diplomat777
-
Число публикаций
45 -
Регистрация
-
Последнее посещение
Тип контента
Профили
Форумы
Календарь
Сообщения опубликованы diplomat777
-
-
Да.
Більш того, банки зобовязані надавати відповідну інформацію, з огляду на вимоги ч. 3 ст. 62 Закону України "Про банки та банківську діяльність", згідно якої: " Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів)".
-
Кто-то сталкивался с подобными вопросами ?
-
Ув. Форумчане.
У меня возник следующий вопрос, в связи с чем прошу вашей помощи.
Так, еще в 80-х годах прошлого столетия, двое физлиц, на основании соответствующих договоров купли-продажи, стали собственниками 12/25 и 13/25 домовладения (общая совместная собственность).
В последующем (а именно до 01.04.2004), один из совладельцев снес свою часть домовладения (13/25) и самовольно простроил большой дом, а это, как следствие, привело к изменению общей кубатуры домовладения, а также и его доли, которая уже составляла не 13/25.
Между совладельцами в 2009 году был подписан акт идеальных долей домовладения (с учетом самовольного строительства).
В 2011 году, собственник, который самовольно построил дом, обратился в суд, с иском об узаконении самовольного строительства и признании за ним право собственности. Однако суд отказал ему в иске в полном объеме.
Следует отметить, что второй совладелец, которому принадлежало 12/25 долей домовладения, умер в 2015 году, но еще при жизни составил завещание на свою дочь, согласно которого он ей завещал все свое имущество, в т.ч. и 12/25 долей домовладения.
Однако, когда дочь обратилась к нотариусу с заявлением о выдаче ей свидетельства на наследство по завещанию, нотариус вынес постановление об отказе в совершении нотариальных действий.
Основанием для этого, было то, что учитывая факт самовольного строительства, а также отсутствие факта утверждение (в соответствии с нормами закона) совладельцами акта об изменении частичного соотношения. В связи с чем, по мнению нотариуса, невозможно установить доли в домовладении (соотношение дома буква А и дома буква Б на имя бывшего собственника (наследодателя).
Нотариус в постановлении ссылался на нормы п. 4.12, п. 4.15, п. 4.18 Порядка совершения нотариал.действ.нотариусами.
При этом следует отметить, что наследник по завещанию предоставил нотариусу все документы, которые необходимы, в т.ч. и документ, подтверждающий право собственности наследодателя на 12/25 долей домовладения, которые были зарегистрированы в установленном законом порядке.
Учитывая данную ситуацию, наследнику остается обращаться с иском в суд о признании за ним право собственности на имущество в порядке завещания, в котором указывать перечисленные обстоятельства, и что в связи с незаконными действиями второго совладельца (учитывая факт самовольного строительства им дома), ему отказывает нотариус в выдаче свидетельства на право собственности на 12/25 долей домовладения). И это при том, что в этой части дома (12/25) никаких незаконных или самовольных перепланировок или строительных работ не производилось.
Подскажите, как все-таки правильно следует поступить наследнику в такой ситуации ( с каким именно предметом иска ему надо обращаться в суд – что я указал выше или с каким-либо другим) ?
Есть ли какие-либо нюансы, которые надо учесть наследнику ?
Есть ли у кого-то аналогичная судебная практика ?, если да, то прошу ее сбросить (или указать номера дел в реестре судебн.решений) -
Справа № 369/9202/15-ц Головуючий у І інстанції Волчко А. Я.Провадження № 22-ц/780/323/16 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 08.06.2016
РІШЕННЯ
Іменем України
08 червня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: головуючого судді Голуб С.А., суддів Верланова С.М., Приходька К.П., за участі секретаря Дрозда Р.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
в с т а н о в и л а :
25 серпня 2015 року банк позивач пред»явив в суді названий позов посилаючись на те, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 01.04.2009 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 01.04.2009 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 15000 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Позивач свої зобов’язання за даним кредитним договором виконав у повному обсязі, а відповідачем зобов’язання по сплаті кредитних коштів та відсотків за користування такими кошами належним чином не виконувалися. У зв’язку з чим відповідач станом на 30.06.2015 має заборгованість у розмірі 40 678 грн. 38 коп., яка складається з наступного: 14 957 грн. 47 коп. - заборгованість за кредитом; 20 810 грн. 67 коп. заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2 496 грн. 98 коп. заборгованість за пенею та комісією; 500 грн. штраф (фіксована частина); 1913 грн. 26 коп. штраф (відсоткова складова).
Враховуючи викладене банк просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № б\н від 01.04.2009 року у розмірі 40678 грн. 38 коп.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року позов задоволено повністю та стягнуто з ОСОБА_2 зазначену суму заборгованості за кредитним договором та судові витрати в розмірі 406 грн. 78 коп.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що заяву про відкриття рахунку не підписувала, а тому особисто кредитних коштів не отримувала. Окрім того, довідка-розрахунок заборгованості не відповідає вимогам чинного законодавства та характеризується явними ознаками фальсифікації, а саме: відсутність розшифрування прізвища, імені та по-батькові особи, яка її підписала, відсутній номер поточного рахунку одержувача платежів, відсутність первинних документів, які свідчать про внесення грошових коштів в касу банку.
Також операція із зняття грошових коштів не підтверджена первинними бухгалтерськими документами банку.
Окрім того, скаржниця вважає, що судом першої інстанції її було позбавлено права подати заяву про застосування строків позовної давності, оскільки згідно з розрахунку заборгованості, який надав банк останній платіж було здійснено 25 травня 2012 року, а тому трирічний строк для предявлення даного позову закінчився 25 травня 2015 року, а позов було подано 25 серпня 2015 року, що свідчить про пропуск процесуального строку.
На підставі викладеного, ОСОБА_2 просила скасувати вказане рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, а у випадку встановлення пропуску позовної давності відмовити у задоволенні позову з цих підстав.
В судовому засіданні ОСОБА_2 наголошувала на тому, що кредитну картку вона від відповідача не отримувала, отримувала лише зарплатну картку № 4627081715361106, оригінал якої надала судовій колегії і її копія була приєднана до матеріалів справи (а.с.85) Заява, яка міститься в матеріалах справи була нею написана на отримання зарплатної картки.
Представник позивача не погодилась із такими доводами і вказала, що в наданій суду заяві про видачу кредитної картки зазначено, що клієнт раніше ідентифікований за карткою № 4627081715361106, тобто їй видавалась як зарплатна так і кредитна картки.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення .
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні встановлено, що між сторонами був укладений кредитний договір і відповідач умови цього договору не виконує, у звязку з чим виникла заборгованість перед банком, яка підлягала стягненню з відповідача у судовому порядку.
Судова колегія не може погодитись із судом першої інстанції виходячи з такого.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Відповідно до п. 6.5 Умов та правил надання банківських послуг,- позичальник зобов’язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором.
