Постанова ВП ВС про адміністративну юрисдикцію спору щодо заборгованості бюджету з повернення ПДВ у справі про банкрутство та 6 місячного строку звернення з такими вимогами

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2023 року

м. Київ

Справа № 320/12137/20
Провадження № 11-54апп22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області (далі - ГУ ДПС у Київській області) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року (суддя Кушнова А. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року (судді Кузьменко В. В., Ганечко О. М., Василенко Я. М.) у справі № 320/12137/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК» (далі - ТОВ «РГК») до ГУ ДПС у Київській області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (далі - ГУ ДКС України у Київській області, ДКС України відповідно), про стягнення коштів і моральної шкоди та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У листопаді 2020 року ТОВ «РГК» звернулося до суду з позовом до ГУ ДПС у Київській області, у якому просило стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на свою користь:

- пеню в розмірі 4 939 747,76 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року;

- пеню в розмірі 903 111,78 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 05 квітня по 25 грудня 2019 року;

- збитки в розмірі 7 151 915,51 грн;

- інфляційні втрати в розмірі 14 317 514,54 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року;

- 3 відсотків річних у розмірі 1 858 076,87 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року;

- моральну шкоду в розмірі 10 000 000 грн, а всього на суму 39 170 366,46 грн.

2. На обґрунтування позову ТОВ «РГК» зазначило, що Головне управління ДФС у Київській області (далі - ГУ ДФС у Київській області), правонаступником якого є відповідач, протиправно не подало до ГУ ДКС України у Київській області висновок із зазначенням заявленої підприємством суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість в розмірі 10 952 811 грн згідно з податковою декларацією з податку на додану вартість (далі - декларація; ПДВ відповідно) за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), вважаючи вказану суму ПДВ неузгодженою.

3. Позивач указав, що за результатом розгляду справи № 320/1844/19 рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, встановлено факт протиправної бездіяльності щодо неподання ГУ ДФС у Київській області висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК». Суд зобов'язав контролюючий орган подати відповідний висновок та присудив до стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на користь ТОВ «РГК» заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ за спірний період та пеню, нараховану на суму такої заборгованості, за період з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року.

4. ТОВ «РГК» також зазначило, що через несвоєчасне відшкодування відповідачем бюджетної заборгованості з ПДВ у нього виникло право на стягнення пені, нарахованої на суму такої заборгованості, що визначено пунктом 200.23 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України). При цьому в межах справи № 320/1844/19 не заявлялись позовні вимоги про стягнення на користь ТОВ «РГК» пені за період з моменту виникнення заборгованості - 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року. До того ж останнім днем, за який стягнуто пеню вказаним вище рішенням суду, є 04 квітня 2019 року, проте судове рішення у справі № 320/1844/19 виконано відповідачем лише 25 грудня 2019 року. Отже, на суму бюджетної заборгованості має бути нарахована пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку існування вказаної заборгованості з 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року та з 05 квітня по 25 грудня 2019 року.

5. На переконання позивача, оскільки сплату грошового зобов'язання в сумі 10 952 811 грн було прострочено відповідачем на 2 065 днів, то відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з нього також підлягає стягненню 3 відсотки річних та інфляційні нарахування за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року.

6. Крім того, з огляду на приписи підпункту 17.1.11 пункту 17.1 статті 17 ПК України та статті 1173 ЦК України на користь підприємства також підлягають відшкодуванню збитки (шкода), заподіяні незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб) внаслідок несвоєчасного бюджетного відшкодування ПДВ.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

7. Київський окружний адміністративний суд ухвалою від 01 червня 2021 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення збитків у розмірі 7 151 915,51 грн та моральної шкоди у розмірі 10 000 000 грн на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

8. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року, позов задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК»:

- пеню на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року в розмірі 4 912 380,75 грн та за період з 05 квітня по 23 грудня 2019 року в розмірі 899 690,90 грн;

- інфляційні втрати за період з 01 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року в розмірі 14 317 514,54 грн;

- 3 відсотків річних за період з 01 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року в розмірі 1 856 276,41 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

9. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що в судовому порядку за результатом розгляду справи № 320/1844/19 установлено, що довідкою Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області (далі - Білоцерківська ОДПІ) від 15 квітня 2014 року було підтверджено заявлену ТОВ «РГК» до відшкодування суму ПДВ на рахунок платника у банку в розмірі 10 952 811 грн згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року). Тому п'ятиденний строк на складання та подачу висновку про бюджетне відшкодування суми ПДВ у розмірі 10 952 811 грн згідно з декларацією за лютий 2014 року сплив 22 квітня 2014 року (з урахуванням святкового дня (Великдень) - 20 квітня 2014 року та наступного за святковим днем вихідного дня - 21 квітня 2014 року). Відтак суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що право на нарахування пені у позивача за сумою ПДВ, що підлягає відшкодуванню згідно з декларацією за лютий 2014 року, виникло з 30 квітня 2014 року (з урахуванням 5 операційних днів після закінчення строку отримання висновку про бюджетне відшкодування), а кінцевою датою нарахування пені є 23 грудня 2019 року (день фактичного перерахування бюджетної заборгованості). Наведене стало підставою для часткового задоволення позовних вимог ТОВ «РГК» про стягнення з Державного бюджету України пені на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року (попередній день перед днем нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи № 320/1844/19, тобто 1 436 днів) у розмірі 4 912 380,75 грн та з 05 квітня 2019 року (наступний день після дня нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи № 320/1844/19) по 23 грудня 2019 року (263 дні) у розмірі 899 690,90 грн.

10. Відхиляючи доводи контролюючого органу про пропуск позивачем строку звернення до суду з вимогою про стягнення пені за період з 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1 095 днів. При цьому суди попередніх інстанцій зауважили, що строк звернення до суду з позовними вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості з відшкодування ПДВ, слід обчислювати з наступного дня після її фактичного погашення. Відтак вказана позовна вимога може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України, тобто протягом 1 095 днів з наступного дня після повної сплати податковим органом суми бюджетного відшкодування, позаяк пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення повернення бюджетного відшкодування до тих пір, поки не буде відшкодовано кошти.

11. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин у частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 14 317 514,54 грн за період з 01 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року та 3 відсотків річних у розмірі 1 858 076,87 грн за період з 01 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року приписів статті 625 ЦК України, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання. Такі висновки судів обох інстанцій обґрунтовані правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, щодо віднесення такого спору до юрисдикції адміністративних судів.

12. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення на користь ТОВ «РГК» інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з відповідності проведеного нарахування нормам Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078. Ураховуючи такі розрахунки, суди обох інстанцій констатували, що позивач заявив до стягнення інфляційні втрати в сумі 14 317 514,54 грн, розмір яких є меншим розрахованого судом. На підставі принципу диспозитивності суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат за період з 01 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року у заявленому позивачем розмірі.

13. Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення 3 відсотків річних, суди попередніх інстанцій урахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 922/1008/16, щодо неправомірного стягнення 3 відсотків річних за день, коли гроші сплачено (стягнуто), тому дійшли висновку, що на користь ТОВ «РГК» підлягають стягненню 3 відсотки річних з простроченої суми основного боргу за період з 01 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року (день, що передує дню фактичного перерахування бюджетної заборгованості) у сумі 1 856 276,41 грн.

14. Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 жовтня 2021 року відмовив у задоволенні клопотання ГУ ДПС у Київській області про закриття провадження у справі з підстав порушення правил підсудності.

15. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що пунктом 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) закріплено спеціальну юридичну норму, якою окреслено юрисдикцію господарських судів, та виокремлено непідвідомчість господарським судам спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Аналогічні норми було закріплено й у статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-ХІІ), після втрати чинності яким підвідомчість спорів за участю боржника врегульовує Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

16. За результатом аналізу змісту приписів статті 7 КУзПБ апеляційний суд дійшов висновку, що для віднесення справи до юрисдикції господарських судів майнові вимоги в судовому спорі мають бути безпосередньо пов'язані зі здійсненням провадження у справі про банкрутство.

17. Визначаючись щодо юрисдикційної належності спору, суд апеляційної інстанції вказав на те, що спеціальною нормою для визначення юрисдикції в цій справі має бути саме пункт 8 частини першої статті 20 ГПК України, відповідно до якого до господарської юрисдикції не відносяться спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань, визначених відповідно до ПК України.

18. Виходячи з того, що приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв'язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що спори у межах справи про банкрутство, де однією із сторін є податковий орган, за характером і змістом відносин пов'язані з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань відповідно до ПК України. Оскільки такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги в межах цього спору підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

19. Відхиляючи доводи ГУ ДПС у Київській області щодо підсудності справ цієї категорії господарським судам з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, суд апеляційної інстанції зауважив, що предметом спору у зазначеній справі є податкове повідомлення-рішення. Натомість предметом спору в цій справі є стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості, а також збитків, інфляційних втрат, 3 відсотків річних у зв'язку з протиправною бездіяльністю податкового органу щодо неподання до органу казначейської служби висновку із зазначенням суми ПДВ, заявленої до бюджетного відшкодування згідно з декларацією за лютий 2014 року, як такої, що є неузгодженою.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог

20. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ГУ ДПС у Київській області подало касаційну скаргу, у якій послалося на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадках, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України. На думку відповідача, суди попередніх інстанцій порушили правила юрисдикційної належності цього спору та ухвалили оскаржувані рішення без урахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, про те, що вказана категорія спорів з огляду на частину другу статті 7 КУзПБ підвідомча судам господарської юрисдикції, оскільки відносно позивача відкрито провадження у справі про банкрутство, а постановою Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року у справі № 911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру. На переконання скаржника, з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог у межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції задля повного та комплексного вирішення всіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї.

21. Відповідач також зауважив, що ТОВ «РГК» пропустило строк звернення до суду, оскільки позовна вимога щодо стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1 095 днів. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про стягнення пені лише 23 жовтня 2020 року, тоді як право на таке звернення з'явилося у нього у квітні 2014 року. Проте суди попередніх інстанцій не врахували, зокрема, правову позицію Верховного Суду у складі суддів палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду, викладену в постанові від 14 березня 2019 року в справі № 822/553/17, відповідно до якої позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1 095 днів. У подальшому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 20 червня 2019 року у справі № 820/1750/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 818/3843/15 та від 15 лютого 2021 року у справі № 280/4452/18 зазначив, що оскільки контролюючі органи наділені правом стягнення з платників податків податкового боргу та пені на нього протягом 1 095 днів, то для цілей забезпечення принципів справедливості, рівності і балансу у відносинах між платниками і державою аналогічне право на стягнення заборгованості з бюджету та пені протягом 1 095 днів повинно бути забезпечено і для платників податків. Відтак суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме пункт 102.5 статті 102 ПК України.

22. ГУ ДПС у Київській області також зазначило, що передбачене статтею 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 відсотків річних входить до складу грошовогозобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту майнового права та інтересу у цивільно-правових відносинах, а тому дія частини другої цієї статті, якою передбачено цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, не поширюється на правовідносини, які є предметом спору в цій справі. Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово висловлювався Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема, у постановах від 12 листопада 2018 року у справі № 826/22868/15 та від 08 листопада 2019 року у справі № 826/22865/15. На думку відповідача, правовідносини між сторонами спору є такими, що виникли із податкового / бюджетного законодавства та не можуть регулюватися нормами ЦК України, оскільки у ПК України немає посилань на положення ЦК України як на акт, норми якого регулюють відповідальність за порушення під час здійснення заходів щодо бюджетного відшкодування з ПДВ. Водночас відповідач зазначив, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права, яка передбачає цивільно-правову відповідальність у вигляді стягнення з бюджету інфляційних втрат на суму боргу та 3 відсотківрічних відповідно до статті 625 ЦК України за несвоєчасне повернення з державного бюджету суми бюджетного відшкодування ПДВ. На переконання ГУ ДПС у Київській області, стаття 625 ЦК України не може застосовуватись до цих правовідносин, оскільки несвоєчасне повернення бюджетного відшкодування не є цивільним зобов'язанням у розумінні частини першої статті 509 цього Кодексу. Відповідальність за несвоєчасне бюджетне відшкодування сум ПДВ визначена пунктом 200.23 статті 200 ПК України у вигляді пені. Отже, суди попередніх інстанцій, притягнувши контролюючий орган до відповідальності за несвоєчасне відшкодування сум ПДВ у вигляді пені згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, помилково притягнули його й до цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення з бюджету інфляційних втрат на суму боргу та 3 відсотків річних відповідно до статті 625 ЦК України.

23. У зв'язку з викладеним скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення - про відмову в задоволенні позову повністю.

Позиція інших учасників справи

24. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «РГК» наполягає на відмінності правовідносин у справі, що переглядається, зі справою № 905/2030/19, на висновки Великої Палати Верховного Суду в якій посилався скаржник, стверджуючи про порушення судами попередніх інстанцій у цій справі правил підсудності спору. На думку позивача, ГУ ДПС у Київській області помилково стверджує про неправильне застосування судами норм частини другої статті 7 КУзПБ без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 вересня 2021 року в справі № 905/2030/19, оскільки правовідносини в указаній справі не є подібними до тих, що є предметом розгляду в цій справі, та відрізняються предметом розгляду (у справі № 905/2030/19 - визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення; у цій справі - стягнення з Державного бюджету України пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості, інфляційних втрат, 3 відсотків річних). При цьому ТОВ «РГК», посилаючись на норми статті 20 ГПК України, звернуло увагу на те, що господарським судам не підсудні справи про стягнення грошових зобов'язань, визначених відповідно до ПК України, а тому цей спір не може розглядатись у межах провадження у справі про банкрутство. Відтак немає підстав для скасування судових рішень з мотивів порушення правил підсудності. Водночас ТОВ «РГК» звернуло увагу й на те, що інфляційні та річні відсотки нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, тому зобов'язання зі сплати цих відсотків є акцесорним, тобто додатковим до основного зобов'язання. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних відсотків є додатковою до основної вимоги. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, у якій вказано, що такі вимоги відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

25. Позивач зазначив, що в разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України недостатньо самого лише зазначення скаржником постанови Верховного Суду, у якій викладено висновок про застосування норми права. Обов'язковою умовою для відкриття касаційного провадження є те, щоб правовідносини у справі, у якій викладено висновок Верховного Суду, та у справі, у якій подається касаційна скарга, були б подібними. До того ж скаржник має обґрунтувати, що оскаржуване судове рішення дійсно не відповідає конкретному висновку Верховного Суду, а незастосування цього висновку призвело до неправильного вирішення спору. Натомість відповідач, обґрунтовуючи неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій приписів пункту 102.5 статті 102 ПК України щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, жодним чином не спростував правильність застосування судами статті 43 і пункту 200.23 статті 200 ПК України та висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 810/1227/17 та від 02 лютого 2021 року у справі № 810/1506/17. При цьому позивач стверджував, що бездіяльність відповідача тривала до 23 грудня 2019 року - дня отримання ТОВ «РГК» грошових коштів на виконання основного зобов'язання, тому з позовом у цій справі позивач звернувся у встановлений законом строк, а відтак доводи відповідача в цій частині є безпідставними.

26. На думку ТОВ «РГК», обґрунтування відповідача про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 625 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладених у постановах від 12 листопада 2018 року у справі № 826/22868/15 та від 08 листопада 2019 року у справі № 826/22865/15, на які зроблено посилання в касаційній скарзі як на приклад іншого правозастосування, не знайшли свого підтвердження з огляду на те, що правовідносини у справах, у яких ухвалені зазначені постанови, та в цій справі не є подібними. На відміну від справи, яка переглядається, предметом спору у справах № 826/22868/15 та 826/22865/15 є стягнення на користь позивача одноразової грошової допомоги у розмірі тримісячної заробітної плати, витрат від інфляції та 3 відсотків річних. У зазначених справах зроблено висновок, що стаття 625 ЦК України не підлягає застосуванню до трудових відносин.

27. Позивач також указав про безпідставність доводів скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, яка передбачає цивільно-правову відповідальність у вигляді стягнення з бюджету інфляційних втрат на суму боргу та 3 відсотків річних відповідно до статті 625 ЦК України за несвоєчасне повернення з державного бюджету суми бюджетного відшкодування ПДВ, оскільки постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц визначено можливість застосовувати цю статтю до всіх видів грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом статті 1192, частини другої статті 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. Саме з урахуванням вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що до спірних правовідносин можуть застосовуватися норми, які передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). Натомість відповідач жодним чином не обґрунтовує правильність або неправильність застосування судами постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19. Крім того, ГУ ДПС у Київській області, стверджуючи в касаційній скарзі про неможливість застосування статті 625 ЦК України до спірних правовідносин та відсутність посилань у ПК України на норми ЦК України, не застосовує жодну норму права, яку необхідно дослідити на предмет неможливості застосування статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Посилаючись на пункти 31, 32 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 09 січня 2007 року у справі «Інтерсплав проти України», ТОВ «РГК» зазначило, що мало достатньо підстав сподіватись на відшкодування ПДВ, який воно сплатило під час здійснення своєї господарської діяльності, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, маючи майновий інтерес, закріплений у законодавстві України та захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

28. Крім цього, позивач стверджує про те, що відкрите в цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС Україникасаційне провадження в частині, що стосується застосування частини другої статті 7 КУзПБ та неправильного застосування статті 625 ЦК України, підлягає закриттю.

29. У зв'язку з викладеним ТОВ «РГК» просить: залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін; закрити касаційне провадження з підстав, викладених у відзиві.

30. У поясненнях ГУ ДКС України у Київській області зазначило, що підтримує доводи касаційної скарги відповідача в повному обсязі та не погоджується з оскаржуваними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у зв'язку з порушеннями цими судами норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи.

31. Третя особа також указала на те, що з огляду на вимоги пунктів 16, 18, 23 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, та наказу Міністерства фінансів України від 31 грудня 2013 року № 1203 «Про затвердження Плану рахунків бухгалтерського обліку в державному секторі», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 січня 2014 року за № 161/24938, ДКС України здійснює безспірне списання коштів, необхідних для виконання судового рішення щодо відшкодування сум ПДВ та/або пені з відповідного рахунка, відкритого в ДКС України за субрахунком 3130 та відповідним кодом класифікації доходів бюджету, на рахунок за субрахунком 3231 «Кошти державного бюджету» шляхом оформлення та передачі відповідному Головному управлінню ДКС України. При цьому ГУ ДКС України у Київській області звернуло увагу на те, що в чинному законодавстві передбачено відшкодування ДКС України лише сум ПДВ та/або пені з відповідних рахунків, у свою чергу, суми відшкодування, передбачені статтею 625 ЦК України щодо інфляційних витрат та 3 відсотків річних, відсутні на відповідних рахунках та не передбачені жодною державною програмою.

Рух касаційної скарги

32. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 серпня 2021 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 19 травня 2022 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 346 КАС України.

33. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 червня 2022 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику ЄСПЛ про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» (Axen v. Germany), заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії» (Varela Assalino v. Portugal), заява № 64336/01).

Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

34. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 346 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виходив з необхідності відступу від висновку щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20).

35. Зокрема, в ухвалі від 18 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що за обставинами у справі № 905/2030/19 спір виник у зв'язку з оскарженням позивачем у червні 2020 року податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504. Позовні вимоги заявлено після відкриття ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відносно позивача провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес» (далі - ПрАТ «Геркулес»).

36. У постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що вирішення цього спору може залежати, серед іншого, від того, на підставі яких господарських операцій (до моменту порушення справи про банкрутство чи після порушення справи про банкрутство) прийнято оспорюване рішення податкового органу, оскільки відповідно до статті 41 КУзПБ на зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, поширюється зупинення виконання боржником зобов'язань, а вимоги щодо сплати таких податків і зборів (обов'язкових платежів) є конкурсними і підлягають задоволенню лише в порядку і в черговості, визначених КУзПБ, а не шляхом надіслання податкового повідомлення-рішення.

37. У справі № 905/2030/19 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про те, що з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом № 2343-XII та процесуальними кодексами.

38. З огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 дійшла висновку, що підвідомчість цього спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням приписів статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство ПрАТ «Геркулес».

39. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення у справу про банкрутство, реалізувати свої права та отримати задоволення своїх вимог. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили - процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше.

40. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 18 серпня 2021 рокузазначив, що головним критерієм розмежування господарської та адміністративної судових юрисдикцій має бути предмет спору та зміст спірних правовідносин. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

41. Проаналізувавши приписи статей 1, 7 КУзПБ, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на те, що для віднесення справи до юрисдикції господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, майнові вимоги мають бути безпосередньо пов'язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема стосуватися визнання недійсними правочинів, учинених керуючим санацією (ліквідатором), визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо.

42. До критеріїв визначення, чи підлягає розгляду в межах справи про банкрутство спір, стороною в якій є боржник, відносяться також умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки.

43. Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об'єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що несе об'єктивні ризики при правозастосуванні. Правила визначення юрисдикції має насамперед визначати процесуальний кодекс, а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ.

44. На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, слід також ураховувати, що вимоги щодо стягнення платником податку (кредитором) після визнання його банкрутом, щодо якого триває ліквідаційна процедура, пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, а також вимоги про сплату інфляційних втрат та річних процентів, зокрема й у межах справи про банкрутство, за характером і змістом відносин пов'язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано цим Кодексом. Відповідні позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов'язково постануть питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строку сплати такої заборгованості та тривалості прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

45. Отже, податкове правопорушення у зв'язку з простроченням контролюючим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов'язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини в цій справі виникли в межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.

46. Ураховуючи предмет позову та суб'єктний склад сторін, зміст відносин, спір щодо стягнення на користь платника податку пені на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, 3 відсотків річних та інфляційних нарахувань, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

47. Згідно з витягом з Реєстру платників податку на додану вартість від 29 грудня 2020 року № 2010194500037 ТОВ «РГК», індивідуальний податковий номер 370663510194, є платником ПДВ з 12 листопада 2019 року (а. с. 159, т. 1).

48. 19 березня 2014 року позивач подав до Білоцерківської ОДПІ податкову декларацію з ПДВ за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), у якій платником самостійно визначено суму бюджетного відшкодування з ПДВ на рахунок платника у банку в розмірі 10 952 811 грн (а. с. 39, 40, т. 1).

49. 25 березня 2014 року ТОВ «РГК» подало до вказаної декларації уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з ПДВ у зв'язку з виправленням ним самостійно виявлених помилок за лютий 2014 року (вх. № 9014582402 від 25 березня 2014 року) (а. с. 37, 38, т. 1).

50. Разом з декларацією позивач подав заяву про повернення суми бюджетного відшкодування у розмірі 10 952 811 грн на рахунок платника у банку (а. с. 36, т. 1).

51. Враховуючи подану заяву, Білоцерківська ОДПІ провела позапланову документальну виїзну перевірку, за результатами якої склала довідку від 15 квітня 2014 року № 1017/15-1/37066355 про результати документальної позапланової виїзної перевірки правомірності нарахування ТОВ «РГК» бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за лютий 2014 року. За висновком цієї перевірки не встановлено порушень при відображенні ТОВ «РГК» у декларації за лютий 2014 року з урахуванням уточнюючого розрахунку бюджетного відшкодування ПДВ за рахунок платника у банку в сумі 10 952 811 грн (а. с. 30-35, т. 1).

52. У провадженні Київського окружного адміністративного суду перебувала справа № 320/1844/19 за позовом ТОВ «РГК» до ГУ ДФС у Київській області, третя особа - ГУ ДКС України у Київській області, у якій позивач просив суд: визнати протиправною бездіяльність ГУ ДФС у Київській області щодо неподання до ГУ ДКС України у Київській області висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є узгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача; зобов'язати ГУ ДФС у Київській області подати до ГУ ДКС України у Київській області висновок із зазначенням суми ПДВ в розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК»; стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на користь ТОВ «РГК» суму бюджетного відшкодування з ПДВ за лютий 2014 року у розмірі 10 952 811 грн, заявлену згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року) та пеню в розмірі 1 248 620,45 грн, нараховану на суму такої бюджетної заборгованості за період з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року.

53. Київський окружний адміністративний суд рішенням від 19 червня 2019 року у справі № 320/1844/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, позов задовольнив (а. с. 41-52, т. 1).

54. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 лютого 2020 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ГУ ДПС у Київській області, яке є правонаступником ГУ ДФС у Київській області, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 320/1844/19.

55. 23 грудня 2019 року орган державного казначейства шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок ТОВ «РГК» видав позивачу суму бюджетного відшкодування у розмірі 10 952 811 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 23 грудня 2019 року № 238910969 та витягом з інформаційно-аналітичної системи «Податковий блок» (а. с. 84, 102-104, т. 1).

56. Вважаючи, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача йому несвоєчасно було відшкодовано бюджетну заборгованість з ПДВ, внаслідок чого виникло право на стягнення пені, інфляційних втрат, 3 відсотків річних, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, позивач звернувся до суду із цим позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

1. Щодо юрисдикції спору

57. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

58. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

59. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

60. Спір у цій справі виник через несвоєчасне відшкодування суб'єктом владних повноважень бюджетної заборгованості з ПДВ за лютий 2014 року, внаслідок чого позивач звернувся до суду адміністративної юрисдикції з позовними вимогами про стягнення з контролюючого органу пені відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України та інфляційних втрат і 3 відсотків річних на підставі статті 625 ЦК України.

61. Стверджуючи про непідсудність спору в цій справі адміністративному суду, відповідач у доводах касаційної скарги послався на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, від якого пропонує відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, про те, що з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог у межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї.

62. При цьому Велика Палата Верховного Суду в указаній постанові у справі № 905/2030/19 зазначила, що КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили (кодексами). Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше. Відтак у правовідносинах щодо визначення розміру податкових зобов'язань боржника у справі про банкрутство шляхом оскарження рішення податкового органу переважному застосуванню з 21 жовтня 2019 року підлягають норми статті 7 КУзПБ.

63. Велика Палата Верховного Суду послалася також на те, що з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом № 2343-XII та іншими процесуальними кодексами України.

64. За висновками Великої Палати Верховного Суду, з огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство підвідомчість спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням норм статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі про банкрутство ПрАТ «Геркулес».

65. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від указаних висновків з таких міркувань.

66. Згідно із частиною першою статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації і визначається законом.

67. Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.

68. Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» в залежності від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.

69. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

70. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

71. Головним критерієм розмежування адміністративної та господарської судових юрисдикцій є предмет спору та зміст спірних правовідносин.

72. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

73. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

74. Приписами статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

75. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні та в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції й може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

76. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

77. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.

78. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

79. Водночас ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (стаття 1 ГПК України).

80. Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

81. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, відповідно до якої до справ, що належать до юрисдикції господарських судів, входять справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

82. Як установили суди попередніх інстанцій, ухвалою Господарського суду Київської області від 02 жовтня 2015 року порушено провадження у справі № 911/3456/15 про банкрутство ТОВ «РГК», ухвалою цього ж суду від 17 квітня 2018 року затверджено реєстр вимог кредиторів ТОВ «РГК», а постановою від 05 липня 2016 року у справі № 911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру.

83. Згідно з преамбулою КУзПБ цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

84. Відповідно до статті 1 КУзПБ банкрутством є визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Кодексом, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури або процедури погашення боргів боржника; боржником для цілей цього Кодексу є юридична особа або фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, неспроможна виконати свої грошові зобов'язання, строк виконання яких настав.

85. Отже, банкрутством як різновидом процедур, що здійснюються в межах спеціалізації господарського судочинства, є судова процедура, яка регламентує правовідносини, що виникають внаслідок нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів через процедури санації чи ліквідації, які визначені КУзПБ, введеним у дію з 21 жовтня 2019 року. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, передбачаючи ряд процесуальних норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цих процедурах (відкриття провадження у справі про банкрутство, види судових рішень у банкрутстві та порядок їх оскарження тощо).

86. Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ установлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону № 2343-XII.

87. Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення в ній вимог кредиторів - приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ.

88. За змістом частини першої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

89. Відповідно до частини першої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

90. Згідно із частиною другою статті 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб'єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи.

91. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя статті 7 КУзПБ).

92. Аналіз змісту наведених приписів КУзПБ у взаємозв'язку з нормами статті 20 ГПК України дозволяє дійти висновку про те, що для віднесення справи до юрисдикції господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, майнові вимоги мають бути безпосередньо пов'язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема стосуватися визнання недійсними правочинів, учинених керуючим санацією (ліквідатором), визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо.

93. До критеріїв визначення, чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якому є боржник, відносяться також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки.

94. Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об'єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що має об'єктивні ризики при правозастосуванні.

95. Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є КУзПБ.

96. Водночас у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у статті 7 КУзПБ - про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник».

97. При цьому спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

98. Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв'язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції.

99. ЄСПЛ у рішенні від 12 липня 2001 року у справі «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy), заява № 44759/98, указав, що податкові питання і досі становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Суд вважає, що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків (пункт 29).

100. Отже, податкове правопорушення у зв'язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов'язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.

101. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 указала, що пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України, як і стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних втрат та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі (пункт 44).

102. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов'язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов'язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.

2. Щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду

103. Як установили суди попередніх інстанцій, оскільки сума бюджетного відшкодування з ПДВ за лютий 2014 року була перерахована з порушенням строків, визначених ПК України, позивач, зважаючи на приписи пункту 200.23 статті 200 ПК України та статті 625 ЦК України, розрахував пеню за періоди з 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року та з 05 квітня по 25 грудня 2019 року, інфляційні втрати і 3 відсотка річних за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року, які, на його думку, мають бути стягнуті з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області, що стало підставою для звернення до суду із цим адміністративним позовом.

104. Вимоги про стягнення суми бюджетного відшкодування ПДВ за лютий 2014 року та пені за період з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року вже були предметом розгляду в адміністративній справі № 320/1844/19.

105. Матеріалами справи встановлено, що Київський окружний адміністративний суд рішенням від 19 червня 2019 року у справі № 320/1844/19, яке набрало законної сили відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, задовольнив позов ТОВ «РГК» до ГУ ДФС у Київській області:

- визнав протиправною бездіяльність ГУ ДФС у Київській області щодо неподання до ГУ ДКС України у Київській області висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9014582402 від 19 березня 2014 року), як такої, що є узгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача;

- зобов'язав ГУ ДФС у Київській області подати до ГУ ДКС України у Київській області висновок із зазначенням суми ПДВ в розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9014582402 від 19 березня 2014 року), що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК»;

- стягнув з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на користь ТОВ «РГК» суму бюджетного відшкодування з ПДВ за лютий 2014 року у розмірі 10 952 811 грн, заявлену згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9014582402 від 19 березня 2014 року), та пеню в розмірі 1 248 620,45 грн, нараховану на суму такої бюджетної заборгованості за період з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року.

106. У зазначеному рішенні суд установив бездіяльність контролюючого органу щодо вжиття заходів бюджетного відшкодування суми ПДВ та обґрунтованість декларування платником податків ПДВ за лютий 2014 року на загальну суму 10 952 811 грн. Указані обставини в силу частини четвертої статті 78 КАС України не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

107. Як установили суди попередніх інстанцій, 23 грудня 2019 року орган державного казначейства шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок ТОВ «РГК» сплатив позивачу суму бюджетного відшкодування в розмірі 10 952 811 грн.

108. Таким чином, правовідносини у справі, що розглядається, є похідними від правовідносин у справі № 320/1844/19 за позовом ТОВ «РГК» до ГУ ДФС у Київській області, третя особа - ГУ ДКС України у Київській області, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.

109. Заперечуючи проти доводів позивача про дотримання ним строку звернення до суду внаслідок триваючої бездіяльності відповідача, контролюючий орган зазначив, що позивач пропустив такий строк, оскільки позовна вимога щодо стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1 095 днів. Натомість ТОВ «РГК» звернулося до суду з позовом щодо стягнення пені лише 23 жовтня 2020 року, тоді як право на таке звернення, на думку відповідача, з'явилося в позивача у квітні 2014 року.

110. У доводах касаційної скарги ГУ ДПС у Київській області, стверджуючи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норми матеріального права, а саме пункту 102.5 статті 102 ПК України, послалося на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2019 року в справі № 822/553/17 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року у справі № 280/4452/18.

111. Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постанові від 19 січня 2023 року у справі № 140/1770/19 (провадження № 11-106апп22).

112. Вирішуючи питання, пов'язане з обчисленням строку звернення до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

113. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

114. Частиною першою статті 5 КАС України закріплено право особи на звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому цим Кодексом, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, та викладено перелік можливих способів їх захисту.

115. За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.18 та 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), бюджетне відшкодування - відшкодування від'ємного значення ПДВ на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування ПДВ за результатами перевірки платника, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування у порядку та за критеріями, визначеними у розділі V цього Кодексу; пеня - сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

116. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення грошового зобов'язання до того часу, поки не буде погашено суму заборгованості.

117. Порядок визначення суми ПДВ, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків установлені статтею 200 ПК України.

118. Відповідно до пункту 200.7 статті 200 ПК України платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

119. Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

120. За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 200.11 статті 200 ПК України).

121. Пунктом 200.12 статті 200 ПК України визначено, що контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

122. На підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу (пункт 200.13 статті 200 ПК України).

123. Наведені норми пунктів 200.12 та 200.13 статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6 та 9 Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року № 39, чинного на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 39).

124. Згідно з пунктом 200.14 статті 200 ПК України якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган:

а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових періодах;

б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого перевищення та підстави для її вирахування;

в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не має права на отримання бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування.

125. Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин ПК України визначав, що в разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування з ПДВ, вимог, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 цього Кодексу, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування контролюючим органом за результатами проведення камеральної чи документальної перевірки цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, який протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу видає платнику податку вказану в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку.

126. При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.

127. Як передбачено приписами пункту 200.15 статті 200 ПК України, у разі якщо за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку або контролюючий орган розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний повідомити про це орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. Орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, припиняє процедуру відшкодування в частині оскаржуваної суми до набрання законної сили судовим рішенням.

Після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження контролюючий орган протягом п'яти робочих днів, що настали за днем отримання відповідного рішення, зобов'язаний подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

128. Як установили суди попередніх інстанцій, контролюючий орган жодних визначених у пункті 200.14 статті 200 ПК України податкових повідомлень-рішень не приймав.

129. Відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування ПДВ. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

130. Зі змісту наведених норм можна дійти висновку, що держава в особі відповідних державних органів, виконуючи певний комплекс дій, зобов'язана повернути платнику податку суму бюджетного відшкодування ПДВ протягом законодавчо встановленого строку після дня набуття відповідною сумою статусу узгодженої. Якщо ж протягом згаданого строку необхідних дій для відшкодування податку здійснено не було, невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість, на яку в силу положень пункту 200.23 статті 200 ПК України нараховується пеня.

131. Отже, нарахування пені пов'язується саме із недотриманням суб'єктами владних повноважень положень статті 200 ПК України, яка визначає, зокрема, комплекс дій, необхідних для своєчасного повернення сум бюджетної заборгованості з ПДВ.

132. Наведений юридичний факт, у свою чергу, зумовлює виникнення фінансових правовідносин між боржником в особі держави та кредитором - платником податків, права якого порушені саме внаслідок несплати йому відповідної суми.

133. Як установили суди попередніх інстанцій, сума бюджетного відшкодування ПДВ набула статусу узгодженої з часу складення Білоцерківською ОДПІ довідки від 15 квітня 2014 року № 1017/15-1/37066355 про результати документальної позапланової виїзної перевірки правомірності нарахування ТОВ «РГК» бюджетного відшкодування з ПДВ на рахунок платника у банку за лютий 2014 року.

134. Отже, після закінчення виїзної перевірки контролюючий орган був зобов'язаний вчинити належні дії з реалізації актуального на час його застосування механізму бюджетного відшкодування.

135. Однак контролюючий орган всупереч вимогам пункту 200.12 статті 200 ПК України висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету, органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, вчасно не подав.

136. З огляду на позицію відповідача Велика Палата Верховного Суду має перевірити застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, встановленого статтею 102 ПК України.

137. Відхиляючи доводи контролюючого органу про пропуск позивачем строку звернення до суду, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1 095 днів. При цьому суди попередніх інстанцій зауважили, що строк звернення до суду з позовними вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості з відшкодування ПДВ, слід обчислювати з наступного дня після її фактичного погашення. Відтак вказана позовна вимога може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України, тобто протягом 1 095 днів з наступного дня після повної сплати податковим органом суми бюджетного відшкодування, позаяк пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення повернення бюджетного відшкодування до тих пір, поки не буде відшкодовано кошти.

138. Велика Палата Верховного Суду вважає ці висновки судів попередніх інстанцій помилковими з огляду на такі міркування.

139. Загальні норми процедури судового оскарження в межах розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.

140. На підставі частин першої - третьої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

141. Частиною другою статті 44 КАС України передбачено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

142. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

143. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій.

144. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

145. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що частинами другою та третьою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

146. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

147. У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

148. ПК України не містить прямої норми, яка б визначала строки звернення до суду із вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку з несвоєчасним відшкодуванням ПДВ державою.

149. Строк давності у 1 095 днів, встановлений статтею 102 ПК України, поширюється, зокрема, на право контролюючого органу щодо проведення перевірки та самостійного визначення суми грошових зобов'язань (пункт 102.1); стягнення податкового боргу (пункт 102.4); право платника податків на подання заяви про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування (пункт 102.5); право платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу (пункт 56.18 статті 56).

150. При цьому положення пункту 102.5 статті 102 ПК України не регулюють питань строків звернення до адміністративного суду, а встановлюють лише строк для подання платником податків заяви до контролюючого органу про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування у випадках, передбачених цим Кодексом.

151. У справі, що розглядається, немає підстав для врахування й положень норми пункту 56.18 статті 56 ПК України, оскільки остання є відсильною до статті 102 ПК України та регулює виключно правовідносини щодо оскарження податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу.

152. У разі ж несвоєчасного відшкодування заборгованості з ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, платник, звертаючись до суду, фактично просить захистити його право на отримання зазначених коштів, які залишаються невиплаченими у зв'язку з невиконанням суб'єктом владних повноважень комплексу покладених на нього обов'язків. Відтак предметом оскарження у такому випадку є відповідна бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а отже, положення статті 102 ПК України, до яких відсилає пункт 56.18 статті 56 цього Кодексу, застосовуватись не можуть.

153. Ураховуючи наведене, стаття 102 ПК України, у тому числі й пункт 102.5 цієї статті, не є тим «іншим законом», яким установлені спеціальні строки звернення до суду із вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку із несвоєчасним відшкодуванням бюджетної заборгованості з ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а тому підлягають застосуванню положення частини другої статті 122 КАС України, якою встановлений загальний шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

154. Отже, платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

155. Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, зміна правового регулювання, зміна Верховним Судом способу захисту порушеного права та підтверджені у встановленому порядку фактичні обставини щодо неможливості реалізації права особою, перелік спрямованих нею на досягнення цієї мети заходів підлягають оцінці судом за заявою позивача про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду в кожному конкретному випадку при з'ясуванні поважності причин пропуску цього строку.

156. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 140/1770/19(провадження № 11-106апп22) та від 16 лютого 2023 року у справі № 803/1149/18 (провадження № 11-98апп22).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

157. За змістом частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

158. Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості прийняти рішення по суті заявлених позовних вимог, оскільки позивач не звертався до суду першої інстанції із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду, а цей суд в порядку статті 123 КАС України не надав можливості позивачу скористатися правом подати відповідну заяву, в якій вказати причини поважності пропуску строку звернення до суду.

159. Суд апеляційної інстанції вказаних процесуальних порушень суду першої інстанції не виправив.

160. Відповідно до приписів пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

161. За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

162. Частиною четвертою статті 353 КАС України визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

163. Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій не додержано норм процесуального права задля з'ясування усіх фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки щодо повороту виконання судового рішення

164. ГУ ДПС у Київській області звернулося до суду касаційної інстанції із заявою про поворот виконання судового рішення, у якій зазначило, що ДКС України 13 грудня 2021 року здійснила перерахування коштів в частині стягнення пені у розмірі 5 812 071,65 грн на користь ТОВ «РГК» відповідно до виконавчого листа, виданого 28 жовтня 2021 року Київським окружним адміністративним судом у справі № 320/12137/20, на підтвердження чого скаржник надав копію листа ДКС України від 21 лютого 2022 року № 5-06-06/4126. За викладених обставин відповідач просить стягнути з ТОВ «РГК» на користь Державного бюджету України кошти в сумі 5 812 071,65 грн, які ДКС України перерахувала в частині стягнення пені на виконання вказаного вище виконавчого листа, у разі задоволення його касаційної скарги в цій справі.

165. Відповідно до частини першої статті 380 КАС України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

166. Оскільки Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи оскаржувані судові рішення, направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, підстав для повороту виконання судового рішення немає.

Висновки щодо розподілу судових витрат

167. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

168. Оскільки Велика Палата Верховного Суду направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області задовольнити частково.

2. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. У задоволенні заяви Головного управління ДПС у Київській області про поворот виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Золотніков

Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко

 Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

 І. В. Григор'єва К. М. Пільков

 М. І. Гриців О. Б. Прокопенко

 Д. А. Гудима О. М. Ситнік

 Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

 Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук

 В. С. Князєв В. Ю. Уркевич

 Г. Р. Крет Т. А. Чумаченко
 
https://reyestr.court.gov.ua/Review/110743564

[ANTIRAID]

Щоб нікому не було нудно, Велика плата змінила свою позицію і дуже цікаво це обгрунтувала.

67. Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.

98. Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв'язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції.

99. ЄСПЛ у рішенні від 12 липня 2001 року у справі «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy), заява № 44759/98, указав, що податкові питання і досі становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Суд вважає, що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків (пункт 29).

100. Отже, податкове правопорушення у зв'язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов'язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.

101. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 указала, що пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України, як і стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних втрат та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі (пункт 44).

102. З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов'язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов'язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.

152. У разі ж несвоєчасного відшкодування заборгованості з ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, платник, звертаючись до суду, фактично просить захистити його право на отримання зазначених коштів, які залишаються невиплаченими у зв'язку з невиконанням суб'єктом владних повноважень комплексу покладених на нього обов'язків. Відтак предметом оскарження у такому випадку є відповідна бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а отже, положення статті 102 ПК України, до яких відсилає пункт 56.18 статті 56 цього Кодексу, застосовуватись не можуть.

153. Ураховуючи наведене, стаття 102 ПК України, у тому числі й пункт 102.5 цієї статті, не є тим «іншим законом», яким установлені спеціальні строки звернення до суду із вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку із несвоєчасним відшкодуванням бюджетної заборгованості з ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а тому підлягають застосуванню положення частини другої статті 122 КАС України, якою встановлений загальний шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

154. Отже, платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

[ANTIRAID]

Єдиний державний реєстр судових рішень
13 квітня 2023 року

м. Київ

Справа № 320/12137/20

Провадження № 11-54апп22

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Власова Ю. Л.., Гудими Д. А., Крет Г.Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2023 року, ухваленої за наслідком розгляду касаційної скарги Головного управління ДПС у Київській області (далі - ГУ ДПС у Київській області) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року (суддя Кушнова А. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року (судді Кузьменко В. В., Ганечко О. М., Василенко Я. М.) у справі № 320/12137/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК» (далі - ТОВ «РГК») до ГУ ДПС у Київській області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (далі - ГУ ДКС України у Київській області, ДКС України відповідно), про стягнення пені, інфляційних втрат, збитків та моральної шкоди

Постановою Великої Палати Верховного Суду 13 квітня 2023 року скасовано рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року, справу № 320/12137/20 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, відмовлено у здійсненні повороту виконання рішення місцевого суду.

При цьому касаційний суд виснував про юрисдикцію розгляду цього спору адміністративним судом та відступ від правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у справі № 905/2030/19 (постанова від 21 вересня 2021 року) про розгляд у межах провадження у справі про банкрутство спорів за участі податкових органів з вимогами до боржника - суб`єкта процедури банкрутства щодо визначення розміру його податкового боргу як таких, що є майновими вимогами до боржника (пункти 62-64 мотивувальної частини постанови від 13 квітня 2023 року).

Відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, про наявність якої повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

Не погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду про підвідомчість цього спору адміністративним судам та про наявність підстав для зміни сталої судової практики щодо розгляду в межах провадження у справі про банкрутство усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник (відступ від висновків, викладених у постанові від 21 вересня 2021 року Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/2030/19), викладаємо свою окрему думку.

1. Критерії наявності підстав для зміни судової практики та їх встановлення у цій справі.

1.1.Забезпечення сталості та єдності судової практики є основоположною функцією Верховного Суду (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), яку не може здійснювати інший орган державної влади.

1.2. Великою Палатою Верховного Суду напрацьовано критерії для відступу від висловлених раніше правових позицій зметою забезпечення єдності та сталості судової практики та унеможливлення відступу від них за відсутності ґрунтовних підстав. Зокрема, відступ від правової позиції допускається у випадках, якщо:

-її попередні рішення або підходи, застосовані в цих рішеннях, мають бути очевидно застарілими внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини;

-вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, зокрема внаслідок існування невідповідності критерію «якість закону» законодавчих норм, що призвело до різного тлумачення судами (колегіями, палатами) норм права.

1.3.Однак у процесі розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду не було виявлено ні застарілості правового підходу щодо визначення юрисдикції спорів у межах провадження у справі про банкрутство, ні неефективності такого підходу внаслідок змін у правовому регулюванні, ні будь-яких вад попередніх рішень касаційного суду. Жодної аргументації про наявність вад попереднього правового механізму про юрисдикцію судів у справі про банкрутство щодо розгляду всіх майнових спорів за вимогами до боржника та вимогами боржника про повернення його активів до ліквідаційної маси відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ, Кодекс № 2597-VIII) у мотивувальній частині постанови від 13 квітня 2023 року не наведено. Отже, підстав для зміни правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, не було.

1.4. З огляду на таке, зміну судової практики щодо юрисдикції розгляду майнових спорів юридичної (фізичної) особи, яка перебуває в процедурі банкрутства, за участі податкових органів з виведенням таких спорів поза межі провадження у справі про банкрутство до адміністративних судів вважаємо необґрунтованою, неефективною, такою, що не відповідає змінам процесуального законодавства, внесеним статтею 7 КУзПБ, та меті законодавця при їх втіленні в нових процесуальних правилах.

1.5. Звертаємо увагу, що застосування правової позиції про предметну підсудність адміністративному суду майнових спорів між неплатоспроможною особою та податковим органом порушує принцип рівності всіх учасників провадження у справі про банкрутство та має наслідком погіршення становище кредитора - податкового органу щодо можливостей стягнення податкового боргу в ході провадження у справі про банкрутство відповідно до визначеної законодавцем черговості у третю чергу порівняно з іншими кредиторами боржника, вимоги яких задовольняються в четверту чергу.

1.6. Застосування такої правової позиції означатиме повернення до «попередньої» судової практики, коли податкові органи як кредитори неплатоспроможної особи були поставлені у становище правової невизначеності, оскільки їх вимоги не визнавалися у справі про банкрутство до тих пір, поки не були розглянуті в судах адміністративної юрисдикції, внаслідок чого втрачалися реальні можливості задоволення вимог податкових органів за рахунок активів ліквідаційної маси боржника. Звичайною була практика за якою майно боржника реалізовувалося у процедурі банкрутства та розподілялося поміж іншими кредиторами наступних після податкового органу черговостей значно скоріше, ніж в адміністративному суді розглядався спір щодо розміру податкового боргу для його включення до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство.

1.7. Прикладом настання таких негативних наслідків для кредитора - податкового органу є справа № 904/5743/20 про банкруство ТОВ «Продекспорт», яка перебуває на розгляді палати з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 21 жовтня 2021 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області у цій справі заявлено грошові вимоги за неузгодженими податковими повідомленнями - рішеннями на суму 144 908 619 грн. до ТОВ «Продекспорт» у справі про банкрутство № 904/5743/20, порушеній господарським судом 05 листопада 2020 року.Спір щодо цих вимог перебував на розгляді в адміністративних судах у справі № 804/11314/15 з 28 серпня 2015 року і дотепер його розгляд не завершений після скасування касаційним судом 05 серпня 2021 року судових рішень про визнання протиправним податкових повідомлень - рішень з направленням справи на новий розгляд в першу інстанцію.

Керуючись приписами статті 7 КУзПБ про розгляд у межах провадження у справі про банкрутство усіх майнових спорів щодо вимог кредиторів до боржника, зокрема й тих, що випливають з податкових зобов`язань, апеляційний суд у постанові від 18 жовтня 2022 року розглянув по суті спірні вимоги податкового органу та визнав їх на суму 144 914 079 грн як вимоги третьої черги та на суму 4500 грн як вимоги першої черги. Справа перебуває на стадії касаційного розгляду спірних вимог палатою з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. В разі погодження касаційного суду з висновками Великої Палати Верховного Суду в цій справі таке рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із закриттям провадження щодо розгляду цих позовних вимог у справі про банкрутство для очікування результатів розгляду адміністративного спору у справі № 804/11314/15 з наступним зверненням податкового органу до господарського суду з уже визнаними (узгодженими за рішенням адміністративного суду) вимогами такого кредитора про включення їх до реєстру вимог кредиторів. На цей час строки пред`явлення грошових вимог до боржника в ліквідаційній процедурі можуть бути пропущені, що матиме наслідком їх погашення.

1.8.Таким чином, застосування правового механізму розділення єдиних вимог податкового органу щодо неплатоспроможної особи для їх визначення поміж двома судовими юрисдикціями, виходячи виключно з критерію, що такий спір є публічно-правовим, призводить до затягування розгляду таких вимог по суті у справі про банкрутство, унеможливлює їх подання в тридцяти денний строк відповідно до законодавства про банкрутство, а пропуск цього строку має наслідком втрату кредитором права голосу в зборах кредиторів (комітеті кредиторів) або їх погашення, якщо вимоги заявляються в ліквідаційній процедурі. Отже, такий спосіб визначення розміру спірного податкового боргу щодо особи, яка перебуває у процедурі банкрутства, виключно за рішенням адміністративного суду не дозволяє цьому кредитору в повній мірі реалізувати своє право на задоволення вимог відповідно до пріоритетної щодо інших конкурсних кредиторів черговості у справі про банкрутство та є неефективним.

2. Історичний контекст розгляду майнових спорів кредиторів щодо неплатоспроможного боржника в національній правовій системі.

2.1. Починаючи з викладення в новій редакції Закону України від 22 грудня 2011 року №4212-VІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», законодавець відмовився від застосування предметного критерію розподілу спорів щодо неплатоспроможної особи та поступово розпочав здійснювати концентрацію у справах про банкрутство всіх майнових спорів з вимогами до боржника (статті 17, 20 цього Закону). При цьому вносилися відповідні зміни до ГПК України. Так, відповідно до пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції на 19 січня 2013 року) господарським судам підвідомчі: справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

2.2. Припис про виключення з юрисдикції господарських судів майнових спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань, визначених відповідно до Податкового кодексу України (далі - ПК України), а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, залишився в новій редакції ГПК України відповідно до Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року (пункт 8 частини першої статті 20 ГПК України).

Отже, з набранням чинності нової редакції ГПК України в судах адміністративної юрисдикції продовжували розглядати майнові спори неплатоспроможного боржника з уповноваженими державою податковими органами, які визначалися грошовими зобов`язаннями, згідно з ПК України. А інші майнові спори щодо неплатоспроможної особи, зокрема й ті що виникали з публічних правовідносин щодо зобов`язань банкрута по внесках до ПФУ, соціальному страхуванню та інших вимогах у спорах з суб`єктом владних повноважень, - розглядалися в господарськими судах. Така ситуація мала наслідком порушення принципів рівності та диспозитивності щодо кредиторів боржника в ході провадження у справі про банкрутство.

2.3. Внаслідок чого законодавець дійшов висновку, що таке правове регулювання майнових спорів з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, є неефективним, дискримінуючим права уповноваженого державою податкового органу як кредитора у справі у процедурах банкрутства неплатоспроможної особи. Відтак, при прийнятті КУзПБ у статті 7 було розширено коло майнових спорів до «всіх майнових спорів» боржника та за участі боржника, визначено особливості провадження з розгляду таких спорів за участі суб`єкта владних повноважень та обов`язок інших судів передати для розгляду у справі про банкрутство майновий спір за участі боржника, якщо розгляд такого спору не завершений (стаття 7 КУзПБ). Такі норми права є процесуальними за своєю правовою природою.

2.4. КУзПБ набрав чинності з 21 квітня 2019 року та діє з 21 жовтня 2019 року (пункт 1 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу). Однак змін до ГПК України про виключення застереження в пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України Прикінцевими та перехідними положеннями КУзПБ внесено не було, що й стало причиною різного застосування судами колізії зазначених процесуальних норм (статті 7 КУзПБ та пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України).

3. Аргументація правової позиції окремої думки та сталої практики Великої Палати Верховного Суду.

3.1.Частиною шостою статті 12 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Виходячи з такого правового регулювання Велика Палата Верховного Суду послідовно застосовувала приписи Закону про банкрутство та КУзПБ як спеціальний процесуальний закон, що передбачає виняток із загального правила (позовного провадження) щодо особливостей провадження з розгляду господарськими судами справ про банкрутство. При цьому положення ГПК України як загальні норми права застосовувалися тоді, коли відсутнє правове регулювання в законодавстві про банкрутство (спеціальні норми процесуального права). Також Велика Палата Верховного Суду послідовно висловлювала правові позиції про предметну підсудність розгляду в межах провадження у справі про банкрутство трудових спорів з боржником, майнових спорів за участі боржника, які випливали з цивільних, господарських, адміністративних (пенсійне забезпечення, соціальне страхування) правовідносин.

3.2. Зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 (справа № 289/2217/17) від 12 червня 2019 року (справа № 289/233/18), від 19 червня 2019 року (справи № 289/718/18 та № 289/2210/17) Суд звертав увагу, що визначення юрисдикційності всіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог. У зазначених справах суд дійшов висновку про юрисдикцію господарського суду у справі про банкрутство у спорі щодо розірвання договору оренди, укладеного фізичною особою та боржником у справі про банкрутство з підстав невнесення орендної плати, яка фактично визначала розмір кредиторських вимог фізичної особи у справі про банкрутство. Жодних окремих думок суддями Великої Палати Верховного Суду, зокрема й тими, що були у складі суду під час розгляду справи 13 квітня 2023 року, щодо юрисдикції розгляду спору у справі про банкрутство не висловлювалося.

3.3.Також, висновки про необхідність концентрації всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у межах провадження у справі про банкрутство, Велика Палата Верховного Суду викладала в постанові від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (майновий спір за позовом третьої особи у справі про банкрутство про визнання права власності на урожай ріпаку та пшениці). У зазначеній справі суд погодився з висновками про те, що у статті 7 КУзПБ передбачено особливості розгляду справ про банкрутство щодо розгляду в межах такого провадження всіх майнових спорів, стороною яких є боржник, господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, та необхідність застосування зазначеної норми як спеціального процесуального припису відповідно до статті 3 ГПК України при здійсненні судочинства в господарських судах відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Окремих думок щодо такого правозастосування судді при цьому не висловлювали.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц.

Отже, Велика Палата Верховного Суду послідовно займала позицію про предметну юрисдикцію господарського суду у справі про банкрутство щодо розгляду майнових спорів з боржником у цивільних правовідносинах з його кредиторами.

3.4. Такий же правовий підхід застосовувався Великою Палатою Верховного Суду при розмежуванні спорів щодо неплатоспроможної особи у публічно-правових спорах.Так, у справі № 826/16976/16 Велика Палата Верховного Суду постановою від 23 вересня 2020 року визначила юрисдикцію розгляду спору за позовними вимогами про стягнення податкового боргу зі сплати земельного податку, податку на додану вартість, податку на прибуток з юридичної особи, яка перебуває у процедурі банкрутства в межах провадження в такій справі про банкрутство, судом господарської юрисдикції, зазначивши про те, що такий майновий спір випливає з публічних правовідносин, однак податковий орган, як суб`єкт владних повноважень не наділений повноваженнями звернення про стягнення спірної суми з особи, щодо якої порушено справу про банкрутство в судах адміністративної юрисдикції, оскільки пунктом 1.3 статті 1 ПК України визначено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом № 2343-ХІІ (пункти 42-44 мотивувальної частини постанови).

3.5. Також, у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 904/1693/19 Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи вкасаційному порядку судові рішення щодо обґрунтованості часткового визнання грошових вимог податкового органу та відмови у визнанні грошових вимог на суму 500 571 619, 17 грн неузгодженого податкового боргу, з посиланням на наявність в адміністративному суді спору про його узгодження виснувала: «Однак неузгодженість суми грошового зобов`язання не означає, що зобов`язання не існує або може не враховуватися при зверненні із заявою про визнання кредиторських вимог відповідно до приписів статті 23 Закону № 2343-XII ( пункт 6.24). Згідно із частиною першою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (пункт 6.31). Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.

Після втрати чинності Законом № 2343-XII такі особливості передбачає стаття 7 Кодексу № 2597-VIII (пункт 6.32 мотивувальної частини постанови). З огляду на положення статей 23-25 Закону № 2343-XII, чинного на момент відкриття провадження у цій справі, податковий орган, так само як і інші конкурсні кредитори, повинен подати до господарського суду вимоги до боржника щодо його грошових зобов`язань по сплаті податків і зборів, що виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство разом з документами, що ці зобов`язання підтверджують, а господарський суд зобов`язаний розглянути всі вимоги та заперечення проти них на підставі поданих кредитором і боржником документів, оцінити правомірність цих вимог незалежно від наявності в адміністративному суді спору щодо неузгодженого податкового зобов`язання, з якого сформована кредиторська вимога податкового органу (пункт 7.1 мотивувальної частини постанови)». Жодних окремих думок суддями Великої Палати Верховного Суду, зокремай тими, що були у складі суду при розгляді справи № 320/12317/20, щодо господарської юрисдикції розгляду такого спору у справі про банкрутство не висловлювалося.

3.6. Отже, Велика Палата Верховного Суду фактично погодилася з тим, що розгляд поза межами справи про банкрутство майнового спору податкового органу щодо розміру його вимог до боржника не забезпечить ефективного способу захисту інтересів такого кредитора про визнання його вимог, оскільки саме на суд у справі про банкрутство покладається обов`язок розглянути всі вимоги кредиторів до боржника та їх документальне підтвердження. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що після втрати чинності Законом №2343-ХІІ особливості розгляду майнових спорів щодо боржника передбачені статтею 7 КУзПБ, яка є процесуальною нормою, що змінила юрисдикцію розгляду спорів з майновими вимогами до боржника та щодо його вимог, визначивши її у межах провадження у справі про банкрутство.

3.7. У справі № 905/2030/19 (905/1159/20), розглядаючи позовну вимогу боржника про визнання недійсним податкового повідомлення - рішення як майнову вимогу, що передувало визнанню грошових вимог цього кредитора, в постанові від 21 вересня 2021 року Велика Палата Верховного Суду також погодилася з висновками про те, що після прийняття КУзПБ приписи статті 7 цього Кодексу є спеціальною нормою, яка визначає предметну юрисдикцію розгляду господарським судом у справі про банкрутство всіх майнових вимог, стороною в яких є боржник, а тому спір щодо визнання недійсним податкового повідомлення - рішення, який є майновим, має розглядатися в межах цього провадження, керуючись нормами матеріального права, які передбачені ПК України що регулюють виникнення податкового боргу. Велика Палата Верховного Суду висловила правовий висновок про те, що специфіка правовідносин у процедурі банкрутства полягає в необхідності комплексного та збалансованого регулювання приватноправових та публічно - правових інтересів щодо неплатоспроможної особи, що вимагає застосування як приватноправових, так і публічно - правових механізмів у ході такого провадження. У різні періоди свого розвитку законодавець по-різному проводив межу між приватним та публічним інтересом у регулюванні відносин неплатоспроможності. Законодавство про неплатоспроможність є комплексним, воно об`єднує правові норми приватного та публічного права заради досягнення єдиної мети - найбільш повного задоволення у процедурі банкрутства вимог приватних та публічних кредиторів (податкових органів, органів соціального забезпечення), оскільки по завершенню ліквідаційної процедури таке задоволення унеможливлюється ліквідацією юридичної особи чи використанням майна боржника для задоволення вимог інших кредиторів, які включені до реєстру вимог кредиторів в ході провадження у справі про банкрутство (пункти 33 - 36 мотивувальної частини постанови).

3.8. Також Велика Палата Верховного Суду в цій справі виснувала про те, що законодавець не ототожнює поняття «виникнення» податкових зобов`язань з поняттями «стягнення податкового боргу» чи «погашення податкового боргу». Процедура стягнення (погашення) податкового боргу може регулюватися ПК України та іншими нормативними актами. Зокрема, цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені КУзПБ, з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проведення комплексних перевірок з метою виявлення фінансових рахунків та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (крім особливостей функціонування єдиного рахунку, подання звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску), зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій (пункт 1.3 статті 1 ПК України).

3.9. Отже, Велика Палата Верховного Суду послідовно висловлювала правову позицію про те, що з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції майнових спорів за участі боржника, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог умежах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї (пункти 39-40 зазначеної постанови).

3.10. Такої ж правозастосовчої практики дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, зокрема, щодо розгляду майнових спорів боржника з органами, наділеними владними управлінськими функціями. У постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18 (майновий спір про стягнення екологічних збитків з боржника як поточної вимоги за позовом контролюючого органу - Державної екологічноїінспекції у Волинській області) Верховний Суд виснував, що Кодекс № 2597-VIII передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу. Зі змісту вказаних норм убачається, що законодавець захищає не лише права банкрута, а й права інших осіб, які мають вимоги до банкрута. Захист таких осіб полягає у тому, що інші суди, незалежно від юрисдикції, які розглядали справи за позовами до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство після відкриття провадження в інших справах, не закривають таке провадження, а передають справу до належного суду для розгляду по суті. При цьому таким належним судом є виключно суд господарської юрисдикції, який відкрив справу про банкрутство відповідача. Таке урегулювання процедури розгляду спорів до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, встановлює зрозумілу і справедливу процедуру закінчення розгляду справи належним судом, дотримання принципу визначення юрисдикції справи та підсудності спорів одному господарському суду, який акумулює всі вимоги до відповідача, щодо якого порушено процедуру банкрутства (пункти 65-67 мотивувальної частини постанови).

3.11. Відтак, не відступаючи від загальних висновків у чисельних правових позиціях про концентрацію в провадженні у справі про банкрутство всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник та не мотивуючи підстав для такого відступу, вважаємо необґрунтованими висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20 про відступ від висновків,викладених у пункті 47 мотивувальної частини постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року, щодо віднесення до юрисдикції адміністративних судів майнових спорів боржника з конкурсними та поточними кредиторами, які випливають із зобов`язань за ПК України (пункти 62 - 65, 100 - 102 мотивувальної частини постанови від 13 квітня 2023 року).

3.12. Звертаємо увагу, що КУзПБ, крім положень статті 7, також передбачено спеціальну норму, яка визначила предметну юрисдикцію спорів боржника з кредиторами по поточних вимогах до боржника саме господарським судом у цій справі незалежно від того, з яких правовідносин такі поточні вимоги виникають (абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ). Однак це нормативне регулювання не було прийнято до уваги більшістю суддів касаційного суду у справі № 320/12137/20 при формулюванні правової позиції щодо відступу від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду за вимогами поточних кредиторів.

3.13. Вважаємо, що судом неправильно застосовано правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній» (таке роз`яснення викладено в абзаці п`ятому пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп, з висновками, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас урегульована однопредметними нормативно-правовими актами однакової юридичної сили, які за змістом суперечать один одному. Наступний закон скасовує автоматично дію в часі однопредметного акта, який діяв у часі раніше). Отже, не вмотивованим та таким, що не відповідає висновкам Конституційного Суду України є відступ від висновку Великої Палати Верховного Суду про те, що юрисдикцію даного спору слід визначати за правилами статті 7 КУзПБ як закону, прийнятого пізніше. У зв`язку з таким не погоджуємося з відступом від висновку, викладеного в пункті 48 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, про що зазначено у пунктах 62-65 мотивувальної частини постанови від 13 квітня 2023 року.

3.14. Звертаємо увагу, що з огляду на встановлення судами обставини здійснення щодо позивача провадження у справі про банкрутство, підвідомчість цього спору слід визначати із застосуванням положень статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше ніж відповідна норма ГПК України та яким розгляд такого спору віднесено до предметної юрисдикції господарського суду, що здійснює провадження у справі про банкрутство.

3.15. Формулюючи висновки про відступ від зазначеної правової позиції у справі № 320/12137/20, Велика Палата Верховного Суду також не звернула уваги на неподібність предметів позовних вимог у майновому спорі в цій справі та у справі № 905/2030/19, що виключає підстави для відступу від правової позиції в розумінні частини четвертої статті 346 КАС України.

Так, у справі № 905/2030/19 предметом спору був майновий спір про розмір кредиторських вимог податкового органу до боржника на підставі оспорюваного податкового повідомлення - рішення. Такі вимоги формують пасив боржника та визначають розмір вимог податкового органу(кредитора)у справі про банкрутство, який підлягає включенню до реєстру вимог кредиторів та задоволенню у третю (якщо це основний борг) або в шосту ( якщо це неустойка) чергу в ході провадження у справі про банкрутство.

Однак, у справі № 320/12137/20 предметом майнового спору було стягнення з податкового органу до ліквідаційної маси боржника певних грошових сум (пені, інфляційних, шкоди), на які, за його доводами, боржникмає право внаслідок неправомірних дій податкового органу, який порушив процедуру відшкодування податку на додану вартість. Отже, така грошова сума є майновимправом(активом) боржника, який на стадії ліквідаційної процедури належить включити до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів боржника відповідно до частини першої статті 62 КУзПБ.

3.16. Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги, що на стадії ліквідаційної процедури за погодженням з кредитором (кредиторами) допускається зарахування зустрічних вимог кредитора та боржника, якщо таке зарахування не порушує майнових прав інших кредиторів (частина п`ята статті 64 КУзПБ). Таким чином, законодавцем передбачено спеціальний механізм врегулювання правовідносин між кредитором та боржником, застосування якого унеможливлюється при віднесенні майнового спору про стягнення активів боржника поза межі процедури банкрутства в адміністративну юрисдикцію. Як убачається з ухвали попереднього засідання у справі про банкрутство від 11 січня 2016 року, внесеної та оприлюдненої в Єдиний державний реєстр судових рішень, Білоцерківська ОДПІ Головного управління ДФС у Київській області визнана кредитором ТзОВ «РГК» на суму 801 514,12 грн вимог третьої черги задоволення вимог кредиторів, 122 167,71 грн шостої черги задоволення вимог кредиторів та 2436 грн вимог першої черги. Отже скаржник та боржник мали можливість здійснити зарахування зустрічних грошових вимог у ліквідаційній процедурі. Зазначених особливостей правового регулювання зустрічного зарахування між кредитором та боржником, які зумовлюють необхідність розгляду такого спору в межах єдиного провадження, не було враховано Великою Палатою Верховного Суду при формулюванні правової позиції про предметну підсудність адміністративним судам спору про стягнення з податкового органу на користь боржника грошової суми як майнового права боржника.

3.17. Також зазначеній правовій позиції в постанові від 13 квітня 2023 року суперечать висновки пункту 93 її мотивувальної частини. Так у пункті 93 постанови Суд виснував, що критеріями визначення, чи підлягає розгляду в межах справи про банкрутство спір, стороною у якому є боржник є умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб`єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов`язки. Отже, якщо спір існує щодо формування майна та майнових прав боржника він є господарським.

Грошова сума, про стягнення якої просив боржник з підстав порушення податковим органом своїх обов`язків щодо своєчасного відшкодування ПДВ, є «майновим правом боржника», що в розумінні статті 177 Цивільного кодексу України є об`єктом цивільних прав, який підлягає включенню до ліквідаційної маси боржника у процедурі банкрутства як майнове право ( частина перша статті 62 КУзПБ). Відтак, мотивувальна частина постанови містить взаємно-протилежні висновки щодо предметної юрисдикції розгляду майнового спору про повернення активу боржника ( майнових прав) до його ліквідаційної маси.

3.18. Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду дійшла необґрунтованого висновку про те що КУзПБ є консолідованим кодексом норм матеріального права (пункт 95 мотивувальної частини постанови). Сама назва Кодексу України з процедур банкрутства говорить про те, що він визначає «процедури банкрутства», тобто є консолідованим актом процесуальних норм щодо такої процедури. Зазначене узгоджується з приписами частини шостої статті 12 ГПК України, яка визначає процедуру судового процесу за Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а після втрати ним чинності - за КУзПБ, як особливу форму господарського судочинства у справах про неплатоспроможність юридичних та фізичних осіб. Також відповідно до частини другої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України. Тому такі норми є процесуальними за своєю правовою природою та спеціальними за змістом у порівнянні з загальними правилами позовного провадження згідно із ГПК України. Як спеціальні норми вони підлягають переважному застосуванню у правовідносинах між учасниками справи про неплатоспроможність.

3.19. Отже, висновки Великої Палати Верховного Суду, про застосування приписів пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України як таких, що є спеціальними процесуальними нормами, що визначають юрисдикцію спору в цій справі (пункт 97 мотивувальної частини постанови від 13 квітня 2021 року) вважаємо неправильними. Звертаємо увагу, що в контексті порівняння пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України та статті 7 КУзПБ спеціальним законом є КУзПБ. Також наполягаємо на тому, що до спірних правовідносин має застосовуватися закон (стаття 7 КУзПБ), який прийнято пізніше та яким розширено предметну підсудність спорів у справах про неплатоспроможність господарськими судами щодо розгляду в межах такої справи «всіх майнових спорів, стороною яких є боржник». Також вважаємо, що припинило дію обмеження предметної юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство за пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України виключно щодо «майнових вимог до боржника», оскільки предметна підсудність майнових спорів у справах про банкрутство за статтею 7 КУзПБ була розширена до «всіх майнових спорів, стороною яких є боржник». Отже, до господарської юрисдикції з набуттям чинності КУзПБ віднесено як позовні вимоги до боржника, так вимоги боржника до інших осіб щодо його майна (майнових прав).

3.20. Вважаємо, що таке застосування процесуальної норми статті 7 КУзПБ відповідає правилу, що «наступний закон скасовує попередній», приписам частини шостої статті 12 ГПК України та виконанню завдань (основних засад) господарського судочинства стосовно дотримання рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом та ефективності захисту прав учасників процесу неплатоспроможності, визначених статтею 2 ГПК України, гарантій права на звернення до господарського суду відповідно до статті 4 ГПК України.

3.21. На нашу думку практика виведення в суди адміністративної юрисдикції майнових спорів, що виникають з податкових зобов`язань щодо неплатоспроможної особи, створювала ряд негативних наслідків для кредитора - уповноваженого податкового органу у справі про банкрутство. До врегулювання спору про розмір податкового боргу в адміністративних судах таким кредиторам відмовляли у визнанні їх вимог у справах про банкрутство, внаслідок чого ці кредитори втрачали можливість подання у тридцяти денний строк (який є пресічним) своїх вимог до боржника та можливість бути включеними до реєстру вимог кредиторів з правом голосу у зборах та комітеті кредиторів за зобов`язаннями, які оспорювалися боржником. Непоодинокими були випадки ініціювання боржником спору в адміністративному суді з метою затягування розгляду в господарському суді у справі про банкрутство спору про грошові вимоги податкового органу, що дозволяло боржнику сформувати необхідний для нього склад комітету кредиторів для прийняття певних рішень на користь зацікавлених кредиторів четвертої черги та всупереч інтересам кредитора третьої черги (податкового органу).

3.22. Отже, процедура розгляду спірних вимог податкового органу спочатку в адміністративному суді, а далі - в господарському у справі про банкрутство виявилась неефективною в аспекті забезпечення правової визначеності такому кредитору та дискримінуючою його у правах на участь в органах представництва інтересів кредиторів (зборах та комітеті кредиторів) та у прийнятті рішень щодо можливих процедур (санації, ліквідації). Також непоодинокими були випадки, коли розгляд податкового спору в адміністративному суді завершувався після того як активи боржника у справі про банкрутство були розпродані, а кошти розподілені відповідно до черговості в яку не мав можливості потрапити кредитор (уповноважений державою орган на стягнення податкового боргу) чи ліквідаційна процедура виявлялася завершеною затвердженням ліквідаційного балансу та внесенням запису про припинення боржника в ЄДРПОУ на час розгляду податкового спору в адміністративних судах. Така практика розгляду податкових спорів не забезпечувала належного задоволення вимог уповноваженого державою органу, незважаючи на те, що юрисдикція розгляду справи визначалася з дотриманням правил спеціалізації спору в публічних правовідносинах адміністративним судам.

3.23. Очевидно, що при прийнятті КУзПБ законодавець врахував такі негативні наслідки розгляду податкових спорів щодо неплатоспроможної особи та відійшов від критерію спеціалізації майнового спору за змістом матеріально-правової вимоги, застосувавши інший критерій при визначенні предметної юрисдикції спорів у справах про банкрутство - пов`язаність усіх майнових вимог з неплатоспроможною особою (боржником). Якщо відносно особи порушена справа про банкрутство в господарському суд, то майновий спір за участі боржника має розглядатися в межах провадження у справі про банкрутство незалежно від того, з яких правовідносин (цивільних, господарських, адміністративних, трудових) він виникає та чи стосується він вимог до боржника або самого боржника до іншої особи.

3.24. Звертаємо увагу, що за приписами частини чотирнадцятої статті 39 КУзПБ з моменту відкриття провадження у справі: пред`явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому цим Кодексом, та в межах провадження у справі; пред`явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися у випадку та порядку, передбачених цим Кодексом; арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.

3.25. Відтак концентрація майнових спорів у справах про банкрутство має на меті забезпечення рівних можливостей для всіх кредиторів (державних та приватних) щодо розгляду їх вимог у єдиному провадженні з включенням до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, який надає права кредиторам щодо участі у прийнятті рішень про подальші процедури банкрутства виходячи з пропорційності голосів кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів. Також розгляд майнових спорів щодо повернення (стягнення) до ліквідаційної маси майна, майнових прав боржника дозволить якнайшвидше формувати пасив боржника, сприятиме визначенню за участі комітету кредиторів процедур реалізації всіх його активів та можливостям контролю всіма кредиторами боржника за дотриманням ліквідатором черговості задоволення їх вимог у справі про банкрутство. Отже, ефективного захисту своїх інтересів уповноважений державою орган може досягти в господарських судах за умови розгляду спору в межах провадження у справі про банкрутство.

3.26. Висновки касаційного суду про те, що тільки адміністративні суди з урахуванням їх спеціалізації можуть забезпечити прогнозованість судових рішень щодо застосовування норм ПК України, вважаємо необґрунтованими. Суди у справах про банкрутство в залежності від виду діяльності боржника застосовують різні кодифіковані нормативні акти (КЗпП України, Земельний кодекси України, закони про соціальне страхування, пенсійне забезпечення, матеріальний резерв та інші), якщо вони регулюють правовідносини в майнових спорах боржника з різними державними органами. Застосування норм податкового законодавства не може бути виключною прерогативою адміністративного суду, якщо воно має наслідком порушення принципу рівності прав кредиторів у справі про банкрутство, порушення майнових прав уповноваженого державою органу на задоволення його вимог відповідної черговості за рахунок майна боржника у справі про банкрутство чи порушення прав боржника в межах строків ліквідаційної процедури повернути до ліквідаційної маси майно (майнові права) для їх реалізації в зазначеній процедурі.

3.27. З огляду на викладене, вважаємо відступ від правової позиції щодо розгляду майнових спорів боржника, які випливають з податкових правовідносин за межами провадження у справі про банкрутство в частині розгляду майнових спорів таким, що не відповідає напряму розвитку процесуального законодавства, не гарантує дотримання основних засад судочинства щодо рівності захисту прав та інтересів учасників провадження у справі про неплатоспроможність, не забезпечує ефективності судового захисту прав уповноваженого державою органу щодо стягнення податкового боргу у правовідносинах з неплатоспроможною юридичною чи фізичною особою.

На нашу думку, рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 320/12137/20 слід було скасувати, як такі, що прийняті з порушенням предметної юрисдикції спору, а провадження у справі - закрити.

Судді Великої Палати

Верховного Суду Л. Й. Катеринчук

Ю. Л. Власов

Д. А. Гудима

Г. Р. Крет

Л. М. Лобойко

С. Ю. Мартєв

К. М. Пільков

І. В. Ткач

В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 110808599