УЗАГАЛЬНЕННЯ практики розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які виникають з кредитних відносин за 2010 - 2011 рр. - Апеляційний суд м. Києва

[ANTIRAID]

Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які виникають з кредитних відносин за 2010 - 2011 рр.

У зв'язку із світовою фінансовою кризою, яка розпочалась у 2008 році українські банки та позичальники опинилися в скрутному становищі. Банки підвищують відсоткові ставки за виданими кредитами, не повертають депозити як достроково, так і після закінчення строку дії договору, а позичальники в свою чергу оспорюють підняття відсоткової ставки, не повертають кошти за кредитними договорами, оспорюють кредитні договори, договори поруки, іпотеки та застави. У зв'язку з такими обставинами значно збільшилась кількість справ в судах даної категорії та до теперішнього часу такі справи складають основну частину всіх цивільних справ, що розглядаються загальними судами.

На виконання плану роботи Апеляційного суду м. Києва на 2011 рік проведено узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, щодо спорів, які виникають з кредитно-фінансових відносин.

В зв'язку з цим було витребувано з місцевих судів м. Києва інформацію та цивільні справи даної категорії. Також проаналізовано рішення місцевих судів, практику Апеляційного суду м. Києва, статистичні дані, практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховного Суду України, наукові публікації.

Мета узагальнення - проаналізувати стан справ щодо застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитно-фінансових правовідносин, виявити складні та спірні питання у судовій практиці й законодавстві, підготувати пропозиції для забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також усунення прогалин у законодавстві.

Протягом 2010-2011 рр. у місцевих судах розглядалися наступні категорії спорів:

- щодо кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів поруки, застави та іпотеки;

- щодо звернення стягнення на майно, передане в іпотеку чи в заставу;

- щодо дострокового стягнення всіх сум за кредитним договором;

- щодо стягнення сум з позичальників та з поручителів, в тому числі в разі смерті позичальника;

- пов'язані з виконанням договірних зобов'язань в іноземній валюті.

До законодавчих актів, які застосовуються при вирішенні таких спорів, зокрема, слід віднести: Конституцію України, главу 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» Цивільного кодексу України (далі - ЦК), закони України: від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність»; від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХП «Про заставу»: від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку»; від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів»; від 18 листопада 2003 року № 1255-ІУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет про валютне регулювання) та інші нормативно-правові акти, у тому числі видані Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20 травня 1999 року № 679-ХІУ «Про Національний банк України».

1. Аналіз статистичних даних.

До Апеляційного суду м. Києва протягом 2010 року надійшло 1090 справ за апеляційними скаргами на судові рішення даної категорії.

768 апеляційні скарги було відхилено, а судові рішення залишено без змін, що складає 70,46 % від загальної кількості оскаржених судових рішень.

318 судових рішень було скасовано що складає 29,17% від загальної кількості оскаржених судових рішень.

Із них 61 судове рішення було скасовано з направленням справи на новий розгляд. Із них 38 справ було направлено на новий розгляд у зв'язку з тим, що розгляд справи відбувся за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання. 10 справ - у зв'язку з тим, що суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі, 12 справ - у зв'язку з розглядом судом не всіх вимог, і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції, 1 справа - у зв'язку з порушенням правил виключної підсудності.

Із них 17 судових рішень було скасовано з закриттям провадження у справі (по 5 справах провадження було закрито у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, по 1 справі провадження було закрито у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди, яка була визнана судом, 9 - з інших підстав).

3 судових рішення було скасовано із залишенням заяви без розгляду. Апеляційною інстанцією було ухвалено 237 нових судових рішень по суті ПОЗОВНИХ вимог,

4 судових рішення було змінено, що складає 0,37% від загальної кількості оскаржених судових рішень.

До апеляційного суду протягом 2011 року надійшло 1995 справ за апеляційними скаргами на судові рішення даної категорії.

1544 апеляційні скарги було відхилено, а судові рішення залишено без змін, що складає 77,39 % від загальної кількості оскаржених судових рішень.

439 судових рішень було скасовано, що складає 22,01 % від загальної кількості оскаржених судових рішень.

Із них 21 судове рішення було скасовано з закриттям провадження у справі. По 1 справі провадження було закрито у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, по 5 справах провадження було закрито у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди, яка була визнана судом.

5 судових рішень було скасовано із залишенням заяви без розгляду. Із них 2 судових рішення - у зв'язку з не підтриманням заявлених вимог особою, в інтересах якої відкрито провадження у справі.

Апеляційною інстанцією було ухвалено 415 нових судових рішень по суті позовних вимог,

12 судових рішень було змінено, що складає 0,6 % від загальної кількості оскаржених судових рішень.

№

з/п

Суди загальної юрисдикції міста Києва

Загальна кількість розглянутих справ

Cкасовані, змінені судові рішення

Судові рішення залишені без змін

Процентне співвідношення рішень залишених без змін до загальної кількості розглянутих справ

1. Голосіївський 173 42 131 75,72%

2. Дарницький 142 38 104 73,24 %

3. Деснянський 153 40 113 73,86%

4. Дніпровський 144 46 98 68,06%

5. Оболонський 251 49 202 80,48%

6. Печерський 347 40 307 88,47%

7. Подільський 114 25 89 78,07%

8. Святошинський 137 37 100 73,00%

9. Солом'янський 202 38 164 81,18%

10. Шевченківський 333 43 290 87,08%

Виходячи з аналізу статистичних даних вбачається, що навантаження на суди по розгляду справ даної категорії протягом 2011 року в порівнянні з 2010 роком збільшилось майже вдвічі. Не зважаючи та таке збільшення кількості розглянутих справ, в ході звітного періоду судді припускалися менше помилок, про що свідчить зменшення процентного показника скасованих та змінених судових рішень, які були ухвалені суддями місцевих суддів протягом 2011 року.

2. Форма і зміст позовної заяви.

Позовні заяви про вирішення спору, що виникає з кредитних правовідносин, за формою і змістом, як правило, відповідали загальним правилам, встановленим ст. 119 ЦПК України, а також у залежності від предмета та підстав позову, вимогам, які містяться в спеціальному законодавстві (у разі пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у заяві викладались обставини відповідно до вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку»).

До позовної заяви додавались документи, що підтверджували сплату судового збору за ставками відповідно до Декрету КМУ «Про державне мито» та до Закону України від 8 липня 2011 року № 3674 - VI «Про судовий збір».

Судовий збір за розгляд справ даної категорії (при заявлені вимоги майнового характеру ) до 01 листопада 2011 року встановлювався в розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, згідно п.п. «а» п.1 ст. З Декрету КМУ «Про державне мито».

Відповідно до Закону України від 8 липня 2011 року № 3674 - VI «Про судовий збір», який набув чинності з 01.11.2011 року, судовий збір сплачувався за подання до суду позовної заяви майнового характеру - 1% ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру - 0,1 розміру мінімальної заробітної плати.

При пред'явленні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а також позову про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків їх недійсності судовий збір вірно обчислювався як із позовної заяви немайнового характеру, оскільки це не є вимогою про стягнення грошового боргу.

При цьому, від сплати судового збору (пункт 17 статті 5 цього Закону), наприклад, за подання апеляційної скарги, у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, обґрунтовано звільнялись споживачі лише в разі, якщо вони виступали в процесуальному статусі позивачів, а не відповідачів, наприклад, за позовом банка про стягнення кредитної заборгованості.

3. Підсудність справ даної категорії.

З проведеного узагальнення вбачається, що у судах першої та апеляційної інстанції виникає багато суперечностей щодо визначення підсудності справ даної категорії, оскільки при розгляді справ, які виникають з кредитних відносин одночасно може, бути застосовано декілька видів підсудності.

Суди першої інстанції дотримувались того, що позови, які виникають з кредитних правовідносин, пред'являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК.

Позови банків до фізичних осіб про стягнення коштів за кредитним договором, згідно ч. 1 ст. 109 ЦПК України пред'являються в суд за місцем проживання відповідача. Якщо відповідачів декілька і у них різне місце проживання, то позивач за власним вибором пред'являє позов за місцем проживання одного із відповідачів.

При цьому судами враховувалось право споживача на пред'явлення позову також за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (частина п'ята статті 110 ЦПК).

Апеляційним судом скасовувалися ухвали місцевих судів міста Києва про повернення позовної заяви позивачеві для подання до належного суду, з тих підстав, що предметом позову є правовідносини між позивачем та відповідачем щодо виконання умов договору кредиту, тобто про захист прав споживачів, тому позивач мав право за власним вибором подати позовну заяву за своїм місцем проживання або за місцем виконання договору.

Позови, що виникали з діяльності філії або представництва юридичної особи обґрунтовано пред'являлися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК), проте відповідачем у таких справах був банк чи інша фінансова установа як юридична особа. Зазначене правило територіальної підсудності поширюється на позови позичальників (споживачів), а не на позови, що пред'являються банками чи іншими фінансовими установами щодо виконання кредитних зобов'язань, оскільки у цьому випадку діють правила статті 109 ЦПК.

Медвідь В.П. звернувся до Святошгшського районного суду м. Києва з позовом до ЗАТ «Приват Банк» про визнання кредитного договору недійсним за місцем знаходження філії банку, де було укладеного спірний кредитний договір.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 03.09.2010 року позовну заяву повернуто Медвідю В.П. на підставі ст.109 ЦПК України.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2011 року постановлену ухвалу скасовано, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ч. 7 ст.110 ЦПК України не звернув увагу на те, що пред'явлений позов виник з діяльності філії.

Правила статті 114 ЦПК про виключну підсудність вірно застосовувались до позовів, в яких предметом було нерухоме майно (наприклад, звернення стягнення на іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо), але мали місце і випадки порушення місцевими судами даної процесуальної норми.

В лютому 2011 року ПАТ «Родовід Банк» звернулось до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Козіна В.І. про стягнення боргу та просило звернути стягнення на предмет іпотеки -нежитлове приміщення по вул. Ярославів Вал, 30/18 , що розташоване у Шевченківському районі м. Києва.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 03.03.2011 року позовну заяву повернуто позивачеві для подання до належного суду. Оскільки даний позов пред 'явлено з приводу нерухомого майна, яке знаходиться в Шевченківському районі м. Києва, відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасував постановлену ухвалу та передав питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції (ухвала від 09.06.2011 року).

Недотримання правил підсудності обґрунтовано тягло за собою повернення заяви позивачу, про що судами було постановлено обґрунтовані ухвали.

Спірним питанням є пред'явлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором до позичальника - юридичної особи і поручителів-фізичних осіб (чи навпаки). Судова практика з цього питання змінювалась.

Згідно ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

Застосовуючи дану норму процесуального закону, суди як правило виходили із того, що в частині вимог пред'явлених до юридичної особи, спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства і відмовляли у відкритті провадження в цій частині позовних вимог, або закривали провадження у справі відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Так, ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 08.12.2010 року закрито провадження у справі за позовом ПАТ «Банк Золоті Ворота» до Артимчук Т.М., Вереса І.В., Сатури С.М., ТОВ «Торгівельний дім Веста» про стягнення заборгованості в частині позовних вимог, пред 'явлених до Товариства, з посиланням на те, що в цій частині позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 06.04.2011 року зазначена вище ухвала залишена без змін.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2010 року стягнуто, солідарно, з ТОВ «Пульсар», Асмогілова Д.Ю., Асмогілової І.В. на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 03.06.2010 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2010року в частині стягнення заборгованості з Товариства скасовано та провадження у справі в цій частині закрито, оскільки в цій частині позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Проте, позови було пред'явлено до позичальника і поручителів, як солідарних боржників, і в разі роз'єднання позовів буде незрозумілим, як стягувати заборгованість солідарно і як виконувати такі рішення судів, якщо позичальник і поручитель проживають за різними адресами (в різних районах м. Києва) і виконувати судові рішення будуть різні виконавчі служби.

На наш погляд, якщо одним з відповідачів є фізична особа (нема значення це позичальник чи поручитель) слід розглядати спір в цивільному судочинстві, оскільки основним критерієм для визначення підсудності є характер (предмет) правовідносин, а лише потім - суб'єктний склад.

Разом із тим, беручи до уваги, що пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК), то в разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховуючи визначені ЦПК правила судової юрисдикції. Наприклад, позов банка (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із зазначенням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) при вирішенні спору суди обґрунтовано враховували положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» про те, що справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами. У зв'язку із цим суди вірно не залишали позовні заяви споживачів без розгляду на підставі пункту 6 частини першої статті 207 ЦПК.

Так, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 17.05.2011 року позовну заяву Куриша М.Ю. до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання договору про відкриття та порядку введення рахунку покриття особистої міжнародної платіжної картки з відновлювальної кредитної лінії недійсним залишено без розгляду. Суд виходив з того, що відповідачем, зважаючи на третейське застереження в договорі, подано заяву про заперечення розгляду спору в суді.

Проте, з таким висновком суду не погодився Апеляційний суд м. Києва та своєю ухвалою від 08.11.2011 року скасував зазначену ухвалу та повернув справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду по суті позовних вимог, оскільки матеріально-правова вимога, позивача до відповідача, що до якої він просить ухвалити рішення, зводиться до захисту прав споживача банку.

Договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (стаття 17 ЦПК) не є відмовою сторони цього договору від права на звернення до суду за захистом. Пред'явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статті 121, 122 ЦПК), за винятком передбаченого пунктом 6 частини першої статті 207 ЩІК обов'язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

Так, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 серпня 2009 р. ВАТ "Астра Банк" відмовлено у відкритті провадження у справі. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції послався на те, що відповідно до п. 8.2 кредитного договору сторони погодили, що судовий захист прав та законних інтересів сторін за цим договором щодо кредитного договору, підлягає остаточному вирішенню в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації " Фінансова арбітражна палата" відповідно до регламенту цього суду. Керуючись ч. 1 ст. 112 ЦПК України суд відмовив Банку у відкритті провадження у справі.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2010 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва скасовано, передано питання щодо відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13.04.2010р. позовну заяву Стаднюка Ю.І. до АКБ «Парвекс-Банк» та інших про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту повернуто позивачу з посиланням на те, що укладений договір .містить третейське застереження, а тому справа підлягає розгляду в третейському суді.

З даним висновком не погодився суд апеляїайної інстанції. Своєю ухвалою від 20.01.2011 року скасував ухвалу, що постановлена ласцевим судом та передав питання відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки від відповідача до початку з 'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами не надійшли заперечення проти розгляду справи в суді.

4. Проблемні питання судової практики щодо кредитних договорів.

Аналіз судової практики зазначеної категорії справ свідчить про те, що найпоширенішими в 2010 - 2011 рр. були спори щодо укладення, виконання та розірвання кредитних договорів.

Зокрема, це були вимоги кредитора про стягнення боргу за кредитним договором, а також процентів за користування кредитом та відповідних штрафних санкцій за невиконання (несвоєчасне) виконання кредитного договору.

Основними причинами виникнення таких спорів є наслідки порушення договору позичальниками у частині виконання зобов'язання належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору. Майж:е в усіх випадках ця обставина, зокрема, пов'язана з відсутністю коштів, а також іншого майна у позичальника для виконання умов кредитного договору, а також зі збільшенням банком процентної ставки за кредитними договорами в односторонньому порядку, щодо внесення законодавчих змін передбачалось умовами договору.

Право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором: дострокове стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, чи їх одночасне заявлення в разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), стягнення простроченої заборгованості чи розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).

Неоднозначно вирішувались судами позовні вимоги про визнання кредитних договорів, укладених в іноземній валюті, недійсними.

