Leaderboard

Питання, що відображені в огляді, можуть бути корисними як для фахівців у галузі права, так і для сторін судового процесу. Огляд містить аналіз судових рішень та правових позицій Верховного Суду, які формують сучасний підхід до застосування норм щодо судових витрат, їх розподілу між сторонами та відшкодування, а також основні тенденції, які простежуються у вирішенні спорів щодо судових витрат, зокрема про: ✅ визначення судового збору за подання позовної заяви майнового характеру; ✅ судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг; ✅ застосування положень статей 3, 5 Закону України «Про судовий збір» щодо звільнення від сплати судового збору за подання заяв (скарг); ✅ застосування положень ст. 8 Закону України «Про судовий збір» щодо відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру або звільнення від його сплати; ✅ порядок повернення судового збору; ✅ розподіл судових витрат у разі залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі; ✅ розподіл судових витрат за результатами розгляду справ за участю прокурора; ✅ особливості розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Тож читайте, застосовуйте, поширюйте! https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_KCS_sud_vutrat_2018_08_2024.pdf Огляд судової практики ВС щодо судових витрат у господарському та цивільному судочинстві за період 2018 - серпень 2024 року.pdf

ЄУН № 757/38957/23-ц Провадження 2/201/689/2024 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 листопада 2024 року м. Дніпро Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська в складі головуючого судді Покопцевої Д.О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, треті особи - приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, - ВСТАНОВИВ: Позивач просить суд визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис за № 13989, вчинений 22.06.2021р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О., яким стягнуто з неї заборгованість за кредитним договором № 177967-КС-001 від 18.11.2020р. в сумі 78 121 грн 30коп, укладеним між сторонами, стягнути з відповідача безпідставно отримані в порядку виконання цього виконавчого напису 2 751грн 91коп, вирішити питання судових витрат. Посилається на те, під час вчинення виконавчого напису приватний нотаріус не переконався належним чином у безспірності заборгованості, до цього ж вчинив напис на договорі, який нотаріально не посвідчений, чим порушив норми законодавства, за якими стягнення проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Посилаючись на викладене, просить про задоволення позову. Представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» - подав відзив, яким позов не визнав, зазначивши, що вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Метою подання позову вважає намагання відповідача уникнути сплати кредитної заборгованості. Зазначає, що у виконавчому провадженні з виконання оспорюваного виконавчого напису відповідачем отримано 1961грн 75коп, а не 2 751грн 91коп, як то вказує позивачка. Інші заяви по суті справи не подавалися, час для подання є достатнім. Суд вирішує справу за наявними матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини. 18.11.2020р. між сторонами в простій письмовій формі укладено договір позики № 177967-КС-001 (а.с.127-128). 22.06.2021р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. вчинено виконавчий напис за № 13989, яким стягнуто з позивача на користь відповідача заборгованість за кредитним договором № 177967-КС-001 від 18.11.2020р. в сумі 78121 грн. 30 коп (а.с.30). Постановою від 07.08.2021р. приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Ю.О. відкрито виконавче провадження з виконання цього виконавчого напису (а.с.34), яке триває, і впродовж якого з позивача стягнуто на користь відповідача 1961грн 75коп, про що відповідачем надані копії платіжних інструкцій (а.с.81-84). Позивачка вказує, що з неї впродовж виконання оспорюваного виконавчого напису стягнуто 2 751грн 91коп, доказів викладеного не подала. Час для подання доказів судом надано достатній. За загальним правилом статей 15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 18 ЦК України). Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 87 Закону України «Про нотаріат»). У частині першій статті 88 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Відповідно до абзацу 7 частини першої статті 89 Закону України «Про нотаріат» у виконавчому написі повинні зазначатися розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника. У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі № 6-887цс17 зроблено висновок, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності». Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 20, 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц (провадження № 14-557цс19) зазначено, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності» (такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі №331/427/22). Але постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року скасовано, визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме: п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: «11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувана про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу», п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів: «Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту: «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувана про непогашення заборгованості.». Зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили. Оскаржуваний виконавчий напис вчинено нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Відповідно до пункту 1 Переліку (в редакції, чинній на момент вчинення виконавчого напису) «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання». Оскільки позивач не укладав кредитного договору, посвідченого нотаріально, то наявні підстави для визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Саме до аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у цивільній справі №172/1652/18. Позаяк кредитний договір, на підставі якого вчинено оскаржуваний виконавчий напис, не укладений нотаріально, слід визнати цей виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, та стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно отримані 1 961грн 75коп. Відтак позов слід задовольнити частково. Стягнути з відповідача на користь позивача витрати за сплати судового збору в сумі 2 375грн 73коп ( за задоволену вимогу немайнового характеру 1073грн 60коп, за задоволену заяву про забезпечення позову 536грн 80коп, за частково задоволену вимогу пропорційно задоволеного 736грн 33коп (1073,60х1961,75/2751,91). Крім того, позивачем заявлені вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 10 000грн. за надання правової допомоги у справі з визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та стягнення необгрунтовано отриманих грошових коштів в порядку виконання цього виконавчого напису. Враховуючи не велику за фабулою та доказом складність справи та виконаної роботи, принцип пропорційності, ст. 11 ЦПК України, який передбачає співмірність та розумність відшкодування понесених судових витрат, а також загальний цивільний критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, сталу судову практику з вирішення таких позовів, суд дійшов висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000 гривень. Керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст.1-16, 18, 259, 628, 630, 634, 663 Цивільного кодексу України, ст. ст. 87-91 Закону України «Про нотаріат», 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, - УХВАЛИВ: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, треті особи - приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович задовольнити частково. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис № 13989, вчинений 22 червня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою Володимиром Олександровичем про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» 78121 грн. 30 коп. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» на користь ОСОБА_1 необгрунтовано отримані грошові кошти в сумі 1 961 гривня 75 копійок, витрати на сплату судового збору в сумі 2 375 гривень 73копійки, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000 гривень, а всього 8 337 (вісім тисяч триста тридцять сім) гривень 48 копійок. Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів. Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 . Відповідач: ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА», код ЄДРПОУ 41084239, місцезнаходження: 01133, м. Київ, б-р. Лесі Українки, буд. 26, офіс 411. Третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, місцезнаходження: 02068, м. Київ, пр-т. Григоренко, буд. 15, прим. 3. Третя особа: Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, місцезнаходження: 49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд. 21, 3-й поверх, прим. 38, 39, 40, 41, 51, 52 (кімн. 311), 53 (кімн. 312). Суддя: Д.О. Покопцева Джерело: ЄДРСР 122909724

Це наша справа. Вважаю, що прийшов час позбавляти як нотаріусів так і виконавців свідоцтв за вчинення та виконання виконавчих написів вчинених на нотаріально не посвідчених договорах. Суд зазначив: Оскаржуваний виконавчий напис вчинено нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Відповідно до пункту 1 Переліку (в редакції, чинній на момент вчинення виконавчого напису) «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання». Оскільки позивач не укладав кредитного договору, посвідченого нотаріально, то наявні підстави для визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2024 року м. Київ Справа № 757/18297/23-ц Провадження: № 22-ц/824/2869/2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Сакалош Б. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Баклана Андрія Вікторовича в інтересах Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», на рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Бусик О. Л., у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про повернення надмірно стягнутих коштів, у с т а н о в и в: У травні 2023 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальні стягнуті суми за рішенням суду апеляційної інстанції є 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С.В. відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. Відмічає, що після відкриття виконавчого провадження банк самостійно виконав постанову суду від 17 вересня 2020 року. Так, ОСОБА_1 було сплачено 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, відповідно до яких перераховано вказані суми за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою ст. 167 Податкового Кодексу України. Тобто, від імені та за рахунок ОСОБА_1 банком, як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою ст. 167 ПК України, в розмірі 6 015 доларів США (30 848,49*19,5%) та 1573 770 грн 02 коп (8 070 615, 51*19,5%). Не погодившись із перерахованими сумами, стягувач звернулась до виконавчої служби з повідомленням, в якому вказувала, що враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження в межах виконавчого листа №757/2442/19 від 12 листопада 2020 року складає 6 015 доларів США та 1573 770 грн 02 коп. Вказані кошти були також сплачені банком. Посилаючись на самостійне повне виконання рішення суду банком та з урахуванням вимог податкового законодавства, вважає, що ВПВР Департаменту ДВС МЮУ безпідставно стягнув з банку 1 573 770 грн 02 коп та 6 015,46 доларів США. За викладених обставин, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з ОСОБА_1 1 573 770,02 грн. та 6 015,46 доларів США, як безпідставно набутих. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року позов залишено без задоволення. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Баклан А. В. в інтересах АТ КБ «Приватбанк» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на визначені обставини щодо набуття відповідачкою спірних сум. Вважав, що ОСОБА_1 , попри те, що кошти були стягнені в межах виконавчого провадження, набула їх безпідставно, оскільки визначені суми вже були сплачені позивачем в якості податку на прибуток. Ухвалами Київського апеляційного суду від 01 грудня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Василевська К. М. в інтересах ОСОБА_1 зазначила, що судовим рішенням було чітко зазначено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню з АТ КБ «ПриватБанк», а саме 30 848, 49 доларів США та 8 070 615, 51 грн. Відмічає про те, що оскільки банк добровільно виконав рішення суду частково, державний виконавець в межах чинного законодавства вчинив всі дії щодо примусового повного виконання рішення суду. Також, звертає увагу, що відповідач приймав активну участь в ході судового розгляду справи, проте жодного разу не зазначив у своїх процесуальних документах щодо необхідності зазначення в резолютивній частині рішення про врахування податкового навантаження. В судовому засіданні адвокат Штронда А. М. в інтересах АТ КБ «ПриватБанк» апеляційну скаргу підтримав з підстав, викладених у ній. Адвокат Кравець Р. Ю. в інтересах ОСОБА_1 заперечував проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, рішення суду просив залишити без змін. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальні стягнуті суми за рішенням суду апеляційної інстанції є 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С.В. відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. З матеріалів справи також убачається, що банком, як боржником у виконавчому провадженні, були сплачені наступні суми: 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн, за вирахуванням податку доходів фізичних осіб, за ставкою, передбаченою ст. 167 Податкового Кодексу України. Окрім того, АТ КБ «Приватбанк», як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб на суму 6015,46 доларів США (30 848,49 *19,5%) та 1 573 770,02 грн (8 070 615,51 * 9,5%). На підставі вищевикладених обставин, ОСОБА_1 звернулась до виконавчої служби з повідомленням, в якому вказувала, що враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження складає 6 015 доларів США та 1573 770 грн 02 коп. Так, ВПВР Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України на підставі заяви ОСОБА_2 стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США. Підставою звернення АТ КБ «ПриватБанк» до суду з позовом стало, на його думку, безпідставне стягнення виконавцем 1 573 770 грн 02 коп та 6 015,46 доларів США, відтак просив стягнути з ОСОБА_1 зазначені кошти в порядку 1212 ЦК України. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Згідно зі статтею 129-1 Конституції України, статтею 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Як зазначено вище, рішеннями судів було встановлено існування зобов`язання між сторонами та визначена сума заборгованості відповідача перед позивачем за депозитними договорами, у зв`язку з чим, дані обставини мають преюдиційне значення та не підлягають доказуванню у відповідності з вимогами ч.4 ст. 82 ЦПК України. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина перша статті 599 ЦК України). Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, згідно яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18). У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення (див. Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц). Перерахування стягувачеві суми меншої, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), не вважається належним виконанням судового рішення. Предметом грошового зобов`язання є грошові кошти, виражені у відповідній валюті. Сплата (перерахування) коштів у розмірі меншому, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), свідчить про порушення принципу належного виконання в частині належного предмету виконання. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №461/2729/22 від 25.03.2024 року. Як зазначено вище, постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у справі №757/2442/19-ц, яка набрала законної сили, та підлягає виконанню у межах встановленої суми було чітко визначено розмір заборгованості, що підлягає стягненню з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , а саме: 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн. 51 коп. Враховуючи те, що АТ «КБ «ПриватБанк» виконало рішення суду частково, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що державний виконавець в межах чинного законодавства вчинив всі дії щодо примусового виконання рішення суду, стягнувши з AT «КБ «ПриватБанк» 1 573 770, 02 грн та 6 015, 46 доларів США, а відтак, позивачем не доведено відсутність таких умов, які б давали підстави для повернення коштів, оскільки як правильно встановлено судом першої інстанції, боржник добровільно виплатив кошти, при цьому відсутня рахункова помилка та набуття коштів стягувачем на підставі рішення суду, що свідчить про добросовісність такого набуття. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів відповідно вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Посилання скаржника в апеляційній скарзі на правові позиції Верховного Суду, за якими банк, як податковий агент, сплатив оспорюванні суми без достатньої правової підстави, а тому такі суми підлягають поверненню у відповідності до норм ст. 1212 ЦК України боржнику, не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на правовий висновок Верховного Суду, викладений у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22, обов`язковість якого закріплена у ч.4 ст. 263 ЦПК України. Доводи банку про виконання рішення у добровільному порядку не відповідають дійсності, оскільки сплата суми боргу була здійснена після того, як виконавець розпочав процедуру з примусового виконання. Після виконання банком рішення суду в рамках відкритого виконавчого провадження ОСОБА_1 виявила, що рішення суду виконане не у повному обсязі, повідомила достовірні відомості про те, що банком здійснено часткове виконання рішення суду. Оскільки стягувачем не було отримано суму грошових коштів, визначену судовим рішенням, були відсутні підстави, визначені п. 9 ч. 1 ст 39 ЗУ «Про виконавче провадження» для закінчення виконавчого провадження, у зв`язку з повним фактичним виконанням судового рішення згідно з виконавчим документом. Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до довільного тлумачення норм права на власну користь скаржника, оскільки питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом в порядку ч. 1 ст. 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця. За відсутності судового рішення із роз`ясненням щодо утримання суми податків, та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення, саме згідно виконавчого документу, та не прийняв до уваги визначену скаржником суму. При цьому, колегія суддів також звертає увагу на те, що скаржник не був позбавлений можливості звернутися до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення з метою визначення сум оподаткування, проте останнім таких дій вчинено не було. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Баклана Андрія Вікторовича в інтересах Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 08.11.2024 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді В. А. Нежура В. В. Соколова Джерело: ЄДРСР 122909697

Це наша справа. Приватбанк програвши позов про стягнення з нього депозиту намагався не виконати повністю рішення та не доплатити суму посилаючись на сплату ним податків, як податковим агентом. Суд зазначив, що рішення суду є обов'язковими і відмовив у позові щодо безпідставного отримання коштів. Банку просто треба виконувати свої обов'язки і тоді не буде виникати таких питань.

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2024 р. № 400/7733/24 м. Миколаїв Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Гордієнко Т. О. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 до відповідачаІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_3 , про визнання протиправним рішення, оформленого протоколом від 26.07.2024 року № 15; зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач- ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення, яке оформлене протоколом № 15 від 26.07.2024 комісії з розгляду питання надання відстрочки від мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_3, зобов`язання повторно розглянути заяву ОСОБА_1 із доданими до неї матеріалами щодо надання йому відстрочки від призову під час мобілізації, та прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та видати відповідну довідку за формою 6. Ухвалою суду від 20.08.2024 суд відкрив провадження у справі. Позивач обґрунтовує позов тим, що відповідач протиправно не прийняв рішення про відстрочку від призову позивачу, оскільки відповідно до Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію він має на це право, в зв`язку з тим, що у нього на утриманні три неповнолітні дитини. Відповідач надав суду відзив, в якому позов не визнає, оскільки позивач до заяви на відстрочку не надав доказів, що діти проживають разом з ним. Також відповідач зазначає, що є неналежним відповідачем, а належним відповідачем повинна бути Комісія з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалою від 25.09.2024 суд залучив до участі у справі в якості другого відповідача Комісію з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвала була отримана комісією 08.10.2024, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповідач 2 відзив та витребувані судом документи у встановлений судом строк не надав. Відповідно до ст.262 КАС України справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України). Дослідив докази, суд дійшов висновку: Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №176 від 16.07.2024 року матроса ОСОБА_1 , водія-санітара медичного пункту військової частини НОМЕР_1 було звільнено у запас на підставі наказу командувача Військово-Морських Збройних Сил України ( по особовому складу) від 29 червня 2024 року № 175-РС відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) - перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 ОСОБА_1 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_4 для взяття на військовий облік. Позивач подав відповідачу заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» . До заяви було надано свідоцтво про шлюб, документ про відсутність заборгованості зі сплати аліментів, копії про народження його дітей - ОСОБА_2 2014 року народження, ОСОБА_3 2018 року народження, ОСОБА_4 2024 року народження. Згідно повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_1 № 5/8344 від 28.07.2024 року за результатами розгляду поданих позивачем документів рішенням комісії, оформленим протоколом від 26.07.2024 року № 15 у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачу було відмовлено з посиланням на відсутність документів про визначення місця проживання дітей з військовозобов`язаним. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався. Воєнний стан в Україні триває й наразі. Відповідно до статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок військову службу» № 2232-ХІІІ Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Відповідно з абзацом першим частини першої статті 39 Закону № 2232-ХІІ призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законами Україна «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Згідно з ч.5 ст.22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543 призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин. Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №560 від 16.05.2024, яка набрала чинності 18.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період». Цей Порядок визначає: зокрема - процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення; У цьому Порядку у розділі «Надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення» чітко передбачено алгоритм дій районного ТЦК: 56. Відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. 57. Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). 58. За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації. {Абзац перший пункту 58 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 675 від 07.06.2024} 59. Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. 60. Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. У разі неможливості провести перевірку у військовозобов`язаного підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів територіальний центр комплектування та соціальної підтримки повідомляє про необхідність надання відповідних підтвердних документів. У додатку 5 до постанови КМУ №560 Переліку документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію передбачено, що жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: - свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір`ю (батьком) дітей (трьох і більше) або - рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю), - або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов`язаним, - або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, - або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов`язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, - а також договір про сплату аліментів на дитину. Відповідач у відзиві зазначив, що позивач до Комісії не надав один із документів щодо визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю) чи інших документів, як передбачено Додатком 5 до Порядку призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого ПКМУ №560 від 16.05.2024, тому 26.07.2024 Комісією було прийнято рішення щодо відмови у надання відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу за мобілізацією (відсутність документів (рішення суду) про визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю)). Також відповідно до свідоцтва про народження дітей, донька ОСОБА_5 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 (мати ОСОБА_6 ), ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_6 (мати ОСОБА_7 ), ОСОБА_3 , 05 червня 2018 (мати ОСОБА_7 ). Відповідно до свідоцтва про шлюб 29 грудня 2023 року позивач ОСОБА_8 уклав шлюб з ОСОБА_9 . Тобто ОСОБА_6 є матір`ю останньої дитини Злати, а колишня дружина ОСОБА_7 , з якою позивач розірвав шлюб, є матір`ю синів ОСОБА_10 і ОСОБА_11 . В рішенні суду про розірвання шлюбу між позивачем і ОСОБА_12 , місце проживання дітей ОСОБА_10 і ОСОБА_11 не визначено. Стосовно ненадання позивачем до заяви про відстрочку документів про визначення місця проживання дітей з військовозобов`язаним, необхідність надання яких передбачено Порядком №560 суд зазначає наступне: Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відповідно до статті 3 Закону № 794 -VII діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності. Згідно з положеннями статті 4 вказаного Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. У абз. 2 ч.5 ст.22 Закону України « Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» передбачено, що Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, цим законом КМУ надано лише право на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Законодавець делегував Уряду повноваження на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу. Під "порядком" розуміється, що Кабінет Міністрів України має право на встановлення певної послідовності, черговості, способу виконання, призову громадян на військову службу. Але, до повноважень Кабінету Міністрів України не входить зміна умов та підстав для надання відстрочки військовозобов`язаним. Відповідно до стаття 19 Закону України « Про нормотворчу діяльність» юридична сила - це властивість нормативно-правових актів та встановлених ними норм права, що є основою для визначення співвідношення їх взаємної ієрархічної підпорядкованості у системі нормативно-правових актів, зумовленого сукупністю ознак, що випливають із: 1) засад конституційного ладу в Україні; 2) компетенції та територіальної юрисдикції суб`єкта правотворчої діяльності, визначених Конституцією України та (або) законом; 3) інших особливостей, визначених Конституцією України та (або) законом. 2. З урахуванням вимог частини першої цієї статті в Україні встановлюється така ієрархія нормативно-правових актів: 1) Конституція України в системі нормативно-правових актів України має найвищу юридичну силу і є обов`язковою до виконання на території України; 2) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, укладаються відповідно до Конституції України та мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 3-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 3) закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 4-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 4) постанови Верховної Ради України, укази Президента України приймаються на основі та на виконання Конституції України та (або) законів, чинних міжнародних договорів України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, передбачені пунктами 5-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 5) постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України приймаються на основі та на виконання Конституції України та (або) законів, чинних міжнародних договорів України, постанов Верховної Ради України та указів Президента України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, передбачені пунктами 6-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України. Таким чином, закони України мають вищу юридичну силу ніж норми постанови КМУ, тому суд вважає за необхідне застосувати саме норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою передбачено, що: Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: 3) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Цією нормою передбачені такі умови для надання військовозобов`язаному відстрочки від призову: - наявність на утриманні 3х та більше дітей віком до 18 років, - відсутність заборгованості із сплати аліментів. Відповідно ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Обов`язок утримання батьком дитини пов`язаний з фактом народження дитини, а не з фактом спільного проживання. Документи, які передбачені у додатку 5 до постанови КМУ №560 , на відсутність яких посилається відповідач, як на підставу для відмови у наданні відстрочки не можуть не підтвердити, ні спростувати факт утримання дітей позивачем. КМУ постановою №560 розширив коло умов, за яких військовозобов`язаному надається відстрочка від призову, які не передбачені Законом №3543-XII. Закон не містить застережень, що троє і більше дітей віком до 18 років повинні проживати з військовозобов`язаним. Оскільки позивач при зверненні до відповідача надав всі документи передбачені Законом: довідку про відсутність у нього заборгованості по аліментах та копії свідоцтв про народження дітей, в яких він зазначений батьком , то він має право на отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України №3543-XII, тому відповідач повинен розглянути його заяву та прийняти рішення про відстрочку від призову по мобілізації. Відповідач 2 не виконав ухвалу суду та не надав витребуваних документів та суду невідомо про склад комісії, тому суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача 1 повторно розглянути заяву позивача. Відповідач всупереч ст.77 КАС України не надав суду доказів на спростування доводів позивача, тому позов належить задовольнити. Судовий збір відповідно до ст.139 КАС України підлягає поверненню позивачу за рахунок коштів відповідача . Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ВИРІШИВ: Позов задовольнити. Визнати протиправним рішення Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 оформлене протоколом № 15 від 26.07.2024 щодо відмови у наданні відстрочки від призову під час мобілізації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ). Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_8 ( АДРЕСА_5 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) щодо надання відстрочки від призову під час мобілізації та прийняти рішення про надання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України « Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і видати відповідну довідку за формою 6. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_5 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 )судовий збір в сумі 1211,20грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн.20 коп.), сплачений квитанцією від 15.08.2024. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Суддя Т. О. Гордієнко Джерело: ЄДРСР 122608962

Чергове рішення, що підтверджує перевищення співробітниками ТЦК своїх повноважень та порушення Закону. Суд зазначив: У абз. 2 ч.5 ст.22 Закону України « Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» передбачено, що Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, цим законом КМУ надано лише право на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Законодавець делегував Уряду повноваження на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу. Під "порядком" розуміється, що Кабінет Міністрів України має право на встановлення певної послідовності, черговості, способу виконання, призову громадян на військову службу. Але, до повноважень Кабінету Міністрів України не входить зміна умов та підстав для надання відстрочки військовозобов`язаним. Таким чином, закони України мають вищу юридичну силу ніж норми постанови КМУ, тому суд вважає за необхідне застосувати саме норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою передбачено, що: Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: 3) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Документи, які передбачені у додатку 5 до постанови КМУ №560 , на відсутність яких посилається відповідач, як на підставу для відмови у наданні відстрочки не можуть не підтвердити, ні спростувати факт утримання дітей позивачем. КМУ постановою №560 розширив коло умов, за яких військовозобов`язаному надається відстрочка від призову, які не передбачені Законом №3543-XII. Закон не містить застережень, що троє і більше дітей віком до 18 років повинні проживати з військовозобов`язаним. Оскільки позивач при зверненні до відповідача надав всі документи передбачені Законом: довідку про відсутність у нього заборгованості по аліментах та копії свідоцтв про народження дітей, в яких він зазначений батьком , то він має право на отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України №3543-XII, тому відповідач повинен розглянути його заяву та прийняти рішення про відстрочку від призову по мобілізації.

