ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    8 213
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    152

ANTIRAID last won the day on April 7

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

2 428 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

104 055 просмотров профиля
  1. Підстава дослідження Доручення Голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Смоковича М.І. у зв’язку із службовою запискою судді Кравчука В.М. Об’єкт дослідження Адміністративне право України. підручник для студ. вищ. навч. закл. [Коломоєць Т. О., Лютіков П. С., Меліхова О.Ю.]; за заг. ред. Т.О. Коломоєць; Держ. вищ. навч. заклад "Запоріз. нац. ун-т" М-ва освіти і науки України. Істина. Київ. - 2012. Алфьоров С. М., Ващенко С. В., Долгополова М. М., Купін А. П. Адміністративне право. Загальна частина. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 216 с. Алексеева И.Н. Усмотрение в процессе доказывания по делам об административных нарушениях: понятие и характерные особенности // Вісник Луганського державного університету. – 2010. - № 3. – С. 205-212. Аллахвердова Л. В. Обмеження дискреційних повноважень як вимога верховенства права // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки, 2015. - Том 168. - С. 34-36. Армаш Н.О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : КПУ, 2012. – 401 с. Армаш Н.О. Принципи реалізації дискреційних повноважень державними політичними діячами // Держава і право. – Серія Право. - 2014. - № 4 (46). – С. 19-25. Армаш Н.О. Компроміс інтересів при публічному адмініструванні в сфері економіки та підприємництва // Безпека людини в умовах глобалізації: сучасні правові парадигми : VІІ Міжнародна науково-практична конференція, Київ, Національний авіаційний університет, 24 лютого 2017 р.: тези доповіді – Тернопіль: Вектор, 2017. – Т. ІІ. – С. 230-231. Бааджи Н.А. Види меж адміністративного розсуду в діяльності органів публічної адміністрації // Роль та місце правоохоронних органів у розбудові демократичної правової держави: матеріали VIII міжнар. наук.- практ. конф., м. Одеса, 25 березня 2016 р. - Одеса: ОДУВС, 2016. – С. 169-171. Бааджи Н.А. Гарантії законності застосування адміністративного розсуду в діяльності органів публічної адміністрації // Південноукраїнський правничий часопис. 2016. - № 1 – С. 140-143. Бевзенко В.М. Межі процесуального розсуду адміністративних судів у справах про повернення помилково та/або надміру (сплачених) зарахованих до бюджету митних платежів // Адміністративне право і процес. - № 2014. - № 4 (10) - С. 193-211. Бережна К.В. Проблемні аспекти правового регулювання провадження адміністративних процедур в Україні // Право і суспільство. – 2015. - № 6-2 частина 2. – С. 110-114. Бєлкін Л.М. Дискреційні повноваження органів влади як чинник корупції // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). - - № 24. – С. 91-100. Бєлкін Л.М. Належний адміністративний процес як чинник ефективного забезпечення законності у державному управлінні / Л. М. Бєлкін. // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2013. - № 5. Бєлкін Л.М.Проблематика забезпечення законності в теорії публічної адміністрації / Л. М. Бєлкін // Юрид. вісн. Повітр. і косм. право : Наук. пр. Нац. авіац. ун-ту. - 2015. - № 1. - С. 50-55. Білак М. Доказування як важливий адміністративно-процедурний стандарт // Правова реформа: концепція, мета, впровадження. Зб. наук. праць. П68 Матеріали VIІІ міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 23 лист. 2017 р.) / за заг. ред. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила. – Київ : Ніка-Центр, 2017. – С. 140-143. Білик П.П. Організаційно-правовий статус керівника в апараті державного управління: основні засади наукового дослідження // Науковий вісник Херсонського державного університету. 2013. - Серія: юридичні науки, випуск 3, Том 2. – С. 17-20. Бойчук М. Принципи здійснення контролю дискреційних повноважень у діяльності органів внутрішніх справ // Підприємництво, господарство і право. – 2013. - № 7. – С. 31-36. Бойчук М. І. Сутність меж і обмежень дискреційних повноважень органів внутрішніх справ в контексті принципу верховенства права / М. І. Бойчук // Форум права. - 2012. - № - С. 112-121. Бойчук М. Класифікація дискреційних повноважень в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Львівського університету: сер.: Юридична . – 2011 . – Вип.53 . – С. 3-11. Бугайчук К.Л. Корупційні ризики: поняття, класифікація, методологія оцінки, заходи усунення / Костянтин Леонідович Бугайчук // Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції : зб. тез доп. V Міжнар. наук.­практ. конф. (м. Харків, 31 берез. 2017 р.) / МВС України, Харків. нац. ун­-т внутр. справ; Кримінол. асоц. України. – Харків : ХНУВС, 2017. – С. 39-40. Венгер В. М. Межі адміністративної дискреції: проблеми визначення // Наукові записки НаУКМА. - 2016. Том 181. Юридичні науки - С. 38-42. Венгер В. М. Обмеження дискреційних повноважень як складова принципу верховенства права // Наукові записки НаУКМА – 2013. Том 144-145. Юридичні науки С. 49-54. Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер'янова. — К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. — 668 с. Власов А.О. Адміністративні послуги і дискреційні повноваження // Вісник академії праці і соціальних відносин. Серія право і державне управління. – 2012. - № 4 (8). – С. 78-83. Глухий О.Г. Оціночні поняття в податковому праві України: дис. … канд.. юрид. наук; Запорізький національний університет, - Запоріжжя, 2013. – 244 с. Глуховеря О.В. Проблеми реалізації заходів дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України // Актуальні проблеми адміністративного права та адміністративного процесу в Україні : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 29 трав. 2015 р.). – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. - С. 114-116. Грибок І.О. Оскарження рішень органів виконавчої влади в адміністративному порядку: дис. … канд.. юрид. наук; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, - К., 2006. – 214 с. Грінь А.А. До питання про зміст дискреційних повноважень органів виконавчої влади // Науковий вісник публічного та приватного права. – 2016. - випуск 4. – С. 102-106. Грінь А.А. Принцип пропорційності в реалізації дискреційних повноважень органами виконавчої влади // Часопис Київського університету права. – 2015. - № 3 – С. 138-141. Гринь А.А. К вопросу о гарантиях правомерности реализации дискреционных полномочий органов исполнительной власти Украины // Legea si viata. – 2017. – martie. – С. 47-50. Гулик А.Г. Межі втручання суду в дискрецію суб’єкта владних повноважень // Закарпатські правові читання. Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції. (20-22 квітня 2017 року, м. Ужгород). Том 1. – С. 149-152. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К., 2003. – 384 с. Євтошук Ю.О. Принцип пропорційності як необхідна складова верховенства права: дис. … канд. юрид. наук; Університет економіки та права «КРОК». – Київ, 2015. – 214 с. Євсєєв О.П. Процедури в конституційному праві України: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 20 с. Євсєєв О.П. Процедури в конституційному праві України: дис. … канд.. юрид. наук; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 220 с. Желтобрюх І.Л. Розсуд в податковому правозастосуванні: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». – Київ, 2016. – 21 с. Желтобрюх І.Л. Розсуд в податковому правозастосуванні: дис. … канд. юрид. наук; Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». – Київ, 2016. – 199 с. Желтобрюх І.Л. Суб’єкти розсуду в податковому правозастосуванні // Право і суспільство. - - № 5-2. частина 3 – С. 180-184. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. – К.: Ваіте, 2015. – 392 с. Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко I.С., Мельник Р. С., Пухтецька А.А. та ін­ші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2017. — 568 с. Задорожня Г. Дискреційні повноваження глави держави // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2013 - № 95 С. 77-80. Золотарьова М. К. Щодо окремих питань застосування дискреційних повноважень посадовими особами органів Державної фіскальної служби України / М. К. Золотарьова // Форум права. – 2015. – № 1. – С. 123–128. Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко I.С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та ін­ші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2015. — 568 с. Ільницький О. Обрання способу судового захисту у справах із використанням дискреційних повноважень суб’єктами публічної адміністрації // Підприємництво, господарство і право. - 2017 - № 4– С. 108-113. Кобильнік Д.А. Деякі міркування стосовно дискреційних повноважень органів, що здійснюють фінансову діяльність в Україні // Теорія і практика правознавства. – 2015. -Вип. 2 (8) - С. 1-10. Козюбра М.І. Верховенство права i Україна // Право України - 2012 - № 1–2. - С. 30-63. Константий О.В. Захист прав фізичних та юридичних осіб в адміністративному судочинстві: проблеми теорії і практики: дис. … канд.. юрид. наук; Національній юридичний університет України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2015. – 415 с. Константий О.В. Захист суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів у публічно-правовій сфері адміністративними судами: до питання меж та способів // Адміністративне право і процес. – 2015. - № 4 (176). – С. 35-40. Косаняк В. Окремі аспекти спорідненості ознак методу правового регулювання в адміністративному і фінансовому праві щодо ступеня визначеності прав і обов’язків учасників правовідносин // Актуальні проблеми держави і права. [Текст]: зб. наук. праць. Вип. 19 / редкол. С. В. Ківалов ( гол. ред.) та ін..- О.: Юридична література, – С. 154-161. Кравчук О.О. Акти реалізації прав та обов’язків у сфері управління державною власністю // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Політологія. Соціологія. Право. – 2013. - Випуск 2 (18). – С. 102-108. Кузьменко В., Нижний А. До питання про співвідношення компетенції адміністративних судів при вирішенні публічно-правових спорів та дискреційних і виключних повноважень суб’єктів владних повноважень // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2013. - № 2. – С. 33-42. Кучерявенко М.П. Особливості розсуду в податково-правовому регулюванні // «ScienceRise: Juridical Science». – 2017. - № 1(1). – С. 37-41. Лагода О.С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет державної податкової служби України - Ірпінь, 2007. – 23 с. Лагода О.С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет державної податкової служби України, - Ірпінь, 2007. – 187 с. Литвин А. В., Минюк Д. И. Особенности административно-правового статуса политических деятелей и лиц патронатной службы [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/libs/stattya/5169-osoblivosti-administrativno-pravovogo-statusu-politichnih-dijachiv-ta-osib-patronatnoyi-sluzhbi.html Лоюк І. А. Особливості реалізації дискреційних повноважень Національним банком України при створенні банків // Часопис Київського університету права. – 2016. - № 2. – С. 115-120. Магда С.О. До питання захисту адміністративним судом прав, свобод та інтересів особи в аспекті дискреційних повноважень // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2017. - Серія «ПРАВО». - Випуск 23. – С. 97-101. Маркова О.О. Адміністративно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ в договірних відносинах: дис. … канд.. юрид. наук; Приватний вищий навчальний заклад «львівський університет бізнесу та права», - Львів, 2012. – 191 с. Мартьянова Т.С. Розсуд суб’єктів правозастосовної діяльності: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Львівська політехніка», - Львів, 2013. – 17 с. Мартьянова Т.С. Чинники і межі розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - № 2012. - № 3. - С. 44-55. Мартьянова Т.С. Розсуд суб’єктів правозастосовної діяльності: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Львівська політехніка», - Львів, 2013. – 217 с. Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. – 376 с. Минаева О.М. Судебные решения и их влияние на налоговые правоотношении // Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2016.- Серія «Право».- випуск 39. Том 2. – С. 7-11. Михайлюк Я.Б. Теоретичні засади надання адміністративних послуг у країнах Європейського Союзу та Україні // Адміністративне право і процес. - № 2015. - № 2(12). – С. 37-45. Михайлюк Я. Б. Адміністративні послуги у країнах Європейського Союзу та Україні (порівняльно-правовий аспект): автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2016. - 20 с. Михайлюк Я.Б. Перспективи удосконалення правового регулювання оскарження у сфері надання адміністративних послуг з урахуванням європейського досвіду // Адміністративне право і процес. - № 2016. - № 2(16). – С. 21-34. Михайлюк Я. Б. Адміністративні послуги у країнах Європейського Союзу та Україні (порівняльно-правовий аспект): дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2016. - 234 с. Нікольська О. В. Розсуд при застосуванні норм Конституції України // Вісник Донецького національного університету. – 2009. – серія «Економіка і право».- вип. 2. – С. 361-365. Огаренко Є.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності вищих навчальних закладів в Україні: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Класичний приватний університет. – Запоріжжя. - 2010, 22 с. Олексіїва І.М. Процес доказування у справах про адміністративні правопорушення на автомобільному транспорті: автореф. дис. … канд.. юрид. наук/ І. М. Олексіїва; Нац. авіац. ун-т. – К., 2013. – 19 с Омелян В. Класифікація адміністративного розсуду та його види в діяльності органів публічної адміністрації // Юридичний вісник. – 2017. - № 1. – С. 209-214. Омелян В. Принципи адміністративного розсуду в діяльності публічної адміністрації // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. - спецвипуск, ч. 1. – С. 150-155.. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І., 2006. – 576 с. Основи публічного адміністрування : посіб. для підготовки до іспиту / Ю.П. Битяк, Н.П. Матюхіна, М.С. Ковтун та ін. ; за заг. ред. Н. П. Матюхіної. – Харків : Право, 2016. – 128 с. Панова Г.В. Деякі особливості втручання адміністративного суду в розсуд суб’єкта публічної адміністрації // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2017. - випуск 3. Том 2. – С. 43-47. Писаренко Н. Б. Межі судового контролю щодо дискреційних адміністративних актів: практика Європейського суду з прав людини та українські реалії // Вісник Національної академії правових наук України. – 2017. - № 1 (88). – С. 109-119. Поляков І.І. Розсуд у праві: поняття, ознаки і види // // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. / редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.), Л. І. Кормич (заст. голов. ред.), Ю. П. Аленін [та ін.] ; МОН України, ОНЮА. – Одеса : Фенікс, 2009. – Вип. 38. – С. 233-239. Правова система України в епоху глобалізаційного поступу : Монографія / О. Є. Гіда, О. М. Костенко, О. А. Радзівілл [та ін.] ; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. В. К. Матвійчука. – К. : ВНЗ «Національна академія управління», 2014. – 492 с. Резанов С.А. Класифікація меж адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека. – 2010. - № 5(37). – С. 85-90. Резанов С.А. Межі застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека – 2009.- № 5.- С 48-52. Резанов С.А. Міжнародний досвід оптимізації використання дискреційних повноважень як один із аспектів реалізації національної стратегії розвитку // Международное право развития: современные тенденции и перспективы: материалы междунар. науч.-практ. конф. (г. Одесса, 17 июня 2015 г.), Одесса, - С. 126-129. Резанов С.А. Класифiкацiя адмiнicтративного розсуду: поняття та його види // Митна справа. – 2015. - № 5 (101). – частина 2. – С. 181-184. Резанов С. А. Використання дискреційних повноважень в діяльності органів державного управління / С. А. Резанов // Форум права. – 2009. – № 1 – С. 480–483. Резанов С.А. Форми закріплення адміністративного розсуду: оціночні поняття та їх зміст // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки».− 2015.− Вип. 3, Ч. 2. Т. 1.− С. 80-87. Резанов С.А Організаційно-правові засади застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки».− 2015.− Вип. 4.− С. 86-94. Резанов С.А. Адміністративний розсуд: нормативна основа та її удосконалення // Право і Безпека. – 2005. - № 4, – С. 96-99. Резанов С.А. Адміністративний розсуд як складова провадження в справах про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху // Безпека дорожнього руху: правові та організаційні аспекти: матеріали ХІ Міжнародної науково-практичної конференції (в авторській редакції), (м. Кривий Ріг, 22 листопада 2016 року). – Кривий Ріг, 2017. - С. 241-244. Резанов С.А. Межі адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ: їх поняття та класифікація // Науковий вісник академії муніципального управління. Серія Право. – 2015.– Вип. 1. Ч. 1.– С. 87-95. Резанов С.А. Застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішніх справ // Право і Безпека – 2011.- № 2 – С. 169-172. Рісний М.Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Львівський національний університет імені Івана Франка, - Львів. – 2006. – 17 с. Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд у юридичній практиці (загальнотеоретичне дослідження). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П. М. Рабинович (гол. ред.) та ін. – Серія 1. Дослідження та реферати. Випуск 16. – Львів, 2007. – 192 с. Руденко А.В., Захаров Д.О. Завдання адміністративного судочинства та їх практична реалізація // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. – 2013. - № 3. – С. 133-137. Савчин М. Права людини у світлі конституційної реформи // Український часопис міжнародного права. - № 2015. - спецвипуск: Міжнародне право і Конституція України. – С. 67-79. Селіванов А. О. Адміністративний процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин / А. О. Селіванов. – К. : Ін Юре, 2000. – 68 с. Семеній О. Зміст видів адміністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації: практичний аспект розмежування // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2017. - сер. Юриспруденція. - № 26. – С. 44-47. Семеній О. Ознаки адміністративного розсуду в діяльності суб’єктів публічної адміністрації // Підприємництво, господарство і право. – 2017. - № 6.- С. 136-139. Семеній О. Проблема зловживання адміністративним розсудом в діяльності публічної адміністрації: аналіз та узагальнення зарубіжного досвіду // Право і суспільство. – 2016. - № 3. – С. 132-137. Семеній О. Публічна адміністрація: шлях розвитку й ефективне функціонування через здійснення адміністративного розсуду // Jurnal juridic national: teorie si practica. - 2016. - №3. - С. 88-93. Сидєльніков О. Адміністративний розсуд та права людини: перспективи взаємовпливу // Права людини: філософські, теоретико-юридичні та політологічні виміри: Статті учасників І Міжнародного круглого столу (м. Львів, 28 — 29 жовтня 2016 року). — Львів: Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2017. – С. 279-294. Сімонова І.П. Методи адміністративно-правового регулювання державно-службових відносин у контролюючих органах у сфері оподаткування: поняття та зміст // Прикарпатський юридичний вісник. – 2016. - випуск 1(10). – С. 185-189. Смокович М. Дискреційні повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в аспекті обрання способу захисту порушеного права особи [Текст] / М. Смокович// Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2015. – № 4. – С. 3-14. Снігерьов О., Царенко С. Принцип справедливості у реалізації дискреційних повноважень державної прикордонної служби України // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. – 2017. - випуск 2. Старик А.М. Дискреційна влада в сучасному світі// Часопис Київського університету права. – 2010. -№ 2 - С. 108-113. Стахура І.Б. Забезпечення охорони громадського порядку правоохоронними органами під час виборів і референдуму // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2014.- № 3. – С. 166-175. Тарасенко Т.М. Дискреційні повноваження: загрози та можливості для розвитку місцевого самоврядування в Україні // Аспекти публічного управління. – 2016. - № 6-7 (32-33) червень-липень. - С. 77-84. Тітко А.В. Адміністративна відповідальність поліцейських за порушення вимог фінансового контролю в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук; Національна академія внутрішніх справ. – Київ, 2016. – 22 с. Ткач Г.Й. Дискреційна влада публічної адміністрації і проблеми прав людини і громадянина // Актуальні проблеми держави i права. – 2007. – випуск 35. – С. 82-85. Ткач Г.Й. Забезпечення прав громадян в процесі реалізації дискреційних повноважень публічної адміністрації [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/18190/%C3 Ткач Г.Й. Поняття владного повноваження // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2009. – Вип. 49. – С. 101-105. Тимощук В.П. Адміністративні акти: процедура прийняття та припинення дії: монографія / В.П. Тимощук. – К., 2010.- С. 296. Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоре­тична характеристика: монографія / О. О. Уварова. – Харків: «Друкарня МАДРИД», 2012. – 196 с. Упровадження децентралізації публічної влади в Україні: національний і міжнародний аспекти / Г.Г. Динис, Т.О. Карабін, Я.В. Лазур, М.В. Менджул, Р.П. Натуркач, О.Я. Рогач, М.В. Савчин, І.С. Сухан, П.А.Трачук, І.В. Хохлова; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. М.В. Савчина. – Ужгород: TIMPANI, 2015. – 216 с. Усенко Р.А. Фінансові санкції за адміністративним законодавством України: автореф. дис. … канд.. юрид. наук; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, - К., 2007. – 22 с. Федчук С.І. Проблеми визначеня дискреційних повноважень органів державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ndi-fp.nusta.edu.ua/thesis/660/ Фуфалько Т. М. Обмеження повноважень як складова принципу пропорційності // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - - № 1 (56) - С. 52-59. Хамходера О.П. Адміністративно-правовий статус інспекції як центрального органу виконавчої влади: дис. … канд.. юрид. наук; Національний університет «Одеська юридична академія». – Одеса, 2014. – 270 с. Хоменко М. Противоправность в системе условий возмещения вреда, причиненного органами государственной власти, их должностными и (или) служебными лицами // Частное право. – 2013. - № 1. – С. 294-302. Чабан В.П. Адміністративний розсуд у діяльності органів публічної адміністрації [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/44476/%D7 Шатрава С. О., Адміністративний розсуд: поняття, ознаки та проблема застосування [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/35613/%D8 Шатрава С.О. Дискреційні повноваження працівників ОВС як корупційний ризик в діяльності органів внутрішніх справ // Порівняльно-аналітичне право. - - № 22. – С. 276-277. Шемякін О. М., Михальченко М. В. Роль та місце адміністративного розсуду в діяльності органів управління [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/5984/%D8 Юридична аргументація : Логічні дослідження. Колективна монографія / О. М. Юркевич, В. Д. Титов, С. В. Куцепал та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Юркевич. – Х., 2012. – 211 с. Публічне урядування, права людини і демократія: регіональний зріз євро-інтеграції: монографія / [Т.О. Карабін, Я.В. Лазур, М.В. Менджул, Р.П. Натуркач та ін.]; за заг. ред. М.В. Савчина. – Ужгород: вид-во УжНУ «Говерла», 2015. – 320 с. Костенко О.І. Проблеми тлумачення оцінних понять в адміністративному законодавстві України // Вісник Запорізького національного університету. – 2001. - № 1. – С. 187-193. Букач М. О. Кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення: дис. … канд.. юрид. наук; Харківський національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2017. - 223 с. Питання для дослідження Як визначити межі дискреційних повноважень суб’єкта владних повноважень? Як визначити межі судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень суб’єктами владних повноважень? Метод дослідження У вітчизняній правовій науці виділяють такі ознаки правової доктрини. Авторитетність юриста, якій сформулював відповідне твердження про правове явище, чи праці, в якій це уявлення сформульоване (Шевченко А.Є., Кармаліта М.В. Вплив правової доктрини на правотворчий процес в Україні // Юридичний вісник. – 2015. - № 3(36). – С. 54; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. - 2016. - № 132. - С. 31; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 300; Губанов О.О. Правова доктрина як джерело права в межах романо-германської, англосаксонської та релігійно-традиційної правової сім’ї: порівняльна характеристика // Право і суспільство. - № 2015. – С. 12, 13). Твердження має прикладний характер, однак ґрунтується на результатах фундаментальних наукових досліджень (Шевченко А.Є., Кармаліта М.В. Вплив правової доктрини на правотворчий процес в Україні // Юридичний вісник. – 2015. - № 3(36). – С. 54; Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 36, 70-71; Васильєв С.В. Правова доктрина – джерело процесуального права / С. В. Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку. - 2012. - № 2. - С. 72; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. - 2016. - № 132. - С. 27; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 298, 299; Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. - № 2 (73). – С. 54, 60). Твердження отримало загальне визнання з боку правників, у першу чергу правників-науковців (академічної спільноти) (Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 13, 29; Семеніхін І.В. Поняття, ознаки, структура // Проблеми законності. - 2016. - № 132. - С. 29-31, 34; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 304). Щоправда, Є. Євграфова заперечує проти цієї ознаки (Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. - № 2 (73). – С. 54). Твердження може бути застосоване у судовому рішенні і у такий спосіб стає доктринальним, отримує санкціонування з боку держави (Семеніхін Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І.В. Семенихін; Нац. акад. прав. наук. України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування; наук. ред. О.В. Петришин. – Х.: Юрайт, 2012. – С. 55; Васильєв С.В. Правова доктрина – джерело процесуального права / С. В. Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку. - 2012. - № 2. - С. 71, 73; Полянський Є.Ю. Правова доктрина як базисна концепція права: природа, структура, значення // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія» Т. 17 / голов. ред. М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2015. – C. 302. Є. Євграфова має дещо відмінну позицію: наукова правова доктрина має певний вплив, проте вона є джерелом виключно законотворення (Євграфова Є. Доктрина у правовій науці і юридичній практиці // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. - № 2 (73). – С. 60). Дослідження І. Природа дискреційного повноваження За одним із підходів в межах розсуду реалізується суб’єктивне право [80, с. 49; 81, с. 127]. Проте такий підхід викликає заперечення на тій підставі, що дискреційне повноваження – це владне повноваження, а тому його не слід визначати через поняття «суб’єктивне право», яке може бути застосоване лише до приватних осіб (40, с. 399; 77, с. 238]. За твердженням Кучерявенка М.П., якщо приватна особа, «реалізуючи власні суб'єктивні права, самостійно вирішує – користуватися ними чи ні, то владний суб'єкт (його посадова особа) зобов'язаний реалізовувати свої повноваження» [52, с. 40]. Подібну думку висловлює значна кількістю науковців: дискреційне повноваження слід трактувати як «правообов'язок, який не можна не реалізувати в публічних інтересах» [28, с. 102-103; 58, с. 71; 116, с. 164; 61, с. 67]. Поряд із цим існує ще один підхід: дискреційне повноваження, дійсно, слід відмежовувати від поняття «суб’єктивне право», однак, його одночасно варто відмежовувати і від поняття «обов’язок органу влади» – орган влади «не зобов'язаний використовувати розсуд через те, що він існує не для сприяння реалізації конкретного суб'єктивного права» [37, с. 16; 38, с. 183]. Із цим твердженням пов’язане ще одне: якщо суб’єкт владних повноважень не несе перед особою обов’язок прийняти дискреційне рішення певного змісту, то у особи, відповідно, відсутнє право вимоги щодо прийняття такого рішення [63, с. 10]; якщо особа заявить таку вимогу у суді, то суд зобов’язаний відмовити у її задоволенні. Таким чином, з цього питання єдність думок відсутня. ІІ. Види владної діяльності, в яких застосовуються дискреційні повноваження Суто правозастосування. Існує підхід, за яким дискреційне повноваження реалізується суто у межах правозастосовчої діяльності [4, с. 35; 53, с. 14; 102, с. 3; 79, с. 85; 68, с. 363; 58, с. 75]. Щоправда окремим авторам із цієї групи бракує послідовності, оскільки в інших своїх працях вони визнають можливість його реалізації в «правотворчій (встановлення норм права), правозастосовчій, організаційній та матеріально – технічній діяльності» [54, с. 104]. При цьому окремі автор зауважують, що практично кожне повноваження із прийняття правозастосовного рішення: «правозастосування має творчий характер, адже під час прийняття індивідуального акта компетентний суб’єкт має деякий ступінь свободи у виборі рішення» [59, с. 6]. «Практично кожен припис містить якусь частку вільного розсуду, що виявляється у використанні в законах таких виразів, як: орган «може», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «запобігає». У таких випадках йдеться про надання СВП повноваження для оцінки інтересів чи тлумачення поняття та прийняття рішення згідно з такою оцінкою» [23, с. 283; 73, с. 167-168] Однак, подібні твердження викликають заперечення [45, с. 6-7; 44, с. 111]; «свобода у визначенні переліку фактичних обставин справи справді існує, однак вона не тотожна розсуду, оскільки останній завжди передбачає право обрання одного з кількох “законних” варіантів рішення. Важко уявити ситуацію, коли б одна й та сама фактична обставина одночасно і мала, і не мала відношення до справи, оскільки саме по собі існування можливого зв’язку такої обставини із справою означає обов’язок правозастосувального органу взяти її до уваги. Невиконання цього обов’язку є неправомірним варіантом дій правозастосувального органу, а, отже, не може пов’язуватися з розсудом останнього» [ 91, с. 53]. Правозастосування та нормотворчість. За цим підходом дискреційне повноваження можливе як у рамках правозастосування, так і у рамках підзаконної нормотворчості [29, с. 140; 40, с. 437; 56 с.117; 49, с. 156, 158; 107 с. 83-84; 118, с. 4; 73 с. 167; 28, с. 104, 105; 106, с. 6]. Усі види правових форм діяльності. Цей підхід полягає у тому, що реалізація дискреційного повноваження не обмежується рамками правозастосовчої та/чи підзаконної нормотворчої діяльності; воно можливе також і у рамках установчої діяльності [116, с. 154], і в інших правових формах діяльності [23, с. 278; 45, с. 8; 95, с. 46; 78, с. 159; 121] Однак є автори, які допускають дискреційні повноваження лише при реалізації правових форм діяльності [30, с. 49]. Усі правові і неправові форми діяльності. Селіванов А.О., Ткач Г.Й. дотримуються підходу, за яким реалізація дискреційних повноважень допускається як при правових формах діяльності, так і неправових [94, с. 58; 32 с. 126]. Ряд науковців висловили аналогічну думку [71, с. 212; 1; 50, с. 104; 54, с. 98-99]. Наведене свідчить, що хоча авторитетні науковці допускають існування дискреційних повноваження як у рамках правових, так і не правових форм діяльності, проте згоди серед усього загалу науковців з цього питання немає. ІІІ. Зміст дискреційного повноваження Обов’язок чи диспозитивна можливість розглянути питання про вибір. Селіванов А.О. стверджує, що в основі дискреції лежить вибір – вибір «при відшукуванні та прийнятті найбільш корисного, доцільного рішення або здійснення конкретної дії» [94, с. 50]. Одна група науковців дотримується думки, що здійснення вибору є обов’язком суб’єкта владних повноважень [23, с. 281-282; 18, с.114; 40, с. 445; 100, с. 187; 28, с. 104; 87, с. 242; 60, с. 51; 12, с. 93]. Інша група науковців дотримується думки, що здійснення вибору є диспозитивною можливістю суб’єкта владних повноважень: дискреційне повноваження «припускає можливість вибору» [48, с. 38], воно є правом органу влади [92, с. 135]. При цьому існує думка, що важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким [74, с. 88; 41, с. 78; 105, с. 80; 99, с. 287; с. 11]. Вибір між дією і бездіяльністю На думку Селіванова А.О., Кучерявенка М.П., Ткач Г.Й., варіантами вибору можуть бути дія та бездіяльність [94, с. 61; 32, с. 124; 52, с. 37]. Серед науковців є чисельні прихильники такого ж підходу [48, с. 38; 44, с. 109; 40, с. 407; 62 с. 278; 61, с. 77-78; 58, с. 55-56; 120, с. 276; 96 с. 136; 92, с. 135]. Вибір між варіантами рішення, які закріплені у законі Селіванов А.О. стверджує, що дискреційне повноваження може також полягати у можливості обрати один варіант серед двох чи більше варіантів, передбачених законом [94, с. 60). Це твердження висловлено й іншими науковцями [35, с. 90; 82, с. 182; 20, с. 4; 102; 4, с. 35; 73, с. 167; 54, с. 94-95; 74, с. 89; 9, с. 141]. Вибір між варіантами, які у законі прямо не закріплені За міркуваннями Селіванова А.О. існують випадки, коли норми, які надають дискреційне повноваження, не регламентують сам зміст рішення [94, с. 53]. Значна частина науковців дотримується подібного переконання, стверджуючи, що дискреційне повноваження може полягати, у тому числі, у можливості визначити вид і зміст дискреційного рішення [35, с. 90; 82, с. 182; 20, с. 4;102; 4, с. 35; 69, с. 114; 73, с. 166, 167; 54, с. 94-95; 74, с. 87-88; 118; 41, с. 78]. Водночас є думка, про недопустимість існування цього виду дискреційного повноваження [56, с. 114]. Поєднання вибору між, по-перше, варіантами «діяти – бездіяти», та, по-друге, якщо, діяти, то варіантами рішення (дії) [40, с. 407]. Вибір при вирішенні питання матеріально-правового чи процедурного характеру. У літературі зустрічається позиція, за якою розсуд може здійснюватися не лише при вирішенні питань матеріально-правового характеру, але й процедурного, зокрема, при встановленні фактичних обставин справи [79, с. 89; 60, с. 53]. Водночас ця позиція має своїх опонентів: розсуд при оцінці доказів у справі є недопустимим. «Вирішуючи питання про достовірність чи силу доказів, правозастосувальний орган пов’язаний дійсністю, яка існувала лише в одному “варіанті”, а, отже, вибір як такий відсутній. Орган правозастосування не може визнати недостовірний доказ достовірним і навпаки, оскільки в протилежному випадку перекручується справжня реальність, що унеможливлює встановлення об’єктивної істини у справі» [91, с. 55]. Наведене свідчить, що серед науковців існує єдність щодо того, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким. IV. Нормативні підстави дискреційного повноваження Підстави, свідомо запроваджені законодавцем 13.1. Оціночні поняття. На оціночні поняття як на підставу дискреції вказує Кучерявенко М.П. [52, с. 39], Селіванов А.О. («поважні причини», «у випадку необхідності», «виходячи з потреб») [94, с. 58], Ткач Г.Й. [23, с. 283]. Типовими прикладами оціночних понять, які уповноважують на дискрецію, також виділяють такі: «доцільно», «необхідно», «з важливих підстав», «особливо важливі», «особливі досягнення» [74, с. 90; 54, с. 166; 1; 24, с. 82; 54, с. 118; 9, с. 141; 28, с. 104], «ганебний вчинок» [26, с. 115], «достатнє», «злісне», «грубе» [96, с. 137]. На оціночні поняття як на підставу дискреції указується і в інших працях [118; 124, с.188; 17, с. 211; 37, с. 28-30; 25, с. 139; 61, с. 80-81; 80, с. 49; 53, с. 14-15]. Окремі автори позначають подібні поняття терміном «невизначені» [40. с. 440], «поняття, які не піддаються точному визначенню» [49, с. 158; 36, с. 10]. 13.2. Відносно-визначені норми. Козюбра М.І. до норм, що уповноважують на розсуд, також відносить відносно-визначені норми [39, с. 138]. Деякі автори як на підставах дискреції концентрують свою увагу на відносно визначених гіпотезах [83, с. 481), диспозиціях, санкціях [19, с. 5; 61, с. 78; 113, с. 6, 10, 17]. Ця думка також зустрічається і в інших працях [54, с. 93-94; 9, с. 140; 86, с. 97; 70, с. 5; 3, с. 210; 91, с. 86, 88, 94, 96; 80, с. 49]. 