ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    9 016
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    169

ANTIRAID last won the day on July 1

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

2 938 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

109 660 просмотров профиля
  1. Наконец-то Большая палата вернула смысл обязательному страхованию гражданской ответственности. Большая палата указала, что возмещение вреда лицом, ответственность которого застрахована по договору обязательного страхования гражданско-правовой ответственности владельцев наземных транспортных средств, возможна при условии, что согласно этому договору или закону Украины «Об обязательном страховании гражданско-правовой ответственности владельцев наземных транспортных средств" у страховщика не возникла обязанность по выплате страхового возмещения (в частности, в случаях, предусмотренных в статье 37), или размер ущерба превышает лимит ответственности страховщика. В последнем случае объем ответственности страховщика ограничен разницей между фактическим размером ущерба и суммой страхового возмещения. Возложение обязанности по возмещению вреда в пределах страхового возмещения на страхователя, который заключил соответствующий договор страхования и оплачивает страховые платежи, противоречит цели института страхования гражданско-правовой ответственности (статья 3 Закона Украины «Об обязательном страховании гражданско-правовой ответственности владельцев наземных транспортных средств "). Заключив договор обязательного страхования гражданско-правовой ответственности, страховщик в случае возникновения деликтного обязательства берет на себя в пределах суммы страхового возмещения исполнение обязанности страхователя, который нанес ущерб. Поэтому страховщик, выплативший страховое возмещение по договору имущественного страхования, в соответствии со статьями 3 и 5 указанного Закона реализует право требования, предусмотренное статьями 993 ГК Украины и 27 Закона Украины "О страховании", путем обращения с иском к страховщику, у которого причинитель вреда застраховал свою гражданско-правовую ответственность.
  2. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 755/18006/15-ц Провадження N 14-176 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Інкомстрах" (далі також - третя особа), про відшкодування завданої майнової шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Слободянюк С.В., Лапчевської О.Ф., Корчевного Г.В. Учасники справи: позивач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "ПЗУ Україна", відповідач: ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Інкомстрах". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 18 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою до відповідача про відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 2. Мотивував такими обставинами: 2.1. 20 вересня 2012 року позивач (страховик) і ОСОБА_7 (далі - потерпіла) уклали договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (далі - договір добровільного майнового страхування), за яким страховик застрахував майнові інтереси потерпілої, пов'язані з експлуатацією автомобіля марки "Kia Rio 1.6" (далі - застрахований автомобіль). 2.2. 18 лютого 2013 року в місті Києві сталась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю застрахованого автомобіля й автомобіля марки ВАЗ-210994, за кермом якого був відповідач. Внаслідок ДТП застрахований автомобіль отримав механічні пошкодження. 2.3. 26 березня 2013 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав винним у настанні ДТП відповідача. 2.4. Керуючись умовами укладеного договору добровільного майнового страхування, позивач сплатив на користь потерпілої (на рахунок станції технічного обслуговування) суму страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн та отримав право вимоги на зазначену суму. 2.5. Позивач вказав, що внаслідок невиконання відповідачем обов'язку щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка його страховику завдана третій особі шкода має бути відшкодована безпосередньо відповідачем як особою, винною у настанні ДТП. 3. 16 грудня 2015 року відповідач подав заперечення на позовну заяву. Вказав, що третя особа як страховик його цивільно-правової відповідальності зобов'язана була виплатити страхове відшкодування. Якщо би третя особа вважала, що відповідач неналежно повідомив її про ДТП, то саме третя особа могла би звернутися з регресною вимогою до відповідача. Також зазначив, що розмір матеріальних збитків і сума відшкодування розраховані з порушенням вимог законодавства. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 16 грудня 2015 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 5. Мотивував тим, що оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача на час настання страхового випадку була застрахована, то обов'язок відшкодувати шкоду покладається на його страховика - третю особу. Суд встановив, що позивач ніколи не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування в порядку регресу, а тому не отримував відмову третьої особи у виплаті такого відшкодування. З огляду на вказане суд вважав заявлені позовні вимоги необґрунтованими. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 6 квітня 2016 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове рішення про задоволення позову та стягнув із відповідача на користь позивача 17 317,46 грн. 7. Мотивував тим, що відповідач не виконав обов'язку щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка третій особі, а страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту порушеного права, зокрема, і має право вимоги до винної особи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 22 квітня 2016 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року. 9. У касаційній скарзі просить скасувати це рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 12 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував, зокрема, тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, висловленого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. 12. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Суд констатував, що спрямовування судової практики шляхом неврахування наявності договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності при вирішенні питання про відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою відповідальність відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", нівелює існування цього правового інституту як такого. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вказує, що оскільки на момент ДТП його цивільно-правова відповідальність була застрахована у третьої особи, то обов'язок відшкодувати шкоду позивачу покладається на неї; лише третя особа наділена правом давати висновки щодо належності чи неналежності повідомлення відповідача про ДТП. 14. Зазначає, що позивач не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування в порядку регресу, а тому не отримував її відмову у виплаті страхового відшкодування, розмір якого розрахований з порушенням вимог закону. (2) Доводи позивача 15. 19 вересня 2016 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Просить суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року. 16. Мотивує тим, що сам по собі факт наявності у відповідача чинного полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на момент настання ДТП не звільняє його від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, оскільки за вибором потерпілого вимога про відшкодування шкоди може бути пред'явлена безпосередньо до винної особи. 17. Звертає увагу на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. (3) Доводи третьої особи 18. Третя особа не подала пояснення щодо касаційної скарги та заперечень позивача на неї. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо переходу до позивача права вимоги потерпілої у деліктному зобов'язанні 19. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування"). 20. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 21. Страхувальник вносить страховику згідно з договором страхування певну плату, яка називається страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) (частина перша статті 10 Закону України "Про страхування"). 22. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України). 23. Розрізняють добровільну та обов'язкову форми страхування (стаття 5 Закону України "Про страхування"). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування"). Втім, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України). 24. Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України "Про страхування". До них пункт 9 частини першої вказаної статті відносить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема, Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 25. Предметом позову є вимога про відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 26. Учасники справи згідно з її матеріалами мають декілька зобов'язань: 26.1. Договірне зобов'язання між позивачем і потерпілою - за договором добровільного майнового страхування; 26.2. Деліктне зобов'язання між потерпілою та відповідачем - із завдання шкоди внаслідок ДТП; 26.3. Договірне зобов'язання між відповідачем і третьою особою - за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 27. Суди встановили, що на виконання договору добровільного майнового страхування позивач сплатив страхове відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 28. Суд першої інстанції вважав, що відповідальною особою за відшкодування збитків, завданих відповідачем, є його страховик - третя особа. Встановивши, що позивач не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування у порядку регресу та не отримав її відмову, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. 29. Суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками та зазначив, що позивач мав право самостійно обрати спосіб захисту порушеного права, зокрема, звернутися з позовом до відповідача, вина якого у настанні ДТП встановлена. 30. Мотивуючи зазначені висновки, суди першої й апеляційної інстанцій застосовували як статтю 1191 ЦК України, так і статтю 27 Закону України "Про страхування". 31. Відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 32. Стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачає право страховика подати після виплати страхового відшкодування регресний позов до страхувальника за наявності певних умов. 33. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України "Про страхування", з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. 35. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. 36. Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 37. Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 вказаного Закону). 38. Обмеження набуття страховиком завдавача шкоди права зворотної вимоги (регресу) випадками, які визначені у статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів",зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування цим страховиком шкоди потерпілому суперечило би меті страхування цивільно-правової відповідальності, об'єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист. 39. У цій справі третя особа як страховик відповідача (завдавача шкоди) не набула право регресу до останнього. Таке право третя особа могла би набути, відшкодувавши потерпілій завдану їй шкоду, а також за наявності умов, визначених статтею 38 вказаного Закону. 40. Вимога позивача (страховика потерпілої) до завдавача шкоди не є регресною та заснована на інших приписах законодавства. 41. Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. 42. Отже, кредитор у деліктному зобов'язанні (потерпіла) може бути замінений його страховиком (позивачем) внаслідок виконання ним обов'язку завдавача шкоди (відповідача) з відшкодування останньої. 43. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. 44. Враховуючи викладене, правовідносини, що виникли між позивачем і відповідачем у зв'язку з виплатою першим на користь потерпілої страхового відшкодування, є засновані на суброгації - переході до позивача права вимоги потерпілої у деліктному зобов'язанні. (1.2) Щодо особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду 45. Суд першої інстанції встановив, що суб'єктом, який має задовольнити вимогу позивача, є третя особа - страховик відповідача, тоді як суд апеляційної інстанції вказав, що таким суб'єктом є саме завдавач шкоди - відповідач. 46. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що хоча 25 лютого 2013 року до третьої особи з повідомленням про ДТП звернувся син відповідача (ОСОБА_25), обов'язок страховика відшкодувати завдану шкоду виникає з факту завдання застрахованою особою такої шкоди. Натомість, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи відповідача про його перебування після ДТП на лікуванні, вказав, що матеріали справи не містять відомостей, які би підтверджували, що син відповідача, звертаючись до страховика відповідача, діяв від імені батька на законних підставах, як і відсутні дані про прийняте рішення третьої особи за зверненням сина відповідача. Тому апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги про те, що відповідач згідно зі статтею 33 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не звертався з повідомленням про настання страхового випадку, а відтак, шкода відшкодовується відповідачем як її завдавачем. 47. Відповідно до статті 9 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Розмір страхової суми за шкоду, завдану майну потерпілих, становить 50 000 на одного потерпілого. Страхові виплати за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені у договорі страхування. 48. Суди встановили, що відповідно до страхового полісу серії АЕ N 1818846 страховиком відповідача з страховим лімітом 50 000 грн на момент вчинення ДТП була третя особа. 49. Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, завдану внаслідок ДТП майну третьої особи. 50. За загальним правилом, викладеним у пункті 5 частини першої статті 991 ЦК України, страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків. 51. Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачає спеціальні правила щодо наслідків невиконання страхувальником обов'язку перед страховиком, зокрема з надання своєчасного повідомлення про настання страхового випадку. 52. Так, підпункт 33.1.4 (до набрання чинності Законом N 3045-VI від 17 лютого 2011 року - підпункт 33.1.2) пункту 33.1 статті 33 вказаного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомлення про ДТП встановленого зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально. 53. У випадку невиконання чи неналежного виконання страхувальником вказаного обов'язку страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника (підпункт 38.1.1 ("ґ") пункту 38.1 статті 38 зазначеного Закону). 54. З огляду на це необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що шкода має бути відшкодована її заподіювачем, якщо він не виконав обов'язок щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка третій особі. 55. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 56. Відтак, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. 57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 58. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди (див. пункт 35 цієї постанови). А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. 59. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача, який заперечував проти відшкодування вже виплаченого позивачем потерпілій страхового відшкодування, оскільки вважав, що саме на третю особу як страховика відповідача покладений відповідний обов'язок у межах суми страхового відшкодування. 60. Суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, встановивши, що позивач не звертався до страховика відповідача та не отримав його відмову у виплаті страхового відшкодування, а відразу пред'явив вимогу до відповідача. 61. Помилкова кваліфікація цим судом права вимоги позивача як регресу не призвела до неправильного вирішення спору. А відтак, рішення суду першої інстанції є по суті правильним. 62. Відтак, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 64. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 65. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою. Тому рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року необхідно скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 рокузалишити в силі. (2.2) Щодо судових витрат 66. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 67. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судовий збір у сумі 1461,6 грн. сплачений відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід стягнути з позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 68. Стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України "Про страхування", з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. 69. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. 70. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. 71. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 72. Відтак, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. 73. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 74. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року залишити в силі. 3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" (адреса: м. Київ, вул. Січових Стрільців, 40; ідентифікаційний код: 20782312) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1) 1461 (одну тисячу чотириста шістдесят одну) грн 60 коп.судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  3. Еще одно подтверждение того, что прокуратура у нас живет на другой планете и понятия не имеет, что происходит в вверенных ей областях. Большая палата указала, что при рассмотрении дела апелляционным судом, с выводами которого согласился и суд кассационной инстанции, установлено нарушение прав Кабинета Министров Украины как распорядителя лесными земельными участками, превышающих площадь 1 га. Вместе с тем суды предыдущих инстанций не установили начала течения исковой давности для Кабинета Министров Украины, а стороны не предоставили никаких доказательств в понимании статей 57-59 ГПК Украины (в редакции, действующей на момент рассмотрения дела судами предыдущих инстанций) в подтверждение того, что Кабинету министров Украины было известно о нарушении его права до момента обращения прокурора с соответствующим иском в местный суд, тогда как согласно части первой статьи 261 ГК Украины течение исковой давности начинается со дня, когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своего права или о лице, которое его нарушило.
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 359/2012/15-ц Провадження N 14-101цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б.,Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у складі судді Журавського В.В., рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року у складі суддів Голуб С.А., Гуля В.В., Приходька К.П. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року у складі суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., Умнової О.В. за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130, ОСОБА_131, ОСОБА_132, ОСОБА_133, про визнання розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування їх у власність та постійне користування держави ВСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Бориспільський лісгосп" із позовом до Київської ОДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування у власність та постійне користування держави земельних ділянок. На обґрунтування позову послався на те, що Київська ОДА перевищила надані їй законом повноваження, розпорядившись земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, які були єдиним масивом та розташовувались у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, вилучивши їх з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", змінивши цільове призначення всього масиву на землі сільськогосподарського призначення та передавши їх у приватну власність громадян. Такі дії вчинені Київською ОДА з порушенням норм статей 20, 22, 57, 116, 118, 122, частини дев'ятої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), пункту 5 статті 27, статей 13, 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статей 3, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації". У зв'язку з викладеним, прокурор в інтересах держави просив: - визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 516, 518, 520-525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельних ділянок у власність"; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 533 року в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_120, ОСОБА_121 та ОСОБА_122; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 534 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_123 та ОСОБА_124; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 538 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130 та ОСОБА_131; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 540 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_132, ОСОБА_133 та ОСОБА_4; - визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_3: серії НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2, серії НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_4, серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6, серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8, серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10, серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12, серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14, серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16, серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18, серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20, серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22, серії НОМЕР_26, кадастровий номер НОМЕР_23, серії НОМЕР_24, кадастровий номер