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2024 року Львів Справа № 460/3374/24 пров. № А/857/16098/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Носа С. П., суддів Кухтея Р. В., Ільчишин Н. В.; розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі № 460/3374/24 (головуюча суддя Поліщук О. В., м. Рівне, повний текст судового рішення складено 31.05.2024) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «МК «Галичина» про визнання протиправними та скасування наказів, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: 29 березня 2024 року Рівненським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «МК «Галичина» про визнання протиправним і скасування наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 № 92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ; визнання протиправним і скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 № 34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою; визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 17.02.2024; зобов`язання військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 17.02.2024. В обґрунтування вимог позовної заяви вказано, що 31 січня 2024 року позивач прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 з метою проходження військово-лікарської комісії для продовження дії відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, яка надана йому строком на шість місяців (до 17.02.2024) згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462. З відповідним висновком військово-лікарської комісії позивач 02 лютого 2024 року з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 , повідомивши про те, що є заброньованою особою, однак незважаючи на це, згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92, позивача було призвано за загальною мобілізацією на військову службу та наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 02.02.2024 № 34 зараховано до списків особового складу цієї військової частини. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 . Визнано протиправним і скасовано наказ командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 № 34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 17.02.2024. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 17.02.2024. Стягнуто на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 1221,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 2442,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - військової частини НОМЕР_1 . Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідачем - Військовою частиною НОМЕР_1 , подано апеляційну скаргу, в якій висловлено прохання скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказано, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовною заявою, адже оскаржено наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 лише 29.03.2024, тоді як згідно ст.122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Крім того, відповідачем - ІНФОРМАЦІЯ_3 , також подано апеляційну скаргу, в якій висловлено прохання скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог даної апеляційної скарги вказано, що з метою реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації особа повинна надати військово-обліковий документ та інші документи, за результатами розгляду яких військовими органами комплектування та соціальної підтримки приймається рішення про наявність або відсутність у особи права на відстрочку від призову. Станом на дату видачі наказу Мінекономіки про бронювання (18.08.2023) у позивача був відсутній військово-обліковий документ, що унеможливлює постановку на спеціальний військовий облік, позаяк ТОВ «МК «Галичина» не провело звіряння відповідності військово-облікових даних військовозобов`язаних зазначених у списку їх військово-обліковим документам. Крім того, на переконання апелянта, дія наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 № 92 вичерпана його виконанням, тому після видання спірного наказу виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом «Про військовий обов`язок і військову службу», яким не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказів про призов. Станом на дату звернення позивача до суду в нього завершилась дія бронювання, що на думку апелянта є підставою для відмови в позові. Позивачем надіслано до суду апеляційної інстанції відзиви на апеляційні скарги, в яких висловлено прохання відмовити в задоволенні апеляційних скарг та стягнути з апелянтів на користь позивача витрати на професійну справничу допомогу. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено у справі незначної складності, суд апеляційної інстанції в порядку ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін з таких підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Встановлено, що ОСОБА_1 прийнятий на тимчасовий облік запасу Збройних Сил України за військово-обліковою спеціальністю № 956241-А за посадою маляр будівельних робіт, що підтверджується тимчасовим посвідченням військовозобов`язаного № НОМЕР_2 від 31.08.2004. Наказом Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» заброньовано на період мобілізації та на воєнний час військовозобов`язаних, які працюють у зазначеному товаристві, за списком, погодженим Генеральним штабом Збройних Сил України (реєстраційний номер 300/1/С/22510 від 17.08.2023). Відповідно до цього ж наказу ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців до 17.02.2024. У витязі з наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462 зазначено номер військово-облікової спеціальності (профіль) ОСОБА_1 : 956 (Спеціальності з будівництва, ремонту та експлуатації споруд і будов; будівельних робіт). Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 92 від 02.02.2024 призвано ОСОБА_1 на військову службу по мобілізації до військової частини НОМЕР_1 . Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 34 від 02.02.2024 (по стройовій частині) рядового ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини з 02.02.2024 на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти 1 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки. Підстава: поіменний список ІНФОРМАЦІЯ_2 . 17.02.2024 ОСОБА_1 звернувся до командира військової частини НОМЕР_3 з рапортом про виключення його зі списків особового складу військової частини, як такого що мобілізований всупереч чинного законодавства та без згоди на це. До рапорту були долучені копії наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 та витягу з цього ж наказу. Відповідного рішення за результатами розгляду рапорту позивача від 17.02.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято не було. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Судом апеляційної інстанції здійснено перевірку висновків суду першої інстанції щодо відповідності дій відповідача вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, внаслідок чого суд апеляційної інстанції погоджується з такими та вважає за необхідне зазначити наступне. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ), у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та триває наразі. Крім того, 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань Законом України від 03 березня 2022 року №2105-ІХ затверджений Указ Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі по тексту - Указ №69/2022). Відповідно до пункту 1 Указу №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію (далі - мобілізація), строк якої неодноразово продовжувався та яка триває наразі. Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII). Відповідно до положень статті 1 Закону №3543-XII мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Загальна мобілізація, згідно з частиною 2 статті 4 Закону №3543-XII, проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. Частиною 5 статті 4 Закону №3543-XII регламентовано, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Частиною 3 вищевказаної статті передбачено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює та визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ). За приписами частин 1, 2 статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі Положення №1153/2008, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі військова служба) в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт згідно з додатками 1 і 2. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу. За приписами статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII особливий період період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Згідно з частиною 1 статті 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом №3543-XII. Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Відповідно до частини третьої вищезазначеної статті під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки). Статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації. Відповідно до статті 23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Положеннями статті 24 Закону №3543-XII визначено, що бронювання військовозобов`язаних, які перебувають у запасі, здійснюється в мирний та у воєнний час з метою забезпечення функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій в особливий період. Відповідно до положень статті 25 Закону №3543-XII бронюванню підлягають військовозобов`язані, які працюють: 1) в органах державної влади, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, у разі якщо це необхідно для забезпечення функціонування зазначених органів; 2) на підприємствах, в установах і організаціях, яким встановлено мобілізаційні завдання (замовлення), у разі якщо це необхідно для виконання встановлених мобілізаційних завдань (замовлень); 3) на підприємствах, в установах і організаціях, які здійснюють виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг, необхідних для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань; 4) на підприємствах, в установах і організаціях, які є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Критерії та порядок, за якими здійснюється визначення підприємств, установ і організацій, які є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, встановлюються Кабінетом Міністрів України. Військовозобов`язані, зазначені у частині першій цієї статті, не підлягають прийняттю на службу у військовому резерві. Порядок та організація бронювання, переліки посад і професій військовозобов`язаних, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Під час дії воєнного стану бронювання військовозобов`язаних може також здійснюватися за списком військовозобов`язаних, поданим у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку відповідним органом державної влади, іншим державним органом, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією, зазначеними в частині першій цієї статті. Порядок бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76 (надалі - Порядок №76). Згідно з п. 2 Порядку №76 бронювання військовозобов`язаних, зазначених у пункті 1 цього Порядку, здійснюється згідно з рішенням Мінекономіки за списками військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час (далі - список), погодженими Генеральним штабом Збройних Сил (військовозобов`язаних, які перебувають на військовому обліку в СБУ, Службі зовнішньої розвідки, - за списками, погодженими СБУ, Службою зовнішньої розвідки). Керівники органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій відповідають за включення військовозобов`язаних працівників до списків, а також за відповідність облікових даних військовозобов`язаних, зазначених у списку, їх військово-обліковим документам. У разі потреби звіряння відповідності військово-облікових даних військовозобов`язаних, зазначених у списку, їх військово-обліковим документам здійснюється в установленому законодавством порядку. Військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться згідно з Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (Додаток 2 до Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487). Відповідно до пункту 20 вищевказаного Порядку, військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів. Військово-обліковими документами є: для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці; для військовозобов`язаних - військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного; для резервістів - військовий квиток. Таким чином, з метою реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації особа повинна надати військово-обліковий документ та інші документи, за результатами розгляду яких військовими органами комплектування та соціальної підтримки за місцем військового обліку приймається рішення про наявність або відсутність у особи права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Згідно з пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення №154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. За пунктом 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; здійснюють контроль за проведенням на підприємствах, у закладах освіти роботи з ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, бронювання військовозобов`язаних на період мобілізації та на воєнний час. Відповідно до пункту 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487 (далі - Порядок №1487), районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; виявляють призовників, військовозобов`язаних та резервістів, які проживають на території адміністративно-територіальної одиниці, проте не перебувають на військовому обліку; організовують оповіщення призовників, військовозобов`язаних та резервістів про їх виклик до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для оформлення військово-облікових документів, проходження медичного огляду, приписки до призовної дільниці, взяття на військовий облік, призначення на особливий період, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів і забезпечують здійснення контролю за їх прибуттям; організовують та забезпечують зберігання облікової документації призовників, військовозобов`язаних та резервістів, персональних даних, які містяться в них тощо. Пунктами 80-81 Порядку №1487 встановлено, що районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до затверджених розпорядженнями голів відповідних районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, міських голів планів щороку (у тому числі позапланово) перевіряють стан військового обліку в державних органах, органах місцевого самоврядування, а також на підприємствах, в установах та організаціях, в яких працюють військовозобов`язані, які заброньовані за цими органами, підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та на воєнний час, а також військовозобов`язані, яким видані мобілізаційні розпорядження. Решта державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій перевіряються один раз на чотири роки. Взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, підрозділах Служби зовнішньої розвідки здійснюється за їх особистої присутності (крім випадків, визначених у пункті 15 цього Порядку). При цьому взяття на військовий облік, зняття або виключення з нього здійснюється за умови наявності паспорта громадянина України та військово-облікових документів, визначених у пункті 20 цього Порядку. Районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, органи СБУ, підрозділи Служби зовнішньої розвідки беруть на військовий облік, знімають або виключають з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, у яких відсутні військово-облікові документи, лише після відновлення зазначених документів. В той же час додатком №2 до Порядку №1487 є Правила військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Правила), пунктом 1 яких встановлено, що призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні, зокрема: перебувати на військовому обліку за місцем роботи (навчання) - в центральних і місцевих органах виконавчої влади, в інших державних органах, в органах місцевого самоврядування, в органах військового управління (органах управління), військових частинах (підрозділах) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органах спеціального призначення, на підприємствах, в установах, організаціях, закладах освіти, закладах охорони здоров`я незалежно від підпорядкування і форми власності; не змінювати місце проживання з моменту оголошення мобілізації та у воєнний час без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів СБУ, Служби зовнішньої розвідки - без дозволу відповідного керівника); особисто повідомляти в семиденний строк органам, в яких вони перебувають на військовому обліку, про зміну персональних даних, зазначених у статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», а також надавати зазначеним органам документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; подавати щороку до 1 жовтня до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки документи, що підтверджують право громадян на відстрочку від призову на строкову військову службу. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що існує пряма заборона призивати на військову службу резервістів та військовозобов`язаних під час мобілізації, якщо вказані особи є заброньованими в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України на період мобілізації. Позиція ІНФОРМАЦІЯ_2 ґрунтується на тому, що згідно п. 10 Порядку №76 зазначення в рішенні Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного неправильної інформації про його прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), рік народження, військово-облікову спеціальність (профіль), найменування (повне та скорочене) та місцезнаходження органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, код згідно з ЄДРПОУ (за наявності) може бути підставою для відмови у зарахуванні такого військовозобов`язаного на спеціальний військовий облік. З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає, що відповідач не навів жодної норми, яка б надавала йому повноважень оцінювати правомірність прийняття наказів Мінекономіки про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації чи ставити під сумнів відомості зазначені у ньому та, відповідно, за наслідками такої оцінки приймати рішення про наявність підстав для їх виконання або залишення без виконання. Щодо суті порушення, то орган ІНФОРМАЦІЯ_4 стверджує, що у обліковій картці позивача до військового квитка серії НОМЕР_4 та витягу з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, військово-облікову спеціальність позивача зазначено як 790037-А (водій, перевезення автомобільним транспортом). З матеріалів справи видно, що згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців до 17.02.2024. Бронювання позивача відбувалось на підставі тимчасового посвідчення військовозобов`язаного № НОМЕР_2 від 31.08.2004, яке є військово-обліковим документом позивача. У витязі з наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462 зазначено номер військово-облікової спеціальності (профіль) ОСОБА_1 : 956 (Спеціальності з будівництва, ремонту та експлуатації споруд і будов; будівельних робіт), що в повній мірі узгоджується з обліковими даними ОСОБА_1 які містяться у тимчасовому посвідченні № НОМЕР_2 від 31.08.2004 та у якому зазначена військово-обліково спеціальність 956241-А: маляр будівельних робіт. Таким чином, станом на момент включення позивача до списків працівників, які підлягають бронюванню, його облікові дані відповідали інформації, що визначена у тимчасовому посвідченні № НОМЕР_2 від 31.08.2024, яке є військово-обліковим документом. Орган ІНФОРМАЦІЯ_4 вказує, що під час уточнення військово-облікових даних було з`ясовано, що у ОСОБА_1 були відсутні особисті військово-облікові документи. Позивач повідомив про втрату тимчасового посвідчення та у зв`язку з цим 06.02.2024 написав заяву про видачу військового квитка, який було виготовлено 07.02.2024. Таким чином позивач не міг бути заброньованим, оскільки в нього був відсутній військово-обліковий документ. З цього приводу колегія суддів вказує, що наявність наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462, яким позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців, свідчить про те, що надання відстрочки від призову позивачу погоджене Генеральним штабом Збройних Сил України за наявності тимчасового посвідчення № НОМЕР_2 від 31.08.2004. Крім того, постановою Радехівського районного суду Львівської області від 10.04.2024 у справі №451/486/24 накладено штраф на начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану), що виразилися в призові ОСОБА_1 з порушеннями вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 76. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач відповідно до вимог ст. 23 Закону № 3543-XII не підлягав призову на військову службу під час мобілізації і як наслідок, безпідставно з 02.02.2024 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 . Таким чином, судом першої інстанції обгрунтовано скасовано накази начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 та командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 №34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою. Згідно пункту 12.1 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється наказами посадових осіб, визначених пунктом 225 Положення. З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався із рапортом від 17.02.2024 до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби. Натомість, за наслідком розгляду заяви позивача відповідне рішення прийнято не було. Відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 17.04.2019 у справі № 342/158/17 протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Отже, судом першої інстанції вірно враховано факт відсутності законних підстав для мобілізації позивача, та відповідно зобов`язано військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, за результатами розгляду якої відповідачу необхідно прийняти відповідне рішення. Щодо доводів Військової частини НОМЕР_1 про пропуск позивачем строку звернення до суду, слід зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 120 Кодексу адміністративного судочинства України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За приписами частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. У частині третій статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. В ухвалі Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року про відкриття провадження вказано, що за результатами перевірки матеріалів адміністративного позову в порядку статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, зокрема, що позов подано у строк, установлений законом (стаття 122 КАС України). Так, позивач 20.03.2024 звернувся до суду з позовною заявою про скасування наказів начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 та командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024. Вказані накази не містять відміток про ознайомлення позивача з ними, а тому апеляційний суд не вбачає підстав вважати строк звернення до суду з позовною заявою пропущеним. Щодо заявлених позивачем клопотань про стягнення з апелянтів на його користь витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне. Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Приписами частини 1 статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Частинами 2, 3 ст. 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України). Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частиною 3 ст. 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. До матеріалів справи на підтвердження складу та розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано копії: договору про надання правничої допомоги від 09.02.2024, ордеру від 03.03.2024 №1449077, квитанцій до платіжних інструкцій №57 від 12.09.2024, №2 від 30.08.2024, №1 від 30.08.2024, рахунку на оплату №14 від 12.09.2024, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №3249 Згідно розрахунків витрат на правничу допомогу, викладених у відзивах на апеляційні скарги, розмір витрат на правничу допомогу складає по 8000 грн. за складання кожного відзиву. Аналізуючи надані позивачем документи, зважаючи на предмет спору, незначну складність адміністративної справи, критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, суд дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу в розмірі 16 000 грн є не співмірними зі складністю адміністративної справи та часом витраченим на надання правничої допомоги, у зв`язку з чим підлягають зменшенню до 8000 грн. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, тому відсутні підстави для його скасування. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 241, 250, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі №460/3374/24 - залишити без змін. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) суму витрат на правничу допомогу у розмірі 4000 грн (чотири тисячі) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_6 ). Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) суму витрат на правничу допомогу у розмірі 4000 грн (чотири тисячі) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_7 ). Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя С. П. Нос судді Р. В. Кухтей Н. В. Ільчишин Джерело: ЄДРСР 122812828

Це наша справа. Шкода, що керівника ТЦК лише оштрафували, хоча є всі підстави для притягнення його до кримінальної відповідальності за перевищення службових повноважень з позбавленням волі строком до 12 років. Крім того, що позов задоволено, стягнуті ще витрати на правову допомогу чим нанесено пряму шкоду керівником ТЦК не тільки репутації ЗСУ, а й матеріальному становищу. Так буває, коли керівники ТЦК ставлять себе вище за Закон та Генеральний штаб ЗСУ Суд зазначив: Відповідно до статті 23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що існує пряма заборона призивати на військову службу резервістів та військовозобов`язаних під час мобілізації, якщо вказані особи є заброньованими в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України на період мобілізації. Позиція ІНФОРМАЦІЯ_2 ґрунтується на тому, що згідно п. 10 Порядку №76 зазначення в рішенні Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного неправильної інформації про його прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), рік народження, військово-облікову спеціальність (профіль), найменування (повне та скорочене) та місцезнаходження органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, код згідно з ЄДРПОУ (за наявності) може бути підставою для відмови у зарахуванні такого військовозобов`язаного на спеціальний військовий облік. З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає, що відповідач не навів жодної норми, яка б надавала йому повноважень оцінювати правомірність прийняття наказів Мінекономіки про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації чи ставити під сумнів відомості зазначені у ньому та, відповідно, за наслідками такої оцінки приймати рішення про наявність підстав для їх виконання або залишення без виконання. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач відповідно до вимог ст. 23 Закону № 3543-XII не підлягав призову на військову службу під час мобілізації і як наслідок, безпідставно з 02.02.2024 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 .

