та права вимагати його оплати, а у покупця - обов`язку здійснити оплату придбаного товару та права вимагати від постачальника (продавця) його передачі. 35. За загальним правилом відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. 36. Водночас сторони договору можуть погодити здійснення покупцем до моменту передачі йому товару попередньої оплати цього товару - суми, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений. Попередня (авансова) оплата - це такий само обов`язок платника, яким є будь-яка інша дія, що становить предмет зобов`язання (статті 538, 693 ЦК України). 37. Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов`язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. 38. Натомість продавець згідно зі статтею 663 ЦК України зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. 39. Звертаємо увагу на те, що однією з обов`язкових передумов належного виконання постачальником (продавцем) обов`язків за договором поставки (купівлі-продажу) є поставка (передача) товару покупцю у строк, встановлений договором, а якщо такий зі змісту договору неможливо визначити - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. 40. Такий обов`язок продавця відповідно до частини першої статті 664 ЦК України вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар покупцеві у строк, встановлений договором. 41. Частиною другою статті 693 ЦК України визначені наслідки прострочення виконання постачальником (продавцем) обов`язку з передачі товару покупцю. Згідно із цією нормою, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. 42. Тлумачення частини другої статті 693 ЦК України, на нашу думку, свідчить, що відповідно до положень наведеної норми повернення суми попередньої оплати за наслідком невиконання постачальником (продавцем) обов`язку передати попередньо оплачений товар здійснюється за вимогою покупця, тоді як можливості її повернення постачальником (продавцем) за власним волевиявленням без узгодження цих дій з покупцем диспозиція цієї норми не передбачає. 43. Проте наведене не виключає її повернення також за ініціативою безпосередньо самого продавця. У протилежному випадку - позбавлення продавця права повернути суму попередньої оплати у разі невиконання ним обов`язку передати товар покупцю фактично зумовить покладання на нього додаткового обов`язку сплатити проценти за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), що, вочевидь, за позбавлення його можливості повернути отриману передоплату, суперечитиме основним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості та розумності. 44. Утім законодавець у частині другій статті 693 ЦК України не встановив обов`язку продавця повернути суму попередньої оплати як наслідок невиконання ним договірного зобов`язання поставити (передати) товар у встановлений строк. 45. Так само положення частини другої статті 693 ЦК України, як і інші норми, що регулюють правові наслідки невиконання стороною зобов`язань, не закріплюють право постачальника (продавця) відмовитись від виконання зобов`язання шляхом повернення суми попередньої оплати та не визначають таке повернення як відмову продавця від договору. Винятки з цього правила встановлені окремими нормами ЦК України для цілей регулювання договорів окремих підвидів (див., зокрема, статтю 706 ЦК України, яка регулює ціну та оплату товару за договором роздрібної купівлі-продажу). 46. Звертаємо увагу на те (чого не врахувала Велика Палата Верховного Суду), що повернення постачальником (продавцем) попередньої оплати не скасовує належного виконання покупцем грошового зобов`язання і не створює для нього додаткових обов`язків відповідно до закону, якщо інше прямо не передбачене договором. Адже у разі виконання покупцем в межах строку дії договору зобов`язання з попередньої оплати його обов`язки за договором надалі зводяться лише до створення належних умов для виконання продавцем його зобов`язання з поставки (передачі) товару. 47. Водночас саме постачальник (продавець), після отримання ним визначеної договором попередньої оплати, має вживати заходів, необхідних для належного виконання ним договірного зобов`язання щодо поставки (передачі) товару покупцю. 48. Таке повернення відбувається з власного волевиявлення постачальника (продавця), який має виконувати своє зобов`язання щодо поставки товару на інших умовах, тобто без попередньої часткової оплати. Тому, на нашу думку, вважати зазначений правовий наслідок подвійною відповідальністю постачальника (продавця) немає підстав, оскільки власне ним і спричинена (створена) ситуація відсутності попередньої оплати за товар, а тому він і має нести за це негативні наслідки. 49. Відсутність у цьому випадку заперечень (зауважень) покупця щодо повернення продавцем за власною ініціативою попередньої оплати та її неповернення зворотно продавцю не є обставиною, яка має правовим наслідком звільнення продавця від виконання взятого на себе зобов`язання за договором поставки (купівлі-продажу), навіть за умови закінчення строку його дії, яке не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, що мало місце під час його дії (частина четверта статті 631 ЦК України). 50. Нагадуємо, що закінчення строку дії договору лише означає для його сторін, що між ними у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов`язки, які випливали з цього договору. Водночас чинним законодавством не передбачено такої підстави для припинення зобов`язання, яке залишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору. Сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку. 51. Такий висновок є усталеним у судовій практиці і неодноразово був викладений у постановах Верховного Суду, підстави для відступу від яких, на нашу думку, відсутні (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 905/2187/13, постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 904/889/18, від 05 березня 2019 року у справі № 922/409/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 908/288/20, від 05 жовтня 2022 року у справі № 910/19233/20, від 20 серпня 2024 року № 910/5614/23, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 202/3772/19, від 14 грудня 2021 року у справі № 201/7433/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 639/7165/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 344/13915/21, від 24 квітня 2024 року у справі № 643/651/21 тощо). 52. Звертаємо увагу на те, що відповідне повернення постачальником (продавцем) попередньої оплати є виключно односторонньою дією, що знаходиться в межах його вільного волевиявлення (розсуду), але яка не може створювати обов`язки для покупця - сторони, яка не припустилася будь-яких порушень договору та добросовісно виконала свої зобов`язання, а тому вона не може нести негативні наслідки, пов`язані з поверненням коштів, вчиненим з односторонньої ініціативи постачальника (продавця). 53. Тому вважаємо, що повернення продавцем передоплати за власною ініціативою (за відсутності заперечень покупця) жодним чином не впливає на існування договірних зобов`язань між сторонами договору, які продовжують зберігати свою чинність, оскільки жодна зі сторін не вчинила дії, спрямовані на припинення зобов`язання за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), неможливістю його виконання (стаття 607 ЦК України) чи розірвання договору (стаття 651 ЦК України), в тому числі у зв`язку з істотною зміною обставин (стаття 652 ЦК України). 54. Проте Велика Палата Верховного Суду під час розгляду цієї справи наведене залишила без належної уваги та урахування, а натомість виснувала, що повернення суми попередньої оплати, здійснене з ініціативи продавця, але прийняте покупцем без заперечень, є рівнозначним поверненню такої суми за прямою вимогою покупця, та має наслідком припинення зобов`язання за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України). 55. Вважаємо, що помилкове ототожнення дій покупця щодо прийняття без заперечень (зауважень) повернутої йому постачальником (продавцем) передоплати за договором із беззаперечним підтвердженням визнання належним та погодження ним здійснення її повернення (погодження з нездійсненням поставки) фактично дозволяє продавцю, який не виконав договірних зобов`язань, у такий спосіб уникнути виконання договірного зобов`язання і тим самим фактично захищає інтереси сторони, яка порушила умови договору. 56. Такий підхід, на наше переконання, по суті позбавляє покупця, який добросовісно розраховував на настання результатів виконання договірного зобов`язання та залишається зацікавленим у виконанні умов договору (отриманні погодженого товару), визначеного частиною третьою статті 693 ЦК України права вимагати виконання продавцем в натурі договірного зобов`язання. 57. Звертаємо увагу на те, що повернення продавцем попередньої оплати на власний розсуд нерідко (а то й часто) є наслідком свідомого порушення договору з метою ухилення від поставки товару в натурі через зміну ринкової кон`юнктури (зокрема, зростання цін чи попиту на товар або можливість укладення договору з іншим контрагентом на вигідніших умовах тощо). Такі дії продавця вочевидь спрямовані не на правомірне припинення зобов`язання, а на одержання неправомірної вигоди шляхом нівелювання обов`язковості умов чинного договору, що суперечить принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України). 58. За таких умов, на нашу думку, недоцільно вимагати від покупця як умову для пред`явлення вимоги про виконання продавцем зобов`язання в натурі, повторного перерахування попередньої оплати. Повернення цих коштів за так званим принципом "грошового пінг-понгу" в умовах, коли покупець фактично не має впевненості та об`єктивно сумнівається у намірі продавця здійснювати поставку товару, суперечить принципу розумності. Більше того, покладення обов`язку на покупця знову і знову вносити передоплату, яку продавець повертає на власний розсуд (обов`язку щодо зворотного повернення передоплати), фактично призведе до перетворення договірних відносин сторін на хаотичні та створить стан правової невизначеності, за якого продавець через одностороннє маніпулятивне повернення коштів (створення штучних перешкод, за яких поставка товару нібито стає "неоплаченою", а отже - не обов`язковою) уникатиме виконання зобов`язання на погоджених договором умовах, що робить звернення покупця до суду за захистом порушеного права формальним та неефективним. 59. Очевидно, що подібний підхід не лише нівелює принцип обов`язковості виконання умов договору та презумпцію чинності договору, а й дозволяє продавцю, який з тих чи інших причин відмовився від виконання умов договору (зокрема, через втрату інтересу у зв`язку зі зростанням ринкових або закупівельних цін на товар, можливість укладення угоди з іншим контрагентом щодо цього товару на вигідніших умовах чи інших підстав) отримати неправомірну вигоду від власної недобросовісної поведінки. 60. З урахуванням наведеного вважаємо, що повернення постачальником (продавцем) за власною ініціативою (на свій розсуд) попередньої оплати за договором поставки (купівлі-продажу) у разі, коли інша сторона не висловила заперечення щодо такого, є односторонньою відмовою від виконання зобов`язання поставити товар, що суперечить положенням статті 525 ЦК України. Таке повернення попередньої оплати не звільняє постачальника (продавця) від виконання зобов`язання щодо поставки товару покупцю, незалежно від настання строку поставки (в тому числі у випадку обумовлення в договорі обов`язку поставки товару саме за умови здійснення покупцем попередньої оплати). Щодо захисту порушеного права продавця у спосіб зобов`язання здійснити поставку оплаченого товару у випадку повернення попередньої оплати у разі, коли інша сторона не висловила заперечень з цього приводу 61. Відповідно до частини першої статті 15, частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. 62. Обрання способу захисту є правом позивача, у визначенні якого він не обмежений. Такий спосіб повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами спору. 63. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов`язку в натурі. 64. Повернення постачальником (продавцем) попередньої оплати не є підставою для припинення договірного зобов`язання і, зокрема, не зумовлює розірвання договору поставки (купівлі-продажу), а факт невисловлення / висловлення покупцем заперечень проти такого повернення не має значення для дійсності цього договору та спростування прав покупця. 65. Укотре звертаємо увагу на те, що правове значення в цьому випадку має тільки волевиявлення покупця на захист свого порушеного права, яке може бути у різній формі. Таке волевиявлення, на наше переконання, може бути виражене будь-якими діями, які свідчать про незгоду покупця з кваліфікацією постачальником (продавцем) повернутої ним за власною ініціативою (розсудом) передоплати як факту, яким припиняється його зобов`язання з поставки товару, та намір отримати від постачальника належне виконання зобов`язання. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. 66. Волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, а тому покупець може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (див. постанову Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 910/5444/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 924/277/19, від 15 лютого 2024 року у справі № 910/3611/23, від 09 лютого 2023 року у справі № 910/5041/22, від 14 травня 2024 року у справі № 916/1164/23, від 09 квітня 2024 року у справі № 909/335/23). 67. Ураховуючи наведене, вважаємо, що у випадку повернення попередньої оплати (в тому числі у разі, коли інша сторона не висловила заперечення щодо такого) покупець вправі за захистом порушеного права звернутися до суду з позовом про зобов`язання постачальника (продавця) здійснити поставку товару (частина третя статті 693 ЦК України). Щодо суті позовних вимог Щодо вимоги про зобов`язання поставити товар 68. ТОВ "Ресіліент Агро" на обґрунтування заявлених вимог позову в цій частині зазначає, що самовільна неправомірна поведінка ТОВ "Агрістар" з повернення позивачу перерахованої ним на виконання умов договору попередньої оплати товару не може бути підставою для припинення зобов`язання відповідача поставити обумовлений цим договором товар. 69. Суди попередніх інстанцій за результатом розгляду вимог позову в цій частині дійшли висновку, що позивач своїми конклюдентними діями із коригування до податкової накладної у зв`язку з поверненням авансового платежу у передбачений ПК України спосіб визнав належним та погодив зі своєї сторони здійснене відповідачем повернення попередньої оплати 20 % вартості товару в сумі 72 078,41 грн, отриманих ним як передоплати за договором, а тому за відсутності передоплати у відповідача не настало зобов`язання з поставки товару. 70. Велика Палата Верховного Суду за результатом розгляду цієї справи дійшла висновку, що в ній мало місце припинення зобов`язань за домовленістю сторін, адже покупець своїми конклюдентними діями (тривалою відсутністю заперечень і чітко висловленої вимоги щодо передачі товару) продемонстрував прийняття повернутої продавцем передоплати. А оскільки це відбулося після закінчення строку договору, в цій ситуації відсутні підстави ставити питання про недотримання вимог статті 654 ЦК України стосовно форми зміни або розірвання договору. 71. Однак, на наше переконання, Велика Палата Верховного Суду під час кваліфікації дій сторін залишила поза увагою, що сам по собі факт відсутності зі сторони покупця (позивача) заперечень проти повернення попередньої оплати постачальником (відповідачем) не впливає на припинення виконання зобов`язань сторін, що виникли за договором поставки, оскільки: по-перше, покупець не має жодного відношення до операції зарахувань банком безготівкових платежів, під час яких "заперечення / зауваження" клієнта не передбачені, по-друге, прийняття покупцем коштів, повернутих безготівковим шляхом, та реєстрація розрахунку коригування до податкової накладної у зв`язку з поверненням попередньої оплати є вимогою податкового законодавства (статті 192, 201 ПК України), яку не може не виконати покупець. 72. На нашу думку, виконання суб`єктом господарювання своїх публічних обов`язків перед державою (приведення податкового кредиту у відповідність із фактичним рухом грошових коштів) не може розглядатись як правочин, спрямований на припинення зобов`язальних відносин. Реєструючи розрахунок коригування до податкової накладної після повернення продавцем коштів, покупець, вочевидь, діє не з метою відмовитися від товару, а з метою уникнення порушення податкового законодавства та нарахування штрафних санкцій з боку контролюючих органів. Тому така реєстрація не може бути кваліфікована як конклюдентна дія, яка свідчить про згоду покупця на те, що товар не буде поставлений у майбутньому. У протилежному випадку покупець буде змушений вибирати між ризиком податкового штрафу та ризиком втрати права на товар, що безумовно суперечить визначеним статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства - справедливості та розумності. 73. До того ж визнання ТОВ "Ресіліент Агро"(про що зазначили суди попередніх інстанцій) повернення ТОВ "Агрістар" попередньої оплати не свідчить про його волевиявлення на припинення договірного зобов`язання або відмову від права вимагати його виконання та не позбавляє позивача інтересу в отриманні визначеного договором товару. 74. Вважаємо, що наведене повернення відповідачем попередньої оплати на власний розсуд (без відповідної вимоги покупця) не звільняє його обов`язку поставити покупцю визначений договором товар. Вимога про поставку товару в цьому випадку не може вважатися подвійним покладенням відповідальності на продавця (постачальника), оскільки відсутність передоплати у розпорядженні відповідача зумовлена його власними суб`єктивними діями, а сам факт прийняття позивачем повернутих коштів не свідчить про втрату його зацікавленості у виконанні договору, що підтверджується безпосередньо його позовом про виконання зобов`язання в натурі. 75. Окрім того, на наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо припинення зобов`язань у цій справі "за домовленістю сторін" не узгоджується з вимогами закону щодо форми правочину, оскільки відповідно до положень частини третьої статті 214 та частини третьої статті 639 ЦК України будь-яка домовленість про зміну, розірвання або припинення зобов`язань за договором, що був укладений у письмовій формі, має вчинятися у такій самій (письмовій) формі. Конклюдентні дії не можуть замінювати письмову форму договору за відсутності прямої вказівки в законі чи договорі. Тож "мовчазне прийняття" коштів не є належною формою правочину щодо припинення зобов`язання продавця з поставки товару. 76. У справі, яка переглядається, звернення ТОВ "Ресіліент Агро" з позовом до ТОВ "Агрістар" про зобов`язання поставити товар свідчить про незгоду позивача з кваліфікацією такого повернення як факту, яким припиняється договірне зобов`язання, та намір отримати належне виконання зобов`язання - обумовлений договором товар. Тобто позивач реалізував своє право, визначене частиною третьою статті 693 ЦК України, на звернення до постачальника (продавця) з вимогою виконати договірне зобов`язання (передати товар). 77. Водночас, як свідчать установлені обставини справи, ТОВ "Агрістар" не надало жодних доказів відсутності у нього (в його розпорядженні) визначеного договором товару та жодним чином не заперечило доводів позивача про те, що узгоджене сторонами місце поставки товару - село Матюші Білоцерківського району Київської області не перебувало в зоні активних бойових дій та під тимчасовою окупацією у визначені специфікацією № 1 граничні строки поставки товару. 78. Так само, на наше переконання, відповідач не спростував доводів позивача щодо наявності у нього, окрім як у Харківській та Луганській областях, також підрозділів у Полтавській області (м. Лубни, м. Полтава) та м. Києві, які не перебували в зоні активних бойових дій та під тимчасовою окупацією у строк поставки товару. Аналогічне стосується доводів ТОВ "Ресіліент Агро" про те, що відповідач протягом 2022 року (тобто в межах строку поставки товару) неодноразово та на систематичній основі поставляв на користь позивача сільськогосподарську техніку, комплектуючі та запчастини до них, у тому числі зі складу постачальника, який розташований у смт Пісочин Харківського району Харківської області, на підтвердження чого позивач долучив до позовної заяви копії видаткових накладних, підписаних між сторонами, за період з березня до жовтня 2022 року. 79. Натомість аргументи відповідача щодо непоставки товару позивачу ґрунтуються на доводах про призупинення діяльності його підрозділів на територіях м. Харкова та Харківської області до 30 травня 2022 року та відсутності здійснення попередньої оплати товару зі сторони позивача, яку ж знову-таки відповідач повернув позивачу з власної ініціативи (за власним розсудом). Ба більше, як установили суди попередніх інстанцій, ТОВ "Агрістар" у листі від 28 лютого 2023 року вих. № 28-02/23 (відповіді на претензію) запропонувало ТОВ "Ресіліент Агро" у разі, якщо станом на дату отримання листа питання придбання товару є актуальним, вчинити необхідні дії з укладення нового договору поставки товару, що додатково свідчить як про наявність визначеного договором товару у відповідача, так і про те, що непоставка товару зумовлена саме недобросовісними діями відповідача. 80. Такі дії ТОВ "Агрістар", на нашу думку, вочевидь суперечать принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) та доктрині заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium). Пропозиція ТОВ "Агрістар" укласти новий договір на аналогічний товар, висловлена одночасно із запереченням можливості виконати чинне невиконане зобов`язання за договором, свідчить про намір відповідача отримати неправомірну вигоду через зміну ціни товару, а не про об`єктивну неможливість його поставки. Тому вважаємо, що за цих обставин використання відповідачем обставин ведення бойових дій на територіях м. Харкова та Харківської області є лише формальним приводом для ухилення від виконання договірного обов`язку з поставки товару на вигідних для покупця цінових умовах, що є неприпустимим у господарському обороті та свідчить про недобросовісну поведінку сторони зобов`язання. 81. Звертаємо увагу на те, що чинне цивільне законодавство не обмежує покупця у праві вибору моменту звернення з вимогою про виконання зобов`язання в натурі протягом усього часу, поки таке зобов`язання не припинилося та залишається невиконаним. У цій справі ТОВ "Ресіліент Агро" звернулося до суду в межах загальної позовної давності, а тривалість очікування позивачем належного виконання договірного зобов`язання з боку відповідача (постачальника / продавця) відповідає критеріям розумності та добросовісності. Така поведінка позивача як покупця свідчить про його сталий та реальний інтерес саме в отриманні товару, а не у стягненні збитків чи поверненні попередньої оплати. У цьому разі право покупця на виконання обов`язку в натурі є пріоритетним способом захисту відновлення порушеного права, який забезпечує одночасно реалізацію принципу належного виконання зобов`язань та відповідає засадам стабільності господарського обороту. 82. Тож, на наше переконання, пред`явлення позивачем вимоги про зобов`язання поставити товар є належним способом захисту його прав як покупця товару, який не може заперечуватися односторонніми діями постачальника (продавця), не пов`язаними з поставкою (передачею) товару згідно з умовами договору. 83. З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду необґрунтовано визнала відсутніми підстави для задоволення позову в частині зобов`язання поставити товар з мотивів припинення зобов`язань за домовленістю сторін. Щодо стягнення пені за непоставку товару 84. У справі, яка переглядалася, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач необґрунтовано нарахував пеню з моменту виникнення прострочення кредитора, тобто за період прострочення з 31 травня 2022 року по 11 квітня 2024 року, а її правомірним періодом нарахування є період прострочення: від дати виникнення прострочення з поставки товару - 31 травня 2022 року до дати, що передує дню реєстрації позивачем розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних, тобто до 06 березня 2023 року. 85. Велика Палата Верховного Суду, зауваживши, що мовчазне прийняття покупцем повернутої продавцем суми попередньої оплати (про що свідчить тривала відсутність заперечень з його боку) свідчить про припинення зобов`язання, погодилася з висновками судів нижчих інстанцій про те, що нарахування пені після 07 березня 2023 року є безпідставним. 86. Утім, укотре звертаємо увагу на те, що повернення попередньої оплати за ініціативою постачальника (продавця) не звільняє його від виконання зобов`язання щодо поставки товару покупцю, незалежно від обумовлення в договорі обов`язку поставки товару за у разі здійснення покупцем попередньої оплати, оскільки така дія з боку постачальника (продавця), як уже зазначалося вище, за своїми ознаками є односторонньою відмовою від зобов`язання, що не припиняє договірного обов`язку постачальника поставити товар покупцю. 87. Вважаємо необґрунтованим висновок більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що тривала бездіяльність покупця, зокрема відсутність заперечень щодо повернення передоплати, незаявлення про готовність повторно внести попередню оплату, непред`явлення вимоги про поставку товару та незвернення з позовом, свідчить радше не про його намір якнайшвидше отримати товар, а про намагання збільшити розмір неустойки, оскільки такий висновок ґрунтується на припущеннях, що є неприпустимим, адже суд не може підміняти правовий аналіз та юридичну оцінку обставин справи інтерпретацією внутрішніх мотивів дій сторін у спірних правовідносин. 88. Переконані, що покупець, який уже добросовісно виконав своє договірне зобов`язання щодо перерахування попередньої оплати, не повинен після повернення постачальником (продавцем) передоплати на власний розсуд перераховувати такі кошти знову і знову, щоб підтвердити свою зацікавленість в отриманні товару лише через те, що продавець на власний розсуд вирішив повернути перераховану йому передоплату. 89. За частиною третьою статті 205 ЦК України мовчання є виявом волі лише у випадках, встановлених законом або договором. Водночас чинне цивільне законодавство не містить норм, відповідно до яких відсутність негайного заперечення на повернення коштів прирівнюється до згоди на припинення основного зобов`язання (зокрема, зобов`язання поставити товар). 90. До того ж, на нашу думку, обмеження нарахування пені датою повернення передоплати стимулює боржників до недотримання строків поставки товару, надаючи їм фактично право в будь-який момент "зупинити" нарахування пені, повернувши попередню оплату покупцю. 91. Ураховуючи наведене, вважаємо, щоправомірним у цьому випадку є нарахування пені за прострочення поставки товару за весь період прострочення до моменту фактичного виконання основного зобов`язання незалежно від дати повернення суми попередньої оплати. 92. Водночас, на наше переконання, інструментом запобігання можливим зловживанням (так званим запобіжником збагачення) з боку покупця, пов`язаним зі штучним збільшенням строку нарахування пені (через зволікання із пред`явленням позову), є не припинення основного зобов`язання за відсутності на те волі сторін, а застосування положень статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, які надають суду право зменшувати розмір штрафних санкцій (зокрема, за власною ініціативою), якщо вони є надмірно високими порівняно зі збитками кредитора, або за наявності інших обставин, що мають істотне значення. 93. Однак суди попередніх інстанцій, з висновками яких погодилася більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, на нашу думку, помилково обмежили період нарахування заявленої позивачем до стягнення пені датою реєстрації ним розрахунку коригування, адже вчинення цієї дії стосується лише податкового обліку позивача, а не припинення його зобов`язання з поставки товару відповідачу. 94. Тож, на нашу думку, заявлена позивачем пеня у розмірі 1 294 745,79 грн за період прострочення виконання відповідачем зобов`язання з поставки товару з 31 травня 2022 року по 11 квітня 2024 року є правомірною, такою, що відповідає умовам укладеного сторонами договору та вимогам чинного законодавства. 95. Водночас погоджуємося з наявністю підстав для зменшення заявленої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України до 53 156,72 грн, оскільки її повне стягнення за наведених обставин покладе на відповідача надмірний тягар, не зумовлений потребою захисту порушеного права позивача. Такий розмір пені відповідатиме засадам справедливості, добросовісності та розумності, а також забезпечить належний баланс інтересів кожної зі сторін спору. Щодо впливу сформованого підходу у цій справі на цивільний / господарський оборот у правовідносинах договорів купівлі-продажу 96. Переконані, що застосоване Великою Палатою Верховного Суду у цій справі тлумачення норм та кваліфікація дій постачальника (продавця) з повернення за власною ініціативою попередньої оплати за договором поставки створює небезпечну правозастосовчу практику, що загрожує стабільності цивільного / господарського обороту та фундаментально підриває довіру до інституту передоплати. 97. Подібна інтерпретація норм фактично впроваджує підхід, за якого будь-який суб`єкт господарювання, який здійснює діяльність у сфері торгівлі чи ритейлу (зокрема, від роздрібних продавців до виробників, дистриб`юторів або маркетплейсів, інтернет-магазинів тощо), отримує можливість діяти за принципом "безризикового комерційного маневру", оскільки надає такому суб`єкту право в будь-який момент в односторонньому порядку відмовитися від поставки товару та повернути кошти покупцю без настання для себе жодних правових наслідків. 98. Така поведінка постачальника (продавця), на нашу думку, вочевидь є недобросовісною та прямо суперечить фундаментальним засадам та принципам цивільного законодавства, зокрема обов`язковості договору (стаття 629 ЦК України), добросовісності та розумності (стаття 3 ЦК України), належного виконання зобов`язання (статті 526, 599 ЦК України). 99. Звертаємо увагу на те, що для покупця передоплата - це не лише спосіб розрахунку, а насамперед інструмент фіксації ціни, гарантія наявності товару та зобов`язання продавця поставити його у визначений строк. 100. Вочевидь, що покупець у таких правовідносинах зазвичай є слабшою стороною, яка об`єктивно розраховує на виконання договору в натурі. Тому, на нашу думку, неможливо оминути увагою також питання втраченої вигоди та негативних наслідків такого тлумачення норм для покупця, який, уклавши договір та добросовісно очікуючи на поставку товару, не здійснює пошуку інших постачальників, втрачає час і не використовує власні кошти для інших цілей, чим фактично надає продавцю "безвідсотковий кредит" для його операційних потреб на необмежений термін. 101. Водночас за такого підходу постачальник (продавець) товару, повернувши попередню оплату покупцю, фактично отримує можливість в односторонньому порядку та безпідставно відмовитися від поставки товару, за який здійснено передоплату (зокрема, у разі зростання попиту на товар, зміни курсу валют, ринкових цін чи інших чинників), що нівелює право покупця на отримання саме того товару, на який він розраховував при укладенні договору (право на реальне виконання зобов`язання). 102. Однак, на наше переконання, якщо постачальник (продавець) повертає покупцю попередню оплату через тривалий час (як у цій справі - через 1,5 року), він не лише залишає його зі збитками від втраченого часу, інфляції та зміни цін, а й неправомірно збагачується за рахунок тривалого користування коштами покупця. 103. Безсумнівно, таке тлумачення норм права надає недобросовісному постачальнику (продавцю) легальний шлях для маніпуляцій, що особливо гостро виявляється в умовах нестабільності цін, дефіциту товарів або різких курсових / інфляційних коливань тощо. 104. Ураховуючи наведене, вважаємо, що впроваджений підхід є деструктивним для правовідносин купівлі-продажу (як оптових, так і роздрібних покупців), оскільки він фактично робить покупця незахищеним від волюнтаризму продавців та нівелює економічну суть передзамовлень (попередньої оплати) товару як гарантії фіксації ціни, наявності товару та зобов`язання продавця його поставити у визначений строк. 105. Звертаємо увагу на те, що договір поставки має бути інструментом стабільності цивільного / господарського обороту, а не засобом зловживань та отримання односторонньої вигоди через порушення зобов`язання. 106. Натомість сформований Великою Палатою Верховного Суду підхід перетворює покупця на найбільш незахищену сторону, чиї правомірні очікування на отримання товару ігноруються на догоду комерційним інтересам недобросовісного постачальника (продавця). 107. За такого підходу покупець стає фактично "вимушеним інвестором чужого бізнесу" без права на отримання товару, тоді як продавець набуває можливість уникати виконання зобов`язань за договором, що стали йому економічно невигідними, перекладаючи всі ринкові ризики (логістичні, інфляційні, курсові тощо) на покупця. 108. Безумовно, подібне докорінно підриває довіру до інституту передоплати та створює стан правової невизначеності для значної кількості споживачів, де обов`язковість договору ставиться в залежність від суб`єктивних мотивів та оцінки вигоди однієї зі сторін - постачальника (продавця) товару, адже де-факто дозволяє недобросовісному постачальнику (продавцю) в умовах нестабільності цін, дефіциту товару або різких курсових / інфляційних коливань тощо в односторонньому порядку уникнути виконання договірного обов`язку щодо поставки товару. 109. Таким чином, наведений підхід стимулює недобросовісну поведінку, дозволяючи недобросовісному продавцю отримувати неправомірну вигоду від власного порушення зобов`язання, що є неприпустимим. Вочевидь надання постачальнику (продавцю) можливості на власний розсуд припиняти зобов`язання шляхом повернення коштів фактично легітимізує порушення договору та перетворює цивільне право на інструмент захисту порушника, а не потерпілої сторони. 110. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»). 111. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними [див. рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства» (S.W. v. THE UNITED KINGDOM)]. 112. Ураховуючи сукупність наведеного, переконані, що сформульовані Великою Палатою Верховного Суду за результатом розгляду цієї справи висновки матимуть негативний вплив на стабільність цивільного / господарського обороту, не забезпечуватимуть правової визначеності для покупців, підриваючи довіру до інституту попередньої оплати, та створюватимуть можливість для недобросовісного постачальника (продавця) отримувати переваги з власної недобросовісної поведінки. ВИСНОВКИ 113. На наше переконання,з урахуванням наведеного вище Велика Палата Верховного Суду в ухваленій постанові щодо застосування норм матеріального права (частина друга статті 16, статті 525, 526, 655, 663, 692, частина третя статті 693, стаття 712 ЦК України) повинна була виснувати, що: по-перше, повернення постачальником (продавцем) за власною ініціативою (на свій розсуд) попередньої оплати за договором поставки (купівлі-продажу) у разі, коли інша сторона не висловила заперечення щодо такого, є односторонньою відмовою від виконання зобов`язання поставити товар, що суперечить положенням статті 525 ЦК України; по-друге, таке повернення попередньої оплати не звільняє постачальника (продавця) від виконання зобов`язання щодо поставки товару покупцю незалежно від настання строку поставки (в тому числі у випадку обумовлення в договорі обов`язку поставки товару лише в разі здійснення покупцем попередньої оплати), а також від відповідальності у вигляді, зокрема, пені за прострочення поставки товару (за її погодження умовами договору), яка може нараховуватися у випадку такого погодження сторонами за весь період прострочення до моменту фактичного виконання основного зобов`язання незважаючи на дату повернення суми попередньої оплати; по-третє, у разі повернення попередньої оплати покупець управі звернутися до суду за захистом порушеного права з позовом про зобов`язання постачальника (продавця) здійснити поставку товару (частина друга статті 693 ЦК України). 114. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду, на нашу думку, мала частково задовольнити касаційну скаргу, скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в зобов`язанні поставити товар та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, змінити оскаржувані судові рішенняв частині позовних вимог про стягнення пені з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови та здійснити новий розподіл судових витрат. Судді:О. О. БанаськоО. В. БілоконьІ. А. ВоробйоваВ. В. Король Джерело:ЄДРСР 135623895

04 березня 2026 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О. справа № 922/264/24 провадження № 12-30гс25 ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 1. Спір у цій справі виник щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою історико-культурного призначення, яка незаконно вибула із власності держави та була передана в комунальну власність і наразі перебуває в оренді (суборенді). 2. У пред`явленому в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації (далі Харківська ОВА) позові прокурор просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою історико-культурного призначення площею 34,5883 га шляхом: - визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі Держгеокадастр), - розпоряджень Харківської районної державної адміністрації (далі Харківська РДА); - визнання недійсними договорів оренди та суборенди; - скасування державної реєстрації права комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку та її державної реєстрації з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень; - зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс» (далі ТОВ «Контакт плюс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі ТОВ «Харківський кінний завод») та Люботинської міської ради повернути земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА. 3. Прокурор стверджував, що на частині орендованої земельної ділянки розташована пам`ятка археології місцевого значення городище «Шеєрманівське» [далі пам`ятка археології (Городище)], а тому передача її у комунальну власність та подальше перебування в оренді для сільськогосподарських потреб порушує інтереси держави та режим охорони культурної спадщини, оскільки об`єкти археології згідно із законом можуть перебувати виключно у державній власності. 4. Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволені вимог позову прокурора з підстав недоведення позивачем взяття на державний облік спірного об`єкта культурної спадщини та ненадання доказів меж пам`ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки. 5. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові (за винятком відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним спірних розпоряджень Харківської РДА) та ухвалив нове рішення про задоволення вимог прокурора. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна земельна ділянка загальною площею 34,5883 ганезаконно вибула із власності держави та передана в комунальну власність, а згодом в оренду (суборенду) з порушенням порядку, встановленого нормами статей 20, 54 Земельного кодексу України (далі ЗК України в редакції, чинній на момент укладення договорів) та спеціальними нормами статей пункту 13 частини першої статті 6, статей 18, 24, 25 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08 червня 2000 року № 1805-III (далі Закон № 1805-III в редакції, чинній на момент укладення договорів). 6. ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар) у поданій касаційній скарзі висловило незгоду з постановою апеляційного господарського суду та просило її скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач навів доводи, які сутнісно ґрунтуються, зокрема, на аргументах щодо: відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави з огляду на невиконання ним вимог абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі Закон № 1697-VII) та залишення цих аргументів судом апеляційної інстанції поза увагою; задоволення судом апеляційної інстанції позову без вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів оренди та суборенди недійсними; неврахування апеляційним господарським судом того факту, що під час відведення земельної ділянки та її передачі з державної в комунальну власність жоден з учасників правовідносин не міг знати про наявність пам`ятки археології на цій ділянці, що свідчить про добросовісність сторін; безпідставності визнання договорів оренди та суборенди недійсними, оскільки закон не містить заборон щодо передачі в оренду земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам`ятки, а стабільність господарських відносин передбачає збереження чинності договорів за умови дотримання орендарем пам`яткоохоронного законодавства; порушення принципів правової визначеності та належного урядування, оскільки суд апеляційної інстанції мав керуватися метою забезпечення стабільності правовідносин, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів та забезпечити право користування земельною ділянкою до закінчення строку дії цих договорів. 7. За результатами розгляду справи Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції та направила справу на новий розгляд до цього суду. 8. Велика Палата Верховного Суду, зокрема, виснувала, що належним та ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця ділянки, а необхідною умовою для задоволення цього позову є оцінка законності і пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря, а також урахування принципів правової визначності та належного врядування. 9. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору, а тому суду апеляційної інстанції необхідно взяти до уваги принцип належного урядування та врахувати, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду) земельної ділянки (лише близько 5,5 га із загальної площі 34,5883 га потенційно вважаються такими, на яких знаходиться пам`ятка археології), відноситься до пам`ятки археології, тож позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним. 10. Поділяю загалом висновки Великої Палати Верховного Суду щодо непропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря у цій справі, а також погоджуюся з її висновками щодо розгляду справи по суті та необхідності направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 11. Водночас не можу погодитися з повнотою та чіткістю мотивувальної частини прийнятої постанови. Велика Палата Верховного Суду залишила без відповіді аргументи скаржника про залишення судом апеляційної інстанції поза увагою відсутності у прокурора підстав для представництва ним інтересів держави у цій справі, а також клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними. 12. Також, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду залишила без належної уваги питання стабільності договірних відносин щодо тієї частини земельної ділянки, на якій не розташована пам`ятка археології (площею близько 29,08 га), та не надала вичерпних та чітких вказівок щодо питання способу реалізації пропорційного втручання держави, зокрема стосовно спірної земельної ділянки. 13. Окрім того, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду не містить висновку щодо порядку (алгоритму) здійснення виокремлення земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об`єкт цивільних прав. 14. З огляду на викладене висловлюю збіжну окрему думку виходячи з таких міркувань. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позову 15. У січні 2024 року Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської ОВА звернулася до суду з позовом до ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод», Харківської районної військової адміністрації Харківської області (далі Харківська РВА), Держгеокадастру, Люботинської міської ради про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення, зокрема просила: визнати незаконним та скасувати наказ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га (далі спірна земельна ділянка); зобов`язати Люботинську міську раду, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути спірну земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 квітня 2004 року, укладений між Харківською РДА та ТОВ «Контакт плюс», зареєстрований у Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 09 квітня 2004 року за номером 204; визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26 листопада 2004 року, укладений між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод», яким передано в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод» спірну земельну ділянку, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26 листопада 2004 року за номером 208; визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Харківської РДА від 20 січня 2004 року № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс»; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі Реєстр) державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку; скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень. 16. Позовні вимоги прокурора мотивовані тим, що на частині орендованої земельної ділянки розташована пам`ятка археології, яка занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України з охоронним номером 4929-Ха, у зв`язку із чим ця ділянка не може бути передана в комунальну чи приватну власність та підлягає поверненню власникові державі. 17. Оскільки земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення, то надання її в користування для здійснення сільськогосподарського виробництва є порушенням вимог законодавства щодо охорони збереження об`єктів культурної спадщини. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 18. Рішенням від 20 червня 2024 року Господарський суд Харківської області відмовив у задоволенні позову. 19. Суд першої інстанції констатував відсутність у матеріалах справи відомостей про взяття на державний облік спірного об`єкта культурної спадщини, а також визначення та внесення до Держгеокадастру охоронних зон пам`ятки археології, їх межі та режими використання в порядку, встановленому чинним законодавством. 20. Водночас місцевий господарський суд визнав неналежним доказом наданий прокурором лист ТОВ «Геоспектор» від 15 листопада 2023 року № 43, оскільки він не є висновком спеціаліста або експерта і не містить вказівки на застосовану методику та її закріплення в затвердженій у встановленому порядку нормативно-технічній документації, не містить джерел використаних вихідних даних. З огляду на викладене дійшов висновку, що прокурор не надав доказів меж пам`ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї ділянки з відповідною площею. 21. Щодо вимог про визнання незаконними та скасування наказу та розпорядження суд першої інстанції зазначив, що позов у цій частині пред`явлений державою до неї самої (в особі Держгеокадастру та РВА), а позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки цей збіг унеможливлює наявність спору. До того ж зазначений наказ та розпорядження вже виконані, а тому вичерпали свою дію повністю після реалізації і оскарженню не підлягають. 22. У частині вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди господарський суд зауважив, що Закон № 1805-III та ЗК України не врегульовують відносини оренди земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам`ятки (як і земель історико-культурного призначення в цілому), та не містять заборону щодо передачі в оренду цих ділянок. Ураховуючи, що цільове використання ділянки (сінокосіння та випасання худоби) не охоплюється наведеною забороною і не передбачає земляних робіт, суд першої інстанції визнав дії орендаря добросовісними, а договори оренди та суборенди, а також спосіб використання земельної ділянки такими, що не порушують права позивача та публічний порядок і не призводять до спричинення шкоди об`єкту культурного призначення. 23. Також суд першої інстанції зазначив, що прокурор пред`явив негаторний позов. Однак у разі втрати публічним власником як фізичного, так і юридичного (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. Тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та забезпечує ефективний захист прав власника. 24. Окрім того, місцевий господарський суд відмовив у задоволенні заяв відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності з огляду на те, що у задоволенні позову було відмовлено з мотивів відсутності порушення права. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 25. Східний апеляційний господарський суд постановою від 02 жовтня 2024 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 20 червня 2024 року у справі № 922/264/24 в частині, позов задовольнив частково, а саме: визнав незаконним та скасував наказ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради спірної земельної ділянки; зобов`язав Люботинську міську раду, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути спірну земельну ділянку державі в особі Харківської ОВА; визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Харківською РДА та ТОВ «Контакт плюс; визнав недійсним договір суборенди земельної ділянки, укладений між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод»; скасував у Реєстрі державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку; скасував державну реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень. У задоволенні іншої частини вимог позову відмовив. 26. Апеляційний господарський суд зазначив, що відсутність встановлених меж історико-культурного зонування або нерозроблення проєкту землеустрою не спростовує приналежність ділянки до земель історико-культурного призначення. Оскільки пам`ятка археології (Городище) занесена до Реєстру, її розташування в межах спірної ділянки (повністю або частково) зумовлює спеціальний режим землекористування незалежно від відомостей кадастру. 27. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав ефективним способом захисту вимогу про скасування наказу Держгеокадастру про передачу землі у комунальну власність оскільки зазначене усуває юридичну невизначеність щодо власника та цільового призначення земель, які за законом не можуть вибувати з державної власності. 28. Так само суд кваліфікував як належний спосіб відновлення прав держави вимоги про скасування у Реєстрі державної реєстрації права власності Люботинської міської ради на спірну земельну ділянку, а також скасування її державної реєстрації в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень, яке поновить права законного розпорядника спірної землі. 29. Оскільки надання в оренду відповідачам земельної ділянки відбулось з порушенням порядку, передбаченого статтями 20, 54 ЗК України, а також спеціальними нормами пункту 13 частини першої статті 6 та статей 18, 24, 25 Закону № 1805-III в редакції, чинній на момент укладення договорів оренди та суборенди, то відповідно до статті 21 ЗК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання цих договорів недійсними. 30. Також апеляційний господарський суд зауважив, що нерозроблення уповноваженим органом проєкту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться пам`ятка археології (Городище), та невнесення до Держгеокадастру меж земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання не свідчить про відсутність цих обмежень та можливість її перебування у комунальній власності, а також у користуванні ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод» за відсутності додержання спеціального порядку передачі. Установивши, що земельна ділянка розташована в межах пам`ятки археології місцевого значення, суд апеляційної інстанції вважав наявними підстави для задоволення вимоги про повернення її відповідачами державі. Водночас суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки пред`явлений прокурором позов є негаторним. 31. Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що повернення земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології національного значення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування земельною ділянкою. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи скаржника (ТОВ «Харківський кінний завод») 32. 04 листопада 2024 року ТОВ «Харківський кінний завод» звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило постанову апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року скасувати, а рішення суду першої інстанції від 20 червня 2024 року залишити без змін. 33. На обґрунтування доводів касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод», визначивши як підстави оскарження пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), зазначило, зокрема, таке. Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави 33.1. Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, визнав достатнім виконання ним лише вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, залишивши поза увагою невиконання прокурором вимог абзацу третього частини четвертої цієї статті. 33.2. Апеляційний господарський суд не мотивував відхилення аргументів ТОВ «Харківський кінний завод» про відсутність у матеріалах справи отриманого позивачем повідомлення прокурора про намір звернутись із позовом у порядку частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, а також не навів мотивів, з яких він прийняв як повідомлення про звернення до суду лист від 06 листопада 2023 року № 62-5137ВИХ-23, в якому прокурор порушував перед Харківською ОВА (суб`єктом, наділеним повноваженнями у сфері земельних відносин щодо земель історико-культурного призначення) питання про надання інформації з метою з`ясування наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру. 33.3. Суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону № 1697-VII та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 907/1034/21. Щодо застосування позовної давності 33.4. Апеляційний господарський суд застосував статті 256, 257, 261, 266, 267 ЦК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 910/248/20, оскільки, задовольняючи вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди, не вирішив по суті клопотання ТОВ «Харківський кінний завод» про застосування наслідків спливу позовної давності. 33.5. Суд апеляційної інстанції посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, за змістом яких обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження наказу Держгеокадастру не є ані негаторним, ані віндикаційним позовом, а тому до цієї вимоги застосовуються загальні положення про позовну давність. Окрім цього, прокурор з пропуском позовної давності заявив вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди, а від нього та позивача не надходило клопотань про поновлення позовної давності чи визнання її причин пропуску поважними. Щодо обраного способу захисту порушених прав 33.6. Апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про можливість застосування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, оскільки не врахував, що у зазначеній справі, на відміну від справи, що переглядається, учасники правовідносин були обізнані про наявність пам`ятки археології, а тому діяли протиправно. Натомість у цій справі жоден з учасників правовідносин не мав можливості висунути обґрунтований сумнів щодо порушень законодавства під час відведення земельної ділянки та передачі її з державної в комунальну власність. Водночас апеляційний суд не надав оцінки аргументам відповідачів про те, що про існування спірного об`єкта культурної спадщини їм стало відомо лише після отримання позову. 33.7. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону № 1805-III, оскільки не врахував, що держава не виконала своїх обов`язків, передбачених частиною першою статті 34 цього Закону, що спричинило необізнаність учасників спірних правовідносин про розташування на земельній ділянці пам`ятки археології. Держава звернулась із позовом, спрямованим на усунення порушень, які виникли лише через її поведінку. 33.8. Апеляційний господарський суд неправильно застосував статті 203, 215 ЦК України та безпідставно визнав недійсними договори оренди та суборенди. Закон № 1805-III та ЗК України не містять заборон щодо передачі в користування (оренду) земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам`ятки, а матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря та суборендаря. Щодо принципів правової визначеності та належного урядування 33.9. Апеляційний господарський суд не дослідив ролі держави у спричиненні порушення її прав та неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону № 1805-III. Водночас положення цієї статті імперативно визначають, що землі, на яких розташовані пам`ятки археології, повинні перебувати в державній власності. Задля забезпечення цієї мети законодавець визначив можливість вилучення (викупу) таких земель у державну власність. Зазначена норма передбачає кінцеву мету знаходження земель під пам`ятками в державній власності, а також способи досягнення цієї мети. Натомість землі, вибуття яких не супроводжується ознакою протиправності, повинні вилучатися (викуповуватися) у державну власність. Такий підхід відповідає принципам справедливості та юридичної визначеності. 33.10. Суд апеляційної інстанції мав керуватись метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та принципами правової визначеності й належного урядування, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди та суборенди і дозволити користуватися земельною ділянкою до закінчення строку дії цих договорів за умови, що орендар виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини. До того ж у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, на яку покликався суд апеляційної інстанції, питання недійсності договору оренди не було предметом касаційного перегляду. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи (Держгеокадастр) 34. Держгеокадастр вважає, що прокурор не дотримався визначеної статтею 23 Закону № 1697-VII процедури для отримання повноважень на захист у суді інтересів держави. 35. Також Держгеокадастр зазначає про відсутність доказів меж пам`ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки площею 34,5883 га державі, що створює загрозу безпідставного вибуття земельної ділянки сільськогосподарського призначення із комунальної власності. Крім того, за твердженням відповідача, інформація про спірний об`єкт культурної спадщини не була внесена до картографічних матеріалів та не відображена в планах землекористування. При цьому держава в особі Харківської ОВА не виконала пункту 4 наказу Міністерства культури та інформаційної політики від 03 вересня 2020 року, за яким повинна була протягом одного місяця визначити межі та режими використання території пам`ятки. Наведене спричинило необізнаність Держгеокадастру про спірний об`єкт культурної спадщини та його межі. (Люботинська міська рада) 36. Люботинська міська рада зазначає, що на її території землі історико-культурного призначення не обліковуються, проєктами землеустрою у порядку, визначеному чинним законодавством, не встановлені, а в матеріалах справи немає доказів того, що на земельній ділянці знаходиться пам`ятка археології (Городище), а також доказів встановлення її меж та визначення площі. (Департамент культури і туризму Харківської ОВА) 37. Департамент зазначає, що до затвердження проєктів землеустрою щодо організації встановлення меж територій історико-культурного призначення межі території пам`ятки визначаються відповідно до описів, рекомендованих в обліковій документації. Водночас з порівняльного аналізу доданих до справи картографічних матеріалів облікової документації на спірний об`єкт та даних Держгеокадастру про розташування земельної ділянки слідує її розташування в межах території пам`ятки археології (Городища). 38. Крім того, відсутність розробленої науково-проєктної документації з визначення меж території пам`ятки археології пов`язана з відсутністю Порядку визначення меж та режимів використання території пам`ятки та затвердження науково-проєктної документації, який мав бути встановлений Кабінетом Міністрів України. Водночас законодавством передбачено, що в разі відсутності науково-проєктної документації визначення меж використовуються межі території пам`ятки, визначені відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів меж. (Харківська обласна прокуратура) 39. Прокуратура зазначила, що прокурор вжив усіх необхідних заходів щодо повідомлення уповноваженого органу про виявлені порушення законодавства при розпорядженні спірною земельною ділянкою, а підставою для реалізації представницьких функцій прокурора слугувала усвідомлена пасивна поведінка цього органу. 40. Окрім того, прокуратура зауважує, що Городище є пам`яткою культурної спадщини як відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», так і Закону № 1805-III, а земельна ділянка, на якій розміщена ця пам`ятка, є землею історико-культурного призначення. Водночас скаржник не спростував, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства, яке є чітким, однозначним і зрозумілим та встановлює заборону на використання всупереч цільовому призначенню земель, на яких розташовані пам`ятки археології. Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 41. Ухвалою від 29 квітня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20. 42. Колегія суддівКасаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, зауважила, що у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 Касаційний цивільний суду у складі Верховного Суду сформував підхід, за яким зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, і в цьому разі належним способом захисту є негаторний позов. 43. Однак колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не погоджується з цим підходом Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та вважає, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в Реєстрі), для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника, адже гарантуватиме особі повне відновлення порушеного права, відновить право володіння позивача його майном. 44. На переконання колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)]. Висновки про те, що ефективним способом захисту права власності є вимога про витребування земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, у порядку, передбаченому статтею 387 ЦК України, сформульовані також у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 748/1536/20. 45. Водночас колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зауважує, що подібні справи перебувають на розгляді не лише в суді касаційної інстанції, а й у судах першої та апеляційної інстанцій; такі спори можуть виникати і в майбутньому. Тож судове рішення Великої Палати Верховного Суду є необхідним для розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки ця справа стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, збереження яких становить підвищений суспільний інтерес. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 46. 04 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою скасувала постанову Східного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року та направила справу № 922/264/24 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 47. Постанова Великої Палати Верховного, з-поміж іншого, мотивована так. Щодо ефективного способу захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології 47.1. Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов. 47.2. У разі включення певного об`єкта до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, а також у випадку його включення до переліку пам`яток місцевого, загальнодержавного значення тощо особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об`єктом культурної спадщини. 47.3. Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Тож Велика Палата Верховного Суду не бачить підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20. Щодо оренди та суборенди 47.4. Держава як орендодавець погодила передачу земельної ділянки в суборенду, тобто погодила наявність суборенди, а тому суборендар є учасником спірних правовідносин. Оскільки право суборенди зареєстроване в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру», держава визнає таке право суборенди та надає йому статус охорони. 47.5. Крім того, враховуючи те, що Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської ОВА в позові визначила суборендаря як відповідача, держава сама фактично визначила його статус як учасника спірних правовідносин. 47.6. Суборендар має право на захист свої майнових прав і від орендодавця і від власника земельної ділянки. Щодо суті скарги 47.7. Невстановлення меж історико-культурного зонування пам`ятки не дає підстав стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення. 47.8. Для вирішення питання у справі, що переглядається, та за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). 47.9. Водночас вирішення таких спорів та виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, тому є доцільним отримання висновку експерта. 47.10. Не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, зобов`язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним. 47.11. Апеляційний господарський судне взяв до уваги принцип належного урядування та не врахував, що лише невелика частина площі, переданої в оренду, відноситься до пам`ятки археології (Городища), тому позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 48. З огляду на наведені вище заперечення щодо сформульованих Великою Палатою Верховного Суду висновків у цій справі вважаю за необхідне в окремій думці зосередити увагу на таких питаннях. Щодо доводів касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод» та повноти їх оцінки 49. Зі змісту касаційної скарги ТОВ «Харківський кінний завод» вбачається, що відповідач 2 обґрунтував наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та залишення рішення місцевого господарського суду без змін, посилаючись, зокрема, на такі доводи: відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави через невиконання ним вимог абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, що залишив поза увагою суд апеляційної інстанції; задоволення судом апеляційної інстанції позову без вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними; залишення апеляційним господарським судом без належної уваги, що під час відведення земельної ділянки та її передачі з державної в комунальну власність жоден з учасників правовідносин не знав і не міг знати про наявність на цій ділянці пам`ятки археології; безпідставність визнання судом апеляційної інстанції договорів недійсними, оскільки чинне законодавство не містить прямої заборони щодо передачі в оренду земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам`ятки; порушення принципів правової визначеності та належного урядування, оскільки суд апеляційної мав керуватися метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди й суборенди. Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині оцінки аргументів учасників справи 50. Відповідно до положень підпункту «а» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу. 51. Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте, зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. 52. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03 липня 2014 року у справі «Мала проти України», заява № 4436/07, від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», заява № 5231/04). 53. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, наданих сторонами [рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands)]. 54. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду [рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) та у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 року]. 55. У рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» (Kraska v. Switzerland) вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. 56. У рішенні від 24 листопада 2024 року у справі «Гадасюк проти України» (Case of Gadasyuk v. Ukraine), ухваленому за результатами розгляду заяви № 39366/23, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення. 57. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов`язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, викладені заявницею. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення. 58. Утім, на мою думку, постанова Великої Палати Верховного Суду не повною мірою відповідає вимогам частини першої статті 315 ГПК України, оскільки не містить мотивів прийняття або відхилення важливих аргументів, викладених у касаційній скарзі. Щодо представництва прокурором інтересів держави 59. Як зазначалось, у поданій касаційній скарзі скаржник наголошував, що апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону № 1697-VII та не врахував висновків Верховного Суду. Також скаржник акцентував на відсутності доказів отримання позивачем повідомлення прокурора в порядку статті 23 Закону № 1697-VII про намір звернутися з позовом до суду. 60. Вважаю, що дотримання цих вимог є не лише формальним виконанням визначеної законом процедури, а й гарантією від необґрунтованого втручання прокуратури в діяльність органів суб`єктів владних повноважень. 61. Однак, попри те, що скаржник акцентував увагу в касаційній скарзі та відповідні аргументи, були безпосередньо наведені в самій постанові, Велика Палата Верховного Суду оминула увагою та оцінкою доводи скаржника, які ґрунтувалися на твердженнях про формальний підхід суду апеляційної інстанції до перевірки підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі. Щодо застосування позовної давності 62. Також окремої уваги заслуговували доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд фактично ухилився від вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними, які Велика Палата Верховного Суду залишила без оцінки. Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині вказівок, що має виконати суд апеляційної інстанції 63. Згідно з підпунктом «г» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема, дій, що їх повинні виконати суди першої та (або) апеляційної інстанцій у разі скасування судового рішення і передачі справи на новий розгляд. 64. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для судів першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 316 ГПК України). 65. Звертаю увагу на те, що повторний розгляд справи відрізняється від первинного необхідністю усунення допущених при судовому розгляді порушень чи виниклих недоліків. 66. Тобто суд касаційної інстанції, встановивши під час касаційного перегляду справи відповідні порушення чи недоліки в ухваленій постанові про направлення справи на новий розгляд, акцентує на них увагу та зазначає порядок їх усунення, який пов`язаний з необхідністю проведення нового розгляду справи. Якщо для правильного вирішення справи необхідно встановити певні обставини і перевірити докази, то касаційний суд повинен конкретизувати, що саме потрібно встановити та які докази дослідити. 67. Однак мотивувальна частина ухваленої постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі вимогам повноти та чіткості не відповідає. 68. Дійсно, Велика Палата Верховного Суду в ухваленій постанові обґрунтовано зауважила, що зобов`язання відповідачів повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. 69. Водночас, на моє переконання, Велика Палата Верховного Суду мала б дати вичерпні відповіді на питання способу реалізації пропорційного втручання держави, зокрема, щодо частини земельної ділянки площею близько 29,08 га, яка не належить до земель історико-культурного призначення. 70. Вважаю, що Велика Палата Верховного Судумала врахувати принцип favor contractus (сприятливості до договору) та чітко зазначити про можливість збереження чинності договорів оренди / суборенди щодо тієї частини земельної ділянки (а це близько 84 % загальної площі ділянки), яка не має відношення до пам`ятки археології. 