Постанова ВП ВС про відповідальність ДВС щодо збереження майна банкрута

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2022 року

м. Київ

Справа № 910/6355/20
Провадження № 12-41гс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючої судді Рогач Л. І.,

судді-доповідача Пількова К. М.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,

учасники справи:

Товариства з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» - Огейчук Т. В.;

Міністерства юстиції України - Колесник А. С., Юлдашев Ю. М.;

Державної казначейської служби України - не з`явився;

Акціонерного товариства «Укртрансгаз» - Кравченко С. В.;

фізичної особи - підприємця Петровської О. А. - Ващук М. В., адвокат,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» (далі - Товариство, Боржник) в особі ліквідатора - арбітражної керуючої Огейчук Т. В. (далі - Арбітражна керуюча)

на постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий Сотніков С. В., судді Грек Б. М., Остапенко О. М.) від 06.04.2021

за позовом Товариства в особі Арбітражної керуючої

до Міністерства юстиції України (далі - Міністерство) та Державної казначейської служби України (далі - Служба)

про відшкодування 59 042 596 грн збитків

у межах справи № 910/11048/14

за заявою Акціонерного товариства «Укртрансгаз»

до Товариства

про банкрутство

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2020 року у межах справи про банкрутство № 910/11048/14 Арбітражна керуюча звернулась з позовом до Міністерства та Служби про стягнення з Державного бюджету України на користь Товариства 59 042 596 грн збитків.

1.2. Позовна заява з посиланням на положення статей 1166, 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивована втратою майна Товариства (арочна споруда відділення № 1, насіння сільськогосподарських культур за переліком та комплексна технологічна станція лінії по обробці сільськогосподарських культур, далі також - спірне майно) внаслідок дій та бездіяльності державного виконавця, який не вжив належних і достатніх заходів щодо його збереження після передачі на відповідальне зберігання Публічному акціонерному товариству «Український інноваційний банк» (далі - Банк).

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.11.2020 (суддя Чеберяк П. П.) позов задоволено; стягнуто з Державного бюджету України через Службу в рахунок відшкодування шкоди, завданої Міністерством, на користь Товариства 59 042 596 грн збитків; стягнуто з відповідачів у дохід Державного бюджету України по 367 850 грн судового збору.

2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що для забезпечення законних інтересів Товариства (боржника у виконавчому провадженні) державний виконавець повинен був самостійно перевіряти стан описаного та арештованого майна, щоб не допустити його псування, розтрату, підміну, відчуження тощо, а в разі необхідності - передати таке майно на відповідальне зберігання іншій особі; незалежно від зупинення вчинення виконавчих дій державний виконавець не був позбавлений права перевіряти майновий стан Боржника, зокрема стан майна, переданого на відповідальне зберігання, однак він не вжив усіх необхідних та ефективних заходів для захисту права власності Товариства на описане та арештоване майно. Дії державного виконавця зводилися лише до здійснення формальних процедур з опису та арешту майна з його подальшим переданням на відповідальне зберігання завідомо упередженій особі. При цьому докази звернення державного виконавця до правоохоронних органів з відповідними заявами про притягнення зберігача до відповідальності, передбаченої статтею 388 Кримінального кодексу України, також відсутні; державний виконавець не вжив достатніх заходів для внесення до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про обтяження (арешт) нерухомого майна у Полтавській області, що призвело до реєстрації права власності на це майно у позасудовому порядку за Банком; Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до державного виконавця, зокрема, з клопотаннями про скасування арештів та витребування описаного та арештованого майна у відповідального зберігача і звертала увагу державного виконавця на невизначений правовий статус ПАТ «Українська інноваційна компанія» (далі - ПАТ «Укрінком») (правонаступника Банку), а також на можливе виведення ним активів Банку. Однак на численні запити Боржника державний виконавець надав єдину відповідь, яка зводилась до того, що арешти зі спірного майна можуть бути зняті лише окремим судовим рішенням; державний виконавець допустив бездіяльність, оскільки порушив вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14, якою його було зобов`язано передати Арбітражній керуючій описане та арештоване за актами від 14.05.2014 та від 22.05.2014 майно; Товариство довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування до відповідачів такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди; доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного доказу протиправної бездіяльності, відхилено, оскільки суд не обмежений у праві приймати та досліджувати докази бездіяльності державного виконавця у межах цієї справи. При цьому законодавством не встановлено обов`язку підтверджувати протиправність дій державного виконавця окремим судовим рішенням.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2020 скасовано; прийнято нове рішення; у задоволенні позову відмовлено; стягнуто з Товариства на користь Міністерства 1 103 550 грн судового збору.

2.4. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що державний виконавець призначив Банк зберігачем спірного майна відповідно до приписів статті 58 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), а вказані дії були доцільними, оскільки заставодержатель спірного майна має законний інтерес у його збереженні; державний виконавець не був зобов`язаний вживати заходів, спрямованих на збереження арештованого майна шляхом проведення перевірки його стану, визначення його вартості, вилучення з володіння Банку (зберігача) та передачі його іншому зберігачу, оскільки із зупиненням виконавчого провадження виконавчі дії не провадяться (крім розшуку боржника та його майна, а також перевірки майнового стану боржника); після визнання боржника банкрутом усі повноваження в силу закону про банкрутство переходять до ліквідатора майна боржника, арешти майна скасовуються, на ліквідатора покладаються обов`язки зі збереження майна та повернення до ліквідаційної маси активів боржника, які вибули незаконно; державний виконавець своїми діями і бездіяльністю не допустив порушень закону при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про протиправні дії саме зберігача (Банку) щодо переданого на його зберігання майна Боржника (звернення стягнення в позасудовому порядку на предмет застави та іпотеки), що виключає відповідальність державного виконавця за заподіяну Боржнику шкоду; передача державним виконавцем арештованого майна зберігачеві під розписку в акті опису є укладенням договору зберігання майна, що узгоджується з положеннями статті 937 ЦК України. Однак Арбітражна керуюча не заявляла до зберігача жодних вимог, пов`язаних із втратою належного Товариству майна, а її доводи про те, що стороною договору зберігання є державний виконавець, помилкові, оскільки цей договір укладено між зберігачем (Банком) та поклажодавцем (Товариством); доводи Товариства про бездіяльність щодо виконання державним виконавцем вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 про повернення Боржнику майна, що було описане й арештоване за актами державного виконавця, відхилені, оскільки він не є стороною договору зберігання та не володіє відповідним майном; позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень зі збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні цих повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар із вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражного керуючого, що узгоджується із загальним спрямуванням банкрутного законодавства та покладеними на нього обов`язками; відсутній причинно-наслідковий зв`язок між діями (бездіяльністю) державного виконавця та втратою належного Боржнику майна; відсутні докази на підтвердження знищення спірного майна.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. 07.05.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Товариства, в якій воно просило: скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2020; відшкодування судових витрат покласти на відповідачів.

4. Доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі

4.1. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини четвертої статті 39 Закону України від 21.04.1999 № 606-ХIV «Про виконавче провадження» в редакції, що застосовувалася до спірних правовідносин (далі - Закон № 606-ХIV), та частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII, відповідно до яких у період зупинення виконавчого провадження державний виконавець має право вживати заходів щодо розшуку боржника (його майна) або перевірки його майнового стану, позаяк дійшов хибних висновків про те, що 1) державний виконавець не був зобов`язаний вживати заходів щодо збереження арештованого майна шляхом проведення перевірки його стану, визначення його вартості, вилучення з володіння Банку (зберігача) та передачі його іншому зберігачу; 2) обов`язок забезпечувати збереження майна боржника покладається державним виконавцем на самого боржника або третю особу, а в цьому випадку такий обов`язок було покладено на Банк (зберігача). При цьому скаржник зауважив, що висновок Верховного Суду про застосування зазначених норм у подібних правовідносинах відсутній, а тлумачення апеляційним судом цих норм є неправильним, оскільки може призвести до відсутності контролю за діями зберігача арештованого майна та порушення прав Боржника, що є недопустимим.

4.2. Висновки апеляційного суду про те, що протиправні дії щодо переданого на зберігання майна вчинив саме Банк (зберігач), що виключає відповідальність державного виконавця за заподіяну Боржнику шкоду, спричинену втратою майна, суперечать змісту статей 1173, 1174 ЦК України, а також не відповідають висновкам про застосування положень цих статей у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) та від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19), зокрема що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Скаржник уважає, що причини, з яких описане та арештоване майно було втрачено, можуть свідчити лише про наявність або відсутність вини державного виконавця у завданні Товариству шкоди, що не має жодного значення у контексті заявлених позовних вимог у цій справі.

4.3. Суд апеляційної інстанції безпідставно проігнорував обов`язковість для державного виконавця ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 про зобов`язання державного виконавця протягом місяця передати ліквідатору Товариства майно, яке перебувало на відповідальному зберіганні Банку, у зв`язку із чим ухвалив оскаржувану постанову всупереч правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 27.12.2019 у справі № 757/42871/15-а, зокрема про те, що суд має враховувати принцип пріоритетності застосування норм Конституції України над іншими нормативно-правовими актами (статті 3, 7 Кодексу адміністративного судочинства України, далі - КАС України); принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (стаття 8 Конституції України, стаття 6 КАС України та частина перша статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»); принцип пріоритетності застосування та обов`язковості міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 9 Конституції України, статті 3, 7 КАС України та стаття 15 Закону України від 29.06.2004 № 1906-IV«Про міжнародні договори України»).

4.4. Суд апеляційної інстанції стягнув із Товариства на користь Міністерства судовий збір у справі про стягнення збитків, завданих діями та бездіяльністю органу державної влади чи його посадової особи, чим допустив неправильне застосування пункту 13 частини другої статті 3 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI), за приписами якого судовий збір у такому випадку не справляється, та не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/770/17, про те, що позивачі, які за статтею 3 Закону № 3674-VI звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню і в разі подання ними апеляційних і касаційних скарг (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 914/1748/17), а також що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції, так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18)).

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. 22.06.2021 від Міністерства надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому воно просило відмовити в її задоволенні та залишити без змін оскаржувану постанову.

5.2. Відзив обґрунтовано переважно доводами, подібними до мотивів, викладених в оскаржуваній постанові, а також твердженнями про те, що належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення, що набрало законної сили, з посиланням на висновки, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 26.12.2019 у справі № 646/7744/17, від 13.08.2020 у справі № 752/6462/18, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421).

5.3. У встановлений строк відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надійшли.

6. Розгляд справи Верховним Судом

6.1. Ухвалою від 31.05.2021 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 08.07.2021 передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» та частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважає за необхідне відступити від 1) висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421, про те, що збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, а тому предметом доказування у такій справі будуть факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіянням ним шкоди. Причому належним доказом неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця є відповідне рішення суду, яке буде мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків; а також 2) висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18 та від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

6.2. Ухвала про передачу мотивована тим, що за підходу, застосованого у вказаних постановах Верховного Суду України і КЦС ВС, у задоволенні позовних вимог про стягнення шкоди, заподіяної державним виконавцем, слід відмовляти, якщо відсутнє преюдиційне рішення, яким установлено неправомірність його дій (бездіяльності).

6.3. Колегія суддів КГС ВС вважає за необхідне відступити від зазначених висновків Верховного Суду України і КЦС ВС щодо необхідності підтвердження саме рішенням суду неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця, оскільки, на думку колегії, належний підхід суду до визначення неправомірності / правомірності дій державного виконавця полягає в аналізі та оцінці доводів Товариства, викладених у позові і в подальших поясненнях.

6.4. Ухвалою від 14.09.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/6355/20 з касаційною скаргою Товариства на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 16.11.2021.

6.5. У судових засіданнях Великої Палати Верховного Суду 16.11.2021, 02.02.2022, 20.07.2022 та 21.09.2022 оголошувалася перерва з повідомленням учасників справи ухвалою про дату і час наступного судового засідання.

6.6. Зокрема, ухвалою від 21.09.2022 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників цієї справи, що судове засідання з розгляду касаційної скарги Товариства на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 відбудеться 16.11.2022 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів учасниками справи.

7. Встановлені судами обставини

7.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.10.2013 у справі № 910/15032/13 стягнуто з Товариства на користь Банку заборгованість за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683. На виконання зазначеного рішення цей суд видав наказ від 25.10.2013, який Банк пред`явив до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України (далі - Орган ДВС) для примусового виконання.

7.2. Суд установив, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банк і Товариство уклали декілька окремих договорів застави, серед яких договір застави від 22.06.2010, відповідно до якого Товариство передало Банку на забезпечення виконання кредитного договору майнові права за договором купівлі-продажу від 21.04.2010 № 10-2132, укладеним між Товариством і HDT Нandelsgesellschaft m.b.H на поставку комплексної технологічної лінії сільськогосподарських культур та саму лінію після набуття Банком права вимоги на заставу.

7.3. Також між Банком і Товариством укладено іпотечний договір від 03.11.2010, за яким як забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банку передавалися будівлі та споруди, а саме: склад отрутохімікатів (літ. «А») площею 1101,5 кв. м, нежитлова будівля (склад), незавершене будівництво (85 %), склад міндобрив площею 2678,5 кв. м, вагова (літ. «В») площею 16,9 кв. м і споруди за адресою: м. Біла Церква, Сквирське шосе, 229.

7.4. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банк і Товариство уклали також іпотечний договір від 29.12.2010, зареєстрований у реєстрі за № 3640, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О. (далі - іпотечний договір № 3640), за яким як забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банку передавалися нежитлові будівлі загальною площею 2796,10 кв. м, що знаходяться за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, буд. 6-А.

7.5. Крім цього, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банк і Товариство уклали договір застави від 16.03.2012, зареєстрований у реєстрі за № 3527, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О. (далі - договір № 3527), за яким як забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Банку передавалися насіння гібридів соняшнику НС 2017 (ворох) у кількості 38 250 п. о., що знаходиться за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, буд. 6-А; насіння гібридів соняшнику «Рімі» (ворох) у кількості 29 750 п. о., що знаходиться за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, буд. 6-А.

7.6. 14.04.2014 старший державний виконавець Власюк Дмитро Васильович відкрив виконавче провадження № 42967919 (далі - ВП № 42967919), у межах якого ухвалив постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29.04.2014 та від 16.06.2014.

7.7. 30.04.2014 у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна зареєстровано обтяження - арешт рухомого майна, який накладено постановою про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження від 29.04.2014 у ВП № 42967919.

7.8. На виконання рішення суду за актом опису й арешту майна від 14.05.2014 державний виконавець здійснив опис майна за адресою: Полтавська область, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, 6-А та наклав арешт, зокрема, на: 1) комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур «HDT Handelsgesellschaft» виробництва Австрії, що зберігається у складському приміщенні (перебувало в заставі за договором застави від 22.06.2010); 2) насіння сільськогосподарських культур за переліком всього 30 позицій, що відповідно до витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна знаходилось як товар на складі за зазначеною адресою; 3) об`єкти нерухомості (нежитлові будівлі) (іпотечне майно за договором іпотеки від 29.12.2010); 4) авто; 5) обладнання (навантажувачі). Апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні зазначив, що вказане рухоме майно перебувало в заставі Банку за договорами застави рухомого майна від 22.06.2010 та від 16.03.2012, укладеними з Товариством для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683.

7.9. За умовами договору застави від 22.06.2010, що укладений між Банком як заставодержателем та Товариством як заставодавцем, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683 заставодавець передав майнові права за договором купівлі-продажу від 21.04.2010 № 10-2132, укладеним між заставодавцем та HDT Нandelsgesellschaft m.b.H, на поставку комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур та саму лінію після набуття заставодавцем права власності на предмет застави, що буде поставлена та розміщена за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, 6-А.

7.10. Згідно з умовами договору застави від 16.03.2012, укладеного між Банком як заставодержателем і Товариством як заставодавцем, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683 заставодавець передає належні йому на праві власності товари на складі, а саме: насіння гібридів соняшнику НС 2017 у кількості 38 250 п. о.; насіння гібридів соняшнику «Рімі» в кількості 29 750 п. о., що знаходиться за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, 6-А. За згодою сторін заставне майно оцінене сторонами у 84 320 000 грн.

7.11. Також за актом опису й арешту майна від 22.05.2014 державний виконавець здійснив опис майна за адресою: Київська область, м. Бориспіль, вул. Радгоспна, 1 та наклав арешт, зокрема, на нерухоме майно: арочну споруду відділення № 1, склад металевий тракторної бригади, газосклад, будинок садоводів, розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 3220882200:03:001:0049; ємність 10 000 літрів.

7.12. Усе описане та арештоване майно за актами опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014 державний виконавець передав на відповідальне зберігання стягувачу у виконавчому провадженні - Банку. Описане майно прийняв на відповідальне зберігання директор департаменту безпеки Банку Зборовський Сергій Борисович, який під особистий підпис в актах повідомлений про кримінальну або матеріальну відповідальність за розтрату, відчуження, приховування чи підміну описаного майна. Акти опису та арешту майна містять застереження про заборону відчуження майна.

7.13. 27.08.2014 Господарський суд міста Києва ухвалою порушив провадження у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства, визнав розмір вимог ініціюючого кредитора на суму 2 327 325,23 грн, увів мораторій на задоволення вимог кредиторів та процедуру розпорядження майном боржника.

7.14. 28.10.2014 державний виконавець ухвалив постанову про зупинення вчинення виконавчих дій у зв`язку з порушенням провадження у справі про банкрутство Товариства.

7.15. Ухвалою попереднього засідання Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 910/11048/14 Банк визнано кредитором Товариства за грошовими вимогами, які виникли на підставі кредитних договорів від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105і підтверджені рішеннями Господарського суду міста Києва від 09.10.2013 у справі № 910/15032/13 та від 20.03.2013 у справі № 910/2190/13; затверджено реєстр вимог кредиторів Товариства на загальну суму 243 318 607,90 грн, до якого включено у тому числі вимоги Банку на загальну суму 112 791 811,78 грн, з яких вимоги, забезпечені заставою майна боржника (Товариства), на суму 86 761 202,74 грн.

7.16. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.2015, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2016, ухвалу від 04.02.2015 у частині визнання кредиторських вимог Банку на суму 112 791 811,78 грн скасовано за нововиявленими обставинами та відмовлено Банку у визнанні кредитором Товариства на суму 112 791 811,78 грн у зв`язку з тим, що Банк як кредитор утратив право вимоги до боржника (Товариства), оскільки відповідно до умов договору звернув стягнення у позасудовому порядку на предмети застави (іпотеки), а тому в силу положень частини четвертої статті 36 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) після завершення позасудового врегулювання наступні вимоги щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

7.17. Ухвалою Господарського суду міста Києва 28.03.2016 припинено процедуру розпорядження майном; відкрито процедуру санації боржника призначено керуючим санацією Товариства Арбітражну керуючу. Постановою суду від 24.10.2016 у цій справі боржника визнано банкрутом та введено щодо нього ліквідаційну процедуру.

7.18. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 наказ цього суду від 25.10.2013 визнано таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку 61 543 863 грн заборгованості за кредитом, 19 420 754,65 грн заборгованості за процентами, 89 549 грн заборгованості по комісії, 2 403 936,44 грн пені за несплату кредиту, 1 616 973,61 грн пені за несплату процентів. Наказ залишився чинним у частині стягнення з Товариства 68 820 грн судового збору. Суд першої інстанції у своєму рішенні уточнив, що підставою для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, стало те, що Банк як кредитор утратив право вимоги до боржника (Товариства), оскільки ним було застосовано позасудове врегулювання відносин на підставі договору, укладеного між ним і боржником. Апеляційний суд постановою від 05.03.2018 ухвалу місцевого господарського суду від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 залишив без змін.

7.19. Суди виходили з того, що Банк скористався позасудовим способом урегулювання спору про звернення стягнення на предмет іпотеки та рухоме майно (зокрема й технологічну лінію), яке в ньому знаходилося. Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

7.20. Розглядаючи апеляційну скаргу на зазначену ухвалу та спростовуючи доводи апеляційної скарги Банку про неповне погашення заборгованості за рахунок іпотечного майна, апеляційний суд зазначив, що кредитору за договором застави майнових прав було передано права на поставку комплексної технологічної лінії та саму лінію, яка знаходилась у нерухомому майні у Полтавський області. Апеляційний суд встановив таке: «Згідно з п. 1.2 договору застави предмет застави буде поставлено та розміщено за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького 6-А, тобто за адресою нерухомого майна. Перебування комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур у нерухомому майні у Полтавській області, а також їх обтяження заставою підтверджується витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна за № 37287594 від 08.08.2012. Зазначене спростовує доводи апелянта щодо часткового задоволення вимог.».

7.21. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.04.2017 у справі № 910/11048/14 замінено Банк (кредитора) його правонаступником - ПАТ «Укрінком».

7.22. 06.03.2017 державний виконавець ухвалив дві постанови, якими поновив ВП № 42967919, а також закінчив його на підставі пункту 8 частини першої статті 39, статті 40 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній на дату вчинення таких виконавчих дій, у зв`язку з визнанням Боржника банкрутом.

7.23. Арбітражна керуюча надсилала державному виконавцю листи від 18.01.2017 № 01/02-04, від 19.05.2017 № 31/02-02, від 14.06.2017 № 42/02-02, від 14.06.2017 № 41/02-02, від 24.04.2018 № 02-02/22, в яких, зокрема, просила: скасувати арешт частини майна, описаного у межах ВП № 42967919 (комплекс нежитлових будівель літ. «А» площею 1101,5 кв. м, літ. «Б» площею 2538,9 кв. м, літ. «В» площею 16,9 кв. м, розташованих за адресою: Київська область, м. Біла Церква, Сквирське шосе, 229; нерухома будівля, незавершена будівництвом, готовністю 86 % за адресою: Київська область, м. Біла Церква, Сквирське шосе, 229 та нежитлова будівля літ. «Г» за тією ж адресою); вжити процесуальних заходів для вилучення описаного та арештованого майна у зберігача (нежитлові будівлі загальною площею 2796,1 кв. м за адресою: Полтавська область, Машівський район, с. Селещина, вул. Богдана Хмельницького, 6-А; комплексна технологічна лінія по обробці сільськогосподарських культур; вантажний автомобіль (2 шт.); насіння; обладнання; нежитлові будівлі за адресою: м. Біла Церква, Сквирське шосе, 229, а саме нежитлова будівля літ. «Г-2» площею 151,7 кв. м; нежитлові будівлі (незавершене будівництво готовністю 86 %) площею 2947,4 кв. м; комплекс нежитлових будівель літ. «А» площею 1101,5 кв. м, літ. «Б» площею 2538,9 кв. м та літ. «В» площею 16,9 кв. м) чи його можливого правонаступника - ПАТ «Укрінком» і подальшої передачі майна для його інвентаризації та включення до складу ліквідаційної маси; звертала увагу державного виконавця на невизначений правовий статус правонаступника Банку та на можливе виведення ним активів Банку. До листів неодноразово надавались копії постанови Господарського суду міста Києва від 24.10.2016 у справі № 910/11048/14 про визнання Товариства банкрутом, а також ухвали цього суду від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.

7.24. Також Арбітражна керуюча неодноразово зверталась із запитами до ПАТ «Укрінком» про надання доступу до описаного та арештованого майна з метою перевірки його стану, інвентаризації та включення до ліквідаційної маси, однак ці запити залишені без відповіді.

7.25. 15.06.2017 Арбітражна керуюча звернулась до Органу ДВС із заявами про вилучення та повернення описаного та арештованого майна, про зняття арештів. У відповідь Орган ДВС надіслав лист від 23.06.2017 № 17971-0-33-17, 17972-0-33-17, у якому повідомив про завершення відповідного виконавчого провадження 06.03.2017 та про можливість зняття арештів на підставі судового рішення згідно зі статтею 59 Закону № 1404-VIII у справі про банкрутство.

7.26. 21.01.2019 інженер з інвентаризації нерухомого майна Тимчак Г. П. та фізична особа - підприємець Дергач В. В. на замовлення Товариства склали акт технічного стану нерухомого майна № 6/2019, у якому встановлено, що арочна споруда відділення № 1, розташована на вул. Радгоспній, 1 у м. Борисполі Київської області, була знесена (демонтована).

7.27. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 задоволено клопотання Арбітражної керуючої про скасування арештів та зобов`язання повернути описане та арештоване майно; скасовано арешти, накладені постановою старшого державного виконавця Органу ДВС Власюка Д. В. від 29.04.2014 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, винесеною в межах ВП № 42967919, на майно Товариства, зокрема:

1) нерухоме майно (арочна споруда відділення №1, склад металевий тракторної бригади, газосклад, будинок садоводів загальною площею 1073,2 кв. м за адресою: Київська область, м. Бориспіль, вул. Радгоспна (Оврашка Сергія), буд. 1;

2) ємність 10 000 літрів, клас 2ВІІІ, модель KRYOS, 2007 року випуску;

3) комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур «HDT Handelsgesellschaft» виробництва Австрії;

4) вантажний автомобіль MAN, д/н НОМЕР_1 , синього кольору із причепом SCHMITZ, д/н НОМЕР_2 ;

5) вантажний автомобіль IVECO EUROCARGO, д/н НОМЕР_3 , білого кольору із причепом білого кольору д/н НОМЕР_4 ;

6) навантажувач (в ухвалі зазначено «погрузчик») Komatsu, модель FD30T-16, серійний номер НОМЕР_5;

7) навантажувач (в ухвалі зазначено «погрузчик») Komatsu, модель FD18T-20, серійний номер НОМЕР_6;

8) сільськогосподарські сівалки Gaspardo 15421111 у кількості 2 шт.;

9) насіння сільськогосподарських культур;

10) земельну ділянку площею 1,2282 га з кадастровим номером 3220882200:03:001:0049, що розташована у Бориспільському районі Київської області, Глибоцька селищна рада;

11) усе нерухоме майно Товариства.

7.28. Також ухвалою від 27.02.2019 оголошено заборону на відчуження зазначеного майна від 16.06.2014 та від 29.04.2014; зобов`язано Орган ДВС передати Арбітражній керуючій протягом одного місяця з моменту отримання ухвали суду майно, яке було описане відповідно до актів опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014. З даних Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) убачається, що ухвалою суду від 01.02.2019 у справі № 910/11048/14 судовий виконавець не викликався в засідання суду з розгляду заяви ліквідатора Товариства про скасування заборони на відчуження майна боржника, призначене на 27.02.2019.

7.29. Листами від 14.05.2019 та від 19.09.2019 Арбітражна керуюча зверталася до Органу ДВС з вимогою негайно виконати ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14, скасувати арешти та повернути Товариству описане майно.

7.30. 17.05.2019 Міністерство отримало заяву Арбітражної керуючої, у якій містилась вимога до Органу ДВС виконати ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14, невідкладно зняти арешт та повернути належне Товариству майно.

7.31. Державний виконавець вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 не виконав, описане та арештоване майно не повернув, зазначивши, що на предмети застави та іпотеки звернуто стягнення у 2015 році Банком-зберігачем у договірному порядку, про що відомо ліквідатору у цій справі.

7.32. Відповідно до висновків про оцінку від 27.03.2020, складених Товариством з обмеженою відповідальністю «Контакт-Сервіс» (далі - ТОВ «Контакт-Сервіс»), вартість арочної споруди відділення № 1 на вул. Сергія Оврашка, 1 у м. Борисполі, знищеної під час перебування на відповідальному зберіганні у Банку, становить 341 820 грн; вартість насіння сільськогосподарських культур, вилученого державним виконавцем за актом опису та арешту майна від 14.05.2014, становить 45 085 576 грн; вартість комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур «HDT Handelsgesellschaft» виробництва Австрії, втраченої під час її перебування на відповідальному зберіганні Банку, становить 13 615 200 грн (том 1, а. с. 125-129).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

8. Особливості відшкодування шкоди, завданої боржнику, який перебуває у процедурі банкрутства

8.1. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

8.2. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

8.3. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша, третя статті 22 ЦК України).

8.4. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

8.5. Стаття 56 Конституції України закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

8.6. Згідно із частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

8.7. Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

8.8. За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 32 постанови від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18), застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

8.9. Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Протиправність (неправомірність) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця може доводитись з посиланням, зокрема, на судове рішення, яке набрало законної сили, рішення вищих посадових осіб державної виконавчої служби, а також інші докази. Подібні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19, пункт 26).

8.10. У постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18, пункт 5.30) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему стосовно самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, дійшла висновку, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

8.11. Боржник, який перебуває у процедурі банкрутства, в особі його ліквідатора може звернутися до суду з майновим спором та стягнути у межах такого провадження шкоду, завдану йому іншою особою. Стягнення шкоди, завданої особі, яка перебуває у процедурі банкрутства, повинне відбуватися з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство та особливостей повноважень учасників такої процедури.

8.12. Інститут банкрутства (конкурсного процесу), який визначає процедуру задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного боржника та права боржника у ній, є комплексним. Він перебуває на межі приватного та публічного права, поєднуючи у собі як норми приватного, так і публічного права. Цим інститутом утворено особливі процедури, які у значній мірі мають ознаки виконавчого провадження, але здійснюються у судовому процесі за участю ліквідатора, контроль за діяльністю якого здійснює суд, без залучення судового виконавця. Головним завданням конкурсного процесу є рівномірний розподіл майна (конкурсної маси) боржника поміж його кредиторами. На виконання цього завдання направлені всі механізми процедури банкрутства. Задоволення вимог кредиторів превалює у цьому процесі над інтересами інших учасників процедури банкрутства, зокрема боржника.

8.13. Правові норми, які регулюють неплатоспроможність, є спеціальними та визначають винятки у застосуванні загальних правил цивільного, фінансового та трудового права щодо неплатоспроможного боржника.

8.14. Конкурсне законодавство визначає процесуальні особливості задоволення вимог різних кредиторів неплатоспроможного боржника (забезпечених, конкурсних, поточних). Щодо забезпечених і конкурсних вимог кредиторів у цьому процесі діє мораторій у процедурах розпорядження майном, унаслідок чого зупиняється виконання судових рішень у виконавчому провадженні з метою забезпечення формування активу і пасиву боржника. Повноваженнями щодо виконання судових рішень та інших грошових вимог у ліквідаційній процедурі наділяється ліквідатор боржника. Його компетенція у порівнянні з повноваженнями судового виконавця є значно ширшою. Ліквідатор діє як компетентний орган з розподілу активів боржника поміж його кредиторами відповідно до визначеної законом про банкрутство черговості та пропорційності, виступаючи одночасно й органом управління боржником.

8.15. Так, відповідно до частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), прийнятого Законом України від 18.10.2018 № 2597-VIII та введеного в дію 21.10.2019, ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема, приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; проводить інвентаризацію та аналізує фінансовий стан банкрута; формує ліквідаційну масу; заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Кодексом. Аналогічні повноваження ліквідатора було передбачено положеннями частини другої статті 41 Закону України від 14.05.1992 № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI (далі - Закон про банкрутство), який втратив чинність з дня введення в дію КУзПБ (з 21.10.2019).

8.16. Отже, функція збереження майна боржника з моменту введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство переходить до ліквідатора, який зобов`язаний витребувати його від інших фактичних зберігачів до ліквідаційної маси боржника з метою реалізації у конкурсній процедурі. Ліквідатор боржника наділений усім комплексом повноважень, які дозволяють йому забезпечити відання та збереження майна боржника, а також витребувати його від третіх осіб у випадку незаконного заволодіння ним, установивши незаконних володільців.

8.17. Відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 12 КУзПБ арбітражний керуючий має право залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації з оплатою їхньої діяльності за рахунок боржника; запитувати та отримувати документи або їх копії від юридичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

8.18. Наявність таких широких повноважень дозволяє ліквідатору виявити всі активи боржника. Установивши, наприклад, що частина майна банкрута була передана судовим виконавцем на відповідальне зберігання третій особі, яка одночасно є кредитором боржника, ліквідатор мав усі повноваження та повинен був ужити своєчасних і належних заходів до повернення такого майна від фактичного зберігача для формування загальної ліквідаційної маси боржника. Законодавством про банкрутство не передбачено необхідності залучення до цього судового виконавця, оскільки ліквідатор працює під контролем суду та за наявності спору вирішує всі майнові спори щодо майна боржника в судовому провадженні у справі про банкрутство. Судовий виконавець із часу введення ліквідаційної процедури 24.10.2016 зобов`язаний закінчити виконавче провадження з винесенням відповідної постанови, надіславши її разом з виконавчим документом до господарського суду у справі про банкрутство (пункт 8 частини першої, частина п`ята статті 39 Закону № 1404-VIIIв редакції на час введення ліквідаційної процедури).

8.19. Одним із принципів банкрутства є концентрація в межах цієї процедури різних спорів за участю боржника (принцип усезагальності, універсальності). Так, спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених статтею 7 КУзПБ (частина перша статті 7 цього Кодексу). Згідно із цим принципом з моменту виникнення відносин неплатоспроможності до участі у справі про банкрутство закликаються всі кредитори боржника під страхом втрати можливості задовольнити свої вимоги; також боржник має можливість у межах цього провадження звернутися з майновими і немайновими вимогами до інших осіб для захисту своїх прав та інтересів і вирішити при цьому всі спори щодо свого майна під загрозою ліквідації і виключення його з ЄДРПОУ. Суд у справі про банкрутство приймає до уваги преюдиційні обставини розгляду окремих спірних вимог кредиторів боржника, встановлені ухвалами суду у цій справі при розгляді інших спорів у справі про банкрутство.

8.20. Цей принцип реалізується також у тому, що з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство пред`явлення та задоволення конкурсних вимог кредиторів до боржника може здійснюватися лише у порядку, передбаченому КУзПБ (до введення його в дію - Законом про банкрутство), та в межах провадження у справі про банкрутство; арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство (абзаци другий, четвертий частини чотирнадцятої статті 39 КУзПБ, абзаци другий, четвертий частини п`ятнадцятої статті 16 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI).

8.21. Відповідно до цього принципу задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, як і зарахування вимог кредиторів та боржника, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство (частини п`ята, шоста статті 41 КУзПБ). Отже, виключення забезпеченого кредитора з реєстру вимог кредиторів може відбутися, зокрема, за наслідком установлення обставин задоволення його забезпечених вимог у випадку звернення стягнення на предмет забезпечення, схваленого судом у справі про банкрутство.

8.22. За приписами пункту 8 частини першої статті 37 Закону № 606-ХIV, чинного на момент порушення щодо Товариства провадження у справі № 910/11048/14 про банкрутство ухвалою суду від 27.08.2014, виконавче провадження підлягає обов`язковому зупиненню у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) та виконання рішень у немайнових спорах.

8.23. Відповідно до частини четвертої статті 39 Закону № 606-ХIV протягом строку, на який виконавче провадження зупинено, виконавчі дії не провадяться. Накладений державним виконавцем арешт на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, не знімається. У період зупинення виконавчого провадження державний виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів щодо розшуку боржника (його майна) або перевірки його майнового стану.

8.24. Згідно із частиною першою статті 59 КУзПБ (частиною першою статті 38 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI) з дня ухвалення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, зокрема, скасовуються арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, та інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIIIу редакції, чинній на момент уведення ліквідаційної процедури щодо Товариства постановою суду від 24.10.2016 у справі про банкрутство № 910/11048/14, виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання боржника банкрутом.

8.25. Отже, вжиті судовим виконавцем заходи (обмеження щодо розпорядження майном), спрямовані на забезпечення виконання судового рішення, скасовуються в силу зазначеної норми закону кредитором добровільно (або за ухвалою суду у справі про банкрутство). Відтак на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

8.26. Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з Органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю Органу ДВС та настанням майнових утрат для боржника.

8.27. Завданням ліквідатора у процедурі банкрутства є реалізація активів боржника для якнайповнішого задоволення вимог кредиторів. Отже, у ліквідаційній процедурі боржник позбавляється своїх активів, але не будь-яке відчуження активів означає завдання збитків боржнику. Судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю Органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ, незважаючи на непогодження ліквідатора боржника зі способом вибуття майна боржника до кредитора-заставодержателя.

8.28. Погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому КУзПБ, позачергово (частина шоста статті 64 КУзПБ). Аналогічна правова норма була передбачена частиною дев`ятою статті 45 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI.

8.29. За наслідком схвалення судом звернення стягнення на предмет застави кредитор-заставодержатель виключається із числа кредиторів боржника, а предмети застави виключаються з переліку заставного майна боржника, який обов`язково повинен надаватися суду розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів (частина восьма статті 45 КУзПБ, частина восьма статті 23 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI). У такому випадку не можна стверджувати про заподіяння збитків боржнику внаслідок вибуття до заставодержателя майна, арештованого на забезпечення його вимог, оскільки майно вибуло до кредитора-заставодержателя і таке вибуття схвалено відповідним рішенням суду у процедурі банкрутства з виключенням забезпеченого кредитора з реєстру вимог кредиторів. Про схвалення звернення стягнення на заставне майно та виключення кредитора з реєстру вимог кредиторів на певну суму його грошових вимог виноситься ухвала суду у справі про банкрутство.

8.30. Суди встановили, що ухвалою місцевого господарського суду від 22.10.2015 у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства скасовано за нововиявленими обставинами ухвалу суду від 04.02.2015 у цій же справі у частині вимог Банку на суму 112 791 811,78 грн із посиланням на те, що Банком звернуто стягнення на заставне майно Товариства-боржника за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105. При цьому судом не затверджувався перелік заставного майна, яке залишилося на обліку після задоволення вимог кредитора-заставодержателя.

9. Чи вимагає закон попереднього ухвалення судового рішення для визнання протиправними відповідних дій, рішень чи бездіяльності судового виконавця для стягнення шкоди (збитків)?

9.1. Законодавчо встановлені вимоги до доказів у господарському судочинстві визначають, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 76, 77 ГПК України) (див. пункт 4.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17, провадження № 12-3гс21).

9.2. У розрізі положень частини першої статті 77 ГПК України Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, які можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, зокрема закон не передбачає попереднього ухвалення судового рішення про визнання протиправними відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного виконавця при здійснені виконавчого провадження як єдиного допустимого доказу на підтвердження існування підстав для відшкодування завданих такими діяннями збитків.

9.3. Збитками є об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, утраті або пошкодженні майна, а також неодержанні кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Обов`язок доведення наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача. За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 цього Кодексу оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Установлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, провадження № 12-199гс18, пункти 5.33-5.35).

9.4. Разом із цим за наявності визначених статтею 75 ГПК України підстав учасники процесу можуть бути звільнені від доказування, зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

9.5. Об`єднана палата КГС ВС у постанові від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19 виснувала, що преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

9.6. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що у вирішенні питання щодо наявності підстав для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин варто також ураховувати положення частин шостої, сьомої статті 75 ГПК України, відповідно до яких обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

9.7. Аналізуючи положення частини сьомої статті 75 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18, пункт 32) дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

9.8. У пункті 7.10 постанови від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

9.9. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

9.10. Попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

9.11. Водночас у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421 містяться протилежні висновки - про те, що «збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, а тому предметом доказування у такій справі будуть факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіянням ним шкоди. Причому належним доказом неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись відповідним рішенням суду, яке буде мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування збитків».

9.12. Велика Палата Верховного Суду вважає цей висновок Верховного Суду України таким, що не може бути врахований у цій справі, та не вбачає підстав для відступу від нього, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у пунктах 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20)). Отже, правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421, хоч і є частиною практики Верховного Суду України, однак не створює для судів процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї, а тому у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання відступу.

9.13. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ця практика Верховного Суду України була поширена і видозмінена у численних постановах КЦС ВС, ухвалених за результатами перегляду у касаційному порядку судових рішень у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями (бездіяльністю) державного виконавця.

9.14. Так, висновки Верховного Суду України, які містяться у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, були покладені в основу висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 01.09.2021 у справі № 554/10055/20, від 10.11.2021 у справі № 760/26905/17 та від 01.12.2021 у справі № 757/64086/19, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

9.15. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС, від яких колегія суддів КГС ВС пропонувала відступити в ухвалі від 08.07.2021, оскільки на відміну від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідної преюдиційної обставини у доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами.

10. Щодо розгляду спору по суті

10.1. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного засобу доказування обставин, що свідчать про протиправність діянь державного виконавця.

10.2. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Товариство довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди державним виконавцем унаслідок втрати майна боржника особою, якій це майно було передано судовим виконавцем на відповідальне зберігання.

10.3. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що державний виконавець не допускав порушень закону при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про звернення стягнення на предмети застави (іпотеки) у договірному порядку особою, яка прийняла майно на відповідальне зберігання (Банком); передача майна Боржника за актами опису є укладенням між зберігачем (Банком) і поклажодавцем (Товариством) договору зберігання майна, однак ліквідатор позивача (Боржника) не заявляла до зберігача жодних вимог, пов`язаних із втратою належного Товариству майна; оскільки державний виконавець не є стороною договору зберігання, він не допускав бездіяльності щодо виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 про повернення Боржнику майна; позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень зі збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні цих повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар із вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражних керуючих, що узгоджується із загальним спрямуванням законодавства про банкрутство.

10.4. Велика Палата Верховного Суду не може у повному обсязі погодитись з наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

10.5. Спірні правовідносини у цій справі виникли у період дії Закону України від 21.04.1999 № 606-ХIV «Про виконавче провадження», який був чинним на час арешту й опису майна Товариства, і продовжували існувати після набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження», зокрема, у відносинах зберігання та повернення майна, на яке накладено арешт. Також з моменту порушення справи № 910/11048/14 про банкрутство Товариства ухвалою суду від 27.08.2014 спірні правовідносини регулювалися Законом про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI, а з 21.10.2019 - КУзПБ.

10.6. Відповідно до статті 1 Закону № 606-ХIV (тут і далі - в редакції, чинній на момент складення актів опису й арешту від 14.05.2014 та 22.05.2014) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

10.7. Згідно з частиною першою статті 11 Закону № 606-ХIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

10.8. За пунктами 1, 4, 5, 19, 20 частини третьої статті 11 Закону № 606-ХIV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, у разі необхідності примусово відкривати та опечатувати такі приміщення і сховища; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; у разі необхідності залучати до проведення чи організації виконавчих дій суб`єктів господарювання; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами.

10.9. Пунктом 8 частини першої статті 37 Закону № 606-ХIV передбачено, що виконавче провадження підлягає обов`язковому зупиненню у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) та виконання рішень у немайнових спорах. Водночас, керуючись пунктом 8 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII, чинного на момент уведення щодо Товариства ліквідаційної процедури, у разі визнання боржника банкрутом виконавець зобов`язаний закінчити виконавче провадження шляхом винесення відповідної постанови та разом із виконавчим документом надіслати її до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

10.10. Як встановлено судами, майно Боржника було описано державним виконавцем на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2013 у справі № 910/15032/13 із переданням його на відповідальне зберігання Банку постановами від 14.05.2014 та від 22.05.2014. Однак 27.08.2014 Господарський суд міста Києва ухвалою порушив провадження у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства, а 24.10.2016 постановою суду його визнано банкрутом і введено ліквідаційну процедуру. Суди встановили, що Банк звернув стягнення на заставне майно у 2015 році у час дії процедури банкрутства Товариства.

10.11. Ухвалою суду від 22.10.2015 у справі про банкрутство Боржника № 910/11048/14 таким діям заставного кредитора Боржника було надано відповідну оцінку та виключено Банк із реєстру вимог кредиторів Товариства на загальну суму його вимог 112 791 811,78 грн з посиланням на те, що Банком звернуто стягнення на заставне майно Боржника за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, внаслідок чого є недійсними грошові вимоги, які підтверджувалися рішеннями судів у господарських справах № 910/15032/13 та № 910/2190/13. При цьому, розглядаючи цей спір у ході провадження у справі про банкрутство, суд не конкретизував переліку майна, на яке було звернуто стягнення. Однак у зв`язку з тим, що до реєстру вимог кредиторів арбітражним керуючим не було надано переліку предметів застави, слід дійти висновку, що судом було схвалено звернення стягнення у процедурі банкрутства на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105 з виключенням Банку з реєстру вимог кредиторів Товариства у повному обсязі заявлених ним заставних і конкурсних вимог на суму 112 791 811,78 грн.

10.12. Отже, обставини у цій справі відрізняються від обставин у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), де Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.11.2019 дійшла висновку, що під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, де власник майна не перебував у процедурі банкрутства. У справі, що переглядається, заставним кредитором (Банком) звернено стягнення на заставне майно Товариства після відкриття справи про його банкрутство і таке майно було фактично зараховано судом на задоволення вимог визнаного у процедурі банкрутства Товариства кредитора з виключенням його з реєстру вимог конкурсних кредиторів. Правочин зі звернення стягнення на заставне майно в договірному порядку ліквідатором Товариства не оспорювався, тому відсутні підстави стверджувати про його недійсність з огляду на врахування наслідків його виконання ухвалою суду від 22.10.2015 у справі про банкрутство № 910/11048/14 та виключення Банку-кредитора з реєстру вимог кредиторів цього Товариства.

10.13. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на таке. Суди попередніх інстанцій відповідно до статті 75 ГПК України (преюдиція) взяли до уваги обставини, встановлені судами у справах № 910/11048/14 та № 910/15032/13. Застосування статті 75 ГПК України передбачає повне, а не часткове врахування обставин, установлених судами в інших судових справах, які мають значення для розгляду цієї справи.

10.14. Як було зазначено у пункті 7.18 цієї постанови, суд першої інстанції встановив, що підставою для визнання судового наказу від 25.10.2013 у справі № 910/15032/13 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку заборгованості за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683 (з урахуванням пункту 7.1 цієї постанови), стало те, що Банк у позасудовому порядку набув у власність частину спірного майна - належного Товариству нерухомого майна, що знаходиться у селі Селещина Машівського району Полтавської області.

10.15. З даних ЄДРСР убачається, що ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 оскаржувалась в апеляційній інстанції. Київський апеляційний господарський суд своєю постановою від 05.03.2018 залишив цю ухвалу суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу Банку без задоволення. Зокрема, відповідно до встановлених апеляційним судом обставин справи № 910/15032/13 Банк подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 23.11.2016, аргументуючи її тим, що у позасудовому порядку відповідний кредитор (іпотекодержатель) отримав задоволення своїх вимог від Товариства лише частково. У свою чергу, Товариство заперечило проти апеляційної скарги, посилаючись на те, що Банк, скориставшись правами іпотекодержателя, зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно за іпотечним договором разом із рухомим майном, а саме комплексною технологічною лінією по обробці сільськогосподарських культур, що є обтяженою Банком на підставі договору застави від 22.06.2010 (див. пункт 7.2 цієї постанови). Отже, ліквідатор Товариства у цій справі визнавала обставини звернення стягнення на рухоме майно (комплексну технологічну лінію).

10.16. З огляду на таке апеляційний суд у справі № 910/15032/13 виснував, що за договором застави майнових прав від 22.06.2010, яким також забезпечене виконання кредитного договору від 18.05.2010 № 4683 і додаткової угоди від 22.06.2010 № 1 до нього, Банку передано в заставу майнові права на поставку комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур та саму лінію за адресою нерухомого майна, зазначеного в іпотечному договорі від 29.12.2010 (зареєстрований у реєстрі за № 3640). Перебування комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур у складі нерухомого майна у селі Селещина Машівського району Полтавської області, а також її обтяження заставою підтверджувалися витягом із Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 08.08.2012 за № 37287594. У зв`язку із зазначеним апеляційний суд у справі № 910/15032/13 відхилив доводи Банку щодо можливості часткового визнання його вимог у справі про банкрутство та збереження за Боржником спірних предметів застави, погодившись з доводами боржника про звернення стягнення на рухоме майно, встановлене в об`єкт нерухомого майна.

10.17. Ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі № 910/15032/13 набрали законної сили і на момент прийняття цієї постанови Великої Палати Верховного Суду не були скасовані у касаційній інстанції. Ухвалою КГС ВС від 04.05.2018 у справі № 910/15032/13 касаційну скаргу ПАТ «Укрінком» на зазначені судові рішення повернуто скаржнику, а ухвалою КГС ВС від 29.05.2018 у відкритті касаційного провадження у справі № 910/15032/13 за касаційною скаргою ПАТ «Укрінком» відмовлено.

10.18. Отже, спір про можливість перебування Банку в реєстрі конкурсних вимог Товариства та можливість задоволення його вимог, зокрема й тих, що забезпечені заставою рухомого майна, було вирішено у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства, внаслідок чого Банк було виключено зі складу кредиторів із вимогами на суму 112 791 811,78 грн та з висновками про те, що Банк звернув стягнення на заставне майно за кредитними зобов`язаннями Товариства. Беручи до уваги врегулювання спірних правовідносин за цими судовими рішеннями та їх остаточність, установлення судами фактів знаходження комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур і насіння у нерухомих приміщеннях, розташованих у Полтавській області, на які звернуто стягнення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що у процедурі банкрутства відбулося звернення стягнення на заставне майно Банку - комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур виробництва Австрії «HDT Handelsgesellschaft», вартістю згідно з висновком експерта у розмірі 13 615 200 грн, і насіння, яке знаходилось у цих приміщеннях (том 1, а. с. 129).

10.19. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України від 02.10.1992 № 2654-XII «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

10.20. Виходячи з приписів статті 579 ЦК України рухоме майно (товари в обороті) можуть замінюватися заставодавцем відповідно до умов укладеного договору застави.

10.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на викладену нею правову позицію в постанові від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21, пункти 8.14, 8.15) про те, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора. Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

10.22. Водночас у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами чи їх сукупністю (зокрема, іпотекою, заставою рухомого майна, майнових права, порукою) основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20, пункти 98-100).

10.23. Майно боржника, яке є предметом застави за відповідним договором, укладеним на забезпечення кредитного договору, та майно боржника, на яке накладено арешт у межах виконавчого провадження з виконання судового рішення щодо стягнення з боржника простроченої заборгованості за кредитним договором, не є тотожними за визначенням і можуть відрізнятись в залежності від конкретних обставин справи.

10.24. У разі звернення стягнення іпотекодержателем / заставодержателем на предмети іпотеки / застави у період перебування такого майна у розпорядженні держави відповідне припинення права власності іпотекодавця / заставодавця на предмет іпотеки / застави не може автоматично свідчити про протиправність дій держави щодо втрати майна боржника, переданого на відповідальне зберігання іпотекодавцю / заставодавцю. З огляду на виключення у процедурі банкрутства Товариства вимог Банку на суму понад 112 млн грн із зарахуванням звернення стягнення Банком на предмети застави за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105 у договірному порядку у 2015 році Велика Палата Верховного Суду не вбачає доведення позивачем факту завдання Органом ДВС збитків Товариству в особі його ліквідатора внаслідок втрати заставного рухомого майна на суму вартості комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур виробництва Австрії «HDT Handelsgesellschaft» - 13 615 200 грн та на суму вартості насіння сільськогосподарських культур, вилученого державним виконавцем за актом опису й арешту майна від 14.05.2014, - 45 085 576 грн згідно з висновками експерта від 27.03.2020 (том 1, а. с. 126-129).

10.25. Суди встановили,що за актом опису й арешту майна від 22.05.2014 державний виконавець здійснив опис майна у Київській області, м. Бориспіль, вул. Радгоспна, 1, та наклав арешт, зокрема, на нерухоме майно: арочну споруду відділення № 1, склад металевий тракторної бригади, газосклад, будинок садоводів, розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 3220882200:03:001:0049. Майно було передано на відповідальне зберігання директору департаменту безпеки Банку Зборовському С. Б.

10.26. Відповідно до частини п`ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

10.27. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).

10.28. Відповідно до частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадку, передбаченого пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.

10.29. Стаття 58 Закону № 1404-VIII визначає правила зберігання майна, на яке накладено арешт. Згідно з частиною першою цієї статті майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу.

10.30. Аналіз положень Закону № 1404-VIII дозволяє дійти висновку, що зберігання майна боржника є процесуальною діяльністю державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним зберігач здійснює відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду (див. mutatis mutandis висновки, викладені у пункті 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 821/197/18/4440/16 (провадження № 11-1200апп18), а також в її постанові від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц (провадження № 14-187цс19)). Тому порушення зберігачем заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне передбачену законом відповідальність зберігача майна (Банку) перед державним виконавцем. За загальним правилом, державний виконавець може нести відповідальність за втрату такого майна у межах відповідного виконавчого провадження перед власником майна.

10.31. Разом з тим уведення щодо Товариства ліквідаційної процедури у справі про банкрутство № 910/11048/14 постановою суду від 24.10.2016 не тільки скасовувало заходи забезпечення (арешт), ужиті судовим виконавцем для забезпечення виконання судового рішення (абзац восьмий частини першої статті 38 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI), але й покладало на нього обов`язок ужити заходів із передачі арештованого майна ліквідатору боржника для задоволення конкурсних вимог кредиторів у ліквідаційній процедурі. Невчинення такої передачі в сукупності з доведенням настання збитків для боржника може бути підставою для стягнення збитків власником із судового виконавця, який надалі може стягнути їх з неналежного зберігача (розділ VIIЗакону № 1404-VІІІ).

10.32. УЦК України питання зберігання майна регулюється главою 66 (§ 1. Загальні положення про зберігання), положення якої також застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом (стаття 955 цього Кодексу). Згідно із частиною першою статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

10.33. Частина перша статті 937 ЦК України передбачає, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

10.34. Зберігач зобов`язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов`язаний піклуватися про річ, як про свою власну (стаття 942 ЦК України).

10.35. Частиною першою статті 950 ЦК України встановлено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

10.36. Відповідно до статті 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

10.37. Аналіз наведених приписів ЦК України дозволяє дійти висновку, що складення державним виконавцем актів опису й арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014 та їх підписання з боку Банку уповноваженою на зберігання особою (директором департаменту безпеки) свідчить про поширення на судового виконавця положень статті 955 ЦК України щодо зберігання ним описаного та вилученого у власника (уповноваженого органу) майна та його відповідальності перед власником за збереження такого майна, оскільки, вилучивши у власника описане майно, судовий виконавець тим самим прийняв на себе зобов`язання перед власником (уповноваженим органом) щодо його належного зберігання. Також складення цих актів з визначенням Банку як зберігача за постановою про арешт майна та його опис підтверджує ознаки укладення договору зберігання між судовим виконавцем і зберігачем (Банком) щодо зберігання переданого йому арештованого (описаного) майна та можливу відповідальність Банку за втрату ввіреного йому майна перед судовим виконавцем. Отже, актом приймання-передачі арештованого майна, складеним на виконання постанови судового виконавця, опосередковується виникнення двох зобов`язань щодо належного зберігання майна - судового виконавця перед власником (уповноваженою особою) та зберігача (Банку) перед судовим виконавцем.

10.38. Частиною першою статті 40 Закону № 1404-VIII зі змінами, внесеними згідно із Законом від 18.10.2018 № 2597-VIII, яким прийнято КУзПБ, уведений в дію 21.10.2019, передбачено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

10.39. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що однією з необхідних дій, які державний виконавець мав учинити у зв`язку зі закінченням виконавчого провадження у 2017 році, є скасування арешту (заборони відчуження) та повернення у схоронності з відповідального зберігання Банку спірного майна, переданого за актами опису й арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014. Виявивши звернення стягнення Банком-зберігачем на предмети застави та іпотеки, державний виконавець повинен був поінформувати суд у справі про банкрутство Товариства, а також його ліквідатора про такі дії з наданням усіх доступних йому документів для встановлення можливого порушення законодавства про банкрутство. Виявивши втрату майна (відчуження Банком-зберігачем арештованого майна, яке не є предметом застави чи іпотеки), державний виконавець також повинен вчасно поінформувати ліквідатора або суд про такі дії кредитора (зберігача) з метою зменшення розміру збитків, завданих втратою належного Товариству майна. Невчинення таких заходів державним виконавцем може бути підставою для стягнення збитків із ДВС (державного органу) внаслідок втрати описаного майна.

10.40. Як встановили суди у цій справі, 22.05.2014 державним виконавцем описано та арештовано нерухоме майно в м. Бориспіль Київської області на вул. Радгоспній (тепер Оврашка Сергія), 1 із переданням цього майна на відповідальне зберігання директору департаменту безпеки Банку Зборовському С. Б. До складу описаного майна входили: арочна споруда (металева каркасна споруда) відділення № 1 площею 501,5 кв. м, склад металевий тракторної бригади площею 303,4 кв. м, газосклад площею 47,4 кв. м, будинок садоводів площею 220,9 кв. м. Ліквідатор Огейчук Т. В. стверджувала, що у 2019 році було демонтовано спірну арочну споруду, вартість якої на час розгляду справи в суді згідно з висновком оцінювача ТОВ «Контакт-Сервіс» за витратним підходом до оцінки станом на 27.03.2020 становить 341 820 грн без ПДВ, унаслідок чого Боржнику завдано збитків на цю суму (том 1, а. с. 125).

10.41. З даних ЄДРСР вбачається, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі право власності на спірну арочну споруду у складі майнового комплексу, що знаходиться у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, було визнано за ТОВ «Технік Енерджі».

10.42. Зазначене рішення суду є таким, що визначило за Товариством-Боржником право володіння, користування і розпорядження спірним майном на майбутнє, незалежно від будь-яких обмежень, накладених раніше, у тому числі й обмежень судового виконавця. Отже, з моменту прийняття ухвали місцевого суду від 19.12.2018 у цій справі спірне майно перебувало як у фактичному, так і реєстровому володінні Боржника, а ліквідатор Товариства (позивача) мала провести його інвентаризацію, включити таке нерухоме майно до складу ліквідаційної маси Товариства, вживати належних заходів до його повернення від третіх осіб і збереження.

10.43. Відповідач зазначив, що 24.10.2019 спірний майновий комплекс у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1 продано Товариством (боржником у справі про банкрутство) у складі цього майнового комплексу Товариству з обмеженою відповідальністю «АСП ТРЕЙДІНГ» (далі - ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ»), що підтверджено даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27).

10.44. За таких обставин на час звернення ліквідатора Товариства з позовом у травні 2020 року про стягнення збитків із державного органу, завданих втратою описаного та арештованого державним виконавцем майна, ліквідатор ТОВ «Технік Енерджі» не довела причинно-наслідкового зв`язку між вибуттям спірного майна з володіння Товариства і діями Органу ДВС щодо складання актів опису й арешту майна у травні 2014 року, звертаючись до суду про відшкодування збитків після відчуження майна, у складі якого була спірна арочна споруда. Судами не встановлено заподіяння збитків Товариству саме Органом ДВС унаслідок розбору металевої конструкції арочної споруди після того, як вона була продана ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ» у складі майнового комплексу 24.10.2019.

10.45. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 та частиною першою статті 311 ГПК України суд касаційної інстанції має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

10.46. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про зміну мотивувальної частини прийнятої у справі постанови суду апеляційної інстанції шляхом її викладення у редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду та залишення її без змін в іншій частині. У зв`язку із цим касаційну скаргу Товариства слід задовольнити частково.

11. Висновок щодо застосування норм права

11.1. Зі змісту статей 73, 74, 75, 77, 86 ГПК України вбачається, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, в якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

11.2. Зазначене попереднє рішення може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) про те, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

11.3. Основним завданням конкурсного процесу є рівномірний розподіл майна (конкурсної маси) боржника поміж його кредиторами. Обставини, встановлені при розгляді кредиторських вимог згідно з ухвалою суду у справі про банкрутство, беруться до уваги при подальшому розгляді інших спорів у справі про банкрутство.

11.4. Інститутом банкрутства утворено особливі процедури, які у значній мірі мають ознаки виконавчого провадження, але здійснюються у судовому процесі за участю ліквідатора, контроль за діяльністю якого здійснює суд, без залучення судового виконавця. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній на час уведення ліквідаційної процедури, виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання боржника банкрутом. Отже, на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

11.5. Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю органу ДВС і настанням майнових утрат для боржника.

11.6. При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.

12. Судові витрати

12.1. Ураховуючи, що Верховний Суд змінює мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції зі залишенням її без змін в іншій частині, судові витрати за розгляд справи касаційним судом залишаються за скаржником.

Керуючись статтями 308, 309, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1.Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» в особі ліквідатора арбітражної керуючої Огейчук Т. В. задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 910/6355/20 змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 910/6355/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Л. І. Рогач

Суддя-доповідач К. М. ПільковСудді:В. В. БританчукЛ. Й. Катеринчук Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єваО. Б. Прокопенко М. І. ГрицівО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковС. П. Штелик

Постанова оформлена суддею Катеринчук Л. Й. відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України.

Джерело: ЄДРСР 107732483

[ANTIRAID]

Велика палата зазначила:

11.1. Зі змісту статей 73, 74, 75, 77, 86 ГПК України вбачається, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, в якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

11.2. Зазначене попереднє рішення може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) про те, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

11.3. Основним завданням конкурсного процесу є рівномірний розподіл майна (конкурсної маси) боржника поміж його кредиторами. Обставини, встановлені при розгляді кредиторських вимог згідно з ухвалою суду у справі про банкрутство, беруться до уваги при подальшому розгляді інших спорів у справі про банкрутство.

11.4. Інститутом банкрутства утворено особливі процедури, які у значній мірі мають ознаки виконавчого провадження, але здійснюються у судовому процесі за участю ліквідатора, контроль за діяльністю якого здійснює суд, без залучення судового виконавця. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній на час уведення ліквідаційної процедури, виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання боржника банкрутом. Отже, на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

11.5. Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю органу ДВС і настанням майнових утрат для боржника.

11.6. При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.

[ANTIRAID]

Окрема думка

суддів К. М. Пількова, Ю. Л. Власова, Л. І. Рогач, О. М. Ситнік

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 16.11.2022 задовольнила частково касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» (далі - Товариство, Боржник, ТОВ «Технік Енерджі») в особі ліквідатора-арбітражної керуючої Огейчук Т. В. (далі - Арбітражна керуюча, Ліквідатор); змінила постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 910/6355/20, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову залишила без змін.

2. Приймаючи цю постанову, Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз статей 73, 74, 75, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та виснувала, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

Попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

3. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що Верховний Суд України в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421 висловив протилежні висновки, однак вважала, що вони не можуть бути враховані в цій справі, а підстав для відступу від них нема, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у пунктах 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19).

4. Велика Палата Верховного Суду також врахувала, що ця практика Верховного Суду України була поширена і видозмінена в численних постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), ухвалених за результатами перегляду в касаційному порядку судових рішень у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями (бездіяльністю) державного виконавця, але не вбачала підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС, оскільки вважала, що на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідну преюдиціальну обставину в доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами.

5. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного засобу доказування обставин, що свідчать про протиправність діянь державного виконавця.

6. Водночас, посилаючись на ряд обставин, які, на її думку, встановили суди попередніх інстанцій, зокрема, щодо звернення кредитором-заставодержателем (Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк»; далі - Банк) стягнення на спірне заставне майно Боржника (насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці) і подальше схвалення таких дій судом у межах справи про банкрутство Товариства з виключенням забезпеченого кредитора з реєстру кредиторських вимог, Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову Товариства, оскільки вважала, що за таких обставин позивач не довів завдання йому збитків Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України (далі - Орган ДВС) на суму втраченого заставного майна.

7. Так, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди встановили звернення Банком стягнення на заставне майно у 2015 році в час дії процедури банкрутства Товариства, а ухвалою суду від 22.10.2015 у справі про банкрутство Боржника № 910/11048/14 таким діям заставного кредитора було надано відповідну оцінку та виключено Банк з реєстру вимог кредиторів Товариства на загальну суму його вимог 112 791 811,78 грн з посиланням на те, що Банк звернув стягнення на заставне майно Боржника за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, внаслідок чого є недійсними грошові вимоги, які підтверджувалися рішеннями судів у господарських справах № 910/15032/13 та № 910/2190/13. Велика Палата зауважила, що суд не конкретизував переліку майна, на яке Банк звернув стягнення, однак дійшла висновку, що суд схвалив звернення стягнення на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105, оскільки арбітражний керуючий не надав переліку предметів застави (див. підпункти 8.30, 10.10-10.11 постанови від 16.11.2022 у цій справі).

8. Окрім цього, у підпунктах 10.15-10.18 постанови від 16.11.2022, посилаючись на дані з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 про визнання судового наказу від 25.10.2013 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку заборгованості за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683, оскаржувалась в апеляційному порядку та була залишена без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018. Велика Палата вказала, що відповідно до встановлених апеляційним судом обставин Банк подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 23.11.2016, аргументуючи її тим, що в позасудовому порядку відповідний кредитор (іпотекодержатель) отримав задоволення своїх вимог від Товариства лише частково. У свою чергу, Товариство заперечило проти апеляційної скарги, посилаючись на те, що Банк, скориставшись правами іпотекодержателя, зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно за іпотечним договором разом з рухомим майном, а саме комплексною технологічною лінією по обробці сільськогосподарських культур, яка обтяжена Банком на підставі договору застави від 22.06.2010. Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду, Ліквідатор у цій справі визнала обставини звернення стягнення на рухоме майно (комплексну технологічну лінію).

Виходячи з того, що спірні правовідносини врегульовані остаточними ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі № 910/15032/13, а також вважаючи, що суди встановили обставини знаходження комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур і насіння в нерухомих приміщеннях, розташованих у Полтавській області, на які Банк звернув стягнення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у процедурі банкрутства відбулося звернення стягнення на заставне майно Банку - комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур і насіння, які знаходились у вказаних вище приміщеннях.

9. Також Велика Палата Верховного Суду з посиланням на дані ЄДРСР вказала, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі за Товариством визнано право власності на спірну арочну споруду у складі майнового комплексу, що знаходиться у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, та виснувала, що це судове рішення визначило за Товариством право володіння, користування і розпорядження спірним майном на майбутнє, незалежно від будь-яких обмежень, накладених раніше, у тому числі й обмежень судового виконавця. Отже, на думку Великої Палати, з моменту прийняття ухвали місцевого суду від 19.12.2018 у цій справі спірне майно перебувало як у фактичному, так і реєстровому володінні Боржника, а Ліквідатор мала провести його інвентаризацію, включити таке нерухоме майно до складу ліквідаційної маси Товариства, вживати належних заходів до його повернення від третіх осіб і збереження.

Урахувавши наведене, а також твердження відповідача про те, що Боржник 24.10.2019 продав майновий комплекс, розташований у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, Товариству з обмеженою відповідальністю «АСП ТРЕЙДІНГ» (далі - ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ»), що підтверджено даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Ліквідатор не довела причинно-наслідкового зв`язку між вибуттям спірного майна з володіння Товариства і діями Органу ДВС щодо складання актів опису й арешту майна у травні 2014 року, а також про те, що суди не встановили заподіяння збитків Товариству саме Органом ДВС унаслідок розбору металевої конструкції арочної споруди після того, як вона була продана ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ» у складі майнового комплексу 24.10.2019 (див. підпункти 10.41-10.44. постанови від 16.11.2022 у цій справі).

10. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду щодо значення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця, не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про необхідність відмовити в задоволенні позову через недоведеність заподіяння Товариству збитків Органом ДВС, а також про відсутність підстав для відступу від висновків КЦС ВС.

Стосовно відступу від висновків Верховного Суду України та КЦС ВС

11. Вважаємо правильними висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не можуть бути враховані в цій справі, а підстави для відступу від них відсутні, оскільки вони висловлені до набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», однак не погоджуємось із її позицією про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постановах КЦС ВС, у яких ці висновки Верховного Суду України були поширені та видозмінені.

12. Так, висновки Верховного Суду України, які містяться в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, були покладені в основу висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 01.09.2021 у справі № 554/10055/20, від 10.11.2021 у справі № 760/26905/17 та від 01.12.2021 у справі № 757/64086/19, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

13. Хоч ці висновки, на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не мають безальтернативного характеру, однак посилання КЦС ВС на згадану практику Верховного Суду України може справляти хибне враження, ніби ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця є необхідним для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, а тому для забезпечення однозначності та передбачуваності правозастосування Велика Палата Верховного Суду мала відступити від вказаних вище висновків КЦС ВС.

Стосовно відповідальності державного виконавця

14. Задовольняючи позовні вимоги в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що Товариство довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди.

15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що: державний виконавець не допускав порушень закону при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про протиправні дії зберігача майна (Банку); передача майна Боржника за актами опису є укладенням між зберігачем (Банком) та поклажодавцем (Товариством) договору зберігання майна, однак Арбітражна керуюча не заявляла до зберігача жодних вимог, пов`язаних з втратою належного Товариству майна; оскільки державний виконавець не є стороною договору зберігання, він не допускав бездіяльності щодо виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 про повернення Боржнику майна, постановленої у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства; позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень із збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні цих повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар із вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражних керуючих, що узгоджується із загальним спрямуванням банкрутного законодавства.

16. Не погоджуємось із наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

17. Спірні правовідносини в цій справі виникли в період дії Закону України від 21.04.1999 № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV), який був чинний на час арешту та опису майна Товариства за актами від 14.05.2014 та від 22.05.2014, та продовжували існувати після набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) стосовно зберігання та повернення майна, на яке накладено арешт.

18. Здійснивши аналіз норм Закону № 606-ХIV, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц дійшла висновку, що під час дії арешту ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти жодних дій щодо арештованого майна, що спростовує висновки суду апеляційної інстанції про те, що весь тягар із вжиття заходів зі збереження арештованого майна Боржника було покладено на арбітражного керуючого Товариства, оскільки без дозволу державного виконавця жодних дій з таким майном він вчиняти не міг.

19. При цьому встановлені судами обставини свідчать, що Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до державного виконавця з листами з проханням надати їй відповідні дозволи, зокрема, просила скасувати накладений на спірне майно арешт, вилучити це майно у зберігача та передати для інвентаризації та включення до складу ліквідаційної маси, однак виконавець залишив ці запити без задоволення.

20. Відповідно до частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадку, передбаченого пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.

21. Стаття 58 Закону № 1404-VIII визначає правила зберігання майна, на яке накладено арешт. Згідно із частиною першою цієї статті майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного в частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу.

22. Порушення заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 58 Закону № 1404-VIII).

23. Відповідно до висловлених раніше висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування положень Закону № 1404-VIII (див. mutatis mutandis висновки, викладені в пункті 31 постанови від 20.03.2019 у справі № 821/197/18, а також у постанові від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц) зберігання майна боржника є процесуальною діяльністю державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним зберігач здійснює відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому порушення зберігачем заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна перед державним виконавцем, який, у свою чергу, несе відповідальність за власні дії (бездіяльність) у межах відповідного виконавчого провадження.

24. У Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) питання зберігання майна регулюється главою 66 (§ 1 «Загальні положення про зберігання»), положення якої також застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом (стаття 955 цього Кодексу).

25. Згідно із частиною першою статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

26. Частина перша статті 937 ЦК України передбачає, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

27. Зберігач зобов`язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов`язаний піклуватися про річ, як про свою власну (стаття 942 ЦК України).

28. Частиною першою статті 950 ЦК України встановлено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

29. Відповідно до статті 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

30. Аналіз наведених приписів ЦК України дозволяє дійти висновку, що складення державним виконавцем актів опису та арешту майна від 14.05.2014 і від 22.05.2014 та їх підписання з боку Банку директором департаменту безпеки свідчить про укладення договорів зберігання, за якими Банк (зберігач) взяв на себе обов`язок зберігати визначені в актах речі, що передані йому уповноваженою особою Органу ДВС (поклажодавцем), і повернути їх поклажодавцеві у схоронності.

31. Таким чином, слід погодитись із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 635/34597/15-ц, про те, що зберігач майна, яке передано йому державним виконавцем за актом опису та арешту, є відповідальним за схоронність цього майна перед поклажодавцем (відповідним органом ДВС).

32. Наведене спростовує неправильні висновки суду апеляційної інстанції про те, що Товариство є поклажодавцем за вказаними актами опису та арешту майна, якими спірне майно передано на відповідальне зберігання Банку.

33. Суди попередніх інстанцій встановили, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 задоволено клопотання Арбітражної керуючої про скасування арештів та зобов`язання повернути описане та арештоване майно; скасовано арешти, накладені на майно Товариства постановами державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 16.06.2014 та від 29.04.2014; зобов`язано Орган ДВС передати Арбітражній керуючій протягом одного місяця з моменту отримання ухвали суду майно, яке було описане відповідно до актів опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014. Листами від 14.05.2019 та від 19.09.2019 Арбітражна керуюча зверталася до Органу ДВС із вимогою негайно виконати ухвалу суду від 27.02.2019, скасувати арешти та повернути описане майно. 17.05.2019 Міністерство юстиції України (далі - Міністерство) отримало заяву Арбітражної керуючої, у якій містилась вимога до Органу ДВС виконати ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019, невідкладно зняти арешт та повернути належне Товариству майно, однак присуди цієї ухвали виконані не були, описане та арештоване майно повернуто не було.

34. Однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України). Аналогічне положення міститься в пункті 7 частини третьої статті 2 ГПК України.

35. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

36. Згідно із частиною першою статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

37. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію про те, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (див. правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 754/2223/15-ц, від 18.12.2019 у справі № 344/21436/18, від 18.12.2019 у справі № 759/15553/14-ц).

38. Отже, судове рішення - це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної судової влади, який ухвалюється іменем України. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов`язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. Схожі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 22.06.2017 у справах № 6-1047цс17 та № 2-354/07.

39. У пункті 61 рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий розгляд в суді, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися у світлі преамбули до Конвенції, яка проголошує, між іншим, верховенство права як частину спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.

40. Таким чином, установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити під сумнів ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства, у якій суд виходив з того, що майно, описане за актами опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014, є арештованим та перебуває на зберіганні в Органу ДВС, у зв`язку із чим зобов`язав його повернути це майно Арбітражній керуючій для формування ліквідаційної маси та погашення кредиторської заборгованості Боржника, а також скасував відповідні арешти.

41. Разом із цим звертаємо увагу на те, що суди попередніх інстанцій не встановлювали вирішальні для цієї справи обставини щодо звернення Банком у 2015 році стягнення на спірне заставне майно (насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці), а також щодо отримання з 19.12.2018 Товариством у фактичне та реєстрове володіння арочної споруди відділення № 1 з її подальшим продажем ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ», які Велика Палата Верховного Суду поклала в основу своїх висновків про те, що позивач не довів завдання йому збитків Органом ДВС, оскільки частина спірного заставного майна вибула у власність кредитора-заставодержателя з виключенням його з відповідного реєстру вимог, а інша частина була повернута Товариству та продана ним іншій особі.

42. Так, в оскарженій постанові від 06.04.2021 суд апеляційної інстанції дійсно встановив, що ухвалою Господарського суду міста Києва 22.10.2015, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2016, задоволено заяву про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали попереднього засідання Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 910/11048/14 та скасовано її в частині визнання кредиторських вимог Банку на суму 112 791 811,78 грн з відмовою у визнанні його кредитором на вказану суму, оскільки Банк (іпотекодержатель) в позасудовому порядку звернув стягнення на предмети іпотеки, а саме 03.02.2015 набув право власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: Полтавська область, Машківський район, с. Селещина, вул. Б. Хмельницького, буд. 6-А (склад мінеральних добрив), а 10.02.2015 зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: м. Біла Церква, Сквирське шосе, буд. 229 (склад отрутохімікатів), у зв`язку із чим будь-які наступні вимоги Банку щодо виконання Товариством зобов`язань за кредитним договором № 4683 від 18.05.2010 є недійсними.

43. Також суди попередніх інстанцій встановили, що ухвалою Господарського суду міста Києва 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 наказ від 25.10.2013 визнано таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку 61 543 863 грн заборгованості за кредитом, 19 420 754, 65 грн заборгованості за процентами, 89 549 грн заборгованості по комісії, 2 403 936,44 грн пені за несплату кредиту, 1 616 973,61 грн пені за несплату процентів. Наказ залишився чинним у частині стягнення з Товариства 65 000 грн судового збору. Підставою для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, стало те, що Банк у позасудовому порядку набув у власність нерухоме майно в Полтавській області.

44. Таким чином, суди попередніх інстанцій встановили, що у 2015 році Банк звернув стягнення саме на нерухоме майно, яке знаходилось в Полтавській області та в м. Біла церква (склади мінеральних добрив та отрутохімікатів), на втрату якого Товариство не посилалось у цій справі, однак не встановлювали обставин, що Банк звернув стягнення на все заставне майно за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, зокрема, на спірні в цій справі насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці, а також не встановлювали, що це майно знаходилось на складі в Полтавській області.

45. Беручи до уваги наведене, а також ураховуючи, що арбітражний керуючий не надав переліку заставного майна, на що також звернула увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.11.2022, не можемо погодитись з її висновками про те, що Банк звернув стягнення на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105, зокрема на спірні у цій справі насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці, які знаходились на складі в Полтавській області, а суд схвалив ці дії в межах справи про банкрутство, у зв`язку із чим виключив Банк з реєстру кредиторських вимог, оскільки вважаємо, що ці висновки ґрунтуються на припущенні.

Ураховуючи викладене вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду були відсутні підстави робити висновок про те, що задоволення вимог забезпеченого кредитора (Банку) відбулось за рахунок спірних насіння сільськогосподарських культур та комплексної технологічної лінії по їх обробці, у зв`язку з чим відбулось погашення кредиторської заборгованості Боржника на відповідну суму, а тому не можна вважати, що йому було завдано збитки внаслідок втрати зазначеного майна.

46. Також вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду допустила порушення статті 300 ГПК України та вийшла за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, оскільки за допомогою ЄДРСР вдалась до самостійного встановлення обставин щодо визнання за Товариством права власності на розташовану в м. Борисполі арочну споруду ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі, а також з посиланням на доводи відповідача та відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27) визнала встановленими обставини продажу цієї споруди ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ», які суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях не встановлювали.

На наше переконання, Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно встановити ці обставини з огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, а тому не мала робити відповідних висновків про перебування арочної споруди у володінні Боржника та її подальше добровільне відчуження на користь іншої особи, а також пов`язаних із цим висновків про недоведеність заподіяння Товариству збитків Органом ДВС.

47. З огляду на викладене погоджуємось із висновком суду першої інстанції про те, що спірні в цій справі арочна споруда, насіння сільськогосподарських культур та комплексна технологічна лінія по їх обробці знаходились на зберіганні в державного виконавця, який був зобов`язаний повернути це майно Товариству.

48. Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

49. Ураховуючи, що державний виконавець не виконав обов`язку з повернення зі зберігання спірного майна та передачі його Товариству, доходимо висновку, що він допустив протиправну бездіяльність, внаслідок якої Товариство було позбавлено права власності на належне йому майно.

50. При цьому слід враховувати, що Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до Органу ДВС та Міністерства з листами з вимогами повернути Товариству спірне майно, однак держава в особі уповноважених органів ці запити не задовольнила та не надала жодних гарантій повернення спірного майна або відшкодування його вартості, у зв`язку із чим були наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків (див. mutatis mutandis висновки, викладені в підпункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).

51. Таким чином, вважаємо обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що державний виконавець допустив протиправну бездіяльність, чим завдав Товариству 59 042 596 грн шкоди в розмірі вартості неповернутого майна, що за встановленими судами обставинами підтверджується висновками ТОВ «Контакт-Сервіс» про оцінку спірного майна від 27.03.2020, на неправильність яких відповідачі не посилались.

52. З огляду на викладене, встановивши наявність складу цивільного правопорушення, яке є підставою для стягнення шкоди, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України завданих Товариству збитків. Натомість суд апеляційної інстанції наведеного не врахував і помилково скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позову в частині стягнення з держави збитків.

53. Разом із цим суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги до обох відповідачів повністю шляхом стягнення на користь Товариства з Державного бюджету України 59 042 596 грн збитків, завданих Міністерством, саме через Державну казначейську службу України (далі - Служба), а також стягнув зі Служби в дохід Державного бюджету України 367 850 грн судового збору.

54. Однак, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пунктах 63 та 64 постанови від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22), від 21.08.2019 у справі № 761/35803/16-ц (пункт 33), від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.

55. Залучення або ж незалучення до участі в таких категоріях спорів Служби чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Служба чи її територіальний орган (див. пункт 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

56. Служба та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови в позові (див. пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

57. Ураховуючи, що Служба своїми діями або бездіяльністю не завдавала Товариству шкоди у спірних правовідносинах, доходимо висновку, що позов у частині пред`явлених до неї вимог задоволенню не підлягав, у зв`язку із чим вважаємо неправильними висновки суду першої інстанції про необхідність задоволення позову в цій частині.

58. З огляду на викладене прийняті у справі рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій підлягали скасуванню як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, з прийняттям у справі нового рішення про часткове задоволення позову Товариства в частині заявлених до Міністерства вимог про стягнення 59 042 596 грн збитків з мотивів, викладених у цій окремій думці.

Судді:К. М. Пільков Ю. Л. Власов Л. І. Рогач О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 107719900