ANTIRAID

Якась чергова дивна історія з перемішуванням негаторного позову з віндикаційним, тобто чи усувати перешкоди у користуванні майном, чи витребувати майно з незаконного володіння і при цьому ще й забули зазначити про позовну давність, яка має бути застосована у належному, на думку Великої палати способу захисту. Суд зазначив: 120. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. 121. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16). 122. Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). 125. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_1 буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність ОСОБА_1 якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. 128. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 .

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А., Губської О. А. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця», від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», до Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області від 28 січня 2011 року № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця», від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року 1. За обставинами цієї справи між сторонами існує спір, який стосується визнання недійсним права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, якою вона користувалася та володіла протягом багатьох років (з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства), з тієї підстави, що до складу цієї земельної ділянки (площею 0,1259 га) входить земельна ділянка (площею 0,0974 га), яка знаходилася в охоронній зоні залізниці, а отже, не могла бути переданою у приватну власність. 2. Звернувшись до суду з позовом, Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») посилалось на те, що рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28 січня 2011 року № 10, за яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, суперечить вимогам земельного законодавства та законодавства про залізничний транспорт, оскільки частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка надана у приватну власність ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку смуги відведення залізничного транспорту, що перебуває у постійному користуванні залізниці. 3. АТ «Українська залізниця» посилалося на порушення своїх прав на користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху. 4. Позовні вимоги у цій справі про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі земельної ділянки у власність та виданого на його підставі державного акта на землю пред`явлено до особи, якій первісно виділено земельну ділянку, подальше відчуження ділянки не відбувалось, а відповідач ОСОБА_1 є її першим і останнім набувачем. 5. У справі установлено, що АТ «Українська залізниця» є правомірним володільцем земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення. Будучи правомірним володільцем та користувачем (титульним володільцем) земельних ділянок залізничного транспорту, АТ «Укрзалізниця» вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням тих способів захисту, які законом надано власнику такого майна. 6. Вирішуючи цей спір, суд першої інстанції констатував обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки у власність та виданого їй на підставі цього рішення державного акта про право власності на землю, проте відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності. 7. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог та відмовив у позові з підстав обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту прав. Тобто дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не може привести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності). 8. Ухвалою від 21 червня 2023 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного суду, як таку, що містить виключну правову проблему, зокрема для вирішення питання, який спосіб захисту прав АТ «Українська залізниця» у подібних правовідносинах є належним, зокрема чи є належним (ефективним) способом захисту вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування у спорах за позовом АТ «Українська залізниця» як користувача земельними ділянками залізничного транспорту до власників земельних ділянок, які отримали у приватну власність земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, до складу якої увійшла земельна ділянка залізничного транспорту. 9. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишено без задоволення. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року залишено без змін. 10. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій категорії справ належним способом захисту є віндикаційний позов. 11. У своїх висновках керувалась тим, що АТ «Українська залізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. 12. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про неналежність та неефективність у спірних правовідносинах вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування виходячи з того, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням, а визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця». У такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. Отже, у справі, що переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неналежним та неефективним. Натомість належним способом захисту є віндикаційний позов. 13. З висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року, не погоджуємось, у зв`язку із чим відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку, керуючись такими міркуваннями. Щодо вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування як способу захисту у спірних правовідносинах 14. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 15. Так, статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 16. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 17. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. 18. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). 19. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 20. У питанні, чи є належним у цій справі обраний позивачем спосіб захисту, слід враховувати таке. 21. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді [статті 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)]. 22. Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17). 23. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів обумовлено в статті 16 ЦК України. 24. При цьому частина третя статті 16 ЦК України передбачає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. 25. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 26. Як способи захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункти 5.4-5.6). 27. Тобто способи захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи захисту цивільного права чи інтересу мають бути доступними та ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)]. 28. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. 29. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади. 30. За змістом статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. 31. Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 32. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). 33. Статтею 21 ЦК України установлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. 34. Зміст наведених правових норм свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено законом. 35. У пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 викладено висновок, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, а отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах. 36. Зазначений висновок може застосовуватись і до правовідносин, у яких земельна ділянка залізничного транспорту протиправно передана органом місцевого самоврядування з державної власності у приватну власність, якщо не відбулося її подальшого відчуження. 37. Таким чином, коли прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов`язаних з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин, тобто є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних чи юридичних осіб, то у такому разі вимога про визнання рішення недійсним (стаття 152 ЗК України) може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права, якщо фактично підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникли в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень. 38. Визнання судом недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки, частина якої відноситься до земель залізничного транспорту, у власність фізичній особі має наслідком недійсність документів, що посвідчують відповідне право на спірне майно. 39. Таким чином, спосіб судового захисту шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, про який заявлено у цій справі та який прямо передбачений законом, зокрема пунктом «г» частини третьої статті 152 ЗК України, є належним при оспорюванні в судовому порядку права власності особи, що виникло в результаті та після реалізації такого рішення суб`єкта владних повноважень. Задоволення цих вимог, які за своїм змістом є вимогами про визнання недійсним права власності відповідача на землю, може привести до поновлення порушеного права позивача як титульного володільця земель залізничного транспорту і на захист якого він звернувся до суду, оскільки фактично спрямовано на відновлення становища, яке існувало до порушення. 40. Як «ефективний» слід розуміти такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права. Лише особа, право якої порушене, може визначати, чи відповідає спосіб захисту її інтересам. При цьому суд не має вирішувати замість позивача, з яким саме позовом йому слід звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним, не може визнавати неефективним спосіб захисту, передбачений законом, якщо особа, право якої порушене, вважає, що він відповідає її інтересам.Протилежне розуміння цих положень не узгоджувалося б із принципом диспозитивності, передбаченим статтею 2 ЦПК України. Обрання того чи іншого способу захисту залежить від розсуду позивача. Наявність сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який передбачений законом та відповідає природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення, не може бути підставою для відмови від його використання, зокрема з тих міркувань, що спосіб захисту, про який просить позивач, є менш ефективним, ніж інший. 41. Неналежність обраного позивачем способу захисту порушених прав може бути підставою для відмови у задоволенні пред`явлених вимог за умов, коли такий спосіб взагалі не передбачений законом або йому суперечить, не відповідає змісту порушеного права, на захист якого цей спосіб спрямовано, та не приводить до відновлення порушеного права тощо. 42. Проте якщо позивач просить про спосіб захисту, який прямо передбачений законом, хоча і не є єдиним способом захисту таких прав, проте відновить порушене право, на захист якого він спрямований, то наявність сумнівів щодо можливих перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не може бути підставою для відмови від його використання (див. рішення Європейського суду з прав людини у справах «Акдівар та інші проти Туреччини», § 71, від 16 вересня 1996 року, «Красуський проти Польщі», від 14 вересня 2005 року, §§ 69-73, і «Скоппола проти Італії», № 10249/03, § 70, від 17 вересня 2009 року, «Вучковіч та інші проти Сербії» від 25 березня 2014 року, § 74). 43. Саме з таких висновків мала виходити Велика Палата Верховного Суду при вирішенні цієї справи. 44. Проте Велика Палата Верховного Суду дійшла інших висновків та вважала неналежним (неефективним) обраний позивачем спосіб захисту з тих підстав, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням і визнання його недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця». 45. На обґрунтування цих висновків, у пункті 78 постанови, як на усталену практику послалась на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 (пункт 143), у яких зазначено, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням. 46. Разом з тим висновки у пунктах постанов, на які здійснюється посилання Великою Палатою Верховного Суду, не є релевантними для цієї справи, а стосуються рішень органів місцевого самоврядування, які були виконані шляхом укладення відповідних договорів, переважно договорів оренди земельних ділянок. Тобто рішення органів самоврядування, мова про які йшла у цих постановах, були спрямовані на укладення договорів і вичерпували свою дію укладенням обумовленого у такому рішенні договору. 47. Так, у пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180)». Оскільки на підставі рішення Черкаської міської ради від 17 листопада 2016 року було укладено зміни до договору оренди землі, зазначене рішення в частині зобов`язання внести зміни до договору оренди землі вичерпало свою дію виконанням. 48. Проте далі - у наступних пунктах 145-149 постанови від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що рішенням від 17 листопада 2016 року Черкаська міська рада не тільки доручила внести зміни до договору оренди землі, а й змінила цільове призначення земельних ділянок. Рішення органу місцевого самоврядування у частині зміни цільового призначення земельної ділянки не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо). Зазначене рішення наразі є чинним та породжує відповідні правові наслідки, а отже, вимога про визнання його незаконним і скасування у відповідній частині є належною та ефективною. 49. З наведеного вбачається, що висновок, на який посилається Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року, зокрема про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи,вирваний із контексту, а практика самої ж Великої Палати Верховного Суду свідчить про те, що рішення органу місцевого самоврядування, яке не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо), є чинним та породжує відповідні правові наслідки, може оспорюватись з точки зору законності, а вимога про визнання його недійсним є належним самостійним способом захисту. 50. У справі, яка переглядалася, позивач оспорював рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, яке є єдиною правовою підставою набуття відповідачем земельної ділянки у власність, це рішення є чинним і продовжує існувати, породжує відповідні правові наслідки, на його підставі відповідачу оформлено правовстановлюючий акт - державний акт про право власності на земельну ділянку та здійснено державну реєстрацію права власності. Тобто у цій справі вимоги про визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним не могли розцінюватись як неналежні чи неефективні з посиланням на те, що це рішення вичерпало свою дію виконанням. 51. Також у пункті 80 постанови, прийнятій у цій справі, Велика Палата Верховного Суду послалась на постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (пункт 109), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (пункт 53), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181), у яких, зокрема, зазначено, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Тому суд, незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення. 52. Проте такий висновок не застосовний до справи яка переглядалася, оскільки, зі змісту правовідносин і обставин кожної справи, в якій цей висновок був сформульований, вбачається, що він стосується тих випадків, коли спеціальні способи захисту права власності (віндикаційний, негаторний тощо) «поглинають» такий спосіб захисту прав як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке не є самостійною підставою виникнення у особи речових прав на земельну ділянку. 53. Суд може констатувати незаконність такого рішення в мотивувальній частині судового рішення, коли оцінка законності рішення органу місцевого самоврядування могла б вплинути на вирішення спору з іншими позовними вимогами (витребування, повернення земельної ділянки), проте таке рішення не визнано недійсним або таких вимог не заявлено. У вищевказаних висновках констатується неможливість відмови у задоволенні позову з цих підстав та необхідність перевірки законності і правомірності відповідного рішення органу місцевого самоврядування у мотивувальній частині судового рішення. 54. У зазначених справах, на відміну від справи, яка переглядається, визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування не було заявлено як окремий спосіб захисту з метою відновлення становища, що існувало до порушення. У цих справах підлягали застосуванню інші способи захисту порушених прав власника, які не потребували визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, і для застосування цих способів захисту не було необхідним заявляти відповідну позовну вимогу про недійсність рішення. 55. З урахуванням наведеного вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду дійшла помилкових висновків про те, що належним (ефективним) способом захисту у спірних правовідносинах є лише і виключно віндикаційний позов, а також що оспорюване у цій справі рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність вичерпало свою дію виконанням. Щодо вирішення спору по суті 56. Узагальнюючи викладене у цій окремій думці, зокрема щодо належності обраного позивачем способу захисту прав, також вважаємо за необхідне зазначити, що окрім оцінки законодавчих засад визнання недійсним права власності на землю, а також способів правового захисту, які є застосовними у кожній конкретній ситуації, у спорах, пов`язаних із втручанням у майнові права, має оцінюватись, чи є таке втручання законним, чи переслідує воно загальний інтерес і чи є воно пропорційним. 57. Зазначене ґрунтується на вимогах Конвенції з прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського суду з прав людини. 58. Визнання права власності недійсним повинне не лише бути таким, що передбачене законом, і мати законну мету, але й потребує встановлювати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини, тобто відповідати вимозі пропорційності. Цей обов`язковий баланс не буде дотриманий, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар. 59. Дотримання принципу «пропорційності» оцінюється одночасно з додержанням принципу «належного урядування». 60. При скасуванні помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на державні органи обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам. 61. Тобто при виправленні помилки держави має здійснюватись адекватна компенсація за втручання в майнові права відповідача, зокрема за позбавлення права власності на земельну ділянку або її частину. Така компенсація може полягати у виплаті грошових коштів або ж наданні іншого майна - на заміну того, якого особа позбавляється. 62. Вилучення майна без виплати суми, розумно пов`язаної з його вартістю, зазвичай становить непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин. 63. Вирішуючи цей спір, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав неналежності (неефективності) обраного позивачем способу захисту у спірних правовідносинах та не перевіряв в апеляційному порядку всіх установлених судом першої інстанції обставин і доказів, покладених в основу судового рішення, у тому числі не перевірив докази, якими підтверджується або спростовується факт накладення (перетину меж) земельних ділянок сторін та порушення їх землекористування (який, як правило, встановлюється за результатами проведення відповідної експертизи), а також що право власності відповідача дійсно створює перешкоди у функціонуванні залізниці. 64. Апеляційний суд мав дати оцінку, якими доказами АТ «Українська залізниця» доводить факт накладення на землю смуги відведення залізниці, перевірити, яка саме земельна ділянка і в яких межах накладається на смугу відведення, тобто ідентифікована шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Без установлення факту накладення (перетину меж) земельних ділянок та установлення, що право власності відповідача створює перешкоди у здійсненні функціонування залізниці, немає підстав для висновків про необхідність судового захисту права, про який просить позивач у цій справі. 65. Питання щодо відповідності заходу втручання у право сторони (відповідача) на мирне володіння спірною земельною ділянкою трьом критеріям сумісності такого втручання із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції могло бути вирішено саме апеляційним судом під час нового апеляційного розгляду справи за результатами перевірки всіх установлених судом першої інстанції обставин, доводів сторін і висновків суду щодо обґрунтованості вимог, підстав для відмови у їх задоволенні, зокрема щодо пропуску строку позовної давності. 66. З урахуванням наведеного, за результатами касаційного розгляду цієї справи касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» слід було задовольнити частково, постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 411 ЦПК України). Судді: І. А. Воробйова О. А. Губська Джерело: ЄДРСР 125809203