71. На мою думку, Великій Палаті Верховного Суду потрібно було роз`яснити, що наведене може бути реалізоване шляхом внесення змін до умов договорів оренди / суборенди щодо площі та конфігурації об`єкта оренди з одночасним пропорційним (pro rata) зменшенням розміру орендної плати на підставі частини четвертої статті 762 ЦК України. Подібне забезпечило б баланс між захистом культурної спадщини та стабільністю господарських правовідносин, не покладаючи на орендаря / суборендаря надмірний тягар через повне припинення користування тією частиною ділянки, правовий режим якої не є спірним. 72. Залишення поза увагою цього питання фактично ставить орендаря / суборендаря у стан правової невизначеності щодо юридичної долі договорів оренди / суборенди в частині площі, яка не охоплюється пам`яткою археології, та легітимності користування рештою землі (близько 29,08 га, тобто 84 % загальної площі ділянки), внаслідок чого покладає на користувачів земельної ділянки надмірний несправедливий тягар через непередбачуваність господарського планування, доцільності інвестування та подальшої експлуатації цієї ділянки. 73. Подібне вочевидь не лише не сприяє стабільності цивільного обороту, а й фактично відкладає вирішення спору на майбутнє, оскільки безсумнівно змушуватиме сторони ініціювати нові судові процеси для врегулювання умов користування рештою землі, яка не належить до земель історико-культурного призначення. Такий підхід прямо суперечить принципу процесуальної економії, який вимагає від суду під час розгляду справи забезпечити остаточне вирішення спору, щоб сторонам не доводилося знову звертатися до суду для врегулювання відносин, які сутнісно випливають із цього ж самого конфлікту (зокрема, щодо встановлення умов користування рештою землі, зміни площі чи перерахунку орендної плати). 74. Тому залишення без належної уваги питання стабільності договірних відносин щодо тієї частини земельної ділянки, на якій не розташована пам`ятка археології, безумовно створює подальше підґрунтя для неоднозначного розуміння судового рішення під час його виконання. 75. Також, на мою думку, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду для забезпечення повноти судового захисту та правової визначеності повинна була не лише містити висновок про необхідність ідентифікації спірної земельної ділянки (ідентифікації її координат), а й визначати порядок (алгоритм) виділення зазначеної ділянки в окремий об`єкт цивільних прав. 76. Вважаю, що відсутність у постанові висновків про порядок формування нового об`єкта цивільних прав (шляхом поділу чи виділу) створює ризики невиконуваності судового рішення та ініціювання нових судових спорів щодо меж і площі земельної ділянки, що прямо суперечить принципу правової визначеності. 77. Окрім того, відсутність формулювання прямих та безумовних вказівок суду апеляційної інстанції може призвести до повторення помилок під час нового розгляду, повторного направлення справи на новий розгляд і, як наслідок, затягування вирішення справи. 78. Тож направлення справи на новий розгляд без вирішення питання правового статусу «залишку» земельної ділянки та порядку (алгоритму) трансформації земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об`єкт цивільних прав не забезпечує виконання завдання господарського судочинства ефективного захисту порушених прав. 79. Тому, на моє переконання, під час направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не можна було оминути порядку виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки після її ідентифікації. Вважаю, що мотивувальна частина постанови мала бути доповнена висновками щодо порядку (алгоритму) набуття зазначеною земельною ділянкою статусу обєкта цивільних прав. 80. За загальним правилом рішення суду про повернення спірної земельної ділянки державі може бути виконане в добровільному порядку або в порядку примусового виконання, визначеному Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон № 1404-VIII). Щодо добровільного виконання боржником рішення суду про повернення спірної земельної ділянки історико-культурного призначення 81. У випадку добровільного виконання відповідачем (боржником) рішення суду він має на підставі розробленої відповідно до статті 56 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (далі Закон № 858-IV) технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки здійснити поділ земельної ділянки (або за домовленістю позивач з подальшою компенсацією йому відповідних витрат відповідачем) та передати на підставі акта приймання-передачі (чи будь-якого іншого акта) спірну земельну ділянку (вже сформовану як нову ділянку) позивачу. 82. Для практичної реалізації цього порядку необхідними є лише наявність волі відповідача (боржника) на повернення спірної земельної ділянки, яка складає частину орендованої ним ділянки. Щодо примусового виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки історико-культурного призначення 83. За відсутності добровільних дій відповідача (боржника) з виконання рішення суду про повернення спірної земельної ділянки його виконання здійснюється в порядку примусового виконання, визначеному Законом № 1404-VIII. 84. Подібний порядок відповідно до статті 18 Закону № 1404-VIII передбачає обов`язком державного / приватного виконавця вжиття передбачених цим Законом заходів для примусового виконання судового рішення про зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу та передачу її позивачу, яке згідно з пунктом 3 частини першої статті 10, частиною першою статті 60 згаданого вище Закону здійснюється шляхом вилучення в боржника і передачі стягувачу предметів, зазначених у рішенні, про що виконавець складає акт передачі. 85. Таке вилучення може передбачати замовлення державним / приватним виконавцем технічної документації із землеустрою щодо поділу відповідної земельної ділянки (стаття 56 Закону № 858-IV), для чого виконавець вправі залучати в установленому порядку відповідних експертів, спеціалістів, яких Закон № 1404-VIII відносить до учасників виконавчого провадження (стаття 14, пункт 15 частини третьої статті 18). 86. Участь залучених виконавцем експертів, спеціалістів у виконавчому провадженні передбачає можливість отримання винагороди за надані ними послуги (виконані роботи), яка відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 20 Закону № 1404- VIII належать до витрат виконавчого провадження. 87. Вважаю, що за наслідком вжитих виконавцем наведених заходів земельна ділянка буде зареєстрована в Державному земельному кадастрі за позивачем, а відповідні витрати виконавчого провадження, в тому числі пов`язанні із залученням експертів, спеціалістів, згідно зі статтею 42 Закону № 1404-VIII будуть здійснені за рахунок авансового внеску стягувача, а також стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. 88. До того ж у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб`єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов`язаний додатково здійснити авансування таких витрат. У разі перебування виконавчого провадження на виконанні у приватного виконавця авансування стягувачем зазначених витрат виконавчого провадження є обов`язковим лише на вимогу приватного виконавця (стаття 43 Закону № 1404-VIII). ВИСНОВКИ 89. У цілому погоджуючись із висновками Великої Палати Верховного Суду щодо непропорційності втручання у майнові права орендаря / суборендаря, а також із висновками щодо розгляду справи по суті та направлення її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була: 1) надати оцінку усім важливим доводам касаційної скарги відповідача 2, зокрема щодо залишення судом апеляційної інстанції без належної уваги аргументів про неправильне застосування статті 23 Закону № 1697-VII та відсутність у прокурора підстав для звернення з позовом до суду, недотримання прокурором порядку повідомлення позивача про звернення з позовом до суду, а також ухилення апеляційного господарського суду від вирішення по суті клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності; 2) доповнити мотивувальну частину постанови та сформулювати висновки: щодо способу реалізації пропорційності втручання держави, зазначивши, що захист археологічної спадщини шляхом часткового вилучення землі не повинен супроводжуватися дестабілізацією господарської діяльності орендаря на решті площі земельної ділянки, на якій не розташована пам`ятка археології, також констатувавши про збереження чинності договору оренди / суборенди щодо решти площі земельної ділянки, на якій не розташована пам`ятка археології національного значення, та про наявність права в орендаря на зменшення орендної плати за частиною четвертою статті 762 ЦК України пропорційно до залишеної у його користуванні площі земельної ділянки (у разі задоволення негаторного позову прокурора). щодо порядку (алгоритму) здійснення трансформації земельної ділянки історико-культурного призначення в окремий об`єкт цивільних прав. Суддя О. О. Банасько Джерело:ЄДРСР 135589937

Це наша справа де суд як першої, так і апеляційної інстанції визнали військову невинною у самовільному залишені частини. Командир частини, маючи на меті помститись за викриття його оборудок у шпиталі, вирішив, як на мене, просто помститись і вигада злочин. Суд апеляційної інстанції зазначив: Отже, встановлені обставини підтверджують реальну неможливість ОСОБА_7 повернутися на службу для продовження несення відповідних обов'язків. При дослідженні інформації, отриманої на підставі ухвали суду від 06.06.2024, від операторів телекомунікаційних послуг ПрАТ «Київстар», ПрАТ «ВФ Україна», ТОВ «лайфселл», щодо з'єднання абонента із номерами мобільних телефонів, які належать ОСОБА_7 у період часу з 24.02.2022 по 01.05.2022 року встановлено, що обвинувачена дійсно комунікувала як із співробітниками лабораторного відділення, так і з своїм безпосереднім керівником завідуючою лабораторним відділенням ОСОБА_17 , зокрема і 15 березня 2022 року, а відтак остання була обізнана про наявність об'єктивних причин, які перешкоджали обвинуваченій повернутися до служби в госпіталі. Ці висновки апеляційного суду посилюються тим, що вже у рапорті за підписом ОСОБА_17 від 17.03.2022 року вказано, що молодший сержант ОСОБА_7 відсутня на службі і перебуває за межами міста. А отже, принаймні безпосередній керівник ОСОБА_7 завідуюча лабораторією ОСОБА_17 достеменно була обізнана про те, де та за яких обставин перебуває ОСОБА_7 , а відсутність аналогічних рапортів у період з 12 по 16 березня 2022 року щодо відсутності обвинуваченої за місцем служби однозначно свідчить про те, що ОСОБА_7 отримала дозвіл на залишення військової частини, а відтак, її дії не є самовільним залишенням військової частини. За вказаних обставин, суд першої інстанції обґрунтовано надав оцінку показанням свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_11 та не взяв до уваги їх показання в частині того, що ОСОБА_7 не мала дозволу покинути розташування військового госпіталю. Більше того, з показань свідка ОСОБА_11 слідує, що за результатами службового розслідування було встановлено відсутність ОСОБА_7 з 12.03.2022 року, проте такі показання суперечать усім матеріалам службового розслідування, зокрема витягам з наказам, які підписані безпосередньо ОСОБА_11 , як командиром військової частини НОМЕР_1 , поясненням відібраним від працівників лабораторного відділення та юрисконсульта військового госпіталю, а також акту службового розслідування, який зокрема, грунтується на рапортах завідувачки лабораторного відділення. Отже, взаємовиключність показань командира військової частини з документами, які ним же підписані під час службового розслідування, а також частина його показань, якими він стверджує, що нікому не дозволяв покидати госпіталь, а потім вказав, що військову частину могли покидати лише цивільні з дозволу безпосередніх керівників, вказують на суперечність таких показань та неузгодженість з іншими дослідженими судом доказами. Таким чином, суд першої інстанції надав належну оцінку усім доказам по справі відповідно до вимог ст.94 КПК України та прийшов до обгрунтованого висновку, що у судовому засіданні не було доведено поза розумним сумнівом, що в діях ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, у вчиненні якого вона обвинувачується.

Справа № 750/7069/23 Головуючий у І інстанції ОСОБА_1 Провадження № 11-кп/4823/110/26 Категорія - ч. 5 ст. 407 КК України. Доповідач ОСОБА_2 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Чернігівського апеляційного суду в складі: Головуючого-суддіОСОБА_2 суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 секретарів судового засідання ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за участі сторін кримінального провадження: обвинуваченої ОСОБА_7 її захисників адвокатів ОСОБА_8 , ОСОБА_9 прокурора ОСОБА_10 Розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 62022100150000014 від 28 березня 2022 року, за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_10 на вирок Деснянського районного суду м.Чернігова від 07 липня 2025 року, щодо ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки с. Чорнотичі Сосницького району, Чернігівської області, громадянки України, з вищою освітою, заміжньої, яка має на утриманні неповнолітню дитину, 2007 року народження, а також батька пенсіонера, 1948 року народження, зареєстрованої та фактично проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, В С Т А Н О В И Л А : Цим вироком ОСОБА_7 визнана невинуватою та виправдана у пред'явленому обвинуваченні за ч.5 ст. 407 КК України за недоведеністю в її діянні даного складу злочину. Органами досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, за наступних обставин. Відповідно ст. 1 Закону України «Про оборону України» воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. 24.02.2022 Президентом України видано Указ «Про введення воєнного стану в України» №64/2022, затверджений Законом №2102-ІХ від 24.02.2022, у зв'язку з чим почав діяти воєнний стан на території України. Наказом начальника 407 військового госпіталю (військової частини НОМЕР_1 ) №4-РС від 29.09.2016 молодшого сержанта ОСОБА_7 прийнято на військову службу за контрактом та призначено на посаду лаборанта Лабораторного відділення НОМЕР_2 військового госпіталю (на 200 ліжок) ІНФОРМАЦІЯ_2 (на 475 ліжок) та наказом начальника НОМЕР_2 військового госпіталю (військової частини НОМЕР_1 ) №209 від 29.06.2016 ОСОБА_7 зараховано до списків особового складу вказаної військової частини та на всі види забезпечення. Під час проходження військової служби за контрактом молодший сержант ОСОБА_7 відповідно до положень Військової присяги та вимог ст.ст. 11, 16 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України, ст.ст. 1, 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, зобов'язана свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, беззастережно виконувати накази командирів (начальників) і захищати їх у бою, як святиню оберігати Бойовий Прапор своєї частини, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, знати та виконувати свої обов'язки та додержуватися вимог статутів Збройних Сил України, знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно, виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених за посадою. У свою чергу, військовослужбовець військової служби за контрактом молодший сержант ОСОБА_7 , грубо порушуючи встановлений у Збройних силах України порядок проходження військової служби, 12.03.2022 близько 10 год. 00 хв. в порушення вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, п. п. 1,2 ст. 1, п.4 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 1, 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, достовірно знаючи, що вона є військовослужбовцем і повинна проходити військову службу у НОМЕР_2 військовому госпіталі (військовій частині НОМЕР_1 ), діючи з прямим умислом, з особистих мотивів, з метою тимчасового ухилення від військової служби, в умовах воєнного стану, незаконно припинила виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, території цілісності України та самовільно залишила НОМЕР_2 військовий госпіталь військову частину НОМЕР_1 , розташовану у АДРЕСА_2 (адреса не розголошується). 01.04.2022 молодший сержант ОСОБА_7 прибула до Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», що знаходиться у м. Києві (адреса не розголошується), та приступила до виконання обов'язків військової служби. Так, військовослужбовець військової служби за контрактом молодший сержант ОСОБА_7 внаслідок самовільного залишення НОМЕР_2 військового госпіталю військової частини НОМЕР_1 , обов'язки військової служби з 10 години 00 хвилин 12.03.2022 по 31.03.2022 включно не виконувала, будь-яких заходів для повернення на службу та продовження несення відповідних обов'язків у зазначений період часу не вживала, а займалась особистими справами, не пов'язаними з проходженням військової служби. В апеляційній скарзі прокурор просить вирок суду щодо ОСОБА_7 скасувати, через невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, через істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та через неправильне застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_7 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України та призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Мотивує тим, що за клопотанням сторони обвинувачення, судом допитані свідки, показання яких у своїй сукупності з іншими письмовими доказами беззаперечно підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення. Переконаний, що прокурором здійснено детальний аналіз долучених та досліджених доказів, однак аналіз здійснений судом не спростував цих доводів та на порушення ст. 94 КПК України, судом взагалі не була надана оцінка доказам сторони обвинувачення, в основу виправдувального вироку покладені суперечливі показання обвинуваченої та свідків. Усупереч показанням обвинуваченої, прокурор зазначає, що будучи обізнаною про порядок проходження служби, ОСОБА_7 дозволів від начальників на залишення військової частини не отримувала, які і мали право визначати порядок проходження військової служби. Більше того, вона до них і не зверталась. Звертає увагу на те, що з показань самої обвинуваченої слідує, що вона була обізнана про те, що є єдиним військовослужбовцем у лабораторному відділенні, начальник якого не була військовослужбовцем, а відтак не мала права приймати рішення, віддавати накази та доводити їх. При цьому сама ОСОБА_7 підтвердила, що до командирів та начальників не зверталась взагалі, а графіки чергування фактично встановлені усно та спільно з цивільними працівниками лабораторного відділення та не затверджувалися командуванням військової частини. Крім цього, сама обвинувачена вказала, що нестатутні заходи впливу до неї не застосовувались, однак вона не бажала перебувати у військовій частині. Отже, вбачається, що не отримавши дозвіл від командирів на залишення військової частини, обвинувачена самостійно залишила частину. Апелянт переконаний, що висновки суду про те, що обвинувачена мала поважні причини неприбуття на службу до військової частини, виходять за межі обставин, що встановлюються у даному кримінальному провадженні, відповідно до висунутого обвинувачення та не мають відношення до вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, що полягає у самовільному залишенні військової частини. Вказані обставини свідчать про те, що суд не здійснив всебічної, повної та неупередженої оцінки доказів, а його висновки не відповідають фактичним обставинам справи. Крім того, показання самої обвинуваченої не узгоджуються з показаннями наданими свідками ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , щодо відсутності у її діях складу кримінального правопорушення, та не підтверджуються показаннями ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 . За таких обставин, вважає прокурор, ці показання є лише захисною версією, спрямованою на уникнення відповідальності. Разом з тим, у вироку суду показання свідків оцінені неправильно, оскільки твердження сторони захисту узгоджується з самими показаннями викладеними у рішенні. При цьому прокурор звертає увагу на показання свідка ОСОБА_13 , який вказав, що накази видавалися виключно у письмовій формі, але про факти надання командуванням дозволів покидати військову частину свідку не відомо. В той же час свідок підтвердив відповідність проведення службового розслідування вимогам нормативно-правових та підзаконних актів. Свідок ОСОБА_12 повідомив, що військовослужбовцям було заборонено покидати військову частину, а про факт відсутності ОСОБА_7 було подано рапорт і за вказаним фактом розпочато службове розслідування. Свідок ОСОБА_11 вказав, що дозволу на залишення військової частини обвинуваченою він не надавав і ОСОБА_7 такого дозволу не запитувала. Свідок ОСОБА_14 вказала, що станом на березень 2022 року військовослужбовцям було заборонено покидати територію військової частини і дозвіл міг надати виключно командир в/ч НОМЕР_1 . Звертає увагу прокурор і на показання свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , які працювали разом з ОСОБА_7 та вказали, що остання була єдиним військовослужбовцем у лабораторному відділенні, проте їм не відомо чи отримувала обвинувачена дозвіл командира в/ч залишити військову частину. Свідок ОСОБА_17 , яка працювала на посаді начальника лабораторного відділення, вказала, що станом на березень 2022 року, виключно командир в/ч міг надавати дозвіл військовослужбовцям на залишення військової частини. Також свідок вказала, що з дозволу командування в/ч були складені графіки чергувань, відповідно до яких персонал заступав на добові чергування у визначену дату. Також вказала, що на нараді командир довів до відома підлеглих, що всі працівники можуть ходити додому. При цьому прокурор вважає, що при зверненні обвинуваченої до свідка ОСОБА_17 остання лише висловила своє припущення, що всім можна виходити за межі військової частини. Однак, як зауважує прокурор, суд не навів категоричних тверджень про надання дозволу обвинуваченій залишати військову частину командуванням цієї частини та взяв до уваги лише припущення свідка, яка не є начальником ОСОБА_7 та немає повноважень визначати характер та особливості проходження військової служби військовослужбовцем, до яких і відноситься ОСОБА_7 . При цьому прокурор звертає увагу на показання свідка ОСОБА_18 , яка повідомила, що ОСОБА_7 зверталась до ОСОБА_17 і остання інформувала її, що можна іти додому, оскільки усіх відпустили. Натомість, стверджує апелянт, суд першої інстанції вказав, що свідок зазначив про те, що командир відпустив обвинувачену з військової частини. За вказаних обставин, прокурор вважає, що суб'єктивне твердження начальника лабораторного відділення військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_17 про те, що військовослужбовцю ОСОБА_7 командиром в/ч встановлений порядок проходження військової служби, як і цивільному персоналу, не співвідноситься з фактичними обставинами справи та встановленим порядком проходження військової служби. Обвинувачена як військовослужбовець не підпорядковувалась ОСОБА_17 з питань проходження військової служби. При цьому обвинувачена не звернулась до командування в/ч за дозволом на вибуття, а вчинила це самовільно. Також вважає, що суд частково спотворив показання цього свідка, яка вказала, що про особисті обставини обвинуваченої дізналася з телефонної розмови вже після того, як ОСОБА_7 вибула за межі військової частини. Автор скарги вважає безпідставним те, що суд критично віднісся до показань свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 та не взяв до уваги відомості, які прямо вказують на вчинення обвинуваченою кримінального правопорушення. При цьому не зазначив, чому факт перебування свідків на військовій службі у військовій частині, де обвинувачена вчинила кримінальне правопорушення, є підставою сумніватися у достовірності змісту таких показань. Також вважає, що судом безпідставно не враховані результати службове розслідування від 26.03.2022 року та наказ командира в/ч НОМЕР_1 №53 від 26.03.2022 про його затвердження, та, як наслідок відомості викладені у них, згідно з якими комісія військової частини НОМЕР_1 дійшла висновку, що відсутність обвинуваченої у військовій частині була безпідставною. Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав вимоги апеляційної скарги про скасування виправдувального вироку та постановлення обвинувального вироку, обвинувачену та її захисників. які заперечували проти аргументів прокурора та вважали виправдувальний вирок законним та обґрунтованим, повторно допитавши обвинувачену, свідків, дослідивши письмові докази, зібрані у кримінальному провадженні, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення. Згідно з диспозицією ст. 407 КК України є дві форми вчинення кримінального правопорушення це самовільне залишення військової частини та нез'явлення вчасно на службу без поважних причин. Залишення військовослужбовцем без відповідного дозволу території розташування військової частини або місця служби, нез'явлення його вчасно без поважних причин на службу є грубим порушенням військової дисципліни, оскільки військовослужбовець не може виконувати своїх обов'язків. Об'єктом злочину є установлений порядок проходження військової служби, який зобов'язує військовослужбовців строкової служби постійно перебувати в розташуванні військової частини чи місця служби, а офіцерів, прапорщиків, військо¬вослужбовців за контрактом - у службовий час і не залишати їх без дозволу відповід¬ного начальника Наказом начальника НОМЕР_2 військового госпіталю (військової частини НОМЕР_1 ) №4-РС від 29.09.2016 молодшого сержанта ОСОБА_7 було прийнято на військову службу за контрактом та призначено на посаду лаборанта Лабораторного відділення НОМЕР_2 військового госпіталю (на 200 ліжок) ІНФОРМАЦІЯ_2 (на 475 ліжок) та наказом начальника НОМЕР_2 військового госпіталю (військової частини НОМЕР_1 ) №209 від 29.06.2016 ОСОБА_7 зараховано до списків особового складу вказаної військової частини та на всі види забезпечення (том №1, а.с.124-125,126-127). Загальновідомо, що 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення військ РФ на територію України, зокрема на Чернігів були скинуті бомби, здійснювалися обстріли міста з артилерії. Згідно показань колишнього начальника військового госпіталю свідка ОСОБА_11 , відразу після початку повномасштабного вторгнення ворога, він підняв по тривозі увесь особовий склад, зібрав керівників підрозділів і повідомив, що усі переходять на казармений режим та виконують свої безпосередні обов'язки. Ніхто не мав права покидати територію госпіталю. Усі виконували однакову роботу, як військові, так і цивільні. Дозволу покинути госпіталь обвинуваченій ОСОБА_7 він не надавав і вважає, що такий дозвіл не мала права надати завідувачка лабораторією, безпосередній керівник лабораторії ОСОБА_17 . Обвинувачена ОСОБА_7 підтвердила показання начальника госпіталю в тій частині, що був оголошений казармений режим, чоловік пішов в територіальну оборону захищати м. Чернігів, вона змушена була забрати доньку 2007 року народження, до себе у госпіталь, оскільки місто обстрілювали та бомбили, а дитина залишалася сама у квартирі. З 01.03.2022 керівництво госпіталю почало виганяти дитину, наполягали навіть на її звільненні. 07.03.2022 вона передала дитину волонтеру, який відвіз дівчинку в село Чорнотичі Сосницького району, де проживає її батько. 11.03.2022 на нараді начальник госпіталю ОСОБА_11 надав розпорядження, щоб відпускати всіх по домівках, щоб виходили лише за графіком. Відпускали всіх, і цивільних, і військовослужбовців, щоб не було скупчення людей і зайвих витрат. Про це сказала ОСОБА_17 після наради у командира «особисто командир сказав, щоб всі уходили і щоб ОСОБА_21 тут не було». Рапорт не вимагався на залишення частини, а тому вона з таким і не зверталась. ОСОБА_17 , як її безпосередній керівник, передала наказ командира про дозвіл на залишення частини після чергування, який стосувався усіх. Вони склали графік чергування, і згідно графіку вона чергувала першою. Оскільки у батька значно погіршилося стан здоров'я і з ним була дитина, то ОСОБА_7 після чергування вирішила поїхати до них. До села добирались на човні через річку ОСОБА_22 , так як було відсутнє транспортне сполучення. 12.03.2022 вона покинула територію госпіталю після чергування згідно розпорядження командира. Наступне чергування згідно з графіком було 16.03.2022, але вона одразу замінилась з ОСОБА_23 за її згодою до 19.03.2022, і була впевнена, що повернеться таким же шляхом через волонтерів. При цьому не ховалась і постійно була на зв'язку, але через обстріли не могла повернутися. Зв'язок із співробітниками лабораторії був постійний і всі знали, де і чому перебуває ОСОБА_7 . Увесь час намагалась повернутись, але дороги були перекриті до Чернігова, мости підірвані, велися активні бойові дії. Оскільки до Чернігова неможливо було доїхати, приблизно 28-29 березня, разом з донькою, вони виїхала до м. Києва, де за згодою зав. лабораторії Київського військового госпіталю почала працювати лаборантом. 13.04.2022 вона повернулася у м. Чернігів але на територію госпіталю її не впустили, оскільки була виключена з частини, а потім дізналась, що вважається як така, що самовільно залишила військову частину. Самовільне залишення частини полягає у тому, що офіцер, прапорщик, військовослужбовець за контрактом у службовий час, а військовослужбовець строкової служби в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника. Під військовою частиною слід розуміти територію у межах казарменого, табірного, похідного чи бойового розташування частини. Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу, і тому поняття військової частини і місця служби звичайно збігаються. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати військові обов'язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира (начальника). Ними вважаються, наприклад, місця виконання службових завдань або господарських робіт поза розташуванням частини, проведення навчальних занять або культурно-масових заходів, пересування у складі команди - ешелон, поїзд, колона тощо. Для складу злочину, передбаченого ст. 407 КК, необхідно, щоб залишення військової частини або місця служби мало самовільний характер, тобто було вчинене без дозволу начальника. Залишення частини не є самовільним, якщо воно мало місце з дозволу начальника, який не мав права надавати такий дозвіл. Відповідно до обвинувального акту, 24.02.2022 Президентом України видано Указ «Про введення воєнного стану в України» №64/2022, затверджений Законом №2102-ІХ від 24.02.2022, у зв'язку з чим почав діяти воєнний стан на території України. У свою чергу, військовослужбовець військової служби за контрактом молодший сержант ОСОБА_7 , грубо порушуючи встановлений у Збройних силах України порядок проходження військової служби, 12.03.2022 близько 10 год. 00 хв. в порушення вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, п.п. 1,2 ст. 1, п.4 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 1, 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, достовірно знаючи, що вона є військовослужбовцем і повинна проходити військову службу у НОМЕР_2 військовому госпіталі (військовій частині НОМЕР_1 ), діючи з прямим умислом, з особистих мотивів, з метою тимчасового ухилення від військової служби, в умовах воєнного стану, незаконно припинила виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, території цілісності України та самовільно залишила НОМЕР_2 військовий госпіталь військову частину НОМЕР_1 , розташовану у АДРЕСА_2 (адреса не розголошується). 01.04.2022 молодший сержант ОСОБА_7 прибула до Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», що знаходиться у м. Києві (адреса не розголошується), та приступила до виконання обов'язків військової служби. Відповідно до показань, наданих обвинуваченою як в суді першої інстанції, так і підтриманих нею в суді апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_7 самовільно військову частину не залишала. Апеляційний суд звертає увагу, що обвинуваченій інкриміновано залишення військової частини з 10 години 12 березня 2022 року, натомість при дослідженні доказів наявних у матеріалах кримінального провадження, якими сторона обвинувачення обґрунтовує свою позицію вбачається, і на них же посилається в апеляційній скарзі прокурор, що завідувач лабораторного відділення ОСОБА_17 доповідає командиру військової частини НОМЕР_1 (далі в/ч НОМЕР_1 ), що 16 березня 2022 року лаборант лабораторного відділення молодший сержант ОСОБА_7 відсутня на службі. В цей же день, відповідно витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (том №1, а.с. 76) за фактом відсутності лаборанта лабораторного відділення молодшого сержанта ОСОБА_7 створено комісію, якою підписаний акт службового розслідування ( том №1, а.