Рішенням Солом'ямського районного суду м. Києва від 17.02.2011 року ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено в позові про стягнення є Свтушенка І.Ю. заборгованості за кредитним договором та задоволено зустрічний позов Свтушенка І.Ю. до Банку про визнання кредитного договору недійсним з тих підстав, що Банк не мав індивідуальної ліцензії на здійснення розрахункових операцій та на видачу кредитів в іноземній валюті.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18.05.2011 року зазначене рішення суду скасоване та ухвалено нове рішення, яким було стягнуто з відповідача заборгованість за кредитним договором на користь Банку та відмовлено Свтушенку І.Ю. у позові про визнання кредитного договору недійсним з тих підстав, що Банк мав право на видачу кредиту в іноземній валюті.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 30.03.2011 року задоволено позов Кузьміної ТС до ПАТ «Мета Банк», кредитний договір визнано недійсним з тих підстав, що Банк не мав індивідуальної ліцензії на здійснення розрахункових операцій та на видачу кредиту в іноземній валюті.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14.09.2011 року скасовано зазначене рішення суду та ухвалено нове рішення про відмову Кузьміній ТС у задоволенні позову, оскільки відсутність у Банка індивідуальної ліцензії на видачу кредиту Кузьміній ТС в іноземній валюті не є підставою для визнання кредитного договору недійсним.

При розгляді справ даної категорії слід враховувати наступне.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, &пе не встановлює сферу її обігу, а стаття 192 ЦК визначає, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року №3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків», є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то оскільки на цей час законодавством України не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті, як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, то ця норма не може бути застосована судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання), суд повинен виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстроване у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно із пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків», є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку із цим суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу жодною зі сторін кредитного договору.

Трапляються випадки коли кредит було видано позичальнику в іноземній валюті, Банк пред'являв позов до відповідача про стягнення заборгованості за договором саме в іноземній валюті, а суди безпідставно стягували заборгованість на користь Банку не в іноземній валюті, а в гривні, що було підставою для апеляційного оскарження Банком рішення суду.

Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11.11.2010 року було задоволено позов ПАТ «Укргазбанк» до Балашка В.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнуто з відповідача на користь банку 842441,46 гри. При цьому поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що по-перше кредит відповідачу був наданий в іноземній валюті — доларах США, та по-друге, банк, звернувшись до суду з позовом та просив стягнути з позичальника суму заборгованості саме в доларах США. Допущена судом помилка стала підставою для скасування ухваленого у справі рішення.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.01.2011 року заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11.11.2010 р. було скасовано та ухвалено нове рішення про стягнення суми заборгованості в іноземній валюті - доларах США.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01.06.2011 року задоволено позов ПАТ «УкрСиббанк» і стягнуто з Михалків ТА. заборгованість за кредитним договором в сумі 2.127.857 грн. 76 коп.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22.09.2011 року ухвалене у справі рішення було скасовано та ухвалено нове про стягнення суми боргу за договором про надання споживчого кредиту у сумі 269 276 доларів США 57 ііентів, що за курсом НБУ становить 2 149 823 грн. 37 коп., оскільки, пред 'являючи позов до суду, банк зазначав, що кредит відповідачу надано саме у доларах США та просив провести стягнення у зазначеній валюті. А стягнення ж наявної заборгованості за кредитним договором у національній валюті призведе до збитків позивача за рахунок невірного визначення судом валюти стягнення та за рахунок нестабільного курсу іноземної валюти по відношенню до гривні, що визначається НБУ.

Розглядаючи позови про стягнення заборгованості за кредитними договорами суди першої інстанції повинні виходити із того що, якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті і кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із цим суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи підлягає визнанню недійсним.

Також, протягом звітного періоду були розглянуті справи про визнання незаконними кредитних договорів в частині підвищення відсоткової ставки та дій банку щодо підвищення відсоткової ставки за кредитним договором.

У відповідності до ст. 162 ЦК УРСР було передбачено заборону фінансової установи змінювати розмір процентів в односторонньому порядку, а з прийняттям нового ЦК України дане питання не було врегульовано, аж поки не виникла в цьому необхідність.

З метою забезпечення дотримання прав громадян у відносинах із фінансовими установами та з метою недопущення зловживань з боку фінансових установ Верховною Радою України прийнято Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» № 661-VI від 12.12.2008 року. Відповідно до вказаного закону Цивільний кодекс України було доповнено ст. 1056-1, згідно якої розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Умова договору ЕЦОДО права банку, іншої фінансової установи змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.

Але при розгляді таких справ потрібно враховувати ч. 1 ст. 5 ЦК України.

Місцеві суди міста Києва, як правило, правильно застосовували вищезазначені положення закону.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06.05.2010 року визнано незаконним підвищення відсоткової ставки до ЗО % за договором про іпотечний кредит від 21.03.2008 року у справі за позовом Коваленко А. О. до ЗАТ КБ «Приват Банк» про захист прав споживача (визнання незаконними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки за договором). Суд першої інстанції виходив з того що банк порушив вимоги ст. 1056-1 ЦК в односторонньому порядку, без згоди позивача, з 01.02.2009 року збільшив розмір відсоткової ставки за користування кредитом. З такті висновком суду погодилась і апеляційна інстанція в своєму судовому рішенні від 06.10.2010 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06.08.2010 року задоволено позов ПАТ «ОТП Банк» та стягнуто з І Нирка С.Ф. та Ширко Л.О. на користь банку суму заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної відсоткової ставки з 11% до 15%.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 11.01.2011 року зазначене рішення змінено, розмір суми - заборгованості, стягнутої з відповідачів, зменшено у відповідності до відсоткової ставки 11%, як це було передбачено в день укладення кредитного договору.

При цьому апеляційна інстанція виходила з того, що у порушення вимог ст. 1056-1 ЦК банк в березні 2009 року в односторонньому порядку збільшив відсоткову ставку за договором, без згоди позичальника.

Значну кількість цивільних справ за позовами, що виникають із кредитних правовідносин, складають позови про розірвання договорів з посиланням, зокрема на світову фінансову кризу чи інші суттєві обставини.

При вирішенні даних спорів суди правильно враховують положення частини другої статті 652 ЦК і виходять з того, що закон пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених частиною третьою цієї статті, при істотній зміні обставин.

Так, Паламарчук О.В., Паламарчук ОТ. звернулись з позовом до ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» про розірвання договору про відкриття кредитної лінії з посиланням на світову фінансову кризу та на знецінення гривні. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12.04.2011 року Паламарчук О.В., Паламарчуку О.Т. обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову про розірвання договору про відкриття кредитної лінії, оскільки відсутні передбачені законом підстави для розірвання такого договору.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31.05.2011 року рішення суду залишено без змін.

В той же час, мало місце інше трактування даної норми закону.

Так, АКІБ «УкрСиббанк» звернувся до суду з позовом до Беседїної І. М. (позичальник), Єпанчінцева С.В. (поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Єпанчінцев С.В. в свою чергу пред 'явив зустрічний позов про розірвання договору поруки на підставі ст. 652 ЦК України.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14.05.2010 року суму заборгованості за кредитним договором стягнуто з Беседіної ЇМ. (позичальника) та задоволено зустрічний позов про розірвання договору поруки.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився як суд апеляційної інстанції в своїй ухвалі від 02.11.2010 року, так і суд касаційної інстанції в ухвалі від 10.06.2011 року, що поручитель не міг передбачити негативних наслідків світової фінансової кризи, що в свою чергу свідчить про істотну зміну обставин, якими сторони керувались при укладенні договору поруки, а тому, є підставою для його розірвання.

На нашу думку, саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки вказана обставина стосується обох сторін договору і у позичальника існувала можливість при належній турботливості та обачності передбачити в момент укладення договору можливі зміни курсу гривні України відповідно до іноземної валюти виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

При цьому суди повинні з'ясовувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених" постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, що зареєстровані у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), в якому передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

При вирішенні таких справ суди повинні враховувати Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається не виконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК.

За змістом статті 625 ЦК відповідальність за порушення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та три проценти полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому, суди обґрунтовано виходили з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

5. Стягнення сум з боржника та з поручителів, в тому числі в разі смерті боржника.

Відповідно до ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання поручитель та боржник відповідають перед кредитором солідарно в тому ж обсязі, що і боржник.

