Постанова ВП ВС про необхідність надання доказів поважності поновлення строків для іншого з подружжя при оскаржені договору, що виходить за межі дрібного побутового

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

11 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 756/8056/19

Провадження № 14-94цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Воробойової І. А.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І.,

Гудими Д. А., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії суддів Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів.

Позовну заяву мотивувала тим, що з 23 червня 2000 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Переглядаючи новини на сайті «From-UA Новости Украины» ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона прочитала статтю, в якій, серед іншого, йшлося про те, що ОСОБА_2 дав у борг ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 536 000,00 доларів США. Вона звернулася до свого чоловіка і він підтвердив, що дійсно 25 жовтня 2006 року передав ОСОБА_3 у борг указану грошову суму та отримав від останнього боргову розписку. Згоди на позику грошових коштів, які є спільною сумісною власністю подружжя, вона не надавала.

Борг ОСОБА_3 не повернув.

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_4 просила суд:

- визнати недійсним, укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір позики;

- у порядку застосування наслідків недійсності правочину повернути сторони у попередній стан та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 536 000,00 доларів США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір позики, укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 536 000,00 доларів США.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що згода одного з подружжя на відчуження цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі. Відтак закон встановлює можливість визнання недійсним правочину, який виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна, яке за вартісним критерієм відноситься до цінного. Віднесення майна, набутого за час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя є презумпцією.

Оскільки оспорюваний договір укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч вимогам закону без згоди ОСОБА_1 , яка є співвласником цього майна, то оскаржуваний правочин підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Про порушення свого права укладенням спірного договору, позивачка дізналася лише у квітні 2019 року, ознайомившись у мережі «Інтернет» зі статтею, яка містить посилання на договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що у судовому засіданні не спростовано.

Враховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що на момент розгляду справи, як установлено рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_3 зобов`язання за недійсним правочином не виконано в повному обсязі, суд дійшов висновку про те, що за встановлених обставин застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, сприятиме ефективному захисту законного права позивачки на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, та приведе до відновлення цього порушеного права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва

від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду

від 17 червня 2020 року й ухвалити у справі нове судове рішення, яким

у задоволенні позову відмовити.

Крім того, просив постановити окрему ухвалу на адресу Оболонського районного суду м. Києва та Київського апеляційного суду у зв`язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами, та ігнорування обов`язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивував тим, що не був належним чином повідомлений про розгляд справи та існування цього спору, проте суд першої інстанції розглянув справу за його відсутності, що позбавило його можливості довести свої заперечення і спростувати доводи позовної заяви. Суд першої інстанції позбавив його права на захист, права аргументувати свою позицію, подати докази та заяву про застосування строків позовної давності. Вказував на те, що міг детально пояснити свою позицію лише в апеляційному суді, та в апеляційній скарзі просив оцінити кожний довід і заперечення проти позовної заяви, оскільки не міг взяти участь у суді першої інстанції з незалежних від нього причин.

Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що ОСОБА_3 неодноразово не з`являвся у судове засідання, поштовий конверт про направлення йому судової повістки повернувся з відміткою відділення поштового зв`язку від 28 січня 2020 року про невручення адресату у зв`язку з його відсутністю, а тому відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України судова повістка вважається врученою, а відповідач таким, що повідомлений про час та місце розгляду справи. За цих обставин суд ухвалив розглянути справу за його відсутності на підставі наявних доказів.

Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що за пунктом 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України день вручення судової повістки за умов проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання чи перебування пов`язується з тим, що адреса була повідомлена саме цією особою, тобто адресатом, а не будь-ким іншим. Проте ОСОБА_3 не знав про розгляд справи, судових повісток не отримував та не міг повідомити суду адресу свого перебування.

ОСОБА_3 також подав апеляційному суду заяву про застосування строку позовної давності, у якій вказував, що звернення з цим позовом відбулося після спливу позовної давності, адже позивачці було достеменно відомо про наявність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо повернення боргу, який розглядався в суді з 2015 року. Сторони у справі підтримували дружні відносини, крім того, про наявність боргу позивачка могла дізнатися і з інших інтернет-ресурсів, а не лише в квітні 2019 року.

Суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що позивачка не заявляла про поновлення строку позовної давності, хоча, очевидно, його пропустила. ЇЇ твердження про те, що вона дізналася про судовий спір свого чоловіка ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у квітні 2019 року, є необгрунтованими, оскільки відповідна цивільна справа (№ 756/9094/15) слухалась у судах чотири роки, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень у ній було ухвалено тридцять судових рішень (як процесуальних, так і по суті), а про судову суперечку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 лише в електронних засобах масової інформації було близько п`ятдесяти публікацій.

Позивачка не довела тих обставин, що не могла дізнатись про наявність боргової розписки раніше ніж у квітні 2019 року.

Проте суд апеляційної інстанції, незважаючи на доводи апеляційної скарги, всупереч підпункту «в» пункту 2 частини першої статті 382 ЦПК України не навів мотивів відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі, а на заяви і клопотання, зокрема про застосування строку позовної давності, уваги не звернув.

Крім того, обставинами справи спростовуються твердження позивачки про належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя. При цьому ОСОБА_1 сама вказувала у поясненнях та при спілкуванні, що вона жодного відношення до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів та боргу виникли на грунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту. Крім того, надані ОСОБА_2 пояснення у статусі позивача і свідка у справі № 756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також подані ним протягом чотирьох років розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна подружжя не належать. Саме в одній із бізнес-структур ОСОБА_2 (в приміщенні Акціонерного товариства «Родовід Банк») відбулася передача коштів та складання відповідної розписки.

Заявник також стверджував, що суд на власний розсуд змінив статус ОСОБА_2 з відповідача на позивача та стягнув на його користь спірну суму коштів, хоча позивачем у справі була ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 жодних вимог не пред`являв. Зазначені доводи апеляційної скарги залишені апеляційним судом поза увагою.

Незважаючи на наявність постанови Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 про відмову у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, у цій справі суд першої інстанції своїм рішенням від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін апеляційним судом, присудив стягнути спірні кошти з того ж самого відповідача на користь того ж позикодавця ( ОСОБА_2 ).

Розглядаючи справу за позовом ОСОБА_1 , суд першої інстанції фактично вдався до ревізії остаточного судового рішення, ухваленого Верховним Судом 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15, і нівелював викладені в ньому висновки. Апеляційний суд при перегляді справи в апеляційному порядку зазначеного не врахував і відповідних доводів апеляційної скарги відповідача, а також доказів, на які він посилався, не перевірив.

Позиція інших учасників справи

У вересні 2020 року представниця ОСОБА_1 - адвокат Балтуцька О. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 , в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги просить, посилаючись на її необґрунтованість.

Вказувала, що суди попередніх інстанцій правильно встановили всі обставини справи, дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили судові рішення відповідно до норм як матеріального, так і процесуального права.

Твердження відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не відповідають дійсності, підстав для застосування позовної давності нема, адже ОСОБА_1 не була стороною у справі № 756/9094/15, а в Єдиному державному реєстрі судових рішень найменувань сторін не зазначено. Кошти, надані у борг, були спільною сумісною власністю подружжя, їх сума була значна, а тому згода другого з подружжя була обов`язковою.

У вересні 2020 року від відповідача ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_3 , в якій він просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, посилаючись на її необґрунтованість.

Відзив мотивовано тим, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм як матеріального, так і процесуального права, а тому скасованими бути не можуть. Зазначає, що ОСОБА_3 не довів того, що позивачка була раніше обізнана про наявність заборгованості за розпискою.

Рух справи в суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Паплати Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її із Оболонського районного суду

м. Києва. Зупинено виконання та дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року і постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

04 серпня 2020 року цивільна справа № 756/8056/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Ухвалою від 19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої-п`ятої статті 403

ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду; якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду 30 червня 2021 року справу прийнято до розгляду як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).

Розгляд справи потребує уточнення висновку про застосування статті 65 СК України, зокрема визначення:

- чи розповсюджуються на грошові зобов`язання (передача в борг одним із подружжя без згоди іншого) приписи частин другої та третьої статті 65 СК України;

- чи може бути визнаний недійсним договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без згоди іншого з подружжя на його укладення;

- чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.

