Лист ВГСУ від 17.07.2012 про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права

[ANTIRAID]

Господарські суди України

Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права

(Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 17.07.2012 № 01-06/928/2012)

З метою забезпечення правильної і однакової судової практики вважаємо за необхідне звернути увагу господарських судів на практику застосування судом касаційної інстанції у розгляді справ окремих норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України) та інших актів законодавства, що містять норми матеріального права, а саме:

1) частини першої статті 692 ЦК України щодо визначення строку виконання боржником грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу (у співвідношенні з частиною другою статті 530 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Отже, якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується (див. постанову Вищого господарського суду України від 28.02.2012 № 5002-8/481-2011).

При цьому підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 ЦК України (див. постанову Вищого господарського суду України від 21.04.2011 № 9/252-10)

2) частини другої статті 625 ЦК України у розгляді справ зі спорів, пов'язаних з визначенням суми боргу з урахуванням індексу інфляції.

Згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) [див. постанову Вищого господарського суду України від 05.04.2011 № 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.1997 № 62-97р].

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (див. постанову Вищого господарського суду України від 01.02.2012 № 52/30).

В силу приписів статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). При цьому чинне законодавство не пов'язує припинення грошового зобов'язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення (див. постанови Верховного Суду України від 04.07.2011 № 13/210/10 та від 12.09.2011 № 6/433¬42/183 і постанову Вищого господарського суду України від 16.03.2011 № 11/109);

3) статті 202 ГК України та статті 599 ЦК України щодо відповідальності боржника за порушення строків розрахунків у разі наявності судового рішення про стягнення заборгованості чи відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до статті 202 ГК України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зокрема, виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 цього Кодексу).

Отже, чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків (див. постанову Вищого господарського суду України від 31.08.2011 № 16/587-22/430);

4) частини шостої статті 232 ГК України у розгляді справ зі спорів щодо стягнення неустойки за прострочення виконання зобов'язання.

У вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням частини шостої статті 232 ГК України, господарським судам слід враховувати викладене в пункті 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 21.11.2011 № 01-06/1624/2011 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" та, що нарахування неустойки за прострочення виконання зобов'язання за шість місяців, що передують моменту звернення з позовом, можливе лише в тому випадку якщо період нарахування неустойки не перевищує одного року від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, тобто сторони у договорі можуть визначити початок нарахування пені інакше, ніж від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, але в межах одного року від цього дня (див. постанову Верховного Суду України від 27.04.2012 № 13/110-11 та постанову Вищого господарського суду України від 01.02.2012 №15/065-11);

5) норм матеріального права у вирішенні питання щодо необхідності державної реєстрації розпоряджень Київської міської державної адміністрації, якими встановлюються тарифи на централізоване водопостачання та водовідведення.

Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно - функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України (пункт 1.1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 25.12.2003 № 21-рп/2003, далі - Рішення).

Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування", а як місцевий орган виконавчої влади - до Закону України "Про місцеві державні адміністрації".

Відповідно до частини п'ятої статті 41 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 03.10.1992 № 493/92 (далі - Указ) та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731 (далі - Положення), державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти прийняті, Київською міською державною адміністрацією як місцевим органом виконавчої влади.

Пунктом 3 частини п'ятої статті 19 "Прикінцеві положення" Закону України "Про державне регулювання у сфері комунальних послуг" від 09.07.2010 № 2479-УІ, який набрав чинності з 31.10.2010, викладено у новій редакції підпункт 2 пункту "а" частини першої статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування" (з подальшими змінами і доповненнями), згідно з якою до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, щодо встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги.

Згідно з раніше чинною редакцією підпункту 2 пункту "а" частини першої статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належали власні (самоврядні) повноваження, зокрема, щодо встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади.

Таким чином, з набранням 31.10.2010 чинності новою редакцією підпункту 2 пункту "а" частини першої статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування" повноваження щодо встановлення тарифів на централізоване водопостачання та водовідведення перейшли до національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг. До набрання ж чинності відповідними змінами такі повноваження здійснювались Київською міською державною адміністрацією як виконавчим органом Київської міської ради.

Пунктом 4 частини другої розділу VІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державно-приватне партнерство" від 01.07.2010 № 2404-УІ, який набрав чинності з 31.10.2010, викладено у новій редакції пункт 7 частини першої статті 18 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", згідно з якою місцева державна адміністрація визначає і встановлює норми споживання у сфері житлово-комунальних послуг, здійснює контроль за їх дотриманням.

За раніше чинною редакцією пункту 7 частини першої статті 18 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" до відання місцевої державної адміністрації належало регулювання цін та тарифів за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, визначення і встановлення норм їх споживання, здійснення контроль за їх додержанням.

Наведене свідчить про те, що новою редакцією пункту 7 частини першої статті 18 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", яка набрала чинності 31.10.2010, конкретизовано повноваження Київської міської державної адміністрації як місцевого органу виконавчої влади визначати і встановлювати норми споживання у сфері житлово-комунальних послуг, здійснювати контроль за їх дотриманням.

Верховний Суд України своєю постановою від 28.11.2011 з урахуванням приписів абзацу першого пункту 1 Положення, пунктів 1, 2 Указу та пункту 1.1 резолютивної частини Рішення підтримав правові висновки адміністративного суду касаційної інстанції щодо обов'язковості державної реєстрації розпоряджень Київської міської державної адміністрації, якими встановлюються (змінюються) тарифи на комунальні послуги.

У зв'язку з цим, вирішуючи питання щодо необхідності державної реєстрації розпоряджень Київської міської державної адміністрації, які видано до 31.10.2010 і якими встановлено тарифи на централізоване водопостачання та водовідведення, слід виходити з того, що їх державна реєстрація була обов'язковою;

6) пункту 15 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції Закону України від 23.06.2005 № 2711-IV або пункту 15 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції Закону України від 04.11.2010 № 2677-VI

Закон України "Про виконавче провадження" визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Пунктом 15 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції Закону України від 23.06.2005 № 2711-ІV (пунктом 15 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції Закону України від 04.11.2010 № 2677-VІ) встановлено, що внесення підприємства до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", є обставиною, що зумовлює обов'язкове зупинення виконавчого провадження.

На строк участі підприємства паливно-енергетичного комплексу у процедурі погашення заборгованості підлягають зупиненню виконавчі

провадження та заходи примусового виконання рішень щодо цього підприємства, що підлягають виконанню в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", крім рішень про виплату заробітної плати, відшкодування матеріальної (майнової) шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, стягнення аліментів (абзац шостий пункту 3.7 статті 3 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу").

Таким чином, внесення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно- енергетичного комплексу", є самостійною безумовною підставою зупинення виконавчого провадження (див. постанову Вищого господарського суду України від 16.07.2011 № 18/154-10).

Голова Вищого господарського суду України

В. Татьков

http://vgsu.arbitr.gov.ua/news/1042/