Згідно ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Суди в цілому вірно застосовували вказані норми закону. Проте, траплялися випадки коли суди безпідставно стягували з поручителів заборгованість за кредитним договором та не звертали уваги на те, що банком пропущено, визначений законом шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 12.10.2010 року стягнуто поручителя з Банатової А.В. на користь ПАТ «Перший Український Міжнародний банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 318 249,85 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що порука не припинилась, а тому Банатова А.В. як поручитель повинна нести відповідальність за кредитним договором, укладеним між позивачем та ДП «Мілавіца-Київ» від 18 жовтня 2007року.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 17.02.2011 року зазначене рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

При цьому Апеляційний суд м. Києва виходив з того, що у кредитному договорі визначено строк повернення кредиту не пізніше 17 квітня 2009 року. Протягом шести місяців вимоги до поручителя банком пред 'явлено не було. Банк звернувся до суду 08.12.2009 року, тобто за сплином шестимісячного строку. Суд на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК дійшов висновку, що порука відповідача припинена, а тому позовні вимоги банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя є необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04.08.2011 року з Красицької А.М. (позичальника) та Красицького П.В. (поручителя), солідарно, на користь ПАТ "Банк «Фінанси та Кредит»" стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 11 712 грн. 39 коп.

Судом було встановлено, що у кредитному договорі термін виконання основного зобов'язання був визначений конкретною датою - 09.10.2009року, а позов до поручителя банком було пред'явлено 30.11.2010року, тобто більш ніж через рік після настання строку виконання зобов 'язання.

Судом першої інстанції не були враховані положення п. 5.1 укладеного між сторонами договору поруки, яким передбачено, що якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов'язання за кредитним договором не заявив позовні вимоги до поручителя, порука припиняється, та ч. 4 ст. 559 ЦК, що призвело до ухвалення незаконного рішення в частині стягнення суми заборгованості з поручителя, та стало підставою для скасування даного рішення в частині вирішення позовних вимог Красицького П.В. (рішення Апеляційного суду м. Києва від 09.11.2011 року).

Вважаємо, що при вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором визначені інші умови виконання основного зобов'язання, то при неналежному виконанні позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором вимоги до поручителя про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково і таким строком не може бути лише несплата чергового платежу. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому листа-вимоги про погашення боргу, так і пред'явлення до нього позову до суду.

При цьому умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ІДС України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

За змістом частини 1 статті 559 ЦК України визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Як правило, суди вірно застосовують вказану норму матеріального права.

Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05.07. 2010 року ВАТ Банк «Траст» відмовлено у стягненні заборгованості з Юрова Є.О., Цащенко Т.М. (поручителів, за зобов'язаннями Дмигпренко І.В. по кредитному договору, укладеному з банком) з тих підстав, що банком, без згоди поручителів було укладено з позичальником додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої збільшився строк дії кредитного договору, збільшився розмір щомісячного платежу, зросла загальна сума грошових виплат, а відповідно значно збільшився обсяг відповідальності поручителів.

З таким рішенням суду погодилась апеляційна інстанція і своєю ухвалою від 01.12.2010 року залишила зазначене рішення суду без змін, оскільки дійшла висновку про те, що додатковою угодою до кредитного договору, укладеною без згоди поручителів, дійсно значно збільшився обсяг їх відповідальності, що у відповідності до ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки.

Але, проведеним узагальненням встановлені і факти неправильного застосування та тлумачення зазначеної норми закону.

Так, рішенням Оболонськогорайонного суду м. Києва від 27.01.2011 року Ісмайловій Н.П. (поручителю - за. кредитним договором) відмовлено в задоволенні позову до ПАТ «Універсал Банк» про визнання припиненим договору поруки. Суд вважав, що підвищення банком відсоткової ставки за користування кредитом з 24 % річних на 30% річних без згоди поручителя не є підставою для припинення поруки.

З таким рішенням суду не погодилась апеляційна інстанція. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13.04.2011 року рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано поруку припиненою з тих підстав, що підвищення банком відсоткової ставки за користування кредитом з 24% річних на 30% річних без згоди поручителя значно збільшило обсяг відповідальності Ісмайлової Н.П. та є підставою для припинення поруки відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України.

У процесі підготовки узагальнення виявлено випадки помилок, шо були допущені і судом апеляційної інстанції.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05.10.2010 року припинено поруку у справі за позовом Колесника С.Г. (поручителя; до ПАТ «Укрсоцбанк» про припинення поруки за договором поруки. Ухвалюючи таке рішення суд виходив з того, що банк без згоди поручителя збільшив відсоткову ставку за користування кредитом з 11.75% на 14%, а відповідно збільшився обсяг відповідальності Колесника С.Г., що відповідно до ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки.

З таким рішення суду погодився суд апеляційної інстанції і своєю ухвалою від 26.01.2011 року залишив дане рішення суду без змін.

Але, рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.07.2011 року скасовані зазначені судові рішення і ухвалено нове рішення про відмову Колеснику С.Г. у задоволенні позову. При цьому Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що суди безпідставно не прийняли до уваги, що за умовами кредитного договору банк мав право змінити процентну ставку за користування кредитом, а Колесник С.Г., як поручитель, був ознайомлений з умовами кредитного договору та жодних заперечень, а також непорозумінь щодо його положень не мав. Крім того, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було враховано, що відповідно до умов укладеного договору поруки обсяг зобов'язань для позивача як поручителя при не укладенні сторонами додаткової угоди до договору поруки у разі збільшення відсоткової ставки за кредитним договором, залишається незмінним, а саме в сумі кредиту 100 000 доларів СІЛА та відсотків за користування кредитом у сумі 11,75% річних, оскільки така додаткова угода сторонами не укладалась.

У ч. 1 ст. 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно з ч. 4 ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За змістом зазначених норм у разі смерті фізичної особи, боржника за зобов'язанням у правовідносинах, що допускають правонаступництво в порядку спадкування, обов'язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи - її спадкоємця. Таким чином, відбувається передбачена законом заміна боржника за зобов'язанням.

На нашу думку, спадкоємці зобов'язані погасити нараховані відсотки і штрафи тільки в тому випадку, якщо вони були присуджені позичальникові (спадкодавцеві) за життя.

Інші нараховані зобов'язання фактично не пов'язані з особою позичальника і навряд чи можуть присуджуватися для сплати спадкоємцям.

Спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

З урахуванням положення ст. 1282 ЦК! України спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.

ПАТ «Банк Золоті Ворота» звернувся до Солом'ямського районного суду м. Києва з позовом до Конах Л.Е. (позичальника) про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 15 007,14 грн. Під час розгляду справи судом було з'ясовано, що Конах Л.Е. померла, 1/3 частку спадщини отримав її батько - Павлов Е.М., 2/3 частки спадщини отримала її неповнолітня донька, законним представником якої є Конах О.М., які були залучені до участі у справі в якості відповідачів. Рішенням Солом'ямського районного суду від 21.07.2010 року позов банку було задоволено, стягнуто з Павлова Е.М. 1/3 частку заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, з Конаха О.М., як законного представника неповнолітньої дитини, було стягнуто 2/3 частки заборгованості - 75 007,14 грн.

Рішенням апеляційної інстанції від 24.11.2010 року ухвалене рішення суду було змінено, з Павлова Е.М. на користь банку було стягнуто 5 002,38 грн. — 1/3 частину заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, з Конах Наталії (неповнолітньої дочки - спадкоємиці померлої) було стягнуто на користь Банку 10 004,76 грн. - 2/3 частини заборгованості за договором. Тобто, суд апеляційної інстанції, в межах вартості успадкованого майна, стягнув зі спадкоємців конкретні суми заборгованості, що пропорційні розмірам успадкованого кожним з них майна, та стягнув заборгованість безпосередньо зі спадкоємиці, а не з її батька, як законного представника. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що банком не пропущено позовну давність, -щодо пред 'явлення вимоги до спадкоємців померлого позичальника, оскільки відповідачі не надали до суду доказів того, що вони завчасно повідомили банк про смерть позичальника.

При вирішенні спорів щодо виконання зобов'язань за кредитним договором у випадку смерті боржника/позичальника за наявності поручителя чи спадкоємців суди мають виходити з наступного.

Згідно положень статті 1282 ЦК спадкоємці боржника при умові прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину. При цьому спадкоємці несуть зобов'язання погасити нараховані відсотки і штрафи тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов'язання фактично не пов'язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися для сплати спадкоємцям.

