ANTIRAID

Главные администраторы
  • Posts

    15302
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    635

ANTIRAID last won the day on May 13

ANTIRAID had the most liked content!

About ANTIRAID

  • Birthday 07/06/1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Jabber
    https://t.me/rkravetsUA
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Київ

Recent Profile Visitors

191430 profile views

ANTIRAID's Achievements

Grand Master

Grand Master (14/14)

  • Reacting Well Rare
  • Dedicated Rare
  • Very Popular Rare
  • Posting Machine Rare
  • Collaborator Rare

Recent Badges

5.4k

Reputation

  1. В огляді відображено правові позиції Верховного Суду судових палат і колегій суддів Касаційного адміністративного суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема щодо: ✅ оподаткування ПДВ господарських операцій з продажу виробниками продукції за ціною, нижчою за виробничу собівартість; ✅ відмови в прийнятті уточнюючого розрахунку до податкової декларації, поданого з перевищенням загального строку давності згідно з ПК України; ✅ незаконності штрафу за порушення законодавства про працю, накладеного на філію підприємства; ✅ визначення розмірів державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю та надбавки на догляд за дитиною з інвалідністю до 18 років і різну правову природу цих соціальних виплат; ✅ протиправності обмеження підзаконним нормативно-правовим актом права членів сім’ї застрахованої особи, що загинула на виробництві, на отримання одноразової допомоги сім’ї потерпілого; ✅ врегулювання процесу проходження публічної служби в умовах триваючої збройної агресії проти України; ✅ реалізації особою права на відстрочку від призову; ✅ умов звільнення військовослужбовця зі служби в умовах воєнного стану; ✅ строку звільнення після подання працівником заяви про звільнення із займаної посади. Упродовж квітня 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KAS_04_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КАС за квітень 2024 року.pdf
  2. Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС (рішення за січень 2024 року) із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_01_2024.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за січень 2024 року.pdf
  3. Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС (рішення за грудень 2023 року) із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_12_2023.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за грудень 2023 року.pdf
  4. Це наша справа. Люди понад 10 років судились за можливість проживати у гуртожитках, які буди незаконно відібрані комерційними структурами, які за них не заплатили навіть жодної копійки. Суд зазначив: Суди попередніх інстанцій, надавши оцінку поданим сторонами доказам, з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, у тому числі положень зазначених скаржником норм права, установили, що спірне майно побудовано за державні кошти, є державною власністю та незалежно від кількості передачі цього майна за відповідними документами не вийшло з державної власності та за своїм статусом залишилося державним житловим фондом; законодавством не передбачено залишення, переходу чи набуття права власності саме на таке майно (спірні гуртожитки) будь-якими суб`єктами, окрім як органом місцевого самоврядування - представницьким органом територіальної громади, отже, позивач є особою, в якій майно має перебувати у володінні за законом і яка наділена повноваженнями, у тому числі вживати заходів для управління цим майном.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року м. Київ cправа № 911/121/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С., секретар судового засідання - Корнієнко О.В., за участю представників: Офісу Генерального прокурора - Сельської О.З., Вишневої міської ради Бучанського району Київської області - Кравця Р.Ю., Мартиненко А.В., Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс» - Мазур І.О., Громадської організації «Вишневий світанок» -Євтушенко С.П., ОСОБА_1 -не з`явився, ОСОБА_2 - не з`явився, ОСОБА_3 - не з`явився, ОСОБА_4 - не з`явився, ОСОБА_5 - особисто, ОСОБА_6 - особисто, ОСОБА_7 - особисто, ОСОБА_8 - не з`явився, ОСОБА_9 - ОСОБА_10 , особисто, ОСОБА_11 - не з`явився, Товариства з обмеженою відповідальністю «Конвалія 2012» - не з`явився, Товариства з обмеженою відповідальністю «Черемшина 2012» - не з`явився, Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко Ольги Олександрівни - не з`явився, Міністерства юстиції України - не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 (у складі колегії суддів: Євсіков О.О. (головуючий), Алданова С.О., Корсак В.А.) та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 (суддя Саванчук С.О.) у справі № 911/121/22 за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Вишневої міської ради Бучанського району Київської області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Громадської організації «Вишневий світанок», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Конвалія 2012», Товариства з обмеженою відповідальністю «Черемшина 2012», Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко Ольги Олександрівни, Міністерства юстиції України, про витребування майна, ВСТАНОВИВ: У грудні 2021 року Заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради Бучанського району Київської області (далі - Вишнева міська рада) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс» (далі - ТОВ «Журавлинка Плюс»), у якому просив суд: - витребувати на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» частку 98/100 будівлі гуртожитку з вбудованими в перший поверх нежитловими приміщеннями загальною площею 4089 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - витребувати на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» будівлю гуртожитку загальною площею 6573,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55304840 від 24.11.2020 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на частку 98/100 будівлі гуртожитку з вбудованими в перший поверх нежитловими приміщеннями загальною площею 4089 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55197643 від 18.11.2020 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток загальною площею 6573,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що гуртожитки, розташовані в м. Вишневе по вул. Святоюріївській, 20, та по вул. Освіти, 5, були збудовані за рахунок державних коштів, є державною власністю, яка підлягала передачі органу місцевого самоврядування на підставі Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», проте вибула із володіння держави без її волі з порушенням вимог законодавства, тому прокурор просив витребувати спірне майно з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» на корить Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради та скасувати рішення про державну реєстрацію прав з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на зазначене майно. ТОВ «Журавлинка Плюс», заперечуючи проти позову, зокрема, заявило про застосування позовної давності. Господарський суд Київської області залучив до участі у справі як третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Громадську організацію «Вишневий світанок» (далі - ГО «Вишневий світанок»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , а також як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Конвалія-2012» (далі - ТОВ «Конвалія-2012»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Черемшина-2012» (далі - ТОВ «Черемшина-2012»), Державного реєстратора Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко О.О., Міністерство юстиції України. Рішенням Господарського суду Київської області від 12.05.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023, позов задоволено. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у січні 2024 року ТОВ «Журавлинка Плюс» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Також у касаційній скарзі наведено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які ТОВ «Журавлинка Плюс» понесло та очікує понести у зв`язку із переглядом справи в суді касаційної інстанції, що становить 75 940,00 грн (витрати зі сплати судового збору), 200 000,00 грн (професійна правнича допомога). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.01.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 911/121/22 за касаційною скаргою ТОВ «Журавлинка Плюс» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 14.02.2024. Київська обласна прокуратура у відзивах на касаційну скаргу зазначила, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 у справі № 911/121/22 про витребування майна постановлені з повним з`ясуванням дійсних обставин справи та на підставі належним чином досліджених та оцінених наявних у справі доказів та відповідно до вимог процесуального законодавства. Судами обох інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, отже прокуратура просила залишити оскаржені судові рішення без змін. Також у відзиві зазначено про наявність підстав для застосування пунктів 5, 6 статті 296 ГПК та закриття провадження за касаційною скаргою ТОВ «Журавлинка Плюс». Вишнева міська рада у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Міністерство юстиції України направило до Верховного Суду пояснення, які просило врахувати при вирішенні справи № 911/121/22. Треті особи ОСОБА_11 , ГО «Вишневий світанок», ОСОБА_3 направили до Верховного Суду відзиви і пояснення, у яких просили залишити постановлені у справі судові рішення без змін. 14.02.2024 у судовому засіданні оголошено перерву до 13.03.2024. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ТОВ «Конвалія-2012», ТОВ «Черемшина-2012», Державний реєстратор Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області Тимошенко О.О., Міністерство юстиції України в судове засідання своїх представників не направили. Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу. Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК. Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання. За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті. Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін і учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків. При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що гуртожитки, розташовані в м. Вишневе по вул. Святоюріївській, 20 (1976 року будівництва), та по вул. Освіти, 5 (1981 року будівництва), збудовані Трестом «Полессксельстрой», який належав до державної форми власності, своє фінансування отримував з державних фондів, а також здійснював будівництво житлового фонду, освітнього, виробничого та іншого будівництва. Відповідно до наказу Київського обласного кооперативно-державного об`єднання «Київоблагробуд» від 24.03.1986 № 31 здійснено передачу житлово-комунального відділу як відособленого підрозділу з правом юридичної особи, у складі майна якої, у тому числі, знаходилися спірні гуртожитки, з балансу Тресту «Полессксельстрой» на баланс Тресту «Агропромбудіндустрія». 25.05.1986 Трест «Агропромбудіндустрія» затвердив Положення про житлово-комунальний відділ тресту «Агропромбудіндустрія», який був наділений правами юридичної особи, самостійним балансом, основними та оборотними коштами, а в подальшому здійснив технічну інвентаризацію спірних гуртожитків. За наказом об`єднання «Київоблагробуд» від 18.02.1991 № 12 розпочалася ліквідація Тресту «Агропромбудіндустрія». Відповідно до цього наказу Трест «Агропромбудіндустрія» видав наказ від 21.02.1991 № 05-к, згідно з яким та відповідно до статті 40 Цивільного кодексу Української РСР (у редакції, чинній на момент видачі наказу) майно ліквідованого тресту передано новоутвореному ООКП «Агропромбудіндустрія». Згідно з наказом від 25.04.1991 № 1 у складі ООКП «Агропромбуіндустрія» створено житлово-комунальний відділ без статусу юридичної особи. У подальшому житлово-комунальний відділ ООКП «Агропромбуіндустрія» ліквідовано згідно з наказом ООКП «Агропромбудіндустрія» від 18.10.1994 № 27. Згідно з цим наказом об`єднання надало згоду трудовому колективу ліквідованого житлово-комунального відділу на створення ним юридичної особи Колективного житлово-комунального підприємства (КЖКП) «Агропромбудіндустрія». Колектив КЖКП «Агропромбудіндустрія» при його створенні, сформував статутний фонд, за рахунок якого 14.01.1995 на підставі договору № 1 придбав майно ООКП «Агропромбудіндустрія», до якого як частина оплатно переданого цілісного майнового комплексу увійшли, у тому числі спірні гуртожитки. Ці обставини встановлено рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137, залишеним без змін постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996 у справі № 11/137, за яким визнано недійсним договір від 14.01.1995 № 1, укладений між ООКП «Агропромбудіндустрія» та КЖКП «Агропромбудіндустрія». У цій справі суд також встановив, що з 1986 року Республіканське кооперативно-державне об`єднання «Украгробуд», до сфери управління якого належав Трест «Агропромбудіндустрія» разом зі своїм житлово-комунальним відділом, виконував по відношенню до зазначених організацій функції вищестоящого органу управління (згідно з пунктом 2.4 Положення про «Украгробуд», затвердженого наказом Держагропрому УРСР від 14.02.1986 № 50). Відповідно до Положення, затвердженого 25.05.1986 Трестом «Агропромбудіндустрія», житлово-комунальний відділ діяв як юридична особа на підставі Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 04.10.1965 № 731. За своїм правовим статусом житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» діяв як державне підприємство, а майно (основні фонди), у тому числі, спірні гуртожитки, що відображалися на його самостійному балансі, складало державну власність. Також у рішенні Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137 зазначено, що з установчих документів ООКП «Агропромбудіндустрія» не вбачається, що житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» увійшов до складу об`єднання як учасник чи структурний підрозділ. Окрім цього, відсутнє документальне підтвердження підстав набуття житлово-комунальним відділом Тресту «Агропромбудіндустрія» разом з усім державним майном, що було відображене на його окремому балансі, статусу структурного підрозділу ООКП «Агропромбудіндустрія». Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 28.04.1980 № 285 «Про порядок передачі підприємств, об`єднань, організацій, будинків і споруд» передача житлово-комунального відділу Тресту «Агропромбудіндустрія» могло відбутися лише з дозволу уповноваженого вищестоящого органу управління, тобто кооперативно-державного об`єднання «Украгробуд». Після перетворення у 1991 році згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 20.08.1991 № 189-р з кооперативно-державного об`єднання «Украгробуд» в добровільне об`єднання корпорація «Украгропромбуд», остання була наділена правом управління державним майном, закріпленим за підприємствами та організаціями, що входять до її складу. Декретом Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 19-93 функції корпорації «Украгропромбуд» з управління державним майном були повторно підтверджені. Разом із тим у судовому рішенні у справі № 11/137 місцевий суд також зазначив, що житлово-комунальний відділ Тресту «Агропромбудіндустрія» після ліквідації Тресту «Агропромбудіндустрія» продовжував діяти як самостійна юридична особа, зокрема, користуючись печаткою та рахунком в банку; цей відділ, на балансі якого відображались, у тому числі спірні гуртожитки, не вийшов зі складу корпорації «Украгропромбуд» після ліквідації Тресту «Агропромбудіндустрія». Також установлено, що Арбітражний суд міста Києва за результатами розгляду справи № 1/145 про захист права власності на майно, передане за договором від 14.01.1995 № 1, ухвалив рішення від 21.09.1998, яким зобов`язав відповідачів (КЖКП «Агропромбудіндустрія», Українську кооперативно-державну корпорацію «Украгропромбуд» та Державну інформаційно-обчислювальну фірму «Агробудсистема») не чинити перешкод позивачу (Київському ООКП «Агропромбудіндустрія») у здійсненні ним права власності на майно, в тому числі: п`ятиповерховий цегельний будинок-гуртожиток - АДРЕСА_1; дев`ятиповерховий цегельний будинок-гуртожиток - АДРЕСА_2. У постанові про перевірку рішення в порядку нагляду від 19.02.1999 у справі № 1/145 Арбітражний суд міста Києва встановив, що згідно з рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137 та постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996, а також експертним висновком Фонду державного майна України від 04.09.1996 № 10-25-9530 будинок та флігель по АДРЕСА_3 є державною власністю і підлягав поверненню ІОФ «Агробудсистема». Ці факти, встановлені рішеннями арбітражного суду і підтримані наглядовими інстанціями, є преюдиційними та не могли встановлюватися знову при розгляді зазначеної справи. Такий же преюдиційний факт встановлений рішенням арбітражного суду від 11.01.1996 у справі № 11/137 відносно й іншого майна, яке було предметом купівлі-продажу, передачі за договором від 14.01.1995 № 1. Інших доказів щодо права власності на спірне майно позивач не надав. Цією постановою від 19.02.1999 у справі № 1/145 рішення Арбітражного суду міста Києва від 21.09.1998 у справі № 1/145 скасовано та в позові відмовлено. Також судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, установлено, що 28.03.2002 Виконавчий комітет Вишневої міської ради прийняв рішення № 22/37 «Про реєстрацію гуртожитків КЖКП «Агропромбудіндустрія», яким дозволено КЖКП «Агропромбудіндустрія» використання для проживання спірних у цій справі гуртожитків як гуртожитків для одиноких. 30.07.2007 Виконавчий комітет Вишневої міської ради прийняв рішення № 68/15 «Про оформлення права колективної власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_4», яким оформлено право колективної власності КЖКП «Агропромбудіндустрія» на нерухоме майно, в тому числі спірні гуртожитки, а також оформлено свідоцтво про право колективної власності на них. Відповідно до протоколу загальних зборів засновників КЖКП «Агропромбудіндустрія» від 09.10.2012, зокрема, створено ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012». Також сформовано статутний капітал ТОВ «Конвалія 2012» шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» нежитлової будівлі гуртожитку № 1 загальною площею 4132,8 кв. м за адресою: вул. Святоюріївська, 20, м. Вишневе Києво-Святошинський р-н Київська обл., та статутний капітал ТОВ «Черемшина 2012» шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» нежитлової будівлі гуртожитку № 2 загальною площею 5811,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 27.07.2017 на XXII сесії Вишневої міської ради VII скликання прийнято рішення № 1-01/ХХII7-7 «Про скасування рішення Виконавчого комітету Вишневої міської ради від 30.07.2007 року № 68/15 «Про оформлення права колективної власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_4». 12.10.2017 на XXVI сесії Вишневої міської ради VII скликання прийнято рішення № 1-01/ХХVІ-2 «Про скасування рішення Виконавчого комітету Вишневої міської ради від 28.03.2002 року № 22/37 «Про реєстрацію гуртожитків КЖКП «Агропромбудіндустрія». Ухвалою Господарського суду Київської області від 19.02.2018 відкрито провадження у справі № 911/152/18 за позовом Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області до ТОВ «Конвалія 2012», ТОВ «Мальва 2012», ТОВ «Черемшина 2012» про зобов`язання передати гуртожитки до комунальної власності територіальної громади. Серед витребуваних у зазначеній справі гуртожитків були й гуртожитки, що є предметом спору у справі № 911/121/22, що розглядається. Основним правовим підґрунтям для позову у справі № 911/152/18 була норма статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній на момент розгляду справи № 911/152/18), за змістом якої гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону в один із таких способів: 1) на безкомпенсаційній основі всі гуртожитки передаються: а) за згодою власника гуртожитку - за його рішенням; б) без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду. Рішенням Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.06.2021, позов задоволено повністю; зобов`язано відповідачів передати до комунальної власності територіальної громади міста Вишневе в особі Вишневої міськради за актами приймання-передачі гуртожитки, що знаходяться за адресами: вул. Освіти (Червоноармійська), 5 у м. Вишневе Київської обл.; вул. Святоюріївська, 20 у м. Вишневе Київської обл.; АДРЕСА_4 у м. Вишневе Київської обл. Постановою Верховного Суду від 18.08.2021 у справі № 911/152/18 постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.06.2021 та рішення Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18 залишено без змін. У подальшому ТОВ «Конвалія-2012» та ТОВ «Черемшина-2012» передали спірне майно до статутного капіталу ТОВ «Журавлинка Плюс», зокрема, оформлено перехід права власності на спірні гуртожитки: від ТОВ «Конвалія 2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток, який є об`єктом житлової нерухомості, загальною площею 4089 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу відповідача від 23.11.2020 № 1311, № 1312 та протоколу загальних зборів від 23.11.2020 № 2; а також від ТОВ «Черемшина 2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс» на гуртожиток, який є об`єктом житлової нерухомості, загальною площею 6573,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ «Журавлинка Плюс» від 17.11.2020 № 1281, № 1282 та протоколу загальних зборів від 17.11.2020 № 1. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 20.10.2021 № 7-р(II)/2021 підпункт «б» пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). У зв`язку із визнанням неконституційною норми статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній на момент розгляду справи № 911/152/18), відповідно до якої гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду, Верховний Суд постановою від 16.12.2022 скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022, рішення Господарського суду Київської області від 17.03.2020 у справі № 911/152/18 та ухвалив нове рішення, яким відмовив у позові Вишневій міській раді. У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради про витребування на користь Вишневої міської територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» будівель гуртожитків і скасування рішень про державну реєстрацію права, обґрунтував вимоги обставинами будівництва цих гуртожитків за рахунок державних коштів, належності їх до державної власності, незаконного набуття спірного майна на кожному етапі оформлення права власності, у тому числі ТОВ «Журавлинка Плюс» як останнім набувачем цього майна. Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив, оскільки вважав заявлені позовні вимоги обґрунтованими. У поданій касаційній скарзі ТОВ «Журавлинка Плюс» послалося, зокрема, на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано: - положення частини 1 статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) і не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у пункті 15 постанови від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у пункті 15 постанови від 17.04.2018 у справі № 924/872/16; - положення статей 1, 2, 3, 5, 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», статей 4, 5, 15 Житлового кодексу України (далі - ЖК) у поєднанні з категоріями «права очікування» та «титульного володіння», щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду; - положення частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК і не враховано правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 7.10, 7.11, 7.12, 7.16, 7.18, 7.19 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, у пункті 68 постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у пунктах 38, 39 постанови від 17.10.2018 у справі № 362/44/17; - порушено положення частин 3, 4 статті 53 ГПК, частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, пунктах 37, 54 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18; - порушено положення частини 4 статті 75 ГПК та не враховано правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 11.12.2019 у справі № 320/4938/15-ц, пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого. Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК). Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права. Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2). Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК). З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. За змістом частин 1, 2 статті 5 ГПК, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту. У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Вишневої міської ради як представницького органу, який діє від імені та в інтересах територіальної громади м. Вишневе, та обрав такий спосіб захисту порушеного права як витребування майна (приміщень гуртожитків) з незаконного володіння відповідача на користь Вишневої міської територіальної громади. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК). Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Стаття 388 ЦК містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19). Водночас особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). Недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна (стаття 400 ЦК). Спір у справі, що розглядається, виник у зв`язку з порушенням права територіальної громади м. Вишневе щодо приміщень гуртожитків, яке відповідно до заявлених прокурором в інтересах держави позовних вимог підлягає захисту шляхом витребування на користь територіальної громади м. Вишневе в особі Вишневої міської ради приміщень гуртожитків, право власності на які зареєстровано за відповідачем. Державний житловий фонд, у тому числі жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Відповідно до законодавства України будинки відомчого житлового фонду в містах і селищах міського типу підлягають поступовій передачі до відання місцевих рад у порядку і в строки, що визначаються Кабінетом Міністрів України (статті 4, 5 ЖК). Правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону, регулює Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, що є об`єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників), Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей) (частини 3 статті 1 зазначеного Закону). Натомість дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб) (частина 4 статті 1 зазначеного Закону). Отже, у розумінні наведених положень усі гуртожитки, які є об`єктами права державної та комунальної власності, мають бути передані у власність територіальних громад, за винятком тих, які перебувають у віданні чи в оперативному управлінні окремих відомств (казенних установ), та які побудовані або придбані за радянських часів (до 01.12.1991) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти. Забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» здійснюється з дотриманням підходів, за якими, зокрема, всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад у порядку, визначеному законом (стаття 3 зазначеного Закону). Відповідно до пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (у редакції, чинній 09.10.2012 - на момент відчуження спірних гуртожитків від КЖКП «Агропромбудіндустрія» до ТОВ «Конвалія-2012» і ТОВ «Черемшина-2012») з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх виселення із займаних жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, які будувалися за державні кошти, установлено мораторій на відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад) гуртожитків, які перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності, або увійшли до статутних фондів акціонерних чи колективних підприємств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, протягом строку реалізації державної програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад, але не менше шести років з дня опублікування цього Закону. Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як цілісних майнових комплексів або їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна на користь фізичних чи юридичних осіб. У подальшому до пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» було внесено зміни, відповідно до яких (як у редакції на момент відчуження спірних гуртожитків від ТОВ «Конвалія-2012» та ТОВ «Черемшина-2012» до ТОВ «Журавлинка Плюс», так і у чинній редакції) з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), з дня опублікування цього Закону до завершення виконання Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як об`єктів нерухомого майна, житлових комплексів та/або їх частин, їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна, а також відповідних земельних ділянок та їх прибудинкових територій на користь фізичних чи юридичних осіб приватного права. Органам місцевого самоврядування під час дії зазначеного мораторію доручено вжити заходів до видачі власниками гуртожитків ордерів усім мешканцям гуртожитків, яких на визначених цим Законом правових підставах було вселено в гуртожиток і які фактично проживають у гуртожитку більше п`яти років, які не отримали ордери (або у яких ордери було вилучено) з незалежних від них причин. При вирішенні питання щодо правового статусу спірного майна та наявності підстав для його витребування на користь територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування суди першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки поданих сторонами доказів, наявних у матеріалах справи, встановили такі обставини: - спірні гуртожитки були збудовані Трестом «Полессксельстрой» та перебували на балансі ЖКО Треста «Полессксельстрой» Міністерства сільського будівництва УРСР, який належав до державної форми власності, а своє фінансування отримував з державних фондів; - Трест «Полессксельстрой» здійснював будівництво житлового фонду, освітнього, виробничого та іншого будівництва, що відповідає нормам законодавства, зокрема, стосовно того, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягає приватизації, не могли бути включені спірні гуртожитки, оскільки останні не виконують виробничих функцій та не входять до завершеного циклу виробництва; - відповідно до наказу Київського обласного кооперативно-державного об`єднання «Київоблагробуд» від 24.03.1986 № 31 здійснено передачу житлово-комунального відділу як відособленого підрозділу з правом юридичної особи, у складі майна якої знаходилися й спірні гуртожитки, з балансу Тресту «Полессксельстрой» на баланс Тресту «Агропромбудіндустрія», який був наділений правами юридичної особи, самостійним балансом, основними та оборотними коштами, а в подальшому здійснив технічну інвентаризацію спірних гуртожитків; - Трест «Агропромбудіндустрія» відповідно до наказу об`єднання «Київоблагробуд» від 18.02.1991 № 12 (про ліквідацію Тресту) видав наказ від 21.02.1991 № 05-к, згідно з яким майно ліквідованого тресту передано новоутвореному ООКП «Агропромбудіндустрія»; - у складі ООКП «Агропромбудіндустрія» (наказ від 25.04.1991 № 1) створено житлово-комунальний відділ без статусу юридичної особи, який згідно з наказом ООКП «Агропромбудіндустрія» від 18.10.1994 № 27 ліквідований, а на його базі створено Колективне житлово-комунальне підприємство (КЖКП) «Агропромбудіндустрія»; - 14.01.1995 на підставі договору № 1 між ООКП «Агропромбудіндустрія» та КЖКП «Агропромбудіндустрія» останнє придбало майно, до якого, як частина оплатно переданого цілісного майнового комплексу, увійшли в тому числі спірні гуртожитки; - договір від 14.01.1995 № 1 визнано недійсним у судовому порядку рішенням Арбітражного суду міста Києва від 11.01.1996 у справі № 11/137, залишеним без змін постановою про перевірку рішення в порядку нагляду Арбітражного суду міста Києва від 06.05.1996, оскільки цей договір укладено з порушенням законодавства і встановленого порядку щодо відчуження державного майна; - у сукупності з обставинами визнання договору від 14.05.1995 № 1 (за яким спірні гуртожитки перейшли до КЖКП «Агропромбудіндустрія») недійсним та встановленим у справах № 11/137 та № 1/145 фактом того, що спірне майно є державною власністю, спірні гуртожитки залишились у державній власності, тому оформлення за КЖКП «Агропромбудіндустрія» права власності на спірні гуртожитки у 2007 році на підставі рішення виконавчого комітету, яке було скасовано рішенням Вишневої міської ради, суперечило нормам чинного на той час законодавства; - оскільки спірні гуртожитки були побудовані за державні кошти, є державною власністю та належали Корпорації «Украгропромбуд» на праві повного господарського відання, то відповідно до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» підлягали передачі у власність територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування; - наразі Корпорації «Украгропромбуд» як суб`єкта управління державною власністю не існує, а документи, які б підтверджували перехід спірних гуртожитків у відання інших державних підприємств, установ, відомств чи міністерств у матеріалах справи відсутні, проте спірні гуртожитки не вийшли з державної власності та за своїм статусом залишилися державним житловим фондом; - законодавством не передбачено залишення, переходу чи набуття права власності на спірні гуртожитки будь-якими суб`єктами, окрім як територіальною громадою в особі Вишневої міської ради, тобто, законодавством України вже обумовлено безальтернативний перехід права власності на спірні гуртожитки саме до позивача; - КЖКП «Агропромбудіндустрія» незаконно заволоділо спірними гуртожитками, а в подальшому - ТОВ «Конвалія 2012», ТОВ «Черемшина 2012» та ТОВ «Журавлинка Плюс», зокрема, відповідно до протоколу загальних зборів засновників КЖКП «Агропромбудіндустрія» від 09.10.2012 створило ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012», статутний капітал яких було сформовано шляхом відокремлення від КЖКП «Агропромбудіндустрія» спірних будівель гуртожитків, які (ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012») у свою чергу в листопаді 2020 року на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу та протоколу загальних зборів оформили перехід права власності на спірні гуртожитки до ТОВ «Журавлинка Плюс», при цьому будь-яких обставин отримання цими особами спірного майна за плату, у тому числі відповідачем, судами встановлено не було; - фактичне відчуження спірних гуртожитків 09.10.2012 від КЖКП «Агропромбудіндустрія» до ТОВ «Конвалія 2012» і ТОВ «Черемшина 2012» та подальше (23.11.2020) відчуження останніми спірного майна ТОВ «Журавлинка Плюс» здійснено з порушенням норм законодавства, у тому числі положень пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», згідно з якими введено мораторій на відчуження у будь-який спосіб на користь фізичних чи юридичних осіб гуртожитків, які будувалися за державні кошти, до яких, за встановлених у справі обставин, належать і спірні гуртожитки. З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши факт незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння відповідачем майном, право на яке належить територіальній громаді в особі органу місцевого самоврядування, дійшли обґрунтованого висновку про доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку обставин, що свідчать про наявність правових підстав для витребування на користь Вишневої міської територіальної громади в особі Вишневої міської ради з незаконного володіння ТОВ «Журавлинка Плюс» спірних будівель гуртожитків та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ «Журавлинка Плюс» на спірне майно. Водночас ТОВ «Журавлинка Плюс» у порядку статті 267 ЦК заявило про застосування позовної давності. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007). ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Тобто застосування позовної давності має легітимну мету. Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК). Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК). Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5). Разом із тим у статті 264 ЦК урегульовано питання переривання перебігу позовної давності, відповідно до якої перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина 1). Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина 2). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина 3). Суди попередніх інстанцій установили, що позовна даність за вимогами прокурора в особі органу місцевого самоврядування у справі, що розглядається, не пропущена, оскільки переривалася у зв`язку з поданням позову у справі № 911/152/18, у якій судами попередній інстанцій обставин пропуску позовної давності встановлено не було, а у подальшому під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК відповідно до пункту 12 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК було продовжено на строк дії такого карантину, який було встановлено на всій території України з 12.03.2020 та відмінено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження. ТОВ «Журавлинка Плюс» у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувало тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК і не враховано правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 7.10, 7.11, 7.12, 7.16, 7.18, 7.19 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (позов про витребування земельної ділянки), у пункті 68 постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (позов про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки), у пунктах 38, 39 постанови від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (позов про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння). Так, у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду міститься висновок, який узагальнено зводиться до того, що: - і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах; - позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві; - на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду у застосуванні частини 1 статті 257, частини 1 статті 261, частини 2 статті 264, частини 4 статті 267 ЦК, оскільки скаржник посилається на загальні висновки щодо початку перебігу позовної давності, переривання позовної давності тощо. Проте висновки суд судів першої та апеляційної інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях, не тільки не суперечать таким висновкам Великої Палати Верховного Суду, а і було враховано цими судами при вирішенні позову, про що зазначено вище. Водночас у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів установлено обставини, за якими позовна давність за вимогами прокурора в інтересах держави в особі Вишневої міської ради про витребування майна переривалася у зв`язку з поданням у межах строку позовної давності позову у справі № 911/152/18, при цьому з огляду на конкретні встановлені обставини у справі № 911/121/22 про порушення відповідного права позивачу стало відомо саме в зв`язку з обставинами перегляду рішення суду у справі № 911/152/18 за виключними обставинами, оскільки до цього часу позивач не вважав таке право порушеним. Отже, строк звернення до суду з відповідною позовною вимогою позивачем пропущено не було, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відповідно до частини 4 статті 267 ЦК. Таким чином, Верховний Суд зазначає, що наведені судами попередніх інстанцій мотиви та висновки щодо відсутності підстав для застосування позовної давності до вимог позивача у справі № 911/121/22, а також висновки щодо ненаведення відповідачем достатніх аргументів на підтвердження своїх заперечень, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Водночас, необхідно зауважити, що обчислення позовної давності для звернення позивача з певним позовом у кожній з наведених скаржником у касаційній скарзі справ визначався з урахуванням конкретних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що зумовило прийняття судом відповідного рішення. Також в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положення частини 1 статті 387 ЦК, за змістом якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, і не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у пункті 15 постанови від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у пункті 15 постанови від 17.04.2018 у справі № 924/872/16. Так, у справі № 910/13841/17 Верховний Суд постановою від 01.11.2018 залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, якими задоволено позов про витребування на користь позивача майна з незаконного володіння відповідача, та мотивував таке рішення встановленими судами попередніх інстанцій обставинами доведення права власності позивача на витребуване майно, що безпідставно перебуває у відповідача та утримується ним, та наявність у зв`язку із цим підстав для задоволення позовних вимог відповідно до статей 15, 317, 319, 328, 331, 332, 387, 837, 861 ЦК. У справі № 924/872/16 Верховний Суд постановою від 17.04.2018 залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, якими задоволено позов про визнання недійсним договору суборенди та зобов`язано відповідача звільнити приміщення, що знаходиться на першому поверсі головного корпусу лікарні. Виходячи з приписів статей 203, 215 ЦК, суд касаційної інстанції погодився із правомірним та обґрунтованим висновком судів попередніх інстанцій, що договір суборенди спірного приміщення, укладений між відповідачем та третьою особою, суперечить нормам чинного законодавства, зокрема статті 774 ЦК, оскільки укладений з боку орендодавця особою, яка не мала на це права, а тому підлягає визнанню недійсним. Визнання недійсним договору суборенди свідчить про відсутність у відповідача підстав для користування спірним приміщенням згідно зі статтею 759 ЦК та про наявність підстав для задоволення вимог позивача згідно зі статтею 387 ЦК про звільнення відповідачем спірного приміщення. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень частини 1 статті 387 ЦК та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17.04.2018 у справі № 924/872/16, від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, у застосуванні частини 1 статті 387 ЦК, оскільки у наведених скаржником справах суди ухвалили відповідні рішення в залежності від предмета і підстав позову, встановлених обставин наявності порушеного права позивача та можливості його поновлення/захисту в обраний спосіб. Аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 911/121/22, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними. Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій частини 4 статті 75 ГПК та не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 11.12.2019 у справі № 320/4938/15-ц (позов про стягнення заборгованості за кредитним договором), пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (позов про стягнення безпідставно одержаних коштів), суд касаційної інстанції відхиляє як безпідставні, оскільки з огляду на предмет позову (витребування майна з чужого незаконного володіння) у справі, що розглядається, вочевидь свідчить про неподібність спірних правовідносин у зазначених справах, тому, висновки у цих постановах є нерелевантними до правовідносин, які виникли між учасниками у цій справі. При цьому необхідно зазначити, що суди попередніх інстанцій правомірно врахували при вирішенні спору у справі, що розглядається, обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 11/137, оскільки такі обставини стосуються безпосередньо спірного майна (його правового статусу та приналежності), а також особи (КЖКП «Агропромбудіндустрія»), яка розпорядилася цим майном на користь ТОВ «Конвалія 2012» та ТОВ «Черемшина 2012», які в свою чергу оформили перехід права власності на спірні гуртожитки до ТОВ «Журавлинка Плюс». Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень частин 3, 4 статті 53 ГПК, частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та не врахування правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, пунктах 37, 54 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, щодо необхідності доведення підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, також не знайшли свого підтвердження з огляду на таке. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено правовий висновок, за змістом якого відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. У справі, що розглядається, судом апеляційної інстанції при перевірці аналогічних доводів відповідача щодо доведення підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, установлено, що на виконання положень статті 53 ГПК та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне здійснення захисту інтересів держави Вишневою міською радою, яка, за наявності підстав та відповідних повноважень не вжила заходів до захисту інтересів держави у спірних правовідносинах шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Так, за встановлених судами обставин, прокурор повідомив позивача про виявлені порушення, однак, позивач не вчинив дій, спрямованих на захист інтересів держави. Таку поведінку позивача було оцінено прокурором як бездіяльність уповноваженого органу. Підстави для представництва інтересів держави в суді прокурор обґрунтував їх порушенням у законному та ефективному використанні державного житлового фонду, що перебуває у віданні місцевої ради, для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування та задоволення житлових інтересів мешканців гуртожитку, які належать до відповідної територіальної громади. З огляду на обставини повідомлення прокурором у встановленому законом порядку орган місцевого самоврядування щодо здійснення представництва інтересів держави у суді в особі відповідного органу разом з доказами надіслання такого повідомлення, наявними у матеріалах справи, обґрунтування прокурором обставин бездіяльності уповноваженого органу, у сукупності з обставинами відсутності заперечень позивача щодо поданого прокурором позову, як і щодо здійснення у суді представництва інтересів держави в особі позивача, підтримання позивачем зазначеного позову в процесі розгляду цієї справи у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а відтак і відсутність підстав для залишення позову прокурора без розгляду. Такі висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18. За таких обставин підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи. За змістом касаційної скарги ТОВ «Журавлинка Плюс», підставою оскарження судових рішень у справі № 911/121/22 є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК. Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися. У касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 1, 2, 3, 5, 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», статей 4, 5, 15 ЖК у поєднанні з категоріями «права очікування» та «титульного володіння», щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Суди попередніх інстанцій, надавши оцінку поданим сторонами доказам, з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, у тому числі положень зазначених скаржником норм права, установили, що спірне майно побудовано за державні кошти, є державною власністю та незалежно від кількості передачі цього майна за відповідними документами не вийшло з державної власності та за своїм статусом залишилося державним житловим фондом; законодавством не передбачено залишення, переходу чи набуття права власності саме на таке майно (спірні гуртожитки) будь-якими суб`єктами, окрім як органом місцевого самоврядування - представницьким органом територіальної громади, отже, позивач є особою, в якій майно має перебувати у володінні за законом і яка наділена повноваженнями, у тому числі вживати заходів для управління цим майном. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає необхідне зауважити, що касаційна скарга ТОВ «Журавлинка Плюс» загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно відповідачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди попередніх інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК. Отже, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування зазначених скаржником норм права у контексті спірних правовідносин немає. Суд касаційної інстанції відхиляє доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні спору статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, втручання у мирне володіння відповідачем майном (гуртожитками) ґрунтується на законі, з дотриманням принципу пропорційності такого вручання, оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено обставин оплатного набуття відповідачем спірного майна, з урахуванням суспільного інтересу, зокрема, для забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців спірних гуртожитків відповідної територіальної громади, що є дотриманням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника. Водночас необхідно зазначити, що ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено законності набуття відповідачем спірного майна. Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них. Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо надання оцінки поданим відповідачем доказам і запереченням проти позову Верховний Суд вважає формальними, адже в оскаржуваних судових рішеннях відповідачу було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах. Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлинка Плюс» залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2023 у справі № 911/121/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.С. Берднік Судді: В.А. Зуєв І.С. Міщенко Джерело: ЄДРСР 118164480
