Постанова ВП ВС про можливість витребування майна з чужого незаконного володіння проданого у процедурі банкрутства

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2022 року

м. Київ

Справа № 908/976/19
Провадження № 12-10гс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючої судді-доповідачки Рогач Л. І.,

суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П.,

представників учасників справи:

ОСОБА_1 - Гудименка В. Г.,

ОСОБА_2 - Колошиної О. В.,

розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року у справі№ 908/976/19 за заявою Приватного підприємства «Мілітарі» (далі - ПП «Мілітарі») про визнання банкрутом, за заявою ОСОБА_1 про визнання недійсними результатів аукціону, протоколу, акта, договору купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні, свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності та здійснення державної реєстрації.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст вимог у справі

1.1. Господарський суд Запорізької області постановою від 13 червня 2019 року визнав банкрутом ПП «Мілітарі» в порядку статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство), відкрив ліквідаційну процедуру, призначив ліквідатором голову ліквідаційної комісії Гайового О. В., про що на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України розміщено повідомлення № 60283.

1.2. Під час проведення ліквідаційної процедури ліквідатор виявив та включив до ліквідаційної маси як нерухоме майно, яке належить ПП «Мілітарі», квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира, нерухоме майно).

1.3. За результатом проведеного аукціону з продажу майна банкрута квартиру реалізовано за ціною 4 590 000,00 грн переможцю аукціону ОСОБА_2 , про що складений протокол про проведення аукціону № 1 від 29 липня 2019 року.

1.4. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 11 вересня 2019 року затвердив звіт ліквідатора, реєстр вимог кредиторів та ліквідаційний баланс банкрута, ліквідував ПП «Мілітарі» та закрив провадження у справі.

1.5. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 7 листопада 2019 року залучив до участі у справі про банкрутство ПП «Мілітарі» ОСОБА_1 ; ухвалу Господарського суду Запорізької області від 11 вересня 2019 року скасував, а справу передав на розгляд до Господарського суду Запорізької області на стадію ліквідаційної процедури.

1.6. 15 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Запорізької області із заявою, в якій (з урахуванням заяви про зміну вимог від 7 квітня 2020 року) просила визнати недійсними: результати аукціону, що відбувся 29 липня 2019 року на Правобережній товарній біржі, а саме лота № 1 - цілісного майнового комплексу, квартири; протокол № 1 про проведення аукціону з продажу нерухомого майна банкрута, складений 29 липня 2019 року Правобережною товарною біржею; акт № 1 про передання права власності на придбане нерухоме майно, укладений ПП «Мілітарі» та ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні, укладений 29 липня 2019 року ПП «Мілітарі» та ОСОБА_2 ; свідоцтво про право власності на нерухоме майно, посвідчене 30 липня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Міссіяж О. А. та зареєстроване в реєстрі за № 418; також просила скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру та здійснити за нею ж державну реєстрацію права власності на квартиру.

1.7. ОСОБА_1 зазначила, що реалізована квартира перебувала у її власності і вибула в подальшому з її власності незаконно поза її волею, на підставі підроблених документів. Тому спірна квартира не могла бути включена до ліквідаційної маси банкрута та реалізована у межах справи про банкрутство, а її продаж порушує права та законні інтереси ОСОБА_1 .

1.8. Аукціон з продажу майна проводився з порушенням порядку визначення організатора аукціону, порушенням процедури здійснення реалізації майна, що вплинуло на результати аукціону, та за наявності встановлених судами обтяжень майна.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 28 травня 2020 року (суддя Сушко Л. М.) заяву ОСОБА_1 задовольнив частково, визнав недійсними: результати аукціону, що відбувся 29 липня 2019 року на Правобережній товарній біржі, а саме лота № 1 - цілісного майнового комплексу, квартири; протокол № 1 про проведення аукціону з продажу нерухомого майна банкрута, складений 29 липня 2019 року Правобережною товарною біржею; акт № 1 про передання права власності на придбане нерухоме майно, укладений між ПП «Мілітарі» та ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні, укладений 29 липня 2019 року між ПП «Мілітарі» та ОСОБА_2 ; свідоцтво про право власності на нерухоме майно, посвідчене 30 липня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Міссіяж О. А. та зареєстроване в реєстрі за № 418; в іншій частині заяви суд відмовив. Судове рішення мотивував так.

2.2.1. Задовольняючи заяву, суд дійшов висновку про те, що на аукціоні з продажу майна банкрута було продано майно, яке не належало банкруту та незаконно увійшло до ліквідаційної маси. Також організатор аукціону не забезпечив у повній мірі доступу до інформації про майно.

2.2.2. Результати аукціону, проведеного з порушенням порядку та умов, визначених Законом про банкрутство, можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, що спричиняє недійсність договору купівлі-продажу, укладеного з переможцем аукціону.

2.3. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 12 жовтня 2020 року (судді Коваль Л. А. , Кузнецов В. О. , Чередко А. Є.) ухвалу суду першої інстанції скасував, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив повністю. Судове рішення мотивував так.

2.3.1. На час здійснення інвентаризації майна боржника та формування ліквідаційної маси в процедурі банкрутства спірна квартира в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була зареєстрована за ПП «Мілітарі» на підставі договору купівлі-продажу від 10 квітня 2019 року, доказів визнання недійсним цього договору матеріали справи не містять. Обставини, які свідчать про те, що на час укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні у заявниці існували права на майно, яке є предметом договору, або що відчуження цього майна було спрямоване на порушення її майнових інтересів, відсутні. Відтак немає підстав вважати, що спірне нерухоме майно незаконно включено до складу ліквідаційної маси та реалізовано на спірному аукціоні. Ліквідатор як замовник аукціону вжив необхідних заходів для організації та проведення аукціонів з продажу майна банкрута відповідно до положень, зокрема, статей 49, 51, 57, 65, 66 Закону про банкрутство; з боку організатора аукціону та ліквідатора відсутні порушення щодо оприлюднення інформації про продаж активів боржника.

2.3.2. Обраний заявницею спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах не є ефективним, адже ОСОБА_1 не є учасником правовідносин за спірним договором купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні.

2.3.3. Апеляційний суд, зокрема, звернувся до правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, відповідно до якої визнання недійсним договору, стороною якого є заявниця, не призведе до відновлення або ефективного захисту прав заявниці, які вона вважає порушеними. Права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням механізмів, передбачених статтями 215 та 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а такий захист можливий шляхом подання віндикаційного позову до кінцевого набувача - ОСОБА_2 .

3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду, короткий зміст пояснень учасників справи

3.1. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року скасувати, залишити в силі ухвалу Господарського суду Запорізької області від 28 травня 2020 року.

3.2. Заявниця послалася на помилкове застосування апеляційним судом положень статей 7, 42, 73 Кодексу України з процедур банкрутства, статей 317, 319, 321, 388, 626, 656 ЦК України, статей 49, 50, 55, 58, 59 Закону про банкрутство у спірних правовідносинах. Зазначила, що частиною другою статті 388 ЦК України унормовано, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тож, на думку ОСОБА_1 , вона позбавлена можливості скористатись таким способом захисту, як витребування нерухомого майна із чужого володіння шляхом пред`явлення віндикаційного позову до ОСОБА_2 , який набув цю нерухомість у порядку виконання судового рішення.

3.3. Разом з тим судовими рішеннями встановлено той факт, що на аукціоні відчужено нерухоме майно, яке не належало боржнику в процедурі банкрутства, а вибуло з володіння ОСОБА_1 поза її волею. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 16 січня 2020 року у цій же справі вказав на можливість оскарження аукціону з продажу майна банкрута, а також договору, укладеного за його наслідками, в межах справи за умови існування процедури банкрутства, що і є єдино можливим способом захисту її прав на квартиру.

3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 18 лютого 2021 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.5. При передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність у цій справі проблематики, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, щодо застосування частини другої статті 388 ЦК України під час вирішення питання витребування (повернення) майна, яке було продане під час процедури банкрутства, зокрема:

- чи ототожнюється продаж майна боржника під час процедури банкрутства з продажем, встановленим для виконання судових рішень;

- чи потрібно для віндикації визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у разі якщо перший з низки договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

3.6. Аналіз судової практики свідчить про існування підходу, за яким продане ліквідатором майно в процедурі банкрутства вважається таким, що продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень; крім того, суди ототожнюють процедуру продажу майна у справі про банкрутство з публічними торгами, визнання недійсними яких у судовому порядку є необхідною умовою для віндикації.

3.7. Так, Верховний Суд України у складі колегії суддів Судової палати у цивільних справах в ухвалі від 1 вересня 2010 року (провадження № 6-5368св10) зазначив, що місцевий суд, установивши на підставі належних та допустимих доказів, що спірні нежитлові приміщення набуті особою на платній основі за договором купівлі-продажу за результатами аукціонних торгів, проведених на виконання судових рішень у межах процедури банкрутства, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ці приміщення не можуть бути витребувані від цієї особи як добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною другою статті 388 ЦК України.

3.8. У постанові від 26 червня 2013 року (провадження № 6-58цс13) під час розгляду заяви про визнання недійсними правочинів, вчинених у ліквідаційній процедурі (на момент дії постанови про визнання боржника банкрутом, яка згодом була скасована), та витребування майна із чужого незаконного володіння Верховний Суд України, посилаючись на частину другу статті 388 ЦК України, дійшов висновку, що майно не може бути витребуване від набувача, якщо воно було продане в порядку, установленому для виконання судових рішень.

3.9. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 23 вересня 2020 року у справі № 638/5388/14-ц зазначив, що на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача, якщо воно було примусово реалізоване в порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень, відтак, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири була чинною постанова суду про визнання боржника банкрутом, яка надавала арбітражному керуючому право здійснити продаж усього належного боржнику майна. Особа, яка придбала це майно, є добросовісним набувачем, а тому відповідно до статті 388 ЦК України немає правових підстав для витребування спірного майна з володіння цієї особи.

3.10. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 201/15400/16-ц, серед іншого, відхилив доводи касаційної скарги про те, що реалізація майна під час ліквідаційної процедури підприємства-боржника не є тотожною процедурі примусового виконання рішення суду. Залишив без змін оскаржувані судові рішення, в яких, зокрема, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України, за якими майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними.

3.11. Отже, суд касаційної інстанції, узагальнюючи саме такий підхід у судовій практиці до правозастосування частини другої статті 388 ЦК України, зробив висновок, що майно, продане у справі про банкрутство, не може бути витребуване від добросовісного набувача, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння її власника (банкрута) за його волею чи поза його волею, оскільки такий продаж ототожнюється з продажем, установленим для виконання судових рішень. Для незастосування винятків, установлених для віндикації частиною другою статті 388 ЦК України, у такому випадку обов`язково необхідна наявність судового рішення про визнання таких торгів недійсними, незважаючи на визнання недійсним першого з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього.

3.12. Разом з тим Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від наведених вище висновків з таких підстав.

3.13. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України(аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15)).

3.14. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

3.15. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула його з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14)).

3.16. Поширення на правовідносини, які регулюють продаж майна боржника у процедурі банкрутства, приписів частини другої статті 388 ЦК України, яка гарантує захист права власності добросовісного набувача на майно, придбане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, є хибним, а постанова господарського суду про введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство не може вважатися судовим рішенням, яке підлягає виконанню в порядку, передбаченому законом, у розумінні цієї норми, оскільки в такому випадку реалізація майна відбувається на підставі Закону про банкрутство або Кодексу України з процедур банкрутства.

3.17. Таким чином, справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо ототожнення продажу майна у процедурі банкрутства з продажем майна, встановленим для виконання судових рішень, та щодо необхідності визнання таких торгів недійсними в судовому порядку для віндикації, незважаючи на визнання недійсним першого з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, який викладено в ухвалі Верховного Суду України у складі колегії суддів Судової палати у цивільних справах від 1 вересня 2010 року (провадження № 6-5368св10), постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (провадження № 6-58цс13), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 638/5388/14-ц та від 27 червня 2018 року у справі № 201/15400/16-ц.

3.18. Ухвалою від 3 березня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.

3.19. У судових засіданнях представники сторін підтримали свої доводи та заперечення щодо касаційної скарги, повідомивши, що станом на цей час триває судове провадження у справі № 183/7765/15 за позовом заявниці до ОСОБА_2 у частині вимог про витребування спірної квартири та визнання права власності на неї.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 161309354 від 27 березня 2019 року квартира загальною площею 228,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 з 2011 по 2015 роки була зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності.

4.2. За змістом матеріалів кримінального провадження, яке знаходиться в провадженні СВ Новомосковського ВП ГУНП в Дніпропетровській області, внесеного до ЄРДР за № 12015040650001789, у 2015 році громадянкою ОСОБА_8, яка діяла від імені ОСОБА_1 на підставі генеральної довіреності (посвідчена на Кіпрі 9 жовтня 2014 року посвідчувальним службовцем Панайотіс А. Авраам, апостиль проставлено на Кіпрі в Нікосії секретарем Міністерства юстиції та публічного порядку М. Міртзоу 10 жовтня 2014 року за № 18925/14), укладено низку договорів позики та договорів іпотеки на забезпечення таких договорів. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_3 .

