Постанова ВП-ВС щодо виконання рішення третейського суду і визнання такого рішення менш авторитетним на відміну від судового

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 466/8649/16-ц

Провадження № 14-93цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,

учасники справи:

позивач - Львівська місцева прокуратура № 2 в інтересах Львівської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»),

треті особи: Львівське міське управління юстиції, Управління державної реєстрації Львівської міської ради, Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року у складі судді Невойта П. С. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року у складі колегії суддів Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.

у цивільній справі за позовом Львівської місцевої прокуратури № 2 в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», треті особи: Львівське міське управління юстиції, Управління державної реєстрації Львівської міської ради, Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради, про витребування майна із чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності.

Короткий зміст позовних вимог

1. У жовтні 2016 року Львівська місцева прокуратура № 2 в інтересах Львівської міської ради звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила:

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради 1/4 та 3/4 частини нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 тис. 105 грн;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути вказане нерухоме майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 3/4 частини нежитлових приміщень у АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 тис. 105 грн, здійснену ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 06 вересня 2012 року (реєстраційний номер 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер 639120046101, номер запису про право власності 9713447);

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину нежитлових приміщень у АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 тис. 105 грн, здійснену ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 01 жовтня 2012 року (реєстраційний номер 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер 639120046101, номер запису про право власності 9713543).

2. Позов обгрунтовано тим, що 14 квітня 1987 року рішенням Шевченківського райвиконкому м. Львова № 192 оформлено право власності територіальної громади м. Львова на будинок, зокрема нежитлові приміщення площею 847,2 кв. м на АДРЕСА_1 .

3. 04 жовтня 2004 року ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєстровано право власності територіальної громади м. Львова на вказаний будинок, включаючи нежитлові приміщення.

4. 25 березня 2009 року Постійно діючий третейський суд при Асоціації «Український правовий альянс» (далі - третейський суд) ухвалив рішення у справі № 1-25/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 за участю третьої особи - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про визнання договору дійсним та визнання права власності, яким визнав за ОСОБА_2 право приватної власності на об`єкт нерухомості - нежитлові приміщення будівлі загальною площею 53,6 кв. м, нежитлові будівлі загальною площею 336,9 кв. м та нежитлові приміщення будівлі загальною площею 456,7 кв. м на АДРЕСА_1 ; зобов`язав ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвати право приватної власності та видати витяг про реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_2 на ці приміщення.

5. 08 травня 2012 року на підставі рішення третейського суду ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвало право власності ОСОБА_2 на нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м. Вартість об`єкта нерухомого майна - 458 тис. 105 грн.

6. У подальшому нежитлові приміщення загальною площею 847,2 кв. м відчужено за договорами дарування частки нежитлових приміщень, а саме: за договором від 03 вересня 2012 року за реєстровим № 3-2261 відчужено 3/4 частини та договором від 26 вересня 2012 року за реєстровим № 3-2423 - 1/4 частину на користь ОСОБА_1 .

7. 06 вересня та 01 жовтня 2012 року на підставі цих договорів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвало право власності ОСОБА_1 на спірні приміщення.

8. Законом України від 05 березня 2009 року № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» (далі - Закон № 1076-VI) внесені зміни до статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі - Закон № 1701-IV), у зв`язку із чим з 31 березня 2009 року справи щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки, виключені з підвідомчості третейських судів.

9. На думку Львівської місцевої прокуратури № 2, оскільки після прийняття третейським судом рішення і до набрання чинності Законом № 1076-VI не було проведено державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за ОСОБА_2 , то дії ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно є неправомірними.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

10. 19 травня 2017 року Шевченківський районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. Витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради 1/4 та 3/4 частини нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 тис. 105 грн та зобов`язав ОСОБА_1 повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради. Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 3/4 частини нежитлових приміщень у АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: літ. А-1 площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м, літ. А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 тис. 105 грн, здійснену ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 06 вересня 2012 року (реєстраційний номер 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер 639120046101, номер запису про право власності 9713447), а також державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину зазначених нежитлових приміщень, здійснену ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 01 жовтня 2012 року (реєстраційний номер 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер 639120046101, номер запису про право власності 9713543). Вирішив питання про розподіл судових витрат.

11. 11 вересня 2018 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив постанову, якою рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року залишив без змін.

12. Судові рішення мотивовано тим, що Законом № 1076-VI внесені зміни до статті 6 Закону № 1701-IV, у зв`язку із чим з 31 березня 2009 року справи щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки, виключені з підвідомчості третейських судів. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1076-VI не підлягають примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності цим Законом і не виконані на день набрання ним чинності, у справах, які відповідно до цього Закону не підвідомчі третейським судам. Оскільки у цьому випадку після прийняття третейським судом рішення і до набрання чинності Законом № 1076-VI державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_2 не здійснено, то дії ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» щодо реєстрації права власності на вказане майно є неправомірними. Крім того, оскільки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» залучене до участі у справі як третя особа, то рішення третейського суду не створило обов`язків для цього підприємства.

13. Спірне нерухоме майно підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки остання є власником цього майна та не була залучена до участі у справі № 1-25/09, за результатами розгляду якої третейський суд ухвалив рішення про визнання права власності на це майно за ОСОБА_2 , тобто спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

14. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

15. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не оскаржувалося і є чинним.

16. У справі, що розглядається, суди на порушення статті 53 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) вирішили питання про права ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , зокрема про відсутність у них права розпорядження спірним майном, та зробили висновки щодо недобросовісності такого розпорядження з їхнього боку, при цьому не залучивши їх до участі у справі та не повідомивши про наявність такого спору.

17. Також суди зробили безпідставний висновок про подвійну реєстрацію нерухомості, не встановивши усіх обставин справи та підстав здійснення державної реєстрації спірного майна, зокрема без показань свідка - державного реєстратора Вдов`як Наталії Богданівни, яка здійснювала державну реєстрацію спірного майна та за обвинуваченням якої Шевченківський районний суд м. Львова розглядає кримінальну справу № 466/4317/14-к за частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України. У цій кримінальній справі встановлюється факт наявності чи відсутності подвійної державної реєстрації спірного майна, законність дій державного реєстратора тощо.

18. Крім того, суди залишили поза увагою, що витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 жовтня 2004 року, виданий Львівським обласним державним комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 14 квітня 1987 року № 192 як дублікат, є підробленим та незаконним, а реєстраційного посвідчення від 18 липня 1987 року про реєстрацію спірного майна як комунальної власності територіальної громади міста Львова не існувало.

19. Відповідно до пункту 23 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння. Спірні нежитлові приміщення перебували на балансі місцевих рад, а не у власності.

20. При цьому рішенням Шевченківського райвиконкому від 14 квітня 1987 року № 192 на баланс місцевих рад у Шевченківському районі передавались житлові будинки, у тому числі будинок на АДРЕСА_1 , а за договором купівлі-продажу від 15 травня 2003 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , рішенням третейського суду від 25 березня 2009 року у справі № 1-25/09, договорами дарування від 03 вересня 2012 року та 26 вересня 2012 року, витягами про державну реєстрацію від 06 вересня 2012 року та 01 жовтня 2012 року предметом спору є нежитлові приміщення.

21. У Львівської міської ради відсутні будь-які документи, які б підтверджували набуття спірного приміщення у комунальну власність чи прийняття його в експлуатацію.

22. У зв`язку з порушенням норм процесуального права (неперенесенням судового засідання) ОСОБА_1 не надав суду доказ того, що будинок АДРЕСА_1 не зареєстрований за жодною особою, - копію листа МБТІ при Львівському обласному відділі комунального господарства від 14 червня 1971 року, а також не подав суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності до вимог у цій справі.

23. Крім того, державна реєстрація права власності на спірне майно на підставі рішення третейського суду проводилася в загальному, а не примусовому порядку, що не заборонено пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1076-VI.

Рух справи у суді касаційної інстанції

24. 08 листопада 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, а 29 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

25. 20 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16 та від 20 лютого 2019 року у справі № 916/1689/17.

26. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

27. Згідно із частиною третьою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

28. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася таким.

29. У справі, яка розглядається, позовні вимоги прокурора та оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правовій позиції, за якою згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до статей 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було набуто у зв`язку з виконанням рішення суду (третейського суду), ухваленого без участі дійсного власника майна, тобто яке відчужено поза волею власника, може бути витребуване у добросовісного набувача. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Такі висновки зробив Верховний Суд України постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15.

30. Зокрема, у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 Верховний Суд України зазначив таке.

31. Відповідно до вимог статей 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке передане у зв`язку з виконанням іпотечного договору та відчужене поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється з утратою ним цього майна.

32. Спірне майно було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та визнання права власності на майно, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину та не був учасником судового розгляду.

33. Отже, висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги про визнання права власності та витребування майна не підлягають задоволенню, оскільки відповідач є власником спірних приміщень на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки в цьому випадку дійсний власник не був стороною правочину та учасником судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна в дійсного власника з подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України.

34. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15 викладена правова позиція, що відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

35. Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

36. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

37. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

38. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

39. Висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки фізична особа набула право власності на спірне майно на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року та рішення Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки встановлено, що дійсні власники не були стороною правочину та учасниками відповідних судових процесів. Окрім того, в межах цих судових процесів не відбулося примусове вилучення майна у дійсних власників з подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України.

40. Аналогічна позиція викладена й у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16 та від 20 лютого 2019 року у справі № 916/1689/17, згідно з якою якщо дійсний власник спірного майна не був учасником судового процесу, за наслідком якого ухвалене судове рішення, яке стало правовою підставою для набуття права власності на спірне майно іншою особою, тобто яке вибуло з володіння власника поза його волею, то це майно може бути витребуване у добросовісного набувача.

41. Разом з цим у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду сформована стала правова позиція, згідно з якою якщо є нескасоване рішення суду, на підставі якого особа набула право власності на майно, то відсутні правові підстави для його витребування відповідно до статті 388 ЦК України у добросовісного набувача, оскільки за таких обставин добросовісний набувач придбав це майно в особи, яка мала право його відчужувати. Позбавлення відповідача власності, набутої за договором, укладеним з особою, якою майно набуто на підставі судового рішення, є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та втручанням держави у право власника на мирне володіння його майном (постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 495/9786/16 (провадження № 61-27034св18), від 17 березня 2020 року у справі № 495/9473/16-ц (провадження № 61-32849цс18), від 06 квітня 2020 року у справі № 495/9474/16-ц (провадження № 61-35287св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 495/9449/16-ц (провадження № 61-13976св19).

42. У частинах першій, третій статті 388 ЦК України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

43. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

44. Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння, а також передбачає вичерпне коло умов та підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Зокрема, однією з умов повернення власнику майна із чужого володіння на підставі статті 388 ЦК України є придбання майна в особи, яка не мала права його відчужувати.

45. Тому якщо позивач, який вважає себе власником майна, подає позов про витребування цього майна відповідно до статті 388 ЦК України у добросовісного набувача та зазначає первинною підставою вибуття майна з його володіння (власності) нескасоване рішення суду (третейського суду), яке було чинним на момент набуття відповідачем права власності на спірне майно, то за таких обставин відсутні правові підстави вважати, що відповідач придбав спірне майно в особи, яка не мала права його відчужувати, відповідно і для застосування статті 388 ЦК України.

46. Оскільки існує різний підхід до розуміння та тлумачення статті 388 ЦК України під час розгляду аналогічних справ, то Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від наведених висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16 та від 20 лютого 2019 року у справі № 916/1689/17.

47. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

48. У справі, яка розглядається, суди встановили, що 14 квітня 1987 року виконавчий комітет Шевченківської районної у м. Львові ради прийняв рішення № 192, яким затверджено реєстр житлових будинків, що знаходяться на балансі місцевих рад по Шевченківському району, зокрема й будинок на АДРЕСА_1 .

49. 04 жовтня 2004 року Львівське обласне державне комунальне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки видало витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 4938452, згідно з яким зареєстровано право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на майно у АДРЕСА_1 , що підтверджується виданим ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 08 жовтня 2004 року № 5003302 з описом об`єкта. Витяг про реєстрацію виданий як дублікат реєстраційного посвідчення від 18 липня 1987 року.

50. 25 березня 2009 року третейський суд ухвалив рішення у справі № 1-25/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 за участю третьої особи - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про визнання за ОСОБА_2 права приватної власності на об`єкти нерухомості - нежитлові приміщення будівлі загальною площею 53,6 кв. м, нежитлові будівлі загальною площею 336,9 кв. м та нежитлові приміщення будівлі загальною площею 456,7 кв. м на АДРЕСА_1 , зобов`язав ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвати право приватної власності та видати витяг про реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_2 на вказані приміщення.

51. 08 травня 2012 року ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на підставі зазначеного рішення третейського суду зареєструвало право власності ОСОБА_2 на нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: А-1 площею 53,6 кв. м, А2-1 площею 336,9 кв. м, А3-1 площею 456,7 кв. м. Вартість об`єкта нерухомого майна - 458 тис. 105 грн.

52. 03 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування 3/4 частин нежитлових приміщень, посвідчений державним нотаріусом П`ятої львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М. та зареєстрований у реєстрі за № 3-2261, за яким ОСОБА_1 прийняв у дар 3/4 частини цегляних нежитлових приміщень, позначених у плані літ. А-1, площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м та літ. А3-1 площею 456,7 кв. м на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м.

53. 26 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування 1/4 частини нежитлових приміщень, посвідчений державним нотаріусом П`ятої львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3-2423, за яким ОСОБА_1 прийняв у дар 1/4 частину цегляних нежитлових приміщень, позначених у плані літ. А-1, площею 53,6 кв. м, літ. А2-1 площею 336,9 кв. м та літ. А3-1 площею 456,7 кв. м на АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м.

54. 06 вересня та 01 жовтня 2012 року на підставі зазначених договорів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвало право власності ОСОБА_1 на вказані приміщення.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо позовної вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірного майна та зобов`язання його повернути

55. Статтею 10 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 року було встановлено, що основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Статтею 11 було встановлено, що у виключній власності держави є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв`язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Згідно зі статтею 124 органами державної влади в областях, районах, містах, районах у містах, селищах і селах Української РСР є обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.

56. До 1991 року законодавство не розрізняло загальнодержавної (республіканської) та комунальної власності. З розпадом СРСР та створенням українського національного законодавства постало питання розмежування державного і комунального майна.

57. 15 квітня 1991 року введено в дію Закон УРСР «Про власність», яким розмежовано державну та комунальну власність. Статтею 31 цього Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Частиною першою статті 35 цього Закону було встановлено, що об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

58. 05 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього Переліку до комунальної власності передано, зокрема, житловий та нежитловий фонд Рад.

59. Частиною першою статті 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

60. Згідно із частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

61. Тому суди дійшли обґрунтованого висновку, що власником спірного нерухомого майна є територіальна громада м. Львова в особі Львівської міської ради.

62. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід скаржника про те, що спірні нежитлові приміщення перебували на балансі місцевих рад, а не у власності.

63. Як установили суди попередніх інстанцій, сторонами згідно з рішенням третейського суду від 25 березня 2009 року є позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 . Натомість ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» залучено до розгляду справи як третю особу.

64. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що реєстрація ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» за ОСОБА_2 права власності на спірну нежитлову будівлю, здійснена на підставі рішення третейського суду від 25 березня 2009 року, є неправомірною. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком виходячи з такого.

65. Відповідно до статті 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин.

66. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

67. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про третейські суди», сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов`язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень.

68. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» сторони третейського розгляду - позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред`явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред`явлено позовні вимоги.

69. Обов`язковість виконання рішення третейського суду передбачена тільки для сторін третейського розгляду справи. Оскільки ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» залучено до розгляду справи як третю особу, рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не створило для ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» жодних правових наслідків і не підлягало виконанню, оскільки ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» не може бути зобов`язаною особою за таким рішенням третейського суду. Отже, ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» неправомірно здійснило реєстрацію права власності на спірні об`єкти нерухомості за ОСОБА_2 .

70. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19).

71. Цей висновок є справедливим і для рішень третейських судів. Зокрема, рішення суду, третейського суду не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі, незалежно від того, чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід скаржника про те, що рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не оскаржувалося і є чинним.

72. Львівська міська рада не була стороною третейського розгляду при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_2 на спірні нежитлові приміщення. Крім того, на час розгляду справи третейським судом відповідно до статі 6 Закону України «Про третейські суди» третейським судам не були підвідомчі справи, однією зі сторін яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство. Оскільки рішення третейського суду у справі, в якій особа не була відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків, то рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не спричинило припинення права власності позивача.

73. Такій правовій позиції відповідає висновок у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, де Верховний Суд України зазначив, що висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_1 набула права власності на спірне майно на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року та рішення Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки встановлено, що дійсні власники не були стороною правочину та учасниками відповідних судових процесів. Тому Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для відступлення від цього висновку. Питання про відступлення від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16 та від 20 лютого 2019 року у справі № 916/1689/17, у межах цієї справи не розглядаються, оскільки в зазначених постановах ідеться про набуття права на підставі судових рішень, а не рішень третейських судів, то ж справи не є подібними.

74. Водночас у цій справі відповідач ОСОБА_1 не покладався на судове рішення. Натомість він посилається на рішення третейського суду. Відповідно до статті 14 Закону України «Про третейські суди» сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів; за домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Закон містить мінімальні вимоги до третейських суддів (стаття 18 Закону України «Про третейські суди»). Рішення третейського суду зазвичай не мають такого рівня авторитетності, як судові рішення. Отже, особа, яка покладається на рішення третейського суду для того, щоб робити власні висновки про права та обов`язки, у тому числі сторін третейського розгляду, робить це на власний ризик. Тому Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до посилання на рішення третейського суду з боку ОСОБА_1 і вважає, що наявність рішення третейського суду само по собі не свідчить про добросовісне набуття спірного майна.

75. Крім того, відповідач ОСОБА_1 одержав спірне майно за безвідплатними договорами - договорами дарування. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.

76. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі.

77. Натомість застосовується стаття 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову в частині витребування спірного майна із чужого незаконного володіння.

78. Доводи касаційної скарги про те, що витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 жовтня 2004 року, виданий Львівським обласним державним комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 14 квітня 1987 року № 192 як дублікат, є підробленим та незаконним і що реєстрації спірного майна як комунальної власності за територіальною громадою м. Львова не існувало, є необґрунтованими, оскільки суди встановили обставини набуття територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради права комунальної власності на спірне майно на підставі законів України «Про власність», «Про місцеве самоврядування в Україні».

79. Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо пропуску позовної давності, оскільки за змістом частини третьої статті 267 ЦК України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. ОСОБА_1 як відповідач не звертався до суду першої інстанції із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу, хоча мав таку можливість, враховуючи, що справа перебувала в провадженні суду першої інстанції понад 7 місяців.

80. Разом із тим, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У рішенні ЄСПЛ від 28 січня 2011 року у справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід.

81. Отже, скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують зроблених судами висновків.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності

82. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що повноцінний захист прав та інтересів позивача можливий шляхом витребування майна із чужого незаконного володіння останнього набувача в сукупності зі скасуванням державної реєстрації права власності на осіб, що незаконно набули це право. Виходячи з цього суди дійшли висновку про задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками.

83. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та багатьох інших.

84. При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

85. Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

86. Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити.

87. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті касаційної скарги

88. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

89. Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

90. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги: в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності судові рішення слід скасувати, в позові відмовити; в решті позовних вимог судові рішення залишити без змін.

Щодо поновлення виконання рішення суду першої інстанції

91. 08 листопада 2018 року ухвалою судді Верховного Суду було зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.

92. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

93. З огляду на вказане, виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року в незміненій частині підлягає поновленню.

Щодо заяви про поворот виконання судових рішень

94. 30 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду через електронну пошту надійшла заява ОСОБА_1 про поворот виконання судового рішення.

95. У заяві ОСОБА_1 просив вирішити питання про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року та постанови Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року, оскільки позивач виконав оскаржувані судові рішення і зареєстрував за собою право комунальної власності на спірні об`єкти нерухомого майна.

96. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 444 ЦПК України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він відмовляє в позові повністю.

97. У частині п`ятій цієї статті зазначено, що питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.

98. Оскільки оскаржувані судові рішення після їх перегляду в касаційному порядку залишені без змін у частині позовної вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірного майна та зобов`язання його повернути, то Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про поворот виконання рішення.

Щодо судових витрат

99. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

100. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

101. Львівська місцева прокуратура № 2 звернулась в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_1 з двома позовними вимогами немайнового характеру та з вимогою витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 майна вартістю 458 тис. 105 грн;

102. Відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви юридичною особою майнового характеру ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір мінімальної заробітної плати.

103. Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень.

104. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, стягнув з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 9 627,50 грн, з яких 6 871,50 грн (за майнову вимогу) та 2 756 грн за дві немайнові вимоги.

105. Суд апеляційної інстанції судове рішення залишив у силі.

106. Велика Палата Верховного Суду скасувала постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої в частині позовних вимог немайного характеру, в решті судові рішення залишила в силі.

107. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви: 5512 грн = 200%*2756 грн (за вимогу немайнового характеру).

108. Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на момент звернення з апеляційною скаргою) за подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви: 3 031,6 грн = 110%*2756 грн (за вимогу немайнового характеру).

109. З огляду на пропорційність задоволення позовних вимог з позивача на користь відповідача підлягає відшкодування судового збору за касаційний перегляд у розмірі 5 512 грн та 3 031,60 грн за здійснення апеляційного перегляду за вимоги немайнового характеру.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 410, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року скасувати в частині позовних вимог про:

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на 3/4 частини нежитлових приміщень у АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: А-1 площею 53,6 кв. м, А2-1 площею 336,9 кв. м, А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 105 грн, здійснену Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 06 вересня 2012 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 639120046101, номер запису про право власності 9713447);

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину нежитлових приміщень у АДРЕСА_1 загальною площею 847,2 кв. м, а саме: А-1 площею 53,6 кв. м, А2-1 площею 336,9 кв. м, А3-1 площею 456,7 кв. м, вартістю 458 105 грн, здійснену Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 01 жовтня 2012 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 36601617) та перенесену до Державного реєстру прав на нерухоме майно Львівським міським управлінням юстиції 13 травня 2015 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 639120046101, номер запису про право власності 9713543). Ухвалити нове рішення, яким у цій частині в позові відмовити.

3. У частині решти позовних вимог рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року залишити без змін.

4. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року в незміненій частині.

5. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2017 року та постанови Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року відмовити.

6. Стягнути з Львівської місцевої прокуратури № 2 (79000, м. Львів, вул. Липинського, 11) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 ) судові витрати в розмірі 5 512 (п`ять тисяч п`ятсот дванадцять) грн за касаційний перегляд та 3 031 (три тисячі тридцять одну) грн 60 коп. за здійснення апеляційного перегляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Т. О. Анцупова Л. Й. Катеринчук

В. В. Британчук В. С. Князєв

Ю. Л. Власов Г. Р. Крет

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

В. І. Данішевська Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко

О. С. Золотніков І. В. Ткач

Джерело: ЄДРСР 101424487

[ANTIRAID]

Велика палата в прямому сенсі витерла ноги о третейські суди. Суд зазначив, що згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» сторони третейського розгляду - позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред`явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред`явлено позовні вимоги.

69. Обов`язковість виконання рішення третейського суду передбачена тільки для сторін третейського розгляду справи. Оскільки ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» залучено до розгляду справи як третю особу, рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не створило для ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» жодних правових наслідків і не підлягало виконанню, оскільки ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» не може бути зобов`язаною особою за таким рішенням третейського суду. Отже, ОКП ЛOP «БТІ та ЕО» неправомірно здійснило реєстрацію права власності на спірні об`єкти нерухомості за ОСОБА_2 .

70. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19).

71. Цей висновок є справедливим і для рішень третейських судів. Зокрема, рішення суду, третейського суду не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі, незалежно від того, чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід скаржника про те, що рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не оскаржувалося і є чинним.

72. Львівська міська рада не була стороною третейського розгляду при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_2 на спірні нежитлові приміщення. Крім того, на час розгляду справи третейським судом відповідно до статі 6 Закону України «Про третейські суди» третейським судам не були підвідомчі справи, однією зі сторін яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство. Оскільки рішення третейського суду у справі, в якій особа не була відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків, то рішення третейського суду від 25 березня 2009 року не спричинило припинення права власності позивача.

74. Водночас у цій справі відповідач ОСОБА_1 не покладався на судове рішення. Натомість він посилається на рішення третейського суду. Відповідно до статті 14 Закону України «Про третейські суди» сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів; за домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Закон містить мінімальні вимоги до третейських суддів (стаття 18 Закону України «Про третейські суди»). Рішення третейського суду зазвичай не мають такого рівня авторитетності, як судові рішення. Отже, особа, яка покладається на рішення третейського суду для того, щоб робити власні висновки про права та обов`язки, у тому числі сторін третейського розгляду, робить це на власний ризик. Тому Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до посилання на рішення третейського суду з боку ОСОБА_1 і вважає, що наявність рішення третейського суду само по собі не свідчить про добросовісне набуття спірного майна.

86. Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити.

87. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.