Письмо ВХСУ о практике применения отдельных норм материального права

[ANTIRAID]

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

21.11.2011 N 01-06/1624/2011

Господарські суди України

Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права

З метою забезпечення правильної і однакової судової практики вважаємо за необхідне звернути увагу господарських судів на практику застосування судом касаційної інстанції у розгляді справ окремих норм Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК України), Господарського кодексу України ( 436-15 ) (далі - ГК України) та інших актів законодавства, що містять норми матеріального права, а саме:

1) статей 203, 215, 511 ЦК України ( 435-15 ) у розгляді справ зі спорів про визнання недійсним договору поруки, укладеного між кредитором і поручителем без згоди боржника на забезпечення виконання останнім свого обов'язку.

Договір поруки за змістом приписів статей 553, 554 ЦК України ( 435-15 ) укладається кредитором за зобов'язанням, яке забезпечується порукою, і поручителем. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником (стороною) в зобов'язанні, забезпеченому порукою. Законодавством України не передбачено і не випливає зі змісту правовідносин поруки обов'язку кредитора або поручителя за договором поруки отримувати згоду боржника на укладення такого договору (див. постанови Вищого господарського суду України від 07.09.2010 N 53/86-09, від 07.09.2010 N 14/212пд).

З огляду на відсутність передбаченого законом обов'язку укладати договір поруки лише за згодою боржника, відсутність згоди боржника на укладення договору поруки не порушує умови дійсності договору поруки і не є підставою недійсності зазначеного правочину.

2) статті 220 ЦК України ( 435-15 ) у розгляді справ зі спорів про визнання дійсним правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України ( 435-15 ) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Частиною другою статті 220 ЦК України ( 435-15 ) передбачено, що якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору, і це підтверджується письмовими доказами, та відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідні приписи частини другої статті 220 ЦК України ( 435-15 ) не застосовуються щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України ( 435-15 ) пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін (див. абзац другий пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 N 9 ( v0009700-09 ), постанову Верховного Суду України від 18.04.2011 N 2-17/604-2009 і постанову Вищого господарського суду України від 20.01.2011 N 2-27/19191-2006);

Слід також мати на увазі, що з 01.01.2012 набирає чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів" ( 1878-17 ), яким частину третю статті 640 ЦК України ( 435-15 ) викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення, а з частини другої статті 657 названого Кодексу ( 435-15 ) виключено слова "та державної реєстрації".

Таким чином, із зазначеної дати скасовується обов'язок здійснювати державну реєстрацію відповідного договору купівлі-продажу після його нотаріального посвідчення.

3) частини другої статті 625 ЦК України ( 435-15 ) у розгляді справ зі спорів про стягнення сум інфляційних втрат та процентів річних за період відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.

Стаття 625 ЦК України ( 435-15 ) передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Таким чином, наявність судових актів про стягнення заборгованості, у тому числі стосовно яких є ухвала про відстрочку або розстрочку виконання, не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків (див. постанови Вищого господарського суду України від 14.09.2010 N 36/358, від 16.02.2011 N 17/177-10 та постанову Верховного Суду України від 04.07.2011 N 13/210/10);

4) частини першої статті 652 ЦК України ( 435-15 ) у розгляді справ зі спорів про розірвання кредитного договору у зв'язку зі зміною економічної ситуації та коливанням курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України.

Частиною першою статті 1054 ЦК України ( 435-15 ) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Разом з тим, пунктом 4 частини першої статті 44 ГК України ( 436-15 ) встановлено, що підприємництво здійснюється на основі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Отже, із суті кредитного договору та приписів статті 652 ЦК України ( 435-15 ) випливає, що зміна економічної ситуації та факт коливання курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України є комерційним ризиком позичальника, а тому не можуть бути підставами для розірвання кредитного договору або для невиконання зобов'язань за кредитним договором (див. постанови Вищого господарського суду України від 12.08.2010 N 08/2113, від 26.04.2011 N 25/448, постанову Верховного Суду України від 23.05.2011 N 53/325-09);

5) частини другої статті 188 ГК України ( 436-15 ) у розгляді справ зі спорів щодо обов'язку сторони за договором до звернення до суду з позовом про розірвання договору надсилати відповідну пропозицію іншій стороні за договором.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 N 15-рп/2002 ( v015p710-02 ) (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 ГК України ( 436-15 ) щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (див. постанову Верховного Суду України від 17.06.2008 N 8/32пд).

Відповідну правову позицію викладено також в інформаційних листах Вищого господарського суду України "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" від 13.08.2008 N 01-8/482 ( v_482600-08 ) та "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права" (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України) від 15.01.2010 N 01-08/12 ( v_001600-10 ) і в постанові Вищого господарського суду України від 29.03.2011 N 22/110);

6) частини шостої статті 232 ГК України ( 436-15 ) у розгляді справ зі спорів про стягнення неустойки за прострочення суб'єктами господарювання виконання зобов'язання з повернення орендованого майна.

Відповідно до статті 256 ЦК України ( 435-15 ) під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені; пункт 1 частини другої статті 258 названого Кодексу) ( 435-15 ).

Водночас частиною шостою статті 232 ГК України ( 436-15 ) визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, частиною шостою цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Отже, частиною шостою статті 232 ГК України ( 436-15 ) встановлено строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, і який не є строком позовної давності, а пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України ( 435-15 ) - строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (див. постанову Вищого господарського суду України від 14.12.2010 N 4/49-42).

Якщо укладеним сторонами договором оренди передбачено більш тривалий ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України ( 436-15 ) строк, у межах якого перераховуються штрафні санкції, то застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором;

7) частини третьої статті 81 ГК України ( 436-15 ) та статей 25, 28 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) у розгляді справ зі спорів про переведення прав покупця за договором купівлі-продажу акцій закритого акціонерного товариства.

17.09.2008 прийнято Закон України "Про акціонерні товариства" ( 514-17 ) (далі - Закон про акціонерні товариства), який набрав чинності 30.04.2009. З цього дня втратила чинність стаття 81 ГК України ( 436-15 ).

Відповідно до пункту 2 розділу XVII Закону про акціонерні товариства ( 514-17 ) через два роки з дня набрання чинності цим Законом ( 514-17 ) (29.04.2011) статті 25, 28 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) втратили чинність у частині, що стосується акціонерних товариств.

Згідно з пунктом 4 розділу XVII Закону про акціонерні товариства ( 514-17 ) до приведення у відповідність із цим Законом ( 514-17 ) закони України, інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону, крім, зокрема, статей 25, 28 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) у частині, що стосується акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим Законом про акціонерні товариства.

Отже, до втрати чинності статтею 81 ГК України ( 436-15 ) власник акцій закритого акціонерного товариства мав право вільно обирати покупця своїх акцій з числа осіб, які мають таке переважне право (див. постанови Вищого господарського суду України від 21.07.2010 N 5020-4/278, від 13.12.2010 N 5020-3/123-12/544-5/032).

Відповідної правової позиції дотримувався й Верховний Суд України (див. постанови Верховного Суду України від 20.04.2010 N 5020-3/118-12/539-5/027, від 20.04.2010 N 5020-3/119-12/540-5/028).

Із втратою чинності статтею 81 ГК України ( 436-15 ) правове регулювання питання щодо переведення прав покупця за договором купівлі-продажу акцій закритого акціонерного товариства здійснюється за статтею 7 Закону про акціонерні товариства ( 514-17 ), згідно з якою акціонери приватного акціонерного товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі, пропорційно кількості акцій, що належать кожному з них.

Акціонер приватного акціонерного товариства, який має намір продати свої акції третій особі, зобов'язаний письмово повідомити про це решту акціонерів товариства та саме товариство із зазначенням ціни та інших умов продажу акцій. Якщо акціонери приватного акціонерного товариства та/або товариство не скористаються переважним правом на придбання всіх акцій, що пропонуються для продажу, протягом встановленого цим законом або статутом строку, акції можуть бути продані третій особі за ціною та на умовах, що повідомлені товариству та його акціонерам (частина четверта статті 7 Закону про акціонерні товариства) ( 514-17 ).

У разі порушення зазначеного у цій статті переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та/або саме товариство, якщо статутом товариства передбачено переважне право на придбання акцій товариством, має право протягом трьох місяців з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати у судовому порядку переведення на них прав та обов'язків покупця акцій (частина п'ята статті 7 названого Закону) ( 514-17 );

8) приписів законодавства України у розгляді господарськими судами справ зі спорів, пов'язаних з бездоговірним споживанням електроенергії.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України ( 435-15 ) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Статтею 1213 ЦК України ( 435-15 ) передбачено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Пунктом 2 частини другої статті 27 Закону України "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР ) передбачено, що крадіжка електричної і теплової енергії, самовільне підключення до об'єктів електроенергетики і споживання енергії без приладів обліку є правопорушеннями в електроенергетиці.

Пунктом 2.6 Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 04.05.2006 N 562 ( z0782-06 ) (далі - Методика), встановлено порядок визначення обсягу та вартості самовільно спожитої електричної енергії в разі виявлення у споживача порушень, зазначених у підпункті 5 пункту 2.1 Методики ( z0782-06 ), та за умови відсутності у такого споживача договору про постачання електричної енергії.

Пункт 2.1 Методики ( z0782-06 ) застосовується на підставі акта про порушення, складеного в порядку, встановленому цією Методикою ( z0782-06 ), з урахуванням вимог Правил користування електричною енергією ( z0417-96 ) та в разі виявлення таких порушень.

Недоврахована електрична енергія - це збитки енергопостачальника через правопорушення споживача у сфері електроенергетики, які підлягають доказуванню з урахуванням приписів статті 225 ГК України ( 436-15 ) та статей 22, 614, 1212, 1213 ЦК України ( 435-15 ) (див. постанови Вищого господарського суду України від 26.01.2010 N 5/103-09, від 23.09.2010 N 8/374/09).

Відповідна правова позиція щодо застосування положень Методики ( z0782-06 ) та Правил користування електричною енергією ( z0417-96 ) для визначення обсягу та обрахування вартості електричної енергії, спожитої за відсутності укладеного між сторонами договору про постачання електричної енергії, викладалася й Верховним Судом України (див. постанову від 16.05.2011 N 15/147/10);

9) частини четвертої статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) у розгляді питання щодо стягнення з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, штрафних санкцій, нарахованих на підставі статті 106 Статуту залізниць України ( 457-98-п ) за невиконання плану перевезень вантажу.

Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) (далі - Закон про банкрутство) мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів обов'язкових платежів (абзац двадцять четвертий статті 1 Закону про банкрутство) ( 2343-12 ).

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань (абзац четвертий частини четвертої статті 12 Закону про банкрутство) ( 2343-12 ).

Статтею 106 Статуту залізниць України ( 457-98-п ) передбачено, що за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф. За цією нормою залізниця зобов'язана подати необхідні вантажовідправнику вагони, а останній - прийняти їх і використати для своїх потреб. Якщо заплановані вагони вантажовідправником завантажені не були, то ним порушуються умови планування перевезень, і залізниця отримує право нараховувати відповідний штраф.

Отже, штрафом, передбаченим статтею 106 Статуту залізниць України ( 457-98-п ), забезпечується зобов'язання щодо виконання плану перевезень (невиконання вантажовідправником свого обов'язку в натурі), а не грошове зобов'язання, тому дія частини четвертої статті 12 Закону про банкрутство ( 2343-12 ) на такі правовідносини не поширюється (див. постанови Вищого господарського суду України від 20.08.2010 N 35/19-10, від 21.04.2010 N 22/248-09, постанову Верховного Суду України від 15.11.2010 N 35/19-10).

Голова Вищого господарського суду України В.Татьков

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v1624600-11