4.3. У подальшому громадянка ОСОБА_8 , діючи від імені ОСОБА_1 на підставі генеральної довіреності (посвідчена на Кіпрі 9 жовтня 2014 року посвідчувальним службовцем Панайотісом А. Авраамом; апостиль проставлено на Кіпрі в Нікосії секретарем Міністерства юстиції та публічного порядку М. Міртзоу 10 жовтня 2014 року за № 18925/14), передала право власності на квартиру АДРЕСА_3 компанії «FiLLiantra Commerce Ltd.» у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 10 березня 2015 року.

4.4. Право власності компанії «FiLLiantra Commerce Ltd.» на квартиру зареєстровано 10 березня 2015 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 161309354 від 27 березня 2019 року.

4.5. У подальшому здійснено низку відчужень спірної квартири, в результаті яких її покупцем стало ПП «Мілітарі» відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 10 квітня 2019 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Векро» (далі - ТОВ «Векро») та ПП «Мілітарі», посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Міссіяж О. А., зареєстрованого в реєстрі за номером 175.

4.6. Разом з тим ще в грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до компанії «Емпекс Груп ЛТД» (Беліз), компанії «FiLLiantra Commerce Ltd.» (Беліз), ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_7 , у якому просила витребувати з незаконного володіння відповідачів майно, зокрема квартиру АДРЕСА_3 ; визнати недійсними такі договори про задоволення вимог іпотекодержателя: посвідчений 10 березня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. за реєстр. № 539; посвідчені 31 березня 2015 року цим же приватним нотаріусом за реєстр. № 903, 904, 905.

4.7. Рішенням від 14 травня 2019 року у справі № 183/7765/15 Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов ОСОБА_1 задовольнив повністю.

4.8. Постановою від 1 жовтня 2019 року Дніпровський апеляційний суд рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року в частині визнання недійсними договорів позики на суму 2 600 200,24 грн, іпотеки, задоволення вимог іпотекодержателя, укладених 10 березня 2015 року між ОСОБА_1 та компанією «FiLLiantra Commerce Ltd.» («Філіантра Комерс ЛТД.») скасував та прийняв у цій частині нове рішення - про відмову в позові.

4.9. Постановою від 5 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову Дніпровського апеляційного суду від 1 жовтня 2019 року в частині визнання недійсними договорів позики на суму 2 600 200,24 грн, іпотеки, задоволення вимог іпотекодержателя, укладених 10 березня 2015 року ОСОБА_1 та компанією «FiLLiantra Commerce Ltd.» («Філіантра Комерс ЛТД.»), у цій частині залишив у силі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року. Скасував рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 1 жовтня 2019 року в частині витребування майна та визнання права власності, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

4.10. Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів позики та іпотеки Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення на укладення договорів позики, іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя і відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності в особи, яка уклала договори, - ОСОБА_8 - на їх укладення, що є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Адже за встановлених судом обставин справи генеральні довіреності від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_8 в період 9-10 жовтня 2014 року не видавалися, не посвідчувалися в установленому законом порядку, компетентним органом держави, в якій такий документ був складений, не проставлено апостилю, а ОСОБА_1 своїми подальшими діями не схвалила укладених від її імені договорів.

4.11. Також за матеріалами справи заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2018 року у справі № 200/5082/18, зокрема, звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 11 червня 2015 року, укладеним ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського (нова назва - Дніпровського) міського нотаріального округу Огородник Лесею Василівною за реєстр. № 328), а саме на квартиру АДРЕСА_3 , шляхом набуття ТОВ «Векро» права власності на це нерухоме майно.

4.12. Суд з`ясував, що ПП «Мілітарі» придбало спірну квартиру за договором купівлі-продажу від 10 квітня 2019 року в ТОВ «Векро» як власника квартири. Однак постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 24 липня 2019 року (залишеною без змін постановою Верховного Суду від 4 березня 2020 року) скасовано у відповідній частині заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 квітня 2018 року та відмовлено в позові ТОВ «Векро» щодо звернення стягнення на іпотечне майно шляхом набуття права власності на спірну квартиру.

5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Щодо ефективності способу захисту порушеного права при вирішенні спору

5.2. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

5.3. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

5.4. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

5.5. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ГПК України).

5.6. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

5.7. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

5.8. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

5.9. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

5.10. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

5.11. Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

5.12. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17).

5.13. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52)).

5.14. Заявниця на захист порушеного права власності на квартиру просила визнати недійсними результати аукціону з продажу цієї квартири, що відбувся з продажу нерухомого майна банкрута, правочини та документи, оформлені на виконання цього аукціону, а також скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, визнати за заявницею таке право та здійснити за нею його державну реєстрацію.

5.16. Заявниця оскаржила в касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову в повному обсязі, та просила залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позовні вимоги частково, відмовивши у скасуванні державної реєстрації права власності на квартиру, зареєстрованого за кінцевим набувачем, у визнанні за заявницею такого права та в зобов`язанні зареєструвати вказане право за нею. Тому Великій Палаті Верховного Суду належить, зокрема, вирішити, чи є ефективними у спірних правовідносинах такі способи захисту, які заявниця обрала для захисту свого права: про визнання недійсними результатів аукціону, протоколу про проведення аукціону, акта про передання права власності, договору купівлі-продажу та свідоцтва про право власності.

Щодо вимог про визнання недійсними результатів аукціону та спірного договору

5.17. Заявниця скаржилася на те, що суд апеляційної інстанції залишив без уваги її доводи щодо порушення встановленого законом порядку проведення аукціону та про наявність підстав для визнання його результатів недійсними як способу відновити порушене право. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами не погоджується та вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги.

5.18. За змістом статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, установлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

5.19. Отже, якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, і при цьому продавець не мав права його відчужувати, то покупець не набуває права власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Зокрема, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, установлених статтею 388 ЦК України.

5.20. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

5.21. Таким чином, якщо заявниця вважає, що покупець не набув права власності на отримане ним спірне майно (зокрема, тому, що покупець не є добросовісним набувачем), то вона вправі,враховуючи вимоги частин другої та третьої статті 264 ЦК України, скористатися передбаченим для цього випадку в законодавстві способом захисту права власності, а саме витребувати квартиру в кінцевого її набувача на підставі статей 387, 388 ЦК України. Для застосування такого способу захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі-продажу. Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла в постановах від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункти 52, 57), від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.31-9.33), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 36).

5.22. За частиною першою статті 49 Закону про банкрутство (чинного на час реалізації спірного майна) продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів.

5.23. Відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними.

5.24. Стала судова практика Верховного Суду відносить до підстав для визнання в судовому порядку аукціону та результатів аукціону недійсними порушення встановлених законодавством правил проведення аукціону, визначених Законом про банкрутство, які визначають процедуру підготовки та проведення аукціону; правил, які регулюють сам порядок проведення аукціону; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону.

5.25. Відповідно до предмета доказування недійсності результатів аукціону з таких підстав входить установлення обставин недотримання ліквідатором та організатором аукціону вимог, які ставляться Законом про банкрутство до його підготовки та проведення, зокрема: щодо порядку отримання згоди заставного кредитора на продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення (стаття 42); щодо порядку оприлюднення оголошення про проведення аукціону певного змісту, письмового повідомлення про проведення аукціону власника майна, замовника та інших осіб, визначених замовником (статті 58, 59); допуску до участі в аукціоні (стаття 61); допуску до місця проведення аукціону (стаття 63); порядку проведення аукціону (статті 64-68); оформлення кінцевих результатів аукціону (стаття 50).

5.26. Велика Палата Верховного Суду раніше вже робила висновки про те, що виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, реалізація майна на прилюдних торгах є правочином. Такий висновок узгоджується і з нормами статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах та визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.17, 6.18), від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункти 38, 39) та від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 32)).

5.27. Установлення відповідним судовим рішенням незаконності аукціону (порушення порядку його організації та проведення) невідворотно викликає необхідність його повторного проведення у справі про банкрутство з метою реалізації майна боржника, якщо воно не було передане покупцю або було витребуване на користь боржника. Тому визнання недійсними результатів аукціону (та, відповідно, укладених за цими результатами договорів) не відновить прав заявниці на спірне майно.

5.28. У рішенні від 20 травня 2021 року у справі «Атіма лімітед проти України» ЄСПЛ зазначив (пункти 42-44): «Посилаючись на національне законодавство, суди обґрунтували визнання недійсним права власності підприємства «Н.» на акції (зокрема, підприємство «К.» було приватизоване, а згодом його акції були продані з порушенням вимог національного законодавства). Тоді як таке обґрунтування могло виправдовувати втручання у право власності підприємства «Н.», підстав для втручання в право власності підприємства-заявника, третьої особи та добросовісного набувача, якій підприємство «Н.» перепродало частину акцій, не було. У зв`язку із цим Суд зазначає, що, як випливає з тлумачення національними судами вищих інстанцій національного законодавства (див. пункти 22-27 та 36), витребування акцій від підприємства-заявника, добросовісного набувача, якому були перепродані акції, могло бути можливим лише шляхом подання проти нього віндикаційного позову на підставі частини першоїстатті 388 ЦК України. Таким чином, згідно з національним законодавством останнє положення могло бути єдиною правовою підставою для позбавлення підприємства-заявника його власності. Однак у цій справі проти підприємства-заявника такого позову подано не було. У результаті суди, вочевидь, не могли ухвалити рішення щодо прав власності підприємства-заявника та застосувати вказане положення proprio motu, тобто за відсутності такої вимоги прокурора до підприємства-заявника».

Зважаючи на наведене та враховуючи, зокрема, що рішення національних судів, які вплинули на право власності підприємства-заявника, не містили правових підстав для втручання у це право, ЄСПЛ констатував, що таке втручання не було законним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

5.29. Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ГПК України (частині першій статті 2 ЦПК України).

5.30. Тобто цілком правомірним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що заявниця, звертаючись з вимогами в межах справи про банкрутство, обрала спосіб захисту, який не є ефективним, оскільки не відновить її порушених прав, а правильним захистом буде саме подання віндикаційного позову до кінцевого володільця майна - спеціальний спосіб захисту, прямо передбачений для спірних правовідносин чинним законодавством.

5.31. Разом з тим у цій справі суд апеляційної інстанції, констатувавши неефективність у цілому вимоги заявниці щодо визнання недійсним договору, стороною якого вона не є, безпідставно надав правову оцінку вимогам ОСОБА_1 у частині оспорення нею результатів аукціону, відокремивши їх таким чином від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні.

5.32. Суд указав, зокрема, що процедура з продажу активів боржника проводилась без будь-яких порушень, замовник та організатор аукціону вчинили всі необхідні заходи для організації та його проведення в порядку, визначеному статтями 49, 51, 57, 65, 66 Закону про банкрутство. Це суд апеляційної інстанції і зазначив як підставу для відмови у цій частині позовних вимог.

5.33. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 вказала на таке: «Отже, торги є правочином. Якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту» (пункт 104).

5.34. Інший підхід може спричинити ситуацію, коли суди виходячи з різних підстав дійдуть взаємовиключних висновків про законність (незаконність) результатів аукціону та оформленого договору купівлі-продажу.

5.35. У контексті наведених заявницею вимог та висновків апеляційного суду питання дотримання ліквідатором та організатором законодавчих приписів процедури організації та проведення аукціону у справі про банкрутство мають значення настільки, наскільки засвідчують добросовісність чи недобросовісність набувача майна. Відповідність нормам права та передбаченій такими нормами процедурі проведення аукціону не може бути оцінена в межах розгляду цієї заяви, якщо суд відмовив у задоволенні позову про недійсність правочину (договору) через обрання неефективних способів захисту порушеного права. При формальному порушенні порядку проведення публічних торгів і недоведеності факту недобросовісної поведінки їх переможця таке порушення саме по собі не може спричинити негативних наслідків для переможця, добросовісність якого презюмується (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 57)).

5.36. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за їх наслідками відповідачами спірного договору не призведе до поновлення майнових прав заявниці (до введення її як власниці у володіння квартирою), що свідчить про неефективність означених способів захисту та наявність підстав для відмови в позові у цій частині.

5.37. Натомість задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 92), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 44)).

5.38. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на свої попередні висновки про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

5.39. Тому мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції в частині розгляду вимоги про визнання недійсними результатів аукціону слід змінити, виклавши в редакції цієї постанови.

Щодо вимог про визнання недійсними свідоцтва про право власності, протоколу про проведення аукціону й актапро передання права власності

5.40. Заявниця також просила визнати недійсними спірні свідоцтво, протокол і акт. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції правильно відмовив у задоволенні цих вимог, але з таких мотивів.

5.41. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник майна з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для витребування ним свого майна із чужого незаконного володіння оспорювання не тільки відповідних рішень компетентних органів, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц).

5.42. Видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є окремою нотаріальною дією, передбаченою статтею 34 Закону України «Про нотаріат», спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину.

5.43. За змістом глави 12 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, на відміну від дій з нотаріального посвідчення правочинів, нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, не встановлює дійсні наміри кожної зі сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно саме цим набувачем та підтвердження цього права внаслідок проведення прилюдних торгів. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.21, 6.22) і від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 42).

5.44. Тому визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), не захистить право та інтерес заявниці, яка стверджує про те, що є власником спірного майна. Цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права.

5.45. Таким чином, позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів не відповідає належному способу захисту у цій справі. Близьких за змістом висновків щодо неналежності позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 43).

5.46. З огляду на те, що протокол про проведення аукціону й акт про передання права власності теж не є правовстановлюючими документами, враховуючи попередні висновки, викладені у постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104), Велика Палата Верховного Суду також вважає неефективними вимоги про визнання недійсними означених документів.

Щодо позову про витребування майна, проданого в процедурі банкрутства

5.47. На час реалізації спірної квартири згідно із частиною першою статті 2 Закону про банкрутство провадження у справах про банкрутство регулювалося цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України. Стаття 9 Закону про банкрутство визначала, що справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

5.48. За змістом положень частин першої та четвертої статті 42 і частин першої та третьої статті 46 Закону про банкрутство, законодавець передбачив певну сукупність дій, яку необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури, та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом із зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком усіх проведених ним дій у ході ліквідаційної процедури, розгляд та затвердження ліквідаційного балансу судом є обов`язковим предметом судового засідання, за наслідком якого приймається рішення про ліквідацію (припинення) юридичної особи боржника.

5.49. Продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів (частина перша статті 49 Закону про банкрутство).

5.50. Так, законодавець передбачив, що процедура проведення аукціону у справі про банкрутство складається з чотирьох етапів її організації: 1) передпідготовка проведення аукціону (призначення ліквідатора, отримання згоди заставного кредитора на реалізацію заставного майна, вибір організатора аукціону, оформлення проєкту договору на проведення аукціону); 2) підготовка до проведення аукціону (укладення договору з організатором аукціону, публікація оголошення, прийняття заяв на участь в аукціоні, внесення гарантійних внесків учасників аукціону); 3) проведення аукціону; 4) оформлення його результатів.

5.51. Особливістю вирішення спорів про банкрутство є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси, у тому числі майна, яке безпідставно вибуло з володіння банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення таких вимог.

5.52. Ще однією особливістю у процедурі банкрутства щодо примусового продажу майна у справі про банкрутство є те, що банкрут свою волю не виявляє, незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство - боржник чи кредитор (хоча воля власника майна часто може бути у такому спорі на стороні ініціатора процедури), оскільки його правосуб`єктність обмежена законом, а продаж здійснюється арбітражним керуючим та під контролем суду. Натомість зацікавленість і в боржника, і в кредитора є спільною - реалізувати майно за найвищою ціною на аукціоні для формування ліквідної маси.

5.53. Іншими словами, поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, тобто боржник повинен мати на меті добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав і правомірних інтересів кредитора.

5.54. Воля власника майна - боржника вже при відкритті справи про банкрутство обмежується як у силу закону, так і шляхом призначення спеціального суб`єкта - арбітражного керуючого. Обмеження правосуб`єктності у цьому випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання відносин банкрутства (неспроможності), що виходять з інтересів підтримки усталеного господарського обігу, недопуску серйозних економічних потрясінь, з необхідності захисту інтересів не тільки боржника, а й осіб, пов`язаних із ним. Одним з наслідків визнання боржника банкрутом є припинення повноважень органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, а також припинення повноваження власника (органу, уповноваженого управляти майном) майна банкрута.

5.55. В свою чергу, відповідно до статті 107 Закону про банкрутство арбітражні керуючі несуть за свої дії та заподіяну третім особам шкоду цивільно-правову, адміністративну, дисциплінарну та кримінальну відповідальність у порядку та обсягах, установлених законом.

5.56. У такому контексті питання наявності (відсутності) волі власника майна у процедурі банкрутства є подібним до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю. Воля такої особи формується її представником, яким є спеціальний суб`єкт (арбітражний керуючий, виконавець тощо). Тому добросовісний набувач, який відплатно придбав майно у такій процедурі, не може бути позбавлений цього майна за критерієм вибуття цього майна з володіння за волею чи поза волею боржника.

5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.63. Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна (у цих спірних правовідносинах - ОСОБА_2), у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця (у цих спірних правовідносинах - ПП «Мілітарі»), зокрема за наявності зв`язків із ліквідатором продавця (їхню спільну участь в діяльності інших юридичних осіб). Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

5.65. Згідно із частиною другою статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок про те, що на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача, якщо воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому саме для примусового виконання судових рішень (пункт 84).

5.66. Не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо вона знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема пов`язана особа (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55)).

5.67. Сторони договору повинні поводитися правомірно як під час його виконання, так і на переддоговірній стадії. Зокрема, мають поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків, як і можливої недобросовісної чи нерозумної поведінки, є численними. Їх не можна визначити вичерпно. Недобросовісною поведінкою може бути необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема, з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад із конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

5.68. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у всіх випадках відповідно до приписів статті 387 ЦК України.

5.69. Таким чином, у контексті виключної правової проблеми, вказаної Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що:

- продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження». Водночас за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю;

- для витребування майна від набувача не потрібно визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у тому числі в разі якщо перший з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

6. Щодо відступу від висновку про застосування норми права у спірних правовідносинах

6.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що з метою забезпечення однакового застосування норм права у подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні, а саме в ухвалі Верховного Суду України у складі колегії суддів Судової палати у цивільних справах від 1 вересня 2010 року (провадження № 6-5368св10), постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (провадження № 6-58цс13), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 638/5388/14-ц та від 27 червня 2018 року у справі № 201/15400/16-ц.

6.2. Оскільки приписи процесуального законодавства не передбачають можливості відступу від висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду України як суду касаційної інстанції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, пункт 85; від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19, пункти 29-35), у Великої Палати Верховного Суду немає підстав для вирішення питання відступу від висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду України у складі колегії суддів Судової палати у цивільних справах від 1 вересня 2010 року (провадження № 6-5368св10).

6.3. Також немає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (провадження № 6-58цс13) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 638/5388/14-ц, оскільки спірні правовідносини у зазначених справах і справі № 908/976/19 не є подібними.

6.3.1. У справі № 6-58цс13 спір виник у зв`язку з продажем первинним іпотекодавцем (боржником за кредитним договором) предмета іпотеки фізичній особі, яка в подальшому подарувала це майно юридичній особі. Та перепродала його товариству з обмеженою відповідальністю, яке передало це майно в іпотеку банку. Відчуження спірного нерухомого майна відбувалося після визнання первинного іпотекодавця банкрутом і зняття заборони на таке відчуження. Оскільки договори купівлі-продажу, дарування та іпотеки були укладені без отримання згоди первинного іпотекодержателя (кредитора за кредитним договором) на відчуження переданого йому в іпотеку майна, він просив визнати вказані договори недійсними, скасувати відповідні записи про реєстрацію права власності на це майно, зареєструвати таке право за первинним іпотекодавцем і зобов`язати приватного нотаріуса поновити записи про первинного іпотекодавця в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек. Верховний Суд України направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, не формулюючи висновку щодо застосування припису частини другої статті 388 ЦК України у спірних правовідносинах.

6.3.2. За обставинами справи № 638/5388/14-ц іпотекодержатель (кредитор за кредитним договором) скаржився на те, що у процедурі банкрутства іпотекодавця, який був фізичною особою - підприємцем, ліквідатор продав предмет іпотеки (квартиру) іншій фізичній особі. Оскільки надалі апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції про визнання іпотекодавця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, іпотекодержатель звернувся з позовом до ліквідатора та нового власника предмета іпотеки. Просив визнати недійсним договір купівлі-продажу, припинити право власності нового набувача на предмет іпотеки, визнати право власності на спірне майно за іпотекодавцем і поновити заборону відчуження предмета іпотеки. Верховний Суд підтримав суд апеляційної інстанції, який дійшов висновку про добросовісність нового власника спірного майна та неможливість витребування у нього квартири з огляду на наявність на момент укладання договору купівлі-продажу квартири чинного рішення суду, яке надавало ліквідатору право здійснити продаж усього належного іпотекодавцю майна.

6.4. За обставинами справи № 201/15400/16-ц фізична особа звернулася з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю, біржі, проміжного та кінцевого набувачів спірного майна (квартири), іпотекодержателя про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, договору іпотеки, протоколу загальних зборів, публічних торгів, свідоцтва про право власності, витребування квартири та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на неї. Мотивувала позов тим, що була власником квартири, яку шляхом обману (нібито на підставі укладеного з позивачкою договору купівлі-продажу) спершу набув у власність проміжний набувач, який надалі передав її як внесок до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю. Після визнання цього товариства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури квартиру було продано на торгах кінцевому набувачеві. Останній передав цю квартиру в іпотеку фізичній особі (іпотекодержателю), з якою був укладений договір позики. Суд касаційної інстанції підтримав висновки судів попередніх інстанцій, які вважали, що оскільки за встановленою законом процедурою публічні торги визнані недійсними не були, то вимога позивача про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння є передчасною.

6.5. Ураховуючи висновки, наведені вище в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року у справі № 201/15400/16-ц у частині висновків щодо неможливості застосування власником для ефективного захисту свого права на мирне володіння майном вимоги про витребування майна після його реалізації від імені третьої особи на аукціоні у процедурі банкрутства, якщо публічні торги не були визнані недійсними.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

7.2. З урахуванням визначених меж розгляду справи судом касаційної інстанції не можна взяти до уваги аргументи скаржниці про неправильну оцінку судами попередніх інстанцій документів, що містяться у матеріалах справи, необхідність надання повторної оцінки доказам у справі та повторного встановлення фактичних обставин справи.

7.3. Доводами касаційної скарги не спростовано висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності правових підстав для відмови в задоволенні заяви та не доведено неправильного застосування судами норм матеріального і процесуального права як необхідних передумов для скасування оскаржуваного судового рішення.

7.4. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 зазначеного Кодексу).

7.5. Відмовляючи в задоволенні позову в цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний заявницею спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах не є ефективним. Разом з тим суд помилково надав оцінку законності процедури проведення аукціону, що має бути предметом самостійної оцінки суду під час вирішення вимоги про витребування спірного майна.

7.6. З огляду на наведене, здійснюючи перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року слід змінити в її мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові.

8. Щодо розподілу судових витрат

8.1. За висновком Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судового рішення та залишення без змін його резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 301, 302, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 908/976/19 змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. У решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя-доповідачка Л. І. РогачСудді: Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 108930841

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Гудими Д. А.

Справа № 908/976/19

Провадження № 12-10гс21

21 вересня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 908/976/19 за заявою Приватного підприємства «Мілітарі» (далі - ПП «Мілітарі») про визнання банкрутом, за заявою ОСОБА_1 про визнання недійсними результатів аукціону, протоколу, акта, договору купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні, свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності та здійснення державної реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково: постанову апеляційного господарського суду змінила у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а у решті залишила без змін.

З вирішенням справи у суді касаційної інстанції погоджуюся. Таке вирішення є послідовним продовженням практики, напрацьованої у Великій Палаті Верховного Суду впродовж 2018 - 2022 років. Проте вважаю, що, виявивши ознаки недобросовісності набувача квартири, треба було прямо про це вказати.

У пункті 5.63 постанови Велика Палата Верховного Суду абсолютно правильно зазначила, що «саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна (у цих спірних правовідносинах - ОСОБА_2 ), у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця (у цих спірних правовідносинах - ПП «Мілітарі»), зокрема за наявності зв`язків із ліквідатором продавця (їхню спільну участь в діяльності інших юридичних осіб). Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52)».

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування (частина третя статті 75 ГПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово послуговувалася даними, зафіксованими у відкритих державних реєстрах, відкритих даних земельного кадастру, як загальновідомими. Для прикладу: у пунктах 178-179 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначила, що «згідно із загальнодоступними відомостями з Публічної кадастрової карти України, розміщеної на офіційному вебсайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, земельні ділянки, що належать … та …, досі заліснені. Такі відомості є загальновідомими, а тому не потребують доказування (частина третя статті 82 ЦПК України). Судами не встановлено обставин, які би спростовували заліснення спірних земельних ділянок та невідповідність відомостей з Публічної кадастрової карти України фактичному стану ані на цей час, ані на час отримання відповідачами цих ділянок. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що особи, яким були відчужені земельні ділянки…, проявивши розумну обачність, не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які були заліснені. Тому ці особи не можуть вважатися такими, які покладалися на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61))».

Аналогічно, вирішуючи справу № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду могла не натякати на те, що у справі про витребування квартири суд має перевірити добросовісність її набувача (те, чи він знав або міг знати про недобросовісну поведінку продавця, зокрема за наявності зв`язків із ліквідатором продавця). Можливо та достатньо було прямо вказати на таке: головою комісії з припинення ПП «Мілітарі» (ліквідатором продавця) є ОСОБА_3 ; згідно з відкритими даними як він, так і ОСОБА_2 , який є набувачем квартири, були керівниками й учасниками ТОВ «Ремресурс» (код в ЄДР: 39041002), тобто є пов`язаними особами (https://clarity-project.info/edr/39041002/history/edrpou). Тому заявниця має можливість довести недобросовісність такого набувача, який знав або міг знати про недобросовісну поведінку продавця (близький за змістом підхід до оцінки добросовісності набувача майна Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункти 41-43)).

Суддя Д. А. Гудима

Джерело: ЄДРСР 108930852
 

[ANTIRAID]

Велика палата зазначила:

5.69. Таким чином, у контексті виключної правової проблеми, вказаної Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що:

- продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження». Водночас за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю;

- для витребування майна від набувача не потрібно визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у тому числі в разі якщо перший з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

[ANTIRAID]

Окрема думка суддів К. М. Пількова, Ю. Л. Власова, О. Б. Прокопенка, В. М. Сімоненко до постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, провадження № 12-10гс21

1. У цій справі Велика Палата Верховного Суду переглядала ухвалу Господарського суду Запорізької області від 28.05.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 в частині вирішення вимог ОСОБА_1 (далі - Заявниця) про визнання недійсними:

- результатів аукціону, що відбувся 29.07.2019 на Правобережній товарній біржі, а саме лоту № 1 - цілісного майнового комплексу - квартири; протоколу № 1 про проведення аукціону з продажу нерухомого майна банкрута, складеного 29.07.2019 Правобережною товарною біржою;

- акта № 1 про передання права власності на придбане нерухоме майно, укладеного між Приватним підприємством «Мілітарі» (далі - ПП «Мілітарі») та ОСОБА_2 (далі також Відповідачі);

- договору купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні, укладеного 29.07.2019 між Відповідачами;

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно, посвідченого 30.07.2019 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Міссіяж О. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 418.

2. Постановою від 21.09.2022 Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу Заявниці; змінила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 у цій справі у мотивувальній частині, виклавши її в редакції своєї постанови; у решті залишила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 без змін.

3. Погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за їх наслідками Відповідачами договору не призведе до поновлення майнових прав Заявниці (до введення її як власниці у володіння квартирою), що свідчить про неефективність означених способів захисту. Якщо заявниця вважає, що покупець не набув права власності на отримане ним спірне майно (зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем), то вона вправі,враховуючи вимоги частин другої та третьої статті 264 ЦК України, скористатися передбаченим для цього випадку в законодавстві способом захисту права власності, а саме витребувати квартиру в кінцевого її набувача на підставі статей 387, 388 ЦК України. Для застосування такого способу захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі-продажу.

Також, звернувшись до власних висновків, викладених у її постановах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. А визнання результатів аукціону недійсними не з метою домогтися відновлення порушеного права (та/або інтересу), а з метою створення в межах іншого судового провадження підстави для подальшого звернення з позовом, преюдиційну обставину чи доказ у справі, суперечать завданням господарського судочинства, визначеним у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4. Щодо вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів Велика Палата Верховного Суду вказала, що видача нотаріусом такого свідоцтва є окремою нотаріальною дією, передбаченою статтею 34 Закону України «Про нотаріат», спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права. Отже, вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів не відповідає належному способу захисту у цій справі, висновок про що міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду.

5. Стосовно вимог про визнання недійсними протоколу проведення аукціону та акта про передання права власності Велика Палата Верховного Суду також вказала, що ці документи не є правовстановлюючими, тому вимоги про визнання їх недійсними є неефективними. Ці висновки обґрунтовані посиланням на власну правову позицію, викладену у постанові від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (§ 104).

6. В цілому з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для задоволення вказаних позовних вимог погоджуємося, однак висловлюємо незгоду з окремими мотивами, викладеними у цій постанові.

Стосовно застосування частини другої статті 388 ЦК України (судді К. М. Пільков, Ю. Л. Власов, О. Б. Прокопенко, В. М. Сімоненко)

7. Реалізація спірного майна на прилюдних торгах здійснювалася у межах процедури банкрутства ПП «Мілітарі». На час проведення спірних торгів (29.07.2019) провадження у справах про банкрутство регулювалося Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) у відповідній редакції, за статтею 1 якого банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

8. Відповідно до частини першої статті 37 Закону про банкрутство господарський суд у судовому засіданні за участю сторін приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

9. При цьому з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління та розпорядження його майном, керівник банкрута звільняється з роботи у зв`язку з банкрутством підприємства, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута (частина друга статті 38 Закону про банкрутство).

10. Частиною першою статті 40 Закону про банкрутство передбачено, що у постанові про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури господарський суд призначає ліквідатора банкрута з урахуванням вимог, установлених цим Законом, з числа арбітражних керуючих, якщо інше не передбачено цим Законом.

11. Призначений судом ліквідатор організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів, у тому числі виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом; з дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута (стаття 41 Закону про банкрутство).

12. Зазначена стаття також регламентує обов`язок ліквідатора надавати на вимогу, зокрема господарського суду необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури. Дії (бездіяльність) ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю), що передбачено також частиною четвертою статті 40 Закону про банкрутство, у тому числі у разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов`язків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів або з власної ініціативи може припинити повноваження ліквідатора і призначити нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом.

13. Відповідно до частини першої статті 49 Закону про банкрутство продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів.

14. Ця процедура має чітко регламентовані етапи, про що вказала також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові (підпункт 5.50).

15. Отже, продаж майна банкрута у провадженні у справі про банкрутство здійснюється за чітко регламентованою спеціальним законом процедурою спеціально призначеним суб`єктом, який несе встановлену законом відповідальність за належне виконання своїх обов`язків в цій процедурі.

Підставою відкриття провадження у справі про банкрутство є постанова господарського суду про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, саме після прийняття цієї постанови та для її виконання спеціальний суб`єкт - ліквідатор (арбітражний керуючий) здійснює покладені на нього функції, у тому числі з формування ліквідаційної маси та реалізації майна з метою задоволення вимог кредиторів, а продаж майна банкрута здійснюється в цій процедурі під контролем суду.

Постанова суду про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури відповідно до положень статті 8 Закону про банкрутство набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в порядку, встановленому ГПК України, є судовим рішенням у розумінні статті 232 ГПК України.

16. У своїй постанові у цій справі Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що особливістю вирішення спорів про банкрутство є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси, у тому числі майна, яке безпідставно вибуло з володіння банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення таких вимог.

Ще однією особливістю у процедурі банкрутства щодо примусового продажу майна у справі про банкрутство є те, що банкрут свою волю не виявляє, незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство - боржник чи кредитор (хоча воля власника майна часто може бути у такому спорі на стороні ініціатора процедури), оскільки його правосуб`єктність обмежена законом, а продаж здійснюється арбітражним керуючим та під контролем суду. Натомість зацікавленість і в боржника, і в кредитора є спільною - реалізувати майно за найвищою ціною на аукціоні для формування ліквідної маси.

Воля власника майна - боржника вже при відкритті справи про банкрутство обмежується як у силу закону, так і шляхом призначення спеціального суб`єкта - арбітражного керуючого. Обмеження правосуб`єктності у цьому випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання відносин банкрутства (неспроможності), що виходять з інтересів підтримки усталеного господарського обігу, недопуску серйозних економічних потрясінь, з необхідності захисту інтересів не тільки боржника, а й осіб, пов`язаних із ним. Одним з наслідків визнання боржника банкрутом є припинення повноважень органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, а також припинення повноваження власника (органу, уповноваженого управляти майном) майна банкрута.

В свою чергу, відповідно до статті 107 Закону про банкрутство арбітражні керуючі несуть за свої дії та заподіяну третім особам шкоду цивільно-правову, адміністративну, дисциплінарну та кримінальну відповідальність у порядку та обсягах, установлених законом (підпункти 5.51, 5.52, 5.54, 5.55 постанови).

17. Наведене, на нашу думку, спонукає до висновку, що запровадження спеціальної процедури та механізмів здійснення судом контролю у процедурі ліквідації банкрута, у тому числі під час відчуження майна банкрута з метою погашення грошових вимог кредиторів, що здійснюється виключно на підставі судового рішення - постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, має за мету надати добросовісному покупцю такого майна гарантії юридичного «очищення» цього майна, придбаного у такий спосіб (схожі висновки викладені у § 6.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

18. Тобто участь в аукціоні з продажу майна банкрута в провадженні у справі про банкрутство надає учаснику (набувачу прав на таке майно) обґрунтовані очікування, що право на набуте ним у такий спосіб майно є дійсним та не буде оспорено з підстав, у тому числі неправомірного його набуття банкрутом. Добросовісність такого набувача має оцінюватися в контексті дотримання встановленої процедури та умов продажу майна в процедурі банкрутства, оскільки такий набувач стає учасником правовідносин щодо цього майна.

19. Отже, презюмується, що майно, передане на торги в процедурі банкрутства з метою задоволення вимог кредиторів, є таким, що належить боржнику на законних підставах. Особа, яка придбаває майно в цій процедурі вправі на це покладатися так само, як і у процедурі продажу майна за судовим рішенням, встановленій Законом України «Про виконавче провадження».

20. Процедура продажу майна у виконавчому провадженні в істотних аспектах не встановлює додаткових запобіжників, спрямованих на недопущення порушення прав третіх осіб, у порівнянні з ліквідаційною процедурою за Законом про банкрутство. А можливість здійснення примусового виконання судового рішення приватним виконавцем позбавляє сенсу порівняння цих процедур реалізації майна (у виконавчому проваджені і в межах справи про банкрутство) за критерієм здійснення реалізації за безпосередньої участі держави (в особі державного виконавця у виконавчому провадженні) або приватного суб`єкта (ліквідатора у процедурі банкрутства).

21. Саме тому до правовідносин з продажу майна в провадженні у справі про банкрутство має застосовуватися частина друга статті 388 ЦК, яка визначає, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо вонобуло продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

22. Натомість, формулюючи висновки про те, що в контексті питання наявності (відсутності) волі власника майна у процедурі банкрутства є подібним до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю; тому добросовісний набувач, який відплатно придбав майно у такій процедурі, не може бути позбавлений цього майна за критерієм вибуття цього майна з володіння за волею чи поза волею власника, Велика Палата Верховного Суду все ж підсумовує, що продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження», а за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна з обмеженою правосуб`єктністю.

23. При цьому цілком обґрунтованим видається висновок Великої Палати Верховного Суду щодо того, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України (§ 5.58 постанови).

24. Отже, на нашу думку, добросовісний набувач, який придбаває майно у процедурі ліквідації банкрута має такий же захист своїх майнових прав щодо придбаного майна, як і щодо майна, придбаного в порядку виконання судових рішеньза Законом України «Про виконавче провадження», та таке майно не може бути витребувано від нього в силу положень частини другої статті 388 ЦК України.

Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції шляхом викладенні її у редакції своєї постанови (судді К. М. Пільков, О. Б. Прокопенко)

25. У постанові від 21.09.2022 Велика Палата Верховного Суду вказала, що, відмовляючи в задоволенні позову в цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний заявницею спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах не є ефективним. Разом з тим суд помилково надав оцінку законності процедури проведення аукціону, що має бути предметом самостійної оцінки суду під час вирішення вимоги про витребування спірного майна, у зв`язку з чим дійшла висновку про необхідність зміни постанови Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 в її мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові

26. Із зміною мотивувальної частини постанови апеляційного господарського суду шляхом викладення її у редакції постанови Великої Палати не погоджуємось.Вважаємо, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми.

27. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення?

Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 311 ГПК України)) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмета доказування у справі.

28. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи)

Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України).

29. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції

Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 300 ГПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій.

Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються "висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів".

З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій

Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції.

Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції.

30. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом

a. Проблема визначеності у висновках

Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення.

b. Проблема преюдиції

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме в мотивувальній частині рішення. Із цього з необхідністю витікає проблема в застосуванні правил про преюдицію. З цього з необхідністю витікає проблема у застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд "замінив" своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію.

c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами

Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови?

31. Схожі міркування вже були викладені в окремих думках до постанов Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) та від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21).

32. Підсумовуючи, вважаємо, що тут доречно навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки («review judgments rather than opinions» [1]).

[1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting).

СуддіК. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. М. Сімоненко

https://reyestr.court.gov.ua/Review/109075202