Leaderboard

Саме рішення дуже цікаво низкою висновків ВП ВС щодо дотримання вимог КПК при розслідуванні та розгляді справи у суді. Окремо Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку щодо застосування норм ст. 204 КК. 195. Алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

Велика палата знову все перевернули з ніг на голову. Фактично віндикаційний позов перетворено на негаторний, але замість усунення перешкод вирішили без визнання правочинів недійсними витребовувати майно у добросовісного набувача. Суд зазначив: 232. Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. 233. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. 234. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). 235. Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. 236. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. 237. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. 238. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності. 239. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). 240. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином.

Згідно зі статтею 51 Кодексу „до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин“. Суд дійшовши висновку, що приписи статті 51 ЦК відповідають Конституції України (є конституційними), водночас акцентував, що основою юридичного статусу фізичної особи є гарантовані Конституцією України людські права і свободи. У випадку реалізації фізичною особою конституційного права на підприємницьку діяльність, її юридичний статус додатково набуває правомочностей, які випливають зі статусу підприємця. Відтак юридичний статус підприємця не обмежує фізичну особу щодо обсягу її людських прав і свобод, гарантованих Конституцією України. Конституційний Суд України наголосив також, що дотримання конституційних гарантій вільного розвитку підприємництва є значущим не лише для ефективного розвитку ринкової економіки, самозайнятості осіб і наповнення державного бюджету, а й також для зміцнення таких основоположних цінностей конституційного порядку України як демократія та правовладдя (верховенство права). На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що тлумачення та застосування приписів статті 51 ЦК мають бути сутнісно узгодженими з принципами та нормами Конституції України (конституційно-конформний спосіб) задля того, щоб рівень конституційних гарантій прав і свобод людини в умовах реалізації нею права на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (частина перша статті 42 Конституції України), не було знижено. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/12_r_2_2024.pdf 12_r_2_2024 щодо конституційних гарантій прав фізичних осіб-підприємців.pdf

Це наша справа. Суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції задовільнили позов. Суди ретельно розібрались у правовідносинах та наданих документах. Банком так і не було надано самого рішення про припинення ділових стосунків та й документів які б передбачали підстави для його прийняття. Суди зазначили, що відповідач всупереч вимог ст. 87-88 ЦПК України не надав суду достатньої кількості доказів, у тому числі внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу, які підтверджували б існування правових підстав для встановлення позивачці неприйнятно високого ризику, у зв`язку з чим, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення відповідача відносно позивачка про відмову від підтримання ділових відносин та проведення ділових операцій.

18.11.2024 Справа № 363/3023/23 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2024 року Вишгородський районний суд Київської області в складі: головуючого - судді Рудюка О.Д., за участю секретаря Бобрової Н.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вишгороді в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою, виділення кімнати та вселення, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просить усунути перешкоди у володінні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 , з боку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по відношенню до неї ОСОБА_1 шляхом вселення ОСОБА_1 у квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не перешкоджати ОСОБА_1 у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_2 ; виділити ОСОБА_1 в користування жилу кімнату площею 15,3 кв.м. квартири за адресою: АДРЕСА_2 ; залишити в спільному користуванні всіх співвласників квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 : веранду площею 8,3 кв.м.; коридор площею 6,8 кв.м.; кухню площею 5,1 кв.м.; убиральню площею 0,9 кв.м.; кладову площею 0,9 кв.м.; коридор площею 6,2 кв.м.; санвузол площею 2,3 кв.м. Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивачу належить 1/3 частка у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . Вказану квартиру у 1995 року приватизовано на трьох осіб у рівних частках, а саме на: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер після його смерті відкрилась спадщина на 1/3 частини квартири, яку прийняли ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 10.05.2023 року позивач та ОСОБА_4 прибули до квартири та запропонували відповідачам не перешкоджати у користуванні житловою нерухомістю та у досудовому порядку вирішити питання щодо визначення порядку користування відособленими приміщеннями (кімнатами) квартири. Однак, відповідачі у категоричній формі відмовились вирішувати питання мирним шляхом. На підставі викладеного позивач вимушена звернутися до суду з метою захисту свого порушеного права. 29.06.2023 року ухвалою суду відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. 15.08.2023 року відповідач ОСОБА_3 подала до суду відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги не визнає з наступних підстав. У квартирі ОСОБА_3 проживає з дня свого народження, а саме з 07.09.2009 року та в цій квартирі зареєстроване її місце проживання. В квартирі також проживає її мати ОСОБА_6 та рідний брат ОСОБА_2 . Про те, що позивач є співвласницею спірної квартири вона дізнались взимку 2023 року після відкриття спадкової справи після смерті батька ОСОБА_5 , який був власником 1/3 частини квартири. За весь час її проживання у вказаній квартирі позивачка жодного разу не приїздила, в квартирі не проживала, квартирою не користувалась, витрат на ремонт та утримання квартири не несла. Всі витрати на оплату комунальних платежів та ремонтні роботи у квартирі несли її батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Згодом вона та її брат почали фінансово допомагати батькам утримувати квартиру. З позивачкою відносини неприязні, спільне проживання в одній квартирі з нею є неможливим з морально-етичних причин. Крім того, щодо виділення позивачці кімнати площею 15,3 кв.м. на решту трьох співвласників залишиться 22,0 кв.м., що є неприпустимим, оскільки порушить житлові права інших співвласників на гарантований законом мінімум житлової площі на одну особу, а саме 13,65 кв.м. 15.08.2023 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги не визнає з наступних підстав. У квартирі ОСОБА_2 проживає з дня свого народження, а саме з 01.02.2002 року та в цій квартирі зареєстроване його місце проживання. В квартирі також проживає його мати ОСОБА_6 та рідна сестра ОСОБА_3 . Про те, що позивач є співвласницею спірної квартири він дізнався взимку 2023 року після відкриття спадкової справи після смерті батька ОСОБА_5 , який був власником 1/3 частини квартири. За весь час його проживання у вказаній квартирі позивачка жодного разу не приїздила, в квартирі не проживала, квартирою не користувалась, витрат на ремонт та утримання квартири не несла. Всі витрати на оплату комунальних платежів та ремонтні роботи у квартирі несли його батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Згодом він та його сестра почали фінансово допомагати батькам утримувати квартиру. З позивачкою відносини неприязні, спільне проживання в одній квартирі з нею є неможливим з морально-етичних причин. Крім того, щодо виділення позивачці кімнати площею 15,3 кв.м. на решту трьох співвласників залишиться 22,0 кв.м., що є неприпустимим, оскільки порушить житлові права інших співвласників на гарантований законом мінімум житлової площі на одну особу, а саме 13,65 кв.м. 22.04.2024 року протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті. Позивач та її представник в судове засідання не з`явились, представник позивача подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутність та відсутність позивача, позовні вимоги підтримує просить задовольнити в повному обсязі за наявними матеріалами справи. Відповідачі та їхній представник в судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи повідомлялись в установленому законом порядку. Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилась, в матеріалах справи міститься заява про розгляд справи у її відсутність, проти задоволення позову не заперечує. Дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного. Відповідно до копії дублікату свідоцтва про право власності на житло від 09.01.2007 року, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві приватної спільної часткової власності: ОСОБА_5 , та членам його сім`ї: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в рівних частках кожному. Згідно копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №14079411 від 30.03.2007 року, ОСОБА_5 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 на праві спільної часткової власності, а саме по 1/3 частині, належить квартира за адресою: АДРЕСА_2 Як вбачається з копії свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_1 виданого 28.10.2011 року, ОСОБА_9 уклав шлюб з ОСОБА_7 , яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_7 ». Крім того, як вбачається з копії свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_2 виданого 14.06.2014 року, ОСОБА_11 уклав шлюб з ОСОБА_8 , яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_8 ». ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 виданого 28.10.2022 року. Як вбачається, з технічного паспорту виданого 26.12.2022 року КП «Вишгородське бюро технічної інвентаризації», на квартиру АДРЕСА_1 , квартира має два поверхи, перший поверх складається з: веранди 8,3 кв.м., коридору 6,8 кв.м., кухні 5,1 кв.м., убиральні 0,9 кв.м., кладової 0,9 кв.м., житлової кімнати 15,3 кв.м.. Другий поверх складається з: коридору 6,2 кв.м., житлової кімнати 15,6 кв.м., санвузла 2,3 кв.м., житлової кімнати 6,4 кв.м. Загальна площа квартири 67,8 кв.м., житлова площа квартири 37,3 кв.м. Згідно до копії спадкової справи №92/2022 до майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , 01.02.2023 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Фоя Л.А., видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/3 частку спадкового майна ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Спадщина, на яку в указаних частках видано це свідоцтво, складається з: 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 . Як вбачається з довідки виданої Димерською селищною радою від 08.12.2022 року про склад зареєстрованих у житловому приміщенні, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 з 09.08.1990 року, ОСОБА_4 з 11.01.1992 року, ОСОБА_13 з 12.08.2018 року, ОСОБА_2 з 07.09.2022 року, та ОСОБА_3 з 07.09.2002 року. 10.05.2024 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до Вишгородського РУП ГУНП в Київській області згідно якої, 10.05.2024 року о 18 годині 30 хвилин ОСОБА_14 спробувала вселитись у квартиру АДРЕСА_1 . Вона є власником 1/3 частини зазначеної квартири, але позбавлена належним чином користуватися майном, що належить їй на праві приватної власності. Особи, які проживають на цей час у зазначеній квартирі відмовились пускати її у квартиру та перешкоджають їй користуватися належною їй часткою майна. Згідно письмових пояснень ОСОБА_1 від 10.05.2024 року, наданих працівникам поліції Вишгородського РУП ГУНП в Київській області, саме ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не впустили ОСОБА_1 до квартири та відмовились надати доступ. Відповідно до листа Вишгородського РУП ГУНП в Київській області, розглянувши звернення ОСОБА_1 з якого вбачаються ознаки цивільно-правових відносин, рекомендовано звернутися до суду для врегулювання ситуації в судовому порядку. Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною 1 статті 383 Цивільного кодексу України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Згідно до ч.2 ст. 355 ЦК України, майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Частиною 1 статті 356 Цивільного кодексу України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Крім того, відповідно до п.33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вбачається, що застосовуючи положення стаття 391 ЦК України, відповідно до яких власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснення ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положення статей 391, 396 ЦК України, позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Частиною 1 статті 356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до ч.2 ст.358 ЦК України, співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Однак, як встановлено під час розгляду справи ОСОБА_1 не змогла домовитися з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про порядок та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю а саме: квартирою, яка знаходиться за адресо.: АДРЕСА_2 . Співвласник має право на виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності у відповідності до ч.1 ст.364 ЦК України. Таким чином, враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, оскільки позивачем доведено, що вона є власником 1/3 частини квартири, а відповідачі своїми діями, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушують права ОСОБА_1 , як співвласника квартири АДРЕСА_1 , а тому заявлений позов підлягає задоволенню. На підставі викладеного, керуючись статтями 58, 64 ЖК Української РСР, статтями 3, 4, 10, 11, 22, 23, 58, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ: Позов задовольнити. Усунути перешкоди у володінні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 , з боку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по відношенню до ОСОБА_1 шляхом вселення ОСОБА_1 у квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не перешкоджати ОСОБА_15 у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_2 . Виділити ОСОБА_15 в користування жилу кімнату площею 15,3 кв.м. квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Залишити в спільному користуванні всіх співвласників квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 : веранду площею 8,3 кв.м.; коридор площею 6,8 кв.м.; кухню площею 5,1 кв.м.; убиральню площею 0,9 кв.м.; кладову площею 0,9 кв.м.; коридор площею 6,2 кв.м.; санвузол площею 2,3 кв.м. Рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Позивач: ОСОБА_16 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_3 ). Відповідач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_3 ); ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_6 , АДРЕСА_3 ). Третя особа: ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_7 , АДРЕСА_3 ). Суддя О.Д. Рудюк Джерело: ЄДРСР 123428008

Це наша справа. дуже сумно, коли родичі не можуть домовитись про використання спільного майна і намагаються це вирішувати силою та хитрістю. Суд зазначив: Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною 1 статті 383 Цивільного кодексу України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Згідно до ч.2 ст. 355 ЦК України, майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Частиною 1 статті 356 Цивільного кодексу України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Крім того, відповідно до п.33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вбачається, що застосовуючи положення стаття 391 ЦК України, відповідно до яких власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснення ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положення статей 391, 396 ЦК України, позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Частиною 1 статті 356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до ч.2 ст.358 ЦК України, співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Таким чином, враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, оскільки позивачем доведено, що вона є власником 1/3 частини квартири, а відповідачі своїми діями, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушують права ОСОБА_1 , як співвласника квартири АДРЕСА_1 , а тому заявлений позов підлягає задоволенню.

Велика палата в чергове відійшла від позицій Верховного суду та відкрила ящик Пандори та можливість зловживань фінансовими спекулянтами своїми правами. Суд зазначив: 72. Отже, ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є ухваленням рішення, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України). 73. Така ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України). 74. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. 75. З огляду на пункт 1 частини другої статті 44 ЦПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення. 76. Отже, наявність ухвали про відмову у задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, є підставою застосування наслідків, визначених пунктом 1 частини другої статті 44 ЦПК України (подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин).

Велика палата уточнила позиції Верховного суду і зазначила: 67. З урахуванням основних засад судочинства та необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд справи будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору. 68. Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України. Цей перелік не є вичерпним: ухвала, зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду; за відсутності ухвали в цьому переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої процесуальні права в інший спосіб). 69. Оскільки законодавець використав категорію «заява» послідовно в дужках (а не через кому чи із застосуванням розділових сполучників) після слова «позов», то вжите в пункті 16 частини першої статті 353 ЦПК України (аналогічний за змістом - пункт 14 частини першої статті 255 ГПК України) поняття «заява» потрібно розуміти як заяву по суті справи (вид звернення до суду), яка за своїм змістом та процесуальному значенню (в частині ініціювання певного провадження) тотожна поняттю «позов». 70. Ухвала про залишення заяви про забезпечення доказів без розгляду не підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду, оскільки, по-перше, така ухвала відсутня в наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України переліку, по-друге, ця ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі, а заявник не позбавлений можливості включити свої заперечення на цю ухвалу до апеляційної скарги на рішення суду, ухвалене по суті спору.

Велика палата уточнила свої висновки і почала повертати реєстрам своє значення, але знову заклала бомбу уповільненої дії. Тепер аби ставити під сумнів повноваження, достатньо паралельно звернутись до суду з окремим позовом про оскарження повноважень. Все це наслідки встановлення гібридної адвокатської монополії. Суд зазначив: 7.36. Здійснюючи тлумачення частини третьої статті 56 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду, доходить висновку, що її формулювання дозволяє виснувати про те, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). 7.37. Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у частині третій статті 56 ГПК України [статут, положення, трудовий договір (контракт)]. Водночас, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесені до Єдиного державного реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є). Отже, за наявності інформації щодо такої особи в Єдиному державному реєстрі, у разі подання її суду, відсутності стосовно цього спору, про який повідомлено суду, підстави додатково підтверджувати ці повноваження документами, які за своїм змістом є тими, що визначені частиною третьою статті 56 ГПК України, - статутом, положенням, трудовим договором (контрактом) - відсутні, оскільки суд може покладатись на відомості з Реєстру як на достовірні.

Суд зазначив: 3.2. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 45252/14), яке набуло статусу остаточного з 20.06.2024 і в якому Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, та Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у відкритті касаційного провадження у справі № 825/4616/13-а, не виконали обов`язку щодо належного обґрунтування судових рішень і не розглянули важливі аргументи, наведені заявником. 6.20. ЄСПЛ зазначив, що ОСОБА_1 в національних судах стверджував, що згідно з національним законодавством він як військовослужбовець, який проходив службу, мав право на компенсацію витрат на форму і на підтримку цих тверджень він посилався, серед інших джерел, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення, які передбачали право військовослужбовців, які проходили службу, на отримання такої компенсації. Цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді національних судів, ураховуючи його вирішальну роль для результату розгляду справи. 6.21. Однак, як вказав ЄСПЛ у рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України», апеляційний суд жодним чином не відреагував на цей аргумент. Процитувавши різні, не пов`язані між собою положення законодавства, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 як військовослужбовець, який проходив службу, не міг посилатися на пункт 27 Положення, оскільки цей пункт стосувався виключно військовослужбовців, яких звільнили зі служби. Пряме посилання заявника на пункт 20 Положення, яке стосувалася військовослужбовців, які проходили службу, взагалі було проігноровано. Так само апеляційний суд не оцінив, чи стаття 9-1 Закону № 2011-XII або постанова Верховного Суду України від 18.06.2013 [суд першої інстанції врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 18.06.2013] мали стосунок до вимог ОСОБА_1 . ЄСПЛ зазначив, що це упущення з боку апеляційного суду, який повністю проігнорував ключові аргументи заявника, поставило під сумнів те, що справу заявника справді було заслухано, і підірвало загальну справедливість судового розгляду. 6.22. ЄСПЛ також зазначив, що ніщо не свідчить, що основне питання, порушене ОСОБА_1 , було надалі розглянуто Вищим адміністративним судом України, який відмовив у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою. Посилання Вищого адміністративного суду України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження на постанову Верховного Суду України в аналогічній справі не свідчить про обґрунтованість судового рішення, ураховуючи, що обставини наведеної справи помітно відрізняються від обставин у справі за позовом ОСОБА_1 . Зокрема, позивачу у справі, яку навів Вищий адміністративний суд України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження, військовослужбовцю на пенсії, було відмовлено у задоволенні позову про компенсацію виключно на підставі того, що він пішов на пенсію, однак у цій справі [825/4616/13-а] ОСОБА_1 , навпаки, був військовослужбовцем, який проходив службу. 6.23. Зазначивши, що як апеляційний суд, так і Вищий адміністративний суд України не обґрунтували ухвалені у справі № 825/4616/13-а судові рішення та жодним чином не прокоментували (не відреагували) на доводи (позицію) позивача, ЄСПЛ констатував порушення у зв`язку із цим Україною пункту 1 статті 6 Конвенції. 6.35. З огляду на встановлене ЄСПЛ порушення права позивача на справедливий розгляд його справи судами апеляційної та касаційної інстанцій судові рішення, яких стосується заява позивача, слід визнати ухваленими з порушенням норм КАС, зокрема вимоги норми частини третьої статті 159 КАС щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

Дуже дивно, коли намагаються діяти всупереч Закону та абсолютно не послідовно позивачі у таких провадженнях. Суд зазначив: 75. З урахуванням наведених мотивів цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17, та зазначити таке: за своїм змістом процедура закінчення розгляду справи укладенням мирової угоди складається з декількох процесуальних дій, що вчиняються сторонами та судом у визначеній послідовності, включаючи процесуальні рішення про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. Однак ці процесуальні рішення оформлюються одним процесуальним актом - ухвалою, а тому не можуть розглядатися як два самостійних процесуальних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо закриття провадження.

Іноземці остаточно позбавили українців можливості повернути кошти, що були вкрадені в них та передані іноземцям. Суд зазначив: 50. Як видно з додатків до рішень ЄСПЛ у справах «Вольський та інші проти України» (CaseofVolskyy andothersv. Ukraine) та «Буглов та інші проти України» (CaseofBuglovandothersv. Ukraine), ОСОБА_2 (заява № 32823/23) та ОСОБА_1 (заява № 32936/23) присуджено по 1200 євро. 51. Отже, у випадку, що розглядається, ЄСПЛ констатував порушення національними судами вимог «розумності строку» розгляду справ та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг із цього приводу, у зв`язку із чим ОСОБА_1 та ОСОБА_2 присуджено компенсацію у розмірі 1200 євро. 52. Звертаючись до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказують, серед іншого, що їх права порушені через те, що жодного із позивачів не було повідомлено про даку, час та місце розгляду його касаційної скарги, не викликано до суду, незважаючи на подані клопотання. 53. При цьому рішення ЄСПЛ у справах «Вольський та інші проти України» (CaseofVolskyy andothersv. Ukraine) від 16.05.2024 та «Буглов та інші проти України» (CaseofBuglovandothersv. Ukraine) від 18.07.2024 не містять указівок на порушення національними судами при розгляді позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 положень законодавства, у тому числі процесуального, під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог. 54. Зазначені питання не були предметом дослідження ЄСПЛ при ухваленні рішення ЄСПЛ у справах «Вольський та інші проти України» (Case of Volskyy and others v. Ukraine) та «Буглов та інші проти України» (Case of Buglov and others v. Ukraine), тому встановлені в ньому конвенційні порушення Україною щодо надмірної тривалості розгляду справи не ставлять під сумнів результат оскаржуваних судових рішень. 55. Наслідки судових рішень, про перегляд яких просять ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,не пов`язані з установленим ЄСПЛ порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту у зв`язку з недотриманням правила «розумного строку розгляду». 56. Отже, ЄСПЛ, констатуючи порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, присудив достатню і справедливу сатисфакцію у зв`язку з надмірною тривалістю розгляду справи та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту, а тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для направлення справи на новий розгляд, оскільки повторний розгляд справи не забезпечить відновлення попереднього юридичного стану, який заявники мали до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ.