НОМЕР_25, серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28, серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30, серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32, серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34, серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36, серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38, серії НОМЕР_39 кадастровий номер НОМЕР_40, серії НОМЕР_45 кадастровий номер НОМЕР_41, серії НОМЕР_42, кадастровий номер НОМЕР_43, серії НОМЕР_44, кадастровий номер НОМЕР_46, серії НОМЕР_47, кадастровий номер НОМЕР_48, серії НОМЕР_49, кадастровий номер НОМЕР_50 серії НОМЕР_51, кадастровий номер НОМЕР_52, серії НОМЕР_53, кадастровий номер НОМЕР_54, серії НОМЕР_55, кадастровий номер НОМЕР_56, серії НОМЕР_57, кадастровий номер НОМЕР_58, серії НОМЕР_59, кадастровий номер НОМЕР_60, серії НОМЕР_61, кадастровий номер НОМЕР_62, серії НОМЕР_63, кадастровий номер НОМЕР_64, серії НОМЕР_65, кадастровий номер НОМЕР_66, серії НОМЕР_67, кадастровий номер НОМЕР_68, серії НОМЕР_69, кадастровий номер НОМЕР_70, серії НОМЕР_71, кадастровий номер НОМЕР_72, серії НОМЕР_73, кадастровий номер НОМЕР_74, серії НОМЕР_75, кадастровий номер НОМЕР_76, серії НОМЕР_77, кадастровий номер НОМЕР_78, серії НОМЕР_79, кадастровий номер НОМЕР_80, серії НОМЕР_81, кадастровий номер НОМЕР_82, серії НОМЕР_83, кадастровий номер НОМЕР_84, серії НОМЕР_85, кадастровий номер НОМЕР_86, серії НОМЕР_87 кадастровий номер НОМЕР_88, серії НОМЕР_89, кадастровий номер НОМЕР_90, серії НОМЕР_91, кадастровий номер НОМЕР_92, серії НОМЕР_93, кадастровий номер НОМЕР_94, серії НОМЕР_95, кадастровий номер НОМЕР_96, серії НОМЕР_97, кадастровий номер НОМЕР_98, серії НОМЕР_99, кадастровий номер НОМЕР_100, серії НОМЕР_101, кадастровий номер НОМЕР_102, серії НОМЕР_103, кадастровий номер НОМЕР_104, серії НОМЕР_105, кадастровий номер НОМЕР_106, серії НОМЕР_107, кадастровий номер НОМЕР_108, серії НОМЕР_112, кадастровий номер НОМЕР_109, серії НОМЕР_110, кадастровий номер НОМЕР_111, серії НОМЕР_113, кадастровий номер НОМЕР_114, серії НОМЕР_115, кадастровий номер НОМЕР_116, серії НОМЕР_117, кадастровий номер НОМЕР_118, серії НОМЕР_119, кадастровий номер НОМЕР_120, серії НОМЕР_121 кадастровий номер НОМЕР_122, серії НОМЕР_123, кадастровий номер НОМЕР_124, серії НОМЕР_125, кадастровий номер НОМЕР_126, серії НОМЕР_127, кадастровий номер НОМЕР_128, серії НОМЕР_129, кадастровий номер НОМЕР_130, серії НОМЕР_131, кадастровий номер НОМЕР_132, серії НОМЕР_133, кадастровий номер НОМЕР_134, серії НОМЕР_135, кадастровий номер НОМЕР_136, серії НОМЕР_137, кадастровий номер НОМЕР_138, серії НОМЕР_139 кадастровий номер НОМЕР_140, серії НОМЕР_141, кадастровий номер НОМЕР_142, серії НОМЕР_145, кадастровий номер НОМЕР_143, серії НОМЕР_144, кадастровий номер НОМЕР_146, серії НОМЕР_147, кадастровий номер НОМЕР_148, серії НОМЕР_149, кадастровий номер НОМЕР_150, серії НОМЕР_151, кадастровий номер НОМЕР_152, серії НОМЕР_153, кадастровий номер НОМЕР_154, серії НОМЕР_155, кадастровий номер НОМЕР_156, серії НОМЕР_157, кадастровий номер НОМЕР_158, серії НОМЕР_159, кадастровий номер НОМЕР_160, серії НОМЕР_161, кадастровий номер НОМЕР_162, серії НОМЕР_163, кадастровий номер НОМЕР_164, серії НОМЕР_165, кадастровий номер НОМЕР_166, серії НОМЕР_167, кадастровий номер НОМЕР_168, серії НОМЕР_169, кадастровий номер НОМЕР_170, серії НОМЕР_171, кадастровий номер НОМЕР_172, серії НОМЕР_176, кадастровий номер НОМЕР_173 серії НОМЕР_174, кадастровий номер НОМЕР_175, серії НОМЕР_177, кадастровий номер НОМЕР_178, серії НОМЕР_179, кадастровий номер НОМЕР_180, серії НОМЕР_181, кадастровий номер НОМЕР_182, серії НОМЕР_183, кадастровий номер НОМЕР_184, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_187, кадастровий номер НОМЕР_188, серії НОМЕР_189, кадастровий номер НОМЕР_190, серії НОМЕР_191, кадастровий номер НОМЕР_192, серії НОМЕР_193, кадастровий номер НОМЕР_194, серії НОМЕР_195, кадастровий номер НОМЕР_196, серії НОМЕР_197, кадастровий номер НОМЕР_198, серії НОМЕР_199, кадастровий номер НОМЕР_200, серії НОМЕР_201, кадастровий номер НОМЕР_202, серії НОМЕР_203, кадастровий номер НОМЕР_204, серії НОМЕР_205, кадастровий номер НОМЕР_206, серії НОМЕР_207, кадастровий номер НОМЕР_208, серії НОМЕР_209, кадастровий номер НОМЕР_210, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_211, кадастровий номер НОМЕР_212, серії НОМЕР_213, кадастровий номер НОМЕР_214, серії НОМЕР_215, кадастровий номер НОМЕР_216, серії НОМЕР_217, кадастровий номер НОМЕР_218, серії НОМЕР_219, кадастровий номер НОМЕР_220, серії НОМЕР_221, кадастровий номер НОМЕР_222, серії НОМЕР_223, кадастровий номер НОМЕР_224, серії НОМЕР_225, кадастровий номер НОМЕР_226, серії НОМЕР_227, кадастровий номер НОМЕР_228, серії НОМЕР_229, кадастровий номер НОМЕР_230, серії НОМЕР_231, кадастровий номер НОМЕР_232, серії НОМЕР_233, кадастровий номер НОМЕР_234, серії НОМЕР_235, кадастровий номер НОМЕР_236, серії НОМЕР_237, кадастровий номер НОМЕР_238, серії НОМЕР_239, кадастровий номер НОМЕР_240, серії НОМЕР_241, кадастровий номер НОМЕР_242, серії НОМЕР_243, кадастровий номер НОМЕР_244, серії НОМЕР_245, кадастровий номер НОМЕР_246, серії НОМЕР_247, кадастровий номер НОМЕР_248, серії НОМЕР_249, кадастровий номер НОМЕР_250, серії НОМЕР_251, кадастровий номер НОМЕР_252, серії НОМЕР_253, кадастровий номер НОМЕР_254, серії НОМЕР_255, кадастровий номер НОМЕР_256, серії НОМЕР_257, кадастровий номер НОМЕР_258; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" з незаконного володіння ОСОБА_3 зазначені земельні ділянки, розташовані за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, загальною площею 15,72 га, вартістю 9 млн 902 тис. 683 грн; - визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_259 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_260,, виданий на ім'я ОСОБА_4; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" із незаконного володіння ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку, розташовану за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, площею 0,12 га, вартістю 75 тис. 593 грн. Київська ОДА проти позову заперечила, посилаючись на те, що вилучення і надання у власність для несільськогосподарських потреб земельних ділянок на відповідній території площею до 1 га, які перебувають у державній власності, було віднесено законом до повноважень міських державних адміністрацій. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки оскаржувані розпорядження були прийняті у 2008 році, а перевірку дотримання вимог земельного законодавства, на яку прокуратура посилається в обґрунтування строку, коли їй стало відомо про порушення, здійснено у 2014 році. ОСОБА_4 проти позову заперечила з огляду на те, що вона ніколи не була власником спірної земельної ділянки, будь-яких заяв для її отримання не подавала, акт про право власності на земельну ділянку чи інший правовстановлюючий документ не отримувала, тому не є належним відповідачем у справі. ОСОБА_3 проти позову заперечила, посилаючись на те, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки на кожну земельну ділянку розроблені окремі проекти землеустрою з присвоєнням окремих кадастрових номерів. Закон не встановлює заборон на подальше об'єднання земельних ділянок площею до 1 га, які законно набуті новими власниками. У проектах землеустрою міститься згода землекористувача? ДП "Бориспільський лісгосп" (позивача) та позитивний висновок державної землевпорядної експертизи. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки нагляд за додержанням законодавства у сфері земельних відносин здійснюється прокурорами постійно, Київська ОДА систематично інформувала прокуратуру щодо прийнятих розпоряджень, проте з моменту їх прийняття до часу звернення до суду минуло більше шести років. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 20 квітня 2016 року, рішення суду першої інстанції змінено: виключено з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року залишено без змін. 23 лютого 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року (у справі N 910/3725/14), 24 листопада 2016 року (у справі N 5017/3702/2012) та 14 грудня 2016 року (у справі N 5015/3297/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого2016 року (у справі N 6-34931ск15), 21 жовтня 2016 року (у справі N 608/969/13-ц), ухвалу Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року (у справі N 6-15350вов10), постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року (у справі N 3-3376к08), 20 серпня 2013 року (у справі N 3-18гс13), 22 квітня 2015 року (у справах N 6-209цс14 та N 6-48цс15) та 8 червня 2016 року (у справі N 3-3029цс15). Ухвалою Верховного Суду України від 3 березня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Ухвалою Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та господарських справах цього Суду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 5 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України; тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації", нормами земельного та лісового законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статті 31 ЛК України (тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Частиною шостою статті 149 ЗК України встановлено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Під час розгляду справи суди встановили, що головою Київської ОДА 9 квітня 2008 року видано розпорядження від N 516, 518, 520?525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначеннята передачу земельних ділянок у власність", якими затверджено проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, вилучено їх у постійного користувача, змінено цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев і передано у власність ОСОБА_4 та ще 156 громадян земельні ділянки по 0,12 га кожному для ведення індивідуального садівництва. Зазначені земельні ділянки розташовані на території Гнідинської сільської ради Бориспільського райони Київської області (10 квартал Вишеньківського лісництва). Частина громадян на підставі договорів купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки на користь ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які в подальшому отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Відповідно до положень статей 19, 57, 84 ЗК України та статті 5 ЛК України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Звертаючись до суду з позовом, перший заступник прокурора Київської області послався на те, що про допущені Київською ОДА порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі відповідної постанови від 18 червня 2014 року за власною ініціативою прокурора. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки стосувались відчуження конкретних земельних ділянок площею до 0,12 га на користь певних громадян. Законодавство України не містить відповідних норм, обмежень чи заборон щодо видання таких розпоряджень в один день. Відсутні підстави стверджувати, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, оскільки воно надало дозвіл на вилучення з його постійного користування земельних ділянок лісогосподарського призначення; землевпорядна документація виготовлена та затверджена уповноваженими органами у встановленому законом порядку. Норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Суд не бере до уваги посилання прокурора на те, що йому стало відомо про обставини прийняття оскаржуваних розпоряджень лише після проведення перевірки у 2014 році, оскільки право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли він мав довідатися про прийняття оскаржуваних розпоряджень Київської ОДА, відтак позовна давність за цими вимогами сплила у 2011 році. Прокурор не звертався до суду з клопотанням про поновлення строку звернення до суду та не надав суду доказів, що строк позовної давності пропущено з поважних причин. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з такого. Оскаржувані розпорядження Київської ОДА, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгопс", видано в один день - 9 квітня 2008 року. Ними вилучено ліси загальною площею 17,88 га, які знаходились у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, є єдиним лісовим масивом, використовувались для ведення лісового господарства, та передано у власність громадянам для ведення індивідуального садівництва. Вказане свідчить про те, що Київська ОДА розпорядилась землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкових висновків по суті спору, встановивши відсутність порушень з боку Київської ОДА при видачі оскаржуваних розпоряджень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 березня 2013 року в аналогічній справі N 6?13цс13, яка полягає у наступному. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні,?- ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси? площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам. Оспорювані розпорядження, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування одного й того самого постійного користувача, видано в один день, ними вилучено ліси першої категорії загальною площею, що значно перевищує 1 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і в зв'язку із цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, щовтручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такій лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, у якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним. Водночас, установивши наявність підстав для задоволення позову по суті, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позовна давність, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, за вимогами прокурора про оскарження розпоряджень Київської ОДА від 9 квітня 2008 року закінчилась 10 квітня 2011 року, оскільки державі в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було й об'єктивно могло бути відомо про можливі порушення права власності держави на землю з часу винесення оскаржуваних розпоряджень. Однак ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення зазначених порушень протягом позовної давності, а тому право держави як власника землі не підлягає судовому захисту. Разом із тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012 за позовом заступника Білгрод-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тіса" про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури та позивачі дізналися про факт відсутності у районної державної адміністрації повноважень на розпорядження землями оборони. Таким фактом суд вважав судові рішення в інших (адміністративній та господарській) справах про визнання протиправними, скасування та визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації, які були підставою для укладення оспорюваних договорів оренди землі. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що підстави для застосування позовної давності у цьому спорі відсутні, оскільки відповідачі не довели, коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав. У постанові від 24 листопада 2016 року у справі N 910/3725/14 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави до Київської міської ради, Обслуговуючого житлового кооперативу "Харчомашовець", Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", Товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" про визнання недійсними рішення про передачу земельних ділянок, державних актів на право власності на землю та визнання відсутності прав Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що початок позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оскаржуваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення кооперативу з порушенням положень чинного законодавства, оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність його створення в момент ухвалення цього рішення. В цій справі прокурор фактично захищає як державні інтереси право на землю громади міста Києва, яка не може бути позивачем і щодо обізнаності якої про безоплатне надання земельної ділянки органом місцевого самоврядування незаконно створеному житлово-будівельному кооперативу матеріали справи не свідчать, так само як і про обізнаність про таке депутатів ради, які голосували за це рішення. Касаційна інстанція звертає увагу на те, що в цій справі прокурор захищає, зокрема, і від представницького органу саме інтереси громади, яка покладалася на легітимність і добросовісних дій державного органу. У постанові від 14 грудня 2016 року у справі N 5015/3297/12 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", Приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що відчуження об'єкта державної власності відбулося з порушенням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, без дозволу на відчуження майна суб'єкта управління та без згоди Фонду державного майна України, тому з урахуванням поважності причин пропуску позовної давності договір слід визнати недійсним. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року (справа N 3-18гс13), на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, суд касаційної інстанції безпідставно відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод про відступлення права вимоги та були позбавлені права під час судового розгляду в іншій справі перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-48цс15), початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди встановили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, укладеного від його імені іншою особою, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення у 2005 році спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року (справа N 6?3029цс15), викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України, вказавши на відсутність підстав для застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України до спірних правовідносин, зазначив, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Київське лісове господарство", проте суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не встановили та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права. Викладене свідчить про наявність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 261 ЦК України. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-209цс14) викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, який був чинним на час звернення позивача до суду, що свідчить про відсутність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року у справі N 608/969/13-ц не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки її скасовано постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд з метою з'ясування, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з цим позовом. Таке право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про це порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з'ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Ухвала Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 постановлена в порядку перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах, тому не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376к08, ухвалена у порядку касаційного перегляду, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення у справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі N 6-34931ск15 суди розглянули позовні вимоги про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільною власністю. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справі, судове рішення в якій надане заявником для порівняння, правовідносини не є подібними, що також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57-59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, статей 355, 3602 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За таких обставин, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа? направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України (яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, статтями 403-404, підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. Большая палата не нашла неодинакового применения в деле, где суды низших инстанций отказывая в удовлетворении иска исходили из того, что ссылки истцов на нарушение процедуры внесудебного урегулирования вопроса об обращении взыскания на предмет ипотеки безосновательны; истцы не предоставили доказательств фиктивности заключенных договоров; ссылки на злонамеренную договоренность являются предположением; обременение в виде запрета было наложено в интересах ипотекодержателя для предотвращения отчуждения спорной квартиры истцами и отмене ареста на указанную квартиру - не нарушало права истцов.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 522/2732/16-ц Провадження N 14-240цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів Мостової Г.І., Євтушенко О.І., Карпенко С.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 за договором позики отримав від ОСОБА_7 грошові кошти в розмірі 1 158 506,50 грн. що еквівалентно 145 000 доларам США. На забезпечення виконання зобов'язань 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки. 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого визначено способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 грн. проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 відмовився від позову. 14 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_7 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року зареєстровано право власності на спірну квартиру. Позивачі зазначали, що ОСОБА_7 незаконно отримав у власність спірну квартиру та відчужив її за договором купівлі-продажу від 16 травня 2015 року ОСОБА_5, який, у свою чергу, 19 травня 2015 року уклав договір іпотеки з ОСОБА_6, за яким передав вказану квартиру в іпотеку. 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_6 Вважали, що вказані правочини укладені з порушенням вимог законодавства, оскільки договір купівлі-продажу від 16 травня 2015 року, договір іпотеки від 19 травня 2015 року та договір купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2015 року - фіктивні, тобто не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на меті приховання незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_7 Позивачі вказували, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 та виселення його та членів сім'ї. Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_7 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував; у порушення пункту 8 договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_7 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики; звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили. ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5;визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2017 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_7 закрито у зв'язку зі смертю. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_7 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та вказав, що права позивачів не порушено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_8 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції керувався тим, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин; від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби. 12 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15, від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15 та постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15, у яких, на його думку, по іншому застосовані норми матеріального права, а саме: частина друга статті 9, частини друга, тринадцята статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), пункти 15, 46 Порядку N 868, стаття 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року). 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 23 березня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15. Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), викладеним у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_7 1 158 506,50 грн. які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року. Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року. Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався. 29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_7 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н.В. за реєстровим N 1806. Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (т. 2, а. с. 30). 07 квітня 2014 року ОСОБА_7 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року. Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за N 523 та направлена на адресу ОСОБА_3, про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби "Weltex" від 05 травня 2014 року за N 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме "нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року". Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (т. 2, а. с. 79). Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку N 868, статтям 19, 24 Закону N 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована. Згідно зі статтею 84 Закону N 3425-ХІІ нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. Відповідно до пункту 46 Порядку N 868, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Згідно з вимогами статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Відповідно до статті 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Суди зробили висновок, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодавця про виконання порушеного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур'єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку N 868. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що повідомлення Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", яке не містить прізвища позивача або члена його сім'ї із зазначенням родинного зв'язку, не може вважатися належним доказом вручення позивачу вимоги про усунення порушення відповідно до пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. Тобто не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15 вбачається, що, відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке є вимогою про усунення порушень кредитного договору від 16 листопада 2007 року, направлено Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" позивачу 24 грудня 2014 року рекомендованим поштовим відправленням з повідомленнями про вручення та містить вказівку про його отримання особисто позивачем 16 січня 2015 року. Разом з тим позивач надав до суду копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який містить відмітку про перетин ним 06 січня 2015 року кордону України з Республікою Польща та перебування поза межами території України до 17 жовтня 2015 року. Зазначене не може вважатися виконанням вимог пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Відповідно до наданих для порівняння ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15 та від 28 вересня 2016 року у справі 3 826/1873/15 суд касаційної інстанції залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що на порушення пункту 46 Порядку N 868 державним реєстратором при прийнятті спірного рішення не перевірено надходження до позивача як іпотекодавця від іпотекодержателя іпотечного повідомлення з вказівкою на загальну суму боргових зобов'язань та граничний строк погашення боргових зобов'язань. У зазначених ухвалах убачаються інші підстави для відмови у позові, оскільки у справі, що переглядається, суди керувалися тим, що позивач відмовився від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання, а у наданих для порівняння - отримання чи неотримання попередження не підтверджено жодним чином. На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15. У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив висновок, що підтвердженням отримання позивачем письмової вимоги банку, яка пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року N 211. Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку N 868 щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Тому державна реєстрація за банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку N 868 документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону N 1952-IV, а отже, рішення зазначеного суб'єкта владних повноважень від 09 лютого 2015 року N 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у справах не є подібними. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. Игры с юрисдикцией и противоположные правовые позиции дают невиданные по своей циничности результаты. В данном случае Большая палата указала, что как установлено судами предыдущих инстанций, обжалованные действия совершены старшим государственным исполнителем отдела принудительного исполнения решений управления ГИС в пределах взыскании с третьего лица исполнительного сбора в пользу бюджета в связи с невыполнением в предоставленный для самостоятельного выполнения срок должником требований исполнительной надписи нотариуса. Таким образом, истец не является стороной исполнительного производства и оспаривает действия государственного исполнителя управления ГИС, совершенные в пределах взыскании с третьего лица исполнительного сбора в пользу бюджета в связи с невыполнением в предоставленный для самостоятельного выполнения срок должником требований исполнительной надписи нотариуса. При таких обстоятельствах в соответствии с приведенными выше норм частей четвертой и пятой статьи 82 Закона N 606-XIV (в указанной выше редакции) этот спор подлежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства. При этом суд обращает внимание на то, что постановлением Апелляционного суда Одесской области закрыто производство по гражданскому делу по жалобе истца о признании неправомерными действий старшего государственного исполнителя отдела принудительного исполнения решений управления ГИС о нарушении порядка проведения исполнительного производства. По заключению, изложенному апелляционным судом в указанном решении, которое вступило в законную силу, защиту прав истца должна происходить в порядке административного судопроизводства.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 815/2255/16 Провадження N 11-177апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року (судді Стас Л.В., Турецька І.О., Косцова І.П.) у справі N 815/2255/16 за позовом ОСОБА_3 до управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - управління ДВС) про визнання протиправними дій і ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до управління ДВС, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила визнати протиправними дії відповідача щодо складання відповідно до постанови ВП N 45925604 акта опису та арешту майна від 17 квітня 2015 року про вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, та передачу цього транспортного засобу на відповідальне зберігання третім особам. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що у визначений законом спосіб набула право власності на автотранспортний засіб марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, проте державний виконавець Хлєбников О.В. здійснив дії з вилучення вказаного автомобіля та передачі його третім особам з порушенням норм чинного законодавства України. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 26 травня 2016 року позов ОСОБА_3 задовольнив повністю. Суд визнав протиправними дії управління ДВС щодо складання акта опису і арешту майна від 17 квітня 2015 року, складеного відповідно до постанови ВП N 45925604, вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, та передачі третім особам на відповідальне зберігання. Суд також постановив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 551 грн 20 коп. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 серпня 2016 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 травня 2016 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із наведеною ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача подав касаційну скаргу, у якій зазначив про те, що оскаржувану ухвалу постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: частини першої статті 181 КАС України, частини четвертої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), роз'яснень, що містяться у пунктах 5 та 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року N 3 "Про практику застосування адміністративними судами України законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби". На думку скаржника, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що у вказаному виконавчому провадженні був наявний виконавчий напис нотаріуса, а арешт автомобіля здійснювався на підставі постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Крім того, суд не взяв до уваги, що позивач вже звертався із позовом про зняття майна з-під арешту до Приморського районного суду м. Одеси, однак ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 грудня 2015 року у справі N 522/11717/15-ц провадження у справі було закрито і роз'яснено позивачу право на звернення до адміністративного суду. У зв'язку з викладеним в касаційній скарзі сторона позивача просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 26 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 28 жовтня 2016 року управління ДВС подало заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначило, що ця скарга є безпідставною та не підлягає задоволенню, оскільки Одеський апеляційний адміністративний суд при постановленні оскаржуваної ухвали правильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема положення частини першої статті 60 Закону N 606-XIV, відповідно до яких особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року касаційну скаргу представника позивача передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що Приморський районний суд м. Одеси ухвалою від 03 листопада 2014 року у справі N 2-7122/11 задовольнив подання Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - Другий Приморський ВДВС) про визнання мирової угоди на стадії виконання судового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики та визнав мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, укладену 29 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Відповідно до вказаної ухвали суду ОСОБА_5 визнав заборгованість перед ОСОБА_3, що зазначена в рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2011 року, у розмірі 186 тис. 167 грн 30 коп. В рахунок погашення заборгованості у вказаному розмірі згідно із цим рішенням ОСОБА_5 передає у власність ОСОБА_3 автомобіль марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2. У зв'язку з досягненням домовленості та добровільним врегулюванням порядку виконання судового рішення вказаною ухвалою суду закінчено виконавче провадження N 31752247 щодо виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2011 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 грошової суми в розмірі 186 тис. 167 грн 30 коп. Зазначений автотранспортний засіб знаходився на відповідальному зберіганні в порядку Закону N 606-XIV у ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2. На примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень управління ДВС перебувало виконавче провадження N 45925604 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, зареєстрованого за реєстровим N 1114, виданого 13 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_5, за рахунок реалізації якої підлягають задоволенню вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Кредитні ініціативи" в розмірі 4 млн. 411 тис. 454 грн. 57 коп. 05 січня 2015 року у зв'язку з невиконанням боржником вимог виконавчого документа в наданий для самостійного виконання строк державний виконавець Хлєбников О.В. відповідно до статті 28 Закону N 606-XIV виніс постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 441 тис. 145 грн 57 коп. на користь держави. Постановами державного виконавця Хлєбникова О.В. від 05 січня 2015 року накладено арешт на майно боржника - квартиру АДРЕСА_1, а також на все майно, що належить ОСОБА_5, у межах суми звернення стягнення - 4 млн. 411 тис. 454 грн. 57 коп. 17 квітня 2015 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління ДВС в межах стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі 441 тис. 145 грн 57 коп. на користь бюджету проведено опис й арешт автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та передано його на відповідальне зберігання громадянці ОСОБА_7 Позивач ОСОБА_3 не є стороною виконавчого провадження N 45925604. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до управління ДВС про визнання протиправними дій, Одеський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на те, що позивач повинен звертатись до загального місцевого суду з позовом про визнання права власності на майно та про зняття з нього арешту. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. На підставі частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону N 606-XIV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до управління ДВС про визнання протиправними дій державного виконавця щодо складання відповідно до постанови ВП N 45925604 акта опису та арешту майна від 17 квітня 2015 року про вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та передачу цього транспортного засобу на відповідальне зберігання третім особам. Як установлено судами попередніх інстанцій, оскаржені дії вчинені старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління ДВС в межах стягнення з ОСОБА_5 виконавчого збору на користь бюджету у зв'язку з невиконанням в наданий для самостійного виконання строк боржником вимог виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, позивач ОСОБА_3, яка не є стороною виконавчого провадження N 45925604, оскаржує дії державного виконавця управління ДВС, вчинені в межах стягнення з ОСОБА_5 виконавчого збору на користь бюджету у зв'язку з невиконанням в наданий для самостійного виконання строк боржником вимог виконавчого напису нотаріуса. За таких обставин відповідно до наведених вище норм частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону N 606-XIV (у вказаній вище редакції) цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 грудня 2015 року закрито провадження у цивільній справі N 522/11717/15-ц за скаргою ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС Хлєбникова О.В. щодо порушення порядку проведення виконавчого провадження N 45925604. За висновком, викладеним апеляційним судом у вказаному рішенні, яке набрало законної сили, захист прав ОСОБА_3 має відбуватися в порядку адміністративного судочинства. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. 2. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  9. Очередное циничное и избирательное применение законодательства Большой палатой приводящая к полному абсурду правоприменения. Большая палата перекрутив факты и субъект которому направлено обращение указала, что в этом деле спор касается правомерности действий ГПУ при рассмотрении жалобы истца на действия работников прокуратуры Днепропетровской области, осуществляющих досудебное расследование в уголовном производстве, в которых истец является стороной, таким образом указанный спор не является публично-правовым и должен решаться судами по правилам УПК Украины. В данном случае о решениях ЕСПЧ Большая палата забыла.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/13340/15 Провадження N 11-317апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання - Гавриленка В.В., учасник справи - представник Генеральної прокуратури України Бузницька Г.М., розглянула в судовому засіданнікасаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (судді Шостак О.О., Желтобрюх І.Л., Мамчур Я.С.) у справі N 826/13340/15 за позовом ОСОБА_4 до Генерального прокурора України Шокіна Віктора Миколайовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії і ВСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Генерального прокурора України Шокіна В.М., у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Генерального прокурора України, яка полягає у неналежному розгляді звернення позивача від 18 червня 2015 року за вх. N 197794-15; - зобов'язати відповідача розглянути звернення позивача відповідно до вимог статті 40 Конституції України, Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР), Інструкції про порядок розгляду звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 27 грудня 2014 року N 9гн (далі - Інструкція). Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково: - визнано протиправними дії ГПУ, допущені при розгляді звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресованого Генеральному прокурору України Шокіну В.М. ; - зобов'язано ГПУ розглянути звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресоване Генеральному прокурору України Шокіну В.М., з прийняттям рішення та повідомленням позивача. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ГПУ звернулася до суду з касаційною скаргою, на обґрунтування якої зазначила про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що заяву позивачем подано відповідно до вимог Закону N 393/96-ВР, оскільки питання, віднесені до сфери цього Закону, ОСОБА_4 у заяві не порушувались, а тому вона підлягала розгляду виключно в порядку кримінального процесуального законодавства. Окрім того, позивач скористався своїм правом на оскарження бездіяльності прокурора при розгляді його заяви від 18 червня 2015 року відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). На думку скаржника, суди також не взяли до уваги висновків про непідвідомчість адміністративним судам спорів з питань, які урегульовані нормами кримінального процесуального законодавства, що містяться у рішеннях Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України. З огляду на викладене ГПУ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження у справі. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначив, що посилання представника ГПУ на постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року є безпідставними, оскільки у цій справі позивачем не було дотримано порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності співробітників прокуратури (не було отримано відповіді за підписом прокурора відповідної області), тоді як у цьому випадку позивач звернувся до Генерального прокурора України як до прокурора вищого рівня в порядку Закону N 393/96-ВР після отримання відповіді за підписом прокурора Дніпропетровської області. Посилання представника відповідача на рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року та 14 грудня 2011 року також є безпідставними, оскільки ці рішення не стосуються питань адміністративного судочинства. У судовому засіданні представник ГПУ касаційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника ГПУ, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 12 травня 2015 року на особистому прийомі у прокурора Дніпропетровської області позивач подав заяву за вх. N 29679-15, у якій зазначив про порушення його прав співробітниками Прокуратури Дніпропетровської області при розслідуванні кримінальних проваджень, у яких позивач є потерпілим, просив призначити службові перевірки щодо бездіяльності визначених у заяві посадових осіб, порушити дисциплінарне провадження стосовно співробітника прокуратури, прийняти заходи та відновити розумні строки в досудовому розслідуванні у згаданих кримінальних провадженнях, внести відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування з обставин, викладених у заяві позивача від 08 квітня 2015 року за вх. N 22104вх-15, а також забезпечити право позивача на участь у проведенні зазначених перевірок. Листом від 10 червня 2015 року N 06/4-3725-13 Прокуратурою Дніпропетровської області надано відповідь ОСОБА_4 про невстановлення будь-яких порушень прав позивача за викладеними у його зверненні обставинами. 18 червня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Генерального прокурора України Шокіна В.М. з листом (вх. N 17), у якому порушив питання про бездіяльність прокурора Дніпропетровської області стосовно розгляду звернення позивача від 12 травня 2015 року. Супровідним листом від 24 червня 2015 року N 0611р за підписом начальника відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури ГПУ Р.Балабана заяву позивача направлено для розгляду заступнику прокурора Дніпропетровської області Халіну О.В. Вважаючи, що розгляд звернення від 18 червня 2015 року доручено неповноважній особі, позивач звернувся з цим позовом до суду. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_4, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскільки позивач звернувся до ГПУ в порядку, передбаченому Законом N 393/96-ВР, то, направивши звернення позивача від 18 червня 2015 року на розгляд заступнику прокурора Дніпропетровської області, відповідач порушив закріплений цим Законом та Інструкцією порядок розгляду звернень громадян органами прокуратури. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини третьої статті 17 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. В той же час юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. В адміністративному позові ОСОБА_4 зазначив про те, що підставою звернення до суду є бездіяльність ГПУ, яка полягає у нерозгляді його звернення від 18 червня 2015 року вх. N 17 безпосередньо Генеральним прокурором України та перенаправленні його до Прокуратури Дніпропетровської області. На думку позивача, такі дії ГПУ суперечать положенням статті 40 Конституції України, статті 7 Закону N 393/96-ВР та Інструкції. Водночас з матеріалів справи убачається, що, не погоджуючись з результатами розгляду Прокуратурою Дніпропетровської області звернення позивача від 12 травня 2015 року про порушення його прав співробітниками цієї прокуратури у розслідуванні кримінальних проваджень, у яких він є потерпілим, ОСОБА_4 звернувся до ГПУ в порядку статей 36, 218, 220, 303, 308 і 480 КПК України зі зверненням (скаргою) від 18 червня 2015 року, у якому просив: - витребувати матеріали кримінальних проваджень N 42013040220000001, 42014040000000151, 42014040000000487, 42014040000000544, 42015040000000365 з Прокуратури Дніпропетровської області; - змінити місце розслідування і доручити слідчому управлінню ГПУ закінчити досудове розслідування у зазначених кримінальних провадженнях; - витребувати з Прокуратури Дніпропетровської області матеріали наглядових проваджень N 06/4-3725-13, 06/3-3620-13, 06/3-3207-12, 09/1-5357-12 з метою встановлення фактів бездіяльності та неналежного реагування співробітниками прокуратури на його заяви та скарги протягом 2000-2015 років; - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали стосовно суддів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська (ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10) та Апеляційного суду Дніпропетровський області (ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13), які в 2001 та 2006-2007 роках винесли відносно ОСОБА_4 завідомо неправосудні рішення за рахунок зловживання службовим становищем (шляхом бездіяльності) та з метою приховування злочинів інших посадових осіб проти нього, притягнути вказаних осіб до кримінальній відповідальності за скоєні злочини за ознаками статей 375, 364, 396 Кримінального кодексу України (далі - КК України); - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали щодо розслідування правопорушень (насамперед злочинної бездіяльності) деяких співробітників прокуратури, які таким чином потурали кримінальному переслідуванню ОСОБА_4 упродовж більш ніж 14 років, доручити відділу внутрішньої безпеки ГПУ прийняти виділене кримінальне провадження до власного розслідування; - витребувати з Прокуратури м. Києва матеріали наглядового провадження N 06/1-9121-13, N 06/1-20286-14, з урахуванням яких та матеріалів кримінального провадження N 42013040220000001 переглянути заяву позивача від 28 січня 2013 року стосовно скоєння суддею Верховного Суду України ОСОБА_24 злочину за ознаками статей 364, 375, 396 КК України, внести відомості до ЄРДР і розпочати кримінальне провадження за вказаним питанням; - внести відповідне подання до суду щодо перегляду за нововиявленими обставинами несправедливого та незаконного вироку Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2006 року щодо позивача у кримінальній справі N 1-125/06; - доручити управлінню внутрішньої безпеки провести за участю ОСОБА_4 перевірку зазначених співробітників відділу процесуальних керівників слідчого управління прокуратури Дніпропетровський області стосовно їх сприяння або приховування правопорушень їхніх колег. Отже, посилання позивача на те, що він звернувся до Генерального прокурора України в порядку Закону N 393/96-ВР є безпідставними, оскільки зі змісту вказаного вище звернення убачається, що ОСОБА_4 звернувся до відповідача в порядку КПК України зі скаргою на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області в рамках досудового розслідування в указаних вище кримінальних провадженнях. Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Статтею 2 цього Кодексу визначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Згідно зі статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено у параграфі 1 глави 26 КПК України. Конституційний Суд України в Рішенні від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. У Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.Крім того, імперативний припис пункту 2 частини третьої статті 17 КАС України виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. При цьому Конституційний Суд України у цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1666а15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. Враховуючи те, що у цій справі спір стосується правомірності дій ГПУ при розгляді скарги позивача на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких позивач є стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КПК України. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд заявлених ОСОБА_4 вимог, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в порядку КПК України до Печерського районного суду м. Києва зі скаргами на бездіяльність Генерального прокурора України щодо розгляду його звернення від 18 червня 2015 року, що спростовує посилання позивача на необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірні правовідносини повинні розглядатися за правилами, встановленими КАС України. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.М. О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  11. И еще одно подобное решение: ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 522/5668/17 Провадження N 11-417апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення (далі - Концерн) на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року (суддя Нікітіна С.Й.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2017 року (судді Ступакова І.Г., Бітов А.І., Лук'янчук О. В.) у справі N 522/5668/17 за позовом Державного підприємства "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр" (далі - Державне підприємство) до Одеської міської ради (далі - Міськрада), треті особи: Прокуратура Одеської області, Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (далі - Адміністрація Держспецзв'язку), про визнання незаконним та скасування рішення і ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Державне підприємство звернулося до суду з позовом до Міськради, у якому просило визнати незаконним та скасувати рішення відповідача від 07 грудня 2016 року N 1483-VII "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 3,4605 га, за адресою: м. Одеса, вул. Жаботинського (в районі буд. N 54), присвоєння нової адреси та надання її в постійне користування Прокуратурі Одеської області" (далі - спірне рішення). Приморський районний суд м. Одеси ухвалою від 24 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2017 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із цими судовими рішеннями, Концерн подав касаційну скаргу, у якій указав, що відповідно до наказу Адміністрації Держспецзв'язку від 04 липня 2016 року N 418 Державне підприємство було реорганізоване шляхом приєднання до Концерну, тобто Концерн є правонаступником Державного підприємства. На обґрунтування вимог касаційної скарги Концерн зазначив, що земельна ділянка площею 3,4605 га передана Прокуратурі Одеської області в постійне користування відповідно до рішення відповідача з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), без згоди позивача, який є законним користувачем зазначеної земельної ділянки. Спірна земельна ділянка не є власністю Міськради, тому необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на статтю 80 ЗК України та на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2014 року (справа N 21-308а14), обставини якої, на думку скаржника, не є аналогічними обставинам цієї справи. Надавши у постійне користування Прокуратурі Одеської області земельну ділянку, якою законно користується позивач, а також зобов'язавши Прокуратуру Одеської області вчинити певні дії щодо вказаної земельної ділянки, відповідач здійснював владні управлінські функції, а тому спір має публічно-правовий характер і повинен вирішуватися в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі, копії касаційної скарги надіслав учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура Одеської області зазначила, що вважає правову позицію Концерну необґрунтованою, викладені доводи щодо порушення судами положень КАС України безпідставними. При винесенні ухвали про закриття провадження в цій справі судами попередніх інстанцій цілком обґрунтовано враховано, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення по передачу земельних ділянок у власність чи оренду, тобто ненормативного акта, який за Рішенням Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року в справі N 7-рп/2009 вичерпує свою дію після реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. На думку Прокуратури Одеської області, спірне рішення Міськради вичерпало свою дію шляхом його виконання, що унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що Міськрада прийняла спірне рішення від 07 грудня 2016 року N 1483-VII. 21 грудня 2016 року за Прокуратурою Одеської області в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за N 18239305 зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою площею 3,4605 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Жаботинського, N 54А. Державне підприємство звернулося до суду з позовом про визнання незаконним та скасування вказаного рішення Міськради. Закриваючи провадження у справі, Приморський районний суд м. Одеси, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вказана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому суд першої інстанції роз'яснив позивачу право на звернення до суду для захисту порушеного права в порядку цивільного (господарського) судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з указаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права постійного користування земельною ділянкою. Отже, цей позов поданий на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. Водночас зі змісту оскаржуваного рішення Міськради вбачається, що спірна земельна ділянка площею 3,4605 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Жаботинського, N 54А, передана в постійне користування Прокуратурі Одеської області. Проте у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи користування (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Прийняте Міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її в постійне користування Прокуратурі Одеської області є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. За правилами пункту 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав Державного підприємства (Концерну), що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення залишити без задоволення. 2. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  12. Большая палата указала, что как установлено материалами дела, истец вместе с требованиями к поселковому совету о признании недействительным и отмене решения, заявил требования к ПАО "Укрзализныця" об обязательствах обратиться в установленном законом порядке к Национальной комиссии, осуществляющей государственное регулирование в сферах энергетики и коммунальных услуг с целью установления тарифов на водоснабжение и водоотведение, а также взыскания с ОАО "Укрзализныця" в его пользу переплаты за услуги по водоснабжению и водоотведению за период с 17 июля 2009 года. Учитывая положения пункта 7 части первой статьи 3 КАС Украины (в редакции, действующей на момент принятия оспариваемых решений), ПАО "Укрзализныця" не является субъектом властных полномочий, что исключает возможность рассмотрения заявленных истцом требований к указанному ответчика в порядке административного судопроизводства. При таких обстоятельствах вывод судов предыдущих инстанций по неподсудности исковых требований к ОАО "Укрзализныця" административному суду и необходимости закрытия производства по делу в части исковых требований к этому ответчику по основаниям, предусмотренным пунктом 1 части первой статьи 157 КАС Украины (в редакции, действующей на момент принятия обжалуемых решений), является правильным.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 344/19919/14-а Провадження N 11-422апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2017 року (суддя Вінтоняк М.Б.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року (судді Святецький В.В., Гудим Л.Я., Довгополов О.М.) у справі N 344/19919/14-а за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Укрзалізниця"), Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (далі - Делятинська селищна рада) про визнання нечинним і скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: 18 грудня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Укрзалізниця", Делятинської селищної ради, у якому просив: - визнати нечинним рішення Делятинської селищної ради від 17 липня 2009 року N 1235-21/2009 "Про внесення змін до рішення селищної ради від 19.03.2009 р. N 1120-19/2009 "Про затвердження тарифів на послуги водопостачання та водовідведення ДТГО "Львівська залізниця" та скасувати його в частині встановлення тарифів; - зобов'язати ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника відокремленого підрозділу "Івано-Франківська дистанція водопостачання" (далі - ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання") Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення; - стягнути з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплату за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року. Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 09 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року, закрив провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ "Укрзалізниця" про зобов'язання вчинити дії, стягнення грошових коштів на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись з вказаними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, на обґрунтування вимог якої зазначив, що ним було заявлено взаємопов'язані вимоги, які відповідно до частини другої статті 21 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), повинні вирішуватись у межах одного провадження. Так, оскаржуване рішення було винесене Делятинською селищною радою, проте фактично грошові кошти за водокористування надходять на рахунки ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця". У випадку скасування необґрунтованого підвищення тарифів на водопостачання, грошові кошти будуть стягнуті саме з ПАТ "Укрзалізниця", тому вимоги були пред'явлені у межах одного позову. Крім цього, ДГТО "Львівська залізниця" як структурний підрозділ ПАТ "Укрзалізниця" було створене державою в особі Кабінету Міністрів України. Тобто цей підрозділ є суб'єктом, що надає послуги населенню, а ці послуги та їх вартість прямо залежать від рішення органів місцевого самоврядування. За таких обставин позивач вважає, що цей спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, тому судові рішення у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що Делятинською селищною радою прийнято рішення від 17 липня 2009 року N 1235-21/2009 "Про внесення змін до рішення селищної ради від 19.03.2009 р. N 1120-19/2009 "Про затвердження тарифів на послуги водопостачання та водовідведення ДТГО "Львівська залізниця". На підставі цього рішення між позивачем та ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця" укладено договір від 01 березня 2011 року N 326 про надання послуг з холодного водопостачання та водовідведення. Не погоджуючись із указаним рішенням Делятинської селищної ради, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом, в якому, зокрема, просив зобов'язати ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця" звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення, а також стягнути з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплату за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року. Закриваючи провадження у справі у вказаній частині, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що ПАТ "Укрзалізниця" не є суб'єктом владних повноважень та в оскаржуваних правовідносинах не виконує делегованих владних повноважень в розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, а отже, заявлені позивачем вимоги до згаданого вище відповідача мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини другої статті 21 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Наведена вище норма КАС України передбачає можливість заявлення позивачем вимоги про відшкодування шкоди в одному адміністративному позові виключно з вимогами про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, яким таку шкоду було заподіяно. В іншому разі, позовні вимоги про відшкодування шкоди розглядаються та вирішуються судами у порядку цивільного судочинства. Аналогічні положення містяться у частині п'ятій статті 21 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 разом з вимогами до Делятинської селищної ради про визнання нечинним та скасування рішення, заявив вимоги до ПАТ "Укрзалізниця" про зобов'язання звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення, а також стягнення з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплати за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року. З огляду на положення пункту 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень), ПАТ "Укрзалізниця" не є суб'єктом владних повноважень, що виключає можливість розгляду заявлених ОСОБА_3 вимог до вказаного відповідача в порядку адміністративного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За таких обставин висновок судів попередніх інстанцій щодо непідсудності позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ "Укрзалізниця" адміністративному суду та необхідності закриття провадження у справі в частині позовних вимог до цього відповідача з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень), є правильним. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті з дотриманням норм процесуального права, а доводи скаржника не спростовують правових висновків судів, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  14. Большая палата указала, что как усматривается из материалов производства, исковые требования обоснованы тем, что истец после смерти отца в соответствии с законом приобрел право собственности на спорный автомобиль. На основании части первой статьи 15 Гражданского процессуального кодекса Украины (в редакции, действующей на момент принятия оспариваемых решений) суды рассматривают в порядке гражданского судопроизводства дела о: защиты нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав, свобод или интересов, возникающих из гражданских, жилищных, земельных, семейных, трудовых отношений; других правоотношений, кроме случаев, когда рассмотрение таких дел проводится по правилам другого судопроизводства. Поскольку спорные правоотношения связаны с защитой нарушенного права истца, суд пришел к выводу, что этот спор не является публично-правовым и должен решаться судами по правилам гражданского судопроизводства.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 729/887/17 Провадження N 11-362апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.О., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвали Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2017 року (суддя Кузюра В.О.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року (судді Шелест С.Б., Кузьмишина О.М., Пилипенко О.Є.) у справі N 729/887/17 за позовом ОСОБА_3 до Управління соціального захисту населення Бобровицької районної державної адміністрації (далі - Управління), Департаменту соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) про визнання незаконною відмови щодо реєстрації автомобіля й відшкодування моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Управління та Департаменту, в якому просив: - зобов'язати Департамент прийняти рішення про передачу автомобіля Volkswagen Passat 1,8 turbo, 1998 року випуску, колір синій, кузов N НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, після смерті його батька ОСОБА_4 у власність позивача; - стягнути з директора Департаменту ОСОБА_5 та його заступника ОСОБА_6 на користь позивача заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Бобровицький районний суд Чернігівської області ухвалою від 22 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України). Не погодившись із цими судовими рішеннями, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що вирішення позовних вимог, пов'язаних з визнанням права власності на автомобіль, призведе до затягування розгляду справи. При цьому наявність незаконного, на думку заявника, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 11 липня 2011 року, яким задоволено позов прокурора Бобровицького району Чернігівської області та витребувано у нього на користь Управління спірний автомобіль, унеможливлює звернення до суду з позовом про визнання права власності на автомобіль. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження в цій справі, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу Департамент зазначив, що погоджується з ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що вони постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що цей позов подано на захист права власності, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачається з матеріалів провадження, позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_3 після смерті батька відповідно до закону набув право власності на спірний автомобіль. На підставі частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права власності позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвали Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.