Письмо ВХСУ о некоторых вопросах решения споров с участием банков

[ANTIRAID]

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

21.11.2011 N 01-06/1626/2011

Господарські суди України

Про деякі питання практики вирішення спорів за участю банків (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами України спорів за участю банків, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії, якщо банк має відповідну генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій

Місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, з посиланням на пункт 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 N 15-93 ( 15-93 ) (далі - Декрет) визнав недійсним кредитний договір у зв'язку з відсутністю у банку відповідної індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу. При цьому наявність генеральної ліцензії на здійснення банком валютних операцій не взято до уваги.

Скасовуючи судові рішення у справі та передаючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України виходив з такого.

Згідно зі статтею 5 Декрету ( 15-93 ) Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом ( 15-93 ). Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету ( 15-93 ) індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Водночас відповідно до пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 ( z1429-04 ), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями) [постанова Вищого господарського суду України від 18.11.2009 N 9/70пд].

2. Іпотекою забезпечуються реально існуючі зобов'язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому, у тому числі зобов'язання на підставі генерального договору на здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій

Між позичальником і банком було укладено генеральний договір на здійснення кредитування і проведення інших активних банківських операцій та іпотечний договір, за яким забезпечено вимоги іпотекодержателя за генеральним договором. У подальшому в рамках генерального договору була відкрита кредитна лінія згідно з укладеним сторонами кредитним договором.

За позовом позичальника місцевий господарський суд визнав недійсним з моменту укладення іпотечний договір у зв'язку з тим, що його умовами було забезпечено виконання зобов'язання, визначеного генеральним договором і яке не існувало на момент укладення такого договору, що є порушенням частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ).

Постановою апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано на підставі того, що зміст іпотечного договору містить всі істотні умови, передбачені статтею 18 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ), та забезпечує дійсні та реальні правочини, які укладені сторонами на виконання генерального договору.

Вищий господарський суд України з урахуванням правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 N 51/547, погодився з висновком суду апеляційної інстанції, зазначивши таке.

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу ( 435-15 ), іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 573 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Частиною четвертою статті 3 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ) передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання (частина друга статті 7 Закону України "Про іпотеку") ( 898-15 ).

Отже, чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов'язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі чинних договорів.

Статтею 18 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ) визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки.

Як встановлено судами, банком та позичальником було укладено генеральний договір про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій.

У подальшому сторонами було укладено кредитний договір, який є невід'ємною частиною генерального договору і в якому зазначено конкретні суми кредитування, строки надання кредитних коштів, процентні ставки за користування кредитом, відповідальність сторін та інші істотні умови.

Банком (іпотекодержатель) та позичальником (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого забезпечувалися вимоги іпотекодержателя за генеральним договором, до якого було внесено зміни та доповнення іншим договором. Згідно із зазначеними договорами сторонами було визначено зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та його реєстраційні дані відповідно до вимог статті 18 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ), якою встановлено істотні умови договору іпотеки.

У зв'язку з викладеним Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що оспорюваний іпотечний договір (з урахуванням змін та доповнень) містив усі істотні умови, передбачені статтею 18 Закону України "Про іпотеку" ( 898-15 ), та забезпечував вимогу банку як іпотекодержателя за чинним генеральним договором, що не суперечить положенням частини четвертої статті 3 названого Закону ( 898-15 ) (постанова Вищого господарського суду України від 19.01.2011 N 51/547).

3. Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку не поширюється на нарахування інфляційних втрат на суму боргу та процентів річних, оскільки відповідні суми входять до складу грошового зобов'язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання

Рішенням місцевого господарського суду частково задоволено позов прокурора, поданий в інтересах держави в особі фінансового управління державної адміністрації до банку щодо стягнення сум інфляційних втрат, процентів річних та пені у зв'язку з неповерненням у визначений строк банківського вкладу.

Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, господарський суд послався на те, що, інфляційні втрати та частина процентів річних нараховані позивачем за період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. У стягненні пені відмовлено в зв'язку з тим, що сторонами не було укладено угоди у письмовій формі про можливість її стягнення.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, апеляційний господарський суд стягнув з банку в повному розмірі інфляційні втрати і проценти річних за весь період нарахування, мотивуючи це тим, що інфляційні втрати та проценти річних не можна віднести до штрафних санкцій, які не нараховуються під час дії мораторію.

Вищий господарський суд України залишив постанову апеляційного господарського суду без змін, виходячи з такого.

Відповідно до статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Згідно зі статтею 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Постановою Правління Національного банку України призначено тимчасову адміністрацію банку строком на один рік та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців.

За статтею 230 Господарського кодексу України ( 436-15 ) штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, (неустойка, штраф, пеня), які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Інфляційні втрати та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і не ототожнюються із санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань.

При цьому положення статті 625 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) застосовуються до боржника у разі порушення ним грошового зобов'язання незалежно від наявності вини у його діях (постанова Вищого господарського суду України від 05.08.2010 N 4/719).

З висновками Вищого господарського суду України погодився й Верховний Суд України, який за результатами перегляду постанови Вищого господарського суду залишив її без змін (постанова Верховного Суду України від 08.11.2010 N 4/719).

4. У разі відсутності в договорі банківського рахунку умов щодо розміру процентів за користування грошовими коштами клієнта та неприйняття вкладів на вимогу банк зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, задоволено позов фізичної особи - підприємця до банку про стягнення відсотків за користування грошовими коштами на його поточному рахунку.

Господарськими судами було встановлено, що:

- банком на підставі договору на розрахунково-касове обслуговування, укладеного з фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, було відкрито поточний рахунок;

- відповідно до укладеного договору банк зобов'язався здійснювати нарахування відсотків за залишками вільних коштів на рахунку клієнта, зараховувати їх на рахунок клієнта в останній робочий день місяця відповідно до тарифів банку та проводити нарахування відсотків за незнижувальними залишками вільних коштів на рахунку клієнта і зараховувати їх на рахунок клієнта в останній робочий день місяця відповідно до тарифів банку;

- у переліку послуг з розрахункового обслуговування договором передбачалося також перерахування відсотків на залишки на рахунках та відсотків на поточні залишки по рахунках, проте розмір нарахування відсотків не визначено.

За результатами перегляду судових рішень у касаційному порядку Вищий господарський суд України, врахувавши правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 13.12.2010 N 2-11/994-2010, залишив без зміни постанову суду апеляційної інстанції, зазначивши таке.

Відповідно до статті 1066 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Частиною четвертою статті 1068 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) передбачено, що клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.

Згідно з частиною першою статті 1070 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.

Отже, договір банківського рахунку є відплатним для кожної із сторін, у зв'язку з чим банк зобов'язаний за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплатити йому проценти, а клієнт - оплатити банку послуги з розрахунково-касового обслуговування рахунку.

Частиною другою статті 1070 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

У розгляді справи господарськими судами встановлено, що умовами укладеного сторонами договору на розрахунково-касове обслуговування передбачено зобов'язання банку сплачувати проценти за користування грошовими коштами клієнта, проте не визначено їх розмір, а також те, що відповідачем вклади на вимогу юридичних або фізичних осіб не приймалися.

Відповідно до статті 8 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу ( 435-15 ), інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Згідно з частиною першою статті 1061 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

За відсутності визначення договором банківського рахунка розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та неприйняття банком вкладів на вимогу банк зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (постанова Вищого господарського суду України від 15.02.2011 N 2-11/994-2010).

Голова Вищого господарського суду України В.Татьков

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/mai...reg=v1626600-11