Велика Палата Верховного Суду має дослідити наслідки укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого із застосуванням таких правових категорій, як «дрібний побутовий правочин» та «цінне майно».

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 23 червня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у мережі «Інтернет» на сайті «From-UA Новости Украини» розміщено статтю під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 », до якої прикріплено зображення боргової розписки ОСОБА_3 від 25 жовтня 2006 року.

Згідно з розпискою ОСОБА_2 передав у борг ОСОБА_3 536 000 доларів США, а ОСОБА_3 зобов`язався повернути вказану суму в строк до 01 січня 2007 року.

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 25 вересня 2006 року в сумі 536 000 доларів США.

Постановою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року скасовано й ухвалено нове рішення. Відмовлено у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Під час розгляду вказаного спору суд вважав, що позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики є обгрунтованими, проте відмовив ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_3 за пропуском строку позовної давності.

Мотивувальна частина

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми

Велика Палата Верховного Суду має дати відповідь на питання:

чи розповсюджуються на грошові зобов`язання (передача в борг одним із подружжя без згоди іншого) приписи частин другої та третьої статті 65 СК України;чи може бути визнаний недійсним договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без згоди іншого з подружжя на його укладення; чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

На підставі частини другої статті 65 СК України дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Особливості дрібного побутового договору визначені у частині першій статті 31 ЦК України, за змістом якої правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості.

За загальним правилом такий правочин (дрібний побутовий) має повністю виконуватися сторонами в момент його вчинення, а тому він може вчинятися або усно (частина перша статті 205 ЦК України), або шляхом здійснення конклюдентних дій (частина друга статті 205 ЦК України).

З ознак дрібного побутового правочину можна виділити: 1) безпосередня спрямованість на задоволення потреб громадянина; 2) моменти укладення та виконання як правило збігаються, або слідують один за одним; 3) невисока вартість.

Оскільки поняття дрібного побутового правочину є оціночним, то в разі спору суд виходячи з оцінки фактичних обставин справи має кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним у чинному законодавстві вимогам.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Тобто до кола обєктів правовідносин відносять матеріально виражені речі, у тому числі гроші. Юридичний аспект грошей полягає в розумінні поняття грошей як особливого об`єкта правовідносин. У цивільному праві гроші, як і цінні папери, визнаються окремим різновидом речей, причому різновидом родових, замінних речей. Загибель грошових знаків у боржника не звільняє його від обов`язку сплатити кредиторові відповідну грошову суму.

Будь-який грошовий знак незалежно від того, чи має він законну платіжну силу чи ні, визначається за такою ознакою: у якому числовому відношенні він перебуває до визначеної рахункової одиниці. Фізичні і ціннісні властивості грошового знака можуть відображатися лише у формі того чи іншого числового відношення цього знака до рахункової грошової одиниці (маштаб, що дає змогу порівнювати відносну вартість).

Законодавець, користуючись цією функцією, у разі потреби пов`язує з визначеною абстактною цінністю деякі юридичні наслідки (наприклад, встановлює мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати).

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Оскільки гроші також є майном, сенс необхідності згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договору, який виходить за межі дрібного побутового, полягає у тому, що кожен з подружжя має право брати участь у розпорядженні грішми, зокрема якщо їх сукупний розмір перевищує визначені законодавцем межі, встановлені для відповідного правочину.

Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі.

У частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткового мінімуму доходів громадян, а отже логічним є висновок,що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово.

Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш, як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі.

У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі частини другої статті 65 СК України.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено правовий висновок про те, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних кошітів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Щодо питання про те, чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору, необхідно зазначити таке.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 2, 4, 5, 12 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження 14-75цс18), підстав для відступу від якої не вбачається.

Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Щодо суті спору

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Суди встановили, що передані у борг ОСОБА_3 грошові кошти є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Подружжя ОСОБА_5 перебували у дружніх стосунках, ОСОБА_3 був обізнаний про те, що передані за борговою розпискою грошові кошти є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .

Повноваження касаційного суду (стаття 400 ЦПК України) не передбачають можливості переоцінювати докази у справі.

Встановивши, що ОСОБА_2 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши зі ОСОБА_3 договір позики, який виходить за межі дрібного побутового і який з урахуванням його вартісного критерію стосується цінного майна, а ОСОБА_3 внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , а тому не міг не знати того, що одержані ним за спірним договором грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника спільного сумісного майна права володіння та розпорядження ним.

У липні 2015 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Верховний Суд постановою від 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) відмовив у позові ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у зв`язку зі спливом позовної давності.

Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до частини першої статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи, яку розглянуто за його відсутності, посилався на те, що він був позбавлений можливості довести свої заперечення на позов та аргументувати свою позицію, подати докази та заяву про застосування строків позовної давності в суді першої інстанції. Вказував на те, що міг детально пояснити свою позицію лише в апеляційному суді, та в апеляційній скарзі просив оцінити кожний довід і аргумент, якими обгрунтовував заперечення проти позовної заяви, оскільки не міг взяти участь у суді першої інстанції з незалежних від нього причин.

Для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом гарантуються однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива лише за умови дотримання рівних можливостей у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, ОСОБА_3 заперечував належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя, вказував на те, що такі твердження спростовуються обставинами справи та відповідними доказами. Посилався на те, що ОСОБА_1 сама вказувала у поясненнях та при спілкуванні, що вона жодного стосунку до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів та боргу виникли на грунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту. Крім того, надані ОСОБА_2 пояснення у статусі позивача і свідка у справі № 756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також подані ним протягом чотирьох років розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна подружжя не належать. Саме в одній із бізнес-структур ОСОБА_2 (в приміщенні акціонерного товариства «Родовід Банк») відбулася передача коштів та складання відповідної розписки.

Суд апеляційної інстанції не перевірив указаних доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 та не надав відповіді на його аргументи, якими він обґрунтовував свої заперечення на позов з посиланням на відповідні докази і обставини, зокрема щодо неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя. При цьому розгляд справи в суді першої інстанції відбувся за відсутності ОСОБА_3 , який в апеляційній скарзі наполягав на тому, що він не повідомлявся належним чином про розгляд справи, що позбавило його процесуальної можливості доводити свої аргументи і заперечення проти позову суду, в тому числі подавати докази, що в свою чергу порушило принцип змагальності у цій справі.

Апеляційний суд на порушення вимог підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові не навів мотивів прийняття або відхилення таких аргументів апеляційної скарги, а суд касаційної інстанції у силу положень статті 400 цього Кодексу давати оцінку таким доводам касаційної скарги не може.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та погоджуючись із його висновками про недійсність договору позики, укладеного одним з подружжя, суд апеляційної інстанції не надав оцінки діям ОСОБА_3 як контрагента за цим договором на предмет добросовісності, зокрема

не встановив і не перевірив, чи знав відповідач про те, що йому у позику передаються саме спільні кошти подружжя, а не інші кошти, які до спільного майна не відносяться, і що ОСОБА_2 не отримав згоди іншого з подружжя на їх передачу в позику.

Суд першої інстанції, розглядаючи справу за відсутності ОСОБА_3 обмежився посиланням на те, що ОСОБА_3 знав про перебування позивачки ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, а тому не міг не знати, що в позику передаються саме спільні кошти. Суд апеляційної інстанції погодився з такими доводами, проте не надав жодної оцінки доводам ОСОБА_3 , викладеним ним в апеляційній скарзі, про неналежність цих коштів до спільного майна.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини вважає, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatis mutandisрішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine) від 20 липня 2006 року, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його мотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

Європейський суд з прав людини вказує: «…Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати мотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, серед іншого, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок, що випливає зі статті 6 Конвенції, з мотивування може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року заява № 63566/00, § 23).

Апеляційний суд не навів мотивів прийняття або відхилення наведених вище аргументів відповідача ОСОБА_3 щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, а погодився з висновками суду першої інстанції стосовно суті спору без відповідної перевірки.

ОСОБА_3 на стадії апеляційного розгляду справи заявив про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обгрунтування заяви посилався на те, що не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи та не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не перевірив, чи був відповідач ОСОБА_3 належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, та, відповідно, і не з`ясував наявність підстав для вирішення поданої ним заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи і справу розглянуто за його відсутності.

Вказані обставини є обов`язковою підставою для скасування судового рішення в силу положень пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції обмежився констатацією безпідставності доводів ОСОБА_3 про пропуск позивачкою позовної давності та зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною договору позики, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності до квітня 2019 року про надання її чоловіком у борг грошових коштів ОСОБА_3 . У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що вона дізналася про вказані факти та наявність розписки між відповідачами, ознайомившись із статтею в мережі «Інтернет». До позову ОСОБА_1 долучила роздруківку сайту From-UA Новости Украины ІНФОРМАЦІЯ_4 року зі статтею «ІНФОРМАЦІЯ_3».

За умов встановлення підстав для прийняття заяви про позовну давність на стадії апеляційного розгляду справи апеляційний суд мав врахувати приписи частини першої статті 261 ЦК України, за якою для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини їх порушення.

Для вирішення спору, який має місце, за конкретних у цій справі обставин не є визначальним те, що позивачка не є стороною оспорюваного нею договору позики і тому не була обізнана про наявність цього правочину протягом певного часу.

Зміст наведених у частині першій статті 261 ЦК України термінів, зокрема «довідався» та «міг довідатися», свідчить про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивачка не знала про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. Доведенню позивачкою підлягає також той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, які є підставами її вимог і заперечень.

Із зазначеного вбачається, що кожна із сторін мала довести певні факти щодо позовної давності, яким, в свою чергу, за наявності відповідних процесуальних підстав (підстав для врахування заяви про позовну давність, подану на стадії апеляційного розгляду справи) мав надати правову оцінку апеляційний суд.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19).

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказала, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Суд визнає причини пропуску позовної давності поважними з ініціативи та за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Проте суд апеляційної інстанції, без перевірки підстав для розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи без її вирішення, не надав жодної оцінки тим обставинами, на які посилалась позивачка як на поважність пропуску позовної давності або на обставини, з якими пов`язується початок його перебігу. Не дотримав положень статті 12 ЦПК України, за якими цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, та взагалі не перевірив мотивів позивачки щодо позовної давності або її заперечень на подану в апеляційному суді заяву про застосування позовної давності, а також доводів самої заяви відповідача про позовну давність.

Суд апеляційної інстанції не досліджував причини пропуску позовної давності, на які посилалася позивачка, а також обставини, якими відповідач обгрунтовував заяву про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

При цьому вирішення вище вказаних обставин щодо позовної давності, в тому числі щодо підстав для вирішення заяви про позовну давність апеляційним судом, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск строку позовної давності, про яку заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові.

Оскільки суд апеляційної інстанцій не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, фактичні обставини, в тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи та впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача або відмови у судовому захисті за спливом строку позовної давності не встановлені, - постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обгрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направлення справи на новий апеляційний розгляд.

Щодо постановлення окремої ухвали

Заявник у касаційній скарзі просив постановити окрему ухвалу щодо Оболонського районного суду м. Києва та Київського апеляційного суду у зв`язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами, та ігноруванням обов`язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.

Відповідно до частин першої, десятої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Велика Палата Верховного Суду не встановила грубих порушень судами норм процесуального права, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті касаційної скарги

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції

норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За частиною четвертою цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обґрунтованою та відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене і повно з`ясувати обставини справи, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У разі якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Однак у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не проводиться.

Керуючись частиною першою статті 400, статтями 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Воробйова

Судді: О. О. Банасько Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. В. Григор`єва К. М. Пільков

М. І. Гриців О. М. Ситнік

Д. А. Гудима І. В. Ткач

І. В. Желєзний О. С. Ткачук

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

С. І. Кравченко Є. А. Усенко

Г. Р. Крет Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114228699
 

[ANTIRAID]

Цікава справа та спосіб поновлення пропущеного строку позовної давності та можливості повторно розглянути ті самі правовідносини, що були вже встановлені судами в іншій справі. Банкіри ще багато чому можуть навчити позичальників.

Суд зазначив:

Вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних кошітів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Зміст наведених у частині першій статті 261 ЦК України термінів, зокрема «довідався» та «міг довідатися», свідчить про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивачка не знала про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. Доведенню позивачкою підлягає також той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, які є підставами її вимог і заперечень.

Із зазначеного вбачається, що кожна із сторін мала довести певні факти щодо позовної давності, яким, в свою чергу, за наявності відповідних процесуальних підстав (підстав для врахування заяви про позовну давність, подану на стадії апеляційного розгляду справи) мав надати правову оцінку апеляційний суд.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

[ANTIRAID]

Окрема думка суддів К. М. Пількова, М. І. Гриціва, Д. А. Гудими

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)

У цій справі, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата), ОСОБА_1 звернулась із позовом про визнання недійсним договору позики та стягнення коштів до свого чоловіка - ОСОБА_2 - та ОСОБА_3 , з яким чоловік уклав договір позики без згоди позивачки, як вона про те стверджує.

Велика Палата постановою від 11.10.2023 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_3 , скасувала постанову Київського апеляційного суду від 17.06.2020 та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Мотивувала постанову тим, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення, може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата звернула увагу на те, що суди, встановивши, що ОСОБА_2 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши з ОСОБА_3 договір позики, який виходить за межі дрібного побутового і стосується цінного майна, а ОСОБА_3 внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , тому не міг не знати, що одержані ним за спірним договором кошти є спільною сумісною власністю подружжя, дійшли висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника майна у спільній сумісній власності права володіння та розпорядження ним.

Також Велика Палата зазначила, що у липні 2015 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Верховний Суд постановою від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) відмовив у задоволенні цього позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Оскільки суд апеляційної інстанцій не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача, зокрема щодо обставин неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя і щодо позовної давності, Велика Палата скасувала постанову апеляційного суду і направила справу на новий апеляційний розгляд.

Висловлюємо незгоду з ухваленим Великою Палатою рішенням з таких підстав.

1. Стосовно добросовісності звернення з позовом у цій справі

( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 )

Велика Палата у цій справі покликалась на презумпцію належності до спільної власності подружжя майна, набутого ним в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

ОСОБА_1 покладалась на цю презумпцію, стверджуючи, що передані ОСОБА_3 кошти за договором позики є її з ОСОБА_2 спільним майном.

Презумпція належності майна до спільної власності подружжя є проявом презумпції спільності справ подружжя, обізнаності кожного з подружжя про дії одне одного, які спричиняють зміни в обов`язках, правах та інтересах подружжя.

Покладаючись в одному випадку на презумпцію спільності майна, тобто, стверджуючи в одному випадку про спільність справ у подружжі, один із подружжя не може стверджувати, що в іншому випадку цієї спільної сумісної власності немає, не обґрунтовуючи при цьому такої непослідовності.

ОСОБА_1 діяла саме таким непослідовним чином: покладалась на презумпцію спільності майна подружжя, стверджувала про обізнаність ОСОБА_3 про це в одному випадку; однак не наводила обставини, які б підтверджували, що вона не була і не могла бути обізнана про судову справу № 756/9094/15, а також не доводила, що у справі № 756/9094/15 її чоловік як позивач діяв не в інтересах подружжя, намагаючись стягнути зі ОСОБА_3 борг за договором позики.

Без посилання і доведення позивачкою цих обставин апеляційний суд і Велика Палата мали дійти висновку, що фактично ОСОБА_1 намагається в новому провадженні, якою є справа № 756/8056/19, переглянути остаточне судове рішення у справі № 756/9094/15 і, порушуючи основоположний принцип res judicata, який є складовою правової визначеності і однією з підвалин верховенства права, знівелювати це рішення, домігшись протилежного результату для себе і ОСОБА_2 (якому було остаточно відмовлено у стягненні коштів з ОСОБА_3 у справі № 756/9094/15, однак якому ці кошти могли би бути повернуті у справі № 756/8056/19 за вимогою ОСОБА_1 ).

