Постанова ВС-КЦС про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з КНУ ім. Тараса Шевченка


Чи вважаєте Ви рішення законним та справедливим?  

1 голос

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Опубликовано

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 761/7491/22
провадження № 61-2241св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченко Володимир Васильович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Київського національного університету імені Тараса Шевченка на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 березня 2023 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року у складі колегії суддів Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до першого проректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченка В. В., Київського національного університету імені Тараса Шевченка про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовну заяву мотивовано тим, що позивач працює з 10 січня 1993 року на посаді асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

08 листопада 2021 року наказом Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 08-4340-04 позивача було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення, і отримання допуску до роботи за результатами контролю.

Позивач зазначав, що відповідачі не встановили та не надали допустимих доказів, які б підтверджували факт ухилення чи відмови позивача від щеплення. У будь-яких документах, що підписані між позивачем та відповідачем, зобов`язання з боку позивача приймати щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності згаданого вище щеплення. Щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками. Роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив ОСОБА_1 від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, оскільки ні стаття 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), ні стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містять порядку для відсторонення працівників, які не щеплені проти COVID-19.

Звертав увагу на те, що Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю обмеження, пов`язане із щепленням проти COVID-19, встановлення ж такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10 р/2020. Позивач зазнав протиправного втручання в його право на працю через примушування до щеплення, яке проводиться в порушення закону, через що був позбавлений можливості заробляти собі на життя власною працею, а також був підданий дискримінації за ознакою стану здоров`я, тому його порушені права підлягають захисту та відновленню.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

скасувати наказ Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 08 листопада 2021 року № 08-4340-04 «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення ОСОБА_1 , асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19;

поновити ОСОБА_1 на посаді асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики;

стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка середній заробіток за час вимушеного прогулу, пов`язаного з відстороненням від роботи з 08 листопада 2021 року;

стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка витрати на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 06 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Скасував наказ Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 08 листопада 2021 року № 08-4340-04 «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення ОСОБА_1 , асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.

Стягнув з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, пов`язаного з відстороненням від роботи з 08 листопада 2021 року до 21 лютого 2022 року, у розмірі 71 308,59 грн.

Стягнув з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 600 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Допустив рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що із врахуванням вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), роботодавець не дотримав вимог законодавства, а відсторонення позивача від роботи не відповідає критеріям сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції.

Відповідачі не надали належних та допустимих доказів, які б підтверджували відмову чи ухилення від проведення щеплення позивача.

Встановивши, що ОСОБА_1 був відсторонений від роботи з 08 листопада 2021 року і приступив до роботи лише з 09 березня 2022 року, врахувавши довідку про доходи позивача, місцевий суд дійшов висновку, що середня заробітна плата, яка підлягає стягненню на користь позивача, становить 71 308,59 грн.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченко В. В. оскаржили його в апеляційному порядку.

Київський апеляційний суд постановою від 18 січня 2024 року апеляційні скарги Київського національного університету імені Тараса Шевченка, першого проректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченка В. В. задовольнив частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 березня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до першого проректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченка В. В. про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовив.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки Київський національний університет імені Тараса Шевченка є юридичною особою, самостійним суб`єктом у цивільних правовідносинах, а позовні вимоги у цій справі пред`явлені, зокрема, до його посадової особи (першого проректора), то саме Київський національний університет імені Тараса Шевченка має відповідати за цим позовом, тому рішення суду першої інстанції в частині вимог до першого проректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ільченка В. В. підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, заявленого до неналежного відповідача.

Суд апеляційної інстанції врахував, що застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків. Відповідач в оспорюваному наказі не навів жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.

Встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази повідомлення позивача про необхідність (та у який термін) надати відповідачу сертифікат про здійснення щеплення від COVID-19 чи довідки про медичні протипоказання проти щеплення від COVID-19, а також докази відмови або ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що роботодавець не дотримав вимог законодавства, а припис роботодавця, наслідком якого було відсторонення позивача від роботи, не відповідав критеріям сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У лютому 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Київського національного університету імені Тараса Шевченка на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, у якій заявник просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 174/16/22, від 12 квітня 2023 року у справі № 166/1319/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 686/27893/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 607/22607/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 452/4325/21, від 12 червня 2023 року у справі № 710/68/22.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи та є результатом неналежного дослідження та правової оцінки доказів.