Відповідач наголошувала на тому, що заяву про видачу кредитної картки вона не підписувала, картку не отримувала, кредитом не користувалась. Просила суд витребувати від відповідача оригінал кредитного договору між ПАТ «Приватбанк» та ОСОБА_2, оригінал заяви на видачу картки № 5457082922329284, виписку з поточного рахунку відкритого на ім’я ОСОБА_2 в ПАТ «Приватбанк» (копія записів по цьому рахунку) з доданням відповідних первинних документів, детальний розрахунок суми заборгованості з розшифровкою дати виникнення такої заборгованості, розмір щомісячних внесків позичальником та погашення кредиту, процентів, оплати комісії за супровід наданих коштів та штрафних санкції. (а.с.33)
Однак суд у задоволенні цієї заяви відмовив , мотивуючи свою відмову тим, що в матеріалах достатньо доказів, які доводять позовні вимоги. (а.с.40)
Відповідно до ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Судова колегія задовольнила клопотання ОСОБА_2 і витребувало від позивача документи, у витребуванні яких їй відмовив суд першої інстанції.
Однак позивач надав суду лише розрахунок заборгованості за договором, однак інших документів, які б підтверджували як отримання кредитної картки так розмір отриманого кредиту суду не надав.
ОСОБА_2 надала суду копії її звернень до позивача, а також відповіді позивача на ці звернення. Судова колегія приєднала ці документи, оскільки вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про витребування від позивача доказів, якими відповідач мала намір обґрунтувати безпідставність заявлених позовних вимог.
Із цих доказів вбачається, що ОСОБА_2 27.06.2012 року звернулась до ПАТ «КБ «Приватбанк» із заявою в якій зазначала, що вона отримала в банку кредитну картку № 5457082922329284. Просила надати їй виписку руху грошових коштів на її поточному рахунку, кредитний договір за карткою № 545708292232984 для звірки зі своїми квитанціями платежів по кредиту, а також надати деталізований розрахунок нарахування процентів, пені та тіла кредиту за весь час заборгованості по цьому кредитному договору. (а.с.78)
На це звернення ОСОБА_2 отримала відповідь в якій їй було рекомендовано звернутись за отриманням цих документів до відділення банку, в якому вона оформляла кредитний договір. (а.с.77)
29.08.2012 року ОСОБА_2 повторно звернулась до Банку з вимогою надати виписку про рух коштів на рахунку. (а.с.81)
24.09.2013 року від ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 було надіслано повідомлення про існування у неї заборгованості за кредитом. (а.с.80)
Аналогічне звернення ОСОБА_2 надсилала Банку 25.10.2012 року (а.с.82)
Із наведених доказів судова колегія зробила висновок, що ОСОБА_2 отримувала кредитну картку № 545708292232984, оскільки про це вона прямо зазначала у своїй заяві від 27.06.2012 року і користувалась кредитними коштами, оскільки виявляла намір провести звірку зі своїми квитанціями.
Таким чином доводи відповідача проте, що вона таку картку не отримувала взагалі і кредитом не користувалась спростовуються наведеними доказами.
Разом із тим, при вирішенні спору, судова колегія детально ознайомилась із наявними у справі доказами на підставі яких суд першої інстанції ухвалив своє рішення.
Так на аркуші справи 8 міститься фотокопія заяви відповідача про видачу їй кредитної картки. В заяві зазначено тип картки: 545708292. Валюта: Гривня. Строк дії: 02/13. Тип кредитного ліміту: фінансовий. Базова процента ставка: 30 процентів з розрахунку 360 днів на рік. Строк дії кредитного ліміту: відповідає строку дії картки. Порядок погашення заборгованості: щомісячними платежами в розмірі 7% від суми заборгованості. Погашення заборгованості по Крелитному ліміту може проводитися як шляхом внесення коштів на карту Клієнтом, так і списанням Банком коштів з дебетної карти № 4627081715361106.
Разом із тим в графі де має бути зазначено сума кредитного ліміту відсутній запис про його розмір. Тобто даний договір не містить в собі розміру кредитного ліміту, який був наданий відповідачу.
Таким чином кредитний договір не містить в собі однієї із істотної умови, передбаченої ст. 1054 ЦК України, а саме розміру кредиту.
Оскільки в договорі не зазначений розмір кредиту, який отримала відповідач, не можливо перевірити правильність розрахунків кредитної заборгованості, які позивач надав суду.
Саме ця обставина є, на думку колегії суддів, підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки позивачем позовні вимоги про укладання кредитного договору на певних умовах не доведені.
Суд першої інстанції на ці обставини уваги не звернув і вважав, що позивач надав усі належні і допустимі докази для доведення своїх позовних вимог.
Таким чином, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді
-
1
-
-
Юридична особа (далі – Резидент) здійснює поставку товару закордон, як наслідок іноземні юридичні особи (далі – Нерезиденти) розраховуються з Резидентом в іноземній валюті. Однак, коли на рахунок Резидента надходить іноземна валюта, то вона автоматично конвертується в гривню (за офіційним курсом НБУ).
В той же час, у Резидента існують перед іншими іноземними юридичними особами (далі - Нерезиденти 2) зобов’язання щодо оплати продукції, як наслідок Резидент змушений купувати іноземну валюту в Україні (за фактичним, тобто неофіційним курсом НБУ).
Наприклад Нерезидент винен по контракту 100 доларів США, як наслідок, коли відповідні грошові кошти надійдуть на рахунок Резидента, то останні будуть складати 2173 грн (21.73 курс НБУ х 100). Проте, з огляду на те, що Резидент винен Нерезиденту 2 також 100 доларів, то останній вже повинен купувати долари США, а з огляду на те, що за офіційним курсом НБУ (тобто 21,73) це зробити нереально, Резидент буде змушений купувати валюту за більшим курсом, ніж встановлює НБУ. Як наслідок, якщо навіть припустити, що за курс купівлі валюти складає 23,0 то, це приведе до того, що 100 доларів США будуть коштувати 2300 грн (23,0 х 100). З наведеного вбачається, що Резидент, який отримав від Нерезидента 100 доларів США, а потім цими ж саме коштами (тобто 100 доларами США) спробує розрахуватися з Нерезидентом 2 то, як наслідок, Резидент на курсовій різниці переплатить 127 грн. (2300 – 2173).
Тобто зі 100 доларів Резидент втрачає 127 грн, а вже з 1 000 000 млн. доларів США це буде дорівнювати 1 270 000 грн., тобто на рівному місці Резидент буде зазнавати чималих фінансових витрат.
Виникло наступне питання: Чи можна розраховуватися з Нерезидентами 2 за рахунок іноземної валюти, що надійшла від Нерезидентів (тобто, не перераховувати (повертати) відповідну іноземну валюту на територію України) та як на це буде реагувати податкова (з огляду на вимогу повернути іноземну валюту протягом 90 днів з дати оформлення митної декларації) ???
Особливо цікавить судова практика вищих судів!!!!
-
д
Нужно изучать практику.
Изучать возможность признания данного пункта недействительным.
Пока я не вижу оснований.
Заказчик обратился в суд?
заказчик подал иск о взыскании стоимости якобы поврежденного имущества.
На счет практики, то я ее пока тоже не находил (впрочем это касается и отрицательной)
Признать данный пукт договора недействительным, перевозчик, как по мне, может пробовать на том основании, что последний противоречит норме ч. 3 и ч. 4 ст. 314 ХКУ (которые являеются императивными).