13.3. До нормативних підстав дискреції також відносять альтернативні норми, що містять альтернативні гіпотези, альтернативні диспозиції та/чи альтернативні санкції [54, с. 93-94, 166; 2, с. 89; 61, с. 78; 86, с. 97; 91, с. 86, 88, 94, 96; 80, с. 49; 53, с. 14-15]. 13.4. Ткач Г.Й. відносить до підстав розсуду також норми, які не містять умов, за наявності яких суб’єкт владних повноважень реалізує відповідне дискреційне повноваження [23, с. 282-283]. Ця думка знаходить підтримку у літературі [53, с. 14-15; 74, с. 90]. 13.5. Виявлено думку, що підставами дискреції можуть слугувати програмні положення або норми загального характеру, у тому числі установчі правові норми [123, с. 165]. Терміни, що використовуються законодавцем для наділення суб’єкта владних повноважень дискреційним повноваженням. У літературі зазначається, що законодавець, наділяючи суб’єкта владних повноважень дискреційним повноваженням, вживає дієслово «може» [86, с. 98; 8, с. 169]. Поряд із цим існує менш категоричний підхід: вживання цього слова, дійсно, за загальним правилом означає наділення дискреційним повноваженням, [99, с. 287; 73, с. 168; 120, с. 277; 58, с. 77; 76, с. 115-116; 44, 69, с. 111; 61, с. 784; 28, с. 104]. Із цієї позиції випливає, що, очевидно, є випадки, коли вживання цього терміну не є ознакою наявності дискреції у суб’єкт владних повноважень. Більше того, зазначається, що слово «може» є ознакою дискреції лише тоді, коли диспозиція відповідної правової норми містить альтернативи у діяльності. Значення слова «може» треба докладно з’ясовувати у кожному конкретному випадку [40, с. 438]. У науці до зазначених термінів відносять також такі: «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд» [40, с. 407, 440, 452; 54, с. 97-98; 9, с. 141; 118]. Однак підкреслюється, що про наявність дискреції можна стверджувати лише тоді, коли гіпотеза норми, що є підставою дискреції, чітко формулює уповноваження на здіснення вибору, а диспозиція передбачає принаймні два варіанти на вибір [40, с. 435]. Зрештою, у одному із найбільш системних досліджень з цього питання зазначається, що вичерпного списку формулювань уповноважень на розсуд – бути не може [40, с. 434]. Наявність уповноваження на розсуд необхідно завжди докладно перевіряти шляхом аналізу закону з урахуванням висновків органів судової влади [40. с. 442]. Підстави, ненавмисно допущені законодавцем 15.1. Прогалини у законі. На думку Селіванова А.О., прогалина у праві – це своєрідна причина, коли відбувається легалізація розсуду у сфері державного управління і вирішення справи по суті [94, с. 47]. Більшість науковців дотримуються такого ж підходу [112, с. 167; 37, с. 54; 77, с. 234; 121, с. 107; 70, с. 5; 3, с. 210; 79, с. 88; 59, с. 7; 19, с. 5; 91, с. 86, 88, 94, 96, 99, 100; 80, с. 49; 28, с. 105; 12, с. 94, 95]. Хоча є й протилежний підхід: прогалина у законі сама по собі ще не означає автоматичного уповноваження публічної адміністрації на розсуд [40, с. 432; 115, с. 55). 15.2. Колізії між нормами закону. Науковці майже одностайні у тому, що підставою розсуду є колізії [37, с. 28-30; 77, с. 234; 25, с. 139; 121, с. 107; 70, с. 5; 52, с. 37-39; 79, с. 88; 61, с. 86; 19, с. 5; 54, с. 117-118; 23, с. 279; 91, с. 86, 88, 94, 96, 106; 80, с. 49; 12, с. 94, 95]. Однак є й протилежна думка: у разі колізії має застосовуватися не теорія розсуду, а юридична методологія, яка дає відповідь на питання, як саме виникають прогалини у законі, як їх виправляють і як саме слід поводитися у разі виникнення колізії норм [40, с. 432; 115, с. 55]. 15.3. Нечіткість положень закону («невизначеність мови законодавства», «неконкретність правових норм» «дефект законодавчої техніки», «законодавчі конструкції, які складно зрозумілі або неможливі до застосування»). Практично усі дослідники сходяться у тому, що підставою застосування розсуду є також вади законодавчої техніки [112, с. 167; 37, с. 28-30; 25, с. 139; 3, с. 210; 52, с. 37-39; 61, с. 107; 23, с. 279; 36, с. 6, 10; 115, с. 55]. Співвідношення «підстав дискреції» із «межами дискреції» Ткач Г.Й. вважає, що положення норми-підстави дискреції є одночасно і межами дискреції [23, с. 282). Подібний підхід має й інших прихильників [80, с.49, 51; 60, с. 50; 8, с. 170; 88, с. 6; 84, с. 8; 49, с. 159]. Є думка, що норма права, яка встановлює варіанти рішення при дискреційному виборі, одночасно тим самим встановлює і межі дискреції [96 с. 136]. Водночас є і протилежна думка: норми-підстави дискреції не встановлюють меж дискреції; це роль норм-меж дискреції з огляду на частину другу статті 19 Конституції України [40, 428; 30, с. 50; 12, с. 94, 95]. Наведене свідчить, що дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб’єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним. Щодо питання про допустимість визнання прогалин у праві та колізій між нормами як підстав дискреції, то з цього приводу єдність серед науковців відсутня. Так само немає згоди щодо співвідношення «підстав дискреції» та «меж дискреції». V. Правові вимоги до реалізації дискреційного повноваження Основоположні права особи. Козюбра М.І. наголошує: «…невід’ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить досвід сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і противаг» у державній владі, яка завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар’єр, який не може бути подолано на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади» [46, с. 36]. У літературі присутні аналогічні думки про обов’язок суб’єкта владних повноважень поважати основоположні права особи під час реалізації дискреційних повноважень [4, с. 40; 48, с. 38; 93; 116, с. 90-91; 101, с. 9; 40, с. 447; 100, с. 187]. Конституційні (загальні) принципи права. Селіванов А.О., Ткач Г.Й. вказують, що при здійсненні дискреційного повноваження належить дотримуватися конституційних принципів [94, с. 50; 23, с. 279, 284]. На це також вказують й інші автори [48, с. 38; 28, с. 174; 61, с. 189; 99, с. 289; 111, с. 81, 104, 110]. У літературі Козюброю М.І. та іншими авторами окремо звертається увага на необхідність дотримання принципів справедливості, розумності, пропорційності [96, с. 138; 9, с. 142; 13, с. 10; 27, с. 72; 115, с. 58; 46, с. 51; 93; 112. с. 75; 33, с. 98; 35, с. 90; 54, с. 128; 40, с. 450; 110, с. 121], принципів народовладдя, поділу влади, верховенства права, верховенства Конституції і законів України, дотримання норм міжнародного права [35, с. 89], правової визначеності [39, с. 306], рівність перед законом [7, с. 231], моральність [101, с. 7, 8]. Принципи діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ). Ткач Г.Й. та поряд із нею більшість науковців дотримуються думки, що при реалізації дискреційного повноваження орган влади повинен дотримуватися вимог до діяльності суб’єктів владних повноважень, закріплених у статті 2 КАСУ [107, 85-85; 105, с. 80-81; 31, с. 149; 72, с. 151; 36, с. 17; 13, с. 10; 40, с. 451]. Відповідно, суб’єкт владних повноважень дискреційне повноваження має використовувати з метою, з якою воно було надано [53, с. 16; 116, с. 94; 83, с. 482; 96, с. 138; 48, с. 38; 49, с. 160; 68, с.364, 365; 40, 445; 89, с. 170]; з урахуванням принципу об’єктивності (обґрунтованості), тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) [53, с. 16]; має здійснюватися своєчасно, тобто протягом розумного строку [53, с. 16]; безсторонньо, неупереджено, пропорційно [62, с. 72]; з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) [99, с. 288]. Водночас висловлено думку, що вимоги до діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 КАСУ, «можуть бути використаними виключно ретроспективно, тобто під час оскарження в судовому порядку адміністративного акта» [21, с. 41]. Спеціальні принципи, що регулюють виконання суб’єктом владних повноважень певної владної функції, групи функцій. У літературі зазначається, зокрема, що повинні враховуватися принципи надання адміністративних послуг [30, с. 49], принципи податкового права [52, с. 39; 37, с. 90], спеціальні принципи права [9, с. 142; 16, с. 19]; принципи державної служби, адміністративної відповідальності [118], принципи правозастосовчої діяльності [91, с. 81], інші принципи [72, с. 152]. Принципи реалізації дискреційних повноважень. Науковців наголошують на необхідності дотримання суб’єктами владних повноважень розроблених Комітетом Міністрів Ради Європи принципів здійснення дискреційних повноважень, а саме – мета дискреційного повноваження; об’єктивність та неупередженість; рівність перед законом; пропорційність; розумний час; застосування вказівок; відкритість вказівок; відступ від вказівок; характер контролю; утримання правоохоронного органу від дій; повноваження контрольних органів щодо отримання інформації тощо [17, с. 32; 5, с. 268-269; 30, с. 48; 54, с. 146]. Ці принципи з огляду на членство України у Раді Європи зобов’язані повною мірою дотримуватися також і вітчизняні суб’єкти публічної адміністрації [62, с. 278]. Зміст публічного інтересу. Ткач Г.Й. стверджує: «Там, де немає законодавчого обмеження, адміністрація має свободу дії як особа. Однак орган адміністрації повинен діяти, як велить йому службовий обов'язок, згідно з публічним інтересом» [23, с. 280]. Аналогічним чином розмірковують й ряд інших авторів [102; 103, с. 109; 96, с. 137; 95, с. 46; 120; 49, с. 160; 97, с. 134-135; 116, с. 201; 25, с. 138; 35, с. 89; 58, с. 39, 77-78; 61, с. 87; 37, с. 110]. Водночас за міркуваннями Ткач Г.Й. публічний інтерес є не критерієм розсуду, а, - наряду із оціночними поняттями, - підставою розсуду [32, с. 126]. Подібного підходу дотримуються й інші автори [54, с. 96-97; 118; 74, с. 90; 73, с. 167]. Компетенція суб’єкта владних повноважень. Ткач Г.Й., Селіванов А.О. зазначають, що при здійсненні дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень не повинен виходити за межі своїх цілей, завдань, компетенції, [23, с. 282; 94, с. 53, 54]. Аналогічних висновків дійшли й інші автори [91, с. 38, 83; 8, с. 170; 111 с. 54; 40, с. 441; 73, с. 166; 69, с. 11; 99, с. 287, 288; 17, с. 32]. «Уряд, податковий, митний орган, приймаючи рішення на свій розсуд, не може виходити із загальних меж наданої їм компетенції, тобто здійснюючи податкове правозастосування, уповноважені державні органи діють в рамках компетенції» [36, с. 61]. Вказівки, викладені в інтерпретаційних актах. У наукових дослідженнях визнається, що суб’єкт владних повноважень при реалізації дискреції повинен зважати на вказівки, викладені в інтерпретаційних актах [59, с. 7-8; 4, с. 36; 96, с. 137-138; 79, с. 87; 8, с. 169-170], зокрема в інформаційних листах вищих органів державної влади, постановах та інформаційних листах найвищого суду у системі судоустрою України [70, с. 11; 37, с. 84, 113]. Ці вказівки орієнтують, як саме треба застосовувати певні дискреційні повноваження; вони спрямовані на те, щоб прийняття типових рішень, які стали типовими для конкретної практики застосування розсуду, зробити правилом або обов’язком, але не можуть повністю виключити дискреційні повноваження за законом [40, с. 443]. При застосуванні дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень повинен дотримуватися офіційного тлумачення певної норми, викладеного у відповідному рішенні Конституційного Суду України [68, с. 364; 37, с. 30]. Фахові правила. Науковці визнають, що посадова особа при здійсненні дискреційного повноваження зобов’язана застосовувати «спеціальні знання у сфері науки та техніки» [64, с. 42], власний професійний досвід «у сфері адмiнicтративного управління та правозастосування» [119; 9, с. 142], «методики управлінської діяльності» [121, с. 109], знання про «оцінюваний предмет або явище» [84, с. 80-87], «тактики та методи» виконання певної владної управлінської функції [104, с. 171]. Фаховий досвід є другорядним у порівнянні із вимогами нормативних актів [3, с. 209]. Однак, Ткач Г.