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2024 року м. Київ Справа № 754/12067/21 Провадження № 13-22зво24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_18 , захисника ОСОБА_19 , розглянула в судовому засіданні справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_20 за заявою захисника ОСОБА_19 , яка діє в інтересах ОСОБА_20 , про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і встановила: ЗМІСТ ПОСТАНОВЛЕНИХ У СПРАВІ РІШЕНЬ ТА ОБСТАВИНИ СПРАВИ Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи 1. 22 липня 2021 року працівники поліції склали щодо ОСОБА_20 протокол про адміністративне правопорушення за керування транспортним засобом у стані наркотичного сп`яніння. У протоколі було вказано лише назву Деснянського районного суду м. Києва, який мав розглянути справу, без зазначення дати та часу. 2. Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року ОСОБА_20 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17 тис. грн з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк 1 рік. 3. 31 січня 2022 року ОСОБА_20 подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, в якому він зазначив, що дізнався про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП лише 25 січня 2022 року, просив надати на ознайомлення матеріали справи у найкоротший термін. Згідно з відміткою, яке містить вказане клопотання, 11 лютого 2022 року з матеріалами справи була ознайомлена захисник ОСОБА_19 , яка діє в інтересах ОСОБА_20 . 4. 13 лютого 2022 року захисник ОСОБА_19 подала апеляційну скаргу, в якій порушувала питання про скасування постанови місцевого суду, зокрема з підстав, що ОСОБА_20 не був належним чином повідомлений про розгляд справи відносно нього. Також до апеляційної скарги було долучено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якому зазначалось про те, в матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_20 був належним чином повідомлений про розгляд справи і про те, що він знав про наявність постанови про його притягнення до адміністративної відповідальності. Також зазначалось, що оскільки апеляційну скаргу не було можливості подати без ознайомлення з матеріалами справи, то 31 січня 2022 року було подано клопотання про ознайомлення з вказаними матеріалами, проте через епідеміологічну ситуацію ознайомлення відбулось лише 11 лютого 2022 року. 5. Постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року захиснику ОСОБА_19 , яка діяла в інтересах ОСОБА_20 , було відмовлено у поновленні строку на апеляційне оскарження постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року, а апеляційну скаргу - повернуто. 6. Обґрунтовуючи рішення про відмову в поновленні строку на апеляційне оскарження апеляційний суд послався на те, що апеляційна скарга була подана через 18 днів після того, як ОСОБА_20 стало відомо про постанову суду першої інстанції, тоді як законом передбачено 10-денний строк. Аргумент про те, що захисник ознайомився з матеріалами справи пізніше, суд апеляційної інстанції відхилив як недостатній, оскільки заявник міг подати апеляційну скаргу, ґрунтуючись на самій постанові суду. Зміст рішення Європейського суду з прав людини 7. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) 20 червня 2024 року ухвалив рішення у справі «Меркулов проти України» (заява №38055/22) (далі - Рішення), яким констатував порушення Україною щодо ОСОБА_20 (далі - заявник) пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій. 8. Як зазначив Суд у своєму Рішенні, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення з позовом щодо своїх прав та обов`язків цивільного характеру до судів або трибуналів. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Стаття 6 Конвенції не зобов`язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії ст. 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов`язків цивільного характеру. 9. Суд зазначив, що до його компетенції не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією. При цьому Суд наголосив, що ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи. 10. За висновком Суду у цій справі відповідні обмеження підірвали саму суть права заявника на доступ до суду, а тому він постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв?язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій. 11. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_20 1500 (тисяча п`ятсот) євро на відшкодування моральної шкоди. Також Суд присудив заявнику 250 євро, - суму, яка покриває всі вимоги щодо компенсації судових та інших витрат. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ 12. У заяві про перегляд судових рішень захисник ОСОБА_19 в інтересах заявника на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Меркулов проти України» порушення національними судами прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, ставить питання про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та передачу справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_20 на новий розгляд до суду першої інстанції. 13. Вказує на те, що ЄСПЛ визнано порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судами справи щодо заявника про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 КУпАП. На обґрунтування своєї думки наводить доводи щодо неналежного повідомлення заявника про судовий розгляд судом першої інстанції справи про адміністративне правопорушення, ненаправлення місцевим судом заявнику копії постанови про притягнення останнього до адміністративної відповідальності та накладення на нього стягнення. 14. Крім того, захисник зазначає, що процедура ознайомлення з матеріалами справи про адміністративне правопорушення фактично встановлюється місцевим судом і саме від працівників суду залежала дата, коли адвокат міг ознайомитися з вказаними матеріалами. 15. У судовому засіданні захисник підтримала позицію, викладену у заяві. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ТА МОТИВИ УХВАЛЕННЯ ПОСТАНОВИ 16. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною. 17. Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»(далі - Закон № 3477-IV) передбачає, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 18. Згідно з частиною другою статті 297-1КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення. 19. У такому разі відповідно до положень частини першої статті 297-8КУпАП справа про перегляд судового рішення розглядається Великою Палатою Верховного Суду. 20. У заяві про перегляд судових рішень у справі про адміністративне правопорушення висловлено прохання про виконання рішення ЄСПЛ через застосування додаткових заходів індивідуального характеру шляхом скасування постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року та направлення справи на новий розгляд в суд першої інстанції. 21. Перевіривши доводи заяви, а також взявши до уваги висновки ЄСПЛ, наведені у рішенні, Велика Палата доходить наступних висновків. 22. Статтею 6 Конвенції гарантується кожному право на справедливий суд, що включає в себе право на розгляд справи. 23. При цьому право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Дотримання цього права має забезпечуватися також відповідною умовою - особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. 24. Саме з метою забезпечення реалізації гарантованого Конвенцією права особи на доступ до правосуддя, а також права на оскарження судового рішення, стаття 294 КУпАП передбачає можливість поновлення пропущеного з поважних причин строку на апеляційне оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення. 25. Розуміючи важливість дотримання оптимального балансу між забезпеченням реалізації права особи на доступ до правосуддя та принципом правової визначеності ЄСПЛ сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку із пропуском строку повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи. 26. У справі щодо ОСОБА_20 ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд першої інстанції не повідомив його про дату і час розгляду судом справи про адміністративне правопорушення. 27. Велика Палата погоджується з доводами захисника ОСОБА_19 , що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність ОСОБА_20 як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови. Більше того, матеріали справи не містять переконливих доказів, що ОСОБА_20 своєчасно отримував копію цієї постанови, а отже зазначене свідчить, що саме держава не виконала своєчасно і у повному обсязі своїх зобов`язань. 28. Крім того, згідно з постановою ОСОБА_20 був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у ОСОБА_20 було вилучено посвідчення водія - відсутні, що також свідчить про те, що ОСОБА_20 міг не знати про наявність постанови відносно нього. 29. Наведені обставини залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, так само, як і твердження захисника щодо причин затримки із ознайомленням з матеріалами справи, які також залежали від місцевого суду. До того ж, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що апеляційна скарга була подана через 2 дні після ознайомлення з матеріалами справи. 30. Наведене дає Великій Палаті підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню. 31. Водночас, Велика Палата не знаходить підстав для перегляду постанови суду першої інстанції, оскільки ЄСПЛ констатував порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, яке полягало у відмові у доступі до судів вищих інстанцій, тобто порушення, яке було допущено саме судом апеляційної інстанції, а тому в цій частині заява задоволенню не підлягає. 32. Відповідно до статті 297-10 КУпАП за наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: скасувати постанову (постанови) та закрити провадження у справі; скасувати постанову (постанови) та передати справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; змінити постанову (постанови). 33. З огляду на викладене Велика Палата, керуючись положеннями статті 297-10 КУпАП, дійшла висновку, що заява захисника підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню. Керуючись статтями 297-1, 297-8, 297-9, 297-10КУпАП, Велика Палата постановила: Заяву захисника ОСОБА_19 , подану в інтересах ОСОБА_20 ,задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року про відмову в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернення апеляційної скарги особі, яка її подала, скасувати, а справу про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 КУпАП, відносно ОСОБА_20 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути переглянута тільки на підставі, встановленій частиною другою статті 297-1 КУпАП. Головуючий суддя ОСОБА_1 Суддя-доповідач ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_21 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17 Джерело: ЄДРСР 122936001

Це реальний приклад того, до чого Маселко, Бідосі, Поганці та КАКі послів G7 разом з антикорупційною шолупенню довели судову гілку влади і фактично перетворили суддів на виконавців будь-яких забаганок всупереч Закону та правам людини, на мою думку, останнє, до речі, і встановив ЄСПЛ. Велика палата зазначила: 26. У справі щодо ОСОБА_20 ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд першої інстанції не повідомив його про дату і час розгляду судом справи про адміністративне правопорушення. 27. Велика Палата погоджується з доводами захисника ОСОБА_19 , що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність ОСОБА_20 як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови. Більше того, матеріали справи не містять переконливих доказів, що ОСОБА_20 своєчасно отримував копію цієї постанови, а отже зазначене свідчить, що саме держава не виконала своєчасно і у повному обсязі своїх зобов`язань. 28. Крім того, згідно з постановою ОСОБА_20 був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у ОСОБА_20 було вилучено посвідчення водія - відсутні, що також свідчить про те, що ОСОБА_20 міг не знати про наявність постанови відносно нього. 29. Наведені обставини залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, так само, як і твердження захисника щодо причин затримки із ознайомленням з матеріалами справи, які також залежали від місцевого суду. До того ж, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що апеляційна скарга була подана через 2 дні після ознайомлення з матеріалами справи. 30. Наведене дає Великій Палаті підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2024 р.м. Одеса Справа № 400/6646/24 Перша інстанція: суддя Малих О.В., повний текст судового рішення складено 16.08.2024, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді- Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В., Кравченка К.В. при секретарі - Філімович І.М. за участю: представника апелянта адвоката Ядловського І.М. апелянта ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївськогоокружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , за участю третьої особи ОСОБА_2 про визнання відмови протиправної та зобов`язання вчинити певні дії, - ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 12 липня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив суд: - визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; - зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 оформити ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку з наявністю одного із своїх батьків з числа осіб з інвалідністю 1 групи за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що враховуючи сімейні стосунки ОСОБА_2 (мати позивача), а також відсутність у ОСОБА_2 інших осіб, що зобов`язані її утримувати, оформлення ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації є єдиною можливістю для ОСОБА_2 (інваліда 1 групи) одержати постійний догляд, якого вона потребує та фактично отримує від позивача. Оскільки її донька ОСОБА_3 не проживає на території України, знаходиться під тимчасовим захистом у Польщі та постійно проживає на її території, що фактично унеможливлює здійснення нею піклування за своєю матір`ю. Позивач вважає, що відповідачем вільно інтерпретовано поняття «працездатна особа» при цьому повністю проігноровані норми п. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», що свідчить про протиправну бездіяльність та цинічне небажання ІНФОРМАЦІЯ_2 та соціальної підтримки виконувати свій обов`язок щодо оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації , що призвело до незаконної відмови від оформлення позивачу відстрочки від призову під час мобілізації. Позивач довів наявність у нього підстав для відстрочки від призову за мобілізацією, визначені абз.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Проте відповідач протиправно відмовив йому у наданні відстрочки від призову за мобілізацією, чим грубо порушив його право, прямо передбачене Законом. Представник ІНФОРМАЦІЯ_1 , в обґрунтування правової позиції зазначив, що для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач повинен був довести, що він є єдиною особою, яка може здійснювати даний догляд за матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 1-ї групи (загального захворювання, безстроково). Але, як вбачається з матеріалів справи, позивач належних доказів, що він є єдиною особою, яка може здійснювати постійний сторонній догляд за матір`ю, до суду не надав. Відповідно до приписів норм чинного законодавства обов`язок по догляду за ОСОБА_2 покладений саме на її дочку. Отже, з огляду на зазначений аналіз правових норм можна дійти висновку, що позивач, не є єдиною особою, яка може здійснювати догляд за матерію та відповідно до положень чинного законодавства відповідач вважає, що він не має безумовного обов`язку щодо такого догляду. Відповідач вважає, що у діях позивача у такий спосіб вбачається факт ухилення його від призову на військову службу за загальною мобілізацією та від виконання конституційного обов`язку, який встановлений ст.65 Конституції України, згідно із нормою якої захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, є обов`язком громадян України. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , за участю третьої особи ОСОБА_2 про: визнання протиправної відмови ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 оформити ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку з наявністю одного із своїх батьків з числа осіб з інвалідністю 1 групи за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати відмовлено. Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнитипозовні вимоги. Апелянт не погоджується з вказаним рішенням суду та вважає його незаконним в силу невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильності застосування норм матеріального права через неправильне тлумачення закону. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою в якій просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз.11 ч.1ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ (далі Закон № 3543). До вказаної заяви додано копії: паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду позивача, паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду матері позивача, свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про укладання шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтво про смерть ОСОБА_4 (мужа матері позивача), довідки МСЕК № 654958 ОСОБА_2 , серія № 12 ААН, щодо матері позивача; заяви матері позивача від 14.06.2024 року щодо родичів, що зобов`язані її утримувати; Акту про встановлення факту проживання від 25.05.2023 року; Акту про встановлення факту здійснення догляду від 17.06.2024 року; закордонного паспорта сестри позивача ОСОБА_6 . Повідомленням 27.06.2024 року відповідач за результатами опрацювання заяви позивача повідомив, зокрема, що з копій документів, які додані позивачем до заяви вбачається, що в зв`язку з наявністю не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч.1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір. Тому, з огляду на зазначений аналіз правових норм, та з урахуванням наданих позивачем копій документів відповідачем повідомлено, що законних підстав для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, нажаль, немає. Не погоджуючись із відмовою відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при розгляді заяви позивача відповідачем обґрунтовано зроблено висновок про те, що наявність у ОСОБА_2 дорослої доньки ОСОБА_3 ( ОСОБА_7 ), а також перебування останньої за кордоном не є підставою для надання відстрочки від військової служби позивачу ОСОБА_1 згідно з вимогами ст. 23 Закону № 3543, а тому стверджуваних позивачем порушень його прав відповідачем у спірних правовідносинах не допущено, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який триває до цього часу. Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва, яка триває по цей час. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ, в редакції на час виникнення спірних відносин) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. Статтею 1 Закону № 3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Відповідно до норм абз. 5 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. В свою чергу нормами статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Так, зокрема, відповідно до ч.ч.3, 5 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Так, відповідно до статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію визначені категорії військовозобов`язаних які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Зокрема, у редакції до 18.05.2024 року, Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію згідно абзацу 11 ч. 1 ст. 23, не підлягали призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати. 18.05.2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», яким, зокрема, були внесені зміни до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII. Так, відповідно до п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: - які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю. Також, Кабінетом Міністрів України постановою №560 від 16.05.2024 року (набрала чинності 18.05.2024 року), затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі - Порядок №560), яким врегульовано процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення. Відповідно до п. 57 Порядку №560 для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). Так, постановою Кабміну від 16.08.2024 року № 930, Порядок № 560 доповнили новим пунктом 58-1 такого змісту: військовозобов`язані, які відповідно до закону зобов`язані утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначають у заяві (додаток 4) про відсутність інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а за умови наявності кількох військовозобов`язаних - додають заяву особи з інвалідністю I або II групи за формою згідно з додатком 15, в якій зазначається прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) особи, яку особа з інвалідністю обирає для здійснення свого утримання. Районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки або його відділ за місцем перебування на військовому обліку військовозобов`язаного, який відповідно до закону зобов`язаний утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», або здійснює постійний догляд за особами, зазначеними у пунктах 9 і 14 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час прийняття рішення про надання відстрочки від призову на військову службу за призовом під час мобілізації перевіряє перебування такого військовозобов`язаного на військовому обліку, родинні зв`язки військовозобов`язаного та особи, яку відповідно до законодавства зобов`язаний утримувати військовозобов`язаний або за якою здійснює постійний догляд, наявність інших осіб, місце проживання яких задекларовано/зареєстровано за адресою задекларованого/ зареєстрованого місця проживання військовозобов`язаного або особи, яка перебуває на утриманні або потребує постійного догляду, з використанням відомостей Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, Державного реєстру актів цивільного стану громадян, інших інформаційних систем, реєстрів та баз даних, у тому числі шляхом інформаційного обміну. Згідно п. 60 Порядку №560 Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. Формою, визначеною додатком 4, є саме Повідомлення. До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Так, предметом позову у даній справі є відмова у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв`язку із наявністю іншої особи, яка не є військовозобовя`заною та відповідно до закону зобов`язана утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю 1 чи 2 групи та відсутні документи, що підтверджують неможливість такої особи, яка не є військовозобов`язаною та відповідно до закону зобов`язана утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю 1 чи 2 групи, здійснювати догляд за ними, а саме: документи про інвалідність такої особи, її потребу у постійному догляді, перебуванні під арештом (крім домашнього арешту), відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі. Як вже встановлено судом, ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження. ОСОБА_2 має встановлену 1 групу інвалідності, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною комісією серії 12ААВ №654958 від 13.04.2023 року. Позивач звернувся до відповідача із заявою в якій просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз.11 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ (далі Закон № 3543). Колегія суддів зазначає наступне. Редакція постанови №560 від 16.05.2024 року(в редакції на момент подачі заяви), якою затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на момент звернення позивача із заявою про надання відстрочки передбачала необхідність подачі для особи, яка зайнята доглядом, - документів, що підтверджують родинні зв`язки, та один із документів, що підтверджує неможливість інших осіб, які не є військовозобов`язаними та які зобов`язані за законом утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, здійснювати догляд за ними: інвалідність такої особи, її потребу у постійному догляді, перебування під арештом (крім домашнього арешту), відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі, документи про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на доглядабо акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) (додаток 8), в якому зазначаються відомості про відсутність інших осіб, які могли б здійснювати такий догляд.(Додаток 5 Порядку №560) Як встановлено судом апеляційної інстанції до заяви про надання відстрочки ОСОБА_1 було додано копії: паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду позивача, паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду матері позивача, свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про укладання шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтво про смерть ОСОБА_4 (чоловіка матері позивача), довідки МСЕК № 654958 ОСОБА_2 , серія № 12 ААН, щодо матері позивача; заяви матері позивача від 14.06.2024 року щодо родичів, що зобов`язані її утримувати; Акту про встановлення факту проживання від 25.05.2023 року; Акту про встановлення факту здійснення догляду від 17.06.2024 року; закордонного паспорта сестри позивача ОСОБА_6 . Тобто, в даному випадку до заяви військовозобов`язаного у порядку п. 13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993 р. №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» були додані відповідні документи, передбачені вищезазначеною постановою. Посилання відповідача на те, що позивач має не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір, що не дає права на надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, колегія вважає такими , що суперечать вимог постанови №№560. Крім цього, як свідчать матеріали справи, позивач надав заяву сестри позивача ОСОБА_3 , яка проживає у м. Острів Великопольский (Польща), переклад якої здійснений з польської мови на українську мову та переклад якої засвідчено нотаріусом. Дана заява адресована ІНФОРМАЦІЯ_3 , в ОСОБА_9 зазначено, що вона проживає у Польщі та не має можливості та наміру повертатись в Україну та здійснювати догляд за матір`ю. Наголосила, що весь цей час догляд за матір`ю, яка потребує постійного догляду здійснює її брат ОСОБА_1 . Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що обов`язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України. Відповідно до ст.172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Відповідач вважає, що перебування (проживання) особи за кордоном не звільняє її від обов`язку здійснювати утримання та догляд за батьками з І чи ІІ групою інвалідності згідно вимог п.13 ч.1 ст.23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Разом з тим, слід вказати, що обов`язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах. Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Тобто, «здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Судом апеляційної інстанції враховано, що сестра позивача перебуває за кордоном та нею не виявлено бажання повертатися на Україну та здійснювати догляд за матір`ю, а тому позивач, як на момент звернення з заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, так і наразі є єдиною особою, яка відповідно до закону зобов`язана та має фактичну можливість здійснювати догляд за своєю матір`ю як особою з інвалідністю 1 групи. Враховуючи наведене, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію надано докази того, що він є єдиною особою, хто може здійснювати догляд за матір`ю. Як зазначалось вище, розгляд заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 11 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відбувається за встановленою процедурою. З огляду на наведене, зважаючи на встановленні під час розгляду цієї справи обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з метою належного та ефективного захисту прав позивача відмова відповідача у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є протиправною та такою, що порушує права позивача. Враховуючи зазначене, відповідача слід зобов`язати надати ОСОБА_1 відстрочки від призову за мобілізацією на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Слід зазначити, що згідно з пунктом 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994). В силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі ст.317 КАС Українипідставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 308; 310; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року скасувати. Ухвалити у справі №400/6646/24 нову постанову, якою задовольнити позов ОСОБА_1 . Визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 . Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України. Повний текст судового рішення виготовлений 30.10.2024 року. Суддя-доповідач О.В. Джабурія Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко Джерело: ЄДРСР 122685057

Приємно читати такі рішення, коли суд не діє за принципом як би чого не вийшло, а реально захищає права людини за якими до нього звертаються. Суд зазначив: Посилання відповідача на те, що позивач має не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір, що не дає права на надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, колегія вважає такими , що суперечать вимог постанови №№560. Крім цього, як свідчать матеріали справи, позивач надав заяву сестри позивача ОСОБА_3 , яка проживає у м. Острів Великопольский (Польща), переклад якої здійснений з польської мови на українську мову та переклад якої засвідчено нотаріусом. Відповідач вважає, що перебування (проживання) особи за кордоном не звільняє її від обов`язку здійснювати утримання та догляд за батьками з І чи ІІ групою інвалідності згідно вимог п.13 ч.1 ст.23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Разом з тим, слід вказати, що обов`язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах. Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Тобто, «здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Судом апеляційної інстанції враховано, що сестра позивача перебуває за кордоном та нею не виявлено бажання повертатися на Україну та здійснювати догляд за матір`ю, а тому позивач, як на момент звернення з заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, так і наразі є єдиною особою, яка відповідно до закону зобов`язана та має фактичну можливість здійснювати догляд за своєю матір`ю як особою з інвалідністю 1 групи. Враховуючи наведене, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію надано докази того, що він є єдиною особою, хто може здійснювати догляд за матір`ю.

В огляді відображено правові позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема щодо: ✅ використання податкової інформації в СОД РРО під час проведення фактичної перевірки; ✅ розрахунку дисконту; ✅ звільнення від відповідальності за несвоєчасне виконання податкового обов’язку з огляду на неодноразові обстріли та руйнування; ✅ права на виконання будівельних робіт без документа, який засвідчує право на земельну ділянку; ✅ обов’язку органу місцевого самоврядування враховувати вимоги плану зонування території, який розробляється у складі генерального плану населеного пункту; ✅ строку дії дозволу на розміщення об’єкта зовнішньої реклами у зв’язку з порушенням строків подання документів на його продовження; ✅ підстав невиплати військовослужбовцю додаткової винагороди; ✅ зупинення експлуатації будівель і приміщень у разі відсутності системи оповіщення про пожежу та управління евакуюванням людей; ✅ переліку осіб, які мають право на виплату грошового забезпечення загиблих військовослужбовців; ✅ обсягу документів і обмеження повноважень у порядку самопредставництва від імені суб'єкта владних повноважень. Упродовж вересня 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. Огляд судової практики ВС-КАС за вересень 2024 року.pdf

В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі: ✅ у спорах, що виникають із питань захисту права власності, акцентовано, що за умови доведення співвласником наявності підстав, передбачених частинами 1 та 2 ст. 365 ЦК України, для припинення права на частку у спільному майні право іншого співвласника на таку частку підлягає припиненню. З метою уникнення ситуації правової невизначеності, недопущення спору при проведенні державної реєстрації права власності на частку у спільному майні, право власності на яку припинено, судам доцільно задовольняти одночасно з вимогою про припинення права власності на частку у спільному майні й заявлену вимогу про визнання права власності на цю частку за співвласником, який попередньо вніс на депозитний рахунок суду вартість спірної частки; ✅ у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, наголошено, що для звільнення від нарахування штрафів, пені та відсотків за користування кредитом на підставі п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мобілізовані позичальники повинні надати банку перелік документів, встановлений листом Міністерства оборони України від 21 серпня 2014 року № 322/2/7142. Положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не містять норм, які б звільняли позичальника від нарахування штрафів, пені та процентів за користування кредитом протягом особливого періоду у зв’язку з наявністю в нього статусу учасника бойових дій; ✅ у спорах, що виникають із трудових правовідносин, констатовано, що відсторонення працівника від роботи допускається в період проведення службового розслідування, а не після його закінчення; ✅ у спорах, що виникають із спадкових правовідносин, зазначено, що під час вирішення спору між спадкоємцями щодо права на спадкування суд у межах заявлених позовних вимог може встановити в мотивувальній частині судового рішення факт відсутності права на спадкування на підставі ч. 1 ст. 1224 ЦК України, зокрема у випадку, коли особа, яка умисно позбавила життя спадкодавця, померла, оскільки така особа не має права на спадкування в силу закону; ✅ у справах окремого провадження зауважено, що звільнення від повноважень опікуна може відбутися в разі невиконання опікуном своїх обов’язків; порушення прав підопічного; поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або соціального захисту. При цьому законодавець у ЦК України не допускає тимчасового, на певний період (зокрема воєнного стану), звільнення особи від повноважень опікуна; ✅ щодо застосування норм процесуального права вказано, що звернення учасників справи до суду з процесуальними документами в електронній формі з обов’язковим їх скріпленням власним електронним підписом учасника справи через Електронний кабінет є альтернативою звернення до суду з паперовими документами та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником. Усі документи, що надійшли до суду через підсистему «Електронний суд», вважаються такими, що подані з використанням власного електронного підпису. Крім того, зазначено: якщо особа звернулася до суду за захистом порушеного права власності на частку в спільному майні подружжя й спірне нерухоме майно до моменту його відчуження не було об’єктом корпоративних прав, то спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, як такий, що виник із сімейних правовідносин. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_09_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КЦС за вересень 2024 року.pdf

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА вул. Максима Кривоноса, 25, м. Київ, 03037; тел. (044) 249-79-26, факс:249-79-28; вул. Грушецька, 1, м. Київ, 03113; тел.: (044) 456-51-65; факс: 456-93-08 e-mail:[email protected], web: https://sl.ki.court.gov.ua Код ЄДРПОУ: 02896762 __________________________________________________________________________________________ Провадження 2/760/1699/24 В справі 760/6622/21 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ І. Вступна частина 28 березня 2024 року в місті Києві Солом`янський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Коробенка С.В. за участю секретаря Семененко А.Д. представника Позивачів - ОСОБА_1 представника Відповідача - ОСОБА_2 розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа: державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційне бюро», про скасування рішення державного реєстратора, скасування записів та визнання права власності. ІI. Описова частина В березні 2021 року ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду із позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» з вимогами про: - скасування рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» м. Київ Тарасенка Ігоря Миколайовича від 05.06.2019 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47209617 щодо державної реєстрації права власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1845493180000); - внесення запису до Державного реєстру прав про скасування державної реєстрації прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за АТ «Альфа-Банк»; - внесення запису до Державного реєстру прав про скасування державної реєстрації прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за АТ «Укрсоцбанк»; - визнання за Позивачами права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_2 . Ухвалою суду від 22 березня 2021 року в справі було відкрите загальне позовне провадження. Ухвалою від 28 вересня 2022 року закрите підготовче провадження. Під час перебування справи в провадженні суду Позивач-1 ОСОБА_6 змінила прізвище на « ОСОБА_7 », а Відповідач АТ «Альфа-Банк» змінив найменування на АТ «Сенс Банк». Вимоги позовної заяви мотивовано тим, що між Позивачкою-1 та АКБCР «Укрсоцбанк» 27 грудня 2007 року було укладено Договір кредиту №032/29-507 К, за яким Позивачка отримала споживчий кредит в доларах США. На забезпечення виконання умов Кредитного договору між усіма Позивачами та АКБСР «Укрсоцбанк» було укладено Іпотечний договір іпотеки №032/06-254 від 27.12.2007, посвідчений приватним нотаріусом у встановленому порядку. За умовами Іпотечного договору предметом іпотеки є квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , жилою площею 41,90 кв.м, загальною площею 69,30 кв.м. Позивачі вказують, що 05.06.2019 державним реєстратором Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» м. Києва, Тарасенком І.М., було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 47209617, зокрема була здійснена реєстрація права власності АТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки. В подальшому, як зазначають Позивачі, правонаступником АТ «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-Банк», у зв`язку з чим 19 листопада 2019 року було здійснено реєстрацію змін до права власності на Предмет іпотеки, а саме: змінено власника квартири з АТ «Укрсоцбанк» на АТ «Альфа-Банк», відомості про зміни до права власності внесено до Реєстру 25.11.2019. Позивачі зазначає, що реєстрація права власності Відповідача на предмет іпотеки, яка здійснена державним реєстратором 05.06.2019, є протиправною з огляду наступне. По-перше, як зазначають Позивачі, реєстрація права власності на квартиру за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк») була здійснена державним реєстратором без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку». Зокрема, згідно з чинним на момент укладення іпотечного договору законодавством, передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов`язання у позасудовому порядку можлива була лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, і одного лише іпотечного застереження в іпотечному договорі було недостатньо. По-друге, як стверджують Позивачі, право власності на квартиру було набуто АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк») в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким не допускається звернення стягнення на єдине житло, передане в іпотеку для забезпечення кредитних зобов`язань, виражених в іноземній валюті. По-третє, Позивачі звертають увагу на те, що з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, вбачається, що державну реєстрацію права власності на іпотечне майно, а саме на трикімнатну квартиру було здійснено державним реєстратором 28.05.2019 року 16:43:12, а рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державним реєстратором було винесено 05.06.2019 року 13:34:29, тобто, всупереч вищезазначеним вимогам законодавства реєстрація права власності здійснена до прийняття відповідного рішення. Крім того, Позивачі стверджують, що згідно з ч. 5 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. А тому звертають увагу суду на те, що згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №245831985, у розділі «Підстава для державної реєстрації» у АТ «Укрсоцбанк» не зазначено документ, який би посвідчував проведення оцінки предмета іпотеки у відповідності до вимог Закону України «Про іпотеку». Зазначені обставини кожна окрема та у своїй сукупності свідчать про те, що рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем є протиправним, підлягає скасуванню з внесенням відповідних записів до Державного реєстру та поверненням квартири у власність Позивачів. 27 вересня 2021 року представником Відповідача подано письмовий відзив на позовну заяву, зі змісту яких вбачається, що Відповідач не визнає заявлених позовних вимог та просить відмовити у їх задоволенні посилаючись на те, що Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» у зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_6 своїх обов`язків за Кредитним договором, невиконанням нею вимог про усунення порушень, в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку» задовольнив свої вимоги кредитора/іпотекодержателя в рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору в позасудовому порядку через звернення стягнення на Предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності на підставі іпотечного застереження, яке міститься у Договорі іпотеки, яке є формою згоди іпотекодавця на таку процедуру задоволення Кредитором своїх вимог. Відтак, звернення стягнення на предмет іпотеки у такий спосіб не має характер примусового, а отже не підпадає під дію Закону про мораторій. Крім того, представник Відповідача зазначив про те, що оцінка Суб`єкта оціночної діяльності відсутня в переліку документів, які надаються державному реєстратору згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМ України від 25.12.2015 №112. У судовому засіданні представник Позивачів позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Представник Відповідача проти задоволення позову заперечував. ІІІ. Мотивувальна частина Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини. 27 грудня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_6 було укладено договір кредиту №032/29-507 К. 27 грудня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 було укладено Іпотечной договір №032/06-254, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мироник О.В. за реєстровим 9055, відповідно до умов якого Позивачі передали в якості забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту, квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону "Про іпотеку"). За приписами частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку", у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Як вбачається зі змісту наявної в матеріалах справи Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 05 червня 2019 року державним реєстратором, а саме державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Тарасенком І.М. на підставі договору іпотеки №032/06-254, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, здійснено державну реєстрацію права приватної власності АТ «Укрсоцбанк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 19 листопада 2019 року було зареєстровано зміни до права власності, зокрема власник АТ «Укрсоцбанк» замінений на АТ «Альфа-Банк», тобто відбулася заміна на правонаступника. В подальшому АТ «Альфа-Банк» змінило назву на АТ «Сенс Банк». Таким чином, АТ «Укрсоцбанк» було здійснено дії щодо набуття права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Як роз`яснила Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 10.04.2019 в справі №726/1538/16-ц набуття 7 червня 2014 року чинності Законом N 1304-VII є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Аналогічні роз`яснення Велика Палата Верховного Суду надала у Постанові від 19.05.2020 по справі № 644/3116/18. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року N 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. З пояснень Позивачів встановлено, що на час виникнення спірних правовідносин (реєстрації права власності АТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки) не було на праві власності чи праві користування будь-якого іншого нерухомого майна, окрім предмета іпотеки. Відповідачем цього твердження не спростовано. Таким чином, суд приходить до висновку, що у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «Укрсоцбанк» з огляду на те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовувалася Позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання Позивачкою умов Кредитного договору № №032/29-507 К від 27.12.2007, укладеного в іноземній валюті. Крім того, частиною третьою статті 37 Закону «Про іпотеку» (в редакції на момент укладення іпотечного договору) визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. З огляду на зміст положень, закріплених у ст.37 Закону України «Про іпотеку», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Оскільки ціна предмета іпотеки, право власності на який реєструється за іпотекодержателем в позасудовому порядку, є істотною обставиною, що має правові наслідки для сторін забезпеченого іпотекою зобов`язання, тому п.61 Порядку державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, повинен застосовуватись із урахуванням положень ст.37 Закону України «Про іпотеку», а саме: іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Отже оцінка предмета іпотеки, право власності на який реєструється за іпотекодержателем в позасудовому порядку, повинна бути проведена перед реєстрацією такого права. З матеріалів справи вбачається, що на момент вчинення реєстраційних дій державним реєстратором щодо реєстрації права власності на квартиру за АТ «Укрсоцбанк», реєстратору не було надано Звіту про оцінку вартості квартири АДРЕСА_2 . Більше того, Відповідачем не надано доказів щодо інформування Позивачів про вартість іпотечного майна за якою відбулося зарахування вимог, в той час як ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2021 року зазначено, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16-ц (провадження №14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19) однозначно висловлено правові висновки щодо необхідності подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Відсутність оцінки предмету іпотеки на момент переходу права власності свідчить про порушення проведеної державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що є підставою для скасування такої реєстрації. Подібні за змістом висновки, із посиланням на вказані висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17, від 11 червня 2020 року у справі №914/953/19, від 12 серпня2020 року у справі №921/353/19. Отже, рішення державного реєстратора Тарасенка І.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47209617 (номер запису про право власності 31866886 від 28.05.2019) щодо державної реєстрації права власності АТ «Укрсоцбанк» на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є таким, що не відповідає вимогам Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», ст. 37 Закону України «Про іпотеку», та, як наслідок, порушує приватне право Позивачів. У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі N914/2350/18 (914/608/20) (провадження N 12-83гс21) зазначено, що за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою. В такому випадку задоволення вимог про внесення відповідних записів до Державного реєстру, визнання права власності за Позивачами не є необхідним для ефективного захисту їх прав, а тому у задоволенні цих вимог слід відмовити. Аналогічні роз`яснення містяться і у Постановах Верховного Суду від 01.02.2023 року по справі № 316/2082/19 та від 21.06.2023 року по справі № 308/7560/21. Враховуючи викладене, позов підлягає задоволенню частково. У зв`язку з наведеним, ураховуючи положення ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені Позивачами, пропорційно до задоволених вимог, покладаються на Відповідача. ІV. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 16,317, 319, 321, 334, 391 ЦК України, Законами України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", "Про іпотеку",ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд вирішив: 1.Позов задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» м. Київ Тарасенка Ігоря Миколайовича від 05.06.2019 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47209617 щодо державної реєстрації права власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1845493180000). В іншій частині позову відмовити. 2.Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_3 судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі2724,00 гривень. 3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 4.Позивач-1: ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ; Позивач-2: ОСОБА_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 ; Позивач-3: ОСОБА_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 ; Відповідач: Акціонерне товариство «Сенс Банк», адреса: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, код юридичної особи: 23494714; Третя особа: Тарасенко Ігор Миколайович , державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» м. Київ, адреса: 04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, 8А, оф. 406. Суддя: Джерело: ЄДРСР 122628762

Це чергова наша виграшна справа про незаконне переоформлення майна банками на себе. В цій справі підставою скасування такого позасудового стягнення стало його здійснення під час ді мораторію на задоволення вимог кредиторів за споживчими валютними кредитами та відсутність оцінки майна на час такого переоформлення.

УХВАЛА 26 вересня 2024 року м. Київ Справа № 440/14216/23 Провадження № 11-67заі24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Желєзного І. В., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянувши в порядку письмового провадження питання про закриття апеляційного провадження заапеляційними скаргами Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2024 року у зразковій справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі - ГУ ПФУ в Полтавській області), у якому просив: - визнати протиправними дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо виплати щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2023 рік як особі з інвалідністю внаслідок війни II групи у меншому розмірі, ніж передбачено статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; - зобов`язати ГУ ПФУ в Полтавській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2023 рік відповідно до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 440/14216/23. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 08 листопада 2023 року звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з поданням про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 листопада 2023 року відкрив провадження у зразковій справі № 440/14216/23 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправними дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги за 2023 рік як особі з інвалідністю внаслідок війни II групи в меншому розмірі, ніж вісім мінімальних пенсій за віком. Зобов`язано ГУ ПФУ в Полтавській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги як особі з інвалідністю внаслідок війни II групи за 2023 рік відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги. Частиною одинадцятою статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що рішення Верховного Суду у зразковій справі підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами перегляду рішень в апеляційному порядку, визначеному цим Кодексом. Не погодившись із цим рішенням суду, ГУ ПФУ в Полтавській області, Міністерство фінансів України, Кабінет Міністрів України та Міністерство соціальної політики України направили до Великої Палати Верховного Суду апеляційні скарги. Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 10, 11 та 25 квітня 2024 року відкрила апеляційне провадження за апеляційними скаргами ГУ ПФУ в Полтавській області, Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2024 року у зразковій справі № 440/14216/23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2024 року справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Частиною першою статті 293 КАС України встановлено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Відповідно до наведеної норми передумовою апеляційного оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, є встановлення обставин, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Особи, що подали апеляційні скарги та не брали участі в розгляді цієї справи (Міністерство фінансів України, Кабінет Міністрів України, Міністерство соціальної політики України), вважають, що оскаржуване судове рішення безпосередньо впливає на їхні права та обов`язки. Зокрема посилаються на те, що справа розглянута судом як зразкова, ухвалення у ній судового рішення може надати підстави для збільшення аналогічних позовів та потребуватиме додаткових видатків, що вплине на реалізацію державної політики у сферах соціального захисту та контролю за дотриманням бюджетного законодавства. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що судове рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, якщо в його мотивувальній частині містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи або в його резолютивній частині суд прямо вказав про права та обов`язки цієї особи. У такому випадку судове рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) положення про право кожного на справедливий судовий розгляд справи про його права та обов`язки. Судове рішення, оскаржуване незалученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Якщо скаржник лише зазначає, що оскаржуване судове рішення може вплинути на його права (інтереси, обов`язки), або лише зазначає (констатує), що судовим рішенням вирішено питання про його права (інтереси, обов`язки), то такі доводи, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою підставою для виникнення права на апеляційне оскарження судового рішення. Особа, яка не була учасником справи, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки. Такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме. Як свідчить мотивувальна та резолютивна частини рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2024 року, суд першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та/або обов`язки Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України жодним чином не вирішував. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»). Також у пункті 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 305 КАС України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. Оскільки питання про права, свободи, інтереси та/або обов`язки Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України в оскаржуваному судовому рішенні не вирішувалися, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 293, 305, КАС України, Велика Палата Верховного Суду УХВАЛИЛА: Апеляційне провадження за апеляційними скаргами Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2024 року у зразковій справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії закрити. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. ЖелєзнийСудді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач В. В. Король В. Ю. Уркевич О. В. Кривенда Є. А. Усенко М. В. Мазур Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 122118317

Велика палата, на моє переконання, досить обгрунтовано закрила апеляційне провадження у зразковій справі за скаргами Мінфіну, КМУ та Мінсоцполітики у зв'язку з незазначенням, які самі їх права порушуються. Мін'юст, що їх представляв вчергове продемонстрував свій рівень. Хоча не всі судді з цим погодились, але питання не стільки в правах, бо тоді потрібно у всі пенсійні та соціальні справи залучати всі ці державні установи, а у безграмотності тих хто готував апеляційну скаргу. Суд зазначив: Якщо скаржник лише зазначає, що оскаржуване судове рішення може вплинути на його права (інтереси, обов`язки), або лише зазначає (констатує), що судовим рішенням вирішено питання про його права (інтереси, обов`язки), то такі доводи, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою підставою для виникнення права на апеляційне оскарження судового рішення. Особа, яка не була учасником справи, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки. Такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме. Як свідчить мотивувальна та резолютивна частини рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2024 року, суд першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та/або обов`язки Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України жодним чином не вирішував.