На нашу думку така позиція є правильною, але має місце іншій підхід до даного питання, а саме враховуючи положення статті 1216 ЦК до спадкоємців переходять права і обов'язки спадкодавця, а тому, вони мають сплатити відсотки за їх використання в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

Поручитель приймає на себе зобов'язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника (статті 553, 554 ЦК), а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено в договорі поруки.

Відповідно до статті 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником А згідно зі статтею 607 ЦК зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

Таким чином на поручителів може бути покладена відповідальність за порушення боржником обов'язку щодо порушення зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі в договорі поруки.

Так, Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10.01.2011 року ПАТ «УкрСиббанк» було відмовлено у задоволенні позову про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту (укладеним між банком та Векиляном С.Б.) з поручителів Чіркіняна Ж.М. та Памбухчяна А.Н. з тих підстав, гцо позичальник помер, заяв про прийняття спадщини до нотаріальної контори не надходило, на поручителів не може бути покладено обов'язок щодо виконання зобов'язання за кредитний договором, оскільки у позичальника відсутні правонаступники, які прийняли спадщину та відсутня згода поручителів відповідати за нового боржника, зафіксована в тому числі і в договорі поруки про згоду відповідати за виконання зобов'язання перед будь-яким новим боржником у випадку переводу боргу за забезпечуваним зобов 'язанням.

З ухваленим судовим рішенням погодився суд апеляційної інстанції і своєю ухвалою від 17.05.2011 року залишив рішення суду першої інстанції без зліін.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01.02.2010 року ПАТ «ОТП Банк» було відмовлено у позові про стягнення з поручителя -Тіточки А.І. заборгованості за кредитним договором з тих підстав, що позичальник помер, а згода Тіточки А.І, як поручителя, відповідати солідарно з правонаступниками померлого позичальника відсутня, відсутня така згода і в договорі поруки. Таке рішення суд ухвалив на підставі ст. 523, 553, ч. З ст. 559 ЦК України

З рішенням суду першої інстанції погодився суд апеляційної інстанції і своєю ухвалою від 26.04.2011 року відхилив апеляційну скаргу банка, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Траплялися випадки, коли суди першої інстанції невірно застосовували зазначені вище норми матеріального права.

Так, рішенням Деснянського районного суду м. Києва було безпідставно задоволено позов ПАТ Банку «Форум». З поручителів Нечай В.А., Гончаренко О.М. на користь банку було стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором, укладеним між банком та Нечай В.Я.. Суд першої інстанції виходив з того, що поручителі за договором поруки несуть солідарну відповідальність перед банком за зобов'язаннями позичальника і той факт, що позичальник помер, не звільняє їх від відповідальності перед банком.

З таким рішенням не погодився суд апеляційної інстанції і своїм рішенням скасував рішення суду першої інстанції і ухвалив нове рішення, яким відмовив банку у позові про стягнення заборгованості з поручителів. При цьому суд виходив з того, що позичальник помер, а поручителі не поручались перед банком за нового боржника, а тому порука є припиненою відповідно до вимог ч. З ст. 559 ЦК України.

Виникали складнощі у судів як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні питання про стягнення заборгованості за кредитними договорами, в забезпечення яких укладено декілька договорів поруки.

Наприклад, у травні 2009 року ПАТ «ПроКредит банк» звернувся до суду з позовом до ТОВ «Декорадор», ТОВ «Декодор», Фоміних С.С та Бєлінського Д.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначав, що між ЗАТ «ПроКредитбанк» та ТОВ «Декорадор» 06.10.2004 року було укладено Рамкову угоду № 2100 про відкриття мультивалютної кредитної лінії, договорів про відкриття кредитної лінії, договорів про надання траншу терміном на 48 місяців.

В цей же день між ЗА Т «ПроКредит банк» та ТОВ Декорадор» було укладено Договір про надання траншу № .1.13024/2100, відповідно до якого позичальнику надано кредити в розмірі 23000 дол. США під 16% річних строком на ЗО місяців.

Для забезпечення виконання Рамкової угоди 06.10.2004 року з відповідачами ТОВ «Декодор», Фоміних С.С. та Бєлінським Д.В. банком було укладено три окремі договори поруки з максимальним лімітом відповідальності по 50 000 доларів США кожний.

Посилаючись на те, що позичальник прострочив сплату платежів, банк просив стягнути з нього та з усіх поручителів, солідарно, заборгованість по кредиту, процентах, пені в загальному розмірі 41 899.26 грн. та понесені судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 жовтня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто борг у загальній сумі 41 899, 25 грн. з ТОВ «Декорадор», Фоміних С.С, солідарно, на користь ПАТ «ПроКредитбанк». В задоволенні позовних вимог до ТОВ «Декодор» та Бєлінського Д.В. відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10.11. 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково, з Бєлінського Д.В. тіа Фоміних С.С солідарно стягнуто на користь ПАТ «Прокредитбанк» 41 899, 25 грн. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ «Прокредитбанк» до ТОВ «Декорадор», ТОВ «Декодор» закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.06.2011 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 10.11.2010 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна інстанція виходила з того, що з кожний з трьох поручителів банком укладено окремий договір поруки, а тому кожен з поручителів несе солідарну відповідальність лише з позичальником.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.10.2011 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 09.10.2009 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПроКредитбанк» до ТОВ «Декорадор», ТОВ «Декодор», Бєлінського Д.В. про солідарне стягнення заборгованості скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким, стягнуто з ТОВ «Декорадор», ТОВ «Декодор», солідарно, на користь банку заборгованість за кредитом, за відсотками, за пенею, а всього - 41 899.26 грн.

Стягнуто з ТОВ «Декорадор», Бєлінського Д.В., солідарно, на користь банку заборгованість за кредитом, за відсоткам, пеню, а всього 41 899.26 грн. В інший частині рішення суду залишено без змін.

З урахуванням наведеного прикладу вважаємо за необхідне роз'яснити, шо особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. З ст. 554 ЦК). У зв'язку із цим суди мають виходити з того, що лише в разі, якщо поручителі спільно поручились (одним договором), то вони відповідають перед кредитором солідарно. У разі укладення декількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання, положення ч. З ст. 554 ЦК України не застосовується (діє положення ч. 1 ст. 554 ЦК).

У такому випадку кредитор має право пред'явити вимогу до кожного з поручителів на підставі окремого договору, відповідно до яких кожен з поручителів відповідає перед кредитором разом із боржником як солідарні боржники.

За правилом ст. 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Інколи, вирішуючи питання про солідарне стягнення заборгованості з позичальника, поручителів та майнових поручителів суди допускають деякі помилки.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 07.10.2010 року та додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02.03.2011 року стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором на користь АТ «Банк Фамільний» з Коробчинського В.С. (позичальника), Коробчинської А.С., Возного А.М. (поручителів) та з Коробчинського М.В., Федоровічева О.М., Федоровічевої Н.П., Федоровічева С.О., Барановської О.О. (майнових поручителів). Судом було зазначено, що стягнення заборгованості з майнових поручителів необхідно провести шляхом звернення стягнення на предмети договорів іпотеки.

Суд апеляційної інстанції не погодився з таким рішенням суду, скасував його в частині солідарного стягнення заборгованості з майнових поручителів та ухвалив в цій частині нове рішення, яким відмовив банку у стягненні заборгованості з майнових поручителів та зазначив, що звернувши стягнення заборгдваності на предмети іпотек, суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки банк не ставив перед судом питання про звернення стягнення на предмети іпотеки, а лише просив стягнути солідарно з відповідачів (серед яких зазначив і майнових поручителів) заборгованість за кредитним договором.

6. Звернення стягнення на майно, передане в іпотеку чи в заставу.

У разі заборгованості за кредитним договором суд може звернути стягнення на предмет застави чи іпотеки, незалежно від того чи сплив термін дії кредитного договору, оскільки наявне невиконання умов договору.

Право банку на звернення стягнення на майно передбачено ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України «Про заставу», ст. 33 Закону України «Про іпотеку».

У контексті гарантій права власності на житло, яке перебуває в заставі, важливим є забезпечення судового механізму позбавлення права приватної власності на таке майно.

Водночас Конституція України визначає, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, а відповідно при застосуванні банками позасудового механізму вилучення квартир слід очікувати судового оскарження таких дій.

При розгляді справ за позовами про звернення стягнення на майно суди не завжди дотримувалися вимог Цивільного кодексу України, Закону України «Про іпотеку», Житлового кодексу України.

Так, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07.02.2011 року АБ «Київська Русь» відмовлено в позові до Пилипенка П.М. (майновий поручитель), третя особа ДП «Любач Кременчук» (позичальник) про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру. Суд виходив з того, що відповідно до ухвали господарського суду Полтавської області від 15.09.2009 року (в справі про визнання банкрутом ДП «Любач Кременчук») визнано грошові вимоги банку в сумі основного боргу, що забезпечений заставою майна, вимоги включено до першої черги.

Суд апелягпйної інстанції не погодився з рішенням суду першої інстатщ, скасував його та 14.04.2011 року ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов банку, звернув стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет договору іпотеки - квартиру. Суд виходив з того, що майновий поручитель несе відповідальність по зобов 'язанням позичальника перед банком разом з позичальником в межах вартості предмета іпотеки.

При вирішенні позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке.

Згідно з ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу України, статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки, за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення його мешканців.

При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Іноді суди допускали помилки при вирішенні вимог банків про виселення мешканців квартир, у випадку звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на ці квартири, які є предметом іпотек.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29.03.2011 року задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до Юшкова В.В. та Юшкової О.В. Звернуто стягнення заборгованості за. кредитним договором у розмірі 263 941,96 грн. на предмет іпотеки - квартиру. Виселено Юшкова В.В. та Юшкову О.В. з квартири. Ухвалюючи рішення про виселення відповідачів з квартири, суд посилаючись на ст. 109 ЖК України вважав, що сам факт звернення стягнення на квартиру (предмет іпотеки) є підставою для виселення всіх мешканців.

Рішенням Апеляційного суду від 22 червня 2011 року було скасовано рішення суду першої інстанції в частині виселення Юшкова В.В. (Юшкова О. В. рішення суду не оскаржувала) та ухвалено нове рішення про відмову банку в цій частині позову. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки - жиле приміщення законодавець встановлює певний порядок дій банку, а саме після ухвалення рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житлове примігцення всі мешканці зобов 'язані на письмову вимогу іпотеко держателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять добровільно дане жиле приміщення їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічний порядок виселення передбачений і ч. З ст. 109 ЖК України. В матеріалах справи відсутня письмова вимога банку про добровільне звільнення квартири, а тому банком не дотримано процедури щодо такого виселення.

Невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» щодо ненаправлення іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення кредитного зобов'язання у строк, визначений законом або договором, в якому мають бути зазначені передбачені законом відомості про зміст порушення зобов'язань, є підставою для відмови в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом із тим іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки і без попереднього повідомлення іпотекодавця, яхщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Доведення зазначених обставин, наприклад, наявність повідомлення про продаж предмета іпотеки тощо, лежить на позивачеві згідно з вимогами статей 10, 58, 59, 60 ЦПК.

Положення ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про те, що невиконання вимог закону про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду, та не означає його право на пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки невиконані імперативні вимоги частини першої вказаної статті закону, а лише передбачає право іпотекодержателя на звернення до суду за захистом в інший, передбачений законом спосіб (наприклад, із позовом про стягнення заборгованості тощо).

Суди першої інстанції допускають помилки при вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме безпідставно не беруть до уваги положення ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Так, заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 24.06.2010 року задоволено позов ПАТ АБ «Укргазбанк» до Шадріної О.М. про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернуто стягнення заборгованості у розмірі 434 349,61 грн. за кредитним договором від 24.12.2007 року на квартиру. Ухвалюючи таке рішення суд першої інстанції виходив з того, що квартира знаходиться в іпотеці у банка, існує заборгованість Шадріної О.М. перед банком за кредитним договором, а тому у відповідності до вимог ст. 589, 590 ЦК України звернув стягнення на предмет іпотеки - квартиру. При цьому, суд першої інстанції не звернув увагу та ту обставину, що банк всупереч вимогам ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» не надіслав іпотекодавцю — Шадріній О.М. (вона ж є і позичальником) письмову вимогу про усунення, порушення зобов'язання та не попередив позичальника про звернення стягнення на квартиру. З викладених підстав з ухваленим рішенням не погодився суд апеляційної інстанції, який своїм рішенням від 28.02.2011 року скасував рішення суду в цій частині і ухвалив нове про відмову в позові.

Так, заочним рішенням Деснянського районного суду від 26.07.2010 року задоволено позов ЗАТ КБ «ПриватБанк» до Корнійчука В.О. про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. В рахунок погашення заборгованості (у розмірі 602 835,63 грн.) Корнійчука В. О. перед банком за кредитним договором від 25.05.2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки — квартиру та виселено Корнійчука В.О. з квартири. Ухвалюючи таке рішення суд керувався ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 03.02.2010 року зазначене рішення скасоване та ухвалено нове - про відмову у позові, оскільки банком порушені вимоги ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

З досліджених справ вбачається, що суди інколи припускаються помилок при викладенні змісту резолютивної частині рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, не дотримуючись вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02.02.2011 року задоволено позов ПАТ «Імексбанк» до Лавренчука В.А., звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 780311,16 грн. на предмет іпотеки - земельну ділянку.

В резолютивній частині рішення суд всупереч вимогам ст. 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив початкову ціну предмету іпотеки -земельної ділянки для її подальшої реалізації. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08.06.2011 року рішення суду першої інстанції змінено, встановлено початкову вартість предмету іпотеки не нижче за 90% вартості предмету іпотеки, яка складає 647 662,50 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02.11.2010 року задоволено позов ПАТ «УкрСиббанк» до Гриневич Г.П. про звернення стягнення на предмет іпотеки. В резолютивній частині рішення суд зазначив про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на квартиру та на магииномісце та всупереч вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив спосіб реалізації предметів іпотеки, початкову ціну предметів іпотеки для їх подальшої реалізації, але суд апеляційної інстанції на це уваги не звернув, не вийшов за межі апеляційного оскарження та своєю ухвалою від 22.02.2011 року залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Вважаємо, що при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом із вартістю іпотечного майна, так як згідно зі статтею 39 Закону України «Про іпотеку» у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки може бути відмовлено, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним: від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суд має його належним чином мотивувати, співставити обставини зі змістом цього поняття, визначитись чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та враховувати загальні засади цивільного законодавства - справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті З ЦК).

Резолютивна частини рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогами як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки.для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна лід час проведення виконавчих дій).

При цьому суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення статті 11 Закону України «Про іпотеку» (або статті 589 ЦК щодо заставодавця).

В ході розгляду справ, що виникають з кредитних правовідносин, також виникають деякі складності при стягненні заборгованості за кредитним договором за наявності виконавчого напису нотаріуса, вчиненого в ході досудового вирішення спору за цим договором.

Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.06.2010 року відмовлено у позові ПАТ «ОТП Банк» до Шумова І.А. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитний договором суд виходив з того, що кредитний договір, укладений сторонами, забезпечений іпотекою. Позивачем обраню спосіб захисту порушеного права через вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки, який ніким не скасований, залишається чинним, відкрито виконавче провадження, на його виконання і задоволення позову про стягнення заборгованості потягне за собою повторне стягнення боргу з відповідача. З таким висновком суду першої інстанції не погодився апеляційний суд та своїм- рішенням від 19.01.2011 року скасував рішення суду в цій частині та ухвалив нове про стягнення з відповідача суми заборгованості за кредитним договором. При цьому, апеляційна інстанція встановила, що за виконавчим написом борг не погашено і виконавче провадження не завершено, та дійшла висновку, що вчинення виконавчого напису нотаріусом- про звернення стягнення на предмет іпотеки не звільняє відповідача від обов язку виконати взяли на себе зобов язання та не є перешкодою для стягнення наявної заборгованості у судовому порядку.

У зв'язку з неоднаковим застосуванням: судами норм матеріального права слід виходити із того, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК). Такі підстави, зокрема, зазначені в статтях 599,, (500, 601, 604-609 ЦК. У зв'язку із цим суди повинні враховувати, що наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, що передбачені договором, за несвоєчасну сплату кредиту.