Й. та інші автори зазначають, що окремі із таких фахових методик і стандартів можуть отримувати нормативне закріплення [32, с. 128; 85, с. 86-93], і у зв’язку із цим фахові правила перетворюються із неправових вимог у правові вимоги до застосування дискреції. Адміністративна практика Науковці зазначають, що критерії оцінки фактів і явищ, позначених оціночними поняттями, дає практика, їх можна знайти, лише знаючи умови конкретної ситуації [84, с. 3]. Від суб’єкта владних повноважень вимагається таке розуміння формулювань правових норм, що є підставою дискреції, яке має найбільш широке поширення в даний момент у тій або іншій сфері життєдіяльності [85, с. 5; 49, с. 158]. Органи влади повинні бути послідовними в здiйсненнi дискреційних повноважень, тобто повинні керу­ватися певними засадами (законами) i вiдповiдними до них аргументами. Послiдовнiсть та визначеність передбачає, що з ар­гументів, один раз покладених в основу рішення, надалі повинні бути виведені узагальнені стандарти прий­няття рішень в аналогічних ситуаціях [103, с. 111; 54, с. 135; 4, с. 36]. При виробленні позиції під час оцінювання фактичних обставин конкретної справи суб’єкт владних повноважень повинен утриматись від довільного відхилення від наявної адміністративної практики в аналогічних справах, оскільки громадяни покладаються на неї [96, с. 137-138]. Вiд цього самообмежен­ня адміністративний орган вправі відмовитися тільки в тому випадку, якщо надасть відповідне обґрунтування [40, с. 443, 448] та в подальшому має намір постійно ухвалювати інше дискреційне рішення [11, с. 113]. «У сучасних умовах, за аналогією із судовим прецедентом, висувається вимога так званого адміністративного прецеденту – однакових дій органу влади в однакових умовах» (13). Уніфікована практика вирішення тих чи інших правозастосувальних питань означає, що якщо суб’єкт владних повноважень невмотивовано відхилиться від неї, то його рішення із 100-відсотковою ймовірністю буде скасоване вищими інстанціями [91, с. 47-48]. Судова практика. У літературі зустрічаються твердження про значимість «судового прецеденту як виробленого практикою суду й підтвердженого авторитетом вищої судової інстанції держави, опублікованого в офіційному друкованому органі зразка нормативного або казуального тлумачення норми права, який заповнює, доповнює або тимчасово замінює нормативне регулювання певних суспільних відносин і є обов’язковим для використання в аналогічних справах чи при застосуванні розтлумаченої норми права» [25, с. 201-202]. Акти найвищого суду у системі судоустрою України, «… не набуваючи сили нормативних актів, тим не менш впливають як на оцінку тих чи інших обставин справи, так і на зміст рішень, якими оцінюється поведінка учасників податкових правовідносин» [37, с. 30]. У літературі зустрічаються й інші подібні твердження [40, с. 442]. Привила тлумачення правових норм. У літературі зустрічається думка, що для з’ясування змісту норм, які регулюють межі розсуду, необхідно використовувати існуючі правила тлумачення [79, с. 88; 33, с. 111; 54, с. 145-146; 68, с. 363]. Щоправда існує позиція, що при реалізації дискреційного повноваження застосовується особлива «логіко-дискреційна модель юридичної інтерпретації» [122, с.122); суб’єкт владних повноважень реалізує спеціальне «дискреційне повноваження на стадії з’ясування змісту (тлумачення) правової норми» [17, с. 6]. Привила подолання прогалин та колізій. Деякі автор наголошують, що при використанні аналогії права та аналогії закону під час реалізації дискреційного повноваження належить дотримуватися правил використання цих правових інструментів [91, с. 104-105; 36, с. 9; 79, с. 88]. Процедурні вимоги. Козюбра М.І. стверджує: «З обмеженням дискреційних повноважень безпосередньо пов’язана і така вимога верховенства права в системі виконавчої влади, як наявність розвинених процедур у діяльності її органів і посадових осіб, передусім у їх відносинах із громадянами» [46, с. 48]. Із цим твердженням суголосна така думка: «Важливою складовою обмежень є також процесуальні норми, які ставлять бар’єри на шляху довільного використання владних повноважень. Мова йде про чітко встановлені стадії прийняття рішення, строки, належне обґрунтування рішення, можливість оскарження прийнятого рішення зацікавленими особами» [115, с. 57]. Ця думка практично одностайно сприймається науковцями [92, с. 136; 120, с. 141; 54, с. 144-145; 37, с. 60-61; 17, с. 32; 56, с. 118; 8. с. 170]. Процедурні вимоги забезпечують об’єктивність дискреційного рішення [97, с. 136], слугують гарантією від суб’єктивізму [35, с. 23-24, 97], упорядковують дослідження доказів, встановлюють правила допустимості доказів [15, с. 140], регулюють порядок з’ясування суб’єктом владних повноважень інтересів особи-учасника адміністративної процедури [51, с. 37-38]. Співвідношення «критеріїв дискреції» та «меж дискреції». Деякі автори зазначають, що норми, які містять критерії дискреції, одночасно відіграють роль меж дискреції [40. с. 441, 445; 80, с. 51]; норми-цілі, норми-завдання, норми-принципи також відіграють роль меж дискреції [40. с. 441; 80, с. 51; 54, с. 143-144]. Виявлено позицію, за якою критерії дискреції та межі дискреції не є тотожними [91, с. 115], однак вони можуть мати єдину правову основу, наприклад мету реалізації дискреційного повноваження [83, с. 482; 119]. Співвідношення «критеріїв дискреції» та «підстав дискреції». За однією позицією критерії дискреції регулюються нормами, що не збігаються із нормами, які є підставою існування дискреційного повноваження [100, с. 187]. Із цією позицією суголосне інше твердження: критерії дискреції запроваджуються тоді, коли норми-підстави дискреції прямо не закріплюють варіанти вибору [71, с. 210]. Водночас є думка, що норма-підстава дискреції може одночасно виконувати роль і «орієнтира» при реалізації дискреції [58, с. 78]. Межі дискреційного повноваження у часі, просторі, за колом осіб. У літературі виявлено позицію, за якою здійснення дискреційного повноваження може бути обмежене: у часі – адмiнiстративний розсуд законодавчо обмежений строком прийняття рішення [54, с. 101; 71, с. 212; 51, с. 37]; у просторі – має місце на всій території держави, в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці або на визначеній частині території [54, с. 102]; за колом осіб, щодо яких може бути застосоване дискреційне повноваження [54, с. 145]. Відсутність правових вимог до розсуду всередині меж дискреційного повноваження. Існують думки, що розсуд, який виникає у межах дискреційного повноваження, може і не бути врегульовано правом (на відміну від самого дискреційного повноваження, межі якого завжди встановлені законом) [45, с. 4]. Існує і ще більш категоричне твердження: розсуд, що виникає у межах дискреційного повноваження, в усіх випадках є абсолютно вільним [77, с. 234]. Подібні думки викликають заперечення: розсуд не є вільним від нормативної регламентації [114; 19], «свавілля і розсуд тому і протистоять один одному, що останнє спирається на відповідну нормативну основу» [86, с. 97]; при реалізації розсуду суб’єкт владних повноважень підкорюється якщо не формальній нормі закону, то хоча б його «духу», сформульованого в принципах і засадах [44, с. 110,112]; «розсуд може розглядатися як особливість режиму законності в деяких нетипових ситуаціях правозастосування» [37, с. 23-24]. Викладене вказує, що науковці одностайні з приводу того, що при реалізації дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень зобов’язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог. Водночас немає єдиного загальновизнаного уявлення про співвідношення «критеріїв розсуду» та «меж розсуду», «критеріїв розсуду» та «підстав розсуду». Так само є сумніви щодо того, що принципи діяльності публічної адміністрації, закріплені у статті 2 КАСУ, адресовано саме органам публічної адміністрації, а не виключно судам при здійсненні ними контролю за адміністрацією. VІ. Межі судового контролю за реалізацією дискреційного повноваження Предмет перевірки з боку суду (перевірка на предмет наявності порушень певного виду) У літературі виявлено позицію, за якою суд при здійсненні контролю за дискреційною діяльністю суб’єкта владних повноважень перевіряє її на предмет наявності чи відсутності таких порушень: а) чи не було перевищення меж розсуду; б) чи є незастосування дискреційного повноваження протиправним; в) чи не має помилки у застосуванні дискреційного повноваження (коли адміністративний орган не керується цілями наданого повноваження чи виходить у процесі прийняття рішення з обставин, що не мають відношення до справи); г) чи не порушило дискреційне рішення основні права особи чи загальні конституційні принципи [108, с. 4; 47, с. 240-241]. Критерії перевірки Ткач Г.Й. відносить до них: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи [23, с. 284; 108, с. 4]. Подібні міркування викладено і в інших наукових працях [11, с. 113]. Зокрема, зазначається, що суди перевіряють дотримання та, відповідно, скасовують дискреційний акт, у разі порушення таких вимог, зазначених у статті 2 КАСУ: використання повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтованість рішення (дії, бездіяльності); дотримання принципу рівності перед законом; безсторонність [40, 446, 447, 449]. Особливо автори наголошують на таких критеріях, як якість дослідження обставин справи [97, с. 136]; а також, відповідно, якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів, що ґрунтуються на такому дослідженні, зокрема, «чіткість, послідовність та повнота викладу всіх обставин та умов справи, що розкривають внутрішній зв`язок рішення з конкретною життєвою ситуацією» [72, с. 152; 33, с. 112; 54, с. 138-140, 142; 61, с. 88; 37, с. 65; 110, с. 126; 91, с. 39, 113; 112, с. 112; 3, с. 211; 49, с. 161; 116, с. 104; 89, с. 170]. У літературі також вказують і на такий критерій, як адміністративна практика: невмотивоване відхилення дискреційного рішення від “шаблонного”, котре було би ухвалено в аналогічній ситуації більшістю правозастосувальних суб’єктів [91, с. 129]. Виключення із-під судового контролю Виявлено думку, за якою частина друга статті 55 КУ без будь-яких обмежень гарантує захист у суді, однак, з під судового контролю може бути виключено застосування невизначених понять (наприклад, «благонадійність» [40, с. 421-422, 429], «необхідність» [40, с. 439]. Частина третя статті 2 КАСУ передбачає обмежений судовий контроль: при перевірці того, чи було дискрецію реалізовано з установленою метою, якщо вона мінімально втручається у права особи, судовий контроль є мінімальним – суд перевіряє, чи стосувалися адміністративні дії саме даної ситуації і чи дотримано відповідні повноваження, а контроль за суто юридичною кваліфікацією обставин справи не здійснює [40, с. 429, 419]. Так само судовий контроль обмежується при перевірці за критерієм розсудливості (пункт 6 частини другої статті 2 КАСУ): контроль за розсудливістю суд здійснює лише тоді, коли дискреційний акт прийнято за межами розумної поведінки (розумного)[40, с. 449]. Способи захисту прав особи 36.1 Захист від виходу за межі розсуду. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування таких способів захисту: а) відновлення правового ста­новища суб’єкта, яке існувало до по­рушення його права; б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку вчинити дії у межах наданого адміністративного розсуду; в) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку утриматися від дій, які ви­ходять за межі адміністративного розсуду [10, с. 195-. 196]. 36.2. Захист від протиправної бездіяльності – нездійснення дискреційного повноваження. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування таких способів захисту: а) визнання бездіяльності протиправною; б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку розглянути питання особи [44, с. 110]. 36.3. Захист від протиправної відмови здійснити дискреційне повноваження. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування таких способів захисту: а) визнання відмови протиправною; б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно розглянути питання особи [44, с. 110; 31, с. 150]. 36.4. Захист від протиправного повторного (за наявності чинного рішення суду про зобов’язання здійснити дискреційне повноваження) ухилення від здійснення цього повноваження. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування такого способу захисту, як зобов’язання відповідача вчинити дії, що й стали предметом звернення з позовом особи, – прийняти рішення чи вчинити дію, яка визначена законом суб’єкту владних повноважень [44, с. 110] Проте є протилежна думка: якщо суб’єкт владних повноважень ігнорує таке рішення суду, то вирішальне значення відводиться механізму забезпечення примусової реалізації визнаних судом обґрунтованими, правомірними вимог позивача (наприклад, про примус органу влади, передусім колегіального – Верховної Ради України, місцевої ради тощо – до прийняття належного акта). Зазначене вимагає запровадження в Україні ефективного механізму відповідальності осіб, які не приймають владні управлінські рішення чи не вчиняють належних дій на виконання рішень адміністративних судів [48, с. 40], або ж неналежно (частково) виконали судове рішення [125, с. 12, 82, 126, 193]. 36.5. Захист від порушення процедури ухвалення дискреційного рішення. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думку про допустимість застосування таких способів захисту: а) визнання процедурного рішення (дії) протиправним; б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно прийняти процедурне рішення (вчинити дію) або утриматись від подальшого здійснення процедури, що була б заснована на протиправному рішенні (дії) [75, с. 45]. 36.6. Захист від протиправного дискреційного рішення чи дії. З приводу цього виду порушення у літературі виявлено думки про допустимість застосування таких способів захисту: а) визнання такого рішення (дії) протиправним та скасування [108, с. 4]; б) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку повторно розглянути питання [31, с. 150]; в) заборона подальшої реалiзацiї протиправного дискреційного рішення чи продовження вчинення дії [75, с. 45]; г) покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку прийняти дискреційне рішення певного конкретного змісту, вчинити певну конкретну дискреційну дію [57, с. 101]; д) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправним дискреційним рішенням, дією [117, с. 300-301]. 36.7. Недопустимість судового рішення про зобов’язання прийняти дискреційне рішення конкретного змісту. Твердження про допустимість прийняття судом рішення про покладення на суб’єкта владних повноважень обов’язку прийняти певний варіант дискреційного рішення (пункт 36.4., підпункт «г» пункту 36.6. цього Висновку) викликає заперечення серед науковців: суди повинні дотримуватися загального правила без будь-яких винятків – суд не має права зобов’язувати суб’єкта влади вчиняти дію, яку за законом останній здійснює «на свій розсуд», не може вказувати, яке конкретно рішення (дії) необхідно приймати (вчиняти) відповідачу [76, с. 116; 31, с. 150; 92, с. 136; 67, с. 188-189; 51, с. 38]. 36.8. Викладене засвідчує, що науковці одностайні у питанні щодо критеріїв судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень. Такими критеріями є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття. Щодо питання про способи судового захисту від протиправної дискреційної діяльності, то у науці проводяться лише поодинокі дослідження. Відповідно, відсутні теоретичні положення, які б отримали всезагальне визнання. Висновки Викладене дозволяє стверджувати, що на роль доктринальних можуть претендувати такі теоретичні положення. У межах першого питання даного дослідження: - дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким; - дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб’єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним; - при реалізації дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень зобов’язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних атах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог. У межах другого питання даного дослідження: - критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об’єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття. Перепелюк В., науковий консультант відділу забезпечення діяльності голови та заступника голови суду секретаріату Касаційного адміністративного суду https://supreme.court.gov.ua/supreme/pro_sud/naukovi_visnovki/nauk_visnovok_01_03_2018
  2. Проведено систематизацію постанов Касаційного кримінального суду, які можуть бути корисні для судів І інстанції (узагальнення проведено головою Гребінківського районного суду Полтавської області Лесею Федорак). - Малозначність діяння при грабежі: критерії визначення; - Критерії необхідної оборони при заподіянні тілесних ушкоджень; - Врахування загальних засад призначення покарання; - Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки; - Доказування перебування особи у стані алкогольного сп"яніння під час вчинення злочину; - Намагання засудженого викликати швидку допомогу після вчинення злочину не свідчить про його намір заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, а визнано судом обставиною, що пом'якшує покарання; - Правильне поєднання основного та додаткового покарань сприяє послідовному здійсненню принципу його індивідуалізації, більш успішному досягненню цілі виправлення та перевиховання засуджених і попередження здійснення ними нових злочинів; - Ст. 69-1 КК України; - Ст. ст. 69, 75 КК України; застосування конфіскації майна тільки при корисливому злочині; - Ч. 4 ст. 70 КК України; Ч. 4 ст. 70 КК України; - Ч. 4 ст. 70, ст. 71 КК України (-ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду); - Застосування ч. 5 ст. 72 КК України у часі; - Застосування ч. 5 ст. 72 КК України; застосування ч. 5 ст. 72 КК України; застосування ч. 5 ст. 72 КК України; Положення ч. 5 ст. 72 КК України застосовуються у разі попереднього ув’язнення у даному кримінальному провадженні; - Підстави застосування ст. 75 КК України; - Обчислення давності виконання вироку; - Можливе одночасне застосування ст. 75 КК України та Закону України "Про амністію у 2014 році"; - Епізоди злочинної діяльності окремо не кваліфікуються, навіть якщо один вчинений до постановлення попереднього вироку, а інші після (-вирок суду І інстанції; - вирок апеляційного суду; - постанова касаційного суду); - Застосування амністії; - Визначення судимості; - Погроза вбивством; - За ч. 2 ст. 121 КК України смерть повинна знаходитися у причинному зв"язку із заподіяними тілесними ушкодженнями; - Розмежування складів злочинів, передбачених ст. 122 і ст. 128 КК України; - Ст. 149 КК України; - Тамбур квартир відноситься до "інше приміщення" згідно диспозиції ст. 185 КК України; - Підтвердження позиції ВСУ, що була висловлена щодо викрадення майна, що тимчасово вибуло з володіння власника; - Кваліфікація грабежу; - Розбій (-вирок суду І інстанції; - ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду); - Ч. 4 ст. 187 і ч. 2 ст. 121 КК України; - Момент закінчення шахрайства; - Пістолет «ПМР» за своїми конструктивними властивостями хоча і відноситься до гладкоствольної вогнепальної зброї, проте, є пристроєм вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями снарядами несмертельної дії, а тому не є предметом злочину, передбаченого ст. 263 КК; - Призначення додаткового покарання за ст. 286 КК України; -Кваліфікація дій за ст. 289 КК України; - Критерії визначення офіційного документа; - Доведення умисної форми вини у випадку службового підроблення є обов"язковим; - Дія закону в часі за ч. 2 ст. 367 КК України; -Ст. 368 КК України; ч. 3 ст. 368 КК України; - Провокація злочину (-вирок суду І інстанції; - ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду); - Відкриття матеріалів стороною обвинувачення по НСРД; принцип змагальності; вихід за межі пред"явленого обвинувачення право, а не обов"язок суду (-ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду); -Прокурор повинен забезпечити явку свідків; - Підтвердження повноважень захисника; - Давати пояснення є правом потерпілої особи; - Обвинувачений, небажаючи скористатися послугами захисника, міг розумно передбачити наслідки своїх дій; - Орган влади повинен замінити адвоката або примусити його виконувати свої обов"язки; - Заміна прокурора у провадженні; - Оскільки судом ухвалено вирок, а канабіс є наркотичним засобом, обіг якого заборонено, тому суд у відповідності до вимог ч. 9 ст. 100 КПК прийняв обґрунтоване рішення про знищення вказаного речового доказу, а не конфіскацію згідно ст. 96-1 КК; - Показання з чужих слів у випадку смерті потерпілого; - Висновок щодо результатів медичного огляду на стан сп"яніння; складання протоколу огляду місця ДТП; - Сума відшкодування витрат на поховання в межах цивільного позову по ст. 286 КК України; - По 100 тис. відшкодування моральної шкоди кожному із потерпілих за загибель батька внаслідок порушення ПДР відповідає принципу розумності, виваженості та справедливості; - Точний час вчинення злочину не обов"язково зазначати; вартість викраденого встановлено зі слів потерпілого (-вирок суду І інстанції; - ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду). - Стягнення судового збору за цивільним позовом із обвинуваченого; - Витребування слідчим доказів без отримання тимчасового доступу до документів; експерт може звернутися до лікаря за консультаційним висновком згідно Інструкції про проведення судово-медичної експертизи, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров"я України №6 від 17.01.1995р. (- вирок суду І інстанції; - ухвала апеляційного суду; - постанова касаційного суду); -Невідкладність огляду місця події; відсутність необхідності тимчасового доступу до докуентів у випадку їх добровільної видачі ( -ухвала апеляційного суду; -постанова касаційного суду); - Для огляду місця події ухвала слідчого судді не потрібна; - Поверхневий огляд особи; затримання особи; - Питання про звернення застави в дохід держави вирішується судом в судовому засіданні за участю заставодавця; - Докази у результаті проведення НСРД є недопустимими, якщо вони отримані у іншому кримінальному провадженні, а в матеріалах даного відсутня ухвала слідчого судді про використання відповідних доказів у даному провадженні згідно ст. 257 КПК; - Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про проведення позапланової документальної перевірки; - Адвокат власника майна має право на оскарження ухвали про арешт; - Відкриття матеріалів стороні захисту; - Згідно КПК України не існує процесуальної дії - пред"явлення обвинувачення; суд може не оглядати речові докази; - Повідомлення потерпілого про судове засідання; - Правові наслідки не видалення свідків із зали судового засідання; - Ч.3 ст. 349 КПК України; - Судовий розгляд за ч. 3 ст. 349 КПК України після зміни обвинувачення; - Не допустиме посилання у вироку на особу, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження; - Зазначення судом у обвинувальному вироку іншої дати вчинення злочину, ніж визначено у обвинувальному акті, є виходом за межі обвинувачення; - У мотивувальній частині вироку повинні бути зазначені формулювання обвинувачення, зокрема, місце вчинення, спосіб, перелік викраденого майна; - Викладене у вироку формулювання обвинувачення без зазначення мотиву, мети злочину, конкретного місця вчинення, яке повинно включати повну адресу із зазначенням населеного пункту, є неконкретним, що порушує право засудженого на захист; - Доказ визнано недопустимим, оскільки слідча дія за участі неповнолітнього підозрюваного проведена у відсутність законного представника і захисника; - Ч. 2 ст. 416 КПК України; - Перекваліфікувавши діяння на злочин, за яким кримінальне провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення, суд повинен з"ясувати з цього приводу думку потерпілого. Джерело: gr.pl.court.gov.ua
  3. Рева рассказал, почему беднеют украинцы: Примерно 40% украинской экономики находится в тени, а поэтому стандартные… https://t.co/fWw3I9TxXM

  4. На мой взгляд это решение приговор всей судебной системе и в принципе верховенству права в Украине. Большая плата установила возможность увольнения судьи КСУ за нарушение присяги непосредственно органом от которого он был назначен и по решению этого органа. Также Большая палата указал на исключительно политический характер работы КСУ и таким образом решения этого органа фактически имеют очень мало общего с правом.
