Постанова ВС-КЦС про протиправність відсторонення від роботи у ДП Морський торговельний порт "Южний" у зв'язку з відмовою в участі в медичному експерименті

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 519/1304/21
провадження № 61-10857св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Морський торговельний порт «Южний»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Ростислав Юрійович, на рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року у складі судді Лемця С. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року у складі колегії суддів Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Назарової М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» (далі - ДП «МТП «Южний»), яке змінило назву на Державне підприємство «Морський торговельний порт «Південний» (далі - ДП «МТП «Південний»), про скасування наказу про відсторонення, допуск до роботи та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовну заяву мотивовано тим, що 03 грудня 2021 року від начальника внутрішньопортової механізації ОСОБА_2 йому було вручено повідомлення щодо необхідності проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти СОVІD-19.

09 грудня 2021 року складено акт про відмову позивача надати документ про щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації формою № 028/1-о, на підставі повідомлення від 03 грудня 2021 року. Після чого відповідач вручив позивачу наказ від 09 грудня 2021 року №1715-ос про відсторонення від роботи.

ОСОБА_1 вважає таке відсторонення незаконним, оскільки жодним документом, зокрема, колективним договором, такого зобов'язання з його сторони не визначено, а у відповідача відсутні повноваження на його відсторонення від роботи з підстав відсутності вказаного щеплення, оскільки у наказі Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» його професія не вказана.

Посилання відповідача у наказі від 09 грудня 2021 року № 1715-ос як на підставу для відсторонення його від роботи на повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 03 грудня 2021 року суперечить вимогам частин другої, шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», оскільки не містить відомостей на підтвердження відмови позивача здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 вказаного Закону.

Зазначав, що вимога відповідача надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, є грубим порушенням вимог статті 19 Конституції України, права позивача на конфіденційність та повагу до його приватного життя.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ ДП «МТП «Южний» від 09 грудня 2021 року № 1715-ос про його відсторонення від роботи електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації; зобов'язати відповідача допустити його до роботи; стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з дня відстрочення 09 грудня 2021 року до дня допуску до роботи.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Южний міський суд Одеської області рішенням від 26 вересня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсторонення позивача здійснено відповідно до норм чинного законодавства, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Одеський апеляційний суд постановою від 21 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року залишив без змін.

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що обов'язковість проведення профілактичних щеплень від COVID-19 для працівників, перелік яких визначений Міністерством охорони здоров'я України, та відсутність підтверджуючих документів щодо проведення такого щеплення або про наявність абсолютних протипоказань у ОСОБА_1 , призвели у своїй сукупності до відсторонення позивача від роботи, що повною мірою відповідає нормам чинного законодавства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., на рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року, у якій заявник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 613/1947/21 (провадження № 61-8881св22), від 01 березня 2023 року у справі № 607/20853/21 (провадження № 61-7454св22), від 01 березня 2023 року у справі № 279/6558/21 (провадження № 61-9186св22), від 01 березня 2023 року у справі № 295/17426/21 (провадження № 61-9557св22), від 01 березня 2023 року у справі № 130/3550/21 (провадження № 61-4405св22), від 01 березня 2023 року у справі № 464/9030/21 (провадження № 61-9521св22), від 01 березня 2023 року у справі № 144/1793/21 (провадження № 61-7530св22), від 09 серпня 2023 року у справі № 758/16903/21 (провадження № 61-8517св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 565/1559/21 (провадження № 61-17668св23).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та є результатом неналежного дослідження та правової оцінки доказів.

Заявник вказує, що відповідач не довів, а судом апеляційної інстанції не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні позивача від роботи.

Відсторонення позивача від роботи за відсутності щеплення проти COVID-19 ставить його в нерівні умови з іншими особами суспільства, які не увійшли до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, і це негативно вплинуло на права позивача, гарантовані Конституцією України, що є нічим іншим, як дискримінацією. Відсторонюючи ОСОБА_1 від роботи, відповідач фактично не обґрунтував, що таке відсторонення переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди послалися на те, що ОСОБА_1 має контактувати з іншими працівниками підприємства, проте не врахували об'єктивної можливості організації для позивача роботи в іншому вигляді, а також не надали можливості виконувати свої обов'язки та надавати актуальні дані ПЛР тесту.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У вересні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 08 серпня 2011 року позивач працює ДП «МТП «Южний» на посаді електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування внутрішньопортової механізації.

03 грудня 2021 року позивача ознайомлено з повідомленням про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, згідно з яким запропоновано до 08 грудня 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595. Крім того, роз'яснено наслідки ненадання визначених документів у виді відсторонення від роботи без збереження заробітної плати.

09 грудня 2021 року позивача ознайомлено з актом про відмову від 09 грудня 2021 року, згідно з яким він не надав жодного з перелічених документів.

Наказом тимчасово виконуючого обов'язки директора ДП «МТП «Южний» від 09 грудня 2021 року № 1715-ос на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року, без збереження заробітної плати, до усунення причин, що його зумовили. Наказ містить відмітку про не згоду із ним позивача.

13 грудня 2021 року позивач направив на адресу відповідача заперечення на наказ про відсторонення, згідно з яким він посилається на те, що пред'явлення вказаних документів суперечить статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», відповідно до якого людина має право на таємницю про стан свого здоров'я. Також, оскільки в Україні не запроваджено військовий чи надзвичайний стан, пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 суперечить статтям 8, 19, 43, 64 Конституції України (а. с. 9).

Відповідно до наказу ДП «МТП «Південний» від 03 липня 2023 року № 358-ос ОСОБА_1 приступив до виконання своїх посадових обов'язків, після відсторонення від роботи, з тарифною ставкою згідно зі штатним розписом, з доплатою за шкідливі умови праці 4%.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» громадяни України зобов'язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

У частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України (далі -Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

У редакції, чинній станом на 09 грудня 2021 року, яка діяла на момент звернення ОСОБА_1 до суду із позовом, до цього переліку, зокрема, ввійшли працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, до якого включене ДП «МТП «Южний».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти

COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджений наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», далі - Закон № 4004-ХІІ).

За пунктом 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

У пункті 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Верховний Суд зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-ХІІ та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Крім того, у цій постанові Великої Палати Верховного Суду також вказано, що «в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Щодо вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи

Суди встановили, що ОСОБА_1 повідомлено про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. Так, відповідно до повідомлення від 03 грудня 2021 року ОСОБА_1 запропоновано надати документ, який підтверджуватиме отримання повного курсу вакцинації або однієї дози дводозної вакцини від COVID-19; міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджував би вакцинацію від COVID-19 однією дозою вакцини або двома дозами дводозної вакцини, які включені Всесвітньою організацією охорони здоров'я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях. Також попереджено про можливість надати довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01 вересня 2011 року № 595. При цьому позивача попереджено, що у випадку ненадання одного із зазначених документів, він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України, статті 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Наказом тимчасово виконуючого обов'язки директора ДП «МТП «Южний» від 09 грудня 2021 року № 1715-ос ОСОБА_1 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19. Наказ містить відмітку про не згоду із ним позивача.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про правомірність і законність наказу відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від займаної посади, оскільки дії роботодавця відповідали вимогам законодавства України та були пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення від роботи працівника, який відмовився або ухилився від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Однак Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки у цьому конкретному випадку застосування до ОСОБА_1 , який обіймав посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування внутрішньопортової механізації, такого заходу, як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, кількість таких контактів, умови праці, у яких перебуває працівник і які, як наслідок, збільшують вірогідність зараження COVID-19.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на те, що ОСОБА_1 як електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації, через службову необхідність має контактувати з іншими працівниками підприємства. Проте суди не взяли до уваги, що роботодавець не вирішив питання про забезпечення працівника роботою у такий спосіб, щоб працівник міг виконувати свою роботу з мінімальним ризиком, не врахував об'єктивної можливості організації для позивача роботи в іншому вигляді.

З огляду на займану позивачем посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації та характер його роботи відповідач не надав належних доказів того, що позивач весь свій робочий час працював з людьми, а не технічним обладнанням.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивач створював загрозу для інших працівників підприємства, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю.

Суди не врахували, що у спірних правовідносинах працівник є слабшою стороною й саме на роботодавцеві лежить обов'язок не допускати непропорційного втручання у права останнього. Внаслідок відсторонення від роботи позивач тривалий час не виконував свої посадові обов'язки й не отримував заробітку плату. У свою чергу, відповідач, маючи можливість організувати робочий процес, мінімалізувавши контакти працівників, прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи без індивідуальної оцінки зазначених вище факторів.

Відповідачем не доведено, а судами не встановлено фактів, які б об'єктивно підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, а тому дії роботодавця у цьому випадку не можуть повною мірою вважатися пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Колегія суддів вкотре наголошує, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Якущенко проти України» («Yakushchenko v. Ukraine») від 24 жовтня 2019 року (заява № 57706/10) зазначено, що національні суди не виконали свого обов'язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи заявника. У § 30-32 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що дуже важливо вирішити питання, про які заявив заявник, аби підтвердити чи спростувати його доводи.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилкові висновки, що порушення права позивача на працю відсутнє, про правомірність і законність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Тому позовні вимоги в цій частині належить задовольнити.

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу (частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 вказано, що «оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв'язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, суди не вирішували по суті вимог в частині стягнення середнього заробітку, обставин, необхідних для вирішення цього питання, не встановили.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

З огляду на викладене судові рішення в частині позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить скасувати, оскільки суди не встановили фактичних обставин, необхідних для її задоволення (зокрема, розмір середньої заробітної плати, кількість робочих днів), та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо вирішення позовної вимоги про допуск до роботи

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема, якщо відсутній предмет спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 вказано, що:

«4.13. Пунктом 2 частини першої статті 231 ГПК України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

4.14. Господарський суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

4.15. Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК України можливе також у разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина зумовлює відмову в позові, а не закриття провадження у справі.

4.16. Одночасно слід зазначити, що предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення».

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 зазначено, що предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), слід відступити від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18 (провадження № 61-2018св19); Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19 (провадження № 61-1807св20); Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20 (провадження № 61-9658св20), конкретизувавши цей висновок так, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

Виходячи з того, що суди встановили та матеріалами справи підтверджено, що позивач допущений до роботи 03 липня 2023 року, згідно з наказом від 03 липня 2023 року № 358-ос, то судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про допущення ОСОБА_1 до роботи, необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині належить закрити, оскільки відсутній предмет спору.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказу про відсторонення від роботи скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову; в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов'язання виплатити заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення позивача від роботи скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; провадження в справі в частині позовної вимоги про допуск до роботи закрити.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, у тому числі розподіл витрат на професійну правничу допомогу, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 412, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» від 09 грудня 2021 року № 1715-ос про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Провадження в справі в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» про допуск до роботи закрити.

Справу в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк

Джерело: ЄДРСР 121787770

[ANTIRAID]

Це наша справа. Черговий приклад того, що боротись треба до кінця. Не дивлячись на відмову у першій та апеляційній інстанції, касація задовільнила позовні вимоги. Ще є судді, які поважають та розуміють, що таке права людини. Суд зазначив:

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на те, що ОСОБА_1 як електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації, через службову необхідність має контактувати з іншими працівниками підприємства. Проте суди не взяли до уваги, що роботодавець не вирішив питання про забезпечення працівника роботою у такий спосіб, щоб працівник міг виконувати свою роботу з мінімальним ризиком, не врахував об'єктивної можливості організації для позивача роботи в іншому вигляді.

З огляду на займану позивачем посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації та характер його роботи відповідач не надав належних доказів того, що позивач весь свій робочий час працював з людьми, а не технічним обладнанням.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивач створював загрозу для інших працівників підприємства, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю.

Суди не врахували, що у спірних правовідносинах працівник є слабшою стороною й саме на роботодавцеві лежить обов'язок не допускати непропорційного втручання у права останнього. Внаслідок відсторонення від роботи позивач тривалий час не виконував свої посадові обов'язки й не отримував заробітку плату. У свою чергу, відповідач, маючи можливість організувати робочий процес, мінімалізувавши контакти працівників, прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи без індивідуальної оцінки зазначених вище факторів.

Відповідачем не доведено, а судами не встановлено фактів, які б об'єктивно підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, а тому дії роботодавця у цьому випадку не можуть повною мірою вважатися пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Колегія суддів вкотре наголошує, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.