Друг Князєва та ймовірний учасник схем про отримання хабарів суддями Великої палати пан Олег Ткачук, який вже неодноразово у своїх окремих думках викладав патріотичні мотиви в цей раз вирішив йти далі не дивлячись на наслідки цього, як на мене, явно незаконного рішення. Сам Ткачук, відповідно до декларації володіє автомобілем Mercedes-Benz ML 250 CDI, 2013 року випуску та Mercedes-Benz GLE 350, 2021 року випуску, які на мою думку значно краще підходять до задоволення потреб військових ніж Volkswagen Polo 2004 року випуску, але чомусь військові адміністрації на це не звертають увагу. Ми звернемо тоді їх увагу на такого патріотично налаштованого громадянина, який і оскаржувати це не буде в суді з огляду на його позицію. Це нагадує ситуацію з ще одним суддею Костянтином Пільковим, який в угоду активістам заявив про можливість публічного доступу до практичних завдань суддів, але коли попросили дати дозвіл на доступ до його виконаного завдання, то він чомусь це не дозволив. Висновок Ткачука з яким погодилась тільки частина суддів виглядає так: 93. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. 94. Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься. 95. Велика Палата Верховного Суду вважає, що втручання у право власності позивачки переслідувало легітимну мету та було пропорційним у співвідношенні до суспільних інтересів. В Україні із 24 лютого 2022 року діє воєнний стан внаслідок збройної агресії російської федерації. Зусилля державних органів, Збройних Сил України, інших військових формувань спрямовані насамперед на захист життя і здоров`я мільйонів людей, значних зусиль і засобів потребує захист незалежності та територіальної цілісності України, що, окрім іншого, є обов`язком кожного громадянина України. 96. Збройні Сили України мають гостру потребу в забезпеченні матеріальними ресурсами, у тому числі автомобільною технікою, для належного виконання визначених перед ними завдань. Зазначене підтверджується листом командира військової частини НОМЕР_1 від 06 вересня 2022 року № 1822 (а. с. 114, том 1). 97. Військова частина НОМЕР_1 підтвердила використання нею реквізованого автомобіля для виконання завдань по обороні України. У свою чергу, позивачка не навела переконливих аргументів на підтвердження того, що відчуження її автомобіля для потреб держави в умовах воєнного стану (з можливістю отримати належну грошову компенсацію) становитиме для неї надмірний тягар. 98. Втручання у право власності позивачки відповідає критерію законності, оскільки відбулося у чітко регламентованому, зрозумілому порядку, який діє в Україні з незначними змінами з 2012 року.

Нарешті Велика палата повертається до застосування норм закону, а не натягуванню сови на глобус й послідовного виконання сторонами своїх обов'язків. Велика палата зазначила: 64. Якщо майно (майнове право) було відчужено власником за недійсним (нікчемним) правочином, то він може повернути це майно в порядку реституції, передбаченому частиною першою статті 216 ЦК України, лише у випадку, якщо воно продовжує перебувати у володінні особи, яка придбала його за таким правочином. У разі якщо таке майно (майнове право) було в подальшому відчужено іншій особі, яка не є стороною недійсного (нікчемного) правочину, то власник може витребувати це майно лише в порядку, передбаченому статтями 387, 388 ЦК України. Якщо таке майно (майнове право) не підлягає витребуванню відповідно до статті 388 ЦК України, то добросовісний набувач відповідно до статті 330 цього Кодексу набуває право власності на нього. 70. Як зазначено вище (пункт 64 постанови), якщо кредитор відчужив право вимоги у зобов`язанні за недійсним (нікчемним) правочином, і в подальшому це право вимоги було відчужено іншій особі, яка не є стороною недійсного (нікчемного) правочину, то кредитор може повернути собі таке право вимоги лише за результатами його витребування в порядку, передбаченому статтями 387, 388 ЦК України; а у разі, якщо таке право вимоги не підлягає витребуванню відповідно до зазначених норм, то інша особа (добросовісний набувач) набуває право на нього відповідно до статті 330 ЦК України. 71. Отже, до переходу до кредитора права вимоги у зобов`язанні в порядку його витребування за статтями 387, 388 ЦК України таке право вимоги знаходиться у володінні набувача цього права вимоги, відповідно процесуальні права і обов`язки у справі, виконавчому провадженні також до кредитора як процесуального правонаступника не переходять.

Велика палата зробила наступні висковки: Щодо можливості вважати формулювання в господарському договорі "за кожний день прострочення" установленням іншого, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій 209. Застосування в тексті господарського договору формулювання "за кожен день прострочення" не можна вважати установленням іншого, ніж визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені). Таке формулювання лише повторює вирізняльну характеристику пені (поденне її нарахування) та характеризує її механізм визначення (розрахунку), однак жодним чином не впливає на можливість зменшення або збільшення строку нарахування пені, визначеного законом чи договором. Щодо зазначення в рішенні про нарахування відсотків до моменту виконання рішення і охоплення частиною десятою статті 238 ГПК України, частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України вимоги про стягнення 3 % річних 210. Положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду. 211. При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду. 212. Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положенням частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України. Щодо зменшення штрафних санкцій (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України) 213. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки. 214. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2024 року м. Київ справа № 806/5175/14 провадження № 11-227апп24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Шевцової Н. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І. Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року (головуючий суддя Моніч Б. С., судді Граб Л. С., Сторчак В. Ю.) про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Житомирської області про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою, та ВСТАНОВИЛА: Історія справи та короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 1. У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Прокуратури Житомирської області, у якому просив: - скасувати наказ прокурора Житомирської області від 23 жовтня 2014 року № 412к про звільнення його з посади начальника відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство Прокуратури Житомирської області; - поновити на займаній посаді; - стягнути на його користь із Прокуратури Житомирської області середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року до моменту фактичного поновлення на публічній службі; - зобов`язати Прокуратуру Житомирської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VІІ). 2. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 20 січня 2015 року зупинено провадження у справі № 806/5175/14 за заявою позивача до вирішення Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо конституційності положень Закону № 1682-VІІ. 3. У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про поновлення провадження у справі, обґрунтоване тим, що 20 січня 2015 року 47 народних депутатів України звернулися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VІІ. Ухвалою від 01 квітня 2015 року Перша колегія Конституційного Суду України об`єднала в одне конституційне провадження указані подання Верховного Суду України та народних депутатів. Позивач указав про відсутність офіційної інформації щодо вирішення цієї справи Конституційним Судом України, розгляд якої триває понад три роки, та наголосив на порушенні критеріїв розумності тривалості судового розгляду його справи, у зв`язку із чим просив суд поновити провадження у справі № 806/5175/14. 4. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення провадження у справі з тих підстав, що оскільки Конституційний Суд України не вирішив подання Верховного Суду України щодо конституційності положень Закону № 1682-VІІ і відповідного рішення не ухвалив, обставин, що зумовлювали зупинення провадження у справі, не усунуто, то клопотання задоволенню не підлягає. 5. У січні 2021 року позивач повторно звернувся до суду першої інстанції із заявою про поновлення провадження у справі, у якій, з-поміж іншого, посилався на те, що рішення Конституційного Суду України у справі (до результатів розгляду якої зупинено провадження у справі № 806/5175/14) не має впливу на вирішення цього спору по суті вимог, та послався на прийняття до провадження Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) його заяви про порушення права на розгляд справи у розумні строки. 6. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 25 січня 2021 року відмовлено в поновленні провадження у справі з аналогічних підстав, викладених у попередній ухвалі суду. 7. Не погодившись із цією ухвалою, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. 8. Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 жовтня 2021 року, повернуто апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 25 січня 2021 року з тих підстав, що ця ухвала відсутня в переліку ухвал, визначеному статтею 294 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. 9. У липні 2023 року позивач знову звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду із заявою про поновлення провадження у справі, яку обґрунтував тим, що впродовж 8 років справа не розглядається, а Конституційний Суд України тривалий час не розглядає конституційні подання щодо конституційності окремих положень Закону № 1682-VІІ, та одночасно послався на рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» як приклад наслідків порушення національним судом строків розгляду справи. 10. Указану заяву Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 серпня 2023 року повернув без розгляду, посилаючись на її очевидну безпідставність, бо обставини, за яких зупинено провадження у справі, не змінилися. 11. Не погодившись із цією ухвалою, позивач знову оскаржив її в апеляційному порядку. 12. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено до Житомирського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Перевіряючи судове рішення та скасовуючи його, суд апеляційної інстанції, оцінюючи підстави та зміст порушеного у клопотанні питання, дійшов висновку, що суд першої інстанції мав об`єктивну можливість його розглянути по суті, проте проявив надмірний формалізм у вирішенні цього питання. 13. За результатом нового розгляду клопотання позивача про поновлення провадження у справі ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 08 січня 2024 року відмовлено в його задоволенні. 14. Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 08 січня 2024 року на підставі пункту 1 частини першої статті 299 КАС України. 15. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за правилами статті 294 КАС України ухвала про відмову в поновленні провадження не включена до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, а тому така ухвала оскарженню не підлягає. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог та позиція інших учасників справи 16. 06 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд)касаційну скаргу на ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 17. На обґрунтування касаційної скарги заявник, з-поміж іншого, зазначив, що буквальне тлумачення приписів пункту 11 частини першої статті 294 КАС України передбачає, що оскарженню в апеляційному порядку підлягають як ухвали про зупинення провадження у справі, так і про відмову в поновленні зупиненого провадження. 18. ОСОБА_1 вважає, що застосування судом апеляційної інстанції висновків Касаційного адміністративного судущодо застосування пункту 11 частини першої статті 294 КАС України, що надалі були підтримані судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 12 березня 2024 року у справі № 640/12926/20, обмежує його права, оскільки така практика Верховного Суду нівелює дію засобів захисту від надмірної тривалості розгляду справи, що є безумовним порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 19. Позивач вважає, що неодноразова відмова суду від розгляду справи по суті вимог порушує його право на доступ до правосуддя, а такий засіб юридичного захисту, як зупинення провадження у справі до ухвалення рішення Конституційним Судом України щодо конституційності закону, вичерпав себе через бездіяльність останнього. Водночас дії суду першої інстанції свідчать про намагання останнього перекласти відповідальність за тривалий розгляд цієї справи виключно на Конституційний Суд України. 20. Заявник наголошує, що 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15), що стосувалася звільнення п`яти держслужбовців (двоє з яких прокурори) відповідно до Закону № 1682-VІІ. У цій справі ЄСПЛ констатував порушення статті 6 Конвенції, бо тривалість внутрішнього судового розгляду понад чотири з половиною роки, з посиланням на бездіяльність Конституційного Суду України, не може вважатися «розумною». 21. Указане рішення ЄСПЛ стало підставою для подальшого поновлення національними судами, в тому числі і Верховним Судом, провадження у такій категорії справ. Натомість Житомирський окружний адміністративний суд ухилився від обов`язку розглянути його спір та проявив надмірний формалізм у вирішенні його питання. 22. Посилаючись на те, що листом від 07 грудня 2017 року ЄСПЛ повідомив ОСОБА_1 про прийняття до провадження його заяви та зобов`язав останнього надсилати до ЄСПЛ копії усіх рішень національних судів, прийнятих стосовно нього, заявник вважає, що наразі існує виключна правова проблема, оскільки заборона оскарження окремо ухвали про відмову у поновленні провадження у справі створило умови, за яких справи можуть не розглядатися судами з формальних причин. 23. Виходячи з наведеного у касаційній скарзі ОСОБА_1 просив передати матеріали справи № 806/5175/14 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України. Рух касаційної скарги 24. Ухвалою Касаційного адміністративного суду від 01 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі. Підставою відкриття касаційного провадження стала необхідність перевірки правильності застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема пункту 1 частини першої статті 299 КАС України. 25. 23 вересня 2024 року Касаційний адміністративний суд ухвалою справу № 806/5175/14 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України. 26. 10 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 806/5175/14 та призначила справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 27. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд керувався тим, що існує правова проблема, яка полягає в тому, чи можна оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі окремо від рішення суду, хоч за правилами статті 294 КАС України така ухвала не включена до переліку ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню. 28. Касаційний адміністративний суд зауважив, що питання правомірності оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження наразі вирішується виходячи із висновків судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 640/12926/20, у якій сформульовані висновки про відсутність підстав для окремого оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у поновленні провадження. 29. Однак, за твердженням колегії суддів Касаційного адміністративного суду, застосування вказаних висновків, викладених у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 640/12926/20 вплинуло на заявника у двох аспектах: - він фактично позбавлений права оскаржити судове рішення, що перешкоджає поновленню провадження у справі, предметом розгляду якої є трудовий спір; - реалізація особою права на вирішення трудового спору в розумні строки наразі залежить виключно від розсуду суду першої інстанції шляхом постановлення відповідної ухвали, що не може бути оскаржена до прийняття ним рішення по суті вимог. 30. Касаційний адміністративний суд вважає, що поєднання цих заходів має дуже серйозні наслідки для ОСОБА_1 , який протягом тривалого періоду перебуває у стані невизначеності, що значною мірою впливає як на нього, так і на його життєдіяльність, оскільки починаючи з 2014 року питання щодо правомірності звільнення позивача з одночасною забороною обіймати посади державної служби, утратою всіх своїх здобутків наразі у правовому полі так і не вирішене. Також позивачу заборонено обіймати будь-які посади державної служби, у сфері, в якій він багато років працював, а відмова суду першої інстанції поновити провадження у цій справі протягом восьми років з формальних підстав суперечить основним засадам (принципами) адміністративного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 31. Статтею 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 32. Ця засада (принцип) судочинства закріплена й у частині третій статті 2 і статті 13 КАС України. 33. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). 34. За приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. 35. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції). 36. ЄСПЛ зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах у межах юрисдикції таких судів додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Воловик проти України», параграфи 53, 55). 37. Відповідно до частини першої статті 293 КАС України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. 38. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина друга статті 293 КАС України). 39. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд апеляційної інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню (частина третя статті 293 КАС України). 40. Перелік ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, визначений статтею 294 КАС України. 41. Відповідно до цієї статті окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо: 1) забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів, скасування ухвали про забезпечення доказів; 2) забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, скасування забезпечення позову, відмови у забезпеченні позову, відмови у заміні заходу забезпечення позову або скасуванні забезпечення позову; 3) повернення заяви позивачеві (заявникові); 4) відмови у відкритті провадження у справі; 6) передачі справи на розгляд іншого суду; 7) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; 😎 затвердження умов примирення сторін; 9) призначення експертизи; 10) визначення розміру судових витрат; 11) зупинення провадження у справі; 12) залишення позову (заяви) без розгляду; 13) закриття провадження у справі; 14) внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення; 15) відмови ухвалити додаткове рішення; 16) роз`яснення або відмови у роз`ясненні судового рішення; 17) відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами; 18) відмови у поновленні пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання; 19) відстрочення і розстрочення, зміни або встановлення способу і порядку виконання судового рішення; 20) заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження; 21) повороту виконання рішення суду або відмови у повороті виконання рішення; 22) внесення чи відмови у внесенні виправлень до виконавчого документа, визнання чи відмови у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 23) окрема ухвала; 24) стягнення штрафу в порядку процесуального примусу; 25) накладення штрафу та інших питань судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, постановлених судом відповідно до статті 382 цього Кодексу; 26) відмови у відкритті провадження за заявою про відновлення втраченого судового провадження; 27) відновлення або відмови у відновленні повністю або частково втраченого судового провадження; 28) залишення без задоволення заяви, поданої в порядку, визначеному статтею 383 цього Кодексу. 42. Питання щодо зупинення та поновлення провадження у справі визначені положеннями статті 236 КАС України. Зокрема, за приписами пункту 3 частини першої цієї статті суд зупиняє провадження у справі в разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. 43. Згідно із частиною четвертою статті 236 КАС України про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про зупинення провадження у справі може бути оскаржена. 44. Відповідно до частини першої статті 237 КАС України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 45. Так, у справі, що розглядається, суд першої інстанції ухвалою від 20 січня 2015 року зупинив провадження у справі, а починаючи із серпня 2020 року чотири рази відмовив у задоволенні клопотання позивача про поновлення провадження у справі, що перебуває на розгляді в Житомирському окружному адміністративному суді з 2014 року. 46. Зокрема, ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 08 січня 2024 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача про поновлення провадження у справі № 806/5175/14 до вирішення Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо конституційності положень Закону № 1682-VІІ. 47. Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 08 січня 2024 року на підставі пункту 1 частини першої статті 299 КАС України. 48. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за правилами статті 294 КАС України ухвала про відмову у поновленні провадження не включена до переліку ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню. 49. Спірним питанням у цій справі є можливість / неможливість оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, яка не передбачена статтею 294 КАС України, зокрема ухвали про відмову в задоволенні клопотання про поновлення провадження у справі. 50. Наразі судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформований висновок у справі № 640/12926/20, згідно з яким немає підстав для окремого оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі, яке зупинене ухвалою суду. 51. Так, упостанові від 12 березня 2024 року в справі № 640/12926/20 колегія суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду констатувала, що процесуальним законом закріплено два окремі юридичні механізми оскарження ухвал суду першої інстанції: окремо від рішення суду щодо ухвал, перелік яких визначено у статті 294 КАС України, та шляхом включення заперечень до апеляційної скарги на рішення щодо ухвал, які не визначені у статті 294 КАС України. 52. Отже, виходячи зі змістовного аналізу частини першої статті 294 КАС України судова палата Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що використання законодавцем прийменника «щодо» спрямоване саме на визначення переліку тих ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, а стаття 293 цього Кодексу містить застереження щодо неможливості (недопущення) оскарження ухвал окремо від рішення суду, які відсутні у переліку, передбаченому статтею 294 цього Кодексу. 53. Ураховуючи наведене, судова палата Касаційного адміністративного суду висновувала, що відсутність у статті 294 КАС України прямої вказівки на можливість апеляційного оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання про поновлення провадження у справі в цьому випадку має тлумачитись як неможливість апеляційного оскарження такої ухвали, а відсутність ухвали про відмову в поновленні провадження у справі в переліку, визначеному у статті 294 КАС України, на переконання судової палати, не є обмеженням права позивача на доступ до суду, оскільки в позивача за процесуальним законом є право на оскарження саме ухвали про зупинення провадження у справі. 54. За таких обставин судова палата Касаційного адміністративного суду не знайшла підстав для відступу від висновку щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України при вирішенні питання щодо можливості апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі, які викладені в постановах від 18 липня 2019 року у справі № 803/173/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 803/172/16 і від 22 листопада 2021 року у справі № 806/5175/14. 55. Водночас судова палата Касаційного адміністративного суду вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду від 11 червня 2019 року в справі № 826/5780/15, у якій зроблено протилежний висновок щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України. Відступаючи у цій справі від висновків Верховного Суду, які викладено у вказаній постанові, колегія суддів зазначила, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним. 56. Висновки суду апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі від 07 березня 2024 року обґрунтовані саме посиланням на висновки судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладені у постанові від 12 березня 2024 року у справі №640/12926/20, щодо відсутності права на окреме оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження, і такі висновки в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України є обов`язковими для врахування в судовій практиці. 57. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд констатував, що тривалість невирішення цієї справи складає близько 10 років. Підставою, що перешкоджає поновленню провадження у цій справі, суд визначив невирішення Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо конституційності положень Закону № 1682-VІІ. 58. Водночас, як зазначено в касаційній скарзі, подібна справа за подібних обставин вже перебувала на розгляді в ЄСПЛ, який, установивши з боку Уряду порушення статті 6 Конвенції, у своєму рішенні у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15), з-поміж іншого, зауважив, що тривалість провадження у Конституційному Суді України повинна оцінюватися з урахуванням його конкретної ролі. Його роль охоронця Конституції України робить особливо необхідним, щоб Конституційний Суд України інколи враховував інші міркування, ніж тільки хронологічний порядок, у якому справи вносяться до реєстру, зокрема характер справи та її важливість у політичному і соціальному розумінні. Ця особливість також має враховуватися під час оцінки ефективності звернення до Конституційного Суду України як засобу юридичного захисту та тривалості провадження у ньому. Наприклад, Суд установив, що провадження тривалістю понад три роки не призвело до неефективності конституційного подання (пункт 188). 59. Суд також не було поінформовано про будь-який розвиток у розгляді справи Конституційним Судом України після 06 липня 2017 року, окрім того, що суд проводив обговорення. Немає жодних ознак того, що навіть до цієї дати у справі були вжиті будь-які процесуальні кроки з 22 березня 2016 року, коли суд провів засідання у справі та перейшов до обговорення (пункт 191). Також варто зазначити, хоча само по собі це не є вирішальним, що встановлені національним законодавством строки розгляду справ Конституційним Судом України було значно перевищено за відсутності переконливого пояснення (пункт 192). 60. Таким чином, ЄСПЛ ще у жовтні 2019 року визнав нефективним засобом юридичного захисту звернення до Конституційного Суду України (тривалість провадження у ньому), бо трудові спори за своїм характером вимагають швидкого вирішення з огляду на важливість предмета спору для зацікавленої особи, яка через звільнення втрачає засоби до існування. 61. Отож питання дотримання національними судами критерію розумності строків розгляду спорів національними судами неодноразово було предметом оцінки ЄСПЛ. Зокрема, у справах «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine), «Вольський та інші проти України» (Volskyy and others v. Ukraine) та «Буглов та інші проти України» (Buglov and others v. Ukraine) Суд установив порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, оскільки тривалість проваджень була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», тому заявники не мали у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту. 62. Один із ключових доводів позивача полягає у тому, що без апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі він не має інших ефективних засобів захисту від надмірної тривалості судового провадження, що становить порушення статті 6 Конвенції. 63. Вирішуючи питання щодо можливості / неможливості оскарження такої ухвали в апеляційному порядку, слід ураховувати всі обставини, що мають значення для справи, задля уникнення обмеження права особи на апеляційний перегляд, що є порушенням конституційного права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може обмежуватись. 64. Стаття 293 КАС України містить застереження щодо неможливості оскарження ухвал окремо від рішення суду, які відсутні в переліку, передбаченому статтею 294 КАС України. Зокрема, оскаржувана позивачем у цій справі ухвала суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі не міститься в переліку, визначеному у статті 294 КАС України. 65. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства. 66. Установлення процесуальним законом заборони (обмеження) щодо окремого оскарження ухвал, не передбачених статтею 294 КАС України, спрямоване на відстрочення реалізації права на апеляційне оскарження з питань, що не перешкоджають подальшому провадженню у справі до подання апеляційної скарги на рішення суду щодо суті спору, і має на меті забезпечити розгляд справи впродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду. 67. Окремо КАС України визначає випадки, коли ухвала суду першої інстанції не підлягає оскарженню в будь-який спосіб (наприклад, частина дев`ята статті 29, частина друга статті 188 КАС України). 68. Водночас статтею 320 КАС України встановлені підстави для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. 69. Отже, ця стаття надає суду апеляційної інстанції повноваження щодо перегляду ухвал суду першої інстанції, які можуть бути окремо оскаржені від рішення суду та перешкоджають подальшому провадженню у справі. 70. Переліку ухвал, які одночасно відповідають двом зазначеним вимогам, КАС України не встановлює, оскільки серед передбачених статтею 294 цього Кодексу ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, є як ухвали, що перешкоджають провадженню у справі (щодо повернення заяви позивачеві (заявникові), відмови у відкритті провадження у справі, зупинення провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду тощо), так і ухвали, які провадженню у справі не перешкоджають (щодо забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів, скасування ухвали про забезпечення доказів; призначення експертизи; визначення розміру судових витрат; роз`яснення або відмови у роз`ясненні судового рішення тощо). 71. Вирішення питань, пов`язаних із зупиненням та поновленням провадження у справі, врегульовано статтями 236 і 237 КАС України. 72. Відповідно до положень статті 236 КАС України за наявності підстав, передбачених частинами першою і другою цієї статті, суд постановляє ухвалу про зупинення провадження у справі. Ухвала суду про зупинення провадження у справі може бути оскаржена. 73. Згідно із частиною першою статті 237 КАС України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу. 74. Таким чином, поновлення провадження у справі відповідно до статті 237 КАС України пов`язане не зі скасуванням ухвали про зупинення провадження у справі, а зі встановленням факту усунення обставин, з якими суд пов`язував зупинення провадження у справі. 75. Отже, право суддівського розсуду при вчиненні процесуальної дії створило судову практику, згідно з якою суд за результатом вирішення відповідного клопотання учасника справи може постановити ухвалу як про поновлення провадження у справі, так і про відмову у його поновленні. 76. Крім того, у статті 237 КАС України закріплене диспозитивне право кожного учасника справи звернутися до суду з клопотанням про поновлення провадження у справі, що в силу статей 166, 241 та 248 КАС України створює імперативний припис для суду розглянути таке клопотання. Тому беззаперечним є те, що наслідки розгляду такого клопотання впливають на можливість подальшого розгляду справи. 77. У визначеному статтею 294 КАС України переліку ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, є ухвала суду першої інстанції щодо зупинення провадження у справі, яка безспірно перешкоджає подальшому провадженню у справі, проте відсутня ухвала суду про відмову в поновленні провадження у справі, постановлена відповідно до статті 237 КАС України. 78. Водночас суть та правові наслідки ухвали про відмову в поновленні провадження у справі дають підстави для висновку, що така ухвала так само перешкоджає подальшому руху справи та впливає на строки її розгляду, оскільки у такому випадку продовжує свою дію ухвала про зупинення провадження у справі. 79. Про значущість впливу на процесуальні права учасника процесу ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, вказують і передбачені статтею 320 КАС України підстави для скасування таких ухвал, до яких належать неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та недоведеність обставин, що мають значення для справи. 80. Таким чином, виходячи з логічного тлумачення указаних процесуальних норм слід акцентувати увагу на тому, що саме від належно встановлених обставин у питанні поновлення провадження у справі і залежить дотримання судом права на справедливий суд. 81. Отже, тлумачення статті 294 КАС України стосовно оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду має відбуватися з урахуванням того, чи перешкоджає така ухвала подальшому провадженню у справі, та можливості / неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. 82. Як уже було наведено, стаття 6 Конвенції, проголошуючи право на справедливий суд, указала його складовою розгляд справи упродовж розумного строку. Реалізація цього елемента права на справедливий суд знайшла своє відображення у приписах статті 2 КАС України щодо завдань та основних засад адміністративного судочинства, яка, визначаючи завдання адміністративного судочинства, передбачила необхідність своєчасного вирішення судом спорів. 83. Повертаючись до поставленого у цій справі питання, варто зазначити, що приписи статті 237 КАС України покликані, зокрема ,захищати одну зі складових права на справедливий суд - дотримання розумного строку розгляду судової справи. 84. Відповідаючи на питання можливості відновлення порушеного права цього компоненту справедливого суду в ході перегляду судового рішення по суті судом апеляційної інстанції, необхідно констатувати, що такої можливості суд апеляційної інстанції не має через темпоральний характер цієї категорії. 85. У зв`язку із цим установлені обмеження щодо окремого апеляційного оскарження ухвали про відмову поновити провадження у справі є непропорційними праву сторони процесу на справедливий суд. 86. Стосовно висновків судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 640/12926/20, про те, що у цьому випадку поновити свої права особа, яка подає апеляційну скаргу, може шляхом оскарження ухвали суду першої інстанції про зупинення провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що з огляду на тривалий [близько 10 років] розгляд Конституційним Судом України справи (до результатів розгляду якої зупинено провадження у справі № 806/5175/14) строки оскарження ухвали про зупинення провадження у справі минули, що унеможливлює її оскарження, та, як наслідок, призводить до обмеження права на справедливий судовий розгляд у розумні строки. 87. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що процесуальні ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, є такими, що впливають на строк розгляду справи та, відповідно, належать до переліку ухвал, апеляційний перегляд яких повинен здійснюватися задля перевірки дотримання права учасника процесу на справедливий суд. 88. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що ухвала суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає принципу верховенства права, практиці ЄСПЛ та статті 6 Конвенції, оскільки в цьому випадку тривале невирішення справи Конституційним Судом України, до вирішення якої було зупинено відповідне провадження у справі, призводить до обмеження права на справедливий судовий розгляд та загрожує самій суті цього права, що не відповідає статті 8 Конституції України та статті 13 Конвенції в частині надмірної тривалості розгляду справи, яка не відповідає вимозі «розумного строку», і унеможливлює ефективний засіб юридичного захисту. 89. Вирішуючи правову проблему щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі окремо від рішення суду, з метою дотримання статті 6 Конвенції щодо розгляду справи в розумні строки та основних засад (принципів) адміністративного судочинства, таких як верховенства права, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумність строків розгляду справи (частина третя статті 2 КАС України), Велика Палата Верховного Суду висновує, що така ухвала підлягає оскарженню в апеляційному порядку як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскільки поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, неможливо. 90. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на ухвалу суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, суперечить верховенству права, а також ефективному захисту порушених прав і свобод людини та не відповідає принципу розумності строків розгляду справи, тому оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції прийнята без з`ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи. Щодо відступу від висновку про застосування норми права 91. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95). 92. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії», заява № 76943/11). 93. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92). 94. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. 95. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (заява № 27238/95) ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 96. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, це потрібно чітко зазначити у рішенні. 97. З урахуванням мотивів, наведених у попередніх розділах цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України у подібних правовідносинах, які викладено у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного судуу складі Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 640/12926/20, вказавши, що ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку статті 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, з урахуванням та доведеністю всіх обставин, що мають значення для справи. 98. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови в конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 99. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 100. Оскільки суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, не з`ясував обставин, що мають значення для справи, то касаційну скаргу позивача необхідно задовольнити, ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права 101. Велика Палата Верховного Суду щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України висновує наступне. Ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку статті 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Висновки щодо розподілу судових витрат 102. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 103. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2024 року скасувати. 3. Справу № 806/5175/14 направити для продовження розгляду до Сьомого апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. В. Шевцова Судді:О. О. БанаськоО. В. Кривенда О. Л. БулейкоС. Ю. Мартєв Ю. Л. ВласовК. М. Пільков І. А. ВоробйоваС.О. Погрібний М. І. ГрицівО. В. Ступак Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич В. В. КорольЄ. А. Усенко Джерело: ЄДРСР 123283346