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ Справа № П/800/120/14 Провадження № 11-1заі17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача КнязєваВ. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання - Орєшко Ю. О., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_12, представник відповідача - Кот О. В., розглянула в судовому засіданні апеляційну скаргу Верховної Ради України на постанову Вищого адміністративного суду України (ухвалену колегією суддів у складі Шведа Е. Ю., Гончар Л. Я., Єрьоміна А. В., Калашнікової О. В., Приходько І. В.) від 11 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_11 до Верховної Ради України про визнання Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі -Постанова № 775-VII) незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2014 року ОСОБА_11 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді. На обґрунтування позову ОСОБА_11 зазначив, що Постанову № 775-VII прийнято за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної процедури. Вищий адміністративний суд України постановою від 11 грудня 2017 року позов задовольнив: визнав незаконною Постанову № 775-VII у частині припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_11 у зв'язку з порушенням присяги судді. При цьому суд керувався тим, що Верховна Рада України звільнила ОСОБА_11 з посади судді Конституційного Суду України з порушенням процедури звільнення, передбаченої Конституцією та законами України, за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді та з перевищенням наданих їй повноважень. За змістом частин першої, другої та п'ятої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом апеляційної інстанції у справах щодо законності постанов Верховної Ради України є Велика Палата Верховного Суду. 26 грудня 2017 року Верховна Рада України звернулась до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач послався на помилковість висновків Вищого адміністративного суду України про: відсутність у Верховної Ради України повноважень щодо встановлення факту порушення присяги суддею Конституційного Суду України; недодержання порядку звільнення позивача, встановленого чинним на час виникнення спірних правовідносин Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням цього Суду від 05 березня 1997 року (у новій редакції згідно з Рішенням цього ж Суду від 14 жовтня 2008 року N 34-р/2008; далі - Регламент Конституційного Суду України); недотримання передбаченої Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Регламент Верховної Ради України), процедури прийняття оскаржуваної постанови. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить оскаржувану постанову Вищого адміністративного суду України залишити без змін, оскільки вважає її законною, обґрунтованою і такою, що відповідає фактичним обставинам справи. Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників Верховної Ради України та ОСОБА_11, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Суд установив, що постановою Верховної Ради України від 04 серпня 2006 року № 80-V ОСОБА_11 призначено суддею Конституційного Суду України. Цього ж дня він склав присягу судді. Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_11 з посади судді Конституційного Суду України у зв'язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). У Постанові № 775-VII, зокрема, зазначено, що Конституційний Суд України Рішенням від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV(далі - Рішення № 20-рп/2010, Закон № 2222-IV відповідно) у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (справа щодо додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Рішення № 2-рп/2013) Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Цим Рішенням судді Конституційного Суду України порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України (далі - Рішення № 3-рп/2012) Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоч раніше приймав з цього приводу прямо протилежні рішення. Цим Рішенням судді Конституційного Суду України фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України. В оскаржуваній Постанові № 775-VII Верховна Рада України дійшла висновку про те, що, ухваливши зазначені рішення, судді Конституційного Суду України, зокрема ОСОБА_11, порушили приписи статей 3, 19, 147 - 153 Конституції України, тому відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Основного Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підлягають звільненню. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України, Велика Палата Верховного Суду вважає їх недостатньо обґрунтованими з огляду на таке. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України). Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (стаття 147 Основного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Зі змісту статті 150 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що до повноважень Конституційного Суду України належало: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Статтею 2 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 422/96-ВР) було визначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. За правилами статті 17 Закону № 422/96-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин)суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. Таким чином, офіційне урочисте зобов'язання (присяга), яке давав суддя Конституційного Суду України з нагоди отримання ним особливо відповідальної компетенції, покладало на нього обов'язок неухильно дотримуватися зазначеного зобов'язання, наслідком порушення якого могло бути звільнення судді з посади органом, який його призначив. Аналізуючи суть порушення, за вчинення якого було звільнено ОСОБА_11, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, зокрема, таке. Відповідно до частин першої, другої статті 152 Основного Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Як указано в Рішенні № 20-рп/2010, підставою для розгляду справи Конституційним Судом України було твердження 252 народних депутатів про невідповідність Закону № 2222-IV Конституції України. Вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, Конституційний Суд України в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 Конституційний Суд України поклав на органи державної влади обов'язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок Конституційного Суду України, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України. 05 лютого 2008 року Конституційний Суд України постановив ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали Конституційний Суд України вказав, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб'єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Отже, неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена Конституційним Судом України ще 05 лютого 2008 року. І не було жодних юридичних підстав повторно розглядати це питання у 2010 році за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту. Конституційний Суд України Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брав участь ОСОБА_11, не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених Конституційним Судом України, а не Верховною Радою України як уповноваженим на це органом. Очевидна невідповідність дій ОСОБА_11 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій дали Верховній Раді України підстави розцінити їх як порушення присяги судді Конституційного Суду України та звільнити його із займаної посади. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_11 під час ухвалення рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013,Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що ці рішення Конституційний Суд України прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв'язку із чим висновки Верховної Ради України щодо порушення присяги судді ОСОБА_11, за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України щодо порушення процедури прийняття Постанови № 775-VII, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. Зі змісту пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України». Регламент Верховної Ради України встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради України (частина друга статті 1 цього Регламенту). За змістом статті 216 Регламенту Верховної Ради України(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховна Рада України звільняє з посад, зокрема, суддів Конституційного Суду України відповідно до частини п'ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів Конституційного Суду України організовує Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України. Порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України встановлено статтею 208 Регламенту Верховної Ради України(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова Верховної Ради України. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина перша статті 47 цього Регламенту). Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Верховною Радою України шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п'ята статті 47 Регламенту Верховної Ради України). Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України, що гарантував їх незалежність і недоторканність,був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом Верховної Ради України. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало. Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_11 було прийнято на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Верховна Рада України, яка була наділена повноваженнями щодо призначення суддів Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж зазначено вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади. З огляду на викладене не можна погодитися з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедуру звільнення судді Конституційного Суду України визначено параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України (чинного на час виникнення спірних правовідносин), оскільки цей Регламент є внутрішнім документом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом. Конституція України наділяла повноваженням звільнення судді той орган, що його обрав або призначив. Аналогічний припис було закріплено й у статті 23 Закону № 422/96-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин). При цьому ані Конституція України, ані цей Закон не наділяли сам Конституційний Суд України компетенцією щодо врегулювання процедури звільнення судді. Натомість відповідно до частини другої статті 3 цього ж Закону Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності з цим Законом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами Верховної Ради України про те, що відсутність рішення Конституційного Суду України щодо звільнення судді Конституційного Суду України не позбавляє можливості Верховну Раду України за наявності відповідних підстав розглянути питання про звільнення судді цього Суду з посади. У рішенні від 09 січня 2013 року у справі «ОлександрВолков проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні, зазначивши, що пленарне засідання не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. ЄСПЛ поставив під сумнів належну роль політиків, які засідають у парламенті та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права в такому випадку. Водночас існують суттєві відмінності між обставинами, які були предметом розгляду ЄСПЛ у зазначеній вище справі, та обставинами справи, що розглядається. Згідно із частинами першою, другою статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Зазначене вказує на політичний характер формування цього органу конституційної юрисдикції. Крім того, Конституційний Суд України не розглядає конкретні юридичні справи у спорах між певними суб'єктами права, а може визнавати неконституційними нормативні акти (тобто діяти як негативний законодавець) та здійснювати обов'язкові для застосування тлумачення Основного Закону і за чинною на той час редакцією Конституції України тлумачення законів (тобто діяти як позитивний законодавець). Ці обставини суттєво відрізняють Конституційний Суд України від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим. Те, що Конституційний Суд України не є судом у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, випливає також із рішень Європейського суду з прав людини у справах «Фішер проти Австрії» та «Цумтобель проти Австрії». За таких обставин цілком виправданим є висновок, що суб'єкт призначення судді Конституційного Суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб'єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред'являються суспільством до судді Конституційного Суду України. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, викладених у рішенні в справі «Олександр Волков проти України», у випадку оцінки правомірності звільнення суддів Конституційного Суду України. ВеликаПалата Верховного Суду не бере до уваги посилання відповідача на порушення Вищим адміністративним судом України строків розгляду справи, оскільки це не стосується змісту судового рішення. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За змістом пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставою для скасування судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, оскаржувана постанова Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 266, 292, 315, 317 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Верховної Ради України задовольнити. 2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 рокускасувати та ухвалити нову постанову, якою відмовити ОСОБА_11 в задоволенні позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 23 березня 2018 року. Головуючий суддя-доповідач В.С.Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П.Лященко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73195164
  6. Водителям готовят новые скоростные ограничения: Вполне возможно, что в спальных районах украинских мегаполисов може… https://t.co/rPffuwR45T

  7. В 2018 году криптовалютный рынок станет менее волатильным, а количество инвесторов увеличится: Адриан Лай (Adrian L… https://t.co/IUt9UOhAdJ

  8. Fitch повысило рейтинг дефолта Нафтогаза до «В-»: Международное рейтинговое агентство Fitch Ratings повысило долгос… https://t.co/ccesKA1FPI

  9. Рада одобрила кредитное соглашение с МБРР на $150 млн: Верховная Рада ратифицировала гарантийное соглашение между У… https://t.co/dNvzOQvVvm

  10. На мой взгляд подобные судебные решения хоть и законны, но не справедливы именно в реалиях Украины, особенно при довольно поверхностном подходе некоторых судов к своим обязанностям в связи с их перегруженностью, что проявляется в громадной массе не законных решений.
  11. Державний герб України У Х В А Л А 14 березня 2018 року м. Київ справа № 127/22669/17 провадження № 61-12455 ск18 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. розглянув касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 17 січня 2018 року у цивільній справі за позовом Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, В С Т А Н О В И В : Департамент патрульної поліції 14 лютого 2018 року звернувся з касаційною скаргою на зазначені судові рішення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Департамент патрульної поліції звернувся у жовтні 2017 року з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкодиу розмірі 150 613, 28 гривень. Наведені обставини надають підстави Верховному Суду для наступних висновків. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах. За правилом пункту 1 частини другої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» установлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатної особи в розрахунку на місяць у розмірі з 1 травня 2017 року - 1 684, 00 гривень. Враховуючи, що положення статті 19 ЦПК України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом правилами пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справи, зазначені в цьому положенні, є малозначними в силу властивостей, притаманних такій справі, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета, без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначеної справи до відповідної категорії. Додатково Верховним Судом враховано, що судове рішення судом апеляційної інстанції постановлено після набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», тобто після 15 грудня 2017 року. Винятки, зазначені у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, заявником не наведені та не обґрунтовані. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до статті 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людиниу справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції. Оскільки оскаржувані заявником рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року та постанова Апеляційного суду Вінницької області від 17 січня 2018 року постановлені у малозначній справі, а отже не підлягають касаційному оскарженню, то у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити. Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд У Х В А Л И В : У відкритті касаційного провадження у цивільній справі за позовом Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди за касаційною скаргою Департаменту патрульної поліції на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити скаржнику. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає. Суддя С. О. Погрібний http://reyestr.court.gov.ua/Review/72727714
  12. Это решение впервые продемонстрировало справедливое взыскание средств с застройщика не исполнившего взятые на себя обязательства по строительству квартиры и получившего средства в эквиваленте по курсу доллара. Суд со ссылками на практику ЕСПЧ посчитал справедливым взыскание суммы с застройщика в эквиваленте по курсу на момент взыскания, таким образом защитив истца от валютных рисков.
  13. Державний герб України Постанова Іменем України 28 лютого 2018 року м. Київ справа № 487/8461/15-ц провадження № 61-3153 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О., СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач -ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Кушнірової Т. Б., Яворської Ж. М., ВСТАНОВИВ : У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» (далі - ТОВ «Телец-ВАК») про розірвання договору та стягнення збитків. Позов мотивовано тим, що 22 вересня 2011 року позивач уклала з відповідачем договір № 132-09/11, відповідно до умов якого позивач доручила відповідачу від свого імені виконати певні дії в інтересах та за рахунок її коштів щодо здійснення процедури будівництва об'єкта нерухомості - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 58,5 кв. м, розташованої на третьому поверсі в 7-му під'їзді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Свої зобов'язання щодо внесення на рахунок відповідача коштів, передбачених договором, позивач виконала в повному обсязі, що підтверджується касовими документами. Пунктом 2.4.3 договору передбачено, що відповідач зобов'язався завершити будівництво об'єкта в грудні 2012 року та після введення об'єкта в експлуатацію надати його ОСОБА_3, за умови повного виконання нею передбачених договором зобов'язань, підписати акт приймання-передачі об'єкта. Проте відповідач не виконав взятого за договором зобов'язання, чим порушив істотні умови договору, тому позивач просила розірвати вищевказаний договір та відшкодувати збитки, що завдані їй діями відповідача, у розмірі 234 тис. грн та судові витрати. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просила стягнути на її користь суму збитків, визначену за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на день платежу, а саме 792 242 грн 10 коп., оскільки при укладенні вищевказаного договору, сторонами було визначено грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті - 29 250 доларів США. Представник відповідача указаний позов визнав частково, не заперечував проти вимог позивача щодо розірвання договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11 та стягнення суми збитків у розмірі 234 тис. грн. Щодо стягнення суми збитків у розмірі 792 242 грн 10 коп. згідно з уточненою позовною заявою стосовно врахування офіційного курсу іноземної валюти - просив відмовити, посилаючись на те, що факт визначення в договорі еквівалента зобов'язання в іноземній валюті не має значення при визначенні розміру збитків. Вказав, що позивачу діями відповідача було завдано реальних збитків, що полягали у сплаті в касу відповідача 234 тис. грн, а тому доводи позивача щодо визначення суми збитків за курсом, встановленим Національним банком України на день платежу, не ґрунтуються на законі. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року позов задоволено частково. Розірвано договір від 22 вересня 2011 року № 132-09/11, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «Телец-ВАК». Стягнуто з ТОВ «Телец-ВАК» на користь ОСОБА_3 234 тис. грн збитків та судові витрати в сумі 2 340 грн. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що за умовами договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11 сторонами досягнуто згоди про фінансування об'єкта нерухомості у розмірі 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США. Проте в доларовому еквіваленті визначено вартість вимірної одиниці (квадратного метра квартири, яку відповідач повинен був передати позивачу за договором), яку позивач зобов'язався сплатити відповідачу; позивач сплачував відповідачу кошти в гривні. Так, суд вважав, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що внаслідок невиконання відповідачем умов указаного договору, позивач зазнала реальних збитків з урахуванням знецінення національної валюти України стосовно іноземної валюти - долара США. Також нічим не підтверджені посилання позивача на ту обставину, що на теперішній час на гроші, які сплачено відповідачу, не можливо придбати майно, аналогічне тому, яке позивач розраховував отримати за договором. Крім того, умовами вказаного договору не передбачено обов'язку відповідача у разі розірвання договору повернути грошові кошти, що еквівалентно 29 250 доларів США. Посилаючись на викладене, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню збитки в сумі, що були сплачені позивачем на виконання договору в національній валюті у сумі 234 тис. грн. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року у частині стягнення збитків та розподілу судових витрат змінено. Стягнуто з ТОВ «Телец-ВАК» на користь ОСОБА_3 734 760 грн збитків та 10 940 грн судового збору. В іншій частині рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що за умовами договору загальна вартість об'єкта нерухомості на момент укладення договору складає 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США. Крім того, у додатку № 2 до договору - графіку подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта (а. с. 6) сторони визначили як суму щомісячних внесків (по 645 доларів США), так і загальну вартість об'єкта (29 250 доларів США) лише у доларах США. Вказані обставини, на переконання апеляційного суду, свідчать про те, що визначальним для сторін договору було визначення вартості об'єкта саме в доларах США, і ОСОБА_3 оплачувала вартість об'єкта будівництва в гривнях, але мала виконати свої грошові зобов'язання таким чином, щоб загальна сума внесених коштів була еквівалентна 29 250 доларів США, що й було встановлено судом першої інстанції. Посилаючись на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що при визначенні реальних збитків, які понесла позивач внаслідок невиконання відповідачем умов договору, також слід виходити зі сплаченої нею вартості об'єкта будівництва, виходячи з його еквівалента у гривнях, а саме: 29 250 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на 24 травня 2016 року складає 734 760 грн (29 250 доларів США х 25,12). У червні 2016 року ТОВ «Телец-ВАК» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказане рішення апеляційного суду, яке заявник просить скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки апеляційного суду суперечать частині другій статті 22, частині другій статті 653 ЦК України, а стаття 533 ЦК України взагалі не підлягала застосуванню до спірних правовідносин щодо відшкодування збитків, завданих розірванням договору. На думку заявника, апеляційний суд не врахував, що положення частини другої статті 533 ЦК України регулюють зобов'язальні відносини, що виникають при виконанні грошового зобов'язання, еквівалент якого визначений в іноземній валюті, а згідно з частиною другою статті 653 ЦК України, у разі розірвання договору припиняються зобов'язання сторін, тобто відносини, які є предметом регулювання статті 533 ЦК України. Заявник вважає, що апеляційний суд вийшов за межі визначення реальних збитків згідно з частиною другою статті 22 ЦК України та фактично стягнув з відповідача збитки, завдані не діями останнього, а знеціненням національної валюти України стосовно іноземної - долара США. Місцевий суд навпаки правильно застосував норми статей 22, 653 ЦК України та стягнув з відповідача на користь позивача суму збитків, виходячи з фактично сплачених нею коштів на виконання умов договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі, а ухвалою від 2 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року до Верховного Суду передано вищевказану цивільну справу. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у межах касаційної скарги дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін з огляду на таке. Судом установлено, що 22 вересня 2011 року між ОСОБА_3 (довіритель) та ТОВ «Телец-ВАК» (виконавець) укладено договір № 132-09/11, відповідно до умов якого довіритель доручає виконавцю від свого імені виконати певні дії в інтересах та за рахунок коштів довірителя щодо здійснення процедури будівництва об'єкта договору - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 58,5 кв. м, розташованої на третьому поверсі в 7-му під'їзді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Планування вказаної квартири та перелік оздоблювальних робіт, які виконуються в ній, наводяться в додатку № 1 до договору, який є його невід'ємною частиною. Відповідно до пунктів 1.3, 2.4.2 договору відповідач зобов'язався закріпити за позивачем об'єкт договору, а позивач (для закріплення за нею об'єкта договору) повинна сплатити вартість 45 % від загальної кількості вимірних одиниць об'єкта за поточною ціною вимірної одиниці, яка встановлена на дату розрахунків. Відповідно до пункту 1.4 договору загальна вартість об'єкта договору на момент його укладання складає 234 тис. грн (еквівалент 29 250 доларів США за комерційним курсом на 22 вересня 2011 року). Згідно з графіком сплати вартості вимірних одиниць об'єкта будівництва вартість несплачених на дату укладення договору вимірних одиниць становить 58,6 кв. м, яку позивач повинна була сплатити до 22 вересня 2013 року (пункти 1.5, 1.6 договору). ОСОБА_3 виконала умови договору щодо оплати об'єкта будівництва, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів: від 28 листопада 2012 року № 28-ІІ/12-132-09/11-15 на суму 8 тис. грн; від 1 червня 2012 року № 01/06-132-09/11-9 на суму 12 400 грн; від 28 квітня 2012 року № 28/04-132-08/11-8 на суму 14 тис. грн, № 28/08-12 на суму 9 500 грн; від 26 жовтня 2012 року № б/н на суму 5 500 грн; від 28 жовтня 2011 року № 28/10-Л-132/09-11-2 на суму 8 500 грн; від 29 листопада 2011 року № 11/29-132-09/11-2 на суму 8 100 грн; від 25 червня 2012 року № 25/06 на суму 6 300 грн; від 23 грудня 2011 року № 23/12-11-132-09/11-11 на суму 5 тис. грн; від 30 липня 2012 року № 30/07-12-132-09/11/11 на суму 6 500 грн; від 2 квітня 2012 року № б/н на суму 7 300 грн; від 1 березня 2012 року № 01/03-132-09/11-6 на суму 14 тис. грн; від 30 січня 2012 року № 30/01-12-132-09/11-5 на суму 13 тис. грн; від 22 вересня 2011 року № 132/09-11-22/09-11-1 на суму 110 тис. грн; від 1 жовтня 2012 року № 1/10-12-132-09/11-13 на суму 5 500 грн. Таким чином, позивачем перераховано всього 234 тис. грн, що за офіційним курсом Національного банку України на день внесення грошових коштів склало 29 250 доларів США. Установлено, що усупереч положенням пункту 2.4.3 договору відповідач не виконав узятих за вказаним договором зобов'язань, не передав позивачу об'єкт нерухомості. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України). Згідно з частиною п'ятою статті 653 ЦК України, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. Виходячи з викладеного, правильними є висновки місцевого суду, із якими в цій частині погодився й апеляційний суд, що через істотне порушення відповідачем умов договору позивач була позбавлена того, чого очікувала за договором (отримати у власність проінвестований об'єкт нерухомості), тобто на що вона розраховувала під час укладення договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11, тому наявні правові підстави для розірвання вказаного договору. Вирішуючи питання щодо розміру завданих збитків відповідачем позивачу, апеляційний суд правильно керувався наступними нормами матеріального права. Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). За приписами статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Таким чином, законодавство допускає визначення сторонами договору грошового зобов'язання у гривні із зазначенням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Установивши, що сторони у справі визначили в договорі (пункт 1.4), що загальна вартість об'єкта на момент укладання договору складає 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США, а згідно з додатком № 2 до договору - графіком подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта (а. с. 6) сторони визначили як суму щомісячних внесків (по 645 доларів США), так і загальну вартість об'єкта у сумі 29 250 доларів США (у валюті), апеляційний суд правильно вважав, що визначальним для сторін договору було визначення вартості об'єкта саме в доларах США, і ОСОБА_3 оплачувала вартість об'єкта будівництва у гривнях, але мала виконати свої грошові зобов'язання таким чином, щоб загальна сума внесених коштів була еквівалентна 29 250 доларів США. Виходячи з викладеного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що внаслідок невиконання відповідачем умов договору, позивач зазнала реальних збитків у сумі 734 760 грн (29 250 доларів США х 25,12), і при цьому необхідно виходити з оплаченої нею вартості об'єкта будівництва у гривнях в еквіваленті 29 250 доларів США за офіційним курсом Національного банку України станом на 24 травня 2016 року. Такий висновок апеляційного суду є правильним, законним та обґрунтованим, підтверджується матеріалами справи, узгоджується з одним із основних завдань цивільного судочинства, регламентованого статтею 2 ЦПК України, - справедливості, а також таких засад цивільного законодавства, як справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Разом із тим Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає наступне. Положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свободпередбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У пункті 22 рішення від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Отже, грошові кошти, які сплатила ОСОБА_3 товариству, є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу. Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 1 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», де, зокрема у пункті 24 зазначено, що суд вважає, що, зважаючи на специфічні обставини справи, заявник має вважатися таким, що має законні сподівання щодо прибутку відповідно до положення угоди про доларовий еквівалент, що може вважатися правом власності відповідно до положень статті 1 Першого протоколу, наданого йому за договором з Управлінням. Згідно із пунктом 21 цього рішення право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Presses Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20.11.1995 року, серія А, N 332, с.21, п.31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися «майном» в сенсі статті 1 Першого протоколу це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous V. The Czech Republic (dec), N 33071/96, 13.12.2000 року, ECHR 2000-ХІІ). Отже, ОСОБА_3, укладаючи вищевказаний договір у гривнях в еквіваленті до іноземної валюти - доларах США і сплачуючи платежі на виконання умов цього договору таким чином, щоб загальна сума сплати була еквівалентна 29 250 доларів США, у разі розірвання цього договору за вищевказаних обставин не може отримати відшкодування завданих збитків у сумі, меншій, ніж еквівалент у доларах станом на час ухвалення рішення суду про стягнення цих коштів, а не на день укладення договору. У протилежному випадку позбавлення її такого права було б невиправданим та непропорційним втручанням у мирне володіння своїм майном. Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим помилковими є доводи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду суперечать частині другій статті 22, частині другій статті 653 ЦК України, а стаття 533 ЦК України взагалі не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, адже апеляційний суд на підставі достатньо повно встановлених фактичних обставин справи правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Враховуючи умови укладеного між сторонами у справі договору та додатка до цього договору - графіка подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта будівництва, відсутні підстави для висновків про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права. Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Так, згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» залишити без задоволення. Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко С.О. Погрібний О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72587631
  14. ВС-КАС со ссылками на практику ЕСПЧ указал, что неуплата судебного сбора в полном объеме свидетельствует о необходимости предоставить истцу возможность защитить свое право в суде и повторно дать срок на устранение недостатков. Иной подход был бы проявлением чрезмерного формализма и мог бы расцениваться как ограничение лица в доступе к суду, которое защищается статьей 6 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод.