Завідома незаконна постанова ВП ВС про можливість відібрання майна, позбавлення захисту та застосування норм права, які не існували на момент правовідносин

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2023 року

м. Київ

Справа № 910/18214/19

Провадження № 12-8гс22

Велика Палата Верховного Суду у складі

головуючої судді-доповідачки Катеринчук Л. Й.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григорєвої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А., Штелик С. П.,

за участю

секретаря судового засідання Мудрик А. І.,

представників які зявилися в судове засідання:

Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» адвокатів Карпінського С. В., довіреність 09 грудня 2022 року, Накорчевського С. В., довіреність 08 листопада 2022 року, Бауліної В. О., довіреність 29 грудня 2022 року, Тарасенкова В. В., 22 вересня 2022 року,

Міністерства фінансів України Іщенка Р. А. (самопредставництво), наказ Міністерства фінансів України 28 лютого 2011 року,

Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» Шутова О. О., (самопредставництво), наказ ФГВО 11 червня 2021 року,

Національного банку України Пріцака І. Є., (самопредставництво), розпорядження від 12 лютого 2021 року,

Кабінету Міністрів України Польця Д. М. (самопредставництво), наказ Міністерства юстиції України 22 вересня 2021 року,

розглянула у судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Кабінету Міністрів України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року (головуючий суддя Зубець Л. П., судді Алданова С. О., Мартюк А. І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Міністерства фінансів України та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Національного банку України і Кабінету Міністрів України, про визнання договорів недійсними та

В С Т А Н О В И Л А

1. Вступ

1.1. У справі, що розглядається, перед судом касаційної інстанції постало питання про відповідність вимогам частин третьої і четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) в редакції Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (далі Закон № 590-IX) обраного позивачем (акціонером неплатоспроможного банку, якого визнано повязаною з банком особою) способу захисту прав у вигляді вимоги про визнання недійсними правочинів придбання позивачем за кошти, розміщені на його рахунках, відкритих у банку, акцій додаткової емісії цього неплатоспроможного банку та з відчуження 100 % акцій такого банку на користь держави у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави. Також у цій справі виникло питання щодо дії Закону № 590-IX у часі в контексті обґрунтованості застосування його положень до спірних правовідносин.

2. Короткий зміст позовних вимог

2.1. 19 грудня 2019 року ОСОБА_1. (далі позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»; далі ПАТ «КБ «Приватбанк», Банк, відповідач 1), Міністерства фінансів України (далі Мінфін, відповідач 2) та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі Фонд, відповідач 3) про визнання недійсними:

договору про придбання акцій від 20 грудня 2016 року, укладеного між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у Банку, та позивачем, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у Банку, щодо акцій додаткової емісії Банку в обмін на грошові зобовязання перед позивачем;

договору купівлі-продажу акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, укладеного між державою в особі Мінфіну і всіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», у частині, що стосується прав та інтересів позивача, щодо простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».

2.2. Позовні вимоги обґрунтовано так:

на момент прийняття рішень про неплатоспроможність ПАТ «КБ «Приватбанк», виведення його з ринку за участі держави і відчуження пакета акцій Банку в цілому державі в особі Мінфіну за одну гривню позивач був акціонером Банку; станом на 16 грудня 2016 року позивач володів 2 068 656 простими іменними акціями номінальною вартістю 579 223 680 грн (2,7249 % статутного капіталу Банку), а 20 грудня 2016 року на підставі спірного договору набув у власність прості іменні акції додаткової емісії Банку кількістю 103 079 штук в обмін на грошові зобовязання Банку перед позивачем на суму 28 862 120 грн (0,1358 % статутного капіталу Банку);

оспорювані правочини у частині, що стосується прав та інтересів позивача, є нікчемними в силу частини другої статті 228 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) як такі, що порушують публічний порядок, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння майном позивача за відсутності судового рішення;

примусове відчуження акцій позивача у статутному капіталі Банку на користь держави в процедурі виведення Банку з ринку відбулося без обґрунтування суспільної необхідності такого відчуження та без виплати компенсації за списані кошти, що позбавило позивача права на грошові вимоги до Банку і є фактично конфіскацією належного йому майна; внаслідок укладення спірних договорів порушено право приватної власності позивача, гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України;

при вчиненні оспорюваних правочинів Фонду не могли бути надані повноваження законного представника позивача щодо розпорядження належним йому майном (акціями), що є порушенням статей 35, 36, 242 ЦК України;

укладенням оскаржуваних договорів порушено права позивача на отримання дивідендів, розпорядження належними йому акціями у статутному капіталі Банку та участь в управлінні справами Банку, якими він наділений у силу статей 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» (далі Закон № 514-VI; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), і такі права позивача підлягають судовому захисту; водночас установлені частиною шостою статті 41 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі Закон № 4452-VI) заборони вимагати повернення акцій та визнання недійсним правочину щодо акцій суперечать статтям 41, 55, 64 Конституції України, тому не можуть застосовуватися при вирішенні спору в цій справі.

3. Фактичні обставини справи, встановлені судами

3.1. 13 грудня 2016 року Комісія Національного банку України (далі НБУ) з питань визначення повязаних із банками осіб та перевірки операцій банків з такими особами прийняла рішення № 105 «Про визначення осіб повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», яким визнала ОСОБА_1 повязаною з ПАТ «КБ «Приватбанк» особою. Це рішення НБУ оскаржено ОСОБА_1. у судовому порядку, розгляд адміністративного спору у справі № 826/7444/17 не завершено.

3.2. Станом на 16 грудня 2016 року ОСОБА_1. володів простими іменними акціями ПАТ «КБ «Приватбанк» у бездокументарній формі у кількості 2 068 656 штук загальною номінальною вартістю 579 223 680 грн, що становило 2,7249 % частки у статутному капіталі Банку. Зазначене підтверджується виписками депозитарної установи про стан рахунку позивача у цінних паперах.

3.3. 18 грудня 2016 року Правлінням НБУ прийнято рішення № 498-рш/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних» та № 499-рш/БТ «Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави», яким запропоновано Кабінету Міністрів України (далі КМУ) розглянути виведення неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI, а саме шляхом продажу Банку інвесторові в особі держави та серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації ПАТ «КБ «Приватбанк» на суму 116,8 млрд грн.

3.4. 18 грудня 2016 року відповідно до постанови КМУ № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» прийнято пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Мінфіну у виведенні ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI; держава в особі Мінфіну придбаває акції ПАТ «КБ «Приватбанк» у повному обсязі за одну гривню, а Мінфін для виконання цього забезпечує укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» після здійснення Фондом заходів, визначених статтею 41-1 Закону № 4452-VI.

3.5. 18 грудня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації і надано повноваження тимчасового адміністратора Соловйовій Н. А.

3.6. 19 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2860 «Про запровадження плану врегулювання ПАТ «КБ «Приватбанк», яким затверджено план урегулювання неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» і визначено, що виведення цього Банку з ринку здійснюється у спосіб, передбачений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI, а саме шляхом продажу неплатоспроможного банку інвесторові (державі), що здійснить капіталізацію неплатоспроможного банку на 116,8 млрд грн.

3.7. 20 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк», яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

3.8. 20 грудня 2016 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» (емітент), від імені якого діяв Фонд в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у Банку Славкіної М. А., яка діяла на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, та ОСОБА_1. (набувач), від імені якого діяв Шевченко А. М. уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію Банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 та в порядку статті 41-1 Закону № 4452-VI, укладено договір № 85/2016 про придбання акцій. Згідно з умовами цього договору позивач придбав у Банку в обмін на грошові зобовязання емітента (Банку) перед набувачем (позивачем) акції додаткової емісії емітента, а саме 103 079 простих іменних акцій загальною вартістю 28 862 120 грн, про що складено акт приймання-передачі за договором від 20 грудня 2016 року.

3.9. 20 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ КБ «Приватбанк» (далі рішення Фонду № 2893), яким погоджено умови продажу неплатоспроможного Банку державі та надано уповноваженій особі Фонду Шевченку А. М. повноваження на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

3.10. 21 грудня 2016 року на виконання рішення Фонду № 2893 уповноваженою особою Фонду Шевченком А. М. від імені всіх власників акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено з державою договір купівлі-продажу акцій Банку № БВ-744/16/13010-05/131, згідно з яким держава в особі Мінфіну придбала 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» в усіх його акціонерів у складі пакета за ціною одна гривня. Відповідно до цього договору належні ОСОБА_1. як повязаній з Банком особі акції у статутному капіталі ПАТ «КБ «Приватбанк» було відчужено державі.

4. Рух справи в суді першої інстанції та короткий зміст прийнятого судом рішення

4.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02 січня 2020 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 05 лютого 2020 року, в якому протокольною ухвалою залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів НБУ (далі третя особа 1) і КМУ (далі третя особа 2).

4.2. 25 червня 2020 року відповідач 1 звернувся із клопотанням про закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, обґрунтовуючи невідповідністю обраного позивачем способу захисту прав у вигляді визнання правочинів недійсними вимогам частин третьої і четвертої статті 5 ГПК України в редакції цього Закону.

4.3. 16 липня 2020 року позивач подав заперечення на зазначене клопотання та зауважив, що на момент його звернення з позовом у грудні 2019 року діяли процесуальні норми, які не містили обмежень щодо способів захисту прав учасників неплатоспроможного банку, а застосований позивачем спосіб захисту передбачений частиною другою статті 16 ЦК України. Водночас питання щодо належності обраного позивачем способу захисту прав має вирішуватися судом під час розгляду справи по суті, оскільки у підготовчому засіданні суд не має можливості обєктивно оцінити, чи були порушеними права та інтереси позивача при предявленні позовних вимог.

4.4. 02 червня 2021 року Господарський суд міста Києва в ході розгляду позовних вимог по суті постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. Мотивував ухвалу так.

4.5. Права і законні інтереси позивача як учасника ПАТ «КБ «Приватбанк» порушено внаслідок прийняття рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення його з ринку шляхом застосування процедури викупу державою як інвестором неплатоспроможного банку відповідно до статей 39, 41-1 Закону № 4452-VI. Тому всі дії із запровадження тимчасової адміністрації у Банку, погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» від імені осіб, повязаних із неплатоспроможним Банком, та укладення відповідачами спірних договорів № 85/2016 від 20 грудня 2016 року про придбання позивачем додаткової емісії акцій неплатоспроможного Банку та № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року про відчуження на користь держави 100 % акцій неплатоспроможного Банку, серед яких акції, якими володів позивач, були повязані з попереднім прийняттям відповідних рішень НБУ, Фонду, КМУ та відповідали цій процедурі.

4.6. 23 травня 2020 року набрав чинності Закон № 590-IX, яким внесено зміни до статті 5 ГПК України і доповнено її частиною третьою, що визначає відшкодування завданої шкоди у грошовій формі єдиним способом захисту прав та інтересів осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких порушено внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі НКЦПФР), рішення КМУ.

4.7. Згідно із частиною четвертою статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, визначено обставиною, що не може бути підставою для застосування способу захисту у вигляді визнання недійсним правочину, вчиненого у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку.

4.8. Застосувавши до спірних правовідносин положення Закону № 590-IX, які є чинними процесуальними нормами на час розгляду справи судом, місцевий суд дійшов висновку, що предявлення позивачем-учасником Банку позову про визнання оспорюваних правочинів недійсними в частині, що стосується належних позивачу акцій, не відповідає вимогам частин третьої і четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX та статей 39, 41-1 Закону № 4452-VI щодо способів захисту прав осіб, які є (були) учасниками неплатоспроможного банку і права яких порушено у звязку із виведенням банку з ринку.

4.9. Узявши до уваги імперативні приписи пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX про закриття провадження у справах із предметом позову про визнання недійсними правочинів колишніх акціонерів банку, якщо розгляд таких спорів не завершено на день набрання чинності цим Законом, місцевий суд закрив провадження у справі № 910/18214/19.

5. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5.1. 11 жовтня 2021 року Північний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою ухвалу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року скасував, справу направив до Господарського суду міста Києва для розгляду з урахуванням приписів статті 232 ГПК України. Мотивував постанову так.

5.2. Позовні вимоги учасника (акціонера) неплатоспроможного Банку обґрунтовано іншими обставинами (укладенням оспорюваних договорів поза волею і без згоди позивача у примусовому порядку з порушенням Закону № 4452-VI), аніж визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, як це визначено частиною третьою статті 5 ГПК України, що вимагає їх розгляду по суті спору.

5.3. Обраний позивачем спосіб захисту порушених прав у вигляді визнання недійсними правочинів щодо придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку інвестором в особі держави та відчуження на її користь належних позивачу акцій у статутному капіталі Банку у процедурі його виведення з ринку відповідно до статті 39 Закону № 4452-VІ не суперечить вимогам частин третьої і четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX, тому немає підстав для закриття провадження у справі згідно з пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

5.4. Апеляційний суд зауважив, що визначений статтею 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним і не містить такої підстави, як обрання позивачем помилкового способу захисту порушених прав.

5.5. Законодавцем передбачено право суду здійснити процесуальну дію із закриття провадження у справі як у підготовчому засіданні за наявності на це підстав, так під час розгляду справи по суті. Оскаржувану ухвалу про закриття провадження у справі постановлено судом першої інстанції за результатами розгляду позовних вимог. Разом з тим у силу частини другої статті 232 ГПК України ухвалами вирішуються процедурні питання, повязані з рухом справи, а розгляд судом справи по суті має закінчуватися ухваленням рішення суду в порядку частини третьої статті 232 цього Кодексу.

5.6. Місцевий суд помилково застосував до спірних правовідносин положення Закону № 590-IX, який набрав чинності 23 травня 2020 року після звернення позивача у грудні 2019 року з вимогами про визнання недійсними оспорюваних правочинів, учинених у процедурі виведення неплатоспроможного Банку з ринку.

5.7. Керуючись принципами незворотності дії закону в часі (частина перша статті 58 Конституції України) та прямої дії норми процесуального права (частина третя статті 3 ГПК України), апеляційний суд дійшов висновку, що приписи частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності цим Законом. Такі висновки щодо дії Закону № 590-IX у часі узгоджуються із правовою позицією, викладеною Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16.

6. Короткий зміст вимог касаційних скарг відповідача 1 та третьої особи 2

6.1. У листопаді 2021 року відповідач 1 (ПАТ «КБ «Приватбанк») і третя особа 2 (КМУ) подали касаційні скарги, в яких просили постанову апеляційного суду скасувати, ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі залишити в силі. Скарги мотивовані так.

6.2. Скаржники доводили, що на момент учинення оспорюваних правочинів у грудні 2016 року, звернення позивача з позовом у грудні 2019 року і на час розгляду справи судом першої інстанції діяли законодавчо встановлені правила про відновлення неплатоспроможного банку за участю інвестора (стаття 39, частина шоста статті 41 Закону № 4452-VI), які визначали особливу процедуру та обмежували можливості поновлення колишнім учасникам неплатоспроможного банку права власності на акції цього банку після його виведення з ринку шляхом продажу інвесторові і повернення повязаним із банком особам їх коштів, що були конвертовані у статутний капітал банку у процедурі виведення банку з ринку як неплатоспроможного.

6.3. Відповідач 1 зазначив, що висновки апеляційного суду про необхідність надання позивачу як акціонеру неплатоспроможного банку безперешкодного судового захисту задля забезпечення йому доступу до правосуддя в розумінні положень статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) та статей 8, 19, 55, 124 Конституції України зроблені без урахування правових позицій Великої Палати Верховного Суду у справах № 662/397/15-ц, № 338/180/17, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц, № 916/3156/17, № 910/3907/18 та Верховного Суду України у справі № 6-20цс11 і всупереч усталеній практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) про те, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати дозволеним обмеженням.

6.4. Відповідач 1 зауважив, що визначені частинами третьою, четвертою статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX обмеження у способах захисту прав та інтересів колишніх учасників неплатоспроможного банку є пропорційними і переслідують легітимну мету встановлення рівноваги між приватними інтересами банків (їх учасників) та суспільними інтересами задля забезпечення стабільності банківської системи. Ці норми процесуального закону передбачають право позивача скористатися ефективним способом захисту прав у вигляді відшкодування шкоди у грошовій формі в разі доведення суду існування обставин незаконності (протиправності) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, на підставі яких здійснювалася процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку / його ліквідація згідно із Законом № 4452-VI. Однак у цій справі незаконності таких рішень відповідних державних органів не встановлено.

6.5. На думку скаржників, закриття провадження у справі місцевим судом на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX як спеціальної норми не становило порушення статті 6 Конвенції в аспекті доступу позивача до суду, оскільки оскарження дійсності договорів купівлі-продажу акцій неплатоспроможного Банку було спрямовано на застосування реституції та повернення належних позивачеві акцій, які продано Фондом державі-інвестору, і, як наслідок, на відновлення становища Банку як неплатоспроможного, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного Банку з ринку, що не відповідає приписам частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI. Обраний позивачем спосіб захисту суперечить вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX щодо допустимих способів захисту прав учасників таких банків.

6.6. Відповідач 1 зазначив про правильне застосування місцевим судом приписів частини третьої статті 3 ГПК України (щодо темпоральної дії процесуальних норм) при постановленні ухвали про закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, дію якого в силу пункту 5 розділу II цього Закону поширено на судові провадження у господарських справах за позовами учасників / колишніх учасників банку, виведеного з ринку як неплатоспроможного / ліквідованого, які розпочаті до набрання чинності Законом № 590-IX та в яких на день набрання чинності цим Законом не ухвалено остаточне рішення.

6.7. Скаржники доводили помилковість висновку апеляційного суду про дію Закону № 590-IX у часі виключно щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності 23 травня 2020 року. Так, у силу пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до 23 травня 2020 року, можуть застосовуватися, якщо вони не суперечать цьому Закону. Таке правове регулювання зумовлювало обовязок суду першої інстанції, який станом на 23 травня 2020 року не завершив розгляд цієї справи по суті, керуючись частиною третьою статті 3 ГПК України, здійснювати подальший розгляд справи з урахуванням приписів спеціального Закону № 590-IX.

6.8. Відповідач 1 заперечував проти висновку апеляційного суду про неможливість закриття провадження у справі на стадії підготовчого засідання на підставі судового рішення у формі ухвали та зауважив, що згідно з пунктом 2 частини другої статті 185 ГПК України зазначена процесуальна дія може вчинятися судом першої інстанції як у підготовчому засіданні за наявності для цього підстав, так і під час розгляду справи по суті. Така правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постановах від 16 січня 2019 року у справі № 910/22947/17 і від 10 грудня 2019 року у справі № 921/520/18. Третя особа 2 зазначила, що незалежно від стадії судового процесу питання про закриття провадження у справі вирішується судом ухвалою в силу статті 231 ГПК України.

6.9. Скаржники зауважили, що оскаржувану ухвалу про закриття провадження у справі постановлено місцевим судом під час розгляду справи по суті з огляду на встановлення наявності в позивача статусу учасника (акціонера) неплатоспроможного банку і порушення його прав та інтересів унаслідок виведення цього банку з ринку. Таке застосування судом першої інстанції частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України і пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX узгоджується із правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 08 червня 2021 року у справі № 910/18211/19, яку апеляційний суд не врахував.

6.10. Третя особа 2 доводила, що положення Закону № 590-IX не обмежують, а, навпаки, розширюють обсяг прав позивача, який може захистити свої майнові права як учасник неплатоспроможного банку, звернувшись із позовом про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. Апеляційний суд помилково повязав можливість застосування до спірних правовідносин приписів пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX із встановленням обставин незаконності (протиправності) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ згідно із судовим рішенням в адміністративній справі, оскільки обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання недійсними правочинів із купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку не є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції та не забезпечить поновлення порушених прав позивача виходячи із приписів частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI.

7. Аргументи інших учасників справи

7.1. Позивач у відзиві на касаційні скарги просив відмовити в їх задоволенні, постанову апеляційного суду залишити без змін, справу направити для подальшого розгляду до суду першої інстанції. Позивач заперечував проти доводів скаржників про застосування до спірних правовідносин передбачених частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI обмежень щодо витребування в інвестора неплатоспроможного банку придбаних ним акцій цього банку на користь їх попереднього власника після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку і передачі їх інвестору, зазначивши про те, що держава Україна не набула статусу інвестора ПАТ «КБ «Приватбанк» у розумінні статті 41-1 Закону № 4452-VI, оскільки право власності позивача на акції банку не припинено.

7.2. Позивач зазначив про помилковість доводів касаційних скарг про обрання ним неналежного способу захисту прав як учасником неплатоспроможного банку, зважаючи на підстави його позовних вимог про визнання недійсними правочинів щодо купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку, які, на його думку, не повязані з незаконністю (протиправністю) індивідуальних актів НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, згідно з якими здійснювалася процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участі інвестора в особі держави. Позов обґрунтовано вчиненням оспорюваних правочинів від імені позивача за відсутності його волевиявлення у примусовому порядку та з порушенням приписів Закону № 4452-VI, що виключає застосування у цьому спорі обмеження у способах захисту прав учасників неплатоспроможного банку згідно з частиною третьою статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX та пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

7.3. Позивач зауважив, що аргументи скаржників про необхідність застосування судами при розгляді спору в цій справі положень Закону № 590-IX не узгоджуються із принципом незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів згідно з частиною першою статті 58 Конституції України. Позивач доводив, що на дату звернення з позовом у грудні 2019 року диспозиція статті 5 ГПК України не містила обмежень щодо способів захисту прав учасників неплатоспроможного банку, які порушено у процедурі його виведення з ринку. Керуючись принципом диспозитивності в силу статті 14 ГПК України, апеляційний суд надав правильну оцінку обраному позивачем способу захисту прав, виходячи із процесуальних норм, які діяли на час звернення з позовом, та законно скасував ухвалу про закриття провадження у справі, постановлену судом першої інстанції на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX.

7.4. На підтвердження своїх доводів позивач послався на викладені в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/19 правові висновки щодо дії Закону № 590-IX у часі та звернувся до практики ЄСПЛ у рішенні від 02 квітня 2019 року у справі «Дімопулос проти Туреччини», заява № 37766/05, про вирішення спору у справі, виходячи із приписів закону, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки застосування змін до законодавства зі зворотною силою становить порушення права особи на справедливий судовий розгляд у розумінні статті 6 Конвенції.

7.5. Позивач зазначив, що стаття 231 ГПК України як загальна норма не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як неправильно обраний позивачем спосіб захисту прав. Водночас передбачена пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX спеціальна підстава для закриття провадження у справі у разі звернення позивача до суду за захистом прав у спосіб, який не відповідає вимогам частини третьої статті 5 ГПК України в редакції цього Закону, не застосовується до спірних правовідносин.

7.6. Відповідач 2 і третя особа 1 підтримали доводи касаційних скарг, викладені в пунктах 6.26.10 описової частини цієї постанови, заперечували проти висновків апеляційного суду про незастосування до спірних правовідносин положень Закону № 590-IX, про помилкове постановлення судом першої інстанції ухвали про закриття провадження у справі поза межами підготовчого засідання та порушення права позивача на судовий захист з огляду на відсутність обмежень у способах захисту його прав як учасника (акціонера) неплатоспроможного банку на момент звернення з позовними вимогами про визнання недійсними правочинів із купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку, серед яких акції, належні позивачу.

7.7. Відповідач 3 відзиву на касаційні скарги не подав.

8. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

8.1. 24 січня 2022 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини пятої статті 302 ГПК України. Обґрунтував ухвалу так.

8.2. Убачається виключна правова проблема в розумінні змісту частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX у контексті такого:

чи поширюється дія цих норм на всі спори, які виникають за позовами учасників банку, обґрунтованими порушенням їх прав унаслідок введення процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку;

чи визначені у цих нормах обмеження способу захисту стосуються лише тих спорів, у яких доведено факт протиправності (незаконності) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, яким було порушено права учасників банку, і лише після встановлення доведеності такого факту суд вправі застосувати положення частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України.

8.3. Колегія суддів касаційного суду зауважила, що однакове застосування судами зазначених норм ГПК України має важливе значення для забезпечення єдності судової практики при розгляді такої категорії судових спорів, оскільки від оцінки судами відповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 цього Кодексу залежить правильність їх висновків щодо наявності / відсутності підстав для застосування приписів пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX про закриття провадження у справі у разі обрання позивачем учасником неплатоспроможного банку іншого способу захисту, ніж визначений частиною третьою статті 5 ГПК України.

8.4. Також під час розгляду спору в цій справі необхідно зясувати, чи застосовуються до спірних правовідносин положення Закону № 590-IX, яким було внесено зміни у статтю 5 ГПК України, зважаючи на те, що на дату звернення позивача з позовом діяли положення ГПК України в редакції станом на 16 листопада 2019 року, у статті 5 якого не було визначено умов та/або вимог до способів захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку / ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ.

9. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі

Заслухавши суддю-доповідачку, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Щодо правового статусу позивача у процедурі виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного банку

9.1. Суди встановили, що у грудні 2016 року на підставі рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частини другої статті 39, статтями 41, 41-1 Закону № 4452-VI, шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій Банку в обмін на грошові зобовязання Банку перед позивачем (як пов'язаною з банком особою) за вкладами.

9.2. Звертаючись до господарського суду з позовною заявою, позивач зазначив, що на момент прийняття рішень про неплатоспроможність Банку, виведення його з ринку за участю держави, відчуження пакета акцій Банку в цілому державі в особі Мінфіну він був акціонером Банку. Позивач доводив неправомірність відчуження належного йому пакета акцій Банку, що складався із простих іменних акцій, якими він володів станом на 16 грудня 2016 року (2,7249 % статутного капіталу Банку), та акцій додаткової емісії (0,1358 % статутного капіталу Банку), які позивач набув у власність 20 грудня 2016 року на підставі укладеного Фондом від його імені спірного договору у процедурі після визнання Банку неплатоспроможним. Отже, доводи позивача про недійсність (нікчемність) правочину з відчуження належних йому акцій Банку у процедурі неплатоспроможності та щодо незаконності придбання від його імені посадовою особою Фонду акцій Банку за рахунок коштів, що належали позивачу та перебували на його рахунку, були нерозривно повязані з обґрунтуванням незаконності дій Фонду та НБУ щодо виконання прийнятих ними рішень у процедурі неплатоспроможності Банку. Зазначене підтверджено також поясненнями представника позивача адвоката Юхименка М. П. у засіданні касаційного суду від 19 жовтня 2022 року (звукозапис судового засідання долучено до матеріалів справи).

9.3. На обґрунтування заявлених вимог позивач послався на порушення вчиненням відповідачами оспорюваних правочинів його прав на отримання дивідендів, розпорядження належними йому акціями у статутному капіталі Банку та участь в управлінні справами Банку, які визначено статтями 3, 25 Закону № 514-VI.

9.4. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 2 Закону № 514-VI корпоративні права сукупність майнових і немайнових прав акціонера власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

9.5. Згідно зі статтею 4 Закону № 514-VI акціонерами можуть бути фізичні особи, а статтею 25 цього Закону визначені права акціонера за кожною простою акцією, зокрема на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів, отримання в разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства, отримання інформації про господарську діяльність товариства.

9.6. Отже, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними правочинів із купівлі-продажу акцій неплатоспроможного Банку як колишній учасник такого Банку з метою захисту своїх прав, що повязані з набуттям та володінням акціями у статутному капіталі Банку, та які позивач вважає порушеними у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ, зокрема, за процедурою, визначеною статтями 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, під час здійснення якої відповідачами було вчинено оспорювані правочини. Відтак спір у справі є корпоративним та підстави заявлених позовних вимог повязані з обґрунтуванням незаконності дій посадових осіб Фонду, НБУ у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку. Спір підлягає розгляду господарським судом, виходячи із приписів пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.

Щодо ефективності обраного позивачем способу захист прав як акціонера Банку

9.7. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, повязаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

9.8. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).

9.9. Зі змісту статей 15, 16 ЦК України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

9.10. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

9.11. Способи захисту цивільного права чи інтересу це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

9.12. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 та від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14).

9.13. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

9.14. Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Обєднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom), заява № 22414/93, ЄСПЛ виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає статті 13 Конвенції.

9.15. Позивач, стверджуючи про порушення його прав та законних інтересів виведенням ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного шляхом продажу належних йому акцій Банку інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій Банку в обмін на грошові зобовязання Банку перед позивачем (як пов'язаною з банком особою) за вкладами, обрав спосіб захисту у вигляді визнання недійсними вчинених відповідачами 2021 грудня 2016 року правочинів щодо придбання від його імені уповноваженою особою Фонду акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження усіх належних йому акцій на користь держави у складі 100 % пакета акцій банку-боржника задля відновлення фінансового стану неплатоспроможного Банку у визначеній спеціальним законом процедурі.

9.16. Оспорювані правочини вчинено на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені повязаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI. Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів.

9.17. Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (далі Директива 2014/59/ЄС) процедура «бейл-ін» (англ. «bail-in tool») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобовязань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення. Відповідно до статті 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть за умови дотримання національного корпоративного законодавства брати участь у рекапіталізації установи або субєкта, зазначених у пунктах «b», «c», «d» статті 1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) № 575/2013. Параграфом 5 статті 66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфа 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобовязання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена. А згідно зі статтею 85 цієї Директиви визначено порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобовязання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у звязку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

9.18. Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VІІ «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» Україна прийняла на себе зобовязання, передбачені цією Угодою. Відповідно до розділу V «Економічне та галузеве співробітництво» глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобовязання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій ЄС із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін відповідно до вимог ЄС у цій сфері згідно з Додатками ХХХІVХХХVІ до цієї Угоди (стаття 387 Угоди).

9.19. Також Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-ІV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначено пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема законодавство про компанії та банківське право.

9.20. За приписами статті 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25 березня 1957 року директива Європейського Парламенту та Ради є обовязковою для кожної держави-члена, якій її адресовано, щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

9.21. В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку («bail-in»), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом № 4452-VI у редакції Закону № 2491-VІІІ від 05 липня 2018 року, чинного з 10 листопада 2018 року. Ця процедура діяла на час учинення оспорюваних правочинів. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону № 4452-VI запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

9.22. Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI, передбачала прийняття КМУ рішення за пропозицією НБУ, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов'язань банку перед пов'язаними особами на акції додаткової емісії (частина третя статті 41-1 Закону № 4452-VI; тут і далі в редакції, чинній на час учинення оспорюваних правочинів).

9.23. Також законодавцем передбачено обов'язок Фонду в день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 цього Закону вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд відповідно до закону набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (частина третя статті 41 та частини четверта, шоста статті 41-1 Закону № 4452-VI).

9.24. Разом з тим, із процедури «bail-in» виключено кредиторів юридичних та фізичних осіб, які не повязані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобовязання перед ними є обтяженими, незалежно від їх повязаності із банком. Такі кредитори в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (частина шоста статті 41-1 Закону № 4452-VI). Метою виключення із процедури «бейл-ін» першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку неповязаних із банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої захист добровільних заставодержателів прав вимоги повязаних осіб.

9.25. Процедура «бейл-ін» не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є повязаними з банком особами, та/або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

9.26. Так, відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону № 4452-VI Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку залишається відємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

9.27. Отже, на вимоги пов'язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, колишніх акціонерів) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як «bail-in tool».

9.28. Спеціальним Законом № 4452-VI передбачено обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до частини шостої статті 41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку. Отже, на час укладення оспорюваних правочинів нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

9.29. Таке регулювання прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобовязань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

9.30. Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі «бейл-ін», не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобовязання інвестора.

9.31. Відповідаючи на запитання щодо відповідності обмежень, які передбачені статтею 41 Закону № 4452-VI та які, як зазначено в пункті 9.29 мотивувальної частини цієї постанови, узгоджуються з регулюванням за статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, вимогам статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, звертаємо увагу на таке. Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, яка є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

9.32. ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» (possessions) набагато ширше, ніж поняття «майно» розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції під «possessions» розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист статті 1 Першого Протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре імя»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року, § 54; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року, § 100; «Броньовский проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96, рішення ЄСПЛ від 22 червня 2004 року, §129; «Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява № 39794/98, рішення ЄСПЛ від 10 липня 2002 року, § 69; «Прессос компанія Навєра А. О.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and оthers v. Belgium), заява № 17849/91, рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року).

9.33. Закріплений у першому реченні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачено у другому та третьому реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

9.34. Надання уповноваженій особі Фонду відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом. Отже, таке обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності відповідача 1 як банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі. З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті. Інакше кажучи, Велика Палата Верховного Суду не вбачає порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача шляхом придбання акцій неплатоспроможного Банку в обмін на грошові зобовязання останнього перед позивачем і викупу державою цих акцій, позаяк законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

9.35. У ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку заінтересовані особи (кредитори) включаються до девятої черги. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що позовні вимоги обґрунтовано виключно з посиланням на незаконність дій уповноважених осіб Фонду щодо вчинення правочинів, прийнятих на виконання рішень НБУ, Фонду, КМУ, без погодження з позивачем. Отже, такі рішення були підставою для укладення відповідних договорів, які оспорюються позивачем, що має наслідком застосування спеціальних норм, передбачених частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI, щодо обмеження способів захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, які в подальшому було конкретизовано частинами третьою і четвертою статті 5 ГПК України у редакції Закону № 590-IX.

Висновки суду першої інстанції про те, що права і законні інтереси позивача як учасника Банку порушено внаслідок прийняття рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення його з ринку шляхом застосування процедури викупу державою як інвестором неплатоспроможного банку відповідно до статей 39, 41-1 Закону № 4452-VI, є передчасними. Вирішення питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. А для застосування частини третьої статті 5 ГПК України слід встановити, що позивач є (був) учасником банку й обґрунтовує порушення прав та інтересів виведенням неплатоспроможного банку з ринку або ліквідацією банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ.

9.36. Позивач не аргументував порушення своїх прав наявністю активів у неплатоспроможного банку, які б дозволяли задовольнити вимоги кредиторів девятої черги такого банку в його ліквідаційній процедурі. Отже, позивач не доводив порушення його майнових інтересів наявністю активів неплатоспроможного банку, які б дозволили задоволення вимог девятої черги. Утім доводи про порушення його прав як акціонера є необґрунтованими з огляду на наявність компетенції в уповноваженої особи Фонду на укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних із банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання та згідно з приписами пункту 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VІ.

9.37. Суди встановили, що на момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», укладених у процедурі виведення цього Банку з ринку як неплатоспроможного, було здійснено обмін грошових вимог позивача до Банку на акції додаткової емісії Банку (0,1358 %) у процедурі «бейл-ін», а 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано інвестору державі в особі Мінфіну в порядку статті 41-1 Закону № 4452-VI. Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

9.38. Відтак провадження в цій справі за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» та про відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100 % акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення / невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

9.39. Отже, позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI, який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

Щодо темпорального застосування Закону № 590-IX до спірних правовідносин та підставності закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону

9.40. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення статті 5 «Способи судового захисту» ГПК України є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

9.41. На дату звернення акціонера неплатоспроможного Банку з позовом 19 грудня 2019 року діяв ГПК України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 20 вересня 2019 року № 132-IX, чинним з 16 листопада 2019 року. Диспозиція статті 5 «Способи судового захисту» ГПК України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він повязує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI, тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до ГПК України та доповнення статті 5 новими частинами третьою та четвертою на цей висновок не впливають.

9.42. Статтею 16 ЦК України передбачено необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін «встановлений законом» означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

9.43. Разом із тим, 23 травня 2020 року набрав чинності Закон № 590-IX, пунктом 5 розділу I якого внесено зміни у статтю 5 ГПК України та доповнено її частинами третьою і четвертою такого змісту:

«3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку».

9.44. Як убачається з пояснювальної записки до проєкту зазначеного Закону, такі зміни мають за мету встановити рівновагу між приватними інтересами вкладників банків і суспільними інтересами у процедурах виведення неплатоспроможних банків з ринку / їх ліквідації, що є реалізацією принципу пропорційності як складової верховенства права. У разі скасування рішення щодо виведення банку з ринку становище такого банку, яке існувало до прийняття рішення компетентним органом, не повинно відновлюватись, а засоби правового захисту мають обмежуватись компенсацією у разі, якщо власники банку зазнали шкоди (як це передбачено законодавством США, Сполученого Королівства, Республіки Молдови, Литовської Республіки). Дослідження міжнародного досвіду регулювання таких правовідносин свідчить про відсутність у законодавстві інших країн підстав і механізмів повернення на ринок банку, щодо якого почалась процедура ліквідації.

9.45. Відтак передбачена частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12 серпня 2015 року та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частини десятої статті 39 Закону № 4452-VІ). Отже, законодавець встановив межі захисту субєктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

Внесені Законом № 590-IX зміни до ГПК України, які набрали чинності 23 травня 2020 року, фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання.

9.46. Отже, з прийняттям Закону № 590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону № 590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

9.47. Велика Палата Верховного Суду знову нагадує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-79гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження 12-148гс19, пункт 35) від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не предявлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).

9.48.Тому частина третя статті 5 ГПК України, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. Більше того, частина четверта статті 5 ГПК України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного в частині третій статті 5 ГПК України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

9.49. У контексті застосування процесуальних норм, які було новелізовано із прийняттям Закону № 590-IX, зокрема пункту 7 розділу ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення частини третьої статті 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

9.50. Зазначене відповідає припису частини першої статті 58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший та другий пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що за загальним правилом, відомим, зокрема із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 листопада 2021 року у справі № 9901/378/20 (пункти 29-30), від 8 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20 (пункт 40)). Відтак, помилковим є висновок апеляційного суду про те, що приписи частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України у редакції Закону № 590-IX поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності цим Законом. Застосування на час розгляду справи в суді передбачених спеціальним Законом № 590-IX процесуальних приписів про закриття провадження у справі, відкритого до набрання чинності цим законом, відповідає загальним правилам застосування закону в часі відповідно до статті 58 Конституції України.

9.51. За змістом пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону № 590-IX у часі тобто перехід до регулювання згідно із Законом № 590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23 травня 2020 року, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

9.52. Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Таке національне регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобовязань.

9.53. Зазначена спеціальна норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

9.54. ГПК України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76).

9.55. Разом з тим, законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 ГПК України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом № 590-ІХ, реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений статтею 7 ГПК України.

Твердження суду апеляційної інстанції про те, що визначений статтею 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним, не враховує, що законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс. Зокрема, законодавством України передбачено винятки підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не ГПК України, а іншими законами, а саме пунктом 1-1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу України з процедур банкрутства, частиною другою статті 1 Закону України від 13 квітня 2017 року № 2021-VIII «Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств», частиною пятою статті 12 Закону України від 18 січня 2018 року № 2269-VIII «Про приватизацію державного і комунального майна». Відтак, механізм закриття провадження у справі, який передбачений пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК України, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

9.56. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону № 590-ІХ.

9.57. З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, повязаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновок місцевого господарського суду про закриття провадження в цій справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX.

9.58. Рішення ЄСПЛ від 02 квітня 2019 року у справі «Дімопулос проти Туреччини» (Dimopulos c. Turquie, заява № 37766/05), на яке звертав увагу позивач, стосувалося зворотної дії спрямованих на захист навколишнього середовища законодавчих змін щодо неможливості набуття приватною особою речового права на специфічну земельну ділянку («природний обєкт»), унаслідок чого національний суд відмовив заявниці у задоволенні її вимог до держави, що виникли у відносинах спадкування раніше, ніж були впроваджені відповідні зміни. З огляду на те, що останні мали зворотну дію, призвели до втрати заявницею можливості отримати захист її майнового права на спірну земельну ділянку без наведення судом достатніх підстав, а через незначний проміжок часу законодавство знову змінилося, гарантуючи право набути таку ділянку у власність, суд, не маючи належного пояснення від держави того, як нетривала дія законодавчих змін сприяла захисту навколишнього природного середовища, визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 35, 39, 40, 41 рішення ЄСПЛ).

На відміну від указаної справи, яку розглянув ЄСПЛ, приписи Закону № 590-IX, які підлягають застосуванню у справі № 910/18214/19, мають пряму дію в часі, не тягнуть відмову у задоволенні позову та не позбавляють позивача ефективного способу захисту його прав і законних інтересів (можливості звернутися з позовом про відшкодування у грошовій формі завданої шкоди), а Велика Палата Верховного Суду навела достатні підстави для закриття провадження у справі та залишила позивачеві можливість захистити його права та законні інтереси у визначений законом спосіб.

10. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Щодо суті касаційних скарг

10.1. За змістом пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

10.2. Статтею 312 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

10.3. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги АТ «КБ «Приватбанк» та КМУ необхідно задовольнити, постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року скасувати, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року про закриття провадження у справі № 910/18214/19 залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

10.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції за наслідком задоволення касаційних скарг відповідача 1 і третьої особи 2 судові витрати, понесені у звязку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 240, 308, 312, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Кабінету Міністрів України задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 910/18214/19 скасувати. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року у справі № 910/18214/19 залишити в силі.

3. Стягнути з ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) на користь Акціонерного товариства «Комерційного банк «Приватбанк (01001, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

4. Стягнути з ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) на користь Кабінету Міністрів України (01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 12/2, код ЄДРПОУ 00031101) 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя-доповідачка Л. Й. КатеринчукYaHeiСудді:В. В. БританчукГ. Р. КретYaHei Ю. Л. ВласовЛ. М. ЛобойкоYaHei І. В. ГригорєваК. М. ПільковYaHei М. І. ГрицівО. Б. ПрокопенкоYaHei Д. А. ГудимаО. М. СитнікYaHei Ж. М. ЄленінаІ. В. ТкачYaHei В. І. ЖелєзнийО. С. ТкачукYaHei О. С. ЗолотніковВ. Ю. УркевичYaHei В. С. КнязєвТ. А. ЧумаченкоYaHei С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 110231843

[ANTIRAID]

Окрема думка

судді К. М. Пількова

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.02.2023 задовольнила касаційні скарги Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк», Банк) та Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), скасувала постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.10.2021 та залишила в силі ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021, якою закрито провадження у справі № 910/18214/19 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Міністерства фінансів України та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Національного банку України і Кабінету Міністрів України, про визнання договорів недійсними.

2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду проаналізувала особливості процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та зазначила, зокрема, що Директивою 2014/59/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (далі - Директива 2014/59/ЄС) від 15.05.2014 процедура «бейл-ін» (англ. - «bail-in tool») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення. В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку («bail-in»), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) у редакції Закону № 2491-VІІІ від 05.07.2018, чинного з 10.11.2018. Ця процедура діяла на час учинення оспорюваних правочинів. Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, колишніх акціонерів) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія статей 39, 40, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, чинних на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як «bail-in tool».

3. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на положення частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI, яка визначала, що після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку. Отже, на час укладення оспорюваних правочинів вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

4. Велика Палата вказала, що таке регулювання прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

5. При цьому Велика Палата дійшла висновку про те, що передбачені положеннями Закону № 4452-VI обмеження прав колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм відповідних акцій відповідають вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

6. Наведені вище висновки Велика Палата поклала в основу висновку про те, що ОСОБА_1 обрав неефективний спосіб захисту прав, який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду із цим позовом, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку, як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення / невстановлення судом певних порушень при їх вчиненні.

7. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, якою провадження в цій справі закрито на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13.05.2020 № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (далі - Закон № 590-IX), Велика Палата виходила, зокрема, з того, що передбачена частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частини десятої статті 39 Закону № 4452-VІ). А внесені Законом № 590-IX зміни до Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), які набрали чинності 23.05.2020, фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання. Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону № 590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

Водночас Велика Палата зазначила, що за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону № 590-IX у часі - тобто перехід до регулювання згідно із Законом № 590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23.05.2020, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону. Таке національне регулювання узгоджується з процедурою, передбаченою статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобов`язань, а також відповідає приписам частини першої статті 58 Конституції України, за якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

При цьому Велика Палата вказала, що твердження суду апеляційної інстанції про те, що визначений статтею 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним, не враховує, що законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс, а також виснувала про те, що у цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону № 590-ІХ.

8. Підтримуючи висновки Великої Палати щодопроцедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, не можу, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про необхідність закриття провадження у цій справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX.

9. Насамперед слід зауважити, що особливості процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави, зокрема, існування передбачених частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI обмежень прав колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм відповідних акцій, які узгоджуються з положеннями Директиви 2014/59/ЄС, та відповідають вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, дозволяють дійти висновку про те, що добросовісний колишній власник (акціонер) неплатоспроможного банку, якому орган державної влади (його посадові чи службові особи) у процедурі виведення такого банку з ринку завдав шкоди своїми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю, може захистити свої права шляхом звернення до суду з позовом про відшкодування збитків.

10. Однак у межах цієї справи ОСОБА_1 вимог про відшкодування збитків не заявляв, а подання ним позову в цій справі, на мою думку, є зловживанням процесуальними правами виходячи з такого.

11. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

12. Частина перша статті 43 ГПК України передбачає, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

13. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер (пункт 3 частини другої статті 43 ГПК України).

14. Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухвалення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб. У разі ж коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним.

Зловживання процесуальними правами може проявлятись у тому, що особа реалізує свої процесуальні права і вчиняє передбачені процесуальним законодавством процесуальні дії, але робить це недобросовісно, на шкоду іншим особам, з метою, яка суперечить завданням господарського судочинства, визначеним у статті 2 ГПК України. Схожі правові висновки викладені в пунктах 65, 67 постанови Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17.

15. У пункті 14 постанови від 27.05.2020 у справі № 9901/11/19 Велика Палата дійшла висновку про те, що в дотриманні стандартів доступу до суду, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції, важливе значення має добросовісна поведінка позивача та його представника.

16. Суди в цій справі встановили, що у грудні 2016 року на підставі рішень Правління Національного банку України (далі - НБУ), виконавчої дирекції Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Фонд, ФГВФО) та постанови КМУ здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частини другої статті 39, статтями 41, 41-1 Закону № 4452-VI, шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій в обмін на грошові зобов`язання Банку перед позивачем як пов`язаною з ним особою, за вкладами. На момент звернення ОСОБА_1 із цим позовом до суду було здійснено обмін його грошових вимог до Банку на акції додаткової емісії у процедурі «бейл-ін», а 100 % акцій Банку продано інвестору - державі в особі Міністерства фінансів України в порядку статті 41-1 Закону № 4452-VI. Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею Банку новому акціонеру (державі) для відновлення його платоспроможності, були завершені.

17. Звертаючись із цим позовом до суду, ОСОБА_1 зазначив, що на момент прийняття рішень про неплатоспроможність Банку, виведення його з ринку за участі держави, відчуження пакета акцій Банку в цілому державі в особі Міністерства фінансів України він був акціонером Банку, та посилався на неправомірність відчуження належного йому пакета акцій Банку, що складався із простих іменних акцій, якими він володів станом на 16.12.2016 (2,7249 % статутного капіталу Банку), і акцій додаткової емісії, які він набув у власність 20.12.2016 за укладеним ФГВФО від його імені спірним договором.

18. Позивач, стверджуючи про порушення його прав та законних інтересів виведенням ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій в обмін на грошові зобов`язання Банку перед позивачем як пов`язаною з ним особою, за вкладами, як спосіб захисту своїх прав обрав визнання недійсними вчинених відповідачами 20-21.12.2016 правочинів щодо придбання від його імені уповноваженою особою Фонду акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження всіх належних йому акцій на користь держави у складі 100 % пакета акцій банку-боржника.

19. При цьому позивач знав про те, що ці правочини вчинені на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції ФГВФО та постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації в Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних з Банком осіб, які прийняті в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI.

20. Отже, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними правочинів з купівлі-продажу акцій неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» як колишній учасник Банку за захистом своїх прав, що пов`язані з набуттям та володінням акціями Банку та які позивач вважає порушеними у зв`язку з виведенням Банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції ФГВФО, постанови КМУ за процедурою «бейл-ін», врегульованою, зокрема, статтями 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, під час якої відповідачами було вчинено оспорювані правочини.

21. З тексту позовної заяви слідує, що ОСОБА_1 був обізнаний про існування обмежень, передбачених частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI, зокрема щодо неможливості позбавлення інвестора права власності на придбані ним акції неплатоспроможного банку та їх витребування на користь попереднього власника, та не міг не розуміти, що його звернення з позовом про визнання недійсними спірних правочинів суперечить положенням цієї норми, оскільки задоволення таких вимог не призведе до відновлення становища, яке існувало до укладення спірних правочинів, незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів, прийняті у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

22. Усвідомлюючи це, ОСОБА_1 все ж звернувся до суду з позовом про визнання недійсними вказаних вище правочинів, який спрямовано на позбавлення інвестора в особі держави права власності на придбані акції Банку та витребування їх на свою користь, що завідомо для позивача суперечило обмеженням на вчинення таких дій, встановленим частиною шостою статті 41 Закону № 4452-VI, та не могло призвести до відновлення становища, що існувало до вчинення спірних правочинів, а відтак і захистити його права від стверджуваних у позові порушень (детально про наслідки звернення з позовом, який містить вимогу про застосування способу захисту, який суперечить праву, на сторінках 309-310 у статті Пільков К. Способи захисту прав у суді: проблеми сучасної гібридної моделі. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 11. С. 304-313. DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2022-11/72).

23. На моє переконання, такі дії ОСОБА_1 слід було визнати зловживанням процесуальними правами, оскільки подання колишнім власником (акціонером) неплатоспроможного банку позову про визнання недійсними правочинів з купівлі-продажу та передачі інвестору відповідних акцій, які вчинені у процедурі «бейл-ін», завідомо не може призвести до захисту прав позивача від стверджуваних ним порушень, а отже, суперечить меті та завданням господарського судочинства, визначеним у статті 2 ГПК України.

24. Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (частина третя статті 43 ГПК України).

25. Водночас, таке рішення тягне для позивача менш радикальні наслідки, ніж те, яке прийняла Велика Палата. Залишення позову, який містить вимогу про застосування способу захисту, прямо обмеженого законом, остаточно не позбавляє його доступу до суду, якщо позиція законодавця у цьому питанні зміниться. Натомість повторне звернення до суду з аналогічним позовом після закриття провадження у цій справі унеможливлюється.

26. Отже, з огляду на те, що позивач у цій справі звернувся з позовом, який завідомо для позивача містить вимогу, яка в силу закону не може бути задоволена, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала частково задовольнити касаційні скарги Банку та КМУ, ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.10.2021 у цій справі скасувати, а позов ОСОБА_1 залишити без розгляду.

Суддя К. М. Пільков

Джерело: ЄДРСР 110231859

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22)

за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»(далі - АТ «КБ «Приватбанк», Банк), Міністерства фінансів України (далі - Мінфін) та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - ФГВФО), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Національного банку України (далі - НБУ) і Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), про визнання договорів недійсними

за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» та КМУ на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року (головуючий суддя Зубець Л. П., судді Алданова С. О., Мартюк А. І.)

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними:

- договору про придбання акцій від 20 грудня 2016 року, укладеного між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв ФГВФО в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у Банку, та позивачем, від імені якого діяла уповноважена особа ФГВФО на здійснення тимчасової адміністрації у Банку, щодо акцій додаткової емісії Банку в обмін на грошові зобов`язання перед позивачем;

- договору купівлі-продажу акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, укладеного між державою в особі Мінфіну, і всіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа ФГВФО, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ «АБ «Укргазбанк»), у частині, що стосується прав та інтересів позивача, - щодо простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на момент прийняття рішень про неплатоспроможність ПАТ «КБ «Приватбанк», виведення його з ринку за участі держави і відчуження пакета акцій Банку в цілому державі в особі Мінфіну за одну гривню позивач був акціонером Банку.

Станом на 16 грудня 2016 року позивач володів 2 068 656 простих іменних акцій номінальною вартістю 579 223 680 грн (2,7249 % статутного капіталу Банку), а 20 грудня 2016 року на підставі спірного договору набув у власність прості іменні акції додаткової емісії Банку кількістю 103 079 шт. в обмін на грошові зобов`язання Банку перед позивачем на суму 28 862 120 грн (0,1358 % статутного капіталу Банку).

Вважав, що оспорювані правочини у частині, що стосується прав та інтересів позивача, є нікчемними в силу частини другої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як такі, що порушують публічний порядок, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння майном позивача за відсутності судового рішення.

Примусове відчуження акцій позивача у статутному капіталі Банку на користь держави у процедурі виведення Банку з ринку відбулося без обґрунтування суспільної необхідності такого відчуження та без виплати компенсації за списані кошти, що позбавило позивача права на грошові вимоги до Банку і є фактично конфіскацією належного йому майна. Внаслідок укладення спірних договорів порушено право приватної власності позивача, гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України.

Він не надавав повноважень уповноваженій особі ФГВФО діяти від його імені та укладати договори купівлі-продажу акцій.

Укладенням оскаржуваних договорів порушено права позивача на отримання дивідендів, розпорядження належними йому акціями у статутному капіталі Банку та участь в управлінні справами Банку, якими він наділений у силу статей 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» (далі - Закон № 514-VI; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Водночас установлені частиною шостою статті 41 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) заборони вимагати повернення акцій та визнання недійсним правочину щодо акцій суперечать статтям 41, 55, 64 Конституції України, тому не можуть бути застосовані при вирішенні спору в цій справі.

02 червня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва закрито провадження у справі.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що порушення прав і законних інтересів позивача як учасника ПАТ «КБ «Приватбанк» стосуються виконання рішень про виведення неплатоспроможного банку з ринку та укладення відповідачами спірних договорів № 85/2016 від 20 грудня 2016 року про придбання позивачем додаткової емісії акцій неплатоспроможного Банку та № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року про відчуження на користь держави 100 % акцій неплатоспроможного Банку, серед яких акції, якими володів позивач, були пов`язані з попереднім прийняттям відповідних рішень НБУ, ФГВФО, КМУ та відповідали цій процедурі.

23 травня 2020 року набрав чинності Закон України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (далі - Закон № 590-IX), яким внесено зміни до статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) і доповнено її частиною третьою, що визначає єдиним способом захисту прав та інтересів осіб, які є (були) учасниками банку, що їх порушено внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - НКЦПФР), рішення КМУ, - відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

Згідно із частиною четвертою статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, визначено обставиною, що не може бути підставою для застосування способу захисту у вигляді визнання недійсним правочину, вчиненого у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку.

Отже, і спосіб захисту порушеного права позивачем обрано неналежний.

11 жовтня 2021 року постановою Північного апеляційного господарського суду ухвалу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року скасовано, справу направлено до Господарського суду міста Києва для розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги учасника (акціонера) неплатоспроможного банку обґрунтовано іншими обставинами (укладенням оспорюваних договорів поза волею і без згоди позивача у примусовому порядку з порушенням Закону № 4452-VI), аніж визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, як це визначено частиною третьою статті 5 ГПК України, що вимагає їх розгляду по суті спору.

Визначений статтею 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним і не містить такої підстави, як обрання позивачем помилкового способу захисту порушених прав.

У листопаді 2021 року АТ «КБ «Приватбанк» і КМУ подали касаційні скарги, в яких просили постанову апеляційного суду скасувати, ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі залишити в силі.

Касаційні скарги мотивовані тим, що обраний позивачем спосіб захисту суперечить вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX щодо допустимих способів захисту прав учасників таких банків.

Положення Закону № 590-IX не обмежують, а, навпаки, розширюють обсяг прав позивача, який може захистити свої майнові права як учасник неплатоспроможного банку, звернувшись з позовом про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. Апеляційний суд помилково пов`язав можливість застосування до спірних правовідносин приписів пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX з установленням обставин незаконності (протиправності) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ згідно із судовим рішенням в адміністративній справі, оскільки обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання недійсними правочинів з купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку не є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та не забезпечить поновлення порушених прав позивача виходячи із приписів частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI.

15 лютого 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційні скарги АТ «КБ «Приватбанк» та КМУ задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року скасовано, ухвалу Господарського суду міста Києві від 02 червня 2021 року залишено в силі.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що визначено правовий статус позивача у процедурі виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного банку як колишнього учасника такого банку, віднесено спір до корпоративних і таких, що підлягають розгляду за правилами господарського судочинства (пункти 9-9.6 постанови).

Надано аналіз ефективності обраного позивачем способу захисту своїх прав як акціонера Банку (пункти 9.7-9.39 постанови). При цьому Велика Палата Верховного Суду проаналізувала способи захисту прав, надала обґрунтування з урахуванням Директиви Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм», пояснила, що таке процедура «бейл-ін», зазначила про застосовність указаної Директиви в Україні (пункти 9.17-9.20) та Закону № 4452-VI (пункти 9.21-9.27) щодо спірних правовідносин.

У пункті 9.28 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду наведено частину шосту статті 41 Закону № 4452-VI про те, що інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, і що такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

У пунктах 9.29, 9.30 зроблено висновок, що законодавчі гарантії прав інвестора зумовили те, що оскарження договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі «бейл-ін», не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що такі обмеження узгоджуються з регулюванням за статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, не порушують статтю 1 Першого протоколу до Конвенції (пункти 9.31-9.34).

Крім того, в зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду надано аналіз позовних вимог та застосовність Закону № 4452-VI у вказаній справі (пункти 9.35-9.37).

У пунктах 9.38, 9.39 постанови зроблено висновок, що провадження у цій справі не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) незалежно від встановлення / невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту прав позивача може бути лише відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

Зроблено аналіз темпорального застосування Закону № 4452-VI до спірних правовідносин та наявності підстав для закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону (пункти 9.40-9.58).

А саме на дату звернення акціонера з позовом діяли обмеження відповідно до частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI, які були чіткими та передбачуваними для позивача (після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору: 1) інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, які не можуть бути витребувані у нього на користь попереднього власника; та 2) попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку).

Тому подальше внесення змін до статті 5 ГПК України на цей висновок не впливають (пункту 9.40, 9.41).

Надано також аналіз способів захисту відповідно до статті 16 ЦК України в контексті Закону № 4452-VI та позовних вимог, у зв`язку з чим підтверджено висновок щодо єдиного можливого способу захисту - відшкодування шкоди (пункти 9.42-9.46).

Крім того, наведено попередню практику Великої Палати Верховного Суду, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не зумовлює тих наслідків, на які воно спрямоване, тому не допускається відмова в позові (наприклад, про відшкодування шкоди) з тих мотивів, що рішення органу влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке не оскаржене, відповідна позовна заява не пред`явлена. Суд має виходити з принципу «суд знає закони» і надає оцінку такому рішенню у мотивувальній частині (пункт 9.42).

У пунктах 9.43-9.48 наведено частини третю та четверту статті 5 ГПК України та наголошено, що вона підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. А частина четверта цієї статті вказує, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного у частині третій статті5 ГПК України, є неналежним способом захисту прав особи і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

У пунктах 9.49-9.53 наведено правила дії закону в часі та положення пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX про закриття провадження у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України.

У пунктах 9.54-9.58 зазначено, що ГПК України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Це є самостійною підставою для відмови в позові. Разом з тим пункт 7 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX є винятком, що не суперечить статті 6 Конвенції. Законодавством передбачені й інші винятки із загального правила, що уможливлює застосування пункту 7 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX.

Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Необхідно зазначити, що питання, яке перебувало на розгляді Великої Палати Верховного Суду, жодним чином не стосувалося повернення Банку колишнім акціонерам чи повернення їм акцій. Чинним законодавством урегульовано вказане питання, і за будь-яких обставин інвестор захищений від втрати акцій, набутих у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку.

Разом з тим це питання не стояло перед Великою Палатою Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду мала розглянути процесуальне питання про можливість закриття провадження у справі у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту. Інших питань апріорі не могло бути вирішено, оскільки провадження у справі не закінчене і суди першої та апеляційної інстанцій жодного рішення по суті не ухвалювали, а суд касаційної інстанції, яким є і Велика Палата Верховного Суду, не наділений повноваженнями розгляду справу як суд першої чи апеляційної інстанції у справах господарської юрисдикції.

Вирішуючи питання про закриття провадження у справі, суд не втручається у зміст спірних правовідносин, не встановлює обставин справи та доказів, а обмежується лише відповіддю на питання: 1) чи існує законодавчий дозвіл на закриття провадження у справі;2) чи є процесуальна ситуація у справі, що перебуває на перегляді, такою, що уможливлює закриття провадження.

Інших питань при вирішенні процесуального (процедурного) питання не вирішується і вирішуватися не може. Якщо досліджуються обставини справи, визначається зміст спірних правовідносин та тлумачиться і застосовується закон, що регулює спірні правовідносини, то суд має ухвалити не процесуальне судове рішення, а рішення по суті розгляду справи з висновком про задоволення чи відмову в задоволенні позову.

Про це свідчить системний аналіз статей 232 (види судових рішень), 237 (питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду) ГПК України.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Порядок ухвалення судових рішень судом касаційної інстанції передбачений у статті 314 ГПК України, з чого складається постанова суду касаційної інстанції - у статті 315 цього Кодексу.

Вирішення судом касаційної інстанції спору по суті, без урахування того, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали обставин справи, не досліджували наданих сторонами доказів, не застосовували норм матеріального права, порушує принцип змагальності сторін, статтю 6 Конвенції щодо доступу особи до правосуддя, оскільки сторони фактично позбавляються можливості заперечити проти позиції суду з приводу застосування норми права та реалізувати право на апеляційне та касаційне оскарження, бо рішення суду касаційної інстанції не підлягає оскарженню, а норми чинного ГПК України на надають можливості стороні передбачити, що вища судова інстанція сама розгляне по суті спір.

Касаційний господарський суд чітко сформулював виключну правову проблему, прийняту до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, яка полягає в розумінні змісту частин третьої та четвертої статті 5 ГПК України в редакції Закону № 590-IX, а саме:

- чи поширюється дія цих норм на всі спори, які виникають за позовами учасників банку, обґрунтованими порушенням їх прав унаслідок застосування процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку;

- чи визначені у цих нормах обмеження способу захисту стосуються лише тих спорів, у яких доведено факт протиправності (незаконності) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР / рішення КМУ, яким було порушено права учасників банку, і чи лише після встановлення доведеності такого факту суд вправі застосувати положення частин третьої та четвертої статті 5 ГПК України.

Стаття 5 ГПК України має назву «Способи судового захисту» і передбачає у частині третій, що єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

У частині четвертій зазначеної статті вказано, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій / визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку / ліквідації банку.

Статтю 5 доповнено частинами третьою та четвертою згідно із Законом № 590-IX.

У пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX передбачено, що судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Вказані норми необхідно тлумачити у їх взаємозв`язку та у взаєморозумінні з іншими положеннями Закону № 590-IX, оскільки у протилежному випадку це може зумовити як порушення прав держави у вигляді надання особі прав, які не передбачені чинним законодавством, так і прав особи (фізичної чи юридичної), коли законодавець вказав обмеження, але суд не може їх розповсюджувати і тлумачити розширювально чи звужувально, оскільки він не є органом законодавчої влади, а має застосовувати закон і керуватися аналогією закону чи права лише і виключно у випадку, якщо законодавець не врегулював певних питань.

Щодо спорів, пов`язаних з процедурою виведення з ринку неплатоспроможного банку, то законодавець у Законі № 590-IX чітко і однозначно врегулював порядок вирішення спірних питань і максимально убезпечив інвестора від негативних наслідків, пов`язаних з можливим визнанням протиправними рішень, дій, бездіяльності чи правочинів, які вчинялися компетентними органами у вказаній процедурі.

У даному випадку необхідно враховувати, що Законом № 590-IX внесено зміни до трьох процесуальних кодексів. Зокрема, Кодекс адміністративного судочинства України доповнено статтею 266-1, відповідно до якої передбачено особливості провадження у справах щодо оскарження індивідуальних актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФРта рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку.

Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності індивідуальних актів НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку, про затвердження пропозиції НБУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

2) законності індивідуальних актів ФГВФО про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб ФГВФО, делегування їм повноважень;

3) законності рішень КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

4) законності індивідуальних актів Мінфіну, прийнятих на виконання рішень КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

5) законності індивідуальних актів НКЦПФР, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Установлено строки оскарження індивідуального акта / рішення та наслідки пропуску строку. Передбачено, що під час розгляду адміністративних справ, визначених частиною першою цієї статті, суд використовує як підставу для власної оцінки та покладається на кількісні, якісні оцінки та висновки, зроблені НБУ, ФГВФО, КМУ, Мінфіном, НКЦПФР, на підставі яких були прийняті відповідні рішення, крім випадків, якщо:

1) оскаржуване рішення / акт прийнято з істотним порушенням установленого порядку його прийняття (порушення, яке істотно вплинуло на результат оцінки);

2) кількісні, якісні оцінки та висновки ґрунтуються на очевидно помилкових відомостях та/або не враховують суттєвих обставин (фактів), за умови врахування яких оскаржуване рішення / акт не могло бути прийнято;

3) наявні очевидні розбіжності та/або логічні суперечності між кількісними, якісними оцінками та/або висновками;

4) оскаржуване рішення / акт прийнято за відсутності повноважень або з використанням повноважень усупереч меті, з якою вони надані законом.

Також указано про наслідки визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта / рішення, визначеного частиною першою цієї статті, або окремих його положень:

1) не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта / рішення, включаючи правовий статус цього банку, та не відновлює становища / прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта / рішення;

2) не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій / визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку / ліквідації банку;

3) не породжує будь-яких прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта / рішення, крім права на відшкодування заподіяної шкоди.

А також встановлено обмеження, що суд не може прийняти будь-яке інше рішення, що може мати наслідком зупинення / припинення розпочатої процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та/або ліквідації банку.

Такі положення відсутні у ГПК та ЦПК України. Отже, висновок про можливість розгляду судами вказаних юрисдикцій питання про законність чи незаконність перерахованих актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку не враховує вказаних особливостей, уможливлює розмиття меж юрисдикцій, а відтак не сприяє встановленню правової визначеності.

Таким чином, частина третя статті 5 ГПК України вказує лише на ту обставину, що єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

Тобто при визнані адміністративним судом будь-якого передбаченого акта одного із перелічених органів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку єдиним способом поновлення порушеного права є відшкодування шкоди у грошовій формі. І такий висновок є логічним, оскільки незаконність акта компетентного органу є складовою делікту, що свідчить про порушення права особи (акціонера, учасника), і за відсутності констатації порушення процедури виведення банку з ринку апріорі відсутні підстави для самого висновку про порушення права, а відтак і про його відновлення. Тобто діють загальні правила розгляду господарської справи, коли рішення на користь позивача приймається у разі встановлення судом порушення, невизнання чи оспорювання його права чи інтересу.

У протилежному випадку створюється правова невизначеність щодо розгляду спорів про відшкодування шкоди акціонером чи учасником ліквідованого банку в разі відсутності рішення адміністративного суду про незаконність перерахованих актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку та задіяння спеціальної процедури визначення розміру майнової шкоди.

У такому разі логічною є наявність пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, яким передбачено закриття судових проваджень, які існують на день набрання чинності вказаним Законом, з підстав невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України саме в разі існування судового рішення про незаконність перерахованих актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку. Бо якщо такі акти (рішення, дії, інше) законні, то немає підстав вважати, що такими актами спричинено шкоду позивачу, оскільки відсутній будь-який закон, звичай тощо, якими б було передбачено відшкодування вартості акцій (частки) засновнику чи учаснику банку, визнаного неплатоспроможним і виведеного з ринку.

Частина четверта статті 5 ГПК України передбачає, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій / визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку / ліквідації банку.

Буквальне тлумачення цієї норми свідчить, що в разі якщо компетентним судом визнано незаконність перерахованих актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку, це не є підставою для задоволення позову (застосування способів захисту) про визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій / визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку / ліквідації банку.

У протилежному випадку (за відсутності рішення про незаконність актів стосовно виведення банку з ринку) відсутні загальні підстави для задоволення таких позовних вимог.

Тому в разі відсутності рішення адміністративного суду про незаконність перерахованих актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку відсутні також підстави для застосування приписів пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, оскільки ні частини третя та четверта статті 5 ГПК України, ні частина шоста статті 41 Закону № 4452-VI про те, що після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору: 1) інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, які не можуть бути витребувані у нього на користь попереднього власника; та 2) попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку, - не містять вказівки на можливість закриття провадження у справі, а вказують на можливий результат розгляду справи по суті.

За таких обставин вважаємо, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року є законною та обґрунтованою і її необхідно було залишити без змін, а касаційну скаргу відхилити.

Судді: О. М. Ситнік

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 110308828

[ANTIRAID]

Чергове рішення випадкових осіб, що потрапили до Верховного суду (без України) та готові обгрунтовувати, а точніше висновувати будь-що за свої невиправдані заробітні плати та пожиттєве грошове утримання. У постанові суд прийшов до висновку, що зміна нормативного регулювання, яка впливає на суть правовідносин повинна бути застосована в тій редакції, яка існувала не на момент правовідносин, а на момент вирішення спору, навіть, якщо позов до суду був поданий до зазначених змін. Такий підхід дає державі у ручному режимі виграти будь-який спір та будь-кого позбавити прав.

Також суддя, що потрапила випадково туди, на мій погляд, виснувала, що навіть при відсутності підстав зазначених у кодексі для закриття провадження, його все одно потрібно закрити, бо так просто потрібно.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(збіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22)

за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», ПАТ КБ «Приватбанк», Банк), Міністерства фінансів України (далі - Мінфін) та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Фонд), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Національного банку України (далі - НБУ) і Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), про визнання договорів недійсними

за касаційними скаргами АТ КБ «Приватбанк» та КМУ на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року (головуючий суддя Зубець Л. П., судді Алданова С. О., Мартюк А. І.)

Коротка історія справи

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними:

- договору про придбання акцій від 20 грудня 2016 року, укладеного між ПАТ КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у Банку, та позивачем, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у Банку, щодо акцій додаткової емісії Банку в обмін на грошові зобов`язання перед позивачем;

- договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «Приватбанк» № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, укладеного між державою в особі Мінфіну і всіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», у частині, що стосується прав та інтересів позивача, - щодо простих іменних акцій ПАТ КБ «Приватбанк».

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що на момент прийняття рішень про неплатоспроможність ПАТ КБ «Приватбанк», виведення його з ринку за участі держави і відчуження пакета акцій Банку в цілому державі в особі Мінфіну за одну гривню позивач був акціонером Банку; оспорювані правочини у частині, що стосується прав та інтересів позивача, спрямовані на незаконне заволодіння його майном за відсутності судового рішення, а тому є нікчемними в силу частини другої статті 228 Цивільного кодексу України як такі, що порушують публічний порядок.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року провадження у справі закрито. Місцевий господарський суд виходив з того, що заявлені у позові права та інтереси позивача порушено внаслідок прийняття рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення його з ринку шляхом застосування процедури викупу державою як інвестором неплатоспроможного банку відповідно до статей 39, 41-1 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Водночас відповідно до частини третьої статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (далі - Закон № 590-IX) єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - НКЦПФР), рішення КМУ, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. У зв`язку із цим місцевий суд виснував про необхідність закриття провадження у справі № 910/18214/19 на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, відповідно до якого судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року вказану ухвалу Господарського суду міста Києва про закриття провадження у справі скасовано, справу направлено до Господарського суду міста Києва для розгляду з урахуванням приписів статті 232 ГПК України. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги учасника (акціонера) неплатоспроможного банку обґрунтовано іншими обставинами (укладенням оспорюваних договорів поза волею і без згоди позивача, у примусовому порядку та з порушенням Закону № 4452-VI), аніж визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, як це визначено частиною третьою статті 5 ГПК України, що вимагає їх розгляду по суті спору. Визначений статтею 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним і не містить такої підстави, як обрання позивачем помилкового способу захисту порушених прав. Крім того, спірні правовідносини у справі № 910/18214/19 виникли до набрання чинності Законом № 590-ІХ, що виключає застосування його положень під час розгляду цієї справи.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2022 року справу № 910/18214/19 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України з метою вирішення двох виключних правових проблем, а саме:

- чи поширюється дія положень частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України на всі спори, які виникають за позовами учасників банку, обґрунтованими порушенням їх прав внаслідок введення процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку, чи визначені у вказаних положеннях обмеження щодо способу захисту стосуються лише тих спорів, в яких доведено факт протиправності (незаконності) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, внаслідок якого було порушено права таких учасників банку, і лише після встановлення доведеності такого факту суд може дійти висновку про наявність підстав для застосування частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України;

- чи поширюється дія Закону № 590-IX на правовідносини, подібні до тих, які мають місце у цій справі, які виникли до набрання чинності вказаним Законом.

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року касаційні скарги АТ КБ «Приватбанк» та КМУ задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року скасовано, ухвалу Господарського суду міста Києві від 02 червня 2021 року залишено в силі.

Обґрунтовуючи вказану постанову, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними правочинів із купівлі-продажу акцій неплатоспроможного Банку як колишній учасник такого Банку з метою захисту своїх прав, що пов`язані з набуттям та володінням акціями у статутному капіталі Банку, та які позивач вважає порушеними у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ, зокрема, за процедурою, визначеною статтями 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, під час здійснення якої відповідачами було вчинено оспорювані правочини. Відтак спір у справі є корпоративним та підстави заявлених позовних вимог пов`язані з обґрунтуванням незаконності дій посадових осіб Фонду, НБУ у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку. Спір підлягає розгляду господарським судом, виходячи із приписів пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України (пункт 9.6).

Позивач, стверджуючи про порушення його прав та законних інтересів виведенням ПАТ КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного шляхом продажу належних йому акцій Банку інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій Банку в обмін на грошові зобов`язання Банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами, обрав спосіб захисту у вигляді визнання недійсними вчинених відповідачами 20-21 грудня 2016 року правочинів щодо придбання від його імені уповноваженою особою Фонду акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження усіх належних йому акцій на користь держави у складі 100 % пакета акцій банку-боржника задля відновлення фінансового стану неплатоспроможного Банку у визначеній спеціальним законом процедурі. Оспорювані правочини вчинено на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI. Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів (пункти 9.15, 9.16).

В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку («bail-in»), яка регламентована Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (далі - Директива 2014/59/ЄС), імплементована Законом № 4452-VI у редакції Закону № 2491-VІІІ від 05 липня 2018 року, чинного з 10 листопада 2018 року. Ця процедура діяла на час учинення оспорюваних правочинів. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону № 4452-VI запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку (пункт 9.21).

Процедура «бейл-ін» не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та/або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету (пункт 9.25).

Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, колишніх акціонерів) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону № 4452-VI, які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як «bail-in tool» (пункт 9.27).

Спеціальним Законом № 4452-VI передбачено обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до частини шостої статті 41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку. Отже, на час укладення оспорюваних правочинів нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку (пункт 9.28).

Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі «бейл-ін», не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора (пункт 9.30).

При цьому Велика Палата Верховного Суду нагадала, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-79гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження 12-148гс19, пункт 35) від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)) (пункт 9.47).

Тому частина третя статті 5 ГПК України, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. Більше того, частина четверта статті 5 ГПК України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акту / рішення, зазначеного в частині третій статті 5 ГПК України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди (пункт 9.48).

З огляду на правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновок місцевого господарського суду про закриття провадження в цій справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX (пункт 9.57).

Приписи Закону № 590-IX, які підлягають застосуванню у справі № 910/18214/19, мають пряму дію в часі, не тягнуть відмову у задоволенні позову та не позбавляють позивача ефективного способу захисту його прав і законних інтересів (можливості звернутися з позовом про відшкодування у грошовій формі завданої шкоди), а Велика Палата Верховного Суду навела достатні підстави для закриття провадження у справі та залишила позивачеві можливість захистити його права та законні інтереси у визначений законом спосіб (пункт 9.58).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду вимушений не погодитися з наступних підстав.

За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка є загальною, при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин, водночас важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

У цій справі позивач оскаржував процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку в частині примусового позбавлення його права власності на майнові права (права вимоги) та акції Банку в зв`язку з укладенням посадовими особами держави від його імені договорів про придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження на користь держави належних позивачу акцій у статутному капіталі Банку відповідно до статей 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VІ.

Вважаю, що спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора є адміністративною, незважаючи на те, що її проведення оформлювалось не тільки владними рішеннями уповноважених державою органів, а й укладеними ними договорами, оскільки в цих відносинах державні органи вчиняли владні управлінські дії по виведенню неплатоспроможного банку з ринку, у тому числі укладали договори від імені позивача без його волевиявлення.

У зв`язку із цим оскарження позивачем договорів, укладених уповноваженими державою органами під час проведення ними зазначеної адміністративної процедури, та відновлення прав, порушених внаслідок її проведення, належить до компетенції адміністративних судів України.

Основою виникнення спірних правовідносин у цій справі стали рішення Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону № 4452-VI. Саме ці рішення державних органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів.

Так, відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI (тут і далі - в редакції від 19 листопада 2016 року) одним із способів виведення неплатоспроможного банку з ринку є продаж неплатоспроможного банку інвестору. Особливості застосування вказаного способу визначені у статті 41 Закону № 4452-VI, а особливості продажу неплатоспроможного банку державі як інвестору вказані у статті 41-1 цього Закону.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 41 Закону № 4452-VIз дня затвердження плану врегулювання, яким передбачено продаж неплатоспроможного банку інвестору Фонд відповідно до закону набуває права розпорядження акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв). При цьому усі або частина повноважень Фонду, визначених у частині третій вказаної статті, можуть бути делеговані Фондом уповноваженій особі Фонду.

За частинами п`ятою та восьмою статті 41 Закону № 4452-VIпродаж банку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу акцій (паїв) банку. Продаж банку відповідно до цієї статті здійснюється без необхідності отримання згоди учасників чи будь-якого іншого погодження умов та порядку продажу акцій (паїв) банку інвестору. Уповноважена особа Фонду, Фонд та інвестор звільняються від вимоги щодо відшкодування збитків, пов`язаних із продажем неплатоспроможного банку.

У частині першій статті 41-1 Закону № 4452-VI вказано, що держава в особі Мінфіну має право брати участь у виведенні з ринку неплатоспроможного банку, що відповідає критеріям, визначеним КМУ за погодженням з НБУ, у спосіб, визначений пунктами 3-5 частини другої статті 39 цього Закону. Виведення з ринку неплатоспроможного банку за участю держави здійснюється протягом двох календарних днів з дня, наступного за днем початку процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. КМУ, Мінфін, НБУ та Фонд зобов`язані своєчасно вжити всіх необхідних заходів та вчинити всі необхідні дії для забезпечення належної комунікації між собою, іншими органами державної влади та установами (у тому числі учасниками депозитарної системи України), а також своєчасно підготувати документи та прийняти рішення, необхідні для забезпечення виконання вимог цієї статті. У разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, держава виступає інвестором.

Рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, приймає КМУ за пропозицією НБУ, в якій зазначаються спосіб виведення банку з ринку за участю держави та розрахунки мінімальної потреби в капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами, а також необтяжених грошових зобов`язань перед юридичними та фізичними особами, що не пов`язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, на акції додаткової емісії. Ця пропозиція повинна також містити розрахунок можливої потреби у додатковій капіталізації банку з урахуванням консервативних сценаріїв економічного розвитку, визначених НБУ (частина третя статті 41-1 Закону № 4452-VI).

За змістом частини шостої статті 41-1 Закону № 4452-VІ у день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 цього Закону Фонд у строки, встановлені цією частиною, вживає заходів до додаткового розміщення акцій нової емісії, у тому числі, за таких умов: 1) повідомлення акціонерів про скликання загальних зборів не здійснюється; 2) у строк не пізніше двох робочих днів після прийняття загальними зборами рішення про збільшення статутного капіталу неплатоспроможного банку здійснюється укладення уповноваженою особою Фонду договорів від імені пов`язаних осіб такого банку про придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку; 3) повідомлення акціонерів про скликання загальних зборів для прийняття рішень про затвердження результатів розміщення акцій не здійснюється. До здійснення внеску до статутного капіталу Фонд: зобов`язаний повністю сформувати резерви банку на покриття збитків за активними банківськими операціями, у тому числі з урахуванням ризиків неповернення кредитів пов`язаними особами, ґрунтуючись на висновках та інформації, що надійшли від НБУ; має право розпорядитися необтяженими грошовими зобов`язаннями банку перед пов`язаними особами, а також необтяженими грошовими зобов`язаннями перед юридичними та фізичними особами, що не пов`язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб шляхом обміну зазначених зобов`язань на акції додаткової емісії банку. Якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну у повному обсязі за одну гривню.

У цій справі судами встановлено, що 13 грудня 2016 року Комісія НБУ з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами прийняла рішення № 105 «Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ КБ «Приватбанк», яким ОСОБА_1 визнано пов`язаною з АТ КБ «ПриватБанк» особою.

18 грудня 2016 року Правлінням НБУ прийнято рішення № 498-рш/БТ «Про віднесення ПАТ КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних» та № 499-рш/БТ «Про надання пропозиції КМУ щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави», яким запропоновано КМУ розглянути виведення неплатоспроможного ПАТ КБ «ПриватБанк» з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VІ, а саме шляхом продажу Банку інвестору в особі держави та, серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації АТ КБ «ПриватБанк» на суму 116,8 млрд грн.

18 грудня2016 року відповідно до постанови КМУ № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» прийнято пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Мінфіну у виведенні ПАТ КБ «Приватбанк» з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI; держава в особі Мінфіну придбаває акції ПАТ КБ «Приватбанк» у повному обсязі за одну гривню, а Мінфін для виконання цього забезпечує укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «Приватбанк» після здійснення Фондом заходів, визначених статтею 41-1 Закону № 4452-VI.

18 грудня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації і надано повноваження тимчасового адміністратора Соловйовій Н. А.

19 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2860 «Про запровадження плану врегулювання ПАТ КБ «Приватбанк», яким затверджено план урегулювання неплатоспроможного ПАТ КБ «Приватбанк» і визначено, що виведення цього Банку з ринку здійснюється у спосіб, передбачений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону № 4452-VI, а саме шляхом продажу неплатоспроможного банку інвесторові (державі), що здійснить капіталізацію неплатоспроможного банку на 116,8 млрд грн.

20 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «Приватбанк», яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

20 грудня 2016 року між ПАТ КБ «Приватбанк» (емітент), від імені якого діяв Фонд в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у Банку Славкіної М. А., яка діяла на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, та ОСОБА_1 (набувач), від імені якого діяв Шевченко А. М. - уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію Банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 та в порядку статті 41-1 Закону № 4452-VI, укладено договір № 85/2016 про придбання акцій. Згідно з умовами цього договору позивач придбав у Банку в обмін на грошові зобов`язання емітента (Банку) перед набувачем (позивачем) акції додаткової емісії емітента, а саме 103 079 простих іменних акцій загальною вартістю 28 862 120 грн, про що складено акт приймання-передачі за договором від 20 грудня 2016 року.

20 грудня 2016 року Фонд прийняв рішення № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ КБ «Приватбанк» (далі рішення Фонду № 2893), яким погоджено умови продажу неплатоспроможного Банку державі та надано уповноваженій особі Фонду Шевченку А. М. повноваження на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

21 грудня 2016 року на виконання рішення Фонду № 2893 уповноваженою особою Фонду Шевченком А. М. від імені всіх власників акцій ПАТ КБ «Приватбанк» укладено з державою договір купівлі-продажу акцій Банку № БВ-744/16/13010-05/131, згідно з яким держава в особі Мінфіну придбала 100 % акцій ПАТ КБ «Приватбанк» в усіх його акціонерів у складі пакета за ціною одна гривня. Відповідно до цього договору належні ОСОБА_1 як пов`язаній з Банком особі акції у статутному капіталі ПАТ КБ «Приватбанк» було відчужено державі.

Наведені обставини цієї справи доводять, що вчинені уповноваженими особами Фонду та Мінфіном 20-21 грудня 2016 року правочини щодо придбання від імені позивача акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження усіх належних йому акцій на користь держави у складі 100 % пакета акцій Банку-боржника є частиною врегульованої законодавством адміністративної процедури виведення неплатоспроможного Банку з ринку за участю держави як інвестора, спірні питання якої можуть оцінюватися виключно в порядку адміністративного судочинства.

Як відомо, спір підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції, якщо він пов`язаний з виконанням відповідачем публічно-владних управлінських функцій. Ознака «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а поняття «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення (абзац перший частини першої статті 36 Закону № 4452-VI).

На підставі частини п`ятої статті 34 цього Закону під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Очевидно, що під час укладення оспорюваних позивачем правочинів Фонд в особі своїх уповноважених осіб, діючи від імені, зокрема, ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», здійснював публічно-владні управлінські функції, визначені статтями 41 та 41-1 Закону № 4452-VІ, щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку із застосуванням процедури «bail-in» за участю держави. Порядок укладення спірних договорів чітко регламентований, він є адміністративним та виключає можливість вільного волевиявлення позивача.

І в цьому випадку ані та обставина, що позивач прийняв рішення оскаржувати не всю процедуру «bail-in» в цілому, а лише її окрему частину, пов`язану з укладенням уповноваженою особою Фонду договорів від імені позивача стосовно купівлі-продажу акцій Банку, ані сама собою спрямованість вимог ОСОБА_1 на захист у кінцевому підсумку свого майнового інтересу вочевидь не є достатніми для визначення такого спору приватноправовим. По суті ОСОБА_1 оскаржує владні дії держави по примусовому позбавленню його права власності на належні йому майнові права та акції Банку, вчинені у формі правочинів, укладених від його імені.

Тому висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у пункті 9.6 постанови від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19про те, що спір у справі є корпоративним та підлягає розгляду господарським судом, виходячи із приписів пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, вважаю помилковими.

Також слід зауважити, що у пункті 9.58 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у справі № 910/18214/19 підлягають застосуванню приписи Закону 590-IX, які мають пряму дію в часі.

Проте необхідно враховувати, що Законом № 590-IX внесено зміни до трьох процесуальних кодексів, і в тому числі, Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який доповнено статтею 266-1 «Особливості провадження у справах щодо оскарження індивідуальних актів НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку». Зокрема, у цій статті зазначено, що її правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності індивідуальних актів НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку, про затвердження пропозиції НБУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; 2) законності індивідуальних актів Фонду про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду, делегування їм повноважень; 3) законності рішень КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;4) законності індивідуальних актів Мінфіну, прийнятих на виконання рішень КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; 5) законності індивідуальних актів НКЦПФР, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

У зв`язку із цим питання, поставлені перед Великою Палатою Верховного Суду Касаційним господарським судом щодо особливостей застосування положень частин 3, 4 статті 5 ГПК України у редакції Закону № 590-IX, не могли бути вирішені у цій справі, оскільки ініційований позивачем спір за своєю сутністю є адміністративним та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Саме ця норма господарського процесуального закону підлягала застосуванню Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19із наданням роз`яснення, що заявлені позивачем вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповіді на інші питання, вирішені у цій постанові (щодо ефективності обраного позивачем способу захисту прав як акціонера Банку та щодо темпорального застосування Закону № 590-IX до спірних правовідносин і підставності закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону) мав надавати адміністративний суд, як належний суд у цьому спорі.

Висновки

Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду зробила правильний висновок про те, що провадження в цій справі підлягає закриттю, однак підставою для закриття провадження вона мала визначити пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України, а не пункт 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX.

Суддя Ю. Л. Власов

Джерело: ЄДРСР 110808597

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 провадження № 12-8гс22 у господарській справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Міністерства фінансів України та Державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Національного банку України і Кабінету Міністрів України, про визнання договорів недійсними.

15 лютого 2023 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою задовольнила касаційні скарги Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк», Банк) та Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), скасувала постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року та залишила в силі ухвалу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року, якою закрито провадження у справі № 910/18214/19.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся і відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

ПАТ «КБ «Приватбанк» і КМУ подали касаційні скарги у листопаді 2021 року, справу до Великої Палати Верховного Суду передано у січні 2022 року.

Ухвала Касаційного господарського суду про передачу справи на розгляд Великої Палати була мотивована наявністю у справі виключної правової проблеми, що «полягає у тлумаченні наведених частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України, зокрема, відсутній єдиний правовий підхід у розумінні їх змісту в контексті того, чи поширюється дія вказаних положень частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України на всі спори, які виникають за позовами учасників банку, обґрунтованими порушенням їх прав внаслідок введення процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку, чи визначені у частинах третій, четвертій статті 5 ГПК України обмеження щодо способу захисту стосуються лише тих спорів, в яких доведено факт протиправності (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, внаслідок якого було порушено права таких учасників банку, і лише після встановлення доведеності такого факту суд може дійти висновку про наявність підстав для застосування частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України».

У пункті 9.39 постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту прав.

На мою думку, цей висновок є помилковим та таким, що не узгоджується із усталеною десятиріччями практикою Верховного Суду та Верховного Суду України щодо вирішення справ при обранні позивачами неналежного способу захисту їхніх прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 425/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), зважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У даній справі позивач обрав способом захисту своїх прав визнання недійсними оспорюваних договорів укладених в процедурі виведення неплатоспроможного АТ КБ «ПриватБанк» з ринку за участі Держави.

Проте, Законом України від 13 травня 2020 №590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (далі - Закон №590) визначено, що для колишнього учасника неплатоспроможного банку, який виведено з ринку або ліквідовано, конкретний та єдиний спосіб захисту прав - відшкодування завданої шкоди в грошовому еквіваленті.

Підстави для закриття провадження у справі визначені статтею 231 ГПК України. Разом з тим такої підстави для закриття провадження, як невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, стаття 231 ГПК Україна не містить.

За загальним правилом та відповідно до сталої практики Верховного Суду обрання позивачем неналежного/неефективного способу захисту (поновлення) своїх прав та інтересів є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, а не закриття провадження у справі.

Разом з тим, пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590 визначено, що судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

З аналізу наведеної норми вбачається, що законодавцем передбачено можливість закриття провадження при невідповідності обраних позивачем способів захисту, проте така можливість виникає виключно за умови протиправності (незаконності) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, на момент винесення ухвали Господарського суду м. Києва від 02 червня 2021 року про закриття провадження у справі, рішення Правління Національного банку України №498-рш/БТ від 18.12.2016 або інші індивідуальні акти Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства Фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України про виведення неплатоспроможного АТ КБ «ПриватБанку», не були визнані протиправними (незаконними).

Отже, у зв`язку з тим, що підставою для захисту прав та інтересів ОСОБА_1 у господарській справі №910/18214/19 не є протиправність індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, зазначених в частині третій статті 5 ГПК України, положення частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України та положення Закону №590 не поширюються і не застосовуються до цієї справи.

Прийнявши рішення про залишення в силі ухвали Господарського суду міста Києва від 02 червня 2021 року про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду, на мою думку, порушила вимоги процесуального права, оскільки справа має розглядатися по суті спору з визначенням належності заявленого позивачем способу захисту порушеного права.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правову позицію, відповідно до якої навіть за правомірного рішення Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України про ліквідацію неплатоспроможного банку заінтересована особа може мати безпідставні сподівання щодо задоволення своїх неправомірних вимог. Так само позивач у даній справі жодних обґрунтованих і законних очікувань з приводу заявлених вимог, на мою думку, не мав і не міг мати.

Суддя О. С. Ткачук

Джерело: ЄДРСР 113269748