Постанова ВП ВС щодо визнання правочину фраудаторним, розуміння факторингу та необхідності розглядати такі спори у межах процедури банкрутства при відкритому провадженні про банкрутство

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2022 року

м. Київ

Справа № 910/16579/20
Провадження № 12-60гс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючої судді Рогач Л. І.,
судді-доповідачки Катеринчук Л. Й.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С.,

за участю:

секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,

представників:

Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» - адвокатів Грищенка Д. С., Семеняки В. В.,

Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» - адвокатів Діденка Ю. О., Кобука Р. А.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2021 року (головуючий суддя Пашкіна С. А., судді Андрієнко В. В., Сітайло Л. Г.) та рішення Господарського суду міста Києва від 03 березня 2021 року (суддя Чинчин О. В.) у справі № 910/16579/20 за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» та Приватного акціонерного товариства «Завод малогабаритних трансформаторів», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» та Приватного акціонерного товариства «Запорізький кабельний завод» про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Вступ

1.1. У справі, що розглядається, перед судом касаційної інстанції постало питання про визначення спільних і відмінних рис між фіктивним і фраудаторним правочинами, можливість кваліфікації із застосуванням положень статей 3, 13, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як фраудаторного правочину, вчиненого у процедурі банкрутства боржником з метою позачергового задоволення вимог окремого кредитора через дочірню компанію (афілійовану особу) боржника, з повним фінансуванням цього правочину самим боржником.

2. Рух справи в суді першої інстанції та короткий зміст позовних вимог

2.1. 26 жовтня 2020 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі -АТ «Райффайзен Банк Аваль», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - АТ «ПУМБ», відповідач 1) та Приватного акціонерного товариства «Завод малогабаритних трансформаторів» (далі - ПрАТ «Завод малогабаритних трансформаторів», відповідач 2) про визнання недійсним укладеного між відповідачами 1, 2 договору відступлення права вимоги № ВПВ-123/16.1-К/12 від 21 липня 2020 року (далі - договір № ВПВ-123/16.1-К/12), за умовами якого відповідач 1 передав, а відповідач 2 набув право вимагати від Приватного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» (далі -ПрАТ «Запоріжтрансформатор», третя особа 1, боржник) виконання зобов`язань за генеральним договором про умови надання банківських гарантій і акредитивів № юр/06-21 від 24 лютого 2006 року з розміром основного зобов`язання у 2 800 000 доларів США.

2.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 жовтня 2020 року залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ПрАТ «Запоріжтрансформатор» і Приватне акціонерне товариство «Запорізький кабельний завод» (далі - ПрАТ «Запорізький кабельний завод», третя особа 2).

2.3. Позовні вимоги обґрунтовано так:

- наявні підстави для визнання правочину недійсним у силу статті 234 ЦК України як фіктивного, оскільки його вчинено з умислом сторін (відповідачів 1, 2) та боржника (третьої особи 1), спрямованим на приховування фактичного задоволення (погашення) боржником у період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів грошових зобов`язань перед конкурсним кредитором (відповідачем 1) через дочірню компанію боржника (відповідача 2) (фраудаторний правочин);

- спірний договір відступлення права вимоги не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням вимог частин першої, п`ятої статті 203 ЦК України; оспорюваний правочин учинено на шкоду позивачу та іншим кредиторам, вимоги яких визнано судом у справі № 908/2828/19 про банкрутство третьої особи 1, порушеній ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17 жовтня 2019 року із введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів;

- позивач зауважив на правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, про те, що будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину;

- укладення відповідачем 2 як пов`язаною з боржником особою спірного договору, за яким до нього перейшло право вимоги щодо виконання грошових зобов`язань його материнською компанією (третьою особою 1), зумовило зменшення обсягу майнових активів третьої особи 1, які мали б увійти до її ліквідаційної маси у вигляді дивідендів мажоритарного акціонера відповідача 2 з подальшим їх спрямуванням на пропорційне задоволення вимог кредиторів, у тому числі позивача; обставини надання третьою особою 1 фінансових допомог відповідачу 2 як її дочірній компанії на проведення розрахунку за оспорюваним правочином свідчать про те, що ці кошти були використані для задоволення вимог банку (відповідача 1) до третьої особи 1 (боржника у процедурі банкрутства) з порушенням мораторію на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство такої особи та з порушенням процедури задоволення вимог у справі про банкрутство третьої особи 1;

- відповідач 2 як набувач права вимоги за кредитним договором не наділений правом надавати фінансові послуги, оскільки не має статусу фінансової установи, тому з урахуванням положень частини третьої статті 512 ЦК України є підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним; на підтвердження цих доводів позивач послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

3. Фактичні обставини справи, встановлені судами

3.1. Позивач і третя особа 1 перебували в договірних відносинах, що виникли на підставі генеральної кредитної угоди № 01/02-19/12 від 02 жовтня 2009 року, у рамках якої було укладено кредитний договір № 010/02-19/12/22 «Відновлювальна кредитна лінія на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів» від 23 вересня 2011 року з лімітом кредитування, еквівалентним 10 000 000 євро.

3.2. Невиконання третьою особою 1 кредитних зобов`язань у погоджені у договірному порядку строки стало підставою для пред`явлення банком до позичальника позову про стягнення кредитної заборгованості на загальну суму 14 787 870,69 доларів США, який задоволено згідно з рішенням Господарського суду Запорізької області від 01 червня 2017 року у справі № 908/919/17.

3.3. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 04 квітня 2019 року у справі № 908/919/17, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 25 червня 2019 року, закрито провадження у справі в частині стягнення 1 917 870,69 доларів США заборгованості за відсотками, рішення місцевого суду від 01 червня 2017 року визнано нечинним у цій частині, а в решті рішення суду змінено із зазначенням у його резолютивній частині про стягнення з третьої особи 1 на користь банку 12 870 000 доларів США заборгованості за генеральною кредитною угодою № 01/02-19/12 від 02 жовтня 2009 року та кредитним договором № 010/02-19/12/22 від 23 вересня 2011 року.

3.4. 15 квітня 2019 року на виконання постанови апеляційного суду від 04 квітня 2019 року видано наказ № 908/919/17, що перебував на примусовому виконанні приватного виконавця (ВП № 59484493), який 11 липня 2019 року постановою наклав арешт на корпоративні права боржника (третьої особи 1), зокрема 82,2692 % акцій ПрАТ «Завод малогабаритних трансформаторів» (відповідач 2), 36,4104 % акцій ПрАТ «Запорізький кабельний завод» (третя особа 2).

3.5. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17 жовтня 2019 року за заявою боржника відкрито провадження у справі № 908/2828/19 про банкрутство ПрАТ «Запоріжтрансформатор», уведено мораторій на задоволення вимог кредиторів, розпорядником майна боржника призначено арбітражного керуючого Гусара Івана Олексійовича (том 1, а. с. 132-140).

3.6. АТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося з грошовими вимогами у справу № 908/2828/19 про банкрутство ПрАТ «Запоріжтрансформатор», які у порядку частини п`ятої статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) розглянуто розпорядником майна боржника Гусаром І. О. та визнано частково на суму 309 314 030,08 грн, з яких 309 310 188,08 грн як забезпечені заставою та 3 842 грн з віднесенням до першої черги задоволення (том 1, а. с. 141-142).

3.7. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до якого є відкритим, убачається, що ухвалою Господарського суду Запорізької області від 21 жовтня 2021 року у справі № 908/2828/19 визнано АТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитором ПрАТ «Запоріжтрансформатор» із грошовими вимогами на загальну суму 435 713 577,59 грн, з яких 3 842 грн у першу чергу, 340 023 777,12 грн у четверту чергу, 83 664 718,47 грн у шосту чергу і 12 021 240 грн із внесенням до реєстру окремо як вимоги, забезпечені заставою майна боржника.

3.8. Отже, позивач є конкурсним кредитором третьої особи 1 із частковим забезпеченням його визнаних судом вимог заставою майнових прав боржника - третьої особи 1 у цій справі.

3.9. 21 липня 2020 року, після відкриття провадження у справі № 908/2828/19 про банкрутство ПрАТ «Запоріжтрансформатор», між відповідачами - АТ «ПУМБ» як первісним кредитором і ПрАТ «Завод малогабаритних трансформаторів» як новим кредитором укладено договір № ВПВ-123/16.1-К/12, за умовами пунктів 1.1, 1.2, 1.3 якого первісний кредитор відступив новому кредитору, а новий кредитор прийняв право вимоги, що належить первісному кредитору, і набув частково права кредитора за укладеним між первісним кредитором - АТ «ПУМБ» і ПрАТ «Запоріжтрансформатор» (боржник, третя особа 1) кредитним договором № 123/16.1-К/12 від 19 березня 2012 року за основним боргом на суму 2 800 000 доларів США, що на дату укладення договору № ВПВ-123/16.1-К/12 еквівалентно 77 283 080 грн. При цьому АТ «ПУМБ» не перебувало у стані неплатоспроможності, а угода про відступлення прав вимоги за кредитним договором учинена на користь особи (відповідача 2), яка не є фінансовою установою.

3.10. Пунктом 1.4 оспорюваного договору сторони погодили, що право вимоги за кредитним договором на суму, визначену пунктом 1.3 цього договору (2 800 000 доларів США основного боргу), переходить до нового кредитора з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками сторін. Водночас згідно з абзацом другим підпункту 1.1.1 пункту 1.1 договору передбачено його укладення в порядку статті 212 ЦК України зі скасувальною обставиною, що визначена сторонами в пункті 6.4 цього договору.

3.11. Відповідно до пункту 2.1 договору № ВПВ-123/16.1-К/12 вартість прав вимоги, вказаних у пункті 1.1 цього договору, яку новий кредитор зобов`язується сплатити первісному кредитору, становить гривневий еквівалент грошової суми 2 800 000 доларів США, що визначається за офіційним курсом НБУ на дату оплати та має бути сплачена у строк до 13 грудня 2021 року в порядку, передбаченому пунктом 2.2 цього договору.

3.12. У пункті 6.4 договору № ВПВ-123/16.1-К/12 скасувальну обставину визначено як домовленість сторін про те, що ненадходження на рахунок Представництва «Dalekovod d.d.» в Україні, який відкритий в АТ «ПУМБ», частини авансового платежу в розмірі 3 118 620 євро (без ПДВ) від ПрАТ «НЕК «УКРЕНЕРГО» згідно з умовами контракту № 08-1/3045-18 від 05 грудня 2018 року (проект Укрэнерго/KFW) протягом п`яти банківських днів з моменту підписання цього договору має наслідком його припинення на наступний календарний день за днем, коли така обставина наступила, без підписання сторонами будь-яких додаткових угод або правочинів до цього договору.

3.13. Додатковою угодою № 1 від27 липня 2020 року до договору № ВПВ-123/16.1-К/12 сторони внесли зміни до пункту 6.4 договору щодо суми авансового платежу, яка підлягає до сплати, та визначили її в розмірі 3 118 545 євро (без ПДВ).

3.14. На виконання підпункту 3.1.1 пункту 3.1 договору № ВПВ-123/16.1-К/12 первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв документи згідно з переліком, що підтверджується актом приймання-передачі документів від 21 липня 2020 року, копію якого долучено до матеріалів справи.

3.15. 21 липня 2020 року первісний кредитор (відповідач 1) надіслав на адресу боржника (третьої особи 1) повідомлення № КНО-61.1.1/74-1 про укладення з новим кредитором (відповідачем 2) договору № ВПВ-123/16.1-К/12, що підтверджується копіями долучених до матеріалів справи опису вкладення в цінний лист, фіскального чека, накладної, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, датованих днем надіслання повідомлення.

3.16. У виконавчому провадженні № 59484493 збанківських виписок про рух коштів за рахунком ПрАТ «Запоріжтрансформатор» № НОМЕР_1 (UAH) в АТ «ПУМБ» за період з 04 квітня 2019 року по 08 липня 2019 року встановлено, що боржник (третя особа 1) надавав фінансові допомоги підприємствам, у яких він має істотну участь, тобто пов`язаним із ним особам у розумінні підпункту 14.1.159 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у тому числі ПрАТ «Завод малогабаритних трансформаторів» (відповідач 2, новий кредитор), на суму 81 млн грн (том 1, а. с. 4, 57-126).

3.17. Третя особа 1 (боржник у процедурі банкрутства) є афілійованою (пов`язаною) компанією щодо відповідача 2 та одночасно є акціонером товариства-відповідача 2 з вирішальним голосом на загальних зборах акціонерів (82,2692 % акцій у статутному капіталі цього товариства).

4. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

4.1. 03 березня 2021 року Господарський суд міста Києва прийняв рішення, яким у задоволенні позову про визнання недійсним укладеного між відповідачами 1, 2 договору відступлення права вимоги № ВПВ-123/16.1-К/12 від 21 липня 2020 року відмовив. Мотивував рішення так.

4.2. Оспорюваний правочин за своєю суттю є договором купівлі-продажу права вимоги за номінальною вартістю майнових прав, які було відступлено первісним кредитором на користь нового кредитора, тому він не може одночасно містити ознаки договору факторингу, для укладення якого є обов`язковою наявність у фактора як продавця права вимоги статусу фінансової установи з правом на здійснення факторингових операцій у силу частини третьої статті 1079 ЦК України. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункти 61, 62).

4.3. Для сторін спірного договору не є обов`язковою наявність статусу фінансових установ, оскільки його вчинено як правочин з купівлі-продажу майнових прав у порядку статей 655, 656 ЦК України, тому доводи позивача про укладення такого договору з порушенням приписів частини третьої статті 512 цього Кодексу є необґрунтованими.

4.4. Спростовуючи доводи позивача про фіктивність правочину, місцевий суд зазначив, що визначена пунктом 6.4 спірного договору скасувальна обставина, наслідком якої є його припинення, не настала, оскільки з виписки по рахунку Представництва «Dalekovod d.d.» в Україні, відкритого в АТ «ПУМБ», вбачається, що 27 липня 2020 року (у межах п`яти банківських днів з моменту підписання спірного договору) на цей рахунок надійшли кошти на суму 3 118 620 євро як частина авансового платежу, що було передбачено пунктом 6.4 договору № ВПВ-123/16.1-К/12 у редакції додаткової угоди № 1 від 27 липня 2020 року до цього договору. Отже, скасувальна обставина не наступила, умови спірного договору виконувалися його сторонами. Сторони оспорюваного правочину, вчиняючи його, мали намір на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором відступлення права вимоги, тому він не може кваліфікуватися як фіктивний у силу статті 234 ЦК України.

4.5. Ознакою фраудаторного правочину, який ставиться під сумнів у частині його добросовісності, є те, що він учиняється (виконується) саме боржником на шкоду кредиторам.

4.6. Місцевий суд установив, що спірний договір відступлення права вимоги укладено між відповідачами 1, 2, які не перебували у процедурах банкрутства, тоді як боржником у справі про банкрутство № 908/2828/19 є третя особа 1 - ПрАТ «Запоріжтрансформатор», яке не є стороною оспорюваного правочину.

4.7. За таких обставин судом спростовано як необґрунтовані доводи позивача про фраудаторність правочину з відступлення права вимоги до третьої особи 1, вчиненого між первісним (відповідачем 1) і новим (відповідачем 2) кредиторами.

4.8. Також суд зазначив про недоведення позивачем порушення його прав і законних інтересів за наслідком укладення спірного договору відповідачами, що є самостійною підставою для відмови в позові.

4.9. При цьому суд не аналізував надані до матеріалів справи докази про перерахування третьою особою 1 грошових коштів на суму понад 28 млн грн у період розрахунку за спірним договором відступлення права вимоги з призначенням платежу як «компенсації за договором відступлення прав вимоги ВПВ-123/16.1-К/12» на обґрунтування доводів позивача про прикриття спірним правочином іншого фактичного правочину - вчинення відповідачем 1 розрахунку за зобов`язаннями третьої особи 1 за кредитним договором із порушенням черговості у справі про банкрутство та поза межами процедури банкрутства у справі № 908/2828/19.

5. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5.1. 27 травня 2021 року Північний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою рішення Господарського суду міста Києва від 03 березня 2021 року залишив без змін. Мотивував постанову так.

5.2. Апеляційний суд надав власну оцінку доводам позивача щодо наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним як фіктивного, фраудаторного та з ознаками договору факторингу за відсутності у фактора права на здійснення фінансових операцій. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що правочин з відступлення права вимоги не є фіктивним, його спрямовано на реальне настання правових наслідків, позаяк після укладення спірного договору здійснено оплату за відступлені майнові права на користь первісного кредитора, а новий кредитор прийняв від первісного кредитора документи, які засвідчують відступлені права. Боржник (третя особа 1) не є стороною спірного договору, тому такий договір не містить ознак фраудаторного правочину, який вчиняється самим боржником на шкоду кредиторам. За змістом спірного договору не вбачається здійснення факторингової операції, цей договір є правочином з відступлення права вимоги і має ознаки договору купівлі-продажу, тому не є обов`язковою наявність статусу фінансової установи для сторін оспорюваного правочину.

6. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача

6.1. У липні 2021 року позивач подав касаційну скаргу (з урахуванням уточнення до неї від 27 серпня 2021 року та додаткових пояснень від 21 вересня 2021 року, від 29 грудня 2021 року, від 14 березня 2022 року та від 01 серпня 2022 року), у якій просив скасувати постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції, матеріали справи № 910/16579/19 передати до Господарського суду Запорізької області, у провадженні якого перебуває справа № 908/2828/19 про банкрутство третьої особи 1. Скарга мотивована так.

6.2. Суди неправильно застосували статті 13, 215, 234 ЦК України при наданні оцінки оскаржуваному позивачем правочину як фраудаторному та фіктивному. Фактично відповідач 2 як афілійована з боржником юридична особа, укладаючи такий договір та виконуючи його умови за рахунок перерахованих йому коштів третьою особою 1, діяв на виконання іншого правочину (задоволення поза межами конкурсного процесу та з порушенням уведеного у процедурі банкрутства у справі № 908/2828/19 мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів, одним з яких є відповідач 1).

6.3. Скаржник зауважив на тому, що відповідач 2 як новий кредитор здійснював розрахунок за відступлене йому відповідачем 1 право вимоги за рахунок коштів самого боржника (третьої особи 1) як його материнської компанії і в день внесення боржником відповідної суми коштів на його банківський рахунок у межах своєї господарської діяльності перераховував кожен транш на користь відповідача 1, чого не прийняли до уваги суди.

6.4. Оспорюваний правочин фактично спрямовано не на набуття заінтересованою особою (відповідачем 2) права вимоги до її материнської компанії (третьої особи 1) та реалізацію такого права новим кредитором, а на погашення грошових вимог первісного кредитора (відповідача 1) поза встановленим законом порядком задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство третьої особи 1 та за рахунок коштів боржника у процедурі банкрутства, які використано з порушенням визначеної законом спеціальної процедури і черговості задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство.

6.5. Незважаючи на те, що платником за спірним договором відступлення права вимоги є дочірня структура боржника (відповідач 2), з огляду на повне фінансування оплати за правочином самим боржником при здійсненні ним господарської діяльності у процедурі розпорядження майном, оспорюваний правочин підпадає під ознаки фраудаторного і такого, що вчинений з метою задоволення вимог одного з кредиторів боржника в обхід мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17 жовтня 2019 року у справі № 908/2828/19 про банкрутство третьої особи 1, порушує права інших кредиторів боржника щодо черговості задоволення вимог, у тому числі майнові інтереси позивача, який очікує на задоволення визнаних і включених до реєстру грошових вимог у процедурі банкрутства за рахунок активів боржника, які в незаконний спосіб були виведені на афілійовану з ним юридичну особу (відповідача 2) та передані на виконання оспорюваного правочину відповідачу 1.

6.6. Скаржник з посиланням на правові висновки Верховного Суду в постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 зауважив на тому, що будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, якщо буде встановлено недобросовісну поведінку сторін правочину. Боржник, який вчиняє дії, пов`язані зі зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов`язання, шляхом виведення наявних у нього грошових коштів на пов`язану з ним юридичну особу, тим самим зменшує ліквідаційну масу для задоволення вимог його конкурсних кредиторів та діє очевидно недобросовісно і зловживає правами щодо своїх конкурсних кредиторів на користь окремо взятого кредитора.

6.7.Скаржник доводив наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним як фіктивного і фраудаторного (спрямованого на завдання шкоди кредиторам боржника), обґрунтовуючи неврахуванням судами попередніх інстанцій при розгляді позовних вимог правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), щодо ознак фіктивного правочину, а також правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (про правочини, що можуть кваліфікуватися як фраудаторні), від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (щодо проявів зловживання правом у приватноправових відносинах учасників цивільного обороту) та від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16 (про волевиявлення сторін при вчиненні фіктивного правочину).

6.8. Скаржник зазначив про помилковість висновків місцевого та апеляційного судів щодо відсутності в оспорюваного правочину ознак договору факторингу з посиланням на те, що його сторонами погоджено відступлення права вимоги за номінальною вартістю без стягнення дисконту фактором. Позивач зауважив на тому, що вартість права вимоги, яку фактично сплатив відповідач 2 за набуті майнові права, складає 77 163 620,55 грн, що не відповідає загальній сумі права вимоги за кредитним договором, яке відповідач 2 набув від первісного кредитора за основною сумою кредиту, - 77 283 080 грн як еквівалент 2 800 000 доларів США на дату укладення спірного договору. Водночас право вимоги за основним зобов`язанням набуто без відступлення похідних зобов`язань (застави / іпотеки).

6.9. Спір у справі виник у зв`язку з оскарженням позивачем дійсності правочину, на підставі якого було відступлено право вимоги до третьої особи 1, що перебуває у процедурі банкрутства у справі № 908/2828/19 на стадії розпорядження майном та яка фактично здійснила розрахунок за спірним договором власними коштами через її дочірню структуру (відповідача 2), тим самим виконавши свої зобов`язання за кредитним договором, укладеним з відповідачем 1, а не розрахувалася за набуття права вимоги, оскільки такий правочин був фікцією.

6.10. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21, пункт 9.11) виснувала про розгляд у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ спору, що є майновим, якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника. На думку позивача, цей спір підвідомчий господарському суду, який розглядає справу про банкрутство третьої особи 1, оскільки стосується правомірності відчуження активів боржника, який перебуває у процедурі банкрутства і був стороною правочину, що реально вчинявся сторонами.

7. Аргументи відповідачів

7.1. Відповідач 1 у відзиві на касаційну скаргу просив відмовити в її задоволенні, постанову апеляційного суду та рішення місцевого суду залишити без змін. Відповідач 1 заперечував проти доводів позивача щодо фіктивності оспорюваного правочину, обґрунтовуючи реальністю намірів його сторін на настання правових наслідків правочину з відступлення права вимоги. Відповідачі як сторони спірного договору належно виконують взяті на себе зобов`язання: первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв документи, які засвідчують відступлені майнові права, про що складено акт від 21 липня 2020 року; первісний кредитор письмово повідомив боржника про відступлення права вимоги, копію цього повідомлення за актом передав новому кредитору; новий кредитор своєчасно здійснював оплату за відступлене право вимоги на користь первісного кредитора, що підтверджується виписками по банківському рахунку, які було надано суду.

7.2. Відповідач 1 зауважив на обізнаності нового кредитора про те, що за спірним договором він набуває право вимоги до боржника, щодо якого здійснюється провадження у справі про банкрутство № 908/2828/19, що спростовує доводи позивача про намір сторін оспорюваного правочину приховати його дійсний зміст.

7.3. Відповідач 1 зазначив про помилковість аргументів позивача щодо наявності в оспорюваного договору ознак фраудаторного правочину, який вчиняється самим боржником на шкоду кредиторам, позаяк спірний договір укладено відповідачами, які не перебувають у процедурах банкрутства, а третя особа 1, що є боржником у справі про банкрутство № 908/2828/19, не є стороною оспорюваного правочину.

7.4. Відповідач 1 заперечував доводи позивача про спрямованість спірного договору на фактичне задоволення третьою особою 1 вимог відповідача 1 в обхід уведеного у справі про банкрутство № 908/2828/19 мораторію на задоволення вимог кредиторів з посиланням на те, що відповідач 2 як афілійована (пов`язана з боржником) особа самостійно здійснює господарську діяльність незалежно від волевиявлення її материнської компанії, тому вчинення відповідачем 2 правочину з набуття права вимоги до третьої особи 1 відповідає принципу свободи підприємницької діяльності.

7.5. У запереченнях від 09 вересня 2021 року на уточнення до касаційної скарги відповідач 1 доводив помилковість аргументів позивача про підвідомчість спору в цій справі господарському суду, який розглядає справу про банкрутство третьої особи 1 (як боржника за спірним договором відступлення права вимоги). Відповідач 1 зауважив на тому, що в силу частин першої, другої статті 7 КУзПБ у межах справи про банкрутство розглядаються майнові спори, стороною яких є боржник, однак третя особа 1 (боржник у справі № 908/2828/19) не є стороною оспорюваного правочину та не заявляла самостійних вимог на предмет спору при розгляді спору про визнання його недійсним. Отже, за наслідком розгляду цієї справи не може бути вирішено питання щодо майнових активів, які увійдуть до складу ліквідаційної маси третьої особи 1, що визначало б розгляд такого спору у межах справи про банкрутство боржника.

7.6. Відповідач 2 у відзиві на касаційну скаргу зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просив залишити їх без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення. Відповідач 2 аргументував тим, що внаслідок учинення відповідачами оспорюваного правочину не порушено жодних прав позивача, тому він не мав права на оскарження дійсності такого правочину.

7.7. Відповідач 2 заперечував проти доводів позивача щодо фіктивності оспорюваного правочину, оскільки набуття ним права вимоги до третьої особи 1 за спірним договором відповідає правовим наслідкам правочину щодо заміни кредитора у зобов`язанні, які передбачено статтями 512, 514 ЦК України.

7.8. Відповідач 2 зауважив на тому, що спірний правочин з відступлення майнових прав не може кваліфікуватися як фраудаторний - правочин, учинений боржником на шкоду кредиторам, оскільки як первісний, так і новий кредитори як його сторони не перебувають у процедурах банкрутства; водночас третя особа 1, право вимоги до якої було предметом відступлення, хоча і є боржником у справі про банкрутство № 908/2828/19, однак не є стороною оспорюваного правочину.

8. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

8.1. 21 вересня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Обґрунтовував ухвалу так.

8.2. У цій справі існує виключна правова проблема, яка полягає в необхідності з`ясування того, що є визначальним при розгляді спору про визнання недійсним оспорюваного правочину як фраудаторного, спрямованого на погашення грошових вимог відповідача 1 в обхід мораторію та черговості на таке погашення у справі про банкрутство третьої особи 1, а саме: 1) факт того, що боржник (третя особа 1), не будучи стороною спірного договору (його сторонами є відповідачі) та вчинивши дії з перерахування грошових коштів зацікавленій щодо боржника особі (відповідачу 2), уможливив зловживання боржником правом одного кредитора (позивача) на користь іншого (відповідача 1) з порушенням мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів у справі про банкрутство; 2) чи встановлення зловмисного умислу однієї зі сторін оспорюваного правочину (відповідача 2), який підтверджує намір діяти в інтересах третьої особи 1, що перебуває у процедурі банкрутства, і шляхом виведення грошових коштів боржника на пов`язану з ним особу з метою задоволення вимог окремого кредитора боржника (відповідача 1) поза межами конкурсної процедури задоволення вимог, визначеної законодавством про банкрутство.

8.3. Є необхідним формування практики однакового застосування статей 3, 13, 215, 234 ЦК України при розгляді спорів про визнання недійсними як фраудаторних правочинів, учинених на шкоду кредиторам не безпосередньо самим боржником, а через дочірню компанію (зацікавлену особу) боржника, з повним фінансуванням такого правочину самим боржником і без умислу сторін на настання правових наслідків такого правочину (як фіктивних) з метою дотримання принципу юридичної визначеності та недопущення можливостей довільного трактування зазначених норм права при розгляді такої категорії юридичних спорів.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СПРАВІ

Заслухавши суддю-доповідачку, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

9. Щодо відсутності ознак факторингу у спірному договорі

9.1.Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

9.2.Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

9.3.Частиною першою статті 190 ЦК України визначено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Отже, право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц, провадження № 14-122цс20, пункт 68). Тому право вимоги може бути предметом цивільно-правових зобов`язальних договорів.

9.4.Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України відступлення права вимоги (цесія) має наслідком заміну кредитора у зобов`язанні (первісного кредитора) іншою особою (новим кредитором).

9.5.Відступлення права вимоги може здійснюватися на виконання різних зобов`язальних договорів. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (постанова від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57). Відповідно до статті 1077 ЦК України відступлення права вимоги може відбуватись і на підставі договору факторингу. Правова природа відповідного договору незалежно від його назви визначається виходячи зі змісту прав та обов`язків сторін договору.

9.6.Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини третьої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

9.7.Як установили суди, згідно з умовами спірного договору первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору, і зобов`язується сплатити первісному кредитору грошову суму - гривневий еквівалент грошової суми 2 800 000 доларів США, що визначається за офіційним курсом НБУ.

9.8.Отже, оспорюваний договір № ВПВ-123/16.1-К/12 за його змістом був договором купівлі-продажу права вимоги в розумінні статті 655 ЦК України. Умова цього договору про те, що первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право вимоги, а також повідомлення боржника за вимогою про її відступлення свідчить про виконання договору з боку продавця права вимоги одночасно з укладенням цього договору шляхом учинення цесії (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19, провадження № 14-181цс20, пункт 27).

9.9.Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки спірний договір про відступлення права вимоги є договором купівлі-продажу права вимоги, то він не може одночасно бути іншим договором, зокрема договором факторингу.

9.10.Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача про те, що право вимоги придбане не за її вартістю, а за суму в розмірі гривневого еквіваленту права вимоги. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57; від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19, провадження № 14-181цс20, пункт 23). Тому купівля права вимоги за іншою ціною, ніж вартість майна або сума грошових коштів, яку боржник за вимогою має передати кредитору, не свідчить про укладення сторонами договору факторингу. Натомість обов`язковими ознаками договору факторингу є як надання фінансування фактором клієнту, так і повернення фінансування клієнтом фактору, причому з оплатою клієнтом цієї фінансової послуги (близькі за змістом висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 48; від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19, провадження № 14-181цс20, пункт 20). У випадку купівлі-продажу права вимоги такі ознаки відсутні.

9.11.Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів; зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором; при цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану фактором фінансову послугу.

9.12.Водночас суди попередніх інстанцій послалися, серед іншого, на те, що якщо право вимоги відступається за «номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким обґрунтуванням лише частково, бо воно не повністю відповідає обставинам справи, встановленим судами в цій справі.

9.13.Так, згідно з умовами спірного договору було відступлено право вимоги до боржника на суму 2 800 000 доларів США, а договірна ціна вимоги виражена не в доларах США, а в гривні, та встановлена в розмірі гривневого еквіваленту грошової суми 2 800 000 доларів США, що визначається за офіційним курсом НБУ. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у разі, якщо зобов`язання підлягають виконанню в різних валютах, то такі вимоги не є однорідними (постанова від 30 жовтня 2018 року у справі № 914/3217/16 (провадження № 12-176гс18, пункт 92)). Тому сума в іноземній валюті не є тотожною сумі в гривнях, навіть якщо остання визначена як гривневий еквівалент суми в іноземній валюті за офіційним курсом НБУ.

9.14.Отже, у цій справі договірна ціна права вимоги була визначена не за її «номінальною вартістю», тобто не за тією сумою, яку боржник має сплатити кредитору. Водночас відступлення права вимоги не за «номінальною вартістю» вимоги не свідчить про те, що таке відступлення відбулось на підставі договору факторингу. Учинений відповідачами правочин не є договором факторингу не тому, що право вимоги відступлене за «номінальною вартістю», а тому, що спірний договір відповідає визначенню договору купівлі-продажу, наведеному у статті 655 ЦК України.

10. Щодо виявлення ознак фраудаторного правочину у справі

10.1. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.

10.2. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, четверта статті 202 ЦК України). Отже, встановлення взаємопогоджених дій декількох осіб, які мають єдину мету, спрямовану на набуття, зміну або припинення певних цивільних прав чи виконання певних обов`язків, є ознаками вчинення єдиного правочину такими особами. Поведінка сторін має засвідчувати єдність їх волі до настання відповідних правових наслідків. Багатосторонні правочини можуть оформлюватися договорами у письмовій формі як єдиними письмовими документами або укладатися шляхом взаємного обміну листами (повідомленнями, телеграмами), прийняттям до виконання зобов`язань чи фактичним учиненням взаємнопогоджених дій, спрямованих на набуття певних прав (виконання певних обов`язків) його сторонами.

10.3. Згідно із частиною третьою статті 206 ЦК України правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. Правове регулювання відповідно до статті 208 ЦК України щодо належного вчинення правочину між юридичними особами у письмовій формі є диспозитивним, воно не обмежує можливості укладення усного правочину між такими особами, а тільки обмежує способи доказування за частиною першою статті 218 цього Кодексу.

10.4. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, у момент учинення якого сторонами (стороною) не було додержано вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 цього Кодексу). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

10.5. Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

10.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

10.7. Сам по собі факт укладення договору купівлі-продажу права вимоги та відступлення права вимоги від первісного до нового кредитора не є втручанням у майнову сферу боржника.

10.8.Унаслідок відступлення права вимоги (цесії) первісний кредитор у зобов`язанні замінюється новим кредитором, але зміст зобов`язання не змінюється: новий кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку в тому ж обсязі, в якому мав право вимагати первісний кредитор до вчинення цесії, і на тих самих умовах (стаття 514 ЦК України).

10.9.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що укладення договору купівлі-продажу права вимоги до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, та відступлення права вимоги на виконання такого договору не заборонено чинним законодавством.

10.10.При цьому в разі, якщо право вимоги забезпечене іпотекою, то відповідно до частини першої статті 24 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) відступлення права такої вимоги здійснюється лише одночасно з відступленням прав за іпотечним договором.

10.11.Унаслідок відступлення конкурсним або забезпеченим кредитором права вимоги до боржника цей кредитор утрачає статус кредитора, а новий кредитор набуває відповідно статус конкурсного або забезпеченого кредитора в порядку правонаступництва. У випадку заміни кредитора в зобов`язанні суд залучає до участі у справі нового кредитора відповідно до статті 52 ГПК України (процесуальне правонаступництво).

10.12.Скаржник стверджує, що відповідачем 2 набута лише частина права вимоги за основним зобов`язанням, причому без відступлення забезпечення. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

10.13.Якщо право вимоги є подільним (наприклад, право грошової вимоги), то кредитор вправі відступити частину вимоги, залишаючись кредитором в іншій частині.

10.14.Натомість якщо право вимоги забезпечене заставою або іпотекою, то відступлення частини вимоги без забезпечення, у тому числі у процедурі банкрутства, допускається в разі відмови кредитора від забезпечення у відповідній частині. Можливість кредитора відмовитися від свого майнового права передбачена частиною третьою статті 12 ЦК України. Право застави та право іпотеки є майновим (речовим) правом. Наслідки реалізації права забезпеченого кредитора повністю або частково відмовитися від забезпечення передбачені, зокрема, частиною четвертою статті 5, частиною другою статті 45 КУзПБ.

10.15.Розмір основного зобов`язання належить до умов обтяження нерухомого майна іпотекою, і такий розмір та його зміни підлягають державній реєстрації (частина друга статті 8, частина п`ята статті 13, стаття 19, частини шоста, сьома статті 38 Закону № 898-IV, підпункт 6 пункту 32 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141).

10.16.Отже, з моменту державної реєстрації зменшення розміру основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою, відповідна частина права вимоги є незабезпеченою і може бути відступлена без дотримання вимог частини першої статті 24 Закону № 898-IV. При цьому з такого моменту кредитор є конкурсним кредитором у відповідній частині зобов`язання, але залишається забезпеченим кредитором в іншій частині. Тому новий кредитор, якому первісний кредитор відступив незабезпечену частину вимоги, набуває статусу не забезпеченого, а конкурсного кредитора.

10.17.Таким чином унеможливлюється ситуація, за якої первісний кредитор міг би одержати за рахунок предмета іпотеки задоволення в первісному розмірі без урахування розміру відступленої частини вимоги. Тому відступлення частини права вимоги, щодо якої кредитор відмовився від забезпечення, не погіршує становища ані боржника, ані інших кредиторів, у тому числі якщо щодо боржника порушена справа про банкрутство.

10.18.Водночас суди у цій справі не встановили, чи було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зменшення розміру забезпеченої вимоги на розмір відступленої частини вимоги.

10.19.На думку скаржника, укладення договору купівлі-продажу права вимоги та його відступлення відповідачем 1 відповідачу 2 погіршує становище інших кредиторів у справі про банкрутство. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

10.20.За договором купівлі-продажу права вимоги не відбувається задоволення вимоги продавця - первісного кредитора ані боржником, ані новим кредитором. Новий кредитор не задовольняє вимогу первісного кредитора до боржника замість останнього, а сплачує первісному кредитору договірну покупну ціну права вимоги, яку первісний кредитор відступає або зобов`язується відступити в майбутньому новому кредитору. Така договірна ціна, як зазначено вище, може відрізнятися від вартості майна або суми грошових коштів, яку боржник за вимогою має передати кредитору.

10.21.Боржник не є стороною такого договору і не здійснює жодних розрахунків ані з первісним, ані з новим кредитором на підставі цього договору. Тому ані укладення договору купівлі-продажу права вимоги боржника, ані його виконання шляхом відступлення права вимоги первісним кредитором новому кредитору не може призвести до погіршення становища ані боржника, ані інших кредиторів, не створює нових зобов`язань для боржника.

10.22.Водночас, як стверджує скаржник, у цій справі боржник за відступленою вимогою, який є також боржником у справі про банкрутство (у цьому позовному провадженні третя особа 1), сплачував новому кредитору - відповідачу 2 «компенсацію» витрат відповідача 2 на придбання права вимоги до боржника нібито у зв`язку з укладенням договору між відповідачем 1 і відповідачем 2, хоча такий договір не породжує жодних обов`язків боржника за вимогою. Крім того, ціна придбання права вимоги є близькою (хоч і не тотожною) до її розміру. Тобто відповідач 2 замість високоліквідного активу - грошових коштів отримав майно, яке є малоліквідним, особливо враховуючи, що боржник перебуває у процедурі банкрутства, що свідчить про завідоме завищення ціни придбання на користь відповідача 1 і його залученість до відносин за участю боржника за вимогою та відповідача 1 для досягнення єдиної мети.

10.23. Зазначене може свідчити про покладення боржником на «нового кредитора» своїх зобов`язань за первісним договором та їх фактичне виконання «новим кредитором» перед первісним кредитором за рахунок боржника та єдність і взаємопов`язаність вольових дій трьох сторін, спрямованість їх на досягнення єдиної мети (виконання зобов`язань первісного боржника за договором новою особою і за рахунок боржника та зміну валюти виконання зобов`язання), що підтверджує ознаки укладення та виконання не договору купівлі-продажу та відступлення права вимоги, а правочину, який передбачає покладення боржником на «нового кредитора» свого обов`язку за первісним договором та виконання такого обов`язку всупереч установленому мораторію та з порушенням установленої черговості. Іншими словами, це може свідчити про вчинення договору № ВПВ-123/16.1-К/12 між відповідачем 1 і відповідачем 2 для приховання інших правочинів між іншими сторонами, які було насправді вчинено: між відповідачем 2 і третьою особою 1 (боржником) (виконання відповідачем 2 обов`язку боржника на користь відповідача 1 за дорученням боржника та за його рахунок); між відповідачем 1 і третьою особою 1 (боржником) щодо зміни валюти виконання зобов`язання (із суми в доларах США на суму у гривнях за офіційним курсом НБУ).

10.24. Перевіряючи дійсність такого правочину та законність прийняття виконання з боку відповідача 1, суд повинен установити його відповідність приписам цивільного права не про відступлення права вимоги, а про правочин, який сторони дійсно вчинили, та про його виконання.

10.25. У такому випадку обов`язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання. Подібного висновку щодо двостороннього правочину дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20, пункт 38).

10.26.Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

10.27.У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

10.28.Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

10.29.Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

10.30.Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

10.31. Формулювання «зловживання правом» передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

10.32. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), пункти 76.3, 76.5).

10.33.У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку «Індустріалбанк» щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положення ЦК України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (абзаци другий, третій пункту 5.3, пункт 5.4 та абзац другий пункту 8.2 мотивувальної частини цього Рішення).

10.34. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, пункт 153). Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

10.35. Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є «вживанням права на зло». За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

10.36.Метою доброчесного боржника повинне бути добросовісне виконання всіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства.

10.37.Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

10.38.Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).

10.39.Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

10.40.Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог «дружнього» кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів.

10.41.Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов`язаних (або непов`язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов`язань та порушення імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних класів кредиторів боржника.

10.42.Отже, правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати цю мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об`єднаних єдиною неправомірною метою). Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

10.43.Відтак перед судом постає завдання за наслідком оцінки обставин справи встановити взаємопов`язаність дій учасників оспорюваного правочину, направлену на досягнення єдиної недобросовісної мети - вивести майно (грошові кошти) боржника поза межі єдиної процедури банкрутства цього боржника для унеможливлення задоволення вимог визнаного у процедурі банкрутства кредитора (кредиторів) за рахунок такого активу з дотриманням правил процедури банкрутства.

10.44.Згідно із частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо керівник та інші органи боржника не виконують цих законодавчих приписів, учиняють та виконують від імені боржника фраудаторні правочини, учиняють інші фраудаторні дії або не вчиняють дій щодо стягнення боргів з інших осіб, які мають заборгованість перед боржником, то це свідчить про дефект волі органу управління боржника в особі його керівника.

10.45.Для виправлення такого дефекту у процедурах банкрутства існує механізм припинення повноважень керівника боржника (інших органів управління) з покладенням таких повноважень на розпорядника майна (арбітражного керуючого у справі про банкрутство) відповідно до частини другої статті 40 КУзПБ (частини дванадцятої статті 22 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; далі - Закон № 2343-XII).

10.46.Також законодавством про банкрутство (частина перша статті 42 КУзПБ) кредитор у справі про банкрутство наділений повноваженнями на звернення до суду у справі про банкрутство про визнання недійсними окремих угод боржника, вчинених у підозрілий період (за три роки до моменту відкриття провадження у справі та під час процедури банкрутства). У такому випадку кредитор діє на захист прав боржника, маючи похідний інтерес (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 78)) щодо задоволення грошових вимог у справі про банкрутство за рахунок активів боржника (якщо за наслідком укладення фраудаторного правочину було відчужено гроші, рухоме або нерухоме майно, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів боржника).

10.47.КУзПБ є спеціальним нормативним актом, у якому поєднуються норми матеріального та процесуального права, що регулюють неплатоспроможність, а за відсутності відповідного регулювання за цим Кодексом застосовуються загальні приписи ГПК України, ЦК України, Господарського кодексу України та інших нормативних актів (частина шоста статті 12 ГПК України).

10.48.Особливістю провадження у справі про банкрутство є велика кількість учасників провадження, на відміну від позовного провадження, яке учасниками справи визнає сторін і третіх осіб (частина перша статті 41 ГПК України). Так, абзацами двадцять другим і двадцять четвертим частини першої статті 1 КУзПБ до учасників у справі про банкрутство віднесено сторін (конкурсних кредиторів (представника комітету кредиторів), забезпечених кредиторів, боржника (банкрута)), а також арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представника органу місцевого самоврядування, представника працівників боржника, уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інших учасників справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Відтак у справі про банкрутство вже в ході провадження можуть з`являтися (чи вибувати) нові учасники справи.

10.49.Також частиною другою статті 7 КУзПБ визначено юрисдикційність господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник; спорів з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спорів про визнання недійсними результатів аукціону; спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спорів про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спорів про стягнення заробітної плати; спорів про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спорів щодо інших вимог до боржника.

10.50. Отже, законодавством про банкрутство розширено межі щодо можливості залучення до провадження у справі різних осіб (учасників провадження) задля досягнення процесуальної економії розгляду всіх спорів щодо активів боржника у межах єдиного провадження - провадження у справі про банкрутство та прискорення самого провадження у справі про банкрутство, яке часто зупинялося для розгляду спорів окремих учасників у різних провадженнях у судах різних юрисдикцій.

10.51.Боржник і кредитор у справі про банкрутство зазвичай виступають як протилежні сторони процесу. Однак у випадку, якщо кредитор звертається до суду з вимогою про визнання недійсними угод боржника, укладених за три роки до порушення справи про банкрутство або у процедурі банкрутства (підозрілі правочини), зазначаючи про недобросовісність дій боржника, кредитор фактично діє в інтересах боржника, оскільки його недобросовісний орган управління вчинив дії з відчуження активів боржника на шкоду всім кредиторам неплатоспроможного боржника (частина перша статті 42 КУзПБ). Такий позов є подібним до інституту похідного позову, характерного для позовного провадження (стаття 54 ГПК України).

10.52.Обмеживши строки процедури банкрутства, законодавець у той же час наділив кредитора боржника, як і арбітражного керуючого, спеціальними повноваженнями щодо визнання недійсними угод боржника, передбачивши при цьому настання спеціального наслідку визнання недійсними таких угод - обов`язок кредитора, який отримав майно боржника, повернути його до складу ліквідаційної маси, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент учинення правочину (частина третя статті 42 КУзПБ).

10.53.Отже, якщо багатосторонній правочин учинено за участю боржника з недобросовісною метою виведення його активів (майна) зі складу ліквідаційної маси для задоволення вимог окремого кредитора поза межами процедури банкрутства, такий правочин може бути визнаний недійсним (фраудаторним) як із підстав, передбачених статтею 42 КУзПБ, так і відповідно до статей 3, 13 ЦК України.

10.54.У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

10.55.Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 року у справі № 918/420/16 (провадження № 12-130гс18, пункти 32-34) дійшла висновку, що спір про дійсність договору купівлі-продажу (відступлення прав вимоги), укладений між кредиторами боржника, який не створює для боржника жодних додаткових фінансових зобов`язань, не повинен розглядатися у межах процедури банкрутства боржника, а юрисдикція розгляду такого спору визначається за загальними правилами відповідно до статті 20 ГПК України.

10.56.Однак обставини у справі, що переглядається, відрізняються від обставин зазначеної вище справи. Ключовими аргументами позивача були доводи про те, що боржник у справі про банкрутство (у цьому позовному провадженні третя особа 1) з метою задоволення поза чергою грошових вимог свого кредитора - відповідача 1 перерахував як «компенсацію» грошові кошти на суму понад 77 млн грн окремими траншами на пов`язану з боржником особу - ПрАТ «Завод малогабаритних трансформаторів» (відповідача 2), яка виконала його зобов`язання за кредитним договором, укладеним із відповідачем 1, поза межами процедури банкрутства, поза черговістю задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство, прикриваючи свої незаконні дії розрахунком за формально укладеним договором відступлення права вимоги між такою пов`язаною особою (відповідачем 2) та кредитором боржника (відповідачем 1).

10.57. Отже, позивач мотивував свої вимоги тим, що було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, яким фактично прикривалася інша угода, укладена з метою задоволення поза процедурою банкрутства вимог кредитора боржника за рахунок коштів боржника, виведених як «компенсація» на пов`язану з ним юридичну особу.

10.58. Позивач визначив підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину його фіктивність та наявність у ньому ознак фраудаторного правочину, а також послався на порушення учасниками спірних правовідносин статей 3, 13, 215, 234 ЦК України.

10.59. Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Такий правочин визнається судом недійсним.

10.60. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання договору недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає її зовнішньому прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (такі правові висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)).

10.61. Отже, при кваліфікації оспорюваного правочину як фіктивного судам необхідно встановити факт його вчинення для годиться (про людське око) обома сторонами, позаяк якщо одна зі сторін діяла лише для годиться, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним.

10.62. Статтею 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відтак угода щодо прикриття дійсної угоди сторін є удаваним, а не фіктивним правочином, юридичне визначення якого підпадає під кваліфікацію за статтею 235 ЦК України.

10.63.Справжня угода про задоволення вимог кредитора боржника, який перебуває у процедурі банкрутства, шляхом покладення боржником на іншу особу свого обов`язку з метою задоволення вимог кредитора цього боржника є договором доручення.

10.64.Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Такими юридичними діями є дії, з якими закон пов`язує настання юридичних наслідків. До них належать, наприклад, учинення правочинів, учинення оферти або акцепту, сплата грошей чи передання іншого майна, повідомлення про зміну банківських реквізитів чи адреси поставки товарів тощо. Такими юридичними діями можуть бути дії щодо одержання від контрагента довірителя належних останньому грошей або майна; повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України), а довіритель зобов`язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв`язку з виконанням доручення (частина третя статті 1007 ЦК України).

10.65.Відповідно до статті 1002 ЦК України договір доручення може бути оплатним чи безоплатним.

10.66.Відповідно до пункту 2 частини другої статті 1007 ЦК України довіритель зобов`язаний відшкодувати повіреному витрати, пов`язані з виконанням доручення.

10.67.Отже, договором доручення може бути передбачено, зокрема, покладення на повіреного виконання обов`язку довірителя як боржника перед його кредитором з відшкодуванням довірителем поручителю витрат, пов`язаних з виконанням такого обов`язку.

10.68. При цьому норми глави 68 ЦК України регулюють відносини між довірителем і повіреним, а не між довірителем або повіреним та контрагентами довірителя.

10.69. Відповідно до частини першої статті 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

10.70.Зазначена норма регулює відносини між кредитором і боржником, а не між кредитором та іншою особою, на яку боржником покладене виконання обов`язку останнього. Виконання обов`язку іншою особою розглядається як виконання обов`язку боржником. Відповідно до частини другої статті 528 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання обов`язку боржника іншою особою цей обов`язок боржник повинен виконати сам. Тому як у разі виконання, так і в разі невиконання чи неналежного виконання обов`язку боржника іншою особою правовідносини між кредитором й іншою особою не виникають, зокрема кредитор не вправі вимагати від іншої особи належного виконання обов`язку боржника.

10.71.Якщо ж кредитор прийняв від іншої особи виконання обов`язку боржника в разі, коли він не мав права приймати виконання, зокрема якщо відповідно до закону таке виконання не допускається до закінчення дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, кредитор є таким, що набув майно за рахунок боржника (а не іншої особи, яка незаконно виконала обов`язок боржника) без достатньої правової підстави. У такому разі відповідно до статті 1212 ЦК України кредитор зобов`язаний повернути це майно (зокрема, грошові кошти) потерпілому, яким є боржник (а не інша особа, яка незаконно виконала обов`язок боржника).

10.72.Договір доручення відповідатиме визначенню за статтею 1000 ЦК України, навіть якщо він не укладався у формі єдиного документа, а шляхом обміну листами і вчиненням взаємних узгоджених дій.

10.73.Отже, досліджувати на предмет наявності ознак фраудаторності у такому випадку потрібно правочин, який сторони насправді хотіли вчинити, склад сторін такого правочину та юридично значимі дії цих сторін, мета такого правочину та результат (зміна, припинення прав, виконання зобов`язань та інше), якого прагнули досягнути сторони вчиненням юридично значимих дій.

10.74.Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, сторони дійшли згоди про вчинення спірного правочину 21 липня 2020 року. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17 жовтня 2019 рокувідкрито провадження у справі № 908/2828/19 про банкрутство третьої особи 1, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведено процедуру розпорядження майном боржника, яка забороняє задоволення вимог конкурсних кредиторів боржника поза межами процедури банкрутства. Предметом договору, яким прикривалися реальні наміри сторін, було право вимоги до третьої особи 1 за кредитним договором, укладеним у 2006 році. На виконання цього договору боржник перерахував новому кредитору «компенсацію» за відступлене право вимоги на суму понад 77 млн грн.

10.75.Суди не надали жодної оцінки доводам позивача про те, що третьою особою 1 було фактично «компенсовано» відповідачу 2 його оплату за набуте «право вимоги», яке мало ознаки виконання обов`язку боржника іншою особою, що унеможливило задоволення вимог кредиторів боржника, зокрема позивача як заставного і конкурсного кредитора першої, четвертої черг у справі про банкрутство, а також письмовим доказам перерахування коштів відповідачу 1 третьою особою 1 як учасником тристороннього правочину (том 2, а. с. 217-220).

10.76. Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 83). У зв`язку із цим господарський суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19, пункт 7.43).

10.77. Спір про недійсність правочину, який має ознаки такого, що прикриває договір доручення щодо виконання обов`язку боржника іншою особою, наслідком учинення та виконання якого стало виведення грошових коштів боржника у процедурі банкрутства на суму понад 77 млн грн, є таким, що повинен вирішуватися судом, який розглядає справу про банкрутство та у межах провадження у справі про банкрутство відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ.

10.78. Такий розгляд сприятиме дотриманню принципу процесуальної економії, реалізації механізму повернення боржнику незаконно виведених коштів відповідно до частини третьої статті 42 КУзПБ, який застосовується як наслідок учинення недійсного правочину у процедурі банкрутства, незалежно від того, ким із учасників провадження у справі про банкрутство ініційовано визнання правочину недійсним (кредитором чи арбітражним керуючим), та встановленню у повній мірі добросовісності дій сторін правочину у контексті дотримання правил конкурсної процедури щодо колективного задоволення вимог кредиторів боржника з урахуванням приписів статей 3, 13 ЦК України щодо добросовісності дій сторін. Кредитор вправі вимагати визнання недійсним правочину, зокрема, з тих підстав, що боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку (частина перша статті 42 КУзПБ).

11. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті касаційної скарги

11.1. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

11.2. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2021 року та рішення Господарського суду міста Києва від 03 березня 2021 року у справі № 910/16579/20 необхідно скасувати, а справу № 910/16579/20 передати для розгляду позову про визнання недійсним правочину від 21 липня 2020 року у межах провадження у справі № 908/2828/19 про банкрутство ПрАТ «Запоріжтрансформатор» до Господарського суду Запорізької області.

Щодо розподілу судових витрат

11.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування оскаржуваних судових рішень з переданням справи для розгляду в межах справи про банкрутство третьої особи 1 розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи в суді касаційної інстанції, касаційний суд не здійснює, оскільки розгляд спору по суті не завершено.

Керуючись статтями 240, 308, 310, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2021 року та рішення Господарського суду міста Києва від 03 березня 2021 року у справі № 910/16579/20 скасувати. Справу № 910/16579/20 передати для розгляду позову про визнання недійсним правочину від 21 липня 2020 року у межах провадження у справі № 908/2828/19 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» до Господарського суду Запорізької області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Л. І. РогачСуддя-доповідачка Л. Й. КатеринчукСудді:В. В. БританчукГ. Р. Крет Ю. Л. ВласовЛ. М. Лобойко І. В. Григор'єваК. М. Пільков М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко Д. А. ГудимаО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаВ. М. Сімоненко І. В. ЖелєзнийІ. В. Ткач О. С. ЗолотніковО. С. Ткачук

Джерело: ЄДРСР 107140913

[ANTIRAID]

Дуже цікава справа з детальним обгрунтуванням розуміння фраудаторності правочину та остаточного знищення розуміння операцій факторингу, яких, з огляду на висновки суду вже не в перший раз, просто не існує у природі. Крім того, дуже цікаве розуміння удаваності правочину та його недійсності.

Раджу всі ознайомитись. Ну й головний висновок, що спір про недійсність правочину, який має ознаки такого, що прикриває договір доручення щодо виконання обов`язку боржника іншою особою, наслідком учинення та виконання якого стало виведення грошових коштів боржника у процедурі банкрутства на суму понад 77 млн грн, є таким, що повинен вирішуватися судом, який розглядає справу про банкрутство та у межах провадження у справі про банкрутство відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ.