УЗАГАЛЬНЕННЯ по постанові Пленуму ВСУ про визнання правочинів недіснйими

[ANTIRAID]

АНАЛІЗ окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

 

План

1. Загальні питання застосування в судовій практиці постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» далі – ППВСУ № 9).

2. Спірні питання тлумачення змісту правочину (п. 3 ППВСУ № 9).

3. Розмежування нікчемних і оспорюваних правочинів (п. 4 ППВСУ № 9).

4. Нікчемність правочину та застосування наслідків недійсності правочину (п. 5 ППВСУ № 9).

5. Визнання правочину укладеним / неукладеним. Момент вчинення правочину (п. 8 ППВСУ № 9).

6. Розмежування реституції і віндикації (п. 10 ППВСУ № 9).

7. Визначення заінтересованості в разі пред’явлення позову про недійсність правочину в контексті ч. 3 ст. 215 ЦК (пункти 5, 15, 26 ППВСУ № 9).

8. Порушення вимог закону щодо форми укладення договору (п. 12 ППВСУ № 9).

9. Визнання правочину дійсним (п. 13 ППВСУ № 9). Щодо змін у законодавстві.

10. Спірні питання застосування ст. 225 ЦК та доказування (п. 16 ППВСУ № 9).

11. Обставини, які мають істотне значення для застосування ст. 229 ЦК (п. 19 ППВСУ № 9).

12. Розв’язання конфлікту п. 20 ППВСУ № 9 і п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» щодо застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів (далі – ППВСУ № 7).

13. Поняття «тяжкі обставини» і «вкрай невигідні умови» для застосування ст. 233 ЦК (п. 23 ППВСУ № 9).

14. Удаваність правочину (п. 25 ППВСУ № 9).

15. Спірні питання визначення підсудності справ про визнання правочинів недійсними (п. 27 ППВСУ № 9).

16. Застосування судами положення про позовну давність (п. 28 ППВСУ № 9).

 

1. Загальні питання застосування в судовій практиці постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

У системі юридичних фактів, які становлять основу виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, найбільш значне місце займають правочини, оскільки саме вони найчастіше породжують відносини приватно-правового характеру між суб’єктами.

Інститут правочину, крім загальних норм, містить положення про недійсність правочинів, зміст яких викликає практичний інтерес з огляду на те, що відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) такі правочини не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з їх недійсністю.

Дії, що підпадають під склад недійсності правочину, є неправомірними.

ЦК приділяє достатньо уваги регулюванню відносин, пов’язаних з правочинами, у тому числі й визнанню їх недійсними та застосуванню наслідків їх недійсності. Разом з тим багато питань залишаються не вирішеними. Це зумовлено недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із вчиненням таких правочинів, а саме: щодо визначення моменту виникнення цивільних прав та обов’язків на підставі правочинів, підстав недійсності правочинів, їх наслідків, відповідальності сторін, належності способів захисту тощо.

З огляду на складність питань про недійсність правочинів і з метою правильного та однакового застосування судами норм матеріального права Пленум Верховного Суду України 06 листопада 2009 року прийняв постанову № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в якій надав роз’яснення щодо застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними.

Як вбачається з узагальнень, проведених судами апеляційної інстанції, розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними, суди часто звертаються до роз'яснень, наданих ВСУ в цій постанові. Зазначені роз’яснення сприяли забезпеченню єдності судової практики під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними.

Разом з тим результати аналізу засвідчили, що в судовій практиці виникає й немало проблемних питань щодо застосування зазначеної вище постанови. Зокрема, є розбіжності у застосуванні деяких положень ЦК. Часто це, на думку судів, зумовлено неоднозначними роз’ясненнями ВСУ, суперечливістю деяких роз’яснень ППВСУ № 9 та постанови Пленуму ВСУ від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Крім того, суди звертають увагу на те, що після прийняття ППВСУ № 9 відбулися зміни в законодавстві, з’явилися нові формулювання, підходи та оціночні категорії у ЦК, у зв’язку з чим між ним та спеціальним законодавством виникають певні колізії стосовно недійсності правочинів, що призводить до неоднакового тлумачення і застосування судами законодавства у цій сфері.

Зазначені фактори стають причиною помилок, що їх допускають суди при розгляді спорів про визнання правочинів недійсними.

У зв’язку з наведеним метою аналізу є вивчення судової практики щодо застосування тих пунктів ППВСУ № 9, які, на думку судів, є спірними або неоднозначними і потребують удосконалення.

2. Спірні питання тлумачення змісту правочину (п. 3 ППВСУ № 9)

У п. 3 ППВСУ № 9 зазначено, що при розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (ст. 213 ЦК, ст. 37 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК)) в порядку позовного провадження.

Правочин – це дія особи, яка відображає її внутрішню волю. Якщо волевиявлення виражене не чітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність у встановленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину.

У ч. 2 ст. 213 та ст. 637 ЦК закріплено, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (умов договору).

Статтею 213 ЦК визначено суб’єктів тлумачення правочину (частини 1, 2 ст. 213 ЦК та правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК).

Суб’єктом тлумачення правочину насамперед є його сторона (сторони).

Правила тлумачення правочину мають застосовуватися і в разі автентичного тлумачення правочину його сторонами, і в разі тлумачення правочину судом. Але якщо в разі автентичного тлумачення ця норма має рекомендаційний характер, то в разі випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч. 3 і ч. 4 ст. 213 ЦК є обов’язковим.

Відповідно до вказаних норм під час тлумачення змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо і в такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Матеріали, які надійшли з апеляційних судів, засвідчили, що проблема тлумачення правочинів не набула значного поширення.

Водночас внаслідок неоднакового підходу до застосування положень цивільного законодавства в аналізованій категорії справ виникають питання щодо виду провадження, в межах якого мають розглядатися вимоги щодо тлумачення змісту правочину.

 У суддів виникають питання про те, чи може бути заявлену самостійну вимогу про тлумачення правочину?

Ні у ст. 213 ЦК, ні в ЦПК не вказано вид провадження, в якому повинні заявлятися такі вимоги. Відповідь на це питання було надано у п. 3 ППВСУ № 9, згідно з яким такі вимоги можуть бути заявлені самостійно і підлягають розгляду в порядку позовного провадження. У переважній більшості випадків суди застосовують ці роз’яснення та розглядають вимоги про тлумачення змісту правочину за правилами позовного провадження.

Разом з тим суди дуже рідко звертають увагу на те, що як у ст. 213 ЦК, так і в п. 4 ППВСУ № 9 йдеться про те, що правочин тлумачиться судом лише при розгляді спору, а не сам по собі.

Також трапляються випадки, коли особи зверталися до суду з вимогами про тлумачення змісту правочину в порядку окремого провадження і суди задовольняли такі заяви в порядку, передбаченому розділом IV ЦПК.

Так, М.С.П. звернувся до суду із заявою про тлумачення заповіту, заінтересована особа – Бережанська міська рада. Рішенням Козівського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2015 року в порядку окремого провадження на підставі ч. 2 ст. 256, ст. 259 ЦПК, статей 213, 1256 ЦК, заяву було задоволено. Встановлено, що М.П.С., складаючи 21 червня 2010 року у Конюхівській сільській раді Козівського району Тернопільської області заповіт, мав намір заповісти М.С.П. належну йому квартиру. Рішення не оскаржено.

Така практика судів, враховуючи зміст норми права, вказані роз’яснення постанови Пленуму, є неправильною. Суди повинні повертати такі заяви, оскільки вони не підлягають розгляду в порядку окремого провадження.

Враховуючи наведене, оскільки вимоги про тлумачення змісту правочину можуть розглядатися лише в порядку позовного провадження, необхідно звертати увагу на те, що суд наділений повноваженнями вирішувати вказані вимоги лише за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов’язком за умови наявності спору. Метою тлумачення правочину є з’ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Як уже зазначалось, матеріали свідчать про те, що мають місце звернення до суду з позовними вимогами про тлумачення змісту правочину без наявності спору, що призводить до скасування судових рішень.

