Постанова ВП ВС після ЄСПЛ про необхідність перегляду справи про стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно у зв'язку з необгрунтованістю рішення апеляційного та касаційного суду

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2024 року

м. Київ

Справа № 825/4616/13-а

Провадження № 11-179зва24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачки Усенко Є. А.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами (пункт 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України) постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 (судді Бужак Н. П. , Костюк Л. О., Троян Н. М.) та ухвал Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014 (суддя Загородній А. Ф.), від 22.04.2014 (судді Пасічник С. С., Кобилянський М. Г., Олексієнко М. М., Стародуб О. П., Штульман І. В.) у справі № 825/4616/13-а за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно,

У С Т А Н О В И Л А:

1. Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1.1. 16.12.2013 ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 (далі також - відповідач), у якій (з урахуванням уточнення позовних вимог) просив визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати йому грошової компенсації за належне до видачі та неотримане речове майно; стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь грошову компенсацію за належне до видачі та неотримане речове майно згідно з довідкою № 54 про одержання грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі до 11.03.2000, у розмірі 352,24 грн та довідкою № 55 про вартість речового майна, що підлягає видачі при звільненні в запас, у розмірі 9 237,49 грн.

1.2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що як військовослужбовець, який проходить дійсну військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , відповідно до статті 16 Закону України «Про Збройні Сили України» має право одержати за рахунок держави, зокрема, речове забезпечення у розмірі, визначеному Положенням про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час (далі - Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1444 [постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2016 № 71].

1.3. Зазначає, що під час проходження військової служби його не було забезпечено речовим майном; речове майно, яке знаходиться на речовому складі військової частини НОМЕР_1 , з якого повинно видаватися речове майно, не підходить йому ані за видом, ані за розміром. Посилаючись на частину першу статті 9-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), пункти 20, 27 Положення, позивач вважає, що відповідач порушив його право на отримання грошової компенсації за належне до видачі та неотримане речове майно, у зв`язку із чим він звернувся до суду за захистом своїх прав.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 24.12.2013 позов ОСОБА_1 задовольнив.

2.2. Суд першої інстанції встановив, що позивач під час проходження служби у військовій частині НОМЕР_2 (правонаступником якої у зв`язку з розформуванням згідно зі спільною директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 02.09.2013 № Д-322/1/03 є військова частина НОМЕР_1 , на фінансовому та матеріальному забезпеченні якої перебуває позивач) звернувся з рапортом до командира військової частини НОМЕР_1 , в якому повідомив, що наданий асортимент належного йому до видачі речового майна неповний та не підходить йому за розміром. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив виплатити йому грошову компенсацію за неотримане речове майно, що, однак, відповідач не зробив.

2.3. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що ОСОБА_1 на підставі статті 9-1 Закону № 2011-XII, пункту 20 Положення та довідок від 23.12.2013 № 54 про одержання грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі до 11.03.2000 [вартість неотриманого позивачем речового майна складає 352,24 грн], № 55 про вартість речового майна, що підлягало видачі при звільненні в запас, станом на 16.12.2013 [вартість неотриманого позивачем речового майна складає 9 237,49 грн] має право на отримання грошової компенсації за належне до видачі та неотримане речове майно, ураховуючи, що під час проходження служби він таким майном не був забезпечений.

2.4. Суд першої інстанції відхилив довід військової частини НОМЕР_1 , що грошова компенсація позивачу не може бути виплачена через відсутність відповідного фінансування, виснувавши, що відсутність бюджетних асигнувань не може бути підставою для невиконання зобов`язань перед позивачем, які визначені законом.

2.5. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25.02.2014 скасував постанову суду першої інстанції та відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

2.6. Апеляційний суд зазначив, що норми пункту 2 статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби. Закон України «Про Збройні Сили України» не передбачає виплату грошової компенсації за неотримане речове забезпечення.

2.7. Суд апеляційної інстанції відхилив посилання позивача на пункт 27 Положення, вказавши, що Положенням визначено порядок та розміри грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців, а не поновлено право позивача на отримання грошової компенсації замість неодержаного речового майна, яке було призупинено Законом України від 17.02.2000 № 1459-III «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів». На момент звернення до суду позивач проходив військову службу, відтак отримати грошову компенсацію, можливість отримання якої пунктом 27 Положення передбачена для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку (в тому числі, після закінчення строку контракту) з правом носіння військової форми одягу, він не має права.

2.8. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28.03.2014 відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції чинній на момент розгляду справи судами), згідно з яким суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі також у випадках, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

2.9. Вищий адміністративний суд України виходив з того, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки позивач не навів підстав, які б дозволили вважати, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального або процесуального права. Вищий адміністративний суд України вказав, що аналогічна результату розгляду справи правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.06.2013 у справі № 21-156а13.

2.10. Ухвалою від 22.04.2014 Вищий адміністративний суд України відмовив ОСОБА_1 у допуску до провадження Верховного Суду України цієї справи.

3. Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог

3.1. 30.07.2024 ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014, ухвал Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014 та від 22.04.2014 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС.

3.2. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 45252/14), яке набуло статусу остаточного з 20.06.2024 і в якому Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, та Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у відкритті касаційного провадження у справі № 825/4616/13-а, не виконали обов`язку щодо належного обґрунтування судових рішень і не розглянули важливі аргументи, наведені заявником.

3.3. На думку ОСОБА_1 , ураховуючи встановлені ЄСПЛ порушення його прав, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014, від 22.04.2014 підлягають скасуванню із залишенням в силі постанови Чернігівського окружного адміністративного суду від 24.12.2013.

4. Рух заяви про перегляд судових рішень

4.1. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалами від 27.08.2024 та від 19.09.2024 відкрила провадження за виключними обставинами у цій справі, витребувала матеріали цієї справи із Чернігівського окружного адміністративного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, та копію рішення ЄСПЛ від 20.06.2024 у справі «ОСОБА_1 проти України» з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

4.2. 30.09.2024 до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ від 20.06.2024 у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 45252/14).

4.3. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11.10.2024 призначила справу № 825/4616/13-а до розгляду в порядку письмового провадження.

5. Позиція відповідача щодо заяви позивача

5.1. Відповідач не реалізував право подати відзив на заяву ОСОБА_1 .

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду

6.1. Велика Палата Верховного Суду перевірила обґрунтованість наведених у заяві доводів і дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

6.2. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

6.3. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, - особою, стосовно якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.

6.4. Положеннями пункту 2 частини другої, частини третьої цієї статті встановлено, що заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами, передбаченими, зокрема, пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС, може бути подана не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Цей строк не може бути поновлений.

6.5. Ураховуючи, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвал Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014, від 22.04.2014 за збігом строку, встановленого пунктом 2 частини другої статті 363 КАС, Велика Палата Верховного Суду насамперед має вирішити питання щодо застосування такого строку в цій справі.

6.6. Відповідно до частини п`ятої статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

6.7. Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

6.8. Такі гарантії реалізуються, зокрема, шляхом застосування українськими судами при розгляді справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема й у частинах першій та другій статті 6 КАС.

6.9. На підставі статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.

6.10. За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

6.11. Перегляд судових рішень у зв`язку з ухваленням ЄСПЛ рішення, у якому встановлено порушення Конвенції, є одним із законодавчих механізмів забезпечення дієвості принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, а право особи на такий перегляд є невід`ємним складником права на звернення після використання всіх національних засобів юридичного захисту за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, гарантованого частиною п`ятою статті 55 Конституції України.

6.12. Звертаючись із заявою про перегляд судового рішення у зв`язку з ухваленням ЄСПЛ рішення, в якому встановлено порушення Конвенції, особа, на користь якої ухвалено таке рішення, домагається насамперед усунення наслідків порушення її прав, гарантованих Конвенцією.

6.13. 14.02.2024 Рішенням Конституційного Суду України № 1-р(II)/2024 у справі № 3-41/2023(87/23) (щодо гарантування захисту прав і свобод особи за рішенням ЄСПЛ) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 2 частини другої, частину третю статті 321 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) в тім, що вони унеможливлюють: 1) подання заяв про перегляд судового рішення у зв`язку з ухваленням ЄСПЛ рішення після десяти років із дня набрання законної сили рішенням національного суду; 2) поновлення строку судом на подання заяви про перегляд рішення національного суду.

6.14. Положеннями пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 ГПК, які визнані неконституційними, встановлено, що заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених пунктами 2, 3 частини другої та частиною третьою статті 320 цього Кодексу, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені. У свою чергу, пунктами 2, 3 частини другої та частиною третьою статті 320 ГПК визначені підстави перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, аналогічні підставам, визначеним пунктами 2, 3 частини другої, частиною п`ятою статті 361 КАС.