Велика палата зробила наступний висновок: 101. Велика Палата Верховного Суду щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України висновує наступне. Ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку статті 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Справа № 530/337/23 Номер провадження 1-кп/530/72/23 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "23" серпня 2023 р. Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого-судді ОСОБА_1 , секретаря ОСОБА_2 , з участю прокурора ОСОБА_3 , розглянувши в судовому засіданні в залі суду міста Зіньків Полтавської області матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023170490000064 від 09.02.2023 року, відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця селища Кірове міста Дзержинська Донецької області, жителя АДРЕСА_1 , українця, громадянина України, освіта середня, не працюючого, військовозобов'язаного, раніше не судимий, у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст.336 КК України,- ВСТАНОВИВ: Органом досудового розслідування ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення,передбаченого ст.336 КК України. Обвинувачення органів досудового розслідування відносно ОСОБА_5 ґрунтується на наступних обставинах. Згідно ст.65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до п.2, 3 Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03.03.2022, загальну мобілізацію оголосити та провести, у тому числі і на території Полтавської області. Згідно з вимогами ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки). ОСОБА_4 строкову військову службу у Збройних Силах України не проходив, перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 із 27.12.2022. Відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» ОСОБА_4 є військовозобов'язаним та підлягає призову за мобілізацією. 27.12.2022 довідкою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 визнано придатним до військової служби в Збройних Силах України під час мобілізації. 16.01.2023 о 13 год. 22 хв. ОСОБА_4 було оголошено, вручено та роз'яснено повістку (мобілізаційне розпорядження) начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 про виклик (явку) ОСОБА_4 17.01.2023 на 17 год. 00 хв. до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 , для відправки на військову службу в Збройні Сили України по мобілізації. ОСОБА_4 був попереджений про кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. 10.03.2023 о 16 год. 10 хв. ОСОБА_4 було повторно оголошено, вручено та роз'яснено повістку (мобілізаційне розпорядження) начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 про виклик (явку) ОСОБА_4 13.03.2023 на 05 год. 30 хв. до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 , для відправки на військову службу в Збройні Сили України по мобілізації. ОСОБА_4 був попереджений про кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Проте, ОСОБА_4 , будучи військовозобов'язаним і діючи з прямим умислом, тобто, завідомо знаючи про довідку військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 про придатність його до військової служби в Збройних Силах України під час мобілізації, на особливий період, будучи обізнаним про його призов за мобілізацією та заздалегідь попередженим про строк і необхідність його явки до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки на військову службу, бажаючи ухилитися від призову по мобілізації, на зазначений у повістках (мобілізаційних розпорядженнях) час, без поважних причин, не з'явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 , для проходження військової служби в Збройних Силах України по мобілізації, чим прямо ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Таким чином, своїми умисними та протиправними діями, які виразилися в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, ОСОБА_4 , обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ст.336 КК України. У справі «Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» від 6 грудня 1988 року Європейський Суд з прав людини встановив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться у вину, обов'язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь обвинуваченого (підсудного). Тягар доведення факту вчинення обвинуваченим злочину покладений на сторону обвинувачення і не може перекладатися на захист, чітко та недвозначно висловлено у низці рішень Європейського Суду з прав людини, зокрема, у § 39 Рішення Страсбурзького суду у справі № 4291/98 від 13 січня 2005 року. Судовий розгляд проведено в межах висунутого обвинувачення відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України. Положення ст. 2 КПК України визначають завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, одне з завдань це забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Згідно до положень статей7,9 КПК Українизміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження. Під час кримінального провадження, суд зобов'язаний неухильно додержуватися вимогКонституції України,КПК України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства, практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Вимогамист. 370 КПК Українипередбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно достатті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Надаючи оцінку доказам та вирішуючи питання щодо доведеності вини обвинуваченого у скоєнні даного кримінального правопорушення, судом перш за все враховано вимоги ст.ст.28,62 Конституції України,ст. 370 КПК України, ст.ст. 3,13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року, практику Європейського суду з прав людини, якими передбачено, що вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише національним і європейським законодавством, як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Європейський суд з прав людини в рішенні від 21 квітня 2011 року в справі «Нечипорук, Йонкало проти України» (п. 175) наголосив, що термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити саме це правопорушення (див. рішення від 30 серпня 1990 року в справі « Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», п. 32). Вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Крім того, за відсутності обґрунтованої підозри особу за жодних обставин не можебути затримано або взято під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації , які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (див. рішення від 13 листопада 2007 року в справі «Чеботарі проти Молдови», п. 48). Під час формулювання підозри розуміється короткий виклад тексту диспозиції кримінально - правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула підозри виступає фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формування - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується підозрюваному. Таким чином, системно-структурний аналіз норм КПК доводить, що на стадії досудового розслідування підозра особи пов"язується з моментом складання підозри, що містить офіційну, сформовану на досудовому розслудуванні версію про вчинення особою діяння, передбаченого законодавством України про кримінальну відповідальність. Згідно статті 277 КПК України, в описовій частині: «повідомлення про підозру надалі підозра» вказуються: прізвище, ім'я-по батькові особи, якій повідомляється про підозру, анкетні дані, кримінальне правопорушення у вчиненні якого вона підозрюється, із зазначенням часу, місця, способу, наслідків та інших обставин його вчинення, кваліфікація дій підозрюваного (посилання на статтю Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене діяння). Виклад інкримінованого підозрюваному діяння має бути конкретним, стислим юридично доцільним. Формулювання підозри має містити виклад конкретних обставин кримінально карної події та її кваліфікацію. Мають бути вказані всі ознаки, суттєві для цього складу кримінального правопорушення. Згідно до ч.1 ст.2 КК України «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом». Пункт 3 ч.1 ст.276 КПК зазначає, що повідомлення про підозру здійснюється у випадку: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення». Достатність доказів, згідно з п.1 ст.84 КПК «Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню». Саме достатність доказів згадується в п.1 ст.94 КПК: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення». Тобто, суддя повинен перевірити для початку належність, допустимість та достовірність доказів, а сукупність належних, допустимих, достовірних доказів з точки зору достатності. Тобто, для повідомлення особи про підозру має бути склад кримінального правопорушення та достовірні, належні, допустимі, а в сукупності достатні докази для повідомлення особи про підозру. Тобто, для повідомлення особи про підозру, як мінімум, треба мати в наявності: суб'єктивну сторону злочину, суб'єкт злочину, об'єктивну сторону злочину, об'єкт злочину, та достатні докази для підтвердження наявності цих елементів складу злочину. Також, слід зауважити, що згідно п.14 ч.1 ст.3 КПК України «притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення». Відповідно до ст. 111 КПК, повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень прокурора або слідчого під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами. Відповідно до ст. 25 КПК України, прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. Крім того, саме на них законом покладається обов'язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень, відповідно до ст. 9 КПК України. Відповідно дост.94КПК України,суд засвоїм внутрішнімпереконанням,яке ґрунтуєтьсяна всебічному,повному йнеупередженому дослідженнівсіх обставинкримінального провадження,керуючись законом,оцінює кожнийдоказ зточки зоруналежності,допустимості,достовірності,а сукупністьзібраних доказів-з точкизору достатностіта взаємозв'язкудля прийняттявідповідного процесуальногорішення. Дане підтверджується сукупністю наступних доказів. Відповідно до ч.4ст. 95 КПК України,суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченомуст. 255 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатись на них. Стаття 16-1КПК Українипередбачає, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Згідно із ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Згідно із ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Під час розгляду справи в суді, ОСОБА_4 , як пояснив, визнає п"ятдесят на п"ятдесят, а після запитань прокурора даючи відповіді пояснив, що він визнає що отримав у м.Зіньків від працівників повістки та не з"явився. Також вказав, що пройшов військово-лікарську комісію у складі терапевта та травматолога, після чого старший написав, що він придатний до військової служби, хоч він мав плоску стопу. На його зауваження працівники лікарської комісії та ТЦК не реагували. Прокурор в судовому засіданні, в зв'язку з тим, що обвинувачена вину у вчиненому правопорушенні визнає за обставин викладених в обвинувальному акті, запропонував визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Відповідно до вимог частини третьої статті 349 КПК України,суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Положення частини третьоїстатті 349 КПК України,роз'яснені судом у судовому засіданні учасникам кримінального провадження. Відповідно доч.3ст.349КПК України,за згодоюучасників процесу,обмежився допитомобвинуваченого ОСОБА_4 ,а такождослідив матеріали,які характеризують ОСОБА_4 ..Жодні інші речові докази по даному кримінальному провадженню стороною обвинувачення в судовому засіданні не були надані та безпосередньо судом не досліджувались. Дослідивши надані стороною обвинувачення та стороною захисту докази, керуючисьст.129 Конституції України, ст.ст.17,22,23 КПК Українищодо презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, забезпечуючи відповідно до вимогст. 321 КПК Україниздійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямувавши судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, надавши сторонам кримінального провадження можливість подання ними суду доказів, самостійного обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, провівши судовий розгляд у відповідності до вимогст.337 КПК Українилише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, суд приходить до висновку. Виходячи з аналізу норм частини 1ст.368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання, в тому числі: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення; чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання обвинуваченого, і які саме; яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати; як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження. У відповідності до ч. 1 ст. 7 КПК України, зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження до яких, зокрема, відносяться: - презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; - змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. У своєму рішенні по справі «Пантелеєнко проти України», заява №11901/02, п. 49, Європейський суд з прав людини підкреслює, що вираз «відповідно до закону» значною мірою покладає на національне законодавство і державу обов'язок дотримання матеріальних і процесуальних норм. Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, беззаперечною цінністю людського буття є справедливість, її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада специфічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом справедливого розв'язання правових конфліктів між громадянами, між громадянами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і свобод визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві. Судова влада покликана не допускати неправомірних дій держави щодо її громадян. Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й порядку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке складається з різних, часто-густо конфліктуючих груп та індивідів з різними цінностями, сподіваннями, інтересами. Система правосуддя має розв'язувати конфлікти, що виникають між окремими громадянами, між групами громадян (асоціаціями, організаціями, об'єднаннями), між окремим громадянином та державою. Винятковість судової влади характеризується низкою властивостей. Це означає, що жодний інший орган державної влади й управління не має права брати на себе повноваження судової влади. Винесення рішення у конкретній справі є прерогативою суду і це положення підкреслює винятковість судових рішень. Держава тільки суду надає право використовувати примусові повноваження державної влади, а саме: в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції у цивільній справі, визнавати особу винною у скоєнні злочину та призначати покарання у кримінальній справі. Права і свободи людини, гарантії щодо них визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Безперечно, забезпечити надійний захист прав і свобод людини та громадянина може тільки судова система, яка діє виключно на засадах законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласності судового процесу, змагальності сторін, додержання презумпції невинуватості тощо, в умовах незалежності і недоторканності суддів. Тому серед правових засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини та громадянина одним із найефективніших є судовий захист. Залежно від характеру порушень захист може здійснюватись у порядку конституційного, цивільного, кримінального або адміністративного судочинства. Питання захисту прав людини тісно пов'язане з обсягом повноважень суду єдиного органу в державі, до компетенції якого Конституцією віднесено здійснення правосуддя. Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Стаття 17. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Стаття 20 Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Стаття 92. Виключно законами України визначаються: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Резолюція ООН про Основні принципи незалежності судових органів (995_201). Незалежність судових органів. 1. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. 5. Кожна людина має право на судовий розгляд у звичайних судах або трибуналах, які застосовують встановлені юридичні процедури. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (995_043) В преамбулі Пакту (995_043), закладено, що згідно з Загальною декларацією прав людини (995_015) ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими та політичними правами. За Статутом Організації Об'єднаних Націй держави зобов'язані заохочувати загальне поважання і додержання прав і свобод людини. Стаття 1 1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Пункт «b» ч. 3 статті 2 забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту. Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (ч.2 ст.2 Пакту №995_043). Стаття 5 1. Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення яких-небудь прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається в цьому Пакті. 2. Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, визнаних або існуючих в якій-небудь державі-учасниці цього Пакту на підставі закону, конвенцій, правил чи звичаїв, не допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі. Стаття 7 Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам. Стаття 8 1. Нікого не можуть, держати в рабстві: рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах. 2. Нікого не можуть держати в підневільному стані. Стаття 9 1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлено законом. 2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене йому обвинувачення. 3. Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь-якій іншій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку. 4. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним. 5. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на компенсацію, якій надано позовної сили. Стаття 16 Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Стаття 17 1. Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. 2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. Стаття 19 1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів. 2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. 3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення. Стаття 20 1. Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. 2. Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом. Стаття 25 Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; Стаття 26 Всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону. Загальна деклараціяПрав Людини(995_015) щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення. Стаття 1 Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Стаття 2 Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті. Стаття 3 Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Стаття 5 Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Стаття 6 Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Стаття 7 Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Стаття 8 Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Стаття 10 Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом. Стаття 9 Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання. Стаття 11 1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. 2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину. Стаття 12 Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Стаття 14 Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане в разі переслідування, яке в дійсності ґрунтується на вчиненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй. Стаття 15 1. Кожна людина має право на громадянство. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство. Стаття 17 1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна. Стаття 19 Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Стаття 28 Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Стаття 30 Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації. Права людини комплекс природних і непорушних свобод і юридичних можливостей, обумовлених фактом існування людини в цивілізованому суспільстві. Право виступає мірою свободи, і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Право виступає як засобом забезпечення свободи, так і важливим засобом обмеження неузгоджених із суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади. Встановлювані заборони й обмеження повинні бути доцільними з погляду гарантій свободи, а отже і справедливими. Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони позатериторіальні та позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту. Права людини закріплені в другому розділі Конституції України. Міжнародна громада почала здійснювати свої вражаючі зобов'язання стосовно прав людини шляхом впровадження всесвітньої декларації прав людини в 1948році. Зтого часу було запроваджено вагомі концепції всесвітньої декларації прав людини в багатьох міжнародних, регіональних і внутрішніх правових інструментах. Декларація не мала на меті бути юридично обмежуючою, але встановлення цих норм в безлічі наступних обмежуючих угодах (інакше відомих як «договір» або «домовленість») робить правовий статус цих норм незаперечним сьогодні. Згідно з цими принципами: Права людини невід'ємні. Це означає, що ви не можете їх втратити, оскільки вони мають відношення до самого факту людського існування. За певних обставин дію деяких з них, хоча й не всіх, може бути призупинено або обмежено. Наприклад, якщо хтось визнаний винним у скоєнні злочину, його або її можуть позбавити волі; або під час громадянських заворушень уряд може ввести комендантську годину, що обмежує свободу пересування. Права людини неподільні, взаємозалежні і взаємопов'язані. Це означає, що різні права людини, по суті, пов'язані між собою і не можуть розглядатися окремо. Здійснення одного права залежить від здійснення багатьох інших прав, і немає жодного права, яке було б важливіше за інші. Права людини універсальні. Це означає, що вони так само стосуються всіх людей в усьому світі, причому без обмежень за часом. Кожен має право користуватися правами людини абсолютно без різниці стосовно раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Слід зазначити, що універсальність прав людини жодним чином не загрожує багатому різноманіттю індивідуальностей чи культурних відмінностей. Різноманіття може існувати й у суспільстві, де всі рівні, й однаковою мірою заслуговують поваги. Права людини служать мінімальним стандартом, який стосується всіх людей; кожна держава і суспільство може визначати і застосовувати вищі або конкретніші стандарти. Наприклад, у сфері економічних, соціальних і культурних прав ми зобов'язані відважитися на кроки для досягнення прогресу у повної реалізації цих прав, але не існує закріпленого стандарту щодо підняття податків для сприяння цьому. Кожна країна або суспільство самостійно визначає таку політику, враховуючи власні обставини. Свобода людини вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). За відсутності в людини свободи вона не може володіти своїми правами й реально користуватися ними. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. Права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип, закладений уст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Свободи людини негативні й позитивні повноваження фізичних осіб, як індивідуальні, так і колективні. Свободи найчастіше реалізуються шляхом усунення державного регулювання з тієї чи іншої поведінки особи. Свободи, таким чином, виражають незалежність індивіда від влади держави у певних діях і визначають межі державного втручання у сферу особистості. Свободи людини це суб'єктивне право особи, яке являє собою способи (форми) її можливої поведінки. Свобода це одна з найвищих цінностей людини. Лише тоді, коли людина вільна, вона здатна проявити себе як особистість. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це природні й невід'ємні права людини, одні з найважливіших її духовних потреб. Людина отримує ці духовні цінності з моменту свого народження, і ніхто не має права заборонити користуватися цими свободами. Свобода думки, совісті та релігії це та основа, на якій ґрунтується право людини вільно висловлювати свої думки. Важливою свободою людини є свобода слова, без якої неможлива демократія, бо через свободу слова громадяни можуть здійснювати контроль за діяльністю держави. У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків: 1.Громадські права і свободи людини. 2.Політичні права і свободи громадян України. 3.Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина. УXXI столітті можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре пов'язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім'ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин таін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж). До переліку прав людини можна включити: зміну статі, трансплантацію органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатеві шлюби, штучне запліднення, евтаназію, вільну від дитини сім'ю, незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами, доступ до Інтернету. Той, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговує ні на свободу, ні на безпеку. Франклін Делано Рузвельт Свобода полягає не стільки в тому, щоб виконувати свою волю, скільки в тому, щоб не підкорятися чужій волі. Жан-Жак Руссо Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи. Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи. Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усувається порушення прав і свобод, поновлюються порушені права. Гарантії конституційних прав і свобод багатоманітні та залежать від рівня економічного і соціального розвитку суспільства, демократії, правової культурі населення, ступеня незалежності судової влади та інших чинників. Зазначені гарантії класифікуються за різними ознаками. Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії. Економічні гарантії це економічний лад суспільства, який на основі визнання і захисту багатоманітних форм власності на засоби виробництва має забезпечувати матеріальні потреби усіх верств населення. Економічна незалежність особи в суспільстві полягає в реальній можливості володіти засобами виробництва та обирати форми підприємницької діяльності. Політичні гарантії це ідеологічний плюралізм і свобода політичної діяльності, яка не заборонена чинним законодавством, визнання народу єдиним джерелом влади, підконтрольність органів державної влади та органів місцевого самоврядування громадянам та їх об'єднанням. Тобто політичні гарантії насамперед залежать від ступеня демократичності політичного режиму. Ідеологічні гарантії це ідеологічна багатоманітність суспільного життя, відсутність обов'язкової ідеології та цензури, сприяння розвитку корінних народів і національних меншин, пріоритет і захист прав та інтересів людини. Юридичні гарантії це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи людини і громадянина, усуваються причини та поновлюються порушені права і свободи. До зазначених гарантій належать: 1)право кожної людини на судовий захист, що існує у всіх демократичних державах. Тобто кожна людина має право оскаржити не тільки незаконні дії чи акти, а й бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб; 2)право кожної людини на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їй незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і їх посадових і службових осіб; 3)право кожної людини і громадянина знати свої права і обов'язки, у ч. 1 ст. 57 Конституції України проголошено, що «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки»; 4)право кожної людини на правову допомогу, яке логічно випливає з права на судовий захист; 5)право кожної людини не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Тобто це юридична норма, яка передбачає юридичну відповідальність не тільки за видання такого розпорядження чи наказу, а й за його виконання. Наприклад, у ч. 1 ст. 60 Конституції України 1996р. проголошено, що «ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази»; 6)право кожної людини на відмову давати свідчення чи пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів; 7)право кожної людини на презумпцію невинуватості. Тобто людина вважається невинуватою у вчиненні злочину чи іншого правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком (постановою, рішенням) суду. Крім того, ніхто не зобов'язаний доказувати свою невинуватість. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. 25 Таким чином, зазначені гарантії є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний у правовому статусі людини і громадянина перехід від передбаченої в Конституції та законах можливості до реальної дійсності. Під міжнародним захистом прав i свобод людини розуміють систему міжнародно-правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних договорах універсального, регіонального та локального характеру, які визначають права і свободи людини, зобов'язання держав і міждержавних організацій щодо дотримання, розвитку вказаних прав і свобод, а також міжнародні механізми забезпечення і контролю за дотриманням суб'єктами міжнародного права зобов'язань у цій галузі права і відновленням порушених прав конкретних осіб чи груп населення. Отже, в такому розумінні міжнародний захист прав людини та основних свобод це галузь сучасного міжнародного права з розвинутою сукупністю інститутів права й належними механізмами забезпечення їх функціонування. У структурі міжнародного захисту прав людини та основних свобод можна виділити: загальні принципи права, принципи міжнародного права, норми міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародно-правові стандарти. Загальні принципи права, будучи спільними для всіх правових систем, надають основним правам людини характеру універсальності, недискримінації, рівності статусу фізичних осіб, відповідності їх прав і обов'язків таін. Уструктурі галузі міжнародного захисту прав людини та основних свобод функціонують практично всі 26 принципи міжнародного права. Але найхарактернішими для неї є: принцип загальної поваги прав людини та основних свобод (стрижневий принцип), принцип самовизначення, принципи протиправної політики колоніалізму, неоколоніалізму й расизму, принцип верховенства права, принцип плюралістичної демократії таін. Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить у собі до нинішнього часу близько 300документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру. З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати такі: Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10грудня 1948р., Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948); Конвенція про політичні права жінок (1952); Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956); Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960); Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) таін. Угрудні 1966р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права. Громадянські (особисті) права і свободи це закріплені у конституції і законах держави, а також у міжнародно-правових актах права і свободи особи, які визначають сферу її автономної свободи і забезпечують задоволення нею своїх особистих інтересів. Громадянські (особисті або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує неприпустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та неприпустимість свавільного позбавлення її життя. Термін громадянські права і свободи абсолютно не пов'язується з їхньою належністю лише громадянам нашої держави. Специфіка цих прав і свобод полягає в тому, що вони є загальними, надтериторіальними й наднаціональними. Вданому випадку йдеться про те, що у переважній більшості країн, які підписали і ратифікували Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, вказаними правами і свободами людина наділяється як член громадянського суспільства. Громадянськими правами володіють всі проживаючі на території України індивіди незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені. Конституція України закріплює такі громадянські права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); тощо. Саме щодо зазначеної групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно до яких не повинні прийматися закони, які скасовували чи змінювали б громадянські права. Це є важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини. Під час проведення судового засідання, суд встановив, що абзац шостий статті 17 Конституції України імперативно забороняє створення та функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, на території України. Абзац другий статті 17 Конституції України встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладаються на Збройні Сили України. Пунктом 17 статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначаються основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку. Стаття 3 Закону України «Про Збройні Сили України» № 1934-ХІІ від 6 грудня 1991 р. визначає таку загальну структуру Збройних Сил України: Генеральний штаб Збройних Сил України; Командування об'єднаних сил Збройних Сил України; види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; окремі роди сил Збройних Сил України - Сили спеціальних операцій, Сили територіальної оборони, Сили логістики, Сили підтримки, Медичні сили; окремі роди військ Збройних Сил України - Десантно-штурмові війська, Війська зв'язку та кібербезпеки; органи військового управління, з'єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, що не належать до видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Абзац сьомий статті 1 Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 Органи військового управління забезпечують неухильне додержання вимог Конституції України стосовно того, що Збройні Сили України не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів державної влади чи перешкоджання їх діяльності. Ніякі надзвичайні обставини, накази чи розпорядження командирів і начальників не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій по відношенню до цивільного населення, його майна та навколишнього середовища. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу військовослужбовці несуть відповідальність згідно із законом. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворені відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки затвердженого Положенням Кабінету Міністрів України 23 лютого 2022 року № 154. Абзац перший Статті 5 Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 визначає Основний склад Збройних Сил України, який складається з військовослужбовців і працівників ЗСУ. Згідно абзацу четвертого цієї ж статті трудові відносини працівників ЗСУ регулюються законодавством про працю. Абзац другий Пункту шостого «ПОЛОЖЕННЯ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» зазначає, що добір військовослужбовців для комплектування територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки, їх призначення на посаду, проходження військової служби та звільнення з неї здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України. Суд звертає увагу, що у «Положенні про територіальні центри комплектації та соціальної підтримки» ідеться про комплектування особового складу територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки, а не Збройних Сил України, а Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, затвердженого Указом Президента України надає правову підставу для такого комплектування і жодним чином не стосується комплектування Збройних Сил України, а тому не дають працівникам та державним службовцям територіального центру комплектування та соціальної підтримки повноважень комплектувати Збройні Сили України військовослужбовцями, а лише відповідно законодавства про працю, за трудовим договором (контрактом), що має бути вольовим рішенням такого найманого працівника. Примус до трудового контракту є формою рабства. Пунктом 2 «ПОЛОЖЕННЯ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» встановлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України. Згідно з «ПОЛОЖЕННЯМ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» одним із завдань територіального центру комплектування та соціальної підтримки ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Реєстр). Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують захист цілісності бази Реєстру , достовірності даних Реєстру, захист від несанкціонованого доступу, незаконного використання, копіювання, спотворення, знищення даних, безпеку персональних даних відповідно до Законів України «Про захист персональних даних» та міжнародних договорів у сфері захисту інформації, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Таким чином, визнаючи Закони України «Про захист персональних даних» та міжнародні договори у сфері захисту інформації, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, юридична особа приватного права ІНФОРМАЦІЯ_3 має право отримати персональні дані для внесення до Реєстру лише на підставі Закону, в рамках Закону та у спосіб, визначений Законом. Жодні повноваження, надані інструкцією, положенням, наказом, указом не можуть бути вищими закону, а тим більше вищими ніж положення Основного Закону України. Положення, що суперечать закону чи Основному Закону України являються нікчемними. Вимога передати майнові права на персональні дані своєї фізичної особи, що містить конфіденційну інформацію про людину юридичній особі приватного права з назвою ІНФОРМАЦІЯ_3 для внесення в свій Реєстр є незаконними, являється примушенням до цивільно-правових зобов'язань, вимаганням, шахрайські дії з метою заволодіння чужим майном. Відповідно до повідомлення Державної служби статистики України, вказано, що станом на 16.05.2023 року відомості щодо суб"єкта з найменуванням ІНФОРМАЦІЯ_4 до ЄДРПОУ не надходили. Абзац четвертий пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки ….територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Міноборони. Відповідно до статті 10 Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 Міністерство оборони України у сфері управління Збройними Силами України має такі повноваження: - здійснює військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України; - реалізує політику держави у Збройних Силах України, розробляє принципи їх будівництва, визначає напрями розвитку Збройних Сил України і підготовки їх у мирний та воєнний час; - забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України; - провадить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність з метою забезпечення виконання завдань, які покладені на Збройні Сили України; - взаємодіє з органами державної влади та громадськими організаціями, контролює дотримання законодавства у Збройних Силах України; - розглядає звернення, здійснює прийом громадян з питань, що належать до компетенції Міністерства оборони України; - здійснює в межах своєї компетенції міжнародне співробітництво за воєнно-політичним, військово-технічним та іншими напрямами, а також з питань цивільно-військових відносин з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями; - здійснює інші повноваження, передбачені законом. Забезпечення окремих видів діяльності Збройних Сил України може проводитися державними підприємствами, що створюються у встановленому порядку Міністерством оборони України. Організація діяльності Міністерства оборони України визначається законами України та Положенням, яке затверджується Президентом України. Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО №698817 Міністерство оборони України має ідентифікаційний код юридичної особи 0034022. Форма власності - приватна власність. Дані про основний вид економічної діяльності: 84.22 діяльність у сфері оборони. Прізвище особи, яка має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності та наявності щодо представництва від імені юридичної особи або фізичної особи-підприємця: ОСОБА_7 ,- керівник. Органом в системі органів виконавчої влади є Міністерство оборони України, який у відповідності до Конституції та законів України, існує як орган державної влади, який не є суб"єктом господарювання, а є юридичною особою не публічного права, що має бути створений на підставі закону прийнятого ВРУ, згідно ст.8 Господарського кодексу України та ч.2 , ч.3 ст. 81 ЦК України. Відповідно до ст. 8 ГК України, держава, органи державної влади не є субєктами господарювання .В зв"язку з цим Міністерство оборониУкраїни єорганом приватного права. Визначення: КОМПАНІЯ - суб'єкт господарювання юридична особа або фізична особа підприємець, або суб'єкт незалежної професійної діяльності, який надає професійні послуги, на умовах, передбачених цими Правилами. Визначення: Код ЄДРПОУ (Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України) унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, створеному 1996 року. Визначення: Класифікація видів економічної діяльності» (КВЕД) складова частина державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації в Україні. Класифікація призначена для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики. Визначення: Директор (від лат, dirigo, фр. directeur «спрямовую, керую») посада, керівник підприємства чи навчального закладу, організації чи структурного підрозділу (колективу). Жодна комерційна діяльність не може здійснюватися у правовому полі без реєстрації, включаючи присвоєння кодів КВЕД отримати їх зобов'язані абсолютно всі підприємства, навіть ті, які працюють без формування юридичної особи. Тому перед реєстрацією на власників створюваного бізнесу покладається обов'язок по визначенню специфіки майбутньої діяльності і фіксації свого рішення в цифровому позначенні. З цієї причини дуже важливо правильно підбирати коди, перед тим, як звернутися до того, хто привласнює КВЕД ОРГАНІЗАЦІЇ. Привласнює КВЕД Фіскальна Податкова Служба. Відповідно пункту 1 «Положення про Міністерство оборони України» (документ № 671-2014-п), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 26 листопада 2014 року, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Пунктом 12 статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначається ОРГАНІЗАЦІЯ і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики. Аналіз вищенаведеного свідчить про те, що положення Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 щодо організації діяльності Міністерства оборони України суперечить Конституції (Основному Закону) України, а Положення про Міністерство оборони України, суперечить Конституції України та Закону України «Про Збройні Сили України». Наразі, суб'єкт «Міністерство оборони України» не утворений Законом України, а зареєстрований як суб'єкт господарювання з кодом ЄДРПОУ 0034022 та діє не відповідно Закону України, як того вимагає Конституція України (Основний Закон), а відповідно до «Положення про Міністерство оборони України» (документ № 671-2014-п), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 26 листопада 2014 року, що ідентифікує суб'єкта Міністерство оборони України як суб'єкта поза правовим полем. В Законі України «Про Збройні Сили України» повноваження Міністерства оборони України не має жодної згадки про суб'єкт права Міноборони, жодного посилання на те, що Міноборони та Міністерство оборони України тотожні суб'єкти. Скільки б разів не використовувалось посилання на Міністерство оборони України в Законі «Про Збройні Сили України» назва суб'єкта Міністерство оборони України прописується незмінно повністю, що є юридично вірним, дає змогу ідентифікувати суб'єкта, не вводить в оману. Тому твердження, що Міноборони це Міністерство оборони України юридично нікчемне, означає суб'єкта поза правовим полем. Таким чином, суд встановлює правоздатність, дієздатність та деліктоздатність, тобто правосуб'єктність суб'єкта Кабінету Міністрів України. Відповідно рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 05.10.2005 Основним Законом України (254к/96-ВР) ГАРАНТОВАНО здійснення народом влади також через СФОРМОВАНІ у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самоврядування (частина друга статті 5), (абзац шостий статті 4.2). Відповідно п. 4.4. Конституція України (254к/96-ВР) забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб'єктами права, яке передусім належить народові, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (далі Кодекс). Згідно зі статтею 80 Кодексу ( 435-15 ) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Види юридичних осіб визначено статтею 81 Кодексу ( 435-15 ), відповідно до якої юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Порядок участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах передбачено статтею 82 Кодексу ( 435-15 ), згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. Що згідно з частиною четвертою статті 87 Кодексу ( 435-15 ) юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. При цьому, в статті 89 цього Кодексу ( 435-15 ) зазначено, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального знайомлення. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Закон України про утворення юридичних осіб публічного права відсутній. Стаття 8 Господарського Кодексу України містить норму, відповідно до якої держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. Дана норма є імперативною, що потрібно сприймати як заборону, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть бути суб'єктами господарювання. Юридична особа з державною назвою КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ та кодом ЄДРПОУ 00031101 зареєстрований в іноземному реєстрі, який належить приватній іноземній компанії Dun & Bradstreet (D&B), як суб'єкт підприємницької діяльності з присвоєнням DUNS-номеру 552646506. У відповідності до ПОЛОЖЕННЯ Про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України суб'єктами ЄДРПОУ є юридичні особи всіх організаційно-правових форм господарювання, тобто код ЄДРПОУ присвоюється суб'єктам господарювання. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи публічного права з назвою Кабінет Міністрів України та витяг з єдиного державного реєстру про вищезазначену юридичну особу у Центральному Держаному Архіві Вищих Органів України не зберігається. Відомостей про утворення Кабінету Міністрів України в переглянутих документах Верховної Ради Української РСР (України) за серпень 1991 року у ЦДАВО не виявлено. В документах Верховної Ради УРСР за 1991 рік в ЦДАВО зберігається Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 18 квітня 1991 року № 980-ХІІ «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР». Законом УРСР № 1554-ХІІ від 17 вересня 1991 року «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» пунктом 16 постановлено у назві і тексті Конституції (888-09) слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка», «Українська РСР» замінити словом «Україна». Таким чином, Кабінет Міністрів Української РСР був переіменований на Кабінет Міністрів України. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» № 794-VII був прийнятий лише 27.02.2014 року. Тобто лише 2014 році був виданий закон, який визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Пунктом 12 Статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються засади УТВОРЕННЯ і діяльність органів виконавчої влади. І якщо закон про діяльність суб'єкта права Кабінет Міністрів України формально існує, то Закону України «Про створення Кабінету Міністрів України» на виконання Конституції України, не існує. Таким чином, немає утвореного відповідним Законом відповідно до Конституції України конституційного органу, суб'єкта публічно-владних повноважень з назвою Кабінет Міністрів України, але існує юридично створений Кабінет Міністрів Української РСР переіменований на Кабінет Міністрів України. Правосуб'єктність всіх утворених невстановленим суб'єктом права Кабінет Міністрів України знаходяться поза конституційним правовим полем, а тому не являються суб'єктом публічно-владних повноважень. Таким чином, немає жодних правових підстав, які б дали силу правомірності будь-яким вимогам невстановленого суб'єкта « ІНФОРМАЦІЯ_3 », а посадові та службові особи даного суб'єкта можуть бути звинувачені у спробі набути права та обов'язки державної посадової особи у не передбачений законом спосіб. Щодо «Законів України» прийнятих Верховною Радою України 1994-2022 та Указів Президента України. Відповідно до положень статті 94. Конституції України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Стаття 20 Конституції України Державними символами України є Державний прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). В своючергу,в УказіПрезидента Українивід 19.12.1996№ 1230/96«Про ВеликуДержавну ПечаткуУкраїни» зазначенонаступне:З метою підвищення авторитету всіх інститутів державної влади, належного оформлення офіційних документів особливої державної ваги п о с т а н о в л я ю: 1. Заснувати Велику Державну Печатку України як символ державного суверенітету України. 2. Установити, що Великою Державною Печаткою України скріплюються підписи: Президента України на оригіналах текстів законів України, указів Президента України, міжнародних договорів України; Голови Верховної Ради України на оригіналах рішень Верховної Ради України щодо міжнародних договорів України; Голови Конституційного Суду України на оригіналах рішень Конституційного Суду України щодо відповідності законів та інших актів законодавства України Конституції (254к/96-ВР), іншим законам України, міжнародним договорам України; осіб, уповноважених у встановленому порядку на підписання від імені України міжнародних договорів України, що набирають чинності з моменту їх підписання. 3. Установити, що Велика Державна Печатка України виготовляється у двох примірниках, один з яких є еталонним. Велика Державна Печатка України зберігається у Хранителя Великої Державної Печатки України і використовується ним відповідно до статті 2 цього Указу. Еталонний примірник Великої Державної Печатки України для скріплення підписів не використовується. Опис, зразок Великої Державної Печатки України та Положення про Велику Державну Печатку України затверджує Президент України. 4. Установити, що Хранителем Великої Державної Печатки України є особа, яку призначає Президент України. 5. Кабінету Міністрів України внести на розгляд у місячний строк пропозиції щодо опису, зразка Великої Державної Печатки України та подати проект Положення про Велику Державну Печатку України. Отже, чорним по білому, або білим по чорному вказано, що Великою Державною Печаткою України скріплюються підписи: «на оригіналах текстів законів України», «на оригіналах рішень Верховної Ради України», «на оригіналах рішень Конституційного Суду України», указів Президента України, міжнародних договорів України. Указом Президента України «Про офіційні символи глави держави» №1507/99 від 29 листопада 1999 року установлено, що офіційними символами глави держави є: Прапор (штандарт) Президента України, Знак Президента України, Гербова печатка Президента України, Булава Президента України. Даним УКАЗОМ затверджено ПОЛОЖЕННЯ про офіційні символи глави держави, пунктом 9 якого постановлено, що Гербова печатка Президента України використовується для засвідчення підпису Президента України на грамотах, посвідченнях до президентських відзнак та почесних звань України, а також на посланнях Президента главам інших держав. Суд звертає увагу, що Про закони мова не йдеться. Таким чином,можна зробитивисновок,що такзвані «ЗакониУкраїни» таУКАЗИ Президента,в томучислі «ЗаконУкраїни «Промобілізаційну підготовкута мобілізацію»»,«Закон України«Про затвердженняУказу ПрезидентаУкраїни «Провведення воєнногостану вУкраїні»»,«УКАЗ Президента«Про введеннявоєнного станув Україні»»,«УКАЗ ПрезидентаУкраїни «Провикористання ЗбройнихСил Українита іншихвійськових формувань»»які легітимізуютьсяпід виглядомзаконів є авторськими творами, не мають конституційного підґрунтя, не являються законами по суті, не являються обов'язковими для виконання народом, є офертами від суб'єкта, що надає послуги з державного управління. Ці «нормативні акти» мають статус таких, що застосовуються, а не являються легальним діючим законодавством. Відтак, заступник Міністра закордонних справ України, постійний представник України при Організації Об'єднаних Націй на засіданні Радбез ООН висловився щодо міжнародної правосуб'єктності Союзу РСР: «с точки зрения международного права геополитические преобразования 1991 года не привели к исчезновению СССР как субьекта международного права. Госсударство СССР не прекратило, а продолжило свою международную правосубьектность». А також нагадав, що стаття 23 Уставу ООН проголошує, що постійним членом Радбез являється Союз РСР, а не Російська Федерація. Аналогія з УРСР і Україною очевидна. Згідно з додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, найманцем вважається особа, яка: - спеціально завербованана місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті; - фактично бере безпосередню участь у воєнних діях; - бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони; - не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті; - не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті; - не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, яка входить до складу її збройних сил. Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого і підлягає кримінальному переслідуванню за участь у збройному конфлікті. Також найманець несе ризик попасти в полон і умови утримання в полоні згідно норм міжнародного права на найманця не розповсюджуються. У міжнародному кримінальному праві найманство було кваліфіковано як злочин. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 2465 від 1968 р. зазначається, що практика використання найманців кримінально-каране діяння, а найманці повинні оголошуватися злочинцями. Державам членам ООН було рекомендовано здійснити ухвалення законів, які б встановлювали відповідальність за набір, фінансування та навчання найманців, а також за надходження громадян на військову службу в цій якості та за їхню участь в бойових діях [4]. Тут варто зазначити, що приводячи національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, Україною була ратифікована Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р., яка набула чинності 20 січня 2001 р., і внесені відповідні зміни до Кримінального кодексу (надалі КК) України. Так, чинний на той час КК України був доповнений ст. 63 «Найманство». Конвенція « О предупреждении преступления геноцида и наказании за него от 9 декабря 1948 года» ( 995_i37 ) вступила в силу 12 січня 1951 року. Ратифікована Президіумом Верховної Ради СРСР 18березня 1954 года. Україна набула відповідальність за цією Конвенцією за правонаступництвом.Далі мовою офіційного перекладу: "В настоящей Конвенции под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую: а) убийство членов такой группы; b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы; c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее; d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы; Наказуемы следующие деяния: а) геноцид; b) заговор с целью совершения геноцида; c) прямое и публичное подстрекательство к совершению геноцида; d) покушение на совершение геноцида; e) соучастие в геноциде. Лица, совершающие геноцид или какие-либо другие из перечисленных в статье III деяний, подлежат наказанию, независимо от того, являются ли они ответственными по конституции правителями, должностными или частными лицами.". Принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнбергського трибуналу та знайшли вираз. Далі мовою офіційного перекладу: «Принцип I Всякое лицо, совершившее какое-либо действие, признаваемое, согласно международному праву, преступлением, несет за него ответственность и подлежит наказанию. Принцип II То обстоятельство, что по внутреннему праву не установлено наказания за какое-либо действие, признаваемое, согласно международному праву, преступлением, не освобождает лицо, совершившее это действие, от ответственности по международному праву. Принцип III То обстоятельство, что какое-либо лицо, совершившее действие, признаваемое,согласно международному праву, преступлением, действовало в качестве главы государства или ответственного должностного лица правительства, не освобождает такое лицо от ответственности по международному праву. Принцип IV То обстоятельство, что какое-либо лицо действовало во исполнение приказа своего правительства или начальника, не освобождает это лицо от ответственности по международному праву, если сознательный выбор был фактически для него возможен. Принцип V Каждое лицо, обвиняемое в международно-правовом преступлении, имеет право на справедливое рассмотрение дела на основе фактов и права. Принцип VI Преступления, указанные ниже, наказуются как международно-правовые преступления: а) Преступления против мира: и) планирование, подготовка, развязывание или ведение агрессивной войны или войны в нарушение международных договоров, соглашений или заверений; ии) участие в общем плане или заговоре, направленных к осуществлению любого из действий, упомянутых в пункте и. b) Военные преступления: Нарушение законов и обычаев войны и, в том числе, но не исключительно, убийства, дурное обращение или увод на рабский труд или для других целей гражданского населения оккупированной территории, убийства или дурное обращение с военнопленными или лицами, находящимися в море, убийства заложников или разграбление государственного или частного имущества, бессмысленное разрушение городов и деревень или разорение, не оправдываемое военной необходимостью. с) Преступления против человечности: Убийства, истребление, порабощение, высылка и другие бесчеловечные акты, совершаемые в отношении гражданского населения, или преследование по политическим, расовым или религиозным мотивам, если такие действия совершаются или такие преследования имеют место при выполнении какого-либо преступления против мира или какого-либо военного преступления, или в связи с таковыми. Принцип VII Соучастие в совершении преступления против мира, военного преступления или преступления против человечности, о которых гласит Принцип VI, есть международно-правовое преступление. Текст, принятый на второй сессии Комиссии в 1950 году и представленный Генеральной Ассамблее как часть доклада Комиссии о работе указанной сессии. Источник: Работа Комиссии международного права, третье издание, ООН, Нью-Йорк, 1982 год». Під юрисдикцію Міжнародного Кримінального Суду, юрисдикція якого визнана Україною, підпадають: «1. Юрисдикция Суда ограничивается самыми серьезными преступлениями, вызывающими озабоченность всего международного сообщества. В соответствии с настоящим Статутом Суд обладает юрисдикцией в отношении следующих преступлений: a) преступление геноцида; b) преступления против человечности; c) военные преступления; d) преступление агрессии.». Стороною обвинувачення не було доведено обставин, які зазначені в обвинувальному акті, що виразилось в не підтвердженні їх доказами зважаючи на наступне. Ст. 19 Конституції України визначає, що кожна особа зобов'язана діяти лише в межах та спосіб передбачений Конституцією та законами України. В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України (Справа N 1-31/2011) 20 жовтня 2011 року зазначається, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією (995_004), а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) ( 995_004 ) тощо. Таким чином, даючи офіційне тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України (254к/96-ВР), Конституційний Суд України виходить з того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, у яких Основний Закон України (254к/96-ВР ) допускає такі обмеження. Конституційний Суд України вважає, що положення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, безпосередньо пов'язане з положенням частини першої цієї статті, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку. Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України (254к/96-ВР) "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо. Відповідно дост. 17 КПК Україниніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. При цьому, згідно з вимогамист. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Відповідно до вимогст. 91 КПК Україниу кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Відповідно дост. 92 КПК Україниобов'язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбаченихст. 91 КПК України, покладається на прокурора. Тобто, обов'язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні. Згідно ізст.8 Конституції України, в Україні діє принцип верховенства права. Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.1ст.8 КПК України). Статтею 2 КПК Українивстановлено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Виходячи з аналізу частини 2статті 9 КПК України, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов'язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Крім того, відповідно до ч.ч.1, 2ст.22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч.6ст.22 КПК України). Відповідно до ст. 25 КПК України, прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. Крім того, саме на них законом покладається обов'язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень, відповідно до ст. 9 КПК України. Згідно із ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (стаття 85 КПК України). Відповідно дост.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Відповідно дост.94КПК України,суд засвоїм внутрішнімпереконанням,яке ґрунтуєтьсяна всебічному,повному йнеупередженому дослідженнівсіх обставинкримінального провадження,керуючись законом,оцінює кожнийдоказ зточки зоруналежності,допустимості,достовірності,а сукупністьзібраних доказів-з точкизору достатностіта взаємозв'язкудля прийняттявідповідного процесуальногорішення. Частиною першоюст.23 КПК Українивстановлено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом (ч.2ст.23 КПК України). Зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створюючи необхідні умови для реалізації сторонами кримінального провадження їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, суд дослідив, проаналізував всі докази у їх сукупності та взаємозв'язку, у відповідності критерію доведення ними обставин, що підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні, поза розумним сумнівом, що відповідає положенням ч. 2 ст. 17 КПК України. Суд дослідив докази, надані стороною обвинувачення та обвинуваченим. При цьому, сторони кримінального провадження не заперечували щодо закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами. Відповідно до положеньст.1 КПК Українипорядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Ч.1статті 2 КПК Українипередбачено, що завданням кримінального провадження є, зокрема, «щоб для кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура». Встатті 7 КПК Українизакріплено основоположні, загальні засади здійсненя кримінального провадження, такі як верховенство права, повага до людської гідності, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень, змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, диспозитивність, розумність строків та інші. В доктрині кримінального процесу під формулюванням обвинувачення розуміється короткий виклад тексту диспозиції кримінально-правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула обвинувачення виступає фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому. Іншими словами обвинуваченням є офіційна, сформована органами досудового розслідування версія про вчинення діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року, кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинуватою доти, доки її вину не буде доведено згідно із законом. Аналогічні гарантії містить і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.1973 року. Згідно з положеннями статті 62 Конституції України,ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Статтею 17 Закону України №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., передбачено, що суди застосовують при розгляді справКонвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року, практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пункт 2 статті 6 Конвенції з прав людини проголошує право на презумпцію невинуватості. В основі цього права лежить принцип, згідно з яким особа, яку обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, має право на виправдувальний вирок у разі нестачі доказів проти неї і тягар подання достатніх доказів для доведення вини покладається на сторону обвинувачення. Недопустимість порушення таких принципів Європейський суд з прав людини засвідчив у справі «Тельфнер проти Австрії» від 20.03.2001 р. У справах «Грабчук проти України» від 21.09.2005 р., «Шагін проти України» (2010р.) Європейський суд з прав людини встановив, що національні суди визнали заявників винними, спираючись на слабкі докази та припущення про їх причетність до вчинення злочину, чим було порушено принцип презумпції невинуватості. Принцип правової визначеності є одним з основних принципів європейського права і часто використовується у практиці Європейського суду з прав людини, та охоплює собою три групи вимог, а саме, вимоги до визначеності законодавства, вимоги до визначеності повноважень та вимоги до визначеності судових рішень. Відповідно до закону, відсутність хоча б однієї із ознак, що характеризують дії особи, як злочин, не утворює складу кримінального правопорушення. Суд, оцінюючи всі докази за даним кримінальним провадженням в їх сукупності, враховує, що практика Європейського суду з прав людини вказує на необхідність оцінювати докази керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом» /рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України»/. Також має враховуватися якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність /рішення у справі «Вєренцов проти України»/. Відповідно достатті 11КК України,вказано: ?Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину?. Саме в ст.11 Загальної частини КК України, визначено таке поняття, як склад злочину. Склад злочину- сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно-небезпечне діяння як конкретнийзлочин. До складу злочину входять обов'язкові 4 його елементи і ними є: об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт злочину, суб'єктивна сторона злочину. У своїй єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину. Відсутність навіть однієї із вказаних ознак складу злочину виключає і сам злочин. Об'єктивна сторона злочину - це сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причинний зв'язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єктивнасторона -це внутрішнясторона злочину,бо вонавключає тіпсихічні процеси,що характеризуютьсвідомість іволю особина стадіїпідготовки дозлочину та в моментйого вчинення.Ознаками суб'єктивноїсторони,як елементускладу,є вина,мотив імета злочину.Обов'язковою(необхідною)і основноюознакою суб'єктивноїсторони будь-якогоскладу злочинує винаособи. Відповідно до ст. 23 КК виною є "психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності". При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали чи мали місце передбачені законом суспільно небезпечні наслідки. У цьому положенні відображається найважливіший принцип кримінального судочинства - принцип суб'єктивного ставлення особи до вчиненого нею діяння, закріплений у ст. 62 Конституції України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року, визнаватися допустимими і використовуватися як докази у кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення. В п. 19постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом, оскільки це суперечить вимогамст. 62 Конституції України, яка визначає, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Докази повинні визнаватися такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованихКонституцієюправ людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами. Для визнання доказів такими, що отримані незаконним шляхом, достатньо будь-якого одного із зазначених порушень їх отримання. Упостанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина"(пункт 4) звертається увага судів на те, що "згідно з ч. 3ст. 62 Конституції Україниобвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв'язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевірити, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до нормКПК України. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку. Згідност. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченомуКПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. В п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» № 5 від 29.06.1990 року, зазначено про недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного. Національне законодавство України повністю узгоджується і з усталеною судовою практикою ЄСПЛ, що сформульована зокрема у п. 43 рішення від 14.02.2008 в справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine) (з відсиланням на п. 282 рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), згідно яких «доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом». При цьому розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом кримінального провадження, крім того, що інкримінований злочин вчинений і обвинувачений є винним у його вчиненні. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать «за» чи «проти» тієї або іншої версії подій. Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом кримінального провадження. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи. Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Необхідно, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням. Відповідно до обвинувального акта повістку ( мобілізаціне розпорядження) ОСОБА_4 вручено підписану, як вказано, начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 .. Згідно з вимогами ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Відповідно до інформації, яка є у вільному доступі, керівником ІНФОРМАЦІЯ_5 - ОСОБА_9 . Начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_10 цього слідує, що керівником ІНФОРМАЦІЯ_5 не є ОСОБА_11 .. Відповідно до реєстру досудового розслідування по кримінальному провадженню № 12023170490000064 в матеріалах справих доказами є покази свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 . Інші докази, в реєстрі не зазначено. Суду не було надано ні оригіналу повістки чи розписки про її отримання, яку, як стверджує сторона обвинувачення, начебто отримав ОСОБА_4 , ні наказу про оголошену загальну мобілізацію, ні того, що ОСОБА_4 перебуває на військовому обліку, ні копію висновку військо-лікарської комісії. Відповідно ч.3 ст. 99 КПК України сторона кримінального провадження, потерпілий зобов'язані надати суду оригінал документа. Таким чином суду не було надано доказів, щодо наміру обвинуваченого на ухилення від призову за мобілізацією, враховуючи те, що ОСОБА_4 добровільно з'явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно ст.92 КПК України обов'язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК України, покладається на слідчого та прокурора. У відповідності до ст.22 КПК України одна із засад кримінального провадження змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне одстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України. Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатись на один і той самий орган чи службову особу. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. Крім того, саме на прокурора та слідчого, відповідно до ч.2 ст.9 КПК України, покладається обов'язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Згідно із ст.17 КПК України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях й ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи в учиненні кримінального правопорушення. Підставою для обвинувального вироку суду є така сукупність достовірних доказів, що отримані з додержанням законодавства, розглянуті в судовому засіданні та є достатніми для безспірного висновку про те, що подія кримінального правопорушення мала місце, наявні ознаки складу кримінального правопорушення, вчинив це діяння обвинувачений і його вина у вчиненні цього кримінального правопорушення доведена судом. Забезпечення доведеності вини є одним з основних конституційних принципів основ судочинства (п.3 ч.3 ст.129 Конституції України, п.10 ч.1 ст.7, ст.17 КПК України). Пункт 2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень суди відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, так як обов'язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного (рішення ЄСПЛ у справі «Барбера, Мессегуе і Джабардо проти Іспанії»). Таким чином, суд, виходячи із загальних засад кримінального судочинства, а саме верховенства права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, аналізуючи та оцінюючи в сукупності всі докази, що досліджені у судовому засіданні, приходить до висновку, що стороною обвинувачення не здобуто достатньо доказів, які могли б довести що в діяннях обвинуваченого ОСОБА_4 є склад кримінального правопорушення, передбачене ст.336 КК України і він підлягає виправданню. Крім цього, до матеріалів справи не було додано доказів, що зазначені розпорядження працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 були законними. Згідно з положеннями ч. 1ст. 373 КПК Українивиправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частинами першої статті 284 цього Кодексу. Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого. Коли зібрані у справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок. Такий висновок Верховного Суду України та Верховного Суду в повній мірі узгоджується з позицією Конституційного Суду України, який у своєму Рішенні № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1?31/2011) даючи Конституційне тлумачення положень статті 62 Конституції України вказав, що положення статті 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно ? розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України № 2135?XII від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі ? Закон № 2135?XII), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. У вказаному рішенні Конституційного Суду України, прямо передбачено, що визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально?процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Перевірка щодо законності отримання доказів без аналізу правових підстав їх отримання, безумовно, позбавляє суд ухвалити законне і справедливе рішення, а обвинуваченого та його захисника здійснювати захист у повному обсязі. Сумнівний характер вчинення ОСОБА_4 інкримінованого йому суспільно-небезпечного діяння не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом», який знайшов свій вияв як в положеннях ч. 3 та ч. 4ст. 17 КПК України, так і в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, в рішенні у справі «Коробов проти України», в якому зазначалось, що суд, при оцінці доказів, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неоспорюваних презумпцій факту. В Україні діє принцип презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. Згідно ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативноправового акта з точки зору його відповідностіКонституціїі в усіх необхідних випадках застосовуватиКонституціюяк акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись наКонституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Відповідно до положень ч.3ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачатьсяна її користь. Згідно ч. 1ст.373КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що (серед іншіх) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Відповідно до п. 3 ч. 1ст.284КПК України у разі, якщо не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати, кримінальне провадження закривається. Враховуючи вищевикладене, оцінюючи в сукупності, досліджені підчас судового розгляду докази,з точки зору достатності та їх взаємозв'язку, приймаючи до уваги, що стороною обвинувачення ненадані інші докази, які беззаперечно можуть довести вину обвинуваченого ОСОБА_4 ,у вчиненні ним кримінального правопорушення передбаченого ст. 336 КК України, суд вважає, що пред'явлене обвинувачення не доведено в судовому засіданні, а тому кримінальне провадження щодо нього необхідно закрити з підстав, встановлених п.3 ч.1ст. 284 КПК України, а особу необхідно виправдати. Відповідно до п.14 ч.1ст.368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження. Відповідно до п.12 ч.1ст.368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, що належить вчинити з речовими доказами. Відповідно до п.13 ч.1ст.368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити: на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі. Речові докази відсутні. Судові витрати відсутні. Цивільний позов по матеріалах кримінального провадження не заявлений. Керуючисьст. 62 Конституції України, ст. ст.17,91,337,349,368,370,373,374 КПК України, суд - УХВАЛИВ: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , по пред'явленому обвинуваченню у вчиненнікримінального правопорушення передбаченогост.336 КК України, визнати невиним та виправдати у зв'язку з недоведеністю наявності в діях обвинуваченого складу цього злочину. Кримінальне провадження по обвинуваченню ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченогост.336 ККУкраїни закрити в зв'язку з не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді. Копію вироку негайно вручити ОСОБА_4 та прокурору. Інші учасники судового провадження мають право отримати копію вироку в суді. Вирок може бути оскаржений через Зіньківський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення. Написано власноручно. Суддя Зіньківського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 112988151

Це наша справа, яка демонструє новий рівень знущання податкової з бізнесу. В цьому випадку блокували податкові накладні за договором оренди складських приміщень, що перебувають у власності. Також з податкової стягнуто і витрати на правову допомогу. Суд зазначив: З матеріалів справи з'ясовано, що підставою для зупинення реєстрації податкових накладних слугувало те, що вона відповідає вимогам пункту 1 Критеріїв ризиковості здійснення операцій. При цьому, зупинення реєстрації ПН/РК за пунктом 1 Критеріїв ризиковості здійснення операцій відбувається у разі одночасного дотримання трьох умов: відсутність товару в таблиці даних платника податку на додану вартість, як товару, що на постійній основі постачається; обсяг постачання дорівнює або перевищує товарні залишки; переважання в такому залишку (більше 50 відсотків) груп товарів (продукції), визначених ДПС та затверджених відповідним наказом, оприлюдненим на офіційному веб-сайті ДПС. Натомість, як встановлено судом, надіслана позивачу квитанція містить вимогу щодо надання пояснень та копії документів щодо підтвердження інформації, зазначеної в ПН/РК для розгляду питання прийняття рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, без зазначення конкретної пропозиції щодо переліку документів, необхідних та достатніх для прийняття рішення про реєстрацію ПН/РК в ЄРПН. Відсутність у квитанціях про зупинення реєстрації податкових накладних зазначення конкретного критерію ризиковості здійснення операцій, про які йдеться у пункті 1 додатку 3 до Порядку № 1165, із розрахованим показником за відповідним критерієм, якому відповідає платник податку, свідчить про необґрунтованість віднесення господарської операції до відповідного критерію, що визначений пунктом 1 Критеріїв ризиковості господарських операцій.