Так, Комсомольським районним судом м. Херсона було розглянуто справу за позовом К.Г.О. до К.Ю.О., реєстраційної служби Комсомольського районного управління юстиції про захист порушеного права шляхом тлумачення правочину та скасування державної реєстрації. Рішенням цього суду від 18 вересня 2014 року позов задоволено. Розтлумачено зміст правочину, а саме договору дарування від 20 травня 2003 року. Скасовано державну реєстрацію права власності на домоволодіння, здійснену на підставі вказаного договору.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 10 листопада 2014 року рішення районного суду в частині скасування державної реєстрації права власності на домоволодіння, здійсненої на підставі договору дарування від 20 травня 2003 року, скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Рішення суду в іншій частині залишено без змін.

Вказані судові рішення були скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 25 березня 2015 року (провадження за касаційною скаргою № 6-44913св14) з тих підстав, що суди попередніх інстанцій не встановили наявність між сторонами спору, не перевірили в чому саме полягає порушення прав позивача, та в який спосіб згідно із ст. 16 ЦК вони мають бути захищені, і чи є обставини, на які позивач посилається достатніми підставами для застосування ст. 213 ЦК. Також, суд касаційної інстанції зазначив, що позивач звернулася з позовом до відповідача про тлумачення змісту правочину, при цьому питання відповідності або невідповідності цього правочину вимогам закону він не ставить.

Крім того, трапляються непоодинокі випадки, коли позивачі звертаються з вимогами про тлумачення змісту правочину, але фактично їх вимоги спрямовані на оспорення окремих частин правочину.

Зокрема, ухвалою ВССУ від 09 жовтня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-30288св14) залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2014 року у справі за позовом М. до Б. про тлумачення правочину.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що фактично між сторонами виник спір щодо невідповідності вимогам закону окремих умов угоди від 28 серпня 2000 року, що є предметом розгляду інших спорів; позивач не зазначає у позові, які саме пункти угоди необхідно тлумачити, його вимоги спрямовані на встановлення змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про тлумачення змісту правочину, суди мають враховувати те, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження за наявності спору між його сторонами.  

3. Розмежування нікчемних і оспорюваних правочинів (п. 4 ППВСУ № 9)

Судам відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, вкрай важливим є розмежування двох понять: «нікчемний правочин» та «оспорюваний правочин», бо кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

Правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).

Згідно з вимогами ст. 215 ЦК нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог, а оспорюваним є той правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути судом визнаний недійсним.

Як свідчить практика, суди не завжди розрізняють нікчемні та оспорювані правочини.

У разі пред’явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди не звертають уваги на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином не з’ясовують, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.

Вказане призводить до того, що інколи суди ухвалюють рішення про визнання недійсними правочинів, які є нікчемними в силу закону.

При цьому суди не враховують, що нікчемний правочин не потребує визнання його недійсним судом. У разі ж встановлення підстав вважати правочин нікчемним суд повинен вказати в резолютивній частині рішення про його нікчемність та застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Прикладом цього є така справа.

Б.М. звернулася до суду із позовом до ПАТ «Банк «Форум» про визнання недійсним договору іпотеки, усунення перешкод у користуванні майном та зняття заборони на відчуження.

Обгрунтовуючи зазначене, позивач посилалась на те, що оспорений договір був укладений без відома її померлої матері внаслідок злочинної змови П.А. та приватного нотаріуса, і на  підтвердження цих обставин надала вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 06 грудня 2010 року, яким П.А. було засуджено за ч. 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України.

Ухвалюючи рішення від 05 листопада 2014 року про визнання правочину недійсним, Іршавський районний суд Закарпатської області виходив з того, що правочин було вчинено внаслідок злочинних дій позикодавця П.А. у змові з приватним нотаріусом без участі О.Г. (мати позивача), яка в договорі зазначена як іпотекодавець, а тому такий правочин порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення конституційних прав і свобод власника нерухомого майна – О.Г., та на використання всупереч закону її приватної власності.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що встановлені юридичні факти є підставою для кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається.

За таких обставин рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04 лютого 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним правочину та відмовлено в задоволенні такої вимоги. Одночасно визнано, що договір іпотеки є нікчемним.

Щодо вирішення цього питання суд касаційної інстанції неодноразово зазначав таке.

Так, ухвалою ВССУ від 16 березня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31487св15) скасував рішення Апеляційного суду Житомирської області від 29 вересня 2015 року у справі за позовом К. до О. про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, за зустрічним позовом О. до К. про визнання заповіту недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову О. та відмову у задоволенні зустрічного позову К., апеляційний суд виходив із того, що заповіт складений за відсутності вільного волевиявлення Л., оскільки він не підписаний ні останнім, ні іншою визначеною законом особою, посвідчений не уповноваженою особою, а тому відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК є недійсним.

Однак суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому ВССУ виходив із того, що згідно зі ст. 1257 ЦК заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК визнання судом такого заповіту недійсним не вимагається. Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.

Наведені в рішенні апеляційного суду обставини, зокрема недотримання під час складання заповіту вимог щодо його форми та посвідчення, відповідно до ст. 1257 ЦК свідчать про його нікчемність, а не оспорюваність.

Нікчемний заповіт незалежно від визнання його недійсним не створює наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Враховуючи наведене, вирішуючи питання про визнання недійсним правочину, суди повинні звертати увагу на роз’яснення, вказані у п. 5 ППВСУ № 9, чітко розмежовувати, до якого виду належить правочин, про визнання недійсним якого просить позивач, і залежно від встановлення вказаних обставин ухвалювати рішення про задоволення позову чи його відмову.

Саме правильне визначення виду недійсного правочину сприятиме вірному застосуванню норм ЦК, а відповідно, і швидкому відновленню порушеного права.

[ANTIRAID]

4. Нікчемність правочину та застосування наслідків недійсності правочину (п. 5 ППВСУ № 9)

У п. 5 ППВСУ № 9 вказано, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Під час проведення аналізу виявлено, що проблемним для судів залишається питання про необхідність підтвердження в судовому порядку нікчемності правочину.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно з роз’ясненнями, які містяться в п. 5 ППВСУ № 9, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.

Зі змісту роз’яснень вбачається, що звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту.

Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому в разі пред’явлення такої вимоги вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину або відмови в цьому. Тобто в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога.

Така правова позиція викладена у постанові ВСУ від 02 березня 2016 року № 6-308цс16.

Так, ВСУ, скасовуючи судове рішення, виходив із того, що ст. 215 ЦК розмежовано недійсні правочини на нікчемні – якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК тощо).

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак у разі невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п. 5 ППВСУ № 9).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з оспоренням та не визнанням іншими особами.

З-поміж іншого, результати аналізу судової практики в такій категорії справ свідчать про те, що неоднаковою є практика судів у питанні застосовування наслідків недійсності оспорюваного правочину в разі відсутності таких позовних вимог.

Частиною 5 ст. 216 ЦК передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тобто, виходячи зі змісту ст. 11 ЦПК, суд не має права вийти за межі позовних вимог.

Аналіз вказаних норм дає підстави вважати, що є суперечність між нормами ст. 11 ЦПК та ч. 5 ст. 216 ЦК , яка фактично дає суду право вийти за межі позовних вимог, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу.

У судовій практиці трапляються випадки застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, коли таких вимог позивачі не заявляли.

Так, ухвалою ВССУ від 24 липня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-16338св13) скасовано  рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 19 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 25 березня 2013 року в частині стягнення з ТОВ «Прайм Буд» на користь К. у порядку реституції 222 647 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення боргу і штрафних санкцій та задовольняючи вимоги зустрічного позову про визнання договорів недійсними, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання договорів позики недійсними та застосування правових наслідків такої недійсності.

