Polonskiy

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 20/364 19.01.10 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РівнеСпецБудІнвест» до Акціонерного банку «Діамант» про визнання недійсним Договору кредитної лінії №185 від 07.05.2007р. Суддя Палій В.В. Секретар Молочна Н.С. Представники: Від позивача не з’явився Від відповідача Василишин С.А. –предст. (дов. від 09.10.2009р.) ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання недійсним Договору кредитної лінії №185 від 07.05.2007р. Позовні вимоги мотивовані тим, що за відсутності індивідуальної ліцензії, використання долару США як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам п. Г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, Положенню “Про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”. Ухвалою суду від 13.11.2009р. суддею Палієм В.В. порушено провадження у справі №20/364 та прийнято позовну заяву до розгляду, розгляд справи призначено на 15.12.2009р. 02.12.2009р. судом одержано клопотання від відповідача про відкладення розгляду справи, у зв’язку з тим, що уповноважений представник відповідача 15.12.2009р. приймає участь у іншому судовому засіданні у Окружному адміністративному суді м. Києва. 15.12.2009р. судом одержано відзив від відповідача на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначаючи, що чинне законодавство України передбачає можливість вираження та виконання зобов’язань у іноземній валюті, у випадках, встановлених законом. Відповідач має всі правові підстави для проведення операцій в іноземній валюті як на території України, так і за її межами, оскільки Національним банком України видано відповідачу письмовий дозвіл (генеральну ліцензію), зокрема, на здійснення валютних операцій. Крім того, позивач не навів жодного нормативного акту, який би регулював порядок оформлення індивідуальних ліцензій на видачу кредитів в іноземній валюті уповноваженим банкам та/або на одержання резидентами або нерезидентами кредитів в іноземній валюті від уповноважених банків. Представник позивача у судове засідання 15.12.2009р. не з’явився, витребуваних судом документів не надав. У зв’язку з тим, що уповноважений представник відповідача присутній у судовому засіданні 15.12.2009р., суд залишив клопотання відповідача про відкладення розгляду справи без розгляду. У зв’язку з неявкою у судове засідання представника позивача та з метою витребування додаткових доказів по справі, розгляд справи 15.12.2009р. відкладено. У судове засідання 19.01.2010р. представник позивача вдруге не з’явився, причини неявки суду не повідомив, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. Дослідивши матеріали справи, оглянувши у судових засіданнях оригінали документів, заслухавши пояснення представників відповідача, суд, - ВСТАНОВИВ: 71.05.2007р. між відповідачем, як кредитодавцем, та позивачем, як позичальником, укладено Договір кредитної лінії №185 (далі – договір), відповідно до умов якого відповідач з 07.05.2007р. по 30.04.2009р. включно відкриває позивачу відновлювальну кредитну лінію у доларах США у розмірі 3 500 000,00грн. доларів США, які надаються позивачу в межах відкрито кредитної лінії зі сплатою позивачем процентів за користування кредитом у розмірі 13,5% річних. Згідно п.1.6. договору ціль кредитування – поповнення обігових коштів з метою будівництва торгівельно-житлово-розважального комплексу за адресою: м. Рівне, вул. Гагаріна, 16. За цим договором позивач сплачує на користь відповідача комісію у наступному розмірі: за надання кредитних траншів –у розмірі 0,1% від розміру кожного кредитного траншу в день його видачі за курсом НБУ на день сплати комісії, шляхом безготівкового перерахування позивачем на рахунок №61113910014401.840 в АБ «Діамант банк», МФО 320854 (п. 1.7, пп. 1.7.1). 08.05.2007р. сторонами укладено Додаткову угоду №1 до договору, відповідно до умов якої сторони домовились, що 10.05.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 1 000 000,00 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 5050,00грн. Згідно Додаткової угоди №2 до договору від 15.05.2007р., 16.05.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 1 000 000,00 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 5050,00грн. Відповідно до Додаткової угоди №3 до договору від 23.05.2007р., 24.05.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 1 400 000,00 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 7070,00грн. Згідно Додаткової угоди №4 від 27.06.2007р., 27.06.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 39 525,00 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 199,60грн. Відповідно до Додаткової угоди №5 від 26.07.2007р., 26.07.