У разі звернення кредитодавця до суду після вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки з вимогою про стягнення кредитної заборгованості суд має з'ясувати питання про виконання виконавчого напису і в залежності від цього вирішити спір на підставі чинного законодавства та умов кредитного договору.

При оспорюванні кредитного договору чи договору поруки, іпотеки іншим з подружжя суди мають виходити з такого.

Положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника як сторони договору (частина перша статті 1054 ЦК).

Порука є способом забезпечення виконання зобов'язання (стаття 553 ЦК) а не правочином щодо розпорядження майном, належним поручителю; договір поруки не, створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором, тому до цих відносин положення статті 65 Сімейного кодексу України не застосовуються.

Не є розпорядженням майном подружжя і укладення договору застави (іпотеки). Проте суд має враховувати положення статті 578 ЦК, згідно з якою майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників, які у разі пред'явлення позову про звернення стягнення на таке майно, мають бути залучені до участі у справі.

Однак мають місце поодинокі випадки неправильного застосування даних норм закону.

Так, заочним рішенням Шевченківського районного суду від 19.03.2010 року за позовом Таран Н.Л. до ВАТ «КБ «Надра», Тарана А.М., ТОВ «Агротрейдплюс» визнано недійсним договір поруки, укладений між банком та Таран А.М., в забезпечення виконання ТОВ «Агротрейдплюс» кредитного договору від 30.07.2008 року. При цьому, суд виходив з того, що Таран Н.Л., дружина поручителя, не надала свою згоду на укладення чоловіком договору поруки.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15.11.2011 року ухвалене заочне рішення скасовано, ухвалено нове про відмову у позові, оскільки порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не правочином по відчуженню спільного майна подружжя та не потребує письмової згоди другого з подружжя.

7. Стягнення коштів за договором банківського вкладу (депозиту)

За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частин}' на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором (ст. 1060 ЦК України).

Суди в більшості випадків задовольняють вимоги вкладників про повернення депозитів, посилаючись саме на ст. 1060 ЦК України.

Виникали проблемні питання при поверненні депозиту при введенні мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку. Мораторій - це зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань.

Статтею 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що протягом дії мораторію:

1) забороняється здійснювати стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення, та вжиття заходів, спрямованих на забезпечення такого стягнення відповідне до законодавства України;

2) не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Як свідчить проведене узагальнення, судова практика щодо застосування ст. 625 ЦК України є неоднозначною. А саме: одні суди стягують 3% річних та суми по застосуванню індексу інфляції, інші відмовляють у стягненні з банків таких компенсаційних виплат.

Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26.05.2011 року Гершойну І.П. було відмовлено у стягненні з ПАТ «КБ «Надра» виплат передбачених ст. 625 ЦК України. Суд виходив з того, що депозитний вкаад не було Гершойну І.II. своєчасно видано, оскільки діяв мораторій, а під час дії мораторію заборонено застосування штрафних санкцій.

З таким рішенням не погодився суд апеляційної інстанції і своїм рішенням від 19.10.2011 року скасував рішення суду пергиої інстанції. В цій частині, ухвалив нове рішення про задоволення вимог Гершойна І.П. про стягнення компенсаційних виплат, передбачених ст. 625 ЦК України, посилаючись на те, що компенсаційні виплати, передбачені ст. 625 ЦК України не є штрафними санкціями, а вимоги ст. 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на спірні правовідносини не розповсюджуються. Банк своєчасно не повернув вкладнику депозит, відповідно поругиив грошове зобов 'язання перед вкладником за депозитним договором.

При вирішенні цього питання судам слід виходити з наступного. Протягом дії мораторію не нараховується неустойка, до якої відноситься штраф і пеня, яка є формою цивільно-правової відповідальності за порушення умов договору. Проте грошове зобов'язання - зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються неустойка (пеня, штраф). Таке визначення грошового зобов'язання наведене у ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», воно відповідає його суті та може використовуватись і в у справах зазначеної категорії. Отже, крім цивільно-правового договору, грошове зобов'язання виникає і на інших підставах, передбачених цивільним законодавством, до якого відноситься положення ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, ці суми не є штрафною санкцією і на них не поширюється дія мораторію.

Спірним для судів виявилося питання вирішення спорів за позовами вкладників щодо нарахування та стягнення процентів за користування банком їхнім вкладом після закінчення дії депозитного договору.

Так, рішенням Дарницького районного суду лі. Києва від 03.08.2009 року задоволено частково позов Різдванецькоі М.І. та стягнуто з ПАТ «АКБ «Київ» заборгованість за договором банківського вкладу та заборгованість по процентам на день ухвалення рішення.

Проте суд не звернув уваги на те, що згідно умов укладеного догозору проценти нараховуються протягом дії строкового вкладу, будь-яких умов щодо продовження нарахування процентів після закінчення строку дії договору у разі неповернення суми вкладу у договорі немає.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22.11.2011р. зазначене рішення змінено, зменшено розмір стягнутої заборгованості по процентам, на суму процентів, нарахованих на період після закінчення дії строкового вкладу.

Деякі суди при розгляді справ про стягнення банківських вкладів ще і стягували моральну шкоду з банків.

Питання про можливість стягнення моральної (немайнової) шкоди у зв'язку з несвоєчасним поверненням банківського вкладу виявилося спірним.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому ^:ислі на відшкодування збитків та моральної шкоди.

Суттєвим є те, що зазначена стаття передбачає відшкодування моральної шкоди, проте лише у випадку, коли це встановлено законом або договором, на що суди не завжди звертали увагу. Тому, якщо сторони при укладенні договору передбачили таку відповідальність за порушення зобов'язань, то вимога про стягнення моральної шкоди підлягає задоволенню з урахуванням положень, встановлених ст. 23 ЦК України та роз'яснень, викладених в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 (з відповідними змінами та доповненнями) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Якщо ж умовами договору не визначено моральну (немайнову) шкоду, як один із видів відповідальності, вона підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. При цьому ст. 611 ЦК України не слід розуміти так, що вона відсилає до ст. 16 цього Кодексу, яка серед способів захисту права називає відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Такий висновок ґрунтується на тому, що спеціальна норма (п. 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України) не може відсилати до загальної норми (п. 9 ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Наприклад, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11.09.2009 року задоволено позов Молотової В.В. до ПАТ «АКБ «Київ» про виконання договору банківського вкладу та виплату вкладу, стягнення моральної шкоди. При цьому суд послався на ст. 611 ЦК України, відповідно до якої у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: відшкодування збитків та моральної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16.11.2011 року рішення в частині стягнення моральної шкоди скасовано та ухвалене нове про відмову в позові про стягнення моральної шкоди, оскільки у даному випадку відшкодування моральної шкоди ніяким законом або договором між сторонами не передбачено, а тому у суду не було підстав для її відшкодування.

Наведене свідчить про те, що рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди ухвалено в порушення норм матеріального закону.

Відповідно до вимог частини 3 статі 551 ЦК України суд має право зменшити розмір неустойки в разі, якщо її розмір перевищує розмір збитків та наявності інших обставин, які мають істотне значення.

В ході проведення узагальнення виявлені випадки, коли суди без належного правового та фактичного обґрунтування зменшували розмір неустойки або відмовляли у задоволенні вимог про її стягнення.

Наприклад, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01.06.2011 року частково задоволено позов ПАТ «УкрСиббанк» до Михалків ТА., стягнуто суму заборгованості за кредитним договором з урахуванням тіла кредиту, заборгованості по процентам та пені, при цьому, суд зменшив суму пені, посилаючись на ч. З ст. 551 ЦК України.

Разом з тим, суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку щодо невиконання відповідачем умов кредитного договору, припустився помилки - невірно застосував положення ч. З ст. 551 та зменшив розмір пені, заявленої позивачем, що стало підставою для скасування ухваленого рішення апеляційним судом та ухвалення нового про стягнення пені в повному обсязі, (рішення від 22.09.2011 року). При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що розмір нарахованої банком неустойки не перевищує розмір збитків, завданих банку, а рішення суду першої інстанції взагалі не містило посилання на істотні обставини у розумінні ч. З ст. 551 ЦК, які б давали підстави для зменшення розміру неустойки.

