Завідомо незаконна постанова ВП ВС у частині стягнення з банку відсотків за ч.10 ст.5 ЗУ ПЗПС, і законна у частині підтвердження депозиту, нікчемності переуступки свого боргу Приватбанком ФК Фінілон і застосування ч.3 ст.551 ЦК для зменшення неустойки

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2023 року

м. Київ

Справа № 199/3152/20
Провадження № 14-224цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення трьох відсотків річних та пені

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 26 липня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», Банк), у подальшому перейменоване в Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), та ОСОБА_1 у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір № SAMDN25000736773359 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого він вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_1 грошові кошти в початковій сумі 90 000 дол. США.

21 серпня 2013 року сторони уклали депозитний договір № SAMDN25000737224020 шляхом оформлення заяви № SAMDN25000737224020 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого ОСОБА_1 вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_2 грошові кошти в початковій сумі 1 106 748,65 російських рублів.

16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк», у подальшому перейменоване в АТ «КБ «Приватбанк», у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір № SAMDN25000737673323 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого вона внесла на особовий рахунок банку № НОМЕР_3 грошові кошти в початковій сумі 110 000 дол. США.

28 серпня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулися із заявами до ПАТ «КБ «Приватбанк» про повернення їм їх банківських вкладів, але протягом двох банківських днів (як це передбачено типовими умовами всіх депозитних договорів) ні відповіді, ні належні їм грошові кошти вони не отримали.

Вважали, що саме з 30 серпня та відповідно з 15 листопада 2015 року вони мають право на нарахування 3 % річних за порушення грошового зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживача банківських послуг згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII).

З урахуванням вимог уточненої позовної заяви позивачі просили стягнути з АТ «КБ «Приватбанк» на користь:

- ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 2 698 835,63 грн;

- ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди: з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 418 671,04 грн;

- ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди: з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмір 3 251 315,01 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

09 березня 2021 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за договором від 26 липня 2013 року - 3 % річних у розмірі 8 808,93 дол. США за 1130 днів та пеню по курсу НБУ в розмірі 2 628 080,95 грн станом на 09 березня 2021 року; за депозитним договором від 21 серпня 2013 року - 3 % річних у розмірі 102 831,73 російських рублів за 1130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 411 706,84 грн. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року - 3 % річних у розмірі 10 612,21 дол. США за 1130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 3 166 076,12 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі довели факт укладення між сторонами договорів банківського вкладу та внесення грошових коштів на депозитні рахунки, відкриті в АТ «КБ «Приватбанк», які вкладникам не повернуті.

Посилання банку на існування укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон») договору про переведення боргу за депозитними договорами суд визнав необґрунтованими, оскільки за відсутності згоди кредитора на переведення боргу цей правочин є нікчемним як такий, що порушує публічний порядок на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України, а тому саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у цій справі.

Оскільки банк не виконав свої зобов'язання щодо повернення грошових коштів, то позивачі мають право на отримання компенсації від боржника у вигляді 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, у межах строку позовної давності, а також як споживачі фінансових послуг - на сплату неустойки у вигляді пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

При цьому з урахуванням положень частини третьої статті 551 ЦК України, постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі 761/26293/16 та принципу пропорційності в цивільному судочинстві суд вважав за можливе стягнути пеню в розмірі суми утримуваних банком грошових коштів.

11 серпня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» залишено без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Визначаючи період нарахування 3 % річних за договорами банківського вкладу, суд першої інстанції обґрунтовано взяв за основу період, указаний самим відповідачем у його відзиві на уточнену позовну заяву, з яким у подальшому погодились і позивачі.

Зменшення судом розміру пені, яка підлягає стягненню, до розміру утримуваних банком грошових коштів вкладників є правильним та відповідає судовій практиці Верховного Суду в аналогічних справах, зокрема правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2021 року АТ «КБ «Приватбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

АТ «КБ «Приватбанк» вважало, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт укладення договору вкладу на підставі неналежних доказів, зокрема за відсутності оригіналів договорів та квитанції про отримання відповідачем грошей (висновок Верховного Суду України в постановах від 29 січня 2014 року у справі № 6-149цс13, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14 та Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 591/678/16-ц, від 12 вересня 2019 року у справі № 234/3636/16-ц).

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про нікчемність договору про переведення заявником боргу банк вважав помилковими, оскільки тлумачення такого договору як публічного не відповідає його суті, а висновки судів про відсутність згоди кредиторів на перевід боргу спростовуються тим, що банком було отримано від кредитора мовчазну згоду на укладання такого договору.

Також АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що відсутні висновки Верховного Суду про застосування в таких правовідносинах частини першої статті 520, частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України в частині встановлення факту та підстав нікчемності договору про переведення боргу в залежності від його форми і правомірності погодження на таке переведення боргу з боку кредитора шляхом «мовчазної згоди», а також можливого ототожнення за формою правочину договору банківського вкладу з договором переведення цього боргу (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилалося на те, що суди ухвалили рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ТОВ «ФК «Фінілон», яке не було залучено до участі у справі.

Крім того, не врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц про право суду відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України зменшити розмір неустойки, якщо вона значно перевищує розмір збитків.

Банк звернув увагу на те, що 19 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 320/5115/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її висновку в постанові від 20 березня 2019 року у справі 761/26293/16-ц (провадження 14-64цс19) про те, що базою нарахування пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII є сума утримуваних банком коштів, яка складається, як правило, із суми вкладу (депозиту) та нарахованих на нього відсотків.

Банк, погоджуючись із необхідністю відступу від такої правової позиції, зазначив, що відсотки, які отримує вкладник від розміщення коштів на депозитному рахунку у банківській установі, є його доходом та прибутком, та, відповідно, саме відсотки повинні бути віднесені до складової вартості роботи (послуги) у розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Рух справи в суді касаційної інстанції

28 вересня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження в справі та витребувано справу із суду першої інстанції.

18 листопада 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту та п'яту статті 403 ЦПК України, вбачаючи підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, та розв'язання виключної правової проблеми з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду серед іншого погодилась із висновками Верховного Суду України в інших справах, що перерахування суми вкладу після закінчення строку депозиту на поточний рахунок кредитора не є належним виконанням банком зобов'язань за цим договором і не є поверненням сум вкладу.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у зв'язку з неоднозначністю судової практики в застосуванні статті 1070 ЦК України вважала за необхідне висловити правову позицію щодо розміру відсотків, які підлягають виплаті банком у зв'язку з прострочкою виконання зобов'язань за депозитом та перерахування цих коштів на поточний рахунок, яку раніше було висловлено в інших постановах Верховного Суду України та Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками Верховного Суду України в постановах від 10 червня 2015 року у справі № 6-36цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-2861цс15 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16, відповідно до яких із часу перерахування банком депозитів на поточний рахунок клієнта і у випадку неможливості отримання клієнтом цих коштів із зазначеного рахунку з вини банку останній згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України має сплатити проценти за користування грошовими коштами в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Також Велика Палата Верховного Суду погодилась із тим, що у випадку неповернення банківського вкладу банк повинен сплатити пеню, передбачену положеннями частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII, і розмір цієї санкції в цій справі повинен бути в розмірі 3 % від суми утримуваних коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від цих висновків Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає, що вартістю послуги є грошові кошти, які визначені сторонами в договорі як вартість фінансової послуги в певному розмірі та які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. У випадку якщо сторонами в договорі вартість фінансової послуги не визначена, необхідно застосовувати положення правової норми про те, що у разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. При цьому 3 % загальної вартості замовлення слід обчислювати одноразово, а не за кожний день прострочення, що фактично є штрафом, а не пенею.

Також колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду у вказаній справі № 761/26293/16-ц щодо застосування в подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Колегія суддів вважає, що за змістом цієї правової норми розмір неустойки може бути зменшений рішенням суду за обов'язкової наявності одночасно кількох умов: а) якщо розмір неустойки перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов'язання збитків; б) таке перевищення є значним; в) за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Тобто сам факт перевищення розміру неустойки над розміром збитків не є достатнім для застосування цієї статті, і зменшення розміру неустойки повинно бути обумовлене наявністю ознак значного перевищення та одночасно інших обставин, які мають істотне значення. Водночас Велика Палата Верховного Суду при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України застосувала лише ознаки значного перевищення неустойки над сумою збитків. При цьому не зазначила переліку таких інших обставин та критеріїв їх визначення не вказала.

Крім того, колегія суддів вважає, що в постанові від 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду стягнула неустойку в національній валюті України, тоді як за обставинами справи розмір вкладу споживача, на який він просив нарахувати неустойку (розмір збитків у розумінні частини третьої статті 551 ЦК України), був визначений позивачем у сумі 4 512,74 євро. При цьому мотиви стягнення неустойки саме в національній валюті та обставини, які стосуються курсу відповідних валют, як на час пред'явлення позову, так і на час вирішення справи в судовому рішенні не відображені.

На думку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду застосування зазначених норм законодавства містить також виключну правову проблему, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду є суперечливими.

13 квітня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу для продовження розгляду в частині уточнення висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), щодо визначення критеріїв, які суд враховує при зменшенні розміру неустойки при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України. У частині інших підстав, зазначених колегією суддів Касаційного цивільного суду для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема щодо бази нарахування пені за частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XII та щодо валюти, у якій стягується пеня, остання вже висловила правові позиції, мотивів та підстав для відступу від яких не наведено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк», у подальшому перейменоване в АТ «КБ «Приватбанк», в особі Кримського регіонального управління укладено два договори банківського вкладу, а саме:

- договір від 26 липня 2013 року № SAMDN25000736773359 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 90 000 дол. США зі сплатою 8,5 % річних;

- договір від 21 серпня 2013 року № SAMDN25000737224020 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 1 106 748,65 російських рублів зі сплатою 9 % річних.

16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк», яке змінило назву на АТ «КБ «Приватбанк», в особі Кримського регіонального управління укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000737673323 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 110 000 дол. США зі сплатою 8 % річних.

Вказані договори містять положення про автоматичне продовження їх дії на тих самих умовах, якщо у строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявить банку про повернення грошових коштів.

17 листопада 2014 року між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» укладено договір про переведення боргу за депозитними договорами з ОСОБА_1 та ОСОБА_2

28 серпня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулися до банку із заявами про повернення вкладів з нарахованими відсотками, однак протягом двох банківських днів, як це передбачено типовими умовами договорів, Банк не виконав зазначені вимоги та не повернув грошові кошти.

27 січня 2020 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 199/5331/19 розірвано депозитний договір від 26 липня 2013 року № SAMDN25000736773359, укладений між ОСОБА_1 та АТ «КБ «Приватбанк». Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_1 вклад у розмірі 90 000 дол. США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 27 січня 2020 року становив 2 189 700,00 грн, проценти за період з 26 липня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 35 572,74 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 865 484,76 грн, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 1612,60 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 39 234, 56 грн, а всього - 127 185,34 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 3 094 419,32 грн.

Розірвано депозитний договір від 21 серпня 2013 року № SAMDN25000737224020, укладений між ОСОБА_1 та АТ «КБ «Приватбанк». Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_1 вклад у розмірі 1 106 748,65 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становив 431 631,97 грн, проценти за період з 21 серпня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 230 996,65 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 90 088,69 грн, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 19 830,51 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 7 733,90 грн, а всього - 1 357 575,81 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 529 454,56 грн.

Розірвано депозитний договір від 16 вересня 2013 року № SAMDN25000737673323, укладений між ОСОБА_2 та АТ «КБ «Приватбанк». Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_2 вклад у розмірі 110 000 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становив 2 676 300,00 грн, проценти за період із 17 вересня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 42 495,19 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 1 033 907,97 грн, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 1 970,95 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 47 953,21 грн, а всього - 154 466,14 дол. США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 3 758 161,18 грн.

23 червня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду, яка набрала законної сили, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2020 року в частині розміру процентів, стягнутих з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , змінено. Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року № SAMDN25000736773359 за період з 26 липня 2013 року по 24 грудня 2019 року, з 35 572,74 до 29 809,87 дол. США, що за курсом НБУ станом на момент ухвалення рішення становило 725 274,14 грн.

Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року № SAMDN25000737224020 за період з 21 серпня 2013 року по 24 грудня 2019 року з 230 996,65 до 218 256,57 російських рублів, що за курсом НБУ станом на момент винесення рішення становило 859 930,87 грн.

Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року № SAMDN25000737673323 за період із 17 вересня 2013 року по 24 грудня 2019 року, з 42 495,19 до 35 754,36 дол. США, що за курсом НБУ станом на момент винесення рішення становило 869 903,58 грн.

Зменшуючи розмір процентів за користування грошовим вкладом, апеляційний суд виходив з процентної ставки за вкладом «на вимогу».

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо підтвердження факту укладання договорів банківського вкладу

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частин першої, другої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачою ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ від 03 грудня 2003 року № 516 (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Відповідно до пункту 2.9 глави 2 розділу ІV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ 01 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція № 174; у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

У пункті 10.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), передбачено порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунка кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.

Відповідно до пункту 1.1 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать, зокрема, заява на переказ готівки (додаток 8) та заява на видачу готівки (додаток 10).

Інструкція № 174 визначає зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки з операційної каси. Бланки касових документів виготовляються з урахуванням їх зразків друкарським способом або з використанням комп'ютерної техніки з відображенням обов'язкових реквізитів, передбачених цією Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом (пункт 1.2 статті 1 розділу IV Інструкції № 174).

Відповідно до пункту 1.3 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 касові документи мають містити такі обов'язкові реквізити: найменування банку, який здійснює касову операцію, дату здійснення операції, зазначення платника та отримувача, суму касової операції, призначення платежу, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.

З огляду на вказане письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджене договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 6 червня 2012 року у справі № 6-17цс12 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14). Квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі (див. також висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 25 квітня 2012 року у справі № 6-20цс12 та від 6 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16).

Додержання письмової форми договору є обов'язковою умовою взаємовідносин між банком і вкладником (пункт 2.2 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ від 03 грудня 2003 року № 516).

Банк під час здійснення касових операцій має забезпечувати, зокрема, своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів і належний внутрішній контроль за касовими операціями (пункт 8 розділу I Інструкції № 174).

Відповідно до пункту 1.6 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 банк (філія) визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи, і визначає систему контролю за виконанням касових операцій.

Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Такий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновок Верховного Суду України, висловлений у постановах від 09 листопада 2017 року у справі № 6-109цс17, від 06 червня 2012 року у справі № 6-17цс12 та від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14: суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

Суди попередніх інстанцій встановили, що факт укладення позивачами договорів банківського вкладу (депозитних договорів) підтверджено витягом з електронного додатка до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, який 25 листопада 2020 року було засвідчено печаткою АТ «КБ «Приватбанк» та підписом головного бухгалтера АТ «КБ «Приватбанк» Ярмоленко В. В.; витягом з електронного додатка до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що за своїм юридичним змістом фактично є формою банківської виписки (довідки) по всіх банківських договорах позивачів, які є предметом розгляду.

Він засвідчений уповноваженою особою - головним бухгалтером АТ «КБ «Приватбанк» Ярмоленко В. В. та в ньому міститься така інформація: у колонці витягу № 1 зазначено порядковий номер запису про відповідний рахунок за відповідним банківським договором позивачів; у колонці витягу № 2 зазначено ПІБ позивачів; у колонці витягу № 3 зазначено повні номери банківських рахунків за договорами позивачів; у колонці витягу № 5 зазначено валюту кожного договору позивачів; у колонці витягу № 6 зазначено розмір зобов'язань банку перед позивачами по всіх їх банківських договорах станом на 17 листопада 2014 року; у колонці витягу № 7 зазначено розмір зобов'язань ПАТ «КБ «Приватбанк» перед позивачами за кожним договором банківського вкладу станом на 17 листопада 2014 року в національній валюті; у колонці витягу № 8 зазначено повні номери всіх договорів банківського вкладу позивачів; у колонці витягу № 11 зазначено курс НБУ станом на 17 листопада 2014 року за 1 дол. США - у 15,2601 грн, за яким визначався еквівалент належних позивачам грошових коштів за їх договорами в національній валюті.

Крім того, позивачі надали суду копії їх банківських договорів та копії квитанцій про внесення ними коштів за цими договорами, і в судовому засіданні представниця відповідача визнала факт укладання вказаних депозитних договорів, розмір вкладу та нарахованих відсотків за договорами.

Тобто суди першої та апеляційної інстанції як суди факту відповідно до вимог статей 82, 89 ЦПК України оцінили докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; оцінили належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

І саме на підставі дослідження доказів визнали, що договори банківських вкладів від 26 липня, 21 серпня та 16 вересня 2013 року укладені сторонами.

Крім того, факт укладення зазначених договорів встановлено судами у справі № 199/5331/19 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Банку про розірвання депозитних договорів та стягнення суми вкладу, у якій позов частково задоволено рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2020 року, зміненим постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2021 року, яка у свою чергу залишена без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року

Зазначеними рішеннями визнано неприйнятими доводи про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту укладення договорів банківських вкладів та зарахування коштів на рахунки, оскільки доказами зарахування коштів є оригінали договорів банківських вкладів та оригінали квитанцій про внесення грошових коштів на банківські рахунки, які позивачами не надавалися.

Суд апеляційної інстанції вважав доведеним факт укладення між сторонами договорів банківських вкладів та внесення грошових коштів у заявлених розмірах на підставі наданих копій відповідних документів, посвідчених представником позивачів. Надання стороною до суду копій документів, посвідчених особисто чи представником, відповідає положенням частини восьмої статті 43 ЦПК України. Банк не спростував ані факту укладення депозитних договорів з позивачами, ані факту неповернення грошових коштів на вимогу вкладників.

З таким висновком погодився і суд касаційної інстанції в постанові від 15 червня 2022 року.

Зазначені обставини в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними.

За статтею 400 ЦПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо договору про переведення боргу та належного відповідача у справі

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» доТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі.

Щодо застосування частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII

У пункті 38 ухвали від 13 квітня 2022 року про прийняття справи до розгляду Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання щодо бази нарахування пені за частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XII, які були вказані Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), уже роз'яснені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та щодо них зроблені правові висновки, тому відсутні підстави для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в цій частині. Зазначено, що Велика Палата Верховного Суду відступає не від конкретної постанови в конкретній справі, а від правового висновку щодо застосування норм процесуального чи матеріального права, а тому незазначення в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) відступу від конкретної постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) не свідчить, що правова позиція, яка є аналогічною тій, яка вже висловлена, є чинною.

З урахуванням того, що одним з доводів касаційної скарги було питання щодо розміру стягненої з відповідача пені за частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XII, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об'єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов'язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) і навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не всі договори, які опосередковують зобов'язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов'язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ; у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 зазначеного Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону № 1023-ХІІ послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом № 1023-ХІІ є всі види комерційної взаємодії суб'єктів господарювання зі споживачами, які не вписуються в набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товари» та «роботи» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.

Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, але не в розумінні ЦК України.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

За змістом статті 1 Закону № 1023-ХІІ споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов'язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у якій зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов'язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов'язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов'язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими.

Щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України

За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

У разі якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України).

Отже, зміст частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Такий висновок зробили Верховний Суд України у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року в справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) щодо застосування в подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що після прийняття постанови у справі № 761/26293/16-ц вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, в постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19 (пункт 8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18 (пункт 85)).

Підстав для відступу від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Інші доводи касаційної скарги не є істотними і на висновки не впливають.

Висновки щодо розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

У зв'язку з наведеним, з метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи для нового розгляду до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У разі якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись частиною першою статті 400, статтями 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині стягнення пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: В. В. Британчук С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

І. В. Григор'єва І. В. Ткач

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

І. В. Желєзний Т. А. Чумаченко

Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик

Л. М. Лобойко

Джерело: ЄДРСР 110367954

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Прокопенка О. Б.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21)

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення трьох відсотків річних та пені

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року

У травні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 26 липня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», Банк), у подальшому перейменованим на Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), та ОСОБА_1 у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір № SAMDN25000736773359 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого ОСОБА_1 вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_1 грошові кошти в початковій сумі 90 000 дол. США.

21 серпня 2013 року сторони уклали депозитний договір № SAMDN25000737224020 шляхом оформлення заяви № SAMDN25000737224020 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого ОСОБА_1 вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_2 грошові кошти в початковій сумі 1 106 748,65 російських рублів.

16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк», у подальшому перейменованим на АТ «КБ «Приватбанк», у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір № SAMDN25000737673323 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого позивачка внесла на особовий рахунок банку № НОМЕР_3 грошові кошти в початковій сумі 110 000 дол. США.

28 серпня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулися із заявами до ПАТ «КБ «Приватбанк» про повернення їм їхніх банківських вкладів, але протягом двох банківських днів (як це передбачено типовими умовами всіх депозитних договорів) ні відповіді, ні належних їм грошових коштів вони не отримали.

Вважали, що саме з 30 серпня та відповідно з 15 листопада 2015 року вони мають право на нарахування 3 % річних за порушення грошового зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживача банківських послуг згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII).

З урахуванням вимог уточненої позовної заяви позивачі просили стягнути з АТ «КБ «Приватбанк» на користь:

- ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 2 698 835,63 грн;

- ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 418 671,04 грн;

- ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року - 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов'язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 3 251 315,01 грн.

09 березня 2021 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за договором від 26 липня 2013 року 3 % річних у розмірі 8 808,93 дол. США за 1130 днів та пеню по курсу НБУ в розмірі 2 628 080,95 грн станом на 09 березня 2021 року; за депозитним договором від 21 серпня 2013 року - 3 % річних у розмірі 102 831,73 російських рублів за 1130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 411 706,84 грн. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року 3 % річних у розмірі 10 612,21 дол. США за 1130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 3 166 076,12 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі довели факт укладення між сторонами договорів банківського вкладу та внесення грошових коштів на депозитні рахунки, відкриті в АТ «КБ «Приватбанк», які вкладникам не повернуті.

Посилання банку на існування укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон») договору про переведення боргу за депозитними договорами суд визнав необґрунтованими, оскільки за відсутності згоди кредитора на переведення боргу цей правочин є нікчемним як такий, що порушує публічний порядок на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України, а тому саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у цій справі.

Оскільки банк не виконав своїх зобов'язань щодо повернення грошових коштів, то позивачі мають право на отримання компенсації від боржника у вигляді 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, у межах строку позовної давності, а також як споживачі фінансових послуг - на сплату неустойки у вигляді пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

При цьому з урахуванням положень частини третьої статті 551 ЦК України, постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16 та принципу пропорційності в цивільному судочинстві суд вважав за можливе стягнути пеню в розмірі суми утримуваних банком грошових коштів.

11 серпня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» залишено без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Визначаючи період нарахування 3 % річних за договорами банківського вкладу, суд першої інстанції обґрунтовано взяв за основу період, указаний самим відповідачем у його відзиві на уточнену позовну заяву, з яким у подальшому погодились і позивачі.

Зменшення судом розміру пені, яка підлягає стягненню, до розміру утримуваних банком грошових коштів вкладників є правильним та відповідає судовій практиці Верховного Суду в аналогічних справах, зокрема правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17.

У вересні 2021 року АТ «КБ «Приватбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

АТ «КБ «Приватбанк» вважало, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт укладення договору банківського вкладу на підставі неналежних доказів. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про нікчемність договору про переведення заявником боргу банк вважав помилковими.

Також АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що відсутні висновки Верховного Суду про застосування в таких правовідносинах частини першої статті 520, частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України в частині встановлення факту та підстав нікчемності договору про переведення боргу в залежності від його форми і правомірності погодження на таке переведення боргу з боку кредитора шляхом «мовчазної згоди», а також можливого ототожнення за формою договору банківського вкладу з договором переведення цього боргу (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилалося на те, що суди ухвалили рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ТОВ «ФК «Фінілон», яке не було залучено до участі у справі.

Крім того, не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, про право суду відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України зменшити розмір неустойки, якщо вона значно перевищує розмір збитків.

Банк зазначив, що відсотки, які отримує вкладник від розміщення коштів на депозитному рахунку в банківській установі, є його доходом та прибутком, та, відповідно, саме відсотки повинні бути віднесені до складової вартості роботи (послуги) у розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

15 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту та п'яту статті 403 ЦПК України, вбачаючи підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, та розв'язання виключної правової проблеми з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

18 квітня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині стягнення пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди першої та апеляційної інстанції як суди факту відповідно до вимог статей 82, 89 ЦПК України оцінили докази за своїм внутрішнім переконанням, і саме на підставі дослідження доказів та з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) визнали, що договори банківських вкладів від 26 липня, 21 серпня та 16 вересня 2013 року укладені сторонами.

Крім того, факт укладення між сторонами договорів банківських вкладів та внесення грошових коштів у заявлених розмірах на підставі наданих копій відповідних документів, посвідчених представником позивачів, встановлено рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 199/5331/19, і такі обставини в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погоджуємося.

З іншими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.

У постанові від 18 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» доТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів. Тому саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду погоджуємося, проте вважаємо, що з цього питання необхідно ухвалити рішення з відповідним висновком у резолютивній частині, оскільки сторони повинні мати правову визначеність у вказаних правовідносинах.

У статті 520 ЦК України встановлено, що боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Згідно із частиною першою статті 654 цього Кодексу зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним (частина друга статті 1059 ЦК України).

За положеннями статті 633 ЦК України договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша, друга статті 228 цього Кодексу).

Згідно із частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

АТ «КБ «Приватбанк» надав суду довідку від 25 листопада 2020 року, засвідчену головним бухгалтером АТ «КБ «Приватбанк» Ярмоленко В. В., якою Банк підтвердив факт перерахування на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошових коштів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року та витягу з електронного додатка до цього договору.

Оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком і ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, є нікчемним та спрямованим на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та на незаконне заволодіння вкладами громадян України.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі, оскільки в силу нікчемності договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року відсутні підстави для залучення ТОВ «ФК «Фінілон» у справі чи то як відповідача, чи то як третьої особи.

Така правова позиція узгоджується з висновком Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеним у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 та від15 червня 2022 року у справі № 199/5331/19.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має обчислюватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Саму суму вкладу не можна враховувати в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з банку пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося.

Правовідносини з банківського вкладу врегульовано нормами ЦК України, законами України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) та Законом № 1023-XII.

Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

У частині другій статті 627 ЦК України прямо передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.

Згідно з підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (в редакції, чинний на момент виникнення спірних правовідносин) вкладний (депозитний) рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.

У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Частинами першою, другою статті 47 Закону № 2121-ІІІ (у редакції, чинний на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.

У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2664-III (в редакції, чинний на момент виникнення спірних правовідносин):

- фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг (пункт 1);

- фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5);

- споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1 доповнено згідно із Законом № 122-IX від 20 вересня 2019 року).

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).

Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.

Згідно зі статтею 1 Закону № 1023-ХІІ споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Із системного аналізу норм законів № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов'язані за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, а отже, на вказані правовідносини поширюється Закон № 1023-ХІІ, зокрема частина п'ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу.

Тобто вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) виснувала, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Вважаємо, що від такого висновку слід було відступити з огляду на таке.

Приписи частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ розраховані на класичну цивілістичну конструкцію договору про надання послуг, де певну діяльність здійснює виконавець, а плата йому належить від замовника. Саме в цьому разі може йтися власне про вартість послуги чи вартість замовлення.

У ЦК України кредитні, позичкові та депозитні зобов'язання, тобто зобов'язання з фінансовими ресурсами, відмежовуються від зобов'язань з надання послуг та підряду і розміщені в окремих главах цього Кодексу.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.

Проте не всі договори, які опосередковують зобов'язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг у розумінні ЦК України. За договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, а не ЦК України.

Прийняття певної грошової суми (вкладу) на збереження та її повернення з виплатою процентів або доходу в іншій формі є змістом зобов'язання між сторонами за договором банківського вкладу (депозиту) та відповідної фінансової послуги.

Послуга, як і товар, має собівартість, яку продавець (надавач послуги) повинен компенсувати при її реалізації. Діяльність банків спрямована таким чином, щоб забезпечити баланс між депозитними і кредитними операціями з метою мінімізації вільних ресурсів та, відповідно, отримання прибутку. Разом з тим метою укладення договору банківського вкладу для споживача є отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Укладення зазначеного договору є взаємовигідним як для банку, так і для вкладника.

Фінансова послуга, на відміну від послуг у класичному розумінні ЦК України, відрізняється тим, що грошові кошти (вклад) перераховуються у власність банку чи фінансової установи, які розпоряджаються цими коштами на власний розсуд без узгодження таких дій із вкладником.

Тоді як в усіх договорах про надання послуг підрядник не має права розпоряджатися предметом (об'єктом), переданим йому для виконання робіт, як і не може використовувати цей об'єкт у власних інтересах та інтересах третіх осіб, оскільки його права обмежені умовами конкретного договору і стосуються лише порядку виконання робіт, якщо інше не встановлено відповідними інструкціями.

У свою чергу фінансова установа жодним чином не обмежена ні в розсуді, ні в діях щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки вкладник має лише право на повернення вкладу, тобто речі, визначеної родовими ознаками, та отримання відповідних відсотків за передачу вказаних коштів, але це право не є абсолютним, і ставки за договором вкладу можуть бути від'ємними, тобто особа, яка віддає свої гроші фінансовій установі, може бути зобов'язана сплатити їй свої кошти, і в такому разі віднесення до вартості фінансової послуги в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ лише розміру відсотків за користування чужими грошовими коштами поглиблює нерівність між банком і вкладником, унеможливлює вкладнику взагалі отримати свої кошти, що явно суперечить як принципам ЦК України, так і спрямуванню Закону № 1023-ХІІ.

Отже, відсутні підстави вважати, що за змістом частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ вартість фінансової послуги банківського вкладу (депозиту) повинна обмежуватись лише процентами, без урахування грошової вартості фінансових активів, задля забезпечення збереження яких вкладник і звертається до банку про отримання відповідної послуги.

Вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ є повна грошова вартість відповідних фінансових активів споживача фінансової послуги («тіло» депозиту та нарахований дохід у формі процентів або в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором, вартість якого визначена у грошовому виразі), у частині виконання яких допущене порушення.

Таким чином, оскільки за договором банківського вкладу на банк покладається обов'язок не тільки прийняти від вкладника грошову суму (вклад), а й повернути вклад разом з нарахованими процентами, то під вартістю послуги в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід розуміти вклад та проценти за вкладом.

Крім того, такий висновок щодо обсягу фінансової послуги уможливлює зловживання банком своїм становищем, оскільки вкладник може залишитися без грошей, які утримуватиме банк. Отриманням лише процентів за вкладом, розмір яких на поточних рахунках становить близько 0, вкладник позбавляється ефективного способу захисту відповідно до Закону № 1023-ХІІ.

Висновок про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від якого вона не відступала.

Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала відступити від висновку, викладеного нею у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Суди першої та апеляційної інстанцій визначили період нарахування 3 % річних за договорами позивачів, погодилися з періодом, який визначено самим відповідачем у його відзиві на уточнену позовну заяву, а саме: з 18 травня 2017 року по 19 травня 2019 року (731 день) та з 25 грудня 2019 року по 27 січня 2021 року (399 днів), всього 1130 днів. З цим же періодом погодився і представник позивачів.Пеню суди обґрунтовано вирахували в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зауважила, що після прийняття постанови від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, в постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85)). Підстав для відступу від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не знайшла.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду також не погоджуємося.

Вважаємо, що у цьому розділі не надано висновку з питання, переданого на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а саме щодо необхідності уточнення висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), про визначення критеріїв, які суд враховує при зменшенні розміру неустойки при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України.

За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язанням.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України).

Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Такий висновок зробили Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18) від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Судова практика щодо зменшення розміру неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, є сталою і послідовно застосовується судами. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) також зазначила про зменшення розміру неустойки, якщо він є завищеним порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.

Однак указані критерії є загальними і не спрямовують сторони на звернення уваги та надання доказів щодо існування інших обставин, а суд - на можливість обґрунтувати зменшення розміру неустойки.

Частина третя статті 551 ЦК України визначила такі підстави для її застосування:

- значне перевищення розміру неустойки заявленому розміру збитків;

- наявність інших обставин, які мають істотне значення.

Тобто перелік для застосування зазначеної норми не вичерпний і не конкретизований. При застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України суди в основному керуються обставинами конкретної ситуації, внутрішнім переконанням, а також принципами розумності, справедливості і пропорційності у цивільному судочинстві.

При розгляді питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суди мають об'єктивно оцінити, чи є такий випадок винятковим у конкретний справі, з огляду на:

- інтереси сторін, які заслуговують на увагу;

- ступінь виконання зобов'язання;

- причину (причини) неналежного виконання або невиконання зобов'язання;

- незначність прострочення виконання;

- наслідки порушення зобов'язання;

- невідповідність розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам;

- поведінку винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків);

- інші обставини, які притаманні конкретній справі.

Такі критерії щодо зменшення розміру пені передбачені й у статті 233 Господарського кодексу України, яка визначає, що в разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій.

При цьому потрібно взяти до уваги:

- ступінь виконання зобов'язання боржником;

- майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні;

- не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Ці положення по суті застосовні і при розгляді цивільних справ за участі фізичних осіб, оскільки поняття зобов'язання, виконання зобов'язання, стягнення штрафних санкцій у господарській та цивільній юрисдикціях є тотожними.

Щодо вимоги про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» зазначив, що вона не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Конституційний Суд України вказав, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципів рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.

Цей висновок узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Конституційний Суд України зауважив, що межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

Захист споживачів від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями, ґрунтується на положеннях законодавства, зокрема частини третьої статті 551 ЦК України.

За практикою судів загальної юрисдикції України істотними обставинами в розумінні вказаних положень ЦК України вважаються, зокрема:

- ступінь виконання зобов'язання боржником;

- майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні;

- не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).

Тобто залежно від виду зобов'язання різняться й критерії застосування норми про можливість зменшення судом розміру неустойки.

Суди мають виходити з обставин конкретної справи, враховувати передбачені частиною третьою статті 2 ЦПК України основні засади цивільного судочинства, зокрема змагальність сторін, диспозитивність, пропорційність, а також передбачені частиною шостою статті 3 цього Кодексу принципи справедливості, добросовісності та розумності.

З аналізу зазначеного можна виділити такі критерії, які суди повинні враховувати при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України:

1) значне перевищення розміру неустойки заявленому розміру збитків (співмірність);

2) наявність інших обставин, які мають істотне значення, якими, зокрема, можуть бути:

- ступінь виконання зобов'язання боржником;

- причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання;

- наслідки порушення зобов'язання;

- поведінка винної сторони щодо вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання;

- майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні;

- наявність у правовідносинах споживача як слабкої сторони.

Визначаючи розмір неустойки, яка підлягає стягненню з відповідача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, врахував вимоги частини третьої статті 551 ЦК України та зазначив, що стягнення неустойки (пені) саме в розмірі утримуваних банком коштів є справедливим і добросовісним, а також повністю відповідає принципу співмірності. Суди попередніх інстанцій оцінили докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України не може втручатися в оцінку доказів.

Вважаємо, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому рішення судів попередніх інстанцій слід було залишити без змін.

Судді: О. М. Ситнік

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 110339408

[ANTIRAID]

Судді Великої палати С. Ю. Мартєв, Ю. Л. Власов, І. В. Григор'єва, І. В. Ткач, Д. А. Гудима, О. С. Ткачук, Ж. М. Єленіна, В. Ю. Уркевич, І. В. Желєзний, Т. А. Чумаченко, Л. Й. Катеринчук, С. П. Штелик, Л. М. Лобойко в чергове знехтували конституційними правами громадян та перебрехали відверто й цинічно Закон захищаючи інтереси недобросовісних банків.

Раджу прочитати окрему думку до цієї чергової ганебної постанови Великої палати незаконно зареєстрованого Верховного суду (без України).

В самій постанові задля захисту зловживань та обкрадань вкладників банками судді дійшли до висновку що відповідальність за неповернення вкладу наступає тільки за неповернення відсотків, а за неповернення самого вкладу банк жодної відповідальності не несе.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) за позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення 3 % річних та пені за несвоєчасне повернення «кримського депозиту».

Утравні 2020 року позивачі звернулися до суду з позовом і вказали про такі обставини укладення депозитних договорів.

26 липня 2013 року один із позивачів вніс на особовий рахунок Кримського регіонального управління Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», банк) грошові кошти в сумі 90 000 дол. США.

21 серпня 2013 року він же вніс на особовий рахунок банку грошові кошти в сумі 1 106 748,65 рос. руб.

16 вересня 2013 року інша позивачка у Кримському регіональному управлінні банку уклала депозитний договір, за умовами якого внесла на особовий рахунок банку грошові кошти в сумі 110 000 дол. США.

28 серпня 2015 року перший з позивачів, а 13 листопада 2015 року - другий  звернулись із заявами до ПАТ «КБ «Приватбанк» про повернення банківських вкладів, але протягом двох банківських днів (як це передбачено типовими умовами всіх депозитних договорів) грошові кошти їм не повернули.

Вважали, що з 30 серпня та, відповідно, з 15 листопада 2015 року вони мають право на нарахування 3 % річних за порушення грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживача банківських послуг згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII).

З урахуванням вимог уточненої позовної заяви позивачі просили стягнути з АТ «КБ «Приватбанк» відповідно, першому - 2 698 835,63 грн та 418 671,04 грн; другому - 3 251 315,01 грн.

09 березня 2021 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» за договором від 26 липня 2013 року 3 % річних у розмірі 8 808,93 дол. США за 1130 днів та пеню по курсу Національного банку України (далі - НБУ) в розмірі 2 628 080,95 грн станом на 09 березня 2021 року; за депозитним договором від 21 серпня 2013 року - 3 % річних у розмірі 102 831,73 рос. руб. за 1130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 411 706,84 грн. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» за депозитним договором від 16 вересня 2013 року 3 % річних у розмірі 10 612,21 дол. США за 1 130 днів та пеню по курсу НБУ станом на 09 березня 2021 року в розмірі 3 166 076,12 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

11 серпня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» залишено без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року - без змін.

У вересні 2021 року АТ «КБ «Приватбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

АТ «КБ «Приватбанк» вважало, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт укладення договору банківського вкладу на підставі неналежних доказів.

15 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

18 квітня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту відповідно до вимог статей 82, 89 ЦПК України оцінили докази за своїм внутрішнім переконанням і саме на підставі дослідження доказів та з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) визнали, що договори банківських вкладів від 26 липня, 21 серпня та 16 вересня 2013 року укладені сторонами.

Крім того, факт укладення між сторонами договорів банківських вкладів та внесення грошових коштів у заявлених розмірах на підставі наданих копій відповідних документів, посвідчених представником позивачів, встановлено рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 199/5331/19, і такі обставини в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Відповідно до частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Разом з тим частиною сьомою статті 82 ЦПК України передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Представники відповідача протягом усього розгляду справи та у касаційній скарзі заперечували факт укладення депозитних договорів і наполягали на поданні позивачами оригіналів договорів депозитних вкладів. Свою позицію АТ «КБ «Приватбанк» пояснювало тим, що відсутність оригіналів вказаних документів може свідчити про компенсацію «кримських» депозитів окупаційною владою росії за рахунок відповідних фондів цієї країни. Разом з тим у цій справі суди визнали факт укладення договорів банківських вкладів на підставі неналежних доказів, а саме витягу з електронного додатка до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, який 25 листопада 2020 року було засвідчено печаткою АТ «КБ «Приватбанк» та підписом головного бухгалтера АТ «КБ «Приватбанк».

На порушення норм процесуального права та правових позицій Верховного Суду суди не врахували, що у спірних правовідносинах підтвердженням укладення договору є оригінал договору, а підтвердженням внесення коштів - оригінал квитанції про внесення коштів.

За даними з відкритих джерел (Кримські вкладники проти Приватбанку: дослідження щодо законності дій банку / за ред.: Г. Рассамахіної / Українська Гельсінська спілка з прав людини. - Київ, 2020. - 49 с.) 31 квітня 2014 року окупаційною владою Автономної Республіки Крим (АРК) - державною думою російської федерації - було прийнято федеральний закон «Про захист інтересів фізичних осіб, що мають вклади в банках та відокремлених структурних підрозділах банків зареєстрованих та/або діючих на території Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя». Вказаним законом засновувалась Автономна некомерційна організація «Фонд захисту вкладників» (далі - ФЗВ). Метою організації була виплата вкладів мешканців АРК в українських банках за рахунок коштів російського ФЗВ. За умовами згаданого закону рф, після виплати компенсацій вкладники відступали на користь ФЗВ право вимоги до українського банку. Для виплати компенсації вкладники, які втратили свої кошти після окупації АРК, повинні були надати ФЗВ оригінали договорів та всіх інших документів, що підтверджують відкриття депозитного рахунку. Згідно зі статутом ФЗВ у подальшому він мав намір стягувати виплачені кошти з українських банків в судовому порядку. Компенсація кримських вкладів, хоча й потребувала значних витрат, проте така політика мала сприяти підвищенню підтримки керівництва рф серед мешканців окупованого півострова. За даними фінансової звітності, оприлюдненої на сайті ФЗВ, тільки на кінець 2016 року цим Фондом всього було виплачено за зобов`язаннями АТ «КБ «Приватбанк» 119 751 мешканцю АРК 15 261,3 млн рос. руб. Також за даними фінансової звітності ФЗВ придбав зобов`язань цього банку перед вкладниками - фізичними особами на загальну суму 14 040 810 000 рос. руб. Враховуючи, що перерахунок зобов`язань банку здійснювався за курсом 3,78 рос. руб. За 1 грн, сума депозитів АТ «КБ «Приватбанк», виплачена ФЗВ, склала приблизно 3 млрд 700 тис. грн.

У подальшому ФЗВ звертався до окупаційних судів із позовами до ПАТ «КБ «Приватбанк» про компенсацію виплачених коштів. Здебільшого такі позови задовольняються та в подальшому звертаються до виконання в органи примусового виконання судових рішень рф.

Враховуючи всі наведені вище обставини, вирішуючи справу про позовні вимоги щодо стягнення 3 % річних та пені від суми депозитного вкладу, суди всіх інстанцій повинні були дослідити зміст депозитних договорів, оригінали яких мали надати суду позивачі.

Висновки про необхідність подання оригіналів договорів і документів про внесення коштів на депозитні рахунки та їх дослідження в сукупності з іншими доказами у справах про «кримські депозити» Верховний Суд робив неодноразово. Зокрема, у постановах за наслідками розгляду справ № 757/38720/14-ц (03 липня 2019 року), № 761/34628/15-ц (29 квітня 2020 року), № 132/4064/18 (15 червня 2022 року).

Натомість Велика Палата Верховного Суду, поклавши в основу своїх висновків у цій справі рішення в іншій справі, залишила поза увагою те, що попереднє рішення не містить повного змісту оспорюваних депозитних договорів. Зокрема, щодо відповідальності сторін. За таких обставин, без дослідження судами першої та апеляційної інстанцій спірних договорів, висновки касаційного суду про межі такої відповідальності є передчасними. Більше того, рішення суду, яке Велика Палата вважала преюдиційним, також було постановлено без дослідження в судових засіданнях оригіналів договорів та відповідних платіжних документів. Таким чином, залишилася непочутою позиція відповідача, а його твердження про відсутність фактів, покладених в основу обґрунтування позову, суди не спростували.

З урахуванням наведених обставин вважаю, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід було скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд для всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів у справі та надання мотивованої оцінки кожному аргументу, наведеному учасниками справи.

Суддя                                                                                              О. С. Ткачук

https://reyestr.court.gov.ua/Review/110743568