Постанова ВП ВС про недійсність договору іпотеки та способу захисту порушеного права

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

Справа № 496/1059/18

Провадження № 14-209цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - Товариство)

на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 (суддя Пендюра Л. О.)

та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 (головуючий Сєвєрова Є. С., судді Ващенко Л. Г., Вадовська Л. М.) у справі

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Товариства

про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. 22.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до Біляївського районного суду Одеської області з позовом до Товариства та ОСОБА_2 , у якому просив визнати недійсним з моменту укладення договір іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006, укладений між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Договір), а також вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (далі - Реєстр) такі записи (далі - Записи):

«Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки

Номер запису про іпотеку: 21564669 (спеціальний розділ)

Дата, час державної реєстрації: 04.07.2006 18:44:17

Державний реєстратор: приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ

Підстава виникнення іпотеки: Повідомленні про реєстрацію іпотеки, серія та номер: 15-28/20-421, видавник: Привокзальне відділення ООФ АППБ» Аваль»

Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 36315001 від 26.07.2017 11:33:25, приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ

Відомості про суб`єктів: Іпотекодавець: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , країна громадянства: Україна, адреса: АДРЕСА_3.

Іпотекодержатель: Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ», код ЄДРПОУ: 38750239, країна реєстрації: Україна

Відомості про реєстрацію до 01.01.2013 р.: Державний реєстр іпотек, реєстраційний номер іпотеки: 3414968, 04.07.2006 18:44:17, реєстратор: Одеський міський нотаріальний округ

ВІДОМОСТІ З ЄДИНОГО РЕЄСТРУ ЗАБОРОН ВІДЧУЖЕННЯ ОБ`ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА

Тип обтяження: заборона на нерухоме майно

Реєстраційний номер обтяження: 3400567

Зареєстровано: 30.06.2006 15:44:12 за № 3400567 реєстратором: Біляївська районна державна нотаріальна контора, 67600 Одеська обл., Біляївський р., м. Білявка, вул. Костіна, 19, (04852) 2-50-42

Підстава обтяження: Договір іпотеки, 1-2716, 30.06.2006, Біляївська ДНК Одеської області

Об`єкт обтяження: земельна ділянка, адреса: АДРЕСА_1

Власник: ОСОБА_2 , Код: НОМЕР_1, АДРЕСА_3

Заявник: Біляївська ДНК Одеської області».

1.2. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 5121084200:04:001:0368 (далі - Земельна ділянка) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 (далі - Рада) Біляївського району Одеської області, що підтверджується державними актами від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753.

Однак 24.10.2002 на підставі рішення Ради від 11.10.2002 № 95/5-ХХІУ (далі - Рішення № 95/5-ХХІУ) ОСОБА_2 також було видано державний акт серії Р1 № 452433 (далі - Акт Р1 № 452433) на право власності на Земельну ділянку.

Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25.04.2008 у справі № 2-65/2008 (далі - Судове рішення) скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. Під час розгляду цієї справи суд установив, що Земельна ділянка є предметом Договору, у зв`язку із чим з 2007 року знаходиться під забороною / арештом.

Після ухвалення Судового рішення ОСОБА_1 був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, однак у подальшому дізнався, що Договір не припинено, а іпотекодержателем за ним стало Товариство, якому дирекція «Райффайзен Банк Аваль» відступила право вимоги за цим правочином.

ОСОБА_1 вважає, що Договір слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_2 на момент його укладення не мав прав власника на розпорядження Земельною ділянкою, а Записи необхідно вилучити з Реєстру, адже вони порушують право власності позивача.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14.01.2020, позов задоволено, визнано недійсним Договір та вилучено з Реєстру запис щодо об`єкта нерухомого майна - Земельної ділянки, реєстраційний номер обтяження 3400567, зареєстрований Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі Договору, Біляївська ДНК Одеської області, власник: ОСОБА_2 код:

НОМЕР_1, АДРЕСА_3. 2.2 . Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки Договір безпосередньо стосується його прав та охоронюваних законом інтересів, адже за цим правочином в іпотеку було передано майно, яке є власністю позивача.

Суди зауважили, що Судовим рішенням, яке не оскаржувалося і набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки, а також визнано недійсним Акт Р1 № 452433. При цьому іпотекодержатель за Договором - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, але не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався закріпленим у розділі 3 Договору правом замінити предмет іпотеки.

Суд першої інстанції розцінив бездіяльність первісного іпотекодержателя як свідому, оскільки вважав, що наявність Судового рішення унеможливлює задоволення його майнових вимог у будь-який спосіб. Також суд першої інстанції відхилив доводи Товариства про те, що всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню, оскільки ОСОБА_1 ніколи не був стороною Договору, укладення якого для нього не створило жодних зобов`язань.

Беручи до уваги викладене, суди дійшли висновку про необхідність визнання Договору недійсним, оскільки в момент його укладення ОСОБА_2 не був власником Земельної ділянки, адже набув право власності на підставі правовстановлюючих документів, які суд визнав недійсними. Предмет іпотеки за Договором на момент його укладення належав на праві власності ОСОБА_1 , і це його право виникло на законних підставах з 25.07.1995 та було зареєстроване у встановленому порядку.

Ураховуючи, що при нотаріальному посвідченні Договору нотаріус вніс записи до реєстрів заборони та іпотек, суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним цього правочину його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладання, а тому вказані записи підлягають вилученню.

Суд першої інстанції залишив без задоволення заяву Товариства про сплив строку позовної давності за вимогами ОСОБА_1 , оскільки позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє цим майном, а його право власності ніким не оспорювалося. На думку суду першої інстанції, порушення прав позивача як власника Земельної ділянки є триваючим, а тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції підтримав наведені вище мотиви суду першої інстанції, а також з посиланням на статті 319 та 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначив, що з часу укладання Договору ОСОБА_1 створюються перешкоди в здійсненні його права власності, оскільки Договір та відповідні обтяження майна перешкоджають йому в повному обсязі здійснювати повноваження власника. Ці порушення є триваючими, а позов про їх усунення є негаторним.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. 21.02.2020 Товариство звернулось до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) із касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі

4.1. Суди не врахували, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності, оскільки із Судового рішення, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, слідує, що в 2007 році він дізнався про накладення на Земельну ділянку заборони / арешту у зв`язку з укладенням Договору. Таким чином, позивач дізнався про порушення свого права щонайменше з 2008 року, а перебіг позовної давності розпочався 25.04.2008. Однак ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом лише 22.03.2018 після спливу позовної давності, що за змістом частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

При цьому посилання суду першої інстанції на те, що після ухвалення Судового рішення позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, ґрунтуються на припущеннях, що протирічить частині п`ятій статті 81 Цивільного процесуального кодексуУкраїни (далі - ЦПК України).

4.2. Суди порушили норми процесуального права та дійшли неправильного висновку про те, що порушення прав ОСОБА_1 є триваючим, оскільки не врахували, що за висновками, викладеними у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова № 9), реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

На думку Товариства, ОСОБА_1 також неправомірно просив вилучити Записи з Реєстру, оскільки він мав обрати інший спосіб захисту своїх прав від стверджуваних порушень.

4.3. Суди порушили норму частини четвертої статті 263 ЦПК України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду. Так, суд першої інстанції не врахував, зокрема, що відповідно до пункту 28 Постанови № 9 перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 621 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Також суд першої інстанції, визнаючи недійсним Договір, не врахував пункту 13 Постанови № 9, у якому вказано, зокрема, що у зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано недійсним лише з підстав, установлених статтями 218 та 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, у тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Окрім цього, суд першої інстанції не врахував пункту 26 Постанови № 9, у якому йдеться про те, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

4.4. За наданою позивачем інформаційною довідкою № 109197947 від 27.12.2017 відомості про іпотеку щодо Земельної ділянки внесено до Реєстру 04.07.2006 за номером 3414968. При цьому 30.06.2006 за № 3400567 Біляївська районна державна нотаріальна контора зареєструвала в Реєстрі заборону на нерухоме майно на підставі Договору. Внесені записи є чинними на сьогодні. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Реєстр, що також узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Таким чином, презумпція правомірності правочину не спростована, всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.09.2015 у справі № 6-639цс15 та від 14.03.2018 у справі № 125/2360/16-ц.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. 15.05.2020 ОСОБА_1 подав до КЦС ВС відзив на касаційну скаргу Товариства, в якому просив відмовити у її задоволенні та залишити без змін оскаржені судові рішення. Відзив обґрунтований такими доводами.

5.1.1. Товариство помилково стверджує, що заявлений ОСОБА_1 позов є віндикаційним, а тому в його задоволенні слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності. Суд першої інстанції встановив, що позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею. Враховуючи зазначене, а також те, що віндикаційний позов є позовом про витребування речі неволодіючим власником від володіючого невласника, суди дійшли правильного висновку про те, що позов у цій справі є негаторним і до нього не застосовується позовна давність.

5.1.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц надана правова характеристика негаторному позову, зокрема: позовна давність до вимог за цим позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.

Оскільки порушення прав ОСОБА_1 триває і досі, то підстави для застосування позовної давності відсутні.

5.1.3. Звернення стягнення на предмет іпотеки за Договором за будь-яких обставин є неможливим, оскільки він належить ОСОБА_1 , який не є стороною цього правочину, та, відповідно, не має за ним жодних зобов`язань. У протилежному випадку будуть порушені фундаментальні принципи непорушності права власності. Відмова ОСОБА_1 в задоволенні позову призведе не тільки до порушення його права мирно володіти майном, але й порушить закладений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принцип пропорційності, складовою частиною якого є справедлива рівновага (баланс), у тому числі і між приватними інтересами.

5.1.4. Решта доводів відзиву подібні до мотивів, викладених в оскаржуваних судових рішеннях.

5.2. У встановлений КЦС ВС строк відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 не надійшов.

6. Розгляд справи Верховним Судом

6.1. Ухвалою від 15.04.2020 колегія суддів КЦС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 17.11.2021 передала справу разом із цією касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладених у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, про те, що оскільки наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Реєстру є негаторним, позаяк спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та/або користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується.

6.2. Ухвала про передання мотивована тим, що наведений вище висновок об`єднаної палати КГС ВС суперечить сталій практиці Верховного Суду та Верховного Суду України, які тривалий час дотримуються позиції, що в разі передання майна власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту є позов про визнання правочину недійсним та/або про застосування наслідків недійсності правочину. На думку колегії суддів КЦС ВС, така правова позиція поширюється і на спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з укладенням Договору особою, яка не була власником нерухомого майна, оскільки набула право власності на нього на підставі правовстановлюючих документів, що визнані судом недійсними.

Колегія суддів КЦС ВС звертає увагу на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, зокрема, про те, що до позовних вимог про визнання угод недійсними застосовуються правила про позовну давність. При цьому правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред`явлення такого позову виникло лише після 01.01.2004.

Ураховуючи наведене, на переконання колегії КЦС ВС, без відступу від висновків об`єднаної палати КГС ВС щодо незастосування положень ЦК України про позовну давність до позову про визнання недійсним договору іпотеки, які зроблені у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, неможливо правильно сформувати правову позицію у цій справі та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.

6.3. Ухвалою від 30.12.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами на 08.02.2022.

7. Установлені судами обставини

7.1. ОСОБА_1 належить Земельна ділянка, яка передана йому у власність на підставі рішення Ради від 10.03.1994 № 174 за державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 078440, виданим Радою 25.07.1995, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 215 (стара форма), і державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 661753, виданим Радою 10.08.2007, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 07.07.516.01084 (нова форма) (т. 1, а. с.10, 11).

7.2. ОСОБА_1 зареєстрував право власності на Земельну ділянку,про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру від 03.12.2017 № НВ-5105574822017 (т. 1, а. с.14).

7.3. 24.10.2002 ОСОБА_2 на підставі Рішення № 95/5-XXIУ передано у власність Земельну ділянку за Актом Р1 № 452433, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 993.

7.4. 27.06.2006 Акціонерний поштово-пенсійний банк «Аваль» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 014/0028/82/58178 на суму 10 000 (десять тисяч) доларів США, а 30.06.2006 для забезпечення виконання зобов`язань за цим правочином вони уклали Договір, предметом якого є Земельна ділянка, що належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі Акта Р1 № 452433.

Одночасно з посвідченням Договору державний нотаріус Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області наклав заборону на відчуження Земельної ділянки та вніс до Реєстру відповідні записи.

Станом на день укладення Договору предмет іпотеки (Земельна ділянка) належав на праві власності ОСОБА_1 .

7.5. Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. За змістом Судового рішення з 2007 року Земельна ділянка знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням Договору. Також в Судовому рішенні вказано, що відповідно до постанови Біляївської міжрайонної прокуратури від 26.02.2008 про закриття кримінальної справи Рада не ухвалювала на своїй сесії рішення від 11.10.2002 про виділ ОСОБА_2 . Земельної ділянки та про видачу відповідного державного акта (т. 1, а. с.13).

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 07.07.2008 заяву ОСОБА_2 про перегляд Судового рішення залишено без задоволення.

7.6. За даними інформаційної довідки з Реєстру від 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем за Договором наразі є Товариство.

7.7. Первісний іпотекодержатель за Договором (ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, оскільки брав участь у розгляді відповідної судової справи, однак з 2008 року протягом десяти років не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався передбаченим у розділі 3 Договору правом на заміну предмета іпотеки.

7.8. ОСОБА_1 є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею.

8. Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо порушення прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах

8.1. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

8.2. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

8.3. Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правоможність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (див. пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).

8.4. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

8.5. Суди встановили, що ОСОБА_1 на законних підставах (рішення Ради від 10.03.1994 № 174, державні акти на право приватної власності на землю від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753) з 25.07.1995 є власником Земельної ділянки і з того часу володіє нею, а також здійснив державну реєстрацію права власності.

Однак 24.10.2002 за Рішенням № 95/5-ХХІУ ОСОБА_2 також було видано Акт Р1 № 452433 на право власності на Земельну ділянку, а 30.06.2006 він передав цю ділянку за Договором в іпотеку Акціонерному поштово-пенсійному банку «Аваль», про що в Реєстр внесено відповідні записи.

У подальшому Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433.

Разом із цим за даними інформаційної довідки з Реєструвід 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем Земельної ділянки за Договором наразі є Товариство, яке є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» у вказаному зобов`язані.

8.6. За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

8.7. Частиною першою статті 5 Закону № 898-IV передбачено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

8.8. При цьому відповідно до частини першої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

8.9. Відповідно до статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону, що узгоджується з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, за змістом якого іпотека підлягає державній реєстрації як речове право, похідне від права власності.

8.10. Пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV у згаданій вище редакції визначав обтяження як заборону розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлену законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або таку, що виникла на підставі договору.

8.11. Аналіз наведених вище норм Законів № 898-IV та № 1952-IV дає підстави для висновку про те, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 03.07.2023 у справі № 523/8641/15.

8.12. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав Земельну ділянку в іпотеку за Договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за Товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном.

Наведене спростовує неправильні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.4 цієї постанови, щодо поширення на ОСОБА_1 . презумпції правомірності Договору, стороною якого він не був.

Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, переважно зводяться до незгоди Товариства з мотивами судів попередніх інстанцій щодо правильності обрання ОСОБА_1 способів захисту його порушеного права власності, а також відсутності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність, що буде детально висвітлено в наступних розділах цієї постанови.

Щодо захисту прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах

8.13. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

8.14. У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

8.15. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47)).

8.16. Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

8.17. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (підпункт 8.46), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).

8.18. Задовольняючи повністю позов ОСОБА_1 , суди виходили з того, що він обрав правильний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним Договору, оскільки за цим правочином ОСОБА_2 незаконно передав в іпотеку Земельну ділянку, яка є власністю позивача. При цьому суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним Договору його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладення, а тому Записи підлягають вилученню з Реєстру.

Суди обох інстанцій вважали, що порушення права власності ОСОБА_1 є триваючим, а тому підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність немає. Водночас суд апеляційної інстанції з посиланням на статті 319 та 391 ЦК України зазначив, що перешкоди в здійсненні права власності позивача створює як Договір, так і внесені на його підставі Записи, а позов про усунення таких перешкод є негаторним.

8.19. Велика Палата Верховного Суду не може в повній мірі погодитись з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого.

8.20. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами.

8.21. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.

8.22. Так у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину.

8.23. Водночас коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у пунктах 109, 110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).

8.24. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.

8.25. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

8.26. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у пункті 72 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

8.27. Оскільки ОСОБА_1 з 25.07.1995 набув право власності на Земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, Велика Палата Верховного Суду висновує, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи Товариства, викладені у підпункті 4.2 цієї постанови, про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом.

8.28. У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).

8.29. Отже, державна реєстрація права іпотеки на Земельну ділянку за Товариством - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).

8.30. Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання позовної заяви, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

8.31. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV).

8.32. Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 127 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

8.33. Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

8.34. За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

8.35. Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

8.36. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

8.37. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

8.38. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення Договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також відступлення останнім на користь Товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника Земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам Договір, на відміну від внесених до Реєстру на його підставі Записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні Земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.

Оскільки вимога про визнання недійсним Договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи Товариства, викладені в підпункті 4.2 цієї постанови, про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги.

8.39. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.

Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

8.40. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати КГС ВС, викладеними в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та відхиляє протилежні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження Земельною ділянкою.

8.41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів КЦС ВС в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати (див. підпункт 6.2 цієї постанови), оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень.

Щодо належної інтерпретації вимоги про усунення перешкод у вигляді зареєстрованого обтяження іпотекою

8.42. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

8.43. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.

8.44. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

8.45. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

8.46. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

8.47. ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення Записів з Реєстру наявністю в нього права власності на Земельну ділянку та незаконністю реєстрації за Товариством права іпотеки на підставі Договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном.

Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження Земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити Записи з Реєстру слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки Товариства на Земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті спору

9.1. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

9.2. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

9.3. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Товариства слід задовольнити частково; рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 необхідно скасувати в частині вимог про визнання недійсним Договору та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, а також змінити рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду, в частині вимог про вилучення Записів з Реєстру з викладенням його в редакції постанови суду касаційної інстанції.

Щодо судових витрат

9.4. За змістом частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він змінює розподіл судових витрат.

9.5. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання фізичною особою до суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду - 150 та 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, відповідно (частини перша та друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову).

9.6. У 2018 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01.01.2018 становив 1762 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік»).

9.7. Таким чином, за подання цього позову до суду ОСОБА_1 двома квитанціями від 21.03.2018 (т. 1, а. с. 1, 2) правильно сплатив 1 409,60 грн судового збору (2 немайнові вимоги за ставкою 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який з 01.01.2018 становив 1762,00 грн, а саме 1 762,00 х 0,4 х 2).

9.8. Водночас Товариство за подання апеляційної скарги двома платіжними дорученнями від 20.12.2018 № Т284002342 та від 28.03.2019 № Т284003295 (т. 1, а. с. 173, 190) також правильно сплатило 2 114,40 грн судового збору (1 409,60 х 150% / 100), однак за подання касаційної скарги платіжним дорученням № 1164 від 30.03.2020 (т. 2, а. с. 42) воно сплатило лише 1 409,60 грн, хоча мало сплатити 2 819,20 грн судового збору (1 409,60 х 200% / 100). Отже, з Товариства в дохід Державного бюджету України слід стягнути 1 409,60 грн судового збору за подання касаційної скарги. Схожі висновки викладені в пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18.

9.9. За результатами касаційного перегляду цієї справи задоволено одну з двох заявлених позивачем немайнових вимог, а тому з Товариства на користь ОСОБА_1 слід стягнути сплачені ним при поданні позовної заяви 704,80 грн судового збору за вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки, яка підлягає задоволенню, а на користь Товариства з ОСОБА_1 у зв`язку з відмовою в задоволенні вимоги про визнання недійсним Договору має бути стягнуто 1057,20 грн та 1 409,60 грн (разом 2 466,80 грн) судового збору, сплаченого скаржником за подання апеляційної та касаційної скарг відповідно.

9.10. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

9.11. Оскільки на ОСОБА_1 покладається більша сума судових витрат, він має сплатити Товариству різницю: 2 466,80 - 704,80 грн = 1762 грн (див. пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17).

10. Висновок щодо застосування норм права

10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.

Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» задовольнити частково.

2. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

3. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінити, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 )».

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) у дохід Державного бюджету України 1 409 (одну тисячу чотириста дев`ять) гривень 60 копійок судового збору за розгляд касаційної скарги.

5. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні 00 копійок судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. МартєвСудді:О. О. БанаськоО. В. Кривенда О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. ВласовС. О. Погрібний І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич В. В. КорольЄ. А. Усенко С. І. КравченкоН. В. ШевцоваВідповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков

Джерело: ЄДРСР 118465137

[ANTIRAID]

Велика палата зазначила:

10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.

Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(збіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю.

10 квітня 2024 року

м. Київ

Справа № 496/1059/18

Провадження № 14-209цс21

у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним і вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. Обставини справи

1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

-визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (відповідно до встановлених судом першої інстанції обставин правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль», надалі залежно від контексту - Банк, АППБ «Аваль», ВАТ «Райффайзен банк Аваль»);

-вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року, реєстраційний номер обтяження 3400567.

2. Позов мотивував тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку належить земельна ділянка, зокрема, згідно з останнім актом - площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368) у АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка позивача).

3. 24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV ОСОБА_2 також отримав державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності на ту саму земельну ділянку, яка належала позивачу з 10 березня 1994 року.

4. Заочним рішенням від 25 квітня 2008 року Біляївський районний суд Одеської області в цивільній справі № 2-65/2008 скасував рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки і визнав недійсним державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433.

5. У тій цивільній справі суд установив, що з 2007 року спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням між ОСОБА_2 і Банком договору іпотеки від 30 червня 2006 року.

6. Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку в повному обсязі, оскільки на час передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку останній не був власником земельної ділянки позивача.

7. Отже, укладений між ОСОБА_2 та Банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року не забезпечував належного виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором.

8. Готуючи документи для отримання кредиту, позивач дізнався, що спірний договір іпотеки є чинним, а іпотекодержателем є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») у зв`язку з відступленням Банком права вимоги.

9. Вважає недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу укладення, тобто з 30 червня 2006 року.

10. Послався на те, що ОСОБА_2 на час укладення договору іпотеки не набув права власності та розпорядження цим майном за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування та скасованим державним актом.

11. Просив також вилучити і відповідні записи з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна -земельної ділянки позивача, оскільки їх наявність порушує його права.

12. Рішенням від 30 листопада 2018 року Біляївський районний суд Одеської області позов задовольнив та вирішив:

- визнати недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу його укладення, тобто з 30 червня 2006 року;

- вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 3400567) - земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

13. Постановою від 14 січня 2020 року Одеський апеляційний суд залишив рішення місцевого суду без змін.

14. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, оскільки оскаржений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Банком безпосередньо стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

15. Вважали, що за оспорюваною угодою Банк отримав в іпотеку майно, яке є власністю ОСОБА_1 .

16. Дійшли висновку, що ОСОБА_2 не був власником спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на неї за правовстановчими документами, які надалі суд визнав недійсними.

17. Зазначили, що Банк (іпотекодержатель), правонаступником якого в цьому зобов`язанні є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», був обізнаний про ухвалення судового рішення від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008, проте не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав.

18. Послалися на те, що при нотаріальному посвідченні договору іпотеки від 30 червня 2006 року нотаріус вчинив записи до відповідних реєстрів.

19. Отже, за наслідками визнання недійсним іпотечного договору від 30 червня 2006 року слід повернути його сторони до стану, який існував до укладення та посвідчення цього договору, тобто ці записи в зазначених реєстрах необхідно вилучити.

20. Дійшли висновку, що із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року в ОСОБА_1 наявні перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існуюче обтяження земельної ділянки перешкоджає йому в повному обсязі розпоряджатися майном і це порушення є триваючим.

21. Вважали, що позов про його усунення є негаторним, а позовна давність на спірні правовідносини не поширюється. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

22. У лютому 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року й ухвалити нове рішення - про відмову в позові.

23. Ухвалою від 15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 496/1059/18.

24. Ухвалою від 17 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

25. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» задовольнила частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30 червня 2006 року скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінила, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 )».

26. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15.

27. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав земельну ділянку в іпотеку за договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном.

28. Зазначила, що оскільки ОСОБА_1 з 25 липня 1995 року набув право власності на земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, то позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи товариства про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом

29. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

30. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон про державну реєстрацію) у чинній редакції відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення.

31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

32. Посилалася на те, що такий підхід застосовний і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен банк Аваль», а також відступлення останнім на користь товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам договір, на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.

33. Зауважила, що оскільки вимога про визнання недійсним договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи товариства про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги.

34. Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.

35. Вважала, що судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

36. При цьому зазначила, що оспорення ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

37. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду врахувала власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погодилася в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та відхилила протилежні доводи товариства щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження земельною ділянкою.

38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати, оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень.

39. Виходила з того, що ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення записів з реєстрів наявністю в нього права власності на земельну ділянку та незаконністю реєстрації за товариством права іпотеки на підставі договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном.

40. Дійшла висновку, що виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити записи з реєстрів слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки товариства на земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звернулася mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18.

ІІ. Зміст окремої думки

41. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині мотивів щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки та належного способу захисту.

Щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки, вчиненого неправомочною особою (у випадку дефекту волі власника майна на передачу його в іпотеку)

42. Відповідно до статті 12 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

43. Згідно із статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

44. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

45. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

46. Згідно із частинами першою - другою, шостою - сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

47. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

48. Відповідно до частин першої - другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

49. Згідно із частиною другою статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю гарантується.

50. За змістом статей 3, 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про іпотеку) нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа, у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація).

51. Суди попередніх інстанцій установили, що з березня 1994 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 .

52. Проте в червні 2006 року ОСОБА_2 на підставі фіктивних документів (які надалі визнані недійсними в судовому порядку) за нотаріально посвідченим договором передав належну позивачу земельну ділянку в іпотеку АППБ «Аваль» на забезпечення власних кредитних зобов`язань перед банком на 10 000,00 (десять тисяч) дол. США.

53. На час звернення з позовом у цій справі право власності на спірну земельну ділянку належним чином зареєстровано за ОСОБА_1 .

54. Разом з тим зареєстровані обтяження за іпотечним договором між відповідачами перешкоджають власникові вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою.

55. Статтею 204 ЦК України гарантується презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

56. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

57. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України).

58. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ? третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (оспорюваний правочин) (згідно зі статтею 215 ЦК України).

59. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

60. Згідно із частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

61. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

62. Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні правочини та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемний правочин) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

63. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини другої статті 215 ЦК України визнання такого правочин недійсним судом не вимагається.

64. Правочин є безспірно нікчемним, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

65. У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

66. Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний у силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

67. На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів у момент вчинення, як уже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

68. Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки.

69. Згідно із частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

70. У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік.

71. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину.

72. Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16.

73. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку.

74. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

75. Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина, право державної, комунальної та приватної власності тощо.

76. Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину.

77. Отже, для нікчемного за статтею 228 ЦК України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням.

78. Укладення третіми особами договору іпотеки щодо нерухомого майна без належних на те юридичних підстав призводить до виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна стосовно розпорядження належним йому майном і створює фактичну можливість для особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно.

79. ОСОБА_2 , передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно.

80. Укладений між ОСОБА_2 та банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 321 ЦК України та статті 1 ЗК України, такий договір згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним (див. близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, провадження № 12-9гс23, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, провадження № 12-58гс21, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20).

81. Щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстроване право іпотеки, якого не існує, тому позивач як власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про застосування належного способу захисту своїх прав та інтересів.

Щодо способу захисту порушених нікчемним правочином прав власника на майно

82. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті).

83. Правова природа позовної вимоги про захист порушеного права визначається судом відповідно до юридичної мети її пред`явлення.

84. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформулювала, зокрема, у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, пункт 61, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, пункт 8.31, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, пункт 21).

85. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

86. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, пункт 72, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, пункт 95).

87. Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину, обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

88. Заявлена ОСОБА_1 вимога про визнання договору іпотеки недійсним є неналежним способом захисту порушеного права з огляду на нікчемність цього правочину, у її задоволенні належить відмовити саме із цих підстав.

89. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга цієї статті). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя тієї ж статті).

90. За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

91. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, відповідно до якої якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

92. Таким чином, вимога про повернення майна, переданого на виконання нікчемного відповідно до статті 228 ЦК України правочину, може бути пред`явлена стороною нікчемного правочину. ОСОБА_1 не є стороною нікчемного договору іпотеки.

93. Раніше Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

94. Замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20).

95. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння.

96. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов.

97. Відповідно до належним чином встановлених обставин цієї справи позивач здійснює на час звернення до суду фізичне володіння спірною земельною ділянкою (має доступ до неї та має її у своєму безпосередньому користуванні) і юридичне володіння нею (чинна державна реєстрація його права власності).

98. Із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року порушуються права ОСОБА_1 , створюються перешкоди у здійсненні ним права власності на відповідну земельну ділянку.

99. Існування обтяження його нерухомого майна за цим договором іпотеки перешкоджає йому у вільному розпорядженні своєю нерухомістю, тому позов про його усунення є негаторним.

100. Віндикаційний позов - це вимога неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (стаття 387 ЦК України).

101. Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини цієї справи, немає підстав розглядати віндикаційний позов як належний спосіб захисту порушеного права позивача, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

102. За змістом статей 3, 5 Закону про іпотеку нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація).

103. Також для договору іпотеки, в якому не бере участі дійсний власник нерухомого майна, але який передбачає передачу його майна в іпотеку без його згоди, дійсний власник нерухомого майна є третьою стороною.

104. Отже, іпотечне зобов`язання не може створювати для нього будь-якого обов`язку (частина перша статті 511 ЦК України).

105. За частиною другою статті 3 Закону про державну реєстрацію речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

106. Визначення поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 1 частини першої статті 2 цього Закону) й безпосередньо обтяження (пункт 5 частини першої статті 2 цього Закону) дають підстави для висновку, що обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном і виникає з часу внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту такого обтяження.

107. Це відповідає висновку Конституційного Суду України, який зазначив, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки.

108. Отже, іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

109. Проте, з урахуванням зазначеного, виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна на підставі договору іпотеки, укладеного третіми особами щодо його нерухомого майна без належних на те юридичних підстав, не відповідає вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319 та 321 ЦК України.

110. Відповідно до Конституції України визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008).

111. Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (абзац п`ятий мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

112. Отже, зазначений власник нерухомого майна наділений, зокрема, правом, передбаченим статтею 391 ЦК України.

113. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

114. Іпотека припиняється, зокрема, у разі визнання іпотечного договору недійсним (частина перша статті 17 Закону про іпотеку).

115. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону про іпотеку).

116. Обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору (пункт 5 частини першої статті 2 Закону про державну реєстрацію (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин).

117. Відповідно до частини другої статті 26 Закону про державну реєстрацію (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

118. Отже, на час звернення позивача до суду його вимога вилучити з Державних реєстрів запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна як спосіб захисту порушеного права закону не суперечила.

119. За чинною на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду редакцією частини третьої статті 26 Закону про державну реєстрацію відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

120. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

121. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

122. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

123. Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин.

124. Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом.

125. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення.

126. Якщо позивач вважає порушеними свої права на предмет іпотеки, він може з огляду на фактичні обставини вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

127. Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, унаслідок чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Зокрема, позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.

128. Зважаючи на обставини цієї справи, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

129. З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України [пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21].

130. З огляду на обставини цієї справи, вважаю, що заявлену вимогу про вилучення з Державних реєстрів запису про заборону відчуження об`єкта нерухомості (з урахуванням змін у профільному законі) слід розцінювати як вимогу власника нерухомого майна про усунення перешкод у користуванні ним.

Суддя С. Ю. Мартєв

Джерело: ЄДРСР 118627070

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Воробйової І. А.

у справі № 496/1059/18

провадження № 14-209цс21

1. 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - Товариство, ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна.

2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі прийняла постанову, якою касаційну скаргу Товариства задовольнила частково, постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки скасувала й ухвалила в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову; в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно оскаржувані рішення змінила шляхом викладення резолютивної частини рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )»; вирішила питання розподілу судових витрат.

3. З результатами вирішення цієї справи не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо свою окрему думку з таких міркувань.

Рух справи в судах

4. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним і вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

5. Позов мотивував тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку належить земельна ділянка площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368) у АДРЕСА_2 .

6. 24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV ОСОБА_2 отримав державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності

на ту саму земельну ділянку, яка належала позивачу з 10 березня 1994 року.

7. Заочним рішенням від 25 квітня 2008 року Біляївський районний суд Одеської області у цивільній справі № 2-65/2008 скасував рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки і визнав недійсним державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433.

8. У зазначеній цивільній справі суд установив, що з 2007 року спірна земельна ділянка на АДРЕСА_2 знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням між ОСОБА_2 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» договору іпотеки від 30 травня 2006 року, предметом якого є вказана земельна ділянка.

9. Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 позивач був впевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку у повному обсязі, оскільки на час передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку останній не був власником земельної ділянки позивача, а тому такий договір іпотеки не міг забезпечувати належного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором.

10. Під час підготовки документів для отримання кредиту для власних потреб позивач дізнався, що згаданий договір іпотеки досі є чинним, а іпотекодержателем у зв`язку з відступленням банком права вимоги є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія».

11. ОСОБА_1 вважає договір іпотеки від 30 червня 2006 року недійсним з часу його укладення, тобто з 30 червня 2006 року, оскільки ОСОБА_2 на час укладення договору іпотеки не набув право власності та розпорядження цим майном за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування і скасованим державним актом.

12. Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір іпотеки, укладений 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль»;

- вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року, реєстраційний номер обтяження 3400567.

13. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду

від 14 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі.

14. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач правильно визначився зі способом захисту порушеного права, оскільки оспорюваний договір іпотеки безпосередньо стосується його прав та охоронюваних законом інтересів. За оспорюваним правочином банк отримав в іпотеку майно, яке є власністю ОСОБА_1 . Водночас земельна ділянка передана в іпотеку особою, яка не була її власником, адже набула право власності на земельну ділянку за правовстановлюючими документами, які надалі суд визнав недійсними.

15. Суди дійшли висновку, що з часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року та внесення записів про обтяження у відповідні реєстри у ОСОБА_1 наявні перешкоди у здійсненні права власності, оскільки існуюче обтяження земельної ділянки перешкоджає йому в повному обсязі розпоряджатися майном і це порушення є триваючим. Суди вказали, що позов про усунення цього порушення є негаторним, а позовна давність на спірні правовідносини не поширюється.

16. У лютому 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року й ухвалити нове судове рішення - про відмову у задоволенні позову.

17. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили зміст правовідносин та дійшли помилкових висновків про неможливість застосування у цій справі положень ЦК України про наслідки спливу позовної давності. На переконання заявника, позивач також обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.

18. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 496/1059/18, а ухвалою від 17 листопада 2021 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, а саме для відступу від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, про те, що оскільки наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження нерухомим майном, то позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з реєстрів є негаторним як такий, що спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації повноважень розпорядження та користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується.

19. Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що наведений вище висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду суперечить сталій практиці Верховного Суду та Верховного Суду України, які тривалий час дотримуються позиції, що в разі передання майна власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту є позов про визнання правочину недійсним та/або про застосування наслідків недійсності (нікчемності) правочину.

20. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, така правова позиція поширюється і на спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з укладенням договору особою, яка не була власником нерухомого майна.

21. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові

від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, зокрема, про те, що до позовних вимог про визнання правочинів недійсними застосовуються правила про позовну давність.

22. На переконання колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, без відступу від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо незастосування положень ЦК України про позовну давність до позову про визнання недійсним договору іпотеки, які зроблені у постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, неможливо правильно сформувати правову позицію у цій справі та ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення.

23. Ухвалою від 30 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами.

Постанова Великої Палати Верховного Суду

24. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу Товариства задовольнила частково, постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову; в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно оскаржувані рішення змінила шляхом викладення резолютивної частини рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )»; вирішила питання розподілу судових витрат.

25. Постанова мотивована тим, що в ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту (пункти 109, 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

26. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що укладення договору іпотеки між ОСОБА_2 та банком не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. На переконання Великої Палати Верховного Суду, сам по собі договір іпотеки (на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів) не створює для позивача перешкоди у розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не приведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості та є неефективним способом захисту порушеного права.

27. У пункті 8.39 своєї постанови Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своїм нерухомим майном. Водночас оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

28. Велика Палата Верховного Суду також урахувала власні висновки, викладені у пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.

Мотиви окремої думки

29. У цій справі суди попередніх інстанцій установили, а сторони не заперечували, що право ОСОБА_1 на володіння та розпорядження належною йому земельною ділянкою безумовно порушене укладенням ОСОБА_2 та банком оспорюваним у цій справі договору іпотеки, предметом якого було майно, яке належить позивачу.

30. Водночас перед судами в цілому та Великою Палатою Верховного Суду зокрема постало питання визначення ефективного способу захисту порушеного права позивача в спірних правовідносинах та дотримання ним строку звернення до суду за захистом такого права.

31. Не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що позов про визнання договору іпотеки недійсним є неефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 , з таких мотивів.

32. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

33. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що так буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

34. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними.

35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).

36. Серед способів захисту порушеного права законодавець у пункті 2 частини другої статті 16 ЦК України визначає, зокрема, визнання правочину недійсним.

37. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України).

38. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

39. За загальним правилом договір є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін. Тобто регулююча сила договору стосується його сторін. Проте законодавець в окремих випадках з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила, за яких вказані особи можуть оспорювати дійсність такого правочину.

40. На рівні норм цивільного законодавства відсутня норма, яка б передбачала нікчемність договору іпотеки в разі, коли предмет іпотеки передано банку особою, законність прав якої на предмет іпотеки спростовано судовим рішенням після укладення оспореного правочину.

41. Іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

42. За змістом статей 3, 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник або особа, у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація).

43. Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання договору іпотеки недійсним та вилучення записів про обтяження майна іпотекою з тих підстав, що майно в іпотеку передано особою, законність прав якої на предмет іпотеки спростовано судовим рішенням після укладення договору іпотеки та внесення записів про обтяження у відповідний реєстр.

44. Зареєстровані за іпотечним договором обтяження перешкоджають власникові вільно розпорядитися належною йому земельною ділянкою, незважаючи на те, що стороною іпотечного договору він не є.

45. Велика Палата Верховного Суду за результатами перегляду справи у пункті 8.23 постанови від 10 квітня 2024 року зазначила, що коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звернулася до власних висновків, викладених у пунктах 109, 110 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20).

46. Вважаємо, що таке посилання є нерелевантним, оскільки у справі № 914/2350/18 (914/608/20) іпотекодавець оскаржив до суду дії та рішення іпотекодержателя, спрямовані на отримання у власність та прийняття на баланс з метою подальшою реалізації іпотечного майна. Тобто сторони у справі № 914/2350/18 (914/608/20) перебували у договірних відносинах.

47. Натомість у справі, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, власник земельної ділянки оспорює договір іпотеки, предметом якого є належне йому майно та який укладений між особою, яка в установленому законом порядку ніколи не набувала права власності на цю земельну ділянку, та банком. Тобто позивач не пов`язаний з відповідачами будь-якими договірними відносинами та захищає своє право власності на нерухоме майно, порушене, на його думку, укладенням правочину, стороною якого він не є.

48. Застосований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 8.23 постанови, прийнятої в цій справі, підхід повністю нівелює сферу застосування такого способу захисту, як визнання договору недійсним за позовом особи, яка не є його стороною, що суперечить усталеній судовій практиці з цього питання.

49. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася з приводу того, що вимогу про визнання правочину недійсним може заявити особа,

яка не є стороною відповідного правочину (див. постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (пункт 58); від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 42); від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 (пункт 49)).

50. Одним із найпоширеніших прикладів реалізації особою, яка не є стороною правочину, механізму рецисорного позову є спори про визнання недійсними фраудаторних правочинів. За усталеною практикою касаційних судів у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду оспорення кредитором правочинів, вчинених боржником з метою приховання майна та уникнення звернення стягнення на нього, є ефективним способом захисту порушених прав (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16).

51. Також Велика Палата Верховного Суду сформувала усталену практику стосовно оспорення договору іпотеки власником (співвласником) майна, який не є стороною цього правочину, що порушує право власника на розпорядження майном.

52. У постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17 (провадження № 14-603цс18) Велика Палата Верховного Суду визначила,

що якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства,

що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. Інший зі співвласників має право оскаржити договір з підстав його недійсності.

53. Подібних висновків щодо способу захисту порушеного права Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19).

54. Пункт 59 постанови від 17 серпня 2022 року у справі № 910/10006/19 (провадження № 12-79гс21) містить висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що власник іпотечного майна може оскаржити в суді дійсність договору іпотеки, якщо він порушує його права або охоронювані законом інтереси як іпотекодавця іпотечного майна.

55. Визначальною ознакою наведених справ є те, що майно в іпотеку передавалося неналежною особою (складом осіб), тобто або не власником майна, або не усіма співвласниками. Для власника майна у наведених справах іпотеки не існує, оскільки він не надав згоди на обтяження власності іпотекою.

56. Якщо щодо майна особи зареєстроване право іпотеки, якого не існує, то це обмежує права особи щодо розпорядження належним їй майном і створює фактичну можливість особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно. У таких випадках власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про визнання договору іпотеки як підстави існування наведених обмежень недійсним, що відповідає критеріям належності та ефективності способу захисту порушеного права.

57. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення записів про іпотеку, позивач як дійсний та володіючий власник земельної ділянки, неправомірно переданої в іпотеку, прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом недійсності правочину у спосіб спростування презумпції його правомірності у судовому порядку із застосуванням відповідних наслідків з метою захисту свого порушеного права власності та його відновлення у такий спосіб. Наявність судового рішення про задоволення зазначених вимог свідчитиме про недійсність правочину з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦПК України).

58. Укладення договору іпотеки неправомочною особою (у випадку дефекту волі власника майна на передачу його в іпотеку) не відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України та може призводити до наслідків, передбачених статтею 216 цього Кодексу. Момент настання таких наслідків визначає стаття 236 ЦК України.

59. Саме з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, з укладенням якого ОСОБА_1 пов`язує порушення своїх прав, і звернувся до суду в цій справі позивач. Такий спосіб захисту порушеного права прямо передбачений у пункті 2 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених у цій справі обставин, є ефективним, оскільки відновить порушене право позивача, адже договір іпотеки вважатиметься недійсним з моменту його вчинення, що є підставою для скасування реєстрації обтяження на нерухоме майно, зареєстрованого внаслідок укладення договору іпотеки.

60. Водночас у пункті 8.38 постанови від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сам по собі договір іпотеки (на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів) не створює для позивача перешкоди у розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не приведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості та є неефективним способом захисту порушеного права.

61. Не можемо погодитися з таким висновком, оскільки він суперечить нормам матеріального права та усталеній практиці самої Великої Палати Верховного Суду.

62. Так, за змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-ІV; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

63. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 2 Закону 1952-IV обтяження є забороною розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору.

64. Тобто реєстрація права або обтяження на нерухоме майно є не підставою для виникнення такого права чи обтяження, а лише офіційним їх визнанням з боку держави (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18), які існують як правовий результат укладеного договору, а не окремо від договору.

65. Тому у справі, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, саме договір іпотеки став та до визнання його недійсним залишається передумовою для виникнення у позивача перешкод у користуванні, володінні та розпорядженні належним йому нерухомим майном, у зв`язку із чим пред`явлений ним рецисорний позов є ефективним та належним способом захисту порушеного права.

66. На користь такого висновку свідчать і положення частини другої статті 26 Закону 1952-IV, яка передбачала, що у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав (їх обтяжень), до Державного реєстру прав та їх обтяжень вноситься запис про скасування їх державної реєстрації.

67. Натомість вимога про вилучення з державних реєстрів запису про заборону відчуження спірного об`єкта нерухомого майна, яку Велика Палата Верховного Суду правильно кваліфікувала як вимогу про скасування державної реєстрації обтяження (іпотеки), є не чим іншим, як вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, що вказує на її похідний від основної вимоги характер.

68. Висновки про те, що вимога про скасування державної реєстрації прав чи їх обтяжень є похідною від вирішення вимоги про визнання правочину недійсним, неодноразово застосовувалися судом касаційної інстанції (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 179/657/19, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2024 року у справі № 464/7832/21).

69. Подібного висновку дійшла й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 815/4313/17, зазначивши, що вимоги про скасування рішення державного реєстратора є похідними від спору щодо права власності на об`єкт нерухомого майна.

70. Тому не можемо погодитися з викладеним у постанові від 10 квітня 2024 року висновком Великої Палати Верховного Суду, яка внаслідок штучного розмежування двох пред`явлених позивачем вимог констатувала, що саме скасування державної реєстрації обтяження як різновид негаторного позову є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

71. На наше переконання, вимога позову про скасування державної реєстрації обтяження (іпотеки) за встановлених у цій справі обставин не може піддаватися самостійній кваліфікації в контексті ефективності вибраного позивачем способу захисту та окремо існувати в матеріально-правовій площині без оспорення документа (правочину), на підставі якого таке обтяження було зареєстроване.

72. Додатково варто підкреслити, що викладений у пункті 8.39 постанови Великої Палати Верховного Суду висновок про те, що судове рішення про задоволення позову щодо скасування державної реєстрації права іпотеки є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своїм нерухомим майном, не враховує відмінностей між припиненням зобов`язання та його повною відсутністю внаслідок невиникнення між сторонами.

73. Зокрема, у пункті 8.12 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначає, що: «… ОСОБА_1 як власник не передавав Земельну ділянку в іпотеку за Договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за Товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном».

74. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично констатувала, що право іпотеки фінансової установи щодо майна ОСОБА_1 зареєстровано без достатньої правової підстави, фактично ніколи в правовому полі не існувало та не може створювати для позивача права чи покладати на нього обов`язки, передбачені оспорюваним у цій справі договором іпотеки.

75. Водночас вжита Великою Палатою Верховного Суду у пункті 8.39 постанови конструкція допускає існування чинності зобов`язання за договором іпотеки протягом певного періоду, а саме з моменту реєстрації за відповідачем права іпотеки до виконання державним реєстратором судового рішення про скасування державної реєстрації цього права, незважаючи на встановлену в цій справі обставину того, що позивач своє майно в іпотеку ніколи не передавав.

76. На наше переконання, саме задоволення позову про визнання договору іпотеки недійсним усуває правову невизначеність щодо правового режиму спірного нерухомого майна та наявності будь-яких обтяжень щодо нього, оскільки наслідком задоволення рецисорного позову є недійсність договору з моменту його укладення та, відповідно, констатація відсутності будь-яких обтяжень щодо належного позивачу майна з моменту укладення оспорюваного правочину, а не припинення такого обтяження з моменту набрання законної сили рішенням про скасування реєстрації, що підтверджує ефективність і належність вибраного позивачем способу захисту своїх порушених прав у цій справі.

77. Наведене підводить до інших ключових питань, на які Велика Палата Верховного Суду мала надати відповідь у цій справі, а саме: до якого різновиду позовів належить позов про визнання недійсним договору іпотеки й застосування наслідків його недійсності шляхом скасування державної реєстрації іпотеки, та чи поширюється на такі вимоги позовна давність.

78. У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: а) прямо (стаття 268 ЦК України); б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

79. У ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним правочину особою, цивільні права чи інтереси якої порушені вчиненням такого правочину. Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України.

80. У частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268

ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

81. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, відсутня вимога про визнання недійсним правочину, вчиненого з дефектом волі власника майна на передачу його в іпотеку, а також похідна від неї вимога про скасування державної реєстрації обтяження (іпотеки).

82. У постанові від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, прийнятій за результатами перегляду судових рішень щодо неоднакового застосування норм матеріального права, Верховний Суд України констатував, що до позовних вимог про визнання правочину недійсними застосовуються правила про позовну давність.

83. На наше переконання, як вимога про визнання недійсним правочину (рецисорний позов), так і вимога про застосування наслідків недійсності правочину шляхом скасування державної реєстрації обтяження не можуть бути кваліфіковані як негаторний позов. Суть наведених вимог не виключає застосування до них позовної давності, тому на такі вимоги має поширюватися загальна позовна давність у три роки.

84. Перебіг позовної давності за вимогами заінтересованої особи (не сторони оспорюваного правочину) про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав (вчинення цього правочину).

85. У справі, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності.

86. Водночас суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що до заявлених позивачем вимог про визнання договору іпотеки недійсним та скасування державної реєстрації іпотеки правила позовної давності не застосовуються, у зв`язку із чим обставини дотримання позивачем строку звернення до суду за захистом порушеного права не досліджували, заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не вирішували.

87. З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала всі підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Судді: О. В. Ступак

І. А. Воробйова

Джерело: ЄДРСР 118689111