Постанова ВП ВС про відсутність підстав переривання строків позовної давності для звернення стягнення на іпотеку попереднім стягненням боргу за кредитним договором

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

Справа № 755/13805/16-ц

Провадження № 14-208цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.

розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - ОСОБА_2 (далі - позичальник) - про звернення стягнення на предмет іпотеки

за касаційною скаргою відповідачки на постанову Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1.1. У 2006 році позичальник отримав у банку споживчий кредит в іноземній валюті. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором інша особа передала в іпотеку банку квартиру. У 2010 році останній надіслав позичальнику вимогу про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором через порушення його умов. Позичальник вимогу не виконав, борг не повернув.

1.2. У 2010 році банк продав право вимоги за обома договорами іншій юридичній особі-новому кредитору. У 2011 році останній звернувся до позичальника із досудовою вимогою про погашення заборгованості за кредитним договором, а наприкінці 2013 року - із позовом у справі № 755/27827/13-ц про стягнення відповідної заборгованості. У 2014 році суд першої інстанції стягнув із позичальника основну суму боргу, проценти за користування кредитом і пеню. Але позичальник борг не повернув.

2. 9 вересня 2016 року новий кредитор звернувся з позовом до іпотекодавиці про звернення стягнення на предмет іпотеки через продаж його на прилюдних торгах. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів дійсного розміру кредитної заборгованості. Вказав, що до спірних відносин слід застосувати Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII).

3. Апеляційний суд це рішення скасував і звернув стягнення на предмет іпотеки. Вважав, що термін виконання зобов`язання настав, але ні позичальник, ні іпотекодавиця не погасили борг у сумі, яку визначив суд у справі № 755/27827/13-ц. Початкову ціну продажу предмета іпотеки визначив на підставі висновку судової оціночно-будівельної експертизи.

4. Іпотекодавиця подала касаційну скаргу. Вказала, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на сплив позовної давності, про застосування якої вона заявляла у судах першої й апеляційної інстанцій. Вважала, що ця давність спливла для нового кредитора ще 20 травня 2013 року (останній день трирічного строку, починаючи з тридцять першого дня після отримання позичальником вимоги банку 2010 року про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором).

5. Велика Палата Верховного Суду мала, зокрема, дати відповідь на питання про те, чи переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки поданням позову про стягнення боргу за основним зобов`язанням і навпаки. Виснувала, що не переривається.

(2) Зміст позовної заяви

6. 9 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою. Просив на підставі договору іпотеки № PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року (далі - договір іпотеки) звернути на користь позивача стягнення на квартиру АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки), що належить на праві власності відповідачці, шляхом проведення прилюдних торгів із початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Мотивував позов так:

6.1. 27 грудня 2006 року позичальник уклав із Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ЗАТ і ПАТ «ОТП Банк» відповідно), кредитний договір № МL-009/920/2006 (далі - кредитний договір). За цим договором банк надав позичальникові кредит у розмірі 62 000,00 дол. США зі сплатою 13,99 % річних.

6.2. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідачка уклала із ЗАТ «ОТП Банк» договір іпотеки.

6.3. 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» уклало з позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з яким банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором. Цього ж дня банк відступив позивачеві право вимоги за договором іпотеки. На підставі цих договорів позивач набув всі права банку як первісного кредитора та іпотекодержателя за кредитним договором і за договором іпотеки.

6.4. 11 вересня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 755/27827/13-ц, згідно з яким стягнув із позичальника на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 828 744,60 грн. Проте позичальник борг не повернув.

6.5. Станом на 1 квітня 2016 року сума заборгованості позичальника становить 61 719,85 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення розрахунку еквівалентно 1 618 183,37 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 55 673,43 дол. США, що еквівалентно 1 459 657,12 грн; проценти за кредитом - 6 046,42 дол. США, що еквівалентно 158 526,24 грн; пеня за прострочення виконання зобов`язань - 5 922 554,28 грн.

6.6. Через невиконання позичальником зобов`язання за кредитним договором у позивача є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку.

(3) Зміст рішення суду першої інстанції

7. 4 травня 2017 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову.

Мотивував так:

7.1. Вимозі про звернення стягнення на предмет іпотеки має передувати вимога про стягнення боргу, бо звернення стягнення на предмет іпотеки може бути одним зі способів виконання рішення суду про стягнення боргу.

7.2. Позивач скористався правом на дострокове повернення боргу, що підтверджує рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц.

7.3. Позивач не обґрунтував вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 7 540 737, 65 грн. До суми кредитної заборгованості, обчисленої станом на 1 квітня 2016 року, позивач включив суми кредиту, процентів за кредитом і пеню за прострочення виконання зобов`язання, починаючи з січня 2006 року, тобто без урахування обставин, які Дніпровський районний суд м. Києва встановив у чинному рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц. За частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлені у цьому рішенні обставини не підлягають доказуванню у справі № 755/13805/16-ц.

7.4. Позивач не надав належних і допустимих доказів дійсного розміру кредитної заборгованості. Тому неможливо оцінити співмірність вартості предмета іпотеки та суми кредитної заборгованості, встановленої згідно з рішенням Дніпровського районного суду м. Києва 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц.

7.5. Рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна. Тому у резолютивній частині такого рішення для його виконання суд має вказати у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки, визначену згідно з частиною шостою статті 38 Закону № 898-IV (див. постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2654цс16). Позивач не зазначив початкову ціну предмета іпотеки у позовній заяві, не скористався правом подати до початку розгляду справи заяву про зміну предмета позову, а суд не може вийти за межі заявлених вимог. Вказівка у резолютивній частині рішення суду початкової ціни, яку визначив незалежний експерт, суперечитиме приписам статей 39 і 43 Закону № 898-IV.

7.6. Протягом дії Закону № 1304-VII не можна примусово стягнути (відчужити без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), якщо таке майно забезпечує зобов`язання громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за таких умов: це нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника чи майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва, який перебуває в іпотеці, якщо у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншої житлової нерухомості; загальна площа вказаного нерухомого майна або об`єкта незавершеного будівництва не перевищує 140 кв. м для квартири та 160 кв. м для житлового будинку. Предмет іпотеки, переданий відповідачкою для забезпечення повернення позичальником споживчого кредиту в іноземній валюті не перевищує 140 кв. м (площа квартири становить 60,20 кв. м). У матеріалах справи відсутня інформація про наявність у відповідачки іншого житла.

7.7. Згідно зі статтею 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

7.8. Оскільки суд не встановив порушення прав і законних інтересів позивача, відсутні підстави для застосування за заявою відповідачки позовної давності.

(4) Зміст апеляційної скарги та постанови суду апеляційної інстанції

8. 24 травня 2017 року позивач подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просив його скасувати та задовольнити позов. Зазначив, зокрема, що приписи Закону № 1304-VII не можуть слугувати підставою для відмови у захисті порушеного права, тобто для відмови у позові. Цей Закон за певних умов та протягом визначеного часу не допускає проведення стягнення, але не зупиняє дію інших нормативних актів у сфері кредитування, зокрема тих, що визначають підстави звернення стягнення у судовому порядку на предмети забезпечення.

9. 6 листопада 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасуваврішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про часткове задоволення позову: звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із його початковою ціною у сумі 1 430 138 грн дляпогашення заборгованості у сумі 1 717 677,26 грн (із них: заборгованість за кредитом - 55 673,43 дол. США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2016 року становить 1 459 200,60 грн; за процентами за кредитом - 6 046,42 дол. США, що за курсом НБУ станом на вказану дату становить 158 476,66 грн; пеня за прострочення виконання зобов`язань - 100 000 грн). Мотивував постанову так:

9.1. Оскільки 30 червня 2011 року позивач направив позичальникові досудову вимогу № 17383, у якій просив достроково (протягом 30 днів із дати одержання вимоги) повернути всю суму кредиту та нараховані проценти, позивач згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) змінив строк виконання основного зобов`язання. Тим самим позивач змінив і строк виконання передбаченого пунктом 4.1.1 кредитного договору додаткового зобов`язання зі сплати неустойки.

9.2. У чинному рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц Дніпровський районний суд м. Києва визначив суму заборгованості: 55 673,43 дол. США - за кредитом, 6 046,42 дол. США - за процентами за користування кредитом і 100 000 грн пені. З урахуванням курсу долара США станом на 1 квітня 2016 року (26,2182 грн за 1 дол. США) сума заборгованості становить 1 717 677,26 грн, що підтверджує розрахунок, доданий до позовної заяви. Цей розмір боргу визначений згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.

9.3. Доводи позивача щодо суми заборгованості позичальника за пенею у розмірі 5 922 554,28 грн є безпідставними, бо згідно з рішенням суду у справі № 755/27827/13-ц пеня становить 100 000 грн.

9.4. Початкову ціну продажу предмета іпотеки слід визначити у сумі 1 430 138,00 грн згідно з висновком експерта за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи від 12 вересня 2019 року № 21827/17-42.

(5) Зміст вимог касаційної скарги

10. 5 грудня 2019 року відповідачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджувала про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

(6) Зміст ухвали суду касаційної інстанції

11. 27 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування позовної давності до основної та додаткової вимог, а також для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень. Мотивував так:

11.1. Звернувшись до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором із позичальника, позивач перервав позовну давність (див. також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц). Поданням такого позову позовна давність перервалася і за вимогою до відповідачки-іпотекодавиці.

11.2. У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив інший висновок: звернувшись у серпні 2012 року з позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості, який суд розглянув, банк перервав позовну давність за вимогою до позичальника про погашення цієї заборгованості; тому пропустив позовну давність, коли подав у жовтні 2015 року позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки для забезпечення виконання зобов`язання за тим самим кредитним договором.

11.3. У постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) і вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається впливу» позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність і всі правила щодо початку її перебігу, зупинення, переривання, наслідків спливу тощо. За змістом частини першої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності пов`язане з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування іпотеки. Переривання позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним. Тому вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням (основна) і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки (додаткова) є різними. Застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає.

11.4. У постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позовна давність переривається шляхом пред`явлення позову на ту частину вимог, яку позивач визначив у поданій позовній заяві; стосовно тих вимог, які не охоплені позовом, і до інших боржників, ніж вказані у позовній заяві, ця давність не переривається.

11.5. В окремій думці щодо зазначеної постанови є такі висновки: зверненням до позичальника з позовом у справі № 428/4827/13-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення заборгованості за кредитним договором товариство перервало перебіг позовної давності за вимогою до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором; у випадку пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як і у випадку пред`явлення кредитором позову до боржника про стягнення кредитної заборгованості, кредитор заявляє про порушення боржником права кредитора на належне виконання основного зобов`язання та просить суд захистити це право. Тому подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямовані на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання за кредитним договором.

11.6. У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц висновку (також був викладений і в її постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17) про те, що позовна давність переривається шляхом пред`явлення позову саме на ту частину вимог позивача, яку він має і яку визначив у позовній заяві, а щодо вимог, які не охоплюються позовом, і до інших боржників позовна давність не переривається. Незважаючи на це, питання про переривання позовної давності лише щодо основної вимоги за умови наявності додаткової залишилося.

11.7. Неоднаковий підхід Верховного Суду до вирішення аналогічних справ за подібних спірних правовідносин не сприяє розвитку судової практики та не дає змоги забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

12. Відповідачка мотивувала касаційну скаргу так:

12.1. Апеляційний суд проігнорував її заяву про застосування позовної давності, яку вона подала 20 грудня 2016 року, а також аргумент про сплив позовної давності, зазначений у запереченні на апеляційну скаргу від 10 липня 2017 року.

12.2. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що досудову вимогу від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ «ОТП Банк» направило лише позичальникові. Надіславши таку вимогу, ПАТ «ОТП Банк» в односторонньому порядку змінило дату повернення кредитної заборгованості на 19 травня 2010 року. Тому позовну давність слід обчислювати з 20 травня 2010 року (з тридцять першого дня після отримання вимоги від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469).

12.3. Із позовом до відповідачки позивач звернувся лише 12 вересня 2016 року (дата реєстрації позовної заяви у суді), хоча загальна позовна давність сплинула 20 травня 2013 року.

12.4. Апеляційний суд помилково врахував досудову вимогу № 17383, яка є у матеріалах справи № 755/27827/13-ц про погашення заборгованості за кредитним договором. Зазначену вимогу 30 червня 2011 року позивач надіслав позичальникові, а не відповідачці.

12.5. Апеляційний суд не врахував висновок, сформульований Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду упостанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17 щодо пред`явлення позову до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

12.6. Позивач уже звертав стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса від 1 березня 2012 року № 1201. 3 квітня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва у справі № 755/27049/13-ц визнав цей напис таким, що не підлягає виконанню. Позивач це рішення суду не оскаржив. А під час розгляду справи № 755/13805/16-ц не повідомив суд про попередню спробу звернути стягнення на предмет іпотеки.

12.7. Відсутні відомості про внесення позивача до реєстру фінансових установ, які можуть надавати фінансові послуги, зокрема послуги факторингу. Він не підтвердив правосуб`єктності, бо не надав докази отримання спеціальних дозволів від НБУ, які є обов`язковими відповідно до Положення про порядок видачі небанківським фінансовим установам, операторам поштового зв`язку ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 9 серпня 2002 року № 297.

12.8. Згідно з Конвенцією Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНІДРУА) про міжнародний факторинг (Оттава, 28 травня 1998 року) заборонено відступлення права вимоги за договорами, боржниками за якими є фізичні особи-споживачі.

12.9. Позичальник отримав споживчий кредит для особистого, сімейного використання. Право вимоги за таким кредитним договором не може бути предметом договору-купівлі продажу, оскільки вимога має особистий характер.

12.10. ПАТ «ОТП Банк» і позивач порушили вимоги Конвенції Організації Об`єднаних Націй про уступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі від 12 грудня 2001 року.

12.11. Позивач не довів надання / перерахування позичальникові суми кредиту, зокрема належно завірених копій меморіальних ордерів, платіжних доручень тощо, що ставить під сумнів наявність боргу.

12.12. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивач не надіслав відповідачці та позичальникові іпотечне повідомлення, чим порушив пункт 6.4.2 договору іпотеки, який стосується позасудового врегулювання.

12.13. У договорі купівлі-продажу кредитного портфеля не вказано, що ПАТ «ОТП Банк» відступило позивачеві право вимоги до позичальника. У ньому відсутні будь-які дані про останнього, а згадані інша особа - ОСОБА_3 - та укладений із ним кредитний договір. Позивач під час розгляду справи № 755/13805/16-ц надав суду одну редакцію договору купівлі-продажу кредитного портфеля, а у матеріалах справи № 755/27827/13-ц, долученої до матеріалів справи № 755/13805/16-ц є інша редакція цього договору.

12.14. У кредитному договорі немає умов про конвертацію коштів з іноземної валюти у національну та навпаки. ПАТ «ОТП Банк» не повідомляло позичальника про конвертацію коштів, наданих у кредит.

12.15. Документи, що становлять банківську таємницю (договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 10 грудня 2010 року, договір купівлі-продажу кредитного портфеля, документи з фінансовими показниками, які називаються «Виписка про рух коштів»), надані суду з порушенням припису частини п`ятої статті 95 ЦПК України. Ці документи не засвідчив відповідний працівник позивача. Крім того, позивач не зазначив, що має оригінал відповідного письмового доказу.

12.16. Апеляційний суд протиправно втрутився у право на мирне володіння відповідачкою її майном, чим порушив гарантії статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

12.17. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки, сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц і від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц. Тому помилково виснував про правомірність нарахування процентів за користування кредитом і пені на суму заборгованості після того, як позивач реалізував право на дострокове стягнення всієї суми кредитної заборгованості.

13. 2 січня 2020 року до Верховного Суду надійшли доповнення до касаційної скарги, датовані19 грудня 2019 року. Ці доповнення відповідачка не підписала. Вказала на таке:

13.1. Її можна було би виселити з квартири, що є предметом іпотеки, за умови надання іншого постійного жилого приміщення. Проте позивач не пропонував відповідачці інше житло для постійного проживання. Тому у позові треба було відмовити (це відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 10 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 7 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15 і від 2 листопада 2016 року у справі № 711/3616/14-ц).

13.2. Задоволення позову зумовило подвійне стягнення кредитної заборгованості: з позичальника - на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц; з іпотекодавиці - на підставі постанови Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 755/13805/16-ц.

13.3. Пункти 6.4.1-6.4.2 договору іпотеки передбачають позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому Законом№ 898-IV, або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавиці у порядку, встановленому вказаним Законом. Оскільки сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, відсутні підстави для задоволення позову.

13.4. Із позивача слід стягнути до Державного бюджету України недоплачену суму судового збору у розмірі 24 387,15 грн.

14. 19 листопада 2021 року відповідачка надіслала заяву «про надання Верховному Суду інформації, яка має значення для даної справи». Окрім доводів, які були у касаційній скарзі, зазначила такі:

14.1. Позивач не набув права вимоги до позичальника за кредитним договором і права іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним із відповідачкою. Обидва варіанти договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року (один - доданий до справи № 755/13805/16-ц (т. 1, а. с. 20-27), інший - до справи № 755/27827/13-ц (а. с. 34-41 у тій справі), матеріали якої долучені до справи № 755/13805/16-ц), не стосуються кредитного договору, укладеного із позичальником, і є нікчемними. Договір про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року не підтверджує перехід до позивача права іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним із відповідачкою.

14.2. У договорі купівлі-продажу кредитного портфеля є підроблений аркуш (с. 5-6 договору), на якому відсутній підпис уповноваженої особи, а на інших аркушах такий підпис є. Крім того, не засвідчений витяг із додатку № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля, у якому вказано, що до позивача перейшло право вимоги саме за кредитним договором, укладеним із позичальником.

14.3. Слід застосувати висновки, сформульовані у постанові Черкаського апеляційного суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 712/3386/15-ц. У тій постанові суд апеляційної інстанції відмовив тому самому позивачеві у задоволенні заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «ОТП Банк» кредитної заборгованості. Мотивував тим, що відсутні докази переходу права вимоги від ПАТ «ОТП Банк» до позивача за кредитним договором, укладеним ПАТ «ОТП Банк» із ОСОБА_4 (у договорі купівлі-продажу кредитного портфеля від 24 грудня 2010 року позичальником зазначений ОСОБА_5 , а не ОСОБА_4 )

15. 27 грудня 2021 року відповідачка надіслала заяву від 26 грудня 2021 року (т. 4, а. с. 15-20). У зазначеній заяві, крім доводів, які були у касаційній скарзі та заяві «про надання Верховному Суду інформації, яка має значення для даної справи», вказала про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц щодо позасудового врегулювання спору та від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункти 57, 118, 119) щодо застосування позовної давності.

(2) Позиція інших учасників справи

16. Позивач і позичальник відзиви на касаційну скаргу не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Межі розгляду справи судом касаційної інстанції

17. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

18. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу 5 грудня 2019 року, а її розгляд не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду розглядає цю скаргу за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності зазначеним Законом.

19. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

20. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доповнення відповідачки до касаційної скарги від 19 грудня 2019 року (т. 2, а. с. 196-202) слід повернути без розгляду, оскільки вона їх не підписала.

21.1. При розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом (частина перша статті 174 ЦПК України).

21.2. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом (частина третя статті 182 ЦПК України).

21.3. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частини друга та четверта статті 183 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

21.4. Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. Касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом, зокрема, якщо касаційна скарга не підписана (частина третя та пункт 1 частини четвертої статті 392 ЦПК України).

21.5. Відповідачка подала доповнення до касаційної скарги від 19 грудня 2019 року, зареєстроване у Верховному Суді 2 січня 2020 року (вх. № 41/0/220-20), але не підписала цей документ. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду повертає ці доповнення без розгляду.

22. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заяву відповідачки «про надання Верховному Суду інформації, яка має значення для даної справи» від 19 листопада 2021 року (т. 2, а. с. 219-221) та заяву від 26 грудня 2021 року (т. 4, а. с. 15-20) слід повернути без розгляду, оскільки вони подані поза межами строку на касаційне оскарження та без отримання дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань.

22.1. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 398 ЦПК України).

22.2. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).

23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідачка була присутньою на судовому засіданні у день проголошення апеляційним судом вступної та резолютивної частин постанови, а повний текст останньої складений 8 листопада 2019 року. Тому заяву «про надання Верховному Суду інформації, яка має значення для даної справи» від 19 листопада 2021 року та заяву від 26 грудня 2021 року відповідачка подала поза межами строку на касаційне оскарження. Дозволу подати додаткові пояснення щодо окремих питань справи відповідачка не просила, а суд за межами строку на касаційне оскарження не визнавав їх подання необхідним. Тому зазначені заяви слід повернути без розгляду.

(2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(2.1) Чи є належним спосіб захисту, який обрав позивач?

24. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частини перша та третя статті 1054 ЦК України).

25. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина перша статті 548 ЦК України).

26. Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац четвертий статті 1 Закону № 898-IV).

27. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону № 898-IV). Аналогічне правило передбачене у частині другій статті 590 ЦК України.

28. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону № 898-IV).

29. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частини перша та друга статті 35 Закону № 898-IV).

30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:

30.1. 27 грудня 2006 року ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», уклав із позичальником кредитний договір із терміном повернення останнього періодичного платежу 27 грудня 2016 року.

30.2. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідачка уклала із ЗАТ «ОТП Банк» договір іпотеки, згідно з яким передала в іпотеку квартиру.

30.3. Банк звертався із досудовою вимогою від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. Згідно з цією вимогою на підставі пункту 1.9 кредитного договору банк вимагав достроково повернути весь борг, включно із залишком за кредитом, у межах 30 календарних днів з дати її отримання. Попередив позичальника, що у разі невиконання вимоги настануть юридичні наслідки у вигляді відшкодування збитків, звернення стягнення на майно, кошти та всі активи (т. 1, а. с. 63).

30.4. 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» уклало із позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля (т. 1, а. с. 20-26). Згідно з цим договором продавець (банк) продав (переуступив) покупцеві (позивачеві) права на кредитний портфель, який включає кредитні договори (перелік яких є у додатку 1 до вказаного договору), а покупець прийняв такий портфель і зобов`язався сплатити на користь продавця винагороду. Відомості про перехід від банку до позивача права вимоги за кредитним договором підтверджує витяг із додатку № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля (т. 1, а. с. 27).

30.5. Цього ж дня ПАТ «ОТП Банк» відступило позивачеві право за договором іпотеки на підставі договору про відступлення права вимоги (т. 1, а. с. 28-29). Згідно з цим договором у зв`язку з укладенням фактором із клієнтом договору купівлі-продажу кредитного портфеля № б/н від 10 грудня 2010 року (за яким останній передав фактору права вимоги за укладеними клієнтом із боржниками / третіми особами кредитними договорами, забезпеченими іпотекою / заставою за договорами іпотеки / застави, перелік яких є у додатку № 1 до відповідного договору) сторони домовилися, що клієнт передав і відступив фактору сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звернути стягнення на заставлене майно.Відомості про перехід від банку до позивача права за договором іпотеки підтверджені витягом із додатку № 1 до договору про відступлення права вимоги, укладеного ПАТ «ОТП Банк» із позивачем (т. 1, а. с. 30).

30.6. Апеляційний суд установив, що позивач звернувся до позичальника із досудовою вимогою від 30 червня 2011 року № 17383 (а. с. 29 у справі № 755/27827/13-ц). Згідно з цією вимогою просив позичальника достроково протягом 30 днів повернути всю суму кредиту та нараховані проценти за користування ним, а також звернув увагу на наслідки у вигляді відшкодування збитків, звернення стягнення на майно, кошти та всі активи у разі невиконання зобов`язань.

30.7. 11 вересня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 755/27827/13-ц, згідно з яким стягнув із позичальника на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 828 744,60 грн. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд м. Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив це рішення суду першої інстанції без змін.

30.8. 16 травня 2017 року головний державний виконавець Дніпровського районного відділу ДВС м. Києва ГТУ юстиції в м. Києві прийняв постанову про повернення виконавчого листа, виданого у справі № 755/27827/13-ц без виконання у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів.

30.9. Позичальник і відповідачка добровільно заборгованість за кредитним договором не погасили.

31. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством (див постанови від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (пункт 8.6), від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (пункт 40)).

32. За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону № 898-IVреалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону № 898-IV. Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 41), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 40), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 38)).

33. За змістом частини другої статті 35 Закону № 898-IV визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону № 898-IV) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону № 898-IV), - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону № 898-IV, не погодили, а передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (пункт 36)).

34. Отже, недотримання позивачем передбаченої статтею 35 Закону № 898-IV процедури подання вимоги про усунення порушень умов кредитного договору та договору іпотеки не є перешкодою для звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом проведення прилюдних торгів.Тому з моменту настання строку виконання основного зобов`язання у кредитора виникло право на звернення до суду із таким позовом. Відповідачка стверджувала, що мала обов`язок достроково повернути кредит не пізніше 19 травня 2010 року, про що вказала у заяві про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 60-62) та у запереченні на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 151-153).

35. Велика Палата Верховного Суду відхиляє заперечення відповідачки про порушення позивачем пункту 6.4.2 договору іпотеки щодо надсилання іпотечного повідомлення позичальникові та відповідачці. Ця умова договору згідно з назвою відповідного пункту стосується позасудового врегулювання, а позивач звернувся до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.

36. Сторони у договорі іпотеки погодили такий позасудовий спосіб захисту прав іпотекодержателя як продаж ним предмета іпотеки будь-які особі від свого імені згідно зі статтею 38 Закону № 898-IV. Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку») - на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 45), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 35)).

37. Оскільки позивач обрав захист не шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у позасудовому порядку, а у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за рішенням суду, то відсутні підстави для твердження відповідачки про те, що він обрав неналежний спосіб захисту.

(2.2) Чи переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки поданням позову про стягнення боргу за основним зобов`язанням?

38. Суд першої інстанції виснував, що відсутні підстави для застосування позовної давності, про сплив якої заявила відповідачка, бо не встановив порушень прав та законних інтересів позивача. Апеляційний суд, задовольнивши позов частково, залишив поза увагою заяву відповідачки про застосування позовної давності, яку вона подала 20 грудня 2016 року, а також аргумент про сплив позовної давності, зазначений у запереченні на апеляційну скаргу від 10 липня 2017 року. Згідно з тією заявою позовна давність почала перебіг з 20 травня 2010 року та спливла 20 травня 2013 року, а з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач звернувся лише 9 вересня 2016 року.

39. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему, пов`язану із застосуванням позовної давності до основної та додаткової вимог, вважає, що переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

40. Відповідачка заявила про застосування позовної давності у суді першої інстанції у заяві від 20 грудня 2016 року(т. 1, а. с. 60-62) та нагадала про сплив цієї давності у запереченні на апеляційну скаргу від 10 липня 2017 року (т. 1, а. с. 151-153).

41. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

42. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

43. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

44. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) (стаття 266 ЦК України).

45. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).

46. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

47. Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 жовтня 2021 року звернув увагу на необхідність узгодження судової практики щодо вирішення подібних спорів:

47.1. У справі № 201/15310/16 банк звернувся із позовом до позичальника (іпотекодавця) про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах і виселення з квартири. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 18 серпня 2021 року прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які виснували про відмову у задоволенні позову через сплив позовної давності. Вказав, що звернення банку із позовом до позичальника-іпотекодавця про стягнення заборгованості за кредитним договором не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки; законодавство не передбачає застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою; стаття 264 ЦК України пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки.

47.2. У справі № 423/1642/15-ц кредитор звернувся з позовом до позичальника (іпотекодавця) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 14 листопада 2018 року прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишив в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Вважав помилковим висновок апеляційного суду про те, що пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки не тягне за собою переривання перебігу позовної давності за вимогою про стягнення кредитної заборгованості. Мотивував тим, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямовані на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання. Тому подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки переривають позовну давність за вимогами до позичальника (іпотекодавця).

47.3. У справі № 357/9126/17 кредитор звернувся з позовом до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які відмовили у задоволенні позову через сплив позовної давності. Відхилив твердження кредитора про те, що позовна давність перервана через ухвалення рішення суду у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором за позовом кредитора до позичальника. Вважав, що позивач, який звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у жовтні 2015 року,пропустив позовну давність для звернення до суду із цією вимогою, бо міг її заявити протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання (із 11 березня 2010 року, що є тридцять першим днем після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі, до 11 березня 2013 року). Звернувшись у серпні 2012 року з позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості, кредитор перервав позовну давність у спорі з позичальником щодо погашення ним заборгованості. Проте пропустив позовну давність, коли подав у жовтні 2015 року позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки для забезпечення виконання зобов`язання за тим самим кредитним договором.

48. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд. Суди попередніх інстанцій у справі № 755/13805/16-ц встановили, що після надіслання позичальнику заяви про дострокове виконання зобов`язання на підставі пункту 1.9 кредитного договору термін виконання зобов`язання слід вважати таким, що настав. 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання упродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором) у позивача як правонаступника банку виникло право звертатися до суду для уможливлення виконання основного зобов`язання. Позивач, як встановив суд у рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц, 3 листопада 2014 року звернувся з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Однак ухвалене судом рішення про часткове задоволення позову позичальник не виконав, а виконавчий лист повернутий кредитору без виконання через відсутність у боржника майна та коштів. А до відповідачки як іпотекодавиці позивач звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 9 вересня 2016 року.

49. Велика Палата Верхового Суду звертає увагу на висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 8 вересня 2021 року у справі № 750/10899/19, про те, що переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває її перебігу за іншим зобов`язанням, зокрема забезпечувальним:

49.1. У тій справі банк звернувся з позовом до іпотекодавця, в якому просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на квартиру, що належить відповідачу, встановивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час вчинення виконавчих дій.

49.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 вересня 2021 року залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову через сплив позовної давності. Мотивував тим, що банк, звернувшись 25 травня 2015 року до позичальника з письмовою вимогою про дострокове повернення кредиту, скористався правом на дострокове стягнення всієї заборгованості за кредитним договором, чим змінив строк виконання зобов`язання. Починаючи з 28 червня 2015 року (тридцять другий день після отримання позичальником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі), банк мав право звернутися з вимогою до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки, проте звернувся до суду з такою вимогою лише у вересні 2019 року, тобто з пропуском позовної давності. Стаття 264 ЦК України пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим зобов`язанням, у тому числі забезпечувальним. Отже, вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, бо вимоги про стягнення боргу та про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними (основною та додатковою); закон не передбачає застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою.

50. Аналогічний висновок за подібних спірних правовідносин зробили Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 14 вересня 2022 року у справі № 522/13957/18, від 18 жовтня 2022 року у справі № 750/11071/20, від 25 жовтня 2022 року у справі № 686/25261/19, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 686/15301/15-ц, від 22 лютого 2022 року у справі № 755/5440/18, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 911/1850/18. З огляду на вказане для забезпечення єдності судової практики щодо застосування позовної давності до основної та додаткової вимог слід відступити від протилежного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц (про те, що подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки перериває позовну давність за вимогою про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням).

51. Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки (близький за змістом висновок див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 442/7773/17, від 28 вересня 2022 року у справі № 754/16764/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16, від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 712/19272/12, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 205/2480/19, від 2 листопада 2022 року у справі № 344/19567/19, від 1 лютого 2023 року у справі № 522/9497/14-ц).

52. Відповідачка заявила про сплив позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пред`явлення позивачем у 2013 році позову до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором не перервало позовну давність за вимогою до відповідачки про звернення стягнення на предмет іпотеки, перебіг якої розпочався 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання упродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором).

53. Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129).

54. Відповідачка у касаційній скарзі стверджувала, що суд апеляційної інстанції не дослідив належно докази, долучені до матеріалів справи. Зокрема, залишив поза увагою її заперечення щодо надсилання позичальнику досудової вимоги ПАТ «ОТП Банк» від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469, доданої до матеріалів справи № 755/13805/16-ц (т. 1, а. с. 63), а вказав про надсилання позичальникові досудової вимоги позивача від 30 червня 2011 року № 17383, доданої до матеріалів іншої справи - № 755/27827/13-ц (а. с. 29). Велика Палата Верховного Суду частково погоджується із запереченнями відповідачки. Апеляційний суд у постанові згадав обидві досудові вимоги, пред`явлені позичальнику банком і позивачем відповідно. Однак помилково зазначив, що строк виконання основного зобов`язання та строк кредитного договору були змінені після пред`явлення позичальнику досудової вимоги від 30 червня 2011 року № 17383 саме позивачем. Тоді як такі юридичні наслідки настали раніше, тобто після пред`явлення позичальникові досудової вимоги ПАТ «ОТП Банк» від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469. Суд першої інстанції вказав, що позивач скористався правом вимагати дострокового повернення боргу, що підтверджує рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц (у тій справі суд зазначив про надсилання позивачем позичальникові досудової вимоги від 30 червня 2011 року № 17383).

55. Відповідачка у касаційній скарзі стверджувала, що, приймаючи 6 листопада 2019 року постанову, апеляційний суд залишив поза увагою висновки, сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц і від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц щодо неправомірності нарахування процентів за користування кредитом і пені на заборгованість після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

56. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що апеляційний суд згадав її висновок, сформульований у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, але не перевірив, чи міг позивач після пред`явлення ПАТ «ОТП Банк» позичальникові досудової вимоги від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 нарахувати проценти за користування кредитом і пеню за періоди, які позивач визначив у розрахунку, доданому до справи № 755/13805/16-ц/13-ц (т. 1, а. с. 12).Суд першої інстанції правомірність нарахування позивачем заборгованості також не перевірив.

57. Щодо тверджень судів попередніх інстанцій про те, що сума заборгованості була визначена у рішенні суду, яке набрало законної сили у справі № 755/27827/13-ц, Велика Палата Верховного Суду нагадує її висновок, сформульований у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (пункт 36). Згідно з цим висновком під час розгляду справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до позичальника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі; рішення суду, у якому вирішений спір кредитора з позичальником, поручителем про стягнення заборгованості та визначений розмір останньої, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням, і за загальним правилом це рішення суду заставодавець (іпотекодавець, майновий поручитель) не може оскаржити в апеляційному порядку, якщо його не залучили до участі у відповідній справі.

58. Суди попередніх інстанцій стверджували, що ПАТ «ОТП Банк» уклав із позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля (т. 1, а. с. 20-27), згідно з яким банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором, а також договір відступлення права вимоги (т. 1, а. с. 28-30), за яким до позивача перейшли права іпотекодержателя за договором іпотеки (т. 1, а. с. 9-11). Однак Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди неналежно дослідили умови договору купівлі-продажу кредитного портфеля (т. 1, а. с. 20-26), витяг із додатку № 1 до цього договору (т. 1, а. с. 27), умови договору про відступлення права вимоги (т. 1, а. с. 28-29) і витяг із додатку № 1 до нього (т. 1, а. с. 30), які долучені до матеріалів справи № 755/13805/16-ц, зокрема не оцінили належність і достовірність зазначених витягів. Також суди не встановили, чи підписало ПАТ «ОТП Банк» із позивачем згідно з договором купівлі-продажу кредитного портфеля (підпункт «а» пункту 6.2 статті 6) акт приймання-передачі кредитного портфеля у частині передання позивачеві права вимоги до позичальника за кредитним договором:

58.1. Згідно з пунктом 5.2 договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного ПАТ «ОТП Банк» із позивачем (т. 1, а. с. 20-27) і доданого до матеріалів справи № 755/13805/16-ц, «покупець сплачує Винагороду після підписання Сторонами відповідного Акту приймання-передачі Кредитного портфеля та отримання рахунку від Продавця шляхом переказу коштів на банківський рахунок Продавця. Покупець сплачує Винагороду протягом 1 календарного дня з дати отримання рахунка. Застереження: незважаючи на всі інші положення Договору Сторони домовились, що: продавець продає (переуступає) Покупцю права за кредитним договором № CNL-301/253/206 від 23.06.2006 р., укладеного з Боржником ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 (надалі - Кредит), загальна сума заборгованості 59 389,15 доларів США, не пізніше 01.01.2013 року, а Покупець зобов`язаний прийняти та оплатити Кредит і виконати інші зобов`язання за цим Договором; до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за цим Договором і за наявності об`єктивних обставин (зменшення/збільшення вартості заставного майна Боржників, погіршення /поліпшення фінансового стану Боржників, зменшення/збільшення вартості ціни на аналогічні майнові права, тощо), Сторони мають право змінювати розмір Винагороди (ціну Договору) шляхом укладення відповідного договору».

58.2. Тоді як згідно з умовами пункту 5.2 договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного ПАТ «ОТП Банк» із позивачем і доданого до матеріалів справи № 755/27827/13-ц (т. 1, а. с. 34-41 у тій справі), які долучені до справи № 755/13805/16-ц, «покупець сплачує Винагороду після підписання Сторонами відповідного Акту приймання-передачі Кредитного портфеля та отримання рахунку від Продавця шляхом переказу коштів на банківський рахунок Продавця. Покупець сплачує Винагороду протягом 1 календарного дня з дати отримання рахунка».

58.3. Відповідачка звертала увагу на те, що у витягу із додатку 1 до договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року зазначено про відступ ПАТ «ОТП Банк» на користь позивача вимог за договором застави PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року (т. 1, а. с. 30). Однак відповідачка вказує, що «договору застави» у матеріалах справи немає.

59. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на питання, без отримання відповідей на які неможливо виснувати про перехід від ПАТ «ОТП Банк» до позивача права вимоги за кредитним договором і права іпотекодержателя за договором іпотеки: 1) які договори купівлі-продажу кредитного портфеля та про відступлення права вимоги (за договорами застави / іпотеки) ПАТ «ОТП Банк» уклало з позивачем 10 грудня 2010 року? 2) чи входили до переліку вимог за кредитними та іпотечними договорами, які ПАТ «ОТП Банк» відступив позивачеві, вимоги банку до позичальника за кредитним договором і до відповідачки за договором іпотеки? 3) якщо так, то якими належними, допустимими та достовірними доказами, що є у матеріалах справи, це підтверджується, і який обсяг вимог ПАТ «ОТП Банк» відступив позивачеві за умовами відповідних кредитного договору та договору іпотеки? 4) чи є укладений ПАТ «ОТП Банк» із позивачем договір про відступлення права вимоги договором факторингу, за яким ПАТ «ОТП Банк» діяв як клієнт, а позивач - як фактор? 5) якщо так, то чи є позивач фінансовою установою, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, зокрема, чи має відповідну ліцензію на провадження діяльності з надання фінансових послуг?

60. Апеляційний суд не розглянув довід апеляційної скарги позивача про безпідставне застосування судом першої інстанції у мотивах відмови у задоволенні позову положень Закону № 1304-VII. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди попередніх інстанцій мали звернути увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-482цс15. Згідно з цим висновком положення Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредитора; рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону № 1304-VII, залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого пунктом 3 цього Закону(близькі за змістом висновки див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 року у справі № 756/8086/14 і від 27 червня 2018 року у справі № 308/1870/13-ц).

61. З огляду на викладене згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, не дослідивши належно зібрані у справі докази, неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та неправильно застосували норми матеріального права. Внаслідок цього виснували про те, що ПАТ «ОТП Банк» відступило позивачеві право вимоги за укладеним із позичальником кредитним договором і право іпотекодержателя за укладеним із відповідачкою договором іпотеки; не перевірили аргументи відповідачки щодо відсутності у позивача права бути фактором за договором про відступлення права вимоги, а також щодо правильності визначення позивачем розміру боргу позичальника з урахуванням заперечень відповідачки та висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 54, 91), від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (пункт 36).

62. Доводи відповідачки про неможливість «повторної» реалізації позивачем права на звернення стягнення на предмет іпотеки після того, як він звертався до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими та звертає увагу на висновки Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20. Згідно з цими висновками суб`єкт цивільного права має можливість вибору форми захисту, тобто вдатися до юрисдикційного (судового, іншого) або неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, зокрема має можливість поєднання цих форм; звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису є певним ризиком, пов`язаним, зокрема, з пропуском позовної давності; вчинення нотаріусом виконавчого напису не впливає на перебіг позовної давності для звернення до суду, а саме не перериває та не зупиняє її перебіг; визнання судом виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності для звернення до суду.

63. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідачки про те, що право вимоги за договором про надання споживчого кредиту не може бути предметом договору купівлі-продажу, оскільки має особистий характер. ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів» у редакціях, чинних станом на 10 грудня 2010 року, не передбачали зазначеного обмеження.

64. Відповідаючи на аргумент касаційної скарги про безпідставність конвертації судом коштів з іноземної валюти у національну, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу судів попередніх інстанцій на її висновок щодо застосування приписів статей 192, 524, 533 ЦК України, сформульований у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц: гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; чинне законодавство не передбачає заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, зазначеній у договорі; у разі отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики), тобто таку ж суму в іноземній валюті, яка отримана у позику; як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема повернення позики, не суперечить чинному законодавству.

(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(3.1) Щодо суті касаційної скарги

65. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

66. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у вказаній редакції).

67. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України у зазначеній редакції).

68. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, неправильно застосували норми матеріального права, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржені судові рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

69. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

(3.2) Щодо судових витрат

70. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг слід розподілити за результатом розгляду спору.

Керуючись частинами першою та третьою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Ю. Л. ВласовК. М. Пільков І. А. ВоробйоваО. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук Г. Р. Крет Є. А. Усенко Л. М. Лобойко

Джерело: ЄДРСР 112088066

[ANTIRAID]

Член ОЗУ ВП ВС, суддя-романіст у цей раз вже не зміг окремо навіть сформулювати висновки при розгляді справи. Час йде, а ситуація тільки погіршується. Не маючи доказів розрахунку боргу та маючи докази пропуску позовної давності задля захисту інтересів банку та отримання додаткових судових зборів, замість залишення рішення суду першої інстанції в силі справа направлена на новий розгляд.

Суд дійшов логічного висновку, що стягнення боргу не перериває позовну давність для застосування інших способів, якими кредит забезпечувався, а саме стягнення іпотеки.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачки, - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.

09 вересня 2016 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 грудня 2006 року між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «ОТП банк» (далі - ЗАТ «ОТП банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП банк» (далі - ПАТ «ОТП банк»), укладено кредитний договір № МL-009/920/2006, за умовами якого ОСОБА_2 надано кредит у розмірі 62 000,00 дол. США зі сплатою 13,99 % річних.

Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_1 уклала із ЗАТ «ОТП банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП банк», договір іпотеки.

10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з яким банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором. Цього ж дня ПАТ «ОТП банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право вимоги за договором іпотеки.

11 вересня 2014 року Дніпровський районний суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 755/27827/13-ц, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором у розмірі 828 744,60 грн. Проте позичальник борг не повернув.

Станом на 01 квітня 2016 року заборгованість позичальника склала 61 719,85 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення розрахунку еквівалентно 1 618 183,37 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 55 673,43 дол. США, що еквівалентно 1 459 657,12 грн; проценти за кредитом - 6 046,42 дол. США, що еквівалентно 158 526,24 грн; пеня за прострочення виконання зобов`язань - 5 922 554,28 грн.

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило на підставі договору іпотеки від 27 грудня 2006 року № PCL-009/920/2006 звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , що належить відповідачці, шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

04 травня 2017 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимозі про звернення стягнення на предмет іпотеки має передувати вимога про стягнення боргу, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки може бути одним зі способів виконання рішення суду про стягнення боргу.

Позивач скористався правом на дострокове повернення боргу, що підтверджує рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц.

Позивач не обґрунтував вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 7 540 737,65 грн. До суми кредитної заборгованості, обчисленої станом на 01 квітня 2016 року, позивач включив суми кредиту, процентів за кредитом і пеню за прострочення виконання зобов`язання, починаючи з січня 2006 року, тобто без урахування обставин, які Дніпровський районний суд м. Києва встановив у рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц.

Позивач не надав належних і допустимих доказів дійсного розміру кредитної заборгованості, тому неможливо оцінити співмірність вартості предмета іпотеки та суми кредитної заборгованості.

Рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, тому в резолютивній частині такого рішення для його виконання суд має вказати в грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки, визначену згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV; див. постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2654цс16). Позивач не зазначив початкову ціну предмета іпотеки в позовній заяві, не скористався правом подати до початку розгляду справи заяву про зміну предмета позову, а суд не може вийти за межі заявлених вимог. Вказівка в резолютивній частині рішення суду початкової ціни, яку визначив незалежний експерт, суперечитиме приписам статей 39 і 43 Закону № 898-IV.

Оскільки суд не встановив порушення прав і законних інтересів позивача, відсутні підстави для застосування за заявою відповідачки позовної давності.

06 листопада 2019 року постановою Київського апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції й ухвалено нове - про часткове задоволення позову: звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів з його початковою ціною в сумі 1 430 138 грн для погашення заборгованості в сумі 1 717 677,26 грн (з них: заборгованість за кредитом - 55 673,43 дол. США, що за курсом НБУ станом на 01 квітня 2016 року становить 1 459 200,60 грн; за процентами за кредитом - 6 046,42 дол. США, що за курсом НБУ станом на вказану дату становить 158 476,66 грн; пеня за прострочення виконання зобов`язань - 100 000,00 грн).

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки 30 червня 2011 року позивач направив позичальникові досудову вимогу, у якій просив достроково (протягом 30 днів з дати одержання вимоги) повернути всю суму кредиту та нараховані проценти, позивач згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) змінив строк виконання основного зобов`язання. Тим самим позивач змінив і строк виконання передбаченого пунктом 4.1.1 кредитного договору додаткового зобов`язання зі сплати неустойки.

Доводи позивача щодо суми заборгованості позичальника за пенею в розмірі 5 922 554,28 грн є безпідставними, оскільки згідно з рішенням суду у справі № 755/27827/13-цпеня становить 100 000,00 грн. Початкову ціну продажу предмета іпотеки слід визначити в розмірі 1 430 138,00 грн згідно з висновком експерта за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи від 12 вересня 2019 року № 21827/17-42.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд проігнорував її заяви про застосування позовної давності, які вона подала 20 грудня 2016 року та 10 липня 2017 року.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що досудову вимогу від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове погашення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки банк направив лише позичальникові. Надіславши таку вимогу, банк в односторонньому порядку змінив дату повернення кредитної заборгованості. Тому позовну давність слід обчислювати з 20 травня 2010 року (з тридцять першого дня після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі).

З позовом до відповідачки позивач звернувся лише 12 вересня 2016 року (дата реєстрації позовної заяви в суді), хоча загальна позовна давність сплинула 20 травня 2013 року.

Апеляційний суд помилково врахував досудову вимогу, яка є в матеріалах справи № 755/27827/13-ц про стягнення боргу з позичальника. Зазначену вимогу 30 червня 2011 року позивач надіслав позичальникові, а не відповідачці.

Позивач уже звертав стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса від 01 березня 2012 року № 1201. Згідно з рішенням від 03 квітня 2014 року у справі № 755/27049/13-ц Дніпровський районний суд м. Києва визнав цей напис таким, що не підлягає виконанню. Позивач це рішення суду не оскаржив.

Позивач не довів надання / перерахування позичальникові суми кредиту, зокрема належно завірених копій меморіальних ордерів, платіжних доручень тощо, що ставить під сумнів наявність боргу.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц і від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, і помилково виснував про правомірність нарахування процентів за користування кредитом і пені на суму заборгованості після того, як позивач реалізував право на дострокове стягнення всієї суми кредитної заборгованості.

27 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на вимоги частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Вважав, що є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної практики щодо застосування позовної давності до основної та додаткової вимог, а також для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

Звернувшись до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника, позивач перервав позовну давність (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц). Поданням такого позову позовна давність перервалася і за вимогою до відповідачки-іпотекодавиці.

У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив інший висновок: звернувшись у серпні 2012 року з позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості, який суд розглянув, банк перервав позовну давність за вимогою до позичальника про погашення цієї заборгованості, тому пропустив позовну давність, коли подав у жовтні 2015 року позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки для забезпечення виконання зобов`язання за тим самим кредитним договором.

У постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається впливу» позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність і всі правила щодо початку її перебігу, зупинення, переривання, наслідків спливу тощо. За змістом частини першої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності пов`язане з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування іпотеки. Переривання позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним. Тому вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням (основна) і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки (додаткова) є різними. Застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає.

У постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позовна давність переривається шляхом пред`явлення позову на ту частину вимог, яку позивач визначив у поданій позовній заяві; стосовно тих вимог, які не охоплені позовом, і до інших боржників, ніж вказані в позовній заяві, ця давність не переривається.

В окремій думці до зазначеної постанови є такі висновки: зверненням до позичальника з позовом у справі № 428/4827/13-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення заборгованості за кредитним договором товариство перервало перебіг позовної давності за вимогою до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором; у випадку пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як і у випадку пред`явлення кредитором позову до боржника про стягнення кредитної заборгованості, кредитор заявляє про порушення боржником права кредитора на належне виконання основного зобов`язання та просить суд захистити це право. Тому подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямоване на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання за кредитним договором.

У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного в постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц висновку (також був викладений і в її постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17) про те, що позовна давність переривається шляхом пред`явлення позову саме на ту частину вимог позивача, яку він має і яку визначив у позовній заяві, а щодо вимог, які не охоплюються позовом, і до інших боржників позовна давність не переривається. Незважаючи на це, питання про переривання позовної давності лише щодо основної вимоги за умови наявності додаткової залишилося.

14 червня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему, пов`язану із застосуванням позовної давності до основної та додаткової вимог, виснувала, що переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Велика Палата Верховного Суду відступила від протилежного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц про те, що подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки перериває позовну давність з вимогою про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням.

Відповідачка заявила про сплив позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пред`явлення позивачем у 2013 році позову до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором не перервало позовну давність за вимогою до відповідачки про звернення стягнення на предмет іпотеки, перебіг якої розпочався після 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання впродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором).

Тобто Велика Палата Верховного Суду визнала доводи відповідачки про застосування у справі позовної давності обґрунтованими.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

У справі суди не встановили всіх фактичних обставин справи, зокрема:

- не перевірили, чи міг позивач після пред`явлення ПАТ «ОТП «банк» позичальникові досудової вимоги від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 нарахувати проценти за користування кредитом і пеню за період, які позивач визначив у розрахунку, доданому до справи;

- неналежно дослідили умови договору купівлі-продажу кредитного портфеля, витяг з додатка № 1 до цього договору, умови договору відступлення права вимоги, витяг з додатка № 1 до нього, зокрема не оцінили належність і достовірність зазначених витягів;

- не надали відповідей на питання, без яких неможливо виснувати про перехід від ПАТ «ОТП банк» до позивача права вимоги за кредитним договором і права іпотекодержателя за договором іпотеки, а саме: 1) які договори купівлі-продажу кредитного портфеля та про відступлення права вимоги ПАТ «ОТП банк» уклало з позивачем 10 грудня 2010 року? 2) чи входили до переліку вимог за кредитними та іпотечними договорами, які ПАТ «ОТП банк» відступило позивачеві, вимоги банку до позичальника за кредитним договором і до відповідачки за договором іпотеки? 3) якщо так, то якими належними, допустимими та достовірними доказами, що є у матеріалах справи, це підтверджується і який обсяг вимог ПАТ «ОТП банк» відступило позивачеві за умовами відповідних кредитного договору та договору іпотеки? 4) чи є укладений ПАТ «ОТП банк» з позивачем договір про відступлення права вимоги договором факторингу, за яким ПАТ «ОТП банк» діяло як клієнт, а позивач - як фактор? 5) якщо так, то чи є позивач фінансовою установою, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, зокрема, чи має відповідну ліцензію на провадження діяльності з надання фінансових послуг?

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що суди, не дослідивши належно зібрані у справі докази, неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Внаслідок цього передчасно виснували про те, що банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки.

Погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення виключної правової проблеми та висновком, що подання позову за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що суддями першої та апеляційної інстанцій досліджувалися докази щодо наявності кредитного договору та договору іпотеки. Про це не заперечувала і відповідачка.

Суди неодноразово розглядали справи щодо позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», і при розгляді справи в суді першої інстанції відповідачкою не подавався відзив, а в заяві про застосування позовної давності не заперечувалося існування як кредитного договору, так і договору іпотеки (т. 1, а. с. 60-62).

В апеляційній скарзі на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2013 року про відкриття провадження у справі № 755/27827/13-ц за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відповідач зазначив ТОВ «ОТП Факторинг Україна» правонаступником ЗАТ «ОТП банк» у кредитному договорі від 20 грудня 2006 року № ML-009/920/2006 (т. 1, а. с. 57, 58).

Тобто в судів факту, а саме першої та апеляційної інстанцій, були відсутні підстави перевіряти повноваження позивача, оскільки ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_1 не заявляли будь-яких заперечень про правомочність позивача. Виникали заперечення щодо розміру заборгованості за кредитним договором, але не щодо самого факту існування заборгованості.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

При цьому суд не наділений повноваженнями самостійно витребовувати докази, які мають значення у справі, його права обмежені у частині п`ятій статі 12 ЦПК України, а саме суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 ЦПК України суд має дотримуватися принципу диспозитивності, зокрема суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Отже, сторони в судах першої та апеляційної інстанцій визнали правомочність ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на звернення з позовом і обмежили обсяг доказів лише підтвердженням фактів розміру заборгованості, направленням повідомлень про погашення заборгованості та дотриманням строку давності.

І суд першої інстанції, і апеляційний суд встановили на підставі наданих доказів, що кредитний договір існував, на його забезпечення було укладено договір іпотеки, ні ПАТ «ОТП банк», ні ТОВ «ОТП Факторинг Україна» своєчасно не направили відповідної вимоги про погашення заборгованості за кредитом, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки після спливу трирічного строку після припинення основного зобов`язання, про дострокове виконання якого банк сам прийняв рішення та повідомив про це позичальника.

Суди врахували наявність рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 вересня 2014 року про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором і надали оцінку договорам іпотеки та факторингу, які долучені позивачем до позовної заяви, були відомі відповідачці до початку розгляду справи по суті в суді першої інстанції і не викликали будь-яких заперечень до стадії касаційного оскарження.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися вимог статей 77 - 80 ЦПК України щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Визначення конкретного розміру заборгованості за кредитним договором при вирішенні вказаного спору не є визначальним, оскільки у будь-якому випадку про наявність заборгованості свідчить рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 вересня 2014 року про її стягнення з позичальника, і матеріали справи не містять доказів, що це рішення виконане.

Тому необхідно визнати наявність заборгованості за договором, який забезпечений іпотекою.

У статті 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Частина четверта статті 267 ЦК України зобов`язує суд відмовити в задоволенні позову у разі спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Разом з тим слід відмовити у позові, застосувавши строк давності, що передбачено частиною четвертою статті 267 ЦК України про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та висновок Великої Палати Верховного Суду у цій справі про те, що подання позову за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вважаємо, що касаційну скаргу слід було задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину.

Судді: О. М. Ситнік

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 112175918