Однак суд касаційної інстанції з такими висновками суду не погодився, зазначивши, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Договори, які ТОВ «Прайм Буд» просило визнати недійсними, є оспорюваним правочинами.

Вимоги про застосування наслідків недійсності цих правочинів сторонами правочину або однією з них не заявлялись та не були предметом розгляду.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати з власної ініціативи лише наслідки недійсності нікчемного правочину.

Застосовуючи з власної ініціативи наслідки недійсності оспорюваного правочину, суд першої інстанції цього не врахував.

Скасовуючи рішення без ухвалення будь-якого іншого в частині стягнення з ТОВ «Прайм Буд» на користь К. в порядку реституції суми у розмірі 222 647 грн, колегія суддів виходила з того, що вимога про застосування наслідків недійсного правочину не була заявлена у встановленому порядку, а відповідно, за правилами статей 11, 335 ЦПК не може бути предметом розгляду і щодо неї не може бути ухвалено рішення.

5. Визнання правочину укладеним / неукладеним. Момент вчинення правочину (п. 8 ППВСУ № 9)

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв’язку із цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема свободі договору  (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК). Норма ч. 3 ст. 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги,  передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК.

У контексті недійсності правочинів актуальним є питання щодо моменту виникнення цивільних прав та обов’язків на підставі правочинів. На це звертається увага в п. 8 ППВСУ № 9, в абзаці першому якого зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнано недійсним правочин, що не вчинено.

Загальні норми визнання цивільно-правового договору укладеним наводяться в ч. 1 ст. 638 ЦК, відповідно до якої  договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Аналіз змісту цієї норми дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.

У ст. 640 ЦК встановлені додаткові критерії, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних умов, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які становлять сам зміст цих договорів. У першому випадку йдеться про консенсуальні договори,  у другому – про реальні.

Відповідно до ч. 2 ст. 640 ЦК якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

В абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

За результатами проведеного аналізу вбачається, що, вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суди не завжди враховують зазначені рекомендації, не з’ясовують в кожному конкретному випадку момент укладення договору, помилково задовольняють позови про визнання недійсними договорів, які є неукладеними, не враховують, що недійсними можуть бути визнані лише укладені договори.

Так, відмовляючи в задоволенні позову банку до Р. про стягнення заборгованості та задовольняючи зустрічний позов Р. до банку про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 31 травня 2012 року, з висновками якого погодився Апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 14 листопада 2012 року, виходив із того, що банк не виконав істотних умов кредитного договору та не передав їй грошові кошти, передбачені умовами договору. Оскільки кредитний договір є недійсним, то підстав для стягнення заборгованості немає. Внаслідок недійсності основного зобов’язання недійсним є договір і про його забезпечення.

Ухвалою ВССУ від 05 червня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-9999св13) скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 травня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 листопада 2012 року з направленням справи на новий розгляд.

Скасовуючи ці судові рішення, ВССУ виходив із того, що згідно ч. 2 ст. 640 ЦК в разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.

За змістом ст. 1046 ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення, що регулюють договір позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору

З огляду на вказані положення закону договір позики є реальним та вважається укладеним із моменту передання грошей. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошових коштів не породжує обов’язку позичальника повернути грошові кошти.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що банк не передав Р. грошових коштів, дійшов помилкового висновку про визнання кредитного договору недійсним із цих підстав.

Такі висновки суду є суперечливими та не відповідають положенням законодавства, оскільки недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Невиконання умов договору не може бути підставою для визнання його недійсним, це може зумовити його розірвання або покладення обов’язку виконати зобов’язання. 

Неукладеність і недійсність договору тягнуть за собою різні правові наслідки.

Такої ж правової позиції щодо визначення моменту укладення договору дотримується ВСУ в постанові від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК, має враховуватись судами загальної юрисдикції під час застосування норм права.

Скасовуючи судові рішення у справі, предметом позову якої було стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСУ виходив із того, що поняття договору позики визначено ст. 1046 ЦК, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передання предмета договору на підставі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів визначена в ч. 2 ст. 640 ЦК, за якою відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, тобто договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передання позичальнику грошової суми.

У зв’язку з наведеним, розглядаючи відповідну категорію справ, судам слід враховувати особливості укладення реальних правочинів.

Крім того, за результатами аналізу матеріалів справ, які надійшли з апеляційних судів, вбачається, що суди не завжди сприймають роз’яснення викладені в абзаці шостому п. 8 ППВСУ № 9, відповідного до якого вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові за такою вимогою. У такому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК.

Незважаючи на дискусійність в науці цього роз’яснення ВСУ, судова практика вищих судових інстанцій незмінна. Спір, який немає практичного значення, не повинен вирішуватися судом. Підтвердженням цього є й зміни, внесені до ст. 124 Конституції України (справи судами вирішуються лише в разі юридичного спору). Про неукладеність правочину як юридичну обставину справи може бути зазначено у мотивувальній частині судового рішення.

При цьому в судовій практиці трапляються випадки, коли суди задовольняють позови про визнання договорів неукладеними, не звертаючи уваги на те, що такий спосіб захисту, враховуючи положення ст. 16 ЦК та роз’яснення постанови, є неналежним.

Так, рішенням Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року у справі за позовом З. до ПП «Д.» про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків позов задоволено частково, визнано договір оренди ПП «Д.» нежилого приміщення неукладеним. Зобов’язано ПП «Д.» усунути перешкоди в користуванні З. належним йому на праві власності нежилим приміщенням та звільнити це приміщення. Стягнуто з ПП «Д.» на користь З. на відшкодування завданих збитків 34 000 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, не надано доказів фактичного передання позивачем орендованого приміщення відповідачу, спірний договір всупереч вимогам статей 793, 794 ЦК не був нотаріально посвідчений та зареєстрований.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 липня 2014 року рішення Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову З. до ПП «Д.» про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків.

В цьому випадку апеляційний суд правильно виправив помилки, допущені судом першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що, визнаючи договір оренди будівлі неукладеним, районний суд не звернув уваги на те, що такий спосіб захисту не передбачений ні ст. 16 ЦК, ні іншими актами цивільного законодавства, і дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання договору оренди неукладеним.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання недійсними договорів, судам слід здійснювати розмежування понять неукладеного, дійсного, недійсного (оспорюваного чи нікчемного) договору, враховувати те, що недійсним може бути визнаний лише укладений договір, а недодержання сторонами вимог щодо форми правочину чи порядку його укладення не може бути підставою для оспорювання такого правочину в судовому порядку, оскільки в силу закону такий правочин вважатиметься або неукладеним, або нікчемним.

Крім того, в абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення – відсутня згода за всіма істотними умовами договору.

Однак, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину визначено спеціальним законом як підставу його недійсності, у таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України від 12 лютого 2015 року № 191-VIII, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 – 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

З надісланих для аналізу матеріалів вбачається, що суди неодноразово розглядали позови про визнання договорів оренди землі недійсними з підстав відсутності у цих договорах однієї чи кількох істотних умов, передбачених ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

Практика розгляду таких справ свідчить про відсутність єдиного підходу до вирішення питання про те, чи є відсутність у договорі оренди землі істотних умов, визначних ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», беззаперечною підставою для визнання цього договору недійсним.

Так, Шполянським районним судом Черкаської області розглянута справа, предметом позову якої було визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що в укладених ними з відповідачем договорах оренди землі не конкретизовані істотні умови щодо форми та розміру орендної плати, що призвело, на їх думку, до порушення їх прав на отримання орендної плати відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі».

Шполянським районним судом Черкаської області позов задоволено, оспорювані договори оренди землі визнані недійсними у зв’язку з відсутністю в цих договорах однієї з істотних умов, передбачених ст. 15 Закону України «Про оренду землі», що призвело до порушення прав орендодавців на отримання орендної плати.