Заявник зазначає, що позивач не надав документ, що підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, чи довідку про наявність абсолютних протипоказань до проведення такого щеплення. Бездіяльність позивача щодо проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 слід розцінювати як ухилення від щеплення, отже, відповідач при відстороненні ОСОБА_1 від роботи діяв на підставі чинних нормативно-правових актів та фактичних обставин. Відповідно суди неправильно застосували частину шосту статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», стверджуючи, що саме ця норма передбачає порядок відмови від профілактичного щеплення.

На думку відповідача, позивач, працюючи на посаді асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, проводив лабораторні та практичні заняття, особисто контактував з групами студентів чисельністю від 10 до 24 осіб. Враховуючи специфіку занять, які проводив позивач, його робота не могла бути організована дистанційно. Отже, небезпека наявності потенційного, невакцинованого носія збудника особливо небезпечної інфекційної хвороби несе загрозу для оточуючої групи людей, що превалює над інтересами однієї особи - позивача. Суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки таким обставинам, що відповідно призвело до прийняття незаконного рішення.

У березні 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач вважає доводи, викладені відповідачем у касаційній скарзі, такими, що не заслуговують на увагу.

Зазначав, що наказом відповідача від 25 жовтня 2021 року № 824/32 «Про режим роботи персоналу університету у зв`язку із запровадженням заходів щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 18 жовтня 2021 року до 12 листопада 2021 року» встановлено гнучкий режим роботи, у тому числі дистанційної (надомної), з урахуванням особливостей організації освітнього процесу, передбачених розпорядженням від 22 вересня 2021 року № 714-32, зокрема для науково-педагогічних працівників університету. Отже, роботодавець встановив гнучкий режим роботи працівників, а позивач, за відома роботодавця, проводив навчання студентів із використанням технологій дистанційного навчання, що унеможливлювало значні контакти з іншими особами. У відповідача була можливість встановити позивачу індивідуальний графік роботи і не застосовувати такий захід, як відсторонення від роботи, та позбавляти позивача заробітку.

Також позивач вважав доводи касаційної скарги необґрунтованими, оскільки щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене; дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021?2022 роках, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ України 09 лютого 2021 року № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не вносилися); в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»; зважаючи на відсутність інформації про статистику смертності від вакцинації проти COVID-19, побічних ефектів та ускладнень, обмеження інформації про клінічні дослідження вакцин, не можна вважати, що в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, оскільки таке втручання не має об`єктивних підстав та обґрунтування; обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України, та може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні; відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами.

Крім того, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., просив стягнути з відповідача на свою користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн, понесені в суді касаційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У вересні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до копії трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 01 вересня 1993 року було зараховано на посаду асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету кібернетики на умовах строкового трудового договору до Київського національного університету імені Тараса Шевченка (т. 1, 11-15).

04 жовтня 2021 року на сайті Міністерства охорони здоров`я України було опубліковано наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:

1. Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;

2. Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;

3. Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 25 жовтня 2021 року № 824-32 наказано деканам факультетів, директорам інститутів, керівникам структурних підрозділів: вжити заходів щодо отримання працівниками у визначеному законодавством порядку «жовтого» (наявність першого щеплення або негативного результату тестування (діє 72 год), або одужання від COVID-19) та «зеленого» (повний курс щеплень) COVID-сертифікатів (а. с. 168, т. 1).

08 листопада 2021 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка видав наказ № 08-4340-04 «Про відсторонення від роботи», яким, керуючись статтею 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та наказами ректора від 04 листопада 2021 року № 868-32 та від 05 листопада 2021 року № 876-32: ОСОБА_1 , асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року у зв`язку з відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення і отримання допуску до роботи за результатами контролю, - без збереження заробітної плати (а. с. 16, т. 1).

Згідно з наказом Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 04 березня 2022 року № 08-637-04 ОСОБА_1 , асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, допущено до роботи з 09 березня 2022 року (а. с. 78, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до змісту та доводів касаційної скарги рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а тому відповідно до положень статті 400 ЦПК України оскаржувані судові рішення Верховний Суд переглядає лише в цій частині.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону № 1645-ІІІ (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У частині шостій статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Передбачається, що щеплення є обов`язковим у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Відповідно до пункту 17 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070, чинного на час виникнення спірних правовідносин), факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.

Отже, для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Як встановили суди, Київський національний університет імені Тараса Шевченка до видання оскаржуваного наказу про відсторонення не надав підтвердження відмови позивача від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього.

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі -Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

Згідно з Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду та усталеною практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суди у справах про відсторонення невакцинованого працівника повинні оцінювати питання пропорційності втручання у приватне життя такого відстороненого працівника.

Як зазначає Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Верховний Суд наголошує: для того, щоб визначити, чи втручання спричинило порушення статті 8 Конвенції, Суд повинен перевірити, чи було воно виправданим згідно з другим абзацом цієї статті, тобто чи було втручання: «передбачено законом»; чи мало воно «легітимну мету», зазначену в абзаці другому статті 8 Конвенції; чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (див., для прикладу, пункт 265 рішення ЄСПЛ «Vavricka and Others v. the Czech Republic»).

Верховний Суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ вказував, що оскаржуване втручання повинно мати певну основу у національному законодавстві, яке має бути належним чином доступним і сформульованим з достатньою точністю, щоб дозволити тим, кого воно стосується, регулювати свою поведінку і, якщо це необхідно, за допомогою відповідних порад передбачити до міри, яка є розумною за обставин, наслідки, які може спричинити ця дія.

Термін «закон», як він трапляється у фразах «відповідно до закону» та «передбачений законом» у статтях 8-11 Конвенції, включає, серед іншого, «писане право», не обмежуючись первинним законодавством, а також правові акти та документи «меншого рангу» (див., для прикладу, пункт 88 рішення ЄСПЛ «Leyla Sahin v. Turkey»).

У своїй практиці Верховний Суд неодноразово аналізував застосування статті 46 КЗпП України, пунктів «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801?XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66.

За результатами аналізу вказаних нормативних актів вироблено сталий підхід про те, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Що стосується мети, яку переслідує відсторонення працівника від роботи, то, на думку Верховного Суду, метою відповідного законодавства є захист від хвороби, яка може становити серйозний ризик для здоров`я. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинований і, таким чином, перебуває у стані вразливості, зокрема, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від інфекційних захворювань, про які йдеться. Ця мета відповідає цілям охорони здоров`я та захисту прав інших, визначених статтею 8 Конвенції.

Аналіз «необхідності у демократичному суспільстві» («пропорційності») у цій справі полягає у пошуку відповіді на запитання: «Чи перебувають у рівновазі суворість засобів впливу, які зачіпають права позивача, до якого ці засоби застосовуються, та значущість мети, заради досягнення якої застосовуються засоби?».

Верховний Суд досліджує, чи врахували суди першої та апеляційної інстанцій, що є суттєва соціальна потреба в обмеженні права, чи проаналізували конкуруючі інтереси та співмірність в обмеженні права існуючій легітимній меті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід керуватися не тільки Переліком № 2153, але й оцінкою загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID?19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, судам необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 посилався на те, що його відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує його право на працю.

Суди встановили, що посада ОСОБА_1 , а саме асистент кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, належить до переліку професій, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Наказ Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 08 листопада 2021 року № 08-4340-04 «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення ОСОБА_1 , асистента кафедри теоретичної кібернетики факультету комп`ютерних наук та кібернетики, від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 не містить відомостей на підтвердження відмови позивача здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на акт від 11 листопада 2021 року про те, що ОСОБА_1 з 10 до 11 листопада 2021 року на зв`язок не виходив та не надав документ, який підтверджує його вакцинацію від COVID-19, або медичну довідку про наявність протипоказань для щеплення, оскільки такий акт складений після відсторонення позивача від роботи (а. с. 91, т. 1).

Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що у цій справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що застосування відповідачем до ОСОБА_1 такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що посилання відповідача лише на об`єктивну необхідність під час виконання позивачем роботи особисто контактувати з іншими людьми є недостатнім для твердження про нагальність потреби у його відстороненні від роботи.

За таких обставин висновки судів про те, що відсторонення позивача від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та його самого, таке відсторонення не було пропорційним легітимній меті - забезпеченню епідеміологічного благополуччя населення, є правильними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначила, що під час розгляду подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

У справі, яка переглядається, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення позивача у такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки його поведінки, лише на тій підставі, що він працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку необхідно перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків; застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без достатньої оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема неможливості запровадити дистанційну форму навчання для проведення занять асистента кафедри теоретичної кібернетики зі студентами.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що робота позивача не могла бути організована дистанційно з огляду на таке.

Відповідно до наказу відповідача від 22 вересня 2021 року № 714-32 «Про особливості проведення навчальних занять у період з 23 вересня 2021 року до 13 жовтня 2021 року» Київський національний університет імені Тараса Шевченка встановив, що у вказаний період проведення всіх навчальних занять за денною та заочною формами навчання здійснювати відповідно до затверджених розкладів із використанням технологій дистанційного навчання.

Наказом відповідача від 25 жовтня 2021 року № 824/32 «Про режим роботи персоналу університету у зв`язку із запровадженням заходів щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 18 жовтня 2021 року до 12 листопада 2021 року» встановлено гнучкий режим роботи, у тому числі дистанційної (надомної), з урахуванням особливостей організації освітнього процесу, передбачених наказом від 22 вересня 2021 року № 714-32, зокрема для науково-педагогічних працівників університету.

Отже, відповідач мав об`єктивну можливість встановити позивачу індивідуальний графік роботи і не застосовувати такий захід, як відсторонення від роботи, та позбавляти позивача заробітку.

Позивача відсторонили від роботи та позбавили на час відсторонення заробітку лише з урахуванням того, що він працював у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За встановлених обставин висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку відповідач посилався в касаційній скарзі.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Якщо буде встановлено, що всупереч статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов працівника про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

У разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18, провадження № 61-13444св19, від 01 березня 2023 року у справі № 159/22/22, провадження № 61-5700св22).

У разі якщо відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 не було правомірним, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові визначені законодавством виплати.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22.

Оскільки у справі, що переглядається, відповідач неправомірно відсторонив позивача від роботи, суди дійшли правильних висновків про задоволення позовної вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (відсторонення від роботи).

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, прийняті з дотриманням норм закону, а доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.

Посилання відповідача на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 174/16/22, від 12 квітня 2023 року у справі № 166/1319/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 686/27893/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 607/22607/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 452/4325/21, від 12 червня 2023 року у справі № 710/68/22, є безпідставними, оскільки у цих справах, вирішуючи питання про правомірність відсторонення працівників від роботи, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, суди керувалися, зокрема, індивідуалізуючими ознаками конкретного спору, надаючи оцінку питанню пропорційності втручання у приватне життя позивача.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., про розгляд прави за участю сторін

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., просить розгляд справи здійснювати за участю сторін справи.

Зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивача.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Отже, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Приписи частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються під час касаційного розгляду, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки Верховний Суд не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень і така необхідність відсутня, тому підстави для задоволення клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., про розгляд справи за участю сторін відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо витрат на правову допомогу

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.

У ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.

Отже, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

Суд також повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Розглядом справи по суті у суді першої інстанції є вирішення спору шляхом ухвалення судового рішення. Апеляційне та касаційне провадження відповідно до глав 1, 2 розділу V ЦПК України є одним із етапів перегляду судового рішення у разі незгоди з ним однієї із сторін. Подання особою апеляційної (касаційної) скарги та відкриття апеляційного (касаційного) провадження у справі потребує відповідної підготовки інших учасників справи: вивчення апеляційної (касаційної) скарги, її мотивів і доводів, за необхідності - підготовка відзиву на скаргу, участь у судових засіданнях, ознайомлення з матеріалами справи тощо.

Як у суді першої інстанції, так і під час апеляційного та касаційного перегляду справи учасники справи мають право на професійну правничу допомогу, що закріплено статтею 59 Конституції України.

Касаційне провадження має певні етапи, які вимагають як дій суду, так і дій інших учасників справи. З процесуальними діями суду пов`язано право учасників справи подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі.

Тобто надання відзиву на касаційну скаргу є реалізацією принципу змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 та стаття 12 ЦПК України). Подання касаційної скарги та відкриття касаційного провадження вимагає від інших учасників справи вчинення дій на захист своїх інтересів та спонукає до здійснення певних дій, які б не були реалізовані за відсутності такої касаційної скарги.

Такі висновки суду повністю узгоджуються з висновками, які викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22).

У березні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Р. Ю., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, серед іншого, заявив клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000 грн. Заявник просить стягнути на його користь вказані судові витрати з відповідача.

Колегія суддів вважає, що клопотання представника ОСОБА_1 адвоката Кравця Р. Ю. про розподіл судових витрат підлягає задоволенню, оскільки позивач підтвердив належними доказами понесення ним витрат на правничу допомогу у зв`язку з касаційним переглядом справи.

Клопотання обґрунтовано тим, що на виконання умов договору про надання правничої допомоги від 08 лютого 2022 року № 36, укладеного між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери», позивачу надано професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, а саме підготовка та подання відзиву на касаційну скаргу - 5 000 грн, обсяг витраченого часу - 5 год.

До клопотання додано рахунок на оплату від 28 березня 2024 року № 398, згідно з яким постачальник послуги - Адвокатське об`єднання «Кравець і партнери», покупець - ОСОБА_1 , послуга - відзив на касаційну скаргу, сума - 5 000 грн. Також до клопотання додано ордер про надання правничої (правової) допомоги серії АА № 1410395 від 28 березня 2024 року; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 27 березня 2008 року № 3249, докази надіслання відзиву та додатків до нього іншим учасникам справи.

Відповідно до квитанції про доставку документів до зареєстрованого Електронного кабінету користувача ЄСІТС від 28 березня 2024 року № 810323 вказаний відзив доставлено до Електронного кабінету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 28 березня 2024 року о 14 год 34 хв.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, додаткова ухвала Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

Проаналізувавши долучені до матеріалів справи та подані на підтвердження факту понесення ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу документи, колегія суддів вважає, що відображена у наданих доказах інформація щодо характеру та обсягу виконаної адвокатом Кравцем Р. Ю. роботи (наданих послуг) відповідає критерію розумності та кількості часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт.

Отже, клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000 грн є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Враховуючи те, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка відзив на касаційну скаргу отримав 28 березня 2024 року, проте заперечень щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 у суді касаційної інстанції, не надіслав, тому підстав для зменшення вказаних судових витрат немає.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, обґрунтованості, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравець Ростислав Юрійович, про розгляд справи за участю сторін відмовити.

Касаційну скаргу Київського національного університету імені Тараса Шевченка залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Київського національного університету імені Тараса Шевченка залишити без змін.

Стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 5 000 (п`ять тисяч) гривень витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 122252870

Опубликовано

Це наша справа. Всі три інстанції захистила права людини та людську гідність. Касаційний суд зазначив:

У справі, яка переглядається, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення позивача у такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки його поведінки, лише на тій підставі, що він працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку необхідно перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків; застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без достатньої оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема неможливості запровадити дистанційну форму навчання для проведення занять асистента кафедри теоретичної кібернетики зі студентами.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що робота позивача не могла бути організована дистанційно з огляду на таке.

Відповідно до наказу відповідача від 22 вересня 2021 року № 714-32 «Про особливості проведення навчальних занять у період з 23 вересня 2021 року до 13 жовтня 2021 року» Київський національний університет імені Тараса Шевченка встановив, що у вказаний період проведення всіх навчальних занять за денною та заочною формами навчання здійснювати відповідно до затверджених розкладів із використанням технологій дистанційного навчання.

Наказом відповідача від 25 жовтня 2021 року № 824/32 «Про режим роботи персоналу університету у зв`язку із запровадженням заходів щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 18 жовтня 2021 року до 12 листопада 2021 року» встановлено гнучкий режим роботи, у тому числі дистанційної (надомної), з урахуванням особливостей організації освітнього процесу, передбачених наказом від 22 вересня 2021 року № 714-32, зокрема для науково-педагогічних працівників університету.

Отже, відповідач мав об`єктивну можливість встановити позивачу індивідуальний графік роботи і не застосовувати такий захід, як відсторонення від роботи, та позбавляти позивача заробітку.

Позивача відсторонили від роботи та позбавили на час відсторонення заробітку лише з урахуванням того, що він працював у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

 

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...
  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения