ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    9 339
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    171

ANTIRAID last won the day on November 10

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

3 152 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

112 104 просмотра профиля
  1. Большая палата указала, что в деле, которое рассматривается, суд апелляционной инстанции пришел к правильному выводу, что указанный спор подлежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства, поскольку жалобщиком обжалуются действия государственного исполнителя по исполнению исполнительного документа, который был выдан во исполнение судебного решения, принятого по правилам КАС Украины, а потому спор относится к юрисдикции административного суда.
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 201/17676/16-ц Провадження N 14-305цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року (у складі колегії суддів: Максюти Ж.І., Демченко Е.В., Куценко Т.Р.) у цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Яніни Олексіївни щодо скасування постанови про закінчення виконавчого провадження та зобов'язання вчинити певні дії і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. щодо скасування постанови про закінчення виконавчого провадження та зобов'язання вчинити певні дії. Скарга мотивована тим, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року було закінчено виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого 01 лютого 2016 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити йому грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня". Зазначена постанова державного виконавця була постановлена на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", в якій йдеться про виконання рішень немайнового характеру, у той час як виконавчий лист N 201/14973/15-а виданий щодо вимог майнового характеру. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив суд: скасувати постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року про закінчення виконавчого провадження; зобов'язати державного виконавця направити оригінал виконавчого листа у справі N 201/14973/15-а до відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України для продовження примусового виконання виконавчого листа; зобов'язати державного виконавця вжити передбачені статтями 48, 56, 61 Закону України "Про виконавче провадження" заходи для примусового виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 1 лютого 2016 року. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2017 року скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 7 грудня 2016 року про закінчення виконавчого провадження скасовано. В іншій частині скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Частково задовольняючи скаргу ОСОБА_3 та скасовуючи постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, суд першої інстанції виходив із того, що зазначена постанова була винесена на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", в якій йдеться про виконання рішень немайнового характеру, тоді як виконавчий лист N 201/14973/15-а видано щодо вимог майнового характеру, а саме щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити ОСОБА_3 грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня". Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року апеляційну скаргу відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задоволено частково, ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що виконавчий документ, щодо виконання якого оскаржуються дії державного виконавця, видано в адміністративній справі за адміністративним позовом заявника, а тому скарга підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить оскаржувану ухвалу апеляційного суду скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що його скарга на дії державного виконавця щодо виконання виконавчого листа, виданого у адміністративній справі, підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки зазначений виконавчий лист був виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, а не адміністративним судом. Відзив на касаційну скаргу не надходив. 21 вересня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17 травня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу суду апеляційної інстанції з підстав порушення предметної та суб'єктної юрисдикції. 27 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Суди встановили, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року було закінчено виконавче провадження N 50161735 з виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 01 лютого 2016 року щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити ОСОБА_3 грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня". Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки заявник оскаржує дії державного виконавця з виконання виконавчого документа, який був виданий адміністративним судом, а отже цей спір належить до юрисдикції адміністративного суду. Погоджуючись із такими висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 05 жовтня 2016 року набрали чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України та його примусовим виконанням. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. За частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішенн'я, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів справи, виконавчий лист було видано в адміністративній справі N 201/14973/15-а за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської ОДА, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання виплатити грошову винагороду, на виконання якого державним виконавцем було відкрито виконавче провадження. У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки скаржником оскаржуються дії державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання судового рішення, ухваленого за правилами КАС України, а тому такий спір належить до юрисдикції адміністративного суду. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року постановлено з додержанням норм процесуального права, а тому зазначене судове рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  3. Ярчайший пример сапрыкивщины при определении юрисдикции и зависимости решения данного вопроса от расположения звезд. Большая Палата указала что истец в своем иске не поднимает вопрос о признании за ним права собственности на земельный участок, а заявляет требования о признании противоправным решения субъекта властных полномочий, которое препятствует ему в оформлении документов на земельный участок для получения его в собственность. Частный интерес истца на момент обращения в суд с этим иском отсутствует. По мнению большой палаты. Однако в подобных спорах по перегистрации имущества, признания права собственности эти же судьи сами делали вывод за истца с какой целью подан иск. В данном случае видимо из-за погоды или фазы луны этого сделано не было. По сути же самого спора суд указал, что ст. 1861 ЗК Украины не предусмотрена возможность направления проекта землеустройства на доработку, при этом, без составления заключения об отказе в утверждении проекта землеустройства письмом о рассмотрении заявления, как это было сделано ответчиком по делу. Согласно ч. 7 ст. 1861 ЗК Украины территориальному органу центрального органа исполнительной власти, который реализующего государственную политику в сфере земельных отношений, при решении вопроса об утверждении проекта землеустройства запрещено требовать, в частности, предоставление дополнительных материалов и документов, не включенных в проект землеустройства по отводу земельного участка в соответствии со статьей 50 Закона N 858-IV, а также проведение любых обследований, экспертиз и работ.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 820/4149/17 Провадження N 11-759апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Тітова О.М.) від 19 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючої судді Русанової В.Б., суддів Присяжнюк О.В., Курило Л.В.) від 22 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною відмову Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області) у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та передати позивачу зазначену ділянку у власність; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачу зазначену вище ділянку у власність з урахуванням висновків суду по даній справі. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що підстави відмови ГУ Держгеокадастру у Харківській області в затвердженні проекту землеустрою не відповідають вимогам чинного законодавства. Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 19 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року, задовольнив позов: визнав протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Харківській області листом N В-22798/0/6-19852/0/21-17 від 21 серпня 2017 року у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель запасу, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та надання її у власність; зобов'язав ГУ Держгеокадастру у Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель запасу, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та надання її у власність з урахуванням висновків суду по даній справі. Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що органами, зазначеними в ч. 1-3 ст. 1861 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки, а тому лист ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 21 серпня 2017 року про повернення документів на доопрацювання у даній формі не відповідає вимогам ЗК України та є протиправним. Не погодившись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 02 травня 2018 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу про скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року та рішення Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року і прийняття у справі нового рішення про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). На обґрунтування касаційної скарги ГУ Держкадастру у Харківській області зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що позов підлягає розгляду за правилами КАС України. На думку скаржника цей спір має розглядатись у порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами наявний спір про право. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАСУкраїни суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 05 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та просив передати позивачу зазначену ділянку у власність. ГУ Держгеокадастру у Харківській області листом від 21 серпня 2017 року повідомило позивача про встановлення невідповідностей у проекті землеустрою, а саме: матеріали геодезичних вишукувань частково не відповідають вимогам Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказом Головного управління геодезії картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09 квітня 1998 року N 56; перелік обмежень не відповідає додатку 6 до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого становою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 зі змінами; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість привести у відповідність до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками затвердженої наказом Держкомзему України від 18 травня 2010 року N 376; експлікація земельних угідь складена не вірно. У зв'язку з наведеним відповідач повернув зазначений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та матеріали до нього позивачу на доопрацювання. Вважаючи таку відмову протиправною, ОСОБА_3 звернувся за захистом своїх прав до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходили з того, що предметом позову у справі є оскарження відмови ГУ Держземкадастру у Харківській області в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Під час його прийняття відповідач, як суб'єкт владних повноважень, здійснював владні управлінські функції, а тому цей спір відноситься до юрисдикції адміністративного суду. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такою позицією судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України). Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. За змістом положень ст. 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. У разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (ч. 2 ст. 123 ЗК України). Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується у порядку, встановленому статтею 186? ЗК України. За приписами ч. 6 ст. 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (ч. 10, 13, 14 ст. 123 ЗК України). Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її власність. А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки. Конституційний Суд України у рішенні від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК України, п. 1 ч. ст. 17 КАС України вирішив, що: - положення п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень; - положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності. Згідно зі ст. 151? Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Тобто, якщо особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Його право не було реалізовано внаслідок відмови відповідача в погодженні проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки. Наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено. Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що позивач в своєму позові не порушує питання щодо визнання за ним права власності на земельну ділянку, а заявляє вимоги про визнання протиправним рішення суб'єкту владних повноважень, яке перешкоджає йому в оформленні документів на земельну ділянку. Приватний інтерес ОСОБА_3 на час звернення до суду з цим адміністративним позовом відсутній. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 536/233/16-ц. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 9 ст. 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно зі ст. 25 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій" (далі - Закон N 858-IV) документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Статтею 30 Закону N 858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом. Згідно ч. 1 ст. 1861 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Відповідно до ч. 4 ст. 1861 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту. Органи, зазначені в частинах 1-3 цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (ч. 5 ст. 1861 ЗК України). Згідно з ч. 6 ст. 1861 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. За приписами ч. 8 ст. 1861 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах 1-3 цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений). Органами, зазначеними в частинах 1-3 цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження. Таким чином, статтею 1861 ЗК України передбачено два альтернативні варіанти рішень у формі висновку, які можуть бути прийняті територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки: про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні. Отже, ст. 1861 ЗК України не передбачено можливості направлення проекту землеустрою на доопрацювання, при цьому, без складення висновку про відмову в затвердженні проекту землеустрою листом про розгляд заяви, як це було зроблено відповідачем по справі. Відповідно до ч. 7 ст. 1861 ЗК України територіальному органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, при вирішенні питання про затвердження проекту землеустрою заборонено вимагати, зокрема, надання додаткових матеріалів та документів, не включених до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону N 858-IV, а також проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що ст. 50 Закону N 858-IV не передбачено надання для затвердження проекту землеустрою матеріалів і даних, які відповідач перелічив у своєму листі від 21 серпня 2017 року. Єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою є невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації (ч. 6 ст. 1861 ЗК України). Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Харківській області у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про затвердження проекту землеустрою, є законними й обґрунтованими та не підлягають скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 349,ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  5. Большая палата указала, что как усматривается из материалов дела и установленных судами фактических обстоятельств дела, истица оспаривает действия горсовета по списанию в архив ее ходатайства и прилагаемых к нему материалов о предоставлении разрешения на разработку проекта землеустройства по отводу земельного участка для строительства индивидуального жилого дома и просит обязать Горсовет вернуть из архива указанное ходатайство вместе с приложенными материалами для рассмотрения на сессии горсовета. Кроме того, истица обжалует решение горсовета, которые были основанием для предоставления в собственность физическим лицам земельных участков, на один из которых претендует истица. То есть исковые требования истицы связанные и касающиеся правомерности распоряжения Горсоветом земельными участками, в частности прекращение права пользования земельными участками и передачей земельных участков бесплатно в собственность гражданам, на основании решения горсовета предоставлены в собственность физическим лицам, а следовательно, существует спор о праве, который исключает возможность рассмотрения этого дела по правилам административного судопроизводства. Спор должен решаться судами по правилам ГПК. При таких обстоятельствах в случае принятия субъектом властных полномочий решения о передаче земельных участков в собственность или аренду (то есть ненормативного акта, который исчерпывает свое действие после его реализации) оспаривание правомерности приобретения физическим или юридическим лицом спорного земельного участка должно решаться в порядке гражданской (хозяйственной) юрисдикции, поскольку возникает спор о праве гражданском.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 200/17470/14-а Провадження N 11-799апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 200/17470/14-а за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської міської ради (далі - Міськрада) про скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року (у складі колегії суддів Лукманової О.М., Божко Л.А., Кругового О.О.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати неправомірним списання в архів її клопотання від 1 квітня 2010 року N 13/4565 і доданих до нього матеріалів без розгляду на сесії Міськради; зобов'язати відповідача повернути за належністю із архіву для розгляду на сесії Міськради її клопотання від 1 квітня 2010 року N 13/4565 разом із доданими до нього матеріалами; визнати неправомірними і скасувати рішення Міськради від 27 серпня 2010 року N 97/60 та 30 жовтня 2013 року N 133/42. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 20 вересня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково: визнав неправомірним списання в архів клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року N 13/4565 і доданих до нього матеріалів; зобов'язав Міськраду повернути за належністю з архіву для розгляду на сесії Міськради клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року N 13/4565 разом з доданими до нього матеріалами. В іншій частині позовних вимог відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 2 березня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_3, Міськради задовольнив частково: постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2016 року у справі скасував, а провадження закрив. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Крім того, позивачу роз'яснено право звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 1 квітня 2010 року ОСОБА_3 звернулася до Міськради з клопотанням N 13/4565 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку. Міськрада листом від 23 листопада 2010 року N 13/9-3609 повідомила ОСОБА_3 про зупинення опрацювання її клопотання у зв'язку з наявністю листа ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" від 26 жовтня 2010 року N 0002/81-71 до одержання погодження на вилучення земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод". Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 27 квітня 2012 року, яка набрала законної сили, визнав протиправною бездіяльність Міськради щодо розгляду клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську; визнав безпідставною вимогу Міськради про отримання нотаріальної згоди ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" та зобов'язав Міськраду розглянути клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську. Однак 5 грудня 2012 року Міськрада прийняла рішення N 60/29, яким ОСОБА_3 було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на підставі невідповідності наданої документації вимогам законодавства. Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2013 року визнано неправомірним та скасовано рішення Міськради від 5 грудня 2012 року N 60/29 та зобов'язано Міськраду надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки розміром 0,1 га в районі вул. Веселки у м. Дніпропетровську у власність ОСОБА_3, місце розташування якої позначене в доданих графічних матеріалах. Проте, як установив суд першої інстанції, вказане вище рішення суду відповідач так і не виконав, а клопотання позивача від 1 квітня 2010 року N 13/4565 було передано до архіву без розгляду по суті. Суди встановили, що рішенням Міськради від 27 серпня 2010 року N 97/60 було надано громадянам у м. Дніпропетровську (у тому числі ОСОБА_4, номер земельної ділянки НОМЕР_1) дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) у межах земельної ділянки, раніше наданої у постійне користування ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" (Державний акт на право користування землею від 1990 НОМЕР_2, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за N 381). У подальшому рішенням Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42 було вилучено у ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" земельні ділянки у районі вул. Веселки загальною площею 2,1922 га; затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок; передано земельні ділянки у власність громадянам у м. Дніпропетровську для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у районі вул. Веселки за рахунок раніше наданих у постійне користування ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" (у тому числі ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку площею 0,09 га, номер земельної ділянки НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_3). Відповідно до інформації Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області про права на земельні ділянки станом на 1 січня 2013 року вищевказана земельна ділянка надана ОСОБА_4 на підставі рішення Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42. Наведене стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права апеляційним судом, порушує питання про його скасування та просить направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначає, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Як убачається з матеріалів справи та установлених судами фактичних обставин справи, ОСОБА_3 оскаржує дії Міськради щодо списання в архів її клопотання від 1 квітня 2010 року і доданих до нього матеріалів про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку та просить зобов'язати Міськраду повернути з архіву зазначене клопотання разом з доданими матеріалами для розгляду на сесії Міськради. Крім того, ОСОБА_3 оскаржує рішення Міськради, які були підставою для надання у власність фізичним особам земельних ділянок, на одну з яких претендує позивачка. Тобто позовні вимоги ОСОБА_3 пов'язані та стосуються правомірності розпорядження Міськрадою земельними ділянками, зокрема припинення права користування земельними ділянками та передачею земельних ділянок безоплатно у власність громадянам, які на підставі рішення Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42 надані у власність фізичним особам, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК. За таких обставин у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами цивільного процесуального законодавства. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті та законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. Большая палата указала, что согласно статье 3 Закона N 266/94-ВР "О порядке возмещения ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов, осуществляющих оперативно-розыскную деятельность, органами досудебного расследования, прокуратуры и суда" в приведенных в статье 1 настоящего Закона случаях гражданину возмещаются (возвращаются): 1) заработок и другие трудовые доходы, которые он потерял в результате незаконных действий; 2) имущество (в том числе деньги, денежные вклады и проценты по ним, ценные бумаги и проценты по ним, доля в уставном фонде хозяйственного общества, участником которого был гражданин, и прибыль, которую он не получил соответственно этой части, другие ценности) , конфискованное или обращенное в доход возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов, осуществляющих оперативно-розыскную деятельность, органов досудебного расследования, прокуратуры и суда; изъятое органами предварительного расследования, органами, осуществляющими оперативно-розыскную деятельность, а также имущество, на которое наложен арест; 3) штрафы, взысканные во исполнение приговора суда; 4) суммы, уплаченные гражданином в связи с оказанием ему юридической помощи; 5) моральный вред. Пунктом 1 части первой статьи 2 Закона N 266/94-ВР предусмотрено, что право на возмещение вреда в размерах и в порядке, предусмотренных настоящим Законом, возникает, в частности в случае вынесения оправдательного приговора суда. Таким образом подобные споры подведомственны гражданской юрисдикции.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 713/216/17 Провадження N 14-297цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року (у складі судді Пилип'юк І.В.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року (у складі колегії суддів Одинака О.О., Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів, сплачених захиснику у кримінальному провадженні за надану юридичну допомогу у зв'язку з виправдувальним вироком і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, у якому просив стягнути з Державного бюджету України 14 тис. 500 грн. сплачених захиснику за надану юридичну допомогу в кримінальному проваджені, за яким його було незаконно повідомлено про підозру та, у подальшому, внесено зміни у повідомлення про підозру шляхом відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, що стало підставою для закриття судом кримінального провадження в цій частині, а згодом - виправдано за вироком суду. Як на підставу позову посилався на положення частин першої та другої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); пункту 1 статті 1, пунктів 1, 2 статті 2, пункту 4 статті З, частини першої статті 4, статті 12 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), підпункту 4 пункту 7, пункту 10 частини третьої Положення про застосування цього Закону. Ухвалою Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), чинної на час постановлення ухвали. Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд питання про відшкодування витрат, понесених позивачем у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у зв'язку з незаконним повідомленням про підозру, закриттям провадження у кримінальній справі та виправдувальним вироком віднесено до компетенції органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що виніс виправдувальний вирок чи закрив провадження у справі. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просив скасувати постановлені у справі ухвали, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пред'явлений позов виник із правовідносин, врегульованих статтею 56 Конституції України та Законом N 266/94-ВР, а тому згідно з частиною другою статті 15 ЦК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Касаційна скарга також містить посилання на те, що цей позов подано у спосіб, передбачений пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України та спрямований на захист цивільного права позивача. 31 травня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. 13 червня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Із зазначеними висновками судів погодитися не можна з огляду на таке. 15 лютого 2013 року прокурором Чернівецької міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі - прокуратура) до ЄРДР внесено відомості по факту вчинення посадовими особами Карапчівської сільської ради Вижницького району Чернівецької області кримінального правопорушення, передбаченого частиною З статті 365 КК України. Досудове розслідування було розпочато 15 березня 2013 року, а 27 вересня 2013 року слідчим прокуратури позивачу було вручено повідомлення про підозру. Судовий розгляд кримінального провадження відбувався з 29 листопада 2013 року до 3 жовтня 2014 року. Зокрема, в судовому засіданні 6 травня 2014 року прокурор шляхом внесення змін до повідомлення про підозру в порядку статті 279 КПК України відмовився від підтримання державного обвинувачення відносно ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, а Вижницький районний суд Чернівецької області закрив в цій частині кримінальне провадження відносно позивача на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КК України. Вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 3 жовтня 2014 року позивача за статтею 365 частиною 3 КК України було виправдано. Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27 січня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку постановлення виправдувального вироку суду. За викладених підстав висновки судів про відмову у відкритті провадження у справі є передчасними. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року скасувати, а справу направити до Вижницького районного суду Чернівецької області для вирішення питання про відкриття провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  9. Большая Палата пришла к выводу, что спор о взыскании причиненных убытков, обращенный к подконтрольному учреждению, которое не обеспечило выполнение требований органа государственного финансового контроля, является публично-правовым и подпадает под определение дела административной юрисдикции.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 804/8443/16 Провадження N 11-770апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Головко О.В., Ясенової Т.І., Суховарова А.В.) у справі N 804/8443/16 за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Державної аудиторської служби України до Комунального підприємства "Кривбасводоканал" (далі - КП "Кривбасводоканал") про стягнення збитків, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Держаудитслужби звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до КП "Кривбасводоканал", у якому просив стягнути з відповідача зайво отримані кошти субвенції, виділені з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах за 2013 - 2014 роки в сумі 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 27 липня 2017 року позов задовольнив. Стягнув з КП "Кривбасводоканал" зайво отримані кошти субвенції, виділені з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах за 2013 - 2014 роки в сумі 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. У грудні 2017 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області та Східний офіс Держаудитслужби звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційними скаргами про скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, оскільки вважають, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду адміністративними судами в порядку, передбаченому КАС України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав указану вище справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасники справи оскаржують судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що за результатом проведеноїДержавною фінансовою інспекцією у Дніпропетровській області (Східний офіс Держаудитслужби) планової ревізії фінансово-господарської діяльності КП "Кривбасводоканал" за період з 01 вересня 2013 року по 30 червня 2016 року, виявлені порушення, які задокументовано в акті ревізії від 09 вересня 2016 року N 06-21/07. У ході ревізії встановлено, зокрема, незаконне отримання КП "Кривбасводоканал" із державного бюджету коштів субвенції на погашення заборгованості з різниці в тарифах за послуги, надані протягом 2013 - 2014 років, чим завдано матеріальної шкоди (збитків) державному бюджету на загальну суму 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом сформовано вимогу від 18 жовтня 2016 року N 04-06-05-15/7706 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності КП "Кривбасводоканал". Невиконання відповідачем вказаної вимоги у визначений строк, а саме незабезпечення відшкодування матеріальної шкоди (збитків) державному бюджету на суму 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп., зумовило необхідність звернення позивача до суду із цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Водночас, слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач, має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення). Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення). Згідно із ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21). Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4). Аналогічні норми закріплені і в Положенні про Державну аудиторську службу України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року N 43. Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3). Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачені ст. 10 Закону N 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Так, позивачем у цій справі є Східний офіс Держаудитслужби (процесуальний правонаступник Державної фінансової інспекції у Дніпропетровській області), як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (КП "Кривбасводоканал"), які мають публічно-правовий характер. Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є помилковим. Саме така позиція висловлена в постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі N 826/9672/17 та від 29 серпня 2018 року у справі N 816/2394/16. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року скасувати. Справу за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Державної аудиторської служби України до Комунального підприємства "Кривбасводоканал" про стягнення збитків направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  11. И еще одно постановление: ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/4280/16 Провадження N 11-767апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Енергобанк" (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ "Енергобанк" відповідно) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року (у складі колегії суддів Беспалова О.О., Губської О.А., Сорочка Є.О.) у справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду Паламарчука Віталія Віталійовича, уповноваженої особи Фонду БрайкаСтаніслава Анатолійовича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання протиправним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до уповноваженої особи Фонду та Фонду, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 18 січня 2016 року N 809/5 про визнання нікчемними договорів банківського вкладу, укладених між ПАТ "Енергобанк" та ОСОБА_3, а саме: N ДФ-120392-2612 від 16 грудня 2014 року; N ДФ-120398-2612 від 16 грудня 2014 року; N ДФ-120402-2612 від 16 грудня 2014 року. На обґрунтування позову зазначено, що 16 грудня 2014 року ОСОБА_3 уклала договори банківського вкладу з ПАТ "Енергобанк", відповідно до яких розмістила у банку кошти. У подальшому, між нею та ПАТ "Енергобанк" укладений договір іпотеки від 26 грудня 2014 року, за умовами якого банк з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань з повернення позивачці строкових вкладів передав їй в іпотеку нерухоме майно - квартиру. Такі укладені договори позивач вважає законними та не вбачає підстав для визнання їх нікчемними (недійсними). Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 09 січня 2018 року в задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 29 березня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов. Визнав протиправним та скасував рішення уповноваженої особи Фонду від 18 січня 2016 року N 809/5. У квітні 2018 року уповноважена особа Фонду звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи позицію в касаційній скарзі, уповноважена особа Фонду, серед іншого зазначила, що спір між сторонами стосується укладення, виконання та виявлення нікчемності цивільних договорів. Тобто за своїм характером спір між позивачкою і відповідачами не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки є цивільно-правовим. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07 травня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 16 грудня 2014 року між ПАТ "Енергобанк" та ОСОБА_3 укладено договори строкового банківського вкладу зі щомісячною сплатою відсотків, а саме N ДФ-120392-2612, N ДФ-120398-2612 та N ДФ-120402-2612. Відповідно до цих договорів ОСОБА_3 розмістила у ПАТ "Енергобанк" на вкладних рахунках N НОМЕР_1, N НОМЕР_2 і N НОМЕР_3 грошові кошти у розмірі 80 тис. доларів США, 60 тис. євро і 40 тис. євро відповідно. Ці грошові кошти надійшли того ж дня з поточного рахунку позивачки. 26 грудня 2014 року між позивачкою та ПАТ "Енергобанк" укладено договір іпотеки, за умовами якого банк (іпотекодавець), з метою забезпечення виконання основного зобов'язання, що випливає з договорів депозиту від 16 грудня 2014 року (N ДФ-120392-2612, N ДФ-120398-2612 та N ДФ-120402-2612) передав ОСОБА_3 (іпотекодержателю) квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві приватної власності. У період дії цього договору предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні іпотекодавця. При цьому, відповідно до п. 4.1 ст. 4 зазначеного договору іпотекодержателю надано право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку виконання основного зобов'язання або його частини, воно не буде виконано. Договір іпотеки від 26 грудня 2014 року того ж дня був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. 30 квітня 2015 року ОСОБА_3 на підставі застереження, що містилося в договорі іпотеки, в позасудовому порядку звернула стягнення на вказане нерухоме майно шляхом набуття права власності на нього. Питання щодо повернення переданого позивачу в іпотеку нерухомого майна згідно з договором іпотеки від 26 грудня 2014 року в даний час вирішується банком у судовому порядку в межах цивільної справи N 757/4218/16-ц за позовом ПАТ "Енергобанк" до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки. У цивільній справі зупинено провадження до набрання законної сили рішенням у справі N 826/4280/16. На підставі постанови Правління Національного банку України від 12 лютого 2015 року N 96 "Про віднесення ПАТ "Енергобанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 лютого2015 року N 29 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Енергобанк". 27 квітня 2015 року позивачка від Фонду отримала відшкодування коштів за вкладом у розмірі 200 тис. грн. Правління Національного банку України постановою від 11 червня 2015 року N 370 відкликало банківську ліцензію ПАТ "Енергобанк" та прийняло рішення про його ліквідацію. 12 червня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 115 про початок процедури ліквідації ПАТ "Енергобанк" і призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку. 18 січня 2016 року N 809/5 уповноважена особа Фонду повідомила позивачку про визнання нікчемними договорів від 16 грудня 2014 року: N ДФ-120392-2612, N ДФ-120398-2612 та N ДФ-120402-2612 з підстав, визначених п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), та вказала про недійсність договору іпотеки з проханням повернути нерухоме майно у власність ПАТ "Енергобанк", оскільки той був укладений у забезпечення виконання недійсного (нікчемного) основного зобов'язання. Підставою для віднесення правочинів до нікчемних слугувало те, що ПАТ "Енергобанк" уклав з ОСОБА_3 договори банківського вкладу на більш вигідних та сприятливих умовах порівняно з іншими вкладниками. Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у ст. 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. У цій справі правовідносини стосуються визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду про віднесення правочинів до нікчемних. Згідно із ч. 1, 2, 10 ст. 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI незалежно від того, чи проведена ПАТ "Енергобанк" перевірка правочинів, передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону, і видане з цього приводу рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16 та від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16. Оскільки наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому унаслідок прийняття цього рішення не можуть порушуватися будь-які права таких осіб. Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивачки в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про скасування рішення повноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту), укладеного між ПАТ "Енергобанк" та ОСОБА_3, не може бути розглянута у порядку адміністративного судочинства (в тому числі в цивільних, господарських судах). Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемними договорів банківського вкладу не є публічно-правовим та не може бути розглянутий в судовому порядку, а тому провадження у цій адміністративній справі підлягає закриттю. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Енергобанк" задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду Паламарчука Віталія Віталійовича, уповноваженої особи Фонду БрайкаСтаніслава Анатолійовича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправним та скасування рішення - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  12. И еще одно подобное постановление: ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/23586/15 Провадження N 11-768апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року (судді Федорчук А.Б., Гарник К.Ю., Кобилянський К.М.) та на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року (у складі колегії суддів Костюк Л.О. ; Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України (далі - Департамент МУЮ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Реєстраційної служби, Департаменту МУЮ, у якому просила: - визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Галкіна Є.В. від 24 липня 2015 року щодо здійснення державної реєстрації права приватної власності на земельні ділянки за кадастровими номерами: НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області за Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - АТ "Дельта Банк"); - зобов'язати Реєстраційну службу внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) записи про скасування державної реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки за АТ "Дельта Банк"; - визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту МУЮ Філюка С.П. від 30 липня 2015 року про внесення відомостей про речові права та їх обтяження до Державного реєстру прав; - зобов'язати Департамент МУЮ внести до Державного реєстру прав записи про скасування реєстрації та їх обтяжень щодо земельних ділянок за кадастровими номерами: НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 вказує, що державним реєстратором Реєстраційної служби Галкіним'Є.В. здійснено державну реєстрацію права приватної власності на земельні ділянки (за кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2), розташовані в Київській області Києво-Святошинського району село Чайки, за АТ "Дельта Банк", а 30 липня 2015 року державним реєстратором Департаменту МУЮ Філюком С.П. прийняті рішення про внесення відомостей про речові права та їх обтяження до Державного реєстру прав на підставі рішення суду, яким право власності на них за АТ "Дельта Банк" не визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 24 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовив. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, розглянули вимоги позивачки, як адміністративний спір, і відмовили у задоволенні позову. При цьому звернули увагу позивачки, що нею невірно обрано спосіб захисту порушених прав, оскільки вилучення майна з незаконного володіння підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із такими судовими рішеннями, 25 квітня 2016 року ОСОБА_3, звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, оскільки вважає, що предметом позовних вимог є визнання протиправним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень і зобов'язання його вчинити певні дії, а не витребування земельних ділянок з незаконного володіння, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 квітня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 червня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 27 лютого 2003 року між позивачкою та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб. Під час шлюбу подружжям на підставі договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2005 року придбано земельні ділянки за кадастровими номерами НОМЕР_2 (2,2036 га) та НОМЕР_1 (1,2245 га), що розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області. У грудні 2010 року ОСОБА_6 отримано державні акти на право приватної власності на ці земельні ділянки. 12 квітня 2007 року між ВАТ "Кредитпромбанк" (правонаступником всіх прав та зобов'язань якого є ПАТ "Кредитпромбанк") та ТОВ "Екоінветбуд" був укладений кредитний договір N 49.8/15/2007-КЛТ. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 лютого 2011 року між ПАТ "Кредитпромбанк" (іпотекодержатель) та ОСОБА_6 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір N 49.12/15/106/11, відповідно до якого іпотекодавець передав, а іпотекодержатель прийняв у іпотеку майно (земельні ділянки, що розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області за кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1). Відповідно до договору купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року ПАТ "Кредитпромбанк" відступив свої права АТ "Дельта Банк" за кредитним договором, укладеним з ТОВ "Екоінвестбуд", а також пов'язаних з ним договором іпотеки, договором застави, та всі права кредитора за договором поруки. Заборгованість ТОВ "Екоінвестбуд" у зв'язку з порушенням взятих на себе зобов'язань станом на 25 липня 2014 року складала 178039721,99 грн. АТ "Дельта Банк" направив ОСОБА_6, як майновому поручителю, письмове повідомлення-вимогу про необхідність сплати у повному обсязі заборгованості за кредитним договором та повідомив, що у випадку невиконання вимоги буде звернуто стягнення на предмет іпотеки, однак ця вимога виконана не була. 09 жовтня 2014 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у цивільній справі N 369/8770/14-ц за позовом АТ "Дельта Банк" до ОСОБА_6 прийняв рішення про відмову у задоволенні позову щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. 02 квітня 2015 року Апеляційний суд Київської області скасував вищезазначене рішення та прийняв нове про задоволення позову. Рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором N 49.12/15/І06/01 від 02 лютого 2011 року шляхом визнання за АТ "Дельта Банк" права власності на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 1,2245 га кадастровий номер НОМЕР_1 та земельну ділянку площею 2,2036 га кадастровий номер НОМЕР_2, що розташовані за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки. 24 липня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Галкіним'Є.В. здійснено державну реєстрацію права приватної власності за АТ "Дельта Банк" на земельні ділянки за кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2, що знаходяться за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки. Підставою для державної реєстрації права власності на вказані земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" в Державному реєстрі прав помилково зазначено рішення Києво-Святошинський районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року у цивільній справі N 369/8770/14-ц, яким у задоволенні позову було відмовлено. 30 липня 2015 року державний реєстратор Департаменту МУЮ Філюк С.П. за результатом прийнятих рішень про державну реєстрацію прав від 24 липня 2015 року відкрив розділ в Державному реєстрі прав та вніс відповідні відомості про речові права та їх обтяження про об'єкти та суб'єкта цих прав. Вважаючи рішення відповідачів про реєстрацію права власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" та внесені на підставі цих рішень відомості про реєстрацію прав та їх обтяжень до Державного реєстру прав протиправними і прийнятими всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивачка звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів щодо реєстрації права власності на земельні ділянки за ТОВ "Дельта Банк", оскільки вважає їх прийнятими всупереч нормам закону, а саме, внесення запису про реєстрацію права власності на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня2014 року, яким право власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" не було визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено. Крім того зазначила, що оскаржувані рішення державних реєстраторів порушують її право власності, як співвласниці у спільній сумісній власності подружжя, оскільки унеможливлюють здійснення володіння, користування та розпорядження своєю часткою у спільному майні. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Тобто, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державних реєстраторів як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки право позивачки володіти, користуватися та розпоряджатися своєю часткою у спільному майні подружжя, а саме, земельними ділянками, право власності на які, у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного) та на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 02 квітня 2015 року, перейшло до третьої особи (ТОВ "Дельта Банк"), що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Стосовно твердження ОСОБА_3 про протиправні рішення державного реєстратора з реєстрації права власності на земельні ділянки за ТОВ "Дельта Банк" на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року, яким право власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" не було визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначає таке. Як встановлено судами, 24 липня 2015 року представником АТ "Дельта Банк" до Реєстраційної служби для реєстрації права власності на земельні ділянки по заставному майну подано заяви та відповідні документи, серед яких було рішення Апеляційного суду Київської області від 02 квітня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором N 49.12/15/І06/01 від 02 лютого 2011 року шляхом визнання за АТ "Дельта Банк" права власності на нерухоме майно, а саме: земельні ділянки (кадастрові номери НОМЕР_1; НОМЕР_2), що розташовані за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки. При цьому, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно помилково зазначено підставу вчинення запису про реєстрацію права власності - рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року. Стаття 27 Закону N 1952-IV передбачає виправлення технічних помилок у Державному реєстрі прав, зокрема у разі виявлення у свідоцтві про право власності на нерухоме майно та/або витязі з Державного реєстру прав технічної помилки, допущеної державним реєстратором, заінтересована особа письмово повідомляє у п'ятиденний строк про це державного реєстратора, який перевіряє відповідність відомостей Державного реєстру прав інформації, що міститься у заяві про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень. Якщо факт невідповідності підтверджено, державний реєстратор безоплатно виправляє допущену помилку в день надходження повідомлення. Отже, на момент прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державним реєстратором встановлено відповідність заявлених прав і поданих документів та відсутність законодавчо визначених підстав для відмови в державній реєстрації, а технічні помилки, допущені при внесенні записів до Державного реєстру прав, не можна вважати протиправними діями державного реєстратора, оскільки рішення про реєстрацію права власності на земельні ділянки прийняте ним на підставі рішення суду, що набрало законної сили. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивачки, а технічні помилки в Державному реєстрі прав можуть бути виправлені державним реєстратором згідно ст. 27 Закону N 1952-IV. Наявність цих помилок не відносить зазначений спір до адміністративного. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року скасувати. Провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. Большая палата в очередной раз указала, что поскольку действующим законодательством не урегулирован порядок судебного обжалования решений, действий или бездействия государственного исполнителя или другого должностного лица органа государственной исполнительной службы или частного исполнителя при исполнении сведенного исполнительного производства, в котором объединены исполнения судебных решений, принятых судами по правилам различных юрисдикций, в таком случае применяется часть первая статьи 287 КАС Украины и указанные дела следует рассматривать по правилам административного судопроизводства.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 927/395/13 Провадження N 12-189гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року, постановлену суддею Беловим С.В., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Тищенко А.І., Михальської Ю.Б., Скрипки І.М., у справі Господарського суду Чернігівської області за позовом прокурора міста Чернігова в інтересах держави в особі 1) Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та 2) Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") до Публічного акціонерного товариства "Облтеплокомуненерго" (далі - ПАТ "Облтеплокомуненерго") про стягнення заборгованості в сумі 1 544 147,47 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави скарги 1. 02 березня 2018 року ПАТ "НАК "Нафтогаз України" подало до Господарського суду Чернігівської області скаргу на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - УДВС ГТУЮ у Чернігівській області) Ленька А.М., у якій просило визнати незаконними його дії щодо зупинення вчинення виконавчих дій у межах зведеного виконавчого провадження N 15700088 у частині стягнення заборгованості за спожитий природний газ, використаний станом на 01 липня 2016 року для виробництва теплової й електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (з урахуванням суми неустойки (штрафу, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" за наказом Господарського суду Чернігівської області у справі N 927/395/13 від 31 травня 2013 року. Також просило зобов'язати начальника цього відділу скасувати у вказаній частині постанову державного виконавця про зупинення вчинення виконавчих дій від 15 лютого 2018 року, винесену в межах зведеного виконавчого провадження N 15700088. Фактичні обставини справи, установлені судами 2. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 17 травня 2013 року присуджено до стягнення з ПАТ "Облтеплокомуненерго" на користь ПАТ НАК "Нафтогаз України" грошові кошти в сумі 1 387 096,15 грн основного боргу, 5 553,93 грн інфляційних нарахувань, 3 % річних у сумі 28 098,51 грн і 776,77 грн пені та на виконання цього рішення 31 травня 2013 року видано наказ, який пред'явлено до виконання до органів державної виконавчої служби (далі - ДВС). 3. 18 вересня 2013 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження N 39850408. 4. 26 вересня 2013 року цим же виконавцем винесено постанову про приєднання вищезазначеного виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження N 15700088, у якому ПАТ "Облтеплокомуненерго" є боржником і яке веде цей відділ. До цього зведеного виконавчого провадження входять виконавчі провадження, відкриті за виконавчими листами, виданими господарськими судами і судами загальної юрисдикції, а також виконавчими написами нотаріусів. 5. 15 лютого 2018 року державним виконавцем цього відділу на підставі пункту 10 частини першої, частини четвертої статті 34 та статті 35 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" винесено постанову про зупинення вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні N 15700088 у частині стягнення заборгованості за спожитий природний газ, використаний станом на 01 липня 2016 року для виробництва теплової й електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (з урахуванням суми неустойки (штрафу, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" та її Дочірньої компанії "Газ України" за виконавчими документами, в тому числі за наказом Господарського суду Чернігівської області у справі N 927/395/13 від 31 травня 2013 року. Зупинення виконавчих дій відбулось у зв'язку з включенням ПАТ "Облтеплокомуненерго" до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії суб'єктів господарювання, на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України N 268 від 10 жовтня 2017 року. 6. Не погодившись із такими діями державного виконавця, ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 02 березня 2018 року звернулось до місцевого господарського суду з вищезазначеною скаргою, мотивуючи її незаконним зупиненням вчинення виконавчих дій за цим наказом та неправильність застосування до цих правовідносин Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та тепло енергогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" та пункту 10 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" щодо зупинення вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні. 7. Скаржник послався на те, що, зупиняючи вчинення виконавчих дій, державний виконавець не з'ясував чи є стягувач у виконавчому провадженні -ПАТ "НАК "Нафтогаз України", постачальником природного газу. Також ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зазначало, що воно не відповідає критеріям, визначеним пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та тепло енергогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", оскільки його зобов'язання у цій справі виникли з договору про відступлення права вимоги, за яким йому передано право вимоги від ПАТ "Чернігівгаз". 8. Обґрунтовуючи обставини дотримання строків оскарження дій державного виконавця, ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зазначило, що отримало постанову про зупинення вчинення виконавчих дій 19 лютого 2018 року, і в силу частини першої статті 116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з 20 лютого 2018 року почався перебіг процесуального строку для подання скарги на дії державного виконавця. При цьому ПАТ "НАК "Нафтогаз України" послалось на положення частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", яка передбачає право особи оскаржити рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів, та зазначило про дотримання цього строку. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року, скаргу ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на дії державного виконавця Ленька А.М. залишено без розгляду внаслідок пропуску скаржником установленого частиною першою статті 341 ГПК України десятиденного строку на оскарження дій державного виконавця та відсутності клопотання або заяви скаржника про його поновлення. 10. Так, суди постались на те, що оскаржувану постанову державного виконавця ПАТ "НАК "Нафтогаз України" отримало 19 лютого 2018 року, проте до суду звернулося 02 березня 2018 року, тобто з пропуском на один день установленого статтею 341 ГПК Українистроку. При цьому суди відхилили доводи скаржника про те, що при обчисленні строку на оскарження дій державного виконавця застосуванню підлягають приписи частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", якою встановлено, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав. Наявна колізія законодавчих актів однакової юридичної сили, на думку судів, підлягає вирішенню шляхом застосування закону, який прийнято пізніше. У цьому випадку таким законом є ГПК України у новій редакції, яким передбачено строк десять календарних днів на оскарження до суду дій державного виконавця. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 11. ПАТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували приписів частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", якою передбачено десять робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів на оскарження рішення та дій виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, і помилково дійшли висновку про те, що ПАТ "НАК "Нафтогаз України" пропустило строк на оскарження дій державного виконавця. Скаржник стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема статті 341 ГПК України, оскільки в цьому випадку підлягає застосуванню стаття 74 Закону України "Про виконавче провадження", яка є спеціальною нормою. Отже, скаржник вважає, що суди неправильно визначили принцип урегулювання колізії правових норм одного рівня, оскільки при оскарженні дій державного виконавця щодо виконання судового рішення норма частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" є спеціальною по відношенню до норм ГПК України, а тому має пріоритет у застосуванні. Застосуванню у цьому випадку підлягають саме норми спеціального закону, яким передбачено інший, відмінний від положень чинного ГПК України, порядок оскарження дій посадових осіб органів ДВС. Доводи інших учасників справи 13. Заступник керівника Чернігівської місцевої прокуратури в поясненнях на касаційну скаргу підтримав вимоги скаржника та просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій з підстав, аналогічних наведеним у касаційній скарзі. Зазначив про те, що суди попередніх інстанцій установили наявність колізії правової норми щодо оскарження дій посадових осіб органів ДВС і неправильно визначили принцип урегулювання такої колізії, унаслідок чого постанову та ухвалу прийнято з неправильним застосуваннями норм процесуального права. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Ухвалою від 04 червня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження, а ухвалою від 27 червня 2018 року на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що дана справа містить виключну правову проблему, яка полягає у колізії законодавчих актів однакової юридичної сили, а саме в різному визначенні строків для подання скарги на дії державного виконавця. За висновком суду така колізія виникла між нормою кодифікованого процесуального закону, а саме пункту "а" частини першої статті 341 ГПК України, яким установлено, що відповідну скаргу може бути подано у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушене право, та нормою спеціального закону, зокрема частиною п'ятою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачено строк для оскарження рішення та дій державного виконавця у 10 робочих днів. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2018 року прийняла цю справу до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 17. Як зазначалося вище, Господарський суд Чернігівської області від 17 травня 2013 року прийняв рішення у даній справі, яке відповідно до частини першої статті 115 ГПК України у редакції, чинній на момент його прийняття, є обов'язковим і виконується у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". 18. Згідно зі статтею 339 ГПК Українисторонам виконавчого провадження надано право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Одночасно підпунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України встановлено, що відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права. 19. Право на звернення зі скаргою і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ГПК України, та його примусовим виконанням. Відповідні положення вміщено у розділі VI цього Кодексу "Судовий контроль за виконанням судових рішень". Крім того частиною третьою стаття 1291 Конституції України контроль за виконанням судового рішення покладено на суд. 20. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС також передбачено частиною першою статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". 21. Згідно із цими нормами рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 22. Відповідно до приписів статті 30 цього ж Закону виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. 23. Отже, при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких указані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження вимагається наявність підстав для завершення виконавчого провадження, а таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову. 24. Водночас цим законом не передбачено порядку розгляду скарг щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. 25. У касаційній скарзі ПАТ "НАК "Нафтогаз України" посилається на те, що державним виконавцем винесено постанову про приєднання відкритого виконавчого провадження N 39850408 у даній справі до зведеного виконавчого провадження N 15700088, до якого входять виконавчі провадження, відкриті за виконавчими листами, виданими господарськими судами і судами загальної юрисдикції, а також виконавчими написами нотаріусів. 26. У зведеному виконавчому провадженні виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені. 27. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження не визначено. 28. У статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця. 29. Згідно з положеннями частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 30. У частині п'ятій цієї ж статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. 31. Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції. 32. Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у такому випадку застосовується частина перша статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. 33. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц. 34. Оскільки ПАТ "НАК "Нафтогаз України" просило скасувати постанову державного виконавця про зупинення вчинення виконавчих дій від 15 лютого 2018 року, винесену в межах зведеного виконавчого провадження N 15700088 та визнати незаконними дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області Ленька А.М. щодо зупинення вчинення виконавчих дій у межах цього ж зведеного виконавчого провадження, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність залишення без розгляду скарги ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на підставі частини другої статті 118 ГПК України внаслідок пропуску встановленого пунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України десятиденного строку для її подання. 35. У такому випадку суду першої інстанції слід було застосувати положення пункту 1 частини першої та частини шостої статті 175 ГПК України, якими передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 36. Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. 37. Апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд справи, та, приймаючи оскаржувану постанову, допущені місцевим господарським судом порушення не усунув. 38. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм процесуального права і дійшли помилкового висновку про те, що скарга ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області Ленька А.М., яка не підлягала розгляду за правилами господарського судочинства, підлягає залишенню без розгляду внаслідок пропуску строку на її подання. 39. Оскарження відповідного рішення та дій державного виконавця органу державної виконавчої служби під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. 40. Оскільки скарга ПАТ "НАК "Нафтогаз України" підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, і, відповідно, до спірних правовідносин не може бути застосований ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не вирішувала питання щодо розв'язання виключної правової проблеми, яка полягає у колізії норм пункту "а" частини першої статті 341 ГПК України та частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" щодо встановлених строків на оскарження рішень та дій державного виконавця (10 робочих або календарних днів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 41. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 42. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 43. Враховуючи викладене касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції зі стадії відкриття провадження за скаргою ПАТ "НАК "Нафтогаз України" для продовження вирішення питання щодо прийняття її розгляду. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" задовольнити частково. 2. Ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року у справі N 927/395/13 скасувати. 3. Справу передати до Господарського суду Чернігівської області для продовження вирішення питання щодо прийняття до розгляду скарги ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зі стадії відкриття провадження у ній. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  15. Верховный суд со ссылкой на правовые позиции ВСУ указал, что истечение определенных статьей 1281 ГК Украины сроков предъявления кредитором требования к наследникам влечет лишение кредитора права требования по основному и дополнительному обязательствами, а также прекращения таких обязательств. Поскольку со смертью должника обязательства по возврату кредита включаются в состав наследства, сроки предъявления кредитором требований к наследникам, а также порядок удовлетворения этих требований регламентируются статьями 1281 и 1282 ГК Украины. То есть, статья 1281 ГК Украины, которая определяет преклюзивные сроки предъявления таких требований, применяется и к кредитным обязательствам, обеспеченных ипотекой.