Справа № 946/5031/24 Провадження № 2-а/946/53/24 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2024 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області в складі: головуючого судді Адамова А.С., за участю: секретаря судового засідання Тюміної О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ізмаїлі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, - В С Т А Н О В И В: 19.06.2024 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просив скасувати постанову ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковника ОСОБА_2 від 25.05.2024 року №1/4718 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210 КУпАП і закрити справу про адміністративне правопорушення. Позовні вимогиобґрунтовані тим,що 23.05.2024року дружинавикликала потелефону нарядполіції напредмет сімейногонасилля.За результатамиспілкування працівникиполіції дійшливисновку,що викликстосовно домашньогонасилля бувпомилковий. В тойчас колипрацівники поліціїскладали протокол,до нихприбули двілюдини зРТЦК таСП тапочали задаватийому питаннястосовно йогоперебування навійськовому облікута оновленняданих.Він надавпрацівникам РТЦКта СПвідповідь,що наобліку вінзнаходиться,щодо оновленняданих,у ньогона цеє час,передбачений Законом.Після розмовипрацівники ІНФОРМАЦІЯ_2 разом зпрацівниками поліції,проти йоговолі,посадили вавтомобіль патрульноїполіції тавідвезли добудівлі ІНФОРМАЦІЯ_2 в містіІзмаїл. До будівлі ІНФОРМАЦІЯ_2 йогодоставили 23.05.2024року (четвер)приблизно о23год.30хв.Представники ІНФОРМАЦІЯ_2 в присутностіпрацівників поліціїз застосуваннямфізичної силивідібрали унього мобільнийтелефон,натомість видалиномерок.Після цього,його провелидо будівліспортивного залу,який знаходитьсяна території ІНФОРМАЦІЯ_2 ,в якомувін бувдо наступногодня -24.05.2024року (п'ятниця). 24.05.2024року йоговивели зіспортивного залу,повели доадміністративної будівлі ІНФОРМАЦІЯ_2 дляскладання протоколу.Командиром ротиохорони ІНФОРМАЦІЯ_2 капітаном ОСОБА_3 вйого присутностібув складенийпротокол №200про адміністративнеправопорушення від24травня 2024року.В моментскладання протоколуу ньогоне буложодного документудля становленняйого особистості,даних.В самомупротоколі вграфі «документ,що посвідчуєособу»,нічого незазначено.В наступномурозділі -«дані пропопереднє притягненнядо адміністративноївідповідальності» -зазначено -відсутні.В розділі«суть адміністративногоправопорушення» -викладені обставини,що нібитовін неоновив своїданні відносномісця проживання. В протоколівін власноручнонаписав своїзауваження.В протоколізазначено було,що розглядсправи проадміністративне правопорушеннявідбудеться о14год.00хв.25травня 2024року уприміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 кабінет№ 21,за щовін ірозписався,поставив свійпідпис. Наступного дня25.05.2024року (субота)його весьдень утримувалив спортивномузалі,хоча маввідбутися розглядсправи проадміністративне правопорушенняяк булозазначено впротоколі.З 26травня по29травня 2024року внелюдських умовахйого утримувалив спортивномузалі натериторії ІНФОРМАЦІЯ_2 .З 29травня по30травня 2024року включнойого підконвоєм представників ІНФОРМАЦІЯ_2 водили домісцевої поліклінікидля проходженнявійськово -лікарської комісії.Після проходженняВЛК йогознову усупроводі конвоювідвели доспортивного залу ІНФОРМАЦІЯ_2 ,де продовжувалиутримувати насильнобез йоговолі.31.05.2024року (п'ятниця)його вивелизі спортивногозалу тапід конвоємповели доадміністративної будівлі ІНФОРМАЦІЯ_2 .В адміністративнійбудівлі йомувручили копіюпостанови №1/4718по справіпро адміністративнеправопорушення.Після врученнякопії постанови,знову відвелидо спортивногозалу. У постанові №1/4718по справіпро адміністративнеправопорушення відноснонього застосуваличастину 2ст.210КУпАП тапостановили застосуватиадміністративне стягненняу виглядіштрафу урозмірі 17000грн.,що невідповідає санкціїч.2ст.210КУпАП.Частина 2ст.210КУпАП:повторне протягомроку вчиненняпорушення,передбаченого частиноюпершою цієїстатті,за якеособу вжебуло підданоадміністративному стягненню,-тягне засобою накладенняштрафу відтрьохсот доп'ятисот неоподатковуванихмінімумів доходівгромадян,(від300мін =5100грн.до 500мін =8500грн.),але жну ніякне 17000грн.Утримували йогов спортивномузалі ІНФОРМАЦІЯ_2 до06червня 2024року.06червня 2024року зранку,застосувавши донього фізичнусилу,посадили дотранспортного засобута повезлидо містаОдеса безбудь-якихпояснень.Таким чином,з 23травня 2024року по06червня 2024року тобто13суток йогонезаконно утримувалив спортивномузалі ІНФОРМАЦІЯ_2 .06червня 2024року приїхавшив містоОдеса,їх зустрілиневідомі людиу цивільномуодязі,не представившись,вони почалийому розповідатипро можливіваріанти проходженняслужби вмайбутньому.Після того,як йомуповідомили,що вінне єзатриманий,він пішову напрямкуавтовокзалу таз містаОдеса доміста Ізмаїлдобирався самостійнона громадськомутранспорті. Так, від іменітериторіальних центрівкомплектування тасоціальної підтримкирозглядати справипро адміністративніправопорушення інакладати адміністративністягнення маютьправо керівникитериторіальних центрівкомплектування тасоціальної підтримки.Як свідчатьобставини справи,24.05.2024р.командиром ротиохорони ІНФОРМАЦІЯ_2 капітаном ОСОБА_3 відноснонього булоскладено протоколпро адміністративнеправопорушення,у якомувказано,що він, ОСОБА_1 , не оновив військово-облікові дані, а саме: не повідомив ІНФОРМАЦІЯ_2 про зміни місця проживання. Таким чином порушив Правила військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, чим вчинив правопорушення передбачене частиною 2 статті 210 КУпАП. При цьому, положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно- комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи. Така можливість щодо отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи існує, а тому застосування у такому випадку є грубим порушенням законодавства України. 25.05.2024 року напідставі протоколупро адміністративнеправопорушення,тво начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковник Дегтярьовимвинесено постанову№1/4718,якою донього, ОСОБА_1 ,застосовано адміністративнестягнення увиді штрафув розмірі17000грн.Він небув присутнім25.05.2024р.при розглядісправи проадміністративне правопорушення,так якнасильно,без йоговолі утримувавсяв будівліспортивного залуна території ІНФОРМАЦІЯ_2 та небув запрошенийдо доставленийна цейрозгляд. Відповідач в даному випадку не може надати належних доказів на підтвердження наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.210 КУпАП. Ухвалою судді від 24 червня 2024 року адміністративний позов залишено без руху. Ухвалою судді від 02 серпня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до адміністративного суду та відкрито спрощене провадження. Ухвалою судувід 13серпня 2024року витребувані докази по справі. Згідно відзиву ІНФОРМАЦІЯ_1 від 20.08.2024року наадміністративний позов ОСОБА_1 ,відповідач позовне визнає,вважає заявленівимоги безпідставними,необґрунтованими татакими,що непідлягають задоволенню.Так,спірні відносинивиникли вперіод воєнногостану.Викладенні обставиниу позовнійзаяві невідповідають дійсності.Взагалі відсутнібудь-якіпідтвердження збоку позивача,тобто ненадано належнихдоказів пропротиправні дії ІНФОРМАЦІЯ_1 ,а всізазначені обставиниє припущенням,які направленіна введеннясуд воману щодопорушеного правапозивача. Вважає,що позивачподав завідомобезпідставний позовдо адміністративногосуду усправі №946/5031/24.Відповідно доч.10,ст.1Закону України«Про військовийобов'язокі військовуслужбу» громадяниУкраїни,які приписанідо призовнихдільниць абоперебувають узапасі ЗбройнихСил України,Служби безпекиУкраїни,Служби зовнішньоїрозвідки Україничи проходятьслужбу увійськовому резерві,зобов'язаніуточнити протягом60днів здня набраннячинності указомПрезидента Українипро оголошеннямобілізації,затвердженим ВерховноюРадою України,свої персональнідані черезцентр наданняадміністративних послугабо черезелектронний кабінетпризовника,військовозобов'язаного,резервіста,або утериторіальному центрікомплектування тасоціальної підтримки. З24.03.1999року по23.05.2024року,тобто надату,коли ОСОБА_1 був добровільносупроводжений працівникамиполіції о23.30год.до ІНФОРМАЦІЯ_2 ,військовозобов'язаний ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 більше25років неприбував,інформація пройого місцероботи,сімейний стан,теперішнє місцепроживання/реєстраціїв йогоособовій справіз 1999року відсутня.Також, ІНФОРМАЦІЯ_2 не отримаввід ОСОБА_1 жодних обліковихвідомостей відповіднодо ч.1,ст.7Закону України«Про Єдинийдержавний реєстрпризовників,військовозобов'язанихта резервістів». У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України №69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 року було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської. Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської. Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. 24.02.2022 року у позивача виник обов'язок виконувати вимоги та приписи Законів України щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України, але позивач до ІНФОРМАЦІЯ_2 самостійно не з'явився. ІНФОРМАЦІЯ_3 у зв'язку з тим, що позивач свідомо не виконував правила військового обліку протягом 25 років, з 24.02.2022 року по 23.05.2024 року самостійно не зміг знайти позивача з метою вручення повістки для проходження ВЛК та призову на військову службу по мобілізації. На підставі приписів ч. 3 ст. 38 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» відповідач звернувся до Ізмаїльського РВП ГУНП в Одеській області щодо виявлення та доставлення позивача до ІНФОРМАЦІЯ_2 , як такого, що вчинив адміністративне правопорушення від 20 липня 2023 року № 3/4068 та від 30 листопада 2023 року № 3/7824. Ізмаїльським РВП ГУНП в Одеській області листом від 15.12.2023 №65/3-вх.8799 повідомили, що в ході перевірки була відвідана адреса мешкання гр. ОСОБА_1 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , за зазначеною адресою було встановлено зі слів ОСОБА_4 , що ОСОБА_1 виїхав за кордон, де саме знаходиться невідомо, у зв'язку з чим доставити останнього до ІНФОРМАЦІЯ_1 не виявилося можливим. Дані обставини доказують, що позивач дійсно не проживав за місцем реєстрації, а відомості про нове місце проживання/перебування у відповідності ч. 3, ст. 38 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» ОСОБА_1 не повідомив. Таке ставлення до виконання правил військового обліку дало змогу позивачу уникнути призову на військову службу по мобілізації. ІНФОРМАЦІЯ_3 вважає, що позивачем порушено правила військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Таким чином, доставлений співробітниками Ізмаїльського РВП ГУНП в Одеській області військовозобов'язаний ОСОБА_1 24.05.2024 року був правомірно притягнутий до адміністративної відповідальності, за статтею 210 КУпАП Порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку в особливий період. Вважає, що дії ІНФОРМАЦІЯ_1 були вчинені у відповідності до вимог чинного законодавства України та у межах повноважень, жодної бездіяльності чи протиправних дій з боку ІНФОРМАЦІЯ_2 допущено не було, а дії позивача направлені на ухилення від виконання військового обов'язку та ухилення від проходження військової служби по мобілізації у зв'язку з чим, вважаю, що позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі. У відповідіна відзиввід 02.10.2024позивач ОСОБА_1 зазначив,що в протоколі№200про адміністративнеправопорушення від24.05.2024року вграфі -суть адміністративногоправопорушення зазначено,що 23травня 2024року о23год.30хв. ОСОБА_1 був доставленийпрацівниками поліціїдо ІНФОРМАЦІЯ_2 ,а впостанові №1/4718від 25травня 2024року вграфі УСТАНОВИВ:зазначено,що 24травня 2024року об11год.00хв.до ІНФОРМАЦІЯ_2 працівникамиполіції булодоставлено ОСОБА_1 .Наведене свідчитьпро некомпетентністьв складаннівищезазначених документівз бокупрацівників ІНФОРМАЦІЯ_2 тавикладення нефактичних (неправдивих)обставин справиу постанові№ 1/4718від 25травня 2024року.На виконання ухвали суду про витребування доказів по справі, відповідач не вповному обсязівиконав ухвалусуду,чим намагаєтьсяприховати доказиабо ввестисуд воману.Так, відповідач ненадав:замість наданнякопії витягуз Єдиногодержавного реєструюридичних осіб,фізичних осіб-підприємцівта громадськихформувань прореєстрацію ІНФОРМАЦІЯ_2 ,відповідач надавкопію довідки,яка ніякимчином непідтверджує фактреєстрації відповідачав єдиномуреєстрі юридичнихосіб,фізичних осіб-підприємцівта громадськихформувань.Відповідач ненадав копіюположення абоіншого документупро утворення,діяльність,функціонування ІНФОРМАЦІЯ_2 .Відповідач ненадав копіюпосадової інструкціїтво.Начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_5 особи,яка складалапостанову проадміністративне правопорушення.Відповідач надавкопію посадовоїінструкції командирароти охорони ІНФОРМАЦІЯ_2 капітана ОСОБА_3 -особа,яка складалапротокол проадміністративне правопорушення.Важливо зазначити,що вцьому документі-функціональні обов'язкикомандира ротиохорони ІНФОРМАЦІЯ_1 ,у капітана ОСОБА_3 -особа якаскладала протоколпро адміністративнеправопорушення немає такогообов'язку абоправа якскладання протоколівпро адміністративніправопорушення.Більш того,підпис капітана ОСОБА_3 ,який стоїтьна документі-функціональні обов'язкикомандира ротиохорони ІНФОРМАЦІЯ_1 неспівпадає зпідписом,який стоїтьна протоколі,тобто цезовсім різніпідписи.Відповідач надавкопії матеріалівсправи проадміністративне правопорушеннявідносно ОСОБА_1 ,але цідокументи невідповідають вимогамінструкції зіскладання територіальнимицентрами комплектуваннята соціальноїпідтримки протоколівта оформленняматеріалів проадміністративні правопорушенняяка затвердженанаказом міністерстваоборони України01січня 2024року №3,зареєстровано вМіністерстві ЮстиціїУкраїни 05січня 2024року. Капітана ОСОБА_3 відповідно до своєї посадової інструкції - (функціональні обов'язки) - не уповноважено бути посадовою особою територіального о центру комплектування та соціальної підтримки, якому надано право складати протоколи про адміністративні правопорушення (додаток1), передбачені статтями210,210-1,211КУпАП.А такожвідсутній наказкерівника ІНФОРМАЦІЯ_4 проуповноваження капітана ОСОБА_3 на складанняпротоколів. Відповідно доп.3Інструкції,у разівчинення однієюособою двохабо адміністративнихправопорушень протоколскладається щодокожного правопорушенняокремо.Він ніколив життіне притягавсядо відповідальностіза ч.1ст.210КУпАП.Справа відноснонього буласкладена зач.2ст.210КУпАП.але вматеріалах відсутніта ненадано відповідачемдокументів якіб свідчилипро притягненняйого доадміністративної відповідальностіза ч.1ст.210КУпАП,а цев своючергу говоритьпро некомпетентністьпосадових грубогопорушення вимогІнструкції таКУпАП. Відповідачем були порушенні норми інструкції зі складання територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки протоколів та оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, яка затверджена наказом Міністерства оборони України 01 січня 2024 року № 3, зареєстровано в Міністерстві Юстиції України 05 січня року, а також норми КУпАП. В судове засідання позивача та позивач не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, проте надав суду заяву, якою просив справу розглянути без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, надав суду відзив на позовну заяву, яким просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку. Судом встановлено,що 24.05.2024командиром ротиохорони ІНФОРМАЦІЯ_1 капітаном ОСОБА_3 складено протокол№200про адміністративнеправопорушення відносно ОСОБА_1 за ч.2ст.210КУпАП,з якоговбачається,що 23.05.2024о 23:30год.до ІНФОРМАЦІЯ_2 зазверненнями №4/3168від 20.07.2023та 3/7824від 30.11.2023працівниками поліціїбуло доставленогр. ОСОБА_1 як такого,що неоновив військово-обліковідані,а саме:не повідомив ІНФОРМАЦІЯ_2 про змінимісця проживання(частина 11ЗУ «Провійськовий обов'язокі військовуслужбу»,п.п.1п.1Додаток 2До «Порядкуорганізації таведення військовогообліку призовників,військовозобов'язаних тарезервістів»,чим ОСОБА_1 порушив Правилавійськового облікупризовників та резервістів, а саме п.п. 10 п. 1, чим вчинив правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 210 КУпАП. 25.05.2024ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 увідношенні до ОСОБА_1 було прийнятопостанову №1/4718по справіпро адміністративнеправопорушення зач.2ст.210КУпАП,якоюна ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17000 грн. З оскаржуваної постанови №1/4718 по справі про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210 КУпАП відносно ОСОБА_1 від 25.05.2024 вбачається, що 23.05.2024 о 23:30 год. до ІНФОРМАЦІЯ_2 за зверненнями №4/3168 від 20.07.2023 та 3/7824 від 30.11.2023 працівниками поліції було доставлено гр. ОСОБА_1 як такого, що не оновив військово-облікові дані, а саме: не повідомив ІНФОРМАЦІЯ_2 про зміну місця проживання (частина 11 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», п.п.1 п.1 Додаток 2 До «Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів», чим ОСОБА_1 порушив Правила військового обліку призовників та резервістів, а саме п.п. 10 п. 1, чим вчинив правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 210 КУпАП. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 268 КУпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюються статтями 279-1-279-8 цього Кодексу. Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Статтею 280 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно ст. 283 КУпАП постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення. Частиною 1 ст. 210 КУпАП передбачено, що порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно ч.2 ст.210 КУпАП повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період тягнуть за собою накладення штрафу від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Частиною 2ст.210КУпАП передбачено,що повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Примітка. Положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи. За визначенням у Законі України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Особливий період в Україні розпочався з 17.03.2014, коли було оприлюднено Указ Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Указом Президента України від 24,02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який триває на теперішній час. Працівники ІНФОРМАЦІЯ_5 є державними службовцями і на них поширюється дія Закону «Про державну службу». Стаття 8, ч. 1 Закону України «Про державну службу» визначає основні обов'язки державного службовця, зокрема: 1) дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина. Відповідно до ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Правила військового обліку визначені у Додатку № 2 до Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1487 від 30.12.2022. (далі - Правила) на виконання вимог ч. 5 ст. 33 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Підпунктом 2 пункту 1 Додатку 2 «Правила військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів» Порядку №1487 визначено, що призовники, військовозобов'язані та резервісти повинні прибувати за викликом районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, органів СБУ, підрозділів Служби зовнішньої розвідки на збірні пункти, призовні дільниці, до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, органів СБУ, підрозділів Служби зовнішньої розвідки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках, розпорядженнях) районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, органів СБУ, підрозділів Служби зовнішньої розвідки для взяття на військовий облік та визначення призначення на особливий період, оформлення військово-облікових документів, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на навчальні (перевірочні) та спеціальні збори військовозобов'язаних та резервістів. Згідно з ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані, серед іншого, прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки; проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Службі зовнішньої розвідки України; виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством. Як свідчать обставини справи, відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210 КУпАП, в яких зазначено, що притягуваний не повідомив про зміну місця проживання. Проте, можливість щодо отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи існує, а тому застосування у такому випадку заходів відповідальності є грубим порушенням законодавства України що прямо визначено у примітці до ст.210КУпАП. В той час, як дані щодо місця проживання позивача є в реєстрі територіальної громади, що підтверджено витягом від 14.11.2022 з реєстру територіальної громади, копія якого наявна в матеріалах справи. Даних щодо зміни позивачем вказаного місця проживання, яке є відомим, а отже й необхідності подання повідомлення про зміну місця проживання не немає. Крім того, не надано суду й належних доказів, що впливають на визначення ознаки повторності, як того вимагають приписи ч.2 ст. 210 КУпАП. Крім того, санкція частини 2 статті 210 КУпАП тягне за собою накладення штрафу від трьохсот (17х300=5100) до п'ятисот (17х500=8500) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Проте відносно позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу розміром 17000 грн. Вказаним вище спростовується факт порушення позивачем правил військового обліку та наявності складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 210 КУпАП. Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Частиною 1 ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Статтею 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до практики ЄСПЛ, справи про адміністративні правопорушення є кримінальними для цілей застосування Конвенції. Отже, в силу принципу презумпції невинуватості, діючого в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості. Рішення суб'єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах. Відповідач у справі зобов'язаний довести правомірність свого рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, довести факт вчинення позивачем порушення вимог ч. , 10 ст.1 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», пп.2, п.1 Правил військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затверджених постановою КМУ № 1487 від 30.12.2022 року Додаток 2 відповідними доказами. Положеннями ст.90КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Обов'язок доказування в адміністративному судочинстві розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову. Аналогічна правова позиція викладена Верховим Судом у постанові від 14.03.2018 р. у справі № 760/2846/17. Висновки Верховного Суду є обов'язковими для застосування, а причини відступу від вказаних вище висновків судом не встановлені. Отже, відповідачем в даному випадку не надано належних доказів на підтвердження наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.210 КУпАП. Згідно ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено. Враховуючи, що відповідачем не було надано допустимого, достовірного та достатнього доказу, який міг би підтвердити правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 72, 75, 76, 77, 241, 268, 269, 286 КАС України, суд, - ВИРІШИВ: Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_3 ) про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення задовольнити. Скасувати постанову ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковника ОСОБА_2 від 25.05.2024 року №1/4718 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210 КУпАП і закрити справу про адміністративне правопорушення. Апеляційна скарга на рішення суду подається до адміністративного суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Суддя: А.С.Адамов Джерело: ЄДРСР 122538207