  6. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у справі № 304/1035/20 (провадження № 13-58кс23) за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 березня 2021 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року. Вироком, залишеним без зміни апеляційним судом, суд першої інстанції засудив ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років за вчинення умисного вбивства ОСОБА_5 за обставин, установлених судом та детально наведених у зазначеному судовому рішенні. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 просив скасувати вирок та ухвалу апеляційного суду з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд справи у суді першої інстанції. Як на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність засуджений покликався на помилковість кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 115 КК, заперечуючи спрямованість умислу на вбивство та стверджуючи про заподіяння ОСОБА_5 смерті через необережність. Не погоджувався з оцінкою у вироку показань потерпілої ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . ОСОБА_4 як на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону посилався на недотримання судом першої інстанції вимог ст. 367 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК), що знайшло свій прояв у постановленні суддею ухвал в інших справах під час перебування у нарадчій кімнаті. Зазначав у скарзі також про порушення правової процедури проведення, документування та використання результатів процесуальних дій, у ході яких одержано докази обвинувачення, що спричиняє їх недопустимість. ОСОБА_4 вважав істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону нездійснення апеляційним судом перевірки доводів, викладених захисником ОСОБА_9 у змінах до апеляційної скарги свого підзахисного. У касаційній скарзі ОСОБА_4 не погоджувався з висновком колегії суддів про те, що захисник не має процесуального права вносити відповідні зміни до апеляційної скарги обвинуваченого. На обґрунтування цього ОСОБА_4 зазначав, що захисник відповідно до приписів ч. 4 ст. 46 КПК, користуючись процесуальними правами обвинуваченого, захист якого він здійснює, вправі змінити апеляційну скаргу підзахисного. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - колегія суддів, Суд, Касаційний кримінальний суд) ухвалою від 18 липня 2023 року передав матеріали кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстав, передбачених частинами 4 і 5 ст. 434-1 КПК. Як виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів окреслила таке питання, чи може захисник (представник) доповнювати та/або змінювати апеляційну скаргу, раніше подану особою, захист якої він здійснює. Касаційний кримінальний суд наголосив, що у разі якщо апеляційний суд правильно не прийняв до розгляду зміни, подані захисником до апеляційної скарги обвинуваченого у цій справі, то постає питання про межі касаційного перегляду, оскільки правила ст. 424 КПК у взаємозв`язку зі статтями 22, 26, 404 цього Кодексу не надають Касаційному кримінальному суду повноваження розглядати питання, які не було розглянуто судами першої та апеляційної інстанцій, якщо сторона мала можливість їх поставити і не поставила перед відповідними судами в належний час та спосіб. Суд не погоджувався з висновком про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к, та запропонував від нього відступити, вважаючи, що касаційний суд не вправі вирішувати питання, які не ставилися сторонами перед судом апеляційної інстанції, з огляду на приписи ст. 424 КПК щодо можливості касаційного оскарження судових рішень виключно після їх перегляду в апеляційному порядку. Велика Палата ухвалою від 6 вересня 2023 року прийняла до розгляду це кримінальне провадження з підстав доцільності тлумачення норм процесуального права, зазначивши: «Чи може захисник доповнювати та/або змінювати апеляційну скаргу, раніше подану особою, захист якої він забезпечує», а також вирішення питання про доцільність відступу від висновку, раніше викладеного в постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року (справа № 523/6472/14-к). Постановою від 24 квітня 2024 року Велика Палата касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 задовольнила частково, ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року стосовно ОСОБА_4 скасувала і признала новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Мотиви висловлення окремої думки Автори окремої думки погоджуються з правовим висновком, який сформулювала Велика Палата в порядку розв`язання виключної правової проблеми, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики, про те, що: «У розумінні ч. 3 ст. 403 КПК «особою, яка подала апеляційну скаргу» є лише учасник судового провадження, який реалізував право на апеляційне оскарження від свого імені. Право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого належить виключно суб`єкту її подання, тобто обвинуваченому». Підтримуємо також рішення Великої Палати про відсутність підстав для відступу від правових висновків, викладених у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к, щодо меж перегляду судових рішень судом касаційної інстанції. Водночас, не погоджуємося з рішенням Великої Палати про часткове задоволення касаційної скарги засудженого, скасування ухвали апеляційного суду стосовно ОСОБА_4 і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції з огляду на таке. Так, обґрунтовуючи рішення про скасування ухвали суду апеляційної інстанції, Велика Палата зазначила, що апеляційний суд, який протягом тривалого часу не вжив жодних розумних і достатніх дій для того, щоб створити необхідні умови для реалізації стороною захисту її процесуальних прав, діяв усупереч правилам ч. 6 ст. 22 КПК, сталій судовій практиці апеляційних судів, а також практиці Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Усупереч своєму рішенню про неприйняття змін захисника до апеляційної скарги обвинуваченого апеляційний суд все ж зробив висновок про необґрунтованість частини цих доводів, втім на порушення вимог ст. 419 КПК не навів в ухвалі узагальнених доводів захисника під час апеляційного розгляду, мотивів, з яких суд виходив при її постановленні, і приписів закону, якими він керувався. Вважаємо, що зазначені порушення процесуального закону, на які Велика Палата звернула увагу, не є в розумінні ст. 412 КПК безумовними підставами для скасування ухвали суду апеляційної інстанції. Судові рішення, які постановляє суд, мають відповідати спеціальним нормам. Перша з цих вимог - це переконливість вироку або ухвали. Будь-яке рішення суду має бути переконливим, створювати у громадській думці впевненість у його безумовній правильності та справедливості. Аналіз норм ч. 3 ст. 26, статей 404, 433, 438 КПК дає підстави вважати, що у суді вищої інстанції скасуванню підлягають незаконні (немотивовані, необґрунтовані) судові рішення. Законне, належно мотивоване і обґрунтоване рішення апеляційного суду, внесене в межах доводів апеляційних скарг, не повинно бути скасованим. Підстави для скасування або зміни судових рішень під час розгляду справи в суді касаційної інстанції викладено в ч. 1 ст. 438 КПК, і згідно з ч. 2 наведеної статті при вирішенні питання про їх наявність суд має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. За змістом матеріалів провадження суд першої інстанції, з яким правильно погодився апеляційний суд, відповідно до приписів ст. 370 КПК мотивував обвинувальний вирок належними, допустимими та достовірними доказами, які розглянуто в судовому засіданні й оцінено у сукупності з погляду достатності та взаємозв`язку згідно зі ст. 94 КПК. Виконуючи завдання кримінального провадження, місцевий суд з`ясував передбачені ст. 91 КПК обставини, ретельно перевірив показання ОСОБА_4 , в яких він підтверджував факт спричинення своєму тестю смертельного тілесного ушкодження, проте заперечував намір позбавляти його життя і аргументовано їх спростував, навів у вироку переконливі мотиви ухваленого рішення. Суд належно обґрунтував своє рішення про винуватість ОСОБА_4 в умисному вбивстві ОСОБА_5 . Такий висновок суд зробив, зокрема, на підставі аналізу показань у судовому засіданні потерпілої ОСОБА_6 , які узгоджувалися з показаннями малолітніх свідків - безпосередніх очевидців події ОСОБА_8 і ОСОБА_7 , підтверджувалися показаннями свідка ОСОБА_10 , а також даними висновків судово-медичної експертизи № 195 від 09 червня 2020 року, судової молекулярно-генетичної експертизи № СЕ/109/12/2-223 від 5 серпня 2020 року, протоколами огляду місця події, пред`явлення речей для впізнання та іншими доказами, зміст яких докладно відображено у вироку. Співставивши докази в взаємозв`язку, місцевий суд умотивовано визнав, що показання учасників судового процесу, як і дані протоколів слідчих дій та експертних висновків, на підставі ст. 84 КПК є процесуальними джерелами доказів, і правомірно поклав їх в основу вироку. З огляду на наведену сукупність доказів місцевий суд установив усі обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, і відповідно до цих обставин діяння ОСОБА_4 обґрунтовано отримали юридично-правову оцінку за ч. 1 ст. 115 КК. Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення, дотрималися вимог кримінального процесуального закону. Суд першої інстанції під час постановлення вироку не порушив таємниці нарадчої кімнати з огляду на таке. За змістом ст. 367 КПК під час ухвалення вироку ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням нічного часу. Під час перерви судді не можуть спілкуватися з особами, які брали участь у кримінальному провадженні. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій кімнаті. З урахуванням наведених приписів КПК нарада суду відбувається у нарадчій кімнаті, тобто ізольованому приміщенні, доступ до якої інших осіб, крім суддів, які входять до складу колегії у зазначеному кримінальному провадженні, - відсутній; судді зобов`язані ухвалювати рішення виключно на підставі внутрішнього переконання, що сформувалося у ході судового розгляду, і власних правових знань; під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті окрім складу суду (судді), який здійснює судовий розгляд; неприпустимим є контакт з суддями (суддею), які перебувають у нарадчій кімнаті, у тому числі телефоном чи з використанням інших засобів зв`язку стосовно справи, що розглядається; заборонено розголошувати відомості про те, що відбувається в нарадчій кімнаті, включаючи обговорення фактичних обставин кримінального провадження, хід обговорення, судження суддів, їх позиції, результат голосування; неприпустимість будь-якого впливу ззовні на процес ухвалення судового рішення; судді (суддя) не мають права консультуватися з будь-ким з приводу розгляду кримінального провадження; під час перерви судді (суддя) не можуть спілкуватися з особами, які брали участь у кримінальному провадженні, та не вправі обговорювати матеріали цього провадження; судді (суддя) зобов`язані бути зосередженими на обставинах того кримінального провадження, для вирішення якого і ухвалення судового рішення видалилися до нарадчої кімнати. За змістом доводів касаційної скарги 15 березня 2021 року суддя постановила ухвали: у справі № 304/149/21 (провадження № 2-а/304/3/2021) - про прийняття заяви до розгляду та відкриття провадження в адміністративній справі; у справі № 304/260/21 (провадження № 2/304/199/2021) - про передання цивільної справи за підсудністю. Проте, з матеріалів судового провадження і журналу судового засідання видно, що о 9:48 15 березня 2021 року після проголошення останнього слова обвинуваченого суд вийшов до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, в якій перебував до 15:30 17 березня 2021 року. З відповіді Державного підприємства «Інформаційні судові системи» № 1101/7/09- 30-23 від 12 квітня 2023 року електронні примірники судових рішень від 15 березня 2021 року у справах № 304/260/21, № 304/149/21 підписано кваліфікованим електронним підписом о 10:16 15 березня 2021 року і встановлено ознаку відправлення до Єдиного державного реєстру судових рішень. Вирішення таких процедурних питань не потребувало призначення судового засідання і стосувалося підготовки справи до розгляду та її передачі на розгляд іншому суду. Також о 10:14 15 березня 2021 року підписано кваліфікованим електронним підписом електронний примірник судового рішення від 05 березня 2021 року у справі №304/20/21 та встановлено ознаку відправлення до Єдиного державного реєстру судових рішень. Це свідчить про те, що суддя ухвалила це рішення у відкритому підготовчому судовому засіданні до виходу у нарадчу кімнату. Наведені обставини не доводять можливе порушення встановлених ст. 367 КПК заборон, зокрема перебування у нарадчій кімнаті інших осіб чи спілкування судді у цей час з учасниками кримінального провадження, тому не ставлять під сумнів незалежність та неупередженість судді і не призвели до ухвалення незаконного й необґрунтованого вироку. Отже, ці обставини відповідно до встановлених ст. 412 КПК критеріїв не можуть бути підставами для скасування судового рішення. Щодо допущених судом апеляційної інстанції порушень приписів ч. 6 ст. 22 КПК, на які як на підставу скасування ухвали апеляційного суду стосовно ОСОБА_4 вказала у постанові Велика Палата, зазначаємо таке. Як випливає з матеріалів цього кримінального провадження, апеляційний суд в ухвалі від 8 листопада 2022 року, пославшись на ч. 3 ст. 403 КПК, не прийняв змін до апеляційної скарги ОСОБА_4 , поданих його захисником. На наше переконання, застосована цим судом норма процесуального закону не була «непередбачуваною» для захисника. У цьому провадженні у захисника було достатньо дієвих механізмів захисту: він міг знайомитися з матеріалами провадження, спілкуватися зі своїм підзахисним, надавати йому юридичну допомогу, готуючи документи процесуального характеру, але дотримуватися процесу, спонукати підзахисного виконувати вимоги процесу і доповнення подавати за підписом та від імені підзахисного, що не лише не заборонено КПК, а й узгоджується із статтями 19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Вчинення стороною захисту дій, які не передбачені КПК (внесення змін до скарги обвинуваченого), покладало на суд лише один обов`язок - надати оцінку таким діям. Що суд і зробив, не прийнявши зміни до розгляду. Вважаємо, що у цьому кримінальному провадженні апеляційний суд не допустив таких порушень вимог КПК, які б з огляду на встановлені ст. 412 КПК критерії були б безумовними підставами для скасування ухвали, постановленої за результатами апеляційного розгляду. Одним із елементів законності як загальної засади кримінального провадження є обов`язкове застосування кримінального процесуального законодавства України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, міжнародна судова установа). За позицією міжнародної судової установи, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду(рішення ЄСПЛ «Пономарьов проти України», заява № 3236/03). Суд вищого рівня повинен виходити з міркувань не лише формальної якості вироку та ухвали, а і наслідків, які може потягнути їх скасування або залишення в силі з точки зору реалізації прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, дотримання принципів стабільності, остаточності судових рішень і розумних строків кримінального провадження. Скасування правильних по суті вироку та/або ухвали і призначення нового розгляду кримінального провадження з огляду лише на окремі процесуальні помилки (якщо вони є), які не є істотними, призведе до надмірного затягування судового провадження, невиправдано тривалого перебування обвинуваченого у стані правової невизначеності й може зашкодити ефективному та своєчасному захисту прав потерпілих, порушених унаслідок вчинення злочину. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 Джерело: ЄДРСР 119045335
  7. Велика палата зазначила: 41. Разом із тим, на переконання Великої Палати, відсутність у захисника процесуальних повноважень змінити та/або доповнити апеляційну скаргу, подану обвинуваченим, не буде створювати перешкод у реалізації права особи на захист. Адже навіть за умови наявності суттєвих недоліків апеляційної скарги, раніше поданої обвинуваченим чи іншим захисником, процесуальні інструменти здійснення адвокатом ефективного захисту на відповідній стадії процесу не вичерпуються особистим внесенням до такої скарги змін та/або доповнень. 42. Зокрема, захисник не позбавлений можливості: надати кваліфіковану юридичну допомогу у підготовці змін чи доповнень до скарги підзахисного, які останній вправі внести особисто; звернутися до апеляційного суду із власною скаргою; висловити у судовому засіданні позицію щодо раніше поданої скарги, навести додаткові доводи й аргументи, які суд має перевірити в межах повноважень, наданих законом. 43. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата дійшла висновку, що у розумінні ч. 3 ст. 403 КПК «особою, яка подала апеляційну скаргу» є лише учасник судового провадження, який реалізував право на апеляційне оскарження від свого імені. Право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого, належить виключно суб`єкту її подання, тобто обвинуваченому. 64. Велика Палата звертає увагу, що згідно із ч. 2 ст. 433 КПК касаційний суд вправі вийти за межі касаційних вимог у бік покращення правового становища засудженого, а якщо задоволення касаційної скарги дає підстави прийняти рішення на користь особи, в чиїх інтересах скарги взагалі не подано, - зобов`язаний прийняти таке рішення. 65. Таким чином, позбавлення суду можливості вирішувати питання, поставлені перед ним у касаційних скаргах, лише через те, що вони не розглядалися апеляційним судом, суперечило б засаді верховенства права і закріпленим у ст. 2 КПК завданням кримінального провадження.
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 24квітня 2024 року м. Київ справа № 304/1035/20 провадження № 13-58кс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_20 , засудженого ОСОБА_21 (у режимі відеоконференції), захисників ОСОБА_22 , ОСОБА_23 (у режимі відеоконференції), прокурора ОСОБА_24 , представника потерпілих ОСОБА_25 (у режимі відеоконференції), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_21 на вирок Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 березня 2021 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020070130000201 і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені фактичні обставини 1. За вироком Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 березня 2021 року, залишеним без зміни 08 листопада 2022 року Закарпатським апеляційним судом, було засуджено: ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Бауска Латвійської Республіки,громадянина України, зареєстрованого в АДРЕСА_1 , раніше не судимого, за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. У строк призначеного покарання зараховано термін попереднього ув`язнення на підставі ч. 5 ст. 72 КК. 2. Вирішено цивільні позови потерпілих, питання про процесуальні витрати і речові докази. 3. Згідно з вироком, 06 травня 2020 року близько 13.16 год ОСОБА_21 у будинку батька своєї дружини - ОСОБА_26 , на АДРЕСА_2 , умисно, з метою позбавлення життя, на ґрунті неприязних стосунків, завдав потерпілому ОСОБА_26 , який сидів на ліжку, один удар ножем у груди, зліва. Цими діями ОСОБА_21 заподіяв ОСОБА_26 тяжке тілесне ушкодження від якого останній помер на місці події. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала 4. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_21 просить скасувати вирок та ухвалу апеляційного суду з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. 5. При цьому, як на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність засуджений посилається на помилковість кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 115 КК, заперечуючи спрямованість умислу на вбивство і стверджуючи про заподіяння ОСОБА_26 смерті через необережність. Не погоджується з оцінкою у вироку показань потерпілої ОСОБА_27 , покладених в основу оспорюваних висновків суду, зазначаючи про його обмову і розбіжності свідчень потерпілої з показаннями свідків ОСОБА_28 та ОСОБА_29 . 6. Як на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону засуджений ОСОБА_21 посилається на недотримання судом першої інстанції вимог ст. 367 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК), що знайшло свій вираз у постановленні суддею ухвал в інших справах під час перебування у нарадчій кімнаті. Також заперечує доведеність факту спричинення ОСОБА_26 тілесного ушкодження знаряддям злочину - ножем, вилученим з автомобіля. Вважає, що версія захисту щодо механізму спричинення смертельного поранення судом не спростована. 7. Зазначається у скарзі і про порушення правової процедури проведення, документування і використання результатів процесуальних дій, у ході яких було одержано докази обвинувачення, що тягне їх недопустимість. 8. Крім цього, ОСОБА_21 вважає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону нездійснення апеляційним судом перевірки доводів, викладених захисником ОСОБА_23 у змінах до апеляційної скарги свого підзахисного. У касаційній скарзі ОСОБА_21 не погоджується з висновком колегії суддів про відсутність процесуального права вносити захисником відповідні зміни до апеляційної скарги обвинуваченого. На обґрунтування своєї позиції ОСОБА_21 зазначає, що захисник, відповідно до приписів ч. 4 ст. ч. 46 КПК, користуючись процесуальними правами обвинуваченого, захист якого він здійснює, вправі змінити апеляційну скаргу підзахисного. 9. Містить касаційна скарга і доводи про порушення законної процедури апеляційного розгляду у зв`язку з вирішенням апеляційним судом клопотання захисника про дослідження доказів без виходу до нарадчої кімнати і тим, що суд не оформив ухвалу про відмову у задоволенні цього клопотання окремим процесуальним рішенням. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 10. 18 липня 2023 року колегія судів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, Суд, Касаційний кримінальний суд) постановила ухвалу, якою передано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстав, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 434-1 КПК. 11. Як виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів окреслила таке питання: «Чи може захисник (представник) доповнювати та/або змінювати апеляційну скаргу, раніше подану особою, захист якої він здійснює?» 12. На переконання колегії суддів, сформований у практиці Касаційного кримінального суду підхід, відповідно до якого змінити чи доповнити апеляційну скаргу вправі виключно особа, котра її подала (наприклад, ухвала від 20 лютого 2019 року у справі № 310/419/18, постанова від 1 лютого 2023 року у справі № 127/6182/19), суперечить забезпеченню захисту. 13. Касаційний кримінальний суд вважає, що участь у процесі захисника (представника) є похідною на відміну від незамінних учасників провадження (підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, потерпілого), він діє в інтересах свого клієнта і в будь-який час може бути замінений. Залучення адвоката учасником процесу і його подальші дії на виконання доручення свого клієнта не перетворюють адвоката на самостійну, незалежну від доручення засудженого (чи обвинуваченого) фігуру в процесі. Фактично апеляційна скарга захисника (представника) є скаргою клієнта, котрий уповноважив адвоката подати її, користуючись правом на фахову юридичну допомогу. І законодавець, вживаючи у ч. 3 ст. 403 КПК вираз «особа, яка подала скаргу», мав на увазі саме незамінного учасника провадження, незалежно від того, подала особа скаргу самостійно чи доручила це адвокату. Відтак захисник (представник) вправі змінити чи доповнити апеляційну скаргу, подану іншим захисником (представником) чи клієнтом у його інтересах. 14. Колегія суддів звергає увагу на те, що обвинувачений має право відмовитися від правової допомоги свого захисника на будь-якому етапі або здійснити заміну одного захисника на іншого, і такі дії не мають тягнути несприятливі наслідки для обвинуваченого щодо можливості ефективно захищати свої права та інтереси, інакше це потягне порушення його права на ефективний захист. 15. Також колегія суддів наголошує, що у разі, якщо апеляційний суд правильно не прийняв до розгляду зміни, подані захисником до апеляційної скарги обвинуваченого у цій справі, то в такому разі постає питання про межі касаційного перегляду.На думку Суду, приписи ст. 424 КПК в сукупності та взаємозв`язку зі статтями 22, 26, 404 цього Кодексу, не надають Касаційному кримінальному суду повноваження розглядати питання, які не були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій, якщо сторони мали можливість їх поставити, але цього не зробили. 16. Як на приклад, Касаційний кримінальний суд посилається на ухвалу Великої Палати від 18 січня 2023 року (справа № 488/2807/17), якою було закрито касаційне провадження у судовій справі цивільної юрисдикції, оскільки учасником справи подано касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції у частині, яку він не оскаржував в апеляційному порядку. Подібний підхід, на думку колегії суддів, є правильним. 17. На переконання колегії суддів, касаційний перегляд рішення апеляційного суду за доводами, які перед цим судом не ставилися буде суперечити приписам КПК, оскільки, у такому випадку, не можна визнати істотне порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність підставами для зміни чи скасування постановленого судового рішення через нездійснення перевірки рішення суду першої інстанції у тій частині, в якій воно сторонами не оскаржувалось. 18. Однак за висновком про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к, поставлені у касаційній скарзі питання, що належать до предмету перевірки касаційного суду, відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК, і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій. 19. Із зазначеним висновком колегія суддів не погоджується та пропонує від нього відступити, вважаючи, що касаційний суд не вправі вирішувати питання, які не ставились сторонами перед судом апеляційної інстанції, з огляду на положення ст. 424 КПК щодо можливості касаційного оскарження судових рішень виключно після їх перегляду в апеляційному порядку. 20. Велика Палата ухвалою від 6 вересня 2023 року прийняла до розгляду це кримінальне провадження з підстав того, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики, що полягає у вирішенні питання: «Чи може захисник (представник) доповнювати та/або змінювати апеляційну скаргу, раніше подану особою, захист якої він здійснює?», а також вирішення питання щодо необхідності відступу відвисновку, раніше викладеного у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року (справа № 523/6472/14-к). Позиція учасників судового провадження 21. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення засудженого та його захисників на підтримку доводів касаційної скарги, прокурора та представника потерпілих, які заперечили щодо задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали провадження і доводи, викладені в касаційній скарзі, Велика Палата дійшла таких висновків. Позиція Великої Палати Щодо вирішення питання «Чи може захисник (представник) доповнювати та/або змінювати апеляційну скаргу, раніше подану особою, захист якої він здійснює?» 22. Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 434-1 КПК, Велика Палата у разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує питання, що становлять виключну правову проблему і стали підставою для такої передачі, та розглядає кримінальне провадження як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування. 23. Так, відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 24. Згідно із ч. 3 ст. 403 КПК до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу має право змінити та/або доповнити її. Буквальне (чітке) тлумачення змісту правової норми дає підстави для висновку, що відповідним процесуальним правом наділений лише суб`єкт подання апеляційної скарги, який має реалізувати його самостійно і безпосередньо. Інакше кажучи, апеляційна скарга, її зміна та/або доповнення мають походити від одного і того ж учасника судового провадження. 25. Право особи змінити власні апеляційні вимоги та/або доводи на їх обґрунтування є виявом засади диспозитивності, зміст якої розкрито у ч. 1 ст. 26 КПК, а саме: сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК, а суд вирішує лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень. 26. З огляду на зазначене, а також положення ч. 1 ст. 404 КПК, реалізація учасником судового провадження власного права, передбаченого ч. 3 ст. 403 КПК, змінює зміст і напрямок перегляду апеляційним судом рішень суду першої інстанції. 27. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність у захисника повноважень змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого, Велика Палата виходить із такого. 28. Відповідно до ч. 4 ст. 46 КПК захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику. 29. Конкретний зміст згаданого загального правила виражений у спеціальних нормах кримінального процесуального закону, якими передбачено права захисника вчиняти ті чи інші юридично значущі дії. 30. Переважна більшість процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого і захисника є аналогічними (крім тих, які захисник не може здійснювати самостійно), і їх зміст дублюється законодавцем у відповідних положеннях КПК. 31. Зокрема, і підозрюваний, обвинувачений, засуджений, і захисник наділені правами клопотати про скасування арешту майна (ч. 1 ст. 174 КПК), зміну запобіжного заходу (ч. 1 ст. 174 КПК). Як підозрюваний, обвинувачений вправі: заявляти клопотання про судовий виклик певної особи для її допиту або участі у процесуальній дії (ч. 1 ст. 134 КПК); у передбачених законом випадках оскаржувати на досудовому розслідуванні рішення, дії, бездіяльність дізнавача, слідчого або прокурора (ч. 1 ст. 303 КПК); виступати у судових дебатах (ч. 1 ст. 364 КПК); подавати апеляційні скарги у частині, що стосується інтересів обвинуваченого (пункти 1-3 ст. 393; п. 1 ч. 3, п.1 ч. 4 ст. 394 КПК). 32. Засуджений, виправданий, і його захисник мають право подати касаційні скарги (пункти 1-3 ч. 1 ст. 425 КПК), звернутися до суду з заявами про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження (ч. 1 ст. 533-1 КПК). Засуджений, і захисник вправі звернутися до суду з клопотаннями про вирішення питань, пов`язаних із виконанням вироку (ч.1 ст. 539 КПК). 33. Окремі процесуальні права за змістом нерозривно пов`язані з особами незамінних учасників провадження, реалізуються виключно ними особисто й не можуть бути нікому делеговані, у тому числі захиснику або представнику. До таких прав належать, зокрема: право потерпілого ініціювати кримінальне переслідування винного у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 477 КПК), а також у будь-якій справі підтримувати обвинувачення у суді у разі відмови від нього прокурора (ст. 340 КПК); право обвинуваченого укласти з прокурором угоду про визнання винуватості (ч. 1 ст. 469 КПК), звертатися до суду з останнім словом (ст. 365); права обвинуваченого і потерпілого укласти угоду про примирення (ч. 2 ст. 469 КПК). 34. Отже, хоча захисник і діє в інтересах підзахисного, однак він є самостійним учасником кримінального провадження із власною правосуб`єктністю, і його юридичне становище не є тотожним становищу особи, захист якої він здійснює. У випадку, коли певним правом обвинуваченого (підозрюваного, засудженого) одночасно наділений і його захисник, законодавець прямо зазначив про це у КПК. 35. На переконання Великої Палати, трактування терміну «особа, яка подала скаргу» як такого, що охоплює не лише безпосереднього ініціатора апеляційного провадження, але й уповноважену ним особу, що діє на його стороні, означало б, що захисник користується значно ширшими повноваженнями, ніж сам підзахисний. У такому випадку захисник на відміну від обвинуваченого, котрий вправі змінити чи доповнити тільки власну апеляційну скаргу, був би наділений відповідним правом щодо скарги, поданої як ним самим, так і його підзахисним. 36. Виходячи з наведеного, Велика Палата вважає, що за змістом положень частин 1 та 4 ст. 403 КПК під «особою, яка подала скаргу» необхідно розуміти учасника судового провадження, який реалізував своє право на апеляційне оскарження, діючи від свого імені. 37. На подібному підході ґрунтується висновок Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладений у постанові від 22 лютого 2021 року (справа № 481/1754/18), а саме: право відмови від апеляційної чи касаційної скарги захисника, поданої в інтересах підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, належить виключно тій особі, яка її подала, тобто захиснику. Підозрюваний, обвинувачений, засуджений не мають права відмовитися від апеляційної чи касаційної скарги захисника. У разі незгоди підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого із апеляційною чи касаційною скаргою захисника (обґрунтуваннями, мотивами, вимогами скарги тощо), вони мають право заявити про це до або під час судового засідання і суд має право врахувати їхню позицію при вирішенні скарги. 38. Крім цього у ст. 6 Конституції України закріплено одну з фундаментальних засад організації і здійснення державної влади в Україні - поділ її на законодавчу, виконавчу та судову. Ця засада передбачає чітку диференціацію трьох рівнозначних гілок влади і функціональну визначеність державних органів, кожен з яких відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Основного Закону зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Це встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. 39. Відповідно до ст. 75 та п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України виконання законодавчої функції, що включає прийняття і зміну законів, є прерогативою саме Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади. 40. Велика Палата, вирішуючи виключну правову проблему, формує правозастосовчі орієнтири за наявності прогалин у законодавстві, суперечливих теоретичних чи практичних підходів до розуміння тих чи інших нормативних положень, проте не вправі перебирати на себе функцію законодавця і змінювати зміст існуючих правових норм. 41. Разом із тим, на переконання Великої Палати, відсутність у захисника процесуальних повноважень змінити та/або доповнити апеляційну скаргу, подану обвинуваченим, не буде створювати перешкод у реалізації права особи на захист. Адже навіть за умови наявності суттєвих недоліків апеляційної скарги, раніше поданої обвинуваченим чи іншим захисником, процесуальні інструменти здійснення адвокатом ефективного захисту на відповідній стадії процесу не вичерпуються особистим внесенням до такої скарги змін та/або доповнень. 42. Зокрема, захисник не позбавлений можливості: надати кваліфіковану юридичну допомогу у підготовці змін чи доповнень до скарги підзахисного, які останній вправі внести особисто; звернутися до апеляційного суду із власною скаргою; висловити у судовому засіданні позицію щодо раніше поданої скарги, навести додаткові доводи й аргументи, які суд має перевірити в межах повноважень, наданих законом. 43. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата дійшла висновку, що у розумінні ч. 3 ст. 403 КПК «особою, яка подала апеляційну скаргу» є лише учасник судового провадження, який реалізував право на апеляційне оскарження від свого імені. Право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого, належить виключно суб`єкту її подання, тобто обвинуваченому. Щодо наявності підстав для відступу від висновків Великої Палати 44. Передаючи справу на розгляд Великої Палати, колегія суддів Касаційного кримінального суду наголосила, що, на її думку, є підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к. 45. Згідно зі ст. 2 КПК завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 46. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів» перед Великою Палатою поставлено завдання забезпечувати сталість і єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. 47. Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону (п. 1). 48. Європейський суд з прав людини у Рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, п. 70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 49. Інститут «overruling of precedent», який використовується у системі загального права, з метою дотримання балансу між юридичною визначеністю та розвитком права визнає за можливе не слідувати прецеденту у таких випадках: у разі зміни правових відносин або відповідних правових принципів; якщо попередній висновок суду ґрунтується на неправильному застосуванні положень закону чи прецедентів, у тому числі зумовленому їх помилковим тлумаченням, і визнаний неправильним; якщо він не діє на практиці. 50. З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій вона повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. 51. У постанові Великої Палати, від якої має намір відступити Касаційний кримінальний суд, зроблено висновок, що поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмета перевірки касаційного суду згідно з ч. 1 ст. 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій. 52. На думку колегії суддів, касаційний суд не вправі вирішувати питання, які не ставились сторонами перед судом апеляційної інстанції, з огляду на положення ст. 424 КПК щодо можливості касаційного оскарження судових рішень виключно після їх перегляду в апеляційному порядку. 53. На переконання Касаційного кримінального суду, відсутні правові підстави для зміни або скасування рішення апеляційного суду у зв`язку з тим, що цим судом не здійснювалась перевірка вироку чи ухвали суду першої інстанції за межами доводів, викладених у апеляційних скаргах. 54. Вирішуючи питання про доцільність відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к, слід виходити з таких міркувань. 55. Так, згідно з ч. 2 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції наділений повноваженнями вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Згідно із цією ж правовою нормою якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. 56. Вказаним винятком із засади змагальності законодавець установив пріоритет іншої загальної засади кримінального провадження - верховенства права, за якою людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Втіленням цієї засади є норми процесуального права, які наділяють суди всіх інстанцій - від першої до касаційної, повноваженнями за наявності для того правових підстав, незалежно від процесуальних позицій сторін, навіть з власної ініціативи приймати рішення щодо покращення правового становища обвинуваченого, засудженого (ч. 3 ст. 337, ч. 2 ст. 404, ч. 2 ст. 433 КПК). 57. Відтак ігнорування апеляційним судом допущених судом першої інстанції істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та/або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що давало законні підстави прийняти рішення на користь обвинуваченого, незалежно від змісту розглянутих апеляційних скарг може тягнути скасування або зміну ухвали, вироку суду апеляційної інстанції. На настання зазначених правових наслідків не впливають причини, з яких відповідні питання не були предметом перевірки суду другої інстанції - чи вони не ставилися в апеляційних скаргах, чи ставилися з порушенням установленого законом порядку апеляційного оскарження. 58. Відповідно до ст. 424 КПК вироки та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку. 59. В той же час приписи КПК не ставлять право особи включити у касаційну скаргу ті чи інші доводи в залежність від того, чи заявлялися вони перед судом апеляційної інстанції або чи розглядалися цим судом. 60. Натомість положення ч. 1 ст. 438 КПК містить лише непрямі обмеження щодо обґрунтування касаційної скарги через призму предмета перевірки касаційного суду, з яким відповідні доводи мають узгоджуватися. Згідно зі згаданою правовою нормою підставами для зміни або скасування судових рішень у касаційному порядку є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного судом покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. 61. Особливих умов відносно кола питань, які можуть бути поставлені на вирішення суду касаційної інстанції в межах цих підстав, у тому числі й пов`язаних із позиціями сторін у судах нижчого рівня, закон не встановлює. Виняток з цього законодавець передбачає лише для окремих особливих порядків кримінального провадження. Як приклад, вироки, які ухвалені на підставі угод, можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції виключно з підстав, передбачених ч. 3 ст. 424 КПК. 62. У КПК відсутні положення, закріплені в інших процесуальних кодексах про те, що суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (ч.2 ст. 400 ЦПК), у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції ( ч. 3 ст. 300 ГПК, ч. 4 ст. 341 КАС). Це зумовлене істотною відмінністю кримінального судочинства від інших його форм. Натомість у кримінальному провадженні касаційний розгляд відбувається в межах того обвинувачення, по якому обвинувачений був засуджений або виправданий, чи кримінальне провадження було закрито. 63. Отже, відсутність перевірки апеляційним судом доводів, які не наводилися в апеляційних скаргах або заявлялися з порушенням установленого законом порядку, не перешкоджає перевірці таких доводів судом касаційної інстанції у межах процесуальних повноважень відповідно до ст. 436 та ч. 1 ст. 438 КПК. 64. Велика Палата звертає увагу, що згідно із ч. 2 ст. 433 КПК касаційний суд вправі вийти за межі касаційних вимог у бік покращення правового становища засудженого, а якщо задоволення касаційної скарги дає підстави прийняти рішення на користь особи, в чиїх інтересах скарги взагалі не подано, - зобов`язаний прийняти таке рішення. 65. Таким чином, позбавлення суду можливості вирішувати питання, поставлені перед ним у касаційних скаргах, лише через те, що вони не розглядалися апеляційним судом, суперечило б засаді верховенства права і закріпленим у ст. 2 КПК завданням кримінального провадження. 66. З огляду на викладене, відсутні підстав для відступу від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати від 12 вересня 2018 року у справі № 523/6472/14-к, щодо меж перегляду судових рішень судом касаційної інстанції. Мотиви Великої Палати щодо касаційних вимог і доводів 67. У межах своїх процесуальних повноважень, визначених статтями 434, 438 КПК, суд касаційної інстанції під час перегляду судових рішень перевіряє правильність застосування норм права, правової оцінки обставин і не уповноважений досліджувати докази, оцінювати їх з точки зору достовірності, ревізувати оскаржені рішення на предмет повноти судового розгляду та відповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені питання належать до компетенції апеляційного суду, який по суті є останньою інстанцією, що має процесуальну можливість провести судове слідство і перевірити відповідні доводи сторін. 68. Відповідно до ст. ст. 8 та 9 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням засад законності та верховенства права, згідно з якими людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями і визначають зміст та спрямованість діяльності держави. 69. Законність, як загальна засада кримінального провадження, полягає в забезпеченні єдиного порядку кримінального провадження в усіх кримінальних провадженнях, неухильному дотриманні процесуальної форми та передбаченої процедури, однаковості застосування закону і поширюється на всі стадії та інститути кримінального процесу, всіх його суб`єктів, усі дії і процесуальні рішення. 70. Обов`язковою умовою прийняття законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення є неухильне дотримання вимог кримінального процесуального законодавства в процесі судового розгляду. 71. Згідно з приписами статей 370, 419 КПК ухвала суду апеляційної інстанції має бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Отже, при здійсненні апеляційної процедури згаданий суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у провадженні даними всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні поданої скарги без задоволення суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість засудження не має викликати сумніву. 72. Цих вимог закону суд апеляційної інстанції не дотримався. 73. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, у своїй апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_21 порушував питання про зміну вироку через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню, що потягло за собою невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок суворості та просив пом`якшити, призначене судом першої інстанції покарання, на підставі ст. 69 КК. 74. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що 11 лютого 2022 року захисник ОСОБА_23 подав до апеляційного суду зміни до апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_21 , в яких просив скасувати вирок і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції, через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. 75. Як вбачається зі змісту ухвали Закарпатського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, отримавши від захисника зміни до апеляційної скарги обвинуваченого, суд 9 місяців не вчиняв ніяких дій, необхідних для реалізації сторонами їх процесуальних прав, і лише після початку розгляду кримінального провадження по суті, апеляційний суд, пославшись на ч. 3 ст. 403 КПК, не прийняв до розгляду зміни до апеляційної скарги ОСОБА_21 , подані захисником. При цьому апеляційний суд не дотримався загальних засад КПК, зокрема, ст. ст. 22, 403 цього Кодексу, не надав можливості та часу для внесення змін/доповнень до апеляційної скарги обвинуваченого особою, яка її подала. 76. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» (абз. 3 п.п. 3.1 п. 3), а у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що із конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абз. 2 п.п. 5.4 п. 5). 77. У справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) від 23.09.1998 (п.54) Європейський суд з прав людини (далі -ЄСПЛ) наголосив, що «Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія». 78. У своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у п.31 у справі «Ракевич проти росії» (Rakevich v. russia), у п.109 у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), у п.53 у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та у п.19 у справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine). 79. Такі висновки Конституційного Суду України та ЄСПЛ не були взяті до уваги апеляційним судом, який фактично створив у сторони захисту хибне уявлення про те, що доводи, викладені захисником у змінах до апеляційної скарги обвинуваченого, можуть бути предметом апеляційного розгляду, а захисник ОСОБА_23 , з урахуванням принципу правової визначеності, мав легітимні очікування, що його зміни можуть бути прийняті та розглянуті апеляційним судом у порядку, визначеному КПК. 80. Для забезпечення чіткості, прозорості й стабільності судова практика має бути прогнозованою та єдиною. Однакове та уніфіковане застосування закону обумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність. 81. Відповідно до практики Касаційного кримінального суду: за приписами ч. 3 ст. 403 КПК лише особа, яка подала скаргу, має право змінити та/або доповнити її (ухвали Касаційного кримінального суду від 09 листопада 2023 року №134/432/22; від 28 березня 2023 року № 943/2064/19; від03 лютого 2020 року № 397/1334/18; від 17 серпня 2020 року № 644/7470/17, від 02 вересня 2021 року № 758/11219/16, від 25 листопада 2021 року № 950/2360/19; від 21 лютого 2022 року № 611/451/19). 82. Таким чином, апеляційний суд, який протягом тривалого часу не вжив жодних розумних і достатніх дій для того, щоб створити необхідні умови для реалізації стороною захисту її процесуальних прав, діяв всупереч положенням ч. 6 ст. 22 КПК, а також сталій судовій практиці Касаційного кримінального суду. 83. Ухвала апеляційного суду є рішенням суду вищого рівня стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, повинна бути законною, обґрунтованою, вмотивованою та відповідати вимогам ст. 419 КПК. 84. У той же час, як вбачається зі змісту ухвали, всупереч своєму рішенню про неприйняття змін захисника до апеляційної скарги обвинуваченого, апеляційний суд все ж таки зробив висновок про необґрунтованість частини з цих доводів. При цьому, у порушення вимог ст. 419 КПК, апеляційний суд не навів узагальнених доводів захисника та мотивів з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. 85. На переконання Великої Палати, зазначені порушення КПК, допущені апеляційним судом, відповідно до положень ч. 1 ст. 412 КПК є істотними, оскільки перешкодили апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення в цьому провадженні, отже ухвала апеляційного суду є незаконною та необґрунтованою, її зміст не відповідає вимогам ст. 419 КПК. 86. За таких обставин, касаційна скарга ОСОБА_21 підлягає частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати наведене та ухвалити законне, обґрунтоване й вмотивоване судове рішення, яке би відповідало вимогам статей 370, 419 КПК. 87. Встановлення наведених істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та скасування з цих підстав ухвали апеляційного суду з призначенням нового апеляційного розгляду унеможливлює перевірку Великою Палатоюінших доводів, наведених у касаційній скарзі засудженого ОСОБА_21 . 88. Під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції касаційний суд відповідно до ч. 3 ст. 433 КПК розглядає питання про обрання запобіжного заходу. 89. З метою запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК, та з врахуванням тяжкості висунутого обвинувачення, на підставі положень ч. 3 ст. 433 КПК, Велика Палата вважає за необхідне обрати ОСОБА_21 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк 60 днів. Висновок щодо застосування норм права У розумінні ч. 3 ст. 403 КПК «особою, яка подала апеляційну скаргу» є лише учасник судового провадження, який реалізував право на апеляційне оскарження від свого імені. Право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу обвинуваченого, належить виключно суб`єкту її подання, тобто обвинуваченому. Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_21 задовольнити частково. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року щодо ОСОБА_21 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Обрати ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Судді:ОСОБА_30 ОСОБА_31 ОСОБА_32 ОСОБА_33 ОСОБА_34 ОСОБА_35 ОСОБА_36 ОСОБА_37 ОСОБА_5 ОСОБА_38 ОСОБА_39 ОСОБА_40 ОСОБА_41 ОСОБА_42 ОСОБА_43 ОСОБА_44 ОСОБА_45 ОСОБА_46 ОСОБА_47 ОСОБА_36 ОСОБА_48 ОСОБА_9 ОСОБА_17 ОСОБА_10 ОСОБА_49 ОСОБА_50 ОСОБА_51 Відповідно до частини третьої статті 441 КПК України постанову оформив суддя ОСОБА_9 Джерело: ЄДРСР 119045334