с. 77-79), згідно якого комісією встановлено, що лаборант лабораторного відділення молодший сержант ОСОБА_7 з 16 березня 2022 року самовільно залишила військову частину. Також в матеріалах цього службового розслідування містяться рапорти завідувача лабораторного відділення ОСОБА_17 , відповідно до яких, щоденно ОСОБА_7 відсутня на службі і перебуває за межами м. Чернігова (том №1, а. с. 80-89) у період з 17 по 26 березня 2022 року. Як убачається з письмових пояснень, наданих командиру в/ч НОМЕР_1 , завідувачем лабораторного відділення ОСОБА_17 , лаборантом ОСОБА_15 та юрисконсультом ОСОБА_13 вказано, що саме з 16 березня 2022 року лаборант лабораторного відділення молодший сержант ОСОБА_7 була відсутня на службі. Відтак, постає логічне питання, чому за відсутності будь-якого дозволу, письмового чи усного, командування такої частини не вказує про відсутність ОСОБА_7 у період з 12 по 16 березня 2022 року. А отже, колегія суддів приходить до однозначного висновку, що дійсно молодший сержант ОСОБА_7 залишила військову частину саме з дозволу командування, проте на певних умовах, про які вона і зазначає, повернутися на місце служби 16 березня 2022 року. За таких обставин, всупереч показанням допитаних в суді першої інстанції свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , дозвіл на залишення місця служби, у тому числі і для ОСОБА_7 у період з 12 до 16 березня 2022 року мав місце. Враховуючи повторні показання свідків ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , які повідомили, що на нараді командир частини надав дозвіл працювати згідно графіку та покидати військову частину після чергування, колегія суддів вважає показання обвинуваченої такими, що не суперечать матеріалам ні службового розслідування, ні кримінального провадження, а тому вказують на те, що ОСОБА_7 покинула військову частину саме з дозволу командування. При цьому апеляційний суд звертає увагу, що хоча ОСОБА_11 і не надавав особистого дозволу ОСОБА_7 покидати військову частину, проте, у своїй роботі в лабораторному відділенні обвинувачена підпорядковувалась завідуючій лабораторного відділення ОСОБА_17 , від якої і отримала цей дозвіл, що при додатковому допиті підтвердили свідки, які працювали з обвинуваченою і сама ОСОБА_17 під час апеляційного розгляду справи. Більше того, допитані судом свідки ОСОБА_19 , яка працює на посаді начальника терапевтичного відділення у військовому госпіталі та свідок ОСОБА_24 , яка є медсестрою, вказали, що відповідні графіки роботи у відділеннях були створені з усного дозволу командира військової частини. Відтак, сторона обвинувачення безпідставно вказує, що залишення ОСОБА_7 військової частини було самовільним, оскільки мало місце надання дозволу завідуючою лабораторного відділення, який був обумовлений відповідним дозволом начальника військового госпіталю (в/ч НОМЕР_1 ). Також апеляційний суд позбавлений можливості з досліджених матеріалів встановити структуру підпорядкування військового госпіталю та, безпосередньо лабораторного відділення, для того щоб однозначно стверджувати, що ОСОБА_7 мала отримати не лише дозвіл безпосереднього керівника відділення, де перебувала на роботі, а й самого начальника військового госпіталю. Враховуючи доводи сторони обвинувачення, яка стверджує на самовільному залишенні ОСОБА_7 військової частини 12 березня 2022 року, але при цьому посилається на результати службового розслідування за якими встановлено відсутність лаборанта ОСОБА_7 з 16 березня 2022 року, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що відсутність офіційних даних за місцем служби ОСОБА_7 про залишення останньою військової частини в період з 12 по 16 березня 2022 року, і вказує на те, що у госпіталі дійсно був встановлений графік чергування і обвинувачена мала усний дозвіл на залишення військової частини, а саме до моменту її наступного чергування, що в умовах активних бойових дій було цілком закономірним та виправданим. На відміну від бойових частин, військова частина в/ч НОМЕР_3 є віськовим госпіталем, який спеціалізується на прийнятті та наданні медичної допомоги пораненим та хворим військовослужбовцям, персонал госпіталю в основному цивільні особи з медичною освітою, так само як і начальник військового госпіталю, який є лікарем. У той же час, заміна в чергуванні лаборанта ОСОБА_7 з лаборантом ОСОБА_15 , про що вказувала і сама обвинувачена і підтвердила свідок, та як наслідок не вихід на чергування за графіком і стало підставою для складання рапорту завідувачем лабораторного відділення про відсутність молодшого сержанта ОСОБА_7 на службі. Тобто, підсумовуючи встановлені обставини, які грунтуються на досліджених доказах, апеляційний суд приходить до висновку, що в даному випадку на залишення ОСОБА_7 військової частини дійсно мав місце дозвіл завідувачки лабораторного відділення, яка і була для обвинуваченої прямим керівником в її безпосередній роботі, та як було встановлено в судовому засіданні, на нараді ОСОБА_17 отримала, серед інші завідувачів відділень, усний наказ командира військової частини встановити графік чергування та відпускати додому інших осіб, які не перебували на зміні. У той же час, незважаючи на те, що ОСОБА_7 не прибула до військової частини до лабораторного відділення згідно графіку чергування, дії у вигляді нез'явлення вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини їй не інкриміновані. Натомість, відповідно до обвинувального акту зазначено, що обвинувачена ОСОБА_7 будь-яких заходів для повернення на службу та продовження несення відповідних обов'язків не вживала, а займалась особистими справами не пов'язаними з проходженням служби. Проте, таке обвинувачення також не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки з показань свідка ОСОБА_25 , які цілком співвідносяться із показаннями самої обвинуваченої, вказаний свідок займався волонтерською діяльністю і переправляв людей з Чернігова під час окупації, так само він же і допомагав у переправленні дитини ОСОБА_7 і її самої до с. Чорнотичі,Сосницького району Чернігівської області, а потім намагався переправити обвинувачену назад до Чернігова, але це не вдалося через постійні обстріли. Ці обставини підтверджуються довідкою Сосницької селищної ради Чернігівської області №01-171 від 15.05.2023 року, відповідно до якої ОСОБА_7 дійсно прибула до с. Чорнотичі Корюківського району Чернігівської області з метою евакуації неповнолітньої дитини ОСОБА_26 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 14 березня 2022 року, і була зареєстрована як переселенець з 15.03.2022 і виїхати з тимчасового місця проживання не мала можливості, в зв'язку з інтенсивністю ведення бойових дій та відсутністю транспортного сполучення. Також відповідно до копії довідки 317-10/1-177 від 17.05.2022, виданої Північним старостинським округом Корюківського району Чернігівської області, в період з 12.03.2022 по 14.04.2022, так як були зірвані мости в зв'язку з військовими діями, транспортне сполучення з містом Чернігів та селом Чорнотичі Сосницької громади, було відсутнє. Така інформація відповідає і відповіді Чернігівської обласної військової адміністрації №410 від 30.04.2024, наданої на адвокатський запит, відповідно до якої Чернігівською обласною державною адміністрацією укладено договори по організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території Чернігівської області та відповідно до затверджених розкладів руху передбачають забезпечення транспортного сполучення між містом Чернігів та селищем Сосниця. Внаслідок збройної агресії російської федерації пасажирські перевезення відповідно до вищезазначених договорів у період, зазначений у запиті (01.03.2022 по 15.04.2022), не здійснювались. Додатково повідомлено, що за інформацією, наданою Департаментом енергоефективності, транспортну, зв'язку та житлово-комунального господарства Чернігівської обласної державної адміністрації, відповідно до інформаційної довідки Служби відновлення та розвитку інфраструктури України ( лист від 19.09.2023 №01-0В/2234/05) 24 лютого 2022 року було підірвано міст через річку Снов на автомобільній дорозі загального користування державного значення Н-27 Чернігів-Мена-Сосниця-Грем'яч, км. 199+636, з метою зупинки просування окупаційних військ у напрямку міста Чернігова. Отже, встановлені обставини підтверджують реальну неможливість ОСОБА_7 повернутися на службу для продовження несення відповідних обов'язків. При дослідженні інформації, отриманої на підставі ухвали суду від 06.06.2024, від операторів телекомунікаційних послуг ПрАТ «Київстар», ПрАТ «ВФ Україна», ТОВ «лайфселл», щодо з'єднання абонента із номерами мобільних телефонів, які належать ОСОБА_7 у період часу з 24.02.2022 по 01.05.2022 року встановлено, що обвинувачена дійсно комунікувала як із співробітниками лабораторного відділення, так і з своїм безпосереднім керівником завідуючою лабораторним відділенням ОСОБА_17 , зокрема і 15 березня 2022 року, а відтак остання була обізнана про наявність об'єктивних причин, які перешкоджали обвинуваченій повернутися до служби в госпіталі. Ці висновки апеляційного суду посилюються тим, що вже у рапорті за підписом ОСОБА_17 від 17.03.2022 року вказано, що молодший сержант ОСОБА_7 відсутня на службі і перебуває за межами міста. А отже, принаймні безпосередній керівник ОСОБА_7 завідуюча лабораторією ОСОБА_17 достеменно була обізнана про те, де та за яких обставин перебуває ОСОБА_7 , а відсутність аналогічних рапортів у період з 12 по 16 березня 2022 року щодо відсутності обвинуваченої за місцем служби однозначно свідчить про те, що ОСОБА_7 отримала дозвіл на залишення військової частини, а відтак, її дії не є самовільним залишенням військової частини. За вказаних обставин, суд першої інстанції обґрунтовано надав оцінку показанням свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_11 та не взяв до уваги їх показання в частині того, що ОСОБА_7 не мала дозволу покинути розташування військового госпіталю. Більше того, з показань свідка ОСОБА_11 слідує, що за результатами службового розслідування було встановлено відсутність ОСОБА_7 з 12.03.2022 року, проте такі показання суперечать усім матеріалам службового розслідування, зокрема витягам з наказам, які підписані безпосередньо ОСОБА_11 , як командиром військової частини НОМЕР_1 , поясненням відібраним від працівників лабораторного відділення та юрисконсульта військового госпіталю, а також акту службового розслідування, який зокрема, грунтується на рапортах завідувачки лабораторного відділення. Отже, взаємовиключність показань командира військової частини з документами, які ним же підписані під час службового розслідування, а також частина його показань, якими він стверджує, що нікому не дозволяв покидати госпіталь, а потім вказав, що військову частину могли покидати лише цивільні з дозволу безпосередніх керівників, вказують на суперечність таких показань та неузгодженість з іншими дослідженими судом доказами. Таким чином, суд першої інстанції надав належну оцінку усім доказам по справі відповідно до вимог ст.94 КПК України та прийшов до обгрунтованого висновку, що у судовому засіданні не було доведено поза розумним сумнівом, що в діях ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, у вчиненні якого вона обвинувачується. Вирок суду відповідає вимогам ст.374 КПК України, оскільки судом досліджено та надано оцінку всім доказам сторони обвинувачення, у тому числі й тим, на які вказує в апеляційній скарзі прокурор, що свідчить про всебічний, повний та об'єктивний розгляд всіх обставин провадження в їх сукупності. Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, щодо отриманих та досліджених судом доказів в їх сукупності не достатньо для постановлення обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 , а тому її слід повністю виправдати у пред'явленому обвинуваченні. В апеляційній скарзі прокурора не зазначено жодної обставини, що передбачена ст.412 КПК України, яка б свідчила про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, що перешкодило суду постановити законний та обґрунтований вирок. Враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 404-405, 407, 532 КПК України, колегія суддів,- У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_10 залишити без задоволення, а вирок Деснянського районного суду м.Чернігова від 07 липня 2025 року, щодо ОСОБА_7 , без змін. Ухвала набуває законної сили після її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення. СУДДІ: ОСОБА_27 ОСОБА_28 ОСОБА_29 Джерело: ЄДРСР 135547256

Це чергова наша справа про скасування незаконного штрафу ТЦК у зв'язку з відсутністю самого повідомлення про необхідність з'явитись в ТЦК й розгляд справи без повідомлення особи, яка притягається до відповідальності.

Справа №:755/2834/25 Провадження №: 2-а/755/327/26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "18" березня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді: Гончарука В.П., при секретарі: Оніщук Р.О., розглянувши в приміщенні суду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу № 755/2834/25 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,- у с т а н о в и в: ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення. Одночасно, представник позивача також просить визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду із позовом, зазначаючи, що про існування спірної постанови позивачу стало відомо лише 07.02.2025 після її отримання засобами поштового зв'язку з трекінговим номером 0601107571292. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності є незаконним та безпідставним, а оскаржувана постанова такою, що підлягає скасуванню. Зазначено, що ОСОБА_1 не був обізнаний про існування справи про адміністративне правопорушення та не був присутній при винесенні постанови. В діях ОСОБА_1 відсутній склад адміністративного правопорушення, оскільки він не отримував повістку від ІНФОРМАЦІЯ_1 . При винесенні спірної постанови відповідачем не було належним чином доведено вину ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення. Крім цього, ОСОБА_1 не було належним чином повідомлено про розгляд справи про адміністративне правопорушення. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.02.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін та роз'яснено сторонам порядок подачі до суду відзиву на позов та відповіді на відзив. 04 жовтня 2025 року на адресу Дніпровського районного суду м. Києва від відповідача надійшов відзив на позов, в якому просить у задоволенні позову відмовити у зв'язку із його необгрунтованістю. 08 жовтня 2025 року до Дніпровського районного суду м. Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив в якому просить позов задовольнити. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 03.12.2025, позовну заяву залишено без руху після відкриття провадження у справі та надано позивачу строк для усунення недоліків. 21 січня 2026 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу, якою продовжено розгляд справи. Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку. Представник позивача просить визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду із позовом, зазначаючи, що про існування спірної постанови позивачу стало відомо лише 07.02.2025 після її отримання засобами поштового зв'язку з трекінговим номером 0601107571292. Так, з вищевказаного доданого до заяви про поновлення строку трекінгового номеру 0601107571292 убачається, що поштова кореспонденція позивачем отримана 07.02.2025. Враховуючи наведені доводи для поновлення процесуального строку для звернення до суду, які відповідачем не спростовані, суд вважає, що процесуальний строк звернення до суду з позовом про оскарження постанови пропущений з поважних причин, а тому підлягає поновленню. Відповідно положень п. 1 ч. 1 ст. 20 КАС України, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. 12 січня 2025 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 розглянуто матеріали справи про адміністративне правопорушення відносно громадянина ОСОБА_1 та винесено постанову № Б/166 від 12.01.2025, якою ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 17 000 грн. Відповідно ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. В свою чергу, диспозиція норми ч. 1 ст. 210-1 КУпАП передбачає відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Як зазначено вище, постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності складена начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , який відповідно до вимог ст. 235 Кодексу України про адміністративні правопорушення має право розглядати справи про адміністративні порушення та накладати адміністративні стягнення безпосередньо за ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Звертаючись з позовом до суду позивач посилається, як на підставу для скасування постанови про адміністративне правопорушення на те, що постанова винесена без законних на те підстав, оскільки жодних повісток про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_1 на розгляд справи про адміністративне правопорушення він не отримував та про день, час та місце розгляду справи не повідомлявся. Вирішуючи наявний між сторонами спір, суд приймає до уваги наступне. Згідно преамбули Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», цей Закон встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. Відповідно до приписів ч. ч. 1, 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду. У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк. Зі змісту спірної постанови № Б/166 від 12.01.2025 убачається, що підставою для притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП стала неявка останнього 14.10.2024 за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Процедура оповіщення військовозобов'язаних та резервістів, їх прибуття до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки визначена порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 за № 560 «Питання проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» (далі - Порядок). Відповідно до приписів п. 28 Порядку, виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки чи їх відділів, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ під час мобілізації здійснюється шляхом вручення (надсилання) повістки. Положеннями п. п. 31, 35 Порядку визначено, що повістки мають право вручати, зокрема представники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки - в межах адміністративної території, на яку поширюється повноваження відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Представники, уповноважені вручати повістки, здійснюють оповіщення громадян як самостійно, так і у складі груп оповіщення. Вручення повісток резервістам та військовозобов'язаним здійснюється цілодобово за адресою місця проживання або адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання, роботи, навчання, у громадських місцях, громадських будинках та спорудах, місцях масового скупчення людей, територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, на пунктах пропуску (блок-постах), пунктах пропуску через державний кордон України. Вищевказаним порядком визначено, що повістки про виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки можуть надсилатися як шляхом їх поштового направлення так і шляхом вручення представниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки в межах адміністративної території, на яку поширюється повноваження відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Доказів того, що уповноваженими працівниками ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснювалися всі можливі заходи з належного повідомлення ОСОБА_1 , в тому числі вихід за адресою проживання останнього, про необхідність явки до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 14.10.2024 відповідачем суду не надано. Відповідно до приписів ст. 268 КУпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, подавати заяви; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, якщо є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 і 210-1 цього Кодексу, а також про адміністративні правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюються статтями 279-1-279-9 цього Кодексу. Нормою ст. 280 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Нормою частини 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За таких обставин відповідач у справі зобов'язаний довести правомірність свого рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності. В свою чергу, відповідачем наведені у позовній заяві обґрунтування позивача щодо неправомірності спірної постанови жодним чином не спростовані, а також не доведено того, що ОСОБА_1 належним чином повідомлявся про необхідність з'явитися за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_1 12.01.2025 з метою розгляду справи про адміністративне правопорушення. Серед іншого суд зазначає, що проведення розгляду справи про адміністративне правопорушення за відсутності належних доказів оповіщення особи яка притягається до адміністративної відповідальності про день, час та місце розгляду справи призводить до порушення прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності передбачених ст. 268 КУпАП та має ознаки формального розгляду справи через можливість допущення особою уповноваженою на розгляд справи процедури такого розгляду. В силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи. Аналогічного висновку щодо застосування судом принципу презумпції невинуватості у справах про адміністративні правопорушення також дійшов Верховний Суд у постанові від 08.07.2020 по справі № 463/1352/16-а. Відповідно до приписів п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення. Враховуючи викладене, оскільки доводи позивача не спростовані, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача, а тому позов слід задовольнити. Відповідно до положень ч. 1 ст. 139 КАС України, з відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 за рахунок бюджетних асигнувань останнього підлягає стягненню на користь позивача судовий збір у розмірі 605,60 грн. Як убачається зі змісту позову, позивач вказує, що він має намір звернутися до суду із заявою про стягнення витрат на правничу допомогу протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення, у зв'язку із чим питання стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу судом на стадії ухвалення судового рішення не вирішується. Керуючись ст. ст. 7, 210-1, 251, 258, 268, 276, 283, 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ст. ст. 1, 2, 8-10, 77, 241-246, 250, 268, 269, 271, 286 Кодексу адміністративного судочинства України суд, - у х в а л и в: Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з адміністративним позовом про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення. Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення - задовольнити. Постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № Б/166 від 12 січня 2025 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП - скасувати. Справу про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП - закрити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 605 (шістсот п'ять) грн. 60 коп. Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Учасники справи: Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса місця знаходження: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код ЄДРПОУ НОМЕР_2 . Судове рішення складено 18 березня 2026 року. Суддя Джерело: ЄДРСР 135013835

В огляді висвітлено правові позиції стосовно сторін цивільного позову, зокрема роз’яснено про суб’єкта відшкодування шкоди, акцентовано на застосуванні положень законодавства про страхування, проаналізовано питання солідарної відповідальності кількох осіб за шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням, а також відшкодування окремих видів шкоди. Крім того, в огляді відображено співвідношення матеріальної шкоди і складу кримінального правопорушення. Звернено увагу й на інші процесуальні питання, які виникають під час розгляду цивільного позову. Видання стане в пригоді фахівцям у сфері кримінального права та процесу, а також тим, хто цікавиться зазначеною проблематикою. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_civ_pozov.pdf Огляд ВС-ККС щодо цивільного позову в кримінальному провадженні.pdf

ОКРЕМА ДУМКА суддів М. В. Мазура, М. М. Гімона, О. А. Губської, С. Ю. Мартєва, Т. Г. Стрелець, Н. В. Шевцової до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2026 року у справі № 800/162/14 Епіграф "...гарантії незалежності та неупередженості передбачають існування правил, зокрема щодо складу органу, порядку призначення, строку повноважень, а також підстав для самовідводу, відводу та звільнення його членів, які дозволяють усунути будь-які обґрунтовані сумніви у свідомості осіб, що звертаються до суду, щодо невразливості цього органу до зовнішніх чинників та його нейтральності стосовно інтересів, що зіштовхуються… …необхідна свобода суддів від будь-яких втручань або зовнішнього тиску вимагає певних гарантій, покликаних захистити особу тих, хто здійснює правосуддя, таких як незмінюваність…" Суд ЄС (Велика палата), рішення від 05.11.2019 у справі C-192/18, European Commission v Republic of Poland, EU:C:2019:924, пункти 111-112. Вступ 1. 23 жовтня 2025 р. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) ухвалив у справі «Маркуш проти України» рішення про порушення статей 6 і 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв`язку зі звільненням у 2014 році Верховною Радою України (далі - ВРУ) судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за участь в ухваленні трьох рішень КСУ, одне з яких скасувало конституційну реформу 2004 року. 2. Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата, ВП ВС) за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами змінила мотивувальну частину рішення Великої Палати в її справі від 20 січня 2021 року (далі - рішення ВП ВС 2021 року), але залишила без змін її резолютивну частину. 3. На жаль, ми не можемо погодитися з таким результатом. Обставини справи 4. ОСОБА_1 була призначена суддею КСУ постановою ВРУ у 2006 році. 5. 24 лютого 2014 року суддю КСУ ОСОБА_1 було звільнено з посади постановою ВРУ № 775-VII у зв`язку з порушенням присяги. Підставою для такого рішення парламент визначив участь судді у прийнятті трьох рішень КСУ. 6. Зокрема, ВРУ вважала, що ухваливши Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, яким було визнано неконституційним Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та фактично відновлено дію Конституції України у редакції 1996 року, КСУ вийшов за межі своїх повноважень, змінивши Конституцію поза парламентською процедурою та конституційний лад України, чим порушив принципи народовладдя та розподілу влад. Інші два рішення КСУ, в ухваленні яких також брала участь ОСОБА_1 у 2012 та 2013 роках, на думку ВРУ, призвели до обмеження соціальних прав громадян та фактичного унеможливлення проведення окремих виборів. 7. На підставі цього ВРУ зробила висновок, що «судді Конституційного Суду України, які приймали вищезазначені Рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України». 8. У 2014 році ОСОБА_1 оскаржила до ВАСУ Постанову ВРУ № 775-VII у частині свого звільнення, вимагаючи її скасування, поновлення на посаді судді КСУ та вжиття заходів забезпечення позову. Вона мотивувала позов відсутністю передбачених законом підстав і порушенням встановленої Конституцією та законами процедури, а також політичним характером рішення парламенту. Рішенням від 24 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні позову, вказавши, що ВРУ діяла в межах своїх повноважень. При цьому суд визнав, що участь ОСОБА_1 у рішеннях КСУ 2012 і 2013 років не могла свідчити про порушення присяги, однак погодився з висновком ВРУ щодо наявності такого порушення у зв`язку з її участю в ухваленні Рішення КСУ № 20-рп/2010. 9. ВП ВС постановою від 20 січня 2021 року, переглянувши рішення суду першої інстанції, змінила його мотивувальну частину, але залишила без змін висновок про відмову в задоволенні позову. Вона виходила з того, що участь ОСОБА_1 в ухваленні Рішення КСУ № 20-рп/2010 свідчила про порушення присяги судді, оскільки цим рішенням КСУ, на думку Великої Палати, фактично змінив Конституцію України, порушив принципи народовладдя та розподілу влад і вплинув на легітимність державних інституцій, що давало парламенту підстави застосувати передбачене Конституцією повноваження щодо звільнення судді. 10. У названій постанові Велика Палата також зазначила, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не є дисциплінарною відповідальністю, а є заходом конституційно-правового реагування. У зв`язку з цим, вказавши на відмінність статусу судді КСУ від статусу судді судів загальної юрисдикції, яка зумовлює відповідну специфіку підстав звільнення суддів КСУ з посади, ВП ВС відхилила доводи ОСОБА_1 стосовно застосування у цій справі висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України». Рішення ЄСПЛ 11. 23 жовтня 2025 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Маркуш проти України» (Markush v. Ukraine, заява № 37358/21), відповідно до якого встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника на вмотивоване рішення суду та статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя. 12. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив: "18. Суд також зауважує, що ситуація заявниці та рішення національних судів у її справі майже ідентичні рішенням щодо заявників в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine). 19. У згаданих рішеннях у справах Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, постановивши, що: (i) нормативно-правова база щодо питання, яка поведінка судді Конституційного Суду України становитиме «порушення присяги судді» згідно з українським законодавством, не мала необхідної чіткості та передбачуваності, а рішення на національному рівні, в яких було застосовано це законодавство у справах заявників, не були достатньо вмотивованими; та (ii) заявники були звільнені саме у зв`язку з результатами їхнього голосування на користь рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, і не було достатнього роз`яснення щодо питання, чи слід було тлумачити функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України, який звільняє їх від відповідальності за результати їхнього голосування в цьому суді, як це закріплено у статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», як такий, що обмежував сферу відповідальності цих суддів за порушення їхньої присяги судді (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98-110, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 26-31). 20. Суд також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в згаданих рішеннях у справах, постановивши, що рішення національних судів у справах заявників не були достатньо вмотивованими щодо питання, чи було їхнє звільнення сумісним з конституційними гарантіями незалежності судової влади, у тому числі питання функціонального імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої відповідальності за результати їхнього голосування (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 120-127, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 32-36). 21. Суд вважає, що наведені висновки однаково стосуються скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції. Тому Суд не має підстав дійти інших висновків за обставин цієї справи. 22. Отже, було порушено статтю 8 та пункт 1 статті 6 Конвенції." 13. Хоча рішення у справі «Маркуш проти України» є достатньо лаконічним, воно містить пряму відсилку на дві попередні справи щодо інших трьох звільнених разом із заявницею суддів КСУ - «Овчаренко та Колос проти України» (12 січня 2023 року, заяви № 27276/15 і № 33692/15) та «Головін проти України» (13 липня 2023 року, заява № 47052/18). 14. Для повного та правильного розуміння позиції ЄСПЛ, наводимо витяги з його рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України», яке було першим у цій серії: «(b) Чи було втручання законним 93. Словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов`язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм... 94. До того ж словосполучення «згідно із законом» стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе… 95. У цій справі рішення про звільнення заявників ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, яка передбачала, inter alia, що у випадку «порушення присяги» суддя має бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив. Ці законні підстави для втручання були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як вбачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади. 96. Суд зазначає, що він вже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги»… 97. …Суд встановив у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля, підсумувавши свої висновки таким чином…: «185. …відсутність керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних гарантій призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, цілком можна припустити, що будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням дисциплінарного органу могла бути розтлумачена, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку як «порушення присяги» та призвести до його звільнення з посади»… 101. Суд також зазначає, що статус суддів Конституційного Суду України був визначений спеціальним законодавством, а саме: Законом «Про Конституційний Суд України». Стаття 28 цього Закону в редакції, чинній на момент подій, встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, зокрема, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. Сторони не уточнили тлумачення цього положення і, зокрема, чи забезпечувало воно імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й передбачало захист від звільнення. Однак з огляду на той факт, що заявників звільнили саме за результати їхнього голосування, зокрема, за їхній суддівський висновок, відображений у Рішенні від 30 вересня 2010 року (див. пункт 17), питання, чи могло це положення Закону «Про Конституційний Суд України» тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів Конституційного Суду України за «порушення присяги» згідно зі статтею 126 Конституції України та статтею 32 Закону «Про ВРЮ», мало вирішальне значення та вимагало здійснення детального аналізу. 102. Як вбачається, на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз`яснено ці питання. 103. За таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що під час застосування Конституції України і законодавства всі відповідні аргументи було враховано, а спірне рішення ґрунтувалося на ретельному тлумаченні відповідних правових принципів. Верховна Рада України не навела такий аналіз та обґрунтування. Крім того, хоча ВАСУ, діючи як суд першої інстанції у справах заявників, дійшов висновку, що функціональний імунітет за статтею 28 Закону «Про Конституційний Суд України» мав пріоритет і перешкоджав звільненню заявників з посади за «порушення присяги», Верховний Суд України скасував цю постанову, не здійснивши детальний аналіз обсягу імунітету суддів, гарантованого Законом «Про Конституційний Суд України». 104. У зв`язку з цим Суд не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд посилається на порівняльно-правове дослідження (див. пункти 68-71) і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважає загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити actus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд бере до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і вважає, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки. 105. Це стосується суддів Конституційного Суду, які, як зауважила Венеціанська комісія, повинні нести відповідальність за свої суддівські висновки у виняткових випадках крайнього відступу від принципів і стандартів верховенства права та конституційності (див. пункт 63). Порівняльне дослідження національного законодавства держав-членів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення суддів (див. пункти 72 і 73) вказує на існування чіткої тенденції серед держав-членів стосовно загального розуміння, що підстави для накладення покарання на суддів Конституційного Суду мають бути особливо суворими та обмеженими. 106. На думку Суду, максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів Конституційного Суду та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює Парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду, а також його застосування Парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно з чинним законодавством, складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права. 107. У цій справі рішення, за ухвалення якого заявників звільнили, було спірним у конституційно-правовому аспекті, як зауважила Венеціанська комісія (див. пункт 50). Не слід забувати, що на заявників було накладено покарання за суддівський висновок зі складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами. Зокрема, це питання привернуло увагу ПАРЄ, яка висловила занепокоєння щодо способу прийняття змін до Конституції України 2004 року та закликала органи державної влади України якомога швидше вирішити це питання для забезпечення легітимності змін до Конституції України 2004 року та їхньої відповідності європейським стандартам (див. попередній пункт). Хоча наведене, безумовно, не є вирішальним у питанні, чи правильно тлумачило Конституцію та законодавство України рішення, за яке на заявників було накладено стягнення, конкретний контекст і складність питання вимагали особливої обачності та вагомих аргументів, якщо наділений повноваженнями звільняти суддів Конституційного Суду України орган - Верховна Рада України - вважав, що голосування заявників під час ухвалення рішення з таких питань становило «порушення присяги». 108. У контексті наведеного Суд вважає, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін повноважень суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями у такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції. 109. Суд пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені Верховною Радою України у той період. Проте Суду не було надано доказів, що Верховна Рада України мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку з цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників Верховною Радою України, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності. 110. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції… 126. …національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ, і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування в якості членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за замовченням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадує свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», яке нібито вчинив суддя Конституційного Суду України (див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності у розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники. 127. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах». Постанова Великої Палати Верховного Суду 15. На підставі рішення ЄСПЛ у її справі ОСОБА_1 звернулася до ВП ВС про перегляд постанови Великої Палати від 20 січня 2021 року за виключними обставинами. 16. Велика Палата, як уже було зазначено вище, задовольнила цю заяву частково. Вона погодилася з висновком ЄСПЛ про те, що її попередня постанова від 20 січня 2021 року не містила належної відповіді на ключові аргументи позивачки (зокрема щодо її доводів, які стосувалися питання функціонального імунітету судді Конституційного Суду і відсутності аналізу того, чи було втручання у її права «передбачуваним»). Отже, попередня правова аргументація була недостатньою для виправдання правомірності звільнення за «порушення присяги» у світлі стандартів пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції. Водночас ВП ВС вважала, що виправити цей недолік можна шляхом наведення інших мотивів, у зв`язку з чим замість скасування постанови ВРУ про звільнення ОСОБА_1 , вона вирішила викласти мотивувальну частину свого попереднього рішення у новій редакції. 17. Ключові мотиви Великої Палати в частині, яка стосувалася встановлених ЄСПЛ порушень, викладені в наступних пунктах постанови: "102. Функціональний імунітет судді, у тому числі й судді КСУ, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді КСУ та присягою, яку складає суддя цього Суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді КСУ можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. 103. Лише забезпечення суддею КСУ дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 104. Порушення суддею КСУ присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету". "117. У Постанові № 775-VII Рішенню № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року надано оцінку, відповідно до якої цим Рішенням КСУ в неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади". "120. Приймаючи вказане вище Рішення, КСУ [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком КСУ] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України». 121. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень ВРУ. 122. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї. 124. Тож покладення КСУ на органи держаної влади обов`язку щодо невідкладного виконання Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї. 125. Очевидним є й те, що норми Закону № 2222-IV з часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм". "132. За таких обставин, ураховуючи очевидність перевищення КСУ (у складі суддів цього Суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок ВРУ про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина], що протирічить змісту присяги судді КСУ - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону № 422/96-ВР. Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді КСУ до відповідальності за порушення присяги судді". "134. Тож у цій справі з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» в контексті змісту присяги судді КСУ, визначеного статтею 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань. 135. Велика Палата дійшла висновку, що діяння заявниці кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для неї…". 18. Велика Палата також послалася на Висновок Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні» (17-18 грудня 2010 року), яка зауважила, що "оскільки Конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права… Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення". 19. Зрештою Велика Палата нагадала, за два роки до рішення 2010 року КСУ уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію в ухвалі від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-ІV. Мотиви окремої думки 20. У своїй постанові Велика Палата вважала, що достатньо навести нове обґрунтування, щоб усунути встановлені ЄСПЛ порушення. 21. Однак більш уважне прочитання рішення у справі «Маркуш проти України» разом із справами «Овчаренко та Колос проти України» та «Головін проти України» явно свідчить про те, що висновки ЄСПЛ щодо неналежного обґрунтування судового рішення Великою Палатою у 2021 році, попри всю їхню важливість, мали похідний характер від оцінки обставин звільнення заявниці з посади КСУ. 22. Із наведених вище рішень видно, що ЄСПЛ врахував конкретний контекст звільнення заявників (події Революції Гідності), але не вважав, що це могло виправдати недотримання органами державної влади (зокрема, парламентом) основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності. Цей Суд звернув увагу на недостатню ясність законодавства щодо «порушення присяги судді» «на момент подій», на відсутність (насамперед у рішенні парламенту) «дуже детального та чіткого обґрунтування» складових елементів «порушення присяги», на функціональний імунітет суддів КСУ і на те, що заявників було покарано за суддівський висновок «зі складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами». 23. Ми не думаємо, що нові аргументи, наведені Великою Палатою через 15 років після ухвалення рішення КСУ 2010 року та через 12 років після постанови ВРУ 2014 року, здатні виправити фундаментальний характер встановлених ЄСПЛ порушень, пов`язаних із відсутністю належної чіткості та якості нормативної бази щодо «порушення присяги» «на момент подій» та відсутністю відповідного «дуже детального та чіткого обґрунтування» в постанові ВРУ, якою заявницю було звільнено з посади. 24. Додатковим свідченням правової невизначеності, яка існувала на той момент, є те, що один із п`яти суддів КСУ, звільнених парламентом у лютому 2014 року відповідно до постанови № 775-VII, був поновлений на посаді на підставі рішень Вищого адміністративного суду України ще в червні 2014 року (див.: постанову ВАСУ від 11.06.2014 р. та додаткову постанову ВАСУ від 27.06.2014 р. у справі № 800/134/14), і жоден із семи інших суддів КСУ, яких парламент рекомендував звільнити іншим суб`єктам призначення, так і не був звільнений за порушення присяги. 25. Ми не можемо погодитися також із самою суттю наведених у постанові ВП ВС мотивів. 26. Велика Палата заявила про «очевидність перевищення КСУ… своїх повноважень», оскільки «очевидним є й те, що норми Закону № 2222-IV з часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм». Ґрунтуючись на цих міркуваннях, ВП ВС зробила висновок, що «діяння заявниці кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для неї», а «порушення суддею КСУ присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету». 27. По-перше, такий висновок Великої Палати неминуче передбачав самостійну правову оцінку того, чи вийшов КСУ за межі своїх конституційних повноважень, тобто оцінку, близьку за своєю природою до ревізії змісту рішення Конституційного Суду. Проте суди загальної юрисдикції не наділені повноваженнями переглядати рішення КСУ. 28. По-друге, такі висновки сильно контрастують із твердженням ЄСПЛ про те, що висновок КСУ стосувався «складного правового питання, яке також було предметом серйозної дискусії в Україні та за її межами». 29. Навіть у висновку Венеційської комісії, на який послалася Велика Палата та в якому дійсно були висловлені певні достатньо вагомі і, можливо, цілком слушні критичні міркування щодо рішення КСУ від 30.09.2010 року, відсутній категоричний висновок про «очевидну» неконституційність цього рішення або цілковиту неможливість наступного конституційного контролю щодо законів про внесення змін до Конституції після набрання ними чинності (натомість наведено міркування щодо обставин, які доцільно було би взяти до уваги при ухваленні такого рішення КСУ): «29. Це не завдання Венеціанської комісії переглядати рішення національних конституційних судів, які мають повноваження забезпечити остаточне тлумачення Конституції. Тому Комісія утримується від висловлення позиції щодо того, чи є Рішення Суду [від 30.09.2010] правильним або ні. Тим не менше, кілька загальних зауважень видаються доцільними. 30. Не існує загальноприйнятого стандарту в порівняльному конституційному праві стосовно участі конституційних судів у конституційному процесі внесення змін до Конституції… 38. ...Принцип правової визначеності, як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін». 30. По-третє, висновок Великої Палати про «очевидність» перевищення КСУ своїх повноважень при перевірці конституційності Закону № 2222-IV після набрання ним чинності не узгоджується із недавньою правовою позицією КСУ, викладеною в Рішенні КСУ від 1 листопада 2022 року № 2-р/2022 у справі щодо конституційного контролю змін до Конституції України після набрання ними чинності: «2.2. Конституційний Суд України вже досліджував питання конституційного контролю - як передувального (a priori), так і подальшого (a posteriori) - щодо конституційних поправок (рішення від 9 червня 1998 року № 8-рп/98, від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008, від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010; Ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008). 2.3. Зі статті 159 Конституції України випливає, що нею чітко визначено обов`язковість передувального (a priori) конституційного контролю. Це підтвердив і сам Конституційний Суд України у Рішенні від 9 червня 1998 року № 8-рп/98, наголосивши, що звернення „до Конституційного Суду України з метою перевірки відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України є обов`язковим для Верховної Ради України" (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини). Однак Конституція України не містить чіткої вказівки на те, що Конституційний Суд України може здійснювати подальший (a posteriori) конституційний контроль щодо конституційних поправок після набрання ними чинності. 2.4. Конституційний Суд України з урахуванням своєї юридичної позиції, висловленої в абзаці третьому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008, та для забезпечення послідовності своєї судової практики, юридичної визначеності й конституційної стабільності наголошує на такому. Конституція України не містить застережень щодо можливості здійснення Конституційним Судом України подальшого (a posteriori) конституційного контролю щодо закону про внесення змін до Конституції України як конституційної поправки після його ухвалення Верховною Радою України. Конституційному Суду України належить здійснювати подальший (a posteriori) конституційний контроль щодо конституційних поправок після набрання ними чинності, оскільки відсутність судового контролю за процедурою розгляду та ухвалення відповідних законів, що її визначено приписами розділу XIII Конституції України, може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності або зміну конституційного ладу у спосіб, не передбачений Конституцією України. Не лише дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, що як конституційні поправки є актами конституцієдавця, який діє через Верховну Раду України, є неодмінною умовою легітимності установчої влади народу. Як випливає зі статті 157 Конституції України, установча влада експліцитно обмежила себе тим, що не дозволила змінювати ті приписи Конституції України, що захищають „права і свободи людини і громадянина", „незалежність" і „територіальну цілісність"». 31. На тлі викладеного ми не переконані, що Великій Палаті вдалося навести «дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», яке нібито вчинив суддя Конституційного Суду України», а так само підстав незастосування чіткої законодавчої норми про функціональний імунітет суддів КСУ (про що говорив ЄСПЛ). 32. Насамкінець варто звернути увагу і на те, що заявниця була звільнена парламентом за участь в ухваленні трьох рішень КСУ, тоді як Касаційний адміністративний суд у 2019 році дійшов висновку, що участь ОСОБА_1 в ухваленні Рішень від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 не могла свідчити про порушення присяги, оскільки вони прийняті в межах виключної компетенції КСУ, установленої статтею 150 Конституції України (до того ж суддя ОСОБА_1 висловила окрему думку щодо Рішення № 3-рп/2012). Велика Палата не ставила цей висновок під сумнів ні у 2021 році, ні у 2026 році. 33. Водночас суди відмовилися скасувати постанову парламенту, оскільки вважали, що для висновку про порушення заявницею присяги судді КСУ цілком достатньою її участі в ухваленні лише одного з названих рішень КСУ - від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010. 34. Суди у такий спосіб фактично перебрали на себе функції «дисциплінарного» органу (яким у цьому випадку був парламент), самостійно визначивши достатні підстави для звільнення судді КСУ. Такий підхід, на нашу думку, є неправильним у контексті цієї справи, адже не можна виключати, що всі або якась частина депутатів, які голосували у 2014 році за звільнення заявниці та інших суддів КСУ, підтримали проєкт відповідної постанови через участь цих суддів у прийнятті не одного, не двох, а саме трьох рішень КСУ. 35. Отже, єдиним належним заходом restitutio in integrum у цій справі, на нашу думку, було визнання Постанови ВРУ № 775-VII протиправною в частині звільнення ОСОБА_1 та скасування попередніх судових рішень у цій справі. Тільки такий крок відповідав би суті рішення ЄСПЛ. Судді: М. В. Мазур М. М. Гімон О. А. Губська С. Ю. Мартєв Т. Г. Стрелець Н. В. Шевцова Джерело:ЄДРСР 135515724

Це наша справа. Під час її розгляду я неодноразово заявляв про те, що не може існувати нескінченні зобов'язання, врешті Велика палата це і зазначила та Верховний суд прийняв остаточне рішення і зазначив: Докази відновлення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року та поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання у матеріалах справи відсутні. За таких обставин основна вимога позивача про примусове виконання грошового зобов'язання, підтверджена судовим рішенням, не може бути реалізована у примусовому порядку, а можливість стягнення за виконавчим документом є вичерпаною. Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відсутністю судового рішення про поновлення строку для його пред'явлення до виконання виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню у разі наявності грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню. З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» про стягнення трьох процентів річних, однак не може погодитися з мотивами такої відмови, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Доводи касаційної скарги щодо недослідження апеляційним судом наданих позивачем виписок з особового рахунку позичальника як доказів залишкової заборгованості не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки зі спливом установленого законом строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання відсутнє грошове зобов'язання, яке може бути примусово виконане, а отже, відсутні й правові підстави для стягнення похідного (акцесорного) зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2026 року м. Київ справа № 753/1527/22 провадження № 61-7670св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Петрова Є. В., суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у складі колегії суддів Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2022 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 24 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), яке змінило найменування на ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 239-Ф/08, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 700 000,00 дол. США під 13,6 % річних із кінцевим терміном повернення до23 квітня 2018 року. Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором і процентами в сумі 801 575,16 дол. США, заборгованість за пенею у розмірі 751 367,62 грн. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору та рішення суду, що підтверджується виписками за рахунками позичальника, банк має право на отримання трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, ПАТ АБ «Укргазбанк» просило суд стягнути з відповідача на свою користь три проценти річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року у розмірі 64 572,88 дол. США, що еквівалентно 1 696 762,20 грн. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Суди розглядали справу неодноразово. Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 27 липня 2022 року у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що з моменту визнання боржника ОСОБА_1 банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (18 липня 2011 року) у позивача на підставі положень статті 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не було права на нарахування трьох процентів річних. Київський апеляційний суд постановою від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» залишив без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують установлених обставин та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Колегія суддів також зазначила, що 21 червня 2012 року державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-717/2011, виданого на підставі постанови Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11, якою ОСОБА_1 визнано банкрутом. Враховуючи, що зазначену постанову державного виконавця банк як кредитор не оскаржував, а в матеріалах справи відсутні докази відновлення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, апеляційний суд дійшов висновку про припинення відповідних зобов'язань та визнання їх такими, що набули характеру натуральних. З огляду на це апеляційний суд зазначив, що нарахування ПАТ АБ «Укргазбанк» трьох процентів річних здійснено на вимогу, яка існує в межах натурального зобов'язання, а у зв'язку із закінченням виконавчого провадження та неможливістю його повторного відкриття відсутні підстави для задоволення позову. Верховний Суд постановою від 29 листопада 2023 року касаційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що висновки апеляційного суду про набуття зобов'язанням між сторонами натурального характеру та незастосування положень статті 625 ЦК України є помилковими. У цій справі вимоги кредитора вже були захищені рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, яким із відповідача стягнуто суму заборгованості. Наявність судового рішення про стягнення боргу не змінює правової природи зобов'язання та не трансформує його у натуральне. Обставина прийняття 21 червня 2012 року постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі постанови Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 про визнання боржника банкрутом не має правового значення для визначення характеру зобов'язання, оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення грошового зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження. Судове рішення про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов'язання боржника та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав його виникнення. У цій справі розмір заборгованості встановлений рішенням суду у справі № 2-717/2011, яке набрало законної сили, та становить 801 575,16 дол. США і 751 367,62 грн. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 встановлено, що вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 та іпотечних договорів від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, укладених із ОСОБА_1 як фізичною особою, а не як підприємцем. Оскільки кредит надано на придбання нерухомого майна, не пов'язаного зі здійсненням підприємницької діяльності, а предмет іпотеки не використовувався у такій діяльності, факт визнання боржника банкрутом не звільняє її від належного виконання зобов'язань перед кредитором за зазначеним кредитним договором. Апеляційний суд не врахував, що у разі, коли кредитор уже скористався судовим захистом і рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов'язання не набуває характеру натурального, а кредитор має право на стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Прострочення виконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням. Право кредитора на звернення з позовом про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, виникає з моменту порушення грошового зобов'язання та існує до його повного виконання, при цьому вимоги можуть бути заявлені за останні три роки, що передували поданню відповідного позову. Київський апеляційний суд постановою від 09 квітня 2024 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» задовольнив частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що визнання ОСОБА_1 як суб'єкта господарської діяльності (фізичної особи - підприємця) банкрутом та відкриття щодо неї ліквідаційної процедури не позбавляє кредитора права вимагати від неї як фізичної особи компенсації за прострочення виконання грошового зобов'язання, у тому числі грошового зобов'язання, що виникло на підставі судового рішення. Отже, у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами у цій справі, кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Апеляційний суд зазначив, що прострочення виконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, а тому право на звернення до суду з позовом про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням, і існує до моменту його повного виконання, обмежуючись останніми трьома роками, що передували поданню позову. Водночас суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову банку з підстав того, що з моменту визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (18 липня 2011 року) у позивача нібито відсутнє право на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Разом із тим, обґрунтовуючи заявлений розмір трьох процентів річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року у сумі 64 572,88 дол. США (що еквівалентно 1 969 762,20 грн), ПАТ АБ «Укргазбанк» зазначало, що такі суми є компенсацією за невиконання позичальником як умов кредитного договору, так і рішення суду. З наданого банком розрахунку вбачається, що три проценти річних нараховані як компенсація за несвоєчасне погашення кредиту та процентів згідно з рішенням суду, із визначенням окремих періодів, сум та бази нарахування. Однак використана банком формула не відповідає порядку обчислення трьох процентів річних за прострочення виконання судового рішення. Здійснюючи розрахунок, позивач не врахував період прострочення виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 та визначений цим рішенням розмір заборгованості (801 575,16 дол. США та 751 367,62 грн), а виходив із сум несвоєчасного погашення кредиту та процентів. З огляду на те, що у цьому випадку положення статті 625 ЦК України підлягають застосуванню саме у зв'язку з невиконанням рішення суду про стягнення заборгованості, розрахунок трьох процентів річних повинен здійснюватися виходячи із сум, визначених відповідним судовим рішенням, та з урахуванням фактичного періоду прострочення його виконання. Оскільки поданий банком розрахунок здійснено не на підставі грошових сум, визначених рішенням суду, та із застосуванням неправильної методики обчислення, такий розрахунок не може вважатися належним і допустимим доказом у справі. Враховуючи, що відповідно до принципу змагальності саме сторони зобов'язані доводити обставини, на які посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд не наділений повноваженнями здійснювати збір доказів з власної ініціативи щодо предмета спору, за відсутності належного розрахунку заборгованості апеляційний суд позбавлений об'єктивної можливості задовольнити позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 у межах заявленого предмета спору та на підставі наданих сторонами доказів. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У травні 2024 року ПАТ АБ «Укргазбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року № 910/3077/20, від 08 червня 2022 року у справі № 688/2332/20, від 09 серпня 2023 року у справі № 201/6750/16. Касаційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» мотивувало тим, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін за цим договором, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь період прострочення. Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані сторонами докази (зокрема, розрахунок заборгованості, здійснений позивачем), перевірити їх правильність, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами у справі, а у разі незгоди з ними повністю чи частково - навести у рішенні мотиви їх відхилення та, за необхідності, здійснити власний розрахунок. Такий обов'язок випливає із засад змагальності сторін та обов'язку суду надати оцінку доказам. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд залишив поза увагою те, що у випадку, якщо розрахунок позивача є неправильним, суд, з урахуванням установлених обставин справи, має право самостійно визначити суму нарахувань, що підлягає стягненню, не виходячи при цьому за межі заявленого позивачем періоду прострочення та максимального розміру заявлених до стягнення сум. Якщо ж поданий позивачем розрахунок не дає можливості встановити спосіб обчислення заявленої до стягнення суми, суд вправі запропонувати позивачу надати уточнений або більш деталізований розрахунок. При цьому під час здійснення розрахунку трьох процентів річних ПАТ АБ «Укргазбанк» не могло використовувати суму боргу, зазначену у рішенні Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року, оскільки така сума змінювалася у зв'язку з частковим погашенням заборгованості іншим відповідачем у справі № 2-717/2011, а також унаслідок часткового погашення боргу за рахунок реалізації предмета іпотеки у процедурі банкрутства фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , що відображено у відповідному розрахунку заборгованості та виписках з особового рахунку позичальника. Нарахування банком трьох процентів річних за окремі періоди обумовлене саме частковими погашеннями боргу та відповідною зміною бази нарахування, а також різною кількістю календарних днів у році (365 або 366), а не тим, що такий розрахунок здійснювався у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору як такого. Аргументи інших учасників справи У серпні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 29 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва. 13 червня 2024 року матеріали справи № 753/1527/22 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 28 серпня 2025 року призначив справу до судового розгляду. Верховний Суд ухвалою від 10 вересня 2025 року зупинив касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25). Верховний Суд ухвалою від 18 березня 2026 року поновив касаційне провадження у цій справі. Фактичні обставини, з'ясовані судами 24 квітня 2008 року між ВАТ АБ «Укргазбанк», яке змінило найменування на ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 239-Ф/08, за умовами якого позичальник отримала кредит для придбання земельної ділянки та житлового будинку у розмірі 700 000,00 дол. США під 13,6 % річних із кінцевим терміном повернення до 23 квітня 2018 року (том 1, а. с. 7-11). У пункті 2.1 кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 передбачено, що на забезпечення зобов'язань за цим договором банк оформив: іпотеку земельної ділянки та житлового будинку, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з умовами договорів іпотеки від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, укладених банком з іпотекодавцем; поруку ОСОБА_2 згідно з умовами договору поруки від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08-Р, укладеного банком, позичальником та поручителем. У зв'язку з неналежним виконанням, зокрема, ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 ПАТ АБ «Укргазбанк» звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення кредитної заборгованості. Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором та процентами станом на 15 листопада 2010 року в сумі 801 575,16 дол. США (з яких заборгованість за тілом кредиту - 519 146,00 дол. США, прострочена заборгованість за тілом кредиту - 133 361,16 дол. США, заборгованість за процентами за період з 01 листопада до 15 листопада 2010 року - 3 700,00 дол. США, прострочена заборгованість за процентами - 145 367,90 дол. США), заборгованість за пенею у розмірі 751 367,62 грн (з яких пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 357 572,14 грн, пеня за несвоєчасну сплату процентів - 393 795,48 грн) та судові витрати (том 1, а. с. 17-21). Господарський суд Харківської області постановою від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 визнав ФОП ОСОБА_1 банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру (том 1, а. с. 61-64). 14 грудня 2011 року Дарницький районний суд міста Києва видав виконавчий лист № 2-717/2011 про солідарне стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованості за кредитним договором та процентами в сумі 801 575,16 дол. США, що становить 6 364 795,88 грн, заборгованості за пенею у розмірі 751 367,62 грн, а також 1 700,00 грн судового збору та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (том 1, а. с. 65). Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві Григорян О. Г. від 21 червня 2012 року виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-717/11, виданого 14 грудня 2011 року Дарницьким районним судом міста Києва, закінчено з підстав, передбачених пунктом 7 частини першої статті 49, статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з переданням виконавчого документа ліквідаційній комісії (або ліквідатору) у разі ліквідації боржника (том 1, а. с. 66). З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що Господарський суд Харківської області ухвалою від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 затвердив звіт ліквідатора. Припинив підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 . Зобов'язав державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 та передати органам, які здійснювали облік, відповідне повідомлення про зняття ФОП з обліку. Провадження у справі припинив. Зазначеною ухвалою суду встановлено таке: «…до суду надійшла заява від ПАТ АБ «Укргазбанк» з вимогами до боржника у розмірі 861 932,91 дол. США та 1 392 021,01 грн. Ці вимоги виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08. На забезпечення вказаного кредитного договору між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 24 квітня 2008 року № 1, за яким у заставу банку передано земельну ділянку площею 0,2397 га (кадастровий номер 3222488202:02:002:0057), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також було укладено договір іпотеки від 24 квітня 2008 року № 2, за яким у заставу банку передано домоволодіння: житловий будинок літ. «А», загальною площею 320,60 кв. м, будинок охорони літ. «Б»; свердловина № 1; огорожа № 2-4, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до вимог статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також на виконання вимог ухвали суду від 23 квітня 2013 року згідно з платіжним дорученням від 01 червня 2013 року № 2233443222 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» було перераховано грошові кошти в сумі 667 226,20 грн; згідно з платіжним дорученням від 31 травня 2013 року № 3434455555 на користь ПАТ «Альфа-Банк» було перераховано грошові кошти в сумі 72 292,69 грн; згідно з платіжним дорученням від 31 травня 2013 року № 1233221111 на користь ПАТ «Дельта Банк» було перераховано грошові кошти в сумі 229 515,70 грн. У зв'язку з недостатністю активів не були задоволені вимоги ПП «Каро-Інвестбуд» у сумі 8 300,00 грн, вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» у сумі 7 614 224,56 грн, вимоги ПАТ «Альфа-Банк» у сумі 6 388 508,20 грн, а також вимоги ПАТ «Дельта-Банк» у сумі 374 727,36 грн, усього - 14 385 760,12 грн. Ліквідатором надано реєстр непогашених вимог кредиторів боржника, відповідно до якого розмір непогашеної кредиторської заборгованості становить 14 385 760,12 грн…». Також в ухвалі Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 зазначено: «Що стосується непогашених вимог ФОП ОСОБА_1 перед ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Альфа-Банк», ПАТ «Дельта-Банк», то під час провадження у справі про банкрутство у ліквідаційній процедурі не може бути погашеним зобов'язання громадянина перед його кредиторами, у процедурі банкрутства визнаються та погашаються борги підприємця. Враховуючи те, що вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 та іпотечних договорів від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, вимоги ПАТ «Альфа-Банк» виникли на підставі кредитного договору від 01 лютого 2007 року № 800000031 та іпотечного договору від 01 лютого 2007 року № 800000031, а вимоги ПАТ «Дельта-Банк» виникли на підставі кредитного договору від 26 липня 2006 року № 299/ПВ-06 та іпотечного договору від 26 липня 2006 року № 299/ФКВ-06, які укладалися банками з ОСОБА_1 не як з підприємцем, а як з фізичною особою - громадянкою та з указаних кредитних договорів вбачається, що кредити були надані на купівлю нерухомого майна, отже, не пов'язаного із здійсненням громадянином - підприємцем підприємницької діяльності, крім того, майно було передано в заставу з підстав, не пов'язаних із здійсненням громадянином - підприємцем підприємницької діяльності, суд доходить висновку, що банкрут не звільняється від подальшого виконання зобов'язань перед кредиторами - ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Альфа-Банк», ПАТ «Дельта-Банк» згідно з вказаними кредитними договорами…». Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 (за несвоєчасне погашення кредиту і процентів за рішенням суду) заборгованість відповідача за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків (3 % річних) за період з 02 листопада 2018 року до 01 січня 2021 року становить 64 582,88 дол. США, що еквівалентно 1 696 762,30 грн (том 1, а. с. 22). Зазначений розрахунок містить окремі періоди, суми та бази нарахування, а саме: - з 02 листопада 2018 року до 28 грудня 2018 року (57 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 718 098,85 дол. США, сума санкції - 3 364,24 дол. США; - з 29 грудня 2018 року до 20 січня 2019 року (23 дні), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 936,84 дол. США, сума санкції - 1 357,20 дол. США; - з 20 січня 2019 року до 06 березня 2019 року (45 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 871,01 дол. США, сума санкції - 2 655,14 дол. США; - з 07 березня 2019 року до 11 квітня 2019 року (36 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 774,80 дол. США, сума санкції - 2 123,83 дол. США; - з 12 квітня 2019 року до 19 травня 2019 року (38 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 689,64 дол. США, сума санкції - 2 241,55 дол. США; - з 20 травня 2019 року до 20 червня 2019 року (32 дні), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 644,77 дол. США, сума санкції - 1 887,50 дол. США; - з 21 червня 2019 року до 06 серпня 2019 року (37 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 615,64 дол. США, сума санкції - 2 772,16 дол. США; - з 07 серпня 2019 року до 24 вересня 2019 року (49 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 582,26 дол. США, сума санкції - 2 889,99 дол. США; - з 25 вересня 2019 року до 28 листопада 2019 року (65 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 518,18 дол. США, сума санкції - 3 833,32 дол. США; - з 29 листопада 2019 року до 31 грудня 2019 року (33 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 484,55 дол. США, сума санкції - 1 946,05 дол. США; - з 01 січня 2020 року до 29 березня 2020 року (89 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 484,55 дол. США, сума санкції - 5 234,11 дол. США; - з 30 березня 2020 року до 01 грудня 2020 року (247 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 315,57 дол. США, сума санкції - 14 522,70 дол. США; - з 02 грудня 2020 року до 31 грудня 2020 року (30 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 285,81 дол. США, сума санкції - 1 763,82 дол. США; - з 01 січня 2021 року до 01 листопада 2021 року (305 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 285,81 дол. США, сума санкції - 17 981,27 дол. США. Всього 1 096 днів прострочення і розмір боргу в сумі 64 572,88 дол. США, що станом на дату складання розрахунку еквівалентно 1 696 762,20 грн. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зістаттею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, у статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України. За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться у статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України). Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Аналіз глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, свідчить, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Увипадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням. При цьомуфакт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його. У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення змісту частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що: - натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; - конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; - кредитор у натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції керувався тим, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке. Тлумачення змісту як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, під час тлумачення норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності. Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дає змогу боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред'явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дає змогу боржнику заявити про застосування позовної давності. Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дає змогу кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред'явити позов про стягнення трьох процентіврічних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги. У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91, ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші). Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються, зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ до виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не вважатиметься безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою. Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена у примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язаннявважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За протилежним (іншим) підходом складатиметься нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмовою у поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання не може вважатися натуральнимнавіть за умов пропуску стягувачем строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов'язання. При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак у спірній ситуації Верховний Суд керується таким. Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна під час судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності під час захисту своїх інтересів. З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред'являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, суперечитиме принципу правової визначеності. Щодо суті вимог і доводів касаційної скарги У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», заявлені у січні 2022 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних у розмірі 64 572,88 дол. США за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року, нарахованих на кредитну заборгованість, стягнуту рішенням суду, яке боржник у повному обсязі не виконала. Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, а зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов'язання, залежить від нього та поділяє його долю. Суди встановили, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, яке набрало законної сили, з відповідача на користь банку стягнуто заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами) у розмірі 801 575,16 дол. США та пеню у розмірі 751 367,62 грн. Саме на цю суму частково банк нараховував три проценти річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року. Постановою Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 ФОП ОСОБА_1 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Разом із тим, як установили суди, після видачі 14 грудня 2011 року виконавчого листа 21 червня 2012 року державний виконавець закінчив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення на підставі пункту 7 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з переданням виконавчого документа ліквідаційній комісії (ліквідатору). Надалі виконавчий документ до виконання повторно не пред'являвся. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року затверджено звіт ліквідатора, припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 , зобов'язано державного реєстратора внести відповідний запис до Єдиного державного реєстру, провадження у справі про банкрутство припинено. Докази відновлення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року та поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання у матеріалах справи відсутні. За таких обставин основна вимога позивача про примусове виконання грошового зобов'язання, підтверджена судовим рішенням, не може бути реалізована у примусовому порядку, а можливість стягнення за виконавчим документом є вичерпаною. Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відсутністю судового рішення про поновлення строку для його пред'явлення до виконання виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню у разі наявності грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню. З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» про стягнення трьох процентів річних, однак не може погодитися з мотивами такої відмови, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Доводи касаційної скарги щодо недослідження апеляційним судом наданих позивачем виписок з особового рахунку позичальника як доказів залишкової заборгованості не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки зі спливом установленого законом строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання відсутнє грошове зобов'язання, яке може бути примусово виконане, а отже, відсутні й правові підстави для стягнення похідного (акцесорного) зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення участині наведених судами попередніх інстанцій мотивів для відмови у задоволенні позову необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині - залишити без змін. Щодо судових витрат Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки оскаржувані судові рішення змінено тільки в частині наведених судами мотивів для відмови в задоволенні позову, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині щодо відмови у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький С. О. Карпенко І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 135350935

Актуальність цього огляду зумовлена особливою роллю Фонду в механізмі виведення неплатоспроможних банків з ринку, захисті прав вкладників та інших кредиторів, а також у забезпеченні балансу між інтересами фінансової стабільності та принципами приватного права. В умовах значної кількості банків, що були виведені з ринку, питання притягнення пов’язаних з банком осіб до відповідальності за завдання шкоди набуло не лише правового, а й суттєвого економічного значення. В огляді узагальнено правові позиції Великої Палати Верховного Суду і Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформовані протягом 2018 року – лютого 2026 року. Документ систематизує підходи до вирішення ключових питань, що виникають під час розгляду спорів цієї категорії, зокрема щодо: ▪️юрисдикції відповідних спорів; ▪️визначення належного суб’єктного складу сторін; ▪️предмета доказування у справах про відшкодування шкоди; ▪️умов цивільно-правової відповідальності пов’язаних з банком осіб; ▪️застосування позовної давності; ▪️підстав солідарної відповідальності. Також у документі відображено підходи Верховного Суду до визначення процесуальної ролі Фонду, стандартів доказування та оцінки поведінки керівників банку й інших пов’язаних осіб з огляду на їхні фідуціарні обов’язки. Огляд дає орієнтири для забезпечення єдності судової практики та правильного застосування норм матеріального і процесуального права у спорах відповідної категорії. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_fond_vidshkodyvannya.pdf Огляд судової практики Верховного Суду у справах за позовами ФГВФО до пов’язаних з банком осіб про відшкодування шкоди з 01.2018 по 02.2026 року.pdf

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. О. Погрібного, І. В. Ткача, О. С. Ткачука, В. Ю. Уркевича до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/264/24 (провадження № 12-30гс25) 1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 04.03.2026 у цій справі частково задовольнила касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі - відповідач 2, ТОВ «Харківський кінний завод», Скаржник), скасувала постанову суду апеляційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначивши, зокрема, що необхідною умовою для задоволення позову є оцінка законності і пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря, а також урахування принципів правової визначності та належного урядування. 2. З мотивами ухваленої постанови та результатами розгляду справи не погоджуємось з таких підстав. 3. Суддя-доповідач К. М. Пільков підготував проєкт постанови у цій справі, який, однак, не був підтриманий необхідною кількістю суддів. Вважаємо запропоноване за цим проєктом рішення правильним і таким, яке Великій Палаті належало ухвалити. 4. Нижче викладаємо мотивувальну частину зазначеного проєкту: «8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді 8.1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 8.2. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. 8.3. Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 8.4. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. 8.5. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 8.6. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. 8.7. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. 8.8. Разом із цим відповідно до абзаців першого - четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. 8.9. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21. 8.10. У касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» зазначає, що Харківська окружна прокуратура (далі - Прокуратура) описаного вище порядку не дотрималась, оскільки в листі від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 (т. 1, а. с. 96) просила Харківську обласну військову адміністрацію (далі - позивач, ОВА) лише надати інформацію для визначення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру, що свідчить про виконання вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII. Однак, на думку Скаржника, цього недостатньо для належного обґрунтування підстав звернення Прокуратури до суду в інтересах держави, адже вона не виконала обов`язкових вимог частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII в частині повідомлення ОВА про намір звернутись із цим позовом. 8.11. За усталеною практикою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) [див. постанови від 26.05.2021 у справі № 926/14/19 (пункти 4.8-4.10), від 14.06.2022 у справі № 927/172/21 (пункти 56-58), від 06.09.2023 у справі № 926/54/22 (пункти 34, 35) та від 13.02.2024 у справі № 813/2417/17 (підпункт 6.27)], встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави, суд повинен здійснити оцінку, зокрема, попереднього листування між прокурором і відповідним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер та спрямовуватись, зокрема, на: - отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII; - інформування органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів; - отримання від органу інформації (матеріалів та копій), необхідної для здійснення представництва інтересів держави в суді. Якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямоване на отримання документів та/або інформації про можливе порушення і пов`язане саме зі з`ясуванням факту його наявності або відсутності, то обов`язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання йому можливості відреагувати протягом розумного строку, що відповідає змісту статті 23 Закону № 1697-VII. Водночас якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, і такий орган протягом розумного строку на зазначену інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі, до моменту отримання інформації від прокурора) про порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абзацом першим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII. 8.12. За змістом листа від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 Прокуратура повідомила ОВА про те, що земельна ділянка площею 34,5883 га з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 (далі - Земельна ділянка), на якій розташована пам`ятка археології місцевого значення - городище «Шеєрманівське» (далі також - Городище), передана наказом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі -Держгеокадастр) від 15.12.2020 № 32-Г «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» (далі - Наказ) з державної у комунальну власність Люботинської міської ради (далі - відповідач 5, Рада), а також є предметом договорів від 09.04.2004 та від 26.11.2004 оренди та суборенди (далі - Договір оренди та суборенди відповідно, а разом - Договори), укладених між Харківською районною військовою адміністрацією Харківської області (далі - відповідач 3, РВА), Товариством з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс» (далі - відповідач 1, ТОВ «Контакт плюс») та ТОВ «Харківський кінний завод», що суперечить положенням Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Закону України «Про природно-заповідний фонд». У згаданому вище листі Прокуратура також повідомила ОВА, що вирішує питання про наявність підстав для представництва інтересів держави в її особі шляхом звернення до господарського суду з позовом про повернення Земельної ділянки, визнання незаконним та скасування Наказу, визнання недійсними Договорів і скасування державної реєстрації зазначеної ділянки, а також просила в десятиденний строк надати інформацію, чи вживала ОВА відповідні заходи судового захисту інтересів держави, чи має намір ОВА вжити такі заходи або має обґрунтовані заперечення проти звернення Прокуратури до суду з переліченими вище вимогами. 8.13. У відповідь на цей лист Департамент агропромислового розвитку ОВА за її дорученням надіслав Прокуратурі лист від 15.11.2023 № 08-30/04/2288 (т. 1, а. с. 97), в якому повідомив, що не є розпорядником запитуваної інформації, а в Юридичному департаменті ОВА така інформація відсутня. 8.14. Беручи до уваги, що листом від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 Прокуратура поінформувала уповноважений орган про вже виявлені порушення, які стали підставою для звернення з цим позовом до суду, однак ОВА протягом розумного строку після отримання такого повідомлення самостійно не звернулась до суду з позовом в інтересах держави, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Скаржника щодо відсутності у Прокуратури підстав здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з недотриманням порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII. Щодо співвідношення речових прав оренди та суборенди землі 8.15. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом [частини перша та друга статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин]. 8.16. Оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли, зокрема, щодо укладення Договорів, за якими РВА (орендодавець) передала Земельну ділянку в строкове платне користування ТОВ «Контакт плюс» (орендар), а воно, у свою чергу, передало її в користування ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар), до них застосовуються положення Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), стаття 1 якого в редакції, чинній на час підписання спірних правочинів, визначає оренду землі як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. 8.17. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (частина перша статті 13 Закону № 161-XIV). 8.18. З наведеного визначення слідує, що договір оренди землі є консенсуальним договором (орендодавець зобов`язаний передати орендареві земельну ділянку), який встановлює такі права сторін у зобов`язальних правовідносинах: для орендаря - право вимагати передання йому у володіння та користування земельну ділянку; для орендодавця - право на орендну плату та право вимагати використання ділянки відповідно до договору і законодавства [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22 (підпункти 8.6-8.8) та від 15.10.2025 у справі № 907/882/22 (підпункт 8.5)]. 8.19. Водночас у пункті 191 постанови від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23 Велика Палата Верховного Суду зауважила, зокрема, що право оренди землі є строковим, а тому нерозривно пов`язане зі строком дії договору оренди та обмежується ним. 8.20. У свою чергу, правовідносини щодо користування земельною ділянкою на правах суборенди врегульовані, зокрема, ЦК України, Земельним кодексом України (далі - ЗК України) та Законом № 161-XIV, який є спеціальним нормативним актом, що регулює відносини з передачі земельної ділянки в оренду та суборенду. Так, статтею 774 ЦК України передбачено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша). Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму (частина друга). До договору піднайму застосовуються положення про договір найму (частина третя). Частина четверта статті 93 ЗК України, в редакції, чинній на час підписання спірних правочинів, передбачає, що орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Правила передачі земельних ділянок в суборенду визначені у статті 8 Закону № 161-XIV, частина перша якої встановлює, зокрема, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Частини друга та третя цієї ж статті передбачають, що умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому, а строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється (частина четверта статті 8 Закону № 161-XIV). 8.21. Здійснивши аналіз наведених вище норм, КГС ВС у пункті 8 постанови від 20.11.2018 у справі № 921/715/17-г/4 серед іншого виснував, що до договору суборенди земельної ділянки застосовуються як загальні вимоги щодо договору суборенди (піднайму), що визначені ЦК України, так і спеціальні норми, які визначені ЗК України та Законом № 161-XIV щодо оренди земельної ділянки, а за змістом статті 8 згаданого Закону з урахуванням приписів статті 774 ЦК України до договору суборенди земельної ділянки застосовуються правила про договір оренди земельної ділянки. 8.22. З аналізу статей 761, 774 ЦК України слідує, що договір суборенди (піднайму) є похідним від договору оренди (найму) і може зберігати свою чинність виключно протягом строку дії договору оренди (найму). У разі втрати чинності договору оренди, припиняються права наймача на орендоване майно, зокрема, право передання його в суборенду. А тому договір суборенди припиняється одночасно з припиненням договору оренди, незалежно від підстав його припинення. Дія договору суборенди поза межами договору оренди суперечить природі суборенди (див. mutatis mutandis висновки КГС ВС, викладені у постановах від 24.11.2021 у справі № 910/11692/20, від 15.05.2019 у справі № 909/500/18 та від 16.03.2018 у справі № 910/17082/17). 8.23. У постанові від 17.04.2024 у справі № 922/3734/21, покликаючись, зокрема, на статті 1, 8 та 13 Закону № 161-XIV, а також статтю 93 ЗК України, КГС ВС виснував, що договір суборенди земельної ділянки має похідний характер від договору оренди земельної ділянки та його умови обмежуються умовами договору оренди земельної ділянки і не повинні суперечити йому, а строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі, і у разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. 8.24. Водночас у пункті 71 постанови від 24.02.2021 у справі № 912/1592/20 КГС ВС висловився щодо похідного характеру речового права суборенди та автономії волі орендаря на припинення орендних правовідносин. Так, КГС ВС виснував, що право суборенди земельної ділянки є похідним від права оренди земельної ділянки та не існує поза існуванням права оренди, а наявність договору суборенди за загальним правилом не може обмежувати чи перешкоджати реалізації орендарем його волевиявлення на зміну чи припинення орендних правовідносин. Такі самі висновки зробив КЦС ВС у постанові від 08.05.2024 у справі № 527/643/20. 8.25. У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду розмежувала відносини між орендодавцем і орендарем та відносини орендаря із суборендарем, зазначивши, що передбачена статтею 93 ЗК України передача земельної ділянки у володіння та користування іншій особі (суборенда) не породжує самостійних договірних відносин між власником земельної ділянки та суборендарем, не змінює та не припиняє існуючий договір оренди, не породжує відчуження цього права, отже не припиняє право оренди орендаря (див. пункт 6.30 постанови від 18.03.2020 у справі № 904/968/18). 8.26. Аналіз наведених у цьому розділі положень ЦК України, ЗК України і Закону № 161-XIV з урахуванням практики Верховного Суду та похідної природи суборенди землі дозволяє зробити низку висновків. 8.27. Перш за все, слід наголосити, що суборенда не є самостійним речовим правом, адже її чинність повністю залежить від чинності речового права оренди землі. Право суборенди землі не може існувати без відповідного права оренди та припиняється одночасно з припиненням такого права, незалежно від підстави його припинення. Так само і договір суборенди землі має похідний характер від договору оренди землі: його умови обмежуються умовами договору оренди землі і не повинні суперечити йому; строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі; у разі припинення договору оренди землі чинність відповідного договору суборенди припиняється (частини друга - четверта статті 8 Закону № 161-XIV). 8.28. Наведене зумовлює специфіку відносин, що виникають між орендодавцем, орендарем і суборендарем. Так, між орендодавцем (який зазвичай є власником землі або діє від його імені) і суборендарем немає безпосередніх зобов`язальних відносин. Усі права суборендаря, пов`язані з володінням та користуванням землею, виникають через взаємодію з орендарем, випливають з його права оренди, набутого на підставі укладеного з орендодавцем договору оренди землі, та існують у його межах. За загальним правилом суборендар не може втручатись у відносини орендодавця (власника землі) з орендарем, зокрема, законним шляхом обмежувати чи перешкоджати орендареві в реалізації його волі на зміну чи припинення орендних правовідносин, навіть якщо такі дії призведуть до припинення права суборенди. 8.29. З огляду на наведене, а також з урахуванням того, що до договору суборенди земельної ділянки застосовуються правила про договір оренди земельної ділянки (див. частину третю статті 774 ЦК України та статтю 8 Закону № 161-XIV), орендар у таких правовідносинах виконує подвійну роль - він є наймачем у відносинах з орендодавцем (власником землі) і наймодавцем у відносинах із суборендарем. 8.30. Звідси слідує, що орендар (суборендодавець), який передає земельну ділянку у суборенду, несе відповідальність перед суборендарем насамперед за чинність свого речового права оренди протягом обумовленого між ними строку дії договору суборенди, адже у разі його припинення (незалежно від підстав) припиняється й право суборенди, а також має низку обов`язків, спрямованих на забезпечення належного користування суборендарем земельною ділянкою, зокрема: передати її у користування в стані, що відповідає умовам договору суборенди; не вчиняти дій, які б перешкоджали суборендареві користуватися земельною ділянкою; попередити суборендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки тощо. 8.31. Невиконання або неналежне виконання орендарем зазначених вище обов`язків може бути підставою для відшкодування збитків суборендарю, зокрема, у випадках, коли допущені орендарем порушення призвели до припинення договору оренди земельної ділянки або втрати ним речового права оренди, у тому числі за результатами ухвалення судового рішення. У таких ситуаціях саме орендар несе майнову відповідальність перед суборендарем, який не має самостійних правовідносин з орендодавцем (власником землі), а тому покладається на гарантії дійсності речового права оренди, надані йому орендарем під час укладення договору суборенди. 8.32. Застосування компенсаційного механізму як способу захисту порушеного права суборендаря в такому випадку є виправданим також через те, що обмеження його впливу на відносини орендодавця (власника землі) з орендарем, які зумовлені похідною природою суборенди, поширюються і на процесуальний аспект таких відносин, про що детальніше йтиметься в наступних розділах. Щодо участі суборендаря у спорі про визнання недійсним договору оренди землі 8.33. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 8.34. За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (див. підпункти 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20, підпункти 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 та підпункти 8.13-8.14 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18). 8.35. Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2). 8.36. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21). 8.37. Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у підпункті 9.18 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22. 8.38. Так, позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов`язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22 та підпункті 9.15 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22. 8.39. Водночас третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо вона перебуває з одним з них у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог позивачем чи відповідачем. Однак предмет судового спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. У цих висновках Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 7.22-7.23 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17. 8.40. Також слід враховувати, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Наприклад, у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас коли власник та володілець майна не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 8.20-8.23 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 та пунктах 108-110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20). 8.41. Оскільки суборендар не є стороною у матеріальних правовідносинах, які виникають між орендодавцем (власником землі) та орендарем на підставі укладеного між ними договору оренди землі, слід дійти висновку, що суборендар не може бути стороною в судовому процесі про визнання такого правочину недійсним. 8.42. Беручи до уваги, що суборендар не може бути стороною у спорі стосовно дійсності договору оренди землі, а також враховуючи похідну природу його прав, Велика Палата Верховного Суду висновує, що суборендар не може самостійно захищати речове право оренди землі у судовому порядку, в тому числі оскаржуючи судове рішення про визнання недійсним договору оренди землі в частині, яка стосується предмета спору, або вчиняти інші дії, спрямовані на збереження чинності орендних правовідносин, стороною яких він не є. 8.43. Водночас суборендар є особою, заінтересованою у результатах вирішення зазначеного вище спору, адже в мотивувальній частині відповідного судового рішення можуть бути встановлені обставини щодо дій чи бездіяльності, які зумовили припинення договору оренди земельної ділянки та втрату орендарем речового права оренди, за чинність якого він відповідає перед суборендарем. Такі обставини можуть мати преюдиціальне значення і слугувати підставою для пред`явлення суборендарем позову до орендаря про відшкодування збитків, завданих припиненням права суборенди внаслідок невиконання орендарем своїх обов`язків, насамперед щодо гарантування чинності права оренди протягом дії договору суборенди. 8.44. Таким чином, суборендар у визначеному законом порядку може вступити у справу про визнання недійсним договору оренди землі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, і оскаржити судове рішення, якщо не погодиться з його мотивувальною частиною в частині встановлених обставин, які можуть мати преюдиціальне значення при розгляді наступної справи з його участю. Щодо участі суборендаря у спорі про повернення земельної ділянки 8.45. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). 8.46. За змістом частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. 8.47. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку [див. mutatis mutandis постанови від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)]. 8.48. Залежно від обставин справи вимогу про повернення земельної ділянки суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного власника земельної ділянки (див. пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). 8.49. За змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння. Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки (див. пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц з урахуванням його уточнення, наведеного у пункті 71 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). 8.50. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17. 8.51. З огляду на описані у попередніх розділах особливості правовідносин між орендодавцем, орендарем та суборендарем, Велика Палата Верховного Суду висновує, що володіючий власник земельної ділянки, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно користуватись та розпоряджатись своєю ділянкою, що виникли через дії суборендаря, з яким він не перебуває у зобов`язальних відносинах, може ефективно захистити своє порушене право, звернувшись до суду з негаторним позовом до суборендаря. Залежно від характеру стверджуваного порушення власник землі може пред`явити до суборендаря вимоги, спрямовані на усунення відповідних перешкод, зокрема, про повернення земельної ділянки або просити суд зобов`язати відповідача утриматись від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. 8.52. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також враховує mutatis mutandis висновки КГС ВС, викладені у пунктах 84, 85 постанови від 05.02.2025 у справі № 917/1476/23 та пункті 5.22 постанови від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23, про те, що відсутність в орендаря та, в свою чергу, у суборендаря правових підстав для користування земельною ділянкою свідчить, що вони використовують її незаконно, а власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні своїм майном. Тому позов власника про повернення земельних ділянок в описаному випадку є таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, тобто негаторним. 8.53. Оскільки суборендар є відповідачем у такому спорі, він може заперечувати проти задоволення позовних вимог, доводячи передусім законність набуття та чинність свого речового права суборенди спірної земельної ділянки, що має ґрунтуватись на діючому договорі суборенди, укладеному в межах чинного договору оренди землі, а також наводити відповідні аргументи під час оскарження судових рішень, які ухвалені не на його користь. Однак із припиненням права суборенди, зокрема у зв`язку з набранням законної сили судовим рішенням про визнання недійсним договору оренди землі, суборендар втрачає правові підстави користування спірною земельною ділянкою, у зв`язку із чим він не може на обґрунтування необхідності відмови у задоволенні негаторного позову власника покликатися на наявність у нього правового титулу, який легітимізує зайняття ним вказаної ділянки. 8.54. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом абзаців другого та четвертого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону. За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Отже, судове рішення про задоволення позову власника про повернення земельної ділянки від суборендаря, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення права суборенди відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможностей користування та розпорядження своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права суборенди за відповідачем, не є належним способом захисту прав власника земельної ділянки від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 8.33-8.39 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18. Щодо меж касаційного перегляду 8.55. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ГПК України основною засадою (принципом) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність. 8.56. Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 8.57. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, за яким визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у господарському чи цивільному судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі. Водночас установлення належності відповідачів є обов`язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог (див., зокрема, підпункти 9.12, 9.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22). 8.58. Принцип диспозитивності також передбачає, що особа (зокрема, позивач чи відповідач) самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду в апеляційному або касаційному порядку та в яких межах. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у пункті 126 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. 8.59. У справі, що переглядається, Прокуратура в інтересах держави в особі ОВА заявила низку вимог, які виходячи з їх правової природи та характеру спірних правовідносин звернуті до різних відповідачів, а саме: - вимоги про визнання незаконними і скасування розпорядження від 20.01.2004 № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс» (далі - Розпорядження) звернуті до РВА, яка його ухвалила, та ТОВ «Контакт плюс», прав та інтересів якого стосується вказаний акт індивідуальної дії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 51 постанови від 05.12.2018 у справі № 713/1817/16-ц); - за вимогою про скасування Наказу відповідачами є Держгеокадастр, який його ухвалив, та Рада, у власність якої цим актом передано Земельну ділянку (див. пункт 131 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21); - за вимогами про скасування у Державному земельному кадастрі (далі - Кадастр) державної реєстрації Земельної ділянки, а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) державної реєстрації права комунальної власності на Земельну ділянку відповідачем є Рада, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис (див., зокрема, пункт 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22); - за вимогою визнати недійсним Договір оренди відповідачами є Рада, яка стала орендодавцем замість РВА після переведення Земельної ділянки з державної у комунальну власність за Наказом (див. пункти 6.24, 6.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19), і ТОВ «Контакт плюс» (орендар) як сторони орендних правовідносин за вказаним правочином [див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19 та від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункт 130)], а за вимогою визнати недійсним Договір суборенди - ТОВ «Контакт плюс» (суборендодавець) і ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар) відповідно; - за вимогою про повернення Земельної ділянки відповідачами є Рада, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» у частинах, які стосуються їх прав на цю ділянку. 8.60. Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволенні вказаного вище позову. 8.61. Натомість суд апеляційної інстанції за результатами перегляду цієї справи ухвалив оскаржену постанову, якою задовольнив усі перелічені вище вимоги, окрім вимоги про визнання незаконним та скасування Розпорядження, оскільки погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що воно вичерпало свою дію виконанням, а тому його оскарження не є ефективним. 