Безкарність представників ТЦК веде не тільки до витрат бюджету, а й до підриву довіри до ЗСУ та держави. Суд зазначив: Як свідчать обставини справи, відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210 КУпАП, в яких зазначено, що притягуваний не повідомив про зміну місця проживання. Проте, можливість щодо отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи існує, а тому застосування у такому випадку заходів відповідальності є грубим порушенням законодавства України що прямо визначено у примітці до ст.210КУпАП. В той час, як дані щодо місця проживання позивача є в реєстрі територіальної громади, що підтверджено витягом від 14.11.2022 з реєстру територіальної громади, копія якого наявна в матеріалах справи. Даних щодо зміни позивачем вказаного місця проживання, яке є відомим, а отже й необхідності подання повідомлення про зміну місця проживання не немає. Крім того, не надано суду й належних доказів, що впливають на визначення ознаки повторності, як того вимагають приписи ч.2 ст. 210 КУпАП.

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2024 р. № 400/8624/24 м. Миколаїв Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ярощука В.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , до відповідачаКомісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачаІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 , про визнання протиправним та скасування протоколу від 22.08.2024 № 21 в частині; зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: 13 вересня 2024 року до Миколаївського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач) до комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі відповідач) про: визнання протиправним і скасування протоколу відповідача від 22.08.2024 № 21 в частині відмові позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача та надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на строк дії законних підстав, які надають право на відстрочку. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідно до наказа командира військової частини НОМЕР_1 від 07.02.2024 № 38 його було звільнено з військової служби у зв'язку з отриманням його батьком ІІ групи інвалідності безстроково. У серпні 2024 року позивач подав відповідачу заяву про надання йому відстрочки на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі Закон № 3543-ХІІ) як військовозобов'язаному, зайнятому постійним доглядом за хворим батьком, який за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду. Рішенням відповідача, оформленого протоколом від 22.08.2024 № 21, відмовлено позивачу у наданні відстрочки на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, оскільки у нього є рідна сестра, яка відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України зобов'язана здійснювати догляд за батьком. На переконання позивача, таке рішення є протиправним, оскільки його рідна сестра 8 років знаходиться на території Польщі зі своїм сином і не має можливості здійснювати постійний догляд за батьком. Більше того, ним було подано відповідачу акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду), передбаченого додатком 8 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 (далі Порядок № 560), в якому зазначено, що саме позивач здійснює постійний догляд за своїм батьком, який особою з інвалідністю ІІ групи, тому що його сестра перебуває за кордоном. 24.09.2024 через канцелярію суду надійшов від ІНФОРМАЦІЯ_3 відзив на позовну заяву від 20.09.2024 № 18221, який за своїм змістом є поясненням третьої особи. В цих поясненнях третя особа заперечила проти позову і просила відмовити в його задоволенні у повному обсязі. Відзив умотивовано тим, що позивач є військовозобов'язаним та перебуває на загальному обліку військовозобов'язаних, які перебувають в запасі, в ІНФОРМАЦІЯ_1 . 13.08.2024 до відповідача надійшла заява позивача про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, за результатами розгляду якої йому було правомірно відмовлено в надані відстрочки, оскільки він має повнорідну повнолітню невійськовозобов'язану сестру. У відповіді на відзив від 10.10.2024 позивач підтримав свої позовні вимоги, додатково закцентувавши увагу на тому, що саме під час мобілізації військовозобов'язаний, зайнятий постійним доглядом за хворим батьком, який за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, не підлягає призову на військову службу. На переконання позивача, пункт 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, яку він зазначив підставою для надання йому відстрочки у своїй заяві, не ставить у залежність надання відстрочки від призову наявність інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати догляд за батьками, така залежність вимагається тоді, коли батько чи мати дружини не мають інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд. 16.09.2024 Миколаївський окружний адміністративний суд постановив ухвалу про відкриття провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), про залучення ІНФОРМАЦІЯ_3 як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, а також про витребування у відповідача доказів, а саме: а) копії заяви ОСОБА_1 з додатками, на підставі якої прийнято рішення комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом від 22.08.2024 № 21, про відмову в наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період б) копії (витягу) рішення комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом від 22.08.2024 № 21 про відмову в наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. У встановлений судом строк відповідач витребувані докази суду не подав, про причини їх не надання не повідомив. Однак, вказані докази подав до суду ІНФОРМАЦІЯ_2 . Одночасно з позовною заявою позивач подав до суду заяву про забезпечення позову, яку ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 задоволено, а саме: заборонено ІНФОРМАЦІЯ_1 вчиняти дії щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації, на особливий період до набрання законної сили судовим рішення в адміністративній справі № 400/8624/24. Розглянувши заяви по суті справи, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив наступне. Відповідно до військового квитка позивача він перебуває на військовому обліку військовозобов'язаних у відповідача, і у періоди з 19.03.2015 по 20.04.2016 та з 03.03.2022 по 07.02.2024 проходив військову службу за мобілізацією. Батьком позивача є ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження позивача (повторно) від 26.10.2006 серія НОМЕР_2 . Згідно з Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 17.01.2024 серія 12 ААГ № 512454 батько позивача є особою з ІІ групою інвалідності. За Висновком від 15.02.2024 № 21 про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги за доглядом на непрофесійній основі (форма № 080-4/о) йому рекомендовано поліативний догляд вдома. Відповідно до Медичного висновку ЛКК від 15.02.2024 № 20 батько позивача за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду та нездатний до самообслуговування. Термін дії висновку один рік. Відповідно до витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку осіб № 98, виданого Секретарським старостинським округом Кривоозерської селищної ради 13.02.2024, вони проживають у двох. В Акті від 18.06.2024 № 3 про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) зазначено, що позивач сам здійснює постійний догляд за батьком, який потребує постійного догляду. Інші члени сім'ї першого ступеня споріднення (дочка) не мають можливості здійснювати такий догляд, члени сім'ї другого ступеня споріднення відсутні. 12.08.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому відстрочки від призову як особі, яка доглядає за батьком, на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ. Рішенням відповідача від 22.08.2024 № 21, оформленого протоколом засідання комісії, позивачу відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ. У повідомленні від 26.08.2024 № 13260 ІНФОРМАЦІЯ_2 повідомив про вищенаведене рішення. В цьому повідомлені зазначено, що у нього є сестра, яка перебуває за кордоном, що не є підставою не здійснювати догляд за батьком. Вона є працездатним членом сім'ї, яка зобов'язана відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України здійснювати догляд за батьком. Вважаючи таку відмову у надані йому відстрочки протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходив з такого. Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі Закон № 2232-ХІІ) військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби, приписку до призовних дільниць, прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, проходження військової служби, виконання військового обов'язку в запасі, проходження служби у військовому резерві, дотримання правил військового обліку. Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п'ята статті 1 Закону № 2232-ХІІ). Частиною першою статті 2 Закону № 2232-ХІІ встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Згідно з абзацом другим частини другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом. Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову (направленням) громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом (частина перша статті 4 Закону № 2232-ХІІ). Відповідно до абзацу третього частини шостої статті 2 Закону № 2232-ХІІ до видів військової служби належить військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Згідно з абзацом першим частини першої статті 39 Закону № 2232-ХІІ призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Абзацом четвертим статті 1 Закону № 3543-ХІІ встановлено, що мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Основного Закону України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації (частини п'ята і шоста статті 4 Закону № 3543-ХІІ). Відповідно до статті 1 Указу Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-ІХ (далі Указ № 65/2022, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Статтею 3 Указу № 65/2022 встановлено, що мобілізація проводиться протягом 90 днів із дня набрання чинності цим Указом. Строк проведення загальної мобілізації продовжено згідно з Указом Президента України від 17.05.2022 № 342/2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2264-ІХ, Указом Президента України від 12.08.2022 № 574/2022, затвердженим Законом України від 15.08.2022 № 2501-ІХ, Указом Президента України від 07.11.2022 № 758/2022, затвердженим Законом України від 16.11.2022 № 2739-ІХ, Указом Президента України від 06.02.2023 № 59/2023, затвердженим Законом України від 07.02.2023 № 2916-ІХ, Указом Президента України від 01.05.2023 № 255/2023, затвердженим Законом України від 02.05.2023 № 3058-ІХ, Указом Президента України від 26.07.2023 № 452/2023, затвердженим Законом України від 27.07.2023 № 3276-ІХ, Указом Президента України від 06.11.2023 № 735/2023, затвердженим Законом України від 08.11.2023 № 3430-ІХ, Указом Президента України від 05.02.2024 № 50/2023, затвердженим Законом України від 06.02.2024 № 3565-ІХ, Указом Президента України від 06.05.2024 № 272/2024, затвердженим Законом України від 08.05.2024 № 3685-ІХ, та Указом Президента України від 23.07.2024 № 470/2024, затвердженим Законом України від 23.07.2024 № 470/2024, відповідно з 25.05.2022 на 90 діб, з 23.08.2022 на діб, з 21.11.2022 на 90 діб, з 19.02.2023 на 90 діб, з 20.05.2023 на 90 діб, з 18.08.2023 на 90 діб, з 16.11.2023 на 90 діб, з 14.02.2024 на 90 діб, з 14.05.2024 на 90 діб та з 12.08.2024 на 90 діб. Згідно зі статтею 4 Указу № 65/2022 постановлено призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 22 Закону № 3543-ХІІ громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду. Згідно з абзацом першим частини п'ятої статті 22 Закону № 3543-ХІІ призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів розвідувальних органів України відповідний підрозділ розвідувальних органів України, осіб, які уклали контракти про перебування у резерві служби цивільного захисту, відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Відповідно до частини восьмої статті 23 Закону № 3543-ХІІ відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлюватися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов'язаний має право на одну з вищезазначених відстрочок. Порядок оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою цього реєстру визначається Кабінетом Міністрів України. Пунктом 56 Порядку № 560 встановлено, що відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Згідно з абзацами першим-третім пункту 57 Порядку № 560 для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров'я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). Таким чином, комісія, яка розглядає питання надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період є міжвідомчою комісією без статусу юридичної особи, до складу якої входять як представники центрального органу влади (керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу)), так і відповідного місцевого органу державної влади (представники районної (міської) державної (військової) адміністрації), і яка діє при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (відокремленому відділі). Як наслідок, така комісія у правовідносинах щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період є суб'єктом владних повноважень, а тому вона є належним відповідачем в адміністративних справах про оскарження її рішень про надання або відмову в наданні відстрочки, яке оформлене протоколом. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ (у редакції, чинній з 18.05.2024) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю (батьком чи матір'ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду. Таким чином, у період проведення загальної мобілізації, оголошеної Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації після 18.05.2024, зокрема, військовозобов'язані, які зайняті постійним доглядом за хворим батьком, який за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду. Водночас пункт 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, на відміну від пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, не пов'язує право військовозобов'язаного на відстрочку від мобілізації з відсутністю інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати. Суд встановив, що батько позивача є особою з інвалідністю ІІ групи, проживає разом з ним, потребує постійного поліативного догляду та не здатний до самообслуговування, що підтверджується свідоцтвом про народження позивача (повторно) від 26.10.2006 серія НОМЕР_2 , Довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 17.01.2024 серія 12 ААГ № 512454, Висновком від 15.02.2024 № 21 про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги за доглядом на непрофесійній основі (форма № 080-4/о), Медичним висновком ЛКК від 15.02.2024 № 20, витягом про зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку осіб № 98, виданого Секретарським старостинським округом Кривоозерської селищної ради 13.02.2024, Актом від 18.06.2024 № 3 про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду). З наведеного слідує, що позивач має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, не зважаючи на наявність у його батька іншої невійськовозобов'язаної особи, яка зобов'язана його утримувати, а саме: повнолітньої доньки. Згідно з абзацу першого пункту 58 Порядку № 560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації. Додатком 5 до Порядку № 560 встановлено Перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно до цього до додатку, особи, які мають право на відстрочку на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, і які зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю, які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду, подають відповідній комісії такі документи: довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, затвердженою МОЗ, або висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу в постійному догляді за формою, затвердженою МОЗ; документи, що підтверджують родинні зв'язки (свідоцтво про шлюб або свідоцтво про народження дитини, або свідоцтво про народження особи, яка здійснює постійний догляд). До заяви про надання відстрочки від 12.08.2024 позивач додав копії таких документів: паспорта громадянина України, свідоцтва про народження, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду, довідку ЛКК, довідку про скла сім'ї, військовий квиток і згоду на обробку персональних даних. Тобто він подав відповідачу усі необхідні документи, що передбачені додатком 5 до Порядку № 560, які додаються до заяви про надання відстрочки на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ. Крім цього, як вище суд вже зазначив, вказані документи підтверджують наявність у нього права на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ. У позовних вимогах позивач просить зобов'язати відповідача надати йому відстрочку від призову під час мобілізації на підставі пункту 3 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». Абзацом першим частини четвертої статті 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Відтак суд може зобов'язати відповідача прийняти рішення про зобов'язання відповідача прийняти рішення про його відстрочку лише в тому випадку, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У повідомленні від 26.08.2024 № 13260 ІНФОРМАЦІЯ_2 зазначив підставою для відмови у наданні відстрочки те, що у нього є сестра, яка перебуває за кордоном, що не є підставою не здійснювати догляд за батьком. Вона є працездатним членом сім'ї, яка зобов'язана відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України здійснювати догляд за батьком. Однак, надання відстрочки за пунктом 9 частини першої статті 23 Закону №3543-ХІІ не пов'язане з фактом наявності (відсутності) інших працездатних осіб, які зобов'язані утримувати особу, яка потребує постійного догляду. З наведеного слідує, що для прийняття відповідачем рішенням щодо надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією наявні всі умови, визначені Законом. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» і не поніс документально підтверджених судових витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи в суді. Тому розподіл судових витрат у порядку статті 139 КАС України суд не здійснював. Враховуючи викладене, керуючись статтями 9, 22, 139, 241-246, 255, 295, 297 КАС України, суд ВИРІШИВ: 1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) до Комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ) задовольнити. 2. Визнати протиправними і скасувати рішення Комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформленіе протоколом засідання від 22.08.2024 № 21, в частині відмови у наданні (оформленні) ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». 3. Зобов'язати Комісію при ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) від 12.08.2024 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». 4. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. 5. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 6. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду. Суддя В.Г.Ярощук Рішення складено в повному обсязі 06 листопада 2024 року Джерело: ЄДРСР 122843038

ТЦК ігноруючи прямі норми закону дискредитує не тільки ЗСУ, а й всю державну владу. Суд зазначив: Згідно з Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 17.01.2024 серія 12 ААГ № 512454 батько позивача є особою з ІІ групою інвалідності. За Висновком від 15.02.2024 № 21 про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги за доглядом на непрофесійній основі (форма № 080-4/о) йому рекомендовано поліативний догляд вдома. Відповідно до Медичного висновку ЛКК від 15.02.2024 № 20 батько позивача за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду та нездатний до самообслуговування. Термін дії висновку один рік. Водночас пункт 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, на відміну від пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, не пов'язує право військовозобов'язаного на відстрочку від мобілізації з відсутністю інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати. З наведеного слідує, що позивач має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, не зважаючи на наявність у його батька іншої невійськовозобов'язаної особи, яка зобов'язана його утримувати, а саме: повнолітньої доньки.

Відомий на всю країну суддя Зіньківського районного суду Полтавської області прийняв дуже цікаве рішення з обгрунтуванням відсутності повноважень ТЦК як органу державної влади. Вирок цей скасовано та передано на новий розгляд в першу інстанцію.

Це цікаво!

Здравствуйте. Вот, что я знаю. Существует несколько способов избавиться от ипотеки: 1. Выплатить ее: Самый распространенный способ избавиться от ипотеки - просто погасить ее. Это можно сделать путем внесения регулярных платежей в течение срока действия ипотеки или погасить весь баланс сразу, если у вас есть на это средства. 2. Рефинансирование: Рефинансирование ипотеки также может помочь вам избавиться от нее. Для этого необходимо взять новую ипотеку с более выгодными условиями и использовать полученные средства для погашения существующей ипотеки. 3. Продать недвижимость: Еще один способ избавиться от ипотеки - продать недвижимость. Если вы продадите недвижимость за сумму, превышающую остаток задолженности по ипотеке, вы можете использовать вырученные средства для погашения ипотеки. 4. Принятие ипотеки: Принятие ипотеки - это процесс передачи ипотеки от первоначального заемщика новому заемщику. Это может быть сделано через официальный процесс передачи ипотеки кредитору или через частное соглашение между двумя сторонами. Важно тщательно рассмотреть возможные варианты и проконсультироваться с финансовым консультантом или специалистом по ипотечному кредитованию, прежде чем принимать какие-либо решения.

У владельцев ювелирных онлайн магазинов есть реальная возможность уменьшить свои расходы, за счет экономии на аренде торговых помещений, а также на необходимости оплачивать услуги большого количества сотрудников, потому как обеспечить работу интернет магазина вполне могут несколько человека. За счет этой экономии, у продавца появляется возможность на товар устанавливать значительно низшую цену.https://topgold.ua/gold/zolotye-kulony/zhenskie-kulony/

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 листопада 2024 року м. Київ справа № 186/871/14-ц провадження № 14-97цс24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Мазура М. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про видачу дубліката виконавчого листа за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року у складі судді Кривошеї С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року у складі колегії суддів Максюти Ж. І., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ У серпні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», Товариство) звернулося до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого документа. Місцевий суд закрив провадження у справі з підстав того, що заявник уже скористався своїм правом на звернення з такою заявою з тих самих підстав і суд її розглянув та відмовив у задоволенні. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції. На ухвалу місцевого суду і постанову суду апеляційної інстанції Товариство подало касаційну скаргу. Стверджувало, що суди порушили норми процесуального права та не врахували, що пункт 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не застосовується під час вирішення процесуальних питань, зокрема питання про видачу дубліката виконавчого документа. Велика Палата Верховного Суду має розв`язати питання можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження. Зміст заяви 1. У серпні 2023 року Товариство звернулося до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») щодо боржника ОСОБА_2 . 2. Заяву мотивувало тим, що 25 серпня 2023 року на електронну адресу Товариства надійшов лист № 34867/05.2-08, у якому зазначено, що на виконанні Першотравенського МВ ВДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області у період з 25 травня до 27 листопада 2015 року перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» з примусового виконання виконавчого листа № 186/871/14-ц, виданого 15 липня 2014 року Першотравенським міським судом Дніпропетровської області. 3. Зазначило, що виконавче провадження № НОМЕР_1 завершено 27 листопада 2015 року на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». 4. Наголосило, що при винесенні постанови державний виконавець керувався Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким встановлено мораторій на звернення стягнення на нерухоме майно боржника, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та предметом іпотеки на підставі статті 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті. 5. Мотивувало заяву тим, що за інформацією Автоматизованої системи виконавчого провадження станом на 28 серпня 2023 року виконавчий лист не перебуває на виконанні в органах державної виконавчої служби чи на виконанні у приватних виконавців. Докази направлення копії постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 листопада 2015 року відсутні. 6. Зазначило, що про існування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 листопада 2015 року Товариство довідалося з листа від 25 серпня 2023 року № 34867/05.2-08. 7. Просило видати дублікат виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» щодо боржника ОСОБА_2 . Зміст ухвали місцевого суду 8. Ухвалою від 24 жовтня 2023 року Першотравенський міський суд Дніпропетровської області провадження у цивільній справі за заявою Товариства, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про видачу дубліката виконавчого листа закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. 9. Роз`яснив заявнику положення частини другої статті 256 ЦПК України про те, що в разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. 10. Ухвалу місцевий суд мотивував тим, що ухвалою від 21 грудня 2020 року Першотравенський міський суд Дніпропетровської області відмовив у видачі дубліката виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц. 11. Цю ухвалу заявник не оскаржив, і вона набрала чинності 06 січня 2021 року, отже, наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Зміст постанови апеляційного суду 12. Постановою від 25 грудня 2023 року Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу Товариства залишив без задоволення, а ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року - без змін. 13. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки заявник скористався своїм правом на звернення із заявою від 17 липня 2020 року у справі № 186/871/14-ц (провадження № 6/0186/56/20), у якій уже була заявлена вимога, зокрема, про видачу дубліката виконавчого листа, і суд у цій справі її розглянув та відмовив у задоволенні. 14. Повторний розгляд у справі № 186/871/14-ц (провадження № 6/0186/46/23) такої ж вимоги суперечитиме приписам юридичної визначеності. Зміст вимог касаційної скарги 15. У січні 2024 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Рух справи 16. Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу з Першотравенського міського суду Дніпропетровської області. 17. Ухвалою від 26 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. 18. Ухвалою від 03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 186/871/14-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, а саме необхідності відступити від висновку щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого листа / заміну сторони виконавчого провадження, викладеному у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10. 19. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила таке. 20. Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 21. Стаття 258 ЦПК України визначає, що судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в місцевому суді, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу. 22. Наголосила, що видача дубліката виконавчого листа є процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень (стаття 370 розділу VI ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року), яке Законом від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII винесено в розділ ХІІІ «Перехідні положення» чинної редакції ЦПК України у зв`язку з запровадженням порядку видачі судом виконавчого листа в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. 23. Виходила з того, що Першотравенський міський суд Дніпропетровської області ухвалою від 21 грудня 2020 року у справі № 186/871/14-ц вирішував саме процесуальні питання, пов`язані з виконанням судового рішення, зокрема заяву Товариства задовольнив частково, замінив стягувача - ПАТ «КБ «Надра» на стягувача - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». При цьому в поновленні пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання та у видачі дубліката виконавчого листа відмовив з підстав ненадання доказів втрати оригіналу виконавчого листа. 24. Ця ухвала суду, на думку колегії суддів Третьої судової палати, не зумовлює преюдиційного значення для вирішення процесуального питання щодо видачі дубліката виконавчого документа у цьому провадженні, оскільки відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України таке значення мають лише обставини, встановлені рішенням суду, а не висновки ухвали суду з вирішення процесуального питання. 25. Колегія суддів зазначила, що ЦПК України не містить і обмежень щодо звернення стягувача до суду для вирішення цього процесуального питання повторно, зокрема за наявності ухвали суду про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого документа до виконання / заміну сторони виконавчого провадження. 26. Отже, колегія суддів Третьої судової палати вважає, що ця ухвала і викладені в ній висновки не можуть бути перешкодою для задоволення повторно поданої заяви стягувача про видачу дубліката виконавчого листа за наявності доказів того, що строк пред`явлення його до виконання не пропущений, та про заміну сторони виконавчого провадження. 27. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 381/3638/17 (провадження № 61-36517св18). 28. Проте у постановах від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду закрив провадження з розгляду заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Аріес» (далі - ТОВ «Юридична фірма «Аріес») про заміну стягувача у виконавчому провадженні на підставі пункту 3 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 29. Постанови мотивував тим, що заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» подані про той самий предмет (заміну стягувача у виконавчому провадженні) та з тих самих підстав. При цьому є таке, що набрало законної сили, судове рішення у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет заяви та з тих самих підстав. 30. Повторне подання таких заяв стягувачем є по суті спробою домогтися повторного розгляду справи, нової переоцінки обставин та доказів у справі з метою винесення нового рішення вже на користь стягувача. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 31. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник послався на абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України. 32. Касаційну скаргу мотивував тим, що місцевий суд помилково закрив провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки не звернув уваги на те, що провадження у цій справі закінчено ухваленням рішення 15 липня 2014 року, а звернення Товариства із заявою про видачу дубліката виконавчого листа відноситься до процесуальних питань, пов`язаних із виконанням судового рішення, яке має розглядатися у передбаченому законом порядку (постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 381/3638/17, від 10 червня 2020 року у справі № 366/20099/17, від 27 травня 2020 року у справі № 761/35475/18). 33. Зазначив, що у постановах від 01 липня 2020 року у справі № 488/3753/17-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 2-2924/2009, від 05 листопада 2020 року у справі № 591/1581/20, від 25 листопада 2020 року у справі № 636/1301/18, від 12 липня 2022 року у справі № 535/1085/20 Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що правовідносини з виконання судових рішень є триваючими до тих пір, поки судове рішення не буде виконане у порядку, передбаченому законом, а тому стягувач або державний / приватний виконавець має право звертатися до суду з відповідною заявою, направленою на виконання статті 129 Конституції України щодо обов`язковості судового рішення, стільки раз, скільки необхідно, аби виконати судове рішення. 34. Послався на те, що звернувся до суду із заявою від 28 серпня 2023 року саме про видачу дубліката виконавчого листа (боржник ОСОБА_2 ), а не із заявою про заміну сторони, видачу дубліката і поновлення строку для його пред`явлення у справі № 186/871/14-ц, тобто заяви містять різний предмет та не є аналогічними за своїм змістом. 35. Виходив з того, що у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 910/16868/19, від 19 травня 2020 року у справі № 910/6569/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 417/7171/19, від 31 травня 2022 року у справі № 916/2853/20 міститься висновок про те, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Позиція інших учасників процесу 36. Відзив на касаційну скаргу не надходив. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Межі розгляду справи касаційним судом 37. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України. 38. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу). 39. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій 40. Стаття 129-1 Конституції України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. 41. Справедливе судове рішення - мета правосуддя. Сенс правосуддя досягається лише тоді, коли рішення суду виконане. У протилежному випадку судове рішення залишається декларативним. 42. Виконання судових рішень - завершальна стадія судового процесу, яка має своїм призначенням впровадження в життя судового рішення. Тобто під час виконання судового рішення принцип справедливості реалізовується на практиці. На органи державної виконавчої служби покладено обов`язки виконувати судові рішення. 43. Виконання судового рішення є невід`ємною та заключною частиною судового процесу, яка поєднана з попередніми частинами єдиною та основною метою всього судочинства, яке полягає в захисті прав і охоронюваних законом інтересів осіб. 44. Розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), є виконанням судових рішень як заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав. 45. Так само й розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах, є заключним етапом у процесі реалізації захисту господарських прав. 46. Виконання судових рішень у цивільних (господарських) справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). 47. Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. 48. Ця стаття Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного (господарського) процесу, як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) стверджує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»). Щодо вирішення питання про видачу виконавчого документа 49. Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією України, цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 50. Виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого документа, що видається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. 51. Відповідно до підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. 52. Аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 підпункті 19 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України. 53. Аналіз підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (підпункт 19.4 підпункту 19 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України) дає підстави для висновку про те, що єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого документа є його втрата. 54. Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого документа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання. Таким чином, дублікат виконавчого документа видається замість втраченого оригіналу лише за наявності достатніх доказів того, що виконавчий документ дійсно втрачено. 55. Однією з підстав можливості видачі дубліката виконавчого документа є подання відповідної заяви протягом строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням переривання цього строку та/або його зупинення. 56. Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19), у разі пропуску стягувачем строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання відсутні перешкоди для задоволення заяви такого стягувача про видачу дубліката втраченого виконавчого документа за умови, якщо суд задовольнив заяву стягувача про поновлення пропущеного строку для пред`явлення такого документа до виконання. Тобто якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката втраченого документа, вважається поданою у межах установленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє в задоволенні цієї заяви. Щодо вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень 57. До процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень, належить звернення судових рішень до виконання, виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню, поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, мирова угода в процесі виконання, відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання, зупинення виконання судового рішення, тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, оголошення розшуку боржника або дитини, привід боржника, вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи, звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, заміна сторони виконавчого провадження, визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, поворот виконання рішення, постанови (розділ VІ ЦПК України та розділ V ГПК України). 58. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України) врегульовує розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб) [розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах]. Розгляд таких процесуальних питань не є окремим видом судового провадження, а є виконанням судових рішень як заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав. 59. Отже, видача дубліката виконавчого документа є процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень (стаття 370 розділу VI ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року), яке Законом від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII винесено в розділ ХІІІ «Перехідні положення» чинної редакції ЦПК України у зв`язку із запровадженням порядку видачі судом виконавчого документа в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Щодо закриття провадження у справі 60. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета. 61. Так, пункт 2 частини першої статті 186 ЦПК України передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами. 62. Аналогічна норма міститься й у пункті 2 частини першої статті 175 ГПК України. 63. Крім того, пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України визначає, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. 64. З огляду на пункт 3 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу. 65. Ця підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який уже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав. 66. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. 67. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц зазначено, що необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України (2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, у яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). Щодо можливості закриття провадження під час вирішення процесуальних питань 68. Як вже було зазначено, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України) регулює розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб) [розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах], і розгляд таких процесуальних питань не є окремим видом судового провадження, а є виконанням судових рішень. 69. Стаття 258 ЦПК України визначає, що судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу. 70. Стаття 232 ГПК України передбачає, що видами судових рішень є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом або Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», судовий розгляд закінчується постановленням ухвали, прийняттям постанови чи видачею судового наказу. 71. У постанові від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно із вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі. 72. Отже, ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є ухваленням рішення, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України). 73. Така ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України). 74. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. 75. З огляду на пункт 1 частини другої статті 44 ЦПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення. 76. Отже, наявність ухвали про відмову у задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, є підставою застосування наслідків, визначених пунктом 1 частини другої статті 44 ЦПК України (подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин). 77. Разом з тим, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України), яким врегульовано вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не передбачає відкриття / відмови у відкритті / закриття провадження у справі під час вирішення таких питань. 78. Заява (подання державного / приватного виконавця) з процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних (господарських) справах, у тому числі і про видачу дубліката виконавчого документа, підлягає розгляду без відкриття провадження у справі. 79. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду виснує, що розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень, у тому числі і заміна стягувача у виконавчому провадженні, і видача дубліката виконавчого документа, є триваючими правовідносинами до тих пір, поки судове рішення не буде виконане в порядку, передбаченому законом. 80. Тому державний / приватний виконавець чи заявник має право звертатися до суду з відповідним поданням, заявою, направленими на виконання статті 129 Конституції України щодо обов`язковості судового рішення, стільки раз, скільки це необхідно, аби виконати судове рішення (за винятком випадків, передбачених статтею 44 ЦПК України). Щодо відступу від висновку Верховного Суду 81. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10. 82. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 83. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)]. 84. Так, у постановах від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду закрив провадження з розгляду заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» про заміну стягувача у виконавчому провадженні на підставі пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України, мотивуючи це тим, що заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» подані про той самий предмет (заміну стягувача у виконавчому провадженні) та з тих самих підстав. При цьому є таке, що набрало законної сили, судове рішення у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет заяви та з тих самих підстав. Повторне подання таких заяв стягувачем є по суті спробою домогтися повторного розгляду справи, нової переоцінки обставин та доказів у справі з метою винесення нового рішення вже на користь стягувача. 85. Виходячи з висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться у мотивувальній частині цієї постанови, слід відступити від правового висновку, викладеного в наведених постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження на підставіпункту 3 частини першої статті 231 ГПК України (пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 86. Підставою скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 87. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ухвала про відмову в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є рішенням, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України) і така ухвала не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України), внаслідок чого помилково закрили провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвали Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року з передачею справи до місцевого суду для продовження розгляду. Щодо розподілу судових витрат 88. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 89. Оскільки у цій справі оскаржені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Висновки щодо застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України) під час вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення 90. Ухвала про відмову в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є рішенням, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України). 91. Така ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України). Проте наявність такої ухвали є підставою для застосування наслідків, визначених пунктом 1 частини другої статті 44 ЦПК України (подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин). 92. При цьому, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України), який регулює вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не передбачає відкриття / відмови у відкритті / закриття провадження у справі під час вирішення таких питань. 93. Заява (подання державного / приватного виконавця) з процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних (господарських) справах, зокрема і про видачу дубліката виконавчого документа, підлягає розгляду без відкриття провадження у справі. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» задовольнити. 2. Ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року скасувати. 3. Справу № 186/871/14-ц передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді О. О. Банасько М. В. Мазур О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. В. Ступак І. А. Воробйова І. В. Ткач М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич Джерело: ЄДРСР 123410904