  9. ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В. у справі № 990/338/23 (провадження № 11-25заі24) за позовом Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви до Президента України ОСОБА_1 про визнання протиправним і нечинним указу Президента України в частині за апеляційною скаргою Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року (судді Смокович М. І. , Губська О. А. , Загороднюк А. Г., Мартинюк Н. М., Мацедонська В. Е. ) Рух справи У грудні 2023 року Свято-Успенська Києво-Печерська лавра (чоловічий монастир) Української православної церкви (далі - позивач) звернуласядо Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України ОСОБА_1 , у якому просила визнати протиправнимі скасувати Указ Президента України від 01 грудня 2022 року № 820/2022 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (далі - Указ № 820/2022)в частині введення в дію пунктів 1, 2, 3 згаданого в цьому Указі рішення. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2024 року позовну заяву повернув особі, яка її подала, на підставі частини другої статті 123, пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд першої інстанції виходив з того, що немає підстав для поновлення строку в цій справі, а зазначені в заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду від 29 грудня 2023 року причини не є поважними. Не погодившись із цим судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання щодо можливості відкриття провадження. Велика Палата Верховного Суду постановою від 18 квітня 2024 року апеляційну скаргу Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви, в інтересах якої діє адвокат Чекман Микита Петрович, задовольнила. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року скасувала. Справу № 990/338/23 направила для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в цій справі визначальним є встановлення того, чи стосується оскаржуваний Указ № 820/2022 прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду із цим позовом, оскільки приписи частини другої статті 122 КАС України пов`язують обчислення строку звернення до суду з позовом саме з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, що підлягають судовому захисту. У разі якщо оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, яке є актом індивідуальної дії, не стосується прав, свобод чи інтересів особи, що звернулась до суду з позовом, визначити день, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про їх порушення, неможливо. Поза увагою суду першої інстанції залишились обставини щодо виникнення в позивача прав чи обов`язків у зв`язку з виданням спірного Указу, а також не з`ясовано, чи впливає цей Указ на права чи свободи позивача, з порушенням яких він пов`язує наявність у нього права на звернення до суду із цим адміністративним позовом. Установлення цих обставин є важливим при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви відповідно до частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 КАС України через пропуск позивачем строку звернення до суду без встановлення змісту його порушених прав, свобод чи інтересів не ґрунтується на нормах процесуального права. Однак з таким висновком не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України викладаємо в цій частині окрему думку. Підстави та мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, визначені у статті 266 КАС України. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України вказано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним». Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову у цій справі є законність Указу № 820/2022 в частині введення в дію пунктів 1, 2, 3 рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО) від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскаржуваний Указ № 820/2022 є актом індивідуальної дії. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Вважаємо, що висновки Великої Палати про те, що поза увагою суду першої інстанції залишились обставини щодо виникнення в позивача прав чи обов`язків у зв`язку з виданням спірного Указу, а також що не з`ясовано, чи впливає цей Указ на права чи свободи позивача, є передчасними, оскільки в цьому випадку за обставин, викладених у позовній заяві та її обґрунтуванні, встановити, чи порушені оскаржуваним Указом № 820/2022 права та інтереси позивача, можна лише після відкриття провадження в адміністративній справі. А тому вважаємо, що суд першої інстанції дотримався вимог норм процесуального права, залишивши позовну заяву без руху та в подальшому повернувши її позивачу відповідно до частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 КАС України через пропуск позивачем строку звернення до суду без встановлення змісту його порушених прав, свобод чи інтересів. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Перебіг строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. У справі встановлено, що Указом № 820/2022 введено в дію рішення РНБО від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Оскільки спірний Указ є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду. Натомість представник позивача звернувся до Верховного Суду з позовом про оскарження Указу № 820/2022 лише 18 грудня 2023 року, тобто з пропуском зазначеного вище строку. Як убачається із позовної заяви, заяви про поновлення строку звернення до суду та апеляційної скарги, представник позивача, обґрунтовуючи причини пропуску строку звернення до суду із цим позовом, зазначає, що, зокрема, про порушення, які були допущені, на його думку, під час видання Указу № 820/2022, стало відомо тільки 01 грудня 2023 року - після отримання відповіді на адвокатський запит. Частинами другою та третьою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Як правильно зазначив суд першої інстанції, оскаржуваний Указ № 820/2022 опублікований у газеті «Урядовий кур`єр» від 06 грудня 2022 року № 258. Представник позивача в позовній заяві зазначає, що 10 березня 2023 року Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» звернувся до Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви з листом (попередженням) № 04-24/222, у якому, посилаючись на висновки Міжвідомчої робочої групи та лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 09 березня 2023 року № 06/34/2234/23, а також керуючись пунктом 8.1 договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, від 19 липня 2013 року (далі - Договір), попередив позивача про розірвання Договору з 29 березня 2023 року. При цьому Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» у зазначеному вище листі посилався не лише на висновки Міжвідомчої робочої групи та лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 09 березня 2023 року № 06/34/2234/23, а й на Указ № 820/2022. Зазначене свідчить про те, що позивач 10 березня 2023 року був обізнаний або повинен був дізнатися про наявність Указу № 820/2022. Отже, суд першої інстанції правильно зауважив, що з адвокатського запиту представника позивача від 18 жовтня 2023 року вих. № 2023/10/18-2 вбачається, що останньому був відомий зміст Указу № 820/2022 (з-поміж інших ті його положення, які він оспорює) до отримання відповіді з Офісу Президента України від 01 грудня 2023 року. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що шестимісячний строк обчислюється «з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів» (частина друга статті 122 КАС України), а не тоді, коли їй стали відомі додаткові аргументи (зокрема, на думку представника позивача, порушення процедури прийняття) для оскарження Указу № 820/2022, як у цьому намагається переконати представник позивача. Аргументація представника позивача про дотримання строку звернення із цим позовом до адміністративного суду є безпідставною, позаяк ґрунтується на надуманих причинах про те, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, які переконують суд лише в тому, що насправді не існувало об`єктивних обставин, які могли завадити позивачеві та його представнику оспорити Указ № 820/2022 в порядку адміністративного судочинства в межах установленого для цього шестимісячного строку, якщо вони вважали, що цей акт Президента України дійсно порушує їхні законні права та інтереси. Ураховуючи наведене вище, вважаємо правильними висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що позовна заява у цій справі підлягала залишенню без руху з подальшим її поверненням позивачу у зв`язку з не усуненням її недоліків. Таким чином, на нашу думку, в задоволенні апеляційної скарги необхідно було відмовити, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року залишити без змін. Судді: І. В. Желєзний І. М. Гриців Ж. М. Єленіна Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда Джерело: ЄДРСР 119045336
  10. Велика палата зазначила: 50. Таким чином, згідно з обставинами цієї справи визначальним є встановлення того чи стосується оскаржуваний Указ № 820/2022 прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом, оскільки приписи частини другої статті 122 КАС України пов`язують обчислення строку звернення до суду з позовом саме з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, що підлягають судовому захисту. У разі якщо оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, яке є актом індивідуальної дії, не стосується прав, свобод чи інтересів особи, що звернулась до суду з позовом, визначити день коли особа дізналася або повинна була дізнатися про їх порушення, неможливо. 51. Отже, поза увагою суду першої інстанції залишилось встановлення обставин щодо виникнення у позивача прав чи обов`язків у зв`язку із виданням спірного Указу, не з`ясовано чи впливає цей Указ на права чи свободи позивача, з порушенням яких він пов`язує наявність у нього права на звернення до суду із цим адміністративним позовом.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2024 року м. Київ Справа № 990/338/23 Провадження № 11-25заі24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Желєзного І. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу № 990/338/23 за позовом Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви до Президента України ОСОБА_1 про визнання протиправним і нечинним указу Президента України в частині за апеляційною скаргою Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року (судді Смокович М. І. , Губська О. А. , Загороднюк А. Г., Мартинюк Н. М. , Мацедонська В. Е. ), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2023 року Свято-Успенська Києво-Печерська лавра (чоловічий монастир) Української православної церкви (далі - позивач) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України ОСОБА_1 , у якому просив визнати протиправним і скасувати Указ Президента України від 01 грудня 2022 року № 820/2022 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (далі - Указ № 820/2022)в частині введення в дію пунктів 1, 2, 3 згаданого в цьому Указі рішення. 2. Представник позивача - адвокат Чекман М. П. просив суд визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними та поновити строк звернення до суду із цим позовом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 грудня 2023 року в цій справі позовну заяву залишено без руху. 4. Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач порушив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а причини, про які зазначив представник позивача, є неповажними та не дають підстав для його поновлення. Також зазначив, що позивач не обґрунтував у якій частині Указ № 820/2022 порушує його права та інтереси. Установив позивачу десять днів з дня вручення копії зазначеної ухвали для подання заяви з іншими підставами для поновлення строку. 5. 02 січня 2024 року на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху до Верховного Суду надійшла заява представника позивача - адвоката Чекмана М. П. з обґрунтуванням причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом та уточненням позовних вимог. Представник позивача просив відкрити провадження в цій справі. 6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2024 року позовну заяву повернув особі, яка її подала на підставі частини другої статті 123, пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України. 7. Суд першої інстанції виходив з того, що немає підстав для поновлення строку в цій справі, а зазначені в заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду від 29 грудня 2023 року причини не є поважними. Короткий зміст та обґрунтування вимог, наведених в апеляційній скарзі 8. В апеляційній скарзі представник позивача - адвокат Чекман М. П. просить скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання щодо можливості відкриття провадження. 9. На обґрунтування доводів апеляційної скарги представник позивача зазначає, що суд першої інстанції дійшов хибних висновків щодо неповажності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду із цим позовом, а ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року про повернення позовної заяви є незаконною, необґрунтованою, а також такою, що обмежує доступ до правосуддя. 10. На думку представника позивача, строк на звернення до адміністративного суду із цим позовом повинен обчислюватися з дня отримання відповіді на адвокатський запит (01 грудня 2023 року), а не з дня офіційного опублікування Указу № 820/2022 (06 грудня 2022 року), оскільки текст підписаного Указу № 820/2022 не був розміщений у публічному доступі. На сайті розміщений виключно текст Указу № 820/2022 та рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО) без підпису та печаток. У загальному публічному доступі немає: пояснювальної записки; довідкових та аналітичних матеріалів; довідки про погодження проєкту Указу № 820/2022. 11. Саме з 01 грудня 2023 року позивач дізнався про зазначені вище порушення, а тому строк звернення до адміністративного суду із цим позовом, на думку представника позивача, спливає 02 червня 2024 року. 12. Позивач вважає Указ № 820/2022 протиправним, зокрема, з огляду на порушення процедури його прийняття. При цьому зазначення судом першої інстанції, що відсутність підпису глави держави на копії Указу № 820/2022 не впливає на порушення права позивача, свідчить про упереджене ставлення суду до вирішення справи по суті. 13. Крім того, представник позивача в апеляційній скарзі посилається на те, що ще на початку повномасштабного вторгнення Верховний Суд у своїх повідомленнях на сайті Судової влади України зауважував, що запровадження воєнного стану на території України є поважною причиною для поновлення процесуальних строків (ухвала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 127/2897/13-ц). Також просив урахувати, що Указ № 820/2022 прийнятий під час дії на території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, та скасованого лише 01 липня 2023 року. 14. На думку представника позивача, суд першої інстанції вдався до надмірного формалізму, дійшовши висновку про неповажність причин пропуску звернення до адміністративного суду із цим позовом. 15. Представник позивача в апеляційній скарзі зазначає про необхідність врахування правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/520/19. Також посилається на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 712/8985/17, від 18 липня 2019 року у справі № 826/16725/17, від 02 жовтня 2019 року у справі №160/7524/18, від 15 квітня 2020 року у справі №1440/2398/18, від 18 лютого 2021 року у справі №640/25034/19, від 10 січня 2024 року у справі №640/1486/22. Рух апеляційної скарги 16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 05 лютого 2024 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання документа про сплату судового збору. 17. 14 лютого 2024 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява представника позивача - адвоката Чекмана М. П. про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додано копію квитанції про сплату судового збору. 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 лютого 2024 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року та витребувала із цього суду матеріали справи № 990/338/23. 19. Ухвалою від 20 березня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги 20. Від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки його прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 21. Положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 22. У статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 23. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. 24. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. 25. Частиною першою статті 118 КАС України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. 26. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. 27. Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. 28. Положеннями частини другої статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. 29. Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду визначені у статті 123 КАС України. 30. Частиною першою статті 123 цього Кодексу передбачено, що в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. 31. За частиною другою статті 123 КАС України якщо заяву не буде подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. 32. Згідно з матеріалами справи, Указом № 820/2022 уведено в дію рішення РНБО від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Пунктом 3 вказаного Указу встановлено, що він набирає чинності з дня його опублікування. 33. Рішенням РНБО від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» вирішено Кабінетові Міністрів України: внести у двомісячний строк на розгляд Верховної Ради України законопроєкт щодо унеможливлення діяльності в Україні афілійованих із центрами впливу в Російській Федерації релігійних організацій відповідно до норм міжнародного права у сфері свободи совісті та зобов`язань України у зв`язку зі вступом до Ради Європи; вирішити невідкладно питання віднесення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті до центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується безпосередньо Кабінетом Міністрів України; вирішити питання функціонального підпорядкування Державній службі України з етнополітики та свободи совісті структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких належать питання реалізації права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій; забезпечити у двомісячний строк перевірку наявності правових підстав та дотримання умов користування релігійними організаціями майном, яке перебуває на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Державній службі України з етнополітики та свободи совісті забезпечити у двомісячний строк відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української православної церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з Московським патріархатом, за необхідності вжити передбачених законом заходів. Службі безпеки України разом з Національною поліцією України та іншими державними органами, до компетенції яких відносяться питання у сфері забезпечення національної безпеки, активізувати заходи з виявлення та протидії підривній діяльності російських спеціальних служб у релігійному середовищі України. Підтримати внесені Службою безпеки України пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Застосувати персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до фізичних осіб згідно з додатком. Кабінету Міністрів України разом зі Службою безпеки України та Національним банком України забезпечити реалізацію і моніторинг ефективності персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), передбачених пунктом 5 цього рішення. 34. Як убачається із позовної заяви, заяви про поновлення строку звернення до суду та апеляційної скарги, представник позивача, обґрунтовуючи причини пропуску строку звернення до суду із цим позовом, зазначає, що, зокрема, про порушення, які були допущені, на його думку, під час видання Указу № 820/2022, стало відомо тільки 01 грудня 2023 року - після отримання відповіді на адвокатський запит. 35. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необґрунтованість зазначених доводів, визнав неповажними причини пропуску строку, відсутніми підстави для поновлення строку звернення до суду із цим позовом та повернув позовну заяву позивачеві. 36. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції, доводам скаржника та аргументам інших учасників справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 37. Згідно з пунктом 18 частини першої, частини третьої статті 106 Конституції України Президент України очолює РНБО. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України. 38. Відповідно до частин першої - третьої та сьомої статті 107 Конституції України РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. РНБО координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою РНБО є Президент України. Рішення РНБО вводяться в дію указами Президента України. 39. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 Законом України від 05 березня 1998 року № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України» (далі - Закон № 183/98-ВР) функціями РНБО є координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. 40. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 Закону № 183/98-ВР відповідно до функцій, визначених Конституцією України, цим Законом та іншими законами, РНБО координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров`я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. 41. Згідно із частинами першою, третьою та четвертою статті 10 Закону № 183/98-ВР рішення РНБО приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України. Рішення РНБО, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади. 42. З наведених норм права вбачається, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, який координує та здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного стану. Рішення цієї Ради, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади. 43. Указом № 820/2022 введено в дію рішення РНБО від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким вирішено вчинити визначені в цьому рішенні дії Кабінету Міністрів України, Державній службі України з етнополітики та свободи совісті та Службі безпеки України. 44. Указ № 820/2022 є актом індивідуальної дії, а тому при вирішенні питання щодо строку його оскарження слід застосовувати частину другу статті 122 КАС України, згідно з якою для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. 45. Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. 46. Таким чином, акт індивідуальної дії адресований та стосується конкретно визначених у ньому осіб (особи) та впливає на права та інтереси або встановлює обов`язки саме для цих осіб (особи). 47. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Указ № 820/2022 є актом індивідуальної дії, строк звернення до суду з позовом про оскарження якого встановлено частиною другою статті 122 КАС України і який становить шість місяців та обчислюється саме з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. 48. Разом з тим суд першої інстанції, визначивши, що Указ № 820/2022 є актом індивідуальної дії, не установив особу або осіб, прав або інтересів яких він стосується, що має істотне значення для правильного вирішення цієї справи, оскільки це впливає, зокрема, на строки оскарження таких актів та визначення моменту, коли особа (прав або інтересів якої стосується акт індивідуальної дії) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. 49. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на звернення з позовом, тобто коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. 50. Таким чином, згідно з обставинами цієї справи визначальним є встановлення того чи стосується оскаржуваний Указ № 820/2022 прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом, оскільки приписи частини другої статті 122 КАС України пов`язують обчислення строку звернення до суду з позовом саме з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, що підлягають судовому захисту. У разі якщо оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, яке є актом індивідуальної дії, не стосується прав, свобод чи інтересів особи, що звернулась до суду з позовом, визначити день коли особа дізналася або повинна була дізнатися про їх порушення, неможливо. 51. Отже, поза увагою суду першої інстанції залишилось встановлення обставин щодо виникнення у позивача прав чи обов`язків у зв`язку із виданням спірного Указу, не з`ясовано чи впливає цей Указ на права чи свободи позивача, з порушенням яких він пов`язує наявність у нього права на звернення до суду із цим адміністративним позовом. 52. Встановлення цих обставин є важливим при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, враховуючи, що за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, яка узгоджується з висновками ЄСПЛ, який у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетятка та Шереметьєв проти України»). 53. Також у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93). 54. Так, поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів і які взагалі не підлягають судовому розгляду. 55. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала в судових рішеннях, зокрема в постановах від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 9901/160/20, від 10 листопада 2022 року у справі № 990/120/22. 56. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви відповідно до частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 КАС України через пропуск позивачем строку звернення до суду без встановлення змісту його порушених прав, свобод чи інтересів не ґрунтується на нормах процесуального права. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 57. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 320 КАС України підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. 58. Оскільки суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви, не з`ясував обставин, що мають значення для справи, то апеляційну скаргу позивача необхідно задовольнити, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат 59. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 60. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 266, 308, 312, 315, 320, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічий монастир) Української православної церкви, в інтересах якої діє адвокат Чекман Микита Петрович, задовольнити. 2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року скасувати. 3. Справу № 990/338/23 направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. ЖелєзнийСудді: О. О. Банасько М. В. Мазур О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова Відповідно до частини третьої статті 321 Кодексу адміністративного судочинства України текст постанови склала суддя Н. В. Шевцова. Джерело: ЄДРСР 119017975
  12. Логічне та законне рішення, яке усуває вигадане особами без досвіду норми про неможливість арешту майна у разі немайнового спору. Велика палата зазначила: 44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. 45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. 46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. 47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. 48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
  13. Постанова Іменем України 24 квітня 2024 року м. Київ Справа № 754/5683/22 Провадження № 14-28цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за касаційною скаргою адвоката Лелеки Ганни Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Слюсар Т. А., Білич І. М., Коцюрби О. П., за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Клітко Валентина Василівна, про визнання договору про поділ спільного майна подружжя недійсним. ІСТОРІЯ СПРАВИ Зміст позову та заяви про забезпечення позову 1. У липні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя від 09 серпня 2018 року, укладеного між ним та ОСОБА_1 . 2. Одночасно з позовом ОСОБА_2 подав до суду заяву, в якій просив вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 825926080000, яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 81,1 м?, житловою площею 42,7 м?, вартістю 1 500 000,00 грн. Просив також до набрання чинності рішенням у цій справі заборонити будь-яким особам у будь-який час та спосіб вчиняти будь-які дії щодо зазначеної квартири. 3. Заяву мотивував тим, що спільне майно сторін відповідно до пункту 1 договору про поділ спільного майна подружжя від 09 серпня 2018 року, який він оспорює в межах цієї справи, складається, зокрема, з трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вважав, що існує висока ймовірність того, що відповідачка може в будь-який момент здійснити відчуження спірної квартири на користь інших осіб, що значно ускладнить або унеможливить виконання рішення суду та, відповідно, поновлення його прав. 4. Зазначив, що ОСОБА_1 вже виставила спірну квартиру на продаж. Зміст ухвали суду першої інстанції 5. Ухвалою від 21 липня 2022 року Деснянський районний суд м. Києвау задоволенні заяви про забезпечення позову відмовив. 6. Місцевий суд виходив з того, що позивач у заяві про забезпечення позову необґрунтував наявність правових підстав, необхідних для застосування заходів забезпечення позову. Зміст постанови апеляційного суду 7. Постановою від 13 вересня 2022 року Київський апеляційний судапеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. 8. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 21 липня 2022 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким заяву частково задовольнив. 9. Вжив заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 825926080000, яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 81,1 м?, житловою площею 42,7 м?, до набрання чинності рішенням суду в цій справі. У задоволенні інших вимог заяви відмовив. 10. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що місцевий суд не звернув увагу на обґрунтування заяви про забезпечення позову щодо існування загрози продажу квартири АДРЕСА_1 , передумовою якої є зняття малолітніх дітей та відповідачки з реєстрації у цій квартирі, проживання відповідачки за іншою адресою, а також наявність у мережі «Інтернет» інформації про продаж спірної квартири. Виходив з того, що місцевий суд не дав оцінки у судовому рішенні долученим до заяви доказам. Вважав, що вимоги заяви про забезпечення позову шляхом заборони будь-яким особам у будь-який час та спосіб вчинити будь-які дії щодо зазначеної квартири не підлягають задоволенню, оскільки зазначений вид забезпечення позову охоплюється накладенням арешту на майно. Зміст вимог касаційної скарги 11. 26 жовтня 2022 року адвокат Лелека Г. О. в інтересах ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу та просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року в частині вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру і залишити в силі ухвалу місцевого суду у цій частині. Зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. Ухвалою від 24 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі та витребував її із місцевого суду. 13. Ухвалою від 31 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 14. Ухвалою від 15 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною третьою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для відступу (конкретизації) від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 11 квітня 2022 року у справі № 910/11069/21 та від 10 травня 2022 року у справі № 910/8298/21, де касаційний суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій і вважав за можливе у справах з вимогами позову немайнового характеру, рішення суду у разі задоволення яких не підлягали б примусовому виконанню, вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно. 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно у справі, в якій заявлено вимоги немайнового характеру, а рішення суду у разі задоволення позову не підлягатиме примусовому виконанню, не буде співмірним із заявленими вимогами. 16. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що однією з підстав задоволення заяви про забезпечення позову є спроможна вірогідність повідомлених обставин, що можуть перешкодити виконанню судового рішення у разі задоволення позову. Зазначив, що при вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову і захистити інтереси позивача. Вважав, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийнято на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. 17. Вказав, що правова природа арешту майна чи іншого обмеження прав щодо майна, вчиненого у зв`язку із провадженням у цивільній справі, полягає в обмеженні права розпорядження ним (продаж, дарування, відчуження в інший спосіб, передання в заставу, іпотеку, укладення інших правочинів чи перероблення майна), при цьому за власником зберігається право користування. Таке обмеження допускається, якщо воно передбачено законом і є обґрунтованим. Дійшов висновку, що заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвіднесення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії. 18. Зазначив, що в практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду сформувався підхід, за якого такий захід забезпечення позову, як накладення арешту на майно, не є співмірним із позовними вимогами немайнового характеру, задоволення яких не матиме наслідком примусове виконання рішення суду. 19. Водночас Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного господарського суду у справах № 910/11069/21 та № 910/8298/21 вважав за можливе у справах, у яких заявлені вимоги немайнового характеру, а рішення у разі задоволення позовних вимог не підлягатимуть примусовому виконанню, вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно. 20. Враховуючи ідентичність приписів статей 150 ЦПК України та 137 Господарського процесуального кодексу України в частині можливості забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду встановив наявність неоднакової практики застосування наведених положень процесуального закону Касаційним цивільним судом та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 21. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 послалася на абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України. 22. Вважає, що позивач не довів суду, що заявниця вживає заходи щодо відчуження нерухомого майна. На думку заявниці, твердження позивача про намір продажу квартири є припущеннями. Виходила з того, що друковані оголошення, які позивач надав суду, не є належними доказами, оскільки оголошення не стосуються спірної квартири. Зазначила, що фото кухні квартири є невідомими для відповідачки, технічний паспорт з оголошення не відповідає технічному плану спірної квартири. Дійшла висновку, що позивач вводить суд в оману, представляючи неправдиву інформацію, та зловживає своїми процесуальними правами шляхом безпідставного забезпечення позову. 23. Зауважила, що відсутність зв`язку між забороною відчуження квартири та, у випадку задоволення позову, рішенням суду свідчить про неспівмірність такого заходу забезпечення позову з предметом позовних вимог. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 127/220/19, від 19 червня 2019 року у справі № 201/12570/18. 24. На думку заявниці, позивач звернувся з вимогою немайнового характеру, а отже, заходи забезпечення позову не співвідносяться з такою вимогою. Позиція інших учасників процесу 25. У грудні 2022 року адвокат Чаплієва К. В. в інтересах ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. 26. Зауважила, що існує загроза продажу зазначеної квартири, оскільки: малолітні діти та відповідачка зняті з реєстрації у квартирі (без згоди позивача) та проживають в іншому місці; квартира виставлена на продаж, що підтверджується оголошеннями з сайтів продажу нерухомого майна; згідно з відповідями відділів реєстрації Деснянської та Святошинської РДА письмову згоду батька на зняття з реєстрації та реєстрацію в новому місці малолітніх дітей було надано, проте не позивачем, його підпис було підроблено, про що він подав відповідну заяву в поліцію. 27. Звернула увагу на те, що нерівноцінний поділ спільного майна подружжя відбувся із врахуванням того, що в квартирі залишилися проживати малолітні діти і це майно залишатиметься надалі в користуванні відповідачки та спільних малолітніх дітей. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Межі розгляду справи касаційним судом 28. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Лелеки Г. О. в інтересах ОСОБА_1 на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України. 29. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу). 30. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 31. У касаційному порядку відповідачка оскаржує постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року лише в частині задоволення вимог заяви про забезпечення позову щодо накладення арешту на квартиру. В частині відмови в задоволенні вимог заяви про забезпечення позову щодо заборони вчиняти будь-які дії стосовно квартири постанова апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржується та Великою Палатою Верховного Суду не переглядається. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 32. Питанням, яке постало перед Великою Палатою Верховного Суду, є можливість застосування судом такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно відповідача, у разі пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним, за яким таке майно відчужено. 33. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 34. Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі. 35. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20). 36. За змістом частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. 37. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18). 38. Велика Палата Верховного Суду підтверджує сформульовані нею у справах № 914/1570/20, № 381/4019/18 висновки та додатково зазначає таке. 39. До набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) процесуальний закон передбачав, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. 40. Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом». 41. Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. 42. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню. 43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача. 44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. 45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. 46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. 47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. 48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії. 49. У справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, позивач пред`явив вимогу про визнання договору про поділ спільного майна подружжя недійсним. 50. Предметом оспорюваного в цій справі правочину є спільне майно сторін, зокрема квартира АДРЕСА_1 , яка за умовами укладеного сторонами договору перейшла в особисту приватну власність відповідачки. 51. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач насамперед має на меті захистити своє право власності на нерухоме майно, яке внаслідок укладення оспорюваного правочину було зареєстровано за відповідачкою. 52. За змістом статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент пред`явлення позову в цій справі, у разі визнання на підставі судового рішення недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором. 53. Оскільки визнання недійсним правочину, який є безпосередньою підставою для зміни власника спірної квартири, так чи інакше вплине на подальший правовий режим цього нерухомого майна, то вибраний позивачем вид забезпечення позову є співмірним із заявленою в цій справі вимогою позову. 54. Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову в цій справі не підлягає примусовому виконанню, а може бути виконано шляхом його пред`явлення до державного реєстратора, як уже зазначалося вище, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспорюваного договору, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права. 55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що можливе подальше відчуження відповідачкою спірної квартири об`єктивно перешкоджатиме ефективному захисту порушених прав позивача з огляду на те, що оспорюваний у цій справі правочин не буде підставою для наступної зміни власника квартири, а тому визнання його недійсним не відновлюватиме порушене право позивача та спонукатиме останнього до ініціювання нових судових спорів. 56. Перевіривши наявність спору між сторонами та установивши, що існує реальна загроза продажу спірної квартири, передумовою для чого стали зняття відповідачки та малолітніх дітей з реєстрації місця проживання в цій квартирі, їх проживання за іншою адресою, а також наявна в мережі «Інтернет» інформація про те, що спірна квартира виставлена на продаж, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для забезпечення позову в цій справі шляхом накладення арешту на спірну квартиру, що є співмірним заходим забезпечення у межах існуючого спору. 57. Апеляційний суд обґрунтовано прийняв до уваги, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідачка має можливість безперешкодно відчужити спірне нерухоме майно. Водночас відсутні підстави вважати, що застосування такого заходу забезпечення позову призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки квартира залишається в її володінні та користуванні. Щодо відступу від висновку Верховного Суду 58. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 15 березня 2023 року послався на те, що існує різна практика забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно у справах, де заявляються вимоги немайнового характеру, рішення в яких у разі задоволення позову не підлягатимуть примусовому виконанню. 59. Формулюючи підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 11 квітня 2022 року у справі № 910/11069/21 та від 10 травня 2022 року у справі № 910/8298/21. 60. Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від наведених висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 61. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)]. 62. У справі № 910/11069/21 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду погодився з висновком судів попередніх інстанцій про доцільність вжиття заходів забезпечення позову в конкретній справі з огляду на встановлені в ній фактичні обставини. Окремого висновку стосовно допустимості вжиття такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), у спорах немайнового характеру суд касаційної інстанції не формулював. 63. У справі № 910/8298/21 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду з посиланням на правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, зазначив: «У випадку звернення особи до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Водночас у таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного судового провадження за його позовом без нових звернень до суду». 64. З урахуванням наведених Великою Палатою Верховного Суду мотивів цієї постанови підстав для відступу від висновків, що містяться у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та на які послався Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду при передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, немає. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 65. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 66. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України). 67. Зважаючи на надану оцінку аргументам позивача, відповідача та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявні підстави для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін, оскільки постанова прийнята з додержанням норм процесуального права. Щодо судових витрат 68. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 69. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідачку. Керуючись частинами першою та другою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу адвоката Лелеки Ганни Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді: О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов М. В. Мазур І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Н. В. Шевцова Текст постанови на підставі частини третьої статті 415 ЦПК України оформила суддя О. В. Ступак Джерело: ЄДРСР 118985224
  14. Коли читаєш таке чергове рішення випадкових людей, розумієш, що судова реформа повністю провалена. Конституція України та права людини зараз просто пустий звук. Вважаю, що особи, які брали участь у прийнятті цього ганебного рішення та не виклали окремої думки зрадили своїй присязі і задля збереження своїх пенсій і зарплат готові на будь що. В рішенні зазначено: 6.85. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 не було б прийняте, якби за це рішення не проголосували б щонайменше десять суддів. Тим більше, у прийнятті вказаного рішення брав участь увесь склад Конституційного Суду України, і стосовно цього рішення були висловлені тільки дві окремі думки (судді Шишкін В. І. та Стецюк П. Б. ). 6.86. Висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. 6.87. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду. 6.88. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не наводить доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, немає підстав вважати інакше й у Великої Палати. 6.91. Установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги». 6.93. Разом з тим відсутність у законодавстві норми, якою був би встановлений строк притягнення до відповідальності за вчинення проступку, не звільняє від відповідальності, а статус судді Конституційного Суду України, з огляду на перебування на відповідній посаді не більше дев`яти років без права повторного призначення на цю посаду (стаття 148 Конституції України та стаття 9 Закону України «Про Конституційний Суд України»), давав підстави притягувати суддю Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги впродовж строку його перебування на відповідній посаді. 6.94. Такий строк, упродовж якого було можливе звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги на час прийняття Постанови № 775-VII зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється суддя суду конституційного контролю, а з іншого боку - тим, що суддя Конституційного Суду України не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2024 року м. Київ Справа № 800/132/14 Провадження № 11-10заі24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідачки Усенко Є. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ткачука О. С., Шевцової Н. В., за участю: секретаря судового засідання Проценко Р. А., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Кот О. В., розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 (судді Мацедонська В. Е., Білак М. В., Губська О. А., Загороднюк А.Г., Соколов В.М.) в адміністративній справі № 800/132/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Конституційний Суд України, про визнання незаконною та скасування постанови, поновлення на посаді, УСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України (далі - також Рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Конституційний Суд України, у якому просив: - визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги; - зобов`язати Верховну Раду України поновити ОСОБА_1 на посаді судді Конституційного Суду України з 24.02.2014. 1.2. Позовні вимоги вмотивовані тим, що на пленарному засіданні Верховної Ради України, що відбулось 24.02.2014, прийнято рішення про голосування із питання звільнення суддів Конституційного Суду України, в тому числі і його, ОСОБА_1 , за скороченою процедурою обговорення (зокрема, за відсутності обговорення питання щодо звільнення суддів Конституційного Суду Українина засіданні профільного комітету), що, на думку позивача, суперечить Регламенту Верховної Ради України. 1.3. Також позивач зазначав, що при розгляді Верховною Радою України питання про звільнення суддів Конституційного Суду України з посад порушено строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів. Позивач вважав, що такі матеріали повинні бути надані народним депутатам України не пізніше як за три дні до розгляду Верховною Радою України відповідного питання. 1.4. При цьому, на переконання позивача, відповідно до процедури звільнення з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок Постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак, ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на думку позивача, про порушення процедури розгляду питання про звільнення судді Конституційного Суду Україниза порушення присяги. 1.5. Позивач наголошує також на тому, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності судді. Так, відповідно до статті 28 Закону України від 16.10.1996 № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; надалі - так само; далі - Закон України «Про Конституційний Суд України») судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційного Суду України. 1.6. Позивач доводить, що, встановивши факт порушення суддями Конституційного Суду Україниприсяги, парламент перебрав на себе повноваження судової гілки влади, порушивши при цьому вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України та посягнувши на незалежність суддів і судової системи в цілому. Водночас (згідно з доводами позивача) відповідно до статті 85 Конституції України повноваження Верховної Ради України, визначені Конституцією, є вичерпними, а відтак парламент не наділений конституційними повноваженнями щодо контролю та нагляду за рішеннями судів та суддів України, у тому числі Конституційного Суду України, зокрема й у питаннях юридичної оцінки їх рішень. 1.7. Позивач на обґрунтування своїх доводів посилається на невідповідність Постанови № 775-VIII міжнародній судовій практиці, зокрема, Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) та міжнародним стандартам у сфері правосуддя. Зазначає, що при прийнятті спірної Постанови № 775-VII Верховна Рада України порушила принцип індивідуальної відповідальності та рівності, оскільки не було встановлено вину кожного із суддів, про яких ідеться у цій постанові, та звільнено тільки тих суддів, які обрані до Конституційного Суду України за квотою парламенту. 1.8. Посилаючись на наведені вище підстави, позивач задля захисту і відновлення свого права, порушеного відповідачем, просить визнати Постанову № 775-VII незаконною та скасувати її в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду Україниза порушення присяги, а також зобов`язати відповідача поновити його на цій посаді з дати звільнення. 2. Фактичні обставини справи та короткий зміст рішення суду першої інстанції 2.1. Постановою Верховної Ради України від 04.08.2006 № 81-V ОСОБА_1 призначено суддею Конституційного Суду України. Відповідно до статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» ОСОБА_1 прийняв присягу судді Конституційного Суду України. 2.2. Постановою № 775-VII достроково припинені повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у зв`язку з порушенням присяги судді. 2.3. Як зазначено в Постанові № 775-VII, підставою для прийняття такого рішення слугувало те, що Конституційний Суд України, приймаючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України», у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад. 2.4. Далі згідно з Постановою № 775-VII Рішенням від 25.01.2012 № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у системному зв`язку з окремими положеннями Конституції України Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, притому що раніше приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Тим самим судді Конституційного Суду України фактично порушили право громадян на соціальний захист і достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що передбачено статтями 46 та 48 Конституції України. 2.5. У Постанові № 775-VII також зазначено, що Рішенням від 29.05.2013 № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Відповідно до постанови цим Рішенням судді Конституційного Суду України порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. 2.6. Посилаючись на наведені обставини та констатуючи, що судді Конституційного Суду України, які приймали зазначені вище Рішення, в тому числі ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України, Верховна Рада України постановила: відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів Конституційного Суду Україниу зв`язку з порушенням ними присяги судді, зокрема суддю Конституційного Суду УкраїниОСОБА_1 2.7. Не погодившись із Постановою № 775-VII, позивач звернувся з позовом до Вищого адміністративного суду України за захистом порушених, на його думку, його прав та інтересів. 