Постанова Іменем України 22 січня 2025 року м. Київ справа № 446/478/19 провадження № 14-90цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідачки Воробйової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Губської О. А., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,Шевцової Н. В. розглянула касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 (головуючий суддя Мікуш Ю. Р., судді Приколота Т. І., Савуляк Р. В.) та рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 (суддя Костюк У. І.) у справі за позовомАкціонерного товариства «Українська залізниця» до 1) Кам`янка-Бузької міської ради, 2) ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2019 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», позивач), звернулося до суду з позовом до Кам`янка-Бузької міської ради (далі - відповідач 1), ОСОБА_1 (далі також - відповідачка 2) про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. 2. Позивач мотивував позовні вимоги тим, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування земельними ділянками на замовлення Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця), правонаступником якого є позивач, була розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області (далі - Технічна документація). Роботи щодо розроблення Технічної документації виконувались у 2015 році КТ НВФ «Нові технології», яке має ліцензію Державного комітету України із земельних ресурсів серії АГ № 583593 від 01.09.2011 та сертифікованих інженерів-землевпорядників. 3. За результатами польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян. Так, згідно зі зведеним інвентаризаційним планом земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, погодженого зокрема відділом Держземагентства у Кам`янка-Бузькому районі Львівської області, встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання № 10 від 28.01.2011 та виданого на його підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га в межах м. Кам`янка-Бузька (кадастровий номер 4622110100:01:012:0059). Частина цієї земельної ділянки площею 0,0974 га накладається на земельну ділянку смуги відведення залізниці. 4. Позивач вважає рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011 такими, що суперечать законодавству, порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до чинного законодавства земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху. 5. Проєктно-технічною документацією, яка визначала розміри земельних ділянок транспорту, а саме Планом меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці в адміністративних межах Кам`янка-Бузького району Львівської області, розробленим у 1956 році проєктною організацією «Дорпроєкт Південно-Західної залізниці» (далі - План меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці), який є належним доказом користування позивачем спірною частиною земельної ділянки, ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону становить 30 м від осі колії. 6. Земельна ділянка ОСОБА_1 частково входить у смугу відведення залізниці і загальна площа накладення земельної ділянки ОСОБА_1 у смузі відведення залізниці становить 0,0974 га. 7. На земельній ділянці, розміри якої визначені Планом меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці, розташований об`єкт залізничного транспорту за напрямком Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, який є у державній власності та перебуває на балансі ДТГО «Львівська залізниця». 8. Позивач зазначив, що він як належний землекористувач сплачує земельний податок згідно з положеннями чинного законодавства. 9. Зауважив, що відповідно до частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під державними залізницями. 10. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання від 28.01.2011 № 10 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 11. Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області рішенням від 23.12.2020 відмовив у задоволенні позовних вимог АТ «Укрзалізниця» у зв`язку зі спливом позовної давності. 12. Суд установив, що позивач на підтвердження права постійного користування земельними ділянками смуги відведення, зокрема в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, надав План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці та Технічну документацію. 13. Рішенням IV сесії VI скликання Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області №10 від 28.01.2011 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована на АДРЕСА_1 . 14. На підставі зазначеного рішення Кам`янка-Бузької міської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №506931 від 06.06.2011. 15. Частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці. Це підтверджується Технічною документацією, Планом меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці. АТ «Укрзалізниця» в особі ДТГО «Львівська залізниця» є належним користувачем цієї спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. 16. Водночас до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу можна звернутися в межах позовної давності. 17. Відповідачка 2 подала заяву про застосування позовної давності. 18. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки [стаття 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)]. 19. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 20. Суд дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність. Як установлено, роботи щодо розроблення Технічної документації виконувались КТ НВФ «Нові технології» у 2015 році. За результатами польового обстеження та аналізу наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру встановлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться в приватній власності громадян. 21. Отже, перебіг трирічного строку позовної давності почався у 2015 році та закінчився у грудні 2018 року, а з позовом позивач звернувся 28.02.2019. 22. За таких обставин суд дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання недійсними рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання № 10 від 28.01.2011 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. Це є підставою для відмови в позові. 23. Постановою Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково, рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду. 24. Суд апеляційної інстанції зазначив, що частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці. 25. Апеляційний суд послався на те, що Верховний Суд у постановах від 01.09.2021 у справі № 444/2315/18 та від 14.04.2021 у справах № 450/2352/18 та № 450/2410/18 за позовом АТ «Укрзалізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, визнання державного акта недійсним вказував, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення цих вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. 26. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з огляду на правові висновки Верховного Суду у зазначеній категорії справ та обставини цієї справи належним способом захисту прав позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди у реалізації цих прав. 27. Апеляційний суд вказав, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зробив правильні висновки про відмову в задоволенні позову, однак з інших підстав, оскільки в задоволенні позову потрібно відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Короткий зміст вимог касаційної скарги 28. У жовтні 2022 року АТ «Укрзалізниця» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 29. Касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо визначення та застосування позовної давності у спірних правовідносинах та відповідні висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, висловлені у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у провадженні № 6-152цс14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц. 30. Апеляційний суд помилково відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту його прав. Висновки щодо застосування такого способу захисту, як витребування майна, викладені у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16. Разом з цим у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 720/1657/16-ц у подібних правовідносинах викладений висновок про те, що заявлений позивачем спосіб захисту у вказаній справі є належним. Позиція інших учасників справи 31. Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили. Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 32. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14.11.2022 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та на постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 та витребував її матеріали із суду першої інстанції. 33. У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду. 34. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31.05.2023 призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. 35. 21.06.2023 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема з тих мотивів, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. 36. Мотивом передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначено, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 14.04.2021 у справах № 450/2352/18 та № 450/2410/18, від 01.09.2021 у справі № 444/2315/18, від 22.09.2021 у справі № 444/2344/18, від 09.02.2022 у справах № 444/2593/18 та № 450/2417/18, від 10.05.2022 у справі № 444/2318/18, від 18.05.2022 у справі № 444/2300/18, від 22.06.2022 у справі № 450/2348/18, від 15.07.2020 у справі № 720/1657/16-ц, від 06.10.2021 у справі № 715/2402/18, від 15.02.2023 у справі № 444/2313/18-ц, від 01.02.2023 у справі № 446/484/19, від 19.04.2023 у справі № 444/2343/18, від 31.08.2022 у справі № 191/4018/18, від 10.10.2021 у справі № 450/2421/18, від 08.12.2021 у справі № 466/6683/14, від 24.11.2021 у справі № 444/2305/18 за позовами АТ «Укрзалізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішень сільської / селищної / міської рад недійсними / незаконними та їх скасування зробив різні висновки про застосування норми права в подібних правовідносинах у частині ефективного (належного) способу захисту прав позивача. 37. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що справа, яка переглядається, має принципове значення, а виключна правова проблема полягає в тому, який спосіб захисту прав АТ «Укрзалізниця» у подібних правовідносинах є ефективним (належним). 38. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17.08.2023 прийняла справу до розгляду як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України). Фактичні обставини справи, встановлені судами 39. Кам`янка-Бузька міська рада рішенням від 28.01.2011 № 10 передала ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . 40. На підставі зазначеного рішення Кам`янка-Бузька міська рада видала ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. 41. У 2015 році на замовлення ДТГО «Львівська залізниця» була розроблена Технічна документація. В результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району (нині - Львівського району) Львівської області становить 21,1055 га. При польовому обстеженні та аналізі наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру виявлено, що частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці. 42. Позивач на підтвердження права постійного користування земельною ділянкою смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області надав План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці. 43. На підтвердження факту накладення частини земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , на частину смуги відведення залізниці позивач надав виготовлену у 2015 році КТ НВФ «Нові технології» Технічну документацію. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 44. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 45. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо права постійного користування АТ «Укрзалізниця» землями залізниці 46. Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. 47. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України). 48. У статті 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. 49. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 50. Відповідно до частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. 51. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями (пункт «б» частини четвертої статті 84 ЗК України). 52. Відповідно до статті 68 ЗК України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. 53. Згідно із частиною першою статті 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту відповідно до ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту. 54. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»). 55. Згідно із частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» (тут і далі, якщо не вказано зворотнє, - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України «Про транспорт». До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. 56. На підтвердження права постійного користування спірною земельною ділянкою позивач надав План смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці. 57. Частиною першою статті 92 ЗК України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. 58. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.12.1991 № 356 «Про створення Державної адміністрації залізничного транспорту України» було створено Державну адміністрацію залізничного транспорту України (Укрзалізницю), передано у відання Укрзалізниці Донецьку, Львівську, Одеську, Південну, Південно-Західну, Придніпровську залізниці, а також усі інші розташовані на території України підприємства, установи й організації, що були підпорядковані Міністерству шляхів СРСР. 59. Законом України від 23.02.2012 № 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття, було створено акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі (далі - Товариство). 60. Частиною першою статті 4 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» передбачено, що до статутного капіталу Товариства вноситься, зокрема, право постійного користування земельними ділянками, наданими для розміщення підприємств залізничного транспорту. 61. Абзацами першим, другим пункту 3 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» встановлено: «Земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, використовуються Товариством відповідно до їх цільового призначення. З дня припинення Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту до дня оформлення Товариством прав на користування земельними ділянками, які перебували у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та зазначених підприємств, Товариство зобов`язане використовувати згідно з цільовим призначенням відповідні земельні ділянки в розмірах та межах, у яких вони перебували в постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту або фактично використовувалися ними, і за які сплачувався земельний податок». 62. Пункт 5 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України від 23.02.2012 № 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» частину другу статті 92 ЗК України доповнено пунктом «г» про те, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набуває, зокрема, публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування». 63. Постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця»» відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» утворено публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття. 64. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 735 «Питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» затверджено статут публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». 65. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 № 938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» змінено тип публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з публічного на приватне та перейменовано в акціонерне товариство «Українська залізниця». 66. Отже, законом визначено, що АТ «Укрзалізниця» належать на праві постійного користування земельні ділянки, що відносяться до земель залізничного транспорту. Щодо належного способу захисту 67. Суди встановили, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку залізничного транспорту, яка перебуває у постійному користуванні позивача. Переглядаючи у касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів та вимог касаційної скарги, згідно з встановленими судами фактичними обставинами справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 68. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). 69. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. 70. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України). 71. Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)]. 72. Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)]. 73. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)]. 74. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). 75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.). 76. Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин. Щодо визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку 77. Оскільки земельна ділянка, яка знаходиться у постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», частково накладається на земельну ділянку, надану у власність ОСОБА_1 , АТ «Укрзалізниця» пред`являє позов про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 78. Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143). 79. Оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право або законний інтерес позивача. 80. Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 53)]. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення [постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 181)]. 81. Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. 82. Щодо вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, то у своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)]. 83. Також потрібно врахувати, що до 01.01.2013 державна реєстрація земельних ділянок, які передавались у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснювалась з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. 84. З 01.01.2013 у зв`язку з набранням чинності Законом України від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» державні акти на право власності не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 85. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 29 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі, якщо не вказано зворотнє, - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. 86. За такого правового регулювання визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача. Натомість внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 87. З огляду на викладене позовні вимоги про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивача. Щодо віндикації 88. Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановили, що на земельну ділянку, яка належить АТ «Укрзалізниця», частково накладається земельна ділянка, власником якої є ОСОБА_1 . Позивач під час проведення робіт, спрямованих на оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці, з`ясував, що на смугу відведення накладається частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 . 89. Статтею 23 Закону України «Про транспорт», статтею 6 Закону України «Про залізничний транспорт» визначено землі залізничного транспорту. 90. Відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», пункту «г» частини другої статті 92 ЗК України АТ «Укрзалізниця» набуває право постійного користування земельними ділянками. 91. Право постійного користування земельними ділянками, наданими для розміщення підприємств залізничного транспорту, внесено до статутного капіталу АТ «Укрзалізниця» (частина перша статті 4 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»). 92. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 735 «Питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» затверджено статут акціонерного товариства «Українська залізниця». У підпункті 5 пункту 4 зазначеної постанови міститься припис голові правління товариства здійснити переоформлення правовстановлюючих документів, зокрема, на земельні ділянки. 93. За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. 94. Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19). 95. Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 96. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. 97. Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у відповідачки 2 права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування АТ «Укрзалізниця». 98. Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою. 99. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60). 100. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). 101. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. 102. Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 06.06.2011, відомості про земельну ділянку містяться в електронній базі Державного земельного кадастру. 103. Однією з загальних засад державної реєстрації прав є обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав (пункт 2 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 104. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 105. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону (частина четверта статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 106. Відповідно до статті 126 ЗК України (у редакції, чинній з 01.01.2013) право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 107. Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема, такі речові права, як право власності, право постійного користування земельною ділянкою. 108. Згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на земельну ділянку повинно бути зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права приватної власності на спірну земельну ділянку унеможливлює реєстрацію права постійного користування АТ «Укрзалізниця», оскільки право постійного користування може бути встановлене лише щодо земель державної або комунальної власності. 109. АТ «Укрзалізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер спірних правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту. 110. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)]. 111. Як зазначалось, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. 112. Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)]. 113. Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)]. 114. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148). 115. Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Щодо частини земельної ділянки, яка може бути витребувана 116. АТ «Укрзалізниця» просить визнати недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,1259 га. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 117. Згідно з рішенням Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га. Водночас частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 та накладається на смугу відведення залізниці, має площу 0,0974 га. 118. Тобто площа земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці, менша загальної площі земельної ділянки, наданої у власність ОСОБА_1 згідно з рішенням Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10. 119. У цій справі позивач заявляє вимогу про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, - тобто намагається скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на смугу відведення залізниці). 120. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. 121. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16). 122. Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). 123. Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). 124. У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою. 125. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_1 буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність ОСОБА_1 якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. 126. Крім того, варто зазначити, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. 127. Судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством. 128. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 . Щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами 129. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 130. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 131. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті. 132. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. 133. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54). 134. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах. 135. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном. 136. У пункті 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 137. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21). 138. У такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суду слід з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, накладається на смугу відведення залізниці, чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна. Щодо суті спору 139. Судами попередніх інстанцій встановлено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , площею 0,0974 га накладається на смугу відведення залізниці. 140. Тобто ОСОБА_1 порушує володіння АТ «Укрзалізниця» спірною земельною ділянкою. 141. Отже, з огляду на встановлені судами обставини, належним способом захисту порушеного права є віндикаційний позов, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається. 142. Водночас неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (пункт 67), від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 (пункт 8.17), від 05.06.2024 у справі № 914/2848/22 (пункт 116)]. 143. Як наслідок, у позові АТ «Укрзалізниця» про визнання недійсним рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку потрібно відмовити з огляду на неналежність обраного способу захисту, про що правильно виснував суд апеляційної інстанції. Щодо виключної правової проблеми 144. Ця справа була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду з огляду на виключну правову проблему, яка полягає в тому, який спосіб захисту прав АТ «Укрзалізниця» у подібних правовідносинах є належним. 145. Велика Палата Верховного Суду вказує на те, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 146. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 147. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 148. Зважаючи на викладене в мотивувальній частині цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» необхідно залишити без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 - без змін. Судові витрати 149. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 150. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, покладається на скаржника. Керуючись статтями 400, 409, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення. 2. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 у справі № 446/478/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідачка І. А. ВоробйоваСудді:О. О. Банасько С. Ю. Мартєв О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак О. А. Губська І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова На підставі частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Ткач І. В. Джерело: ЄДРСР 125736760