8.62. З касаційною скаргою на постанову апеляційного суду в цій справі звернулось лише ТОВ «Харківський кінний завод», а інші відповідачі, зокрема Рада і ТОВ «Контакт плюс», які є сторонами орендних правовідносин, не скористались своїм правом подати касаційну скаргу або приєднатись до касаційної скарги суборендаря, що підтверджує їх повну згоду з оскарженою постановою апеляційного суду. Схожі висновки викладені у пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. 8.63. Положення статей 2, 17, частини першої статті 287 ГПК України серед іншого гарантують право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, на касаційне оскарження судових рішень. Однак це право відповідно до згаданих норм реалізується лише у випадках, визначених законом, тобто має певні обмеження. Схожі висновки викладені у пункті 68 постанови КГС ВС від 26.02.2025 у справі № 916/1601/24. 8.64. У постанові від 19.11.2024 у справі № 922/4692/23, покликаючись на частину першу статті 17 та частину першу статті 287 ГПК України, КГС ВС виснував, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, повинна довести, що оскаржене судове рішення ухвалено про її права, інтереси та (або) обов`язки. Такий зв`язок має бути належно обґрунтований, тому скаржник у касаційній скарзі повинен чітко зазначити, у якій саме частині оскарженого ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) вирішено питання про його права, інтереси та (або) обов`язки, і вказати, про які саме. Ці висновки КГС ВС зробив у контексті розгляду касаційної скарги одного з відповідачів на судові рішення, якими задоволено вимоги про стягнення з нього та інших відповідачів безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки, обрахованих виходячи з розміру належної кожному з них частки у нерухомому майні, розташованому на цій ділянці. КГС ВС зауважив, що оскаржене рішення суду першої інстанції в частині вимог до інших відповідачів не стосується прав, інтересів та обов`язків скаржника, оскільки він не обґрунтував існування відповідного зв`язку. Водночас один з відповідачів подав власну апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду в частині, якою вирішено питання про його права та обов`язки, а до касаційної скарги не додано доказів на підтвердження того, що він уповноважив скаржника на звернення з касаційною скаргою в його інтересах. З огляду на викладене КГС ВС переглянув оскаржені судові рішення лише в частині позовних вимог, які були звернуті до скаржника, та не переглядав цих рішень у частині позовних вимог, пред`явлених до інших відповідачів. 8.65. Схожий підхід Велика Палата Верховного Суду застосувала у пунктах 132-134 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, вказавши, що межі касаційного перегляду визначаються не тільки вимогами касаційної скарги, а й доводами такого оскарження (частина перша статті 300 ГПК України). Оскільки скаржник (орган Держгеокадастру, який був одним з відповідачів у справі за вимогою про скасування наказу про передання спірної земельної ділянки в комунальну власність) у касаційній скарзі не навів доводів про те, яким чином задоволення вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, за якими він не був відповідачем, порушує його права та інтереси з урахуванням того, що відповідачі, до яких були пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили, Велика Палата Верховного Суду не переглядала рішення судів у частині згаданих вище вимог. 8.66. Аналіз змісту спірних правовідносин, зокрема похідної природи суборенди, у поєднанні з характером позовних вимог Прокуратури, пред`явлених до різних відповідачів, свідчить про те, що ТОВ «Харківський кінний завод» є відповідачем лише за вимогами про визнання недійсним Договору суборенди та повернення Земельної ділянки з суборенди. 8.67. У касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» просить скасувати постанову апеляційного суду повністю, проте не обґрунтовує, у якій саме частині оскарженого ним судового рішення, ухваленого щодо вимог, звернутих до інших відповідачів, які це рішення в касаційному порядку не оскаржили, вирішено питання про його права, інтереси чи обов`язки як суборендаря. Зокрема, Скаржник не стверджує про те, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов Прокуратури в частині вимог про визнання недійсним Договору оренди, у мотивувальній частині постанови встановив обставини, які мають преюдиціальне значення для реалізації ТОВ «Харківський кінний завод» права на звернення до орендодавця з позовом, зокрема про відшкодування збитків. 8.68. Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному перегляду за скаргою ТОВ «Харківський кінний завод» у частині позовних вимог, пред`явлених Прокуратурою до інших відповідачів, оскільки Скаржник не обґрунтував наявності зв`язку між вирішенням зазначених вимог та його правами, інтересами чи обов`язками як суборендаря. Перевірка законності оскарженої постанови здійснюватиметься лише в межах вимог, пред`явлених до ТОВ «Харківський кінний завод», а саме про визнання недійсним Договору суборенди та повернення Земельної ділянки із суборенди. 8.69. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не робить висновків стосовно питань, поставлених в ухвалі про передачу цієї справи на її розгляд, щодо визначення належного та ефективного способу захисту права власності на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, зокрема, не досліджує та не аналізує в цьому контексті вимоги Прокуратури, пред`явлені до учасників справи, які не ініціювали касаційне провадження, а також не вирішує питання відступу від Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. Щодо суті касаційної скарги 8.70. У попередніх розділах Велика Палата Верховного Суду виснувала, що між власником земельної ділянки (орендодавцем) та суборендарем відсутні зобов`язальні відносини. Відтак власник земельної ділянки, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможностей користування та розпорядження своєю ділянкою, що виникли внаслідок дій суборендаря, може ефективно захистити своє право речово-правовими способами, зокрема звернувшись до суду з негаторним позовом про повернення земельної ділянки. 8.71. Суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «Харківський кінний завод» отримав Земельну ділянку в суборенду за Договором суборенди, укладеним з ТОВ «Контакт плюс» у межах Договору оренди, який визнаний недійсним постановою апеляційної інстанції у цій справі з тих мотивів, що спірна ділянка належить до земель історико-культурного призначення та протиправно вибула з державної у комунальну власність Ради, яка з порушенням вимог закону передала її в оренду ТОВ «Контакт плюс». 8.72. Зазначена постанова не була оскаржена у відповідних частинах ані сторонами спору про право власності на Земельну ділянку (насамперед Радою, право власності якої оспорювалося), ані сторонами орендних правовідносин (Радою та ТОВ «Контакт плюс»), у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, підтверджено право державної власності на Земельну ділянку, а також визнано недійсним Договір оренди, що, у свою чергу, зумовило припинення похідного від нього Договору суборенди та відповідних речових прав оренди та суборенди. 8.73. Спираючись на висновки про похідну природу суборенди, наведені у попередніх розділах цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду констатує, що ТОВ «Харківський кінний завод» як суборендар не може втручатися в орендні правовідносини, стороною яких воно не є, домагатися їх збереження у суді, зокрема оскаржувати в касаційному порядку визнання недійсним Договору оренди, навіть якщо це спричинило припинення його права суборенди. Натомість належним способом захисту прав суборендаря, який вважає, що його право припинилося внаслідок протиправних дій орендаря, є звернення до нього з позовом, спрямованим на притягнення орендаря до відповідальності за законом та/або договором суборенди за порушення обов`язку суборендодавця передати в суборенду предмет, який відповідає умовам договору суборенди, та/або забезпечити чинність речового права оренди протягом строку дії договору суборенди. 8.74. Беручи до уваги наведене, а також враховуючи, що держава як власник Земельної ділянки не була стороною Договору суборенди, який припинився внаслідок визнання Договору оренди недійсним, та не перебувала з ТОВ «Харківський кінний завод» у зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про необхідність задоволення вимоги про повернення спірної ділянки суборендарем як негаторного позову, спрямованого на усунення перешкод у здійсненні державою права користування та розпорядження належним їй нерухомим майном. 8.75. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та пункті 8.40 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками суду апеляційної інстанції. 8.76. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. За практикою ЄСПЛ правила цієї статті застосовні не тільки для захисту інтересів власника майна, а й його правомірного володільця. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які потрібно оцінити, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Якщо хоча б одного критерію з перелічених не було додержано, то ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Схожі висновки викладені у пунктах 155-158 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 918/391/23. 8.77. Оцінюючи зазначені критерії в контексті обставин цієї справи, апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що у спорах щодо земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси для задоволення національно-культурних потреб, використання власності не на шкоду людині та суспільству (стаття 11, частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Крім того, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, з державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства. Отже, повернення земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування Земельною ділянкою. 8.78. Велика Палата Верховного Суду не перевіряє наведені вище висновки в межах касаційного перегляду цієї справи за скаргою суборендаря, адже оцінка відповідності втручання у майнові права зроблена передусім у спорі про визнання недійсним Договору оренди та не оскаржувалась його учасниками, зокрема орендарем Земельної ділянки. 8.79. Суборендар мав усвідомлювати вразливість свого титулу, який повністю залежить від чинності відповідного речового права оренди землі, що випливає з чітких та доступних для розуміння положень частин другої - четвертої статті 8 Закону № 161-XIV, а також частини другої статті 774 ЦК України в редакціях, чинних на час підписання Договору суборенди, які дозволяли ТОВ «Харківський кінний завод» передбачити припинення його права суборенди внаслідок втрати ТОВ «Контакт плюс» права оренди Земельної ділянки. 8.80. Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що добросовісний суборендар не позбавлений можливості захистити свої майнові інтереси шляхом звернення з вимогою до орендаря, зокрема про відшкодування збитків, завданих порушенням обов`язку забезпечити чинність речового права оренди протягом дії договору суборенди. Такий компенсаційний механізм не передбачає обов`язку держави з відшкодування суборендарю збитків, адже відповідальність за їх завдання покладається на орендаря, який, зокрема як у цій справі, не оскаржував висновків апеляційного суду стосовно недійсності Договору оренди і таким чином не домагався збереження чинності власного речового права оренди, на якому ґрунтується чинність речового права суборендаря. 8.81. Щодо вимоги про визнання недійсним Договору суборенди Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника [див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34)]. При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. 8.82. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та в пунктах 8.38, 8.39 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту у випадку, коли для захисту прав володіючого власника земельної ділянки, щодо якої до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). 8.83. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже держава як власник Земельної ділянки не перебувала у зобов`язальних відносинах з суборендарем, а укладення Договору суборенди між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» не створило для неї жодних правових наслідків. При цьому сам Договір суборенди, на відміну від зайняття Земельної ділянки суборендарем або реєстрації в Реєстрі речового права суборенди, не створює для держави перешкоди в користуванні та розпорядженні спірною ділянкою, а тому визнання його недійсним не приведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості. 8.84. З іншого боку, втручання власника Земельної ділянки у зобов`язальні відносини сторін Договору суборенди не є виправданим для захисту його прав, який забезпечується речово-правовим способом захисту. Визнання Договору суборенди недійсним за позовом власника Земельної ділянки призводить до втрати чинності Договору суборенди як підстави договірної відповідальності суборендодавця перед суборендарем та позбавлення суборендаря способів захисту, які могли бути встановлені у цьому правочині. 8.85. Оскільки вимога про визнання недійсним Договору суборенди не є належним способом захисту прав держави як власника від перешкод у користуванні та розпорядженні Земельною ділянкою з боку суборендаря, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи ТОВ «Харківський кінний завод», знайшли часткове підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи.» 5. Окремо від мотивів, наведених вище, вважаємо за необхідне зауважити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 не здійснила аналізу та не надала відповіді на доводи Скаржника щодо відсутності у Прокуратури підстав здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з недотриманням порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, що мало передувати вирішенню решти питань, які постали у цій справі. 6. Постановою від 04.03.2026 Велика Палата Верховного Суду направила цю справу на новий апеляційний розгляд покликаючись на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, за змістом якого підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Однак, обґрунтовуючи необхідність направлення цієї справи на новий апеляційний розгляд, Велика Палата Верховного Суду обмежилась загальними твердженнями, зокрема, про те, що для вирішення питання у справі, що переглядається, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована; для цієї мети може бути призначена земельно-технічна експертиза; апеляційному суду слід взяти до уваги принцип належного урядування та врахувати, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду), відноситься до пам`ятки археології Городища, а тому позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією Земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним (див. пункти 295, 297 та 313 постанови від 04.03.2026). Водночас Велика Палата не вказала, які конкретні докази, що були зібрані у цій справі, не дослідив суд апеляційної інстанції, а також у зв`язку з цим не виснувала, які саме заявлені у касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, вона вважає обґрунтованими, що є необхідною умовою направлення справи на новий розгляд відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 цього Кодексу. 7. Також слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду скасувала постанову апеляційного суду повністю, зокрема й у частині, якою він залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування Розпорядження, оскільки погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що воно вичерпало свою дію виконанням, а тому його оскарження не є ефективним. Видається, що це погіршило становище ТОВ «Харківський кінний завод», адже воно не наводило у своїй касаційній скарзі обґрунтувань щодо незгоди з рішеннями судів попередніх інстанції в частині відмови у задоволенні вказаної вище вимоги, а також як відповідач у справі, який ініціював касаційне провадження, не могло бути зацікавлене в такому результаті перегляду судових рішень в згаданій частині. 8. Дійшовши висновку про те, що негаторний позов є ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, Велика Палата Верховного Суду не вказала, які саме (одна або декілька) із заявлених Прокуратурою у цій справі вимог (визнати незаконними та скасувати Розпорядження і Наказ у частині передання Земельної ділянки у комунальну власність Ради; визнати недійсними Договори оренди та суборенди; зобов`язати відповідачів 1, 2, 5 повернути Земельну ділянку державі в особі ОВА та скасувати у Реєстрі державну реєстрацію права комунальної власності Ради на Земельну ділянку, а у Кадастрі державну реєстрацію цієї ділянки з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень) відповідають речово-правовому характеру негаторного позову та приводять до ефективного захисту прав власника. Більш того, скасовуючи постанову апеляційного суду повністю та направляючи цю справу на новий апеляційний розгляд за усіма переліченими вище вимогами, Велика Палата Верховного Суду не навела мотивів, з яких вона вважає незастосовними у цій справі власні усталені висновки стосовно неефективності оскарження акта індивідуальної дії, виданого суб`єктом владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання [див. mutatis mutandis висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (підпункт 9.67) та від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (підпункт 8.13)]. 9. Підсумовуючи наведене, вважаємо, що касаційну скаргу ТОВ «Харківський кінний завод» слід було задовольнити частково; постанову апеляційного суду необхідно було скасувати в частині задоволення вимоги про визнання недійсним Договору суборенди та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зазначеної вимоги з мотивів, викладених у цій окремій думці; в іншій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягала залишенню без змін з тих самих мотивів. СуддіК. М. ПільковС. О. ПогрібнийІ. В. ТкачО. С. ТкачукВ. Ю. Уркевич Джерело:ЄДРСР 135443472

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С. та Воробйової І. А. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2026 року у справі № 946/3565/24 (провадження № 14-150цс25) 11 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, в якій зробила правовий висновок про те, що у разі наявності у справі скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді). З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємось і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку. Стаття 265 ЦПК України визначає зміст рішення суду: рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. В описовій частині рішення зазначаються: 1) стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача; 2) заяви, клопотання; 3) інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо). У мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування. Під час проголошення повного рішення суду суд може оголосити лише його вступну та резолютивну частини та негайно вручити копії такого рішення учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні. У разі проголошення у судовому засіданні скороченого (вступної та резолютивної частин) рішення суд повідомляє, коли буде складено повне рішення. Рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. (стаття 268 ЦПК України). Відповідно до статті 352 ЦПУ України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга подається у письмовій формі. В апеляційній скарзі мають бути, зокрема, зазначені: рішення або ухвала, що оскаржуються; в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо); нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Зміст постанови суду апеляційної інстанції визначено у статті 382 ЦПК України. Закон визначає, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, із вступної частини; описової частини із зазначенням: а) короткого змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції; б) короткого змісту вимог апеляційної скарги; в) узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; г) узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи; мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; ґ) висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції проголошується за правилами, встановленими статтею 268 ЦПК України. Частиною третьою статті 381 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Тобто постанова суду апеляційної інстанції (вступна та резолютивна частини, повний текст) підписується всім складом суду, що був визначений для розгляду справи. Іншого порядку підписання постанови ЦПК України не передбачає. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити судові рішення у касаційному порядку (стаття 389 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень є, у тому числі, неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а також якщо особа, яка подає касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні. Велика Палата, визнавши можливим не застосовувати зазначену норму у зв`язку зі смертю судді після проголошення скороченого рішення, фактично створила нове правило, яке не передбачене законом. Такий підхід виходить за межі тлумачення норми і становить її модифікацію. Суд не наділений повноваженнями встановлювати винятки з імперативних процесуальних приписів, навіть за наявності об`єктивних обставин. Інакше відбувається підміна законодавчого регулювання судовим розсудом. Відступ від прямої норми закону підриває принцип правової визначеності, який є складовою верховенства права. Як послідовно і неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, правова визначеність передбачає передбачуваність правозастосування та однаковість підходів. Учасник процесу має право очікувати, що норма, сформульована як безумовна, буде застосована саме так, як вона викладена. Запровадження судом винятків ad hoc означає, що застосування закону залежить не від його змісту, а від оцінки суду у конкретній справі. Це несумісно з вимогами правової визначеності. Окремо слід зазначити, що рішення апеляційного суду, яке залишено в силі, фактично не містить мотивувальної частини. У ньому відсутні: встановлені судом обставини справи; оцінка доказів; аналіз доводів сторін; правове обґрунтування висновків, мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Таке рішення не відповідає базовим вимогам до здійснення правосуддя. За практикою Європейський суд з прав людини, обов`язок суду надавати мотивоване рішення є невід`ємним елементом права на справедливий суд. Саме мотиви дозволяють сторонам зрозуміти причини ухваленого рішення та ефективно реалізувати право на його оскарження. Відсутність мотивування позбавляє це право змісту і робить судовий розгляд формальним. Формальні вимоги процесуального закону, зокрема щодо підписання рішення та його структури, не є другорядними. Вони забезпечують: легітимність судового акта; прозорість судового розгляду; можливість оскарження судового рішення з наведених законом підстав, у випадку незгоди з рішеннями національних судів, звернутися за захистом до міжнародних судових установ чи подати конституційну скаргу. Правові позиції сформульовані у мотивувальних частинах судових рішеннях забезпечують правопорядок в суспільстві та сприяють підвищенню рівня довіри до судової влади. Ігнорування цих вимог під приводом досягнення «справедливого результату» створює ризик довільного правозастосування. Ураховуючи викладене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала скасувати постанову апеляційного суду на підставі пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК України та направити справу на новий апеляційний розгляд. Ткачук О. С. Воробйова І. А. Джерело:ЄДРСР 135386641

Ця справа вчергове доводить хибність формування Верховного суду з науковців та осіб без практичного досвіду представництва в судах, а головне роботи суддею. з цього і починалась кібенківщина. В свій час я писав по цій справі свій коментар і зазначав про помилку яку допустили випадкові люди і ймовірне повторне рішення ЄСПЛ, так і сталось. І це рішення вже стосується помилки допущенної у Великій палаті та ігнорування рішення ЄСПЛ. В той час суддями були: Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. М. Лобойко Судді: Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2026 року м. Київ справа № 1-07/07 провадження № 13-77зво25 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_17 , прокурора ОСОБА_18 , засудженого ОСОБА_19 (в режимі відеоконференції), захисників ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , розглянула у відкритому судовому засіданнізаяву захисника ОСОБА_20 про перегляд за виключними обставинами вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року та постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року щодо ОСОБА_19 з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом і В С Т А Н О В И Л А: Зміст оскаржених судових рішень національних судів та стислий зміст рішення Європейського суду з прав людини від 16 квітня 2019 року 1. Вироком від 25 липня 2005 року Апеляційний суд Одеської області визнав винуватими і засудив ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Чаранцован Армянської РСР, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого, за пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України) - до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років з конфіскацією майна; за частиною другою статті 125 КК України - до обмеження волі на строк два роки, а на підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п'ятнадцять років з конфіскацією майна. ОСОБА_22 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого, за пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України - до позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього належного йому майна. ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянку України, уродженку с. Делени Арцизького району Одеської області, жительку АДРЕСА_2 , раніше не судиму, за частинами третьої, четвертої, п'ятої статті 27, пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України - до позбавлення волі на строк дванадцять років шість місяців з конфіскацією всього належного їй майна. 2. Суд залишив ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 раніше обрану міру запобіжного заходу - у вигляді тримання їх під вартою та визначив рахувати початок строку відбування покарання - ОСОБА_19 і ОСОБА_22 з 12 грудня 2004 року, ОСОБА_23 з 14 червня 2005 року, зарахувавши їй у строк відбуття покарання строк тримання під вартою з 15 грудня 2004 року по 29 грудня 2004 року, включно. 3. Також суд вирішив питання щодо речових доказів. 4.Ухвалою від 21 березня 2006 року Верховний Суд України вирок Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року щодо ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 скасував, а справу направив на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів. Запобіжний захід щодо ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 залишив незмінним - тримання під вартою. 5. Апеляційний суд Одеської області вироком від 15 січня 2008 року визнав винуватими і засудив: ОСОБА_19 за пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України - до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; частиною другою статті 125 КК України - до обмеження волі на строк два роки, а на підставі статті 70 КК України призначив йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; ОСОБА_22 за пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України - до позбавлення волі на строк чотирнадцять років з конфіскацією всього належного йому майна; ОСОБА_23 за частинами третьої, четвертої, п'ятої статті 27, пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України - до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років з конфіскацією всього належного їй майна; за частиною другою статті 393 КК України - до позбавлення волі на строк п'ять років, а на підставі статті 70 КК України призначив їй остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п'ятнадцять років з конфіскацією всього належного їй майна. 6. Цим же вироком також засуджено ОСОБА_24 , судові рішення щодо якого Велика Палата Верховного Суду на підставі пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не переглядає. 7. Суд залишив ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 раніше обрану міру запобіжного заходу - у вигляді тримання їх під вартою до набрання чинності вироком та визначив рахувати початок строку відбування покарання - ОСОБА_19 і ОСОБА_22 з 12 грудня 2004 року, ОСОБА_23 з 14 червня 2005 року, зарахувавши їй у строк відбуття покарання строк тримання під вартою з 15 грудня 2004 року по 29 грудня 2004 року, включно. 8. Крім того, суд вирішив цивільний позов, а також питання щодо речових доказів. 9. Ухвалою від 12 серпня 2008 року Верховний Суд України вирок щодо ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 змінив та виключив з нього кваліфікуючу ознаку за пунктом 6 частини другої статті 115 КК України - вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів і застосування судом за цим законом додаткової міри покарання - конфіскації майна. Перекваліфікував дії ОСОБА_23 з частини другої статті 393 КК України на частину першу статті 393 КК України. В решті вирок щодо ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 залишив без змін. 10. ОСОБА_19 подав 11 лютого 2009 року заяву (№ 12224/09) до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд, ЄСПЛ, Суд). Заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження щодо нього, яка полягала у тому, що захисник був відсутнім при проведенні 12 грудня 2004 року слідчих дій за його участю до його офіційного затримання як підозрюваного. Крім того, він стверджував, що вирок щодо нього ґрунтувався на його зізнавальних показаннях (у тому числі його первинних зізнавальних показаннях), від яких він відмовився під час розгляду справи у суді, та що його аргументи щодо порушення його прав на захист на початковій стадії слідства не були належним чином розглянуті національними судами. Заявник скаржився також на ненадання йому органами влади копій документів з матеріалів його справи, які він бажав надати Суду для обґрунтування своєї заяви. 11. 16 квітня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Алахвердян проти України». Європейський суд оголосив неприйнятними скарги на відсутність захисника під час допиту вранці 12 грудня 2004 року та неефективність наданої захисником правової допомоги, а решту скарг у заяві - прийнятними. ЄСПЛ констатував порушення Україною підпункту «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Суд дійшов висновку, що 12 грудня 2004 року право заявника на захисника було обмежено, а з матеріалів справи він не вбачав наявності вагомої підстави для такого обмеження. Це порушення обумовлювалось відібранням в ОСОБА_19 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведенням з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, хоча заявник мав право на обов'язкову правову допомогу в рамках провадження щодо подвійного вбивства, оскільки йому загрожувало довічне позбавлення волі. Як зазначив Європейський суд, у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. Цей висновок змусив Суд визнати, що Уряд переконливо не довів, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника 12 грудня 2004 року. У цьому ж рішенні ЄСПЛ також встановив, що Україна не дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції у зв'язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів з матеріалів його кримінальної справи для цілей його заяви до Суду. 12. Постановою від 13 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду заяву ОСОБА_19 про перегляд судових рішень у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом задовольнила частково. Вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в частині засудження ОСОБА_19 за пунктами 1, 4, 11, 12 частини другої статті 115 КК України змінила. Виключила з вироку та ухвали посилання як на докази на дані: явки з повинною ОСОБА_19 ; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_19 як свідка; протоколів допитів ОСОБА_19 як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_19 як підозрюваного; протоколів очних ставок між ОСОБА_19 і ОСОБА_23 , свідками ОСОБА_25 і ОСОБА_26 у частині показань ОСОБА_19 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовини бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні Гроздєвих; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_19 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів. У решті судові рішення в цій частині і у повному обсязі в частині засудження ОСОБА_19 за частиною другою статті 125 КК України залишила без змін. 13. ОСОБА_19 повторно звернувся 31 січня 2020 року до ЄСПЛ із заявою (№ 8838/20) і скаржився за статтею 6 Конвенції. Зокрема, стверджував, що Верховний Суд замість направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд переоцінив докази у його справі, чого він не мав повноважень робити. Через це він не був «судом, встановленим законом». Заявник також скаржився, що виключення деяких доказів Верховним Судом створило нову «доказову ситуацію», яка вимагала нового допиту (включаючи перехресний допит) свідків, особливо ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , що не було зроблено, й він не мав належного часу і можливостей для підготовки свого захисту у цій новій ситуації. Стислий зміст рішення ЄСПЛ від 26 червня 2025 року 14. Європейський суд у рішенні від 26 червня 2025 року,яке 26 вересня 2025 року набуло статусу остаточного, у справі «Алахвердян проти України» (Case of Alakhverdyanv. Ukraine, заява № 8838/20) установив порушення Україною пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції. У зв'язку зі встановленими порушеннями Суд присудив заявнику 3600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та 5000 (п'ять тисяч) євро відшкодування витрат та видатків, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок пана ОСОБА_29 . Встановлені обставини кримінальної справи 15. З урахуванням змін, які ухвалою від 12 серпня 2008 року суд касаційної інстанції вніс у вирок, ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 визнані винуватими у вчиненні злочинів за таких обставин. У грудні 2004 року ОСОБА_23 замовила й організувала умисне вбивство ОСОБА_30 та ОСОБА_31 з мотивів особистої неприязні, оскільки вважала їх винуватими у руйнуванні сімейних стосунків зі своїм співмешканцем ОСОБА_24 . Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_23 підбурила до вчинення цього злочину ОСОБА_19 та ОСОБА_22 , які виступили виконавцями вбивства. 10 грудня 2004 року близько 19 години ОСОБА_19 і ОСОБА_22 на виконання замовлення ОСОБА_23 , за попередньою змовою з нею та між собою, з метою позбавлення життя ОСОБА_30 та ОСОБА_31 , озброєні наданими ОСОБА_23 ножами, прибули до належного сім'ї ОСОБА_48 домоволодіння АДРЕСА_1 . У приміщенні літньої кухні ОСОБА_19 , діючи з особливою жорстокістю, завдав ОСОБА_32 не менше двадцяти двох ударів, а ОСОБА_33 - не менше восьми ударів ножем у різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_34 та ОСОБА_35 померли на місці події. Крім того, ОСОБА_19 спочатку помилково сприйняв присутню в помешканні сім'ї ОСОБА_36 за одну з осіб, котрих він мав убити на замовлення ОСОБА_23 , у зв'язку із чим завдав ОСОБА_37 одного удару ножем у грудну клітку і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я. Крім того, 20 листопада 2006 року приблизно о 23-ій годині ОСОБА_23 за допомогою ОСОБА_24 , діючи умисно, скориставшись недбалим ставленням конвоїрів до своїх обов'язків, втекла з-під варти з приміщення туалету Татарбунарської центральної лікарні. Зміст вимог заяви про перегляд судових рішень. Позиція учасників судового провадження 16. 