Постанова Іменем України 25 вересня 2024 року м. Київ Справа № 490/9587/18 Провадження № 14-29цс24 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця, заінтересована особа - ОСОБА_2 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 червня 2023 року у складі колегії суддів Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця щодо належного здійснення виконавчих дій та вжиття заходів для виявлення належного боржнику ОСОБА_2 , який не бажає виконувати свій батьківський обов`язок щодо сплати аліментів, приховує розмір свого доходу та належне йому майно, майна та розміру фактично отриманих ним доходів. Місцевий суд у вересні 2021 року закрив провадження у справі за скаргою у зв`язку з відсутністю предмета оскарження. Заявниця не погодилася з ухвалою місцевого суду та в червні 2023 року звернулася з апеляційною скаргою та заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження, мотивуючи заяву тим, що ані поштою, ані через систему «Електронний суд» копію ухвали суду першої інстанції від 27 вересня 2021 року не отримувала. Суд апеляційної інстанції ухвалою від 21 червня 2023 року відмовив у відкритті апеляційного провадження з тих підстав, що апеляційна скарга подана після спливу одного року, а виключні випадки, передбачені частиною другою статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відсутні. Заявниця оскаржила цю ухвалу в касаційному порядку. Стверджувала, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги факту неповідомлення заявниці про проведення судового засідання та ухвалення судового рішення, факту отримання заявницею копії оскарженої ухвали місцевого суду лише після неодноразових звернень через два роки, факту відсутності в системі «Електронний суд» будь-якої інформації та матеріалів щодо провадження за розглядом скарги ОСОБА_1 . Ці факти, на думку заявниці, призвели до пропуску строку на апеляційне оскарження та вказують на поважність пропуску цих строків. У справі перед Великою Палатою Верховного Суду порушено питання розкриття змісту поняття «учасник, не повідомлений про розгляд справи» частини другої статті 358 ЦПК України. Зміст скарги 1. У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М., заінтересована особа - ОСОБА_2 . 2. Скаргу мотивувала тим, що на примусовому виконанні в Інгульському відділі державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває зведене виконавче провадження за виконавчим листом від 10 грудня 2019 року № 2/490/3051, виданим Центральним районним судом м. Миколаєва, про стягнення з ОСОБА_2 на її користь коштів на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/10 частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 19 листопада 2018 року і до закінчення нею навчання, але не більше ніж до 23 років, та з виконання судового наказу від 11 грудня 2018 року № 2-н/490/1057/2018, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_2 на її користь коштів на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 19 листопада 2018 року і до досягнення ними повноліття. 3. Зазначила, що боржник ОСОБА_2 не виконує свого батьківського обов`язку щодо сплати аліментів, приховує розмір свого доходу та належне йому майно. 4. Послалася на те, що головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєва Н. М. на порушення положень Закону України «Про виконавче провадження» не виконує своїх обов`язків щодо належного здійснення виконавчих дій, зокрема не вжила заходів щодо виявлення належного боржнику майна та розміру фактично отриманих ним доходів. Ця бездіяльності державного виконавця порушує її права. 5. Просила визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. щодо невиконання визначених Законом України «Про виконавче провадження» виконавчих дій, направлених на примусове виконання судового наказу від 11 грудня 2018 року № 2-н/490/1057/2018, і зобов`язати головного державного виконавця усунути порушення шляхом вжиття заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», направлених на повне примусове виконання вказаного судового наказу. Зміст ухвали суду першої інстанції 6. Ухвалою від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва закрив провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. 7. Місцевий суд виходив з того, що на час розгляду районним судом скарги відсутній предмет оскарження, оскільки виконавче провадження з примусового виконання судового наказу № 2-н/490/1057/2018 закінчено у зв`язку з відкликанням судом виконавчого документа. Зміст постанови апеляційного суду 8. На ухвалу місцевого суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яка надійшла до суду 12 червня 2023 року. 9. Також звернулася із заявою про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, яку мотивувала тим, що про постановлення ухвали суду першої інстанції від 27 вересня 2021 року дізналася лише 25 травня 2023 року. 10. Ухвалою від 12 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року лишив без руху. Витребував із Центрального районного суду м. Миколаєва справу № 490/9587/18. 11. Ухвалою від 21 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року. 12. Ухвалу мотивував тим, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Отже, підлягають застосуванню положення частини другої статті 358 ЦПК України, оскільки річний строк, визначений цією процесуальною нормою, є присічним і не може бути поновленим. 13. Дійшов висновку, що ОСОБА_1 була обізнана про розгляд справи місцевим судом, оскільки це провадження суд відкрив за її скаргою і її належним чином повідомляли про дати судових засідань 12 квітня та 07 червня 2021 року. 14. Аналізуючи наслідки неповідомлення ОСОБА_1 про судове засідання, призначене на 27 вересня 2021 року, апеляційний суд зазначив, що як неповідомлення особи про розгляд справи розуміють випадки, коли учасник справи взагалі жодним чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. Отже, до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо у цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній). 15. Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд виходив з правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19). Зміст вимог касаційної скарги 16. 21 липня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу і, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Зміст ухвали суду касаційної інстанції 17. Ухвалою від 11 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі та витребував її із Центрального районного суду м. Миколаєва. 18. У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду. 19. Ухвалою від 11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу за скаргою призначив до розгляду. 20. Ухвалою від 20 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 21. Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої, п`ятої статті 403 ЦПК України: - для відступу від висновків касаційних судів, у яких ідеться про те, що сама лише обізнаність про судову справу (провадження) є достатньою підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження за пропуском річного строку на оскарження судових рішень, а саме: ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20); - для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у зв`язку з тим, що ця справа містить виключну правову проблему. 22. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначила таке. 23. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. 24. За загальним правилом, викладеним у частині першій статті 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Із цього правила щодо початку перебігу строку встановлено виняток: якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 25. У частині третій статті 272 ЦПК України встановлено, що в разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складення. 26. Об`єднана палата зазначила, що визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є наявність повного судового рішення. 27. Виходила з того, що законодавець урахував імовірність виникнення проблем з фактичним отриманням судового рішення. Частина друга статті 354 ЦПК України встановлює додаткові гарантії забезпечення доступності апеляційного провадження у зв`язку з можливим пропуском учасником справи строку на апеляційне оскарження внаслідок затримки одержання повного рішення. 28. Послалася на те, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. 29. Зазначила, що за частиною третьою статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. 30. Виходила з того, що частина друга статті 358 ЦПК України встановлює, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи. 31. Дійшла висновку про те, що в межах річного строку з дня складення повного судового рішення може бути поновлено строк на апеляційне оскарження з інших поважних причин будь-яким особам, які подали апеляційну скаргу, а особам, не повідомленим про розгляд справи, - і поза межами річного строку. 32. Зазначила, що річний преклюзивний строк для поновлення строку на апеляційне оскарження не поширюється на учасників справи, не повідомлених про розгляд справи. 33. Об`єднана палата вважає, що ця норма застосовується виключно в кореспонденції з нормою частини третьої статті 354 ЦПК України, в якій ідеться про інші поважні причини. Якщо ж учасник справи, хоча й не був повідомлений, але рішення отримав, він має право на поновлення строку, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (частина друга статті 354 ЦПК України). 34. Послалася на те, що строк як визначений наперед момент або відрізок часу обмежує дію у часі суб`єктивних прав та обов`язків. 35. Дійшла висновку, що таким чином законодавець установив часові процесуальні фільтри для реалізації права апеляційного оскарження судового рішення. 36. Зазначила, що аналогічні (уніфіковані) норми містяться у Кодексі адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України). 37. Це процесуальне питання не було предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду з початку її процесуальної діяльності. 38. Об`єднана палата послалася на те, що практика вирішення касаційними судами спірного питання різниться. 39. Так, в ухвалі від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що скаржник пропустив строк апеляційного оскарження ухвали та постанови місцевого господарського суду на чотирнадцять років. Як керівник та засновник юридичної особи скаржник повинен був опікуватися станом справ у товаристві, зокрема отримувати інформацію з відкритих джерел (Єдиного державного реєстру судових рішень і Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), та міг дізнатися про наявність судових справ і судових рішень відносно товариства та підстав припинення юридичної особи і не був позбавлений права оскаржити це судове рішення в апеляційному порядку в установлений законом строк, проте своїм правом не скористався. Отже, подання апеляційної скарги в установлений законом строк залежало виключно від волевиявлення скаржника, тобто мало суб`єктивний характер. Ураховуючи те, що апеляційна скарга подана поза межами присічного строку, встановленого частиною другою статті 261 ГПК України, а доказів на обґрунтування виключних випадків пропуску строку на звернення з апеляційною скаргою, зазначених у статті 261 ГПК України, заявник не навів (як учасник справи не був повідомлений про розгляд справи, не був обізнаний про ухвалене рішення суду, не був залучений до справи як керівник, не був повідомлений про розгляд справи в силу перебування за межами України на лікуванні), суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України, для прийняття апеляційної скарги, поданої після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, до розгляду. 40. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 листопада 2023 року у справі № 905/9027/132 міститься висновок про те, що направлення судом оскарженої ухвали іншій юридичній особі відповідно до частини другої статті 261 ГПК України не є випадком, за наявності якого апеляційний суд після спливу одного року з дня постановлення оскарженої ухвали поновлює строк на її оскарження, проте встановлення апеляційним судом таких обставин (останній в оскарженій ухвалі послався на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення) повиннке мати наслідком належне дослідження матеріалів справи щодо повідомлення саме ТОВ «НВО «Червоний металіст» про розгляд скарги, а також про направлення судом першої інстанції оскарженої ухвали саме цій юридичній особі (скаржнику). Це, у свою чергу, мало спонукати апеляційний суд перевірити та надати оцінку наявності / відсутності підстав для застосування до такої апеляційної скарги наслідків, передбачених частиною другою статті 261 ГПК України, а саме встановлення / невстановлення випадків, передбачених пунктами 1, 2 вказаної норми, наявність яких надає право на поновлення строку апеляційного оскарження, зокрема якщо апеляційну скаргу подано особою, не повідомленою про розгляд справи. 41. Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 вересня 2023 року у справі № 752/6166/17, від 18 серпня 2023 року у справі № 32/257-10, від 20 квітня 2023 року у справі № 9/41 містять висновок про те, що системний аналіз статті 261 ГПК України свідчить, що подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки, звільняє її від безумовної відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченої частиною другою статті 261 цього Кодексу, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Проте в такому випадку особа не звільняється від обов`язку довести поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченого іншими нормами ГПК України. 42. Залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 299 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20 зауважив, що встановлений річний строк у вказаній вище правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, отже, правила частини другої статті 299 КАС України, які передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Законодавець, установивши виняток із зазначеного правила, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. Оскільки відповідач подав апеляційну скаргу після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а також був обізнаний про наявність судового провадження у цій справі, то винятки, за яких пропущений строк може бути поновлено, на відповідача не поширюються. 43. Також об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20 констатував, що установлений річний строк у вказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України, які передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Це правило стосується випадків подання апеляційної скарги суб`єктом владних повноважень. Водночас із зазначеного правила існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначений виняток, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. 44. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20 дійшов висновку про те, що із правила, передбаченого частиною другою статті 299 КАС України, існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначений виняток, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. Зазначивши, що відповідач був обізнаний про наявність провадження у справі в суді першої інстанції (направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом із судовою повісткою; до суду надійшли: відзив на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив), а також про наявність рішення суду першої інстанції (наявні докази про вручення копії судового рішення), Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка подана суб`єктом владних повноважень після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. 45. У постановах Верховного Суду у складі колегії судів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19), від 21 червня 2023 року у справі № 202/32361/13-ц (провадження № 61-3546св23) міститься висновок про те, що під неповідомленням особи про розгляд справи в контексті частини другої статті 358 ЦПК України слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі жодним чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. 46. Проте до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній). 47. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що процесуальні фільтри доцільні з точки зору ефективності законодавства, їх встановлення має ґрунтуватись на практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Важливо враховувати правові позиції ЄСПЛ в аспекті доступності правосуддя, зокрема, при запровадженні процесуальних фільтрів прийнятності заяви, про які зазначено вище. 48. Вважає, що необхідність встановлення процесуальних строків випливає з вимог статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. 49. Послалася на те, що процесуальний строк - це встановлений законом або призначений судом (суддею) проміжок часу чи момент у часі, протягом якого чи до якого судовий орган (суддя) або інші учасники судового процесу мають право або зобов`язані вчинити певну процесуальну дію або сукупність таких дій. 50. Зазначила, що поновленням процесуального строку є відновлення судовим органом (суддею) права на вчинення процесуальної дії, втраченого внаслідок пропуску заінтересованою особою процесуального строку, який встановлено для його здійснення, з причин, які визнано судом поважними. 51. Виходила з того, що суд поновлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Поновлення процесуального строку означає, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення особа пропустила. Тобто поновлення строку не означає, що його перебіг продовжується. 52. Зауважила, що можливість поновлення процесуального строку пов`язується з обов`язковою наявністю поважної причини (чи причин) пропуску відповідного строку. Суд має зазначити відповідну причину (причини) в судовому рішенні, в якому йдеться про поновлення строку. Заявник повинен у заяві обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності - з поданням доказів цього за загальними правилами подання доказів, встановленими ЦПК України. У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування заяви про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку. 53. Виходила з того, що поважність причин пропуску строку є оціночною категорією і встановлюється на розсуд суду. Визнаючи причини пропуску поважними чи неповажними, суд має оцінити їх у кожній конкретній ситуації виходячи з обставин справи та обставин пропуску, які мають об`єктивно перешкоджати особі виконати процесуальну дію у встановлений строк, та вимог статті 6 Конвенції про забезпечення права на справедливий суд. 54. Отже, об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що визнання причин пропуску строку поважними відноситься до дискреційних повноважень суду. Водночас це дискреційне повноваження певним чином обмежив процесуальний закон. 55. По-перше, право учасника справи, який отримав судове рішення, хоча й не був повідомлений про розгляд справи, на поновлення строку виокремлено від інших поважних причин та не залежить від розсуду суду, а лише обумовлюється поданням апелянтом відповідної заяви про поновлення строку. Якщо така заява подана протягом тридцяти днів з дня вручення рішення суду (який визначається відповідно до частини шостої статті 272 ЦПК України), суд має поновити строк на подання апеляційної скарги. В іншому випадку суд діє відповідно до статей 357, 358 ЦПК України. 56. По-друге, випадок, коли учасник справи не був повідомлений про розгляд справи і не отримав судове рішення, слід вважати як пропуск строку з інших поважних причин і застосовувати до нього правило частини третьої статті 354 ЦПК України в сукупності з пунктом 1 частини другої статті 358 цього Кодексу, тобто без застосування річного преклюзивного строку. У цьому випадку питання про проміжок часу, що минув з дня складення повного тексту судового рішення, протягом якого можна поновити строк на подання апеляційної скарги, суд має вирішити на власний розсуд, реалізуючи своє дискреційне повноваження. 57. Питання про те, який зміст законодавець вклав у поняття «учасник, не повідомлений про розгляд справи», слід вирішувати у зв`язку з метою, з якою він встановив обмеження в часі щодо права на подання апеляційної скарги та винятки із цього обмеження. 58. Для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, без ознайомлення з ним неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги. 59. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що не відповідає змісту пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України висновок про те, що: а) під неповідомленням особи про розгляд справи слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду; і що: б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній). 60. При цьому слід враховувати особливості судового засідання з розгляду справи по суті, яке має закінчитися процесуальним результатом ухвалення судового рішення по суті (або закриття провадження у справі). 61. Отже, об`єднана палата вважає, що в разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті. Тобто суд не забезпечив право учасника справи на участь у справі на стадії розгляду справи по суті. 62. На думку колегії суддів об`єднаної палати, правильним є таке тлумачення і застосування частини другої статті 358 ЦПК України: коли йдеться про подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті. 63. Ухвалою від 09 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця, заінтересована особа - ОСОБА_2 , на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 64. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 послалася на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про належне повідомлення її місцевим судом про дату, час та місце розгляду справи, оскільки у справі немає доказів отримання нею повісток. 65. На думку заявниці, суд першої інстанції не вніс інформацію до системи «Електронний суд». Після початку війни вона вимушено вивезла дітей у безпечне місце, оскільки квартира, в якій вони проживали, була пошкоджена. Копію рішення місцевого суду вона не отримувала, суд їй його не надсилав. 66. Виходила з того, що суд першої інстанції про розгляд скарги в суді 27 вересня 2021 року її не повідомив та розглянув справу за її відсутності, що унеможливлює застосування апеляційним судом положень частини другої статті 358 ЦПК України. Позиція інших учасників процесу 67. У вересні 2023 року заступник начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржена постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою. 68. Вважає, що доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують і на їх законність не впливають. 69. Також вважає, що заявниця обізнана про розгляд справи судом першої інстанції, її належним чином повідомляли про судові засідання, призначені на 12 квітня та 07 червня 2021 року. Отже, немає виключного випадку, передбаченого вимогами частини другої статті 358 ЦПК України, для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду. 70. 04 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли додаткові пояснення від ОСОБА_1 , в яких заявниця підтримала вимоги касаційної скарги ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Межі розгляду справи касаційним судом 71. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України. 72. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу). 73. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 74. Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. 75. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожна особа має право на справедливий та публічний розгляд своєї справи в розумний термін незалежним і неупередженим судом, який визначений законом, що вирішить будь-які цивільні суперечки або встановить обґрунтованість будь-яких кримінальних обвинувачень, які проти неї висунуті. 76. Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується пунктом 1 статті 6, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав («Белеш та інші проти Чеської Республіки», § 49). 77. Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його «цивільних прав та обов`язків». Таким чином, у пункті 1 статті 6 Конвенції представлено «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле («Голдер проти Сполученого Королівства», § 36). 78. «Право на суд» та право на доступ до суду не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав («Де Жуфр де ла Прадель проти Франції», § 28, і «Станєв проти Болгарії», § 229). 79. Стаття 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду на захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку. 80. Аналогічні за змістом норми містяться в ГПК України (стаття 4), КАС України (стаття 5). 81. Стаття 354 ЦПК України передбачає, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Частина третя статті встановлює, що строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. 82. За частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1. подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2. пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. 83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, крім пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України, словосполучення «повідомлення про розгляд справи» використовується лише в одній нормі цього Кодексу, а саме у статті 468 «Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду». За змістом цієї норми процесуального права клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено, зокрема, якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 84. В іншій послідовності цей термін зустрічається в частині другій статті 54 ЦПК України: «У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони». 85. У решті випадків законодавець у ЦПК України вживає словосполучення: «повідомлена про дату, час і місце розгляду справи» (частина третя статті 466); «повідомлені про судове засідання» (частина третя статті 233); «повідомлені про дату, час та місце судового засідання» (частина четверта статті 270; частина третя статті 271; частина друга статті 450); «повідомлення про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 223; частина четверта статті 440); «повідомляються про дату, час і місце судового засідання» (частина третя статті 118); «...повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 128). 86. Системно аналізуючи положення ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що особа, не повідомлена про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 цього Кодексу), - це особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи. 87. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. 88. Стаття 17 ЦПК України містить норму, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 89. Склад учасників справи визначається статтею 42 ЦПК України. Зокрема, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи. 90. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги. 91. Разом з тим слід відмітити, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу. 92. ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску. 93. Такий підхід є складовою частиною принципу правової визначеності у площині запобігання перегляду остаточних судових рішень за відсутності вагомих для цього підстав. 94. Зокрема, ЄСПЛ у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України» зазначає, що у випадках перегляду судових рішень як у порядку нагляду, так і у зв`язку з нововиявленими обставинами національним судам необхідно забезпечувати дотримання учасниками справи встановлених строків та не допускати того, щоб за допомогою таких процесуальних механізмів, як продовження строку на оскарження, було порушено принцип правової визначеності. 95. Норма про відмову у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення (частина друга статті 358 ЦПК України), на переконання Великої Палати Верховного Суду, не порушує саму сутність права доступу до правосуддя, а запровадження наведеного процесуального строку відповідає завданням цивільного судочинства та основним засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема таким, як: «змагальність сторін» (кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій) та «неприпустимість зловживання процесуальними правами» (учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається). 96. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження. Щодо відступу від висновку Верховного Суду 97. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків касаційних судів, в яких йдеться про те, що сама лише обізнаність про судову справу (провадження) є достатньою підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження за пропуском річного строку на оскарження судових рішень. Зокрема, висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20. 98. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 99. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [(див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 рокуу справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)]. 100. Так, в ухвалі від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що скаржник пропустив строк апеляційного оскарження ухвали та постанови місцевого господарського суду чотирнадцять років. Як керівник та засновник юридичної особи ОСОБА_1 повинен був опікуватися станом справ у товаристві, зокрема отримувати інформацію з відкритих джерел (Єдиного державного реєстру судових рішень та Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), та міг дізнатися про наявність судових справ та судових рішень відносно товариства та підстав припинення юридичної особи і не був позбавлений права оскаржити це судове рішення в апеляційному порядку в установлений законом строк, проте своїм правом не скористався. Отже, подання апеляційної скарги в установлений законом строк залежало виключно від волевиявлення скаржника, тобто мало суб`єктивний характер. Ураховуючи те, що апеляційна скарга подана поза межами присічного строку, встановленого частиною другою статті 261 ГПК України, а доказів на обґрунтування виключних випадків пропуску строку на звернення з апеляційною скаргою, зазначених у статті 261 ГПК України, заявник не навів (як учасник справи не був повідомлений про розгляд справи, не був обізнаний про ухвалене рішення суду, не був залучений до справи як керівник, не був повідомлений про розгляд справи в силу знаходження за межами України на лікуванні), суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України, для прийняття апеляційної скарги, поданої після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, до розгляду. 101. Залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 299 КАС України, Верховний Суд у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20 зауважив, що встановлений річний строк у вказаній вище правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, отже, правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Законодавець, установивши виняток із зазначеного правила, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. Оскільки апеляційна скарга подана відповідачем після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а також ураховуючи його обізнаність про наявність судового провадження у цій справі, винятки, за яких пропущений строк може бути поновлено, на відповідача не поширюються. 102. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20 констатував, що установлений річний строк у вказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Це правило стосується випадків подання апеляційної скарги суб`єктом владних повноважень. Водночас із зазначеного правила існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначені винятки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. 103. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20 дійшов висновку про те, що із правила, передбаченого частиною другою статті 299 КАС України, існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначені виключення, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено. Зазначивши, що відповідач був обізнаний про наявність провадження у справі в суді першої інстанції (направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з судовою повісткою; до суду надійшли: відзив на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив), а також про наявність рішення суду першої інстанції (наявні докази про вручення копії судового рішення), Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка подана суб`єктом владних повноважень після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. 104. Ухвала об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи не містить фактів на підтвердження неефективності, неясності, неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості або помилковості тлумачення словосполучення «особа, яка не повідомлена про розгляд справи», яке склалося у Верховному Суді, а також зміни суспільного контексту, через які застосований у наведених судових рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. 105. Виходячи з висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться у мотивувальній частині цієї постанови, підстав для відступу від правового висновку, що міститься у наведеній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20, на які послалася колегія суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, немає. Щодо суті касаційної скарги 106. ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» 03 серпня 2020 року звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. за участі заінтересованої особи - боржника ОСОБА_2 . 107. Ухвалою від 30 грудня 2020 року Центральний районний суд м. Миколаєва прийняв до провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, призначив судове засідання у справі на 12 квітня 2021 року на 15 год 00 хв. 108. Про дату та час судового засідання ОСОБА_1 повідомлена належним чином, що підтверджується розпискою (а. с. 131, т. 1). 109. За довідкою секретаря судового засідання від 12 квітня 2021 року справа відкладена на 07 червня 2021 року (а. с. 136, т. 1). 110. Про дату та час судового засідання ОСОБА_1 повідомлена належним чином, що підтверджується розпискою (а. с. 137, т. 1). 111. За довідкою секретаря судового засідання від 07 червня 2021 року справа відкладена на 27 вересня 2021 року (а. с. 139, т. 1). 112. У справі наявна копія судової повістки про призначення справи на 27 вересня 2021 року, яка була направлена сторонам за адресами, зазначеними в скарзі. 113. Центральний районний суд м. Миколаєва 07 червня 2021 року в підсистемі «Електронний суд» вніс дату слухання справи на 27 вересня 2021 року, яка доставлена до електронного суду 08 червня 2021 року. 114. За неявкою сторін у судове засідання, суд вирішив розглядати справу за відсутності сторін. 115. Ухвалою від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва закрив провадження за скаргою ОСОБА_1 . 116. Копію ухвали від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва вніс в підсистему «Електронний суд», яка доставлена до електронного суду 27 вересня 2021 року, та надіслав сторонам шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення (а. с. 145, т. 1). 117. Частиною шостою статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, визначено, що судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. 118. Відповідно до підпункту 15.1 пункту 15 частини першої розділу VII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі. 119. Відповідно до підпункту 15.3 пункту 15 частини першої розділу VII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи розгляд справи у суді здійснюється за матеріалами справи у паперовій формі. 120. Згідно із частиною п`ятою статті 14 ЦПК України суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). 121. Частина сьома статті 14 ЦПК України визначає, що особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд надсилає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою. Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі. Особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з використанням власного електронного підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги», якщо інше не передбачено цим Кодексом. 122. 01 грудня 2018 року в газеті «Голос України» та на офіційному вебпорталі «Судова влада України» Державна судова адміністрація України оголосила про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. 123. Наказом від 22 грудня 2018 року № 628 «Про проведення тестування підсистеми «Електронний суд» у місцевих та апеляційних судах» Державна судова адміністрація України запровадила тестовий режим експлуатації підсистеми «Електронний суд» у всіх місцевих та апеляційних судах України, Касаційному адміністративному суді (пілотних судах). 124. Надалі наказом від 01 червня 2020 року № 247 «Про запровадження в дослідну експлуатацію підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет» Державна судова адміністрація України визнала таким, що втратив чинність, наказ Державної судової адміністрації від 22 грудня 2018 року № 628 зі змінами до нього та запровадила з 01 червня 2020 року в дослідну експлуатацію підсистеми «Електронний суд» та «Електронний кабінет» (далі - Підсистеми) у всіх місцевих та апеляційних судах України (крім Київського апеляційного суду) та Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду (далі - пілотні суди). 125. Пункт 2 цього наказу передбачає, що пілотним судам у ході проведення дослідної експлуатації Підсистем слід керуватися вимогами, визначеними в Положенні про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженому рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (із змінами), у частині функціонування Підсистем. 126. За пунктом 2.3 рішення Ради суддів України від 12 квітня 2018 року № 16 ряд норм Положення, в тому числі і розділ XI (підсистема «Електронний суд»), набирають чинності та можуть використовуватись у тестовому режимі виключно для судів, визначених пілотними згідно з відповідним наказом Державної судової адміністрації України. 127. Учасник судового процесу за допомогою сервісу Електронного суду може додатково отримувати вебпосилання на тексти всіх сформованих судом процесуальних документів по справі, в якій він бере участь: судові рішення, судові повістки, виклики тощо; інформацію про отримані та зареєстровані вхідні документи у справі разом з документами в електронному форматі; інформацію про отримані документи по справі від інших учасників разом з документами в електронному форматі; електронні документи, що спричинили зміну стану розгляду справи, протоколи автоматизованого розподілу, тощо. 128. В Електронному кабінеті учасника судового процесу відображається також календар подій по судовій справі. 129. Отже, суд направив судову повістку про виклик на 27 вересня 2021 року та копію ухвали про закриття провадження у справі в підсистему «Електронний суд», які додатково надсилалися користувачу у вигляді повідомлення на електронну пошту, яка зазначається користувачем у профілі його Електронного кабінету. 130. Наведене свідчить про те, що ОСОБА_1 була повідомлена належним чином про розгляду справи у судовому засіданні 27 вересня 2021 року, у якому постановлено ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження, та отримала копію ухвали місцевого суду 27 вересня 2021 року. 131. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги щодо відсутності інформації в підсистемі «Електронний суд» у справі за її скаргою за провадженням № 4-с/490/47/2021. 132. Згідно із загальнодоступними даними з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва надіслана для оприлюднення 27 вересня 2021 року, зареєстрована 27 вересня 2021 року, забезпечено надання загального доступу 28 вересня 2021 року. 133. Отже, у заявниці була об`єктивна можливість ознайомитися з ухвалою в Єдиному державному реєстрі судових рішень. 134. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність справи у суді, оскільки провадження відкрито за її скаргою, а також була повідомлена належним чином про дату та час судового засідання, у якому постановлено ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження, а також отримала копію ухвали місцевого суду про закриття провадження у строк, визначений чинним процесуальним законодавством. 135. З огляду на наведене відсутні підстави вважати, що права заявниці ОСОБА_1 на доступ до суду та справедливий судовий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції є порушеними. 136. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. 137. На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. 138. Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії», заява № 11681/85, пункт 35, від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України», заява № 18986/06). 139. Заявник із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи. У разі відсутності обставин непереборної сили, ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу судового провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу. 140. Так, ОСОБА_1 протягом тривалого періоду не проявляла інтересу до розгляду судом ініційованої нею ж скарги та лише у заяві від 26 жовтня 2022 року, направленій електронною поштою, просила суд відкласти всі судові засідання у справі № 490/9587/18 до закінчення війни (а. с. 189, 190, т. 2). 141. Лише 24 березня 2023 року ОСОБА_1 направила електронною поштою до Центрального районного суду м. Миколаєва звернення щодо стадії розгляду її скарги (а. с. 193, 194, 195, т. 2). 142. 21 травня 2023 року ОСОБА_1 повторно звернулася до Центрального районного суду м. Миколаєва щодо стадії розгляду її скарги. Відповідь просила направити їй електронною поштою (а. с. 197, 198, т. 2). 143. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ОСОБА_1 особисто отримала скаргу ОСОБА_2 у листопаді 2021 року (а. с. 175, т. 1), зверталася неодноразово із заявами, надавала додаткові пояснення в межах провадження за скаргою ОСОБА_2 та була присутня в судовому засіданні 14 лютого 2022 року (а. с. 138-144, т. 2). 144. Наведене свідчить про те, що у заявниці була можливість з вересня 2021 року аж до лютого 2022 року поцікавитися провадженням в ініційованій нею ж справі. 145. Листом від 23 травня 2023 року суддя Центрального районного суду м. Миколаєва Шолох Л. М. повідомила ОСОБА_1 про те, що у неї в провадженні перебуває скарга ОСОБА_2 , розгляд якої призначено на 14 липня 2023 року. Проте скарга ОСОБА_1 в провадженні судді не перебуває. 146. 13 червня 2023 року ОСОБА_1 повідомила місцевий суд про відсутність у підсистемі «Електронний суд» матеріалів провадження № 4-с/490/47/2021 за її скаргою. 147. Проте, за даними підсистеми «Електронний суд», у провадженні № 4/490/47/2021 за скаргою ОСОБА_1 наявні інформація щодо руху справи, дати призначених судових засідань та ухвала місцевого суду про закриття провадження у справі. 148. 09 червня 2023 року ОСОБА_1 направила електронною поштою на адресу Центрального районного суду м. Миколаєва апеляційну скаргу та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження. 149. Ухвалою від 12 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та витребував цивільну справу № 490/9587/18 із місцевого суду. 150. Ухвалою від 21 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року, постановлену за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, відмовив. 151. Апеляційний суд мотивував ухвалу тим, що, беручи до уваги обізнаність ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції, для поновлення строку на апеляційне оскарження цієї ухвали суду є лише дві підстави, які скаржницею у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначено не було, тому виключні випадки, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України, для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду також відсутні. 152. Ураховуючи імперативний характер положень частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги) та те, що річний строк, визначений вказаною процесуальною нормою, є присічним і поновленню не підлягає, суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. 153. Отже, розглядати доводи апеляційної скарги щодо поважності пропуску строку на апеляційне оскарження немає законних підстав, оскільки ці доводи перевіряються після дотримання п`ятнадцятиденного строку на оскарження, а не річного. 154. Велика Палата Верховного Суду погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції виходячи з висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. 155. Наведеними обставинами справи щодо виконання судом першої інстанції вимог про надсилання до електронного кабінету користувачів відомостей, у тому числі про отримання та реєстрацію документів у справі, а також інших відомостей, що призвели до зміни стану розгляду справи, спростовуються доводи касаційної скарги щодо відсутності в підсистемі «Електронний суд» даних за провадженням № 4-с/490/47/2021. 156. Неприйнятними є доводи ОСОБА_1 щодо неповідомлення її про проведення судового засідання та ухвалення рішення, оскільки матеріали справи та дані з підсистеми «Електронний суд» свідчать про протилежне. 157. Посилання заявниці на початок війни та її вимушений виїзд за межі України Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере, оскільки ухвала місцевого суду постановлена у вересні 2021 року, а строк на її апеляційне оскарження скінчився задовго до початку повномасштабного вторгнення. 158. Підтвердженням таких висновків є практика ЄСПЛ. 159. У справі «Бодю проти Республіки Молдова» у рішенні від 18 липня 2019 року, § 23, суд вважає, що дозвіл Г. подати апеляцію з питань права через значний проміжок часу та за відсутності будь-якого правдоподібного пояснення того, чому вона не могла подати її раніше, зводить нанівець весь судовий процес, який завершився остаточним судовим рішенням, яке підлягає виконанню. Таким чином Верховний Суд порушив принцип правової визначеності та право заявника на справедливий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. 160. У справі «Пономарьов проти України» у рішенні від 03 квітня 2008 року, № 3236/03, § 41, суд зазначає, що ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див., серед інших справ, рішення у справі «Трегубенко проти України», заява № 61333/00, пункти 34-38, рішення від 02 листопада 2004 року; та рішення у справі «Праведная проти Росії», заява № 69529/01, пункти 27-34, рішення від 18 листопада 2004 року), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження. Суд зазначає, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, як у цій справі, де нібито складне економічне становище перешкоджало відповідачу сплатити державне мито (див. пункти 19 та 20 вище), таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див. mutatis mutandis, рішення від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», заява № 8371/02, пункт 27, та рішення від 14 жовтня 2003 року «Трух проти України» (ухвала), заява № 50966/99). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків. 161. У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «АТ «Юніон Аліментаріа Сандерс проти Іспанії» позивач (заявник) зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 162. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 163. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України). 164. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України). 165. Зважаючи на надану оцінку аргументам позивача, відповідача та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а тому ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Щодо судових витрат 166. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 167. З огляду на залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Висновки щодо застосування пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України 168. Особою, не повідомленою про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої відкрито провадження. Керуючись частинами першою та другою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 червня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді О. О. Банасько М. В. Мазур Ю. Л. Власов К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 122603347

Велика палата зазначила, що: 168. Особою, не повідомленою про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої відкрито провадження.

Конституційний Суд України вбачає невиправданим законодавчо обмежувати розміром прожиткового мінімуму межу, у разі недосягнення якої особу вважають такою, що потребує матеріальної допомоги іншого з подружжя, оскільки таке обмеження не може вважатися об’єктивно оціненим, обумовленим індивідуальними потребами одного з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, та є надмірним утручанням (регулюванням) держави у право на отримання матеріальної допомоги та забезпечення її у більшому розмірі, оскільки полягає в обмеженні реалізації такого права (звужує його реалізацію до кола осіб, що потребують матеріальної допомоги). З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина четверта статті 75 Кодексу суперечить частині першій статті 8 Конституції України у системному зв’язку з частинами першою, третьою статті 51 Конституції України. Оспорювані приписи Кодексу, визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/1_r_2024.pdf 1_r_2024 щодо неконституційності частини четвертої статті 75 Сімейного кодексу України.pdf

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2024 року Справа № 420/21712/24 м. Одеса Одеський окружний адміністративний суд у складі: Головуючої судді - Бойко О.Я., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання прийняти рішення щодо надання відстрочки від призову під час мобілізації, вирішив адміністративний позов задовольнити частково. І. Суть спору: В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за адміністративним позовом позивача, ОСОБА_1, до відповідача, ІНФОРМАЦІЯ_1, в якому позивач просить: - визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не надання (не оформлення) ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; - зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення щодо надання відстрочки ОСОБА_1 від призову під час мобілізації на підставі ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як науково-педагогічному працівнику закладу вищої освіти, який має науковий ступінь. ІІ. Аргументи сторін (а) Позиція позивача В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що станом на момент подання вказаної позовної заяви він має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації як військовозобов`язаний громадянин, який працює в закладі вищої освіти і має науковий ступінь. При цьому, позивач звернув увагу, що на його першу заяву щодо надання відстрочки відповідач відмовив у її наданні з підстав того, що така заява не підлягає задоволенню без особистого прибуття позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1. Проте позивач наголошує, що така відмова не ґрунтується на нормах права, є незаконною і виникла, можливо, внаслідок помилкового тлумачення відповідачем норм чинного законодавства, а саме розуміння слів «особисто повідомити»/ «особисто надавати» як передачу заяви (письмового звернення) під час особистого прийому або до канцелярії/приймальні начальника суб`єкта владних повноважень або ототожнення «особисто повідомити» та «особисто прибути», що не є тотожнім у спірних правовідносинах. Так, позивач вдруге звернувся до відповідача із заявою шляхом особистого надсилання засобами поштового зв`язку на офіційну адресу відповідача, проте відповідач належним чином не розглянув його заяву, не прийняв будь-яке рішення у встановлений законодавством строк та не повідомив його про прийняте рішення, що на думку позивача свідчить про наявність протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень. (б) Позиція відповідача Відповідач не скористався своїм правом для подання відзиву на позовну заяву, належним чином та своєчасно повідомлений про розгляд вказаної справи. ІІІ. Процесуальні дії у справі 15.07.2024 ухвалою Одеський окружний адміністративний суд, прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). IV. Обставини, встановлені судом 18.12.2023 позивач засобами поштового зв`язку надіслав до відповідача заяву про отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. До вказаної заяви позивач додав: - оригінал довідки з відділу кадрів ****; - копія диплому кандидата фіз.-мат. Наук ДК № НОМЕР_1; - копія контракту від **.**.2021 № ***. Відповідач листом від 08.01.2024 № № С1213 повідомив, що вказана заява (направлена позивачем засобами поштового зв`язку) не підлягає задоволенню без особистого прибуття разом з військово-обліковим документом до районного територіального центру комплектування за місцем перебування на військовому обліку. Таким чином, відповідач зазначив, що з метою вирішення питань, порушених в заяві, позивачу необхідно особисто прибути до районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем перебування на військовому обліку з військово-обліковим документом, оригіналами (та копіями) усіх підтверджуючих право на відстрочку та усіх наявних медичних документів для уточнення облікових даних, проходження медичного огляду (за потреби, у зв`язку із внесенням 22.08.2023 змін до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України № 402 від 14.08.2008) та визначення призначення позивача на особливий період. 12.06.2024 позивач вдруге подав до відповідача заяву, в якій просив оформити у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560 довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. До заяви позивач додав: - Довідку **** про займану посаду за основним місцем роботи та розмір частки ставки під час оплати праці від 05 червня 2024 р. № ****; - копію диплому про науковий ступінь кандидата фіз.-мат. Наук серії НОМЕР_1 ; - витяг з наказу по **** від 09.06.2021 № ***** про прийняття. Вказана заява з додатками направлена засобами поштового зв`язку та отримана відповідачем 17.06.2024, про що свідчить його підпис на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення. Станом на дату звернення позивача до суду із вказаним адміністративним позовом, відповідь відповідача щодо результатів розгляду другої заяви позивача не надійшла. Доказів протилежного відповідач до суду не надав. V. Джерела права та висновки суду. Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить до часткового задоволення. Свій висновок вмотивовує наступним чином. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України "Про військову службу і військовий обов`язок" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ). Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Згідно з ч. 9 ст. 1 Закону №2232-ХІІ щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. На момент розгляду цієї справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, а відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок призову на військову службу під час мобілізації в умовах воєнного стану. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3543-XII) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 22 Закону №3543-XII громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону №3543-XII призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Так, статтею 22 Закону №3543-XII визначено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Поряд з цим ст.23 Закону №3543-XII передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації. Пунктом 2 частини 3 статті 23 Закону №3543-XII визначено, що призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також: наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів фахової передвищої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки. Суд звертає увагу, що спір виник, оскільки позивач вважає, що він має право на відстрочку від призову під час мобілізації, оскільки працює в закладі вищої освіти, має науковий ступінь, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Судом встановлено, що за результатами розгляду заяви позивача від 18.12.2023, відповідач надав відповідь від 08.01.2024 № С1213, якою позивача було проінформовано, що вказана заява (направлена позивачем засобами поштового зв`язку) не підлягає задоволенню без особистого прибуття разом з військово-обліковим документом до районного територіального центру комплектування за місцем перебування на військовому обліку. З приводу зазначених доводів, викладених у листі від 08 січня 2024 року № С1213, суд зазначає наступне. З 05 січня 2023 року механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - військовий облік) центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами (далі - державні органи), органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров`я незалежно від підпорядкування і форми власності (далі - підприємства, установи та організації), а також визначає особливості ведення військового обліку громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном визначає Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487. Відповідно до пункту 2 Порядку №1487 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов`язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов`язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. Згідно з підпункту 8 пункту 1 Правил військового обліку (додаток 2 до Порядку №1487) призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні особисто повідомляти в семиденний строк органам, в яких вони перебувають на військовому обліку, про зміну персональних даних, Зазначених у статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», а також надавати зазначеним органам документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно до пунктів 56-60 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації. Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Аналіз наведених норм свідчить про те, що до повноважень територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки належить оформлення військовозобов`язаним відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час. Як встановлено судом позивач особисто засобами поштового зв`язку направив до відповідача заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 2 частини 3 статті 23 Закону №3543-ХІІ. До заяви позивачем додано перелік документів для підтвердження обставин зазначених у заяві. Відповідач, не заперечуючи право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, у відповідь на вищезазначену заяву вказав про необхідність подання заяви про надання відстрочки від призову на військову службу позивачем особисто, а не засобами поштового зв`язку. Положення частини одинадцятої статті 38 Закону №2232-ХІІ, визначають обов`язок, зокрема, військовозобов`язаних особисто повідомити у разі змін сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання або перебування, освіти, місця роботи, посади органи, де вони перебувають на військовому обліку. Тотожні норми містяться і у Порядку №1487, у тому числі в Правилах військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (додаток 2 до Порядку), норми якого також вище наведені. Разом з тим, ні положення Закону №2232-ХІІ, ні Порядку №1487 не передбачають обов`язку особистого відвідування особою територіального центру комплектування та соціальної підтримки для подання заяви та документів на відстрочку. При цьому обов`язок «особисто повідомити» та «особисто прибути» не є тотожнім у спірних правовідносинах. Судом встановлено, що позивачем особисто, тобто за його підписом, через засоби поштового зв`язку направлялась відповідачу заява про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 2 частини 3 статті 23 Закону №3543-ХІІ. При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідач не ставить під сумнів, що заява позивача була підписана та направлена ним особисто. Отже, на думку суду, позивачем дотримано процедуру особистого подання (направлення) заяви з відповідними документами, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Постановою КМУ від 23 лютого 2022 року №154 затверджено «Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» (далі - Положення №154, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до п.1. якого, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Пунктом 8 Положення №154 визначено, що завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених обов`язків є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, контроль за його станом, зокрема в місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та Служби зовнішньої розвідки), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Реєстр) (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил (далі - збори), ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил (далі - пенсіонери) та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, у виконанні завдань з підготовки та ведення територіальної оборони, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. Відповідно до п.9 Положення №154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, окрім іншого: - оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; - розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи. Згідно із абзацом 8 пункту 11 Положення №154 оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік. З урахуванням зазначеного, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, після отримання поштою від позивача заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та документів на підтвердження цього права повинен був прийняти рішення за наслідком розгляду цієї заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або про відмову у наданні такої відстрочки. У цих правовідносинах відповідач не може утриматись від прийняття рішення, що входить до його виключної компетенції. У спірному випадку заява позивача комісією при відповідачі щодо перевірки законності надання відстрочок по суті не розглядалася, а позивачу надана відповідь-роз`яснення про необхідність особистого прибуття для подання відповідної заяви. Лист відповідача від 08 січня 2024 року № С1213 носить інформативний характер та не свідчить про прийняття рішення по суті порушеного у заяві питання. Вказана відповідь також не тягне за собою жодних юридичних наслідків, відповідно, не порушує прав, свобод та інтересів особи, а відтак, не є актом індивідуальної дії, що підлягає оскарженню. Відсутність належним чином оформленого рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивованої відмови в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень. При цьому протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу чи його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону (або ж іншого нормативно-правового регулювання) віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. За таких обставин, коли заява позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідачем по суті не розглядалася, позаяк відсутнє належним чином оформлене рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивована відмова в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, то відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає в не прийнятті рішення. Щодо вимог позивача про зобов`язання відповідача надати відстрочку позивачу від призову на військову службу під час мобілізації, про що видати відповідний документ, то суд вважає, що в цій частині позовних вимог слід відмовити, оскільки заява позивача належним чином не розглядалася відповідачем та рішення за результатом розгляду такої заяви не прийнято, а вирішення вказаного питання по суті є дискреційними повноваженнями відповідача. Згідно ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Обираючи належний та ефективний спосіб захисту прав позивача, суд вважає за можливе вийти за межі позовних вимог та задовольнити позов частково шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду заяви позивача від 18.12.2023 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та зобов`язання розглянути заяву позивача від 18.12.2023 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», за результатами розгляду якої прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду. VI. Судові витрати Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. На підставі викладеного, керуючись ст.ст 2, 139, 244-246 КАС України, суд ВИРІШИВ: 1.Адміністративний позов задовольнити частково. 2.Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 від 18.12.2023 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». 3.Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 розглянути заяву ОСОБА_1 від 18.12.2023 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», за результатами розгляду якої прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду. 4.У задоволенні решти вимог відмовити. 5.Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_3 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять),20 грн. Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Оскільки справа розглянута в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Позивач ОСОБА_1, адреса: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_2. Відповідач ІНФОРМАЦІЯ_4, адреса: АДРЕСА_2, код ЄДРПОУ НОМЕР_3. Суддя Оксана БОЙКО Джерело: ЄДРСР 122444740 -------------------------------- Ще одна справа, яка виникла внаслідок бездіяльності начальника ТЦК та СП щодо оформлення відстрочки громадянину, який має її за Законом. Перша справа, де розглядається відмова у оформленні відстрочки науково-педагогічному працівнику, який має науковий ступінь та працює в закладі вищої освіти. Позивач подавав дві заяви про оформлення відстрочки: на першу отримав відповідь про те що заява "не підлягає задоволенню", на другу заяву, в порушення норм Закону України "Про звернення громадян" відповідач взагалі не надав жодної відповіді. З достовірних джерел відомо, що позов було подано проти Приморського РТЦК та СП м. Одеси, начальником якого є підполковник В. Жданов, який особисто відмовив в розгляді заяви. Суд вкотре зазначив що ні положення Закону №2232-ХІІ, ні Порядку №1487 не передбачають обов`язку особистого відвідування особою територіального центру комплектування та соціальної підтримки для подання заяви та документів на відстрочку. При цьому обов`язок «особисто повідомити» та «особисто прибути» не є тотожнім у спірних правовідносинах (мабуть, вже є кілька десятків тотожніх справ по різних регіонах України). Суд зазначив, що у цих правовідносинах відповідач не може утриматись від прийняття рішення, що входить до його виключної компетенції. Однак, у позовній вимозі зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення щодо надання відстрочки ОСОБА_1 від призову під час мобілізації на підставі ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як науково-педагогічному працівнику закладу вищої освіти, який має науковий ступінь було відмовлено, посилаючись на дискреційні повноваження відповідача. На жаль, така поведінка посадовців РТЦК та СП дискредитує Збройні сили України, а тлумачення відповіді "не підлягає задоволенню" як бездіяльності (а не перевищення службових повноважень, що полягає у одноособового розгляді заяви на оформлення відстрочки на розгляд відповідної комісії, яка утворена при ТЦК та СП) не сприяє притягненню таких посадовців до кримінальної відповідальності за ст. 426-1 КК України та очищенню керівних посад від подібних людей.

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 жовтня 2024 року Луцьк Справа № 140/7191/24 Волинський окружний адміністративний суд у складі: головуючого-судді Ксензюка А.Я., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення, викладеного у формі протоколу №6 від 20.06.2024 щодо розгляду заяви від 19.06.2024 про надання відстрочки від призову під час мобілізації; зобов'язання повторно розглянути заяву від 19.06.2024 та прийняти рішення щодо надання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.13 ч.1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 19.06.2024 звернувся до відповідача із заявою та пакетом документів щодо надання відстрочки від мобілізації на особливий період на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв'язку з інвалідністю ІІ групи одного батьків, зокрема матері ОСОБА_2 . Відповідач листом №1171 від 20.06.2024 повідомив позивача про те, що за результатами розгляду заяви протоколом №6 від 20.06.2024 комісією ухвалено рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період у зв'язку з відсутністю акту про встановлення факту здійснення догляду (постійного догляду). Позивач вказує, що ОСОБА_3 відповідно до довідки МСЕК є інвалідом ІІ групи загального захворювання безстроково, а батько ОСОБА_4 , 1955 року народження є непрацездатним пенсіонером. При цьому зауважує, що жодних сестер чи братів позивач не має, тому він є єдиною особою, яка моде здійснювати піклування за матір'ю. З наведених підстав вважає дії відповідача щодо відмови у наданні відстрочки від мобілізації на особливий період незаконними, а тому звернувся з даною позовною заявою до суду для захисту своїх прав. Ухвалою суду від 22.07.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.36). Копію ухвали про відкриття провадження від 22.07.2024 відповідачу було надіслано поштою та отримано 02.08.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення АТ «Укрпошта», однак відзиву на позовну заяву у встановлені судом строки до суду не подав (а.с.51). Інших заяв по суті справи не надходило. Дослідивши письмові докази судом встановлено наступне. Згідно матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_1 (а.с.8-10). Позивач 19.06.2024 звернувся до відповідача із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу у зв'язку із тим, що має мати із числа осіб з інвалідністю ІІ групи відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (а.с.15). До заяви були додані наступні копії документів: паспорт ОСОБА_1 , паспорт ОСОБА_4 , паспорт ОСОБА_2 , свідоцтво про шлюб ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , свідоцтво про народження ОСОБА_5 , ідентифікаційний код ОСОБА_5 , посвідчення ОСОБА_2 про інвалідність ІІ групи, витяг з реєстру територіальної громади, диплом ОСОБА_1 , військовий квиток ОСОБА_1 , інформацію про осіб, які зареєстровані за місцем проживання (а.с.15). 20.06.2024 позивач подав до відповідача заяву про долучення додаткових документів, зокрема, завірену нотаріально копію пенсійного посвідчення ОСОБА_4 (а.с.15). Листом ІНФОРМАЦІЯ_4 №1171 від 20.06.2024 повідомлено позивача про те, що відповідно до поданих документів ОСОБА_1 підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Не погоджуючись з такою відмовою відповідача, позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне. Частина 2 статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У силу статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Згідно із частиною 2 статті 1 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Частиною 3 статті 1 Закону №2232-XII передбачено, що військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. За приписами частин 1, 2 статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу. За приписами статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Згідно з цим Указом мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом. Ці строки неодноразово продовжувалися аналогічними Указами Президента України та тривають надалі. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ в редакції чинній на час виникнення спірних відносин) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Зокрема, відповідно до частин 3, 5 статті 22 Закону №3543-XII під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють ІНФОРМАЦІЯ_8 за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Відповідно до пунктів 1, 8, 9, 11 «Положення про ІНФОРМАЦІЯ_8», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 р. № 154, ІНФОРМАЦІЯ_8 є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. ІНФОРМАЦІЯ_7, інших містах, районах, районах у містах. Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених обов'язків є виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, контроль за його станом, зокрема в місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та Служби зовнішньої розвідки), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (ІНФОРМАЦІЯ_9) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Реєстр) (районні ІНФОРМАЦІЯ_8), проведення заходів приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил (далі - збори), ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил (далі - пенсіонери) та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. ІНФОРМАЦІЯ_8 відповідно до покладених на них завдань, крім іншого: ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи. Районні ІНФОРМАЦІЯ_8, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення (в редакції чинній на момент звернення до відповідача із заявою), крім іншого: оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік. Як встановив суд, позивач звернувся до відповідача із заявою від 19.06.2024 про надання йому відстрочки від призову на військову службу у зв'язку із тим, що його мати є особою із числа осіб з інвалідністю ІІ групи та інших осіб у його сім'ї, згідно із Законом її утримувати немає. До заяви були додані копії таких документів: паспорт ОСОБА_1 , паспорт ОСОБА_4 , паспорт ОСОБА_2 , свідоцтво про шлюб ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , свідоцтво про народження ОСОБА_5 , ідентифікаційний код ОСОБА_5 , посвідчення ОСОБА_2 про інвалідність ІІ групи, витяг з реєстру територіальної громади, диплом ОСОБА_1 , військовий квиток ОСОБА_1 , інформацію про осіб, які зареєстровані за місцем проживання (а.с.15). 20.06.2024 позивач подав до відповідача заяву про долучення додаткових документів, зокрема, завірену нотаріально копію пенсійного посвідчення ОСОБА_4 (а.с.15). Мати позивача ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи (інвалідність встановлена довічно), що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК від 21.11.2014 (а.с.14 зворот) та копією пенсійного посвідчення серії НОМЕР_2 (а.с.13). Батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_3 (а.с.11 зворот), а отже, є непрацездатним членом сім'ї в розумінні статті 1 та частини 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Згідно з наявними у справі доказами, позивач, його батько та мати зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією про осіб, які задекларували або зареєстрували своє місце проживання (перебування) в житлі (а.с.13 зворот). Також, як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється сторонами, у позивача немає братів та сестер, які могли б здійснювати догляд за матір'ю, особою з інвалідністю ІІ групи. Суд погоджується із аргументами позивача, що факт наявності у військовозобов'язаного матері із числа осіб з інвалідністю ІІ групи вже є достатньою підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, однак за наявності лише однієї додаткової умови, - відсутності інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону його утримувати. Проте, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, після отримання від позивача заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та документів на підтвердження цього права повинен був прийняти рішення за наслідком розгляду цієї заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивовану відмову в наданні відстрочки від призову. Враховуюче зазначене, відповідач у відповідь на заяву позивача рішення за наслідком розгляду цієї заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивовану відмову в наданні відстрочки від призову не прийняв, а направив інформаційний лист-повідомлення №1171 від 20.06.2024, яким повідомив позивача про те, що відповідно до поданих документів ОСОБА_1 підлягає призову на військову службу під час мобілізації (а.с.16). За наведених обставин, суд дійшов висновку, що відповідач не розглянув належним чином заяву позивача від 19.06.2024 та не прийняв належним чином оформленого рішення. Отже, оскільки відповідач належним чином не розглянув заяву позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та не прийняв обґрунтованого рішення, яке б породжувало для позивача певні юридичні наслідки, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача в цьому випадку є визнання протиправною відмови ІНФОРМАЦІЯ_4 в наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до вимог ст. 23 Закону України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», викладеної у листі-повідомленні №1171 від 20.06.2024 та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.06.2024 щодо надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до вимог ст. 23 Закону України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та з урахуванням висновків суду. Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією, суд вважає, що в цій частині слід відмовити, оскільки відповідач неналежно розглянув заяву позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а вирішення вказаного питання по суті є дискреційними повноваженнями відповідача. Оскільки вказане повноваження є дискреційним для відповідача, відсутність в спірному рішенні цієї оцінки свідчить про передчасність позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким надати позивачу відстрочку. Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). Повноваження суду при вирішенні справи визначені статтею 245 КАС України. Як встановлено частиною другою вказаної статті, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. Частиною третьою статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Відтак, виходячи з наданих статтею 245 КАС повноважень, суд дійшов висновку про задоволення позову частково шляхом прийняття судом рішення про визнання протиправною відмови ІНФОРМАЦІЯ_4 викладеної у листі №1171 від 20.06.2024 щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 19.06.2024 про надання відстрочки від призову під час мобілізації та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.06.2024 про надання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.13 ч.1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з урахуванням висновків суду. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Зважаючи на те, що суд задовольняє позов, то на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути судовий збір у сумі 1 211,20 грн, сплата якого підтверджується квитанцією від 16.07.2024 (а.с.22). Керуючись статтями 243 - 246, 262 КАС України, суд ВИРІШИВ: Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, задовольнити частково. Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII, викладену у повідомленні №1171 від 20.06.2024. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_6 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.06.2024 щодо надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до статті 23 Закону України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з урахуванням висновків суду. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 судові витрати у сумі 1 211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять грн 20 коп.). Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ). Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_6 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ). Суддя А.Я. Ксензюк Джерело: ЄДРСР 122278220

В цій справі суд фактично зазначив, що наявність у іншого з батьків, хто не є інвалідом пенсійного посвідчення, фактично вказує на його непрацездатність і фактично не повинно впливати на отримання відстрочки від мобілізації як і відсутність будь-яких актів. Суд зазначив: Батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_3 (а.с.11 зворот), а отже, є непрацездатним членом сім'ї в розумінні статті 1 та частини 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Суд погоджується із аргументами позивача, що факт наявності у військовозобов'язаного матері із числа осіб з інвалідністю ІІ групи вже є достатньою підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, однак за наявності лише однієї додаткової умови, - відсутності інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону його утримувати. Враховуюче зазначене, відповідач у відповідь на заяву позивача рішення за наслідком розгляду цієї заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або мотивовану відмову в наданні відстрочки від призову не прийняв, а направив інформаційний лист-повідомлення №1171 від 20.06.2024, яким повідомив позивача про те, що відповідно до поданих документів ОСОБА_1 підлягає призову на військову службу під час мобілізації (а.с.16). За наведених обставин, суд дійшов висновку, що відповідач не розглянув належним чином заяву позивача від 19.06.2024 та не прийняв належним чином оформленого рішення. Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією, суд вважає, що в цій частині слід відмовити, оскільки відповідач неналежно розглянув заяву позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а вирішення вказаного питання по суті є дискреційними повноваженнями відповідача. Оскільки вказане повноваження є дискреційним для відповідача, відсутність в спірному рішенні цієї оцінки свідчить про передчасність позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким надати позивачу відстрочку.

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2024 року Справа №320/26814/24 Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач), в якому просить суд: - визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А, код ЄДРПОУ: 42552598) щодо відмови у прийнятті в ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації; - зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А, код ЄДРПОУ: 42552598) повторно розглянути звернення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) щодо прийому у неї декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації із врахуванням висновків суду. В якості підстави позову зазначено про незгоду з діями відповідача щодо відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №320/26814/24 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.07.2024 адміністративну справу №320/26814/24 прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Відповідно до частини 7 статті 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою. З аналізу наведених норм законодавства встановлено, що у випадку реєстрації учасника судового процесу в системі «Електронний суд», суд повідомляє, вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі. Суд вважає відповідача належним чином повідомленим про судовий розгляд справи. В матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, поданий 24.07.2024 та 30.07.2024, згідно якого відповідач не погоджується з позовними вимогами та просить у їх задоволенні відмовити. ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області звертає увагу суду, що позивач мала припинити громадянство рф до 18.11.2021 або подати декларацію про відмову від громадянства цієї держави і повернути національний паспорт громадянина рф до уповноваженого органу цієї держави. Позивач, посилаючись на неможливість виконання формальної процедури припинення іноземного громадянства, протягом двох років не вжила достатніх заходів для отримання документа про припинення іноземного громадянства. У визначений законодавством термін позивачем не подано до МУ ДМС у м. Києві та Київській області декларацію про відмову від громадянства рф. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини. 18.11.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області прийнято відносно ОСОБА_1 рішення про оформлення набуття громадянства України відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство». Відповідно позивач 10.08.2019 взяла на себе зобов'язання протягом двох років з моменту набуття громадянства України припинити громадянство російської федерації і подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України документ про припинення громадянства російської федерації. Отримавши тимчасове посвідчення громадянина України (документ, який підтверджує приналежність до громадянства України) позивач неодноразово намагалася вчинити дії спрямовані на припинення громадянства рф через її посольства та консульські установи. Однак, отримувала формальні причини для відмови у прийнятті документів від неї. Матеріалами справи підтверджено, що лише 25.10.2021 позивачем було подано пакет документів до консульської установи рф на вихід з громадянства рф за реєстраційним №269100441 і відповідно отримати підтверджуючий документ, який невідкладно було подано відповідачу Дія карантинних обмежень, а згодом і повномасштабний збройний напад рф на Україну унеможливлювали повторні та уточнюючі звернення до консульських установ рф щодо виходу позивача з громадянства рф. З матеріалів справи вбачається, що позивач зверталася до відповідача з численними зверненнями щодо об'єктивної неможливості виконання формальної процедури припинення іноземного громадянства, однак отримували відповіді про взятий на себе обов'язок щодо припинення громадянства. Згодом позивач отримала лист від Міністерства закордонний справ країни-агресора від 11.10.2022 №27045/кд-гр, в якому було повідомлено, що її заява стосовно припинення громадянства рф була погоджена з МВД росії та ФСБ росії, проте з причини зупинення діяльності російських закордонних установ на території України відповідне рішення не було прийняте. Зокрема, позивачу було рекомендовано звернутися з даного питання в дипломатичне представництво або консульство рф. У зв'язку з об'єктивною неможливістю отримати підтвердження припинення іноземного громадянства позивач звернулась 13.12.2023 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зі зверненням до якого були долучені відповіді країни-агресора та декларація про відмову від іноземного громадянства. Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було направлено відповідь №3-2295/6/8010-23/8010.4.2/33-24 від 08.01.2024, у якій зазначалося, що у позивача відсутні підстави для подання декларації про відмову від громадянства російської федерації з причини того, що вона не належить до осіб, які мають право на подачу декларації. 08.02.2024 позивач повторно звернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з листом, в якому описала наявну безвихідну ситуацію, та знову подала декларацію про відмову від іноземного громадянства (за формою, що затверджена Наказом МВС України від 16.08.2012 №715). Також було долучено довідку з посольства рф в Україні від 25.10.2021 та відповідь МЗС рф від 11.10.2022. Листом від 13.02.2024 №3-234/6/8010-24/8010.4.2/397-24 Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зазначило, що в позивача відсутні підстави для подання декларації про відмову від громадянства російської федерації, оскільки вона не належить до категорій осіб, які мають на це право. Вважаючи протиправною відмову у прийнятті декларації, позивач звернулась до суду з даним позовом. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного. Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначено Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року № 2235-III (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі Закон № 2235). Відповідно до визначень, які містить ч. 1 ст. 1 Закону № 2235, громадянство України це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; громадянин України це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Згідно ч. 5 ст. 8 Закону № 2265 іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, зобов'язання припинити іноземне громадянство це письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України (ч. 1 с. 1 Закону № 2265). Декларацією про відмову від іноземного громадянства є документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав (ч. 1 ст. 1 Закону № 2265). Умови та порядок прийняття до громадянства України встановлені ст. 9 Закону № 2265. Так, згідно ч. 1 ст. 9 Закону № 2265, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. За правилами п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 2265 однією з умов прийняття до громадянства України, зокрема, є подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. В свою чергу, незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства, за визначенням наведеним в ч. 1 ст. 1 Закону № 2265, є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури. Отже, незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення громадянства іноземної держави є три самостійні обставини: 1) невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено; 2) відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи; 3) нездійснення такої процедури. Позивач у декларації про відмову від іноземного громадянства в якості підстави відмови від іноземного громадянства та подачі декларації посилалась на існування незалежних від неї причин неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) російської федерації, оскільки процедура оформлення припинення громадянства (підданства) російською федерацією не здійснюється. У свою чергу, критеріїв визначення поняття «нездійснення процедури припинення громадянства іноземної держави» Закон № 2265 не встановлює. Також, чинним законодавством не передбачено перелік документів, які мають підтверджувати факт нездійснення процедури припинення громадянства іноземної держави», надання яких зацікавленими особами, надасть їм можливість підтвердити такий факт для подальшого подання декларації про відмову від іноземного громадянства та прийняття уповноваженими органами такої декларації. Позивач незалежною від неї обставиною вважає факт припинення роботи на території України всіх консульських установ російської федерації. Відповідачем при розгляді заяви позивача про прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства не було надано оцінку підставі зазначеній в поданій декларації. Враховуючи, що чинне законодавство не містить переліку документів які мають підтверджувати факт нездійснення процедури припинення громадянства іноземної держави, тягар доказування такої обставини лежить на зацікавлених особах. В той же час слід врахувати, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався і триває станом на час розгляду справи. У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України 24.02.2022 були офіційно розірвані дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією, та, відповідно, посольства та консульства російської федерації в Україні припинили свою діяльність. Таким чином, визнання офіційно цього факту не потребує додаткового доведення з боку позивача про наявність незалежної від особи причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства. У законодавстві України відсутнє правове регулювання процедури припинення іноземного громадянства за ініціативою особи в разі ведення воєнних дій між Україною та відповідною державою громадянства такої особи. Суд зауважує, що позивачем вчинялися дії з метою припинення громадянства російської федерації, однак це не призвело до відповідного правового результату з незалежних від неї причин. У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, консульські установи держави-агресора в Україні не працюють, однак з початку повномасштабного вторгнення законодавство України не зазнало змін в частині визначення порядку дій та їх послідовності щодо відсутності в особи можливості отримання документа про припинення громадянства такої держави з незалежних від неї причин, що в свою чергу призводить до фактичного порушення прав такої особи. Відповідачем не було надано жодної оцінки наведеній позивачем в декларації обставини, а саме щодо нездійснення процедури припинення громадянства іноземної держави російської федерації. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що неотримання позивачем документа про припинення громадянства російської федерації відбулося з незалежних від неї причин. З огляду на це, відповідно до приписів п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 2235, позивач має право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства, тому дії відповідача щодо відмови у прийнятті у позивача декларації про відмову від громадянства російської федерації є протиправними, а позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права. При обранні способу захисту прав позивача у даному випадку суд враховує приписи ст. 245 КАС України та зазначає наступне: У разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.12.2018 року у справі № 804/1469/17 та від 10.04.2019 року у справі № 826/11251/18. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про відсутність можливості у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством, з урахуванням позиції суду. Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути звернення ОСОБА_1 щодо прийому у неї декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації із врахуванням висновків суду. У пункті 70 рішення від 20 жовтня 2011 року «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини (далі також - ЄСПЛ) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Крім того, ЄСПЛ звертає увагу на те, що на державні органи покладено обов?язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так у пункті 23 Рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно із положеннями статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій. Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Враховуючи наведене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши наявні докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення у обраний позивачем спосіб захисту. Решта доводів учасників справи висновків суду по суті справи не змінюють. Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 КАС України. Позивачем під час розгляду справи було сплачено судовий збір на суму 2422,40 грн. Враховуючи задоволення позову, судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422,40 грн. підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області. Також суд зазначає, що позивачем в тексті позову заявлено попередній розрахунок витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн., а також вказано, що докази понесення таких витрат будуть подані додатково. Отже, питання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу може бути вирішено після надання представником позивача протягом п'яти днів після ухвалення рішення остаточного розрахунку та докази понесення таких судових витрат у відповідності до ч.7 ст. 139 КАС України. Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд, В И Р І Ш И В: Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити; Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А, код ЄДРПОУ: 42552598) щодо відмови у прийнятті в ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації; Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А, код ЄДРПОУ: 42552598) повторно розглянути звернення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) щодо прийому у неї декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації із врахуванням висновків суду. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А, код ЄДРПОУ: 42552598). Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. Суддя Парненко В.С. Джерело: ЄДРСР 122480133

Це наша справа. На жаль, наразі громадяни країни-агресора, що планували набути громадянство України, не мають можливості підтвердити вихід з громадянства рф. Тому приходиться звертатись до суду аби зобов'язати ДМС розглянути документи та прийняти відповідне рішення. Суд зазначив: Відповідачем при розгляді заяви позивача про прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства не було надано оцінку підставі зазначеній в поданій декларації. Враховуючи, що чинне законодавство не містить переліку документів які мають підтверджувати факт нездійснення процедури припинення громадянства іноземної держави, тягар доказування такої обставини лежить на зацікавлених особах. У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, консульські установи держави-агресора в Україні не працюють, однак з початку повномасштабного вторгнення законодавство України не зазнало змін в частині визначення порядку дій та їх послідовності щодо відсутності в особи можливості отримання документа про припинення громадянства такої держави з незалежних від неї причин, що в свою чергу призводить до фактичного порушення прав такої особи. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що неотримання позивачем документа про припинення громадянства російської федерації відбулося з незалежних від неї причин. З огляду на це, відповідно до приписів п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 2235, позивач має право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства, тому дії відповідача щодо відмови у прийнятті у позивача декларації про відмову від громадянства російської федерації є протиправними, а позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Велика плата зазначила: 134. Чинний на час звернення прокурора до суду з позовами в цій справі Закон № 1789-XII, зокрема стаття 36-1, не передбачав будь-яких заборон (обмежень) на звернення прокурора до суду з позовами про захист інтересів держави в особі державних компаній (підприємств). 135. Визначення прокурором конкретних суб`єктів як позивачів зумовлювалося виключно нормами процесуального права. Для представництва прокурором інтересів держави в суді достатнім було лише обґрунтувати порушення або загрозу порушення інтересів держави. 136. Якщо інтереси держави збігаються з інтересами державного підприємства, то до 15 липня 2015 року прокурор не міг бути позбавлений права звернення до суду в інтересах держави в особі такого державного підприємства, оскільки чинне на той час законодавство не передбачало жодних заборон чи обмежень на таке звернення.