Це наша справа де клієнт до нас звернувся вже на стадії апеляційного оскарження і вже з врахуванням останньої практики Великої палати суд зазначив: Встановлено, що дійсно відповідачем у 2021-2023 роках не були в повному обсязі виконані зобов`язання за договором оренди землі в частині виплати орендної плати з урахуванням індексації. Розмір недоплаченої орендної плати за вказаний період становить 3622 грн 00 коп., з 29684 грн 00 коп. (12 % від загальної суми). Зазначений розмір недоплаченої відповідачем орендної плати, на переконання колегії суддів, є незначним. Таким чином, зважаючи на те, що часткова несплата відповідачем орендної плати у 2021-2023 роках не призвела до істотного порушення умов укладеного між сторонами договору, колегія суддів не вбачає підстав для розірвання договору оренди землі від 30 листопада 2020 року та вважає, що стягнення з відповідача заборгованості із орендної плати буде ефективним та пропорційним способом захисту порушеного права позивача. Виходячи з викладеного, на підставі п. 4) ч. 1 ст. 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди землі, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2025 року м.Суми Справа №581/366/24 Номер провадження 22-ц/816/351/25 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач), суддів - Криворотенка В. І. , Філонової Ю. О. з участю секретаря судового засідання Кияненко Н.М. в присутності: позивача ОСОБА_1 , розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Урожай» на рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року у складі судді Кузьмінського О.В., ухваленого в сел. Липова Долина Сумської області, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства «Урожай» про стягнення заборгованості по орендній платі за землю, розірвання договору оренди та припинення права оренди, В С Т А Н О В И В: У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила: стягнути з відповідача на її користь 3662 грн 88 коп., з яких 870 грн 08 коп. - заборгованість по орендній платі на підставі договору оренди земельної ділянки від 30 листопада 2020 року за користування земельною ділянкою за 2021 рік, 2311 грн 15 коп. - заборгованість по орендній платі за 2022 рік, 441 грн 65 коп. - заборгованість по орендній платі за 2023 рік; розірвати договір оренди землі від 30 листопада 2020 року, укладений між нею та Селянським (фермерським) господарством «Урожай»(далі по тексту СФГ «Урожай») щодо земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 5923282800:01:001:0134, призначеної для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Лучанського старостинського округу Липоводолинської селищної ради та припинити право оренди на дану земельну ділянку. Свої вимоги мотивувала тим, що вона є власником земельної ділянки площею 2,00 га, яка на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2020 року, укладеного між нею та відповідачем, була передана орендареві у строкове платне користування строком до 31 грудня 2028 року. Відповідно до укладеного договору, обчислення розміру орендної плати мало бути здійснено з урахуванням індексів інфляції, однак відповідач протягом 2021-2023 років здійснював виплату орендної плати без урахування індексу інфляції. З метою вирішення питання у позасудовому порядку неодноразово зверталась до голови СФГ« Урожай» з вимогою про перерахунок орендної плати з урахуванням індексу інфляції, однак відповідач не провів відповідний перерахунок та виплату орендної плати. При укладенні договору вона розраховувала на підвищення орендної плати, невиплата відповідачем орендної плати із урахуванням індексів інфляції 3 роки поспіль є грубим, істотним порушенням умов договору, порушенням прав позивача як орендодавця, це порушення має ознаки систематичності, що є підставою для розірвання договору оренди. Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із СФГ «Урожай» на користь ОСОБА_1 3622 грн, з яких: орендна плата по договору оренди землі від 30 листопада 2020 року за 2021 рік у сумі 870 грн, орендна плата по договору оренди землі за 2022 рік у сумі 2311 грн, орендна плата по договору оренди землі за 2023 рік у сумі 441 грн. Розірвано договір оренди землі від 30 листопада 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та СФГ «Урожай» щодо земельної ділянки загальною площею 2,00 га, кадастровий номер: 5923282800:01:001:0134, призначеної для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Лучанської сільської ради Роменського (колишнього Липоводолинського) району Сумської області, право оренди якої зареєстровано 30 березня 2021 року, та припинено право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5923282800:01:001:0134, що зареєстроване за СФГ «Урожай» (запис про інше речове право 41306252 від 30 березня 2021 року) на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 та СФГ «Урожай». Стягнуто з СФГ «Урожай» на користь ОСОБА_1 2422 грн 40 коп. в рахунок повернення судового збору та 4000 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу. Не погоджуючись із вказаним рішенням, СФГ «Урожай» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги положення пунктів 1 та 25 договору оренди землі, ст.ст. 21, 25 Закону України «Про оренду землі», правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18 квітня 2024 року у справі №357/8277/19, з яких слідує, що право оренди виникає не з моменту укладення договору оренди, а з моменту державної реєстрації речового права, та неправильно визначив період обрахування орендної плати з урахуванням індексу інфляції. Зважаючи на те, що розрахунковий період виплати орендної плати за 2021 рік розпочався з 30 березня 2021 року, та зважаючи на пропорційне зменшення розміру орендної плати у 2021 році, вважає, що відповідачем було здійснено переплату орендної плати у розмірі 2315 грн 78 коп. Вказує на те, що судом першої інстанції не було враховано, що різниця між фактично сплаченим розміром орендної плати, що підлягав сплаті у 2022 році та розміром орендної плати, що підлягав сплаті з урахуванням індексу інфляції у 2022 році, яка становить 2311 грн 00 коп. повністю покривалося переплатою орендної плати за 2021 рік. На переконання заявника апеляційної скарги, судом підлягають врахуванню об`єктивні обставини, що унеможливили сплату товариством додаткових до орендної плати за 2023 рік 436 грн 73 коп., з огляду на небезпеку для ведення селянського господарства, спричинено вторгненням рф на територію України та економічну кризу, що виникли з тієї ж причини. Посилаючись на те, що товариством не допускалось систематичне невиконання умов договору оренди, в тому числі в частині сплати орендної плати, відсутні правові підстави для розірвання укладеного між сторонами договору оренди. ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення, просить його залишити без змін, а доводи апеляційної скарги просить залишити без задоволення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, яка заперечила проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 2 га з кадастровим номером 5923282800:01:001:0134 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Лучанської сільської ради Липоводолинського (на даний час Роменського) району Сумської області (а.с. 9-10, 43). 30 листопада 2020 року між ОСОБА_1 та СФГ «Урожай» був укладений договір оренди землі, згідно із яким ОСОБА_1 передала, а СФГ «Урожай» прийняло у строкове платне користування належну їй земельну ділянку загальною площею 2 га, строком до 30 березня 2021 року (а.с. 11-12). Право оренди на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2020 року зареєстровано державним реєстратором Андріяшівської сільської ради Роменського району Сумської області 30 березня 2021 року (а.с. 14). Відповідно до основних положень укладеного договору оренди землі від 30 листопада 2020 року: орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки землі, що становить 8687 грн 49 коп. в рік шляхом перерахування коштів на банківський рахунок орендаря (пункт 9 договору); обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексів інфляції (пункт 10 договору); орендна плата виплачується один раз на рік до 30 листопада поточного року. При проведенні розрахунків орендарем із суми, що підлягає до сплати, утримується і перераховується до бюджету податок з доходу фізичних осіб у порядку та розмірах, передбачених законодавством України (пункт 11 договору). Пунктом 12 цього договору визначено, що розмір орендної плати переглядається щорічно у разі: - зміни умов господарювання, передбачених договором; - зміни граничних розмірі орендної плати, визначених Податковим кодексом України, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації визначених законодавством; - погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; - зміни нормативної грошової оцінки земельної ділянки; - за згодою сторін та інших випадках, передбачених законом; Згідно зп. 32, 33, 37 договору дія договору припиняється шляхом його розірвання за: - взаємною згодою сторін; - рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором; - внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку допускається. Умовами розірвання договору в односторонньому порядку є невиконання умов договору сторонами та ухилення орендаря від сплати орендної плати в повному обсязі та у строки передбачені договором; Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб платників податків про джерела виплачених доходів та утриманих податків позивач ОСОБА_1 отримала дохід від СФГ «Урожай» з призначенням «надання земельної частки (паю) в лізинг, оренду чи суборенду» у 2021 рік 8687 грн 49 коп., 2022 рік 8687 грн 49 коп., 2023 рік 8687 грн 49 коп., із цих сум був утриманий податок (а.с. 15-18). Ухвалюючи оскаржуване рішення,суд першої інстанції виходив з того,що сторони укладеного договору оренди землі домовились про виплату орендної плати з урахуванням індексів інфляції, частиною 3 статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначено обов`язок орендаря індексувати орендну плату з урахуванням індексів інфляції, інше не передбачено договором оренди землі, тому відповідач мав щорічно виплачувати орендну плату на користь позивача, проводячи її індексацію, враховуючи індекси інфляції. Навівши розрахунок розміру орендної плати з урахування індексу інфляції, що є добутком коефіцієнтів інфляції за 2021, 2022 та 2023 роки, а також розмір сплаченої відповідачем орендної плати суд першої інстанції дійшов до висновку, що на користь позивача підлягає до стягнення 3622 грн 00 коп. заборгованості з орендної плати. Щодо позовної вимоги про розірвання договору оренди землі суд зазначив, що оскільки за встановлених у ході розгляду справи обставин щодо сплати відповідачем орендної плати за 2021-2023 роки не в повному обсязі, а саме без урахування індексів інфляції, як це передбачено договором оренди, що є систематичним неналежним виконанням умов договору, на підставі пункту «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, статті 32 Закону України «Про оренду землі» цю вимогу суд вважає обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, а договір оренди землі підлягає розірванню. Колегія суддів погоджується із рішенням суду в частині стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 2021-2023 роки, а доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині вважає непереконливими, з огляду на таке. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про оренду землі»відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України(далі -ЗК України),Цивільним кодексом України(далі - ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду землі»оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зістаттею 13 цього Закону України «Про оренду землі»договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотними умовами договору оренди землі, в тому числі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі»). Частинами 1-3 статті 762 ЦК України визначено, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Платаза найм(оренду)майнаможевноситися завиборомсторіну грошовійабонатуральнійформі.Формаплатиза найм(оренду)майнавстановлюєтьсядоговором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна. За змістом ст.ст. 21, 22, 23 Закону України «Про оренду землі», орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно доПодаткового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата справляється у грошовій формі. За згодою сторін розрахунки щодо орендної плати за землю можуть здійснюватися у натуральній формі. Розрахунок у натуральній формі має відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін. Зі змісту укладеного між сторонами договору оренди землі від 30 листопада 2020 року слідує, що обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Аналіз частини 3статті 762 ЦК Українидозволяє стверджувати, що договором найму або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Це правило розраховано на те, щоб на майбутнє можна було змінювати або навіть забезпечити автоматичну зміну розміру плати за користування. Зокрема, сторони в договорі найму можуть встановити, що: розмір плати за користування за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць; плата за користування підлягає індексації. За загальним правилом, індексація орендної плати здійснюється шляхом корегування суми орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції у місяцях, що минули з дати визначення орендної плати за базовий місяць. Отже базовим місяцем уважатиметься місяць, у якому востаннє змінювалася (чи підлягала перегляду) орендна плата, тобто місяць, з якого почала діяти нова нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки. Подібні висновкивикладено упостанові ВеликоїПалати ВерховногоСуду від05лютого 2025року усправі №925/457/23. Наведений судом першої інстанції порядок обрахування орендної плати з урахуванням індексації, як добуток коефіцієнтів інфляції за відповідний рік, сторонами не оспорюється, а тому в апеляційної порядку не переглядається. Судом першої інстанції була надана належна оцінка доводам відповідача про те, що обов`язок виплати орендної плати у товариства виникло не з моменту укладення договору, а після державної реєстрації права оренди за товариством. Зокрема, умовами укладеного між сторонами договору оренди визначено, що він набирає чинності з моменту його підписання сторонами, тобто з 30 листопада 2020 року. Невиконання товариством свого обов`язку з державної реєстрації права оренди з 30 листопада 2020 року до 30 березня 2021 року не звільняє його від обов`язку виконання умов укладеного договору, в тому числі щодо сплати орендних платежів. Також, на думку колегії суддів, виплата товариством орендної плати у 2021 році за повний рік, свідчить про те, що ним визнавався факт користування належною позивачу земельною ділянкою у 2021 році в повному обсязі. Доказів на підтвердження того, що частина виплаченої товариством у 2021 році орендної плати, є орендна плата за наступний календарний рік, суду надано не було. Відповідач, як на підтвердження неможливості виконання зобов`язання сплати орендної плати у 2023 році у повному обсязі посилається на збройну агресію рф та економічну кризу, однак не доводить, що товариством у 2022-2023 роках не проводилася господарська діяльність та не здійснювало обробітку земельних ділянок, що перебувають в оренді відповідача. Сам факт економічної кризи в Україні та зменшення вартості продукції, що виробляється товариством, не звільняє сторони від виконання ними умов договору. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що виплата позивачу орендної плати у 2021-2023 роках здійснювалася не у повному обсязі, та стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за цей період. Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з рішенням суду першої інстанції про розірвання укладеного між сторонами договору оренди землі, оскільки таких висновків суд дійшов в наслідок неправильного застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбаченихстаттями 24і25цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначенихЗемельним кодексом Українита іншими законами України. Пунктом «д» частини 1 статті 141 ЗК України передбачено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 651 ЦК Українизміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Велика Палата Верховного Суду України у постанові від 20 листопада 2024 року у справі №918/391/23 виснувала, що у разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначеного умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першоїстатті 141 ЗК України, а загальне правило частини другоїстатті 651 ЦК України- у разі істотності порушення договору іншою стороною. Порушення договору на предмет істотності суд оцінює винятково за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. У кожному конкретному випадку істотність порушення договору потрібно оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон визначає за допомогою іншої оціночної категорії - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданих цим порушенням втрат, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Йдеться не лише про грошовий вираз зазначених втрат, зокрема й збитків, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданих порушенням договору втрат із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 та від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, у яких зазначено, що для застосування частини другоїстатті 651 ЦК Українисуд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати. Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованимі відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19). Встановлено, що дійсно відповідачем у 2021-2023 роках не були в повному обсязі виконані зобов`язання за договором оренди землі в частині виплати орендної плати з урахуванням індексації. Розмір недоплаченої орендної плати за вказаний період становить 3622 грн 00 коп., з 29684 грн 00 коп. (12 % від загальної суми). Зазначений розмір недоплаченої відповідачем орендної плати, на переконання колегії суддів, є незначним. Таким чином, зважаючи на те, що часткова несплата відповідачем орендної плати у 2021-2023 роках не призвела до істотного порушення умов укладеного між сторонами договору, колегія суддів не вбачає підстав для розірвання договору оренди землі від 30 листопада 2020 року та вважає, що стягнення з відповідача заборгованості із орендної плати буде ефективним та пропорційним способом захисту порушеного права позивача. Виходячи з викладеного, на підставі п. 4) ч. 1 ст. 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди землі, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, що якщосуд апеляційноїчи касаційноїінстанції,не передаючисправи нановий розгляд,змінює рішенняабо ухвалюєнове,цей судвідповідно змінюєрозподіл судовихвитрат. Підлягає зміні також рішення суду і в частині розподілу судових витрат. Пропорційно до частки задоволених позовних вимог, з відповідача на користь позивача належить стягнути 1211 грн 20 коп. судового збору та 2000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу, що були понесені позивачем в суді першої інстанції. Пропорційно до частки задоволених вимог апеляційної скарги, з позивача на користь відповідача належить стягнути 1816 гривень 80 копійок судового збору за апеляційне оскарження рішення суду. Крім того, встановлено, що під час апеляційного перегляду рішення суду СФГ «Урожай» була надано правничу допомогу адвокатом Кравцем Р.Ю. На підтвердження понесених відповідачем витрат на правничу допомогу надано: договір про надання правничої допомоги №880 від 13 червня 2024 року, укладений між Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери», відповідно до п. 4.1 якого сторони узгодили, що орієнтована вартість послуг за надання правничої допомоги визначається у додатку №1 до цього договору (а.с. 65); додаток до договору про надання правничої допомоги №880 від 13 червня 2024 року, яким сторони погодили, зокрема, що вартість витрат за підготовку та подачу апеляційної скарги становить 10000 грн (а.с. 66); рахунок на оплату №658 від 13 червня 2024 року на суму 10000 грн за складання апеляційної скарги на рішення Липоводолинського районного суду Сумської області у справі №581/366/24 від 03 червня 2024 року (а.с. 68). Частиною 1 ст.133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно зч.3 ст.141ЦПК Українипри вирішенніпитання пророзподіл судовихвитрат судвраховує чипов`язані цівитрати зрозглядом справи; чиє розміртаких витратобґрунтованим тапропорційним допредмета споруз урахуваннямціни позову,значення справидля сторін,в томучислі чиміг результатїї вирішеннявплинути нарепутацію сторониабо чивикликала справапублічний інтерес; поведінкусторони підчас розглядусправи,що призвеладо затягуваннярозгляду справи,зокрема,подання стороноюявно необґрунтованихзаяв іклопотань,безпідставне твердженняабо запереченнястороною певнихобставин,які маютьзначення длясправи,безпідставне завищенняпозивачем позовнихвимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Частиною 3ст.133ЦПК Українивизначено,що довитрат,пов`язаних зрозглядом справи,належать,зокрема,витрати на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно з положеннями ч. 1 ст.1Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Відповідно до ст. 19 Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно зіст.30ЗаконуУкраїни «Проадвокатуру таадвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом з тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно доч.ч.3-4ст.137ЦПК України,для визначеннярозміру витратна правничудопомогу зметою розподілусудових витратучасник справиподає детальнийопис робіт(наданихпослуг),виконаних адвокатом,та здійсненихним витрат,необхідних длянадання правничоїдопомоги.Розмір витратна оплатупослуг адвокатамає бутиспівмірним із складністюсправи тавиконаних адвокатомробіт (наданихпослуг); часом,витраченим адвокатомна виконаннявідповідних робіт(наданняпослуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Врахувавши ступіньскладність справи, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціну позову та значення справи для сторін, виходячи з критеріїв розумності та реальності адвокатських витрат, колегія суддів дійшла до висновку, що розподілу між сторонами підлягає 4000 грн 00 коп. понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу. Тому, пропорційно до частки задоволених вимог апеляційної скарги, з позивача на користь відповідача належить стягнути 2000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції. Відповідно до приписів п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України, постанова не підлягає касаційному оскарженню, що відповідає позиції Верховного Суду , викладеній в ухвалі від 5 червня 2024 року № 583/2206/23. Керуючись ст.ст. 206, 255, 373, 374, 375, 381 - 384,389 ЦПК України, У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Урожай» задовольнити частково. Рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства «Урожай» про розірвання договору оренди та припинення права оренди, та ухвалити нове рішення. Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства «Урожай» про розірвання договору оренди та припинення права оренди . Рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року змінити в частині розподілу між сторонами судових витрат. Стягнути з Селянського (фермерського) господарства «Урожай» на користь ОСОБА_1 1211 гривень 20 копійок судового збору та 2000 гривень 00 копійок витрат на професійну правничу допомогу, що були понесені позивачем в суді першої інстанції. В іншій частині рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року залишити без змін. Стягнути ОСОБА_1 на користь Селянського (фермерського) господарства «Урожай» 1816 гривень 80 копійок судового збору та 2000 гривень 00 копійок витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складене 11 березня 2025 року. Головуючий - О. І. Собина Судді: В. І. Криворотенко Ю. О. Філонова Джерело: ЄДРСР 125745546

Це наша справа. І таких рішень будуть сотні, якщо не тисячі. Інша справа, що їх ніхто і ніколи не виконає та ніхто не понесе жодної відповідальності за це. В цьому випадку суд змінив рішення першої інстанції та стягнув завдану шкоду замість Верховної ради України зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами де грошей просто для цього немає.

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/4276/21 Суддя (судді) першої інстанції: Колеснікова І.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 березня 2025 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Аліменка В.О., суддів Безименної Н.В., Кучми А.Ю. за участю секретаря Коренко Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України та Державної судової адміністрації України про стягнення з Державного бюджету України майнової та моральної шкоди В С Т А Н О В И Л А ОСОБА_1 звернувся до окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Верховної Ради України Державної казначейської служби України, в якому просив: - стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, у розмірі 505 127, 25 грн шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами; - стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, у розмірі 1 000 000, 00 грн, шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати кошти у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти постанову, якою скасувати рішення в частині зобов`язання Казначейства списати кошти у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, Постановою ВР України від 19 лютого 2009 року №1030-VІ «Про обрання суддів» позивач обраний на посаду судді Вищого господарського суду України безстроково. За результатами розгляду дисциплінарної справи Вища рада юстиції 24 грудня 2015 року прийняла рішення №1202/0/15-15 «Про внесення подання до ВР України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України за порушення присяги» (далі також - Рішення ВРЮ № 1202/0/15-15). 16 лютого 2016 року Вища рада юстиції внесла до ВР України подання про звільнення позивача з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку із порушенням присяги судді. Президент України, відповідно до частини 2 статті 83 Конституції України, звернувся до Голови ВР України з вимогою скликання не пізніше 29 вересня 2016 року позачергового пленарного засідання ВР України та визначив, що до порядку денного необхідно включити розгляд питання про звільнення суддів, оскільки дана обставина може негативно позначитись на функціонуванні судової системи та проведенні судової реформи. Дана вимога оформлена листом. 27 вересня 2016 року Голова ВР України видав розпорядження «Про скликання позачергового пленарного засідання ВР України восьмого скликання» № 352 на 10 годину 29 вересня 2016 року. 29 вересня 2016 року ВР України була прийнята постанова № 1616-VІІІ про звільнення позивача з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку із порушенням присяги. Наказом Голови Вищого господарського суду України від 06 жовтня 2016 року № 362-к ОСОБА_1 звільнили з посади судді на підставі постанови ВР України з 06 жовтня 2016 року. 07 травня 2018 року рішенням Верховного Суду позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено, визнано незаконною та скасовано постанову ВР України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді (справа № 800/520/16). 26 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду залишила без задоволення апеляційну скаргу ВР України, а рішення Верховного Суду від 07 травня 2018 року про скасування постанови Верховного Суду про звільнення позивача з посади без змін. Наказом Голови ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України від 22 липня 2019 року № 77-к ОСОБА_1 поновлено на посаді судді Вищого господарського суду України. Вважаючи, що йому завдано матеріальної і моральної шкоди в результаті прийняття Верховною Радою України постанови про його звільнення з посади судді, яка в подальшому була визнана протиправною та скасована у судовому порядку, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції дійшов до висновку, що постановою ВР України, протиправність якої встановлена судовим рішенням Верховного Суду, ОСОБА_1 було завдано майнової шкоди у формі упущеної вигоди в розмірі неотриманої невикористаної щорічної оплачуваної відпустки тривалістю в 90 робочих днів, неотриманої допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу (тричі) та неотриманої невикористаної додаткової відпустки тривалістю в 45 календарних днів на загальну суму 505 127, 25 грн., а тому є підстави для стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. З такими висновками суду першої інстанції судова колегія не може погодитися з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною другою статті 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Частинами першою, другою статті 129-1 Конституції України регламентовано, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Статтею 130 Конституції України регламентовано, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні визначає Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII). Статтею 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Базовий розмір посадового окладу судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Пунктом 8 статті 7 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) визначено, що Бюджетна система України ґрунтується на принципі цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями. Частинами першою, другою статті 23 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) визначено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Статтею 25 БК України передбачено, що казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Пунктом 9 частини першої статті 4 КАС України визначено, що відповідач - це суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Відповідно до частин першої, другої статті 372 КАС України у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб`єктів владних повноважень можуть бути покладені обов`язки щодо забезпечення виконання рішення. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Пунктом 2 Порядку №845 передбачено, що безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів. Боржники - це визначені в рішенні про стягнення коштів державні органи, розпорядники бюджетних коштів (бюджетні установи), а також одержувачі бюджетних коштів в частині здійснення передбачених бюджетною програмою заходів, на які їх уповноважено, які мають відкриті рахунки в органах Казначейства, крім рахунків із спеціальним режимом використання. Коди класифікації видатків бюджету - це коди програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету, коди програмної класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів, коди типової програмної класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів/тимчасової класифікації видатків та кредитування для бюджетів місцевого самоврядування, які не застосовують програмно-цільовий метод, коди економічної класифікації видатків бюджету. Відповідно до пункту 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Згідно із підпунктом 2 пункту 35 Порядку №845 казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень. Пунктом 36 Порядку №845 визначено, що у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п`яти робочих днів після надходження документів про їх надходження. Відповідно до пункту 38 Порядку №845 для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. Пунктом 39 Порядку №845 визначено, що у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету. 59. Отже, спірні правовідносини між сторонами склались з приводу протиправних дій ВККС щодо проходження позивачем публічної служби, що потягнуло за собою нарахування позивачу суддівської винагороди у обмеженому розмірі. 60. У касаційній скарзі ДКС, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 20 лютого 2019 року (справа №818/678/17), вказує на неможливість розгляду адміністративним судом вимоги про стягнення матеріальної шкоди без поєднання із вимогами про визнання дій/бездіяльності протиправними. Також колегія суддів зазначає, що незалежність і недоторканість судді гарантується Конституцією і законами України. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Згідно із пунктом 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01 січня 2002 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Отже, будь-яке втручання державних органів на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Окрім того, враховуючи положення статті 19 Конституції України, державні органи зобов`язані дотримуватись визначеної законодавцем процедури при здійсненні своїх повноважень. У разі порушення процедури, незалежно від того чи нанесло воно прямі збитки особі, є порушенням права особи на встановлений процес та порушення забезпечення принципу визначеності права, який дозволяє особі передбачити наслідки існування та застосування певної норми. Оскільки відповідно до пункту 2 Постанови № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки, а також з урахуванням того, що реально відпустка позивачу внаслідок прийняття ВР України протиправної постанови про звільнення надана не була, вбачається, що останні 12 місяців слід відраховувати з червня 2018 року по травень 2019 року (червень 2019 року - це місяць, в якому було прийняте рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/8963/18 про поновлення позивача на посаді). В цей період кількість календарних днів (з вирахуванням святкових і неробочих днів) становила: червень 2018 року - 20; липень 2018 року - 22; серпень 2018 року - 22; вересень 2018 року - 20; жовтень 2018 року - 22; листопад 2018 року - 22; грудень 2018 року - 20; січень 2019 року - 21; лютий 2019 року - 20; березень 2019 року - 20; квітень 2019 року - 20; травень 2019 року - 22. Отже, сумарна кількість днів, що беруться для розрахунку, становить 251 день. В період з червня по грудень 2018 року загальна сума суддівської винагороди позивача становить 269 586, 00 грн. (35 944, 80 грн х 6 міс.) + 53 917, 20 грн. В період з січня по травень 2019 року загальна сума суддівської винагороди позивача становить 293 913 грн. (58 782, 60 грн х 5 міс). Таким чином, загальна сума становить 269 586, 00 грн + 293 913 грн = 563 499 грн. Середньоденна заробітна плата (суддівська винагорода) ОСОБА_1 склала: 563 499 грн. / 251 день = 2 245, 01 грн. Отриманий результат необхідно помножити на число календарних днів відпустки. Отже, загальний розмір неотриманої щорічної основної та додаткової відпустки становить 2 245, 01 грн х 135 днів (90 днів щорічної основної оплачуваної відпустки та 45 днів додаткової) = 303 076, 35 грн. Також позивач тричі мав право на отримання допомоги на оздоровлення, яка виплачується додатково до суддівської винагороди під час виходу судді у відпустку в розмірі посадового окладу за статтею 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», які би він міг отримати, проте не отримав з підстав, наведених вище. Оскільки протиправним рішенням ВР України позивачу нанесена також майнова шкода у формі упущеної вигоди у виді неотриманої допомоги на оздоровлення, вона також підлягає компенсації в розмірі: (30 днів х 2 245, 01 грн) х 3 = 202 050, 90 грн. Таким чином, протиправною постановою ВР України ОСОБА_1 була нанесена майнова шкода у формі упущеної вигоди в частині невикористаних щорічних відпусток та неотриманої допомоги на оздоровлення в розмірі: 303 076, 35 грн + 202 050, 90 грн. = 505 127, 25 грн. Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо визначення суми майнової шкоди. Проте, апелянт в апеляційній скарзі, наголошує на помилковому визначенні судом першої інстанції механізму виконання цього рішення. Суд першої інстанції оскаржуваним рішенням стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати кошти у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами Колегія суддів апеляційного суду вважає такий висновок помилковим. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКС чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС чи її територіальний орган. Отже, зобов`язання судом першої інстанції Державну казначейську службу України виплатити відповідні кошти є неправомірним. У справі, що розглядається, Верховна Рада України є органом державної влади, діями та бездіяльністю якого позивачу була завдана матеріальна шкода. Окрім того, колегія суддів зазначає, що Порядком №845 передбачено механізм виконання рішень судів про стягнення шкоди з Державного бюджету України. Відповідно до приписів Порядку №845 ДКС та її територіальні органи здійснюють виконання виконавчих документів в межах відповідних асигнувань та в порядку черговості, що також виключає можливість зобов`язати Державну казначейську службу України здійснити безспірне списання коштів одразу після набрання судовим рішенням законної сили. Враховуючи вищенаведене, належним способом відновлення порушеного права позивача є стягнення з державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом списання коштів у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. Подібного висновку дійшов Верховний Суд в своїй постанові від 13.04.2023 року у справі №640/17852/19. Отже, доводи та аргументи апеляційної скарги спростовують правильність висновків суду першої інстанції та колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не повно встановлено фактичні обставини справи, не вірно визначено норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню. Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що "…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…". Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції прийняте рішення з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт надав до суду докази, що спростовують правомірність рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції вирішив його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, оскільки судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року - скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати кошти у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами та прийняти в цій частині нову постанову, якою стягнути з державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом списання коштів у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач В.О. Аліменко Судді Н.В. Безименна А.Ю. Кучма Повне судове рішення складено « 10» березня 2025 року. Джерело: ЄДРСР 125754898

Це чергова наша справа про стягнення депозиту з Приватбанку з врахуванням 3% річних. Намагання доводити Приватбанком переуступку свого боргу Фінансовій компанії Фінілон вже давно не має сенсу. Практика вже давно сформована і суди такі позови задовільняють.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2025 року м. Київ провадження №22-ц/824/3929/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач), суддів - Писаної Т.О., Гаращенка Д. Р. при секретарі Мудрак Р. Р. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Бусик О. Л. від 15 жовтня 2024 року у цивільній справі № 757/10497/23-ц Печерського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» про стягнення грошових коштів, В С Т А Н О В И В: В березні 2023 року позивач звернувся в суд з даним позовом, в обґрунтування якого вказував, що 06.03.2013 між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір №AMDN25000733624184 про банківський строковий вклад, з виплатою суми вкладу та суми процентів в кінці терміну дії договору строком на 1 (один) рік. Вказував, що не відмовлявся від продовження строку дії вкладу, а тому дія договору продовжувалась автоматично не на один строк. Також зазначав, що навесні 2014 року банк позбавив права позивача безперешкодно користуватися своїми грошовими коштами, відмовився від виконання розпоряджень про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій за рахунком, заблокувавши доступ до нього. Зазначав, що неодноразово звертався до банку із заявою про повернення коштів. Зокрема, 11.03.2020 направив письмову заяву із вимогою повернення внесених грошових коштів із нарахованими відсотками, утім коштів так і не отримав. Посилаючись на викладене, просив стягнути з відповідача на свою користь за договором банківського строкового вкладу №SAMDN25000733624184 від 06.03.2013 грошові кошти у розмірі 53 179, 59 доларів США, що еквівалентно 1 944 703 грн 15 грн, з яких: 30 000 доларів США, що еквівалентно 1 097 058 грн - сума вкладу; 20 481,57 доларів США, що еквівалентно 748 982 грн 24 коп. - сума ненарахованих та невиплачених відсотків; 2 698,02 доларів США, що еквівалентно 98 662,81 грн - 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України та судові витрати, пов`язані з розглядом справи. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2024 року позов задоволено. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за договором № SAMDN25000733624184 від 06.03.2013 в розмірі 30 000 доларів США, що еквівалентно сумі 1 097 058 грн, проценти за період 07.03.2013 по 06.03.2020 в сумі 20 481,57 доларів США, що еквівалентно сумі 748 982,24 грн, 3% річних за період з 14.03.2020 по 13.03.2014 в сумі 2 698,02 доларів США, що еквівалентно сумі 98 662 грн 81 коп. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» в дохід держави судовий збір в сумі 13 420 грн. В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Вважає, що судом не взято до уваги, те що позивач безпідставно рахує проценти на вклад за період з 07.03.2013 по 06.03.2020, тобто, з дати укладання договору банківського вкладу № SAMAND25000733624184, оскільки умовами договору (а саме умовами, зазначеними в заяві SAMAND № 25000733624184 на оформлення вкладу від 06.03.2013 було передбачено щомісячну плату вкладнику ОСОБА_1 процентів на окрему картку, номер якої зазначений в договорі. Суд першої інстанції під час ухвалення рішення не надав цій обставині жодної оцінки та не врахував такі обставини під час перевірки законності нарахування позивачем процентів на вклад у розмірі 20 481,57 доларів США. Вказує, що матеріали справи містять документи (докази) в підтвердження факту переведення АТ КБ «Приватбанк» боргу перед позивачем за договором № SAMAND25000733624184 на іншу особу - ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон» на підставі укладеного між Банком та Товариством договору про переведення боргу від 17.11.2014. Вважає стягнення коштів з Банку у межах даної судової справи неправомірним, адже банк не є боржником за вказаним договором з 17.11.2014. Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу позивач не скористався. В судове засідання учасники справи не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причину своєї неявки суд не повідомили. Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 06.03.2013 у Кримському відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк» між сторонами укладено депозитний договір № SAMDN25000733624184, вклад «Стандарт» зі строком на 12 місяців до 06.03.2014 включно, з нарахуванням 9,75% річних, сума вкладу позивача становить 30 000,00 доларів США та з можливістю його пролонгації. Укладення договору підтверджується копією договору банківського вкладу «Стандарт 12 міс» (а.с 5), відповідно до умов якого відкривається особовий рахунок по вкладу - НОМЕР_1 та передбачено зарахування процентів за вкладом на картку НОМЕР_2 . Відповідно до витягу з електронного додатку № 1 до договору про переведення боргу від 17.11.2014, розмір грошових коштів, що підлягає виплаті боржником АТ КБ «ПриватБанк» за депозитним рахунком 26355618618208, договір № SAMDN25000733624184, кредитор ОСОБА_1 , становить 30 264,65 дол. США (а.с 141). Відповідно до довідки АТ КБ «ПриватБанк» сума коштів зазначена у витягу з електронного додатку включає, зокрема, нараховані відсотки по вкладу на дату переведення боргу (а. с 142). Факт звернення позивача до банку із заявою про повернення банківського вкладу підтверджується копією його вимоги від 11 березня 2020 року (а.с. 39). Станом на момент звернення позивача до суду із цим позовом останньому суми коштів АТ КБ «ПриватБанк» не повернуло. Задовольняючи позов повністю, суд першої інстанції виходив із того, що факт укладання депозитного договору та зарахування грошових коштів на відповідний рахунок доведено, згоди на переведення боргу на ТОВ ФК «Фінілон» позивач не надавав, а отже саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником у спірних правовідносинах, та зважаючи на те, що грошові кошти разом із відсотками на вимогу позивача банком не були повернуті, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення депозитних коштів, процентів за весь період починаючи із 06.03.2013 до 06.03.2020, а також 3 % ріжних відповідно до ст. 625 ЦК України починаючи із 14.03.2020 по 13.03.2023 . Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини між фізичною та юридичною особою (пункт 2 статті 208 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно з частиною першою статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. У частині першій статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Частиною першою статті 1058 ЦК України передбачено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин і втратила чинність з 01.08.2022 на підставі Постанови Національного банку України № 118 від 13.06.2022) банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. Цим же пунктом Інструкції встановлено, що до поточних рахунків також належать карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції. Договір банківського рахунку та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі. Один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов`язаний надати клієнту під підпис (Пункт 1.9 глави 1 із змінами, внесеними згідно з Постановою Національного банку № 158 від 23.03.2009). Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. У договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу; сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок; строк зберігання коштів (за строковим вкладом); розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін; умови дострокового розірвання договору; інші умови за погодженням сторін (пункт 1.10 Інструкції № 492 в редакції чинній на час спірних правовідносин). Відповідно до глави 1 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 174 від 01.06.2011, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин і до 01.11.2018, до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, в тому числі належать: квитанція, чек банкомата, що формуються платіжними пристроями (п.1.1). Касові документи, що формуються із застосуванням платіжних пристроїв, мають містити такі обов`язкові реквізити: ідентифікатор банку (філії, відділення) або інші реквізити, за допомогою яких є можливість його ідентифікувати; номер платіжного пристрою; дату та час здійснення операції; суму та валюту операції; вид операції; реквізити електронного платіжного засобу, які передбачені правилами безпеки платіжної системи, якщо операція здійснювалася з її використанням; код авторизації або інший код, що ідентифікує операцію в платіжній системі; суму комісійної винагороди. Згідно з пунктом 1.4. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 516 (далі - Положення № 516 в редакції чинній на час спірних правовідносин) залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Як обґрунтовано виснував суд першої інстанції, укладання договору банківського вкладу під час відкриття банком депозитного рахунка клієнту є обов`язковим, а надання володільцем такого рахунка виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на його картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору. За змістом наведених норм, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Зазначена правова позиція про доведеність факту укладення договору банківського вкладу належними доказами відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом України у постановах: від 24.05.2017 у справі № 201/14226/14-ц (провадження № 6-1692цс16) та від 16.11.2016 у справі № 759/332/15-ц (провадження № 6-1286цс16) від 15.09.2021 у справі № 757/14655/19 та від 7.02.2023 у справі № 757/36133/18-ц (провадження № 61-3012св22). Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У постанові № 14-90цс19 від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договору банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку норм законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення ним вкладу (депозиту) (зокрема, через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Оцінивши у сукупності подані сторонами докази, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що банк не спростував ані факту укладення депозитного договору з позивачем, ані факту неповернення грошових коштів на вимогу вкладника ОСОБА_1 , водночас факт укладення вказаних депозитного договору підтверджується Витягом з електронного додатка до договору про переведення боргу б/н від 17.11.2014 року, що за своїм юридичним змістом фактично є формою банківської виписки (довідки) за договором позивача, що є предметом розгляду (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.04.2023 у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-244цс21). Стосовно стягнення за договором банківського вкладу та процентів та 3% річних колегія суддів виходить з наступного. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України). Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Відповідно до статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Частиною першою статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Матеріалами справи підтверджено, що позивач-вкладник звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою про повернення вкладу та виплату процентів починаючи із 06.03.2013 до 10.03.2020, яку банком було отримано 11.03.2020. Отже із 11.03.2020 договір між сторонами є розірваним, а позивач має право вимагати окрім повернення вкладу, також і сплати процентів до цієї дати. Між тим, належних доказів належного виконання, що полягає у поверненні суми вкладу а також сплаті за весь період процентів, АТ КБ «ПриватБанк» не подано. Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно взяв до обрахунку період із 06.03.2013, адже умовами договору передбачено зарахування процентів на окрему банківську карточку, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки доказів на підтвердження таких заперечень банком не було надано ні суду першої ні апеляційної інстанції. Отже висновки суду про стягнення процентів за весь період із дня укладання договору 06.03.2013 до його розірвання 11.03.2020 є законними і обґрунтованими. Оскільки наданий позивачем розрахунок сумнівів у правильності не викликає, а контр розрахунок чи заперечення, щодо арифметичних помилок, АТ КБ «ПриватБанк» не подавав, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення процентів за депозитом у розмірі 20481,57 доларів США. Установивши, що банк не виплатив позивачу суму депозитного вкладу після отримання заяви повернення вкладу від 11.03.2020, суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для стягнення з банку на користь позивача 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України за три роки, а саме з 14.03.2020 до 12.03.2023, адже боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Доводів щодо неправильності здійсненого судом першої інстанції обрахунку 3% річних, що становить 2 698,02 доларів США, апеляційна скарга не містить й не викликає у колегії суддів сумнівів у його правильності. Посилання в апеляційній скарзі на те, що АТ КБ «ПриватБанк» не є боржником у спірних правовідносинах із позивачем, оскільки 17.11.2014 між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договорами банківських вкладів, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.01.2021 у справі № 729/887/19 (провадження № 61-14093св20), від 20.10.2021 у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21) та від 17.11.2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Повний текст постанови складений 10 березня 2025 року. Судді: Є. П. Євграфова Т. О. Писана Д. Р. Гаращенко Джерело: ЄДРСР 125739986

Рішення попередніх інстанцій можна прочитати тут -

Верховний суд остаточно поставив крапку у цій справі та залишив це рішення в силі -

Це наша справа, нарешті в ній вже поставив крапку Верховний суд. Все це наслідки невиконання Приватбанком умов договору та рішень судів добровільно. Суд зазначив: Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що АТ «КБ «ПриватБанк» виконало рішення суду частково, тому державний виконавець в межах законодавства вчинив виконавчі дії щодо примусового виконання рішення суду, стягнувши з AT «КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США, а відтак, позивачем не доведено відсутність таких умов, які б давали підстави для повернення коштів, оскільки боржник добровільно виплатив кошти. При цьому відсутня рахункова помилка та набуття коштів стягувачем на підставі рішення суду, що свідчить про добросовісність такого набуття. При цьому апеляційний суд вірно вказав, що питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом в порядку частини першої статті 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця, а за відсутності судового рішення із роз`ясненням щодо утримання суми податків, та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення, відповідно до виконавчого документу. А, скаржник не був позбавлений можливості звернутися до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення з метою визначення сум оподаткування, проте останнім таких дій вчинено не було. Таким чином передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів відповідно вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Доводи банку про виконання рішення у добровільному порядку не відповідають дійсності, оскільки сплата суми боргу була здійснена після того, як виконавець розпочав процедуру з примусового виконання.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2025 року м. Київ справа № 757/18297/23-ц провадження № 61-16211 св 24 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду м. Києва у складі судді Бусик О. Л. від 18 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Нежури В. А., Соколової В. В. від 30 жовтня 2024 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2023 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому просило суд стягнути на їх користь 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США, як безпідставно набутих. Позов мотивований тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у справі № 757/2442/19-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року вказане рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 доларів США; три проценти річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; три проценти річних в сумі - 4 438 839,09 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальна стягнута сума за постановою суду апеляційної інстанції - 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. Банк зазначав, що після відкриття виконавчого провадження банк самостійно виконав постанову суду апеляційної інстанції від 17 вересня 2020 року. Так, ОСОБА_1 було сплачено 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, відповідно до яких перераховано вказані суми за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою статтею 167 ПК України. Тобто, від імені та за рахунок ОСОБА_1 банком, як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою статтею 167 ПК України, у розмірі 6 015 доларів США (30 848,49*19,5%) та 1 573 770,02 грн (8 070 615,51*19,5%). Не погодившись із перерахованими сумами, стягувач - ОСОБА_1 звернулася до виконавчої служби з повідомленням про часткове виконання боржником судового рішення і зазначала, що, враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження в межах виконавчого листа № 757/2442/19 від 12 листопада 2020 року складає 6 015 доларів США та 1 573 770,02 грн. Вказані кошти їй були також сплачені банком. Посилаючись на самостійне повне виконання постанови суду апеляційної інстанції та з урахуванням вимог податкового законодавства, банк вважав, що виконавча служба безпідставно стягнула з банку на користь відповідачки 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США, так як банк як податковий агент здійсним сплату податків відповідно до вимог ПК України. Ураховуючи викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд їх позов задовольнити. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що АТ «КБ «ПриватБанк» виконало рішення суду частково, тому державний виконавець в межах законодавства вчинив всі виконавчі дії щодо примусового виконання рішення суду, стягнувши з AT «КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США. Отже, позивачем не доведено відсутність таких умов, які б давали підстави для повернення коштів, оскільки боржник добровільно виплатив кошти. При цьому відсутня рахункова помилка та набуття коштів стягувачем на підставі рішення суду, що свідчить про добросовісність такого набуття. Апеляційний суд вказав, що питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом в порядку частини першої статті 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця, а за відсутності судового рішення із роз`ясненням щодо утримання суми податків, та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення, відповідно до виконавчого документу. При цьому, скаржник не був позбавлений можливості звернутися до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення з метою визначення сум оподаткування, проте останнім таких дій вчинено не було. Суди застосували відповідні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення їх позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 757/18297/23-ц із Печерського районного суду м. Києва та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У грудні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк»мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Суд апеляційної інстанції помилково застосуваввисновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц, що призвело до неправильного застосування судом норм матеріального права. Вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм податкового законодавства при виконанні рішень суду боржниками, які при виплаті коштів на користь стягувачів зобов`язані виконувати імперативний обов`язок податкового агента щодо утримання і перерахування саме з оподатковуваного доходу стягувачів суми податків та зборів до державного бюджету одночасно з проведенням виплати заборгованості за рішенням суду. З огляду на відсутність сформованої судової практики щодо застосування норм податкового законодавства при виконанні податковими агентами рішень суду про стягнення коштів на користь фізичних осіб, розгляд даної касаційної скарги має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах, як для вирішення питання належного виконання податковими агентами судових рішень, так і для вирішення питання щодо належного способу захисту юридичних осіб - податкових агентів щодо повернення безпідставно отриманих стягувачами коштів. При цьому, вказує, що є обґрунтована необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22, який застосовано судом апеляційної інстанції, оскільки Верховним Судом не надано роз`яснення яким чином податковий агент повинен або міг виконати рішення суду про стягнення з нього на користь фізичної особи, визначеної рішенням суду суми грошових коштів, якщо така сума виплати підлягає оподаткуванню при виплаті коштів фізичній особі податковим агентом, і саме з неї податковий агент зобов`язаний утримати податки та збори. Також зазначає, що вимогами підпунктів 168.1.1, 168.1.2 пункту 168.1 статті 168 ПК України визначено імперативний обов`язок податкового агента утримувати із суми оподатковуваного доходу податок, а саме: податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу. Податок сплачується (перераховується) до відповідного бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Таким чином, АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до вищенаведених вимог ПК України, виконуючи обов`язок податкового агента, при виконанні рішення суду в частині перерахування коштів стягувачу, частина яких в розумінні вимог ПК України відносилась до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу стягувача, правомірно та належним чином було виконано. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Василевська К. М., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є безпідставні, зводяться до власного тлумачення норм права, так як питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом у порядку частини першої статті 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця. За відсутності судового рішення із роз`ясненнями щодо утримання суми податків та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення згідно виконавчого документу, а не визначеному Банком суму на власний розсуд. При цьому зазначає, що доводи скарги щодо відсутності правового висновку Верховного Суду є необґрунтованими, так як судами досліджувалось посилання заявника щодо неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду у подібних правовідносинах. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: 1) необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду; 2) відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункти 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у» касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Судами встановлено, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у справі № 757/2442/19-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року вказане рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 доларів США; три проценти річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; три проценти річних в сумі - 4 438 839,09 грн. У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальна стягнута сума за постановою суду апеляційної інстанції є 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. Після відкриття виконавчого провадження банк самостійно виконав постанову суду апеляційної інстанції від 17 вересня 2020 року. Так, ОСОБА_1 було сплачено 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, відповідно до яких перераховано вказані суми за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою статтею 167 ПК України. Крім того, від імені та за рахунок ОСОБА_1 банком, як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою статтею 167 ПК України, у розмірі 6 015 доларів США (30 848,49*19,5%) та 1 573 770,02 грн (8 070 615,51*19,5%). ОСОБА_1 звернулася до виконавчої служби з повідомленням, в якому вказувала, що, враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження складає 6 015 доларів США та 1 573 770,02 грн. Відділом примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України на підставі заяви ОСОБА_1 стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США. Підставою звернення АТ КБ «ПриватБанк» до суду з позовом стало, на думку, банку, безпідставне стягнення виконавцем на користь відповідачки 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США, тому просило стягнути з ОСОБА_1 зазначені кошти в порядку 1212 ЦК України. Згідно зі статтею 129-1 Конституції України, статтею 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Судом установлено, що між сторонами існувало договірне зобов`язання та визначена сума заборгованості відповідача перед позивачем за депозитними договорами, а тому ці обставини мають преюдиційне значення та не підлягають доказуванню відповідно до вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина перша статті 599 ЦК України). Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, згідно яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18). У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134 цс 18)). Перерахування стягувачеві суми меншої, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), не вважається належним виконанням судового рішення. Предметом грошового зобов`язання є грошові кошти, виражені у відповідній валюті. Сплата (перерахування) коштів у розмірі меншому, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), свідчить про порушення принципу належного виконання в частині належного предмету виконання. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22 (провадження № 61-10834сво22). Як встановлено судами, постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у справі № 757/2442/19-ц, яка набрала законної сили, та підлягає виконанню у межах встановленої суми було чітко визначено розмір заборгованості, що підлягає стягненню з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , а саме: 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн. Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що АТ «КБ «ПриватБанк» виконало рішення суду частково, тому державний виконавець в межах законодавства вчинив виконавчі дії щодо примусового виконання рішення суду, стягнувши з AT «КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США, а відтак, позивачем не доведено відсутність таких умов, які б давали підстави для повернення коштів, оскільки боржник добровільно виплатив кошти. При цьому відсутня рахункова помилка та набуття коштів стягувачем на підставі рішення суду, що свідчить про добросовісність такого набуття. При цьому апеляційний суд вірно вказав, що питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом в порядку частини першої статті 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця, а за відсутності судового рішення із роз`ясненням щодо утримання суми податків, та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення, відповідно до виконавчого документу. А, скаржник не був позбавлений можливості звернутися до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення з метою визначення сум оподаткування, проте останнім таких дій вчинено не було. Таким чином передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів відповідно вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Посилання на правові позиції Верховного Суду, за якими банк, як податковий агент, сплатив оспорюванні суми без достатньої правової підстави, а тому такі суми підлягають поверненню відповідно до норм статті 1212 ЦК України боржнику, не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на правовий висновок Верховного Суду, викладений у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22 (провадження № 61-10834сво22) обов`язковість якого закріплена у частині четвертій статті 263 ЦПК України. Доводи банку про виконання рішення у добровільному порядку не відповідають дійсності, оскільки сплата суми боргу була здійснена після того, як виконавець розпочав процедуру з примусового виконання. Після виконання банком рішення суду в рамках відкритого виконавчого провадження ОСОБА_1 виявила, що рішення суду виконане не у повному обсязі, повідомила достовірні відомості про те, що банком здійснено часткове виконання рішення суду. Оскільки стягувачем не було отримано суму грошових коштів, визначену судовим рішенням, яким було вирішено договірний спір між сторонами, тому були відсутні підстави, визначені пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» для закінчення виконавчого провадження, у зв`язку із повним фактичним виконанням судового рішення згідно з виконавчим документом. У зв`язку з викладеним колегія суддів вважає помилковим посилання АТ «КБ «ПриватБанк» як на правову підставу позову - на статтю 1212 ЦК України. Судова практика тривалий час дотримується сталої й єдиної правової позиції про умови застосування статті 1212 ЦК України. Так, відповідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України). Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах: від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32 цс 19), від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77 цс 18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182 гс 18), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175 цс 21). У цій справі відповідачка отримала грошові коши з підстави, передбаченої депозитним договором, яке узаконено судовим рішенням, а тому відсутні умови для застосування статті 1212 ЦК України. Колегія суддів вважає немотивованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22 (провадження № 61-10834 сво 22). Судова практика з цього питання (щодо функцій податкового агента під час виконання рішення суду про стягнення коштів) є сталою. Більше того, подібне питання як виключна правова проблема передавалася на розгляд Великої Палати Верховного Суду, проте ухвалою від 19 лютого 2025 року у справі № 537/4740/20 (провадження № 14-152 цс 24), справа була повернута на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у зв`язку з тим, що судова практика з цього питання є сформованою. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваних судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Джерело: ЄДРСР 125734378

Це наша справа. Ця категорія справ дуже специфічна з погляду збирання доказів. Суд ретельно розібрався в обставинах цієї справи та наданих сторонами доказах й захистив права потерпілих осіб. Суд зазначив: В судовому засіданні знайшло підтвердження належними, допустимими та достатніми доказами, що цуценята продані відповідачем, будучи інфікованими внаслідок вакцинації, в тому числі від коронавірусної інфекції та парвовірусної інфекції, та саме внаслідок розвитку цих інфекцій тварини померли після продажу їх позивачам, а тому відповідач, як продавець в силу ч. 1 ст. 679 ЦК України несе відповідальність за такі недоліки товару. Жодних належних та допустимих доказів того, що цуценята на момент їх продажу були повністю здорові і не перебували у інфікованому стані відповідачем суду не надані, а обставини того, що зовнішній вид останніх створював для покупців видимість здорової тварини не свідчить про відсутність ураження організмів цуценят інфекцією парвовірусу (а у випадку з позивачем ОСОБА_2 і коронавірусом). Натомість загальновідомим є принцип будь-якої вакцинації, який полягає у введенні в організм ослаблених чи «вбитих» збудників інфекції, а інфекція розвивається у певний проміжок часу - інкубаційний період, який як встановлено в судовому засіданні припадав саме на час перебування тварин у продавця.

Справа № 203/3509/24 Провадження № 2/0203/143/2025 КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2025 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська у складі: головуючого судді Колесніченко О.В., за участю секретаря Погрібного О.Ю., представника позивачів Василевської К.М. (в режимі відеоконференції), представника відповідача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі в загальному провадженні цивільну справу у паперовій формі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, що завдана внаслідок продажу хворих тварин, - ВСТАНОВИВ: У липні 2024 року позивачі за представництва адвоката Кравця Р.Ю. звернулися до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_5 на предмет відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої продажем 06 та 09 квітні 2024 року кожному з позивачів окремо хворого цуценяти, внаслідок чого тварини померли 10 та 16 квітня 2024 року відповідно, тому позивачі просили суд стягнути з відповідача: на користь ОСОБА_2 у відшкодування матеріальної шкоди 36114,58 грн. та у відшкодування моральної шкоди 100000,00 грн.; на користь ОСОБА_3 у відшкодування матеріальної шкоди 43005,00 грн. та у відшкодування моральної шкоди 100000,00 грн.; витрати пов`язані з розглядом справи покласти на відповідача. Позов стосовно вимог ОСОБА_2 обґрунтовували тим, що 03 квітня 2024 року він, підшукуючи для свої дитини цуценя собаки побачив на веб-сайті OLX.UA (https://www.olx.ua) оголошення про продаж з розпліднику цуценяти породи лабрадор ретрівер віком два з половиною місяці за ціною 15000,00 грн., після чого зв`язався з продавцем за викладеним в оголошенні телефоном, а відповідач на месенджер вайбер повідомив йому більш детальну інформацію про цуценят, вказав на можливість доставки з міста Дніпра по Україні, актуальний вік цуценяти для адаптації в новій сім`ї, наявність у цуценяти усіх документів, електронного чіпу, хорошого комплекту щеплень, після чого позивач банківським переказом здійснив оплату завдатку у 1000,00 грн. за цуценя, 05 квітня 2024 року відповідач запропонував придбати у нього корм за 1500,00 грн., що позивач і зробив а також вони узгодили деталі доставки нічним потягом №79 Дніпро-Львів з прибуттям 06 квітня 2024 року у м. Київ о 5 год. 42 хв. Дійсно 06 квітня 2024 року собака прибула у м. Київ з пакетом документів (міжнародним ветеринарним паспортом з ідентифікаційним кодом чіпа, карткою реєстрації в Єдиній базі даних чіпованих тварин в Україні, свідоцтвом відбору, метричним свідоцтвом на цуценя, витягом з племінної книги собакою та рекомендаціями по догляду за собакою), згідно яких дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , порода: лабрадор ретрівер, стать: самець, окрас: палений, код мікрочіпа: НОМЕР_1 , дата чіпування: 28 березня 2024 року, паспорт: НОМЕР_2 , заводчик: ОСОБА_4 . Однак по прибуттю додому у цуценяти одразу почалася блювота, 6,7 квітня цуценя відмовлялося від їжі, оскільки у нього були систематичні блювота та діарея, у зв`язку з чим позивач зв`язався з нібито ветеринарним лікарем за контактами наданими відповідачем, з посиланням на те, що саме з цим ветеринаром він співпрацює, проте поради вказаної особи почекати за для адаптації1 -2 дні (через стрес у собаки) і надати препарати атоксілу та ніфуроксазиду результату не дали, а цуценя почувалося все гірше, тому 07 квітня 2024 року вранці позивач повіз цуценя в ветеринарну клініку «Кітпес» (Київська область, Балогородська ОТГ, с. Шевченкове, вул. Київська, 21), проте протягом дня покращення стану не відбулося, і 07 квітня 2024 року після припущення ветеринара відповідача ( ОСОБА_6 ) про захворювання парвовірусом (інфекційною хворобою), позивач звернувся до ветеринарної клініки «Юкка», що має інфекційний стаціонар і ввечері 07 квітня 2024 року цуценя госпіталізували, провівши попередньо діагностику та аналізи. 8, 9, 10 квітня 2024 року цуценя перебувало на стаціонарному лікуванні, з проведенням гемотрансфузії (переливання крові) та наданням усього переліку призначеного лікування, проте 10 квітня 2024 року о 6 год. ранку представники ветеринарної клініки «Юкка» повідомили про смерть цуценяти. При цьому, питання про сприяння у пошуку банку крові відповідачем було проігнороване. 12 квітня 2024 року, відповідач у телефонній розмові висловив претензії на предмет припинення турбування його ветеринарного лікаря, однак і не висловлював пропозицій мирного врегулювання питання продажу хворої тварини. Одночасно, цього дня, 12 квітня 2024 року, позивачу повідомлено про звернення іншого клієнта до цієї клініки з цуценям такого ж віку та породи з аналогічними симптомами, після чого виявилося, що це цуценя з того ж самого розплідника, якого відповідач продав іншому позивачу ОСОБА_3 15 квітня 2024 року проведений розтин трупа цуценяти, про що доцентом кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. акад. В.Г. Касьяненка, НУБіП України, кандидатом ветеринарних наук ОСОБА_7 складений протокол №924, за змістом якого виявлені паталого-анатомічні зміни характерні для коронавірусної інфекції собак, коронавірусна інфекція виникла на фоні зменшення рівня імунітету внаслідок занадто ранньої вакцинації, а позитивна реакція на парвовірусну інфекцію зумовлена наявністю в крові поствакцинальних антитіл. Таким чином, позивач поніс витрати на покупку цуценя 15000,00 грн., на покупку корму 1500,00 грн., за надані послуги у ветеринарній клініці «Кітпес» 1009,58 грн., за надані ветеринарні послуги клініки «Юкка» 16705,00 грн., витрати, пов`язані з розтином тварини 1900,00 грн. Крім того, йому завдано моральної шкоди, що виразилася в розпачі його, і його дитини від втрати домашнього улюбленця, спостеріганням за муками тварини вдома і під час медичних маніпуляцій у клініці «Кітпес», зміні в організації у його житті, зумовлені опікою, лікуванням та зусиллями по порятунку за цуценяти, що відібрало значний час, вимушеною дезінфекцією житла від інфекції, що передається і іншим тваринам, через що міг бути інфікованим їх кіт (інфекція парвовірусу зберігається на речах 6 місяців, в сухих фекаліях 12 місяців), через що родина позбавлена можливості протягом тривалого часу завести іншу собаку, оскільки зберігається можливість зараження тварини, тому розмір моральної шкоди позивач оцінила у 100000,00 грн. Позов стосовно вимог ОСОБА_3 обґрунтовували тим, що 08 квітня 2024 року вона, підшукуючи для себе та своїх дітей цуценя собаки побачила на веб-сайті OLX.UA (https://www.olx.ua) оголошення про продаж з розпліднику цуценяти породи лабрадор ретрівер віком два з половиною місяці за ціною 15000,00 грн., після чого зв`язалася з продавцем (відповідачем) і вподальшому відповідач на месенджер вайбер повідомив їй більш детальну інформацію про цуценят, вказав на можливість доставки з міста Дніпра по Україні, актуальний вік цуценяти для адаптації в новій сім`ї, наявність у цуценяти усіх документів, електронного чіпу, хорошого комплекту щеплень, після чого банківським переказом позивачка здійснила оплату завдатку у 1000,00 грн. за цуценя, 09 квітня 2024 року відповідач запропонував придбати у нього корм за 1500,00 грн., що позивач і зробила а також вони узгодили деталі доставки потягом №731 Дніпро-Київ. Дійсно 09 квітня 2024 року о 12 год. 55 хв. собака прибула у м. Київ з пакетом документів (міжнародним ветеринарним паспортом з ідентифікаційним кодом чіпа, карткою реєстрації в Єдиній базі даних чіпованих тварин в Україні, свідоцтвом відбору, метричним свідоцтвом на цуценя, витягом з племінної книги собакою та рекомендаціями по догляду за собакою), згідно яких дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , порода: лабрадор ретрівер, стать: самець, окрас: палений, код мікрочіпа: НОМЕР_3 , дата чіпування: 28 березня 2024 року, паспорт: НОМЕР_4 , заводчик: ОСОБА_4 . Однак вже 10 квітня 2024 року позивач виявила хворобливий стан цуценяти через блювоту та діарею, що продовжилися і 11 квітня, тому 12 квітня 2024 року вона звернулася до ветеринарної клініки «Юкка», де поставлений діагноз: парвовірусний ентерит, внаслідок чого з 12 по 16 квітня 2024 року цуценя перебувало на стаціонарному лікуванні, де собака отримувала лікування за призначенням, в тому числі і переливання крові, проте 16 квітня 2024 року цуценя померло. 16 квітня 2024 року проведений розтин трупа цуценяти, про що доцентом кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. акад. В.Г. Касьяненка, НУБіП України, кандидатом ветеринарних наук Сердюковим Я.К. складений протокол №925, за змістом якого виявлені паталого-анатомічні зміни характерні для змішаної форми парвовірусної інфекції собак, розвиток парвовірусної інфекції був спровокований занадто ранньою вакцинацією. Таким чином, позивачка понесла витрати на покупку цуценя 15000,00 грн., на покупку корму 1500,00 грн., витрати за надані послуги ветеринарною клінікою «Юкка» 24605,00 грн., витрати, пов`язані з розтином тварини 1900,00 грн. Крім того, їй завдана моральна шкода, що виразилася в розпачі її та дітей від різкого погіршення стану здоров`я цуценя та спостеріганням за муками тварини, які ніяким чином вони не змогли полегшити, від втрати нового домашнього улюбленця, зміні в організації у її житті, зумовлені опікою, лікуванням та зусиллями по порятунку за цуценяти, що відібрало значний час, який вона вимушено витрачала не на себе і родину, а на порятунок цуценя, вимушеною дезінфекцією житла від інфекції, що передається і іншим тваринам, що призвело до пригніченого морально-психологічного стану її та усієї сім`ї, у зв`язку з чим розмір моральної шкоди позивач оцінила у 100000,00 грн. 21 жовтня 2024 року відповідач за представництва адвоката Галюка Р.М. подав відзив на позовну заяву, в якому позов не визнав повністю, навівши на спростування доводів позивачів аргументи недоведеності позовних вимог належними та допустимими доказами, оскільки позивачі кожен окремо сплатили решту суми за купівлю цуценят (14000,00 грн.) після їх ретельного огляду і на момент отримання тварин жодних претензій не пред`являли з приводу стану здоров`я тварин, натомість тварини були привиті відповідно до діючих ветеринарних норм, про що є відмітки в міжнародних ветеринарних паспортах тварин, тварини транспортовані залізничним транспортом відповідно до вимог Правил транспортування тварин, за погодженням з покупцями, тому відповідач повністю дотримався вимог ст. 13 Закону України «Про захист тварин від жорсткого поводження». При цьому, позивачами не доведено, що тварини були хворими та померли внаслідок дій відповідача, оскільки протоколи розтину №№ 924, НОМЕР_5 не містять зазначення причини смерті тварин, а лише вказані припущення щодо можливих захворювань та діагнозів, і не вказують на те, що на момент продажу цуценята були хворими. Крім того, між моментом отримання цуценят покупцями та моментом смерті пройшов певний проміжок часу, тому не можна виключити настання їх смерті внаслідок недбалого лікування або з інших невідомих причин. Також до протоколів розтину не додано документів на підтвердження фаху в галузі анатомії, гістології та пароморфології і права розтину тварин ОСОБА_7 . Одночасно представник вказував на недостовірність доказів понесених витрат на лікування тварини кожним позивачем, оскільки цуценя ОСОБА_8 померло ІНФОРМАЦІЯ_2 , а згідно платіжних документів оплата проведена за період з 07 квітня по 13 квітня 2024 року, цуценя ОСОБА_3 померло ІНФОРМАЦІЯ_2 , а оплата проведена за період з 12 квітня по 22 квітня 2024 року, тоді як кремована тварина ОСОБА_3 , за твердженням позивачки ще 16 квітня 2024 року. Так само не доведено жодними доказами заподіяння моральної шкоди, як і заявлений розмір на 100000,00 грн., заявлений кожним з позивачів. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2024 року після надходження відповіді з відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради 08 серпня 2024 року про зареєстроване місце проживання відповідача, прийнято позовну заяву за правилами загального позовного провадження, відкрите провадження та призначене підготовче засідання та з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду цієї справи по суті на засадах диспозитивності у підготовчому засіданні проведена її підготовка без виникнення процесуальних ускладнень та без потреби у сприянні сторонам у витребуванні доказів. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2024 року у зазначеній цивільній справі закрите підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті. В судовому засіданні представник позивачів в режимі відеоконференції повністю підтримала позовні вимоги та наполягала на їх задоволенні з наведених у позовній заяві підстав. Додатково пояснила, що за відкритими даними наукових досліджень у галузі ветеринарної медицини інкубаційний період коронавірусної хвороби у собак зазвичай становить від 1 до 4 діб, інкубаційний період парвовірусної інфекції становить 3-7 днів, але може тривати до 14 днів у деяких випадках, тобто цуценяти прибули до позивачів вже інфікованими, про що відповідач не попередив, продавши хворих собак. Представник відповідача в судому засіданні позов не визнав в повному обсязі і наполягав на відмові у позові повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, оскільки позивачами не надано належних та допустимих доказів позовних вимог, а усі доводи зводяться до припущень. Заслухавши усні пояснення представників сторін, повно, всебічно і об`єктивно дослідивши та оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані суду докази як окремо, так і в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків. Судом встановлено і визнано сторонами, що відповідач розмістив оголошення на інтернет ресурсі OLX.UA (ІНФОРМАЦІЯ_3 ) оголошення про продаж цуценят породи лабрадор ретрівер, з розплідника з пройденим племінним відбором, віком 2,5 міс., вартістю 15000,00 грн. (а.с.11). За даними ЄДРПОУ на час розміщення оголошення про розплід та продаж тварин (собак породи лабрадор), а також на час продажу цуценят позивачам, відповідач не був зареєстрований як суб`єкт господарської діяльності і зареєстрував ФОП ОСОБА_4 лише 14 травня 2024 рок (а.с.237). Разом з тим, ОСОБА_4 отримав сертифікат № 0044/24, виданий Міжнародною громадською організацією «Незалежна федерація кінології «Ніко», про те, що НФК «Ніко» зареєструвала завод розплідник, що належить ОСОБА_4 та Ірині під назвою «ДІМІРА»/«Del Dimira», що спеціалізується на розведенні: лабрадор ретрівер, мальтіпу, чихуахуа, малий шпіц, померанський шпіц, той-тер`єр, та ця назва захищена Законом України 03 лютого 2024 року (а.с.238). 03 квітня 2024 року позивач ОСОБА_2 почав переписку у месенджері вайбер з відповідачем за номером телефону, вказаним в оголошенні, на предмет придбання цуценя породи лабрадор ретрівер, про що свідчить додані до матеріалів справи скрін-шоти листування (а.с.13-40) і обставини чого не заперечуються відповідачем. За даними листування між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем сторони узгодили конкретного цуценя, самця, палевого окрасу, віком 2 міс., для якого відповідач повідомив про наявність усіх документів, в т.ч. електронного чіпу, міжнародного паспорту, щеплень, відео зразків яких за повним переліком надіслав позивачу, а також узгодили порядок оплати: 1000,00 грн. до отримання цуценя та решту 14000,00 грн. після прибуття цуценя до позивача, і порядок доставки тварини потягом Дніпро-Львів з прибуттям у м. Київ 06 квітня 2024 року о 05.42 год. Позивач ОСОБА_2 на виконання договору купівлі-продажу тварини 03 квітня 2024 року оплатив на вказані відповідачем реквізити 1000,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № Р24А2545734436D7676 (а.с.63), а 06 квітня 2024 року о 06 год. 24 хв. 15500,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № Р24А2554517564D1730 (а.с.64) з яких 14000,00 грн. решта вартості цуценяти і 1500,00 грн. вартість корму, запропонованого відповідачем для цієї породи та віку собаки (10 кг.). Обставини отримання коштів та повної оплати вартості цуценяти та корму відповідач не заперечував та визнав у листуванні з позивачем, в тому числі представник відповідача в судовому засіданні, як і позивач визнав обставини виконання відповідачем умов договору в частині отриманого цуценяти і пакету документів, з підтвердженням походження, породи, племінного відбору, з міжнародним паспортом, переліком проведених щеплень, номером чіпу. Так, за даними міжнародного ветеринарного паспорту зразка Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України № 11144266, з даними про ідентифікаціний код чіпа № НОМЕР_1 , номером ID: НОМЕР_6 , де в розділі «опис собаки/кота» вказана дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , стать: самець, порода: лабрадор, масть: палева, заводчик: Дмитро Цова, м. Дніпро та номер телефону; дані про проведене щеплення проти сказу, а також про проведення 04 квітня 2024 року щеплення вакциною Дурамун Плюс 5Л4/СвК (а.с.41-43). За даними витягу з амбулаторного журналу ветеринарної клініки «Юкка» (м. Київ), ОСОБА_2 07 квітня 2024 року о 18 год. 04 хв. звернувся за ветеринарною допомогою собаці породи лабрадор ретривер, вакцинованого 04 квітня 2024 року (Дурамун) зі скаргами на блювоту та пронос з часу прибуття потягом з м. Дніпра після чого за результатами обстеження та проведених експрес-тестів діагностовано коронавірусний ентерит та парвовірусний ентерит, через що цуценя залишили на стаціонарному лікуванні. Цуценя перебувало на стаціонарному лікуванні з проведенням маніпуляцій та отриманням препаратів згідно призначень 07, 08 (в тому числі з проведенням цього дня гемотрансфузії), 09 квітня 2024 року та вніч з 9 на ІНФОРМАЦІЯ_2 померло. Перелік і вартість наданих послуг з лікування підтверджується окрім амбулаторного журналу також підсумковим актом по клініці Мережа «Юкка» по пацієнту б/і (собака, лабрадор, 29 лютого 2024 року народження, ОСОБА_9 ) з 07 квітня 2024 року по 13 квітня 2024 року (а.с.72-73), за даними якого надані послуги за 07 квітня 2024 року - на суму 5500,00 грн., 08 квітня 2024 року - на суму 5935,00 грн., 09 квітня 2024 року на суму 5270,00 грн., а всього на суму 16705,00 грн., оплата проведена на суму 20160,00 грн. ( 07 квітня на суму 8800,00 грн. згідно квитанції (а.с.67), 08 квітня - 5000,00 грн. згідно платіжної інструкції № 0.0.3572196462.1 (а.с.68),09 квітня 6360,00 грн. згідно платіжної інструкції № 0.0.3574420713.1 (а.с.69)), з яких 5455,00 грн. зараховано авансовим платежем, що повернутий 13 квітня 2024 року ФОП ОСОБА_10 за платіжною інструкцією № 207 (а.с.70). Крім того, позивач оплатив медичні послуги у ветеринарній лікарні «КітПес» (с. Белгородка, вул. Щорса, 21) 07 квітня 2024 року о 10 год. 11 хв. 684,58 грн. та о 15 год. 25 хв. 325,00 грн., що узгоджується з даними амбулаторного журналу ветеринарної клініки «Юкка» про обставини первинного прийому (а.с.51) та з поясненнями позивача про відвідування спершу ветеринарного лікаря за місцем мешкання у с. Білогородка, а потім звернення до клініки з інфекційним стаціонаром «Юкка» ввечері 07 квітня 2024 року (а.с.65,66). Згідно протоколу № 924 розтину трупа кобеля (власник ОСОБА_2 ), проведеного 15 квітня 2024 року в секційній залі кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. В.Г. Касьяненка, НУБіП України, доцентом кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. ак. В.Г. Касьяненка, кандидатом ветеринарних наук ОСОБА_7 , останнім зроблений висновок, що виявлені паталого-анатомічні зміни характерні для коронавірусної інфекції собак; вочевидь, коронавірусна інфекція виникла на фоні зменшення рівня імунітету внаслідок занадто ранньої вакцинації, а позитивна реакція на парвовірусну інфекцію зумовлена наявністю в крові поствакцинальних антитіл. (а.с.60-62). 08 квітня 2024 року позивач ОСОБА_3 за оголошенням на інтернет-ресурсі OLX.UA (ІНФОРМАЦІЯ_3 ) почала переписку у месенджері вайбер з відповідачем за номером телефону, вказаним в оголошенні, на предмет придбання самця цуценяти породи лабрадор ретрівер, про що свідчить додані до матеріалів справи скрін-шоти листування (а.с.74-107) і обставини чого не заперечуються відповідачем. За даними листування між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем сторони узгодили конкретного цуценя, самця, палевого окрасу, віком майже 2 міс., для якого відповідач повідомив про наявність усіх документів, в т.ч. електронного чіпу, міжнародного паспорту, щеплень, відео зразків яких за повним переліком надіслав позивачу, а також узгодили порядок оплати: 1000,00 грн. до отримання цуценя та решту 14000,00 грн. після прибуття цуценя до позивача, і порядок доставки тварини потягом Дніпро-Київ з прибуттям у м. Київ 09 квітня 2024 року о 12.55 год. Позивач ОСОБА_3 на виконання договору купівлі-продажу тварини 08 квітня 2024 року оплатила на вказані відповідачем реквізити 1000,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № Р24А2564113331D449В (а.с.136), а 09 квітня 2024 року о 12 год. 58 хв. 15500,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № Р24А2567221739D9918 (а.с.137) з яких 14000,00 грн. решта вартості цуценяти і 1500,00 грн. вартість корму, запропонованого відповідачем для цієї породи та віку собаки (10 кг.). Обставини отримання коштів та повної оплати вартості цуценяти та корму відповідач не заперечував та визнав у листуванні з позивачем, в тому числі представник відповідача у судовому засіданні, як і позивач визнав обставини виконання відповідачем умов договору в частині отриманого цуценяти і пакету документів, з підтвердженням походження, породи, племінного відбору, з міжнародним паспортом, переліком проведених щеплень, номером чіпу. Так, за даними міжнародного ветеринарного паспорту зразка Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України № 11492188, з даними про ідентифікаціний код чіпа № НОМЕР_3 , номером ID: НОМЕР_7 FDX B, де в розділі «опис собаки/кота» вказана дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , стать: самець, порода: лабрадор, масть: палева, заводчик: Дмитро Цова, м. Дніпро та номер телефону; дані про проведене щеплення проти сказу, а також про проведення 05 квітня 2024 року щеплення вакциною Дурамун Плюс 5Л4/СвК (а.с.108-110). За даними результатів прийому ветеринарною клінікою «Pavel VET» 12 квітня 2024 року цуценя лабрадору за зверненням власника ОСОБА_3 в результаті експрес-тесту у тварини виявлений парвовірусний ентерит, проведені маніпуляції, здійснені призначення, загальною вартістю послуг на суму 2289,00 грн. (а.с.118). За даними витягу з амбулаторного журналу ветеринарної клініки «Юкка» (м. Київ), ОСОБА_3 12 квітня 2024 року о 13 год. 33 хв. звернулася за ветеринарною допомогою собаці клички Марс, породи лабрадор ретривер, вакцинованого (пред`явлені документи) зі скаргами на блювоту та пронос з часу прибуття потягом з м. Дніпра, після чого за результатами обстеження парвовірусний ентерит, через що цуценя залишили на стаціонарному лікуванні. Цуценя перебувало на стаціонарному лікуванні з проведенням маніпуляцій та отриманням препаратів згідно призначень 13, 14 квітня (в тому числі з проведенням цього дня гемотрансфузії), 15, 16 квітня та цього дня о 09 год 06.хв 2024 року померло. Перелік і вартість наданих послуг з лікування підтверджується окрім амбулаторного журналу також підсумковим актом по клініці Мережа «Юкка» по пацієнту ОСОБА_11 , 29 лютого 2024 року народження, ОСОБА_9 ) з 12 квітня 2024 року по 22 квітня 2024 року (а.с.142-144), за даними якого надані послуги за 12 квітня 2024 року - на суму 6480,00 грн., 13 квітня 2024 року - на суму 5275,00 грн., 14 квітня 2024 року на суму 5620,00 грн., 15 квітня 2024 року на суму 5630,00грн., 16 квітня 2024 року на суму 4995,00 грн., а всього на суму 24605,00 грн., оплата проведена на суму 28000,00 грн. ( 12 квітня на суму 10000,00 грн. згідно квитанції (а.с.138), 13 квітня - 6000,00 грн. згідно платіжної інструкції № 0.0.3584756502.1 (а.с.139), 14 квітня 6000,00 грн. згідно платіжної інструкції № 0.0.3585959570.1 (а.с.140), 15 квітня 6000,00 грн. згідно платіжної інструкції № 0.0.3588797601.1 (а.с.141) ), з яких 3395,00 грн. зараховано авансовим платежем, що повернутий 22 квітня 2024 року ФОП ОСОБА_10 (а.с.144). Згідно протоколу № 925 розтину трупа кобеля (власник ОСОБА_3 ), проведеного 16 квітня 2024 року в секційній засіл кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. В.Г. Касьяненка, НУБіП України, доцентом кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. ак. В.Г. Касьяненка, кандидатом ветеринарних наук ОСОБА_7 , останнім зроблений висновок, що виявлені паталого-анатомічні зміни характерні для змішаної форми парвовірусної інфекції собак; не виключено, що розвиток парвовірусної інфекції був спровокований занадто ранньою вакцинацією. (а. с. 133-135). Також судом встановлено, що будь-яких договорів на ветеринарне обслуговування собак, зокрема, цуценят виводу 29 лютого 2024 року відповідач не укладав. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передав або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні(покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) i сплатити за нього певну грошову суму. Згідно з ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому. Згідно ст. 179 ЦК України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Відповідно до ст. 180 ЦК України, тварини є особливим об`єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом. На відносини, що виникають у зв`язку з утриманням тварин та поводженням із ними фізичних та юридичних осіб поширюється дія Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» (ч.1 ст. 3 цього Закону), згідно ч.3 ст. 3 якого дія цього Закону поширюється на такі види діяльності, зокрема, як утримання домашніх тварин і племінна робота з ними. Статтею 13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» визначені умови угод, предметом яких є тварини. Так, відповідно до вимог ч.ч.1, 2 цієї статті продаж з попереднім виставленням пропонованих тварин для показу покупцям допускається в разі дотримання вимог цього Закону. Продавець тварини зобов`язаний забезпечити покупця достовірною інформацією про вид, породу, стан здоров`я та інші якості тварини, а також про умови її утримання. Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формi. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Частиною 2 зазначеної вище статті ЦК України визначено, що правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правовик наслідків. Згідно з ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Як встановлено судом між відповідачем та кожним з позивачів окремо (з ОСОБА_2 03 квітня 2024 року, з ОСОБА_3 08 квітня 2024 року) укладені договори купівлі-продажу згідно ч.1 ст. 207 ЦК України у простій письмовій формі шляхом листування засобами інтернет-зв`язку в месенджері вайбер, в ході якого обумовлені істотні умови щодо предмету договору (конкретних цуценят, породи лабрадор ретрівер, конкретного віку), а також погоджена ціна у 15000,00 грн., спосіб доставки. Крім того, сторонами окремо обумовлено і що відповідає умовам ч. ст. 662 ЦК України, що цуценята пройшли племінний відбір, медичний огляд, повністю здорові, мають документи міжнародний ветеринарний паспорт, вакциновані (а.с.16,17, 89), встановлені електронні чіпи, тому такі умови стали істотними для цього виду договору. Позивачами, кожним окремо, повністю виконані умови договору купівлі-продажу, оскільки предмет договору (цуценята) прийнятий у визначені сторонами строки (по прибуттю потягом на залізничний вокзал м. Києва) та оплачений в повному обсязі. В свою чергу відповідач свої зобов`язання за договором в частині забезпечення покупців достовірною інформацією про стан здоров`я цуценят, як це визначено спеціальною нормою ст. 13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження», не виконав належним чином, оскільки не повідомив про вакцинацію тварин раніше визначеного виробником вакцини віку цуценят і про те, що період виробітку активного імунітету ще не сплив, тоді як в листуванні стверджував, що тварини повністю здорові і не перебувають у інфікованому стані. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2 ст. 679 ЦК України продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту. Якщо продавцем надані гарантії щодо якості товару, продавець відповідає за його недоліки, якщо він не доведе, що вони виникли після його передання покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили. В судовому засіданні знайшло підтвердження належними, допустимими та достатніми доказами, що цуценята продані відповідачем, будучи інфікованими внаслідок вакцинації, в тому числі від коронавірусної інфекції та парвовірусної інфекції, та саме внаслідок розвитку цих інфекцій тварини померли після продажу їх позивачам, а тому відповідач, як продавець в силу ч. 1 ст. 679 ЦК України несе відповідальність за такі недоліки товару. Жодних належних та допустимих доказів того, що цуценята на момент їх продажу були повністю здорові і не перебували у інфікованому стані відповідачем суду не надані, а обставини того, що зовнішній вид останніх створював для покупців видимість здорової тварини не свідчить про відсутність ураження організмів цуценят інфекцією парвовірусу (а у випадку з позивачем ОСОБА_2 і коронавірусом). Натомість загальновідомим є принцип будь-якої вакцинації, який полягає у введенні в організм ослаблених чи «вбитих» збудників інфекції, а інфекція розвивається у певний проміжок часу - інкубаційний період, який як встановлено в судовому засіданні припадав саме на час перебування тварин у продавця. Доводи представник відповідача про недоведеність причин смерті цуценят належними та допустимими доказами, суд відхиляє з наступних підстав. Так, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Як видно з протоколів розтину трупів тварин №№ 924 та № 925, складених повноважним фахівцем - доцентом кафедри анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. ак. В.Г. Касьяненка НУБіП кандидатом ветеринарних наук ОСОБА_7 в кожного цуценяти виявлена парвовірусна інфекція, (а у собаки ОСОБА_2 , також і коронавірусна інфекція, що вочевидь розвилася на фоні зменшення імунітету внаслідок занадто ранньої вакцинації), сліди вакцинації парвовірусу, а також наведені висновки, що не виключається настання летального наслідку кожної тварини внаслідок занадто ранньої вакцинації. Вказані висновки повністю узгоджуються з даними обстежень, лікування та перебігу хвороби у кожного цуценяти, де експрес-тести підтвердили у кожної собаки позитивний результат на парвовірусний ентерит, а також з даними міжнародних ветеринарних паспортів, де зазначена дата народження цуценят 29 лютого 2024 року і дати проведення щеплень у цуценят 04 та 05 квітня 2024 року вакциною Дурамун Плюс 5Л4/СвК, виробника Zoetk Inc, США, згідно додатку №2до реєстраційного посвідчення на яку, виданого Державним науково-контрольним інститутом біотехнології і штамів мікроорганізмів Державного комітету ветеринарної медицини України № ВА-00737-02-14 від 06 квітня 2016 року, - листівки-вкладки до вакцини - в розділі «Показання до застосування» вказано, що вакцинація можлива у собак у віці від 6 тижнів і старших (для попередження хвороб, викликаних вірусом чуми м`ясоїдної (CDV), аденовірусом типу 1та 2 (СAV-1 та CAV-2), парагрипу (CPI), коронавірусом (CCV), парвовірусом (CPV та CPV-2c) та Leptospira canicola, Leptospira grippotyphosa, Leptospirа icterohaemorrhagiae, Leptospirа Pomona) (а.с.255-257), тоді як за даними міжнародних ветеринарних паспортів цуценят щеплення проведено на п`ятому тижні розвитку, тобто раніше за показань до застосування виробника вакцини. Натомість, згідно додатку №2 до вказаного реєстраційного посвідчення, виданого компетентним органом України, у розділі «Імунобіологічні властивості» зазначено, що тільки через 14 днів після застосування вакцини за рекомендованою схемою утворюється активний імунітет, а в розділі «Протипоказання» вказано, що напружений імунітет може бути не вироблений також у випадках, коли вакцина була застосована не відповідно до листівки-вкладки. У зв`язку з наведеним, дослідивши вказані докази кожний окремо та у їх сукупності та логічному взаємозв`язку, з огляду на інкубаційний період парвовірусного ентериту та коронавірусної інфекції, враховуючи час вакцинації цуценят та заявлений виробником вакцини період розвитку активного імунітету (14 днів), суд приходить до висновку про доведеність обставин загибелі тварин саме внаслідок занадто ранньої вакцинації, а також про відправлення відповідачем цуценят у хворобливому стані. Доводи представника відповідача про відсутність доказів на підтвердження фаху особи, яка проводила розтин трупів тварин, суд відхиляє, оскільки матеріали справи містять копію атестата доцента кафедри патологічної анатомії від 25 лютого 2016 року, диплом кандидата наук НОМЕР_8 від 03 квітня 2014 року кандидата ветеринарних наук (Національний університет біоресурсів і природокористування України) (а.с.230-230-зворот), що сукупно з офіційними даними, опублікованими Національним університетом біоресурсів і природокористування України про посаду, наукову і професійну кваліфікацію, навчальні дисципліни, публікації, тощо ОСОБА_7 підтверджують рівень та факт особи на проведення таких досліджень. (а.с.228-229) Доводи представника відповідача про недоведеність факту смерті саме тих цуценят, яких продав відповідач, суд відхиляє, оскільки саме сукупність досліджених в судовому доказів підтверджують загибель саме тих цуценят, яких отримали позивачі, зокрема, з листування позивачів з відповідачем видно про повідомлення кожним з позивачів окремо відповідача в день діагностування 07 та 12 квітня 2024 року відповідно, інфекційної хвороби (парвовірусного ентериту та коронавірусної інфекції у цуценя ОСОБА_2 , та парвовірусного ентериту у цуценяти Мільковської Ю.О.), про хід лікування та погіршення стану здоров`я саме тих собак, які відповідач продав позивачам, що сукупно з даними витягів з амбулаторних журналів ветеринарної клініки «Юкка», з ідентифікуючими цуценят даними (про породу, вік, стать, окрас, дату народження, дату вакцинації тварини), а також з даними про явний хворобливий стан через нетривалий час з часу продажу і прибуття у м. Київ цуценят (щонайменше у кожної тварини з наступного дня після отримання позивачами) свідчать про те, що саме цуценята, продані відповідачем і отримані позивачами померли ІНФОРМАЦІЯ_4 та 16 квітня 2024 року відповідно. Доводи представника відповідача про ймовірність смерті цуценят саме через недбале лікування або з інших невідомих причин з посиланням на сплив певного періоду часу (декілька днів) з моменту отримання цуценят до настання смерті, суд відхиляє як неспроможні, оскільки останні спростовуються даними виявлення не пізніше наступного дня після прибуття кожного цуценят до Києва хворобливого стану і невідкладного звернення 07 та 12 квітня 2024 року (щодо кожного цуценя окремо) позивачів за ветеринарною допомогою, що сукупно з інкубаційним період парвовіруса та коронарвіруса та даними про час вакцинації та період утворення активного імунітету від вакцини, свідчить про відправку собак з м. Дніпра до м. Києва у вже хворобливому стані. При цьому, ветеринарна клініка «Юкка» має ліцензію Головного управління ветеринарної медицини в м. Києві серії АВ № 583585 від 29 червня 2011 року необмеженого строку дії ліцензії (за видом господарської діяльності ветеринарна практика), господарську діяльність здійснює ФОП ОСОБА_10 (а.с.59), що свідчить про надання фахової ветеринарної допомоги, а не самолікування. При цьому, жодних належних і допустимих доказів некомпетентності ветеринарів чи того, що призначене лікування не відповідало необхідному випадку виявлених інфекційних хвороб відповідачем не надано. Доводи представника відповідача про те, що відповідач не знав і не міг знати про будь-який хворобливий стан собак, суд оцінює критично, оскільки власник цуценят отримав від незалежної федерації кінологів «Ніко» сертифікат заводчика з наявним у власності заводом розплідником, що свідчить про певний рівень та фах особи у кінології, тому був достеменно обізнаний про правила проведення вакцинації та про проведену вакцинацію раніше встановленого для вакцини віку, що у будь-якому випадку впливало на стан здоров`я цуценят. Доводи представника відповідача про отримання позивачами здорових цуценят, оскільки позивачі прийняли цуценят у м. Києві, оглянули і претензій ні станом здоров`я собак, ні за іншими характеристиками не висували, суд відхиляє, оскільки наявність внутрішньої інфекції (що поступово розвивається) поверхнево (зовнішньо) не була проявлена і виявлена лише з розвитком хвороби наступного після прибуття до позивачів дня, і протягом часу перебування тварин у позивачів (протягом доби) виявлена в подальшому інфекція поза розумним сумнівом не могла з`явитись окремо у кожного цуценяти після продажу з огляду на ту тяжкість хвороби, з якою тварини поступили до ветеринарної лікарні, що свідчить про вади якості проданого товару (інфікованість тварин) ще на час перебування тварин у відповідача. Відповідно до вимог ч 3 ст. 678 ЦК України якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред`явлені до продавця або виготовлювача товару. Згідно вимог ч.1ст.610ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За вимогами п.4 ч.1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно ч.ч.1, 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Зважаючи на викладені норми матеріального закону та встановлені в судовому засіданні обставини фактичного понесення позивачами витрат за договором купівлі-продажу товару неналежної якості, недоліки якого неможливо було усунути, зокрема, на придбання цуценят, супутні витрати на придбання корму для цуценят, витрати ветеринарних послуг з лікування тварин та витрати, пов`язані з розтином тварин, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача матеріальних збитків, а саме: на користь позивача ОСОБА_2 суму вартості цуценя - 15000,00 грн., витрати покупку корму 1500,00 грн., витрати за надані послуги у ветеринарній клініці «Кітпес» 1009,58 грн., витрати за надані ветеринарні послуги клініки «Юкка» 16705,00 грн., витрати, пов`язані з розтином тварини 1900,00 грн.; на користь позивача ОСОБА_3 - суму вартості цуценя 15000,00 грн., витрати на покупку корму 1500,00 грн., витрати за надані послуги ветеринарною клінікою «Юкка» 24605,00 грн., витрати, пов`язані з розтином тварини 1900,00 грн. Доводи представникавідповідача пробезпідставність заявлених до стягнення матеріальних збитків позивачів на ветеринарне лікування за період, що перевищує період життя тварин, суд приймає до уваги та зазначає, що стягненню підлягають лише фактично понесені витрати на ветеринарне лікування у ветеринарній клініці «Юкка» з часу госпіталізації кожної тварини по день смерті - позивачем ОСОБА_2 16705,00 грн. та позивачем ОСОБА_3 24605,00 грн., а зазначення у виставлених підсумкових рахунках позивачу ОСОБА_2 періоду з 07 квітня 2024 року по 13 квітня 2024 року (тоді як цуценя померло ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та позивачу ОСОБА_3 - періоду з 12 квітня 2024 року по 22 квітня 2024 року (тоді як цуценя померло ІНФОРМАЦІЯ_2 ) пов`язане з закриттям підсумкового рахунку в день повернення клінікою з рахунку ФОП ОСОБА_10 авансованих платежів, тобто сум на які послуги ще не надавалися, зокрема, ОСОБА_2 , повернуто авансований платіж на суму 3455,00 грн. 13 квітня 2024 року, а ОСОБА_3 повернуто авансовий платіж 3395,00 грн. 22 квітня 2024 року, тоді як судом враховані лише ті фактичні витрати, які здійснені до дня смерті тварин. Крім того, відповідно до ч.ч.1, 2, 4 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав права і така шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Як встановлено судом права позивачів порушені продажем товару неналежної якості інфікованих, хворих тварин. Встановивши наявність порушення права кожного з позивачів окремо продажем відповідачем товару неналежної якості - інфікованих, хворих тварин, про стан здоров`я яких відповідач надав недостовірну інформацію, та які загинули після інтенсивного ветеринарного лікування, суд, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини справи, те, що предметом договору була не буд-яка річ, а жива істота - домашня тварина, яка кожній людині, залежно від вподобань виду та породи з давніх давен приносить радість, задоволення від контакту спілкування, піклування, суд приходить до висновку про спричинення позивачу ОСОБА_2 моральної шкоди, що полягає у душевних переживаннях від розпачу втрати домашнього улюбленця, від самих спостережень за муками перебігу хвороби у цуценяти, від хвилювань за домашнього улюбленця і сподівань на його одужання, від втрат часу у пошуках необхідного лікування (зокрема, банку крові для переливання), відвідування ветеринарних лікарень, що безумовно спричинило порушення звичайного укладу життя і життєвих зв`язків позивача, від остраху зараження іншої домашньої тварини кота, що достатньо ймовірно у разі перебування інфікованої тварини в одному помешканні, здійснення вимушених немалих витрат на лікування, що певним чином вплинуло на його бюджет, враховуючи також тривалість перебування цуценя у позивача, суд приходить до висновку, що моральна шкода підлягає відшкодуванню відповідачем на користь позивача у розмірі співмірному до заподіяної шкоди та достатньому для відновлення морального і душевного стану, що за внутрішнім переконанням суду становитиме 4000,00 грн. Одночасно суд приходить до висновку про спричинення позивачці ОСОБА_3 моральної шкоди, що полягає у душевних переживаннях від розпачу втрати домашнього улюбленця, від самих спостережень за муками перебігу хвороби у цуценяти на очах у дітей, від спостережень за стражданнями цуценя під час проведення ветеринарних маніпуляцій і неможливості йому нічим зарадити, від постійних душевних хвилювань за стан здоров`я цуценя та марних сподівань на одужання, від втрат часу у пошуках необхідного лікування (зокрема, банку крові для переливання), від витрат у сього вільного часу не на свої та сім`ї потреби, а на відвідування ветеринарної лікарні, що безумовно спричинило порушення звичайного укладу життя і життєвих зв`язків позивачки, від здійснення вимушених немалих витрат на лікування, що певним чином вплинуло на її бюджет, від неможливості завести іншу домашню тварину протягом не менш як шести місяців внаслідок можливості інфікування тварини у приміщенні, де проживала хвора на парвовірусний ентерит тварина, враховуючи також тривалість перебування цуценя у позивача, суд приходить до висновку, що моральна шкода підлягає відшкодуванню відповідачем на користь позивачки у розмірі співмірному до заподіяної шкоди та достатньому для відновлення морального і душевного стану, що за внутрішнім переконанням суду становитиме 4000,00 грн. Відповідно до ст. 141 ЦПК України з урахуванням результату розгляду справи судові витрати відносяться на рахунок відповідача пропорційно задоволеним вимогам. Так, позивачі у позовній заяві стверджували про оплату судового збору на суму 2836,38 грн. (а.с.1-зворот), проте платіжні документи додані лише на суму 2422,40 грн. (а.с.9,10). Зокрема, позивачем ОСОБА_2 сплачений судовий збір 1211,20 грн. за платіжною інструкцією від 11 червня 2024 року № 0.0.3695850524.1 (а.с.9), тоді як ціна позову за його вимогами 136114,58 грн., тобто недоплата судового збору склала 149,95 грн., у зв`язку з чим з урахуванням часткового задоволення позову на суму 40114,58 грн. з відповідача на його користь позивача ОСОБА_2 належить стягнути судовий збір в сумі 207,00 грн. ((40 114,58 грн. х 1 211,20 грн.) / 136 114,58 грн. 149,95 грн. = 207,00грн.) та на користь держави недоплачену у державний бюджет при поданні позову суму судового збору - 149,95 грн. Позивачем ОСОБА_3 , сплачений судовий збір в сумі 1211,20 грн. за платіжною інструкцією від 10 червня 2024 року № 0.0.3694795508.1, тоді як ціна позову за її вимогами складає 143005,00 грн., тобто недоплата судового збору склала 218,85 грн., у зв`язку з чим з урахуванням часткового задоволення позову на суму 47005,00 грн. з відповідача на його користь позивачки ОСОБА_3 належить стягнути судовий збір в сумі 179,27 грн. ((47005,00 грн. х 1 211,20 грн.) / 143005,00 грн. 218,85 грн. = 179,27 грн.) та на користь держави недоплачену у державний бюджет при поданні позову суму судового збору - 218,85 грн. Керуючись ст.ст. 3, 4, 11-13, 81, 141, 206, 209, 265, 268 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,що завдана внаслідок продажу хворих тварин задовольнити частково. Стягнути на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_9 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 )з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), збитки в розмірі 36114,58 грн. та в рахунок компенсації моральної шкоди 4000 грн., а всього 40114,58грн. (сорок одна тисяча сто чотирнадцять гривень 58 коп.). Стягнути на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_10 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 )з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), збитки в розмірі 43 005 грн. та в рахунок компенсації моральної шкоди 4000 грн., а всього 47005,00грн. (сорок вісім тисяч п`ять гривень). В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_9 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), судовий збір в сумі 207,00грн. ( триста п`ятдесят шість гривень 00 коп.) та користь держави - 149,95 грн. (сто сорок дев`ять гривень 95 коп.). Стягнути з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_10 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) судовий збір в сумі 179,27грн. ( сто сімдесят дев`ять гривень 27) та на користь держави 218,85грн. (двісті вісімнадцять гривень 85 коп.). Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне рішення складене і підписане 27 лютого 2025 року. Суддя О.В. Колесніченко Джерело: ЄДРСР 125496489