ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    8 053
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    146

ANTIRAID last won the day on February 3

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

2 309 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

100 580 просмотров профиля
  1. ВС-КГС со ссылками на существующие правовые позиции ВСУ указал, что учитывая отсутствие обстоятельств, бесспорно доказывающих, что истец своими действиями или бездействием способствовала потере и незаконному использованию пин-кода или другой информации, позволяющей инициировать платежные операции, правильным является вывод суда первой инстанции о несанкционированном списании денежных средств со счетов истца в связи с чем они подлежат возврату. Кроме того банком так и не предоставлены в суд подписанных условий и правил предоставления банковских услуг, которыми Приватбанк ограничил свою ответственность за несанкционированное списание средств со счетов своих клиентов. Также суд со ссылкой на правовую позицию ВСУ указал, что в данной категории споров невозможно взыскание морального ущерба.
  2. Постанова Іменем України 23 січня 2018 року м. Київ справа № 202/10128/14-ц провадження № 61-1856 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року у складі суддів: Прозорової М. Л., Максюти Ж. І., Макарова М. О., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») про стягнення безпідставно списаних коштів та відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування заявлених вимог зазначала, що 20 лютого 2014 року відповідач відкрив їй картковий рахунок НОМЕР_1 (Золота картка для виплат) для отримання соціальних виплат по народженню дитини та догляду за нею до досягнення трирічного віку. Крім того, вона отримала кредитну картку «Gold» НОМЕР_2, зі встановленим кредитним лімітом у розмірі 5 000 грн 00 коп. 16 вересня 2014 року о 3 год. 35 хв. їй надійшло два sms-повідомлення з номера 10060 про те, що з її особових рахунків НОМЕР_1 (Золота картка для виплат) та кредитної картки «Gold» НОМЕР_2 списано 10 000 грн 00 коп. та 4 000 грн 00 коп., додатково також нараховано комісію у розмірі 160 грн 00 коп. У зв'язку з тим, що списання коштів відбулось несанкціоновано, вона за телефоном гарячої лінії звернулась до ПАТ «КБ «ПриватБанк» з вимогою заблокувати відкриті на її ім'я картки та повідомила про факт шахрайства. Крім того, звернулась з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення до міліції. По даному факту СВ Індустріальним РВ ДМУ ГУМВС України у Дніпропетровській області було розпочато кримінальне провадження № 12014040660003376 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України (шахрайство вчинене з використанням електронно-обчислюваної техніки). На письмову вимогу до відповідача про повернення списаних з поточних рахунків грошових коштів та проведення службового розслідування за фактом несанкціонованого списання з її рахунків коштів, отримала лист № 20.1.0.0./7-20140916/106 від 2 жовтня 2014 року про відмову в задоволенні її вимог, з підстав несумлінного виконання нею, як клієнтом банку, умов зберігання та використання інформації в каналі зв'язку. Посилаючись на те, що жодного розпорядження про списання коштів вона не давала, будь-яких дій, що могли би призвести до списання грошових коштів, не вчиняла, та те, що банк не виконав покладені на нього обов'язки щодо збереження її коштів, просила суд стягнути з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на її користь безпідставно списані кошти у розмірі 14 160 грн 00 коп, а також відповідно до положень статтей 23, 1167 ЦК України, статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» на відшкодування моральної шкоди - 7 000 грн 00 коп. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму безпідставно списаних коштів у розмірі 14 160 грн 00 коп. Стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди - 1 000 грн 00 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що списання коштів відповідачем здійснено незаконно, оскільки ОСОБА_1 не вчинила жодних дій щодо розпорядження на списання грошових коштів зі своїх рахунків, а тому банк порушив взяті на себе зобов'язання в частині збереження коштів клієнта. Розмір відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідача, суд вважав достатнім у сумі 1 000 грн 00 коп. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що списання коштів з рахунків позивача було здійснене через «фітингову» схему шахраїв, яка розрахована на неуважність користувача системи «Приват-24», недостатню захищеність персональних комп'ютерів від вірусів, а тому відповідно до Умов і правил надання банківських послуг саме клієнт несе відповідальність за зберігання картки, пін-коду, а також збитки у разі використання картки третіми особами. Ураховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для стягнення безпідставно списаних грошових коштів та відшкодування моральної шкоди. У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року, залишити в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 розпорядження на списання грошових коштів з її рахунків, пін-код чи будь-яку особисту інформацію нікому не надавала, а тому зазначене вище списання грошових коштів є таким, що здійснене банком незаконно та з порушенням обов'язку збереження грошових коштів на рахунках його клієнта. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Відповідно допунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України № 223 від 30 квітня 2010 року банку разі здійснення недозволеної або некоректно виконаноїплатіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності заздійснення платіжних операцій, якщо и спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15. Ураховуючи відсутність обставин, які безспірно доводять, що позивач своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконно мувикористанню пін-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціюватиплатіжні операції, не встановлено, правильним є висновок суду першої інстанції про несанкціоноване списання грошових коштів з рахунків ОСОБА_1, у зв'язку із чим вони підлягають поверненню. Суд апеляційної інстанції при перегляді справи в апеляційному порядку зазначеного не врахував та помилково вважав, що наявна вина ОСОБА_1 у списанні грошових коштів з її рахунків. Висновки апеляційного суду про те, що спірні операції були проведені через систему «Приват-24» із застосуванням «фітингової» схеми шахраїв, яка розрахована на неуважність користувачів системи «Приват-24» та недостатню захищеність персональних комп'ютерів від комп'ютерних вірусів, що виключає вину ПАТ «КБ «ПриватБанк», є помилковими, оскільки ґрунтуються на припущеннях, а не наявних в матеріалах справи доказах, які б підтверджували, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню пін-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Тим більше, як убачається з результатів службового розслідування, проведеного ДБ ГО «фітингова» схема шахраїв розрахована не тільки на неуважність користувачів системи «Приват-24» та недостатню захищеність їх персональних комп'ютерів від комп'ютерних вірусів, а й на наявність особливостей деяких сервісів системи «Приват-24», які шахрай може використовувати для обману користувачів системи. Безпідставним є і посилання суду апеляційної інстанції, як на правову підставу відповідальності позивача за несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунків, на положення пунктів 1.1.5.5, 1.1.5.13, 1.1.5.14, 2.7.3.1.13 Умов і правил надання банківських послуг, які в матеріалах справи відсутні. Відповідач на виконання вимог частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, які були чинними на момент розгляду справи в судах попередніх інстанцій) не надав суду зазначених вище Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами договору. Відтак, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач взяв на себе зобов'язання щодо понесення збитків у зв'язку із несанкціонованим доступом до особистої інформації клієнта при реєстрації у системі «Приват-24», також ґрунтуються на припущенні, а не наявних в матеріалах справи доказах, які б підтверджували зазначене. Ураховуючи зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення безпідставно списаних грошових коштів, ухваленого згідно із законом, а тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Стягуючи з відповідача на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1 000 грн, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що між сторонам існують договірні відносини, та не перевірив чи передбачено умовами укладеного договору про надання банківських послуг право клієнта на відшкодування моральної шкоди. Згідно з положеннями пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди. Правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо надання банківських послуг. Згідно зі статтею 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Правила статті 1167 ЦК України регулюють позадоговірні (деліктні) відносини. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 6-1575цс16. З наявних в матеріалах справи складових частин договору про надання банківських послуг (заяви позичальника) не передбачено відшкодування моральної шкоди за порушення договірних зобов'язань. Відсутні також підстави для відшкодування моральної шкоди з підстав, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів». Таким чином, не встановлено обставин, з якими закон пов'язує право позивача на відшкодування моральної шкоди, а тому висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди є помилковим. Беручи до уваги зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, не урахував договірний характер правовідносин, які виникли між сторонами, та передбачені законом випадки відшкодування моральної шкоди, а тому відповідно до положень статтей 400, 412 ЦПК України рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року скасувати. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний Г.І. Усик
  3. ВС-КГС со ссылкой на практику ЕСПЧ указал, что выселение лица законно вселившегося в общежитие и пользовавшегося длительное время этим жильем, исходя их конкретных обстоятельств дела, будет неоправданным вмешательством в права такого лица и является незаконным.
  4. Постанова Іменем України 23 січня 2018 року м. Київ справа № 521/10070/14 провадження № 61-78св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П. (суддя - доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Комунальне підприємство житлово-комунальна служба «Черьомушки», Одеська міська рада, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідачів - Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області у складі суддів Погорєлової С. О., Цюри Т .В., Сидоренко І. П., від 14 червня 2016 року, ВСТАНОВИВ : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до комунального підприємства житлово-комунальна служба «Черьомушки»(далі - КП ЖКС «Черьомушки»), Одеської міської ради, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідачів: Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні та проживанні у кімнаті АДРЕСА_1. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 2000 року без реєстрації шлюбу проживала разом з ОСОБА_3 у кімнаті АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті ОСОБА_1 звернулася до начальника КП ЖКС «Черьомушки» з проханням про її реєстрацію за місцем фактичного проживання у спірній кімнаті як члена сім'ї ОСОБА_3, однак їй було відмовлено та запропоновано виселитися з зазначеної кімнати. Крім того, їй було також відмовлено Одеською міською радою у праві на проживання та реєстрацію за вказаною адресою. 30 вересня 2014 року КП ЖКС «Черьомушки» звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про виселення ОСОБА_1 з самоправно зайнятого приміщення - кімнати АДРЕСА_1 та стягнення судового збору. Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 самовільно, без відповідних правових підстав проживає у кімнаті АДРЕСА_1. 12 листопада 2015 року рішенням Малиновський районний суд м. Одеси позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано право користування та постійного проживання на законних підставах ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову КП ЖКС «Черьомушки» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 проживали разом у кімнаті АДРЕСА_1, вели спільне господарство, тому позивач набула права проживання та користування вказаним житловим приміщенням нарівні з ОСОБА_3 14 червня 2016 року рішенням апеляційного суду Одеської рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов КП ЖКС «Черьомушки» до ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_1 із самовільно зайнятої кімнати АДРЕСА_1 без надання їй іншого житлового приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не отримала дозволу адміністрації та профспілкового комітету на проживання у кімнаті АДРЕСА_1 та не є членом сім'ї ОСОБА_3 у розумінні статті 3 Сімейного Кодексу України, оскільки з 1986 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 до 10 листопада 2014 року. Таким чином, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не набула права проживання та користування спірним житловим приміщенням. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну каргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2016 року і залишити в силі рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судом не застосовано до спірних правовідносин положення Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» згідно зі статтею 19 якого заборонено виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків без надання їм іншого житла, придатного для постійного проживання, суд не визначився з правовим режимом майна осіб що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу та не застосував до спірних правовідносин положення статті 74 СК України; вважає себе добросовісним набувачем спірного майна - кімнати АДРЕСА_1. Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним нормам процесуального права рішення апеляційного суду не відповідає. Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги КП ЖКС «Черьомушки» про виселення ОСОБА_1 із кімнати АДРЕСА_1, виходив із того, що вона самоправно зайняла спірне приміщення. Однак такі висновки суду спростовуються матеріалами справи. Зокрема судом установлено, що 15 грудня 2004 року КП ДЕЗ «Малиновський» передало товариству з обмеженою відповідальністю «Мрія-2» (далі - ТОВ «Мрія-2») будинок за адресою: АДРЕСА_1 на строк з 01 грудня 2004 року до 31 грудня 2029 року для використання під гуртожиток. Додатковою угодою від 01 лютого 2009 року внесено зміни до пункту 1.2 договору, строк дії договору був змінений до 01 лютого 2012 року. 05 квітня 2007 року Одеською міською радою прийнято рішення № 1165-У «Про реорганізацію комунальних підприємств «ДЕЗ «Арнаутське», «ДЕЗ «Жовтневе», «ДЕЗ «Північне», «ДЕЗ «Зоряне», «ДЕЗ «Чубаївське», «ДЕЗ «Вузівське», «ДЕЗ «Черьомушки», «ДЕЗ «Малиновське», «ДЕЗ «Південно-Західне», «ДЕЗ «Чорноморське», «ДЕЗ «Південне», «ДЕЗ «Марсельське», «ДЕЗ «Центральне», «ДЕЗ «Фонтанське» територіальної громади міста Одеси, зміну назв комунального підприємства «ДЕЗ «Бугаївське», «ДЕЗ «Пересипське» та затвердження їх статутів у новій редакції». Згідно пунктів 1, 3 вказаного рішення КП «ЖКС «Черьомушки» є правонаступником КП «ДЕЗ «Черьомушки», КП «ДЕЗ «Малиновське» та КП «ДЕЗ «Південно-Західне». Ухвалою Господарського суду Одеської області від 04 липня 2011 року у справі № 13/17-1603-2011 за позовом КП «ЖКС «Черьомушки» до ТОВ «Мрія-2» про розірвання договору оренди затверджено мирову угоду від 04 липня 2011 року. Згідно з вищевказаною мировою угодою ТОВ «Мрія-2» зобов'язується не допускати порушення умов договору оренди від 15 грудня 2004 року та достроково припинити дію договору оренди від 15 грудня 2004 року № 31, а також достроково припинити дію договору за згодою сторін у строк до 31 липня 2011 року. Згідно з актом прийому-передачі від 12 липня 2011 року ТОВ «Мрія-2» передало КП «ЖКС «Черьомушки» відокремлений будинок з підсобним приміщеннями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Одеської міської ради від 18 червня 2013 року № 3517-IV сімейним гуртожиткам комунальної власності територіальної громади міста Одеси був наданий статус «гуртожиток», зокрема за адресою: АДРЕСА_1. За результатами проведеної інвентаризації гуртожитку, розташованого за вищевказаною адресою на ділянці № 3 КП ЖКС «Черьомушки», станом на 25 листопада 2011 року в кімнаті № 113 проживав та був зареєстрований ОСОБА_3 на підставі ордера від 27 серпня 2010 року № 173, виданого ТОВ «Мрія». Згідно з актом Державної інспекції з контролю за цінами від 24 червня 2011 року № 000340, ТОВ «Мрія-2» плата за проживання у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 була розрахована за 2009-2011 роки з урахуванням койко-місць. Як вбачається з наявних у матеріалах справи квитанцій, ОСОБА_3, починаючи з 2009 року, сплачував вартість чотирьох койко-місць (а. с. 11-22, т. 2). З показів свідків, допитаних у судовому засіданні, вбачається, що з 2000 року разом із ОСОБА_3 до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1, у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 проживала ОСОБА_1 Вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. Вказаний факт також підтвердили 18 осіб, які проживають у вказаному гуртожитку та підписали відповідну довідку, вказавши номери кімнат (а. с. 5-6, т.1). Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 у квітні 2014 року зверталася до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про реєстрацію її за місцем її проживання у квартирі АДРЕСА_1. Заяву було розглянуто та роз'яснено, які документи необхідно надати для реєстрації (а. с. 24, т. 2). Таким чином, судами встановлено, що ОСОБА_1 тривалий час проживала у гуртожитку, вважала його своїм житлом. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р. У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63). Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статтей 116, 132 Житлового кодексу УРСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом. Згідно пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім'ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім'ї громадян, які проживають разом із ним. Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до кімнати АДРЕСА_1 з підстав, що не суперечать пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користувалася цим житлом - протягом 14 років, дійшов обґрунтованого висновку, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення позивача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла. Апеляційний суд у порушення статтей 303-316 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи) на зазначене вище уваги не звернув, дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 самоправно зайняла спірне житлове приміщення, не взяв до уваги, що попередній власник гуртожитку по АДРЕСА_1 не заперечував проти проживання ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_3 та не ставив питання про її виселення. Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду. Керуючись статтями 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2016 року скасувати, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді
  5. ВС-КГС со ссылкой на ранее принятую позицию ВСУ указал, что должник, так же имеет право на защиту своего гражданского права в судебном порядке и может оспаривать совершенную нотариусом исполнительную надпись: как по основаниям нарушения нотариусом процедуры совершения исполнительной надписи, так и по основаниям неправомерности требований взыскателя (полностью или в части размера задолженности или истечения сроков давности по требованиям в полном объеме или их части), с которыми тот обратился к нотариусу для совершением исполнительной надписи. Кроме того суд указал, что об отсутствии бесспорности свидетельствуют и следующие действия сторон, а именно: наличие неоднократных обращений должника относительно условий погашений, перевода кредита в гривну, изменения графика погашения, а также и спора в суде. Помимо этого суды низших инстанций оставили без внимания то, что размер задолженности, который ответчиком предложено погасить истцу отличается от размера задолженности, указанного в заявлении на совершение исполнительной надписи и самой исполнительной надписи нотариуса, то есть указанные суммы не согласовывались с ней, как с должником и соответственно не являются бесспорными.
  6. Постанова Іменем України 23 січня 2018 року м. Київ справа № 310/9293/15 провадження № 61-154 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог 1 - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ХижнякАндрій Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог 2 - відділ державної виконавчої служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області у складі судді Троценко Т. А., від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області у складі колегії суддів: Дзярука М. П., Крилової О. В., Трофимової Д. А., від 11 травня 2016 року В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (далі - ТОВ «Проше Мобіліті»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович, відділ державної виконавчої служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Позовна заява мотивована тим, що 03 липня 2013 року між нею та ТОВ «Порше Мобіліті» було укладено кредитний договір № 50009541, за яким вона отримала кредит в розмірі 254 560 грн 80 коп., що на дату укладання договору становило еквівалент 31 200 доларів США, додатковий кредит в розмірі 85 914 грн 25 коп., що становило 10 530 доларів США, а всього 340 475 грн 05 коп. із застосуванням процентної ставки 9,90 % річних на строк 60 місяців зі змінною процентною ставкою. Цільове призначення кредиту - купівля автомобілю Volkswagen Tiguan, кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року. 12 липня 2013 року між сторонами було укладено договір застави транспортного засобу. Через складну ситуацію в країні та значним подорожчанням національної валюти у неї виникла заборгованість за вказаним договором. 02 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А. М. вчинено нотаріальний напис № 926 щодо звернення стягнення на вищевказаний автомобіль білого кольору державний номер НОМЕР_2 на суму 578 207 грн 16 коп. Вказаним виконавчим написом нотаріус запропонував задовольнити вимоги відповідача за рахунок коштів, отриманих від реалізації автомобілю, переданого в заставу, за невиплачену в період з 25 січня 2015 року по 03 квітня 2015 року заборгованість в розмірі несплачених чергових платежів (прострочені відсотки та прострочена основна сума основного боргу) - 51 532 грн 26 коп., штрафні санкції за вимоги щодо сплати - 3277 грн 51коп., штраф за повернення кредиту - 50 912 грн 16 коп., суми кредиту - 472 485 грн 23 коп., що разом становить 578 207 грн 16 коп. З урахуванням викладеного, позивач просила визнати цей виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню за тих підстав, що він був зроблений таємно, без попередження боржника, без направлення їй письмової вимоги, та без надання нотаріусу документів, що підтверджують безспірність суми боргу. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 лютого 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з дотриманням вимог встановлених, статтями 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5. Зокрема, ТОВ «Порше Мобіліті» вчинило усі дії, які передбачені законодавством для здійснення відшкодування за кредитним договором, а саме: завчасно повідомило боржника про наявність і розмір суми заборгованості, надало нотаріусу усі передбачені Інструкцією документи, які підтверджували наявність, розмір, та безспірність заборгованості. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що згідно з частиною першою статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, і такі документи приватному нотаріусу ТОВ «Порше мобіліті» були надані, перевіряти розмір заборгованості нотаріус при вчиненні виконавчого напису не зобов'язаний. 13 липня 2016 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано, що жодних доказів отримання нею від ТОВ «Порше Мобіліті» письмових вимог про дострокове повернення боргу суду не надано, існування між сторонами кредитного договору спору щодо розміру заборгованості за цим договором, відсутності підстав для стягнення штрафів за виконавчим написом. 27 липня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі. 12 січня 2018 року ухвалою постійної колегії суддів Першої судової палати Верховного Суду дану справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 02 січня 2018 року справу № 310/9293/15-ц та матеріали касаційного провадження Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судами встановлено, що 03 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Порше Мобіліті» було укладено кредитний договір № 50009541, за умовами якого останнє надало позивачу кредит в сумі 254 560 грн 80 коп., що еквівалентно за курсом Національного банку України 31 200,00 доларів США, додатковий кредит в сумі 85 914 грн. 25 коп., що еквівалентно за курсом Національного банку України 10 530,00 доларів США строком на 60 місяців, на придбання автомобіля марки Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року, зі сплатою 9,90 % відсотків річних, а позичальник зобов'язалася прийняти, належним чином використовувати і повернути Компанії кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов кредитного договору. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, між сторонами було укладено договір застави транспортного засобу від 12 липня 2013 року № 50009541, відповідно до умов якого предметом застави є автомобіль Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см., рік випуску 2013 року. Відповідно до пунктів 1.1., 1.3. договору застави, заставодавець з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 03 липня 2013 року №50009541 щодо своєчасного повернення кредиту, своєчасної плати за користування кредитом передає у заставу заставодержателю належний йому на праві власності автомобіль марки Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року. Згідно з пунктами 5.1., 5.2. договору застави заставодержатель має право задоволення своїх вимог за цим договором та за кредитним договором, яке виникає у заставодержателя у випадку невиконання (або часткового невиконання) заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем за кредитним договором, шляхом добровільної передачі предмета застави у власність заставодержателя або шляхом звернення стягнення на предмет застави. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 318 201 грн. Відповідно до частини 1 статті 589 ЦК України разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Судами встановлено, що з 25 січня 2015 року ОСОБА_3 припинила виконувати умови кредитного договору і станом на 03 квітня 2015 року у неї виникла кредитна заборгованість у розмірі 582 342 грн 69 коп., яка складається з дострокового повернення невиплаченої суми кредиту у розмірі 527 532 грн 92 коп., що є еквівалентом за курсом Національного банку України 22 450,12 доларам США із застосуванням курсу валют на день розрахунку 03 квітня 2015 року; несплачених чергових платежів у сумі 51 532 грн 26 коп.; штрафних санкцій у сумі 3 277 грн. 51 коп. У зв'язку з систематичним порушенням умов кредитного договору відповідачем надіслано позивачеві письмову вимогу про дострокове повернення кредиту від 03 квітня 2015 року. В зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором, ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А. М. із заявою про вчинення виконавчого напису на договорі застави транспортного засобу, посвідченого 12 липня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бродським В.В., який зареєстровано в реєстрі за № 984, з метою звернення стягнення заборгованості в сумі 578 207 грн 16 коп., з яких: 51 532 грн 26 коп. - несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу), 3 277 грн 51 коп. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати; 50 912 грн 16 коп. - штраф за порушення терміну дострокового повернення кредиту; 472 485 грн 23 коп. - сума кредиту в перерахунку з доларів США станом на 03 квітня 2015 року. До заяви відповідачем додано: договір застави транспортного засобу, кредитний договір, зведена облікова виписка по рахунках боржника із зазначенням суми заборгованості та відміткою про те, що заборгованість на день звернення за виконавчим написом не погашена з рахунку, несплачені рахунки, копію листа, який направлявся позивачці з вимогою погасити заборгованість, повідомлення поштового відділення про надсилання листа позивачу, довіреність представника стягувача. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому, відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першої статті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерстваюстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Законунотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. При цьому стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року № 6-887цс17. Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції з висновками якого погодився й апеляційний суд, не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що надаючи приватному нотаріусу розрахунок заборгованості, ТОВ «Порше Мобіліті» зазначало, що заборгованість визначена відповідно до вимог закону та умов договору, у тому числі, щодо нарахування процентів за користування кредитом та штрафних санкцій за порушення умов договору. Проценти за користування кредитом не збільшувалися, а при розрахунку заборгованості враховувався курс іноземної валюти на час платежу. Проте судами попередніх інстанцій при перевірці доводів позивача та заперечень відповідача не було враховано, що позивач неодноразово (13 січня 2015 року, 22 квітня 2015 року тощо) зверталась до відповідача із зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів, що свідчить про наявність спору між сторонами щодо розміру заборгованості за кредитним договором. Про відсутність безспірності свідчать і наступні дії сторін, а саме: звернення ТОВ «Порше Мобіліті» у травні 2016 року з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та її звернення до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Порше Мобіліті» про визнання кредитного договору недійсним. Про наявність такого спору позивач вказувала під час розгляду даної справи у суді першої інстанції (а.с. 145-149) та просила врахувати зазначені обставини при ухваленні рішення, проте судами попередніх інстанцій вказані обставини були залишені поза увагою. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Проте відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції не з'ясував чи встановлена безспірність вимог ТОВ «Порше Мобіліті», чи дотримана була відповідачем процедура повідомлення заставодержателя належним чином відповідно до вимог Закону «Про заставу», залишивши поза увагою те, що розмір заборгованості, який відповідачем запропоновано погасити позивачеві відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного у заяві на вчинення виконавчого напису та виконавчому написі нотаріусу, тобто вказані суми не узгоджувались із нею, як з боржником та не є безспірними. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону і повно та всебічно з'ясованих обставин справи. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді
  7. ВС-КУС исходя из прямых норм законодательства, касающихся исключительного перечня документов подтверждающих полномочия представителя в уголовном процессе, указанных в ст. 50 УПК указал, что полномочия защитника должны считаться подтвержденными, если - в дополнение к документу, предусмотренного пунктом 1 (свидетельство о праве на занятие адвокатской деятельностью) - защитник предоставил хотя бы один из документов, предусмотренных пунктом 2 части первой настоящей статьи (ордер, договор с защитником или поручение органа (учреждения), уполномоченного законом на предоставление бесплатной правовой помощи). Таким образом кроме свидетельства можно прилагать либо договор, либо ордер. Каких либо других документов суд требовать не вправе. .
  8. Державний герб України справа № 752/11464/16-к провадження № 51-355км17 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2018 року м. Київ Касаційний кримінальний суд Верховного Суду колегією у складі: головуючого Бущенка А.П.,суддів Голубицького С.С., Григорєвої І.В. , за участю секретаря судового засідання захисника прокурора Манацької І.А., Клименка І.А. Пономарьової М.С., розглянув в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016100000000006, щодо ОСОБА_7 за касаційною скаргою захисника Клименка І.А. на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року про повернення апеляційної скарги. Обставини справи 1. Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. 2. Захисник оскаржив зазначений вирок в апеляційному порядку. 3. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 22 грудня 2016 року повернув заявнику його апеляційну скаргу в зв'язку з тим, що вона подана особою, яка не має право на апеляційне оскарження. На обґрунтування свого висновку, суддя-доповідач послався на те, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав лише копії свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю та договору з обвинуваченим про надання правової допомоги, але не надав ордер. Доводи касаційної скарги 4. У касаційній скарзі захисник просить на підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 438 КПК, скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Він вважає, що правова позиція апеляційного суду суперечить змісту статті 50 КПК та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оцінка суду 5. Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника та прокурора, які підтримали касаційну скаргу захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подана скарга підлягає задоволенню. 6. Матеріали провадження (а.с. 193 та 194) свідчать, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав копії (1) свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю № 1540/10 та (2) договору з обвинуваченим про надання правової допомоги від 01 серпня 2016 року. 7. Суть питання, яке порушене перед касаційним судом у цій справі, зводиться до правильності тлумачення апеляційним судом пункту 2 частини першої статті 50 КПК, яка передбачає: «1. Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: 1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. 8. Відповідно до позиції апеляційного суду, словосполучення «ордером, договором із захисником» означає «ордером та договором із захисником», і, таким чином, тільки наявність цих двох документів може підтвердити повноваження захисника. 9. Суд не може погодитися з таким тлумаченням цього положення. 10. В цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з'єднані безсполучниковим зв'язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або». 11. Така синтаксична конструкція часто використовується в законодавстві. Наприклад: «Експертом … є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями… (стаття 69 КПК). «Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України» (стаття 6 КК). «Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (стаття 49 ГК). 12. В усіх цих випадках вживання «або» для з'єднання однорідних членів речення створює альтернативний перелік. Якщо такий перелік перелічує умови для настання певного правового наслідку, це означає, що наслідок настає за наявності хоча б однієї з перелічених умов. 13. Суд не бачить підстав при тлумаченні пункту 2 частини першої статті 50 КПК відступати від звичайного значення, яке надається цій синтаксичній конструкції законодавцем. 14. Крім того, на користь того, що умови підтвердження повноважень захисника, зазначені у пункті 2 частини першої статті 50 КПК, застосовуються альтернативно, свідчать й інші положення законодавства. 15. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, а документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Тобто ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом. 16. Таким чином, пункт 2 частини першої статті 50 КПК визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо - на додаток до документу, передбаченого пунктом 1, - захисник надав хоча б один з документів, передбачених пунктом 2 частини першої цієї статті. 17. Відповідно до частини другої статті 50 КПК «встановлення будь-яких додаткових … умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». Всупереч цьому положенню, апеляційний суд, вимагаючи на додаток до договору надати також ордер, встановив такі додаткові умови. 18. Виходячи з наведеного, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню через істотне порушення кримінального процесуального закону в значенні частини першої статті 412 КПК, а скарга захисника поверненню до суду апеляційної інстанції для вирішення питань, передбачених статтями 398 та 399 КПК. На підставі викладеного суд, керуючись статтями 433, 434, 436, 438 КПК, постановив: Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року про повернення апеляційної скарги захисника Клименка І.А. на вирок Голосіївського районного суду м. Києва щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає. Судді: А.П. Бущенко С.С. Голубицький І.В. Григорєва http://reyestr.court.gov.ua/Review/72150999
  9. ВС-КГС со ссылкой на действующее законодательство пришел к выводу, что не подлежит уплате судебный сбор за подачу апелляционной жалобы по делам по жалобам на решения, действия или бездействие государственного исполнителя или другого должностного лица государственной исполнительной службы.
  10. Державний герб України Постанова Іменем України 18 січня 2018 року м. Київ справа № 565/256/15-ц провадження № 61-1504 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: стягувач - ОСОБА_4 боржник - публічне акціонерне товариство «Фортуна-Банк» особа, дії якої оскаржуються - відділ державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у місті Києві розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвали апеляційного суду Рівненської області у складі судді Оніпко О. В., від 22 січня 2016 року, 22 лютого 2016 року та 9 березня 2016 року, В С Т А Н О В И В : Відповідно до пунктів 4 і 14 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними бездіяльності та дій головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві Бабенко О. О. Скарга мотивована тим, що постанова про відкриття виконавчого провадження від 21 вересня 2015 року є незаконною, державний виконавець пропустив триденний строк відкриття виконавчого провадження, не направив виконавчий документ стягувачу в строк визначений законом, вказав недостовірну інформацію у виконавчому провадженні, не вжив заходів до примусового виконання рішення суду. З цих підстав просив визнати постанову про відкриття виконавчого провадження протиправною в частині, що прийнята з порушенням строку, а також щодо не зазначення в постанові резолютивної частини рішення суду так, як вказано у виконавчому документі. Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано неправомірною постанову про відкриття виконавчого провадження №48769854 від 21 вересня 2015 року головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві Бабенко О.О. в частині щодо не зазначення в постанові резолютивної частини рішення суду так, як вказано у виконавчому документі. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено через їх безпідставність. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року залишено без руху у зв'язку з необхідністю сплати судового збору за подання апеляційної скарги та зазначення поважності причин пропуску строку на подання апеляційної скарги. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 22 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4, отримавши копію ухвали суду про залишення його апеляційної скарги без руху, у встановлений строк не усунув в повному обсязі недоліки апеляційної скарги, а саме не сплатив судовий збір за її подання. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року визнано неподаною та повернуто апеляційну скаргу ПАТ «Фортуна-Банк» на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 4 листопада 2015 року про відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 у зв'язку з несплатою судового збору за подання апеляційної скарги та пропуском строку на подання скарги. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року, ОСОБА_4 просить скасувати ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року, 22 лютого 2016 року, 9 березня 2016 року та направити справу до апеляційного суду для розгляду, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційна скарга на ухвали суду від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року мотивована тим, що законом не передбачена необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, тому висновок суду про необхідність сплати судового збору зроблено з порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга на ухвалу суду від 9 березня 2016 року мотивована тим, що апеляційна скарга не підлягала розгляду відповідно до вимог закону. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 27 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено, що ОСОБА_4 є стягувачем за виконавчим листом № 565/256/15-ц від 26 серпня 2015 року, за яким 21 вересня 2015 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у місті Києві Бабенко О. О. відкрито виконавче провадження. Постановляючи ухвалу про визнання неподаною апеляційної скарги та повернення її ОСОБА_4, апеляційний суд керувався нормами статей 121, 297 ЦПК України (в редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду) і виходив з того, що заявник не виконав вимоги ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року в частині вимог про сплату судового збору. При цьому, апеляційний суд не взяв до уваги посилання ОСОБА_4 на те, що законом, який діяв на час вирішення справи, не передбачено сплату судового збору за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця. Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 14 постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК, ні Законом України від 8 липня 2011 року "Про судовий збір" (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується. Таким чином не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної скарги у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. За таких обставин, висновки апеляційного суду про невідповідність апеляційної скарги ОСОБА_4 вимогам статей 121, 297 ЦПК України у зв'язку з несплатою судового збору є неправильними та такими, що не відповідають вимогам закону, а доводи касаційної скарги в цій частині - обґрунтовані. Відповідно до положень частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною четвертої статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Враховуючи викладене, апеляційний суд порушив норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконних ухвал суду, а тому касаційну скаргу ОСОБА_4 слід задовольнити, ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до апеляційного суду. Безпідставними є доводи касаційної скарги в частині порушення апеляційним судом норм процесуального права під час постановлення ухвали суду від 9 березня 2016 року про повернення апеляційної скарги ПАТ «Фортуна-Банк», поданої з пропуском строку на її подання. Згідно із положеннями статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року слід залишити без задоволення, оскільки повернення апеляційної скарги ПАТ «Фортуна-Банк» не порушує права заявника. Керуючись статтями 410, 411, 416-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року залишити без змін. Ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року скасувати. Справу направити до апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта http://reyestr.court.gov.ua/Review/71749954
  11. Лист-роз’яснення Міністерства юстиції України від 01.11.2017 № 11265/20.5/46-17 «Щодо виконання приватним виконавцем ухвали суду про накладення арешту на грошові кошти». Приватним виконавцям З метою однакового застосування приватними виконавцями положень законодавства при здійсненні примусового виконання судових рішень, Міністерство юстиції України на підставі підпункту 8327 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228, надає роз’яснення щодо виконання приватним виконавцем ухвали суду про накладення арешту на грошові кошти. Відповідно до статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі – рішень) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) випадках - на приватних виконавців. Пунктом 2 статті 3 Закону передбачено, що у випадках, передбачених законом, примусовому виконанню підлягають, зокрема, ухвали судів у цивільних та господарських справах. При цьому слід зазначити, що відповідно до змісту положень статей 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України, статті 67 Господарського процесуального кодексу України, одним із видів забезпечення позову є накладення арешту на грошові кошти відповідача. Про вжиття такого заходу забезпечення позову суд постановляє ухвалу, яка підлягає примусовому виконанню. Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 Закону, крім рішень, перелік яких встановлено частиною другою статті 5 Закону. З огляду на встановлений цією нормою Закону перелік рішень, варто зауважити, що примусове виконання ухвали суду про накладення арешту на грошові кошти, винесеної у цивільних або господарських справах, може здійснюватись приватним виконавцем. Окремо звертаємо увагу на положення абзацу тринадцятого частини другої статті 5 Закону, яким передбачено, що протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця, приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті та пункту 11 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, відповідно до якого до 1 січня 2018 року приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень за якими сума стягнення становить шість та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті. Слід зазначити, що висновок суду по суті позовних вимог та розмір грошових сум, що підлягають стягненню, визначаються в резолютивній частині рішення суду, яке приймається за результатами розгляду справи по суті. Резолютивна частина рішення зазначається у виконавчому документі. Виходячи з наведеного, обмеження щодо здійснення приватним виконавцем примусового виконання рішень, встановлені абзацом тринадцятим частини другої статті 5 та пунктом 11 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, поширюються на рішення, резолютивна частина яких передбачає стягнення грошових коштів у розмірі зазначеному цими нормами Закону. При цьому варто відмітити, що відповідно до частини другої статті 56 Закону, примусове виконання ухвали суду про накладення арешту на кошти боржника здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника. Сума коштів, на які накладається арешт, стягненню не підлягає. З огляду на це, положення абзацу тринадцятого частини другої статті 5 та пункту 11 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону під час примусового виконання ухвали суду про накладення арешту на грошові кошти боржника застосуванню не підлягають. Виконання такої ухвали може здійснюватись приватним виконавцем незалежно від того, яка сума грошових коштів підлягає арешту. Заступник Міністра з питань виконавчої служби С.В. Шкляр https://minjust.gov.ua/m/list-rozyasnennya-ministerstva-yustitsii-ukraini-vid-01112017-1126520546-17-schodo-vikonannya-privatnim-vikonavtsem-uhvali-sudu-pro-nakladennya-areshtu-na-groshovi-koshti
  12. lifecell закончил 2017 год с чистым убытком 504 млн гривен: Активная абонентская база оператора за год сократилась… https://t.co/aUjAmFicYS

  13. ФГВФЛ продал пакет акций «Донбассэнерго» за 432 тыс. грн: Фонд гарантирования вкладов физических лиц (ФГВФЛ) продал… https://t.co/RuIlsadihW

  14. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не лише конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, а передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами. Європейський Суд з прав людини опублікував аналітичний огляд практики «Привілеї юридичної професії», що містить низку рішень стосовно прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності у розумінні Конвенції основних прав і свобод. Зокрема, наведено заяви до суду та прийняті рішення, відповідно до яких встановлено порушення Конвенції при перехопленні повідомлень, прослуховуванні та таємному нагляді (перехоплення інформації, якою обмінюються адвокаті і клієнт), моніторингу телефонних ліній юридичних компаній, таємному спостереженні за юристами та правозахисниками, а також визнано обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та права на справедливий суд. В огляді також наводяться рішення щодо обшуків та виїмок документів в офісах та помешканнях адвокатів у декількох європейських країнах, зокрема у Франції. Український переклад документа здійснили перший проректор Вищої школи адвокатури Олександр Дроздов та помічник першого проректора Вищої школи адвокатури Олена Дроздова. Розкриття банківських документів у кримінальних провадженнях Бріто Ферріньо Бексіга Вілла-Нова проти Португалії http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5241113-6502308 1 грудня 2015 року Заявник у цій справі скаржилася, що її банківські виписки були переглянуті в ході кримінального провадження у зв'язку з податковим шахрайством, порушеного проти неї. Вона стверджувала про порушення правил професійної конфіденційності, обов'язкових для неї через її професію адвоката. Беручи до уваги відсутність процесуальних гарантій та ефективного судового контролю за скаргами, Суд вирішив, що влада Португалії не змогла встановити справедливий баланс у цій справі між вимогами загального інтересу та вимогами захисту права заявника на повагудо її приватного життя. Відповідно Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Суд зазначив, зокрема, що перегляд банківських виписок заявника становив втручання у її право на повагу до професійної таємниці, яка належить до сфери приватного життя. Він також зазначив, що провадження щодо скасування професійної таємниці було проведено без участі заявниці, яка в свій час не змогла подати свої заперечення. Крім того, і всупереч вимог внутрішнього законодавства, в ході цього процесу не було витребувано думки Спілки юристів. Суд також встановив, що не була виконана вимога ефективного контролю, передбачена статтею 8 Конвенції. Перехоплення повідомлень, прослуховування телефону та таємний нагляд Перехоплення нотаток, якими обмінюються адвокат з клієнтом Заява на розгляді Асоціація адвокатів Бреста та Лоран проти Франції (заява № 28798/13) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157296 Заява була передана уряду Франції 26 серпня 2015 року Ця справа стосується обміну нотатками між заявником-адвокатом та його клієнтами, які перебували під наглядом поліції, поки чекали результатів обговорень у своїй справі. Заявник вручив нотатки усім своїм клієнтам, які начальник конвою перехопив і прочитав перед їх поверненням. Заявник скаржився на порушення його права на кореспонденцію з його клієнтами. Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до статті 8 (право на повагу до кореспонденції) Конвенції. Моніторинг телефонних ліній юридичних компаній Копп проти Швейцарії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58144 25 березня 1998 року У цій справі йдеться про постановлення на "прослуховування" (підключення з метою прослуховування телефонних розмов) телефонних ліній адвокатської контори за розпорядженням генерального прокурора порушило право на повагу до приватного життя. Так. заявник, пан Ханс В. Копп (Hans W. Kopp), громадянин Швейцарії, колишній адвокат, 1931 року народження, проживає в м Цюріху. Його дружина була членом швейцарського уряду - Федерального ради - як глава Федерального департаменту по справах правосуддя і поліції. Вона була змушена вийти зі складу Федерального ради і подати у відставку за підозрою в передачі секретних відомостей заявнику, який використовував їх на користь одного з клієнтів його контори. але проведене згодом розслідування показало безпідставність цих звинувачень. В ході слідства, на вимогу генерального прокурора Конфедерації голова обвинувальної палати Федерального суду розпорядився 23 листопада 1989 року про підключенні з метою прослуховування до телефонних ліній заявника. В розпорядженні уточнювалася необхідність "ігнорувати" розмови, що ведуться заявником в якості адвоката. Прослуховування телефонних розмов було перервано 11 грудня 1989 року, коли з'ясувалася безпідставність підозр щодо заявника та його дружини. Листом від 9 березня 1990 року заявник був сповіщений про прослуховування його телефонних ліній і надалі знищення всіх зроблених при цьому записів. Скарга на прослуховування його телефонних ліній, подана заявником до Федерального департамент у справах правосуддя і поліції було відхилено 2 листопада 1992 року. Тоді він вже в адміністративному порядку звернувся з оскарженням до Федеральної ради і, в рамках адміністративного права, подав скаргу до Федерального суду. В обох випадках він посилався на положення федерального кримінально-процесуального закону, що забороняє підключення з метою прослуховування до телефонних ліній адвокатів. Скарга, подана в адміністративному порядку, була відхилена 30 червня 1993 р а оскарження, подане в рамках адміністративного права, - 8 березня 1994 року. З точки зору Суду, яке ґрунтується на своїй судовій практиці, телефонні дзвінки, які виходять із робочих приміщень і входять до них, як це було у випадку з адвокатською конторою, можуть включатися в поняття "особисте життя" і "кореспонденції", згадані в статті 8.1 ЄКПЛ. Перехоплення телефонних дзвінків становить "втручання органів державної влади "в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ. Подібне втручання порушує статтю 8 ЄКПЛ, за винятком випадків, коли це "передбачено законом", переслідує одну або кілька законних в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ цілей і, більш того, коли воно є "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення. Вираз "згідно із законом" передбачає, перш за все, існування у внутрішньодержавному праві підстав для застосування даного заходу. В принципі, Суд не уповноважений висловлювати думку, що суперечить точці зору Федерального департаменту у справах правосуддя і поліції, а також Федеральної ради з питання про відповідність призначеного судом телефонного прослуховування, об'єктом якого став п. Копп, статтям 66, пункт 1, і 77 федерального кримінально процесуального закону. Крім того, Суд не може ігнорувати академічні настанови і судову практику Федерального суду у цій сфері. Коротше, оспорюване втручання мало законні підстави в швейцарському законодавстві. Проте, вираз "згідно із законом" відноситься також і до якості розглянутого закону: воно вимагає його доступності для зацікавленої особи, яка, крім того, має бути в змозі передбачити його наслідки для себе. В даному випадку, доступність закону не представляє ніяких проблем. Інакша справа з "передбачуваністю" значення і характеру прийнятих в його силу заходів. Таким чином, Суду необхідно було розглянути "якість" правових норм, застосованих в даному випадку до п. Коппа. Суд зазначив, що гарантії, що забезпечуються швейцарським правом, цілком достатні. Проте, Суд знайшов протиріччя між ясним законодавчим текстом, який захищає професійну таємницю адвоката, що знаходиться під наглядом як третя особа, і діями, що мали місце на практиці в даному випадку. закон не пояснює, яким чином, за яких умов і ким повинен здійснюватися відбір того, що відноситься до специфічних повноважень адвоката, а що відноситься до діяльності сторонньої юридичної консультації. Перш за все, Суд знайшов дивним той факт, що на практиці виконання цього завдання було доручено працівнику юридичного відділу пошти без нагляду з боку незалежного судді. Як адвокат, заявник не мав жодного захисту, надання якого передбачається верховенством права в демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції. Констатація невиконання однієї з вимог статті 8 ЄКПЛ звільняє Суд від необхідності переконатися в дотриманні двох інших містяться в ній вимог. Прутеану (PRUTEANU) проти Румунії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-152275 3 лютого 2015 року Ця справа стосується перехоплення телефонних розмов адвоката та його нездатності оскаржити законність такого заходу та вимагати знищення записів. Заявник скаржився на втручання у його право на повагу до свого приватного життя та кореспонденції. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, виходячи з того, що застосоване втручання було непропорційним щодо переслідуваної легітимної мети - встановити істину у кримінальному провадженні і, отже, запобігти заворушенню - і заявник не мав ефективних засобів, як того вимагає закон, здатних обмежити таке втручання, яке оскаржується, та таке, що було необхідним у демократичному суспільстві. Суд нагадав, зокрема, про перехоплення розмов між адвокатом та його клієнтом безумовно порушує професійну таємницю, що є основою взаємовідносин довірчого посередництва між адвокатом та його клієнтом. Версіні-Кампінчі (Versini-Campinchi) та Краснянські (Crasnianski) проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5408161-6766993 16 червня 2016 року Заявники були адвокатом та його підлеглим колегою. Під час кризи BSE ("Коров’ячого сказу") вони представляли інтереси керуючого директора компанії, яка підозрювалася у порушенні ембарго на імпорт яловичини із Сполученого Королівства. Справа стосується використання в якості доказу в дисциплінарному провадженні щодо другого заявника стенограми телефонної розмови, яку вона мала з клієнтом, що показує, що заявник розкрив інформацію, що становить адвокатську таємницю. Суд постановив, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно другого заявника, яке визнало, що втручання, про яке йшлося, не було непропорційним відносно легітимної мети, а саме - запобігання заворушенням, і може вважатися необхідниму демократичному суспільстві. Зокрема, було встановлено, що оскільки запис розмови між заявником та її клієнтом ґрунтувався на тому, що її зміст міг би підтвердити припущення, що заявниця сама вчинила злочин, а внутрішні суди переконалися в тому, що запис не порушував прав захисника її клієнта, той факт, що перший був адвокатом останнього не міг становити порушення статті 8 Конвенції по відношенню до заявника. Таємне спостереження Класс та інші проти Німеччини http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=695387&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649 6 вересня 1978 року У цьому випадку заявники, п'ять німецьких юристів, скаржилися, зокрема, на законодавство Німеччини, що надавало органам влади повноваження контролювати їхню кореспонденцію та телефонні розмови, не зобов'язуючи владу згодом повідомляти їх про вжиті проти них заходи, що виключало можливість оскарження цих заходів у судовому порядку. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки німецький законодавчий орган вважав за доцільне розглянути втручання, яке випливало з оскаржуваного законодавства, з використанням права, гарантованого пунктом 1 статті 8, як необхідного в демократичному суспільство в інтересах національної безпеки та для запобігання заворушень або злочину (пункт 2 статті 8). Суд, зокрема, зазначив, що повноваження таємного нагляду за громадянами, характерні для поліцейської держави, є допустимими за Конвенцією лише в тому обсязі, який суттєво необхідний для захисту демократичних інституцій. Однак відзначаючи, що в даний час демократичні суспільства опиняються під загрозою витончених форм шпигунства та тероризму, внаслідок чого держава повинна мати можливість ефективної протидії таким загрозам, вживати в межах своєї юрисдикції заходи щодо здійснення таємного спостереження за підривними елементами. Суд вважає, що наявність деяких законодавчих актів, що надає повноваження таємного спостереження за поштовою кореспонденцією, поштовими відправленнями та телефонними розмовами, у виняткових випадках є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або для запобігання заворушенням або злочинам. Заяви на розгляді Centrum För Rättvisa проти Швеції (заява № 35252/08) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-147946 Заява була передана уряду Швеції 21 листопада 2011 року та 14 жовтня 2014 року Заявник, некомерційна юридична фірма з громадськими інтересами, скаржиться на шведську державну практику та законодавство щодо заходів таємного нагляду. Суд повідомив про звернення уряд Швеції та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя), 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) та 34 (право на індивідуальну заяву) до Конвенції. Треттер (Tretter ) та інші проти Австрії (№ 3599/10) http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-120352 Заява була передана уряду Австрії 6 травня 2013 року Заявники, які включають адвокатів, скаржаться на поправки до Закону про поліцейські повноваження, які набрали чинності у січні 2008 року та розширили повноваження органів поліції щодо збору та обробки персональних даних. Суд повідомив про звернення уряд Австрії та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції. 10 правозахисних організацій та інші проти Сполученого Королівства (№ 24960/15) http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5907256-7537826 Заява була передана уряду Сполученого Королівства 24 листопада 2015 року Заявниками є десять правозахисних організацій, які регулярно контактують, зокрема, з юристами як на національному, так і на міжнародному рівні. Інформація, що міститься в їхніх повідомленнях, часто включає матеріали, які є делікатними та/або конфіденційними. Справа стосується масового перехоплення зовнішніх повідомлень розвідслужбами Сполученого Королівства та обміну інформацією між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами Америки. У листопаді 2015 року Суд повідомив про звернення уряд Великобританії та поставив сторонам питання відповідно до статей 6 (право на справедливий суд), 8 (право на повагу до приватного життя і кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів), 14 (заборона дискримінації) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції. 7 листопада 2017 року Суд провів слухання у справі. Асоціація confraternelle de la presse judiciaire проти Франції та 11 інших заяв (№ 49526/15, 49615/15, 49616/15, 49617/15, 49618/15, 49619/15, 49620/15, 49621/15, 55058 / 15, 55061/15, 59602/15 і 59621/15) Заяви направлені до уряду Франції 26 квітня 2017 року Ці заяви, подані юристами та журналістами, а також юридичними особами, пов'язаними з цими професіями, стосуються французького Закону про розвідку від 24 липня 2015 року. Суд повідомив про заяви французький уряд та поставив питання сторонам відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Обов'язок повідомити про підозри Мішо проти Франції 6 грудня 2012 року http://hudoc.echr.coe.int/sites/fra-press/pages/search.aspx?i=003-4185769-4956436 Факти. У липні 2007 року національна Рада адвокатів ухвалила рішення щодо професійних правил, спрямованих на втілення накладених на адвокатів обов’язків щодо боротьби проти відмивання коштів, відповідно до директиви ЄС 2005/60/CE. Відповідно до них, адвокати за певних умов зобов’язані повідомляти органу фінансового контролю (Tracfin) суми коштів їхніх клієнтів, щодо яких вони підозрюють походження злочинним шляхом, наприклад, відмивання коштів. У жовтні 2007 року заявник-адвокат звернувся до Державної Ради (Conseil d’Etat) з проханням про скасування даного рішення. 23 липня 2010 року його заяву було залишено без задоволення. Право. Стаття 8 Конвенції. Накладений на адвокатів обов’язок повідомляти про підозру, змушуючи надавати адміністративному органу отриману в процесі спілкування з іншою особою інформацію щодо неї, становить втручання в їхнє право на повагу до кореспонденції. Він також становить втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, яке включає професійну чи комерційну діяльність. Звичайно, заявник не стверджує ані що він сам опинився у ситуації, коли був змушений повідомити про таку підозру, ані що його було покарано на підставі оспорюваного регламенту за відмову зробити таке повідомлення. Проте, або він підкоряється регламенту, або ж не підкоряється і підпадає під дисциплінарні санкції аж до викреслення з реєстру. Отже, обов’язок повідомляти про підозру становить «постійне втручання» у реалізацію заявником, у якості адвоката, прав, гарантованих статтею 8. Обов’язок адвокатів повідомляти про підозру передбачений законом і кодифікований до Монетарного і фінансового кодексу. Закон був доступним і точним щодо переліку діяльності, до якої він застосовується. Маючи за мету боротьбу з відмиванням коштів і пов’язаних з цим злочинів, оспорюване втручання переслідує одну із законних цілей – захист порядку і попередження злочинів. Обов’язки пильності і повідомлення про підозру випливають з імплементації європейських директив, кодифікованих до Монетарного і фінансового кодексу, що Франція мала здійснити з метою дотримання своїх правових обов’язків, котрі випливають із приєднання до Європейського Союзу. Посилаючись на рішення у справі Bosphorus Airways, Уряд вважає, що необхідно припустити, що Франція дотрималась вимог Конвенції, оскільки вона лише виконувала такі зобов’язання, і оскільки встановлено, що Європейський Союз надає основоположним правам рівноцінний захист, порівняно із захистом, гарантованим Конвенцією. Ця справа відрізняється від справи Bosphorus Airways з двох причин. У даному випадку йдеться про втілення Францією директив, які зобов’язують держав-учасниць щодо результату, якого слід досягти, і залишають їм свободу щодо засобів і форми. Необхідно, отже, встановити, чи у виконанні зобов’язань, що витікали із приналежності до Європейського Союзу, Франція мала можливості для маневру, які могли б стати перешкодою для застосування презумпції рівноцінного захисту. Далі, і головне, оскільки Державна Рада відхилила прохання заявника звернутись до Суду ЄС з преюдиційним питанням, незважаючи на те, що Суд ЄС ще не вивчав питання щодо захищених Конвенцією згаданих прав, а постановила рішення сама, хоча міжнародний механізм контролю за повагою до основоположних прав, в принципі еквівалентний механізму Конвенції, міг би сприяти розширенню потенціалу цього рішення. З огляду на такий вибір і важливість даного питання, презумпція рівноцінного захисту не може застосовуватись. Отже, Суд має висловитись щодо необхідності оспорюваного втручання у розумінні статті 8 Конвенції. Суд не може заперечувати мотивування рішення Державної Ради від 23 липня 2010 року, яка, підкресливши, що стаття 8 Конвенції захищає «основоположне право на професійну таємницю», вирішила, що підкорення адвокатів обов’язку повідомляти про підозру не становить для нього надмірної загрози з огляду на загальний інтерес, який становить боротьба з відмиванням коштів, і на гарантію, яка полягає у виключенні зі сфери його застосування інформації, отриманої чи здобутої адвокатами під час правничої діяльності, а також отриманої чи здобутої під час юридичного консультування (за винятком випадків, коли юридичний радник бере активну участь у діяльності з відмивання коштів). Професійна таємниця адвокатів не є недоторканною. Необхідно її зважити відносно важливості, яку становить для країн-учасниць боротьба проти відмивання коштів, що мають незаконне походження і можуть служити фінансуванню злочинної діяльності. Директиви ЄС є складовою цього. І хоча кожен адвокат, який залучається до операцій з відмивання коштів, буде нести кримінальну відповідальність, це не скасовує вибір держави або групи держав ухвалити положення-санкції, які вони встановлюють як особливий превентивний механізм. Зрештою, два елементи є вирішальними для оцінки пропорційності оспорюваного втручання. Йдеться перед усім про те, що адвокати підпадають під обов’язок повідомляти про підозру лише у двох випадках. По-перше, коли в рамках професійної діяльності вони беруть участь від імені і за рахунок клієнта в угодах щодо фінансів або нерухомості або діють у якості довірителя. По-друге, коли в рамках професійної діяльності вони допомагають клієнту у підготовці або здійсненні трансакцій стосовно шести визначених операцій*. Отже, обов’язок повідомляти про підозру стосується лише діяльності, віддаленої від довіреної адвокатам місії захисту, яка є основою професійної таємниці, наданої цій професії, і подібної до діяльності представників інших професій, які підпадають під цей обов’язок. Йдеться також про те, що закон встановлює захисний фільтр для професійної таємниці: адвокати передають повідомлення не прямо до Tracfin, а, залежно від випадку, голові колегії адвокатів при Державній Раді і Касаційному суді або керівнику колегії, у якій адвокат зареєстрований. Отже, професійна таємниця, розділена з професіоналом, який не лише підпадає під ті ж деонтологічні правила, але й обраний колегами для забезпечення їх дотримання, не зазнає загрози. Останні передають повідомлення до Tracfin лише після перевірки дотримання умов, зазначених у Монетарному і фінансовому кодексі. Відповідно, обов’язок повідомляти про підозру, у застосованому у Франції вигляді і з огляду на переслідувану законну мету і на її особливу важливість у демократичному суспільстві, не становить непропорційне втручання у професійну таємницю адвокатів. Висновок: немає порушення (одноголосно). (Див. Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi c проти Ірландії [ВП] (№ 45036/98, 30 червня 2005 року, Інформаційне повідомлення № 76) * Ці операції включають: 1) купівлю і продаж нерухомого майна або комерційних підприємств; 2) управління капіталом, акціями або іншими активами, які належать клієнту; 3) відкриття банківських, ощадних або інвестиційних рахунків; 4) організацію сплати внесків для створення або управління юридичними особами; 5) створення, управління або керівництво юридичними особами; 6) створення, управління або керівництво довірчими товариствами або подібними утвореннями. Обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та право на справедливий суд М. проти Нідерландів (№ 2156/10) 25 липня 2017 року http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5798692-7377624 Заявник наголошував на порушенні його права на захист через те, що органи прокуратури не надали можливості його адвокату ознайомитися зі змістом відповідних документів, оскільки останні містили інформацію, що відноситься до секретної. Факти. Заявник, колишній аудіоредактор і перекладач Служби розвідки і безпеки Нідерландів (Algemene Inlichtingen — en Veiligheidsdienst — AIVD), був визнаний винним у розголошенні державної се- кретної інформації. Його апеляції не мали успіху. У Європейському суді заявник стверджував, зокре- ма, що кримінальне провадження проти нього пору- шило ст. 6 § 1 та 3 (b), (c), а також (d), тому що AIVD мав вирішальний контроль над доказами у такий спосіб обмежуючи його доступ і доступ національних судів до інформації, яка містилася в документах, та контролюючи її використання, а також перешкоджаючи йому дати вказівки своєму захиснику та ефективному на- данню доказів свідкам. Право. Ст. 6 § 1 та 3 (b). Заявник звернувся з проханням розкрити звіт про внутрішнє розслідування AIVD та відредаговані частини документів AIVD, які містилися в матеріалах справи. (а) Внутрішнє розслідування AIVD. Національні суди не вважали встановленим, що будь-який звіт дійсно існував. Суд був задоволений тим, що жоден такий документ не знаходився в сторони обвинувачення, і, відповідно, він не міг стати частиною справи, порушеної прокуратурою. Оскільки заявник мав намір опосередковано виразити, що розслідування могло викликати спотворення інформації, Суд відхилив таке припущення як цілком гіпотетичне. (b) Розголошення документів у відредагованій формі . Прихована інформація не може будь-яким чином допомогти захисту. Оскільки заявник був обвинувачений у наданні державної секретної інформації особам, які не мали права ознайомлюватись із нею, єдине питання стосовно цих документів полягало в тому, чи складала вона державну таємницю. Докази, на підставі яких заявник був визнаний винним, містили твердження AIVD, які підтверджували, що документи, про які йде мова, були класифіковані як державна таємниця та пояснювали необхідність зберігати в таємниці інформацію, яка містилася в документах. Державна прокуратура з питань боротьби з тероризмом підтвердила, що документи, які містилися у матеріалах справи в кримінальному провадженні, фактично були копіями документів, які вони мали намір представити, і заявник не заперечував це. Інша розбірлива інформація була достатньою для того, щоб захист та національні органи влади провели надійне оцінювання характеру інформації в документах. Висновок: відсутність порушення (прийняте одно голосно). Стаття 6 § 1 і 3 (с). Суд допустив певні обмеження, які застосовуються до контактів адвокат-клієнт у справах про тероризм та організовану злочинність. Проте відступ від основного правила дотримання конфіденційності контактів адвокат-клієнт можливий лише за виняткових обставин та за умови існування відповідних та достатніх гарантій проти зловживань. Процедура, за допомогою якої обвинувачення намагається оцінити важливість прихованої інформації для захисту та зважує її з інтересом суспільства в збереженні інформації, не може відповідати вимогам ст. 6 § 1. Заявнику не було відмовлено в доступі до доказів обвинувачення: йому було наказано не розголошувати своєму адвокатові фактичну інформацію, яка повинна була використовуватися для його захисту. Не було жодного втручання в конфіденційність між заявником та його адвокатом. Не був проведений незалежний моніторинг інформації, яка передавалася між заявником та його адвокатом; навпаки, заявникові погрожували переслідуванням у судовому порядку, якщо б він надав адвокату секретну інформацію. Важливим було те, що спілкування між заявником та його захисником не було вільним та необмеженим щодо його змісту, як зазвичай вимагали вимоги справедливого судового розгляду. Суд погодився з тим, що правила таємниці були застосовані в загальному значенні та не існувало принципової причини, чому вони не повинні були застосовуватися, коли працівників служби безпеки переслідували в судовому порядку за кримінальні злочини, пов’язані з їх роботою. Питання в Суді полягало в тому, як заборона розголошення секретної інформації вплинула на права підозрюваного на захист, як у зв’язку з її розголошенням його адвокатам, так і щодо судового провадження. Генеральний адвокат дав зобов’язання не переслідувати заявника в судовому порядку за порушення його службової таємниці, якщо таке порушення було б обґрунтоване правами захисту, гарантованими ст. 6 Конвенції. Це накладало на заявника тягар прийняття рішення без користування перевагами порад адвоката стосовно жовтень 2017 № 10 (37) 35 Практика ЄСПЛ того, чи розкривати факти, які ще не були зареєстровані в матеріалах справи, і, таким чином, ризикуючи наступним переслідуванням, а адвокат повністю зберігав повноваження в цьому питанні. Суд вважав, що від відповідача неможливо було очікувати серйозних обвинувачень у скоєнні кримінального правопорушення, які могли б без професійної консультації зважити переваги повного розкриття своєї справи його адвокату з ризиком переслідування в судовому порядку. За цих обставин справедливість провадження була безповоротно поставлена під загрозу втручанням у спілкування між заявником та його адвокатом. Висновок: порушення (прийняте одноголосно). Стаття 6 § 1 та 3 (d). Захисту не було відмовлено в можливості проведення перехресного допиту свідків звинувачення з метою перевірки достовірності заяв, зроблених ними раніше під час провадження. Навпаки, справа заявника полягала в тому, що йому було відмовлено в доступі до інформації, у якій були зацікавлені члени AIVD та яка могла б поставити під сумнів його провину. У кримінальних справах існувала цілком законна стратегія захисту викликати сумніви щодо «авторства» злочину, демонструючи, що злочин міг бути скоєний будь-якою іншою особою. Проте це не надавало право підозрюваному на показні вимоги інформації з надією на те, що може виявитись альтернативне пояснення. Докази, на яких національні суди обґрунтовували засудження, містили декілька пунктів, які безпосередньо пов’язували заявника з розголошеними документами та невповноваженими особами, які володіли цими документами. За цих обставин неможливо стверджувати, що національні суди діяли необґрунтовано або довільно, не задовольняючи всі його запити на отримання свідчень або вважаючи, що його захисту не була завдана суттєва шкода умовами, відповідно до яких ті свідки, у яких не було відмовлено, були допитані. Висновок: відсутність порушення (прийняте одноголосно). Стаття 41 Конвенції. Новий судовий розгляд або відновлення провадження в національному суді на вимогу заявника складало відповідне відшкодування; виявлення порушення складає достатньо справедливу сатисфакцію у зв’язку з моральною шкодою. Обшуки та виїмки, проведені в адвокатських конторах або вдома Niemietz проти Німеччини http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57887 16 грудня 1992 року Ця справа стосується обшуку офісу адвоката під час кримінальної справи за за погрози на адресу судді. Заявник скаржився, зокрема, що його право на повагу до його будинку та кореспонденції було порушено. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що втручання, на яке скаржився заявник, не було пропорційним законній метіпереслідування - а саме запобігання злочинності та захист прав інших осіб, що не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві. Суд зазначив, зокрема, що, хоча справді було відомо, що правопорушення, у зв'язку з яким здійснювався обшук, включало не лише образу, а й спробу чинити тиск на суддю, не може бути класифікованоне більше ніж другорядне, з іншого боку, ордер був складений у широкому розумінні. Адже в ордері, виданому дільничним судом Мюнхену, йшлося про обшук, щоб знайти та вилучити «документи», що розкривають іншу особу. Тому ті хто проводили обшук, переглянули 4 шафи-картотеки з даними, що мають відношення до клієнтів, а також шість особистих досьє, їх дії повинні були охоплювати як «кореспонденцію», а також і інші матеріали, що можуть підпадати під це поняття в силу статті 8 Конвенції. У низці справ (див. наприклад, рішення у справах Шоненбергер та Дурмаз проти Швейцарії від 20 червня 1988 року та Кемпбелл проти Сполученого королівства від 25 березня 1992 року) Суд навіть не розглядав можливість незастосування статті 8 Конвенції, тому що кореспонденція мала професійний характер. Все вище викладене дає підстави Суду визнати, що обшук в офісі заявника являє собою порушення його прав за статтею 8 Конвенції (пп. 33-34 рішення). Більш того беручи до уваги природу фактично оглянутих матеріалів, вочевидь, що обшук погрожував професійній таємниці в тій мірі, яка виявилася непропорційною в даних обставинах. У зв'язку з цим Суд нагадав, що посягання на професійну таємницю адвоката може мати наслідки для належного здійснення правосуддя і тим самим порушувати права, які гарантовані статтею 6 (право на справедливий суд) Конвенції. На додаток до цього, супровідний розголос міг негативно вплинути на професійну репутацію заявника в очах як його клієнтів. Так і громадськості загалом. Тамозіус (Tamosius) проти Сполученого Королівства http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-22687 19 вересня 2002 року (ухвала про прийнятність) Ця справа стосується обшуку офісу адвоката та вилучення матеріалів у контексті розслідування щодо податкового шахрайства щодо деяких його клієнтів. Заявник, зокрема, стверджував, що питання про видачу та виконання ордерів порушує його право на повагу до свого приватного життя та його кореспонденцію. Він стверджував, зокрема, що законодавче визначення адвокатської таємниці було занадто вузьким. Суд визнав заяву неприйнятною за статтею 8 Конвенції як явно необґрунтовану, виходячи з того, що обшук у цій справі не був непропорційним до законних цілей, а саме запобігання злочинам та заворушенням, так само як економічний добробуту країни, і що до процедури застосовувалися адекватні гарантії. Зокрема, було зазначено, що обшук здійснювався за дорученням, виданим суддею, та під наглядом адвоката, завдання якого полягало у визначенні документів, які підлягали адвокатській таємниці, і їх не слід вилучати. Крім того, беручи до уваги визначення пільг у внутрішньому законодавстві, Суд вважає, що заборона на виїмку документів, що охоплюються адвокатською таємницею, забезпечує конкретну гарантію проти втручання у адвокатську таємницю та здійснення правосуддя з урахуванням того, що виїмка таких документів буладоступна для юридичного оскарження та можливого відшкодування збитків. Петрі Саллінен (Petri SALLINEN) та інші проти Фінляндії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70283 27 вересня 2005 року Ця справа стосується обшуку приміщень першого заявника (адвоката) та вилучення певних матеріалів. Поліція зберігала копію одного із його жорстких дисків, на якому містилися, зокрема, особисті дані про трьох його клієнтів у відповідний час, які також були заявниками в Суді. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, в якому визнано, що втручання, на яке скаржаться, не було відповідно до закону. У зв'язку з цим він, зокрема, розглянув питання про те, що законодавство Фінляндії не забезпечило належних правових гарантій, оскільки не було чітко визначено обставин, за яких адвокатська таємниця могла бути піддана обшуку та виїмці. Див. також:Хейно (Heino) проти Фінляндії, рішення від 15 лютого 2011 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-103394 Смірнов проти Росії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2663 7 червня 2007 року Заявник є юристом. У 2000 р. у його квартирі було проведено обшук, і ряд документів і центральний блок його комп'ютера були вилучені. Вони були долучені в якості «речових доказів» по кримінальній справі, в рамках якого заявник діяв як представник відповідача. Він подав скаргу до суду, в якій заявив про порушення прав його клієнта на захист в результаті такого вилучення. Суд скаргу відхилив, пославшись на те, що обшук в його квартирі був обґрунтований, і процедура обшуку порушено не було, а також що наказ про вилучення предметів не підлягав розгляду в судовому порядку. Заявник також подав цивільно-правову скаргу про відшкодування шкоди, яка на цей момент розглянута не була. Заявнику були повернуті записна книжка і деякі документи, крім комп'ютера. Право. Стаття 8 Конвенції. Обшук в квартирі заявника був законним втручанням у здійснення його прав щодо його житла, яке переслідувало законні цілі забезпечення інтересів громадської безпеки, запобігання злочину та захисту прав і свобод інших осіб. Оскільки сам заявник не перебував під підозрою в скоєнні кримінального злочину, обшук був проведений без достатніх і відповідних підстав або гарантій захисту від втручання в професійну таємницю, і наказ мав виключно широкі формулювання, що дало міліції свободу самостійно визначати, що підлягає вилученню. У наказі про проведення обшуку була відсутня інформація про проведене розслідування, цілі обшуку або підстави, чому обшук в квартирі заявника дозволить отримати будь-які докази вчинення злочину. Судовий перегляд, який мав місце пост фактум, нітрохи не сприяв заповненню прогалин в обґрунтуванні наказу на обшук. В результаті судового розгляду суд встановив обґрунтованість наказу з посиланням на деякі документи без згадки про їхній зміст і ставлення до справи. Більш того, деякі документи після проведеного обшуку, навпаки, з'явилися. Таким чином, внутрішньодержавні органи влади не змогли виконати свій обов'язок по наданню «відповідного і достатнього» обґрунтування для видачі ордера на обшук. В результаті, проведенням обшуку було скоєно замах на професійну таємницю в ступені, що не відповідає якій би то не було законній меті, яку переслідували органи влади. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Центральний блок комп'ютера заявника утримується російською владою вже більше шести років. Суд почав розглядати дану ситуацію з точки зору права держави здійснювати контроль над користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Утримання речових доказів може бути необхідним в інтересах належного відправлення правосуддя, що було «законною метою» в «загальних інтересах» суспільства. Суд погодився з позицією заявника, що комп'ютер сам по собі не був ні об'єктом, ні інструментом, ні результатом будь-якого кримінального злочину, з чим держава не висловило незгоду. Для проведення розслідування цінною і значущою була інформація, збережена на жорсткому диску. Дана інформація була вивчена слідчим, роздрукована і долучена до справи. У такому випадку суд не вбачає очевидної причини надалі утримувати центральний блок. І ніякої причини не було вказано в рамках внутрішньодержавного процесу. Утримання центрального блоку не тільки викликало особисті незручності заявника, а й перешкоджало здійсненню їм його професійної діяльності, а також мало наслідки для здійснення правосуддя. Таким чином, Росія не змогла знайти «справедливий баланс» між дотриманням загальних інтересів і вимогою захисту спокійного користування заявником його майном. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 13 в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції. Внутрішньодержавні суди оголосили заяву неприйнятною на тій підставі, що рішення про утримання комп'ютера не підлягало розгляду в судовому порядку. Заявнику було рекомендовано подати скаргу до вищої прокуратуру. Однак подача скарги до вищої прокуратуру не є «ефективним засобу захисту». Що стосується поточного цивільно-правового позову про стягнення збитків, цивільний суд не має компетенцію переглядати законність рішень, прийнятих слідчими в рамках кримінального процесу. Це означає, ефективний засіб захисту інтересів заявника по даній скарзі відсутній. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Див також: Алексанян проти Росії, рішення від 22 грудня 2008 року; Колесніченко проти Росії, рішення від 9 квітня 2009 року; Юдицька та інші проти Росії, рішення від 12 лютого 2015 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-2592989-2814542 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-92147 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-151037 Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH проти Австрії 16 жовтня 2007 року http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2473 Факти. Перший заявник був адвокатом та власником і генеральним директором другого заявника - холдингової компанії. Другий заявник був єдиним власником іншої компанії - “Новамед”. Обидві компанії знаходилися в адвокатському офісі першого заявника. На підставі прохання про правову допомогу від італійських органів влади у зв’язку з кримінальним розслідуванням, реґіональний суд видав ордер на обшук головних офісів зазначених компаній. Під час обшуку одна група офіцерів поліції, за присутності першого заявника та представника адвокатського об’єднання, шукала паперові копії файлів, які стосувалися другого заявника та “Новамед”. У випадку, якщо перший заявник заперечував проти ознайомлення на місці з якимось документом, він запечатувався та передавався на зберігання до реґіонального суду, як того вимагав Кримінальний процесуальний кодекс. Усі вилучені та запечатані документи були перелічені в протоколі, підписаному першим заявником та офіцерами поліції. Одночасно, інша група співробітників поліції досліджувала комп’ютерне обладнання першого заявника та копіювала деякі файли на диск. Спеціаліст з ІТ та представник адвокатського об’єднання були присутні нетривалий час під час цієї частини обшуку. Проте протокол про цю частину був складений лише пізніше того ж дня. У ньому зазначалося, що співробітники поліції не зробили повну копію сервера, але провели пошук за іменами двох компаній та підозрюваних у кримінальному провадженні. У подальшому слідчий суддя відкрив у присутності першого заявника документи, які були запечатані. Деякі з них були скопійовані та додані до справи, тоді як інші були повернені першому заявникові на тій підставі, що їх використання порушило б його обов’язок професійної таємниці. Перший та другий заявники оскаржили в національних судах те, що процедура обшуку та вилучення стосовно електронних даних порушила обов’язки першого заявника щодо професійної таємниці. Проте їхні скарги були відхилені. Право. Обшук та вилучення електронних даних заявників становили втручання у їхнє право на повагу до їхньої “кореспонденції”. Кримінальний процесуальний кодекс містив спеціальні правила щодо вилучення документів і відповідно до практики національних судів ці правила також поширювалися на електронні дані. Обшук та вилучення відповідали правомірній меті запобігання злочинам. Проте, хоча передбачені гарантії були додержані стосовно паперових копій вилучених документів, вони не були додержані стосовно електронних даних. Зокрема, представник адвокатського об’єднання не мав можливості належним чином наглядати за цією частиною обшуку, протокол було складено надто пізно і ні перший заявник, ні представник адвокатського об’єднання не були поінформовані про результати обшуку. Хоча перший заявник не був юридичним представником другого заявника, він виступав в якості юридичного радника багатьох компаній, чиї акції належали другому заявнику. Крім того, електронні дані, що були вилучені, містили загалом ту ж інформацію, що й паперові документи, деякі з яких слідчий суддя повернув першому заявникові як такі, що підлягали професійній таємниці. Тому можна розумно припустити, що вилучені електронні дані також містили таку інформацію. Недодержання працівниками поліції певних процесуальних гарантій, спрямованих на запобігання “свавіллю” та захист професійної адвокатської таємниці, зробило обшук та вилучення електронних даних першого заявника непропорційними до правомірної мети, яка переслідувалася. Висновок: порушення (чотирма голосами проти трьох). Стаття 41 Конвенції. 2 500 євро за моральну шкоду. Ілля Стефанов ( Iliya Stefanov) проти Болгарії http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-86449 22 травня 2008 року У рамках кримінального розслідування за звинуваченням у вимаганні поліція здійснила обшук офісу заявника, адвоката, у присутності двох сусідів. Вони вилучили комп'ютер заявника та всі його гнучкі диски. Розслідування пізніше було припинено, і було видано розпорядження про повернення вилучених речей. Заявник скаржився, зокрема, на незаконність цього обшуку та вилучення. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, коли було встановлено, що обшук порушив професійну таємницю заявника в тій мірі, яка була непропорційною за цих обставин. Хоча Суд був задоволений тим, що ордер на обшук був зумовлений обґрунтованою підозрою та наданий після заяв, зроблених кількома свідками, однак він зазначив, що ордер був складений з надто широкими термінами та дозволив поліції протягом двох місяців тримати комп'ютер заявника, а також всі його гнучкі диски, в яких міститься інформація, що охоплюється професійною таємницею адвокатів. Крім того, було малоймовірно, що сусіди, які не мали юридичної кваліфікації, могли б забезпечити будь-яку ефективну гарантію проти надмірного втручання поліції в професійну таємницю заявника. Оскільки в рамках болгарського законодавства не існувало жодної процедури для того, щоб заявник заперечив законність такого обшуку та арешту або отримав відшкодування, Суд також визнав, що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Див. також: Головань проти України, рішення від 5 липня 2012 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-112021 Андре та інший проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-1984 24 липня 2008 року Факти. Адвокатські офіси заявників були обшукані податковими органами в розрахунку на отримання доказів проти компанії-клієнта цих адвокатів, яка підозрювалася в ухиленні від податків. Обшук проводили представники податкової служби в присутності першого заявника, президента адвокатської асоціації і поліцейського. Першому заявникові була вручена копія постанови верховного суду (tribunal de grande instance), яка санкціонує обшук на вимогу податкових органів. Був складений і підписаний присутніми протокол з описом вилучених предметів. Було вилучено 66 документів, включаючи рукописні замітки і документ з рукописним коментарем, складеним першим заявником, щодо яких президент адвокатської асоціації прямо вказав на те, що вони є особистими документами адвоката і як такі абсолютно конфіденційні і не можуть бути вилучені. Перший заявник виступив із запереченнями щодо проведення обшуку і висловив ряд зауважень, які були включені в протокол обшуку. Йому було вручено копії протоколу обшуку і вилучених документів. Заявники подали скаргу, посилаючись на професійну таємницю і права захисту і стверджуючи, що передані клієнтом адвокату документи і листування між ними не можуть бути вилучені, якщо влада не мають на меті отримання доказів причетності адвоката до вказаних злочинів. Вони також заперечували проти відсутності в постанові про обшук прямої вказівки на те, що участь президента адвокатської асоціації або його представника в обшуку є обов'язковим. Касаційний суд відхилив скаргу. Право. Обшук був проведений в офісах заявників, і вилучення предметів представляло собою замах на їх право на повагу житла. Це втручання було передбачено законом і переслідувало законну мету, а саме, запобігання заворушенням чи злочинам. Однак обшуки і виїмки в адвокатському офісі, безсумнівно, зачіпають професійну таємницю довірчих відносин між адвокатом і його клієнтом, яка витікала з права клієнта не свідчити проти себе. Таким чином, якщо законодавство країни передбачає можливість обшуку адвокатських приміщень, така можливість повинна супроводжуватися спеціальними гарантіями. У цій справі була спеціальна процесуальна гарантія у вигляді присутності президента адвокатської асоціації, членами якої були заявники. Його присутність і зауваження щодо конфіденційності вилучених документів були зафіксовані в складеному протоколі. Однак не тільки був відсутній суддя, що санкціонував обшук, але присутність президента адвокатської асоціації і зроблені ним зауваження не стали на заваді посадовим особам, які проводили обшук, оглянути всі документи, що зберігалися в приміщенні, і вилучити їх. Рукописні замітки першого заявника представляли собою особисті документи адвоката і тому були захищені професійною таємницею. Крім того, постанова про обшук було складено в надзвичайно загальних виразах і просто дозволяло обшуки і виїмки, необхідні для отримання доказів, в місцях, де можуть знаходитися документи та інші джерела інформації, які стосуються передбачуваного ухилення від податків, зокрема в приміщеннях заявників. Це давало податковим і поліцейським органам, які проводять обшук, широкі повноваження по виявленню в приміщеннях заявників, які виступали тільки в якості адвокатів компанії, підозрюваної в ухиленні від податків, документів, які могли підтвердити підозри в ухилянні від податків і використовуватися як докази проти зазначеної компанії. Заявники ніколи не звинувачувалися і не підозрювали в скоєнні злочинів або в співучасті в шахрайстві, скоєному компанією-клієнтом. Таким чином, в рамках податкової перевірки компанії, що була клієнтом заявників, влада провела обшук у заявників виключно тому, що зіткнулися з труднощами в проведенні податкової перевірки, в розрахунку на виявлення бухгалтерських, правових або управлінських документів, які могли підтвердити їх підозри в тому, що компанія ухиляється від сплати податків. У цьому контексті проведені в приміщенні заявників обшук і вилучення документів були сумірні законній меті. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 41 Конвенції. Компенсація моральної шкоди в розмірі 5 000 євро. Див. також: рішення Ксав'єр Да Сільвейра (XAVIER DA SILVEIRA) проти Франції від 21 січня 2010 р. http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-3001517-3308746 Робатін (Robathin ) проти Австрії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-5567 3 липня 2012 року Як практикуючий адвокат, заявник скаржився на обшук у його офісі та виїмку документів, а також всіх його електронних даних під час кримінального провадження, порушеного проти нього за підозрою в крадіжці, розтраті та шахрайстві щодо його клієнтів. В остаточному підсумку він був виправданий по усіх обвинуваченнях проти нього. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Він, зокрема, зазначив, що хоча заявник отримав вигоду від ряду процесуальних гарантій, Палата з перегляду справи, до якої було передано справу заявника, надала лише стислі та досить загальні причини, за яких дозволялося обшукати всі електронні дані з адвокатської контори заявника, а не дані, що стосуються виключно відносин між заявником та потерпілими від його можливих злочинів. Зважаючи на особливі обставини, що склалися в адвокатському бюро, слід було б враховувати особливі причини для такого всеосяжного обшуку. За відсутності таких причин Суд встановив, що виїмка та перевірка всіх даних виходили за межі того, що було необхідним для досягнення законної мети, а саме – попередження злочину. Vinci Construction та GMT Génie Civil and Services проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5055260-6217032 2 квітня 2015 року Ця справа стосується перевірок та вилучення, які проводили слідчі з Департаменту з питань конкуренції, прав споживачів та запобігання шахрайству в приміщеннях двох компаній. Заявники скаржились, зокрема, на непропорційне втручання у їх права на захист та на право на повагу до житла, приватного життя та кореспонденції, зокрема, щодо конфіденційності відносин адвокат-клієнт, беручи до уваги широкомасштабний та невибірковий характер здійсненої виїмки і відсутність детального опису. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки перевірки та виїмки, що проводилися в приміщеннях заявників, були непропорційними щодо досягнутої мети, а саме – економічного добробуту країни та запобігання заворушенням або злочину. Зокрема, було зазначено, що гарантії, передбачені національним законодавством, що регулюють перевірки та виїмку, що проводяться у сфері законодавства про конкуренцію, у цій справі не були застосовані практично та ефективно, зокрема, оскільки було відомо, що вилучені документи містять кореспонденцію між адвокатом і його клієнтом, яка підлягала підвищеному захисту. У зв'язку з цим Суд вирішив, що коли судді було запропоновано дослідити обґрунтовані твердження про вилучення спеціально визначених документів, які не мали ніякого відношення до розслідування або підпадали під адвокатську таємницю, він повинен був прийняти рішення щодо того, що з ними станеться після проведення детального обстеження та конкретного огляду пропорційності, а згодом - призначити їх повернення, де це необхідно. Суд також визнав, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий суд), оскільки заявники не мали змоги подати повну скаргу щодо рішення про надання дозволів на перевірки та виїмку. Sérvulo&Associados – Sociedade de Advogados, RL проти Португалії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5160398-6379496 3 вересня 2015 року Ця справа стосується обшуку офісів юридичної фірми та вилучення комп'ютерних файлів та повідомлень електронної пошти під час розслідування підозр в корупції, придбанні забороненої долі участі та відмиванні грошей у зв'язку з закупівлею урядом Португалії двох підводних човнів від німецького консорціуму. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було. Він виявив, що, незважаючи на обсяги ордерів на обшук та виїмку, гарантії, надані заявникам проти зловживань, свавілля та порушення службової таємниці, були адекватними та достатніми. Отже, операції з обшуку та виїмки не призвели до непропорційного втручання у легітимну мету, а саме – запобігання заворушень або злочинам. Суд, зокрема, зазначив, що після перегляду комп'ютерних файлів та електронних листів, які були вилучені, слідчий суддя Центрального кримінального слідчого суду наказав видалити 850 записів, які він вважав приватними підпадали під професійну таємницю або не мали безпосереднього відношення до справи. Суд не бачить підстав для сумніву в оцінці, зробленій суддею, який втрутився для перевірки законності операцій з обшуку та виїмки, і особливо для захисту адвокатської таємниці. Крім того, у відповідь на заперечення заявників про те, що комп'ютерні записи, що були вилучені, не були їм повернені, Суд зазначив, що оригінали були віддані і що не було ніяких зобов'язань по поверненню копій, які могли зберігатися протягом строку давності за ці злочини. Lindstrand Partners Advokatbyrå AB проти Швеції http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-169654 20 грудня 2016 року Ця справа стосується обшуку, проведеного у приміщенні заявника – юридичної фірми податковим агентством під час проведення аудиту, який проводивсяв двох інших компаніях. Податкове агентство підозрювало, що значні суми грошей були захищені від оподаткування в Швеції через нелегальні операції між клієнтською компанією заявника та швейцарською компанією. Заявник скаржився, зокрема, на те, що права на приватність фірми порушувались через те, що Податкове агентство отримало доступ до обшуку його приміщень та вилучення дисків даних, які нібито належали цій фірмі. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки було встановлено, що обшук офісу заявника не був непропорційним щодо законної мети, а саме – економічного добробуту країни. Зокрема, було зазначено, що жоден матеріал, який було вилучений або скопійований Податковим агентством, не становив інформації, що підлягала професійній таємниці. Проте Суд постановив, що було порушено статтю 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції у поєднанні зі статтею 8, оскільки заявник був позбавлений правового статусу у провадженні щодо дозволу на обшук його приміщень і, таким чином, не мав доступу до будь-яких засобів юридичного захисту для подачі своїх заперечень проти обшуку. Заява на розгляді Тухеява (TUHEIAVA) проти Франції (№ 25038/13) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157327 Заява, передана французькому уряду стосовно даної справи, стосується візиту до адвокатської практики заявника, здійсненого Президентом Асоціації адвокатів Папейте, з метою перевірки існування такої практики та перевірки рахунків. Подальше дисциплінарне провадження щодо заявника було порушено за невиконання останнім своїх податкових зобов'язань, і його тимчасово було відсторонено від практики. Заявник стверджує, що цей візит у його відсутність порушив його право на повагу до його житла. Він також скаржиться на використання в дисциплінарному провадженні висновків, отриманих під час візиту. Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) та 8 (право на повагу до приватного життя та житла) Конвенції. FS_Legal_professional_privilege_ENG.pdf