-
Згідно ч. 1 ст. 314 Господарського кодексу України: «Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини».
Відповідно до ч. 3 ст. 314 Господарського кодексу України: «За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає: у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість»
Нормами ч. 4 ст. 314 Господарського кодексу України передбачено, що: «Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату».
З огляду на вищезазначені імперативні норми Господарського кодексу України у мене виникло питання – Чи має право Експедитор встановлювати у договорі про надання транспортно-експедиційних послуг по здійсненню перевезень вантажів автомобільним транспортом встановлювати, що: «Сторони домовились, що при пошкодженні вантажу відшкодовується не сума, на яку зменшилася вартість товару згідно рахунку-фактури, а ринкова вартість самого товару який пошкоджено. Пошкодженням в даному випадку вважається навіть втрата товарного виду».
Також є дуже цікавим інший пункт даного Договору, а саме: «Перевізник у будь-якому випадку позбавлений права вимагати повернення йому пошкодженого вантажу».
До речі, вантаж вважається пошкодженим, навіть якщо трошки намокла коробка, у якій він знаходиться. І це при тому, що саму коробку навіть не відкривають задля перевірки самого вантажу на предмет його стану (при цьому предметом перевезення інколи буває піна для гоління, яка знаходиться у металевому флаконі)
-
Зовсім не спорю, що кожен, хто має диплом, має або зобовязаний мати також своє бачення застосування норми матеріального права. І питання, про яке ми тут споримо (чи належать з боржника проценти, якщо тіло фактично не повернене), є також елементарним. Відповідь на нього в абз. 2 ч.1 ст.1048. ( У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. ). Але, якщо Луспеник змушений був прийти до іншої точки зору, то й нам пасувало б знайти єдиний підхід до підстави і строку припинення обовязку (зобовязання) сплати процентів. Тим більше що ще ніяк не відпрацьована судовою практикою формула ч. 2 ст.1050 "...в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу". Вибачте, якщо моя присутність на цій темі призвела до якихось незручностей чи відволікання уваги від заданого Вами предмета дискусії. Видаліть зайві, з Вашої точки зору, мої повідомлення в цій темі, або повідомте і я видалю.
Для застосування свого бачення відносно норм матеріального права наявність або відсутність диплому, як на мене, взагалі не має значення.
Щодо Луспеника та ін., то у даному випадку, як на мене, банк, застосовуючи норму ч. 2 ст. 1050 ЦК, скористався своїм правом на дострокове стягнення усієї заборгованості по кредиту, у т.ч. і відсотків (процентів нарахованих у відповідності до ст. 1048 ЦК, тобто прострочені та поточні проценти). Як наслідок, банк (з дня подання позову або з моменту винесення рішення суду) втрачає можливість додатково нараховувати відсотки за користування кредитом, оскільки останній вже їх стягнув достроково, тобто він не забажав чекати дати припинення кредитного договору (який наприклад міг бути укладений до 2037 року). Як наслідок, відповідною дією банк в односторонньому порядку змінив умови кредитного договору, тим саме ці правовідносини (кредитні) перейшли вже в іншу стадію (а саме виконання судового рішення).
Стосовно «видалення зайвих коментарів», то це не повинно ставитися як пропозиція та/або питання у даній тематиці, так як Ви, а також і кожний відвідувач даного форуму, мають змогу наводити свою особисту думку, з того чи іншого питання (для цього ми тут і спілкуємось).
-
Мабуть я не зовсім точно розумію Вашу позицію.
З чого Ви взяли, що я проти. Звичайно, що потрібно. Сам в темі "виконавчий лист" і т.п. описую свої старання в цьому напрямку. Але що б не робилось в юриспруденції, воно має якесь єдине ідеальне вирішення, яке рано чи пізно настане в головах, а потім в практиці ВСУ. Повторюсь. Наявність договірних правовідносин між контрагентами встановлює тільки що ці контрагенти перебувають в якомусь стані протягом дії договору, тобто отримують ніби статус сторін договору. Питання строку дії договору (від дати/терміну початку дії до терміну/дати припинення дії) є, в моєму розумінні другорядним, тому , що договір цікавий тільки як підстава виникнення договірних зобовязань. Договірне зобовязання, яке вже виникло живе самостійним від договору життям поки не припиниться. Змістом зобовязання, а не змістом договору є право управленої і обовязок зобовязіної сторони. Кожне зобовязання також має строк, протягом якого воно має бути виконане належним чином і термін/дату коли зобовязання припиняється з різноманітних підстав, до яких руки у ВСУ ще дійшли дуже обмежено.
У даному випадку Ви навели норми, які є загальновідомими.
В свою чергу, Ви, скоріш за все, не взяли до уваги, що загальну тему (тобто питання щодо дати припинення дії кредитного договору) було розміщено мною. При цьому я конкретизував деякі нюанси, з яких вбачається, що дія договору (а ні зобов’язання) має для мене першочергове значення. Оскільки, якщо договір припинив свою дію, то у банку, як наслідок, вже не було жодних правових підстав нараховувати проценти (відсотки) по ньому, а у позичальника були відсутні зобов’язання їх сплачувати.
-
Мусите враховувати і варіанти наслідків цього: http://ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=259760 (
48.
Публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк“
щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України
ухвалою колегії суддів КСУ відкрито конституційне провадження у справі; справа розглядається Судом з 04.06.2015
На мій скромний погляд, коли замовкнуть інтереси і скаже юриспруденція, то строком зміни зобовязання стане дата надана кредитором у вимозі про дострокове. Щодо строку припинення договору, то це питання другорядне. І цікаве лише з точки зору підстави виникнення нових зобовязань. Хоча дійсно в законі про іпотеку йдеться про "діє до закінчення договору".Я теж згоден з тим, що пред’явлення вимоги та пред’явлення позову є різними поняттями.
Не зважаючи на це, для мене питання щодо саме дати припинення дії договору є першочерговим (а не другорядним), оскільки від цього дуже багато залежить.
Водночас, з огляду на те, що на цей час є правова думка ВССУ, згідно якої: «термін виконання зобов'язання за цим договором банком було змінено і цей термін необхідно визнати таким, що настав з моменту звернення банку до суду з таким позовом», то вважаю, що цим слід користуватися.
Щодо наслідків, то є чимало суперечливих рішень ВСУ, які винесені на користь банків, проте останні не переймаються з цього приводу, а навпаки посилаються на них при першій нагоді
-
Если нет досудебного требования, как в Вашем случае, банк использует свое право на защиту своего права на возврат всего кредита подавая иск о принудительном взыскании его с Вас.
Это прослежуется через ст. 11 ЗУ о зпп, ст. 1050 ЦК, практикой ВСУ по поручительству и т.д.
Я пропоную це питання (щодо припинення дії кредитного договору саме з моменту подання банком відповідного позову) обгрунтувати наступним
Відносно того, що позовну заяву Банку про дострокове стягнення заборгованості по кредитному договору, можливо розцінювати саме як вимогу, свідчить наступна судова практика, а саме:
1) постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі № 6-53цс14, у якій зазначено, що «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя;
2) абз. 3 п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що: «Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову».