Наприклад, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30.05.2011 року частково задоволено позов ПАТ Танк «Форум»", стягнуто з Наришкіної Т.В. на користь банку заборгованість за кредитним договором з урахуванням суми тіла кредиту, заборгованості по процентам за користування кредитом. У позові про стягнення пені відмовлено виходячи з безпідставності її нарахування.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06.10.2011 року ухвалене рішення в частині відмови в стягненні пені скасовано, ухвалено нове про задоволення позовних вимог банку в повному обсязі, оскільки у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником підлягає сплаті неустойка, при цьому вона повинна вважатися не мірою відповідальності (санкцією), а правовим наслідком порушення зобов'язання (ст. 611 ЦК), а тому у банку виникло право стягнення пені за один рік, відповідно до умов укладеного договору, в межах встановленого законом строку позовної давності.

В той же час, мають місце випадки, коли суди першої інстанції, при наявності відповідних підстав, доведених матеріалами справи, не застосовують дане положення закону (ч.З ст.551 ЦК України).

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25.03.2011 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та стягнуто з Поліщука В.М. та Погорєлова Д.П., солідарно, на користь банку заборгованість за кредитним договором, що складається із основної суми боргу по кредиту - 15000 грн., заборгованості по відсоткам - 13374,20 грн. по сплаті комісії - 8662,50 грн., по пені - 138537,59 грн., а всього стягнуто -175674,29 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05.07.2011 року зазначене рішення змінено в частині стягнення суми заборгованості за кредитним договором, а саме — щодо розміру заборгованості по пені, зменіиивши її з 138637,59 грн. до 15000 грн., а всього до 52036,50 грн.. оскільки розмір пені у декілька разів перевищує розмір самої суми заборгованості по кредиту, яка становить 15000 грн.

Так, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27.01.2011 року частково задоволено позов ПАТ АКБ «Індустріалбанк». Стягнуто з Корнєєвої М.І. на користь банку заборгованість за кредитним договором, що складається із основної суми боргу по кредиту - 16612,57 грн., заборгованості по відсоткам — 2430,81 грн., по сплаті комісії — 4200 грн., по пені - 85832,07 грн., а всього стягнуто - 107681,45 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12.05.2011 року зазначене рішення змінено в частині стягнення суми заборгованості за кредитним договором. А саме - щодо розміру заборгованості по пені, зменшивши її з 85832,07 грн. до 15000 грн., а всього до 38243,38 грн., оскільки розмір пені значно перевигцуєрозмір заборгованості по кредиту.

8. Порушення норм процесуального права місцевими судами.

При вивченні цивільних справ щодо спорів, які виникають з кредитних правовідносин встановлено деякі випадки порушення норм процесуального права.

Статтею 207 ЦПК України передбачено підстави залишення судом заяви без розгляду. Зустрічаються випадки порушення судом зазначеної норми процесуального права.

Так, ухвалою Дніпровського районного суду від 20 жовтня 2010 року позовну заяву Дубенко К.М. до ВАТ «ВТБ Банк» про визнання недійсним окремих частин кредитного договору залишено без розгляду на підставі п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК України. Залишаючи позов без розгляду, суд дійшов висновку про те, що належним чином повідомлений позивач повторно не з 'явився в судове засідання, від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

З таким висновком суду не погодичась апеляційна інстанція і своєю ухвалою від 16.02.2011 року скасувала постановлену ухвалу, а справу направила для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач належним чином була повідомлена про розгляд справи 20.10.2010 року.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 15.04.2011 року позов ПАТ Банк «Форум» до Баранніка 0.0. про стягнення заборгованості за кредитним договором на підставі ч. 1 ст. 207 ЦПК України залишено без розгляду.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14.12.2011 року постановлену ухвалу скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду оскільки банк про час і місце розгляду справи судом не був повідомлений взагалі.

Статтею 202 ЦПК України передбачені підстави, які надають право суду зупинити провадження у справі.

Статтею 201 ЦПК України передбачені підстави, які зобов'язують суд зупинити провадження у справі. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, шо розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Судами допускалось неправильне застосування даної норми права.

Наприклад, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 26.10.2010 року зупинено провадження у справі за позовом ПАТ «КБ «Актив - банк» до Харенка Р.В., Харенко ТІ. про стягнення заборгованості за кредитним договором до розгляду Деснянським районним судом м. Києва іншої справи за позовом Харенко ТІ. до банка про визнання іпотечного договору недійсний. Суд першої інстанції вважав, що розгляд справи про стягнення заборгованості є неможливим до вирішення питання про визнання недійсним іпотечного договору.

Суд апеляційної інстанції ухвалою від 11.01.2011 року скасував зазначену ухвалу і справу направив для. продовження розгляду до суду першої інстанції, зазначивши, що результат вирішення спору про визнання недійсним договору іпотеки не впливає на вирішення спору про стягнення заборгованості з Харенка Р\В. (позичальника), Харенко II (поручителя).

Підстави закриття провадження у справі передбачені ст.205 ЦПК України. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом.

Так, ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22.02.2011р. скасовано ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 07.12.2010 року у справі за позовом Кшменка СД. до ПАТ «Кредитпромбанк» про визнання кредитного договору недійсним. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що заяву про відмову від позову було подано представником позивача, дія довіреності якого була припинена до постановлення оскаржуваної ухвали, тобто до 26.11.2010 року.

З наведено прикладу вбачається, шо відмова від позову була би правомірною, якщо б суд першої інстанції дотримався вимог ст.ст. 42, 44 ЦПК України.

В зв'язку з Указом: Президента України «Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів № 261/2008 від 24.03.2008 року та Законів України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» наявність у особи невиконаних зобов'язань, покладених на неї судовим рішенням, є підставою для обмеження її у праві виїзду за межі України.

Заява про забезпечення позову у спорах, що виникають із кредитним правовідносин, шляхом заборони виїзду відповідача за межі України, не може бути задоволена, оскільки згідно з частиною 1 статті 151 ЦПК України суд вживає лише ті заходи забезпечення позову, які передбачені цим кодексом, а наведено виду забезпечення позову ЦПК не передбачає.

Питання про тим:часове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується при виконанні судових рішень, ухвалених, зокрема за позовами, що випливають з кредитним правовідносин, у порядку, передбаченому ст. 377-1 ЦПК.

Ухвалою Оболонського районного суду від 03 серпня 2011 року задоволено кчопотання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про забезпечення позову до Пересунько Л.С., Пересунька С.С. про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов забезпечено шляхом тимчасового обмеження Пересунько Л.С та Пересунька С.С. у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документу до моменту виконання своїх зобов язань перед банком.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08.12.2011 року постановлену ухвалу скасовано, в задоволенні заяви про забезпечення позову у визначений позивачем спосіб відмовлено з тих підставі, що статтею 152 ЦПК України не передбачений такий вид забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду на кордон.

9. Висновки і пропозиції.

1. Судами в основному правильно вирішувались спори, що виникають з кредитних правовідносин. Суди виходили з того, що правова природа таких відносин урегульована главою 71 Цивільного кодексу України, законами України: від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність»; від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХЇЇ «Про заставу»; від 5 червня 2003 року № 898-ІУ «Про іпотеку»; від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів»; від 18 листопада 2003 року № 1255-ІУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та іншими нормативно-правоиїими актами, у тому числі виданими Національним банком України у межах своїх повноважень, що визначені Законом України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України».

2. Вивчення проблем, пов'язаних з розглядом справ про кредитні відносини, а також судової практики по даній категорії справ дозволяє зробити висновок, що на даний час відсутнє чітке правове регулювання значної кількості питань в цих спорах і, як наслідок, відсутністьоднозначного підходу до вирішення даної категорії справ.

3. Зміст проаналізованих судових рішень та матеріалів справ дозволяє зробити висновок про те, що окремі суди допускають порушення зазначених вище норм матеріального та процесуального права. Таких помилок можна уникнути, періодично вивчаючи судову практику розгляду справ даної категорії, рекомендації Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховного Суду України, аналізи причин скасування судових рішень у справах даної категорії.

Судді Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва

Л.Д. Поливач

Т.О. Невідома

Обсуждение данного обобщение происходит здесь: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=4108

Uzagalnenny_kredit_Kiev_web.pdf