2.8. Постановою Вищого адміністративного суду України від 26.01.2015 у задоволенні позову відмовлено. 2.9. Висновок про відмову в задоволенні позову Вищий адміністративний суд України вмотивував тим, що суддя Конституційного Суду України ОСОБА_1, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, порушив приписи статей З, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права і свободи людини і громадянина, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України, чим порушив присягу судді. Порядок звільнення судді Конституційного Суду України, встановлений Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Верховної Ради України, що гарантує його незалежність і недоторканність, порушений не був. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначила, що доводи позивача про недотримання процедури звільнення судді Конституційного Суду України, визначеної параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України, є безпідставними, оскільки цей Регламент є внутрішнім документом Конституційного Суду України, що прийнятий цим судовим органом. При цьому Конституція України, Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяють сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді. Щодо висновків Верховної Ради України в Постанові № 775-VII у частині порушень присяги суддею ОСОБА_1 при ухваленні рішень від 25.01.2012 № 3-рп/2012 та від 29.05.2013 № 2-рп/2013 колегія суддів Вищого адміністративного суду України виснувала, що зазначені рішення Конституційний Суд України прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України. 2.10. Верховний Суд України постановою від 28.04.2015 відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 26.01.2015. Верховний Суд України погодився з висновком Вищого адміністративного суду України про відсутність підстав для визнання незаконною Постанови № 775-VII стосовно дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , визнав цей висновок таким, що ґрунтується на правильному застосуванні норм права. 2.11. 12.01.2023 ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023. 2.12. Так, констатуючи порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ЄСПЛ зазначив, що вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування в якості членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за замовченням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадує свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. 2.13. До Великої Палати Верховного Суду 11.04.2023 надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду України від 28.04.2015 на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України». На думку заявника, висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 12.01.2023 у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), свідчать про те, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав, а прийняття оскаржуваних судових рішень фактично призвело до незаконного звільнення позивача із займаної посади. 2.14. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2023 заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 28.04.2015 в адміністративній справі № 21-67а15 (№ 800/132/14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 28.04.2015 та постанову Вищого адміністративного суду України від 26.01.2015 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 2.15. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 11.12.2023 позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав протиправною та нечинною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У решті позовних вимог відмовив. 2.16. Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що при прийнятті Постанови № 775-VII відповідач не дотримався міжнародних стандартів у сфері судочинства щодо незалежності судді при здійсненні судочинства, зокрема щодо звільнення судді на основі рекомендації суду або органу, що переважно складається із суддів та/або обирається суддями. Як на джерела таких стандартів Касаційний адміністративний суд послався на пункти 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983), пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та від 13.12.1985), пункт b розділу 2 Рекомендацій № (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» Комітету Міністрів Ради Європи від 13.10.1994; статті 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії суддів, ухваленої Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів 17.11.1999 (Тайпеї, Тайвань); пункти 2-4, 6, 10, 13, 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи), схваленої Консультативною радою європейських судів (КРЕС) 17.11.2010; висновки КРЕС від 23.11.2001 № 1 (2001) (пункти 10, 11, 14, 64-66), від 19.11.2002 № 3 (2002) (пункти 60, 64, 71, 77), від 24.10.2014 № 17 (2014) (пункт 5), від 16.10.2015 № 18 (2015) (пункти 10, 11, 23, 37, 44). 2.17. Відповідно до висновків суду першої інстанції Верховна Рада України як орган законодавчої влади задля дотримання міжнародних стандартів у сфері правосуддя мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею Конституційного Суду України. На той час [ідеться про час прийняття Постанови № 775-VII] такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом Конституційного Суду України, а відповідним органом - склад Конституційного Суду України. Разом з тим оскаржувана Постанова була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів Конституційного Суду України та сформувати інший склад суддів Конституційного Суду України. Суд першої інстанції зазначив, що Конституція України не наділяє народних депутатів України повноваженнями встановлювати факт порушення суддею Конституційного Суду України присяги судді, оскільки їх повноваження чітко встановлені статтею 85 Конституції України. Передумовою для звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, а в разі підтвердження такого факту Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України». Суд першої інстанції дійшов висновку, що Верховна Рада України порушила статтю 50 Регламенту Верховної Ради України, розглянувши питання про звільнення суддів Конституційного Суду України на пленарному засіданні за скороченою процедурою, оскільки звільнення суддів Конституційного Суду України регламентовано безпосередньо Конституцією та законами України. 2.18. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також зазначив, що частиною третьою статті 28 Закону «Про Конституційний Суд України» передбачалося, що судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційного Суду України. З огляду на це суд виснував, що вказана в Постанові № 775-VII підстава для звільнення суддів Конституційного Суду України, зокрема й позивача, з посади - участь у прийнятті трьох рішень цього суду - апріорі не може бути порушенням присяги, оскільки це фактично розцінюється як «втручання у незалежність прийняття суддею рішень». Інших неправомірних дій ОСОБА_1 під час прийняття рішення про його звільнення Верховна Рада України в оскаржуваній Постанові не навела і не розглядала. 2.19. У підсумку суд першої інстанції дійшов висновку, що Верховна Рада України достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України без додержання процедури, установленої чинним законодавством України, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав і ЄСПЛ. 2.20. Щодо позовних вимог у частині зобов`язання Верховної Ради України поновити позивача на посаді судді Конституційного Суду України Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що на момент ухвалення судового рішення у цій справі немає правових підстав для поновлення позивача на посаді судді Конституційного Суду України, оскільки позивач не може здійснювати таких повноважень у силу положень статті 148 Конституції України та статті 9 Закону України «Про Конституційний Суд України», як наслідок, задоволення цієї позовної вимоги не здатне поновити його порушених прав. 3. Короткий зміст апеляційної скарги 3.1. Верховна Рада України подала апеляційну скаргу на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді та ухвалити нове рішення у зазначеній частині, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. 3.2. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає, що застосований до позивача захід дисциплінарної відповідальності був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів, адже Рішенням від 30.09.2010 № 20-рп/2010, в ухваленні якого брав участь позивач, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Верховна Рада України, яка наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення суддів Конституційного Суду України за визначеною законом квотою, у разі встановлення факту порушення призначеним нею суддею Конституційного Суду України присяги мала право на цій підставі звільнити суддю з посади. У Постанові № 775-VII відповідач визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді Конституційного Суду України, та юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав захід відповідальності у вигляді позбавлення позивача статусу судді Конституційного Суду України. Застосовуючи до позивача такий захід відповідальності, Верховна Рада України аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до застосування такого заходу, зваживши на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент. При цьому Верховна Рада України як виразник волі українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як одного із суддів Конституційного Суду України, які ухвалили Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття зазначеного Рішення. 3.3. Відповідач також наголошує, що зі змісту присяги судді Конституційного Суду України, сфери та мети його діяльності можна визначити, що особа, яка склала присягу судді Конституційного Суду України і мала повноваження офіційно тлумачити у складі цього суду, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Склавши присягу, суддя Конституційного Суду України не міг не усвідомлювати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, яка передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 3.4. Відповідач в апеляційній скарзі доводить, що в Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України за результати голосування або висловлювання у цьому суді. Порушення ОСОБА_1 присяги судді Конституційного Суду України полягало не в тому, як він голосував, а в тому, як саме він чинив у статусі судді Конституційного Суду України: в тому, що він як суддя Конституційного Суду України не діяв у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України. 3.5. Не погоджуючись з висновком суду першої інстанції, що Постанова № 775-VII прийнята з порушенням встановленої законодавством процедури, відповідач зазначає, що ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо врегулювання процедури звільнення судді Конституційного Суду України органом, що його призначив. Вказаний закон окреслював і коло питань, які могли бути предметом регулювання регламентів, що приймаються Конституційним Судом України, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи. Тож, Регламент Конституційного Суду України не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень Верховної Ради України як одного із суб`єктів призначення суддів Конституційного Суду України, зокрема і на звуження повноважень, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України. У зв`язку з цим, як стверджує відповідач, Верховна Рада України як орган, який призначив суддю Конституційного Суду України на посаду, міг реалізовувати своє повноваження щодо звільнення судді за порушення присяги незалежно від того, чи приймав таке рішення сам Конституційний Суд України та/чи надавав він з цього питання якісь висновки. 3.6. Згідно з позицією відповідача суд першої інстанції дійшов помилкового висновку і щодо недотримання Верховною Радою України під час обговорення питання про звільнення позивача та прийняття Постанови № 775-VII процедури, встановленої Регламентом Верховної Ради України. В апеляційній скарзі зазначено, що обговорення проєкту постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту Верховної Ради України; не передбачає процедура звільнення судді Конституційного Суду України, призначеного Верховною Радою України, і обов`язкового розгляду питання у відповідному комітеті Ради. Оскаржувану постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроєктів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. 4. Рух апеляційної скарги 4.1. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21.02.2024 відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Конституційний Суд України, про визнання незаконною та скасування постанови, поновлення на посаді. 4.2. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21.02.2024 призначила адміністративну справу № 800/132/14 за апеляційною скаргою Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 до апеляційного розгляду в судовому засіданні на 11 годину 30 хвилин 14.03.2024 у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8. У судовому засіданні, яке відбулося 14.03.2014, розгляд справи було відкладено на 11 годину 00 хвилин 25.04.2024. 5. Позиція позивача щодо апеляційної скарги відповідача 5.1. У відзиві на апеляційну скаргу позивач підтримує рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України» та оскаржуване рішення суду першої інстанції, у зв`язку із чим просить залишити апеляційну скаргу Верховної Ради України без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 - без змін. У судових засіданнях, які відбулися 14.03.2024 та 25.04.2024, представник Верховної Ради України підтримав апеляційну скаргу і просив її задовольнити. Водночас позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги, навів аргументи на підтвердження своїх позовних вимог та обґрунтування доводів, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Як зазначено вище, Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - так само). 6.2. У Постанові № 775-VII Верховна Рада України зазначила, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, ухвалюючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили норми статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. 6.3. Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стало порушення ним присяги судді, що мало місце і виразилося в прийнятті ним разом з іншими суддями Конституційного Суду України рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012. Доводи Верховної Ради України в апеляційній скарзі стосуються порушення позивачем присяги, що мало місце і виразилося у прийнятті ним у складі Конституційного Суду України Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010. В судовому засіданні представник Верховної Ради України також зазначив, що на тепер порушення позивачем присяги як підстави його звільнення відповідач пов`язує саме з цим рішенням. У зв`язку з цим апеляційний перегляд справи обмежено обставинами, які стосуються зазначеного рішення. 6.4. Зважаючи на констатоване ЄСПЛ у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України» порушення пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок того, що рішення Верховного Суду не було достатньо обґрунтоване і не містило детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів» (пункт 126 рішення ЄСПЛ), здійснюючи апеляційний перегляд справи, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Венеціанська комісія неодноразово звертала увагу на те, що «порушення присяги судді є занадто нечітким поняттям, щоб бути стандартом для звільнення суддів з посад» (пункт 51 Спільного висновку № 801/2015 Венеціанської комісії й Директорату з прав людини (ДПЛ) Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи щодо Закону «Про судоустрій і статус суддів» і внесення змін до Закону «Про Вищу раду юстиції України», прийнятого 20-21 березня 2015 року), а також критику ЄСПЛ і Венеціанської комісії парламентського етапу процедури звільнення з посади за порушення присяги, який «сприяв політизації процедури й посиленню невідповідності процедури принципу поділу влади» (пункт 118 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» та пункт 52 згаданого Спільного висновку Венеційської комісії і ДПЛ). 6.5. Отже, далі Велика Палата Верховного Суду детально зосереджується на аналізі, який дозволить установити, чи відповідало звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій позивача, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те що воно здійснене парламентом. 6.6. Констатуючи порушення статті 8 Конвенції, ЄСПЛ в рішенні від 12.01.2023 зазначив про встановлення статтею 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» функціонального імунітету для суддів Конституційного Суду України. Відповідно до висновку ЄСПЛ, враховуючи факт звільнення ОСОБА_1 за результати голосування за Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, питання, чи могло це положення закону тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за порушення присяги, мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. 6.7. Так, відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України. 6.8. Ці правові положення відповідають принципу суддівської недоторканності (стаття 28 власне і має заголовок «Недоторканність особи судді Конституційного Суду України»), якодного з важливих елементів статусу судді і найважливішої гарантії його професійної діяльності, що забезпечує основи системи стримувань і противаг, а також важливої гарантії реалізації принципу верховенства права. 6.9. Статтею 149 Конституції України у свою чергу також визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції. 6.10. Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (частина друга цієї статті). 6.11. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачив зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України». 6.12. У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 у зазначеній справі вказано: «Незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов`язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами… Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо» (пункти 1.1-1.3, 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004). 6.13. Наведені конституційні та законодавчі норми (в поєднанні з їх тлумаченням) закріплюють одну з основоположних гарантій суддівської незалежності - функціональний імунітет (імунітет, пов'язанийізвиконанням посадових обов'язків) судді Конституційного Cуду України, коли останній не несеюридичної відповідальності за результати свого голосування при прийнятті цим судом рішення. 6.14. Разом з тим інститут функціонального імунітету судді не є однорідним, складається із двох груп норм, що мають самостійне значення і ціль їх встановлення. Перша група - це норми, що дійсно забезпечують підвищений правовий захист судді, тоді як друга група - це норми, які визначають принцип невідворотності відповідальності судді за порушення посадових обов`язків. 6.15. Тобто функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. 6.16. Гарантуючи судді Конституційного Суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді в разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок (ускладнені і відмінні від загальноприйнятих) притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. 6.17. Так, відповідно до статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 6.18. Відповідні положення встановлені і статтею 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», за змістом якої суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 6.19. Чинне на момент прийняття Постанови № 775-VII законодавство, яке регламентувало правовий статус судді Конституційного Суду України, не надавало сутнісних ознак порушень, які слід було кваліфікувати як порушення присяги судді. Водночас відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про Конституційний Суд України» статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, цим Законом та законами України про статус суддів. 6.20. Законом, яким, окрім іншого, регулювалися й питання, що стосувалися статусу суддів (зокрема, підстави та порядок звільнення суддів, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності), був Закон України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», статтею 32 якого визначався зміст порушення суддею присяги. Зокрема, порушенням суддею присяги є: а) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; б) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; в) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; г) порушення морально-етичних принципів поведінки судді (Закон України «Про Вищу раду юстиції» втратив чинність з 05.01.2017 на підставі Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя»). 6.21. У Рішенні від 11.03.2011 № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) загострено увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Вказавши, що цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, Конституційний Суд України підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.22. Зміст присяги судді Конституційного Суду України визначався статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.23. Так, суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складав присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». 6.24. За правилами статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги. Складає присягу суддя Конституційного Суду України на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. 6.25. Незважаючи на те, що присяга судді Конституційного Суду України є текстуально відмінною від присяги, яка складається при вступі на посаду судді загальної юрисдикції, її сутність як одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов`язання залишається незмінною. 6.26. Окрім того, ознаки порушення присяги суддею, викладені в частині другій статті 32 Закону України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», сформульовані у такій спосіб, що вони можуть бути застосовані і до суддів Конституційного Суду України. 6.27. За таких обставин офіційне урочисте зобов`язання (присяга), яке давав суддя Конституційного Суду України з нагоди отримання ним особливо відповідальної компетенції, покладало на нього обов`язок неухильно дотримуватися зазначеного зобов`язання, наслідком порушення якого могло бути звільнення судді з посади за порушення ним присяги органом, який його призначив. 6.28. Більше того, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що саме задля убезпечення дотримання суддею даної ним присяги суддя і наділяється функціональним імунітетом. 6.29. Функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. 6.30. Лише забезпечення суддею Конституційного Суду України дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 6.31. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету. 6.32. На користь такого висновку про призначення та межі функціонального імунітету судді свідчать і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів. 6.33. Так, у рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі зазначено, що вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права. 6.34. У Висновку КРЄС № 1(2001) від 23.11.2001 (про стандарти незалежності судової влади та незмінюваність суддів) зазначено, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя (пункт 10 Висновку). 6.35. У Висновку КРЄС № 18(2015) від 16.10.2015 (про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях), зокрема у пункті 10 зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. 6.36. У пункті 72 Термінового спільного висновку Венеційської комісії і Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи від 11.12.2020 (щодо законодавчої ситуації навколо антикорупційних механізмів після прийняття рішення Конституційного Суду України № 13-Р/2020) Венеційська комісія наголошує, що боротьба з корупцією є одним із найважливіших елементів правової держави, так само як і повага до Конституції та конституційного правосуддя. Вони йдуть пліч-о-пліч. Парламент і виконавча влада повинні поважати роль Конституційного Суду як стража Конституції та виконувати його рішення. Своєю чергою, Конституційний Суд, як і будь-яка інша державна установа та суд, з одного боку, заслуговує на інституційну повагу, але, з іншого боку, повинен дотримуватися власних процедур і заради забезпечення конституційної стабільності та правової визначеності має приймати рішення, які загалом відповідатимуть його власній прецедентній практиці. Ще більш важливим є те, що Конституційний Суд повинен приймати рішення у межах його законних повноважень і юрисдикції (пункт 72 Термінового спільного висновку). Ці настанови щодо ролі і відповідальності Конституційного Суду є актуальними безвідносно до темпоральних меж. 6.37. Натомість суд першої інстанції взагалі не надав оцінки ні сутності, ні межам функціонального імунітету судді Конституційного Суду України, при цьому неправильно розтлумачивши положення статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», вважаючи, що прийняття суддями Конституційного Суду України рішень апріорі не може бути порушенням присяги, оскільки це фактично розцінюється як «втручання у незалежність прийняття суддею рішень». Велика Палата Верховного Суду зауважує, що навівши ряд міжнародних стандартів щодо незалежності суддів, суд першої інстанції, однак, залишив поза увагою, що такі стандарти розглядають незалежність судді не як привілей на користь його власних інтересів, а як гарантію забезпечення суддею виконання посадових обов`язків щодо здійснення правосуддя. Як зазначено вище, функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним своїх посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Тож лише забезпечення суддею Конституційного Суду України дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 6.38. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. 6.39. Згідно зі статтею 147 Основного Закону Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 6.40. За змістом статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України (на дату прийняття Постанови № 775-VII) належало: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 6.41. У Рішенні від 27.03.2002 № 7-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції України всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України (незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер) як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності. При цьому виокремив, що такі повноваження Конституційного Суду України обмежуються виключно вирішенням питань щодо відповідності цих актів Конституції України, а не щодо їх законності. 6.42. Статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», у свою чергу, було визначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, що, власне, і кореспондується зі змістом присяги судді Конституційного Суду України. 6.43. Як уже зазначено, 30.09.2010 Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. 6.44. У Постанові № 775-VII Рішенню № 20-рп/2010 від 30.09.2010 надано оцінку, відповідно до якої цим Рішенням Конституційний Суд України у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. 6.45. Так, у резолютивній частині Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 Конституційний Суд України вирішив: «1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. 2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Згідно з частиною другою статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» покласти на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV». 6.46. Відповідно до частин першої, другої статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. 6.47. Приймаючи зазначене вище рішення, Конституційний Суд України [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком Конституційного Суду] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України». 6.48. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень Верховної Ради України. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї. На виключні конституційні повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади щодо вирішення питань про внесення змін до Конституції України вказав і Конституційний Суд України в Рішенні від 09.06.1998 № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України). 6.49. Тож покладення Конституційним Судом України на органи держаної влади обов`язку щодо невідкладного виконання Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28.06.1996 у редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї. 6.50. Очевидним є й те, що норми Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IVз часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм. 6.51. Надаючи висновок щодо конституційної ситуації в Україні, Європейська Комісія за демократію через право у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» від 17(20).12.2010 зауважила, що не існує загальноприйнятого стандарту в порівняльному конституційному праві стосовно участі конституційних судів у конституційному процесі внесення змін до Конституції (254к/96-ВР)… Хоча українські Конституції (254к/96-ВР) (у обох версіях, і 1996, і 2004) явно передбачають обов`язковий попередній розгляд проекту закону про конституційні поправки, вони нічого не говорять про можливість Конституційного Суду України переглядати конституційні поправки, після того як вони вступили в силу. У 2006 році змінами до Закону про Конституційний Суд України (422/96-ВР) спеціально були виключені «закони України, якими вносяться зміни до Конституції України» з юрисдикції Конституційного Суду України. 6.52. Європейська Комісія за демократію через право звернула також увагу на те, що, оскільки Конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції (254к/96-ВР) і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Адже цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення (джерело те ж саме). 6.53. Як підсумок, очевидним є те, що, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України, що не відповідає конституційному ладу. 6.54. Принагідно зазначимо, що за два роки до цього Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1) уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію, зазначивши в ухвалі від 05.02.2008 № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-ІV (вмотивованим так само ухваленням парламентом вказаного Закону з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України) про невідповідність подання вимогам Конституції та Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.55. Обґрунтовуючи своє рішення, Конституційний Суд України тоді зазначив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28.06.1996, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України не навів будь-яких обґрунтувань, які чинники спричинили його кардинально протилежне рішення щодо визнання неконституційним Закону № 2222-ІV. 6.56. За таких обставин, враховуючи очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] та, як наслідок, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді. 6.57. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зауважити, що позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги. У зв`язку із цим немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. 6.58. Тож у цій справі, з огляду на викладене вище, немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України», було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань. 6.59. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що діяння позивача кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для позивача. Юридична кваліфікація настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, як порушення присяги судді, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади. 6.60. Як зазначено вище, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. 6.61. Суддею Конституційного Суду України ОСОБА_1 було призначено Верховною Радою України Постановою від 04.08.2006 № 81-V. 6.62. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 6.63. Порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлено Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України (затверджено Законом України від 10.02.2010 №1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України») та законами України від 04.04.1995 № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17.11.1992 № 2790-XII «Про статус народного депутата України». 6.64. Регламент Верховної Ради України (далі - Регламент) встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради України (частина друга статті 1 Регламенту). 6.65. Згідно з положеннями статті 216 Регламенту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, надалі - так само) Верховна Рада України звільняє з посад, зокрема, суддів Конституційного Суду України, відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.66. Порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, у свою чергу, встановлено статтею 208 Регламенту, частиною сьомою якої встановлено, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова Верховної Ради України. 6.67. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина перша статті 47 Регламенту). 6.68. Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Верховною Радою України шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту). 6.69. Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України був установлений Конституцією України, Регламентом та Законом України «Про Конституційний Суд України». 6.70. При цьому ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо встановлення процедури звільнення судді цього суду. 6.71. У зв`язку з цим Велика Палата відхиляє довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України. 6.72. Приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 6.73. При цьому ухвалення Постанови № 775-VII за скороченою процедурою не суперечить положенням статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту, які наділили парламент правом діяти у такий спосіб. 6.74. Відповідно до статті 31 Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Таке рішення щодо розгляду питання про звільнення ОСОБА_1 було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проєкту Постанови № 775-VII о 16 год 27 хв 24.02.2014 (відповідно до стенограми пленарного засідання Верховної Ради України). Щодо цього рішення як процедурного такої вимоги, як оформлення окремим документом, не встановлено. Статтею 216 Регламенту, яка визначала порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, не було передбачено також підготовки та/або попереднього розгляду відповідного питання комітетом (комітетами) Верховної Ради України. 6.75. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою, яка має місце в роботі пленарного засідання парламенту, поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає з положень статей 30, 31 глави 5 Регламенту. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів скорочена процедура передбачає п`ять). 6.75-1. Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту у разі необхідності Верховною Радою України з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Верховної Ради. Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. З питань законодавчої процедури прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається лише щодо перенесення розгляду законопроєктів, продовження чи скорочення строків внесення альтернативних законопроєктів, пропозицій та поправок до законопроєктів, скорочення строків надання законопроєктів народним депутатам та строків розгляду законопроєктів у комітетах (частина третя статті 101, частина друга статті 109, частина друга статті 116 цього Регламенту) (частини друга, третя статті 50). Аналіз норм статті 50 Регламенту свідчить, що так звана процедура «ad hoc» (одноразове відхилення від процедур, передбачених Регламентом) може бути застосована за рішенням Верховної Ради України. Така процедура може бути відхиленням як від загальної, так і від скороченої процедур обговорення питання на пленарному засіданні Верховної Ради України (саме такі процедури передбачені статтями 30 і 31 глави 5 Регламенту). 6.75-2. За відсутності встановлених у справі обставин, що Верховною Радою України приймалося рішення про розгляд питання про звільнення суддів Конституційного суду України з одноразовим відхиленням (ad hoc) від передбачених Регламентом процедур, у суду першої інстанції не було ані фактичних, ані правових підстав для висновку, що Постанова № 775-VII була прийнята з порушенням частини другої статті 50 Регламенту. Суд першої інстанції помилково прирівняв скорочену процедуру обговорення питань на пленарному засіданні Верховної Ради України, передбачену статтею 31 глави 5 Регламенту, до так званої процедури «ad hoc». 6.76. Установлені судом обставини свідчать, що Верховна Рада України виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах та в порядку, встановленому законом. Рада включила до порядку денного пленарного засідання від 24.02.2014 проєкт Постанови № 775-VII про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді та прийняла рішення про обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради. 6.77. У цьому контексті варто зауважити, що Верховна Рада України як орган, порядок діяльності якого не може визначатися інакше, як Конституцією та законами України (тобто актами самої Верховної Ради України), і який був наділений повноваженнями щодо звільнення призначеного ним судді Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж викладена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право звільнити цього суддю з посади. 6.78. Велика Палата Верховного Суду не залишає без уваги й оцінки недоліки парламентської процедури звільнення суддів, зокрема суддів Конституційного Суду України, яка була чинною до 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»). На ці недоліки, як такі, що не відповідають вимогам статті 6 Конвенції щодо незалежності та безсторонності суду, вказав і ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», зазначивши, що пленарне засідання парламенту не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів, адже від політиків, які засідають у парламенті, не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права. Звернув увагу ЄСПЛ і на відсутність у законодавстві України керівних принципів, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів від непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства; підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. Як свідчить зміст рішення Касаційного адміністративного суду від 11.12.2023, власне ці недоліки парламентської процедури й мав на увазі суд першої інстанції, вважаючи, що на момент звільнення позивача в Україні не було органу, до повноважень якого було б віднесено звільнення суддів за порушення присяги і який би відповідав міжнародним стандартам у сфері правосуддя, що, у свою чергу (відповідно до висновку суду) виключає законність звільнення позивача за порушення присяги. 6.79. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, на відміну від справи «Олександр Волков проти України», у цій справі: 6.79.1. Встановлення факту порушення присяги суддями Конституційного Суду України безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулося 24.02.2014, було можливим і виправданим, враховуючи суспільно-політичну ситуацію, яка була в державі на той момент (в листопаді 2013 року-лютому 2014 року в Україні відбулася Революція Гідності проти узурпації влади колишнім керівництвом держави). З огляду на очевидність перевищення Конституційним Судом України своїх повноважень при ухваленні рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, яке де-факто легітимізувало зміну форми державного правління та конституційного ладу в державі у неконституційний спосіб, народні депутати, які брали участь у цьому пленарному засіданні, будучи представниками єдиного органу державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції України, могли самостійно і неупереджено надати кваліфіковану оцінку діянням суддів Конституційного Суду України, які ухвалили зазначене рішення, на відповідність визначеним у присязі судді Конституційного Суду України обов`язкам. 6.79.2. Визначені у тексті присяги судді Конституційного суду України обов`язки, зокрема забезпечувати верховенство Конституції України та захищати конституційний лад держави, є чіткими та не допускали надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження Конституційного Суду України з правової охорони Конституції України та її цінностей. Вступаючи на посаду судді Конституційного Суду України, особа не може не розуміти змісту закріпленої в законі присяги та визначених нею обов`язків (зокрема й обов`язку захищати конституційний лад), як і не може не розуміти, що за порушення взятих на себе у зв`язку із прийняттям присяги обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, вона може бути звільнена із посади впродовж строку призначення органом, який її призначив, саме з цих підстав. Свобода розсуду національного органу влади (парламенту) в цьому випадку (при встановленні факту порушення присяги суддею Конституційного Суду України), навіть з огляду на нечітке формулювання «порушення присяги» судді та відсутність, як зазначає ЄСПЛ (пункт 180 рішення у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України»), керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», була обмежена змістом взятих суддею Конституційного Суду України на себе обов`язків згідно зі складеною ним присягою. Тож лише порушення визначених у присязі судді Конституційного Суду України обов`язків, а не будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за розсудом національного органу влади могло бути розтлумачене, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку, як «порушення присяги» та призвести до його звільнення з посади. 6.79.3. Що ж до тези у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», що найважливішою противагою неминучим дискреційним повноваженням дисциплінарного органу [дисциплінарного органу щодо суддів] була б наявність незалежного та безстороннього перегляду (так само - пункт 97 рішення у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України»), то Велика Палата Верховного Суду, зважаючи на недоліки парламентської процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги щодо встановлення факту порушення суддею присяги, як-то: мати можливість брати участь у розгляді відповідного питання, надати по суті порушених питань письмові пояснення тощо, - водночас зауважує, що, по-перше, чинне на час звільнення ОСОБА_1 законодавство не передбачало іншої процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги; а, по-друге, зазначені вище процедурні недоліки були усунуті в процедурі судового контролю щодо законності Постанови № 775-VII під час розгляду справи за позовною заявою ОСОБА_1 . Гарантований позивачу статтею 44 КАС обсяг процесуальних прав надавав йому можливість брати активну участь у судовому процесі задля доведення своєї позиції, зокрема надавати пояснення та докази суду, ставити питання представнику відповідача та надавати пояснення на спростування його доводів щодо суті спору, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання про витребування додаткових доказів. 6.80. З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень, встановлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України. 6.81. Велика Палата Верховного Суду відхиляє також довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді Конституційного Суду України принципу індивідуальної відповідальності. 6.82. Відповідно до статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку Конституційного Суду України є обов`язковим. 6.83. Статтею 64 цього Закону передбачено право судді на окрему думку та встановлено, що окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України. 6.84. Параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) також визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи. На закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проєкту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проєкт рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. 6.85. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 не було б прийняте, якби за це рішення не проголосували б щонайменше десять суддів. Тим більше, у прийнятті вказаного рішення брав участь увесь склад Конституційного Суду України, і стосовно цього рішення були висловлені тільки дві окремі думки (судді Шишкін В. І. та Стецюк П. Б. ). 6.86. Висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. 6.87. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду. Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду України, а також чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. 6.88. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не наводить доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, немає підстав вважати інакше й у Великої Палати. Звертаючись за захистом порушеного права, ОСОБА_1 , однак, ні в позовній заяві, ані в судовому засіданні інших доводів на спростування порушення ним присяги судді, окрім як доводу, що Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 прийнято відповідно до Конституції України, не навів. З таким твердженням ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду не погоджується, враховуючи наведені вище обставини та висновки щодо перевищення суддями Конституційного Суду України визначених Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень при ухваленні зазначеного рішення. Доводи ОСОБА_1 , що його позиція при ухваленні рішення Конституційним Судом України зберігається у таємниці, не обмежують його право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді України тих справ, у яких Конституційним Судом України прийнято рішення чи надано висновок (частина четверта статті 19 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, позивач, як суддя Конституційного Суду України, діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.89. Таким чином, підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, ОСОБА_1 як суддя Конституційного суду України діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.90. Та обставина, що Постановою № 775-VII, крім позивача, звільнено й інших суддів Конституційного Суду України за порушення присяги, не змінює правову природу цієї постанови як акта індивідуальної дії та не свідчить про притягнення цих осіб, зокрема позивача, до колективної відповідальності. 6.91. Установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги». 6.92. Щодо строку притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді (як окремого чинника, який суд повинен перевірити, вирішуючи питання про правомірність звільнення судді з посади за порушення присяги) слід зазначити, що чинне на час ухвалення Постанови № 775-VII законодавство не визначало строку, протягом якого суддю Конституційного Суду України, так само як і суддю загальної юрисдикції, можна було притягнути до відповідальності за порушення присяги, як і за вчинення дисциплінарного проступку взагалі. Цей недолік вітчизняного законодавства було усунуто Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». Цим Законом було затверджено нову редакцію Закону України від 07.07.2020 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою (частина четверта статті 96) дисциплінарні стягнення до суддів застосовуються не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці [ці положення збережені в частині одинадцятій статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII]. 6.93. Разом з тим відсутність у законодавстві норми, якою був би встановлений строк притягнення до відповідальності за вчинення проступку, не звільняє від відповідальності, а статус судді Конституційного Суду України, з огляду на перебування на відповідній посаді не більше дев`яти років без права повторного призначення на цю посаду (стаття 148 Конституції України та стаття 9 Закону України «Про Конституційний Суд України»), давав підстави притягувати суддю Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги впродовж строку його перебування на відповідній посаді. 6.94. Такий строк, упродовж якого було можливе звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги на час прийняття Постанови № 775-VII зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється суддя суду конституційного контролю, а з іншого боку - тим, що суддя Конституційного Суду України не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно. 6.95. Частиною другою статті 2 КАС установлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 6.96. Викладені вище обставини, які встановлені у цій справі, дають підстави виснувати, що Постанова № 775-VII прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність. 6.97. Проаналізувавши межі функціонального імунітету судді Конституційного Суду України відповідно до висновків ЄСПЛ у рішенні від 12.01.2023 у справі «Овчаренко та ОСОБА_1 проти України» та підсумовуючи викладені вище аргументи й мотиви щодо правомірності Постанови № 775-VII в частині звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог про визнання протиправною та нечинною зазначеної постанови щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. 7. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 7.1. Відповідно до частини першої статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. 7.2. За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (пункт 2 частини першої статті 315 КАС). 7.3. Частиною першою статті 317 КАС передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 7.4. Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення від 11.12.2023 в частині задоволення позову ОСОБА_1 внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Верховної Ради України слід задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 у частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити. У решті законність і обґрунтованість рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 (у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на посаді судді Конституційного Суду України) Великою Палатою Верховного Суду не перевірялося з огляду на межі апеляційного перегляду справи. Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 задовольнити. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді скасувати. 3. Ухвалити в цій частині позовних вимог ОСОБА_1 нове рішення: відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідачка Є. А. Усенко Судді: О. О. Банасько В. В. Король О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова С. О. Погрібний І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118985219