Апеляційний суд, а також Велика Палата не врахували, що Цивільний процесуальний кодекс України закріплює серед основних засад (принципів) цивільного судочинства неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункт 11 частини третьої статті 2).

Згідно з частиною другою статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, перелік яких не є вичерпним.

Вважаємо, що за обставинами цієї справи поданий ОСОБА_1 позов суди мали розглядати як такий, що спрямований на нівелювання принципу res judicata шляхом перегляду результату вирішення справи № 756/9094/15.

За частиною третьою статті 44 ЦПК України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. А згідно з частиною четвертою цієї статті суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

Отже, з огляду на обставини справи № 756/8056/19, а саме з огляду на те, що ОСОБА_1 після посилання ОСОБА_3 на остаточне рішення у справі № 756/9094/15 жодним чином не обґрунтувала, що їй не було і не могло бути відомо про розгляд тієї справи або що ОСОБА_2 у тій справі діяв не в інтересах подружжя, намагаючись стягнути позичені кошти ( як зараз намагається зробити ОСОБА_1 в ініційованому нею новому провадженні), Велика Палата повинна була: (1) визнати звернення ОСОБА_1 з позовом у справі № 756/8056/19 зловживанням процесуальними правами; (2) скасувати ухвалені у цій справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій та залишити позов без розгляду; (3) застосувати до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу.

2. Стосовно висновків про застосування норм матеріального права

( ОСОБА_4 , ОСОБА_6 )

Велика Палата також мала утриматись від викладення цього помилкового, на наше переконання, висновку:

«Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі.

У частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово.

Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі.

У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі частини другої статті 65 СК України».

У цьому висновку Велика Палата безпідставно ототожнила правочин, який виходить за межі дрібного побутового, із договором стосовно цінного майна і помилково виснувала, що вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, щодо цінного майна вимагає письмової згоди іншого з подружжя.

Закон (частина третя статті 65 СК України) встановлює вимогу про надання згоди другого з подружжя у письмовій формі лише у випадку укладення одним з подружжя договору стосовно цінного майна, а не будь-якого правочину, що виходить за межі дрібного побутового (частина друга цієї статті).

Крім того, Велика Палата жодним чином не пояснила її висновок про те, що «у частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово».

Така проста аналогія - за якою, оскільки для конкретного договору закон встановлює письмову форму, то згода на його укладення також має бути надана у письмовій формі, - не є очевидною в умовах дії частини третьої статті 65 СК, яка вимагає письмову форму згоди іншого з подружжя лише для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна.

Те, що частина перша статті 1047 ЦК України встановлює обов`язкову письмову форму для договорів позики на суму понад десятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, не означає, що у категоріях сімейного права такий договір є в усіх випадках договором стосовно цінного майна.

Кваліфікація договору як такого, що стосується цінного майна, має здійснювались з урахуванням обставин конкретної справи.

Ототожнення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, з договором стосовно цінного майна створює нічим не виправдані перешкоди та ризики у цивільних майнових відносинах з участю подружжя.

Фактично за підходу Великої Палати будь-який правочин одного з подружжя при ототожненні категорій «правочин, що виходить за межі дрібного побутового» і «договір стосовно цінного майна» потребуватиме письмової згоди іншого з подружжя.

Оскільки в умовах обов`язковості письмової форми згоди саме документ з такою згодою становитиме доказ її надання, висновок Великої Палати може створити ситуацію, за якої суди будуть змушені виходити з того, що добросовісний контрагент, який укладає з одним із подружжя договір, в усіх випадках має запитати письмову згоду іншого з подружжя.

По суті це може звести нанівець значення презумпції згоди одного з подружжя на укладення правочинів іншим з подружжя, яку Верховний Суд утвердив у своїй практиці і яку, як видається, суто формально згадала у своєму рішенні Велика Палата у справі № 756/8056/19.

Вважаємо викладені вище висновки Великої Палати шкідливими для всієї системи цивільних майнових відносин, дієвості застосування принципу добросовісності у цивільному праві і такими, що їх не було підстав робити з огляду на обставини цієї справи.

СуддіК. М. Пільков М. І. Гриців Д. А. Гудима

Джерело: ЄДРСР 114457261