08 жовтня 2025 рокузахисник ОСОБА_20 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою, у якій просить скасувати вирок Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвалу Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року та постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року щодо ОСОБА_19 та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 17. Обґрунтовуючи необхідність перегляду судових рішень на підставі пункту 2 частини третьої статті 459 КПК України, захисник посилається на те, що у рішенні «Алахвердян проти України» від 26 червня 2025 року ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції. 18. У заяві захисник ОСОБА_20 зазначає, що з урахуванням висновків Європейського суду, протокол явки з повинною ОСОБА_22 від 12 грудня 2004 року, протоколи очних ставок між ОСОБА_22 та свідками ОСОБА_25 і ОСОБА_26 від 17 грудня 2004 року є недопустимими доказами, оскільки здобуті з порушенням права на захист та права на мовчання. 19. На думку захисника ОСОБА_20 , повинні бути також визнані недопустимими такі похідні від зізнавальних показань, викладених у явці з повинною ОСОБА_22 , докази: протокол допиту підозрюваного ОСОБА_22 від 13 грудня 2004 року, протокол відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_22 від 13 грудня 2004 року, протокол виїмки від 13 грудня 2004 року, протокол додаткового допиту ОСОБА_22 від 16 грудня 2004 року, протокол очної ставки ОСОБА_22 та ОСОБА_23 від 16 грудня 2004 року, протокол допиту обвинуваченого ОСОБА_22 від 21 грудня 2004 року, висновок судово-психічної експертизи № 94, протокол додаткового допиту обвинуваченого ОСОБА_22 від 22 квітня 2005 року. 20. Крім того, захисник наголошує на тому, що під час судового розгляду було обмежено сторону захисту в допиті свідків ОСОБА_38 , ОСОБА_26 та ОСОБА_39 для з'ясування обставин, які могли б істотно вплинути на висновки суду щодо доведеності вини ОСОБА_19 . 21. При цьому захисник звертає увагу на те, що порушення права ОСОБА_19 на допит зазначених вище свідків обвинувачення не були усунені в ході нового розгляду справи у 2008 році, не були виправлені при перегляді справи Верховним Судом України у 2008 році та в ході перегляду на підставі рішення ЄСПЛ Великою Палатою Верховного Суду у 2019 році. 22. Водночас захисник ОСОБА_20 стверджує, що суд безпідставно відмовив у повторному допитіпотерпілої ОСОБА_40 , свідка ОСОБА_41 та потерпілого ОСОБА_42 , показання яких, за його переконанням, мають сприйматися критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при отриманні цих та інших доказів у справі, в сукупності з якими вони розглядаються. 23. Також захисник вважає, що підлягають виключенню з доказової бази й показання потерпілої ОСОБА_40 , свідка ОСОБА_41 та потерпілого ОСОБА_42 у частині ідентифікації ОСОБА_19 та ОСОБА_22 як нападників і завдання тілесного ушкодження ОСОБА_37 саме ОСОБА_19 . Посилається на висновки у рішенні ЄСПЛ стосовно показань потерпілої ОСОБА_40 , про яку органи влади дізналися із зізнавальних показань ОСОБА_19 , а також зазначає, що свідок ОСОБА_43 та потерпілий ОСОБА_44 дізналися про злочин зі слів ОСОБА_45 . 24. На думку захисника ОСОБА_20 , з урахуванням відсутності інших доказів, які б доводили заподіяння ОСОБА_19 тілесних ушкоджень ОСОБА_37 , обсяг обвинувачення проти його підзахисного підлягає зменшенню шляхом виключення епізоду щодо нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_46 . 25. З огляду на викладене захисник вважає, що індивідуальним заходом, який здатен виправити порушення прав ОСОБА_19 , є виключення з вироку посилань на докази, визнані недопустимими, у поєднанні зі скасуванням вироку, виключенням частини обвинувачення ОСОБА_19 у спричиненні потерпілій ОСОБА_37 тілесних ушкоджень та направленням справи на новий розгляд у частині епізоду вчинення умисного вбивства. 26. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 09 жовтня 2025 року відкрив провадження за заявою захисника ОСОБА_20 про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_19 за виключними обставинамита ухвалою від 29 жовтня 2025 року призначив заяву до розгляду Великою ПалатоюВерховного Суду. 27. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, засудженого ОСОБА_19 та його захисників ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , які просили заяву задовольнити, прокурора ОСОБА_18 , яка просила заяву задовольнити частково, скасувати постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року щодо ОСОБА_19 і призначити новий касаційний розгляд, перевірила викладені у заяві доводи, дослідила матеріали кримінальної справи, рішення ЄСПЛ у справах «Алахвердян проти України»від 16 квітня 2019 року (заява № 12224/09) та від 26 червня 2025 року (заява № 8838/20) і дійшла таких висновків. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 28. Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, тим самим узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 29. Це відбувається шляхом урахування норм Конвенції і практики ЄСПЛ у національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права. 30. Відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом № 3477-IV, іншими нормативно-правовими актами. 31. За змістом абзацу дев'ятого частини першої статті 1, глави 3 Закону № 3477-IV констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. 32. Статтею 10 цього Закону передбачено, що додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 33. Оцінка достатності та ефективності вжитих договірними державами заходів на виконання рішень ЄСПЛ відповідно до положень пункту 2 статті 46 Конвенції належить до виключної компетенції Комітету міністрів Ради Європи (далі - КМРЄ). 34. КМРЄ у своїй Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» (далі - Рекомендація № R (2000) 2) зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 35.З метою допомогти державі-відповідачу виконати її зобов'язання за статтею 46КонвенціїЄвропейський суд може вказати тип індивідуальних і/або загальних заходів, до яких можна вдатися для того, щоб покласти край ситуації, яка призвела до встановлення порушення Конвенції [рішення у справах «Сусо Муса проти Мальти» (заява 42337/12, пункт 120, від 23 липня 2013 року), «Юксель Ялчинкая проти Туреччини» (заява № 15669/20, пункти 418, 425, від 26 вересня 2023 року)]. 36. У більшості випадків питання про вжиття конкретних заходів на виконання рішення ЄСПЛ лишається на розсуд держави-відповідача. На цьому наголошує Суд у своїх рішеннях, вказуючи на переважно декларативний характер своїх рішень і на те, що, як правило, саме відповідна держава, під наглядом КМРЄ, обирає засоби, які будуть використовуватися в її внутрішньому правовому порядку для виконання її зобов'язань за статтею 46 Конвенції. 37. Також потрібно звернути увагу на те, що у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що якщо особу було засуджено за результатами провадження, яке призвело до порушення вимог статті 6 Конвенції, повторний судовий розгляд або відновлення розгляду справи, за наявності відповідного клопотання, в принципі, є належним способом виправлення порушення. 38. Виходячи з наведеного, з огляду на встановлення ЄСПЛ порушення Україною положень Конвенції, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання щодо наявності підстав для застосування до ОСОБА_19 заходів індивідуального характеру, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.Із цією метою здійснюється аналіз рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема в частині характеру (змісту) констатованих Судом порушень Конвенції. Аналіз змісту й характеру встановлених ЄСПЛ порушень 39. У справі «Алахвердян проти України» від 26 червня 2025 року Суд розглянув скарги заявника за пунктом 1 та підпунктами (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції та встановив, що вони не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав, тому скарги заявника повинні бути визнані прийнятними. 40. Як зазначив ЄСПЛ, у цій справі Верховний Суд здійснив повторний розгляд справи заявника. 13 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила заяву заявника про перегляд і в межах цієї ж процедури внесла зміни в його вирок шляхом виключення деяких доказів, раніше допущених у справі заявника, але дійшла висновку, що решти доказової бази було достатньо для доведення його вини. Суд зауважив, що цей підхід по суті є таким же, як в згаданому рішенні у справі «Яременко проти України (№ 2)», і це не просто відмова повернути справу на новий розгляд. Це також не проста текстова зміна первинного рішення з метою виконання рішення Суду. 41. ЄСПЛ наголосив, що відповідне провадження стосувалося «встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення» у розумінні статті 6 Конвенції і це провадження було новим відносно провадження на національному рівні, яке було предметом рішення 2019 року, і слідувало за ним. Питання про те, чи було дотримано гарантії справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції, може бути розглянуте Судом окремо від аспектів стосовно виконання рішення 2019 року (див. рішення у справах «Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)», пункти 54 - 59 та «Яременко проти України (№ 2)», пункти 54 - 56). 42. У цій справі Суд вважав, що основним питанням, яке він має розглянути, полягає у тому, чи, враховуючи всі фактори разом, були дотримані гарантії справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції у провадженні, що встановлювало обґрунтованість кримінального обвинувачення проти заявника після його заяви про перегляд з огляду на попереднє рішення Суду. 43. Європейський суд послався на свій висновок у рішенні 2019 року, що коли заявник зробив явку з повинною 12 грудня 2004 року, його право на правову допомогу було обмежене. Суд наголосив, що показання, які заявник надав у своїй явці з повинною, надали національним слідчим органам межі, довкола яких вони побудували справу, а також фокус для пошуку інших підтверджуючих доказів; це безперечно неминуче вплинуло на позицію заявника. Цей недолік також не був належним чином усунений на подальших стадіях провадження (див. пункти 17 і 18). 44. Як наголосив ЄСПЛ, у провадженні щодо перегляду у справі заявника, що призвело до подання цієї заяви до Суду, Верховний Суд виключив не лише зізнавальні показання заявника, а й значну кількість інших доказів, безпосередньо одержаних за його допомогою, оскільки вони також вважалися скомпрометованими. Він, зокрема, посилався на висновки Суду у справі «Яременко проти України (№ 2)», в якій виключення лише частини скомпрометованих доказів та використання решти доказів для залишення обвинувального вироку заявника без змін було визнано закріпленням порушень, раніше встановлених Судом. На відміну від того, що він зробив у згаданій справі, у справі заявника Верховний Суд вважав, що він правильно виключив усі скомпрометовані докази. 45. Європейський суд визнав, що Верховний Суд взяв до уваги його висновки у справі «Яременко проти України (№ 2)» та виключив не лише зізнавальні показання, чітко отримані з порушенням права заявника на підготовку свого захисту та представлення своєї позиції, а й інші скомпрометовані докази. Проте він зауважує, що показання, надані потерпілою ОСОБА_28 , про яку органи державної влади дізналися після того, як заявник згадав її у своїй явці з повинною, було визнано такими, що не мали безпосереднього зв'язку зі скомпрометованими доказами. Її показання, разом з показаннями її чоловіка та чоловіка ОСОБА_47 , які обоє дізналися про вбивство від ОСОБА_28 , були іншими доказами, які, по суті, стали підґрунтям для залишення обвинувального вироку заявника без змін (див. пункт 27). Верховний Суд не пояснив, чому він вважав, що ці докази не були скомпрометовані зізнавальними показаннями заявника, попри ознаки, що вони були одержані завдяки його зізнавальним показанням. Суд не вважає, що така оцінка могла бути безпечно зроблена за відсутності повного повторного розгляду справи. 46. ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд визнав зміну рішення після виключення частини доказів переглядом з «меншим ступенем втручання», який був доцільним у справі заявника (у порівнянні, вочевидь, з поверненням справи на новий розгляд) і який не мав би впливу на переконливість інших доказів у справі та не призвів би до обмеження процесуальних прав заявника (див. пункт 32). Як у згаданих рішеннях у справах «Яременко проти України (№ 2)» (пункт 66) та «Шабельник проти України (№ 2)» (пункт 56), Суд встановив, що питання, чи було інших доказів достатньо для підтвердження вини заявника, саме собою вимагало б ретельного дослідження усієї доказової бази у справі, що могло бути забезпечено лише повним повторним розглядом, а не дуже обмеженим переглядом, здійсненим Верховним Судом. 47. Суд встановив, що після виключення таких важливих доказів, справа заявника вимагала повного повторного розгляду, і оскільки такого повторного розгляду здійснено не було, заявник був позбавлений права на належний час і можливості для підготовки свого захисту в оскаржуваному провадженні. Він не зміг спрогнозувати обсяг перегляду, який буде проведено Верховним Судом, або які докази будуть виключені чи залишаться. Тому він не міг передбачити, як загальна оцінка справи вплине на перегляд, і тому не міг обґрунтувати свою позицію. 48. Крім того, ЄСПЛ звернувся до тлумачення Верховним Судом висновків Суду. Зокрема, Верховний Суд у своїй постанові зазначив, що Суд ґрунтував свої висновки щодо порушення прав заявника на «окремих суттєвих процедурних помилках», але ці помилки не ставили під сумнів результати провадження в цілому і не означали, що вирок заявника не був справедливим та не відповідав Конвенції (див. пункт 33). У зв'язку з цим Суд нагадав свої висновки у пункті 67 рішення 2019 року, що не було переконливо доведено, що загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника 12 грудня 2004 року (див. пункт 19), а також вказав, що хоча сформулював свій висновок у негативному ключі, будь-якому читачеві мало бути зрозуміло, що Суд вважав, що загальна справедливість у справі заявника справді була непоправно порушена. Також вбачається, що автентичний переклад рішення 2019 року українською мовою правильно відображає сказане Судом. 49. ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що тлумачення Верховним Судом висновків Суду у рішенні заявника 2019 року, таким чином, не повністю відповідало висновкам Суду і, можливо, стало однією з причин, чому обвинувальний вирок заявника не був повністю скасований, а справа - не направлена на новий розгляд. 50. Підсумовуючи, з огляду на зазначені міркування, Суд встановив, що перегляд справи заявника, здійснений Верховним Судом, характеризувався декількома недоліками і не відповідав вимогам справедливого судового розгляду, як це передбачено статтею 6 Конвенції. 51. Відповідно ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду при прийнятті постанови 52. Згідно із частиною першою, пунктом 2 частини третьої статті 459 КПК України виключною обставиною для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 53. При цьому системне тлумачення положень глави 34 КПК України дає підстави для висновку про те, що перегляд за виключними обставинами є екстраординарною процедурою перегляду, коли після завершення розгляду кримінального провадження по суті пред'явленого обвинувачення встановлені виключні обставини, що могли суттєво вплинути на прийняті судові рішення. 54. Відповідно до наведених у Рекомендації № R (2000) 2 орієнтирів рішення національного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд у разі встановлення ЄСПЛ фактів того, що воно суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. Підстави для втручання в судові рішення в означений спосіб виникають у разі, коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження. 55. В інших випадках з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення допущених порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади. 56. Як зазначив ЄСПЛ у рішенні «Алахвердян проти України»,ця справа стосується стверджуваної несправедливості провадження у Верховному Суді щодо перегляду вироку заявника на підставі висновків Суду у його попередній справі. 57. ЄСПЛ нагадав, що у своєму рішенні від 16 квітня 2019 року «Алахвердян проти України» він встановив порушення підпункту «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції. 58. За висновками Суду, таке порушення полягало у відібранні в ОСОБА_19 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, попри наявність фактичних і правових підстав офіційно обвинувачувати його у вчиненні умисного вбивства за обставин, що обтяжують відповідальність. На час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов'язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою. 59. Зокрема, Суд зазначив,що як тільки заявник повідомив слідчого про свій намір зробити явку з повинною і зізнатися працівникам міліції, органи державної влади повинні були усвідомлювати, що це тягнуло за собою можливе покарання у виді довічного позбавлення волі і національне законодавство вимагало надання обвинуваченому допомоги захисника. Наслідком цього стало обмеження права заявника на захисника під час надання ним зізнавальних показань 12 грудня 2004 року (див. пункти 55 - 57 згаданого рішення 2019 року). 60 Суд також встановив, що заявник надав зізнавальні показання, поки все ще мав статус свідка. Він не лише зізнався у вчиненні вбивства двох осіб, але й надав інформацію, яка згодом дозволила органам досудового розслідування долучити до справи додаткові докази, які були використані у справі щодо заявника, у тому числі речові докази. Хоча він пізніше заявив, що не вчиняв злочинів, Суду було важко зрозуміти, як він міг ефективно відмовитись від цих показань, які вже призвели до виявлення інших доказів проти нього. Так, надані заявником 12 грудня 2004 року показання вказали національним органам досудового розслідування межі, довкола яких вони побудували справу, а також фокус для пошуку інших підтверджуючих доказів; це безперечно неминуче вплинуло на позицію заявника (пункти 61 - 64 рішення 2019 року). Крім того, національні суди також не розглянули питання щодо попередніх обмежень права заявника на захист (пункт 66 рішення 2019 року). 61. У підсумку ЄСПЛ констатував (пункт 67 рішення 2019 року): «у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. Цей висновок змушує Суд визнати, що Уряд переконливо не довів, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника 12 грудня 2004 року». 62.У зв'язку зі встановленими ЄСПЛ у рішенні «Алахвердян проти України» від 16 квітня 2019 року конвенційними порушеннями прав заявника Велика Палата Верховного Суду постановою від 13 листопада 2019 року заяву ОСОБА_19 задовольнила частково, виключила із судових рішень посилання як на докази на дані явки з повинною ОСОБА_19 та протоколу відтворення обстановки і обставин події за його участю як свідка, отриманихунаслідок порушення права особи на захист, а також на деякі інші дані як похідні від двох інших (доктрина «плодів отруйного дерева»). 63.Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_19 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів усього судового провадження, не свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_19 як у цілому, так і в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже, не дають підстав вважати його засудження несправедливим. 64. У постанові від 13 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду встановила, що виключення з вироку й ухвали зазначених вище доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_19 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання. Відповідні висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960). Невідповідності процедури одержання цих засобів доказування вимогам Конвенції міжнародна судова установа не встановила. 65. При цьому Велика Палата Верховного Судузазначила, що, визнаючи пред'явлене ОСОБА_19 обвинувачення доведеним, суд першої інстанції поклав в основу вироку: - послідовні показання потерпілої ОСОБА_40 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 червня 2005 року про те, що коли вона перебувала в домоволодінні сім'ї ОСОБА_48 , у приміщення літньої кухні зайшли ОСОБА_19 із ОСОБА_22 , ОСОБА_19 одразу завдав їй ножового поранення і на її очах вбив ОСОБА_49 та ОСОБА_50 численними ударами ножем; - досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_22 як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події й на очній ставці з ОСОБА_23 , надані в присутності захисника, в яких він підтверджував ці ж самі обставини вбивства ОСОБА_19 двох жінок на замовлення ОСОБА_23 ; - надані на досудовому слідстві й оголошені судом показання потерпілого ОСОБА_42 та показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_41 , які дізналися про обставини позбавлення життя ОСОБА_30 та ОСОБА_31 від ОСОБА_45 . 66. Також Велика Палата Верховного Суду послалась на те, що початкові показання засудженого ОСОБА_22 і показання потерпілої ОСОБА_40 узгоджуються з показаннями на досудовому слідстві свідків ОСОБА_26 і ОСОБА_51 , які суд дослідив на підставі статті 306 КПК України 1960 року в судовому засіданні. 67.Крім того, Велика Палата Верховного Суду наголосила й на тому, що відомості, зазначені ОСОБА_52 і ОСОБА_22 , узгоджувалися зі слідовою картиною, зафіксованою у протоколі огляду місця події, і з даними висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз щодо характеру, кількості, локалізації завданих ОСОБА_32 , ОСОБА_33 і ОСОБА_37 тілесних ушкоджень, механізму, знарядь їх заподіяння і причинно-наслідкового зв'язку ножових поранень, спричинених ОСОБА_32 та ОСОБА_33 , з їх смертю. 68. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у цій справі показання ОСОБА_22 , потерпілої ОСОБА_40 , свідків, дані протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_30 і ОСОБА_31 , медико-криміналістичних експертиз не мають ні прямого, ні опосередкованого зв'язку з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_19 на початку досудового слідства. 69. Водночас,констатуючи порушення прав ОСОБА_19 , ЄСПЛ послався на свій висновок у рішенні 2019 року, що коли заявник зробив явку з повинною 12 грудня 2004 року, його право на правову допомогу було обмежене, та наголосив, що показання, які заявник надав у своїй явці з повинною, надали національним слідчим органам межі, довкола яких вони побудували справу, а також фокус для пошуку інших підтверджуючих доказів; це безперечно неминуче вплинуло на позицію заявника. Цей недолік також не був належним чином усунений на подальших стадіях провадження (див. пункти 17 і 18). 70.Відповідно до матеріалів кримінальної справи під час досудового слідства ОСОБА_53 давала показання 13 грудня 2004 року, тобто після того, як ОСОБА_19 дав інформацію у вказаних вище явці з повинною та під час відтворення обстановки і обставин події (показав, що вона - «односельчанка», зі слів ОСОБА_22 , була присутня під час подвійного вбивства двох жінок та була ОСОБА_19 поранена ножем). 71.Поряд з тим про обставини вчинення ОСОБА_19 злочинів потерпілий ОСОБА_44 та свідок ОСОБА_43 дізналися від ОСОБА_45 . 72. Європейський суд визнав, що Верховний Суд взяв до уваги його висновки у справі «Яременко проти України (№ 2)» та виключив не лише зізнавальні показання, чітко отримані з порушенням права заявника на підготовку свого захисту та представлення своєї позиції, а й інші скомпрометовані докази. Проте він зауважив, що показання, надані потерпілою ОСОБА_28 , про яку органи державної влади дізналися після того, як заявник згадав її у своїй явці з повинною, було визнано такими, що не мали безпосереднього зв'язку зі скомпрометованими доказами. Її показання, разом з показаннями її чоловіка та чоловіка ОСОБА_47 , які обоє дізналися про вбивство від ОСОБА_28 , були іншими доказами, які, по суті, стали підґрунтям для залишення обвинувального вироку заявника без змін (див. пункт 27). 73. Також у цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що Верховний Суд не пояснив, чому він вважав, що ці докази не були скомпрометовані зізнавальними показаннями заявника, попри ознаки, що вони були одержані завдяки його зізнавальним показанням. Суд не вважав, що така оцінка могла бути безпечно зроблена за відсутності повного повторного розгляду справи. 74. Крім того, Європейський суд наголосив, що тлумачення Верховним Судом висновків ЄСПЛ у рішенні заявника 2019 року не повністю відповідало висновкам Суду і, можливо, стало однією з причин, чому обвинувальний вирок заявника не був повністю скасований, а справа - не направлена на новий розгляд. 75. Також у постанові від13 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що будь-яких порушень національним судом вимог статті 6 Конвенції, які були би пов'язані з порядком допиту ОСОБА_22 , потерпілих та свідків і способом використання їхніх показань у вироку, міжнародною судовою установою не встановлено. Тому, на переконання Великої ПалатиВерховного Суду, залишення без зміни вироку в частині, що ґрунтується на показаннях зазначених осіб, не призведе до порушення права ОСОБА_19 на справедливий судовий розгляд в аспекті реалізації його права допитувати свідків обвинувачення, передбаченого пунктом «d» статті 6 Конвенції. 76. Однак у пунктах 75, 76 рішення ЄСПЛ робить такий висновок: «…питання, чи було інших доказів достатньо для підтвердження вини заявника, саме собою вимагало б ретельного дослідження усієї доказової бази у справі, що могло бути забезпечено лише повним повторним розглядом, а не дуже обмеженим переглядом, здійсненим Верховним Судом. Тому Суд далі встановлює, що після виключення таких важливих доказів, справа заявника вимагала повного повторного розгляду, і оскільки такого повторного розгляду здійснено не було, заявник був позбавлений права на належний час і можливості для підготовки свого захисту в оскаржуваному провадженні. Він не зміг спрогнозувати обсяг перегляду, який буде проведено Верховним Судом, або які докази будуть виключені чи залишаться. Тому він не міг передбачити, як загальна оцінка справи вплине на перегляд, і тому не міг обґрунтувати свою позицію». 77. Отже, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать, що їх виправлення потребує здійснення повторного дослідження наявних у матеріалах кримінальної справи доказів та обумовлює необхідність оцінки кожного доказу з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. 78.Оскільки встановлені порушення прав ОСОБА_19 вплинули на загальну справедливість судового розгляду, внаслідок чого він був позбавлений права на достатній час і можливості для підготовки свого захисту у провадженні, на яке він скаржиться, Велика Палата Верховного Суду вважає, що виправлення порушень пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції в цій справі та реалізацію засади restitutio in integrum можна здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист. Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень 79. За наслідками кримінального провадження за виключними обставинами суд має право скасувати вирок чи ухвалу і ухвалити новий вирок чи постановити ухвалу або залишити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами без задоволення. При ухваленні нового судового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції (абзаци перший, другий частини першої статті 467 КПК України). 80. Відповідно до частини другої статті 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підставидля прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення. 81. З огляду на характер (зміст) визнаних Судом конвенційних порушень, їх правову природу, стадію провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, можливий спосіб відновлення порушених прав заявника, ураховуючи обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року та вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року щодо ОСОБА_19 з направленням справи на новий судовий розгляд. 82. Захисник ОСОБА_20 у своїй заяві просить скасувати такожвирок Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 21 березня 2006 року. Однак зазначені судові рішення не можуть бути предметом перевірки за заявою захисника, оскількицей вирок суд касаційної інстанції ухвалою від 21 березня 2006 року скасував, а справу направив на новий судовий розгляд. За результатами нового розгляду Апеляційний суд Одеської області ухвалив щодо ОСОБА_19 обвинувальний вирок від 15 січня 2008 року. 83. У цій справі ОСОБА_19 засуджений за вчинення умисного вбивства ОСОБА_30 та ОСОБА_31 на замовлення з особливою жорстокістю за попередньою змовою групою осіб з ОСОБА_22 та ОСОБА_23 , яких цими же судовими рішеннями також засуджено і стосовно яких міжнародною судовою установою рішення не ухвалювалось. 84. Ураховуючи вищенаведене, встановлення Європейським судом у справі «Алахвердян проти України» від 26 червня 2025 року порушення пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції, а також той факт, що ОСОБА_19 було вчинено злочин у співучасті, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що часткове задоволення заяви захисника ОСОБА_20 дає підстави для прийняття рішення на користь засуджених ОСОБА_22 та ОСОБА_23 , оскільки скасування судових рішень може вплинути на їх права, зокрема, поставити під сумнів доведеність їх обвинувачення. 85. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заяву захисника ОСОБА_20 належить задовольнити частково: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року, ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року та вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року щодо ОСОБА_19 ів порядку частини другої статті 433 КПК України щодо ОСОБА_22 та ОСОБА_23 (у частині її обвинувачення за частинами третьої, четвертої, п'ятої статті 27, пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 КК України) скасувати, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення щодо ОСОБА_23 у частині її засудження за частиною першою статті 393 КК України та щодо ОСОБА_24 залишити без зміни. 86. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів оцінити з точки зору їх достатності у своєму взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Щодо підсудності кримінальної справи при новому її розгляді 87. Відповідно до змін, внесених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ до КПК України 1960 року, всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (стаття 33 КПК України 1960 року зі змінами, внесеними Законом № 2453-VІ). З урахуванням зміни кримінально-процесуального закону в частині підсудності кримінальних справ судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_19 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими статтями 37, 38 КПК України 1960 року. 88. Враховуючи зазначене вище та з огляду на те, що злочини, за які засуджено ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 , були вчинені в Одеській області, питання про визначення підсудності цієї кримінальної справи за конкретним місцевим судом з метою забезпечення нового судового розгляду має бути вирішено Одеським апеляційним судом. Щодо запобіжного заходу 89. Під час скасування судового рішення і надіслання справи на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції у судовому рішенні вирішується питання про обрання запобіжного заходу (абзац третій частини першої статті 467 КПК України). 90. Відповідно до пункту 5 частини першої, частини четвертої статті 49 КК України у разі вчинення особливо тяжкого злочину особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею такого кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минуло п'ятнадцять років. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк. 91. Покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання (частина п'ята статті 82 КК України). 92. При вирішенні питання про запобіжний захід Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ОСОБА_19 був засуджений до покарання у виді довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжкого злочину і на момент розгляду заяви захисника про перегляд судових рішень за виключними обставинами відбув понад 21 рік призначеного судом покарання. Поряд з тим за наслідками розгляду судові рішення щодо ОСОБА_19 скасовуються у зв'язку зі встановленими ЄСПЛ у справі «Алахвердян проти України» від 26 червня 2025 року порушеннями Україною пункту 1 та підпунктів (b-d) пункту 3 статті 6 Конвенції, а справа направляється на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 93. Беручи до уваги наведені обставини, приписи частини четвертої статті 49, частини п'ятої статті 82 КК України, згідно з якими якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк(від п'ятнадцяти до двадцяти років), що є меншим ніж він відбув, Велика Палата Верховного Суду визнає необхідним звільнити ОСОБА_19 з установи виконання покарань. 94. Стаття 176 КПК України визначає, що запобіжними заходами є: 1) особисте зобов'язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою. Відповідно до статті 179, частини сьомої статті 194 КПК України особисте зобов'язання полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого зобов'язання виконувати покладені на нього слідчим суддею, судом обов'язки, передбачені статтею 194 цього Кодексу. Підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на нього обов'язки та роз'яснюється, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Обов'язки, передбачені частинами п'ятою та шостою цієї статті, можуть бути покладені на підозрюваного, обвинуваченого на строк не більше двох місяців. 95.На виконання приписів абзацу третього частини першої статті 467 КПК України, зважаючи на наявність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, які дають достатні підстави вважати, що ОСОБА_19 , котрий обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, може переховуватися від суду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне з метою забезпечення проведення нового розгляду судом першої інстанції та виконання обвинуваченим процесуальних обов'язків застосувати до ОСОБА_19 на підставі статті 179 КПК України запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання з покладенням на нього обов'язку, передбаченого пунктом 3 частини п'ятої статті 194 цього Кодексу (з огляду на наявність у нього місця проживання в с. Дельжилер Білгород-Дністровського району [с. Дмитрівка Татарбунарського району]Одеської області). Керуючись статтями 40021, 40022 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Заяву захисника ОСОБА_20 про перегляд за виключними обставинами судових рішень щодо ОСОБА_19 з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом задовольнити частково. Постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року, ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року та вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року щодо ОСОБА_19 і в порядку частини другої статті 433 Кримінального процесуального кодексу України щодо ОСОБА_22 та ОСОБА_23 (у частині її обвинувачення за частинами третьою, четвертою, п'ятою статті 27, пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України) скасувати, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення щодо ОСОБА_23 в частині її засудження за частиною першою статті 393 Кримінального кодексу України та щодо ОСОБА_24 залишити без зміни. Одеському апеляційному суду визначити підсудність кримінальної справи щодо ОСОБА_19 , ОСОБА_22 та ОСОБА_23 за конкретним місцевим судом. ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з-під варти звільнити. Обрати щодо ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на строк два місяці запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання з покладенням на нього обов'язку повідомляти суд, який розглядатиме справу, про зміну свого місця проживання та/або місця роботи. Доручити установі виконання покарання, де ОСОБА_19 відбуває покарання, повідомити його під розпис про покладений на нього обов'язок та роз'яснити йому, що в разі невиконання покладеного на нього обов'язку до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий ОСОБА_1 Суддя-доповідач ОСОБА_2 Судді:ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 Джерело: ЄДРСР 135350077