Це наша справа. Суд зазначив, що частиною першої статті 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим кодексом. У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз`яснено, що розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. Враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

Це наша справа. Ця справа дуже важлива та цікава відразу у декількох аспектах. Раджу суддям ознайомитись з висновками щодо застосування строків притягнення суддів до відповідальності, які ігноруються Вищою радою правосуддя. Зокрема - на час вчинення проступку, про який ідеться у рішенні ВРП, позивач міг сподіватися, що можливість застосування до нього дисциплінарного стягнення за вчинення дій, за якими було відкрито дисциплінарне провадження, може відбутись у межах строку, визначеного частиною одинадцятою статті 109 Закону № 1402-VIII, а саме трирічного строку, без урахування строку знаходження судді у відпустці, у період непрацездатності, на лікарняному з 17 грудня 2019 року по 13 березня 2024 року, а також строку здійснення відповідного дисциплінарного провадження, який передбачений нормами Закону № 1798-VIII, чинними на день надходження дисциплінарної скарги до ВРП на дії судді ОСОБА_1 . Крім того, рішення цікаво і з точки зору застосування норм КУзПБ, суд зазначив: 87. Згідно із частиною першою статті 140 ГПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи. 88. Отже, наведеним приписом встановлено процесуальний обов`язок суду розглянути заяву про забезпечення позову не пізніше двох днів з дня її надходження. 90. Потрібно враховувати, що, за загальним правилом, питання про те, чи належить справу вирішувати суду відповідної юрисдикції, вирішується під час відкриття провадження у справі. Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд не вирішує питання юрисдикції спору, а процесуальний закон не допускає розгляду та вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову окремо в іншій справі, ніж у тій, у якій пред`явлено відповідний позов. 93. Втім, приписи ГПК України не передбачають строків та порядку передання справ від одного суду до іншого в разі наявності судового провадження з банкрутства. Таких строків та порядку також не передбачено й правилами частини другої статті 7 КУзПБ, якою визначено лише перелік справ, які розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. 94. Тож на момент надходження згаданого клопотання чинним законодавством не було передбачено строків та порядку передання справ від одного суду до іншого в разі наявності судового провадження з банкрутства. 98. Зміст частини третьої статті 7 КУзПБ (у редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі № 922/3502/19) дає підстави виснувати, що ця правова норма визначала порядок передачі справи у разі, якщо провадження було відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство. Також цією правовою нормою не передбачено строків передачі справ від одного суду до іншого в разі наявності судового провадження з банкрутства. 99. Лише Законом України № 2971-IX від 20 березня 2023 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» внесено зміни до частини третьої статті 7 КУзПБ та визначено, що матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині другій цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше п`яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), який розглядає спір по суті в межах цієї справи. 100. Отже, встановлено, що на час надходження клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду у статті 7 КУзПБ законодавство не містило чітких вказівок про те, в які строки суд повинен передати матеріали господарської справи, якщо після відкриття провадження у цій справі буде встановлено, що стосовно сторони спору відкрито провадження у справі про банкрутство. 101. Водночас щодо іншого процесуального звернення - заяви про забезпечення позову, яка перебувала на розгляді в суді - законодавство передбачало чіткі процесуальні строки: заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 140 ГПК України). 103. Врахувавши сукупно наведені обставини, передовсім, непередбачення чіткого регулювання в процесуальному законі як строків вирішення питання про передачу матеріалів справи для розгляду в межах справи про банкрутство, так і процесуальної послідовності (пріоритетності) розгляду різних процесуальних звернень (у цій справі - клопотання про передачу справи та заяви про забезпечення позову), несформування усталеної практики через нетривалий час застосування відповідної норми права, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання про невстановлення підстав для висновку щодо істотності порушення суддею ОСОБА_1 норм процесуального права, які могло б кваліфікуватися як дисциплінарний проступок. Фактично ВРП встановила вкрай низьку компетенцію членів ВРП, що були відібрані іноземцями, незнання не тільки норм права, але й власного Закону.

Велика плата вчергове підтвердила, що самі по собі свідоцтва про права власності без встановлення підстав його набуття нічого не варті, а також сформулювала як повинно звучати рішення аби його можна було виконати примусово. Також в чергове підтвердило негаторний характер таких правовідносин та незастосування позовної давності до них.

Велика палата поставила крапку в питання виплат військовослужбовців, що були відряджені до державних органів, установ та організацій і яким не передбачена у зв'язку з цим додаткова винагорода, відповідно до постанови КМУ №168. Тепер військовослужбовець за мобілізацією Шабунін та членкиня ВРП Ковбій у разі отримання таких виплат їх повинні повернути, а також нести кримінальну відповідальність за заволодіння коштами державного бюджету разом з ексголовою НАЗК Новіковим, його замом Ситником та головою ВРП Усіком. Велика палата зазначила: 70. Системний аналіз наведеного нормативного регулювання підтверджує, що порядок грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в ЗСУ та інших військових формуваннях, відрізняється від порядку грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, установ організацій. Тобто, розмір грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, установ та організацій, врегульовано окремим нормативно-правовим актом, який визначає дещо відмінний порядок та інші складові формування грошового забезпечення відряджених військовослужбовців. 79. Здійснюючи системне тлумачення Постанови № 168, Велика Палата Верховного Суду враховує зміст преамбули цієї постанови в первісній редакції, в якій зазначалося, що ця постанова прийнята на виконання указів Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію». 80. Урахування преамбули при системному тлумаченні тексту Постанови № 168 є неодмінним, оскільки зміст преамбули визначає основні засади тлумачення усього цього нормативно-правового акта. Преамбула вказує на умови та причини ухвалення цієї постанови та визначає мету її прийняття. 81. Одночасно здійснюючи текстуальне тлумачення Постанови № 168, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що як текстуальне тлумачення змісту первинної редакції пункту 1 Постанови № 168, так і системне тлумачення цієї постанови з урахуванням умов її прийняття, визначеними у преамбулі, дають підстави для висновку, що виплата додаткової винагороди в розмірі 30 000,00 гривень повинна здійснюватися як стимулювання винятково тим військовослужбовцям ЗСУ, які своїми безпосередніми діями здійснюють захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України. 82. Отже, пункт 1 Постанови № 168 не поширюється на військовослужбовців, відряджених до державних органів, установ та організацій, грошове забезпечення яким виплачується відповідно до Постанови № 104.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінанс тім» до Акціонерного товариства «Альпарі банк» про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину Велика Палата Верховного Суду 08 серпня 2023 року ухвалила постанову і, задовольнивши касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альпарі банк», відмовила товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінанс тім» (далі - ТОВ «ФК «Фінанс тім») у позові до Акціонерного товариства «Альпарі банк» (далі - АТ «Альпарі банк») про визнання договору відступлення права вимоги недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Окрім того, з ТОВ «ФК «Фінанс тім» на користь АТ «Альпарі банк» стягнуто 307 519,45 грн судового збору. Із таким рішенням Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося і відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку з нижченаведених підстав. 15 листопада 2019 року міжАТ «Альпарі банк» та Акціонерним товариством «Місто банк» (далі - АТ «Місто банк») укладено кредитний договір, за умовами якого останнє отримало кредит у розмірі 50 000 000,00 грн. 15 листопада 2019 року на забезпечення кредитного договору між АТ «Альпарі банк», АТ «Місто банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язався солідарно з АТ «Місто банк» відповідати перед АТ «Альпарі банк» за виконання всіх зобов`язань позичальника за кредитним договором. 15 листопада 2019 року на забезпечення кредитного договору між АТ «Альпарі банк» та АТ «Місто банк» укладено іпотечний договір. В іпотеку передано кілька нежитлових приміщень загальною площею 2512,60 кв. м. На підставі рішення Правління Національного банку України від 26 січня 2021 року № 25-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Miсто Банк» в установі банку розпочато процедуру ліквідації. В момент запровадження в АТ «Місто банк» процедури ліквідації АТ «Альпарі банк» виступав кредитором банку. Вимоги АТ «Альпарі банк» ґрунтувались на кредитному договорі. Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечувалось порукою фізичної особи - ОСОБА_1 згідно з договором поруки та іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору. У встановлений Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) строк АТ «Альпарі банк» було заявлено, а АТ «Місто банк» у повному обсязі визнано та включено до Реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ «Місто банк» вимоги на суму 50 106 557,38 грн як такі, що забезпечені заставою нерухомого майна (7-ма черга). За результатами формування ліквідаційної маси АТ «Місто банк» його нерухоме майно було включене до складу ліквідаційної маси. 20 травня 2021 року вказане нерухоме майно було реалізовано за ціною 84 000 001,00 грн з податком на додану вартість (далі - ПДВ), з них: 82 963 726,78 грн - ціна реалізації нерухомого майна. Після проведення торгів з реалізації нерухомого майна уповноваженою особою Фонду АТ «Місто Банк» було розраховано, а Фондом погоджено та затверджено суму витрат на утримання нерухомості, розмір якої склав 5 706 180,19 грн. 08 липня 2021 року відповідно та на виконання прийнятого Фондом рішення від 26 травня 2021 року за рахунок виручених від реалізації нерухомого майна коштів проведено повне задоволення кредиторських вимог АТ «Альпарі банк» у сумі 50 106 557,38 грн. Для цього з накопичувального рахунку АТ «Місто банк» на поточний рахунок АТ «Альпарі банк» перераховано кошти у розмірі 44 400 377,19 грн без ПДВ. Розмір витрат на утримання та продаж нерухомого майна, визначений згідно із законодавством, становить 5 706 180,19 грн. 08 липня 2021 року між АТ «Альпарі банк» та ТОВ «ФК «Фінанс тім» укладено попередній договір відступлення права вимоги, згідно з умовами якого АТ «Альпарі банк» як первісний кредитор зобов`язався відступити ТОВ «ФК «Фінанс тім» як новому кредитору право грошової вимоги, що належить АТ «Альпарі банк», яке виникло на підставі кредитного договору, за яким АТ «Альпарі банк» набуло право грошової вимоги до АТ «Місто банк». Сума грошової вимоги, яка мала бути відступлена АТ «Альпарі банк» на користь ТОВ «ФК «Фінанс тім», склала 5 706 180,19 грн. На виконання попереднього договору ТОВ «ФК «Фінанс тім» сплатило на користь АТ «Альпарі банк» забезпечувальний (гарантійний) платіж у розмірі 5 706 180,19 грн, що дорівнює сумі грошової вимоги, яка підлягає відступленню. 09 липня 2021 року між АТ «Альпарі банк» та ТОВ «ФК «Фінанс тім» укладено договір про відступлення права вимоги № В-0907/21 на умовах, викладених у попередньому договорі. 09 липня 2021 року АТ «Альпарі банк» та ТОВ «ФК «Фінанс тім» підписали акт приймання-передачі документів за договором про відступлення права вимоги № В-0907/21. 31 серпня 2021 року рішенням Господарського суду Одеської області, залишеним без змін постановами Південно-західного апеляційного суду від 01 листопада 2021 року та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 грудня 2021 року у справі № 916/1015/21 за позовом ТОВ «ФК «Фінанс тім» (правонаступник АТ «Альпарі банк») до ОСОБА_1 , третя особа - АТ «Місто банк» в особі уповноваженої особи Фонду, відмовлено в задоволенні позову про стягнення з поручителя ОСОБА_1 5 706 180,19 грн, оскільки 08 липня 2021 року АТ «Місто банк» належним чином виконало свої зобов`язання перед заставним кредитором АТ «Альпарі банк» за договором міжбанківського кредиту в повному обсязі у розмірі 50 106 557,38 грн. Відповідно зобов`язання за кредитним договором, який був забезпечений додатково порукою та іпотекою, є припиненими. Наведені обставини Велика Палата Верховного Суду не врахувала і ухвалила рішення яке, на нашу думку, є необґрунтованим і несправедливим. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи свої висновки про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору відступлення права вимоги недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, зазначила, що «сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу» (пункт 92). Вважаємо, що подібні твердження касаційної інстанції не достатньо чітко тлумачать положення норм права. Крім того, на нашу думку, необхідно зазначити, відповідно до частини першої статті 15 і частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності / відсутності цивільних прав в інших осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). Отже, згідно з вимогами статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Такі висновки висловлені у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 01 грудня 2022 року у справі № 910/7305/20. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку вимагає визнати правочин недійсним (частина третя стаття 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 лютого 2021 року у справах № 904/6248/19 та № 904/5976/19, від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20). Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках: 1) кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; 2) особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). У разі якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора або кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту (пункт 65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц). Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 52 Закону № 4452-VI майно банку, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно у порядку, установленому законодавством або договором застави, та отримати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності, який визначений Фондом. У разі продажу Фондом заставленого майна (активів) кошти, отримані від реалізації такого майна (активів), спрямовуються на погашення вимог заставодержателя у розмірі не більше основної суми заборгованості за забезпеченим таким майном (активами) зобов`язанням разом з нарахованими процентами після відшкодування Фонду витрат на утримання та продаж такого майна. Решта коштів включається до ліквідаційної маси банку (абзац другий частини третьої статті 52 указаного Закону). Згідно з пунктом 6.6 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року № 2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 року за № 1581/21893 (далі - Положення № 2) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку здійснює задоволення вимог кредиторів кожної черги за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду. Розрахунок витрат Фонду на утримання та продаж майна здійснюється відповідно до вимог Положення № 138 (діючого і в редакції на час виникнення спірних правовідносин). Після проведення торгів з реалізації заставної нерухомості, на виконання вимог Положення № 2 уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Місто банк» було розраховано, а Фондом погоджено та затверджено суму витрат на утримання нерухомості, розмір якої склав 5 706 180,19 грн. 08 липня 2021 року між АТ «Місто банк» та переможцем торгів - АТ «Банк Січ» укладено договір купівлі-продажу нерухомості. У цей же день відповідно та на виконання прийнятого Фондом рішення від 26 травня 2021 року № 509 за рахунок виручених від реалізації заставної нерухомості коштів було проведено повне задоволення кредиторських вимог АТ «Альпарі банк» у розмірі 50 106 557,38 грн. Для цього з накопичувального рахунку АТ «Місто банк» на поточний рахунок АТ «Альпарі банк» було перераховано кошти в сумі 44 400 377,19 грн без ПДВ. Розмір витрат на утримання та продаж заставленого нерухомого майна за адресою: м. Київ, пров. Несторівський, 6-А становить 5 706 180,19 грн. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Оскільки в порядку, визначеному статтею 52 Закону № 4452-VI, АТ «Місто банк» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію АТ «Місто банк» належним чином виконало свої зобов`язання перед заставним кредитором АТ «Альпарі банк» за договором міжбанківського кредиту в повній сумі 50 106 557,38 грн, відповідно зобов`язання за договором міжбанківського кредиту, який був забезпечений додатково порукою та іпотекою, є припиненими. З огляду на припинення основного зобов`язання припинилися і похідні від нього зобов`язання за договором поруки та договором іпотеки. Вказані обставини встановлені у справі № 916/1015/21 рішенням Господарського суду Одеської області від 31 серпня 2021, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного суду від 01 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року. Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, установлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої установлено ці обставини, якщо інше не установлено законом. Усі учасники справи № 910/19199/21, яка переглядається, були залучені до розгляду справи № 916/1015/21 (зокрема, ТОВ «ФК «Фінанс тім» та АТ «Альпарі банк») і указаних обставин не оспорювали. Крім того, у своїй постанові (пункт 109), посилаючись на «obiter dictum, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що помилковим є врахування як преюдиційних обставин під час розгляду справи № 910/19199/21 правових оцінок судів, які вони надали певним фактам у справі № 916/1015/21. Такі правові оцінки, зокрема щодо припинення зобов`язання за кредитним договором, не є обов`язковими для суду у справі № 910/19199/21. За змістом частини першої статті 509, частини першої статті 598, статті 599 ЦК України, частини другої та абзаців першого - третього частини третьої статті 52 Закону № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) із виручки за продане заставлене майно відшкодовуються Фонду витрати на утримання та продаж такого майна; після цього залишок коштів у повному обсязі акцептованих вимог, що забезпечені заставою нерухомого майна (в цьому випадку на суму 50 106 557,38 грн), спрямовується на погашення вимог заставодержателя, але у розмірі не більше основної суми заборгованості за забезпеченим таким майном зобов`язанням разом з нарахованими процентами; решта коштів включається до ліквідаційної маси банку. На нашу думку, наведене Великою Палатою Верховного Суду тлумачення норм права у даному випадку є спірним, а згадка поняття «obiter dictum» є недоречною оскільки не враховує існування цілого ряду проблем доктрини прецеденту та виокремлення і розмежування ratio decidendi і obiter dictum. Навіть якщо припустити необов`язковість правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, що викладена у постанові від 01 грудня 2022 року у справі № 910/7305/20, вжитий у постанові Великої Палати термін obiter dictum свідчить про непевність самого суду у правильності свого рішення, адже вказує на те, що у названій справі Касаційний господарський суд хоча і не претендує на безпосереднє вирішення спірного питання між сторонами, але пояснює та ілюструє головний принцип вирішення спору. Отже, він не міг бути відхилений Великою Палатою без належного мотивування та обґрунтування нормами національного права, а не окремих понять англійського загального права. Так, наприклад, у частині першій статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав (частина друга статті 656 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. З наведених норм вбачається, що права вимоги (майнові права) можуть бути відступлені (продані) лише за існуючим зобов`язанням; первісний кредитор може відступити (продати) тільки ті права вимоги (майнові права), які дійсно існують та йому належать; відступлення (продаж) прав вимоги (майнових прав) здійснюється виключно в межах того обсягу прав, який має в такому зобов`язанні кредитор. У разі підтвердження обставини, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги зобов`язання за кредитним договором та забезпечувальними договорами були припинені шляхом їх повного виконання, відступлення (продаж) банком неіснуючого права вимоги та майнового права суперечить статті 514 ЦК України та є підставою для визнання договору про відступлення права вимоги недійсним. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду мала дотримуватися саме такої позиції, оскільки інший підхід може призвести до несправедливості, неефективності правових механізмів захисту добросовісної поведінки і розбалансування господарських правовідносин. Відповідно до статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги. Виходячи зі змісту наведеної норми та за загальним правилом первісний кредитор відповідає перед новим кредитором за те, що вимога, яку він передає, є дійсною. За умови, що відступлена вимога не є дійсною, то тягар негативних наслідків повинен покладатися на первісного кредитора - якщо в результаті цього в нового кредитора виникли збитки, то їх має відшкодувати йому первісний кредитор. У справі встановлено і відповідачем не спростовано, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги від 09 липня 2021 року № В-0907/21 між АТ «Альпарі банк» та ТОВ «ФК «Фінанс тім» зобов`язання АТ «Місто банк» за договором міжбанківського кредиту від 15 листопада 2019 року № 41/980 були виконані. Відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання правочину недійсним. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій не зважаючи на те, що АТ «Альпарі банк» відступило ТОВ «ФК «Фінанс тім» вимогу, яка припинила своє існування. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, за загальним правилом, наслідком недійсності правочину є повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану (двостороння реституція). Такий наслідок недійсності правочину зумовлює дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства загалом, які у цьому випадку полягають у недопущенні можливості порушення імперативних приписів актів цивільного законодавства, та інтересами учасників недійсного правочину, зміст яких - у збереженні кожним з них того, що було ним передано на виконання такого правочину. Незважаючи на обставини справи та положення вищенаведених нормативних актів, Велика Палата Верховного Суду не тільки скасувала законні і справедливі рішення судів першої й апеляційної інстанцій, відмовивши у поновленні прав позивача, але й при цьому також присудила до стягнення з нього 307 519,45 грн судового збору, поклавши додатковий тягар на сторону яка добросовісно намагалася захистити свої права та інтереси. На нашу думку, при ухваленні рішення у даній справі Великою Палатою було проігноровано один із основних принципів господарського судочинства - принцип верховенства права. Судді: О. С. Ткачук М. І. Гриців І. В. Желєзний О. Б. Прокопенко Джерело: ЄДРСР 113457452

Это не суд, а сборище отьявленных негодяев.

Хорошее обезболевающее сейчас стоит дорого.. Привозят из за границы, сами своего придумать не могут. Свое отечественное если колят, то не помогает наверняка..

Говорити, що у цій справі натягнули сову на глобус це майже нічого не говорити. Навіть страшно уявити які аргументи надали суддям сторони для такого рішення й кардинальної зміни судової практики. Велика палата завжди розповідає про ефективний спосіб захисту та про те що суд сам знає Закон. Але в цій ситуації чи то суд Закон не знає, чи захист не потрібен, чи ще якісь аргументи є, що відсутні у тексті рішення. І те що встановлена відсутність права вимоги по цьому договору уступки в іншій справі немає для цієї справи про недійсність такої перепустки жодного значення. Одною фразою — черговий відступ тихенько у ліс. Велика палата зазначила: 78. Договір про відступлення права вимоги № В-0907/21 містить всі ознаки договору купівлі-продажу права вимоги. Отже, договір про відступлення права вимоги № В-0907/21 за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги. До цього договору повинні застосовуватись положення законодавства щодо договорів купівлі-продажу. 88. Недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов`язує питання дійсності / недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує. 89. Натомість за прямою вказівкою статті 519 ЦК України первісний кредитор відповідає за недійсність вимоги перед новим кредитором. У випадку відступлення недійсної вимоги договір, на підставі якого мало бути здійснене таке відступлення, не виконується первісним кредитором, оскільки розпорядчий ефект не настає з огляду на відсутність у первісного кредитора права, що підлягає передачі. 96. Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України. 97. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо. 105. Згідно із частиною третьою статті 651 ЦК України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. 106. З огляду на цей припис, якщо предмета права вимоги (боргу) не існувало на момент його передання ТОВ «ФК «Фінанс тім», останнє вправі на підставі частини першої статті 665 ЦК України відмовитися від договору купівлі-продажу в односторонньому порядку та вимагати повернення грошових коштів.