6.15. Конституційний Суд України виснував, що приписи пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 ГПК, які унеможливлюють перегляд судового рішення за заявою особи у зв`язку з ухваленням ЄСПЛ рішення, у якому встановлено порушення Конвенції, після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішенням національного суду, та неможливість поновлення судом такого строку не забезпечують ефективної реалізації конституційних прав особи на судовий захист та на звернення після використання всіх національних засобів юридичного захисту за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, тому суперечать вимогам статті 3, частини першої статті 8, частини першої статті 9, частин першої, п`ятої статті 55 Конституції України.

6.16. Ураховуючи напрацьовану Великою Палатою Верховного Суду практику застосування подібних положень процесуального законодавства (пункт 2 частини другої статті 363 КАС, пункт 2 частини другої статті 424 Цивільного процесуального кодексу України, пункт 2 частини другої статті 321 ГПК) [до прикладу, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 4/333 (провадження № 12-13звг23)], зважаючи на Рішення Конституційного Суду України від 14.02.2024 № 1-р(ІІ)/2024, а також беручи до уваги, що несприятливі наслідки для ОСОБА_1 від порушень, визнаних ЄСПЛ, мають місце і наразі, а строк, встановлений пунктом 2 частини другої статті 363 КАС, заявник пропустив з незалежних від нього обставин, йому не може бути відмовлено у розгляді заяви про перегляд постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвал Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014, від 22.04.2014 через пропуск зазначеного строку. Інше буде суперечити, зокрема, частині п`ятій статті 55 Конституції України.

6.17. Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

6.18. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

6.19. У рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України» ЄСПЛ звернув увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, а питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватися виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 09.12.1994, пункт 29, Серія A № 303?A та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999?I, у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25).

6.20. ЄСПЛ зазначив, що ОСОБА_1 в національних судах стверджував, що згідно з національним законодавством він як військовослужбовець, який проходив службу, мав право на компенсацію витрат на форму і на підтримку цих тверджень він посилався, серед інших джерел, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення, які передбачали право військовослужбовців, які проходили службу, на отримання такої компенсації. Цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді національних судів, ураховуючи його вирішальну роль для результату розгляду справи.

6.21. Однак, як вказав ЄСПЛ у рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України», апеляційний суд жодним чином не відреагував на цей аргумент. Процитувавши різні, не пов`язані між собою положення законодавства, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 як військовослужбовець, який проходив службу, не міг посилатися на пункт 27 Положення, оскільки цей пункт стосувався виключно військовослужбовців, яких звільнили зі служби. Пряме посилання заявника на пункт 20 Положення, яке стосувалася військовослужбовців, які проходили службу, взагалі було проігноровано. Так само апеляційний суд не оцінив, чи стаття 9-1 Закону № 2011-XII або постанова Верховного Суду України від 18.06.2013 [суд першої інстанції врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 18.06.2013] мали стосунок до вимог ОСОБА_1 . ЄСПЛ зазначив, що це упущення з боку апеляційного суду, який повністю проігнорував ключові аргументи заявника, поставило під сумнів те, що справу заявника справді було заслухано, і підірвало загальну справедливість судового розгляду.

6.22. ЄСПЛ також зазначив, що ніщо не свідчить, що основне питання, порушене ОСОБА_1 , було надалі розглянуто Вищим адміністративним судом України, який відмовив у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою. Посилання Вищого адміністративного суду України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження на постанову Верховного Суду України в аналогічній справі не свідчить про обґрунтованість судового рішення, ураховуючи, що обставини наведеної справи помітно відрізняються від обставин у справі за позовом ОСОБА_1 . Зокрема, позивачу у справі, яку навів Вищий адміністративний суд України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження, військовослужбовцю на пенсії, було відмовлено у задоволенні позову про компенсацію виключно на підставі того, що він пішов на пенсію, однак у цій справі [825/4616/13-а] ОСОБА_1 , навпаки, був військовослужбовцем, який проходив службу.

6.23. Зазначивши, що як апеляційний суд, так і Вищий адміністративний суд України не обґрунтували ухвалені у справі № 825/4616/13-а судові рішення та жодним чином не прокоментували (не відреагували) на доводи (позицію) позивача, ЄСПЛ констатував порушення у зв`язку із цим Україною пункту 1 статті 6 Конвенції.

6.24. На час звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 був чинний КАС в редакції Закону України від 06.07.2005 № 2747-IV (далі - Закон № 2747-IV) (в цій редакції КАС був чинний до 15.12.2017).

6.25. Частиною першою статті 158 КАС в зазначеній редакції (далі - так само) було визначено, що судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови, а стаття 163 КАС визначала зміст постанови.

6.26. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 163 КАС постанова складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

6.27. Відповідно до частини першої статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

6.28. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина третя цієї статті).

6.29. Близькою до змісту наведеної норми є норма частини третьої статті 242 КАС (у чинній редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, з наступними змінами і доповненнями).

6.30. Частиною другою статті 205 КАС (у редакції Закону № 2747-IV) було передбачено, що суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може прийняти нову постанову, якою суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги. Постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом апеляційної інстанції обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався (пункт 3 частини першої статті 207 КАС).

6.31. Як уже було зазначено, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до військової частини, у якому на обґрунтування своїх доводів про те, що відповідач порушив його право на отримання грошової компенсації за належне до видачі та неотримане речове майно, посилався на частину першу статті 9-1 Закону № 2011-XII, відповідно до якої продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та пункти 20, 27 Положення, якими передбачено право офіцерів, прапорщиків і мічманів [пункт 20], військовослужбовців у разі звільнення у запас або відставку [пункт 27], зокрема, на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно.

6.32. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 24.12.2013, визнав безпідставним посилання позивача на пункт 27 Положення, натомість не врахував інші наведені позивачем доводи та не надав їм правової оцінки. Констатоване ЄСПЛ порушення пункту 1 статті 6 Конвенції узгоджується з матеріалами справи. Як у позовній заяві, так і в запереченнях на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 наводив доводи на обґрунтування своїх позовних вимог, посилаючись на частину першу статті 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення, водночас суд апеляційної інстанції таким доводам позивача оцінки не надав.

6.33. Установлені ЄСПЛ порушення під час апеляційного розгляду справи, які за оцінкою Суду склали порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції, не були виправлені судом касаційної інстанції.

6.34. Відмовляючи позивачу у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 214 КАС, Вищий адміністративний суд України діяв не відповідно до норми цього пункту, яка підставою для відмови у відкритті касаційного провадження передбачала необґрунтованість касаційної скарги (доводи, викладені в касаційній скарзі, не викликають необхідності перевірки матеріалів справи). Вищий адміністративний суд України залишив поза увагою, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ОСОБА_1 , якими він обґрунтував свої позовні вимоги, та застосував норми права, які спірні правовідносини не регулюють.

6.35. З огляду на встановлене ЄСПЛ порушення права позивача на справедливий розгляд його справи судами апеляційної та касаційної інстанцій судові рішення, яких стосується заява позивача, слід визнати ухваленими з порушенням норм КАС, зокрема вимоги норми частини третьої статті 159 КАС щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

6.36. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом № 3477-IV.

6.37. За абзацом дев`ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

6.38. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

6.39. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

6.40. Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам від 19.01.2000 № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

6.41. Констатоване ЄСПЛ в рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України» порушення конвенційних вимог дає підстави визнати, що порушені права позивача не можна виправити інакше, ніж у спосіб скасування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014 та повторного розгляду справи зі стадії апеляційного перегляду.

7. Висновки за результатами розгляду заяви

7.1. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

7.2. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвала Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014 - скасуванню, а справа - направленню до Шостого апеляційного адміністративного суду для ухвалення судового рішення відповідно до норм матеріального і процесуального права.

7.3. Законом України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» була змінена система судоустрою в Україні, яку складають: місцеві суди, апеляційні суди та Верховний Суд.

7.4. Указом Президента України від 29.12.2017 № 455/2017 «Про ліквідацію апеляційних адміністративних судів та утворення апеляційних адміністративних судів в апеляційних округах» був створений Шостий апеляційний адміністративний суд, юрисдикція якого поширюється, зокрема, на Чернігівську область. Київський апеляційний адміністративний суд наразі перебуває у стані ліквідації.

7.5. Щодо вимоги ОСОБА_1 про залишення в силі постанови суду першої інстанції, то ця вимога не може бути задоволена, позаяк ні рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України», ні фактичні обставини справи (оскарження відповідачем постанови Чернігівського окружного адміністративного суду від 24.12.2013 в апеляційному порядку) не створюють для цього підстави. Такий результат перегляду справи за виключними обставинами буде передчасним, оскільки саме стадія апеляційного перегляду справи може забезпечити повне і всебічне з`ясування обставин справи, перевірку підстав позову позивача та доводів відповідача в апеляційній скарзі, від чого й залежить набуття законної сили постановою суду першої інстанції.

7.6. Немає правових підстав для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 22.04.2014, якою відмовлено ОСОБА_1 у допуску до провадження Верховного Суду України справи (№ 825/4616/13-а), оскільки ця ухвала не є судовим рішенням, яким закінчено розгляд справи, а отже, і не є судовим рішенням, яке може бути переглянуто Великою Палатою Верховного Суду за виключними обставинами у розумінні частини першої статті 361 КАС.

Керуючись статтями 361, 365, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2014 та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28.03.2014 у справі № 825/4616/13-а скасувати, а справу направити на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка Є. А. Усенко

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

М. І. Гриців О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Н. В. Шевцова

Джерело:
ЄДРСР 123481396

[ANTIRAID]

Суд зазначив:

3.2. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 45252/14), яке набуло статусу остаточного з 20.06.2024 і в якому Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, та Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у відкритті касаційного провадження у справі № 825/4616/13-а, не виконали обов`язку щодо належного обґрунтування судових рішень і не розглянули важливі аргументи, наведені заявником.

6.20. ЄСПЛ зазначив, що ОСОБА_1 в національних судах стверджував, що згідно з національним законодавством він як військовослужбовець, який проходив службу, мав право на компенсацію витрат на форму і на підтримку цих тверджень він посилався, серед інших джерел, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення, які передбачали право військовослужбовців, які проходили службу, на отримання такої компенсації. Цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді національних судів, ураховуючи його вирішальну роль для результату розгляду справи.

6.21. Однак, як вказав ЄСПЛ у рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України», апеляційний суд жодним чином не відреагував на цей аргумент. Процитувавши різні, не пов`язані між собою положення законодавства, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 як військовослужбовець, який проходив службу, не міг посилатися на пункт 27 Положення, оскільки цей пункт стосувався виключно військовослужбовців, яких звільнили зі служби. Пряме посилання заявника на пункт 20 Положення, яке стосувалася військовослужбовців, які проходили службу, взагалі було проігноровано. Так само апеляційний суд не оцінив, чи стаття 9-1 Закону № 2011-XII або постанова Верховного Суду України від 18.06.2013 [суд першої інстанції врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 18.06.2013] мали стосунок до вимог ОСОБА_1 . ЄСПЛ зазначив, що це упущення з боку апеляційного суду, який повністю проігнорував ключові аргументи заявника, поставило під сумнів те, що справу заявника справді було заслухано, і підірвало загальну справедливість судового розгляду.

6.22. ЄСПЛ також зазначив, що ніщо не свідчить, що основне питання, порушене ОСОБА_1 , було надалі розглянуто Вищим адміністративним судом України, який відмовив у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою. Посилання Вищого адміністративного суду України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження на постанову Верховного Суду України в аналогічній справі не свідчить про обґрунтованість судового рішення, ураховуючи, що обставини наведеної справи помітно відрізняються від обставин у справі за позовом ОСОБА_1 . Зокрема, позивачу у справі, яку навів Вищий адміністративний суд України в ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження, військовослужбовцю на пенсії, було відмовлено у задоволенні позову про компенсацію виключно на підставі того, що він пішов на пенсію, однак у цій справі [825/4616/13-а] ОСОБА_1 , навпаки, був військовослужбовцем, який проходив службу.

6.23. Зазначивши, що як апеляційний суд, так і Вищий адміністративний суд України не обґрунтували ухвалені у справі № 825/4616/13-а судові рішення та жодним чином не прокоментували (не відреагували) на доводи (позицію) позивача, ЄСПЛ констатував порушення у зв`язку із цим Україною пункту 1 статті 6 Конвенції.

6.35. З огляду на встановлене ЄСПЛ порушення права позивача на справедливий розгляд його справи судами апеляційної та касаційної інстанцій судові рішення, яких стосується заява позивача, слід визнати ухваленими з порушенням норм КАС, зокрема вимоги норми частини третьої статті 159 КАС щодо законності та обґрунтованості судового рішення.