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 38 665,01 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 195,26грн. Згідно Додаткової угоди №6 від 27.08.2007р., 27.08.2007р. відповідач надає позивачу черговий транш кредитних коштів у розмірі 21 809,99 доларів США, а позивач зобов’язується сплатити на користь відповідача плату за надання кредитних коштів у розмірі 5050,00грн. Додатковою угодою №7 від 20.07.2008р. сторони домовились змінити розмір процентів за користування кредитом і встановити їх у розмірі 15,0% річних. Додатковою угодою №8 від 21.10.2008р. сторони домовились змінити розмір процентів за користування кредитом і встановити їх у розмірі 16,0% річних. На виконання умов договору відповідачем було перераховано позивачу грошові кошти у розмірі 3 500 000,00 доларів США, що підтверджується банківськими виписками, наданими позивачем (в матеріалах справи). Згідно з п. 3.4. договору позивач зобов’язався здійснювати повернення фактично отриманого кредиту шляхом безготівкового перерахування грошових коштів у валюті отриманого кредиту на позичковий рахунок, зазначений в п.3.2. цього договору та забезпечити повне повернення фактично отриманого кредиту в останній день періоду, вказаного в п.1.1 цього договору. Не пізніше останнього робочого дня поточного місяця оплачувати проценти за користування кредитом, що нараховані по 24 число кожного місяця включно, у розмірі, вказаному в п.1.4. цього договору, з урахуванням п.7.5. цього договору, та забезпечити повну сплату процентів за кредитом в останній день періоду, зазначеного в п.1.1 цього договору. Позивач просить суд визнати недійсним Договір кредитної лінії №185 від 07.05.2007р., оскільки останній суперечить вимогам чинного законодавства, а саме приписам п. Г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, Положенню “Про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”, приписам статті 524 Цивільного кодексу України, згідно якої зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України; сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті, а також приписам ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», де встановлено, що гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України за всіма видами платежів. Крім того, позивач зазначає, що надання відповідачем позивачу на виконання умов договору грошових коштів (кредиту) у вигляді відновлювальної кредитної лінії у доларах США та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов’язків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом) за своєю правовою природою є валютною операцією. Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України. Згідно із ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність»документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією. Згідно із п.п. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»індивідуальної ліцензії потребують операції щодо, зокрема: - надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; - використання іноземної валюти на території України як засобу платежу як застави. Враховуючи, що в договорі був визначений обов’язок позивача здійснювати повернення фактично отриманого кредиту шляхом безготівкового перерахування грошових коштів у валюті отриманого кредиту та обов’язок по оплаті процентів за користування кредитом в іноземній валюті, позивач вважає, що іноземна валюта –долар США –використовувалась у спірних правовідносинах між сторонами як засіб платежу, що потребує наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України, яка, в свою чергу, у позивача або відповідача відсутня, а відтак, використання долару США як засобу платежу за договором №185 від 07.05.2007р. суперечить приписам п. г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»та Положенню «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», а тому Договір кредитної лінії №185 від 07.05.2007р. суперечить чинному законодавству. Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, зазначаючи, що чинне законодавство України передбачає можливість вираження та виконання зобов’язань в іноземній валюті, у випадках, встановлених законом. Відповідач має всі правові підстави для проведення операцій в іноземній валюті як на території України, так і за її межами, оскільки Національним банком України видано відповідачу письмовий дозвіл (генеральну ліцензію), зокрема, на здійснення валютних операцій. Крім того, позивач не навів жодного нормативного акту, який би регулював порядок оформлення індивідуальних ліцензій на видачу кредитів в іноземній валюті уповноваженим банкам та/або на одержання резидентами або нерезидентами кредитів в іноземній валюті від уповноважених банків. Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників відповідача, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відмовляє у їх задоволенні, з огляду на наступне. Відповідно до п.1 ст. 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частинами 1-3, 5, 6 та шостою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Позивач у позові, в обґрунтування заявлених позовних вимог, посилається на те, що Договір №185 від 07.05.2007р. суперечить вимогам чинного законодавства, а саме: - приписам п. Г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, згідно якого використання іноземної валюти на території України як засобу платежу як застави потребує індивідуальної ліцензії; - Положенню “Про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”; - приписам статті 524 Цивільного кодексу України,згідно якої зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України; сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті; - приписам ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», де встановлено, що гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України за всіма видами платежів. Оскільки у договорі був визначений обов’язок позивача здійснювати повернення фактично отриманого кредиту шляхом безготівкового перерахування грошових коштів у валюті отриманого кредиту та обов’язок по оплаті процентів за користування кредитом в іноземній валюті, позивач вважає, що іноземна валюта –долар США –використовувалась у спірних правовідносинах між сторонами як засіб платежу, що потребує наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України, яка, в свою чергу, у позивача або відповідача відсутня, відтак, використання долару США як засобу платежу за договором №185 від 07.05.2007р. суперечить приписам п. г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»та Положенню «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу». Проте, суд не погоджується із зазначеним твердженням позивача, з огляду на наступне. Згідно частини 2 статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч. 3 ст. 533 ЦК України). Відповідно до п. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Отже, чинне законодавство передбачає можливість вираження та виконання зобов’язань в іноземній валюті, у випадках, встановлених законом. Суд, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов висновку про наявність у відповідача правових підстав щодо здійснення кредитних операцій в іноземній валюті, з огляду на наступне. Згідно ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором грошові кошти (кредит) надаються банками або іншими фінансовими установами. Статтею 339 ч.ч. 2, 3 Господарського кодексу України передбачено, що перелік банківських операцій визначається законом про банки і банківську діяльність, а їх проведення здійснюється в порядку встановленому Національним банком України. У відповідності до ч. 1 ст. 339 ГК кредитні операції є одним з основних видів банківських операцій. Відповідно до ч. 1 ст. 345 ГК кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. У статті 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що кредитними операціями є операції, що зокрема зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону. У ч. 1 ст. 47 Закону зазначено, що операції, визначені пунктами 1 - 3 частини першої цієї статті, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (ч. 1 п. 3 ст. 47 Закону). Банківською ліцензією, згідно абз. 8, ч. 1 ст. 2 Закону є документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність. У відповідності до ч. 1 ст. 19 Закону, банк має право здійснювати банківську діяльність лише після отримання банківської ліцензії. Банківською діяльністю , згідно абз. 6 ч. 1 ст. 2 “Визначення термінів” Закону, зокрема є - діяльність з залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Виходячи з визначення терміну “вклад (депозит)”, наведеному у абз. 12, ч. 1 ст. 2 “Визначення термінів”, Закону, вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті , які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Абзацом 26 ч. 1 ст. 2 “Визначення термінів” Закону визначено, що коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 49 Закону, операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, ( серед яких операції з розміщення залучених коштів (в національній та іноземній валюті, виходячи з терміну “кошти”, визначеному у цьому Законі) належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. 03 грудня 2001 року Національним банком України видано відповідачу банківську ліцензію №125, на здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», зокрема й на право розміщувати залучені кошти на власних умовах та на власний ризик згідно п.3 ч. 1 ст. 47 Закону. Проаналізувавши вищевказані норми, суд дійшов висновку, що на підставі банківської ліцензії відповідач має право здійснювати кредитні операції як у національній, так і у іноземній валютах. Щодо твердження позивача, відносно необхідності отримання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, з метою сплати процентів в іноземній валюті, як на окрему операцію, суд зазначає наступне. У відповідності до ч. 1 ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти . Частиною 8 ст. 49 Закону передбачено, що надання безпроцентних кредитів забороняється. Враховуючи вказане, сплата процентів за кредитом є невід’ємною частиною кредитного зобов’язання (кредитної операції), а тому наявність у відповідача банківської ліцензії, зокрема, на здійснення кредитних операцій надає правові підстави як для надання та одержання кредиту, так і на його повернення і обслуговування (сплату процентів), відповідно до закону. Проте, у відповідача є правові підстави для проведення й інших валютних операцій, як на території України так і за її межами. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону, банк крім операцій, перелічених у частині 1 вказаної статті, має право здійснювати операції з валютними цінностями. Національний банк України, згідно ч. 5 ст. 47 Закону, встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої ст. 47 Закону, зокрема на операції з валютними цінностями. Згідно пп. 1 п. 2.3. “Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій”, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001р. № 275 (надалі –Положення про ліцензування), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зокрема, з залучення та розміщення іноземної валюти, як на валютному ринку України, так і на міжнародних ринках, а також на здійснення інших операцій з валютними цінностями, як на валютному ринку України, так і на міжнародних ринках . У відповідності до ч. 1 ст 56 Закону України “Про Національний банк України”, нормативно-правові акти Національного банку України, є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Як звзначає позивач у позові, згідно п.п. “в”, “г” ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та контролю” (надалі –Декрет), операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, а також з використання іноземної валюти, як засобу платежу, потребують індивідуальної ліцензії. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Декрету, індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, що підпадають під режим ліцензування згідно Декрету, видаються Національним банком України. Згідно ч. 2 ст. 5 Декрету, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Частиною 6 ст. 5 Декрету передбачено, що порядок видачі ліцензій, визначається Національним банком України. Виходячи з ч. 4 ст. 5 Декрету, індивідуальні ліцензії видаються “резидентам” та “нерезидентам”, а не “уповноваженим банкам”. Виходячи зі ст. 1 Декрету та для його цілей, суд вважає, що “комерційні банки” вживаються за текстом Декрету як “уповноважений банк”, інші юридичні та фізичні особи –вживаються як “резиденти” та “нерезиденти”. Відповідно до п. 5.3. Глави 5 “Положення про ліцензування”, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом . 03.12.2001р. Національним банком України видано Відповідачу письмовий дозвіл (генеральну ліцензію) за №125-3, зокрема на здійснення валютних операцій. Враховуючи, що відповідачем одержано письмовий дозвіл Національного банку України (генеральну ліцензію), а згідно додатку до дозволу (генеральної ліцензії) відповідач має право здійснювати операції з валютними цінностями, зокрема, з залучення та розміщення іноземної валюти, як на валютному ринку України, так і на міжнародних ринках, а також на здійснення інших операцій з валютними цінностями, як на валютному ринку України, так і на міжнародних ринках, необхідність в отриманні індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій у відповідача відсутня. Крім того, порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, регулюється нормативно-правовими актами Національного банку України. Станом на час розгляду справи будь-які нормативно правові акти Національного банку України, які б регламентували необхідність та порядок отримання уповноваженими банками або їх клієнтами індивідуальних ліцензій на видачу/одержання кредитів у іноземній валюті, де уповноважені банки виступали б кредитодавцями, а резиденти їх позичальниками, –відсутні. Позивач, в обґрунтування своїх позовних вимог не навів жодного нормативного акту, який би регулював порядок оформлення індивідуальних ліцензій на видачу кредитів в іноземній валюті уповноваженими банками та/або на одержання резидентами або нерезидентами кредитів в іноземній валюті від уповноважених банків. Стосовно наведеного позивачем в обґрунтування позовних вимог “Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004р. № 483 (надалі –Положення) суд зазначає, що відповідно до п. 1.5. Положення, використання іноземної валюти як засобу платежу дозволяється без ліцензії якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк. При цьому, згадана норма, відповідно до п. 1.5. Положення, стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями. У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії. Таким чином, відповідач здійснює банківські операції з іноземною валютою на підставі Ліцензії №125 від 03.12.2001р. та Дозволу №125-3 від 03.12.2001р., а також додатку до нього Національного банку України. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що умови укладеного між сторонами Договору кредитної лінії №185 від 07.05.2007р. не суперечить законодавству України, відповідно, позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Судові витрати у відповідності до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача. Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд м. Києва - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом 10 днів з дня прийняття. Суддя В.В. Палій