Однак рішенням апеляційного суду, ухваленим за результатами розгляду апеляційної скарги СПП «Павлівське», рішення районного суду  скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою ВССУ рішення апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Іншим прикладом застосування ст. 15 Закону України «Про оренду землі» є рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 06 травня 2014 року, яким задоволено позовні вимоги В. та ще 16 позивачів і визнано укладені ними з ТОВ «Гранд» протягом 2008–2010 років договори оренди земельних ділянок недійсними з тих підстав, що сторони не узгодили умови про зарахування інфляції; не вирішено питання щодо особи, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди; в деяких договорах відсутні акти визначення меж в натурі, кадастровий план земельної ділянки; не  визначено строк внесення орендної плати, не зазначено, яке саме зерно, якої якості та у які строки має видаватися в рахунок орендної плати. У задоволенні позову Л., Б., Р. відмолено за пропуском строків позовної давності.

Апеляційний суд Хмельницької області не погодився з такими висновками суду першої інстанції, скасував останнє і ухвалив нове рішення від 04 вересня 2014 року, яким в задоволенні позовних вимог відмовив в повному обсязі. Колегія суддів у своєму рішенні вказала, що будь-яких порушень прав та законних інтересів позивачів під час укладення ними договорів оренди належних їм земельних ділянок не встановлено. Дії позивачів свідчать про усвідомлення та підтвердження згоди з умовами укладених договорів оренди землі, доказом чого є укладення додаткових угод, отримання протягом тривалого часу орендної плати за землю; відсутність будь-яких спорів чи непорозумінь з приводу місяця розташування переданих в оренду земельних ділянок, розміру та строків внесення плати за землю, виду, вартості чи якості зерна, яке видавалось в рахунок орендної плати.

З метою уникнення неправильного застосування ст. 15 Закону України «Про оренду землі» судам під час розгляду справ цієї категорії необхідно керуватися правовими позиціями, викладеними у постановах ВСУ у справах № 6-78цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-215цс14 від 21 січня 2015 року, № 6‑233цс14 від 4 лютого 2015 року, згідно з якими відповідно до статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», визначити істотність цих умов, а також з’ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

6. Розмежування реституції і віндикації (п. 10 ППВСУ № 9)

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування  попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Результат аналізу узагальнень судів, як і практика касаційного суду, свідчить, про те, що в судовій практиці неоднозначно сприймають роз’яснення, викладені у п. 10 ППВСУ № 9.

Згідно зі статтями 216, 217 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція). Якщо у зв’язку з вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись за домовленістю сторін. Недійсність окремих частин правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п. 10 ППВСУ № 9, реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, –  з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Як свідчать результати аналізу матеріалів, наданих судами, у судів виникають труднощі при вирішенні таких справ, коли майно, передане на виконання недійсного правочину, було відчужене за договором купівлі-продажу третій особі. Суди задовольняли позови про визнання таких правочинів недійсними.

Так, Лисянським районним судом Черкаської області розглянута справа за позовом прокурора в інтересах держави до відповідачів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування майна від набувачів.

Із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі рішень Лисянської райдержадміністрації про надання дозволів на виготовлення та затвердження проектів із землеустрою щодо відведення  земельних ділянок для передання у приватну власність низці громадян були передані у приватну власність земельні ділянки в адміністративних межах сільських рад Лисянського району; частина громадян, отримавши державні акти на право власності на земельні ділянки, відчужила ці земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу третім особам.

Вважаючи, що зазначені рішення Лисянської райдержадміністрації прийняті з порушення вимог законодавства, прокурор просив визнати ці рішення незаконними і скасувати їх, скасувати видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнати недійсними договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області позовні вимоги прокурора задоволено частково, визнано незаконними та скасовано оскаржувані рішення Лисянської райдержадміністрації, скасовано видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнано недійсними укладені щодо цих земельних ділянок договори купівлі-продажу, за якими право власності на ці земельні ділянки набули треті особи.

Апеляційний суд Черкаської області вказане рішення суду першої інстанції скасував у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок і в задоволенні позову в цій частині відмовив.

Скасовуючи рішення, апеляційний суд зазначив, що відповідно до роз’яснень, викладених в п. 10 ППВСУ № 9 норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК. 

Аналіз статистичних даних дає підстави вважати, що судова практика щодо обрання позивачем правильного способу захисту за ст. 215 ЦК чи ст. 388 ЦК є найбільш суперечливою і неоднаковою.

Матеріали узагальнень свідчать про те, що нерідко мають місце звернення до суду з позовними вимогами про визнання договорів недійсними.

При цьому такі позови пред’явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.

Так, у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебувала справа за позовом заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Брюховецької селищної ради до Д., З., треті особи – Львівська регіональна філія державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», управління Держкомзему у м. Львові, приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу К., Л., К., про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання недійсним правочину.

Задовольняючи позовні вимоги, Шевченківський районний суд м. Львова, з висновками якого погодився Апеляційний суд Львівської області, виходив із того, що оскільки рішення відповідного органу про надання Д. земельної ділянки не приймалося, в неї права власності на земельну ділянку не виникло, то вона не мала права відчужувати спірну земельну ділянку З. Тому на підставі статей 203, 215 ЦК визнав державний акт та договір купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.

Ухвалою від 31 липня 2013 року ВССУ скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому ВССУ виходив із того, що згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК  вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Статтею 216 ЦК передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Заступник прокурора, подаючи позов в інтересах держави, як на обґрунтування вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним, посилався на те, що спір, який виник, зачіпає економічні інтереси держави, а земельна ділянка безпідставно вибула із власності останньої.

ЦК передбачено засади захисту права власності. Зокрема, згідно зі ст. 387 ЦК власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК, які дають право витребувати майно в набувача.

Відповідно до ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач згідно ст. 10 ЦПК зобов’язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. При цьому юридично важливою обставиною є доведення факту добросовісності чи недобросовісності набувача майна.

Суд не звернув уваги на те, що позов пред’явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.

У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК, оскільки держава в особі Брюховецької селищної ради не була стороною оспореного договору. Відчужене за договором майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК.

Вирішуючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, суди не врахували, що його сторонами є Д. та З.

Крім того, не завжди судді звертають увагу, що на підставі згаданих норм матеріального права може бути визнаний недійсним договір, яким набуте без належної правової підстави майно передане третім особам, але не відчужене (наприклад, договір застави (іпотеки) такого майна).

Ухвалою ВССУ від 03 грудня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-11033св14) касаційну скаргу ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року відхилено, а касаційну скаргу Ш., до якої приєдналась К., на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року, та касаційну скаргу ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» на рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» про визнання недійсним договору іпотеки скасовано та залишено в цій частині в силі рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року.

Як убачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки, апеляційний суд виходив із того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна.

Проте суд касаційної інстанції зауважив, що апеляційний суд не звернув уваги на те,, що за своєю правовою природою договір іпотеки не є правочином щодо відчуження майна, тому такий договір може бути визнано недійсним, зокрема на підставі статей 203, 215 ЦК.

Слід зазначити, що передання спірного майна в заставу (іпотеку) під час укладення ланцюжка договорів щодо такого майна може бути підставою для визнання його недійсним, а не для витребування майна.

Наприклад, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27 лютого 2015 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 01 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким, зокрема, визнано недійсним договір іпотеки та припинено іпотеку квартири.

Ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним цього договору, колегія суддів обґрунтовано виходила з того, що спірний договір не є договором про відчуження майна, а суперечить статтям 203 та 572 ЦК і статтям 1, 3 Закону України «Про іпотеку», що згідно з ст. 215 ЦК є підставою для визнання його недійсним.

У судовій практиці були випадки, коли в позовах заявлялись одночасно вимоги про так звані віндикацію та реституцію.

Так, Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року, позовні вимоги Миколаївської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року в частині передання одному з відповідачів у власність земельної ділянки, визнано недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, визнано недійсним державний акт про право власності на цю земельну ділянку та скасовано його державну реєстрацію, зазначену земельну ділянку повернуто до комунальної власності.

Ухвалою від 22 липня 2015 року ВССУ відмовив Миколаївській міській раді та іншому заявнику у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК.

Постановою від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 ВСУ скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи вказані судові рішення ВСУ виходив із того, що норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 1212 ЦК, які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4, пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК.

Одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову – відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов’язально-правових способів.

Подібних справ до судів останнім часом надходить багато, і судова практика їх вирішення є неоднаковою, що свідчить про неоднаковість розуміння судами норм відповідного законодавства.

Таким чином, з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів  щодо обрання належного способу захисту, зокрема правильного застосування ст. 216 чи ст. 388 ЦК, суди повинні враховувати правові висновки, викладені в постановах ВСУ у справах № 6-95цс13 від 18 вересня 2013 року, № 6-164цс14 від 29 жовтня 2014 року, № 6-327цс15 від 23 грудня 2015 року, № 6-2407цс15 від 17 лютого 2016 року.

[ANTIRAID]

7. Визначення заінтересованості в разі пред’явлення позову про недійсність правочину в контексті ч. 3 ст. 215 ЦК (пункти 5, 15, 26 ППВСУ № 9)

Дискусійним і таким, що потребує дослідження, є питання щодо кола осіб, які можуть брати участь у справах про визнання правочинів недійсними.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.

Зі змісту цих статей вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.

Під час вирішення спорів вказаної категорії у суддів виникає питання, чи будь-яка заінтересована особа вправі пред’являти позов про визнання недійсним правочину, укладеного іншими сторонами.

ЦК не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

У зв’язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

Разом з тим у контексті недійсності правочинів таке поняття застосовується і в інших статтях.

Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У ч. 1 ст. 225 ЦК використовується поняття «інші особи, чиї цивільні права та інтереси порушені».

В окремих випадках ЦК конкретно вказує, яка саме заінтересована особа вправі оспорювати правочин, у якому вона не є стороною.

Наприклад, правочин, укладений без згоди піклувальника, може бути визнаний недійсним за позовом піклувальника (ч. 2 ст. 223 ЦК); опікун вправі оспорювати в судовому порядку правочин недієздатної особи (ч. 2 ст. 225 ЦК); правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч. 4 ст. 369 ЦК).

В будь-якому разі судам необхідно враховувати, що коло заінтересованих осіб має з’ясовуватись в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Отже, вказівка в ч. 3 ст. 215 ЦК на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, а й за позовом заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану. Наприклад, це може бути позов співвласника майна за законом (одне з подружжя в силу презумпції спільності майна, спадкоємця, який прийняв спадщину) до іншого співвласника про недійність правочину, укладеного ним з третьою особою, адже апріорі вважається, що позов пред’явлено стороною договору (співвласником відчуженого майна). Або це може бути позов прокурора про недійсність договору з метою забезпечення конфіскації майна.

Таким чином, коло таких заінтересованих не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи.

Так, Самарський районний суд м. Дніпропетровська, встановивши, що позивач не є стороною договору купівлі-продажу домоволодіння, жодних законних прав у разі встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності у нього не виникне, обґрунтовано виходив із того, що він не є заінтересованою особою та відмовив у позові з цих підстав (справа № 206/1392/14-ц) .

Як показує практика, щодо кола осіб, які залучаються у справі про визнання правочину недійсним, проблемним також є питання залучення належного відповідача.

Як правило, належним відповідачем є особа, яка оспорює права позивача або яка має власні права та інтереси на предмет спору.

Із матеріалів справи, що розглядалась у Краснолиманському міському суді Донецької області, вбачається, що позивач звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати відмову від спадщини, посвідченої в Краснолиманській нотаріальній конторі від імені її матері після померлого чоловіка своєї матері недійсною, визнати за нею право власності на спадкове домоволодіння за заповітом, який обґрунтовувала тим, що її матері та чоловікові матері належить житловий будинок по 1/2 частини кожному відповідно до свідоцтва про право приватної власності від 15 березня 1974 року.

Рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області від 12 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що міський суд не вирішив питання про заміну неналежного відповідача та залучення до участі у справі як відповідача онука, на користь якого мати позивача відмовлялася від спадщини, хоча останній, як вбачається з матеріалів спадкової справи, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, а отже, заявлений позов безпосередньо стосується його права власності на спадкове майно. Зазначив, що питання про склад осіб, які беруть участь у справі, судом залишилось не вирішеним. При цьому залучення та участь особи, яка подала заяву на прийняття спадщини (онука), в якості третьої особи є порушенням норм процесуального права та прав усіх сторін, оскільки процесуальні права третьої особи та відповідача згідно з нормами ЦПК суттєво відрізняються за своїм змістом та порядком реалізації прав.

Заява про відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи є правочином, тому спір про спадщину фактично виник між позивачем і третьою особою, який є стороною в оспорюваному правочині.

Крім того, підставою для скасування рішення суду першої інстанції було те, що останній не врахував, що відповідач у справі – Територіальна громада в особі виконавчого комітету Краснолиманської міської ради Донецької області, не є належним відповідачем у справі в частині позовних вимог про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, оскільки третя особа у передбаченому законом порядку подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті спадкодавця.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального статусу нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених договорів.

У п. 26 ППВСУ № 9 зазначено: «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса».

Однак, як видно з проведеного аналізу, незважаючи на вказані роз’яснення ВСУ, нотаріуси часто брали участь у справах цієї категорії як відповідачі. Така судова практика не завжди є правильною.

Так, рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 29 серпня 2014 року відмовлено в задоволенні позову С. до завідувача Шосткинської міської державної нотаріальної контори Сумської області – державного нотаріуса П., треті особи: С., С., про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання чинною заяви про надання свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та за законом, визнання права на обов’язкову частку у спадщині.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що, відмовившись у визначеному законом порядку і строки від спадщини після смерті сина, позивач є такою, що не прийняла спадщину і всупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК не довела, що відповідачем (нотаріусом) її було введено в оману щодо відсутності права на обов’язкову частку у спадковому майні.

Апеляційний суд з такими висновками місцевого суду не погодився, рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення від 22 жовтня 2014 року, яким відмовив у задоволенні позову у зв’язку з його необґрунтованістю, при цьому виходив з того, що в таких спорах нотаріус не є належним відповідачем, а отже, пред’явивши позов до нотаріуса, позивач обрала неналежний спосіб захисту.

Враховуючи наведене, за результатами вивчення справ встановлено, що в деяких випадках, суди розглядали позовні заяви про визнання правочинів недійсними без належного з’ясування того, хто є належним позивачем чи відповідачем у справі. Такі обставини ставали підставами для скасування судом касаційної інстанції рішень судів попередніх інстанцій.

8. Порушення вимог закону щодо форми укладення договору (п. 12 ППВСУ № 9).

Згідно п. 12 ППВСУ № 9 порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.

Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов’язання (йдеться про такі види забезпечення зобов’язання, як порука, застава, гарантія, завдаток, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в частині другій цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто, якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов’язкова письмова форма.

Матеріали узагальнень засвідчили, що останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості розгляду судами цивільних справ за позовами позичальників, поручителів до банків, інших фінансових установ про визнання недійсними основних договорів та договорів забезпечення виконання зобов’язань з підстав їх підписання не позивачами, а іншими особами.

Так, у серпні 2013 року В.О.М. звернулася в суд з позовом до акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, посилаючись на те, що вона кредитного договору не укладала і не підписувала, у графі позичальник стоїть підпис невідомої їй особи, просила визнати його недійсним, а оскільки недійсність основного зобов’язання тягне за собою недійсність правочину щодо його забезпечення, просила визнати недійсним і договір іпотеки.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. 

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до доручення В.О.М. уповноважила В.С.С. на укладення від її імені будь-яких договорів цивільно-правового характеру, тому підстави для визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки відсутні, кредитний договір підписаний В.С.С., що визнається останнім.

Ухвалою від 27 квітня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31645св15) ВССУ скасував ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що підписання договору від імені особи, яка його уклала, іншою особою, без зазначення про це у договорі з наведенням правових підстав вчинення підпису за іншу особу, є підставою для визнання його недійсним.

Суди, встановивши, що спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, мають виходити з того, що такий договір є вчиненим.

У цьому випадку п. 8 ППВСУ № 9 про невчинення чи неукладення договору не застосовується.

Зазначене вище є підставою для визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину.

Як виявлено під час проведення аналізу, суди не завжди враховують абзац другий п. 12 ППВСУ № 9, де увагу судів звернуто на те, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК вбачається, що не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).

Так, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 березня 2014 року  у справі за позовом Б.Н.М. до ТОВ «К.» про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 28 березня 2008 року, укладену між Б.Н.М. та ТОВ «К.».

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що позивачка не підписувала додаткову угоду з відповідачем, підпис на угоді їй не належав, а замість неї угоду підписано її дочкою С.Т.В., яка на час підписання угоди працювала у відповідача і не повідомила її про підписання угоди. Оскільки додаткова угода була укладено поза волею позивачки і вона не уповноважувала свою дочку на її підписання, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо недійсності вказаної  додаткової угоди. При цьому як на підставу свого висновку суд послався на покази свідка.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року рішення Таращанського районного суду від 21 березня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд дійшов висновку, що підставою для задоволення позовних вимог судом першої інстанції стали пояснення свідка С.Т.В. (дочки позивачки). Будь-які інші дані на підтвердження доводів про те, що підпис на додатковій угоді від 28 березня 2012 року не належав орендодавцю, матеріали справи не містили, доказів цьому позивачка не надала.

Клопотань про призначення експертизи щодо підписання додаткової угоди іншою особою позивачка в суді першої інстанції не заявляла.

Ухвалою ВССУ від 23 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року залишено без змін.

Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд правильно виходив з того, що доказів непідписання спірної додаткової угоди позивачем надано не було, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи останньою не заявлялося (статті 10, 11, 60 ЦПК).

9. Визнання правочину дійсним (п. 13 ППВСУ № 9).

Щодо змін у законодавстві.

З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

При розгляді таких справ суди повинні з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно з ч. 2 ст. 220 ЦК, якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п. 13 ППВСУ № 9, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Зміст вказаної статті в редакції до внесення змін Законом України № 1878-VI від 11 лютого 2010 року «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» мав такий вигляд: «договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності – і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації».

Результат аналізу судової практики дає підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спори про визнання договорів дійсними, не враховують положень ч. 2 ст. 220 та ч. 3 ст. 640 ЦК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) та згадані роз’яснення ППВСУ № 9. 

Прикладом неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм є ухвала ВССУ від 03 червня 2015  року (провадження за касаційною скаргою № 6-5374св15), якою скасовано ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 02 лютого 2015 року в частині позовних вимог С., справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зі змісту ухвали вбачається, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову C., суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між С. і ТОВ «СВФ КОЛО» фактично укладена і виконана угода купівлі-продажу квартири, проте відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення відповідної угоди.

Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу згідно ст. 657 ЦК (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК.

Така ж правова позиція викладена у постанові ВСУ від 19 червня 2013 року № 6-49цс13, прийнятій у порядку глави 3 розділу V ЦПК.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів дійсними, судам необхідно враховувати, що з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», яким ч. 3 ст. 640 ЦК викладено в новій редакції, а саме: «договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення».

Таким чином, до правочинів, укладених після 1 січня 2013 року, абзац 2 п. 13 ППВСУ № 9 у прямому своєму розумінні не може бути застосований.

10. Спірні питання застосування ст. 225 ЦК та доказування (п. 16 ППВСУ № 9)

Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Розглядаючи справи за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК, суд відповідно до ст. 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

З наданих судами першої інстанції матеріалів узагальнень вбачається, що більшість справ про визнання недійсними правочинів у порядку ст. 225 ЦК стосувалися визнання недійсними заповітів.

Розглядаючи спір про визнання правочину недійсним на підставі ст. 225 ЦК – укладення його особою, що не могла в момент вчинення правочину  усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, суди для визначення наявності такого стану особи призначали судово-психіатричну експертизу.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним належить зазначеній особі. Лише в разі її смерті позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси порушені.

В основному такі позови пред’являються спадкоємцями особи, яка вчинила правочин. Причинами стану особи, за яких вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, були психічний розлад, фізичні страждання внаслідок хвороби, перебування в стані алкогольного сп’яніння. Встановлення стану особи в момент вчинення правочину є важливою обставиною.

При вирішенні вказаних спорів судам необхідно звертати увагу на стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину.

І хоча в цій категорії справ практика є достатньо усталеною, суди допускають деякі помилки, вирішуючи ці питання.

Так, суди першої інстанції іноді ігнорують питання про обов’язковість призначення експертизи у справах, де необхідно встановити психічний стан особи.

Обов’язковість вимог ст. 145 ЦПК щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання недійсним правочину на підставі ст. 225 ЦК, вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні ст. 58 ЦПК.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров’я суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Згідно з постановою ВСУ від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити насамперед на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Постановою ВСУ від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14 скасовано судове рішення у справі, предметом позову в якій було визнання недійсним договору купівлі-продажу з направленням справи на новий касаційний розгляд, з тих підстав, що суд не встановив факту неспроможності особи в момент укладення оспореного договору купівлі-продажу квартири розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, вказавши лише, що така її здатність була обмежена.

Крім того, у разі вирішення справ про оспорювання заповітів судам слід враховувати і роз’яснення абзацу другого п. 18 ППВСУ № 7, а саме, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК).

Як свідчать матеріали, надані для проведення аналізу, суди першої інстанції здебільшого враховують вищенаведені роз’яснення ППВСУ № 7 та ухвалюють законні й обґрунтовані рішення.

Зокрема, суди правильно виходять з того, що належним та допустимим доказом перебування фізичною особи у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути відповідна судово-психіатрична (посмертна судово-психіатрична) експертиза, яка відповідно до ст. 212 ЦПК має оцінюватись судами у сукупності з іншими доказами.

Разом з тим суди не завжди звертають увагу на те, що відповідний висновок експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Прикладом цього є така справа.

Х.Б. пред’явила позов до Х.О. про визнання недійсними довіреностей. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2013 року позов задоволено. На це рішення ПАТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що акт № 09 амбулаторної судово-психіатричної експертизи стосовно Х.О. не може братися до уваги, оскільки він не стосується того періоду, коли посвідчувались та видавались довіреності. Стосовно акта № 198 стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи стосовно Х.Б. від 15 серпня 2012 року, то така проводилася в рамках кримінальної справи і давала відповіді на поставлені слідчим запитання. В цьому акті зазначено, що із серпня 2007 року у психічному стані Х.Б. вперше маніфестували зміни, які виявились у зміні його поведінки, що також є недостатнім доказом абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

11. Обставини, які мають істотне значення для застосування ст. 229 ЦК (п. 19 ППВСУ № 9)

Відповідно до статей 229 – 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її  використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину, і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин, вчинений під впливом помилки, належить до оспорюваних. Помилка – це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.

Матеріали узагальнень показали, що у судів виникають питання під час розгляду справ стосовно тлумачення поняття «обставини, які мають істотне значення» та щодо встановлення мотивів правочину, що не має істотного значення.

Істотне значення має помилка не щодо будь-яких властивостей та якостей речі, а саме таких, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Неправильне уявлення про будь-які інші обставини, крім тих, які зазначені в законі, не може бути підставою для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки.

Не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто в причинах, які спонукали до його вчинення, крім випадків, встановлених законом.