Водночас, саме день подання Банком вищезазначеної ВИМОГИ (тобто позову про дострокове стягнення кредитного боргу) до Суду, можливо розцінювати як днем зміни строку дії Кредитного договору, у т.ч. і в частині розрахунків (!!!).
До речі відповідна правова позиція також підтверджується і сталою судовою практикою, наприклад:
1) ухвалою ВССУ від 29.07.2015 по справі № 6-13025св15, у якій зазначено наступне: «у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором банк відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України і п. 6.5 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника заборгованість за кредитним договором, надіславши претензію-повідомлення (вимогу) про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів.
Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання зобов'язання».
2) постановою Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі № 6-53цс14, у якій, окрім іншого, зазначено наступне: «У зв'язку з порушенням боржником графіка погашення платежів та виникненням заборгованості за кредитним договором кредитор використав передбачене ч. 2 ст. 1050 ЦК України та пунктом 5.5 договору право на односторонню зміну умов кредитного договору, надіславши 26 червня 2012 року вимогу, у тому числі поручителю, про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов'язаних із ним платежів не пізніше 28 липня 2012 року.
Отже, у разі зміни кредитором на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню з цієї дати».
3) ухвалою ВССУ від 01.10.2014 по справі № 6-28531св14, у якій зазначено наступне: «У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів та звернення ОСОБА_4 із позовом до банку про визнання недійсним договору поруки, позивач у 2011 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 23 травня 2011 року Деснянським районним судом м. Києва рішення, яким у солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «КБ «Надра» стягнуто 131 133,65 доларів США, що еквівалентно 1 044 282 грн 78 коп., заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на п. 4.2.4 договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором.
Таке свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком було змінено і цей термін необхідно визнати таким, що настав з моменту звернення банку до суду з таким позовом (!!!)».
До речі, відповідний правовий висновок також наведено в ухвалах ВССУ від 18.03.2015 по справі № 6-46041св14, від 11.02.2015 по справі № 6-47295св14
-
А как на мой взгляд, так с момента истечения срока установленного досудебным требованием, т.к. банк фактически изменил срок действия договора
Данный посыл имеет место быть (более того его поддерживают и суды, в т.ч. ВССУ и ВСУ). Однако в моем случае небыло досудебного требования (тем более о досрочном взыскании всего долга), поскольку банк сразу обратился с иском в суд
-
Стаття 625. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання
1. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
2. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Не совсем понял к чему этот посыл, тем более учитывая главный вопрос этой темы ?
Если Вы об изменении условиями договора размера годовых (например с 3% на 15 %), то эта позиция мне известна
-
Исходя из практики: с момента вынесения решения.
Хотя это юридически безграмотно.
Более правильно с момента обращения с иском в суд.
А как по Вашему мнению следует аргументировать данную позицию (с момента обращения с иском в суд) ?
-
У кого небудь є якісь думки з цього приводу ?
-
В обґрунтування позиції відносно 1 питання (з дня подання первісного позову) можливо посилатися на те, що факт подання позову можливо розцінювати як пред’явлення вимоги до Позичальника про сплату боргу (даний висновок наведено в постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі №6-53цс14, у якій зазначено, що «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя», а також у абз. 3 п. 24 Постанови Пленуму ВССУ № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що: «Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову»).
Згідно ч. 2 ст. 530 ЦК України: «Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства».
З наведеного вбачається, що позовна заява є вимогою, а отже, якщо з дати її пред’явлення до суду минуло 7 днів, а Позичальник не виконав добровільно свої зобов’язання (тобто не сплатив Банку суму боргу, що зазначена у позові), то як наслідок, строк дії договору (з 8 дня після дати пред’явлення первісного позову) припиняється. Подальше винесення рішення суду лише констатує відповідний факт, та жодним чином не впливає на дату припинення строку дії кредитного договору.
До речі, в підтвердження цієї позиції свідчить те, що наприклад Банк подав позов про стягнення з Позичальника суми боргу за період з 20.01.2008 по 20.01.2014 та суд, за наслідками розгляду даної справи, 15.08.2014 виніс рішення про задоволення позову в повному обсязі. Проте, якщо припустити, що Позичальник (боржник) не виконав своєчасно це рішення, то Банк, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України, має право нарахувати та стягнути з Позичальника 3% річних та інфляційні (якщо кредит в гривні), за весь час прострочення виконання свої зобов’язань. При цьому банк не буде здійснювати свій розрахунок від дати винесення рішення (тобто від 15.08.2014), а буде виходити з розрахунку суми позову (тобто дат, які там наведені, та які були порушені Позичальником починаючи з 20.01.2014 (по цю дату здійснювався розрахунок при поданні первісного позову) та по день подання нового позову, наприклад 30.12.2014). -
Згідно ч. 2 ст. 1050 ЦК України: «Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу».
З огляду на невиконання Позичальниками своїх зобов’язань за кредитними договорами, Банки зверталися до судових інстанцій з позовами про дострокове стягнення існуючої заборгованості за тілом кредиту, нарахованих процентів, пені та штрафів.
Як правило, судові інстанції виносили рішення на користь Банків та, як наслідок, не зважаючи на те, що строк дії договору ще не закінчився, суди, з огляду на вимоги ч. 2 ст.1050 ЦК України достроково стягували з Позичальників заборгованість за кредитними договорами.
Не зважаючи на відповідні обставини, Банки, враховуючи що загальний строк дії кредитного договору, на їх думку, не припинився, а також з огляду на те, що борг, не зважаючи на рішення суду про дострокове його стягнення, не погашено, подають до суду нові позови, у яких просять стягнути з Позичальників, відсотки за користування кредитом, неустойку, тощо (далі – Нові позови).
Водночас, судові інстанції, у т.ч. і ВССУ (наприклад ухвали від 13.05.2015 по справі № 6-4841св15, від 15.07.2015 по справі № 6-15565св15) відмовляють Банкам у задоволенні Нових позовів, обґрунтовуючи свою позицію наступним, а саме: «Таким чином, оскільки вже ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування (!) відсотків за користування кредитом (!), неустойки (!) поза строком дії кредитного договору законом не передбачено (!)».
З наведеного чітко вбачається, що після того, як Банк скористався своїм правом на дострокове стягнення усієї заборгованості за кредитним договором то, як наслідок, це приводить до того, що відповідний договір, навіть, якщо він був укладений до 2020 року, припиняє свою дію.
З огляду на це, у мене є наступне питання – Чи має право Позичальник, який не зважаючи на винесене рішення про дострокове стягнення заборгованості, сплатив Банку додатково нараховані відсотки (тобто вже поза межами дії договору), вимагати в судовому порядку, посилаючись, окрім іншого, на вимоги ч. 1 ст. 1212 ЦК України, стягнення з Банку безпідставно отриманих коштів (обґрунтовуючи це тим, що строк дії кредитного договору закінчився, а отже у Банку не було правових підстав для зарахування та подальшого утримання цих коштів у себе) ?
Також мені незрозуміло, з якого саме часу кредитний договір вважається припиненим (тобто закінчується строк його дії, як зазначає ВССУ):
1) саме з дня подання Банком первісного позову про дострокове стягнення боргу ?
2) саме з дня винесення рішення, за наслідками розгляду первісного позову ?-
1
-
-
Проходя на практике в Апеляційному суді Києва ми отримали з цього приводу досить цікаву думку одного из суддів апеляційногосуду - що знайло своє відображення й в рішеннні суду , а саме - ап.суд вказує, що сторони в договорі іпотеки погоджували та погодили лише вартість предмету іпотеки для його передачі в іпотеку . В той самий час коли для звернення стягнення потрібно визначення та погодженння між сторонами саме ціни продажу ( власне про це йдеться мова й в ст. 38 ЗУ " Про іпотеку" -
початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації
тобто закон оперує терміном саме початкова ціна ... для реалізації, що сторони укладаючи договір іпотеки дійсно не погоджували.
Так . вартість предмету іпотеки для його передання в іпотеку це одне, а початкова (тобто стартова) ціна для продажу - це інше. Ми з свого боку коли заперечували у суді ( а банк просив вказати як початкову саме ціну наявну в договорі іпотеки та стверджував , що саме її сторони і погодили - тобто нібито є згода сторін ) проти позиції банку посилалися зокрема на той факт , що вартість предмету іпотеки визначалася в 2008 році на підставі незалежної оцінки - але строк дії вказаної оцінки був лише 6 місяців. Й на даний час вона не може ббратися до уваги. Крім того вартість нерухомого майна для його продажу має відповідати дійсній ринковій вартості саме на момент вирішення справи у суді. Суд вирішуючі справу має ( саме суд , а не держвиконавець) визначити початкову ціну. Тому позиція ВСУ в даному випадку на наш погляд є вірною. А позиція ап. суду в даному випадку лише добавляє певну аргументацію на користь цього. Так - ст. 38 ЗУ " Про іпотеку" законодавець хотів та встановив дійсно порядок визначенння початкової ціни .
Сподиваємося , що ця інформація може бути цікавою для усіх - як аргумент у суді .
В приведенном Вами примере не совсем понятно как была изначально определена начальная цена продажи предмета ипотеки, а также была ли она прописана в договоре, как это предусмотрено ст. 38 Закона.
Нюанс в том, что в ст. 38 Закона, как я уже говорил, указаны 2 варианта определения цены предмета ипотеки: 1) по соглашению сторон; 2) оценки, как следствие, не совсем понятно, какая норма закона разрешает применять 6 месячный срок действия оценки к первому варианту определения цены предмета ипотеки. И это при том, что последний установлен сторонами в договоре и этот пункт договора является действующим, даже по прошествии нескольких лет. А суды, как правило, учитывая нормы ст. 525, ст. 526, ст. 627 ГК Украины, ну и ст. 38 Закона,
То, что Вы пытались убедить апелляцию, в том что требования ко 2 ( второму) пункту распространяются и на 1 (первый) пункт( в части 6 месячного срока действия оценки), меня не удивляет, поскольку надо пытаться убеждать суд разными способами, однако, не понятно, какими нормами права, подтверждается Ваша позиция, учитывая, что начальная цена продажи определена договором, а не оценщиком.
-
Для информации:
Стаття 38. Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотекиЦіна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою міжіпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майнасуб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайніціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умовиіпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідноз пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та передіпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціноюпродажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. ( Частинастатті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3273-IV( 3273-15 ) від 22.12.2005 )Таким образом обращать взыскание на предмет ипотеки возможно только при наличии оценки.Интересно, почему Вы сделали именно такой вывод, учитывая, что в данной норме есть еще один способ определения цены продажи предмета ипотеки, а имеено: "Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між
іпотекодавцем і іпотекодержателем (!) або на підставі оцінки майна (!)"суб'єктом оціночної діяльності
Опред. Апелляц.суда Днепр.обл. от 30.05.2016 в случае неуведомления банком заемщика о стоимости продажи заложенного авто, банк не имеет права взыскивать с заемщика разницу долга которая осталася не взирая на реализацию авто
в Загальні питання та новини з сайту
Опубликовано
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/4071/16 Справа № 203/2778/15-ц
Головуючий у 1 й інстанції - Маймур Ф.Ф. Доповідач - Черненкова Л.А.
Категорія 27
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2016 року м. Дніпропетровськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі: головуючого судді - Черненкової Л.А., суддів - Пономарь З.М., Петешенкової М.Ю., при секретарі - Григор'євій В.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2016 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості, -
В С Т А Н О В И Л А:
14 травня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із вищевказаним первісним позовом, в обґрунтування якого послався на те, що між банком та відповідачем ОСОБА_2 24 лютого 2006 року було укладено кредитний договір №DNG0AK00125670, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 67050 гривень, зобов'язавшись його повернути до 25 лютого 2013 року, сплативши відсотки за користування кредитом, а також інші обов'язкові платежі. Виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором забезпечено договором поруки №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, укладеним між банком та відповідачем ОСОБА_3 Посилаючись на те, що позичальник не виконав своїх договірних зобов'язань, кредитні кошти банку не повернув у визначений кредитним договором строк і порядок, а також не виконав своїх зобов'язань і поручитель, не зважаючи на письмове звернення банку 24 березня 2015 року до обох відповідачів із вимогами про погашення кредитної заборгованості, первісний позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором станом на 23 березня 2015 року в розмірі 404611,99 гривень, а також покласти на відповідачів судові витрати по справі.
03 липня 2015 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», в якому просив суд стягнути із зустрічного відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 9242,44 гривень. Свої позовні вимоги зустрічний позивач мотивував тим, що в забезпечення виконання ним зобов'язань за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року між ним та банком було укладено договір застави автотранспорту №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, предметом застави за яким виступив автомобіль Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, вартістю, визначеною сторонами в розмірі 74500 гривень. 11 березня 2009 року вказаний автомобіль було вилучено банком примусово у зустрічного позивача в заклад, а 01 червня 2010 року набрало законної сили заочне рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2010 року, яким задоволено позовні вимоги банку про звернення стягнення на вищевказане заставне майно в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року в розмірі 65257,56 гривень. На підставі викладеного позивач за зустрічним позовом просив стягнути різницю між розміром боргу за заочним рішенням суду від 18 червня 2010 року та вартістю заставного майна, визначеною сторонами при укладенні договору застави автотранспорту №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року.
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2016 року з урахуванням виправленої описки в рішенні суду за ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року, ухвалено: ПАТ КБ «ПриватБанк» у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості - відмовити; ОСОБА_2 у задоволенні його зустрічних позовних вимог про стягнення заборгованості - відмовити.
В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог банку та в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов банку, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, на порушення норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що 24 лютого 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», як кредитодавцем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2, як позичальником, було укладено кредитний договір №DNG0AK00125670, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 67050 гривень, зобов'язавшись його повернути в строк до 25 лютого 2013 року щомісячними платежами, сплативши 1,23% річних за користування кредитом, а також інші обов'язкові платежі. Виконання позичальником його договірних кредитних зобов'язань забезпечено договором поруки №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3, згідно якого остання, як поручитель, зобов'язалась перед кредитодавцем відповідати солідарно та в повному обсязі із позичальником ОСОБА_2 за невиконання останнім взятих на себе договірних зобов'язань за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року. Крім того, виконання позичальником своїх договірних зобов'язань із повернення кредиту за вищевказаним кредитним договором було забезпечено в повному обсязі і договором застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк», як заставодержателем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2, як заставодавцем. Предметом вказаного договору застави став автомобіль Skoda Fabia 2005 року випуску, кузов/шасі НОМЕР_2, вартість якого сторони договору на момент його укладення визначили в розмірі 74500 гривень. При цьому, положеннями даного договору застави визначено, що звернення стягнення на предмет застави може здійснюватися заставодержателем як на підставі рішення суду, так і в позасудовому порядку, зокрема, на підставі виконавчого напису нотаріуса. Договором передбачено і прийняття предмету застави банком в заклад. Судом також встановлено, що 11 березня 2009 року співробітниками ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», з подвір'я АДРЕСА_1 за допомогою евакуатора було вилучено автомобіль Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, як предмет застави в заклад, та доставлено до стоянки вказаного банку. 18 травня 2010 року за наслідками розгляду Кіровським районним судом м. Дніпропетровська по суті цивільної справи №2-183/10 за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення, було ухвалено заочне рішення, яке набрало законної сили 01 червня 2010 року. Даним рішенням судом позовні вимоги було задоволено в повному обсязі та вирішено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року в розмірі 65257,56 гривень звернути стягнення на предмет застави - автомобіль Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, який на той час належав на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виконавчий листа на вказане заочне рішення суду позивачем було отримано 25 червня 2010 року. А 05 грудня 2012 року за заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснено експертну оцінку заставного транспортного засобу Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, вартість якого на дату оцінки (05 грудня 2012 року) визначено в розмірі 60500 гривень. 01 липня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснило продаж автомобіля Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2 за 59500 гривень, які були спрямовані на банківські рахунки як погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, та продовжило нарахування заборгованості позичальнику. В квітні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило на адреси позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 письмові повідомлення, датовані 24 березня 2015 року, із вимогами погасити заборгованість за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року. Розмір кредитної заборгованості, заявленої до стягнення за первісним позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» визначає станом на 23 березня 2015 року в розмірі 404611,99 гривень, з яких 63758,97 гривень - заборгованість за кредитом, 41103,13 гривень - заборгованість за процентами за користування кредитом, 11063,58 гривень - заборгованість по комісії за користування кредитом, 288686,31 гривень - пеня.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог за первісним та зустрічним позовом, суд першої інстанції виходив з того, що вирішуючи позовні вимоги за первісним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, суд приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для задоволення даного позову. Правова позиція суду, покладена в основу вказаного висновку, ґрунтується на тому, що підставою для стягнення заборгованості є доведення перед судом позивачем фактів наявності та розміру кредитної заборгованості, чого в ході розгляду справи первісним позивачем здійснено не було, навпаки, судом з'ясована низка обставин, які ставлять під сумнів достовірність заявленого позивачем як розміру, так і наявності кредитної заборгованості позичальника ОСОБА_2 Так, в судовому засіданні судом з'ясовано наявність такого, що набрало законної сили 01 червня 2010 року, заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2010 року у справі №2-183/10 про звернення стягнення на предмет застави - Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року в розмірі 65257,56 гривень. Це рішення ПАТ КБ «ПриватБанк», отримавши його 25 червня 2010 року, реалізував лише 01 липня 2014 року, вчинивши перші дії щодо цього тільки на початку грудня 2012 року (здійснення оцінки предмета застави - а.с.108-111), тобто фактично без будь-яких поважних причин затягнув на декілька років погашення наявної на час ухвалення вказаного заочного рішення суду кредитної заборгованості ОСОБА_2 за рахунок вилученого в нього ще 11 березня 2009 року заставного майна, продовжуючи при цьому весь час своїх зволікань нараховувати борг позичальнику. За таких обставин, враховуючи, що початкова вартість предмета застави за договором застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року була вищою за розмір кредитної заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, визначеною у згаданому заочному рішенні суду по цивільній справі №2-183/10, а в матеріалах цивільної справи, що слухається, відсутні дані щодо актуальної вартості предмета застави на той же час, в суду відсутні будь-які підстави вважати обґрунтованим і доведеним як заявлений первісним позивачем розмір кредитної заборгованості позичальника, так і сам факт наявності такої заборгованості у позичальника. При цьому, не приймає суд до уваги як належні докази наявні у справі документи щодо оціночної вартості предмет застави та вартості продажу предмета застави, оскільки такі документи датовані та визначають оціночну вартість та вартість продажу груднем 2012 року та липнем 2014 року, а отже не дозволяють суду підтвердити обґрунтованість нарахувань кредитної заборгованості за період зволікання первісного позивача з реалізацією наданого заочним рішенням суду права на продаж предмета застави та погашення за його рахунок кредитної заборгованості, адже очевидним є те, що вартість автомобіля з плином часу лише зменшувалась. Не приймає суд до уваги в якості належного доказу по справі надану стороною первісного позивача копію акту приймання автомобіля позичальника від 23 квітня 2012 року, оскільки такий акт не підписано самим позичальником, а також, як з'ясовано судом в ході розгляду справи, фактичне вилучення автомобіля банком в заклад відбулось не в 2012 році, а в 2009 році. З тих же підстав суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні і зустрічного позову, оскільки в основу заявленої за ним єдиної позовної вимоги про стягнення суми боргу покладений розрахунок у вигляді різниці між вартістю предмета застави за договором застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року станом на дату укладення такого договору та сумою боргу, визначеною заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2010 року у цивільній справі №2-183/10. Але такий підхід зустрічного позивача для встановлення факту погашення ним своєї кредитної заборгованості за рахунок заставного майна при зверненні на нього стягнення та встановлення наявності залишкових коштів за наслідками такого звернення стягнення є хибним, оскільки у своєму розрахунку зустрічний позивач відштовхується від початкової, актуальної на час укладення договору застави вартості заставного майна, а фактична ж реалізація заставного майна шляхом укладення договору купівлі-продажу відбувається заставодержателем від імені заставодавця за ціною, розмір якої узгодять сторони договору купівлі-продажу, і ця ціна зазвичай має відповідати актуальній оціночній вартості заставного майна на час його продажу. Однак, в матеріалах справи докази, які б дозволяли суду встановити належним чином таку ціну, відсутні, а приймати до уваги ціну фактичного продажу аж у 2014 році заставного майна суд вважає недоречним і несправедливим, оскільки такий продаж на підставі заочного рішення суду від 18 травня 2010 року відбувся зі значним і безпідставним зволіканням з боку банку, що призвело до очевидного знецінення за цей час заставного майна, нарахування за час зволікань позичальникові додаткового боргу. Крім того, вирішуючи первісні позовні вимоги, суд не приймає до уваги твердження сторони відповідача ОСОБА_3 про припинення строку дії договору поруки №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року на підставі ст.559 ч.4 ЦК України, оскільки п.12 вказаного договору поруки фактично встановлений строк його дії - п'ять років, який обчислюється з дня спливу строку виконання основного зобов'язання. Згідно ж п.1.1 кредитного договору №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року основне зобов'язання мало бути виконаним до 25 лютого 2013 року шляхом сплати щомісячних платежів. До суду ж із даним позовом в тому числі до ОСОБА_3 як поручителя ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся 14 травня 2015 року, а отже вимога до поручителя пред'явлена без порушення строку дії договору поруки. Такий висновок суду повністю узгоджується із правовими висновками Верховного Суду України, викладеними в постановах від 13 лютого 2013 року та 17 вересня 2014 року у справах №6-3цс13 та №6-53цс14 відповідно. Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні первісного та зустрічного позовів в повному обсязі.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно вирішив спір.
Спірні правовідносини виникли між сторонами щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, як зі сторони кредитора, так і зі сторони позичальника.
Колегія суддів встановила і це підтверджується матеріалами справи, що кредитний договір № DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року укладений між Приватбанком та позичальником ОСОБА_2 за умовами якого позичальник отримує кредит на суму 67 050 гривень для купівлі автомобіля, а також у розмірі 26 857,25 грн. на сплату страхових платежів у випадках та згідно порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного договору, зобов'язавшись повернути кредит в строк до 25 лютого 2013 року щомісячними платежами в період з 21 по 28 число кожного місяця, сплативши 1,23% на місяць за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,25% від суми виданого кредиту. Щомісячний платіж складає 1460,16 гривень що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії (п.1.1 договору). Відповідно до п.1.3 договору забезпеченням виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає застава автомобіль Skoda, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки й т.п., надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором.
Кредит наданий на строк з 24 лютого 2006 року по 25 лютого 2013 року (а.с.22-25).
Виконання позичальником його договірних кредитних зобов'язань забезпечено договором поруки №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем ОСОБА_3, згідно якого остання, як поручитель, зобов'язалась перед кредитодавцем відповідати солідарно та в повному обсязі із позичальником ОСОБА_2 за невиконання останнім взятих на себе договірних зобов'язань за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року. Згідно п.12 вказаного договору поруки, - порука за цим договором припиняється після закінчення п'яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (а.с.20-21).
Забезпечення виконання позичальником своїх договірних зобов'язань із повернення кредиту за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк», як заставодержателем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2, як заставодавцем. Предметом вказаного договору застави став автомобіль Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, вартість якого сторони договору на момент його укладення визначили в розмірі 74 500 гривень. При цьому, положеннями даного договору застави визначено, що звернення стягнення на предмет застави може здійснюватися заставодержателем як на підставі рішення суду, так і в позасудовому порядку, зокрема, на підставі виконавчого напису нотаріуса. Договором передбачено і прийняття предмету застави банком в заклад (а.с.75-76)
Судом також встановлено та це підтверджено матеріалами справи і не заперечується сторонами у справі, що 11 березня 2009 року співробітниками ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», з подвір'я АДРЕСА_1 за допомогою евакуатора було самовільно вилучено автомобіль Skoda Fabia 2005 року випуску, кузов/шасі НОМЕР_2 без надання відповідних документів щодо підстави вилучення автомобіля, та автомобіль доставлено до стоянки вказаного банку. Даним фактом за скаргою позичальника займалися правоохоронні органи, за наслідком чого дійшли висновку, що ці правовідносини є цивільно-правовими і повинні вирішуватись в судовому порядку (а.с.67-71). Згідно копії акту приймання вказаного автомобіля позичальника від 23 квітня 2012 року, який не підписано позичальником, вбачається, що працівники банку 11 березня 2009 року доставили автомобіль в банк без зазначення пробігу автомобіля згідно показань спідометра та вказано, що автомобіль без технічних пошкоджень передається в комплектації із 4 напольними ковриками, запасним колесом, домкратом, балонним ключем (а.с.105).
18 травня 2010 року за наслідками розгляду Кіровським районним судом м. Дніпропетровська по суті цивільної справи №2-183/10 за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення, було ухвалено заочне рішення, яке набрало законної сили 01 червня 2010 року. Даним рішенням судом позовні вимоги було задоволено в повному обсязі та вирішено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року в розмірі 65257,56 гривень звернути стягнення на предмет застави - автомобіль Skoda Fabia 2005 року випуску, кузов/шасі НОМЕР_2, який на той час належав на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
З матеріалів справи вбачається, що до суду з даним позовом банк звернувся 12 вересня 2007 року (а.с.156).
Тобто, таким чином банк використав своє право на дострокове погашення кредиту, змінивши термін повернення кредиту на 12 вересня 2007 року.
Виконавчий лист на вказане заочне рішення суду позивачем було отримано 25 червня 2010 року (а.с.72-73, 156-170).
Згідно витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна за № 38277858 від 15.10.2012 року вбачається, що вказаний предмет застави за договором застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року всупереч його умовам не був зареєстрований в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
З цього витягу вбачається, що на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 14.07.2008 року Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ зареєстровано 09.10.2008 року тип обтяження - арешт рухомого майна та об'єкт обтяження - все майно щодо заборони його відчуження за розміром зобов'язання 64 565,05 грн. та на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 17.11.2009 року Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ зареєстровано 30.03.2010 року тип обтяження - арешт рухомого майна та об'єкт обтяження - автомобіль легковий Шкода Фабія Елеганс, 2005 р.в., номер державної реєстрації НОМЕР_1 щодо заборони його відчуження (а.с.106-107).
05 грудня 2012 року за заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснено експерту оцінку заставного транспортного засобу Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, вартість якого на дату оцінки (05 грудня 2012 року) визначено в розмірі 60500 гривень (а.с.108-111).
01 липня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснило погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року в сумі 59 500 грн., а саме: 25 554,23 грн. на погашення процентів за кредитним договором та 33945,77 грн. на погашення заборгованості по кредиту, та продовжило нарахування заборгованості позичальнику (а.с.6-11, 112-117, 152-153, 191-192).
В квітні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направив на адреси позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 письмові повідомлення, датовані 24 березня 2015 року, із вимогами погасити заборгованість за кредитним договором №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року.
Розмір кредитної заборгованості, заявленої до стягнення за первісним позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» визначає станом на 23 березня 2015 року в розмірі 404 611,99 гривень, з яких 63 758,97 гривень - заборгованість за кредитом, 41 103,13 гривень - заборгованість за процентами за користування кредитом, 11063,58 гривень - заборгованість по комісії за користування кредитом, 288 686,31 гривень - пеня (а.с.6-19).
Матеріалами справи підтверджено, що позичальник сплачував банку кредитні кошти з часу укладення договору, що вбачається з особового рахунку позичальника наданого апелянтом (а.с.112 -116) та перестав сплачувати кредитні кошти з 29 липня 2007 року, останній платіж здійснений позичальником 27.06.2007 року.
На вимогу суду позивач пояснив письмово, що ПАТ КБ «ПриватБанк» не має документів щодо реалізації предмету застави (а.с.193).
У витребуваній за ухвалою суду першої інстанції документів щодо реалізації предмету застави з управління ДАІ Дніпропетровської області (196-198) встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» 01.05.2014 року № 10-003 надав довідку начальнику ВРЕР ДАІ щодо погашення заборгованості по кредитному договору у зв'язку з чим просив зняти заборону по автомобілю Skoda Fabia 2005 р.в., кузов/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_4 та знаходиться у заставі ПАТ КБ «ПриватБанк» за договором застави № №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року та зняти з обліку автомобіль (а.с.220).
Зазначений автомобіль вартістю 42 500 грн. проданий відповідно довідки-рахунку № 686170 від 17 липня 2014 року (а.с.215, 207-223).
Колегія суддів, аналізуючи вказані докази, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ці докази не доводять саме за яку суму грошових коштів реалізовано автомобіль.
Доказів умов зберігання заставного автомобіля з 11.03.2009 року по 17.07.2014 року, який передано банку - у банку не має. Перерахування коштів за продаж автомобіля 01.07.2014 року тоді як довідка-рахунок від 17.07.2014 року та із різницею у зазначених сумах 42 500 грн. чи 59 500 гривень, - не можна вважати належними доказами отриманої банком суми від продажу заставного автомобіля.
Доказів виконання умов договору застави рухомого майна №DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, а саме в якому зазначено, що звернення стягнення і реалізація предмету застави здійснюється відповідно до чинного законодавства України, банком суду не надано.
Аналізуючи зазначені докази, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення заборгованості не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено що від реалізації предмету застави не погашений повністю кредит.
Відповідно до вимог ст. ст. 526,530 ЦК України, - зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений термін.
Згідно ч.1 ст. 1054 ЦК України, - за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою.
Згідно із ч. 1 ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу», - в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених із метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" є спеціальним законом із питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону України "Про заставу" та ст. 590 ЦК України застосовуються лише в частині, що йому не суперечить.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.
Відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяження рухомого майна реєструється в Державному реєстрі в порядку, встановленому цим законом. Статтею 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачено, що реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом.
На підставі ст. 19 Закону України «Про заставу» за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про заставу», - у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.
Відповідно до пп. 40, 42 "Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 7 вересня 1998 року, зняття з обліку транспортних засобів проводиться після їх огляду в підрозділах Державтоінспекції на підставі заяви власника, документа, що посвідчує особу, виконавчого напису нотаріуса, постанови державного виконавця або рішення суду.
Згідно ст.26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зокрема: 1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах
Відповідно до вимог ст. 591 ЦК України 1. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. 2. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави. 3. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує у себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. До нього не переходить право власності на неї (ст. 596 ЦК України). Право притримання рухомого майна відповідно до ст. 21 ЗУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"є забезпечувальним обтяженням, тому обсяг вимог які можуть ним забезпечуватись, закріплений в ст. 22 зазначеного Закону.
З аналізу зазначених норм закону та обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що позивач вилучивши у позичальника 11.03.2009 року заставний автомобіль в заклад в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, та який було відчужено банком для погашення заборгованості за кредитним договором лише 17.07.2014 року, таким чином, банк притримав у себе заставний автомобіль майже на 5 років, не повідомивши про це боржника, не повідомив боржника про те як здійснюється реалізація заставного автомобіля, коли вона здійснена, та за яку ціну реалізовується заставний автомобіль.
Банк зобов'язаний у відповідності до вимог закону надати позичальнику письмовий звіт про результати продажу заставного автомобіля.
Однак свого обов'язку банк не виконав, що підтверджується матеріалами справи.
Після реалізації предмета застави не повідомив позичальника про те, що вартість реалізованого заставного майна недостатня для повного задоволення вимог заставодержателя.
Вказані порушення банком вимог чинного законодавства призвели до порушення прав позичальника та поручителя, оскільки безпідставно банк нараховував штрафні санкції за невиконання позичальником зобов'язань по погашенню заборгованості по кредиту, щодо наявності якої позичальник не був повідомлений.
Оскільки у банку відсутні достовірні докази щодо ціни реалізації предмета застави, що впливає на суму заборгованості за кредитним договором, встановлені судом порушення банком норм чинного законодавства щодо реалізації предмета застави, то право банку у відповідності до вимог ч.4 ст. 591 ЦК України є недоведеним.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Відповідно до вимог статті 614 ЦК України ч.1 - особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договоромабо законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання; ч.2 - відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Зі змісту статті 613 ЦК України випливає, що у разі якщо боржник доведе, що не виконав грошове зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало і в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу).
Таким чином, ураховуючи суть кредитних зобов'язань, факт порушення кредитором договору застави рухомого майна, що зумовлює виникнення прострочення з боку кредитора, з урахуванням того, що відповідач не знав, що має заборгованість за кредитним договором, оскільки банком 11.03.2009 року у нього було вилучено автомобіль, який він придбав у кредит, та рішенням суду від 18 травня 2010 року звернуто стягнення на предмет застави - вказаний автомобіль, ціна якого в договорі застави обумовлена більша, аніж заборгованість за кредитом за якою звернуто стягнення на предмет застави, у зв'язку з чим відповідачем доведено суду, що він не виконував грошові зобов'язання перед позивачем за виною кредитора через його прострочення, а тому відповідач звільняється від відповідальності щодо повернення кредиту на час прострочення кредитора.
Відповідно до ст. 598 ЦК України, - зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Оскільки позивачем надано в органи ДАІ письмову довідку від 01.05.2014 року № 10-003 (а.с.220) про те, що заборгованість за кредитним договором № DNG0AK00125670 від 24 лютого 2006 року, який укладений між Приватбанком та позичальником ОСОБА_2 повністю погашена, то це є підтвердженням припинення кредитних зобов'язань сторін у справі, що узгоджується з вимогами статті 545 ЦК України.
Колегія суддів враховуючи положення ч. 1 ст. 553 ЦК України щодо пред'явлення позову до поручителя та виходячи з акцесорного характеру поруки як способу забезпечення зобов'язань відповідно до вимог ст. 548 ЦК України, приймаючи до уваги наявність юридичних фактів, які можуть вплинути на звільнення від виконання, а також і від відповідальності боржника, дійшла висновку про те, що при виникненні обставин, за яких боржник звільняється від виконання зобов'язання, то поручителя теж слід звільняти від виконання договору поруки.
Якщо немає підстав притягувати до відповідальності боржника, то не повинен виконувати зобов'язання за договором поруки і поручитель.
Аналізуючи докази у справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до відповідача-поручителя, оскільки судом не встановлено підстав для притягнення до відповідальності позичальника щодо стягнення з нього заборгованості за кредитним договором.
В іншій частині рішення суду щодо вирішення зустрічного позову не оскаржене, а тому не було предметом розгляду суду апеляційної інстанції.
Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування або зміни рішення суду не має.
Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду постановлено у відповідності з вимогами закону та не має підстав для його скасування, і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст.303,304, п.1 ч.1 ст.307, ст. 308, ч.1 п.1 ст.314, 317,319, ч.1 ст.218 ЦПК України, колегія суддів, -
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - відхилити.
Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2016 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий суддя Л.А. Черненкова
Судді З.М. Пономарь
М.Ю. Петешенкова