Рішення Тарутинського райсуду Одеської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та витрат на правову допомогу

[ANTIRAID]

Тарутинський районний суд Одеської області

_________________________________________________________________________

Справа №495/10077/21
Провадження по справі № 2/514/223/22

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2022 року смт Тарутине

Тарутинський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Кравченко П.А.
за участю секретаря судового засідання Мельниченко Н.М.,

представника відповідача (Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області) - Борткевич В.А.

представника відповідача (Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області) - Славової О.А. 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в смт Тарутине цивільну справу за позовною заявою Особа_1 до Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулась до суду з позовом до відповідача Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, який під час судового розгляду було уточнено та просить: зобов’язати Олександрівський НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області скасувати наказ від 13.12.2021 року за №105-к; стягнути на користь Особа_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи з 13.12.2021; судові витрати покласти на Відділ освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області;

В обґрунтування позову зазначила, що з 01.09.2015 року наказом №370 відділу освіти Тарутинської райдержадміністрації Особа_1 була прийнята напосаду вчителя образотворчого мистецтва Олександрівський НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. -ДНЗ» Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської. 08.11.2021 року, відповідачем було надано позивачу на ознайомлення «Повідомлення» №15, щодо обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Наказом Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 13 грудня 2021 року №105-к Особа_1, вчителя образотворчого мистецтва, відсторонено від роботи з 13 грудня 2021 р., на час відсутності щеплення проти COVID 19 без збереження заробітної плати. Позивач вважає вказаний наказ таким, що виданий з грубим порушенням норм чинного та міжнародного законодавства та конституційних прав позивача, в зв`язку з чим, підлягає скасуванню, а заробітна плата за час незаконного відсторонення від роботи має бути нарахована.

Ухвалою суду від 24 березня 2022 року провадження у справі відкрито та її розгляд призначений у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

22.01.2021 року від представника відповідача Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області – адвоката Славової О.А., надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого позовну заяву не визнають в повному обсязі, вважають її необґрунтованою, а вимоги позивача незаконними та такими, що не підлягають задоволенню.

04.02.2022 року від представника відповідачів Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області – адвоката Славової О.А. надійшли додаткові пояснення, щодо необгрунтованості та незаконності позовних вимог.

Під час судового розгляду у судовому засіданні представник позивача Кравець Р.Ю. підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити. Зазначивши, що відповідач видаючи спірний наказ діяв всупереч норм Конституції України та норм міжнародного права, які прямо порушують права позивача.

Представник відповідачів Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області – адвокат Славова О.А. в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог позивача, вважала, що позовні вимоги є необґрунтовані та відповідач діяв згідно норм чинного законодавства.

Т.в.о директора Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Борткевич В.А в судовому засіданні не погоджувався з позовними вимогами позивача.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідачів, дослідивши надані позивачем документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до висновку.

Судом встановлено, що позивач 01.09.2015 року наказом №370 відділу освіти Тарутинської райдержадміністрації була прийнята напосаду вчителя образотворчого мистецтва Олександрівський НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. -ДНЗ» Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської. (а.с.17)

09.12.2021 року позивач Особа_1 повідомленням №4 була попереджена про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. При цьому, у вказаному повідомленні позивача було зобов`язано надати до 13.12.2021 р. документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19, або довідку про абсолютні протипоказання. Якщо до цієї дати жоден із зазначених документів надано не буде, 13.12.2021р. позивача відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП України та ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ.

13.12.2021 року наказом Т.в.о. директора Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області №105-к від 13 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи Особа_1», яким відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-111, наказом МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року №2153, п.41-6 Постанови КМ України від 09.12.2020 року №1236, Особа_1, вчителя образотворчого мистецтва, відсторонено від роботи з 13 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. (а.с.30)

При цьому, підставою для винесення вказаного наказу зазначено закінчення строку дії висновку лікаря щодо наявності протипоказань проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2 від 11.11.2021 року; повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від 09.12.2021 за №2021.

13.12.2021 року Особа_1 було надано заперечення на ім`я Т.в.о. директора Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Архангородська Ж., щодо наказу №105-к від 13 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи Особа_1» (а.с.253).

Наказом від 03.03.2022 року, №27-к Особа_1 допущенно до роботи. (т.2 а.с.35)

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам та аргументам сторін суд зазначає про таке.

Відповідно до змісту ст.3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії (ст.8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України).

Без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти суворо у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України» при здійсненні правосуддя, у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію, як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст.19 Конституції України).

Відповідно до ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України.

Зазначена стаття Закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України, головний державний санітарний лікар, ініціює таке лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан (підпункт й) частини 1 статті 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

У відповідності до правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні Великої палати Конституційного суду України від 28.08.2020 року у справі за № 1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п.2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст.64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законодавчим актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст.1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

За змістом ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За змістом ст.28 Конституції України, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Відповідно до п.3 ст.281 Цивільного кодексу України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.2021 року за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Відповідно до ст.12 Закону України № 1645-111 від 06.04.2000 року «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.ст.42, 43 Закону України № 2801-ХІІ від 19.11.1992 року «Основи законодавства України про охорону здоров`я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта (щодо дітей до 15 років законних представників (батьків).

Загальновідомим та безспірним є той факт, що лікарські засоби від коронавірусної хвороби СОVID-19 на теперішній час знаходяться в стадії клінічного випробовування з метою дослідження їх для оцінки на ефективність та безпечність.

Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон), на яку відповідач посилається в наказі, як на юридичну підставу відсторонення позивача від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадження інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Частинами третьою, четвертою статті 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу (далі постанова КМУ), передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 (далі наказ МОЗ). Так, наказом МОЗ до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 віднесено працівників: 1.Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2.Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4.Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5.Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6.Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83; (Перелік доповнено пунктом 6 згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 року № 2393); 7. Органів місцевого самоврядування; 8.Закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності; 9.Комунальних підприємств, установ та організацій. (Перелік доповнено пунктом 9 згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я України від 30.11.2021 року № 2664).

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова КМУ і наказ МОЗ.

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд доходить висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Крім того, суд зазначає, що підставою для відсторонення від виконання своїх посадових обов`язків позивача у оскаржуваному наказі стало посилання на закінчення строку дії висновку щодо наявності протипоказань та повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, а також посилання на статтю 46 Кодексу законів про працю України, статтю 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року № 2153 із змінами і доповненнями, внесеними наказом МОЗ України від 01.11.2021 року № 2393, пункт 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236.

При цьому суд враховує, що у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов`язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у тій же самій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III у частині шостій, де зазначено, якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.

Конституція України (статті 32 і 34) та статті 285 і 286 Цивільного кодексу України гарантують ці ж права на національному рівні.

Так, відповідно до ч.ч.1,2 ст.32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно з ст.286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов`язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків або з інших джерел.

Фізична особа може бути зобов`язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

За визначенням у статті 11 Закону України «Про інформацію» не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

За статтею 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи керівників підприємств, установ та організацій військовим командуванням допускається у випадках, визначених Законом України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідач мав керуватися нормами статті 46 КЗпП України, яка містить вичерпний перелік підстав відсторонення працівника від роботи.

Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження N 61-18651св18).

Окрім того, при розгляді справи суд враховує положення п.5 ч.1 ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яким зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, суд вважає, вимоги позивача щодо скасування наказу про відсторонення від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 правомірними та такими, що підлягають задоволенню ще й з тих мотивів, що відсторонення працівника від роботи можливе тільки з підстав, визначених законодавством, зокрема також і статтею 46 КЗпП, а тому невиконання вимог керівника не може бути підставою відсторонення працівника.

Щодо стягнення середнього заробітку за час відсторонення суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 115 КЗпП встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

За ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної ним у постановах від 25.07.2018 р. у справі №552/3404/17 та від 24.04.2020 р. у справі №815/5976/14, і яка згідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин: «вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати», «виплата за вимушений прогул - є заробітною платою, вона обчислюється саме у прив`язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію».

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ч. 1 ст. 94 КЗпП).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Також, абзацом 3 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично опрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (100-95-п) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N 348). (Абзац третій пункту 32 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду України N 18 ( v0018700-95 ) від 26.10.95).

Аналіз даного роз`яснення дає підстави для висновку, що у випадку незаконного відсторонення від роботи підлягає стягненню саме середній заробіток, а не заробітна плата, які є різними за своєю правовою природою, на що вказує і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня у справі № 910/4518/16.

Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Пунктом 2 Порядку передбачено, що у випадку збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно із графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно довідок, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області заробітна плата позивача за жовтень 2021 року складає 10822, 17 грн., за листопад 2021 року складає 2459, 60 грн. разом складає 13281, 77 грн (без урахування виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати).

Середньоденна заробітна плата за ці два місяці, обраховується шляхом ділення сум нарахованої заробітної плати за жовтень та листопад 2021 р. на кількість робочих днів у цих двох місяцях: (13281,77):42 = 316, 23 грн. (середньоденна заробітна плата).

З врахуванням вищенаведеного, стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу:

грудень 2021 року – робочих 14 дні; січнь 2022 року - 19 робочих дні; лютий 2022 року – 20 робочих дні, березень 2022 року – 2 робочих дні. Загальна кількість днів склала – 55 днів.

З врахуванням вищенаведеного, стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі (316, 23 гривень середньоденна заробітна плата за 55 робочі дні, що збігли з моменту відсторонення позивача до моменту поновлення його на роботі) 17392, 60 грн.

Щодо вимог відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду в додатковій постанові від 19 лютого 2020 року (справа №755/9215/15-ц, провадження: № 14-382цс19) вказала, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, суд не вправі втручатися у ці правовідносини (п. 28). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданихпослуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (наданняпослуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (п. 34). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (п. 36).

До того ж, частина перша статті 141 ЦПК України регламентує, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини 3 статті 133ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (далі Закон) регламентує, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону).

Відповідно до статті 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Статтею 30 Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Laventsv. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання юридичних послуг, акт надання послуг за договором, рахунок про оплату надання юридичних послуг, які склали разом 11600 грн.

Таким чином, суд вважає справедливим та виваженим стягнення розміру з позивача витрат на правничу допомогу та враховуючи відсутність клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката з боку відовідача, стягнути суму витрат, що становить 11600 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 141, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 430, п.3 розділу ХІІ Прикінцевих положень, пп.15.5 п.15 п.1 розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги Особа_1 до Олександрівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Скасувати наказ №105-к від 13.12.2021 року виданий Олександрівським НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ" Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області «Про відсторонення від роботи Особа_1».

Стягнути з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь Особа_1, 21 липня 1982 року народження, середній заробіток за час відсторонення від роботи з 13 грудня 2021 року по день допущення до роботи в розмірі 17392, 60 гривень.

Стягнути з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь Особа_1, 21 липня 1982 року народження, витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 11600 гривень.

Стягнути з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Петропавлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської областіна користь Особа_1, 21 липня 1982року народження, судовий збір у сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Тарутинський районний суд Одеської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 16.06.2022 року.

Суддя П.А. Кравченко
 

[ANTIRAID]

Це наша справа. Окрім порушень прямих норм Конституції України з боку Кабінету міністрів України та МОЗ, суд зазначив і на порушення самого порядку відсторонення від посади та недотримання самої процедури.

Суд зазначив, що у відповідності до правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні Великої палати Конституційного суду України від 28.08.2020 року у справі за № 1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п.2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст.64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законодавчим актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадження інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова КМУ і наказ МОЗ.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд доходить висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.