Постанова ВП ВС щодо можливості втручання держави у справи церкви та відсутності критеріїв у законі і статуті щодо визначення членів релігійної громади що дає можливість до зловживань

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 квітня 2024 року

м. Київ

Справа № 906/1330/21

Провадження № 12-38гс23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю. ,

судді-доповідача Пількова К. М. ,

суддів Банаська О. О. , Булейко О. Л. , Власова Ю. Л. , Воробйової І. А. , Гриціва М. І. , Єленіної Ж. М. , Желєзного І. В. , Кишакевича Л. Ю. , Короля В. В. , Кравченка С. І. , Кривенди О. В. , Мартєва С. Ю. , Погрібного С. О. , Ступак О. В. , Ткача І. В. , Ткачука О. С. , Усенко Є. А. , Шевцової Н. В. ,

за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О. ,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 ,

відповідач - Бабій В. В. , Савчук А. В. ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_28

на рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 (суддя Соловей Л. А. ) та

постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 (головуючий суддя Олексюк Г. Є. , судді Мельник О. В. , Гудак А. В. ) у справі

за позовом ОСОБА_28

до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту.

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У листопаді 2021 року ОСОБА_28 (далі - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Відповідач) з позовом про визнання недійсним протоколу № 2 загальних зборів від 06.07.2019 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Релігійна громада) у новій редакції.

1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06.07.2019 були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення Позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади.

Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон), внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06.07.2019 та нова редакція статуту мають бути визнані недійсними.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, у задоволенні позову відмовлено повністю.

2.2. У прийнятих рішеннях суди спиралися на висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому ЄСПЛ зауважив, що при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

Суди попередніх інстанцій вказали, що, оскільки на загальних зборах членів Релігійної громади 06.07.2019 приймалося рішення лише про зміну підлеглості територіальної громади у канонічних та організаційних питаннях і прийняття статуту цієї Релігійної громади у новій редакції, однак жодного рішення про відвідування церкви не приймалося, то відсутні підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання.

З огляду на наведене суди дійшли висновку про те, що рішення загальних зборів членів Релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача. Ці висновки обґрунтовані також посиланням на схожу позицію, викладену у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц.

Суди також вказали, що за змістом статуту Відповідача (у редакції 1991 року) не встановлено будь-якого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, порядку їх обліку, ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів Релігійної громади.

При цьому суди вказали, що на загальних зборах 06.07.2019 були присутніми 10 парафіян, на зборах 20.01.2019 - 28, однак ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідної кількості присутніх на зборах від загальної кількості членів Релігійної громади та не встановлюють умов правомочності парафіяльних зборів.

Водночас, на переконання судів, особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами релігійної громади, можуть бути членами релігійної громади.

Ураховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідання, необхідне в демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може обмежуватись особистими інтересами особи, яка не погоджується із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади. Рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача, а відтак він не довів порушення своїх прав оскаржуваним рішенням та неправомірності його прийняття. З цим висновком погодився і суд апеляційної інстанції.

Суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що відповідно до частини восьмої статті 8 Закону частина громадян, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду та укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їх власником (користувачем), відтак Позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади з канонічною приналежністю Українській Православній Церкві.

За наведеного місцевий та апеляційний господарські суди вказали, що спірні рішення загальних зборів від 06.07.2019, на яких прийнято статут у новій редакції, є чинними, а Позивач не навів доказів невідповідності статуту в новій редакції нормам законодавства, отже, відсутні підстави для визнання його недійсним.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. 10.12.2022 Позивач (далі - Скаржник) звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просить прийняті у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі

4.1. Скаржник вважає, що судові рішення прийняті за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах.

4.2. Скаржник указав, що фактично позов подано з підстав прийняття рішення про перереєстрацію Релігійної громади за участю неповноважних осіб, які взагалі не були членами Релігійної громади, а не лише з підстав порушення прав настоятеля ОСОБА_28 та релігійної громади Української Православної Церкви щодо права на сповідування своєї релігії.

4.3. Скаржник вважає помилковими висновки, що за змістом статуту в редакції 1991 року суди не встановили жодного врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, що давало б можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також, що ні цей статут, ні законодавство не містять поняття фіксованого членства в релігійній організації, визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади.

4.4. Скаржник послався на те, що за змістом статуту саме настоятель мав визначати кількість членів парафіяльних (загальних) зборів та їх відповідність вимогам пункту 9 статуту. Суди не врахували як доказ на підтвердження кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви від 20.01.2019 № 2, яким було визначено кількість членів релігійної громади - 28 осіб, що свідчить про неправильне застосування судами статті 8 Закону.

4.5. Скаржник послався також на те, що суди допустили порушення вимог частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та не врахували висновків Верховного Суду, викладених постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункти 66-72), при дослідженні доказу - додатка до протоколу № 2 від 06.07.2019, який підписаний не членами Релігійної організації Української Православної Церкви.

4.6. Скаржник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 8 Закону, а суди, на його думку, помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є їх розмежування Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади.

4.7. На думку Скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, щодо того, що вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. 13.02.2023 від Відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін.

5.2. Відповідач зазначає, що спірні збори скликані, проведені та оформлені відповідно до Закону. Також відомості про збори та їх проведення 06.07.2019 були розміщені на сайті Позивача (релігійної громади московського патріархату).

5.3. Відповідач указує, що Скаржник самоусунувся від виконання обов`язків голови організації після зміни канонічної підлеглості, про що він заявив на зборах 09.03.2019.

5.4. Відповідач стверджує про надання суду першої інстанції заяв свідків, які проводили збори та підписували додаток до протоколу № 2 від 06.07.2019, в яких зазначено про обставини скликання, проведення та оформлення результатів загальних зборів.

5.5. На думку Відповідача, Позивач не підтвердив свого твердження про те, що на зборах 06.07.2019 голосували особи, які не є членами релігійної організації.

5.6. Відповідач вважає безпідставними й такими, що суперечать статті 14 Закону доводи Скаржника про подання до реєстрації статуту неуповноваженими особами.

5.7. 08.03.2023 від Позивача та 09.03.2023, 13.06.2023 від Відповідача до КГС ВС надійшли додаткові письмові пояснення.

5.8. 20.09.2023, 14.02.2024 від Відповідача та 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024 від Позивача до Великої Палати Верховного Суду надійшли письмові пояснення.

5.9. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Стосовно права сторони подати письмові пояснення Велика Палата зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Велика Палата Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення у судовому засіданні.

5.10. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишила без розгляду подані 09.03.2023, 13.06.2023 та 20.09.2023 Відповідачем пояснення, а також подані поза межами строку на касаційне оскарження (08.03.2023, 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024) Позивачем пояснення у справі як заяви по суті справи, що подані поза межами встановлених строків, про що повідомляла сторони під час судового розгляду.

6. Розгляд справи Верховним Судом

6.1. Ухвалою від 25.01.2023 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 14.03.2023 передала справу з касаційною скаргою на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС на підставі частини першої статті 302 ГПК України, оскільки вважала за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14.12.2022 у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону з метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства.

6.2. Ухвалою від 31.03.2023 палата КГС ВС для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів прийняла та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 20.06.2023 передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

6.3. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС звернули увагу на те, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17.01.2019 № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права Позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання:

- Яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади?

- Яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади?

-Чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації?

-Чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 у поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи?

6.4. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС зазначають, що питання членства в релігійній громаді є одним із ключових у цьому спорі, враховуючи, що Позивач як керівник релігійної громади Української Православної Церкви заперечує, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами релігійної громади.

Таке рішення фактично призвело до позбавлення релігійної громади Української Православної Церкви, очолюваної Позивачем, правоздатності юридичної особи, що унеможливило здійснення нею прав, пов`язаних з наявністю статусу юридичної особи, наприклад права володіти та орендувати об`єкт нерухомого майна, права проводити богослужіння в культовій будівлі, реалізувати право на судовий захист, а реалізацію таких прав ЄСПЛ послідовно визнавав невід`ємною складовою здійснення права на сповідування своєї релігії (рішення ЄСПЛ у справі «Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії»).

При цьому судді згаданої вище палати звертають увагу на те, що наявність права утворити нову релігійну громаду (частина восьма статті 8 Закону) має оцінюватися в контексті дотримання принципу пропорційності, але не впливає і не виключає висновку про наявність втручання в право.

6.5. Колегія суддів палати наголошує, що рішення про зміну підлеглості не приймалося безпосередньо державою, але було наслідком прийнятого 17.01.2019 Закону України № 2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи», яким установлено відповідну процедуру.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було зареєстровано державою в особі державної адміністрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Закон передбачає можливість відмови, якщо зміни і доповнення статутів або діяльність суперечать чинному законодавству, що означає обов`язок уповноваженого державного органу перевіряти дотримання процедури з метою захисту прав заінтересованих осіб. Без проведення реєстраційних дій первісна релігійна громада не втрачає правосуб`єктності.

З цих підстав колегія суддів цієї палати дійшла висновку, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада Позивача втратила правоздатність, є «обмеженням» його прав Позивача сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано статтею 9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні зі статтею 11 Конвенції.

6.6. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати судді палати КГС ВС також звертають увагу на те, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону), тоді як членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення та на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

6.7. На думку суддів палати КГС ВС, у законі існує прогалина щодо вирішення цього питання, якщо релігійна громада, користуючись своїм правом самостійно вирішувати свої внутрішні справи, не визначила у статуті на власний розсуд порядку прийняття нових та виключення існуючих членів, порядку обліку членів громади. Так само Закон не регламентує правового статусу вірян (прихожан) церкви, що вважають себе членами релігійної громади, але не визнаються такими її керівником, тощо. Подолання цієї законодавчої прогалини у спосіб, сумісний зі статтями 9, 11 Конвенції, є завданням суду.

6.8. Ухвалою від 27.07.2023 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду на 18.10.2023.

6.9. Ухвалами від 18.10.2023 та від 10.01.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 12.12.2023 та 21.02.2024 відповідно.

6.10. Ухвалою від 21.02.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 03.04.2024.

7. Встановлені судами обставини

7.1. 20.11.1991 рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Релігійного об`єднання Українська Православна Церква у селі Калинівка Житомирського району (код ЄДРПОУ 26092264) (т. 1, а. с. 15-16).

7.2. Відповідно до пункту 1 розділу 1 статуту Калинівської парафії Житомирської єпархії, затвердженого Житомирською єпархією Української Православної Церкви 24.10.1991, Калинівська парафія є релігійним об`єднанням (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії.

7.3. Пунктом 1.4 розділу 1 статуту передбачено, що парафія здійснює свою діяльність з дотриманням чинного законодавства, статуту Української Православної Церкви, статуту Житомирської єпархії, а також цього статуту.

7.4. Згідно з підпунктами 1.6, 1.7 розділу 1 статуту парафія у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, володіє правами юридичної особи у рамках, визначених цим статутом, статутом Української Православної Церкви та статутом Житомирської єпархії.

7.5. Відповідно до пункту 9 статуту Відповідача в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

7.6. Статут у редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.

7.7. Згідно з пунктом 14 розділу 2 статуту парафію очолює настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей.

7.8. Відповідно до пунктів 37, 38 розділу 5 статут підлягає реєстрації у державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української Православної Церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея.

7.9. Указом архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20.11.2015 № 76 настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії призначено ОСОБА_28 (т. 1 а. с. 14).

7.10. За твердженням Позивача, як вказали суди попередніх інстанцій, 20.01.2019 відбулися парафіяльні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2 (а. с. 10-11) з таким порядком денним:

1. Обрання секретаря парафіяльних зборів.

2. Виключення особи із списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів.

3. Обрання складу парафіяльної ради.

4. Обрання ревізійної комісії релігійної організації.

5. Вирішення питання конфесійної належності релігійної організації.

Додатком № 1 до вказаного протоколу затверджено список членів парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви Свято-Покровського храму у кількості 28 осіб (а. с. 12).

7.11. На парафіяльних зборах членів релігійної організації згідно з реєстраційним списком прийнято рішення про виключення осіб зі списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів, обрано склад парафіяльної ради, обрано ревізійну комісію релігійної організації та вирішено питання конфесійної належності релігійної організації, а саме: підтверджено належність релігійної організації « Українська Православна Свято-Покровська Церква » (код ЄДРПОУ 26092264) Українській Православній Церкві та вірність Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському та всієї України. З усіх питань порядку денного проголосували: «за» - 28, «проти» - 0, «утримались» - 0.

7.12. Рішення парафіяльних зборів Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» від 20.01.2019 затверджено керуючим Житомирською єпархією Української Православної Церкви митрополитом Житомирським та Новоград-Волинським Никодимом.

7.13. Суди вказали, що за зазначеними Позивачем обставинами 09.03.2019 відбулися збори громади села Калинівка, на які не було належним чином запрошено настоятеля, голову парафіяльної ради та дійсних членів релігійної громади «Українська Православна Свято-Покровська Церква» Української Православної Церкви.

7.14. У подальшому 06.07.2019 відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2, на яких були присутні 10 осіб. Усього до складу загальних зборів входять 10 осіб (т. 1 а. с. 39, 40).

7.15. На вказаних зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

7.16. 06.09.2019 голова загальних зборів ОСОБА_33 та секретар зборів ОСОБА_34 , діючи від імені Української Православної Свято-Покровської Церкви, звернулися із заявою до Житомирської обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції (т. 1 а. с.38).

7.17. 03.10.2019 розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації № 346 прийнято рішення зареєструвати статут релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області».

8. Позиція Великої Палати Верховного Суду

Стосовно права на свободу віросповідання у колективному вимірі

8.1. Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

8.2. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

8.3. В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

8.4. Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).

8.5. На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

8.6. Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).

8.7. Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

8.8. На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

8.9. Вирішуючи цю справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що Позивач не довів порушення своїх прав на свободу віросповідання, оскільки на спірних зборах релігійної громади приймалося рішення лише про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, а також прийняття статуту релігійної організації у новій редакції, однак не приймалося рішень стосовно відвідування церкви, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання.

8.10. Зважаючи на викладені вище обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується та вважає, що він стосується права Позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Водночас найбільш спірним питанням у цій справі є саме питання про те, чи мало місце порушення права Позивача на сповідування своєї релігії спільно з іншими в складі релігійної організації, настоятелем якої був Позивач.

8.11. Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

8.12. Позивач з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог звернувся до суду по захист права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі.

8.13. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, Позивач убачає в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.

8.14. Тому далі Велика Палата Верховного Суду зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права Позивача.

Визнання державою права на вільну зміну підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях і механізм його реалізації

8.15. Закон від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

8.16. Однак право на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не було забезпечене механізмом його реалізації, що мало наслідком міжконфесійні конфлікти.

8.17. 17.01.2019 Верховна Рада України прийняла Закон № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону № 4128 від 23.02.2016).

8.18. Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у статті 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею18 цього Закону.

Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).

8.19. Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

8.20. Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.

8.21. Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.

8.22. Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Велика Палата Верховного Суду зважає також на те, що відповідно до статті 7 Закону релігійні організації (релігійні громади як місцеві релігійні організації) в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

8.23. Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству.

8.24. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», § 121).

8.25. Також відповідно до частини першої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

8.26. Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.

8.27. У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації.

8.28. Тобто йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою цього рішення в залежність від умови обов`язкового схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається.

8.29. На тому, що така обов`язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури організації, наполягає Позивач.

8.30. На це також вказує позиція Позивача, висловлена його представником у судовому засіданні 03.04.2024, про те, що членство в релігійній громаді в канонічному праві неодмінно пов`язане з послухом єпископові і настоятелю, а зв`язок з церквою втрачається у разі виявлення непослуху членом громади.

8.31. Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним.

8.32. Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов`язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova», заява № 45701/99, § 123), що свідчило б про недотримання нею обов`язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.

8.33. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також ураховує, що законодавець у частині восьмій статті 8 Закону закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням прозміну підлеглості: вона має право утворити новурелігійну громадуі укласти договір про порядок користування культовоюбудівлею імайном з їхнім власником (користувачем).

8.34. Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.

8.35. Перш ніж зосередити увагу на тому, чи були у цій справі підстави стверджувати, що встановлений статтею 8 Закону порядок ухвалення оскаржуваного рішення про зміну підлеглості був порушений, як про це стверджує Позивач, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

У цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто Позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підставі з огляду на таке.

Межі втручання держави у свободу віросповідання

8.36. Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга статті 35 Конституції України).

8.37. Частина третя статті 35 Конституції України визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

8.38. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України (частини друга, четверта статті 3 Закону).

8.39. Стаття 5 Закону визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

8.40. Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

8.41. Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.

8.42. Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі «Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland», заява № 29086/12, § 86).

Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі «Izzettin Dogan and Others v. Turkey» [GC], заява № 62649/10, § 96).

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження державиоцінювати легітимністьрелігійних поглядівє несумісними зїї обов'язком, визначеним упрактиці Суду, бути нейтральною табезсторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», заява № 45701/99, §§ 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], заява № 30985/96, § 62).

Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118).

8.43. У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §§ 115, 116).

8.44. Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.

8.45. У цій справі Позивач просить суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та прийнятого нею статуту в новій редакції. З`ясовуючи підставність такого втручання, Велика Палата Верховного Суду звертається до аналізу особливостей релігійної громади як релігійної організації.

Стосовно поняття релігійної громади

8.46. Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

8.47. Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

8.48. Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію.

8.49. Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

8.50. Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.

8.51. Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.

8.52. Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що Скаржник частково підставно звертає увагу суду касаційної інстанції на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада» (підпункт 4.6), територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами (пункт 7.5 цієї постанови).

8.53. Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.

8.54. У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05).

8.55. Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими «якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку» (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (Правило 38).

8.56. Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.

Релігійна організація як юридична особа

8.57. Статтею 13 Закону визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

8.58. Стаття 14 Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.

8.59. Стаття 15 Закону передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

8.60. Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.

8.61. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§ 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 11 Конвенції.

8.62. Отже, Велика Палата Верховного Суду висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації.

З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду далі зосереджується на підставах, з яких Позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції.

Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту

8.63. Частинами третьою-шостою статті 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

8.64. Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

8.65. Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

8.66. Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.

8.67. З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції.

8.68. Отже, в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:

1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;

2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:

- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;

- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

Стосовно аргументів касаційної скарги про порушення Закону при ухваленні рішення загальних зборів релігійної громади і не дослідження судами доказів, які дозволяли це встановити

8.69. Суди у цій справі встановили, що відповідно до пункту 9 статуту Релігійної громади в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Статуту редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади (підпункти 7.5, 7.6 цієї постанови).

8.70. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача в касаційній скарзі (підпункти 4.3, 4.4) на те, що в Релігійній громаді, настоятелем якої він був, було врегульовано порядок прийняття до членів громади і визначено критерії, які дозволяли б визначити чисельність громади та ідентифікувати її членів.

8.71. Оскільки саме Позивач стверджував, що оспорюване рішення загальних зборів релігійної громади прийняте особами, які не були членами цієї громади на той час, коли він був настоятелем громади, він мав вказати, на чому ґрунтуються такі його твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади.

8.72. При цьому оскільки Закон (частина друга статті 😎 визначає, що релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням), Позивач на спростування висновків судів про відсутність у статуті визначеного порядку прийняття нових і виключення існуючих членів Релігійною громадою мав послатись на відповідне положення її статуту, яке суди не дослідили. Позивач на такі положення статуту у касаційній скарзі не посилається. 

8.73. Позивач також не посилається на положення статуту Релігійної громади, які б дозволяли встановити кількість її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади. Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону двома третинами від цієї кількості членів громади приймається рішення про зміну підлеглості.

8.74. Отже, Велика Палата Верховного Суду має зробити висновок про те, чи існують підстави вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив у пункті 9 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів.

8.75. Як установили суди, 06.07.2019 загальними зборами (складом 10 осіб) Релігійної громади прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема, про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях.

8.76. Керуючись згаданим у підпункті 8.22 цієї постанови обов`язком ураховувати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій та намагаючись з`ясувати як питання права порядок визначення членства у релігійній громаді, коли її настоятелем був Позивач, Велика Палата Верховного Суду у засіданні 18.10.2023 з`ясовувала питання внутрішнього регулювання членства у представників Позивача.

Представник Позивача на запитання суду стосовно практики визначення того, хто є членом Релігійної громади на прикладі парафіяльних зборів 20.01.2019 Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (до порядку денного яких належали зокрема питання про виключення осіб із списку парафіяльних зборів, а також про включення осіб до парафіяльних зборів), надав суперечливі відповіді, з яких слідувало, що, з одного боку, членами парафіяльних зборів є особи, прийняті до них рішенням парафіяльних зборів, а з іншого - що на зборах 20.01.2019 рішення про включення осіб до списку парафіяльних зборів приймали ці ж особи (тобто ці особи самі себе включали до списку парафіяльних зборів за відсутності на той час у складі парафіяльних зборів інших членів), вони ж приймали рішення про виключення зі списку інших осіб - померлих членів. З цих пояснень слідувало, що особи, які не були включені до списку парафіяльних зборів (не були членами громади), самі себе включали до них.

Такий підхід не дозволяє суду встановити дійсну практику прийняття рішень Релігійною громадою стосовно членства і вважати, що членство у громаді є фіксованим.

8.77. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання Позивача у касаційні скарзі (підпункт 4.5) на те, що суди не врахували як доказ кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів від 20.01.2019 № 2, яким нібито було визначено кількість членів Релігійної громади - 28 осіб. Суди, як видно з оскаржуваних рішень, цей документ дослідили.

8.78. З огляду на зазначене вище відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, Велика Палата Верховного Суду при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громадив редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів(якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння.

8.79. Позивач не стверджує, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у зборах громади 06.07.2019, не досягнув 18-річного віку.

8.80. З огляду на відсутність даних, на які б посилався Позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, Велика Палата Верховного Суду враховує критерій територіального зв`язку (підпункти 8.47-8.56), тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння.

8.81. Про невідповідність учасників зборів 06.07.2019 цьому критерію Позивач також не стверджує. Позивач, навпаки, наголошує на неправильності ототожнення понять «релігійна громада» і «територіальна громада» в контексті того, що суди у цій справі встановили, що «частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність» і що «Позивачем не надано жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів села Калинівка, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади, настоятелем якої він був».

8.82. Велика Палата Верховного Суду знову відзначає, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені вище, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв`язку як такий, що робить об`єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння.

8.83. З цієї ж підстави Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача на неврахування судами роз`яснення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (підпункт 4.6), зокрема, стосовно розмежування законодавчих понять «релігійна громада» і «територіальна громада». Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що суд у процесі правозастосування самостійно здійснює тлумачення норм права.

8.84. Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги посилання Скаржника (підпункт 4.5) на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неврахування судами доказів, враховуючи положення статті 300 ГПК України, які визначають межі розгляду справи судом касаційної інстанції, що включає перегляд судових рішень у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи.

8.85. Доводи Скаржника (підпункт 4.7) щодо неправильного застосування судами статті 16 ЦК України з огляду на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, стосовно належності та ефективності заявленого у цій справі позову Велика Палата Верховного Суду також відхиляє.

Суди у цій справі розглянули усі заявлені ним вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права Позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту.

8.86. Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.87. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

8.88. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

8.89. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову є правильними по суті і підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові, а подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Судові витрати

8.90. Враховуючи, що за подання касаційної скарги Скаржник був звільнений від сплати судового збору відповідно до ухвали суду касаційної інстанції, розподіл судового збору за розгляд касаційної скарги не здійснюється.

Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу ОСОБА_28 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у справі № 906/1330/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 118465129

[ANTIRAID]

Випадкові люди самоусунулись від вирішення цього принципового спору щодо можливості взагалі втручатись судам та державі у релігійні справи, якщо суди попередніх інстанцій підійшли до спору формально та відмовили у задоволені позову, то випадкові люди, прийнявши цю справу до розгляду окрім переписування тексту нічого не встановили та не прийняли.

На жодне поставлене самим судом собі питання, конкретної відповіді не надано.

Страх приймати рішення там де за них прийдеться нести відповідальність притаманний сьогоднішньому часу.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С. і Воробйової І. А.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у господарській справі № 906/1330/21 за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) про визнання недійсними протоколу загальних зборів та статуту.

Відповідно до ч. 3 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Історія справи та рішення судів

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) з позовом про визнання недійсними протоколу № 2 загальних зборів від 06 липня 2019 року та статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) (далі - Релігійна громада, Відповідач) у новій редакції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06 липня 2019 року були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення Позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості Релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади.

Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06 липня 2019 року та нова редакція статуту, прийнята на останніх зборах, мають бути визнані недійсними.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року зазначені судові рішення залишені без змін.

Встановлені судами обставини справи

20.11.1991 рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Релігійного об`єднання Українська православна церква у селі Калинівка Житомирського району (код ЄДРПОУ 26092264) (т. 1 а. с. 15-16).

Відповідно до пункту 1 розділу 1 статуту Калинівської парафії Житомирської єпархії, затвердженого Житомирською єпархією Української православної церкви 24.10.1991, Калинівська парафія є релігійним об`єднанням (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української православної церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії.

Пунктом 1.4 розділу 1 статуту передбачено, що парафія здійснює свою діяльність з дотриманням чинного законодавства, статуту Української православної церкви, статуту Житомирської єпархії, а також цього статуту.

Згідно з підпунктами 1.6, 1.7 розділу 1 статуту парафія у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, володіє правами юридичної особи у межах, визначених цим статутом, статутом Української православної церкви та статутом Житомирської єпархії.

Відповідно до пункту 9 статуту Відповідача в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18 річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість статуту Української православної церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Згідно з пунктом 14 розділу 2 статуту парафію очолює настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей.

Відповідно до пунктів 37, 38 розділу 5 статут підлягає реєстрації в державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української православної церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея.

Згідно з указом архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20.11.2015 № 76 настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії призначено ОСОБА_1.

20.01.2019 відбулися парафіяльні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2. На зборах були присутні 28 осіб і прийнято рішення про виключення певних осіб зі списку парафіяльних зборів та включення інших осіб до списку парафіяльних зборів, обрано склад парафіяльної ради, обрано ревізійну комісію релігійної організації та вирішено питання конфесійної належності релігійної організації, а саме: підтверджено належність релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264) Українській православній церкві (далі - УПЦ) та вірність Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському та всієї України.

Рішення парафіяльних зборів Релігійної організації «Українська православна Свято-Покровська церква» від 20.01.2019 затверджено керуючим Житомирською єпархією Української православної церкви митрополитом Житомирським та Новоград-Волинським Никодимом.

06.07.2019 відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ - 26092264), оформлені протоколом № 2. На зборах були присутні 10 осіб.

На вказаних зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

06.09.2019 голова загальних зборів Давидова Н. М. та секретар зборів Козел В. І. , діючи від імені Української православної Свято-Покровської церкви, звернулися із заявою до Житомирської обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції.

03.10.2019 розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації № 346 прийнято рішення зареєструвати статут релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) село Калинівка Житомирського району».

Підстави висловлення окремої думки

Прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, Верховна Рада України від імені Українського народу, приймаючи Конституцію України 28 червня 1996 року, у статті 11 якої визнала обов`язок Держави сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.

Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає втручанню з боку держави і обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга статті 35 Конституції України).

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству (частина третя статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) неодноразово звертав увагу на необхідність держави бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.

За висновками ЄСПЛ, суд іноді може утриматись від формального вирішення питання про те, чи ситуація має бути розглянута з точки зору «негативних чи позитивних зобов`язань» держави (Religious Community of Jehovah's Witnesses of Kryvyi Rih's Ternivsky District v. Ukraine, 2019, § 58).

Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 Конвенції можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland, 2017, § 86).

Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно з Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (Izzettin Dogan and Others v. Turkey [GC], 2016, § 96).

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. Metropolitan Church of Bessarabia, §§ 118, 123; Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, § 62).

Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, no. 45701/99, § 118).

Наведені висновки характеризують межі допустимого втручання держави у питання свободи віросповідання у світлі статті 9 Конвенції.

Держава не повинна втручатися у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova, §§ 115-116).

Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду як державного органу у внутрішні справи релігійної громади.

Держава не має правомочностей встановлювати норми (правила) внутрішньої організації релігійних громад імперативного характеру. Право держави втручатися у ці питання обмежується критерієм необхідності забезпечення охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, який не є досить чітким і в кожному конкретному випадку вимагає визначення, чи будуть вжиті на національному рівні заходи виправданими та пропорційними з огляду на приписи Конституції, Конвенції та Закону.

Визначаючи межі можливого втручання держави у справи церкви, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що у цій справі оскаржувалися лише протокол загальних зборів релігійної організації та схвалений зборами статут у новій редакції. Позов був пред`явлений настоятелем однієї релігійної громади до іншої релігійної громади. У цій справі не оскаржувалися дії держави, не оскаржувалися також рішення державних органів про зміни підлеглості релігійних громад чи внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією. Не скаржився позивач і на втручання у діяльність релігійної організації з боку органів державної влади, не вказував, що держава порушила нейтралітет і безсторонність у питаннях свободи думки, совісті чи релігії.

За таких обставин суди України, які, здійснюючи свої функції відповідно до статті 124 Конституції України, не мали і не мають повноважень на вирішення питань, що регламентуються традиціями та внутрішніми настановами церкви та її релігійними організаціями.

До таких, зокрема, належать ті традиції та настанови, котрі визначають правила церковного життя православної церкви, представники якої є сторонами конфлікту у цій справі.

Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться і визначається виключно Митрополитом Київським і Всієї України і Священним Синодом, «слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним переданням і шанованими канонічними постановами … Святої Православної Церкви, і настанови 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що «якщо ж при спільному голосуванні всіх, яке буде справедливим, і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок заперечують, то нехай має силу рішення більшості», до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха , який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору (Томос про автокефалію Православної церкви України).

До компетенції Собору єпископів входить розгляд усіх питань, що стосуються життя Української православної церкви (Статут про управління Української православної церкви).

Велика Палата Верховного Суду у цій справі не встановила, що релігійні організації, які є сторонами конфлікту, порушили закони держави чи їх поведінка загрожує існуючому правопорядку, а також що конфлікт неможливо вирішити на основі церковних правил, традицій та настанов. Державний суд не обґрунтував також необхідності втручання у внутрішні справи церкви (пункти 8.44, 8.45, 8.62 Постанови Великої Палати Верховного Суду).

Втручання судів у церковні справи у цьому випадку, на нашу думку, не було виправданим.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у справі існує юридичний спір і цей спір є корпоративним, а тому підлягає вирішенню у господарських судах. При цьому Палата опиралася на правову позицію, сформульовану нею в постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19. Тоді Велика Палата Верховного Суду визначила, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України.

Статтею 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Стаття 14 цього Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.

Частина 17 цієї статті вказує, що в разі подання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, а також обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим неповного переліку документів, визначеного у цій статті, та/або оформлення їх без дотримання встановлених вимог, відсутності у статуті (положенні) релігійної організації відомостей, встановлених частиною третьою статті 12 цього Закону, релігійній організації пропонується у межах строків, встановлених цим Законом, усунути виявлені недоліки.

У цій справі суди встановили, що статут Калинівської парафії Житомирської єпархії Української православної церкви підлягав реєстрації в державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української православної церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея.

Стаття 15 зазначеного Закону передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова в державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.

Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (№ 77703/01) зазначив: «відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (995_004) (див. Metropolitan Churh of Bessarabia, § 105)... Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, № 30985/96, § 62)». ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. пункти 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. ЄСПЛ зробив висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні із статтею 11 Конвенції.

Отже, Велика Палата Верховного Суду мала констатувати, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у вирішення внутрішніх питань релігійних організацій.

З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду повинна була з великими пересторогами та увагою розглянути питання як щодо меж втручання держави (державного суду) у даний конфлікт, так і стосовно обґрунтованості поширення на такі спори правил, за якими здійснюється судочинство у сферах, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності (за правилами ГПК України).

На нашу думку, очевидним є те, що питання свободи світогляду і віросповідання не є питаннями, схожими з тими, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності або які стосуються приватизації майна чи акцій, часток, паїв тощо (стаття 20 ГПК України).

Разом з тим відповідно до статті 96-1 ЦК України корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав. Права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. ЦК України доповнено статтею 96-1 згідно із Законом України № 2465-IX від 27 липня 2022 року. Таким чином, на час розгляду справи у касаційному порядку з`явилося нормативне визначення поняття корпоративних відносин і корпоративних прав.

Вочевидь Верховна Рада України розтлумачила поняття, яке є підґрунтям для ще більш чіткого розуміння того, що судові спори, у яких стороною можуть бути релігійні організації, не належать до юрисдикції господарських судів.

На нашу думку, справи внутрішньої організації і діяльності релігійних організацій до корпоративних не належать. Більше того, такі питання перебувають поза межами судового контролю та державного регулювання.

Ураховуючи викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала відступити від свого висновку, сформульованого в постанові від 06 квітня 2021 рокуу справі № 910/10011/19, у зв`язку зі зміною правового регулювання питання про корпоративні права учасників (засновників, акціонерів, пайовиків) юридичних осіб.

За результатами розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду повинна була скасувати судові рішення попередніх інстанцій та закрити провадження у справі у зв`язку з тим, що ця справа не підлягає розгляду в судовому порядку.

Судді О. С. Ткачук

І. А. Воробйова

Джерело: ЄДРСР 118759685

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Банаська О. О., Желєзного І. В., Кривенди О. В.

у справі № 906/1330/21

(провадження № 12-38гс23)

1. 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року.

2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року та постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року у справі № 906/1330/21 без змін.

3. З результатами вирішення цієї справи не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висловлюємо свою окрему думку з таких міркувань.

Рух справи в судах та узагальнюючі висновки оскаржуваних рішень

4. У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі також - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) (далі також - Відповідач) з позовною заявою про визнання недійсним протоколу загальних зборів від 06 липня 2019 року № 2 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)» (далі - Релігійна організація УПЦ) у новій редакції.

5. Позов обґрунтував тим, що оспорюване рішення прийняте загальними зборами 06 липня 2019 року неуповноваженими особами, без повідомлення позивача - настоятеля Релігійної організації УПЦ та дійсних її членів, а рішення про зміну приналежності релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної організації УПЦ, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної організації УПЦ.

6. Позивач вважав, що збори проведені з порушенням процедури, визначеної статутом та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної організації УПЦ в новій редакції, тому протокол від 06 липня 2023 року № 2 та нова редакція статуту підлягають визнанню недійсними.

7. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

8. Судові рішення обґрунтовані посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому ЄСПЛ зауважив, що при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

9. Суди попередніх інстанцій вказали, що оскільки загальними зборами членів релігійної громади 06 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну приналежності релігійної організації у канонічних та організаційних питаннях і прийняття статуту цієї релігійної організації у новій редакції, натомість жодного рішення про відвідування церкви не приймалося, то відсутні підстави вважати, що відбулося втручання у право позивача на свободу віросповідання.

10. Посилались на висновки, сформовані об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 27 січня 2020 року у справі № 598/157/15-ц.

11. Суди також виснували, що за змістом статуту Відповідача (у редакції 1991 року) не встановлено будь-якого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, порядку їх обліку, ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Водночас установили, що на загальних зборах 06 липня 2019 року були присутніми 10 парафіян, на зборах 20 січня 2019 року - 28 членів релігійної громади, однак ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідної кількості присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умов правомочності парафіяльних зборів.

12. На переконання судів, особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами релігійної громади, можуть бути членами релігійної громади.

13. Ураховуючи наведене, апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної церкви України, чим висловила своє право на свободу віросповідання, необхідне в демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може обмежуватись особистими інтересами особи, яка не погоджується із прийнятими рішеннями про канонічну приналежність релігійної громади. Рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав позивача.

14. Суди вказали, що відповідно до частини восьмої статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» частина громадян, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду та укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їх власником (користувачем), відтак позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади з канонічною приналежністю Українській православній церкві.

Доводи касаційної скарги та підстави касаційного оскарження

15. 10 грудня 2022 року позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

16. Заявник вважав, що судові рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах.

17. На думку заявника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, щодо того, що вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

18. Заявник послався також на те, що суди допустили грубі порушення вимог частини четвертої статті 236 ГПК України та не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункти 66-72), при дослідженні доказу - додатка до протоколу від 06 липня 2019 року № 2, який підписаний не членами Релігійної організації УПЦ.

19. Заявник вказав, що фактичними підставами позову є той факт, що прийняття рішення про зміну канонічної належності релігійної організації та внесення змін до її статуту відбулось за участю неповноважних осіб, які взагалі не були членами Релігійної організації УПЦ, а не лише порушення прав настоятеля Хрустюка О. В. та Відповідача щодо права на сповідування своєї релігії.

20. Суди під час вирішення справи не встановили обставин, які мають значення для правильного її вирішення, а саме за змістом статуту Відповідача у редакції 1991 року суди не встановили порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, що давало б можливість чітко ідентифікувати як персональний склад, так і реальну кількість членів релігійної громади.

21. Заявник послався на те, що суди не врахували доказ на підтвердження кількості членів релігійної громади - протокол парафіяльних зборів від 20 січня 2019 року № 2, яким було визначено кількість членів релігійної громади - 28 осіб. Наведене свідчить про неправильне застосування судами статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо вимог до кворуму загальних зборів.

22. Заявник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у новій редакції, а суди, на думку заявника, помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є застосування поняття, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади.

23. Ухвалою від 25 січня 2023 року КГС ВС відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою та призначив справу до розгляду.

24. КГС ВС ухвалою від 14 березня 2023 року передав справу на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС, оскільки вважав за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з метою забезпечення правової визначеності та подолання наявних сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства.

25. Ухвалою від 31 березня 2023 року справа прийнята та призначена до розгляду палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС.

26. Ухвалою від 20 червня 2023 року справа передана на розгляд до Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

27. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначала, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17 січня 2019 року № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права Позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання:

- яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади;

- яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади;

- чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації;

- чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 цього Закону в поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи.

28. Колегія суддів зазначила, що питання членства в релігійній громаді є одним із ключових у цьому спорі, враховуючи, що Позивач як керівник релігійної громади Української православної церкви заперечує, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами цієї громади.

Таке рішення фактично призвело до позбавлення релігійної громади Української православної церкви, очолюваної Позивачем, правоздатності юридичної особи, що унеможливило здійснення нею прав, пов`язаних з наявністю статусу юридичної особи, наприклад права володіти та орендувати об`єкт нерухомого майна, права проводити богослужіння в культовій будівлі, реалізувати право на судовий захист, а реалізацію таких прав ЄСПЛ послідовно визнавав невід`ємною складовою здійснення права на сповідування своєї релігії (рішення ЄСПЛ у справі «Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії»).

29. Колегія суддів звертала увагу, що рішення про зміну підлеглості не приймалося безпосередньо державою, але було наслідком прийнятого 17 січня 2019 року Закону України № 2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» (далі - Закон № 2673-VIII), яким установлено відповідну процедуру.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було зареєстровано державою в особі державної адміністрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону України № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ). Закон № 987-ХІІ передбачає можливість відмови в реєстраці, якщо зміни і доповнення статутів або діяльність суперечать чинному законодавству, що означає обов`язок уповноваженого державного органу перевіряти дотримання процедури з метою захисту прав заінтересованих осіб. Без проведення реєстраційних дій первісна релігійна громада не втрачає правосуб`єктності.

Із цих підстав колегія суддів дійшла висновку, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада Позивача втратила правоздатність, є «обмеженням» його прав сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано статтею 9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні зі її статтею 11.

30. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів КГС ВС також звертала увагу на те, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону № 987-ХІІ), тоді як членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення та на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону № 987-ХІІ).

Постанова Великої Палати Верховного Суду (основні мотиви)

31. Постановою від 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу залишила без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

32. Постанова мотивована тим, що в суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону № 987-XII при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної організації УПЦ і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної організації УПЦ шляхом визнання цього рішення недійсним. Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди в цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

33. Встановлені судами обставини справи детально описані в тексті постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року в пунктах 7.1 - 7.17, тому автори окремої думки не вважають за необхідне їх детально описувати в тексті окремої думки.

34. Велика Палата Верховного Суду у висновках, наведених у пунктах 8.20, 8.34 постанови від 03 квітня 2024 року, узагальнено погодилась, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання; що встановлення механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання в їх автономію.

35. Велика Палата Верховного Суду в пункті 8.68 постанови відзначила, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях:

1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;

2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Водночас законодавець визнав автономію релігійної громади у питаннях членства на таких засадах: членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

36. Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.52 постанови виснувала, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту, водночас територіальному критерію все ж має надаватися певне значення у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.

37. У пунктах 8.35, 8.62 Велика Палата Верховного Суду окреслила, що в цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак, були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто Позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної організації УПЦ, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) в суду мають бути вагомі підстави.

38. Таке бачення правової проблеми справи, яке визначила Велика Палата Верховного Суду на підставі змісту вимог позову, як втручання у рішення, тобто діяльність релігійної громади (організації), ми не поділяємо, оскільки правовою проблемою справи, на наше переконання, є те, як визначити (встановити) з огляду на відсутність у національному законодавстві вимоги про фіксоване членство в релігійних організаціях, на підставі наявних у справі доказів факт того, що збори членів релігійної громади, які прийняли оспорюване рішення, були повноважними, тобто що всі особи, які приймали участь у загальних зборах, є членами цієї релігійної організації, долю якої вони визначали.

39. Тому вважаємо, що, сформулювавши узагальнюючі висновки за результатами перегляду справи в касаційному порядку щодо критеріїв визначення членства у релігійній громаді (організації), як то «проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння», констатувавши відсутність фіксованого членства в релігійні організації та відсутність будь-якого обліку членів релігійної громади, Велика Палата Верховного Суду, на наше переконання, не надала відповіді на доводи касаційної скарги щодо порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору по суті, оскільки не зробила висновок про те, як, застосувавши визначені нею критерії, за обставинами цієї справи та на підставі яких доказів встановлено, що загальні збори від 06 липня 2019 року, на яких були присутні 10 осіб, були повноважними для прийняття рішення про зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях та внесення відповідних змін та доповнень до статуту релігійної організації, оскільки сторона позивача стверджувала та надавала докази протилежного.

40. Тому не погоджуємося як з мотивами, так і результатом вирішення справи № 906/1330/21 Великою Палатою Верховного Суду, відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Мотиви окремої думки

Щодо поняття релігійної громади (організації) та критерії членства у ній

41. Відповідно до статті 8 Закону № 987-ХІІ в редакції, яка діяла на момент створення Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим.

42. За змістом частин першої, другої статті 8 Закону № 987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

43. «Можливість утворювати юридичну особу для того, щоб колективно діяти у сфері спільних інтересів, є одним з найважливіших аспектів права на свободу об`єднань, без якого це право було б позбавлене будь-якого сенсу» (пункт 84 рішення ЄСПЛ «Кімля та інші проти Росії» за заявою № 76836/01 та 32782/03 до ЄСПЛ від 1 жовтня 2009 року, рішення ЄСПЛ «Горжелік та інші проти Польщі» від 20 грудня 2001 року).

44. Заснування релігійної громади є формою реалізації права на свободу об`єднань громадян. Це право реалізується у формі колективних дій членів релігійної організації з метою реалізації спільних інтересів та потреб. Прийняття нових членів громади розглядається з точки зору забезпечення свободи об`єднання всіх без виключення членів парафії, як існуючих, так і нових, тобто тих, відносно яких приймається рішення відповідно до статуту релігійної організації про їх прийняття. Прийняття нових членів без згоди (власного розсуду) існуючих членів громади обмежує права існуючих членів релігійної громади.

45. За змістом чинної редакції частини першої статті 8 Закону № 987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

46. Згідно зі статтею 7 Закону № 987-XII релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Таким чином, управління релігійною організацію здійснюється відповідно до цього Закону, а також відповідно до традицій та внутрішніх настанов релігійних організацій, їх статутних документів, у яких визначена ієрархічна та інституційна структура.

47. Чинним законодавством передбачено, що релігійні організації (об`єднання) мають право самостійно вирішувати свої внутрішні справи. Така автономія релігійних організацій (об`єднань) гарантована законодавчою забороною державі втручатися в законну діяльність релігійних організацій, зазначеною у частині четвертій статті 5 Закону № 987-ХІІ.

48. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

49. ЄСПЛ також вказував, що релігійні об`єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказав, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України», № 77703/01, пункт 150 рішення від 14 червня 2007 року).

50. Отже, релігійна громада (організація) на власний розсуд має право визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління.

51. Відповідно до пункту 9 статуту Релігійної організації УПЦ парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту Української православної церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

52. Положення пункту 9 статуту Відповідача, які містять критерії належності до членів парафіяльних зборів підлягали оцінці та врахуванню при вирішенні цього спору, оскільки ці положення статуту були чинними відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2673-VIII, який визначає, що статути (положення) релігійних організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом упродовж одного року з дня набрання ним чинності. До приведення статутів (положень) у відповідність із цим Законом релігійні організації керуються положеннями діючих статутів (положень) у частині, що не суперечить цьому Закону.

53. ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (№ 77703/01) виснував, що наведена стаття 8 Закону № 987-ХІІ жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та яка процедура обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб чи підпадають під обмеження, встановлені пунктом 2 статті 9 та пунктом 2 статті 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов`язати легально існуюче приватноправове об`єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об`єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, суд має розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в парафії, та фактичні обставини справи.

54. Визначені у статуті критерії віднесення особи до членів релігійної громади мають розглядатися судом як спосіб, в який такі організації виражають власні погляди та дотримуються своїх релігійних традицій, а тому зазначені в статуті релігійної організації критерії повинні розглядатись спільно з іншими, у тому числі й таким, як регулярне відвідування богослужінь.

55. Велика Палата Верховного Суду зробила загальні висновки щодо критеріїв членства у релігійній організації у пунктах 8.48, 8.50 - 8.52 постанови, а саме: релігійну громаду закон характеризує як місцеву релігійну організацію, але, зважаючи на особливості створення і функціонування цих організацій, членами релігійної громади теж можуть бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим, а також, що регулярне відвідування богослужінь - поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді.

56. Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду помилково визначила саме таку ієрархічність критеріїв членства у релігійній громаді, надавши перевагу територіальному критерію, вказуючи, що дотримання цього критерію робить можливим виконання другого критерію - регулярність відвідування богослужінь.

57. На нашу думку, територіальний критерій є факультативним, а основним критерієм членства у релігійній громаді є регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів, церемоній тощо цієї релігійної громади.

58. Як установили суди, Позивача указом Архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20 листопада 2015 року № 76 призначено Настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії.

59. Загальновідомим є той факт, що настоятель храму покликаний нести відповідальність за справне, згодне з церковним статутом богослужіння, за церковну проповідь, релігійно-моральний стан і відповідне виховання членів парафії. За обставинами цієї справи позивач як настоятеля храму та керівник релігійної громади організовував діяльності цієї релігійної громади, забезпечуючи проведення обрядів та богослужінь у Свято-Покровському храмі села Калинівка, відповідно, був обізнаний про те, хто є прихожанами церкви.

60. З огляду на викладене, не погоджуємось із висновком Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у пункті 8.56 та згаданим у пункті 8.80 постанови про спрощене розуміння статусу релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості. Вважаємо, що основним критерієм віднесення осіб до членів релігійної громади є саме регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів та церемоній відповідної релігійної громади, а не територіальна належність (наближеність) особи до певної місцевості, де розташована та чи інша релігійна споруда, оскільки саме об`єднання віруючих громадян одного й того самого віросповідання з метою спільного задоволення релігійних потреб і є сутнісною метою існування релігійної громади.

61. Позивач, з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог, звертався до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному аспекті.

Стосовно права релігійної громади змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях

62. Повністю підтримуємо передбачене законом право членів релігійної громади (організації) на визначення її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади.

63. Водночас таке право може бути реалізовано лише у спосіб, передбачений законом, а саме рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами (стаття 8 Закону № 987-XII).

64. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення (частина четверта статті 8 Закону № 987-XII).

65. Отже, положення статті 8 Закону № 987-XII містять лише одну вимогу до вирішення релігійною громадою питання про зміну її канонічної підлеглості, вимагаючи, щоб відповідне рішення про таку зміну ухвалювалося не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади (кваліфікована більшість).

66. Наведені положення згаданого Закону містять особливі вимоги до оформлення рішення релігійної громади про зміну її канонічної належності та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, а саме таке рішення повинно бути підписано усіма членами відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

67. Відповідно, вирішення питання про повноважність зборів членів релігійної організації, які можуть прийняти рішення про зміну канонічної та організаційної належності такої організації, залежить від встановлення факту членства осіб у цій релігійній організації, які прийняли відповідне рішення.

68. Повторюючи висновки, сформульовані у пункті 60 цієї окремої думки, про те, що основним критерієм віднесення осіб до членів релігійної громади є саме регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів та церемоній відповідної релігійної громади, а не територіальна належність (наближеність) особи до певної місцевості, де розташована та чи інша релігійна споруда, вважаємо, що визначальним фактом, який підлягав встановленню у цій справі, є те, чи належали на момент прийняття 06 липня 2019 року оскаржуваного у цій справі рішення, усі 10 осіб до членів Релігійної організації УПЦ, та чи відповідає така кількість учасників релігійної громади, які приймали участь у зборах, вимогам, визначеним частиною четвертою статті 8 Закону № 987-XII (рішення приймається не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади).

Щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного її вирішення

69. У цій справі встановлено, що 20 січня 2019 року відбулися парафіяльні збори Релігійної організації УПЦ, на яких було затверджено список членів парафіяльних зборів релігійної організації з 28 осіб, прийняті рішення про виключення осіб зі списку парафіяльних зборів, а також про включення осіб до парафіяльних зборів.

70. У матеріалах справи наявний протокол під назвою «Протокол загальних зборів релігійної громади Свято-Покровської церкви села Калинівка Житомирського району Житомирської області» від 09 березня 2019 року, за змістом якого у зборах прийняли участь 126 осіб.

71. У подальшому 06 липня 2019 року загальними зборами у складі 10 осіб прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної церкви України зі зміною офіційної назви релігійної громади, прийняттям статуту в новій редакції та рішення про державну реєстрацію змін до його відомостей.

72. Як зазначено вище, законодавець із січня 2019 року змінив підхід до унормування процедури зміни приналежності релігійних громад (релігійних організацій) релігійним центрам, закріпивши право членів громад на вільну та безперешкодну зміну такої підпорядкованості задля задоволення своїх релігійних потреб. Тому, вирішуючи спір щодо правомірності загальних зборів, на яких прийнято відповідне рішення про зміну канонічної підлеглості, у випадку, якщо прийняте рішення порушує інтереси інших членів організації (заперечується ними), якраз питання скликання та проведення спірних зборів, кількості осіб у релігійній громаді, складу осіб, які прийняли відповідне рішення, приналежності цих осіб до відповідної релігійної громади тощо і є тими обставинами, які повинні бути досліджені та встановлені судами.

73. Вирішення судом спорів щодо правомочності загальних зборів відповідної релігійної громади та перевірка дотримання порядку державної реєстрації рішень таких зборів не є втручанням у діяльність релігійної громади, а є забезпеченням державою в особі її національних судових органів доступу до правосуддя з метою захисту в цьому випадку прав членів релігійної громади на свободу віросповідання від можливих порушень.

74. У своєму позові ОСОБА_1 вказував на те, що оспорюване рішення від 06 липня 2019 року прийнято не членами цієї релігійної організації, на підтвердження чого надавав пояснення, письмові докази (в копіях): протокол Парафіяльних зборів від 20 січня 2019 року; охоронний договір на пам`ятку архітектури від 19 вересня 2019 року № 8, укладений після прийняття оскаржуваного рішення, між Управлінням культури та туризму Житомирської ОДА та Релігійною організацією «Українською православною Свято-Покровською церквою» (код ЄДРПОУ 26092264), від імені якої діяв позивач як керівник цієї організації; довідку Виконавчого комітету Левківської сільської ради від 26 березня 2019 року про те, що з 1991 року по даний час у культовій споруді Свято-Покровського храму в с. Калинівка релігійною громадою Української православної церкви Свято-Покровського храму проводяться богослужіння, та інші.

75. Ураховуючи, що саме Позивачу в силу його посадових обов`язків настоятеля храму було відомо, хто регулярно відвідує богослужіння у Свято-Покровській церкві села Калинівка Житомирського району Житомирської області, що Позивач як керівник релігійної громади Української православної церкви заперечував, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами цієї громади, тому вважаємо, що доводи ОСОБА_1 та надані ним докази про те, що оскаржуване рішення прийнято не членами релігійної громади, а також що 10 осіб не складають дві третини членів релігійної громади, підлягали перевірці відповідно до положень процесуального кодексу, оскільки саме від встановлення цих обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки Закон № 987-XII визначає, що таке рішення можу бути прийнято саме членами релігійної громади, а не жителями певної місцевості.

76. Суд першої інстанції правильно встановив, що Позивач оскаржує протокол № 2 загальних зборів Релігійної організації УПЦ від 06 липня 2019 щодо зміни канонічної підлеглості релігійної громади, зміни назви та прийняття статуту релігійної громади у новій редакції.

77. В матеріалах справи наявний реєстр членів Релігійної організації УПЦ, який є додатком 2 до оспорюваного рішення від 06 липня 2019 року, тобто перелік осіб, які приймали участь у загальних зборах релігійної громади.

78. Отже, для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, з огляду на предмет та підстави позову, судам для ухвалення законного та обґрунтованого рішення належало встановити, чи належали усі перелічені особи до членів Релігійної громади «Українська православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264) на момент проведення 06 липня 2019 року загальних зборів цієї релігійної громади.

79. Суд першої інстанції, як і апеляційний суд, не прийняв до уваги та не надав оцінку посиланням позивача на ту обставину, що додаток 2 до оскаржуваного рішення від 06 липня 2019 року має назву Реєстр членів «РЕЛІГІЙНОЇ ГРОМАДИ ПОКРОВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЖИТОМИРСЬКО-ОВРУЦЬКОЇ ЄРАПХІІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ) села Калинівка Житомирського району Житомирської області, у з урахуванням доводів про те, що зміни до статуту та назви юридичної особи набувають чинності з моменту їх державної реєстрації, яка за обставинами цієї справи здійснена 03 жовтня 2019 року, тобто до того часу релігійна організація (код ЄДРПОУ 26092264) мала іншу назву, відповідно цей реєстр від 07 липня 2019 року (день прийняття оскаржуваного рішення) не підтверджує належність перелічених у ньому осіб до релігійної громади «Українська православна Свято-Покровська церква».

80. Суди попередніх інстанцій виснували: «Оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 06 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання». Тобто оцінили виключно те, чи не мало місце порушення права позивача індивідуально сповідувати обрану релігію, на що позивач не покликався у своєму позові, в той же час не надали жодної оцінки підставам, наведеним у позові, що збори були неповноважними, що порушує права позивача на свободу віросповідання у колективному аспекті та що не відповідає вимогам процесуального закону з огляду на таке.

81. Відповідно до статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

82. Статтею 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

83. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Отже, запроваджений у господарському процесі критерій «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що на суд покладається обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

84. Суди першої та апеляційної інстанцій на порушення вимог процесуального закону не надали оцінку наданих стороною позивача доказів, чим порушили принцип змагальності учасників процесу, про що зазначав позивач у своїй касаційній скарзі, стверджуючи, що суди не дослідили й інші докази, які подані ним і, на його переконання, доводять обставини, на які він посилається як на підстави своїх вимог.

85. Наведене дає підстави для висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги щодо порушення судами норм процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки такі порушення норм процесуального права, як недослідження належних доказів, унеможливлюють встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є порушенням вимог статей 86, 236, 237, 238, 282 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

86. Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

87. Тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду дійшла помилкового висновку в пункті 8.84 постанови, відхиливши посилання заявника на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення, та неврахування доказів як на підставу для скасування оскаржуваних рішень.

Щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права

88. У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК Країни, а саме якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Заявник указував на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 8 Закону № 987-XII у новій редакції та вважав, що суди в оскаржуваних рішеннях помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є застосування поняття, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади.

89. Колегія суддів КГС ВС ухвалою від 14 березня 2023 року, передаючи справу на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС, також вважала за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону № 987-XII з метою забезпечення правової визначеності та подолання наявних сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства.

90. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився апеляційний суд: «Оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 07 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання». Тобто у своїх рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій констатували відсутність порушеного права позивача прийняттям оспорюваного рішення.

91. Водночас Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.14 постанови окреслила, що зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права Позивача.

92. Зміст висновків судів першої та апеляційної інстанцій свідчить про те, що суди не досліджували та не оцінювали порушення прав Позивача на свободу віросповідання в колективному аспекті, що, окрім порушення норм процесуального права, також наявне порушення норм матеріального права, а саме статті 3 Закону № 987-XII (неправильне тлумачення), про що обґрунтовано зазначено в пункті 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду.

93. Велика Палата Верховного Суду в засіданні з`ясовувала питання внутрішнього регулювання членства у представників позивача, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, бо зводиться до надання власної оцінки доказам, яка за змістом оскаржуваних рішень не була здійснена судом першої та апеляційної інстанцій.

94. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 300 ГПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

95. Крім того, враховуючи, що статтею 8 Закону № 987-XII чітко визначено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади, і Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.52 свого рішення фактично вперше сформувала висновок щодо критеріїв оцінки належності осіб до членів релігійної громади, які підлягають врахуванню при застосуванні положень статті 8 Закону № 987-XII для визначення повноважності зборів громади, які ухвалили рішення про зміну канонічної належності та внесення змін до статуту, а суди в оскаржуваних рішеннях не застосовували у подібний спосіб наведені положення закону, то відповідно до частини другої

статті 277 ГПК України наведене є неправильним застосуванням норм матеріального права.

96. Отже, наведена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, також знайшла своє підтвердження.

97. Вважаємо, що у цій справі були наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , повного скасування судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Судді: О. В. Ступак
О. О. Банасько
І. В. Желєзний
О. В. Кривенда

Джерело: ЄДРСР 119168577

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у господарській справі № 906/1330/21 за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) про визнання недійсними протоколу загальних зборів та статуту.

Відповідно до ч. 3 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Обставини справи та ухвалені у ній судові рішення

20. листопада 1991 року рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Релігійного об`єднання Українська православна церква у селі Калинівка Житомирського району (код ЄДРПОУ 26092264) (т. 1 а. с. 15-16).

Пунктом 1 розділу 1 статуту Калинівської парафії Житомирської єпархії, затвердженого 24 жовтня 1991 року Житомирською єпархією Української православної церкви, визначено, що Калинівська парафія є релігійним об`єднанням (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української православної церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії.

Відповідно до пункту 1.4 розділу 1 статуту парафія здійснює свою діяльність з дотриманням чинного законодавства, статуту Української православної церкви, статуту Житомирської єпархії, а також цього статуту.

Згідно з підпунктами 1.6 та 1.7 розділу 1 статуту парафія у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, володіє правами юридичної особи у межах, визначених цим статутом, статутом Української православної церкви та статутом Житомирської єпархії.

У пункті 9 статуту Відповідача в редакції 1991 року визначено, що парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18 річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість статуту Української православної церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Згідно з пунктом 14 розділу 2 статуту парафію очолює настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей.

Відповідно до пунктів 37, 38 розділу 5 статут підлягає реєстрації в державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української православної церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея.

Указом архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20 листопада 2015 року № 76 настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії призначено ОСОБА_1

20 січня 2019 року відбулися парафіяльні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2. На зборах були присутні 28 осіб і прийнято рішення про виключення певних осіб зі списку парафіяльних зборів та включення інших осіб до списку парафіяльних зборів, обрано склад парафіяльної ради, обрано ревізійну комісію релігійної організації та вирішено питання конфесійної належності релігійної організації, а саме: підтверджено належність релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264) Українській православній церкві (далі - УПЦ) та вірність Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському та всієї України. Вказане рішення затверджено керуючим Житомирською єпархією Української православної церкви митрополитом Житомирським та Новоград-Волинським Никодимом.

06 липня 2019 року відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ - 26092264), оформлені протоколом № 2. На зборах були присутні 10 осіб.

На цих зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

В подальшому, 06 вересня 2019 року голова загальних зборів ОСОБА_2 та секретар зборів ОСОБА_3 , діючи від імені Української православної Свято-Покровської церкви, звернулися із заявою до Житомирської обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції.

03 жовтня 2019 року за рішенням голови Житомирської обласної державної адміністрації № 346 зареєстровано статут релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) село Калинівка Житомирського району».

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) з позовом про визнання недійсними протоколу № 2 загальних зборів від 06 липня 2019 року та статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) (далі - Релігійна громада, Відповідач) у новій редакції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06 липня 2019 року були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення Позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості Релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади.

Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06 липня 2019 року та нова редакція статуту, прийнята на останніх зборах, мають бути визнані недійсними.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року зазначені судові рішення залишені без змін.

Підстави висловлення окремої думки

Статтею 11 Конституції України закріплено обов`язок Держави сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

У статті 35 Конституції України встановлено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає втручанню з боку держави і обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству (частина третя статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) неодноразово звертав увагу на необхідність держави бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.

ЄСПЛ у своєму рішенні Religious Community of Jehovah's Witnesses of Kryvyi Rih's Ternivsky District v. Ukraine, 2019, § 58 виснував, що суд іноді може утриматись від формального вирішення питання про те, чи ситуація має бути розглянута з точки зору «негативних чи позитивних зобов`язань» держави.

Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 Конвенції можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (див. Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland, 2017, § 86).

Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно з Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (див. Izzettin Dogan and Others v. Turkey [GC], 2016, § 96).

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. Metropolitan Church of Bessarabia, §§ 118, 123; Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, § 62).

У рішенні Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, no. 45701/99, § 118 ЄСПЛ висновував, що одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 Конвенції.

Наведені висновки характеризують межі допустимого втручання держави у питання свободи віросповідання у світлі статті 9 Конвенції.

Держава не повинна втручатися у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova, §§ 115-116).

Таким чином, при ухваленні судових рішень слід враховувати, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду як державного органу у внутрішні справи релігійної громади.

При цьому держава не має правомочностей встановлювати норми (правила) імперативного характеру щодо внутрішньої організації релігійних громад. Право держави втручатися у ці питання обмежується критерієм необхідності забезпечення охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, який не є досить чітким і в кожному конкретному випадку вимагає визначення, чи будуть вжиті на національному рівні заходи виправданими та пропорційними з огляду на приписи Конституції, Конвенції та Закону.

Визначаючи межі можливого втручання держави у справи церкви, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що у цій справі оскаржувалися лише протокол загальних зборів релігійної організації та схвалений зборами статут у новій редакції. Позов був пред`явлений настоятелем однієї релігійної громади до іншої релігійної громади. У цій справі не оскаржувалися дії держави, не оскаржувалися також рішення державних органів про зміни підлеглості релігійних громад чи внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією. Не скаржився позивач і на втручання у діяльність релігійної організації з боку органів державної влади, не вказував, що держава порушила нейтралітет і безсторонність у питаннях свободи думки, совісті чи релігії.

За таких обставин суди України, які, здійснюючи свої функції відповідно до статті 124 Конституції України, не мали і не мають повноважень на вирішення питань, що регламентуються традиціями та внутрішніми настановами церкви та її релігійними організаціями.

До таких, зокрема, належать ті традиції та настанови, котрі визначають правила церковного життя православної церкви, представники якої є сторонами конфлікту у цій справі.

Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться і визначається виключно Митрополитом Київським і Всієї України і Священним Синодом, «слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним переданням і шанованими канонічними постановами … Святої Православної Церкви, і настанови 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що «якщо ж при спільному голосуванні всіх, яке буде справедливим, і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок заперечують, то нехай має силу рішення більшості», до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха , який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору (Томос про автокефалію Православної церкви України).

До компетенції Собору єпископів входить розгляд усіх питань, що стосуються життя Української православної церкви (Статут про управління Української православної церкви).

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у цій справі не встановила, що релігійні організації, які є сторонами конфлікту, порушили закони держави чи їх поведінка загрожує існуючому правопорядку, а також що конфлікт неможливо вирішити на основі церковних правил, традицій та настанов. Державний суд не обґрунтував також необхідності втручання у внутрішні справи церкви (пункти 8.44, 8.45, 8.62 Постанови Великої Палати Верховного Суду).

На мою думку, втручання судів у церковні справи у цьому випадку не було виправданим.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у справі існує юридичний спір і цей спір є корпоративним, а тому підлягає вирішенню у господарських судах. При цьому Велика Палата Верховного Суду опиралася на правову позицію, сформульовану нею в постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, відповідно до якої спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Стаття 14 цього Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.

Частина 17 цієї статті вказує, що в разі подання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, а також обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим неповного переліку документів, визначеного у цій статті, та/або оформлення їх без дотримання встановлених вимог, відсутності у статуті (положенні) релігійної організації відомостей, встановлених частиною третьою статті 12 цього Закону, релігійній організації пропонується у межах строків, встановлених цим Законом, усунути виявлені недоліки.

У цій справі суди встановили, що статут Калинівської парафії Житомирської єпархії Української православної церкви підлягав реєстрації в державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української православної церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея.

Стаття 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Релігійна особа як юридична організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова в державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.

Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (№ 77703/01) зазначив: «відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (995_004) (див. Metropolitan Churh of Bessarabia, § 105)... Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, № 30985/96, § 62)». ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. пункти 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. ЄСПЛ зробив висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні із статтею 11 Конвенції.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду мала констатувати, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у вирішення внутрішніх питань релігійних організацій.

З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду повинна була з великими пересторогами та увагою розглянути питання як щодо меж втручання держави (державного суду) у даний конфлікт, так і стосовно обґрунтованості поширення на такі спори правил, за якими здійснюється судочинство у сферах, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності (за правилами ГПК України).

На мою думку, питання свободи світогляду і віросповідання не є питаннями, схожими з тими, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності або які стосуються приватизації майна чи акцій, часток, паїв тощо (стаття 20 ГПК України).

Разом з тим відповідно до статті 96-1 ЦК України корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав. Права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. ЦК України доповнено статтею 96-1 згідно із Законом України № 2465-IX від 27 липня 2022 року. Таким чином, на час розгляду справи у касаційному порядку з`явилося нормативне визначення поняття корпоративних відносин і корпоративних прав.

Вочевидь Верховна Рада України розтлумачила поняття, яке є підґрунтям для ще більш чіткого розуміння того, що судові спори, у яких стороною можуть бути релігійні організації, не належать до юрисдикції господарських судів.

На мою думку, справи внутрішньої організації і діяльності релігійних організацій до корпоративних не належать. Більше того, такі питання перебувають поза межами судового контролю та державного регулювання.

Ураховуючи все наведене вище, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала відступити від свого висновку, сформульованого в постанові від 06 квітня 2021 рокуу справі № 910/10011/19, у зв`язку зі зміною правового регулювання питання про корпоративні права учасників (засновників, акціонерів, пайовиків) юридичних осіб.

За результатами розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду повинна була скасувати судові рішення попередніх інстанцій та закрити провадження у справі у зв`язку з тим, що цей спір не підлягає розгляду в судовому порядку.

Суддя Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 119653801