Значну частину спорів, які розглядалися судами, становлять справи про визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману або помилки; найчастіше це пов’язано із відчуженням нерухомого майна. Визначення поняття обману, помилки та їх ознак є досить актуальною проблемою з огляду на те, що у правозастосовній практиці ці поняття іноді або ототожнюються, або робиться висновок наприклад, про те, що обман з боку однієї сторони зумовив помилку з боку іншої сторони.

Такий висновок передбачає його обґрунтування з посиланням на конкретні обставини справи, позаяк має суттєве значення те, щодо яких саме обставин помилилася особа, чи була вона стороною правочину, ким і за яких обставин було повідомлено викривлену інформацію з метою спонукати особу до вчинення правочину, тощо.

Позивачі, звертаючись із такими вимогами, здебільшого в основному обґрунтовували їх тим, що, укладаючи договори дарування, вони вважали, що укладають договір довічного утримання, а тому помилялися щодо правових наслідків договору, і це є обставиною, що має істотне значення  для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 229 ЦК.

Слід зазначити, що в такому випадку обов’язково необхідно враховувати правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15.

Так, ВСУ погодився з висновками судів нижчого рівня про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Вказав, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. При цьому зазначив, що судами правильно встановлено, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців, чи  розуміють вони зміст угоди, та роз’яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.

Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз’яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки. За необхідності для встановлення таких обставин суд вправі допитати нотаріуса, що посвідчував договір.

12. Розв’язання конфлікту п. 20 ППВСУ № 9 і п. 25 ППВСУ № 7 щодо застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів

У судовій практиці немає єдиної позиції щодо поширення положень ст. 230 ЦК на одностронні правочини, що пояснюється різними роз’ясненнями ВСУ.

В абзаці п’ятому п. 25 ППВСУ № 7 зазначено, що відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, передбачених статтями 225, 229 – 231, 233 ЦК.

Тобто допускається можливість оспорювання й односторонніх правочинів, оскільки за своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, і логічно припустити, що її оспорення може відбуватися тільки на підставі обману особи, яка відмовилася від прийняття спадщини, стосовно природи такого правочину.

Разом з тим в абзаці третьому п. 20 ППВСУ № 9 зазначено, що норми ст. 230 ЦК не застосовуються до односторонніх правочинів.

У зв’язку з такими суперечливими роз’ясненнями у вказаних постановах Пленуму ВСУ в судах склалася неоднакова практика щодо можливості застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів.

Трапляються непоодинокі випадки застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів.

Так, рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2015 року визнано недійсною відмову від прийняття спадщини однієї особи на користь іншої після смерті його матері з підстав, передбачених ст. 230 ЦК.

Разом з тим ухвалою ВССУ від 22 червня 2016 року залишено в силі рішення Апеляційного суду Київської області від 28 січня 2016 року в іншій справі, предметом позову якої було визнання правочину недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що належних та допустимих доказів на підтвердження навмисного введення особи в оману щодо обставин, які впливають на вчинення ним 26 листопада 2011 року спірного правочину, всупереч вимогам статей 10, 57 – 60 ЦПК позивач не надав. Також суд зазначив, що односторонній правочин не може бути оспорений на підставі ст. 230 ЦК .

Враховуючи те, що вчинення правочину під впливом обману зумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, посилаючись на хибне уявлення про обставини, які мають істотне значення, то доцільніше було б її застосовувати тільки щодо оспорювання договорів та виключити можливість її застосування до односторонніх правочинів.

Таким чином, для усунення неузгодженості між постановами та уникнення випадків неоднакового застосування однієї і тієї ж норми матеріального права з пункту 25 ППВСУ № 7 абзац п’ятий має бути виключено, а застосуванню підлягає п. 20 ППВСУ № 9.

13. Поняття «тяжкі обставини» і «вкрай невигідні умови» для застосування ст. 233 ЦК (п. 23 ППВСУ № 9)

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.

За змістом ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

Відповідно до правової позиції, яка міститься у постанові ВСУ від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини. Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати таке.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов’язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов’язки.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Матеріали узагальнень показали, що незначна частина правочинів оспорювалася саме з підстав передбачених ст. 233 ЦК. При цьому в таких справах у більшості випадків остаточним було судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як приклад можна навести таку цивільну справу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 травня 2014 року в задоволенні позову Б.Ю. до Г.І. про визнання недійсним договору дарування з підстав передбачених ст. 233 ЦК, відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. При цьому апеляційний суд вважав, що позивач, не маючи реальної можливості сплачувати боргові зобов’язання та небезпідставно побоюючись звернення стягнення за цими зобов’язаннями на його майно, змушений був відчужити належну йому ½ частину житлового будинку на користь відповідачки, уникнувши тим самим можливої реалізації її за виконавчими листами. Саме для усунення загрози втратити житло за вимогами кредиторів, тобто у зв’язку з тяжкими обставинами, позивач уклав договір дарування на користь своєї дружини. Умови укладеного правочину для нього були вкрай невигідними, адже він позбавив себе єдиного житла у м. Ужгороді, причому відчужив його безоплатно, чим скористалась відповідачка.

Ухвалою ВССУ від 29 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не встановив та не зазначив у рішенні, у чому конкретно полягають вкрай невигідні умови договору дарування для Б.Ю., посилаючись на наявність судових рішень про стягнення з позивача грошових коштів та позасудових майнових претензій до нього, суд не зазначив, який зв’язок існує між ними та тяжкими обставинами, під впливом яких укладено угоду. При цьому суд апеляційної інстанції взагалі не врахував, що судові рішення про стягнення з Б.Ю. грошових сум ухвалені після вчинення оскаржуваного договору дарування. Також безпідставним було посилання апеляційного суду на факт відчуження позивачем єдиного житла, оскільки відповідно до довідки ТОВ «Наш добробут» Б.Ю. зареєстрований та проживає в іншій квартирі у м. Ужгороді.

[ANTIRAID]

14. Удаваність правочину (п. 25 ППВСУ № 9)

За удаваним правочином (ст. 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки в разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Отже, в даному випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, приховують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

З огляду на наведені нормативні положення вбачається, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує  застосувати до відносин сторін норми, що регулюють правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

На відміну від фіктивного, удаваний правочин, тобто правочин, який вчинений, щоб приховати інший, має на меті виникнення правових наслідків, але не тих, які афішуються фактом його вчинення. Фактично сторони прагнуть до вчинення іншого правочину. Дефектність прикриваючого правочину очевидна. Тобто удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини – той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний – такий, що прикриває перший правочин.

Проте встановити таку наявність так само непросто, як і в разі фіктивного правочину – воля сторін цього правочину також інша, ніж та, що сприймається як наслідок зовнішніх дій. Тобто очевидно, що воля і волевиявлення в цьому випадку різняться, і причиною цьому є приховування дійсної мети правочину. Схожість фіктивного й удаваного правочину полягає і в тому, що прикриваючий правочин є за своєю суттю фіктивним, оскільки він не спрямований на досягнення тих наслідків, які очікуються саме від такого роду правочинів. Водночас, якщо для фіктивного правочину цього і достатньо, то абсолютно інша ситуація з удаваним правочином. Його мета полягає не тільки в тому, щоб приховати дійсну волю сторін, а й спричинити інші наслідки, які випливають із правочину, що прикривається. Саме в цьому і полягає дійсна воля сторін удаваного правочину. Для кваліфікації удаваного правочину важливо, щоб частина умов удаваного і прихованого правочину збігалася.

На практиці виникають труднощі з розмежуванням фіктивних і удаваних правочинів та застосуванням їх правових наслідків.

Так, постановою ВСУ від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14 скасовано ухвалу ВССУ від 13 лютого 2014 року з переданням справи на новий касаційний розгляд, предметом позову якої  було визнання договору недійсним з тих підстав, що відповідно до змісту ст. 234 ЦК фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК). Суд, встановивши, що під договором дарування сторони фактично приховали договір застави, укладений з метою забезпечення повернення ОСОБА_3 позичених у ОСОБА_1,_2 14 200 євро, помилково визнав спірний договір фіктивним.

Як свідчать матеріали, що надані для аналізу, суди вирішуючи спори, в деяких випадках, не повною мірою встановлюють правовідносини, які насправді виникли між сторонами, не залучають до розгляду справи всіх учасників оспорюваного правочину тощо.

Так, К.О. звернулася до суду з позовом до К.Г. та інших про визнання договору дарування квартири від 12 квітня 2002 року удаваним, визнання покупцями за договором купівлі-продажу, визнання права власності. Обґрунтовуючи позов, посилалася на те, що фактично було укладено договір купівлі-продажу квартири, а з метою понесення менших фінансових витрат за проведення відчуження квартири було оформлено договір дарування.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, позов задоволено.

Ухвалюючи рішення про визнання договору дарування квартири від 12 квітня 2002 року удаваним, суд першої інстанції виходив з того, що, укладаючи цей договір, сторони приховали укладання договору купівлі-продажу. Суд також визнав доведеним факт укладання договору купівлі-продажу цієї квартири позивачкою та її чоловіком, які на той час спільно проживали без реєстрації шлюбу.

Рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін це судове рішення, були скасовані в касаційному порядку ухвалою ВССУ від 17 червня 2015 року з тих підстав, що судами попередніх інстанцій не враховано, що стороною в спірній угоді позивач не була, тому вона не могла приховувати  укладення іншої угоди. Крім того, до участі у справі не залучався відчужувач в угоді, що оспорюється, не з’ясовано його волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування.

15. Спірні питання визначення підсудності справ про визнання правочинів недійсними (п. 27 ППВСУ № 9).

Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред'являються відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об’єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред’являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 181 ЦК до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Як роз’яснив пленум ВССУ в пунктах 41, 42 постанови № 3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність (ст. 114 ЦПК), є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають з приводу нерухомого майна (ч. 1 ст. 114 ЦПК). Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст. 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло з договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно – предмет іпотеки чи застави; про розірвання договору оренди землі; про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (п. 4 ч. 3 ч. 5 ст. 121 ЦПК).

Якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду (розгляду справи по суті – ст. 173 ЦПК) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил виключної підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду незалежно від волевиявлення сторін (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК).

Як правило, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, суди враховують роз’яснення, викладені в п. 27 ППВСУ № 9 та пунктах 41, 42 постанови пленуму від 01 березня 2013  № 3 ВССУ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Разом з тим встановлено неоднакове застосування норм процесуального права при визначенні підсудності справ, зокрема вимог ст. 114 ЦПК щодо виключної підсудності.

Так, у червні 2014 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом про визнання нотаріальних дій з посвідчення договору іпотеки нерухомого майна від 12 серпня 2005 року нікчемними, про визнання договору іпотеки нерухомого майна від 12 серпня 2005 року нікчемним, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виключення з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна записів про заборону відчуження нерухомого майна.

Ухвалою судді Вишгородського районного суду Київської області від 16 червня 2014 року позовну заяву з підстав, передбачених ст. 115 ЦПК повернуто позивачу для подання її до належного суду.

Однак ухвалою апеляційного суду Київської області від 08 жовтня 2014 року ухвалу суду першої інстанції скасовано, а питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції у зв’язку з тим,  що нерухоме майно, з приводу якого виник спір, знаходилося у м. Вишгороді, тому, враховуючи положення ст. 114 ЦПК та роз’яснення п. 27 постанови ППВСУ № 9, справа  підлягає розгляду у Вишгородському районному суді Київської області. 

Виходячи зі змісту ст. 114 ЦПК, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, позовів щодо будь-яких вимог, пов’язаних з правом особи на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання умов договору стороною, об'єктом якого є нерухоме майно.

16. Застосування судами положення про позовну давність (п. 28 ППВСУ № 9)

До окремих видів вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (ч. 3, ч. 4 ст. 258 ЦК).

Перебіг позовної  давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК – від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними (частини 2, 3 ст. 261 ЦК).

Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Вирішуючи питання про дотримання строку позовної давності у спорах про визнання правочинів недійсними, судам необхідно звертати увагу на особливості, передбачені як Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК, так і окремим нормами цивільного законодавства.

Особливо слід враховувати, що Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» виключено частини 3 і 4 ст. 258 ЦК, відповідно до яких позовна давність у п’ять років застосовувалась до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, а позовна давність у десять років – до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Також виключено п. 4 ч. 1 ст. 268 цього Кодексу, відповідно до якого позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Проте згідно з п. 5 розділу II Прикінцевих та перехідних положень зазначеного вище Закону протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про: 1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; 2) застосування наслідків нікчемного правочину; 3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. При цьому, стосовно вимог, передбачених підпунктами 1 та 2 цього пункту, особа може звернутися до суду лише за умови, якщо строк їх пред'явлення, встановлений положеннями ЦК, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання чинності цим Законом.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України – від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому ЦК України встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частинами 2, 3 ст. 261 цього Кодексу).

Саме до такого розуміння норм ст. 261 ЦК зводиться правовий висновок ВСУ, зроблений під час розгляду справи № 6-75цс15 у постанові від 03 лютого 2016 року.

Як виявлено в ході проведення аналізу, у місцевих судів виникали проблеми з визначенням початку перебігу строку позовної давності під час розгляду справ про визнання правочинів недійсними.

Наприклад, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 28 листопада 2014 року задоволено позовні вимоги у цивільній справі за позовом З.А.В. до ТОВ «Т.» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов суд першої інстанції  вказав, що не може братись до уваги посилання представника відповідача про пропущення позивачем строку позовної давності, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до договору оренди землі, з урахуванням моменту його державної реєстрації 29 вересня 2009 року як початку його дії, строк виконання цього договору закінчується 29 вересня 2019 року.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 січня 2015 року рішення Таращанського районного суду Київської області від 28 листопада 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що З.А.І. звернулась до суду з указаним позовом у жовтні 2014 року, тобто з пропуском встановленого ст. 257 ЦК строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізналася у вересні 2009 року. Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивач не надала.

Про порушення свого права відповідно до предмета позовних вимог З.А.І. могла довідатись з часу укладання оспорюваного договору оренди землі, тобто з 17 вересня 2009 року. Як встановлено судом і визнавалося сторонами, оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 17 вересня 2009 року від імені З.А.І. було підписано  її чоловіком –З.В.І. Покази свідків З.В.І., П.В.Р. свідчили про те, що позивачу було відомо про укладання договору оренди землі та підписання його від її імені її чоловіком з часу його укладання, тобто з 17 вересня 2009 року.

Проведений аналіз судової практики зі вказаної категорії справ засвідчив те, що суди в основному вірно вирішують спори про визнання правочинів недійсними. Неоднаковість судової практики, як правило, пов’язана з неоднозначним розумінням деяких положень ЦК, неправильним застосування роз’яснень вищих судових інстанцій, неврахуванням змін у законодавстві після прийняття ППВСУ № 9 відповідного суду чи ухвалення ним відповідного судового рішення.

Для забезпечення єдності судової практики апеляційним судам, суду касаційної інстанції слід регулярно проводити відповідні аналізи, узагальнення, виявляти допущені судами помилки у застосуванні норм права, а також регулярно проводити навчання суддів, висвітлювати ці питання на семінарах, конференціях, лекціях.

 

Голова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       

Б. І. Гулько

Секретар пленуму, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Д. Д. Луспеник

http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files//УЗАГАЛЬНЕННЯ_по постанові Пленуму ВСУ про визнання правочинів недіснйими.doc

УЗАГАЛЬНЕННЯ_по постанові Пленуму ВСУ про визнання правочинів недіснйими.doc