Вся активность

Дякую що поділились!

27 листопада 2024 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Власова Ю. Л., Пількова К. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю. справа № 185/8179/22 провадження № 14-84цс24 ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 1. Під час розгляду касаційної скарги у цій справі постало питаннящодо можливості касаційного оскарження ухвали суду в частині затвердження мирової угоди. 2. Погоджуємося з висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду по суті спору щодо відсутності підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та залишення без змін ухвали Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року. 3. Проте вважаємо хибними висновки Великої Палати Верховного Суду, які містять низку взаємних невідповідностей та логічних суперечностей, а саме щодо: - розуміння сутті процедури затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі (в одному випадку як двох процесуальних рішень, а в іншому - як окремого процесуального акта); - кваліфікації касаційної скарги на ухвалу про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі (в одному випадку суд касаційної інстанції не розділяє касаційну скаргу в частині затвердження мирової угоди та скаргу в частині закриття провадження у справі, а в іншому - зазначає, що така касаційна скарга є скаргою на ухвалу про закриття провадження у справі в частині її висновків щодо наявності підстав для закриття провадження у справі). 4. На наше переконання, сформульовані та викладені Великою Палатою Верховного Суду зазначені висновки не свідчать про наявність підстав для конкретизації висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17. 5. З урахуванням наведеного щодо цих висновків висловлюємо окрему думку виходячи з таких міркувань. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави наведених у позові вимог 6. У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, в якому просила стягнути із ОСОБА_2 на її користь: різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням) у сумі 694 245,71 грн; 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди; 4 000,00 грн витрат, пов`язаних з оцінкою майнової шкоди; 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 9 423,46 грн витрат зі сплати судового збору. 7. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що відповідач допустив порушення Правил дорожнього руху і зіткнення з належним їй автомобілем, завдавши майнової та моральної шкоди. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 8. 27 січня 2023 року Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу у справі № 185/8179/22, якою: - затвердив мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якої: ОСОБА_2 зобов`язується здійснити безготівкове перерахування суми відшкодування майнової шкоди у розмірі 250 000,00 грн на поточний рахунок ОСОБА_1 НОМЕР_1 , код одержувача - НОМЕР_2 , банк одержувача - Акціонерне товариство "ПУМБ"; ОСОБА_1 відмовляється від позовних вимог про стягнення із ОСОБА_2 різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням) у сумі 694 245,71 грн, моральної шкоди на суму 100 000,00 грн, витрат, пов`язаних з оцінкою майнової шкоди, у розмірі 4 000,00 грн, витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн, судового збору в розмірі 9 423,46 грн; - провадження у справі закрив. 9. Ухвала мотивована тим, що сторони подали до суду підписану ними спільну заяву про укладення мирової угоди з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок, положення умов мирової угоди не суперечать законодавству України, не порушують прав, свобод та інтересів інших осіб, відповідають інтересам обох сторін. Короткий зміст постановисуду апеляційної інстанції 10. Дніпровський апеляційний суд постановою від 04 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року у справі № 185/8179/22 - без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн. 11. Апеляційний суд визнав правильними, такими, що підтверджуються наявними у справі доказами, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі. 12. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав такими, що відповідають принципу співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, витрати відповідача на професійну правничу допомогу, понесені ним у суді апеляційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги, підстави касаційного оскарження та узагальнені доводи скаржника ( ОСОБА_1 ) 13. ОСОБА_1 у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у справ № 185/8179/22 і передати справу на розгляд до суду першої інстанції. 14. На обґрунтування доводів скарги ОСОБА_1 зазначила, що ні вона, ні її представник не були присутні в судовому засіданні під час затвердження судом першої інстанції мирової угоди, а суд першої інстанції не роз`яснював їй наслідків затвердження мирової угоди. Положення мирової угоди про те, що ОСОБА_1 не має до відповідача будь-яких інших претензій, не стосується предмета позову в цій справі. Вважає, що таке положення мирової угоди порушує її права, оскільки вона буде позбавлена можливості пред`явити позов до відповідача про відшкодування втрати товарного вигляду автомобіля внаслідок ДТП. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 15. Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. Ухвалою від 18 жовтня 2023 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу № 185/8179/22 на розгляд його об`єднаної палати. 17. 06 листопада 2023 рокуоб`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановила ухвалу, якою справу № 185/8179/22 (матеріали касаційного провадження № 61-14225ск23) повернула на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 18. Ухвалою від 17 листопада 2023 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року щодо затвердження мирової угоди. 19. Іншою ухвалою від 17 листопада 2023 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року щодо закриття провадження у справі. 20. Колегія суддів в ухвалі від 17 листопада 2023 року зазначила, що касаційна скарга подана на підставі абзацу шостого частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та містить обґрунтування порушення судами норм процесуального права. 21. Ухвалою від 24 квітня 2024 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу № 185/8179/22 на розгляд його об`єднаної палати. 22. Ухвалою від 05 червня 2024 року об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду прийняла справу № 185/8179/22 та призначила її розгляд. 23. 24 червня 2024 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судупередав справу № 185/8179/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України для відступу від висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі № 908/1604/17, про те, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розглядатися як два самостійних акти окремо - щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 917/1564/17. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 24. 27 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у справі № 185/8179/22 - без змін. 25. Постанова Великої Палати Верховного Суду мотивована, зокрема, таким. - мирова угода є юридичним документом, який створюється сторонами процесу і затверджується судом з метою вирішення спору шляхом досягнення взаємної згоди; - загальний наслідок укладення мирової угоди полягає в тому, що сторони приймають умови, які для них є прийнятними, замість того, щоб покладати вирішення спору на суд. Тому припинення судового процесу та закриття провадження у справі, за змістом частини четвертої статті 207 ЦПК України, є безальтернативним результатом затвердження судом мирової угоди; - затвердження мирової угоди змістовно є сукупністю процесуальних дій і рішень суду та сторін справи, які становлять системну послідовність; - закриття провадження у справі є процесуальною дією, якою завершується судовий процес, і законодавець не встановлює жодного обмеження щодо можливості оскарження в касаційному порядку ухвали про закриття провадження залежно від підстав його закриття; - ухвала суду першої інстанції про закриття провадження у справі, якщо вона постановлена у зв`язку із затвердженням мирової угоди, після її перегляду в апеляційному порядку підлягає касаційному оскарженню; - більш деталізована правова конструкція закріплення окремих видів ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, тобто норми про можливість апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції щодо затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі окремо, жодним чином не може впливати на можливість касаційного оскарження ухвали про закриття провадження у справі загалом, а тому суд касаційної інстанції не розділяє скаргу в частині затвердження мирової угоди і скаргу в частині закриття провадження у справі, а перевіряє її в цілому; - Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо в касаційній скарзі оскаржується ухвала суду першої інстанції про закриття провадження у справі у зв`язку із затвердженням мирової угоди після її перегляду в апеляційному порядку, така касаційна скарга є касаційною скаргою саме на ухвалу про закриття провадження у справі в частині її висновків щодо наявності підстав для закриття провадження у справі згідно з пунктом 5 частини першої статті 255 ЦПК України у зв`язку із затвердженням мирової угоди, яка відповідно до пункту 15 частини першої статті 353 та пункту 2 частини першої статті 389 цього Кодексу підлягає касаційному оскарженню. - доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не роз`яснював позивачці наслідків затвердження мирової угоди, не заслуговують на увагу, оскільки, як убачається з матеріалів справи, 20 січня 2023 року до суду першої інстанції від сторін надійшла заява про затвердження мирової угоди та мирова угода, яка підписана сторонами, в якій зазначено, що сторони підтверджують, що їм відомі, роз`яснені і зрозумілі наслідки укладення та затвердження судом цієї мирової угоди, передбачені статтями 207, 208 ЦПК України, вони розуміють положення частини другої статті 256 цього Кодексу, що в разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими ж самими сторонами, про той самий предмет спору із тих самих підстав не допускається. Саме позивачка оскаржувала ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди до апеляційного суду, при цьому її апеляційна скарга не містила таких доводів. Крім того, вона та її представник були присутні у судовому засіданні в режимі відеоконференції під час винесення апеляційним судом постанови, а отже, були заслухані судом. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ Щодо можливості касаційного перегляду ухвали суду першої інстанції про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі 26. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист. 27. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанції. 28. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. 29. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 30. Наведена конституційна норма конкретизована законодавцем у статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 31. Процесуальний порядок провадження у цивільних / господарських справах визначається ЦПК України / Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність господарських процесуальних прав і обов`язків суб`єктів процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. 32. Згідно з пунктами 11, 15 частини першої статті 353 ЦПК України (аналогічні за змістом норми закріплені у пунктах 10, 13 частини першої статті 255 ГПК України) окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо: - затвердження мирової угоди; - закриття провадження у справі. 33. За частиною першою статті 406 ЦПК України (подібні норми містить частина перша статті 304 ГПК України) ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу. 34. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України (схожі норми закріплені у пунктах 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: - ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку; - ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали. 35. Отже, законодавець окремо визначає вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути окремо оскаржені в касаційному порядку від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції. 36. У названому переліку наявна ухвала суду першої інстанції про закриття провадження у справі (пункт 15 частини першої статті 353 ЦПК України / пункт 13 частини першої статті 255 ГПК України), тоді як ухвала суду першої інстанції про затвердження мирової угоди відсутня. 37. Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦПК України (частини перша, друга статті 192 ГПК України) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. 38. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/661/20 зауважила, що мирова угода в позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення. 39. Отже, мирова угода за своєю суттю є юридичним документом, у якому сторони погоджують умови вирішення спору, прийнятні для обох сторін, а правовим наслідком її затвердження є закриття провадження у справі, адже після затвердження мирової угоди наявний конфлікт між сторонами фактично припиняє своє існування (спір між сторонами вважається врегульованим, а отже, будь-яке подальше продовження процесу втрачає юридичний сенс). 40. Тобто затвердження мирової угоди між сторонами неможливе без закриття провадження у справі, оскільки за частиною четвертою статті 208 ЦПК України (частиною третьою статті 192 ГПК України) обов`язковим процесуальним наслідком затвердження мирової угоди є одночасне закриття провадження у справі. 41. Тож закриття провадження у справі у разі затвердження мирової угоди, на нашу думку, не може вважатися окремим процесуальним рішенням суду, а є лише основним процесуальним наслідком затвердження укладеної між сторонами мирової угоди, що своєю чергою не допускає повторного звернення до суду стосовно спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (частина друга статті 256 ЦПК України / частина третя статті 231 ГПК України). 42. Такий наслідок відповідно до частини третьої статті 207 ЦПК України (частини третьої статті 192 ГПК України) роз`яснюється сторонам до ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди. 43. Очевидно, що затвердження мирової угоди зазвичай оформлюється судом у формі єдиного процесуального документа, мотивувальна частина якого містить обґрунтування для затвердження укладеної між сторонами мирової угоди та закриття у зв`язку із цим провадження у справі, а резолютивна частина відповідно висновок про затвердження мирової угоди з викладенням тексту мирової угоди та висновок про закриття провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 255 ЦПК України / пункт 7 частини першої статті 231 ГПК України). 44. Проте на практиці не виключена можливість оформлення рішення про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі у формі двох окремих процесуальних документів (ухвал) - про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. 45. Утім наведене, на нашу думку, жодним чином не спростовує той факт, що як у першому випадку (оформлення у формі єдиного процесуального документа), так і в другому випадку (оформлення у формі двох процесуальних документів) затвердження мирової угоди разом із закриттям провадження у справі за своєю суттю в процесі прийняття є одноактною (нерозривною) дією. 46. Тобто зовнішнє юридичне оформлення затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі може бути у формі одного чи двох процесуальних документів (ухвал), тоді як процес прийняття затвердження мирової угоди разом із закриттям провадження у справі в будь-якому разі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією. 47. Розуміння процесу затвердження мирової угоди як одноактної процесуальної дії безпосередньо підтверджує текстуальне викладення та буквальне тлумачення другого речення частини четвертої статті 207 ЦПК України (другого речення частини четвертої статті 192 ГПК України). 48. Тому в аспекті оскарження затвердження мирової угоди не може розглядатися самостійно, безвідносно до закриття провадження у справі, яке, як зазначалося вище, є процесуальним наслідком затвердження судом укладеної між сторонами мирової угоди, адже в цілому вони є однією (нерозривною) процесуальною дією із затвердження мирової угоди (первинна дія) та закриття провадження у справі (процесуальний наслідок). 49. Саме по собі затвердження мирової угоди не може існувати без ухвалення рішення про закриття провадження у справі, як і відповідно постановлення ухвали про закриття провадження у справі без зазначення в ній підстав закриття (в цьому випадку - такої підстави, як затвердження укладеної між сторонами мирової угоди), оскільки відповідно до приписів статті 255 ЦПК України / статті 231 ГПК України постановлення судом ухвали про закриття провадження у справі перебуває в безпосередньому зв`язку з наявністю підстав такого закриття, адже така ухвала фактично є процесуальним наслідком констатації факту припинення існування наявного між сторонами спору. 50. З огляду на викладене вважаємо, що відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України (пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України) серед переліку ухвал, які можуть бути об`єктами касаційного оскарження, ухвали про затвердження мирової угоди не унеможливлює її оскарження в касаційному порядку, оскільки з урахуванням одноактності (нерозривності) процесуальної дії із затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі така ухвала підлягає оскарженню в цілому(в тому числі у разі оформлення затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі окремими процесуальними документами) шляхом викладення скаржником відповідно до частини другої статті 406 ЦПК України (частини другої статті 304 ГПК України) у касаційній скарзі на ухвалу про закриття провадження у справі також скарги на ухвалу про затвердження мирової угоди. 51. Те ж саме має місце у випадку затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі на стадії її перегляду в суді апеляційної інстанції. У такому разі відсутність серед переліку ухвал суду апеляційної інстанції (пункт 3 частини першої статті 287 ГПК України), на які може бути подана касаційна скарга, ухвали про затвердження мирової угоди, не позбавляє можливості її перегляду в касаційному порядку, адже за будь-яких умов має бути забезпеченим щонайменше один перегляд судового рішення щодо затвердження мирової угоди (в цьому разі - апеляційний перегляд такої ухвали) (див. mutatis mutandis близький за змістом підхід застосований до перегляду ухвали щодо забезпечення позову окремо від рішення суду по суті спору, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20), а касаційний перегляд цієї ухвали може бути забезпечений відповідно до частини другої статті 406 ЦПК України (частини другої статті 304 ГПК України) шляхом включення скарги на таку ухвалу до касаційної скарги на ухвалу про закриття провадження у справі. 52. Утім Велика Палата Верховного Суду наведене залишила поза увагою та сформулювала у пунктах 63, 64, 75 постанови висновки, що містять низку взаємних невідповідностей та логічних суперечностей. 53. Так, у пункті 63 Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що норми про можливість апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції щодо затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі окремо, жодним чином не можуть впливати на можливість касаційного оскарження ухвали про закриття провадження у справі загалом,а тому суд касаційної інстанції не розділяє скаргу в частині щодо затвердження мирової угоди і скаргу в частині щодо закриття провадження у справі, а перевіряє її в цілому, тоді як у пункті 64 - вважає, що така скарга є касаційною скаргою саме на ухвалу про закриття провадженняу справі в частині її висновків щодо наявності підстав для закриття провадження у справі. 54. Як вже зазначалось у пункті 63 постанови Велика Палата Верховного Суду зауважила, що суд касаційної інстанції не розділяє касаційну скаргу в частині щодо затвердження мирової угоди та скаргу в частині закриття провадження у справі, тоді як у пункті 75, вважаючи за необхідне конкретизувати висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17, зазначила таке: "за своїм змістом процедура закінчення розгляду справи укладенням мирової угоди складається з декількох процесуальних дій, що вчиняються сторонами та судом у визначеній послідовності, включаючи процесуальні рішення про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. Однак ці процесуальні рішення оформлюються одним процесуальним актом - ухвалою, а тому не можуть розглядатися як два самостійних процесуальних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо закриття провадження". 55. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними [див. mutatis mutandis рішення від 22 листопада 1995 рокуу справі "С.В. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom), заява № 20166/92, § 36]. 56. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. 57. Верховний Суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Альбу та інші проти Румунії" (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09]. 58. Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права (див. Висновок Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону). 59. Юридична визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість правовідносин, що виникають. 60. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі "Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини" (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05]. 61. За частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. 62. Тобто формування практики однакового застосування судами норм права є одним із завдань Великої Палати як колегіального органу Верховного Суду. 63. Однак, на наше переконання, застосований Великою Палатою Верховного Суду підхід до формування висновків у пунктах 63, 64, 75 навряд чи дозволяє зробити на практиці оскарження ухвали суду про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі передбачуваним і прогнозованим, адже такі висновки є нечіткими, сформульованими в алогічний спосіб, який не дозволяє однозначно стверджувати: - чи є затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі однією процесуальною дією або окремими діями; - чи є ухвала про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі єдиним або окремими процесуальними документами, які може бути оскаржено в касаційному порядку. 64. Вважаємо очевидним, що сформульовані у цій постанові висновки згодом потенційно можуть зумовити своїм наслідком формування різних підходів судів до вирішення питання можливості касаційного перегляду ухвали про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі, тоді як єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності та фундаментальною засадою здійснення судочинства, а касаційний суд не повинен бути джерелом невизначеності судової практики, його судові рішення мають бути розумно передбачуваними. Щодо відступу (конкретизації) від висновків Верховного Суду 65. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України ?Про судоустрій і статус суддів? Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. 66. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Зокрема, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 67. Тобто має існувати необхідність відступу, і така необхідність має виникати з певних об`єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20). 68. Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції [див. рішення ЄСПЛ у справах "Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та "Скоппола проти Італії" (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104]. 69. Однак в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70). 70. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47). 71. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи. 72. Звертаємо увагу, що після прийняття Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду постанови від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17, висновки в якій, на думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, необхідно конкретизувати, не відбулися зміни в процесуальному законодавстві, не змінилося правове регулювання затвердження мирової угоди та закриття на цій підставі провадження у справі, не виявлено ані застарілості правового підходу щодо розуміння процесуальної дії із затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням (закриттям) провадження у справі як одноактної (нерозривної) дії, ані будь-яких вад попереднього судового рішення. 73. Тож, на наше переконання, подібне формулювання та викладення у спосіб, який зазначено вище, висновків Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 63, 64, 75 не дозволяє стверджувати про наявність підстав для конкретизації висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17 про те, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням (закриттям) провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розглядатися як два самостійних акти окремо. ВИСНОВКИ 74. Ураховуючи наведене вище, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову у цій справі, не мала підстав для конкретизації висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17 про те, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розглядатися як два самостійних акти окремо - щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення (закриття) провадження, і, як наслідок, формулювання такого висновку: ?за своїм змістом процедура закінчення розгляду справи укладенням мирової угоди складається з декількох процесуальних дій, що вчиняються сторонами та судом у визначеній послідовності, включаючи процесуальні рішення про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. Однак ці процесуальні рішення оформлюються одним процесуальним актом - ухвалою, а тому не можуть розглядатися як два самостійних процесуальних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо закриття провадження?. Судді: О. О. Банасько Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Ткач В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 123992361

Не дивлячись на велику кількість рішень ЄСПЛ в яких встановлено порушення права на мирні зібрання, всі існуючи парламенти в Україні до цього часу, разом з Президентами України так і не прийняли закону який би врегулював питання права на мирні зібрання. Суд зазначив: 18. Втім треба наголосити, що Рішення Суду не містить констатації порушення національними судами конвенційних прав заявника під час розв`язання спору у справі № 2а-14844/12/2670 за позовом КМДА до Кредитної спілки «Всеукраїнське народне кредитне товариство», Кредитної спілки «Київське кредитне товариство», Кредитної спілки «Акорд», Кредитної спілки «Профіт-Центр 2004» про встановлення обмеження права на мирні зібрання. ОСОБА_1 не був стороною в адміністративному процесі, коли розглядався позов КМДА до перелічених вище відповідачів. Національні суди вищого рівня не обмежили право заявника на доступ до суду, коли він як зацікавлена особа (натепер як особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) звернувся спочатку до апеляційного, а потім до касаційного судів зі скаргами відповідного змісту та форми, які ці суди розглянули по суті з ухваленням відповідних судових рішень. Не містить Рішення Суду й будь-яких згадок про порушення приписів національного законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог. Ще раз треба нагадати, що рішення національних судів, які були постановлені чи ухвалені у справі № 2а-14844/12/2670, не були предметом дослідження, коли ЄСПЛ виносив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13). Встановленні у Рішенні Суду порушення Україною правил Конвенції (статей 11 та 13) стосувалися інших справ, де стороною теж є ОСОБА_1 або як фізична особа, або як представник юридичної особи.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2024 року м. Київ Справа № 2а-14844/12/2670 Провадження № 11-162зва24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Гриціва М. І., суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю: секретаря судового засідання Біляр Л. В., заявника ОСОБА_1 , представника заявника адвоката Сидоренка І. О., представників позивача Мовчан Ю. М., Яровенко А. В розглянула на відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Пащенко К. С.) від 29 жовтня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду (судді Кузьменко В. В., Шурко О. І., Федотов І. В.) від 13 грудня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України (судді Бутенко В. І., Лиска Т. О., Рецебуринський Ю. Й.) від 18 липня 2013 року у справі за позовом Київської міської державної адміністрації до Кредитної спілки «Тринадцята зарплатня», Кредитної спілки «Всеукраїнське народне кредитне товариство», Кредитної спілки «Київське кредитне товариство», Кредитної спілки «Акорд», Кредитної спілки «Профіт-Центр 2004» про встановлення обмеження права на мирні зібрання і ВСТАНОВИЛА: 1. 29 жовтня 2012 року Київська міська державна адміністрація (далі - КМДА) звернулась до суду з позовною заявою, в якій просила встановити обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, зборів та інше) шляхом заборони вкладникам Кредитних спілок (далі - КС) «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство», «Профіт-Центр 2004» та іншим суб`єктам, які реалізують право на мирні зібрання, проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року в місті Києві на вулиці Інститутській, 9 (біля Національного банку України). КМДА прохання мотивувала тим, що згідно з наданими до КМДА заявами та повідомленнями з 2006 року щочетверга біля входу до приміщення Національного банку України на вулиці Інститутській, 9 проводять акції вкладники кредитних спілок та банків, серед яких: «Український фінансовий союз» в особі Десятнікова С. А., «Витязь-инвест» в особі Виноградова О. В., «Тринадцята зарплатня» в особах Цеплика В. О. , П`янова В. Д. , «Либідь» в особі Медведенка М. Ф. , «Профіт-Центр 2004» в особах Тимченка В. І. , Чернякова Л. Ю. , «Український кредитний альянс» в особі Мельника O. K., «Всеукраїнське народне кредитне товариство» в особі Біляєва М. П., «Київське кредитне товариство» в особі Борисейка П. А., «Акорд» в особі Головченка К. І. , «Європейський банк розвитку та заощаджень» в особі Худобец Т. А. , страйкового комітету АКБ «Інтернаціональ», «Гарант» в особі Белова О. С. та страйкового комітету АКБ «ОЛБанк» в особі ОСОБА_1 , які не лише створюють незручності пересічним громадянам, а й перешкоджають нормальній діяльності вищої банківської установи держави. Окружний адміністративний суд міста Києва 29 жовтня 2012 року виніс постанову, якою позов задовольнив частково. Встановив обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, зборів та інше) шляхом заборони [саме] вкладникам КС «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство» та «Профіт-Центр 2004» проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року в місті Києві на вулиці Інститутській, 9. У решті позовних вимог відмовив. Приватне підприємство (далі - ПП) «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «Скала» як зацікавлена особа не погодилося з цим судовим рішенням і подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати постанову суду першої інстанції через те, що це рішення суд постановив з порушенням норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову цілком. Київський апеляційний адміністративний суд за наслідками апеляційного перегляду ухвалою від 13 грудня 2012 року апеляційну скаргу залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «Скала» не примирилося з таким рішенням і оскаржило судові рішення судів попередніх інстанцій до касаційної інстанції. 18 липня 2013 року Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду касаційної скарги ухвалив касаційну скаргу ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «Скала» залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2012 року - без змін. 2. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Європейський Суд, Суд), у якій зазначив про порушення приписів Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція), яке полягало в тому, що йому створювали перешкоди в проведенні публічних заходів. Європейський Суд розглянув заяву і 27 червня 2024 року ухвалив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13) (далі - Рішення Суду), якою оголосив неприйнятними скарги стосовно постанови [національного суду в конкретній справі] від 28 лютого 2013 року, а решту скарг у заяві - прийнятними, констатував і в цьому Рішенні постановив, що були порушені: - стаття 11 Конвенції - право заявника на мирні зібрання через відсутність чіткої та передбачуваної процедури організації та проведення таких зібрань; - статті 13 - право заявника на ефективний захист свого права на проведення мирних зібрань під час і у зв`язку з розглядом національними судами його скарг на судові рішення, серед яких і рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року, якими були запровадженні обмеження з проведення мирних зібрань. 3.23 липня 2024 року до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) надійшла заява, підписантами якої значиться ОСОБА_1 як фізична особа і окремо як генеральний директор ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «Скала», про перегляд за виключними обставинами судових рішень. Заявник просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2013 року. Як підставу для перегляду судових рішень у справі заявник використовує факт встановлення ЄСПЛ у рішенні від 27 червня 2024 року в справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13), яке набуло статусу остаточного, порушення Україною статей 11 та 13 Конвенції під час вирішення судом адміністративного спору в справі № 2а-14844/12/2670. Заявник ОСОБА_1 просить скасувати згадані вище судові рішення національних судів у справі № 2а-14844/12/2670 та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову. Автор заяви вважає, що оскаржувані судові рішення порушують вимоги Конституції України (стаття 39 Основного Закону України) та чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (статті 11, 13, 46 Конвенції), а отже, вони є незаконними, позаяк не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та іншим вимогам процесуального законодавства. Висновки судових рішень є неповними, непереконливими, тобто такими, що не опираються на об`єктивні відомості. Вони є викривленими, оскільки фактична та юридичної кваліфікація фактів події проведення публічних заходів, які об`єктивно встановили національні суди, а також їхня значеннєва властивість є неадекватною, неспівставною з дійсністю та неправдивою. Гадає, що позаяк Європейський Суд установив порушення Україною статей 11 та 13 Конвенції, яке проявилося, зокрема, в тому, що, як зазначається у заявах до міжнародної судової установи та до національного суду, не було (не існувало, не був запроваджений) ефективного засобу на правничий захист свого права на вільне висловлення своєї думки та вільне волевиявлення своєї громадянської позиції на мирних мітингах під стінами Національного банку України на вулиці Інститутській, 9 в місті Києві, тому оскаржені судові рішення підлягають скасуванню на виконання вимог статті 10 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) з ухваленням нового судового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог у цій справі (№ 2а-14844/12/2670). 4. Відповідач не скористався своїм правом надати заперечення на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами. 5. Суддя Великої Палати ухвалою від 28 серпня 2024 року відкрив провадження за виключними обставинами в цій справі лише за заявою фізичної особи ОСОБА_1 , хоча в цій заяві він заодно поіменував себе і як генеральний директор ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «СКАЛА», а ухвалою від 11 листопада 2024 року призначив справу до розгляду на судовому засіданні на 14 годину 05 грудня 2024 року. 6. На судовому засіданні ОСОБА_1 просив задовольнити вимоги, які він виклав у своїй заяві про перегляд за виключними обставинами рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. 7. Велика Палата заслухала суддю-доповідача, сторони, які з`явилися на судове засідання, перевірила викладені в заяві доводи й вирішила, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої, пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію й зобов`язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції). Пунктом 1 статті 6 розділу І Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Одним з елементів закріпленого в цій статті права на справедливий суд є належне відправлення правосуддя. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема, про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв`язку із цим обмежувати право на судовий захист (абзац п`ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002). Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 8. Обставини, які встановлені судами, можна коротко викласти таким чином. У жовтні 2012 року Київська міська державна адміністрація звернулась до суду з позовною заявою, в якій просила встановити обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони вкладникам КС «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство», «Профіт-Центр 2004» та іншим суб`єктам, які реалізують право на мирні зібрання, проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року в місті Києві на вулиці Інститутській, 9 (біля Національного банку України). Окружний адміністративний суд міста Києва за наслідками розгляду позову у справі № 2а-14844/12/2670 29 жовтня 2012 року виніс постанову, залишену без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду та Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2012 року і 18 липня 2013 року відповідно, якою позов задовольнив частково: встановив обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони вкладникам КС «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство» та «Профіт-Центр 2004» проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року в місті Києві на вулиці Інститутській, 9. У решті позовних вимог відмовив. Авторами апеляційної та касаційної скарг було ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «Скала» не як сторона чи учасник спору, а як зацікавлена особа. 9. 27 червня 2024 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13), яким, серед іншого, встановив порушення Україною статті 11 та 13 Конвенції. У цьому рішенні Суд, зокрема, зазначив, що заявник ( ОСОБА_1 ), посилаючись на статтю 11 Конвенції, скаржився на те, що йому завадили провести публічні заходи перед Центральною виборчою комісією 29 жовтня 2012 року, перед Національним банком України 01 і 08 листопада 2012 року, а також з 06 грудня 2012 року до 31 березня 2013 року. Він скаржився також, що постанова [національного] суду від 28 лютого 2013 року обмежила його право на проведення усіх мирних зібрань перед Генеральною прокуратурою України. Скаржився й на те, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку із зазначеними скаргами (стаття 13 Конвенції). Європейський Суд визнав, що була порушена стаття 11 Конвенції, і зазначив, що загальні принципи, застосовні у цій справі, та відповідне національне законодавство наведені в рішеннях у справах «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, пункти 52-57, від 11 квітня 2013 року та «Черемський проти України» (Cheremskyy v. Ukraine), заява № 20981/13, пункти 11-13 і 25-33, від 07 грудня 2023 року. Зокрема, в цьому контексті Європейський Суд ще раз нагадав, що стаття 11 Конвенції гарантує кожному право на свободу мирних зібрань та свободу об`єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. 10. Щодо фактів подій 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року Суд зазначив, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона визнана прийнятною. Суд зауважив, що 29 жовтня 2012 року працівники міліції заборонили заявнику провести мирне зібрання, посилаючись на загальне обмеження проведення масових заходів, встановлене постановою суду від 27 жовтня 2012 року. 01 та 08 листопада 2012 року, посилаючись на постанову [Окружного адміністративного суду міста Києва] від 29 жовтня 2012 року, працівники міліції розігнали мирні зібрання заявника перед Національним банком України. Пізніше працівники міліції висунули заявнику обвинувачення у вчиненні адміністративних правопорушень у зв`язку з подіями 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року, але суди звільнили його від адміністративної відповідальності і встановили, що він [ ОСОБА_1 ] не порушив законодавства. І цього було достатньо для висновку Суду, що дії працівників міліції 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року не ґрунтувалися на законодавстві у розумінні пункту 2 статті 11 Конвенції і були порушені приписи цієї статті. 11. Стосовно постанови суду від 05 грудня 2012 року, то ЄСПЛ констатував, що з 06 грудня 2012 року до 31 березня 2013 року заявник не міг проводити свої звичайні мирні зібрання перед Національним банком України, оскільки суд постановою від 05 грудня 2012 року обмежив право на мирні зібрання у цей час. Суд зазначив, що детально вивчив законодавчі положення, на які посилався Окружний адміністративний суд міста Києва у своїй постанові від 05 грудня 2012 року, і встановив, що вони не відповідали вимогам Конвенції щодо якості закону. Зокрема, було видимим те, що нормотворче право органів місцевого самоврядування стосовно подібного важливого питання свободи зібрань не має законних підстав в українському законодавстві. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року, стаття 39 Конституції України та інші правила законодавства, взяті окремо чи у сукупності, також не становлять достатню законну підставу для встановлення обмежень права на свободу зібрань. В аспекті казаного Суд не знайшов підстав відходити від своїх висновків у цій справі та встановив, що була порушена стаття 11 Конвенції. 12. Щодо постанови суду від 28 лютого 2013 року, то Суд зауважив, що скарга заявника у зв`язку із цим була досить загальною, і незрозуміло, чи справді заявник мав намір провести мирне зібрання перед Генеральною прокуратурою України. Суд вважав, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції його скарга у зв`язку із цим не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Із цих підстав Суд виснував, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції. 13. Далі Європейський Суд зазначив, що з огляду на свій висновок за статтею 11 Конвенції стосовно постанови від 28 лютого 2013 року вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу за статтею 13 Конвенції у зв`язку із цією постановою. Стосовно решти оскаржуваних судових постанов, то з огляду на свої висновки за статтею 11 Конвенції Суд виснував, що заявник висунув небезпідставну скаргу щодо його прав за статтею 13 Конвенції. Поняття ефективного засобу юридичного захисту означало, що заявник повинен був мати можливість домогтися розгляду судами його скарг на постанови від 27 і 29 жовтня 2012 року та 05 грудня 2012 року до дати запланованих подій (див. рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Baczkowski and Others v. Poland), заява № 1543/06, пункти 83 і 84, від 03 травня 2007 року). Коли заявник прибув до Центральної виборчої комісії 29 жовтня 2012 року та до Національного банку України 01 листопада 2012 року, він не знав про постанови суду, якими були встановлені обмеження на проведення публічних заходів біля цих установ. Із цих підстав він не міг оскаржити їх до дат запланованих ним заходів. Також Суд зазначив, що жодні передбачені законодавством терміни не зобов`язували суди ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником. Тому Суд не переконаний, що доступні заявнику засоби юридичного захисту, які мали ретроспективний характер, могли забезпечити належне відшкодування у зв`язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції [див. згадане рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Baczkowski and Others v. Poland)]. Суд зауважив, що розслідування скарги заявника щодо дій працівників міліції 01 і 08 листопада 2012 року тривало з 2013 року щонайменше до 2020 року. У контексті наведеного Суд визнав, що у заявника не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції і було порушено статтю 13 Конвенції. 14. Отож, як випливає зі змісту та суті Рішення Суду, порушення конвенційних приписів полягало в обмеженні та втручанні у право людини на мирні зібрання, яке здійснено не на основі Конституції та законів України, попри те, що така вимога гарантована Конституцією України (статті 39 та 92), а також у тому, що позивач не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту. Застосування правил статті 39 Конституції України в системному зв`язку із приписами статті 92 Основного Закону України переконують у тому, що порядок організації проведення зборів має бути встановлений Верховною Радою України і виключно на підставі закону, оскільки саме законами України визначаються права та свободи людини і громадянина, зокрема й право на мирні збори, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина. З відсиланням на загальні принципи, застосовні у цій справі, на відповідне національне законодавство, наведене в рішенні у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, від 11 квітня 2013 року, Європейський Суд, з-поміж іншого, констатував, що Конституція України передбачає загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають юридичного розвитку в національному законодавстві. На погляд Суду, парламент України не ввів у дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, зважаючи на те, що статті 39 та 92 Конституції України чітко вимагають того, щоб такий порядок був встановлений законом. Суд проаналізував нормативні документи, які існували на момент прийняття рішення судами і регулювали процедури застосування обмежень на проведення зібрань. Зокрема, Суд зазначив, що Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі - Указ 1988 року) не може бути визнаний загальноприйнятним нормативним документом, що регулює порядок проведення демонстрацій, оскільки передбачає інший порядок проведення означених заходів, ніж той, що визначений Конституцією України. Зокрема, Указ 1988 року передбачає отримання дозволу від влади на проведення зібрань чи демонстрацій, встановлює право органів влади на заборону їх проведенні, в історичному аспекті переслідує інші цілі. Конституція України таких обмежень не встановлює. Не забезпечують достатніх правових підстав регулювання організації та проведення демонстрацій і правила, запроваджені органами місцевого самоврядування; причина та сама - відсутність загального акта парламенту (спеціального закону), на підставі якого можна розробляти документи органів місцевої влади. 15. За змістом пункту 1 статті 46 розділу ІІ Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон № 3477-IV. На підставі глави 3 цього Закону констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. За статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно із Рекомендацією № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 16. Стаття 11 Конвенції гарантує кожному право на свободу мирних зібрань та свободу об`єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Ці конвенційні приписи узгоджуються з приписами Конституції України, яка гарантує громадянам України право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких вони мають завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Зазначені конвенційні та конституційні правила не є абсолютними; щодо права на мирні зібрання та об`єднання на тому ж нормативному рівні встановлені обмеження, які повинні відповідати трьохскладовим умовам: 1) такі обмеження мають бути встановлені законом; 2) вони мають відповідати легітимним цілям - інтересам національної або громадської безпеки, охороні здоров`я або моралі, захисту прав і свобод інших громадян; 3) бути необхідними в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 11 Конвенції, частина друга статті 39 Конституції України). За рішенням Суду використаний в інтерпретованій ним конвенційній нормі вислів «встановлено законом» означає не тільки те, що обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання мають ґрунтуватися на законі, але вимагає також, щоб нормативний акт, який регулюватиме такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, бути здатним - за потреби, за відповідної консультації - передбачити міру, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути його дія. 17. ОСОБА_1 , коли подав до Великої Палати заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, наголошував, що ЄСПЛ у своєму Рішенні встановив порушення статей 11 та 13 Конвенції в адміністративній справі № 2а-14844/12/2670 (рішення у якій просить переглянути). Тобто, як гадає заявник, Суд надав відповідну правничу оцінку постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року, якою, на думку заявника, було обмежено проведення ОСОБА_1 мирного мітингу під стінами Національно банку України. З приводу цієї заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами Велика Палата вважає, що ЄСПЛ в своєму Рішенні констатував, що властиво в інших, згадуваних в Рішенні ЄСПЛ, справах постановами національного суду від 05 грудня 2012 року та від 28 лютого 2013 року були порушені права заявника, гарантовані статтею 11 Конвенції. Понад це, через неможливість домогтися розгляду судами скарг ОСОБА_1 на постанови від 27 і 29 жовтня 2012 року та 05 грудня 2012 року до дати запланованих подій та через законодавче неунормування обов`язку для суду ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником у нього ( ОСОБА_1 ), як узагальнив Суд, не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції, чим і була порушена стаття 13 Конвенції. 18. Втім треба наголосити, що Рішення Суду не містить констатації порушення національними судами конвенційних прав заявника під час розв`язання спору у справі № 2а-14844/12/2670 за позовом КМДА до Кредитної спілки «Всеукраїнське народне кредитне товариство», Кредитної спілки «Київське кредитне товариство», Кредитної спілки «Акорд», Кредитної спілки «Профіт-Центр 2004» про встановлення обмеження права на мирні зібрання. ОСОБА_1 не був стороною в адміністративному процесі, коли розглядався позов КМДА до перелічених вище відповідачів. Національні суди вищого рівня не обмежили право заявника на доступ до суду, коли він як зацікавлена особа (натепер як особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) звернувся спочатку до апеляційного, а потім до касаційного судів зі скаргами відповідного змісту та форми, які ці суди розглянули по суті з ухваленням відповідних судових рішень. Не містить Рішення Суду й будь-яких згадок про порушення приписів національного законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог. Ще раз треба нагадати, що рішення національних судів, які були постановлені чи ухвалені у справі № 2а-14844/12/2670, не були предметом дослідження, коли ЄСПЛ виносив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13). Встановленні у Рішенні Суду порушення Україною правил Конвенції (статей 11 та 13) стосувалися інших справ, де стороною теж є ОСОБА_1 або як фізична особа, або як представник юридичної особи. 19. Тим часом Велика Палата не може оминути увагою, що в Рішенні Суду згадується постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року, на яку працівники міліції посилалися як на загальне обмеження проведення масових заходів, коли 01 та 08 листопада 2012 року розігнали мирні зібрання заявника перед Національним банком України і використали для його затримання. Хоча в Рішенні Суду є посилання на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року(справа № 2а-14844/12/2670), проте саме по собі таке згадування ще не є ознакою того, що під час розгляду цієї справи національний суд допустив стверджувані заявником конвенційні порушення його права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Як видно зі змісту судового рішення суду першої інстанції, цей суд встановив «обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони вкладникам кредитних спілок «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство» та «Профіт-Центр 2004» проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року у м. Києві по вулиці Інститутській, 9». КМДА, коли зверталася до суду з позовними вимогами встановити описані обмеження, просила їх встановити не тільки для вкладників згаданих кредитних спілок, але й для інших суб`єктів, які реалізують право на мирні зібрання. Проте суд першої інстанції в частині вимог позивача про встановлення обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони іншим суб`єктам, які реалізують право на мирні зібрання, проведення заходів в означені час та місці відмовив, «оскільки рішення суду не може розповсюджуватись на невизначене коло осіб.». Зі змісту цього рішення можна виснувати, що встановлені ним обмеження на проведення мирних зібрань стосувалися певного кола учасників, але формально не стосувалися (не обмежували) права, зокрема, заявника на проведення мирних зібрань 01 та 08 листопада 2012 року. Органи державної влади в особі працівників міліції послалися на це рішення суду як на загальну підставу, що наче дозволяє їм затримати заявника 01 та 08 листопада 2012 року за порушення порядку проведення мирних зібрань біля Національного банку України. Проте постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року та ухвали судів вищих інстанцій, які залишили його без змін, за змістовним визначенням самих національних судів та Європейського Суду в Рішенні Суду на ділі не є (не були) тими судовими рішеннями, які порушили право заявника ОСОБА_1 як зацікавленої особи на мирне зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрацію, мітинг, збори чи ще на щось), оскільки саме ці судові рішення не містять таких заборон для заявника. Як установив (констатував) ЄСПЛ, змістовно-динамічна дія порушення прав заявника на мирне зібрання за описаних вище обставин полягала в тому, що органи державної влади в особі дій працівників міліції не на підставі, в порядку та умовах встановлених законом, а через використання спотвореної інтерпретації присуду постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року про встановлення для заявника обмеження на проведення мітингу під стінами Національного банку України,- фактично безпідставно і незаконно не дозволили йому 01 листопада 2012 року провести мирне зібрання біля Національного банку України, застосували примус і затримали його. Тобто власне дії працівників міліції, які реально не дозволили заявникові провести мирне зібрання описаним способом, становлять зміст та суть стверджуваного порушення прав заявника, які встановлені і гарантовані статтею 11 Конвенції. Ці та інші констатовані Європейським Судом конкретні встановлені прояви порушення конвенційних прав заявника на проведення мирних зібрань, якщо їх зіставити з мотивацією та рішеннями національних судів, які у цій справі заявник просить скасувати, переконують в тому, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року та ухвали судів вищих інстанцій цільово, формально не обмежували право заявника на проведення мирного зібрання у відомі дні настільки, щоб заявник мав правомірні сподівання на їхнє скасування. Ці судові рішення не є актами судової влади, які чинять і продовжують чинити негативну дію на право заявника ОСОБА_1 на мирні зібрання настільки, щоби вимагати поновлення судового провадження та ухвалення запропонованого заявником варіанта вирішення спору за позовом КМДА до перелічених вище кредитних спілок. Така пропозиція неможлива, бо об`єктивно годі в просторі відновити право (ретроспективну дію права) на проведення мирного зібрання в часі, що минув. 20. Зрештою,Велика Палата не має наміру і не може заперечувати існування конкретних фактів, які Європейський Суд стосовно особи ОСОБА_1 оцінив як порушення конкретних статей Конвенції. Виглядає так, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року містить в собі рішення, які за оцінкою Європейського Суду в його Рішенні в справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13) встановлюють обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання не на «законі», який регулював би такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, тощо. Як мовилося вище, Європейський Суд через визначення поняття ефективного засобу юридичного захисту в аспекті фактів, відображених у Рішенні в справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13), вирішив, що заявник повинен був мати можливість домогтися розгляду судами його скарг на, зокрема, постанову [Окружного адміністративного суду міста Києва] від 29 жовтня 2012 року до дати запланованих подій біля Національного банку України (01 листопада 2012 року). Але він не знав про постанову суду (від 29 жовтня 2012 року), якою були встановлені обмеження на проведення публічних заходів біля цієї установи. Як визнав Суд, із цієї підстави він не міг оскаржити її до дати запланованих ним заходів. Суд також зазначив, що жодні передбачені законодавством терміни не зобов`язували суди ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником. Із цього Суд виснував, що доступні заявнику засоби юридичного захисту, які мали ретроспективний характер, могли забезпечити належне відшкодування у зв`язку зі стверджуваними порушеннями. Суд зауважив, що розслідування скарги заявника щодо дій працівників міліції 01 і 08 листопада 2012 року тривало з 2013 року щонайменше до 2020 року. У контексті наведеного Суд визнав, що у заявника не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції і було порушено статтю 13 Конвенції. 21. Велика Палата вважає, що в аспекті окреслених фактів перебігу події стверджуваного заявником порушення його прав, гарантованих статтею 13 Конвенції, оцінки їх Європейським Судом як власне порушення приписів цієї статті Конвенції, змісту та характеру констатованих Судом порушень - вимоги заявника про скасування судових рішень національних судів з підстави позбавлення права на використання ефективного засобу юридичного захисту відносяться до тих видів конвенційних порушень, які не можуть вимагати повторного розгляду чи поновлення судового провадження. У площині причинно-наслідкового зв`язку позбавлення особи права на ефективні засоби юридичного захисту може призвести до настання негативного, шкідливого впливу (дії, чинення) на певні блага особи, до спричинення шкоди. Однак поновити право на ефективні засоби юридичного захисту не видається реальним і дієвим, позаяк через поновлення судового провадження не може оновитися (скоротитися, зменшитися, анулюватися, бути усунена тощо) невиправдана тривалість провадження у справі, яка була допущена у справі № 2а-14844/12/2670, як не може відновитися право на ефективний судовий захист у провадженні, в якому фактом своєї дії порушення цього права вже спричинило шкоду заявнику, принаймні тим, що позбавила можливості вчасно і продуктивно (плідно) захиститися від обмеження його права на мирні зібрання. Треба додати, що встановлені Європейським Судом порушення статті 13 Конвенції не є такими, що спонукають до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або що в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. У Рішенні ЄСПЛ зазначив, що огляду на характер, зокрема, скарги ОСОБА_1 встановлення порушення, яке зумовлює виникнення в держави-відповідача зобов`язання вжити спрямованих на забезпечення дотримання права на свободу зібрань заходів, наведених у рішенні у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, від 11 квітня 2013 року, становить достатню справедливу сатисфакцію. У рішенні у справі, на яку робиться посилання, Європейський Суд констатував порушення статей 11 та 7 Конвенції, спричинені наявністю законодавчої прогалини щодо регулювання свободи зібрань, яка існує в законодавстві України протягом більш ніж двох десятиліть. Суд зазначив, що відповідно до його практики, у разі виявлення недолік(у)ів у національній правовій системі, він вказує на джерело відповідної проблеми, щоб допомогти Договірним державам у пошуку належного її вирішення, а Комітетові міністрів - у здійсненні нагляду за виконанням рішень (). Оскільки проблема, яку виявив Суд у цій справі (Вєренцова), має системний характер, Суд наголосив, що слід невідкладно реформувати законодавство та адміністративну практику України для приведення їх у відповідність із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, та вимогами статей 7 та 11 Конвенції. Припасовуючи заходи (загального характеру), на які Європейський Суд звернув увагу у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, від 11 квітня 2013 року), до висновків, яких цей Суд дійшов у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 32960/13), можна констатувати, що ЄСПЛ спонукає до думки, що заявник зазнав шкоди (моральної), яка може бути відшкодована лише констатацією порушення його конвенційних прав і не потребує ні повторного розгляду справи, ні поновлення провадження. Велика Палата підкреслює, що Суд не встановив більше інших порушень Конвенції, які б певним чином зобов`язували втручатися у рішення національних судів, ухвалених за наслідками розгляду справи (№ 2а-14844/12/2670), де позивачем була КМДА, а ПП «Виробничо-дистриб`юторська компанія «Дім вина «СКАЛА» ОСОБА_1 - як зацікавлена особа, котра оскаржувала в порядку апеляційного та касаційного проваджень рішення суду першої інстанції. Також таких підстав не наведено і в заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами. 22. Отож конкретний зміст та суть доводів заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами; законодавче визначення, за яких причин може відбутися втручання в судові рішення за наслідками їхнього перегляду за винятковими обставинами, приміром, тоді, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила порушення Україною конвенційних зобов`язань саме (прямо) під час розгляду конкретної (певної) судової справи; те, що окреслені заявником обставини містять посилання про перегляд судових рішень, але не називають фактичних підстав (явищ, подій), які би свідчили (демонстрували), що точно ці судові рішення спричинилися до порушення конвенційних прав заявника і надалі продовжують свою негативну дію на його права; а також те, що інших порушень конвенційних прав, ніж зазначені у Рішенні, Європейський Суд не встановив, - у своїй сукупності дають підстави ухвалити рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами по суті. 23. За змістом частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі. Керуючись статтями 344, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2013 року у справі за позовом Київської міської державної адміністрації до Кредитної спілки «Тринадцята зарплатня», Кредитної спілки «Всеукраїнське народне кредитне товариство», Кредитної спілки «Київське кредитне товариство», Кредитної спілки «Акорд», Кредитної спілки «Профіт-Центр 2004» про встановлення обмеження права на мирні зібрання. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців Судді: О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков Ж. М. Єленіна О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова М. В. Мазур Джерело: ЄДРСР 123992353

Дуже сумнівне трактування та визначення строку з якого треба відраховувати шість місяців. Підхід запропонований Великою палатою призведе до прямо протилежних рішень в одних і тих самих випадках. Суд зазначив: 122. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (частина друга статті 46 ЦК України). 123. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді М. В. Мазура до постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2024 року справа № 755/11021/22 провадження № 14-94цс24 1. У цій справі мова йшла про встановлення факту смерті нашого захисника-добровольця, який імовірно загинув внаслідок ворожого обстрілу 20 березня 2022 року ТРЦ «Ретровіль». Дослідженими судом доказами було переконливо доведено той факт, що він ніс службу на цьому об?єкті, коли відбувся ракетний удар, але, на жаль, ні його тіло, ні рештки, так і не було знайдено після розбору завалів. 2. Не потрібно бути ні суддею, ні юристом, щоб прийти до висновку, що цих обставин у сукупності з тим фактом, що ця людина не була знайдена і не з?явилася через стільки часу цілком достатньо для переконання, що вона загинула того фатального дня. 3. Але коли читаєш закон, все стає набагато складніше. 4. З одного боку, ст. 46 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає можливість оголошення судом фізичної особи померлою. Зокрема, у ч. 1 цієї статті зазначено таке: «Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців…». 5. З іншого боку, ч. 2 названої статті містить спеціальну норму з дещо іншим правилом: «Фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців». 6. Колегія суддів Касаційного цивільного суду, яка передала цю справу на розгляд Великої Палати, зазначила, що аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про наявність великої кількості судових справ (більше 100) щодо оголошення фізичної особи померлою та про існування різних підходів судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, викладених у їх судових рішеннях, щодо спеціального правила, передбаченого у ч. 2 ст. 46 ЦК України, зокрема, стосовно початку відліку визначених у цій нормі строків: - одні суди вважають, що строки, визначені в ч. 2 ст. 46 ЦК слід обраховувати з моменту настання події (яка могла призвести до смерті особи), а не з моменту закінчення дії воєнного стану на території держави, - інші ж твердять, що відлік строку для оголошення фізичної особи померлою внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту має починатися саме з дня закінчення воєнних дій на території держави. 7. Слід визнати, що на користь другого варіанту можна навести досить розумні аргументи. По-перше, указівка законодавцем на «воєнні дії» поряд із терміном «збройний конфлікт» дійсно може навести на думку про те, що законодавець у ч. 2 ст. 46 ЦК мав на увазі саме закінчення воєнних дій на території держави. По-друге, воєнні дії та збройний конфлікт руйнують звичайний уклад життя як окремих людей, так і цілого суспільства, створюють серйозну небезпеку для життя та ситуацію невизначеності щодо долі багатьох людей і тому зникнення тих чи інших осіб під час воєнних дій може бути пов?язане як з їх смертю, так і з іншими обставинами, наприклад, переміщенням у більш безпечне місце на окупованій території, на території держави-агресора чи третьої країни, потраплянням в полон чи незаконним затримання окупаційною владою, дезертирством військових або навіть вступом на службу до армії ворога тощо. 8. Однак ця справа яскраво демонструє головний контраргумент - другий з перелічених варіантів тлумачення названої норми в цьому контурному випадку призвів би до явної несправедливості та суперечив би здоровому глузду. І хоча зараз ми розглядаємо одну конкретну справу, але варто пам?ятати про те, що подібних ситуацій може бути дуже багато. 9. Саме тому я вітаю як рішення судів першої і апеляційної інстанцій, так і рішення Великої Палати, оскільки всі вони, хоча і з дещо різними мотивами, ухвалили в цій справі справедливі рішення, які дозволять матері загиблого добровольця отримати свідоцтво про його смерть та одержати відповідну грошову допомогу. Більше того, висновок Великої Палати матиме важливе значення для відновлення справедливості у багатьох випадках, коли йтиметься про осіб, які зникли безвісти внаслідок ворожих атак на території України, де не ведуться «активні бойові дії». 10. Проблема полягає в тому, що цей висновок Великої Палати дозволить вирішити лише частину проблеми, тоді як родичі осіб (цивільних або військових), які зникли безвісти в зоні «активних бойових дій» ризикують залишитися в стані невизначеності на роки або десятиліття. Ми вже маємо такий досвід, адже збройний конфлікт в Україні розпочався понад 10 років тому, коли було окуповано частину території України, при цьому з 2015 до 2022 року лінія зіткнення сил оборони України з ворогом була майже незмінною, але водночас на цій лінії постійно відбувалися й обстріли, й інші бойові дії. 11. Тож повернімося до змісту ч. 2 ст. 46 ЦК. У постанові Великої Палати правильно зауважено, що ця норма не пов`язує можливість оголошення фізичної особи, яка пропала безвісти «у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом», з припиненням або скасуванням воєнного стану в Україні, оскільки цей термін законодавець тут не вживає. Більше того, попри те, що поняття «збройний конфлікт» міститься в цій нормі, вона дає чітку вказівку, що початок перебігу передбачених у ній строків відраховується виключно «від дня закінчення воєнних дій» (а не збройного конфлікту). Однак законодавець не пішов далі і не навів у ч. 2 ст. 46 ЦК жодних специфічних характеристик «воєнних дій», які б мали братися до уваги, ні за масштабом (локальні, регіональні чи в масштабах всієї країни тощо), ні за характером (наступальні, оборонні, маневрові, позиційні тощо), ні за формою (кампанії, операції, битви, удари, бої, систематичні бойові дії тощо). 12. Це дає підстави для висновку, що положення ч. 2 ст. 46 ЦК залишають значний простір для судової дискреції під час тлумачення цього терміну. Більше того, не зовсім правильно давати визначення поняття «воєнні дії», яке використовується в цій нормі з посиланням на положення Закону України «Про оборону України», який має зовсім іншу мету і предмет правового регулювання. Зокрема, в названому Законі «воєнні дії» визначаються як "організоване застосування сил оборони та сил безпеки для виконання завдань з оборони України", тоді як зміст ч. 2 ст. 46 ЦК явно не може зводитися до випадків виключно організованого застосування українських «сил оборони та сил безпеки», адже саме застосування воєнної сили ворогом стає причиною тисяч смертей наших воїнів і цивільних осіб. 13. Саме тому Великій Палаті доречніше було заявити про те, що поняття «воєнні дії» у контексті ч. 2 ст. 46 ЦК має тлумачитися автономно. При цьому визначення характеру, масштабу і конкретних форм воєнних дій, закінчення яких має обумовлювати початок перебігу визначених у нормі строків, має бути предметом оцінки в кожній конкретній справі з урахуванням її специфічних обставин, оскільки насправді неможливо наперед передбачити чи уявити всі можливі ситуації, за яких люди можуть зникати безвісти внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту. 14. Загальна логіка тлумачення поняття «воєнні дії» в цілях застосування ч. 2 ст. 46 ЦК мала б полягати в наступному: чим більш конкретними і переконливими є докази, що указують на можливу загибель людини внаслідок конкретної події, тим «меншими» за масштабами можуть бути такі «воєнні дії» аж до окремого бою на окремій ділянці місцевості чи окремої атаки із застосуванням воєнних засобі ураження, і навпаки, чим менше деталей відомо про обставини зникнення безвісти людини, тим «більшим» має бути масштаб воєнних дій в розумінні ч. 2 ст. 46 ЦК. 15. Для прикладу, уявімо ситуацію дуже подібну до обставин цієї справи, але з однією відмінністю - населений пункт, в якому вона відбулася перебуває десь дуже близько до лінії зіткнення наших сил оборони з армією ворога, де бойові дії тривають роками з більшою або меншою інтенсивністю (як було в багатьох населених пунктах на Донбасі з 2015 до 2022 року). Гадаю, що за таких обставин варто було б відраховувати дворічний або шестимісячний строк (що мало б бути предметом окремого обґрунтування суду) саме від дня знищення будинку, де перебував військовий (а не залишати його родичів в стані невизначеності на роки чи десятиліття). 16. Змоделюємо іншу (протилежну) ситуацію: цивільна особа, мешканець Маріуполя, зникла безвісти під час боїв за це місто в березні 2022 року за невстановлених обставин. Оскільки таке зникнення може пояснюватись різними причинами від можливої смерті, до незаконного затримання чи переміщення на територію країни-агресора, то в цьому разі розумно було б говорити про необхідність закінчення воєнних дій у масштабі, який вимагав запровадження правового режиму воєнного стану на території всієї країни. 17. І нарешті третій приклад (щось середнє): український військовий пропав безвісти за невстановлених обставин під час оборони певного населеного пункту, який зрештою було окуповано ворогом. У такому разі доцільно було б відраховувати дворічний строк (якого, на противагу шестимісячному строку, було б достатньо для з`ясування того, чи не потрапив він у полон) з дня повного захоплення цього населеного пункту. 18. Сподіваюсь, що цих вигаданих прикладів, які цілком можуть трапитися в реальності, достатньо для того, щоб пояснити, чому при застосуванні судами положень ч. 2 ст. 46 ЦК потрібна гнучкість. Усвідомлюючи, що така дискреція може спричинити певний ризик ухвалення помилкових рішень, вона необхідна для забезпечення розумного балансу між ризиком помилок і захистом прав родичів осіб, які зникли безвісти. Суди вже мають значний досвід роботи зі складними у доказуванні фактами в різних категоріях справ і цілком можуть забезпечити належне обґрунтування своїх рішень. 19. Таким чином, автономне і гнучке тлумачення поняття «воєнні дії» в цілях застосування частини 2 статті 46 ЦК України дозволило б ефективніше враховувати обставини конкретних справ і забезпечувати справедливість для всіх учасників процесу. Такий підхід більше сприяв би не лише досягненню балансу між інтересами людини і держави, але й підвищенню довіри до судової системи в умовах триваючої війни. Суддя Великої Палати Верховного Суду М. В. Мазур Джерело: ЄДРСР 124005318

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2024 року місто Київ справа № 755/11021/22 провадження № 14-94цс24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Погрібного С. О., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Губської О. А., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про оголошення фізичної особи померлою, заінтересовані особи: Дніпровський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Міністерство оборони України за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року, постановлене суддею Галаганом В. І., та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І., УСТАНОВИЛА: Вступ 1. У цій справі суди вирішували питання про оголошення померлим фізичної особи - громадянина України, який, виконуючи обов`язок із захисту України, вірогідно загинув в результаті влучання ворожої ракети в охоронюваний ним об`єкт у місті Києві. 2. Ключовим питанням, яке належало вирішити Великій Палаті Верховного Суду у цій справі, було визначення моменту, з якого потрібно починати відлік шестимісячного строку, передбаченого реченням другим частини другої статті 46 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), для оголошення фізичної особи померлою. 3. Велика Палата Верховного Суду за результатами вирішення окресленого правового питання дійшла переконання, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції заявниці 4. Заявниця ОСОБА_1 01 листопада 2022 року звернулася до суду із заявою, в якій просила оголосити померлим її сина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у місті Києві, проживав за адресою: АДРЕСА_1 , добровольця добровольчого формування міста Києва «Мрія» територіальної громади НОМЕР_7 (далі - ДФТГ НОМЕР_7). 5. Заявниця обґрунтовувала пред`явлену заяву тим, що після початку повномасштабної збройної агресії російської федерації (далі - рф) її син ОСОБА_2 19 березня 2022 року підписав контракт добровольця територіальної оборони (далі - ТрО) з командиром ДФТГ НОМЕР_7 ОСОБА_3 . 6. ОСОБА_2 ніс службу на території Торгово-розважального центру «Ретровіль» (далі - ТРЦ «Ретровіль»), розташованого за адресою: м. Київ, просп. Європейського Союзу, 47. У ніч з ІНФОРМАЦІЯ_4 приблизно о 22:45 збройні сили рф завдали ракетного удару по ТРЦ «Ретровіль», унаслідок чого ОСОБА_2 загинув. 7. ОСОБА_1 зазначила, що 21 березня 2022 року Подільська окружна прокуратура міста Києва внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 110 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а 26 липня 2022 року визнала її потерпілою у кримінальному провадженні № 12022100070000539. Органи досудового розслідування і досі не встановили та не ідентифікували рештки її сина, що позбавляє її можливості отримати свідоцтво про його смерть та одержати грошову допомогу на випадок смерті (загибелі) добровольця. Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції 8. Рішенням від 21 грудня 2022 року Дніпровський районний суд міста Києва задовольнив заяву ОСОБА_1 про оголошення фізичної особи померлою. 9. Суд оголосив померлим ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у місті Києві, проживав за адресою: АДРЕСА_1 , добровольця ДФТГ НОМЕР_7. 10. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що матеріали справи та факти, повідомлені свідками, пояснення яких не є суперечливими щодо обставин загибелі ОСОБА_2 , є підставами того, щоб зробити можливим вірогідне припущення про смерть ОСОБА_2 , який як доброволець ДФТГ НОМЕР_7 у період збройної агресії рф проти України ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснював охорону об`єктів та забезпечення порядку на території ТРЦ «Ретровіль» у місті Києві під час вибуху ворожої ракети. Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції 11. Постановою від 10 квітня 2023 року Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу Міністерства оборони України (далі - МОУ), змінив рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року, виклав його резолютивну частину у такій редакції: «Оголосити померлим ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який народився у місті Києві, проживав за адресою: АДРЕСА_1 , добровольця добровольчого формування міста Києва «Мрія» територіальної громади НОМЕР_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 ». 12. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та оголошення її сина ОСОБА_2 померлим, втім не врахував того, що важливе доказове значення, зокрема і щодо подальшої визначеності, має безпосередньо дата смерті. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій 13. Суди встановили, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про народження, виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Дніпровського району міста Києва від 28 лютого 1999 року, актовий запис № 228. 14. Реєстрація місця проживання ОСОБА_2 здійснена за адресою: АДРЕСА_1 . 15. Відповідно до пункту 1.120 наказу командира військової частини (далі - ВЧ) НОМЕР_2 ОСОБА_4 від 02 березня 2022 року № 11 з метою набуття бойових спроможностей, укомплектування особовим складом НОМЕР_3 окремого батальйону ТрО НОМЕР_4 бригади ТрО, захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України, а також оборони міста Києва від російської збройної агресії прийнято в оперативне підпорядкування до НОМЕР_3 окремого батальйону ТрО НОМЕР_4 бригади ТрО , зокрема, громадянина України ОСОБА_2 16. ДФТГ НОМЕР_7 та ОСОБА_2 19 березня 2022 року уклали контракт добровольця ТрО строком на три роки. 17. Листом від 24 жовтня 2022 року № 541 ДФТГ НОМЕР_7 повідомило командира ВЧ НОМЕР_6 ( АДРЕСА_2 ) про те, що згідно з усною інформацією, отриманою керівником відділу правового забезпечення ДФТГ НОМЕР_7 телефоном 19 жовтня 2022 року від одного із заступників командира ВЧ НОМЕР_6 , завершено службове розслідування стосовно подій, що відбулися ІНФОРМАЦІЯ_2 в ТРЦ «Ретровіль», яке ґрунтується на поясненнях, отриманих, зокрема, від добровольців молодіжного воєнізованого формування, залученого, зі слів добровольців, з 26 лютого до ІНФОРМАЦІЯ_2 до виконання бойового завдання з охорони та супроводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону ВЧ НОМЕР_6 . Також наголосило, що в матеріалах службового розслідування зафіксовано факт перебування добровольців у ТРЦ «Ретровіль» у момент влучання ворожої ракети. 18. Листом від 14 листопада 2022 року № 1/37/5831 ВЧ НОМЕР_6 повідомила ДФТГ НОМЕР_7 про те, що не може надавати довідки про безпосередню участь у заходах, потрібних для забезпечення оборони України, з підстав незарахування громадян до списків особового складу ВЧ НОМЕР_6 , та на цей час немає законодавчо затвердженого зразка довідки про безпосередню участь у заходах, потрібних для забезпечення оборони України. 19. Допитаний у судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_5 повідомив, що він є керівником відділу правового забезпечення ДФТГ НОМЕР_7, здійснював збирання документів щодо факту загибелі добровольців, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_2 на території ТРЦ «Ретровіль». Вважає, що добровольці, серед яких був й ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 виконували військові завдання за наказами командира ВЧ НОМЕР_6 на території ТРЦ «Ретровіль». Накази командирів були усними, оскільки на той час не було належної організації в документуванні. ВЧ НОМЕР_6 , яка залучала добровольців ДФТГ НОМЕР_7 до виконання військових завдань, не вчинила будь-яких дій, щоб установити факт участі добровольців у виконанні військових завдань. ВЧ НОМЕР_6 визнає, що добровольці, серед яких був і ОСОБА_2 , у момент ракетного удару по ТРЦ «Ретровіль» перебували на його території і загинули, однак не визнає причину загибелі. 20. Допитаний у судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 повідомив, що він разом із ОСОБА_2 був добровольцем ДФТГ № НОМЕР_7 . ІНФОРМАЦІЯ_2 в усній формі, без письмових наказів, добровольцям, серед яких були свідок та ОСОБА_2 , запропонували добровільно поїхати на охорону військових об`єктів на території ТРЦ «Ретровіль». На території ТРЦ «Ретровіль» був командир, ім`я якого свідку невідомо, солдати 73-ої бригади, добровольці і військові. Контракти з ДФТГ НОМЕР_7 19 березня 2022 року укладали добровольці, серед яких були свідок та ОСОБА_2 , на території ТРЦ «Ретровіль». ІНФОРМАЦІЯ_2 свідок, ОСОБА_2 та інші добровольці охороняли об`єкти на території ТРЦ «Ретровіль» згідно з графіком, який було надіслано телефоном. ОСОБА_2 мав позивний « ОСОБА_7 » та повинен був чергувати ІНФОРМАЦІЯ_2 з 22:00 до 23:00 години. Серед добровольців був хлопець з позивним « ОСОБА_8 », який розподіляв ділянку охорони кожному добровольцеві. У момент влучання ракети ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 та ще один хлопець, якого свідок пізніше впізнав, перебували на посту на території ТРЦ «Ретровіль», де на стоянці була розташована реактивна система залпового вогню «Град», саме туди було влучання ракети. Зранку ІНФОРМАЦІЯ_3 добровольці, серед яких був і свідок, поїхали на територію ТРЦ «Ретровіль» розбирати завали, однак тіло ОСОБА_2 не знайшли. 21. Допитаний у судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_9 дав свідчення, аналогічні поясненням свідка ОСОБА_6 , а також додатково зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та інші добровольці перебували на території ТРЦ «Ретровіль» для охорони території та забезпечення порядку. У момент влучання ракети в ТРЦ «Ретровіль» він перебував на стоянці на відстані двохсот метрів від епіцентру вибуху, а ОСОБА_2 заступив на чергування приблизно о 22:00 та у момент влучання ракети був під будівлею «Спортлайф» ТРЦ «Ретровіль», тобто в самому епіцентрі вибуху. Ракета влучила в бойові машини та склад зі снарядами, де в той момент перебував ОСОБА_2 і ще один хлопець. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги 22. МОУ10 травня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 23. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, зокрема й частину другу статті 46 ЦК України. 24. Підставою касаційного оскарження цих судових рішень заявник визначив те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо правил застосування частини другої статті 46 ЦК України у відносинах, що є подібними до тих, які склалися у цій справі. 25. У касаційній скарзі є мотиви про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правило частини другої статті 46 ЦК України, а також те, що воєнні дії на території України тривають, відлік установленого шестимісячного строку, відповідно, ще не розпочався, тому звернення заявниці до суду із заявою про оголошення фізичної особи померлою є передчасним і виключає можливість визнання особи померлою в порядку, визначеному частиною другою статті 46 ЦК України. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 26. ОСОБА_1 05 липня 2023 року з використанням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу МОУ, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року - без змін. 27. Дніпровський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції 10 грудня 2024 року подав письмові пояснення, проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці письмові пояснення потрібно повернути без розгляду з таких міркувань. 28. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло під час розгляду справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). 29. Велика Палата Верховного Судуне визнала подання додаткових пояснень необхідним, тож такі підлягають поверненню без розгляду. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ 30. Ухвалою від 12 червня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою МОУ та витребував матеріали цієї справи із суду першої інстанції, ухвалою від 19 лютого 2024 року призначив її до судового розгляду. 31. Ухвалою від 15 травня 2024 року Верховний Суд передав справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 32. Ухвалою від 31 травня 2024 року Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду, а ухвалою від 24 червня 2024 року повернула справу на розгляд колегії суддів. 33. Ухвалою від 10 липня 2024 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо порядку застосування частини другої статті 46 ЦК України. 34. Ухвалою від 05 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила справу до розгляду. 35. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. 36. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 37. Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки. Щодо початку відліку строку, передбаченого реченням другим частини другої статті 46 ЦК України, для оголошення судом фізичної особи померлою 38. Оголошення фізичної особи померлою (смерть in absentia) - це судове визнання померлою фізичної особи, щодо якої за місцем її постійного проживання немає будь-яких відомостей про місце перебування протягом встановленого законом строку. 39. У правовому контексті оголошення фізичної особи померлою є припущенням її смерті (praesumptio mortis), що має наслідком припинення правосуб`єктності. Суд під час оголошення фізичної особи померлою достеменно не може встановити факт її смерті, а лише припускає це на підставі непрямих доказів або у зв`язку із тривалою безвісною відсутністю. 40. Оголошення фізичної особи померлою є юридичною фікцією, техніко-правовим прийомом, за якого суд визнає дійсними юридичні факти і обставини, які не підтверджуються неспростовними доказами через брак останніх або їх недостатність. 41. Законодавець розрізняє дві підстави оголошення судом фізичної особи померлою: загальну та спеціальну. 42. Відповідно до частини першої статті 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. 43. За змістом частини другої статті 46 ЦК України фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. 44. У частині першій статті 46 ЦК України міститься загальна норма: «фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років» - та дві спеціальні: «якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців» та «за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру». 45. У частині другій статті 46 ЦК України законодавець навів дві спеціальні норми: «фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій» (речення перше) та «з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців» (речення друге). 46. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (другий сенат) від 18 червня 2020 року № 5-р(ІІ)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість. 47. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 також звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Так, спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою права, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. 48. Законодавець запроваджує спеціальну цивільно-правову норму з метою конкретизації, деталізації та диференціації правового регулювання цивільних відносин в межах їх загального роду. Спеціальна норма походить від загальної і тісно з нею пов`язана. 49. Відповідно у ситуації, коли внаслідок збройної агресії рф проти України фізична особа пропала безвісти, суд має право оголосити цю фізичну особу померлою відповідно до частини другої статті 46 ЦК України саме на підставі цих приписів (за умови доведеності зазначених обставин), використовуючи ці норми як спеціальні. 50. Велика Палата Верховного Суду враховує, що приписи частини другої статті 46 ЦК України пов`язують оголошення фізичної особи померлою у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, а не у зв`язку з воєнним станом як таким. 51. Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану»). 52. За змістом статті 1 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (станом на час виникнення правовідносин у цій справі): - воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень; - бойові дії - форма застосування з`єднань, військових частин, підрозділів (інших сил і засобів) Збройних Сил України, інших складових сил оборони для вирішення бойових (спеціальних) завдань в операціях або самостійно під час відсічі збройної агресії проти України або ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння); - воєнні дії - організоване застосування сил оборони та сил безпеки для виконання завдань з оборони України; - район воєнних (бойових) дій - визначена рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України частина сухопутної території України, повітряного або/та водного простору, на якій впродовж певного часу ведуться або/та можуть вестися воєнні (бойові) дії. 53. Відповідно бойові дії є однією із форм воєнних дій. Ці категорії співвідносять як ціле (воєнні дії) та частина (бойові дії). Тому воєнні дії, які законодавець згадує у частині другій статті 46 ЦК України, не обмежуються лише бойовими діями. 54. Законодавець у 2018 році вніс зміни до частини другої статті 46 ЦК України, доповнивши частини другу і третю статті 46 після слів «воєнними діями» словами «збройним конфліктом». 55. Із пояснювальної записки до проєкту Закону про правовий статус осіб, зниклих безвісти: «Беручи до уваги триваючий збройний конфлікт на території України та його наслідки як для населення в цілому, так і для окремих осіб, найбільш доцільним є прийняття окремого закону, який визначатиме правовий статус осіб, зниклих безвісти, та забезпечуватиме правове регулювання відносин, пов`язаних з обліком цих осіб та їх розшуком, з метою максимального подолання руйнівних наслідків конфлікту». 56. Збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами (міжнародний збройний конфлікт, збройний конфлікт на державному кордоні) або між ворогуючими сторонами в межах території однієї держави, як правило, за підтримки ззовні (внутрішній збройний конфлікт) (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII «Про національну безпеку України»). 57. Потрібно наголосити на тому, що законодавець розмежовує категорії «воєнні дії», «збройний конфлікт» і «воєнний стан». Частина друга статті 46 ЦК України послуговується категоріями «воєнні дії» і «збройний конфлікт», а не «воєнний стан». Тому немає підстав пов`язувати початок перебігу строків, зазначених у частині другій статті 46 ЦК України, із введенням, припиненням або скасуванням воєнного стану в Україні. 58. Велика Палата Верховного Суду для з`ясування змісту припису речення другого частини другої статті 46 ЦК України «з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців» використовує телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норми права. 59. Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норм права зосереджується на цілі та призначенні законодавчого припису, враховуючи права й законні інтереси суб`єктів і суспільні інтереси. 60. Мета досліджуваної правової норми полягає у забезпеченні балансу між правовою визначеністю та захистом прав зниклої особи. З одного боку, законодавець хоче запобігти поспішному оголошенню особи померлою, оскільки це може спричинити значні правові наслідки, як-от відкриття спадщини. З іншого - потреба у відновленні правової визначеності стає особливо актуальною у випадках зникнення в умовах активних бойових дій, коли значно зростає ризик загибелі. 61. Правова мета встановлення спеціальних строків полягає в тому, що визначені частиною другою статті 46 ЦК України два роки від дня закінчення воєнних дій, збройного конфлікту або шість місяців потрібні для розшуку особи та вжиття заходів для її повернення із зони воєнних дій, збройного конфлікту або з інших держав і територій. Дворічний або шестимісячний строки обумовлені тим, що в багатьох випадках під час воєнних дій, збройних конфліктів загибель або зникнення осіб відбувається в умовах невизначеності, на територіях, де тривають активні бойові дії, або в тимчасово окупованих регіонах, що ускладнює вирішення питання розшуку фізичної особи. І навіть за наявності цих строків очевидність щодо зникнення безвісти або загибелі особи може залишатися невідомою. Однак саме для розв`язання таких проблем і застосовуються юридичні фікції. 62. Речення друге частини другої статті 46 ЦК України не конкретизує обставини, за яких суд може застосувати скорочений шестимісячний строк замість дворічного, зазначеного у реченні першому цієї частини. Водночас суд може послатися на шестимісячний строк у разі наявності істотних підстав для припущення, що фізична особа загинула внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту, і без обґрунтованих підстав очікувати, що з часом обставини зміняться або з`являться нові дані щодо місцезнаходження цієї особи. 63. Важливим під час розгляду цієї справи є історичний контекст виникнення приписів частини другої статті 46 ЦК України. Його аналіз дозволяє зрозуміти, які суспільні та правові умови стали підґрунтям для її впровадження, а також як зміни у законодавстві відбивають потреби суспільства в різні часові періоди. 64. У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року був подібний припис: відповідно до частини другої статті 21 цього Кодексу військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в зв`язку з воєнними діями, може бути в судовому порядку оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. 65. Подібне регулювання у Цивільному кодексі Української РСР 1963 року склалося після Другої світової війни. У чинному ЦК України видозмінену до реалій незалежної України статтю 21 законодавець виклав у статті 46 без істотних змін, доповнивши її у частині другій реченням другим з наведенням спеціального правила із вказівкою на право суду (з урахуванням конкретних обставин) оголосити фізичну особу померлою до спливу дворічного строку, але не раніше спливу шести місяців. 66. Законодавець доповнив чинний ЦК України реченням другим частини другої статті 46 ЦК України задля врегулювання ситуацій, коли у суду є достатні істотні підстави вважати, що на основі доказів у конкретній справі фізична особа - з надзвичайно великою вірогідністю - є дійсно померлою (загиблою), і що впродовж двох років, зазначених у частині першій цієї статті, про особу не буде додаткових відомостей як про живу. 67. Частину другу статті 46 ЦК України потрібно тлумачити з урахуванням динамічного характеру суспільних відносин, які в умовах воєнних дій, збройних конфліктів зазнають швидких і непередбачуваних змін. Це вимагає оперативного реагування з боку суду для забезпечення ефективної охорони прав і законних інтересів осіб, у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси. Стислість строків вирішення такої категорії справ та ухвалення судових рішень у досліджуваній категорії справ стає особливо важливою в умовах, коли йдеться про встановлення правового статусу осіб, які зникли безвісти під час воєнних дій, збройного конфлікту, оскільки затримки в правовому реагуванні можуть призвести до погіршення ситуації для постраждалих осіб, їхніх родин і суспільства загалом. 68. За останні десятиріччя суспільні відносини зазнали докорінних змін, зокрема завдяки розвитку технологій, тому законодавець у чинному ЦК України передбачив скорочений шестимісячний строк, якого не було передбачено у Цивільному кодексі Української РСР 1963 року. 69. Тож тлумачення згаданої правової норми має сприяти швидкому відновленню стану правової визначеності та забезпеченню справедливості. 70. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що словосполучення «від дня закінчення воєнних дій», особливо у контексті широкомасштабної збройної агресії рф проти України, потрібно розуміти як визначення строку тривалістю в шість місяців, який потрібно обраховувати передусім від дня закінчення активних бойових дій на певній території України. 71. Визначення шести місяців як мінімально потрібного строку відображає необхідність обґрунтованого періоду для пошуку зниклої особи, враховуючи особливі обставини зникнення, зокрема під час активних бойових дій. Встановлення такого строку дозволяє зменшити ймовірність того, що особа, яка може бути ще живою, буде передчасно визнана померлою. 72. Швидкоплинні зміни суспільних відносин та життєвих обставин, зокрема на території активних бойових дій, впливають на можливість встановлення фактичного місця перебування зниклої особи. Тому, застосовуючи телеологічний підхід до тлумачення досліджуваної норми права, можна зробити висновок, що строк у шість місяців потрібно відраховувати від дня закінчення активних бойових дій на місці (території) ймовірної загибелі фізичної особи. Це забезпечує більш обґрунтований підхід до визначення моменту, коли зникнення фізичної особи (з надзвичайно високим ступенем вірогідності) можна вважати остаточним і невідворотним, що відповідає меті законодавчого регулювання - забезпеченню справедливості та правової визначеності для всіх зацікавлених сторін у таких суспільних відносинах. 73. Оголошення фізичної особи померлою пов`язується з виникненням у її родичів та інших заінтересованих осіб прав і законних інтересів, як-от: право на спадкування майна, отримання соціальних виплат, призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, припинення шлюбу, припинення зобов`язань, пов`язаних із такою особою, або інші матеріальні чи нематеріальні інтереси, пов`язані зі смертю цієї особи, тощо. Зазначене рішення також має важливе значення для правового статусу членів сім`ї, їх соціального забезпечення та можливості розпоряджатися майном особи, яка була оголошена померлою. Це оголошення має наслідки й для договірних зобов`язань, кредитних відносин і будь-яких інших правочинів, у яких брала участь особа, оскільки це може вплинути на вимоги кредиторів та інші правовідносини, пов`язані із зобов`язаннями. 74. Тому суд, зважаючи на конкретні обставини справи, повинен застосовувати норми права, які сприяють досягненню справедливого та передбачуваного результату. Правило про мінімальний шестимісячний строк дозволяє використовувати правові приписи до специфічних умов з огляду на активні бойові дії, соціальний контекст і правову невизначеність, яка виникає внаслідок збройної агресії рф. 75. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). 76. Інше, звужувальне, тлумачення правила другого речення частини другої статті 46 ЦК України було б проявом надмірного формалізму і суперечило б завданням цивільного судочинства. 77. Отже, телеологічне тлумачення норми права дозволяє врахувати специфіку випадків зникнення фізичних осіб під час активних бойових дій і акцентувати увагу на суспільній потребі у встановленні справедливості та визначеності щодо статусу зниклої особи, але лише після спливу розумного строку для її пошуку. 78. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що законодавець, формуючи припис речення другого частини другої статті 46 ЦК України («з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців»), після слів «шести місяців» завершив речення. Зазначене унаочнює, що правильним є таке тлумачення цього припису, що здійснюватиметься без прив`язки до моменту скасування воєнного стану, припинення воєнних дій, збройного конфлікту як такого на усій території України. 79. Наведене тлумачення відповідає і європейським стандартам. Так, відповідно до Рекомендації CM/Rec(2009)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів, які стосуються осіб, зниклих безвісти, та презумпції смерті (прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 09 грудня 2009 року на 1073-му засіданні заступників міністрів), якщо обставини зникнення безвісти особи є такими, що дають підстави для висновку про ймовірність її загибелі, то для подання запиту бажано, щоб час, що минув з моменту зникнення або з моменту отримання останньої звістки про те, що особа жива, становив не більше одного року (пункт 2 принципу четвертого). 80. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що стаття 48 ЦК України регулює правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою. Ця стаття передбачає механізм скасування судом рішення про оголошення фізичної особи померлою у разі, якщо вона з`являється або стає відомою інформація про її місцезнаходження. Завдяки цьому механізму законодавець також прагне забезпечити справедливість, враховуючи потребу в захисті прав людини та її законних інтересів. Стаття 48 ЦК України формує справедливий та розумний баланс між інтересами держави, суспільства та окремих осіб, у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси, що є ключовим для функціонування правової системи. 81. Велика Палата Верховного Суду виснує, що шість місяців, які визначені в реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці (на території) ймовірної загибелі фізичної особи, що дозволятиме надати правову охорону людям, які постраждали від війни та у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси, і забезпечуватиме правову справедливість. 82. Конкретні воєнні дії мають територіальну і часову характеристики. Джерелом офіційної інформації про ці характеристики є Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309 (далі - Наказ № 309). 83. У цьому Наказі № 309 зазначені (1) території, на яких ведуться (велися) бойові дії, зокрема: (а) території можливих бойових дій; (б) території активних бойових дій; (в) території активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси; (2) тимчасово окуповані рф території України. До того ж цей Наказ містить інформацію про дату початку та завершення бойових дій на відповідній території. 84. Отже, суди можуть використовувати дані, зокрема з Наказу № 309, для визначення часових характеристик ведення воєнних дій на конкретній території України. 85. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що обрахування шестимісячного строку, зазначеного у реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, від дня припинення або скасування воєнного стану в Україні загалом або закінчення воєнних дій, збройного конфлікту на усій її території суперечило б принципу правовладдя (верховенства права) та його складовій - правовій визначеності. 86. Україна є соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України). 87. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України). Цей принцип є однією з основних засад цивільного судочинства (пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 129 Конституції України, частина перша статті 10 ЦПК України), на якому має бути засноване судове рішення (частина перша статті 263 ЦПК України). 88. Одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності. Він вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. 89. У Доповіді «Верховенство права», схваленій Європейською комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25 - 26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev), зазначено, що держава зобов`язана дотримуватись законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; передбачуваність означає, що закон має бути … проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (пункт 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункт 46); юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватись узятих на себе певних зобов`язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття «законні очікування») (пункт 48). 90. За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі правила поведінки, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, параграф 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, параграф 170)). 91. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, параграфи 31 - 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, параграф 65)). 92. Згідно з принципом правової визначеності відрахування шестимісячного строку від дня припинення або скасування воєнного стану чи закінчення воєнних дій, збройного конфлікту на усій території України не забезпечувало б достатньої передбачуваності та сталості правових відносин. В умовах триваючої збройної агресії рф проти України, що супроводжується численними випадками зникнень осіб та постійною нестабільністю, передбачити момент закінчення такої агресії неможливо. На час прийняття цієї постанови російсько-українська війна все ще триває, що посилює правову невизначеність і може ускладнювати ефективне застосування закону та забезпечення захисту прав осіб, які постраждали внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту та у яких, у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи, виникають певні цивільні права та правомірні інтереси. 93. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2014 року № 15-рп/2004, одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим його культурним рівнем. Справедливість є однією з основних засад права та є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. 94. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що під час визначення моменту для початку відліку шестимісячного строку, встановленого реченням другим частини другої статті 46 ЦК України, суд повинен враховувати соціальний контекст та засаду справедливості. Оскільки в умовах російської агресії, яка триває на території України, ситуація в країні залишається недостатньо стабільною, будь-які правові рішення повинні бути чутливими до складних життєвих обставин, у яких опинилися люди. 95. Відрахування шестимісячного строку з дня припинення або скасування воєнного стану чи закінчення воєнних дій, збройного конфлікту було б непропорційним обмеженням прав та інтересів значної кількості цивільних осіб, членів сімей Захисників і Захисниць України. 96. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що у частині другій статті 46 ЦК України йдеться про воєнні дії, збройний конфлікт, а не про воєнний стан. Не можна тлумачити цей припис як такий, що його можливо застосувати стосовно оголошення особи померлою винятково після скасування воєнного стану на усій території України. 97. Також не можна відраховувати шестимісячний строк, передбачений частиною другою статті 46 ЦК України, від дати ймовірної загибелі фізичної особи на території ведення активних бойових дій, оскільки внаслідок триваючих активних бойових дій ситуація на певній території може бути невизначеною та непередбачуваною. Зокрема, зв`язок із особою може перерватися з різних причин, особа може бути змушена змінити місце постійного проживання, перебування або потрапити в полон, що ускладнює встановлення обставин її зникнення. В умовах воєнних дій, збройного конфлікту часто бракує достовірної інформації, що унеможливлює навіть гіпотетичне визначення дати ймовірної загибелі, а відтак і об`єктивне обчислення строків для оголошення особи померлою. 98. Шестимісячний строк, який у цьому випадку обраховується з дня закінчення активних бойових дій, виконує функцію своєрідного запобіжника, спрямованого на захист прав та інтересів фізичної особи, яка може перебувати в невідомому місці або тимчасово не мати змоги вийти на зв`язок з різних причин, пов`язаних з обставинами воєнних дій, збройного конфлікту. Така правова гарантія запобігає передчасному оголошенню особи померлою, враховуючи, що в умовах війни можуть бути численні фактори, які заважають встановленню фактичного місця перебування людини. Цей строк забезпечує можливість з`ясування додаткових обставин або отримання нової інформації про зниклу особу, що сприяє уникненню помилкових судових рішень, які могли б призвести до негативних правових наслідків для самої особи, її родичів і суспільства загалом. 99. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може розпочати відлік шестимісячного строку для оголошення особи померлою від дня настання події, яка спричинила загибель фізичної особи, у разі якщо ця подія відбулася за межами території ведення активних бойових дій, проте є наслідком воєнних дій. 100. У такому випадку у разі подій (наприклад, авіаударів, ракетних обстрілів, терактів, підривів на мінах, загибелі під час евакуації чи гуманітарної місії) на територіях, які формально не є зоною активних бойових дій, але мають прямий зв`язок з воєнними діями, збройним конфліктом, суд має право розпочати відлік шестимісячного строку з моменту такої події. Якщо докази, як-от: відеоматеріали, документи або показання свідків тощо, дозволяють з високим ступенем вірогідності припустити ймовірну загибель особи, зволікання у визнанні фізичної особи померлою стає невиправданим і не відповідає принципу правової визначеності. Щодо суті спору 101. Заявниця просила оголосити померлим свого сина ОСОБА_2 , добровольця ДФТГ НОМЕР_7; стверджувала, що ОСОБА_2 ніс службу на території ТРЦ «Ретровіль» у місті Києві. У ніч з ІНФОРМАЦІЯ_3 приблизно о 22:45 збройні сили рф завдали ракетного удару по ТРЦ «Ретровіль», унаслідок чого ОСОБА_2 загинув. 102. Суди першої та апеляційної інстанцій погодилися з тим, що матеріали справи та факти, повідомлені свідками, пояснення яких не були суперечливими щодо обставин загибелі ОСОБА_2 , є підставами для того, щоб зробити можливим вірогідне припущення про смерть ОСОБА_2 , який як доброволець ДФТГ НОМЕР_7 у період збройної агресії рф проти України ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснював охорону об`єктів та забезпечення порядку на території ТРЦ «Ретровіль» у місті Києві під час вибуху ворожої ракети. 103. МОУ у касаційній скарзі зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на правило частини другої статті 46 ЦК України, не врахували, що воєнні дії на території України тривають, відлік установленого шестимісячного строку, відповідно, ще не розпочався, тому звернення заявниці до суду із заявою про оголошення фізичної особи померлою є передчасним і унеможливлює визнання особи померлою в порядку, визначеному частиною другою статті 46 ЦК України. 104. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. 105. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам загалом, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який є у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). 106. Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 107. З огляду на обставини справи, рішення у якій переглядається, а також правові висновки, сформульовані у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду констатує безпідставність доводу касаційної скарги про необхідність обраховувати шестимісячний строк, встановлений у реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, з моменту припинення воєнних дій (воєнного стану) на всій території України загалом. 108. Водночас суди першої та апеляційної інстанцій неправильно встановили початок перебігу шестимісячного строку, зазначеного у реченні другому частини другої статті 46 ЦК України. 109. Так, відповідно до постанови апеляційного суду з моменту події - ІНФОРМАЦІЯ_2, до моменту розгляду справи судом першої інстанції минуло більше шести місяців. Тобто суди відраховували початок шестимісячного строку з моменту можливої смерті ОСОБА_2 . Натомість Велика Палата Верховного Суду виснувала, що шість місяців мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій. 110. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 , будучи добровольцем ДФТГ м. Києва «Мрія», в період збройної агресії рф проти України ІНФОРМАЦІЯ_2 на території ТРЦ «Ретровіль» в місті Києві під час вибуху ворожої ракети здійснював охорону об`єктів та забезпечення порядку. 111. Відповідно до Наказу № 309 територією активних бойових дій була вся територія міста Києва з 24 лютого до 30 квітня 2022 року. 112. Отже, саме з 30 квітня 2022 року має обраховуватися початок шестимісячного строку, зазначеного у реченні другому частини другої статті 46 ЦК України як дата закінчення активних бойових дій на території міста Києва. 113. Заявниця ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою 01 листопада 2022 року. Тож як на момент звернення заявниці до суду з такою заявою, так і на час постановлення судом першої інстанції рішення по суті сплинув шестимісячний строк, зазначений у реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, а саме, як виснувала Велика Палата в цій постанові, від дня закінчення активних бойових дій на території міста Києва. 114. МОУ у касаційній скарзі не зазначило інших доводів, крім як неправильного, на думку скаржника, застосування судами частини другої статті 46 ЦК України. V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 115. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 116. Відповідно до частин першої, третьої і четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 117. З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу потрібно задовольнити частково: рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишити без змін. Розподіл судових витрат 118. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 119. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 120. Оскільки Велика Палата Верховного Суду виснувала про зміну оскаржуваних судових рішень лише у мотивувальній частині, то немає правових підстав для перерозподілу судових витрат, понесених заявником у судах апеляційної та касаційної інстанцій. 121. Судові витрати, понесені заявником у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на нього. VI. ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 122. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (частина друга статті 46 ЦК України). 123. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. О. Погрібний Судді:О. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. БулейкоС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач О. А. ГубськаО. С. Ткачук В. В. КорольЄ. А. Усенко О. В. КривендаН. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 123992364

Князєв на собі відчув всю справедливість та фейковість боротьби з корупцією активісті, яких він до цього захищав і допомагав знищувати незалежність судової гілки влади. Суд зазначив: Факт визнання судді ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, судовим рішенням, яке набрало законної сили, давав ВРП законні підстави для висновку, що він може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ. Установлені в постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 обставини вчинення ОСОБА_1 правопорушення, пов`язаного з корупцією, ВРП обґрунтовано взяла до відома як такі, що встановлені у визначеному законом порядку, а тому цілком правомірно відхилила доводи ОСОБА_1 , що він не вчиняв такого правопорушення, та докази, на які він при цьому посилався. До того ж ці докази (йдеться про договір оренди квартири від 19.11.2017 з розміром орендної плати 1 100 доларів США та пояснення ОСОБА_1 щодо укладення договору оренди) були досліджені й оцінені судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 757/50993/23-п. 5.25. З огляду на зазначене та з урахуванням високого суспільного запиту на боротьбу з будь-якими проявами корупційних факторів у діяльності органів державної влади загалом та в судовій системі зокрема, як поведінка судді ОСОБА_1 (яка стала підставою для притягнення його до адміністративної відповідальності), так і факт притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення з унесенням відповідних відомостей щодо нього до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, безумовно нівелює довіру громадськості до суду та завдає шкоди авторитету правосуддя загалом. 5.26. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком ВРП, що поведінка судді ОСОБА_1, яка стала підставою для визнання його винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, на думку розсудливої, законослухняної та відповідальної людини, не може вважатися бездоганною. Є всі підстави стверджувати, що така поведінка ставить під сумнів моральний та етичний аспект особистості судді, а також порушує стандарти суддівської етики, зокрема стандарт дотримання суддею належної поведінки у приватному житті. У зв'язку із цим ВРП обґрунтовано встановила в діях судді ОСОБА_1 також склад дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2024 року м. Київ Справа № 990SCGC/18/24 Провадження № 11-194сап24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючої судді-доповідачки Усенко Є. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Губської О. А., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Шевцової Н. В., за участю: секретаря судового засідання Проценко Р. А., скаржника ОСОБА_1 , представників скаржника - Ліщини І. Ю., Романова О. О., Старости І. І., представника Вищої ради правосуддя - Белінської О. В., розглянула у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя від 18.07.2024 № 2218/0/15-24, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 17.06.2024 № 1839/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності, УСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст та обґрунтування наведених у скарзі вимог 1.1. 15.08.2024 ОСОБА_1 (далі також - скаржник) звернувся до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, у якій просить скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 18.07.2024 № 2218/0/15-24 «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 17 червня 2024 року № 1839/1дп/15-24 про притягнення судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності» (далі - оскаржуване рішення). 1.2. Це рішення ВРП ОСОБА_1 оскаржує з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 52 Закону України від 21.12.2016 № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII). 1.3. На обґрунтування наведених у скарзі вимог ОСОБА_1 наводить такі доводи і аргументи. 1.3.1. Під час розгляду ВРП його скарги на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП він заявив відвід Голові ВРП ОСОБА_15 та членам ВРП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . Підставою для відводів було порушення Головою ВРП ОСОБА_15 та членом ВРП, Головою Верховного Суду ОСОБА_2 принципу презумпції невинуватості внаслідок публічних висловлювань щодо нього (скаржника), тоді як за практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «думки, що висловлюються, не можуть зводитися до тверджень посадових осіб щодо вини заявника, що можуть заохочувати громадськість повірити у винуватість особи та передчасно засуджувати її ще до того, як факти його справи будуть оцінені компетентним органом правосуддя». На переконання скаржника, відповідні висловлювання вплинули на безсторонність всього складу ВРП, який розглядав його дисциплінарну справу. Обвинувальна оцінка з боку Голови Верховного Суду і одночасно Голови ВРП щодо нього фактично унеможливила безсторонній розгляд дисциплінарної справи, адже найвища посадова особа в системі правосуддя вже визнала його винним, розцінила його дії як «удар» по судовій системі та закликала у зв`язку із цим покарати його, посиливши боротьбу з корупцією загалом. Інші члени ВРП не могли не зазнати впливу публічних обвинувальних висловлювань свого керівника - Голови ВРП. Більше того, публічні висловлювання Голови ВРП сприймаються як позиція всього органу - ВРП. За таких обставин склад ВРП не був повноважним розглядати скаргу на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП, оскільки не відповідав конвенційному стандарту «суд, встановлений законом». 1.3.2. Не відповідає цій вимозі і рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП, оскільки воно так само було ухвалено з порушенням права на відвід, що, однак, незважаючи на його доводи про це у скарзі, залишилося без належної оцінки ВРП. Водночас відхилення Першою Дисциплінарною палатою ВРП клопотання його представника про зупинення розгляду дисциплінарної справи (таке клопотання було обумовлене його (скаржника) станом здоров`я (перебування на лікарняному) та відпусткою) викликало обґрунтовані підстави для сумніву в неупередженості всіх членів Першої Дисциплінарної палати ВРП. Однак заява його представника про відвід не була розглянута по суті з формальних підстав (заява про відвід подана щодо всіх членів Першої Дисциплінарної палати ВРП, а не кожного окремо). Разом з тим статтею 33 Закону № 1798-VІІІ не вимагається подання заяви про відвід кожному члену дисциплінарної палати ВРП окремо та не передбачено можливості залишення заяви про відвід без розгляду у випадках, якщо заяву складено не у належний (на думку дисциплінарного органу) спосіб. 1.3.3. Оскаржуване рішення ВРП не відповідає вимогам пункту 3 частини восьмої статті 50 Закону № 1798-VIII щодо вмотивованості рішення, оскільки в ньому не встановлено фактичних ознак дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), які йому (скаржнику) ставляться у провину: з аналізу фактичних обставин, які покладено в основу рішення, не можна зробити стверджувального висновку про вчинення ним, суддею ОСОБА_1, дій, факт вчинення яких встановлений у рішенні, та про допущення ним порушень чітких і зрозумілих заборон. Оскаржуване рішення ґрунтується на оціночних (суб`єктивних) судженнях та припущеннях щодо вчинення ним дисциплінарних проступків. У контексті цього доводу ОСОБА_1 звертає увагу на те, що навіть за наявності постанови Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 у справі про адміністративне правопорушення № 757/50993/23-п, яка набрала законної сили і якою його визнано винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією [частина перша статті 172-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП)], ВРП повинна була встановити його винуватість у вчиненні зазначеного правопорушення при розгляді дисциплінарної справи з дослідженням усіх доказів, які є у дисциплінарній справі, та з наданням їм відповідної оцінки. На думку скаржника, ВРП мала вирішити два основних питання: чи отримував він подарунки від пенсіонерки ОСОБА_13 , і якщо так, то чи порушив він цим законодавчі обмеження на одержання подарунків. Натомість ВРП обмежилася висновком у постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 щодо обставин оренди ним у ОСОБА_13 квартири за адресою: АДРЕСА_1 , безпідставно відхиливши надані ним пояснення про фактичний розмір орендної плати; про причину, з якої у двох екземплярах договору оренди від 19.11.2017 було зазначено різний розмір орендної плати [1 100 доларів США (власне за квартиру) та 1 000 грн (за паркомісце)]; про обставини, за яких екземпляр договору з розміром орендної плати 1 100 доларів США був вилучений і став підставою для складення уповноваженою особою Національного агенства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) протоколу про вчинення ним правопорушення, передбаченого статтею 172-5 КУпАП (вилучення екземпляра договору детективами Національного антикорупційного бюро (далі - НАБУ) під час обшуку у квартирі в ніч з 15.05.2023 на 16.05.2023); про обставини розгляду Печерським районним судом міста Києва справи № 757/50993/23-п (надання ним суду екземпляра договору оренди з розміром орендної плати 1 100 доларів США та відомостей щодо розрахунків за оренду в такому розмірі). Так само ВРП не дала належної оцінки доказам, які він надав у дисциплінарній справі: договору оренди від 19.11.2017 з розміром орендної плати 1 100 доларів США, відомостям про щомісячні розрахунки за оренду квартири за цим договором, договору про надання послуг з агенством нерухомості «Люкс нерухомість» від 19.11.2017, вартість послуг за яким (10 720 грн, або 400 доларів США) визначена виходячи з вартості оренди квартири за один місяць; не допитала свідка ОСОБА_13 , про допит якої він заявляв під час розгляду дисциплінарної справи Першою Дисциплінарною палатою ВРП. 1.3.4. Відповідно до сталої судової практики відповідальність за частиною першою статті 172-5 КУпАП настає, якщо встановлено причинно-наслідковий зв`язок між отриманням подарунка та здійсненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави. Водночас при розгляді справи про адміністративне правопорушення № 757/50993/23-п суд застосував до нього інший підхід. Суд, а потім і ВРП діяли в умовах порушення презумпції невинуватості, під тиском сформованої суспільної думки щодо дотримання ним, суддею ОСОБА_1 , вимог статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1700-VII«Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII), а тому право на справедливий суд йому не було забезпечено. Оскільки тлумачення статті 23 Закону № 1700-VII, застосоване до нього, було непослідовним та непередбачуваним, він не зміг би розрізнити дозволену та заборонену поведінку, а отже, не зміг передбачити з необхідним ступенем визначеності, який вимагається статтею 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), що отримання знижки на орендну плату за квартиру поза будь-яким зв`язком з його службовими повноваженнями становитиме правопорушення. 1.3.5. Визнавши його винним у вчиненні дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону № 1402-VII (допущення суддею поведінки, що порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності), ВРП не зазначила, яку конкретно норму чи заборону (зокрема, правил суддівської етики) він порушив. Встановлення в діянні судді ознак порушення правил суддівської етики, визначених Кодексом суддівської етики, не може бути достатньою підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, якщо не встановлено порушення ним правових актів. До того ж норми зазначеного Кодексу є лише орієнтиром та прикладом етичної поведінки судді, вони не містять чітких диспозицій, заборон чи правил, через що їх не можна розцінювати як імперативні, а за їх недотримання до судді не може бути застосовано дисциплінарне стягнення найвищої суворості у виді звільнення з посади. Визначений в оскаржуваному рішенні об`єктивний склад дисциплінарного проступку, а саме поведінка судді, пов`язана з отриманням подарунка на загальну суму 906 600 грн з порушенням вимог Закону № 1700-VII, що підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; вплив цих подій на авторитет Верховного Суду, який очолював ОСОБА_1 та національну судову систему в цілому, оскільки набули масштабного розголосу в медіа та викликали негативну оцінку громадськості, - не конкретний, базується на суб`єктивному сприйнятті фактів та його, ОСОБА_1 , характеристики. Орендні відносини між ОСОБА_1 і ОСОБА_13 існували з 19.11.2017, були відомі контролюючим органам і жодним чином не порочили звання судді та не підривали авторитет правосуддя, принаймні до травня 2023 року. ВРП не обґрунтувала в оскаржуваному рішенні, яким чином сам лише факт оренди ним житла, як стверджує скаржник, за звичайною ринковою ціною, міг підірвати авторитет судової влади України та опорочити звання судді. Публічний же розголос щодо його, ОСОБА_1 , кримінального й адміністративного переслідування, до якого він не причетний, не може ставитися йому за провину з отриманням за це негативних наслідків, зокрема звинуваченням у «підриві» авторитету правосуддя. 1.3.6. Насамкінець ОСОБА_1 наголошує, що в межах скарги не ставить за мету переглянути та оцінити законність і обґрунтованість судового рішення у справі № 757/50993/23-п про притягнення його до адміністративної відповідальності за статтею 172-5 КУпАП, хоча й не погоджується з ним, усвідомлюючи, що таке не у повноваженнях Великої Палати Верховного Суду у справі за його скаргою. 2. Позиція Вищої ради правосуддя 2.1. 01.10.2024 до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив ВРП на скаргу, у якому ВРП просить залишити скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. 2.2. Відзив на скаргу обґрунтований тими ж підставами, з яких ВРП виходила при ухваленні оскаржуваного рішення, водночас з наголосом на тому, що докази та встановлені в дисциплінарній справі обставини є чіткими, переконливими та з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність підстав для притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності. Додатково ВРП повідомляє, що оскаржуване рішення прийнято повноважним складом, підписано всіма її членами, які брали участь у його ухваленні, а в засіданні 18.07.2024 суддя ОСОБА_1 та його представникибрали участь. 2.3. ВРП стверджує, що Перша Дисциплінарна палата ВРП обґрунтовано встановила наявність у діянні судді складу дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, а визначених статтею 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП, що перевірялося при розгляді скарг ОСОБА_1 і його представника на це рішення, немає. 2.4. На доводи ОСОБА_1 , що Перша Дисциплінарна палата ВРП безпідставно відмовила у зупиненні дисциплінарного провадження та розглянула дисциплінарну справу без його участі, ВРП зазначає, що Перша Дисциплінарна палата ВРП виходила з того, що в медичних рекомендаціях, які ОСОБА_1 отримав при виписці з клініки - Державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини» Державного управління справами, де проходив лікування з 05.02.2024 до 20.02.2024, не було припису щодо необхідності подальшого (повторного) стаціонарного лікування. Доказів про наявність у судді ОСОБА_1 хронічних захворювань, які перешкоджали йому брати участь у засіданні Першої Дисциплінарної палати ВРП 17.06.2024 (особисто або в режимі відеоконференцзв`язку), у дисциплінарній справі немає. Розгляд дисциплінарної справи за відсутності судді ОСОБА_1 , який був належним чином повідомлений про час і дату засідання Першої Дисциплінарної палати ВРП та повторно не з`явився на засідання, відбувся з дотриманням частини четвертої статті 47 Закону № 1798-VIII, відповідно до якої у разі повторної відсутності судді розгляд дисциплінарної справи здійснюється Дисциплінарною палатою без його участі, крім випадків, якщо суддя не був повідомлений або повідомлений з порушенням частини п`ятої статті 48 цього Закону. Те, що Перша Дисциплінарна палата ВРП залишила без розгляду заяву представника ОСОБА_1 про відвід усьому складу палати, відповідає пункту 8.5 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженому рішенням ВРП від 24.01.2017 № 52/0/15-17 (далі - Регламент). 3. Рух скарги 3.1. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05.09.2024 відкрила провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення ВРП від 18.07.2024 № 2218/0/15-24, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 17.06.2024 № 1839/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності, а ухвалою від 03.10.2024 призначила розгляд справи в судовому засіданні. 4. Обставини справи 4.1. ОСОБА_1 Указом Президента України від 18.10.2013 № 571/2013 призначений на посаду судді Миколаївського окружного адміністративного суду строком на п`ять років. Указом Президента України від 10.11.2017 № 357/2017 призначений на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 4.2. 22.10.2021 Пленум Верховного Суду таємним голосуванням обрав ОСОБА_1 . Головою Верховного Суду (постанова Пленуму Верховного Суду від 22.10.2021 № 10). 4.3. Постановою Пленуму Верховного Суду від 16.05.2023 № 16 достроково припинено повноваження Голови Верховного Суду ОСОБА_1 у зв`язку з висловленням йому недовіри. 4.4. У деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2017-2022 роки суддя ОСОБА_1 зазначив місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_2 , а також про те, що ця квартира перебувала в його користуванні на підставі договору оренди від 19.11.2017. 4.5. 15.05.2023 та 16.05.2023 під час проведення обшуку в ході кримінального провадження № 52023000000000202 від 01.05.2023 за місцем проживання судді ОСОБА_1 за зазначеною адресою виявлено договір найму (оренди) нерухомого майна (згаданої квартири) від 19.11.2017 між ОСОБА_13 та ОСОБА_1 , який було долучено як додаток до протоколу обшуку. Відповідно до пункту 3.1 цього договору «за домовленістю Сторін щомісячна плата за користування об`єктом складає 1 000 (одна тисяча) гривень». 4.6. Здійснюючи відповідно до пункту 6-1 частини першої статті 11 Закону № 1700-VII моніторинг та контроль за виконанням актів законодавства із запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у судді ОСОБА_1, НАЗК отримало від Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора копію зазначеного договору найму (оренди) нерухомого майна від 19.11.2017. 4.7. 07.06.2023 НАЗК надіслало до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» запит для вручення судді ОСОБА_1 , у якому повідомило про необхідність надати письмові пояснення, а саме у зв`язку із чим був укладений договір оренди за ціною 1 000 грн на місяць. У відповіді на запит суддя ОСОБА_1 повідомив, що договір оренди був укладений на умовах, погоджених його сторонами, які на той час були прийнятними для обох сторін. 4.8. 10.10.2023 НАЗК склало протокол про адміністративне правопорушення № 39-02/36, відповідно до якого ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 172-5 КУпАП [порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків], який надалі скерувало для розгляду до Печерського районного суду міста Києва. 4.9. Постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 у справі № 757/50993/23-п ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 172-5 КУпАП, та застосовано до нього адміністративне стягнення у виді штрафу на користь держави в розмірі 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 2 550 грн з конфіскацією подарунку в розмірі 906 600 грн. У постанові від 26.12.2023 зазначено, що відповідно до підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1700-VII ОСОБА_1 є суб`єктом, на якого поширюється дія цього Закону, зокрема обмеження, визначені статтею 23 згаданого Закону. Згідно із частиною другою статті 23 Закону № 1700-VII особи, зазначені у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, можуть приймати подарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, якщо вартість таких подарунків одноразово не перевищує двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на день прийняття подарунка, а сукупна вартість таких подарунків, отриманих від однієї особи (групи осіб) протягом року, не перевищує чотирьох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня року, в якому прийнято подарунки. Частиною першою статті 1 Закону № 1700-VII визначено, що подарунок - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які надають, одержують безоплатно або за ціною, нижчою мінімальної ринкової. У цій же постанові Печерський районний суд міста Києва [поряд з обставинами щодо зазначення ОСОБА_1 у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2017-2022 роки місця проживання: АДРЕСА_2 та права оренди на цю квартиру з 19.11.2017], установив, що за договором найму (оренди) нерухомого майна від 19.11.2017 наймодавець ОСОБА_13 передала наймачеві ОСОБА_1 квартиру за вказаною адресою з місячною платою за оренду 1 000 грн, а наймач ОСОБА_1 прийняв вказану квартиру. ОСОБА_1 та ОСОБА_13 не є близькими особами в розумінні абзацу четвертого частини першої статті 1 Закону № 1700-VII. Після 15.05.2023 ОСОБА_1 у вказаній квартирі не проживав. Відповідно до листа директора Науково-дослідного інституту судових експертиз О. Рувіна від 07.09.2023 № 39-02/21116-23 на запит НАЗК за результатами аналізу статистичних даних, а також за відомостями з доступних джерел інформації мінімальна ринкова вартість оренди квартири площею 133 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 могла становити: станом на 19.11.2021 - 51 500 грн на місяць (тобто 387 грн за 1 кв. м); станом на 19.11.2022 - 51 100 грн на місяць (тобто 384 грн за 1 кв. м); станом на 15.05.2023 - 57 400 грн на місяць (тобто 431 грн за 1 кв. м). Прожитковий мінімум для однієї працездатної особи в розрахунку на місяць становив: з 01.01.2021 - 2 270 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік»); з 01.01.2022 - 2 481 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік»); з 01.01.2023 - 2 684 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік»). За висновком суду, мінімальна ринкова вартість оренди вказаної квартири становила: 1) з 19.11.2021 до 19.11.2022: мінімальна ринкова вартість оренди на місяць 51 500 грн ? 12 місяців = 618 000 грн (мінімальний річний платіж за оренду квартири); фактична вартість оренди становила 1 000 грн ? 12 місяців = 12 000 грн; різниця між мінімальною ринковою вартістю та фактичною вартістю - 606 000 грн; 2) з 19.11.2022 до 15.05.2023: мінімальна ринкова вартість оренди на місяць 51 100 грн ? 6 місяців = 306 600 грн (мінімальний платіж за оренду квартири за 6 місяців); фактична вартість оренди становила 1 000 грн ? 6 місяців = 6 000 грн; різниця між мінімальною ринковою вартістю та фактичною вартістю - 300 600 грн. Печерський районний суд міста Києва в постанові від 26.12.2023 дійшов висновку, що ОСОБА_1 , усвідомлюючи свій статус особи, уповноваженої на виконання функцій держави, та наявність обмежень щодо одержання подарунків, які визначені статтею 23 Закону № 1700-VII, добровільно уклав договір найму (оренди) вказаної квартири площею 133 кв. м за орендну плату 1 000 грн на місяць, що була нижчою за мінімальну ринкову вартість оренди такої квартири в Печерському районі міста Києва в 2021-2023 роках. Прийнявши пропозицію оренди квартири за 1 000 грн на місяць, ОСОБА_1 з 19.11.2021 по 15.05.2023 щомісяця приймав подарунки від ОСОБА_13 , що задовольняли його приватний інтерес (плата за оренду квартири на вигідних для нього умовах за ціною, що є нижчою за мінімальну ринкову). Недоплативши за оренду 906 600 грн, ОСОБА_1 отримав по суті дозвіл від ОСОБА_13 на збереження для себе цих коштів, чим порушив обмеження, встановлене частиною другою статті 23 Закону № 1700-VII, тобто вчинив правопорушення, відповідальність за яке передбачена частиною першою статті 172-5 КУпАП (порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків). Постанова Печерського районного суду міста Києва містить оцінку доказів, на підставі якої суд встановив наведені вище обставини щодо вчинення ОСОБА_1 правопорушення. Зокрема, оцінку доводів у судових засіданнях ОСОБА_1 та його представників про те, що мало місце укладення договору оренди від 19.11.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_13 , за умовами якого орендна плата сплачувалась у розмірі 1 100 доларів США і що договір оренди з ціною 1 000 грн фактично стосувався користування паркомісцем. Відхиляючи ці доводи, як не підтверджені належними і достатніми доказами, суд виходив з того, що в поясненнях від 16.06.2023 на запит НАЗК щодо обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 не повідомив про договір оренди з ціною 1 100 доларів США, а також про те, що виявлений під час обшуку договір оренди із ціною 1 000 грн стосувався оренди паркомісця. Так само ОСОБА_1 додав до відповідних пояснень до НАЗК від 14.05.2019 копію договору оренди квартири з ціною 1 000 грн. У цих поясненнях ОСОБА_1 також не зазначив, що предметом вказаного договору оренди є паркомісце, та не повідомив про існування договору оренди квартири із ціною 1 100 доларів США. ОСОБА_1 не пояснив, чи повідомляв він детективам НАБУ під час обшуку про існування іншого, ніж був вилучений, договору оренди (з орендною платою 1 100 доларів США), а зауважень до протоколу обшуку не вніс. У деклараціях за 2017-2022 роки ОСОБА_1 декларував квартиру як об`єкт оренди на підставі договору, укладеного із власником ОСОБА_13 , з датою набуття права - 19.11.2017 і не зазначав як об`єкт оренди паркомісце. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_13 не зареєстровано право на паркомісце, розташоване за адресою квартири, яку орендував ОСОБА_1 , а прокурор в судовому засіданні повідомив суд, що за адресою квартири, яку орендував ОСОБА_1 , паркомісць не виявлено. 4.10. Постановою Київського апеляційного суду від 11.03.2024 апеляційну скаргу адвоката Романова О. О., подану в інтересах ОСОБА_1 , залишено без задоволення, а постанову Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 - без змін. Київський апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 , орендуючи квартиру за ціною, що нижча, ніж мінімальна ринкова, зберіг власні кошти в розмірі 906 600 грн і в такий спосіб отримав від ОСОБА_13 подарунок у розумінні статті 1 Закону № 1700-VII. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Печерський районний суд міста Києва відповідно до положень статті 252 КУпАП всебічно, повно й об`єктивно дослідив докази у справі та дав їм належну оцінку, зокрема договору найму (оренди) нерухомого майна від 19.11.2017 та додаткам до нього, в якому розмір орендної плати за квартиру вказано як 1 100 доларів США. У постанові апеляційного суду зазначено, що відсутність будь-яких заперечень ОСОБА_1 щодо розміру орендної плати за квартиру, яку він винаймав у ОСОБА_13 , під час проведення перевірки НАЗК та ненадання ним на цій стадії провадження стверджуючих пояснень щодо іншого договору оренди свідчить про те, що наведені у протоколі НАЗК обставини та розмір орендної плати квартири (1 000 грн) встановлені на підставі об`єктивних даних і доказів, які зібрав контролюючий орган під час здійснення перевірки та які були наявні на день виявлення адміністративного правопорушення. Ураховуючи докази у справі, які згідно з висновком суду апеляційної інстанції повністю узгоджуються між собою та є такими, що не викликають сумніву в їх достовірності та допустимості, Київський апеляційний суд підтвердив наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 172-5 КУпАП. 4.11. До ВРП надійшли дисциплінарні скарги: 16.02.2024 - ОСОБА_14 , 18.03.2024 - НАЗК щодо дисциплінарного проступку судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 . Скаржники повідомили, що постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 у справі № 757/50993/23-п, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 11.03.2024, суддю ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 172-5 КУпАП. ОСОБА_14 та НАЗК зазначили, що вчинене суддею ОСОБА_1 правопорушення пов`язане з корупцією та полягало в отриманні від громадянки ОСОБА_13 , яка не є йому близькою особою, подарунка у вигляді оренди квартири площею 133 кв. м за 1 000 грн на місяць, що нижче за мінімальну ринкову вартість оренди житла в місті Києві. Скаржники стверджували, що суддя ОСОБА_1 порушив обмеження, встановлені абзацом першим частини другої статті 23 Закону № 1700-VII, у зв`язку із чим просили притягнути його до дисциплінарної відповідальності. 4.12. Ухвалою Першої Дисциплінарної палати ВРП від 15.04.2024 № 1115/1дп/15-24 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 за ознаками дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII [допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду (пункт 3); визнання судді винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, у випадках, установлених законом (пункт 15)]. 4.13. Рішенням Першої Дисциплінарної палати ВРП від 17.06.2024 № 1839/1дп/15-24 суддю Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади. Перша Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 вчинив дії, які містять склад дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII. Висновуючи щодо вчинення суддею ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, Перша Дисциплінарна палата ВРП виходила з того, що він визнаний винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, судовим рішення, яке набрало законної сили. Що ж до наявності в діях судді ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, то Перша Дисциплінарна палата ВРП зазначила, що він, будучи обізнаним зі встановленими Законом № 1402-VIII, Кодексом суддівської етики, актами структурних органів міжнародних організацій (Економічної і соціальної ради ООН, Консультативної ради європейських суддів як дорадчого органу Ради Європи тощо) вимогами до стандартів етичної поведінки судді, а також з вимогами Закону № 1700-VII, не міг не усвідомлювати, що їх недотримання матиме негативний вплив на рівень суспільної довіри до суду. Події, які стали підставою для звернення з дисциплінарними скаргами щодо судді ОСОБА_1 , набули масштабного розголосу в медіа та викликали у громадськості негативну оцінку. Ці обставини, безумовно, мають негативний вплив на авторитет не лише судді ОСОБА_1 , суду, який він очолював, а й судової системи загалом. За висновком Першої Дисциплінарної палати ВРП, поведінка судді ОСОБА_1 , яка пов`язана з порушенням вимог Закону № 1700-VII, порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду. Визначаючи вид дисциплінарного стягнення, Перша Дисциплінарна палата ВРП врахувала характер та зміст вчиненого суддею ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, який відповідно до статті 109 Закону № 1402-VIII є істотним, наслідки такого проступку (а саме підрив авторитету правосуддя та негативний вплив на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому) та дійшла висновку, що до нього не може бути застосовано інше стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, яке є пропорційним вчиненому дисциплінарному проступку та відповідає вимогам статті 109 Закону № 1402-VIII, статті 50 Закону № 1798-VIII. 4.14. Не погодившись із рішенням Першої Дисциплінарної палати ВРП, адвокат Романов О. О., діючи в інтересах судді ОСОБА_1, подав скаргу, у якій просив скасувати це рішення та закрити дисциплінарне провадження. У скарзі стверджувалося, що дисциплінарна справа щодо судді ОСОБА_1 відкрита безпідставно, оскільки в його діях немає ознак дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, а обставини, які дисциплінарний орган кваліфікував як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, в дисциплінарному провадженні не встановлені; у дисциплінарній справі немає переконливих доказів, які з точки зору звичайної розсудливої людини дають змогу дійти висновку про наявність таких обставин. 4.15. За результатами розгляду скарги ВРП прийняла рішення від 18.07.2024 № 2218/0/15-24 «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 17 червня 2024 року № 1839/1дп/15-24 про притягнення судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності». ВРП погодилася з висновками Першої Дисциплінарної палати ВРП про наявність у діях судді ОСОБА_1 складу дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII. При цьому ВРП виходила з тих же підстав, які зазначені в рішенні дисциплінарного органу. Так само ВРП визнала обґрунтованим і пропорційним застосування до судді ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади. Мотивуючи такі висновки, ВРП виходила насамперед з факту, що суддя ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, у встановленому законом порядку: протокол щодо діяння, яке ставилося судді за провину, складено уповноваженим суб`єктом у сфері протидії корупції; факт вчинення суддею адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 172-5 КУпАП, установив Печерський районний суд міста Києва, який розглянув та вирішив справу про адміністративне правопорушення, за результатом чого ухвалив постанову про визнання винним судді ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією; зазначена постанова набрала законної сили. Ураховуючи встановлений у дисциплінарному провадженні факт визнання судді ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, в постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 та обставини вчиненого правопорушення, викладені в цій постанові, ВРП визнала, що дії судді ОСОБА_1, за які його притягнуто до адміністративної відповідальності за вказане правопорушення (укладення договору оренди квартири із ціною оренди, що вочевидь у рази нижча, ніж мінімальна ринкова вартість оренди такої квартири; тривале виконання умов договору з такими умовами), на думку розсудливої, законослухняної та відповідальної людини не можуть вважатися такими, що свідчать про дотримання суддею встановлених Законом № 1700-VII обмежень щодо отримання подарунків поза розумним сумнівом. При цьому ВРП наголошено на характері дій судді ОСОБА_1, який, будучи фахівцем у галузі права, обіймаючи одну з найвищих посад у судовій системі та здійснюючи правосуддя від імені держави, свідомо уклав правочин, унаслідок якого отримав благо у вигляді збереження власних коштів, незважаючи на установлені законом обмеження щодо отримання таких благ. Зазначена поведінка судді мала триваючий характер з огляду на те, що пов`язане з корупцією правопорушення, яке поставлене у провину ОСОБА_1 , вчинено впродовж періоду з 19.11.2021 до 15.05.2023. Поряд з наведеним вище обґрунтуванням висновку про наявність підстав для притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за пунктом 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII ВРП здійснила заходи задля перевірки його доводів про те, що фактично орендна плата, яку він сплачував ОСОБА_13 за квартиру, складала 1 100 доларів США в місяць (на підтвердження цього доводу ОСОБА_1 посилався на ті ж обставини і докази, про які зазначено в постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 і які наведені вище). Так, ВРП дослідила відеозапис із фрагментом обшуку 15.05.2023 у квартирі судді ОСОБА_1 і встановила, що під час обшуку детектив НАБУ виявив договір оренди, на що суддя пояснив, що це договір оренди квартири, у якій проводиться обшук. Після цього детектив знайшов ще один договір оренди цієї ж квартири. Зміст розмови між детективом НАБУ та ОСОБА_1 свідчить, що це два примірники одного і того ж договору. Суддя ОСОБА_1 погодився віддати один примірник договору, не повідомивши, зокрема, про те, що один з виявлених договорів стосується квартири, а інший - паркомісця. ВРП звернула увагу, що цим обставинам не відповідають пояснення судді ОСОБА_1 на засіданні з розгляду його скарги, що на прохання власниці квартири, яка, як він припускав, хотіла уникнути сплати податку в більшому розмірі, були підписані два договори оренди від 19.11.2017, в одному з яких орендна плата була визначена як 1 100 доларів США, а в іншому - 1 000 грн. Із цієї ж причини (приязні стосунки із власницею квартири), як стверджував ОСОБА_1 , він не вказав про договір оренди з орендною платою 1 100 доларів США у поясненнях на запит НАЗК. ВРП не знайшла слушним довід судді ОСОБА_1 про вибірковий підхід при визнанні його винним за статтею 172-5 КУпАП ( ОСОБА_1 доводив, що практика судів щодо застосування цієї статті визнає обов`язковою умовою притягнення до адміністративної відповідальності отримання подарунка особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з виконанням службових обов`язків). ВРП зауважила, що обмеження, передбачене частиною другою статті 23 Закону № 1700-VII, не вимагає причинно-наслідкового зв`язку між отриманням подарунка та здійсненням зазначеної діяльності, оскільки сутність такого обмеження полягає у вартості отриманого подарунка від осіб, які не є близькими особами щодо особи, для якої встановлено таке обмеження. Вирішуючи питання щодо кваліфікації дій судді ОСОБА_1 остаточно, ВРП наголосила, що присяга судді вимагає, зокрема, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя, та виснувала, що його поведінка, яка стала підставою для притягнення його до адміністративної відповідальності, на думку розсудливої, законослухняної та відповідальної людини, не може вважатися бездоганною. Навпаки, на думку стороннього спостерігача, така поведінка ставить під сумнів моральний та етичний аспект особистості та характеру судді, а також порушує стандарти етичної поведінки, зокрема стандарт дотримання суддею належної поведінки поза виконанням своїх суддівських обов`язків (у приватному житті). При цьому ВРП послалася, зокрема, на оцінку поведінки судді ОСОБА_1 під час розгляду судом справи за протоколом НАЗК про вчинення правопорушення, пов`язаного з корупцією, з позиції скаржниці ОСОБА_14 , а саме про непослідовність його пояснень щодо обставин укладення договору оренди квартири та щодо розміру орендної плати під час перевірки НАЗК та в судовому процесі, що з її точки зору як стороннього спостерігача сприймається як стратегія захисту задля уникнення відповідальності. У контексті дотримання суддею ОСОБА_1 морально-етичних засад, які відповідають званню судді та забезпечують авторитет правосуддя, ВРП зазначила, що посада Голови Верховного Суду як очільника найвищого суду в системі судоустрою України, яку обіймав ОСОБА_1 , насамперед пов`язана з представництвом цього суду та судової системи в цілому, не тільки у зносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а й із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями. Зазначене, своєю чергою, покладало на суддю ОСОБА_1 додатковий тягар відповідальності за дотримання високих стандартів поведінки. Як представник судової влади та очільник найвищого суду в системі судоустрою України суддя ОСОБА_1 мав пропагувати етичну поведінку судді, подаючи особистий приклад, тобто на роботі та поза її межами, у повсякденному житті мав демонструвати таку поведінку, щоб оточуючі бачили в ньому еталон порядності і справедливості - високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. Крім того, як член ВРП за посадою суддя ОСОБА_1 був уповноважений, зокрема, брати участь у формуванні доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, а також у розгляді та вирішенні дисциплінарних проваджень, зокрема тих, що розпочаті за фактом порушення професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Суддя ОСОБА_1 мав демонструвати бездоганну поведінку, з точки зору юридичної спільноти та стороннього спостерігача, а також, ураховуючи свій високий статус та підвищений інтерес суспільства до діяльності судової влади, суддя ОСОБА_1 мав усвідомлювати, що допущення ним неналежної поведінки в будь-якій сфері життя дискредитує судову систему в цілому. З огляду на викладене та високий суспільний запит на боротьбу з будь-якими проявами корупційних факторів у діяльності органів державної влади загалом та в судовій системі зокрема, факт притягнення судді ОСОБА_1, який до того ж обіймав посаду Голови Верховного Суду та був членом ВРП, до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, пов`язаного з корупцією, нівелює довіру громадськості до суду та завдає шкоди авторитету правосуддя в цілому. Акцентовано увагу ВРП і на тому, що події, які є предметом розгляду в дисциплінарній справі, набули масштабного розголосу в медіа. Зокрема, в мережі «Інтернет» опубліковано низку статей стосовно складення щодо судді ОСОБА_1.протоколу про адміністративне правопорушення та притягнення його до відповідальності, у яких висвітлено, що суддя ОСОБА_1 станом на день виявлення правопорушення, пов`язаного з корупцією, обіймав посаду Голови Верховного Суду. Описані в них події викликали обурення громадськості, що, безумовно, має негативний вплив на авторитет судової системи загалом. Крім того, внесення до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, відомостей про вчинення суддею ОСОБА_1 , який обіймав посаду Голови Верховного Суду та був членом ВРП, адміністративного правопорушення, безумовно, шкодить авторитету судової влади. Як наслідок, ВРП визнала, що дії судді ОСОБА_1, що є предметом оцінки дисциплінарного провадження, стосуються визнання його винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, та охоплюються складом дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, водночас потребують додаткової кваліфікації за пунктом 3 частини першої цієї статті, оскільки порочать звання судді та підривають авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду. Недотримання суддею ОСОБА_1 норм суддівської етики, допущення поведінки, що підриває авторитет правосуддя, полягає в тому, що суддя, маючи особливо відповідальне становище в державі, обіймаючи посаду Голови Верховного Суду та члена ВРП, порушив стандарти поведінки судді поза виконанням своїх суддівських обов`язків, оскільки не дотримався встановлених Законом № 1700-VIIобмежень щодо отримання подарунків, чим вчинив правопорушення, пов`язане з корупцією, що призвело до негативних наслідків у вигляді суспільного резонансу, осуду та негативної реакції з боку суспільства. 5. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 5.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали дисциплінарного провадження щодо судді, перевіривши наведені в скарзі на рішення ВРП доводи та заперечення на них, дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду обґрунтовує мотивами та аргументами, які викладаються нижче. 5.2. Згідно з положеннями статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора. Статтею 1 Закону № 1798-VIIIпередбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює Дисциплінарні палати з числа членів ВРП (частина друга статті 26 цього ж Закону). Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIII визначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. Так, частиною першою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники. У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні. Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватися з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов`язані зі скаргою, з дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних (частини сьома, восьма цієї ж статті). Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді. Порядок розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді встановлено статтею 51 цього Закону, відповідно до частини першої якої право оскаржити таке рішення до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення. Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП. За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право: 1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження; 2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення; 3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення; 4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення; 5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін. 5.3. На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення. Рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону; 4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків (частина перша статі 52 Закону № 1798-VIII). 5.4. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. У пункті 123 рішення від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з його практикою навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. пункт 29 рішення від 10.02.1983 у справі «Альбер і Ле Конт проти Бельгії» та пункт 42 рішення від 14.11.2006 у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00). У межах скарги за статтею 6 Конвенції, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі чинники, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. пункти 44-47 рішення від 22.11.1995 у справі «Брайян проти Сполученого Королівства» та пункт 43 згаданого рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства»). Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Наведені положення Конвенції та висновки ЄСПЛ спонукають Велику Палату Верховного Суду до повної та всебічної перевірки оскаржуваного суддею ОСОБА_1 рішення, зокрема, на предмет відповідності положенням статті 52 Закону № 1798-VIII щодо підстав, з яких рішення ВРП може бути скасоване. 5.5. Згідно з положеннями частини другої статті 30 Закону № 1798-VIII засідання ВРП у пленарному складі є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу ВРП (ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) на посаду щонайменше п`ятнадцяти членів, як це визначено статтею 18 цього ж Закону). Як свідчать матеріали справи, на засіданні ВРП 18.07.2024 при розгляді скарги адвоката Романова О.О., поданої в інтересах судді ОСОБА_1, були присутні 12 членів ВРП; рішення, ухвалене за результатами розгляду скарги, підписали всі члени ВРП, які брали участь в його ухваленні. Дотримано також вимог частини восьмої статті 51 Закону № 1798-VIII, якими встановлено неможливість участі у розгляді скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді тих членів ВРП, які брали участь у прийнятті цією Дисциплінарною палатою оскаржуваного рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Отже, рішення ухвалено повноважним складом ВРП. 5.6. Доводи ОСОБА_1 про те, що колегія ВРП не відповідала конвенційному стандарту «суд, встановлений законом» через формальне, на його думку, відхилення його заяв про відвід членам колегії, не знайшли підтвердження в судовому процесі. Так, ухвалами ВРП від 18.07.2024 відмовлено в задоволенні заяв судді ОСОБА_1 про відвід усіх присутніх на засіданні членів ВРП від участі в розгляді скарги його представника - адвоката Романова О. О. на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 17.06.2024 № 1839/1дп/15-24. Ухвали вмотивовані тим, що підстав для відводу членів ВРП, визначених статтею 33 Закону № 1798-VIII, немає; фактів, що члени ВРП, яким заявлено відводи, особисто, прямо чи побічно зацікавлені в результаті розгляду дисциплінарної справи, або інших обставин, що викликають сумнів у їх неупередженості, не встановлено; доказів, які б свідчили про такі факти, не надано. Тексти ж інтерв`ю Голови ВРП ОСОБА_15 та члена ВРП ОСОБА_2 , на які посилався суддя ОСОБА_1, пленарним складом ВРП не обговорювались та не погоджувались, відтак інші члени ВРП не можуть вважатись співавторами цих інтерв`ю. Що ж до самих Голови ВРП ОСОБА_15 та члена ВРП ОСОБА_2 , то їх відповіді під час інтерв`ю на питання, які стосувалися судді ОСОБА_1 та притягнення його до відповідальності за правопорушення, пов`язане з корупцією, не виходили за межі інформації, яка була в загальнодоступних джерелах. 5.7. У судовому засіданні представник скаржника - адвокат Ліщина М. Г., посилаючись на рішення ЄСПЛ від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» та на неодноразові висловлювання Голови ВРП ОСОБА_15 та Голови Верховного Суду, члена ВРП ОСОБА_2 під час інтерв`ю щодо вчиненого суддею ОСОБА_1 проступку, що (на його думку) викликає об`єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні оскаржуваного рішення, доводив, що дисциплінарна справа щодо ОСОБА_1 була розглянута ВРП з порушенням вимог статті 6 Конвенції щодо незалежного і безстороннього суду. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, як свідчить зміст долучених ОСОБА_1 до скарги інтерв`ю Голови ВРП ОСОБА_15 та Голови Верховного Суду і члена ВРП ОСОБА_2, вони як посадові особи, що уособлюють керівний склад судової влади, в силу покладення на них відповідних повноважень, зокрема, в частині представництва очолюваних ними органів коментували переважно рішення Пленуму Верховного Суду від 19.06.2023 про висловлення недовіри Голові Верховного Суду ОСОБА_1 та припинення у зв'язку із цим його відповідних повноважень. Зміст інтерв`ю, на які посилається скаржник, має інформативний характер, зокрема й щодо подій, які передували проведенню Пленуму Верховного Суду. В цих інтерв`ю немає власної оцінки зазначеними посадовцями дій ОСОБА_1 як таких, що Пленум Верховного Суду розцінив як підставу для висловлення йому недовіри, так і таких, що судовим рішенням визнані правопорушенням, пов`язаним з корупцією. Посилання на рішення ЄСПЛ від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» є нерелевантним до обстави цієї справи. Так, ухвалюючи це рішення, ЄСПЛ виходив з факту, що посадові особі, які брали участь у голосуванні щодо рішення про звільнення з посади заявника, перед цим, будучи членами Вищої ради юстиції, вносили пропозиції про його звільнення з посади судді у зв`язку з порушенням присяги; а ще один член Вищої ради юстиції після прийняття рішення про звільнення заявника з посади судді, головуючи на парламентському комітеті, голосував за рекомендацію парламенту звільнити заявника з посади судді. Тобто висновок ЄСПЛ у зазначеному рішенні про незаконний та небезсторонній суд зроблено відповідно до тієї обставини, що ухваленню рішень про звільнення заявника передувало висловлення посадовими особами (які брали участь у прийнятті цих рішень) своєї позиції щодо підстав для звільнення заявника; тим більше, що вони були ініціаторами його звільнення. Втім, у цій справі, як зазначено вище, жоден із членів ВРП не надавав власної оцінки діям судді ОСОБА_1 , які стали підставою для його звільнення з посади. 5.8. За таких обставин, повертаючись до мотивів, з яких ОСОБА_1 заявив відвід членам ВРП (порушення Головою ВРП ОСОБА_15 принципу презумпції невинуватості через висловлювання щодо позивача в інтерв`ю, що, на його думку, свідчить про упередженість як самого ОСОБА_15 , так і відображає позицію ВРП у цілому), Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав, щоб визнати доведеними доводи скаржника про упередженість колегії ВРП. 5.9. Додатковим аргументом для відхилення доводу скаржника, що колегія ВРП не була належним судом у його дисциплінарній справі, є те, що відповідно до положень частини третьої статті 51 Закону № 1798-VІІІ ВРП визначено органом (до того ж, єдиним), який наділений повноваженнями щодо перегляду рішення Дисциплінарної палати (дисциплінарного органу в системі правового порядку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності). 5.10. З огляду на викладене, а також на особисту участь судді ОСОБА_1 у засіданні ВРП визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскаржуваного рішення немає. 5.11. Оцінюючи ж оскаржуване рішення на відповідність вимогам пункту 4 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII щодо зазначення передбачених законом підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду, як і в інших подібних за предметом спору справах, виходить з того, що визначальним для правомірності рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади є встановлення у дисциплінарній справі обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку. 5.12. Як уже зазначено вище, рішенням Першої Дисциплінарної палати ВРП від 17.06.2024 № 1839/1дп/15-24 суддю ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ. Частиною першою статті 106 Закону № 1402-VIII передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з таких підстав: допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу (пункт 3); визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов`язаного з корупцією, у випадках, установлених законом (пункт 15). 5.13. Згідно із частинами шостою, сьомою статті 56 Закону № 1402-VІІІ суддя повинен додержуватися присяги; суддя зобов`язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства, дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів. 5.14. Статтею 57 Закону № 1402-VІІІ визначено, що особа, призначена на посаду судді, складає присягу такого змісту: «Я, (ім`я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю Українському народові об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та виконувати обов`язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя». Пленум Верховного Суду, розглянувши деякі аспекти реалізації гарантій незалежності та підзвітності суддів, у постанові від 18.09.2020 № 13 зазначив: «Авторитет судової влади залежить від дій кожного судді […]. Тільки для захисту прав і свобод людини суддя може і повинен використовувати свої повноваження. І саме для цього судді отримують свою незалежність, яка не є ані привілеєм, ані шляхом до збагачення […]. Незалежний суд є основою вільної, демократичної та правової держави. І для судді немає і не може бути ніякої іншої мети, окрім верховенства права та захисту прав людини. Саме цими цінностями керується Верховний Суд у своїй діяльності». На національному рівні «авторитет правосуддя» розуміють як сукупність об`єктивних і суб`єктивних ознак, які характеризують діяльність зі здійснення правосуддя, таких як справедливість провадження, незалежність правосуддя, безсторонність, публічність, моральність, та які мають вселяти повагу до суду у громадськості в демократичному суспільстві. Під авторитетом судової влади потрібно розуміти як визнання за судовою владою видатних досягнень, здібностей, особливого становища та статусу в державі, так і значення її впливу на довіру осіб до неї. Схожим змістом наділено і поняття «авторитет судді», який (суддя) виступає як представник судової влади та є зовнішнім втіленням і подальшою демонстрацією її авторитету (Коментар до Кодексу суддівської етики, затверджений рішенням Ради суддів України від 04.02.2016 № 1). Стандарти етичної поведінки, яких має додержуватися суддя (поряд із загальновизнаними морально-етичними вимогами), встановлені Кодексом суддівської етики (затверджений ІХ черговим з`їздом суддів України 22.02.2013) відповідно до статті 58 Закону № 1402-VІІІ, який співзвучний у цьому аспекті з актами міжнародних організацій [до прикладу, Економічної і соціальної ради ООН, Консультативної ради європейських судів (далі - КРЄС) (як дорадчого органу Ради Європи)]. Один із таких стандартів вимагає дотримання суддею належної поведінки не лише під час здійснення правосуддя, а й поза виконанням своїх суддівських обов`язків, тобто у приватному житті. Згідно зі статтями 1, 3 Кодексу суддівської етики суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною. Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі, так і поза її межами, в повсякденному житті має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу та оточення бачили в ньому еталон порядності і справедливості - високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. При цьому суддя має не лише подавати особистий приклад, але й пропагувати етичну поведінку серед учасників процесу та оточуючих, вимагати етичної поведінки від інших. 5.15. Неналежна поведінка суддів підриває упевненість громадян у справедливості судової системи. Судді мають усвідомлювати і пам`ятати, що вони перебувають під постійним та пильним контролем громадськості. У зв`язку із цим будь-який суддя повинен погодитися з обмеженнями, пов`язаними з дотриманням етичних норм, які на нього покладаються відповідно до його статусу. Ці обмеження можуть здаватися обтяжливими для пересічного громадянина, але суддя має дотримуватись таких обмежень добровільно та свідомо (Коментар до Кодексу суддівської етики). 5.16. Близькі за змістом положення містяться в Бангалорських принципах поведінки судді від 19.05.2006, схвалених Резолюцією економічної і соціальної ради ООН 27.07.2006 № 2006/23. Зокрема, пунктами 4.1 та 4.2 цих Принципів закріплено, що суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов`язана з його посадою. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов`язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади. Стосовно правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно під час виконання посадових обов`язків та в особистому житті [пункт 50 Висновку КРЄС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи № 3 (2002)]. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25.12.2008 № 1165(1998) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6). Згідно з пунктом 22 Висновку № 3 (2002) КРЄС суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів. Європейська асоціація суддів у пункті 2 Резолюції (м. Тронхейм, 27.09.2007) наголошує, що суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності лише у випадках, коли мала місце не гідна його звання поведінка, наслідки якої є настільки серйозними і жахливими, що потребують накладення дисциплінарних стягнень. У параграфах 3, 6 Висновків першої експертної комісії Міжнародної асоціації суддів «Правила етичної поведінки суддів, їх застосування та дотримання» (2004 рік) зазначається, що професійні стандарти відображають ту модель поведінки, до якої судді мають прагнути, та підкреслюється необхідність розмежовувати поняття порушення професійних стандартів та дисциплінарних проступків. 5.17. Наведені положення однозначно вимагають, що посада судді покладає на нього додаткові обмеження та обов`язки, які водночас є етичними стандартами, що формують модель поведінки, яку суддя повинен ставити за мету і якої повинен дотримуватися. Не є винятком поведінка судді у повсякденному (приватному) житті, який повинен бути законослухняним і добропорядним, оскільки тільки така поведінка може бути запорукою утвердження довіри до суду. 5.18. Аналіз суб`єктивних та об`єктивних ознак дисциплінарного правопорушення дає підстави визначити дисциплінарний проступок судді як винне, протиправне порушення професійних обов`язків або загальновизнаних морально-етичних вимог, які ставляться до судді, що призвело чи могло призвести до негативних наслідків. Об`єктивна сторона дисциплінарного проступку, пов'язаного з порушенням суддею правил суддівської етики, передбачає наявність умислу в поведінці судді, свідоме порушення ним установлених законом та морально-етичними нормами вимог, а також настання (об'єктивну можливість настання) негативних наслідків. Попри всю важливість дотримання суддею стандартів суддівської етики підставою дисциплінарної відповідальності судді може бути не будь-яка поведінка, що свідчить про недотримання суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки, а лише та, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. У разі якщо в діях (бездіяльності) судді встановлено порушення вимог закону, норми Кодексу суддівської етики є допоміжним інструментом для обґрунтування підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. 5.19. Суддя ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні правопорушення, пов'язаного з корупцією, постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023, яка набрала законної сили з 11.03.2024. Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 1402-VІІІ судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Факт визнання судді ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, судовим рішенням, яке набрало законної сили, давав ВРП законні підстави для висновку, що він може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ. Установлені в постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 обставини вчинення ОСОБА_1 правопорушення, пов`язаного з корупцією, ВРП обґрунтовано взяла до відома як такі, що встановлені у визначеному законом порядку, а тому цілком правомірно відхилила доводи ОСОБА_1 , що він не вчиняв такого правопорушення, та докази, на які він при цьому посилався. До того ж ці докази (йдеться про договір оренди квартири від 19.11.2017 з розміром орендної плати 1 100 доларів США та пояснення ОСОБА_1 щодо укладення договору оренди) були досліджені й оцінені судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 757/50993/23-п. 5.20. Згідно з положеннями частини шостої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрала законної сили, є обов`язковою для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Керуючись наведеною нормою процесуального права, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи ОСОБА_1 , що він не вчиняв правопорушення, за яке встановлена відповідальність статтею 172-5 КУпАП, з посиланням на те, що сплачував орендну плату за квартиру в розмірі 1 100 доларів США за місяць. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду відповідає нормі частини шостої статті 78 КАС, якою чітко визначено межі повноважень суду при встановленні обставин в адміністративній справі щодо дій (бездіяльності) особи, стосовно якої є постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, що набрала законної сили. З цієї ж підстави відхиляється і довід ОСОБА_1 про вибірковий (як він стверджує) підхід суду при визнанні його винним за статтею 172-5 КУпАП, оскільки знову ж таки в питанні, чи мало місце отримання ОСОБА_1 подарунка у вигляді заниження орендної плати за квартиру, постанова Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 у справі № 757/50993/23п є обов'язковою для Великої Палати Верховного Суду при розгляді цієї справи. 5.21. Перевіряючи правильність кваліфікації ВРП дій судді ОСОБА_1 за сукупністю пунктів 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що кваліфікація діяння - це точна правова оцінка конкретного діяння, яка полягає у встановленні точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками, визначеними законом. Юридичною підставою кваліфікації діяння є його склад. Наслідки вчинення певних дій у кожному конкретному випадку мають бути встановлені й поставлені у вину суб`єктові дисциплінарного правопорушення, якщо між його діянням і наслідками існує причинний зв`язок. Настання описаних у законі наслідків є свідченням того, що вони виконують роль обставин, які надають проступку кваліфікованого виду. 5.22. Визнання судді винним у вчиненні правопорушення вже саме по собі свідчить про невідповідність його поведінки визнаним стандартам та правилам суддівської етики. Разом з тим це не є безумовною підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Як уже зазначено вище, порушення суддею морально-етичних вимог та стандартів поведінки судді може ставитися йому у провину в контексті притягнення до дисциплінарної відповідальності, якщо вчинок судді настільки ганебний за виміром морально-етичних критеріїв, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. Застосування такого виміру в кожному конкретному випадку передбачає врахування всіх обставин як щодо вчинку судді, так і щодо його особистості. 5.23. При вимірі поведінки судді ОСОБА_1 щодо вчинення правопорушення, пов`язаного з корупцією, за морально-етичними критеріями ВРП цілком обґрунтовано взяла до уваги не тільки обставини його вчинку, встановлені в постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.12.2023 у справі № 757/50993/23п, а і його особливий професійний статус під час вчинення правопорушення як судді Верховного Суду, Голови Верховного Суду та члена ВРП. 5.24. Відповідно до частини першої статті 36 Закону № 1402-VIII Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Верховний Суд очолює Голова Верховного Суду, який, зокрема, представляє Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України у зносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями (положення частин першої, другої статті 39 Закону № 1402-VIII). Такі визначені законом повноваження Голови Верховного Суду, посаду якого обіймав суддя ОСОБА_1, покладали на нього додатковий тягар відповідальності за дотримання високих стандартів поведінки. Крім того, як член ВРП за посадою суддя ОСОБА_1 був уповноважений, зокрема, брати участь у формуванні доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, а також у розгляді та вирішенні дисциплінарних проваджень, зокрема тих, що розпочаті за фактом порушення професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Як представник судової гілки влади та очільник найвищого суду в системі судоустрою України суддя ОСОБА_1 мав пропагувати бездоганну етичну поведінку судді, зокрема з точки зору юридичної спільноти та суспільства в цілому, подаючи особистий приклад, тобто на роботі та поза її межами, у повсякденному житті мав демонструвати таку поведінку, щоб оточення бачило в ньому еталон порядності і справедливості - високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. При цьому суддя ОСОБА_1, зважаючи на свій високий статус не тільки в суддівському оточенні, але й у державі, мав усвідомлювати, що допущення ним неналежної поведінки в будь-якій сфері життя дискредитує судову систему в цілому. 5.25. З огляду на зазначене та з урахуванням високого суспільного запиту на боротьбу з будь-якими проявами корупційних факторів у діяльності органів державної влади загалом та в судовій системі зокрема, як поведінка судді ОСОБА_1 (яка стала підставою для притягнення його до адміністративної відповідальності), так і факт притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення з унесенням відповідних відомостей щодо нього до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, безумовно нівелює довіру громадськості до суду та завдає шкоди авторитету правосуддя загалом. 5.26. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком ВРП, що поведінка судді ОСОБА_1, яка стала підставою для визнання його винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, на думку розсудливої, законослухняної та відповідальної людини, не може вважатися бездоганною. Є всі підстави стверджувати, що така поведінка ставить під сумнів моральний та етичний аспект особистості судді, а також порушує стандарти суддівської етики, зокрема стандарт дотримання суддею належної поведінки у приватному житті. У зв'язку із цим ВРП обґрунтовано встановила в діях судді ОСОБА_1 також склад дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ. 5.27. Згідно з положеннями частин першої, четвертої статті 109 Закону № 1402-VІІІ у разі вчинення суддею проступків, визначених пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ, до такого судді можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення у виді: 1) подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; 2) подання про переведення судді до суду нижчого рівня; 3) подання про звільнення судді з посади. 5.28. Відповідно до частини другої статті 109 Закону № 1402-VІІІ під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності. 5.29. Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VІІІ передбачено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді. 5.30. Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: - суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; - суддю визнано судом винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов`язаного з корупцією (пункти 1, 4 частини дев`ятої статті 109 Закону № 1402-VІІІ). 5.31. За наведених вище обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком ВРП, що суддя ОСОБА_1 вчинив істотний дисциплінарний проступок, адже він, усвідомлюючи своє особливо відповідальне становище в державі, вчинив правопорушення, пов`язане з корупцією, чим порушив стандарти належної поведінки судді. Такі дії ОСОБА_1 вчинив свідомо, вони мали триваючий характер, викликали негативний суспільний резонанс та негативно вплинули на авторитет правосуддя, а з точки зору розсудливої, законослухняної та поінформованої людини поведінка судді ОСОБА_1 створює враження безкарності у судді. 5.32. При цьому позитивна характеристика судді ОСОБА_1 та відсутність у нього дисциплінарних стягнень не змінює характеру допущеного ним дисциплінарного проступку, який є істотним. 5.33. Підсумовуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ВРП правильно кваліфікувала дії судді ОСОБА_1 як істотний дисциплінарний проступок, передбачений пунктами 3, 15 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ, і, обираючи вид стягнення у вигляді звільнення його з посади судді, врахувала характер дисциплінарного проступку, його негативні наслідки для авторитету судової влади, ступінь вини судді, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Визначене судді ОСОБА_1 дисциплінарним органом дисциплінарне стягнення є пропорційним учиненому дисциплінарному проступку і відповідає вимогам статті 109 Закону № 1402-VIII та статті 50 Закону № 1798-VIII. 5.34. Щодо твердження ОСОБА_1 про порушення його права «бути почутим» під час дисциплінарного провадження (цей довід скаржник обґрунтовує посиланням на те, що його дисциплінарна справа була розглянута Першою Дисциплінарною палатою ВРП за його відсутності) слід зазначити, що відповідно до пункту 14.9 Регламенту скарга на рішення Дисциплінарної палати розглядається у порядку, визначеному статтею 49 Закону № 1798-VIII (якою установлено порядок розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарною палатою), з урахуванням положень частини восьмої статті 51 цього Закону. Тобто в засіданні ВРП 18.07.2024 дисциплінарна справа судді ОСОБА_1 фактично була розглянута в повному обсязі. Скаржник та його адвокати брали особисту участь у цьому засіданні, їм було надано можливість підтримати наведені у скарзі доводи, надавши пояснення та відповіді на запитання, чим у повному обсязі забезпечено право скаржника на участь у прийнятті рішення. 5.35. Враховуючи, що відповідно до частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII до суду може бути оскаржене рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, Велика Палата Верховного Суду не дає оцінку іншим доводам ОСОБА_1 у скарзі щодо неправомірності рішень (дій) Першої дисциплінарної палати ВРП при розгляді дисциплінарної справи. 5.36. ВРП в оскаржуваному рішенні навела обґрунтування його прийняття, зокрема, у скаргах ОСОБА_1 та його представників дала оцінку доводам щодо дотримання Першою Дисциплінарною палатою ВРП вимог закону при розгляді дисциплінарної справи. Висновки ВРП щодо наявності підстав для притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності є достатньо мотивованими. Водночас його незгода з мотивами такої оцінки не свідчить про відсутність таких підстав та достатніх мотивів щодо їх обґрунтування в оскаржуваному рішенні. Доводи ОСОБА_1 зводяться до переоцінки встановлених ВРП та її дисциплінарним органом обставин справи. Фактично скаржник просить суд вдатися до аналізу не наявності у рішенні ВРП підстав та мотивів його ухвалення, як того вимагає закон, а до аналізу їх змісту та суті, переконливості доводів учасників дисциплінарної справи та наданих на їх підтвердження доказів, при цьому вдаючись до їх переоцінки. 6. Висновки за результатами розгляду скарги 6.1. Частиною восьмою статті 266 КАС передбачено, що Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін. 6.2. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП прийняла оскаржуване рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, врахувала всі обставини, що мають значення для прийняття рішення, а тому скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Керуючись статтями 266, 341, 344, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Скаргу ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя від 18.07.2024 № 2218/0/15-24«Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 17 червня 2024 року № 1839/1дп/15-24 про притягнення судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності», залишити без задоволення. Рішення Вищої ради правосуддя від 18.07.2024 № 2218/0/15-24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуюча суддя-доповідачка Є. А. УсенкоСудді:О. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. БулейкоС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваС. О. Погрібний М. І. ГрицівО. В. Ступак О. А. ГубськаІ. В. Ткач В. В. КорольО. С. Ткачук О. В. КривендаН. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 123992366

Дуже дивна справа і ще більш дивні висновки. Суд зазначив: 97. Однак оскаржувана ухвала суду першої інстанції не містить встановлених обставин щодо того, які дії ПрАТ «Тернопільміськгаз» є необґрунтованими під час розгляду скарги саме в цій справі. Суди фактично обмежились зазначенням вчинених процесуальних дій в інших судових справах, аналізом доказів понесених приватним виконавцем сум судових витрат та не оцінили підстави подання ПрАТ «Тернопільміськгаз» заяви про залишення скарги без розгляду. 98. Отже, необґрунтованість дій скаржника у цій справі не доведена приватним виконавцем, який звернувся з заявою про відшкодування витрат на правничу допомогу, та не встановлена судами першої та апеляційної інстанцій в межах розгляду цієї справи, що свідчить про неправильне застосування судами приписів статті 130 ГПК України. 99. Зважаючи на викладене, у задоволенні заяви приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат потрібно відмовити.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 грудня 2024 року м. Київ справа № 921/357/20 провадження № 12-48гс24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю. , судді-доповідача Ткача І. В. , суддів Банаська О. О. , Булейко О. Л. , Воробйової І. А. , Гриціва М. І. , Губської О. А. , Єленіної Ж. М. , Короля В. В. , Кравченка С. І. , Кривенди О. В. , Мартєва С. Ю. , Пількова К. М. , Погрібного С. О. , Ступак О. В. , Усенко Є. А. , Шевцової Н. В. , за участю секретаря судового засідання Співака С. В. , представників учасників: позивача - не з`явилися, відповідача - не з`явилися, третьої особи - не з`явилися, приватного виконавця - Косяк Н. В. , стягувачів: Акціонерного товариства «Укртрансгаз» - Кравченко С. В. , Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» - Тіщенко А. А. , Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» - Тіщенко А. А. , розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 (головуючий суддя Малех І. Б. , судді Бонк Т. Б. , Бойко С. М. ) та додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 (суддя Шумський І. П. ) за заявою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат, понесених приватним виконавцем під час розгляду скарги Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» на дії приватного виконавця у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» до Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про стягнення 169 131 649,69 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ Обставини, що передували прийняттю оскаржуваних судових рішень 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - ТОВ «Оператор ГТС України», позивач) звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» (ПрАТ «Тернопільміськгаз», відповідач, скаржник) про стягнення 161 290 235,19 грн боргу, 5 428 428,13 грн пені, 877 500,50 грн 3 % річних і 1 535 485,88 грн інфляційних нарахувань. 2. Господарський суд Тернопільської області рішенням від 29.10.2020 позов задовольнив частково, закрив провадження у справі № 921/357/20 у частині вимог ТОВ «Оператор ГТС України» про стягнення з ПрАТ «Тернопільміськгаз» 848 439,72 грн боргу за перевищення договірної потужності у зв`язку з відсутністю предмета спору, а також стягнув з ПрАТ «Тернопільміськгаз» на користь ТОВ «Оператор ГТС України» 158 441 795,47 грн боргу, 5 424 810,65 грн пені, 876 975,91 грн 3 % річних, 1 535 485,88 грн інфляційних нарахувань, 723 291,65 грн судового збору як повернення сплачених судових витрат. 3. 01.12.2020, на виконання рішення Господарського суду Тернопільської області від 29.10.2020 у справі № 921/357/20, видано наказ. 4. 19.01.2023 до Господарського суду Тернопільської області ПрАТ «Тернопільміськгаз» подало скаргу на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича (далі - приватний виконавець Щербаков І. М. ) з вимогою про визнання неправомірною та скасування постанови про арешт коштів боржника від 12.01.2023, винесеної приватним виконавцем у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, приєднаних до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_5. 5. Скаргу обґрунтовано тим, що приватним виконавцем Щербаковим І. М. було винесено постанову про арешт коштів від 12.01.2023, згідно з якою накладено арешт на грошові кошти ПрАТ «Тернопільміськгаз», розміщені на відкритих рахунках товариства. 6. Однак Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг постановою від 11.10.2022 № 1286 включила ПрАТ «Тернопільміськгаз» до реєстру підприємств, які беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості суб`єктів ринку природного газу, що свідчить про відсутність у приватного виконавця Щербакова І. М. законних підстав для винесення постанов про накладення арешту на кошти скаржника. 7. Господарський суд Тернопільської області ухвалою від 02.03.2023 скаргу ПрАТ «Тернопільміськгаз» на дії приватного виконавця Щербакова І. М. про визнання неправомірною та скасування винесеної ним постанови про арешт коштів боржника від 12.01.2023 в межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, приєднаних до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_5, залишив без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Вказана ухвала в апеляційному порядку учасниками справи не оскаржувалася. 8. 09.03.2023 до Господарського суду Тернопільської області надійшла заява адвоката Косяк Н. В. - представника приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення, в якій заявник просив з посиланням, зокрема, на положення статей 126, 129 та частини п`ятої статті 130 ГПК України стягнути з ПрАТ «Тернопільміськгаз» на користь приватного виконавця Щербакова І. М. витрати на професійну правничу допомогу у сумі 100 000,00 грн. Стислий виклад оскаржуваних судових рішень 9. Господарський суд Тернопільської області додатковою ухвалою від 20.04.2023 заяву приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат, понесених приватним виконавцем під час розгляду скарги ПрАТ «Тернопільміськгаз» на дії приватного виконавця у справі № 921/357/20, задовольнив частково, стягнув з ПрАТ «Тернопільміськгаз» на користь приватного виконавця Щербакова І. М. 50 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, в решті вимог заяви відмовив. Мотивував ухвалу так. 10. Матеріалами справи підтверджується дотримання заявником як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, так і строків подання доказів понесення таких витрат, з урахуванням обумовлених договором строків їх оформлення. 11. Суд першої інстанції зазначив, що сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат (статей 129, 130 ГПК України) дає підстави для висновку, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини п`ятої статті 130 ГПК України. 12. У разі закриття провадження у справі відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Отже, відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв`язку із поданням позову до нього і у подальшому - із закриттям провадження у справі. Тобто стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі закриття провадження у справі можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача. 13. Господарський суд Тернопільської області зауважив, що оскільки норма частини п`ятої статті 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то такі слід встановлювати суду в кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2022 у справі № 905/460/21 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2022 у справі № 910/12184/20. 14. Суд першої інстанції зазначив, що ситуація, за якої є неможливими оцінка та фактичне існування ознак недобросовісності, зловживання чи незаконності в діях позивача, що зумовили залишення позову без розгляду, не може нівелювати права відповідача на отримання компенсації понесених ним судових витрат, необхідність чого була породжена реалізацією своїх прав на судовий захист у рамках ініційованого позивачем судового спору. У цьому випадку (залишення позову без розгляду з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 226 ГПК України) не є необхідними такі ознаки, як недобросовісність, зловживання чи незаконність, оскільки законодавець у такому випадку чітко визначив інший термін - «необґрунтованість», який є відмінним від наведених, а, заявляючи про залишення позову без розгляду із зазначеної підстави, позивач усвідомлює ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням ним таких процесуальних дій, зокрема передбачених частиною п`ятою статті 130 названого Кодексу. 15. Подання заяви про залишення позову без розгляду є виключно свідомим волевиявленням позивача, яке відповідач не міг передбачити, і вчинення позивачем цієї дії не нівелює наслідків отримання відповідачем правової допомоги адвоката, яка потребує оплати. При цьому самим фактом звернення до суду з такою заявою позивач визнав передчасність пред`явлення позову до відповідача, а отже, необґрунтованість вчинення ним відповідної процесуальної дії. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.09.2021 у справі № 902/136/21. 16. Суд послався на неодноразове звернення ПрАТ «Тернопільміськгаз» до суду зі скаргами на дії приватного виконавця та подальшу подачу заяв про відмову від них або про залишення їх без розгляду. 17. З урахуванням зазначеного вище, беручи до уваги складність справи, час, витрачений представником заявника у судових засіданнях, обсяг виконаних робіт адвоката, суд дійшов висновку про достатність підстав для зменшення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, та наявність підстав для стягнення з ПрАТ «Тернопільміськгаз» на користь заявника витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн, оскільки цей розмір судових витрат відповідно до статті 74 ГПК України доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат. 18. Західний апеляційний господарський суд постановою від 21.08.2023 у справі № 921/357/20 додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 залишив без змін. 19. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками Господарського суду Тернопільської області. Стислий виклад вимог касаційної скарги 20. Не погодившись із додатковою ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у справі № 921/357/20, ПрАТ «Тернопільміськгаз» подало касаційну скаргу, у якій просить ухвалені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні вимог, викладених у заяві приватного виконавця Щербакова І. М. , про ухвалення у справі додаткового рішення. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 21. Скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17 та від 11.05.2023 у справі № 921/811/21, відповідно до яких при вирішенні питання щодо наявності підстав для стягнення судових витрат з позивача у разі залишення позову без розгляду суди у рішенні обов`язково повинні проаналізувати дії позивача (скаржника) на предмет їх необґрунтованості та чітко зазначити у рішенні, у чому конкретно полягає така необґрунтованість. Натомість суд апеляційної інстанції не дослідив вказані обставини та розглянув спір лише за правилами, встановленими загальною нормою статті 129 ГПК України. Суд апеляційної інстанції, на переконання скаржника, лише формально зазначив про необхідність застосування частини п`ятої статті 130 ГПК України. 22. Посилається на те, що факт звернення ПрАТ «Тернопільміськгаз» до суду з подібною скаргою в іншій справі, від якої заявник у подальшому відмовився, не може бути підставою для висновку про необґрунтованість дій ПрАТ «Тернопільміськгаз» у цій справі та, відповідно, підставою для стягнення з товариства витрат на професійну правничу допомогу, понесених приватним виконавцем Щербаковим І. М. у межах цієї справи. Позиція інших учасників процесу 23. 27.10.2023 через підсистему «Електронний суд» приватний виконавець Щербаков І. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у справі № 921/357/20 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 24. За змістом вказаного відзиву, приватний виконавець Щербаков І. М. заперечує проти доводів касаційної скарги, вказуючи на те, що судом першої інстанції встановлено, які саме послуги надавалися приватному виконавцеві з правової допомоги, у якому обсязі та які дійсно були необхідні, про що зазначено в додатковій ухвалі від 20.04.2023, та досліджено всі подані докази, заперечення та доводи (міркування) сторін справи № 921/357/20, з чим погодився і суд апеляційної інстанції. 25. Крім цього, зауважує, що суд першої інстанції дійшов висновку про достатність підстав для зменшення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, та наявність підстав для стягнення з відповідача на користь заявника витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн, оскільки цей розмір судових витрат відповідно до статті 74 ГПК України визнано доведеним, документально обґрунтованим та таким, що відповідає критерію розумної необхідності таких витрат. На обґрунтування наведеного посилається на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17, від 01.087.2019 у справі № 915/237/18, від 20.11.2018 у справі № 910/23210/17; в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 26.06.2019 у справі № 909/371/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15. 26. Посилається на те, що дії ПрАТ «Тернопільміськгаз» з оскарження рішень виконавця мають постійний і систематичний характер, у зв`язку з чим є необґрунтованими. Уважає, що скаржник діяв недобросовісно та пред`явив необґрунтовану скаргу, що, у свою чергу, порушило як права та інтереси приватного виконавця, так і права та інтереси стягувача. У разі коли сторона у справі вчиняє якусь процесуальну дію не з її звичною метою, а задля досягнення сторонніх цілей (введення в оману, затягування розгляду, створення перешкод опоненту), вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним. Аналогічний висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 12.08.2019 у справі № 905/945/18, від 16.10.2019 у справі № 906/936/18 та від 06.05.2021 у справі № 910/6116/20. Відтак просить додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у цій справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 27. Просить постановити окрему ухвалу стосовно зловживання процесуальними правами представником ПрАТ «Тернопільміськгаз», який брав участь у розгляді справи - адвоката Панчука Сергія Миколайовича , та направити її до Ради адвокатів Тернопільської області та до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Тернопільської області для розгляду та вжиття заходів реагування (притягнення до дисциплінарної відповідальності) в порядку Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», оскільки вислови та міркування представника ПрАТ «Тернопільміськгаз» у касаційній скарзі виявляють неповагу до суду, прояв зловживання наданими процесуальними правами та не відповідають дійсності. 28. 31.10.2023 ТОВ «Оператор ГТС України» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПрАТ «Тернопільміськгаз», у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ПрАТ «Тернопільміськгаз» на додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у справі № 921/357/20, оскільки судами належним чином досліджено заявлений розмір витрат адвоката приватного виконавця Щербакова І. М. на професійну правничу допомогу та виходячи з критеріїв розумної необхідності, реальності, фактичного об`єму виконаної роботи та конкретних обставин справи визнано їх обґрунтованими у розмірі 50 000,00 грн. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 11.10.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ «Тернопільміськгаз» на додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у справі № 921/357/20. 30. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 09.11.2023 передав справу № 921/357/20 на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду на підставі частини другої статті 302 ГПК України. 31. Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду ухвалою від 16.08.2024 передав справу № 921/357/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 32. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив таке. 33. У постанові від 17.02.2021 у справі № 308/9100/19-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «Загальне правило щодо компенсації судових витрат у разі закриття провадження передбачено частиною п`ятою статті 142 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Апеляційний суд керувався положенням статті 452 ЦПК України, проте ця спеціальна норма процесуального права стосується інших правових наслідків, а саме розгляду скарги на дії державного виконавця по суті. У справі, яка переглядається, апеляційним судом закрито провадження з підстав порушення правил юрисдикції. Отже, застосуванню підлягали загальні положення цивільного процесуального законодавства, а саме стаття 142 ЦПК України. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України). У зв`язку із цим Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що апеляційний суд неналежним чином дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для покладення судових витрат на ФОП Стука В. П. , оскільки процесуальний закон передбачає можливість компенсації судових витрат у разі закриття провадження у справі. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати і направити справу до апеляційного суду, оскільки суд не надав оцінки доводам й доказам, наданим ТОВ «Еталон» і Мурином В. Д. , а з формальних і неправильних процесуальних підстав відмовив у задоволенні їхніх заяв про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на правову допомогу, тому Верховний Суд у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення». 34. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив таке. 35. Предметом касаційного оскарження є додаткова ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у справі № 921/357/20, згідно з якими частково задоволено заяву про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат, понесених приватним виконавцем під час розгляду судом скарги на дії приватного виконавця, а саме витрат на професійну правничу допомогу, при постановлені яких суди керувались статтями 129, 130 ГПК України. 36. Одним із принципів господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України). 37. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. 38. Стаття 129 ГПК України регламентує правила розподілу судових витрат, але виключно пов`язаних з розглядом справи. 39. Водночас стадія виконання судового рішення перебуває поза межами розгляду справи по суті, а отже, витрати виконавчого провадження не є судовими витратами, пов`язаними з розглядом справи в контексті приписів статей 124, 126, 129, 130 ГПК України. 40. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, в цьому випадку правовідносини з розподілу витрат, пов`язаних з розглядом скарги, є врегульованими спеціальними нормами, які містяться у розділі VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень» (статті 343-344 ГПК України), з огляду на спеціальну правосуб`єктність приватного (державного) виконавця у сфері суспільних відносин, пов`язаних із оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності. Покладення судових витрат, пов`язаних з розглядом скарги, на заявника є можливим виключно у разі постановлення рішення про відмову в задоволенні його скарги (у разі встановлення судом необґрунтованості скарги згідно з приписами статті 343 ГПК України). 41. Тобто виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набранням судовим рішенням законної сили або за інших умов, установлених законом. Стадія виконання судового рішення перебуває поза межами розгляду справи по суті, тому витрати виконавчого провадження не є автоматично судовими витратами, пов`язаними з розглядом справи, в контексті приписів статей 124, 126, 129, 130 ГПК України. 42. Водночас правовідносини з розподілу витрат, пов`язаних з розглядом скарги, є врегульованими спеціальними нормами, які містяться у розділі VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень» (статті 343, 344 ГПК України), з огляду на спеціальну правосуб`єктність приватного (державного) виконавця у сфері суспільних відносин, пов`язаних із оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності. 43. Враховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає наявними підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 17.02.2021 у справі № 308/9100/19-ц, стосовно застосування загальних положень процесуального законодавства до правовідносин щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом скарги на дії / бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. 44. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25.09.2024 прийняла до розгляду справу № 921/357/20 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані положення законодавства Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 45. Відповідно до частин першої - третьої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 46. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо судового контролю за виконанням судових рішень 47. Відповідно до статті 1291 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. 48. Виконання судових рішень у господарських справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. 49. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав про те, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» від» 29.06.2004, «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997). 50. У рішеннях від 06.09.2007 у справі «Моргуненко проти України» та від 27.11.2008 у справі «Крутько проти України ЄСПЛ виснував, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою та другою стадіями одного провадження. Виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес. 51. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». 52. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 53. Згідно із частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 54. Стаття 339 ГПК України передбачає судовий контроль за виконанням судових рішень, який полягає в тому, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.Аналогічний припис закріплений у статті 447 ЦПК України. 55. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.Аналогічні положення містяться у частині першій статті 448 ЦПК України. 56. Отже, зазначеними нормами встановлена можливість звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення. Така скарга є формою звернення за судовим захистом порушених прав (інтересів) сторін та учасників, з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі. 57. Згідно зі статтею 343 ГПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Аналогічний припис закріплений у статті 451 ЦПК України. Щодо стягнення судових витрат на стадії судового контролю за виконанням судових рішень 58. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 59. Відповідно до статті 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. 60. Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України). 61. Чинне законодавство не містить заборони на користування професійною правничою допомогою учасниками справи під час звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного (приватного) виконавця. 62. Відсутні подібні обмеження щодо використання правничої допомоги і суб`єктами оскарження. 63. Згідно зі статтею 344 ГПК України (аналогічні за змістом положення статті 452 ЦПК України) судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника. 64. Отже, відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії судового контролю за виконанням судових рішень. 65. На підставі аналізу статей 339, 343, 344 ГПК України Велика Палата Верховного Суду висновує, що приватний виконавець як суб`єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах. 66. Водночас приписи статті 343 ГПК України не охоплюють усі можливі випадки процесуальних рішень, якими може завершуватися провадження за скаргою сторони виконавчого провадження. 67. Так, особа, яка звернулася зі скаргою на дії / бездіяльність виконавця, має право заявити відповідне клопотання про припинення розгляду її скарги (залишення скарги без розгляду, відмову від скарги тощо), що у результаті унеможливлює подальший її розгляд (за винятком випадків подання такої заяви неуповноваженою особою) та призводить до ухвалення судового рішення, не передбаченого статтею 343 ГПК України. 68. У разі відсутності спеціальної норми, яка регулює певні випадки завершення провадження на стадії судового контролю за виконанням судового рішення, суди мають керуватись загальними нормами, що регулюють розподіл судових витрат (глава 8 «Судові витрати» ГПК України). 69. Отже, положення статті 344 ГПК України повторюють загальне правило розподілу судових витрат та визначають, що за наслідками розгляду скарг у порядку судового контролю за виконанням судових рішень судові витрати також підлягають розподілу, а правила цього розподілу визначаються нормами, що регулюють розподіл судових витрат (зокрема, статті 129, 130 ГПК України) та стосуються всіх видів судових витрат на будь-якій стадії процесу. 70. Протилежний підхід призводив би до ситуації, коли законодавець, не обмежуючи суд можливістю завершити розгляд скарги у законний спосіб, хоч і не обумовлений статтею 343 ГПК України, разом з тим позбавив би сторону такого провадження права на відшкодування судових витрат за відсутності будь-яких підстав для цього. 71. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 357/380/20). 72. Згідно із частинами першою - четвертою статті 126 ГПК України (тотожні приписи статті 137 ЦПК України) витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. 73. Стаття 129 ГПК України (аналогічні положення статті 141 ЦПК України) регламентує розподіл судових витрат (як судового збору, так і інших витрат), визначаючи загальне правило, згідно з яким інші (крім судового збору) судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони справи (позивача та відповідача) залежно від результатів розгляду позовних вимог за вирішенням спору по суті. 74. Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21). 75. Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу, що положення статей 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при вирішенні питання про розподіл витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 905/1840/21, від 04.05.2023 у справі № 910/5911/22 (пункт 8.7), від 09.10.2024 у справі № 910/19949/23). 76. Отже, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як стаття 129 ГПК України, так і стаття 130 ГПК України містяться в главі 8 «Судові витрати», яка є частиною розділу I «Загальні положення» ГПК України, що вказує на те, що правила зазначених статей стосуються усіх стадій процесу, в яких такі витрати можуть виникнути. 77. Згідно з положеннями статті 130 ГПК України (статті 142 ЦПК України) розподіл витрат проводиться судом і в тому випадку, коли судове рішення по суті спору не приймається (у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду). 78. Відповідно до частини п`ятої статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. 79. Приписи частини п`ятої статті 130 ГПК України є проявом реалізації правила відшкодування судових витрат у випадку, коли судове вирішення спору по суті не відбулося і відсутня сторона, на користь якої ухвалене судове рішення. 80. Оскільки норма частини п`ятої статті 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 905/460/21. 81. Таким чином, у цій справі приватний виконавець Щербаков І. М. має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій ПрАТ «Тернопільміськгаз». Приватний виконавець Щербаков І. М. повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв`язку зі зверненням зі скаргою на дії приватного виконавця і у подальшому - із залишенням її без розгляду. Тобто стягнення зі скаржника компенсації понесених приватним виконавцем Щербаковим І. М. витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі залишення скарги без розгляду можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій ПрАТ «Тернопільміськгаз». 82. Отже, у разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, державний (приватний) виконавець, посилаючись на частину п`яту статті 130 ГПК України, може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність. Щодо суті вимог касаційної скарги 83. ПрАТ «Тернопільміськгаз» у касаційній скарзі зазначає, що суди у рішенні обов`язково повинні проаналізувати дії позивача (скаржника) на предмет їх необґрунтованості та чітко зазначити у рішенні, у чому конкретно полягає така необґрунтованість. Натомість суд апеляційної інстанції не дослідив вказані обставини. Також ПрАТ «Тернопільміськгаз» зауважує, що факт подання ПрАТ «Тернопільміськгаз» до суду заяви про відмову від скарги в іншій справі не може бути підставою вважати, що подання заяви про залишення скарги без розгляду у цій справі є необґрунтованою процесуальною дією. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 84. Відповідно до частини першої статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 85. ПрАТ «Тернопільміськгаз» звернулося до суду зі скаргою від 18.01.2023 про визнання неправомірною та скасування постанови про арешт коштів боржника від 12.01.2023, винесеної приватним виконавцем Щербаковим І. М . 86. Тобто ПрАТ «Тернопільміськгаз» звернулося зі скаргою в порядку, який передбачений ГПК України, та оскаржило рішення приватного виконавця, яким під час виконання судового рішення, на думку заявника, порушено його права як боржника у виконавчому провадженні. 87. Надалі ПрАТ «Тернопільміськгаз» звернулося із заявою про залишення скарги без розгляду, мотивуючи її тим, що постанова про арешт коштів боржника від 12.01.2023, яка є предметом оскарження в цій справі, скасована самим приватним виконавцем Щербаковим І. М. , отже, необхідність у скасуванні оскаржуваної постанови відпала. Господарський суд Тернопільської області ухвалою від 02.03.2023 встановив відповідність цієї заяви вимогам чинного процесуального законодавства, що і стало підставою для її задоволення та залишення без розгляду скарги на підставі пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України. 88. Як уже зазначалось, за змістом частини п`ятої статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач (суб`єкт оскарження) має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача (скаржника). 89. Велика Палата Верховного Суду враховує послідовну та сталу правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої наведена норма ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. 90. Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України). 91. Тобто стороні / особі, що заявляє про компенсацію здійснених нею витрат (у цій справі приватний виконавець) внаслідок необґрунтованих дій іншої сторони, необхідно довести, які саме необґрунтовані дії іншої сторони були вчинені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяла ця сторона недобросовісно; чи недобросовісна сторона мала на меті протиправну мету ? ущемлення прав та інтересів іншої сторони; чи були дії недобросовісної сторони умисні й чим це підтверджується тощо. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 24.03.2021 у справі № 922/2157/20, від 21.01.2020 у справі № 922/3422/18, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 19.04.2021 у справі № 924/804/20. 92. Отже, у цій справі приватному виконавцю Щербакову І. М. потрібно було довести, які саме необґрунтовані дії ПрАТ «Тернопільміськгаз» були вчинені під час розгляду скарги та в чому вони проявлялися. 93. Суди мали перевірити доводи приватного виконавця Щербакова І. М. щодо необґрунтованості дій ПрАТ «Тернопільміськгаз», пов`язаних із поданням скарги та її розглядом, зокрема, але не виключно: чи діяв скаржник недобросовісно та пред`явив необґрунтовану скаргу; чи протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний скаржник мав на меті протиправну мету ? порушення прав та інтересів приватного виконавця тощо. 94. Приватний виконавець, звертаючись до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на правничу допомогу, серед іншого, зазначив положення частини п`ятої статті 130 ГПК України. Надалі, подаючи відповідь на заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення, вказав, що необгунтованість дій ПрАТ «Тернопільміськгаз» полягає в тому, що: ? представник ПрАТ «Тернопільміськгаз» обізнаний в усіх справах підприємства, оскільки здійснює юридичний супровід останнього понад 10 років; ? підприємство вчиняло тотожні дій в межах інших справ під час виконання зведеного ВП № НОМЕР_5. 95. Приймаючи оскаржувані судові рішення в цій справі, господарські суди погодились із твердженнями приватного виконавця, що на постійну необґрунтованість дій ПрАТ «Тернопільміськгаз» вказують такі події в межах виконавчого провадження ЗВП № НОМЕР_5: ? адвокат Панчук С. М. є представником ПрАТ «Тернопільміськгаз» з 2012 року. У приватного виконавця Щербакова І. М. перебувають на виконанні виконавчі провадження щодо боржника ПрАТ «Тернопільміськгаз» з 11.07.2019. У період з 11.07.2019 та донині постійно відбуваються звернення та судові спори щодо оскарження дій/бездіяльності приватного виконавця Щербакова І. М.; ? постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.12.2022 прийнято відмову ПрАТ «Тернопільміськгаз» від скарги в суді апеляційної інстанції на дії приватного виконавця Щербакова І. М. б/н від 18.07.2022 у справі № 921/1191/15-г/7, визнано нечинною ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 23.08.2022 у справі № 921/1191/15-г/7, закрито провадження у справі № 921/1191/15-г/7; ? ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 02.03.2023 у справі № 921/357/20 залишено без розгляду скаргу б/н від 18.01.2023 (вх. № 475 від 19.01.2023) ПрАТ «Тернопільміськгаз» на дії приватного виконавця про визнання неправомірною та скасування винесеної ним постанови про арешт коштів боржника від 12.01.2023 в межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, приєднаних до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_5; ? ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 01.03.2023 у справі № 921/171/17-г/16 залишено без розгляду скаргу ПрАТ «Тернопільміськгаз» № 12Н від 30.01.2023 (вх. № 736 від 30.01.2023) на дії приватного виконавця Щербакова І. М . 96. У межах цієї справи суди попередніх інстанцій виснували про необґрунтованість дій скаржника на підставі процесуальних дій, вчинених ПрАТ «Тернопільміськгаз» в межах інших справ. 97. Однак оскаржувана ухвала суду першої інстанції не містить встановлених обставин щодо того, які дії ПрАТ «Тернопільміськгаз» є необґрунтованими під час розгляду скарги саме в цій справі. Суди фактично обмежились зазначенням вчинених процесуальних дій в інших судових справах, аналізом доказів понесених приватним виконавцем сум судових витрат та не оцінили підстави подання ПрАТ «Тернопільміськгаз» заяви про залишення скарги без розгляду. 98. Отже, необґрунтованість дій скаржника у цій справі не доведена приватним виконавцем, який звернувся з заявою про відшкодування витрат на правничу допомогу, та не встановлена судами першої та апеляційної інстанцій в межах розгляду цієї справи, що свідчить про неправильне застосування судами приписів статті 130 ГПК України. 99. Зважаючи на викладене, у задоволенні заяви приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат потрібно відмовити. Щодо заяви приватного виконавця про зловживання процесуальними правами 100. Як було зазначено у відзиві та поясненнях приватного виконавця Щербакова І. М. , останнім заявлено прохання визнати вислови та міркування представника ПрАТ «Тернопільміськгаз» у касаційній скарзі такими, що виявляють неповагу до суду, є проявом зловживання наданими процесуальними правами і не відповідають дійсності, та постановити окрему ухвалу. 101. Відповідно до приписів частин першої, другої статті 246 ГПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (у тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. 102. Разом з тим постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду, яке він може реалізувати у випадку виявлення при вирішенні спору по суті порушення певним органом чи особою вимог законодавства (аналогічний висновок міститься у пункті 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 171/2124/18, у пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц). 103. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14). 104. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що під час розгляду касаційної скарги ПрАТ «Тернопільміськгаз» не було встановлено підстав для постановлення окремої ухвали. 105. За наведених обставин клопотання приватного виконавця Щербакова І. М. про постановлення окремої ухвали підлягає залишенню без задоволення. Щодо відступу від висновків Верховного Суду у складі у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 106. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства у подібних правовідносинах, навпаки, призводить до стану юридичної невизначеності, суперечливого застосування закону. 107. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 108. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, пункти 10.3-10.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.12)). 109. З огляду на мотиви, викладені в цій постанові, відсутні підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/9100/19-ц про застосування загальних положень процесуального законодавства до правовідносин щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом скарги на дії / бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 110. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 111. Згідно із частинами першою та другою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. 112. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ПрАТ «Тернопільміськгаз» потрібно задовольнити, рішення судів попередніх інстанцій - скасувати. Заяву приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат залишити без задоволення. Судові витрати 113. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ПрАТ «Тернопільміськгаз», скасувала рішення судів попередніх інстанцій та відмовила у задоволенні заяви приватного виконавця Щербакова І. М. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат, судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг, на підставі статті 129 ГПК України покладається на приватного виконавця Щербакова І. М . Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» задовольнити. 2. Додаткову ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 20.04.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 у справі № 921/357/20 скасувати й ухвалити нове рішення, яким заяву приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича про відшкодування судових витрат залишити без задоволення. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 921/357/20 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач І. В. Ткач Судді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв М. І. Гриців К. М. Пільков О. А. Губська С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 123992368

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 918/391/23 (провадження № 12-19гс24) Коротка історія справи 1. У квітні 2023 року керівник Сарненської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Рокитнівської селищної ради Сарненського району Рівненської області (далі - Рада, позивач), якій були передані в комунальну власність земельні ділянки, звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтоком ОІЛ» (далі - ТОВ «Нафтоком ОІЛ», відповідач), у якому просив: - розірвати договір оренди землі (земельна ділянка кадастровий номер 5625055500:04:003:0001, площею 1,5 га) від 09 грудня 2008 року, укладений Рокитнівською районною державною адміністрацією (далі - Рокитнівська РДА) та ТОВ «Нафтоком ОІЛ», зареєстрований 09 грудня 2008 року в Рокитнівському районному відділі Рівненської регіональної філії «Центр ДЗК при Держкомземі України» за № 040859700003; - розірвати договір оренди землі (земельна ділянка кадастровий номер 5625055500:04:002:0001, площею 2,62 га) від 09 грудня 2008 року, укладений Рокитнівською РДА і ТОВ «Нафтоком ОІЛ», зареєстрований 09 грудня 2008 року в Рокитнівському районному відділі Рівненської регіональної філії «Центр ДЗК при Держкомземі України» за № 040859700004; - розірвати договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 5625055500:04:002:0002, площею 8,744 га) від 26 липня 2010 року, укладений Рівненською обласною державною адміністрацією (далі - Рівненська ОДА) і ТОВ «Нафтоком ОІЛ», зареєстрований 26 липня 2010 року в Рокитнівському районному відділі Рівненської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» за № 041059700001; - зобов`язати ТОВ «Нафтоком ОІЛ» повернути Раді земельні ділянки, кадастрові номери 5625055500:04:003:0001 (площею 1,5 га), 5625055500:04:002:0001 (площею 2,62 га), 5625055500:04:002:0002 (площею 8,744 га), у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому відповідач отримав їх в оренду. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «Нафтоком ОІЛ» протягом 2018-2022 років порушило взяті на себе договірні зобов`язання: не сплачувало орендну плату за землю. 3. Рішенням від 26 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20 грудня 2023 року, Господарський суд Рівненської області відмовив у задоволенні позову. 4. Судові рішення мотивовані тим, що під час вирішення питання щодо наявності підстав для розірвання договорів оренди землі мають сукупно досліджуватися як систематичність, так й істотність допущеного порушення умов договору, а так само і бажання (волевиявлення) сторін договору. 5. Суди врахували, що сплата ТОВ «Нафтоком ОІЛ» орендної плати на момент розгляду справи доводить добросовісний намір належно виконувати зобов`язання за договорами оренди, а також його заінтересованість у збереженні орендних правовідносин з позивачем. 6. Урахувавши також заперечення позивача проти задоволення позову, суди виснували, що прокурор не довів порушення інтересів держави, а розірвання договорів оренди призведе до настання більших негативних наслідків (недоотримання орендних платежів) та завдаватиме істотних збитків Раді. 7. Ухвалою від 03 квітня 2024 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу № 918/391/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважала, що необхідно відступити від правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18), щодо доцільності встановлення поряд з обставинами наявності / відсутності факту порушення умов договору оренди землі у виді систематичного невнесення орендної плати також обставин наявності / відсутності критерію істотності цього порушення у розумінні частини другої статті 651 Цивільного кодексу України. 8. Постановою від 20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури (далі - заступник прокурора) задовольнила, рішення Господарського суду Рівненської області від 26 вересня 2023 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20 грудня 2023 року скасувала та ухвалила нове рішення. Позов прокурора в інтересах держави в особі Ради до ТОВ «Нафтоком ОІЛ» про розірвання договорів оренди земельних ділянок та повернення земельних ділянок задовольнила.Стягнула з ТОВ «Нафтоком ОІЛ» на користь Рівненської обласної прокуратури 59 048,00 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору. 9. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку (частина третя статті 34 Господарського процесуального кодексу України). Підстави незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду 10. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2024 року мотивована, зокрема, тим, що приписи про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України (систематична несплата орендної плати), та правила частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать одні одним, а навпаки - доповнюють одні одних. 11. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для того, щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України, суд має встановити такі обставини, як «систематичність» та «несплату», зокрема, орендної плати. 12. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що під систематичністю під час вирішення приватноправових спорів розуміються два та більше випадки несплати орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору. Натомість разове порушення такої умови договору не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання. Судова практика у розумінні поняття «систематичність» у подібних правовідносинах є усталеною. 13. Водночас щодо поняття «несплата», вжитого у пункті «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати. 14. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини другої статті 651 Цивільного кодексу України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі. 15. Велика Палата Верховного Суду також дійшла переконання, що у разі, якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначеного умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України, а загальне правило частини другої статті 651 Цивільного кодексу України - у разі істотності порушення договору іншою стороною. 16. Для забезпечення ефективного функціонування договірних орендних земельних правовідносин і передбачуваності правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду вважала за неодмінне відступити від висновку, викладеного в її постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18), шляхом його конкретизації та зазначення, що: - пункт «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України як спеціальна норма права передбачає самостійну і достатню підставу для розірвання договору оренди землі у разі систематичної повної несплати орендної плати. У цьому випадку немає потреби оцінювати істотність порушення та застосовувати загальне правило, передбачене в частині другій статті 651 Цивільного кодексу України, оскільки законодавство передбачає додаткову (до загальних) підставу розірвання договору оренди землі; - якщо орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, то застосуванню підлягає загальне правило частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, а не припис пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України. Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, укладаючи такий договір, то такий договір має бути розірваний саме на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України. 17. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі суди встановили, що у 2019 році (за період з 30 листопада до 31 грудня 2019 року) ТОВ «Нафтоком ОІЛ» нараховано та не сплачено 54 487,42 грн орендної плати, у 2020 році нараховано 339 006,59 грн, з яких сплачено 18 810,42 грн, у 2021 році нараховано 267 294,25 грн та сплачено 62 301,96 грн, у 2022 році нараховано та не сплачено 267 294,25 грн, у 2023 році нараховано 22 274,53 грн, з яких сплачено 2 500,00 грн. 18. Станом на 07 березня 2023 року загальна сума боргу зі сплати орендної плати становила 911 000,00 грн. 19. Ці обставини щодо розміру заборгованості за орендною платою та періодів її виникнення ТОВ «Нафтоком ОІЛ» не спростовувало, а навпаки - вчинило дії, які підтверджують визнання цих обставин, як-от: після пред`явлення прокурором позову в інтересах Ради сплатило орендну плату за користування земельними ділянками в розмірі 913 217,15 грн, рентну плату за користування надрами для видобування інших корисних копалин - 9 529,23 грн, за земельний сервітут - 2 366,84 грн, здійснило оплату буровибухових робіт в розмірі 1 487 000,00 грн та інших платежів на суму 29 437,48 грн, а також сплатило суму податкового боргу з податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) у розмірі 3 155,28 грн. 20. За висновками Великої Палати Верховного Суду, ТОВ «Нафтоком ОІЛ» неодноразово порушувало умови договорів оренди землі, а саме систематично не сплачувало орендну плату в повному обсязі, зокрема в 2019 та 2022 роках, що підпадає під дію пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України та є самостійною і достатньою підставою для розірвання договору. Також відповідач здійснював часткову сплату орендної плати у 2020, 2021, 2023 роках, що могло б слугувати підставою для розірвання договорів оренди за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України (в контексті з`ясування істотності порушення договору іншою стороною), якби не було підстав для розірвання договорів за пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України. 21. Тож суди першої та апеляційної інстанцій, за наявності в матеріалах справи доказів систематичної (два і більше випадки) повної несплати орендної плати за договорами оренди землі та неспростування цих обставин відповідачем, мали констатувати наявність підстав для розірвання зазначених договорів відповідно до пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України та не повинні були вдаватися до оцінки істотності порушення умов договору за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України. 22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги про те, що самий лише факт систематичного порушення договорів оренди землі у виді повної несплати орендної плати за 2019 та 2022 роки є підставою для розірвання таких договорів, незважаючи на те, чи надалі була повністю сплачена зазначена заборгованість, у цій справі - після звернення до суду з позовом про розірвання згаданих договорів. 23. Проте з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке. 24. Суди попередніх інстанцій встановили, що між ТОВ «Нафтоком ОІЛ», Рокитнівською РДА, Рівненською ОДА були укладені договори оренди землі. 25. Умовами договорів оренди землі встановлений розмір орендної плати, а також визначено, що орендна плата вноситься шляхом безготівкового перерахунку не пізніше 30 числа, наступного за звітним періодом. 26. Договорами також передбачено, що їх дія припиняється шляхом розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, а також з інших підстав, визначених законом. 27. За змістом статті 1 Закону України «Про оренду землі», яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 Земельного кодексу України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. 28. Положеннями частини першої статті 2 Закону України «Про оренду землі» визначено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 29. Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. 30. У частині першій статті 15 Закону України «Про оренду землі» визначено істотні умови договору оренди, якими, зокрема, є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, а положення статей 24, 25 цього Закону визначають права та обов`язки орендодавця та орендаря, зокрема, право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди і своєчасного внесення орендної плати, а також право орендаря самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. 31. Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати за земельну ділянку, а в разі оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом - також орендної плати за водний об`єкт. 32. Згідно із частиною другою статті 25 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку, а в разі оренди земельної ділянки в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом - також і орендну плату за водний об`єкт. 33. Підстави припинення договору оренди землі - це законодавчо закріплені обставини, які передбачають припинення договірних відносин. 34. Закон України «Про оренду землі» містить спеціальні норми щодо регулювання орендних земельних відносин, визначає особливості припинення таких договірних відносин. 35. Так, стаття 31 Закону України «Про оренду землі» встановлює підстави припинення договору оренди землі, перелік яких не є вичерпним, оскільки договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. 36. Відповідно до частини першої статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. 37. Правові підстави припинення права користування земельною ділянкою, в тому числі на умовах оренди, закріплені статтею 141 Земельного кодексу України. 38. Відповідно до пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. 39. Водночас згідно із частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 40. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22) вже звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормами. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. 41. Аналіз наведених норм права в їх сукупності і взаємозв`язку дозволяє зробити такі висновки. 42. Частина друга статті 651 Цивільного кодексу України є загальною нормою в регулюванні зміни та припинення договірних відносин, яка поширюється на всі їх види. 43. Водночас частина друга статті 651 Цивільного кодексу України містить також норми відсилочного характеру, оскільки передбачає можливість зміни або розірвання договору в судовому порядку і в інших випадках, встановлених договором або законом. 44. Предметом регулювання статті 141 Земельного кодексу України та статті 32 Закону України «Про оренду землі», які виступають спеціальними у земельних правовідносинах, є відносини користування (оренди) земельною ділянкою, зокрема щодо припинення (розірвання) договору оренди землі. 45. Стаття 141 Земельного кодексу України у сукупності зі статтями 25, 32 Закону України «Про оренду землі» містять підстави припинення (розірвання) договору оренди землі. 46. Таким чином, при розірванні в судовому порядку договору оренди землі у разі систематичної несплати орендної плати немає необхідності з`ясовувати істотність такого порушення договору другою стороною, оскільки за земельним законодавством така систематична несплата орендної плати є самостійною підставою дострокового розірвання договору оренди землі. 47. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. Разове порушення умов договору оренди у цій частині не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання, але ж повторне порушення вже може свідчити про систематичність. 48. При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 49. Тобто систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, в тому числі сплата орендної плати не у повному обсязі (часткове виконання зобов`язання), є підставою для розірвання такого договору. 50. Подібні правові висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17, від 20 грудня 2022 року у справі № 914/1688/21, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 426/6529/20, на які посилається заступник прокурора у касаційній скарзі, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2021 року у справі № 923/410/20, від 24 листопада 2021 року у справі № 922/367/21, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2020 року у справі № 479/1073/18. 51. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 293/1011/16-ц дійшла висновку, що тлумачення пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України свідчить, що несплата орендної плати охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплати у розмірі меншому, ніж визначено договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Такі правові висновки також викладено у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 549/178/17 та від 10 листопада 2021 року у справі № 175/642/19. 52. При цьому сам факт систематичного порушення договору оренди землі щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи сплачена заборгованість після звернення позивача з позовом про розірвання договору. 53. Подібні правові висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/826/18, від 23 березня 2021 року у справі № 922/2754/19, від 20 грудня 2022 року у справі № 914/1688/21, на які посилається заступник прокурора у касаційній скарзі, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2024 року у справі № 924/617/22 та від 30 квітня 2024 року у справі № 903/775/23. 54. Наведене свідчить про сталу та послідовну практику Верховного Суду в питанні розірвання договорів оренди землі з підстав систематичної несплати орендної плати. 55. У постанові від 13 лютого 2024 року у справі № 910/234/21 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду також зауважив, що практика Верховного Суду акцентує увагу на тому, що наявність чи відсутність заборгованості з орендної плати, яка виникла у зв`язку із систематичним порушенням договору оренди щодо сплати орендної плати, що може бути підставою для розірвання такого договору, встановлюється судом саме на момент подання позову про розірвання договору оренди. 56. Звідси підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України визначена систематична (два та більше випадки) несплата орендної плати, визначеної умовами договору. 57. При цьому зазначена обставина (заборгованість з орендної плати) має існувати на момент звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди землі з цієї підстави. 58. Разом з тим для визначення систематичності несплати орендної плати судам обов`язково потрібно з`ясовувати період, за який виникла така заборгованість. 59. Вважаємо, що застосований Великою Палатою Верховного Суду підхід про врахування загального правила частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (істотне порушення договору), якщо орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, матиме своїм наслідком неможливість застосовування у відповідних земельних відносинах спеціальних приписів статті 141 Земельного кодексу України та статті 32 Закону України «Про оренду землі». 60. Необхідність оцінки порушення договору як істотного може призвести до виникнення різних ситуацій, коли в одному випадку суд дійде висновку про наявність такого порушення договору, а в іншому за подібних обставин справи - про його відсутність. 61. Цілком можна погодитися з тим, що головна проблема в тому, як відрізнити істотне порушення договору від неістотного. Істотне - значить дуже значне, вагоме, суттєве; натомість неістотне - значить незначне, дріб`язкове, малозначне. Утім все це - оціночні поняття, і на суд покладається завдання з урахуванням усіх конкретних обставин справи визначити, чи було певне порушення достатньо значним, щоб слугувати вагомим приводом до розірвання (або) зміни договору на вимогу його постраждалого кредитора [1]. 62. З огляду на наведене вважаємо, що для забезпечення ефективного функціонування договірних орендних земельних правовідносин і передбачуваності правозастосовної практики необхідно було відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18), та зазначити, що стаття 141 Земельного кодексу України у сукупності зі статтями 25, 32 Закону України «Про оренду землі» містять підстави припинення (розірвання) договору оренди землі. 63. При розірванні в судовому порядку договору оренди землі у разі систематичної несплати орендної плати немає необхідності з`ясовувати істотність такого порушення договору другою стороною, оскільки за земельним законодавством така систематична несплата орендної плати є самостійною підставою дострокового розірвання договору оренди землі. 64. З огляду на викладене також не вбачаємо підстав для відступу від висновків, викладених у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 293/1011/16-ц, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 922/367/21, від 20 грудня 2022 року у справі № 914/1688/21 та в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 549/178/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 175/642/19, від 10 серпня 2022 року у справі № 426/6529/20, про те, що систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, в тому числі сплата орендної плати не у повному обсязі (часткове виконання зобов`язання), є підставою для розірвання такого договору. 65. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що матеріали справи містять додаткові пояснення відповідача, з яких убачається, що на момент розгляду справи орендна плата за користування земельними ділянками в сумі 913 217,15 грн сплачена, що, за висновками судів, свідчить про намір ТОВ «Нафтоком ОІЛ» виконувати належним чином зобов`язання за договорами оренди, а також його заінтересованість в існуванні орендних правовідносин з позивачем. 66. Разом з тим вважаємо, що суди не надали оцінки доводам прокурора про неналежне виконання ТОВ «Нафтоком ОІЛ» умов договорів оренди землі щодо сплати орендної плати, а також наданим прокурором доказам, не встановили обставини щодо наявності чи відсутності факту порушення відповідачем умов договорів оренди у вигляді систематичного невнесення орендної плати (у тому числі щодо її розміру, періоду, за який вона виникла та упродовж якого не сплачувалась). 67. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду мала касаційну скаргу заступника прокурора задовольнити частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20 грудня 2023 року і рішення Господарського суду Рівненської області від 26 вересня 2023 року у справі № 918/391/23 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Судді: В. Ю. Уркевич Ю. Л. Власов ? Науковий висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді, кандидата юридичних наук, доцента кафедри цивільного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Богдана КАРНАУХА у справі № 918/391/23 (провадження № 12-29гс24). Джерело:ЄДРСР 124085163

Це видання містить висновки, сформульовані у вирішених по суті справах Великою Палатою ВС, об’єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі ВС і судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС, за весь період функціонування Верховного Суду. Аналітичний матеріал висвітлює актуальну судову практику ВС щодо оподаткування доходу, зокрема про: ✅ звільнення від відповідальності за несплату єдиного внеску; ✅ ліцензування виробництва пального; ✅ підстави для проведення фактичної перевірки; ✅ нарахування пені за порушення строків розрахунків в іноземній валюті. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Ohliad_kliuchovi_pozytsii_opodatk_2018_2024.pdf Огляд ключових правових позицій Верховного Суду щодо оподаткування та публічної фінансової політики з 2018 по 09.2024 року.pdf

Окрема думка суддів К. М. Пількова, О. О. Банаська, І. В. Ткача до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 (провадження № 12-19гс24) 1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 20.11.2024 у цій справі задовольнила касаційну скаргу прокурора, скасувала рішення судів першої і апеляційної інстанцій та постановила нове рішення про задоволення позову, яким розірвала спірні договори оренди землі та повернула від ТОВ «Нафтоком ОІЛ» (далі - Товариство) територіальній громаді в особі Рокитнівської селищної ради Сарненського району Рівненської області (далі - Рада) передані за вказаними правочинами земельні ділянки. 2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та приписи частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать, а навпаки доповнюють одні одних. Підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною та достатньою і звертатися до загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби. У разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто коли орендар допустив недоплату орендної плати й таке порушення умов договору є істотним, тоді застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України. Тобто якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України. Погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати). 3. Погоджуємось результатами розгляду справи та наведеними вище висновками, однак вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду не висловилась щодо суттєвих для цієї справи аспектів процесуальних інструментів припинення розгляду спору у відповідь на заперечення Ради проти задоволення вимоги Прокурора про розірвання договорів оренди (в контексті відповіді на ці аргументи Ради Велика Палата могла і мала виснувати стосовно реалізації сторонами права на укладення мирової угоди), які, на нашу думку, мали бути висвітлені у постанові від 20.11.2024. Велика Палата, натомість, помилково вдалась до оцінки суті аргументів Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі в контексті дотримання інтересів держави та територіальної громади під час вирішення позову прокурора. 4. Так, у пунктах 150-152 постанови від 20.11.2024 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Рада як орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не подавала заяву про відмову від поданого прокурором в інтересах держави позову чи про залишення такого позову без розгляду, як те передбачене в статті 55 ГПК України. Натомість прокурор після заперечень Ради та Товариства проти позову продовжив підтримувати пред`явлений позов. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що формально непідтримання Радою позову не є перешкодою для розгляду позову прокурора, проте таке рішення має бути оцінене в контексті того, чи відповідатиме задоволення позову прокурора про розірвання договорів оренди землі інтересам держави та територіальної громади. Відтак Велика Палата Верховного Суду погодилась з доводами прокурора про те, що саме задоволення позову приведе до забезпечення найкращих інтересів держави та територіальної громади, оскільки орендар, який тривалий час не сплачував орендну плату як повністю, так і частково, є недобросовісним і недисциплінованим контрагентом, а тому збереження договірних відносин з таким орендарем не відповідатиме інтересам територіальної громади як власника земельних ділянок, які визначаються доцільністю та ефективністю використання майна, а також не сприятиме досягненню максимального економічного ефекту задля соціально-економічного розвитку територіальної громади. 5. З цими висновками Великої Палати не можемо погодись з огляду на таке. 6. Відповідно до статті 55 ГПК України, якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (власниками), учасником (учасниками), акціонером (акціонерами) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави (частина четверта). Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті (частина п`ята). 7. У пунктах 55, 56 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями або бездіяльністю цього органу. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила: - якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави; - відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті. У перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач), зокрема, не підтримує позовних вимог. 8. Отже, те, що Рада (позивач) не підтримала позовні вимоги прокурора та навела аргументи проти розірвання спірних договорів, не позбавляло прокурора права підтримувати позов, не перешкоджало подальшому розгляду справи по суті та не впливало на результат вирішення цього спору по суті. 9. Водночас за змістом статей 42, 46, 53, 55, 56 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом він має ті ж права та обов`язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду (див. підпункт 9.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21). 10. Оскільки відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача, то й право укладати мирову угоду, як це передбачено статтею 192 ГПК України, реалізує цей орган як позивач. 11. Практика Верховного Суду також свідчить про принципову можливість укладення мирової угоди між відповідачем та позивачем, в особі якого прокурор подав позов в інтересах держави. 12. Так, в провадженні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) перебувала справа № 911/15/19, у якій прокурор звернувся в інтересах держави в особі сільради з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю про розірвання договору оренди землі з підстав неналежного виконання ним обов`язку зі сплати орендної плати та стягнення відповідної заборгованості. Після подання зазначеного позову відповідач повністю сплатив на користь сільради заборгованість з орендних платежів, у зв`язку з чим сторони подали до суду спільну заяву про затвердження мирової угоди, яка була задоволена ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного суду. КГС ВС переглянув вказані судові рішення в межах вимог касаційної скарги прокурора (в частині прийняття спільної заяви сторін про затвердження мирової угоди, закриття провадження у справі в частині вимог про розірвання договору оренди у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди та її затвердження судом) та ухвалив постанову від 07.04.2021, якою скасував вказані судові рішення у відповідній частині з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вирішення питання про розірвання договорів оренди землі належить до виключної компетенції сільради, однак голова сільради одноособово, без попереднього розгляду та погодження на сесії сільради, ухвалив рішення про відмову від розірвання договору оренди внаслідок укладення мирової угоди з відповідачем, а тому передчасними є висновки судів про наявність підстав для затвердження цієї угоди та закриття провадження у справі в частині вимоги про розірвання договору оренди. У згаданій вище постанові КГС ВС послався на частину сьому статті 46 ГПК України, відповідно до якої сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу, а також частини першу та другу статті 192 цього Кодексу, яка передбачає, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву на будь-якій стадії судового процесу. З посиланням на ці норми КГС ВС виснував, що мирова угода це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору та на умовах, погоджених сторонами. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне врегулювання розбіжностей на погоджених умовах. Мирова угода є однією з форм прояву автономії сторін (диспозитивності) в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав. Мирова угода є вираженням воле сторін, що спрямоване на вирішення спору між ними на основі компромісу та припинення його подальшого судового розгляду. У ній можуть вирішуватися питання, що стосуються виключно прав і обов`язків сторін. Таким чином, сторонам у справі надано можливість врегулювати відносини між собою, в тому числі не обмежуючись обсягом вимог, що були заявлені у позові. До основних завдань та переваг мирової угоди належать процесуальна економія, спрощення роботи суду, можливість сторонам самостійно врегулювати основні питання, пов`язані із захистом порушених прав, за умови врахування інтересів всіх сторін. Разом з тим КГС ВС зауважив, що згідно із частиною третьої статті 192 ГПК України до ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Частиною п`ятою цієї ж статті передбачено, що суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону або порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє. Отже, за висновками КГС ВС повноваження суду щодо ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди також є обмеженими та передбачають можливість відмови у затвердженні мирової угоди та продовження судового розгляду у вказаних випадках. 13. Затверджуючи мирову угоду суд має дотриматись вимог статті 192 ГПК України, зокрема дослідити чи відповідають закону умови мирової угоди, чи не порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, чи не є вони невиконуваними, а також чи відповідають дії представників сторін мирової угоди інтересам осіб, яких вони представляють, оскільки порушення будь-якої з наведених вимог є безумовною підставою для відмови у затвердженні мирової угоди (див. mutatis mutandis висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені у постановах від 03.10.2019 у справі № 911/918/15 та від 24.01.2020 у справі № 911/5310/14). 14. Велика Палата Верховного Суду мала звернутись mutatis mutandis до висновків, викладених у пунктах 13-15 постанови КГС ВС від 01.11.2018 у справі № 906/458/17, що з метою встановлення, чи мали місце обставини, які є перешкодою згідно з частиною п`ятою статті 192 ГПК України для затвердження мирової угоди, укладеної між позивачами та відповідачем, у справі, з позовом у якій з метою захисту інтересів держави звернувся прокурор, підлягають встановленню обставини, чи порушують умови мирової угоди права чи охоронювані законом інтереси інших осіб (стаття 2 ЦК України). 15. Відтак правом укласти мирову угоду в цій справі були наділені Рада та Товариство, а мотиви Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі могли мати значення під час реалізації сторонами такого права. 16. У разі укладення сторонами у цій справі мирової угоди прокурор не був позбавлений права заперечити проти її затвердження судом, зокрема, з тих підстав, що такі дії Ради суперечать інтересам територіальної громади, від імені якої вона здійснює повноваження власника комунальної землі (пункт 2 частини п`ятої статті 192 ГПК України). В свою чергу Рада могла спростовувати такі твердження прокурора, зокрема, доводити, що збереження відповідних договорів оренди землі відповідатиме інтересам територіальної громади. 17. Таким чином, слід констатувати, що аргументи Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі в судовому порядку не позбавляли прокурора права підтримувати такий позов, не перешкоджали подальшому розгляду справи по суті та не впливали на результат вирішення спору по суті, однак могли бути враховані судом, який у разі заперечень прокурора проти затвердження мирової угоди мав дослідити дотримання сторонами вимог статті 192 ГПК України під час реалізації ними права укласти мирову угоду. 18. Підсумовуючи наведене, погоджуємось з результатами розгляду справи та викладеними у постанові від 20.11.2024 висновками Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування підстав припинення права користування земельною ділянкою, передбачених пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України та частиною другою статті 651 ЦК України, однак вважаємо, що вони мали бути доповнені мотивами, викладеними у цій окремій думці, виходячи з яких могла бути надана оцінка аргументам Ради проти розірвання спірних договорів у разі реалізації сторонами у справі права укласти мирову угоду та заперечень прокурора проти цього. Судді К. М. Пільков О. О. Банасько І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 123949446

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Ступак О. В., Ткачука О. С. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерина Юріївна, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішень про державну реєстрацію, витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позовних вимог 1. ОСОБА_1 у грудні 2017 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка К. Ю., Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, в якому з урахуванням уточнення просила: - визнати недійсним договір від 05 вересня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений від її імені із ОСОБА_2 ; - скасувати рішення від 05 вересня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 36909829, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, на спірну квартиру за ОСОБА_2 ; - скасувати рішення від 29 листопада 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 38418914, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, на спірну квартиру за ОСОБА_3 ; - витребувати від ОСОБА_3 спірну квартиру; - позбавити ОСОБА_5 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , права користування зазначеною квартирою шляхом їх виселення з цієї квартири, що є підставою для зняття їх з реєстрації місця проживання. 2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений нею позов тим, що є власницею квартири АДРЕСА_1 , в якій вона зареєстрована з народження, хоча і проживає за іншою адресою. 3. У грудні 2017 року їй стало відомо, що до належної їй квартири вселилися невідомі люди. За цим фактом вона звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Після допиту осіб, які вселилися до її квартири, вона дізналася, що 29 листопада 2017 року невідома їй особа, ОСОБА_3 , купила її квартиру у невідомого їй ОСОБА_2 , який набув право власності на цю квартиру за укладеним ніби то з нею (позивачкою) договором від 05 вересня 2017 року. 4. ОСОБА_1 наполягала на тому, що не підписувала будь-яких договорів щодо продажу спірної квартири. Відповідно до матеріалів кримінального провадження до договору купівлі-продажу спірної квартири від 05 вересня 2017 року додано підроблений паспорт на ім`я « ОСОБА_1 ». 5. З огляду на те, що спірне нерухоме майно вибуло з її володіння поза її волею внаслідок вчинення невідомими особами шахрайських дій, просила задовольнити позов. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Рішенням від 21 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська позов задовольнив частково. Суд скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 05 вересня 2017 року, індексний номер 36909829, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 листопада 2017 року, індексний номер 38418914, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . Витребував від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. В іншій частині вимог позову відмовив. 7. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов переконання, що спірна квартира вибула із власності позивачки поза її волею шляхом відчуження особою, яка не мала права на її відчуження, отже є правові підстави для скасування рішень про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру та витребування цієї квартири від останнього набувача. У зв`язку із зазначеним суд також дійшов висновку про встановлення підстав для виселення осіб, які вселилися до спірної квартири, у зв`язку з незаконним її вибуттям із власності позивачки. 8. Також суди вважали, що оскільки безпосереднє підписання договору позивачкою не здійснювалося, то такий договір не є укладеним, а тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу вважаючи цей договір нікчемним. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій 9. ОСОБА_1 з 12 травня 2009 року на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , в якій вона зареєстрована з 08 червня 2007 року. 10. У травні 2017 року позивачка звернулася до Чечелівського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - Чечелівське відділення поліції) із заявою про викрадення приватизаційного листа та технічного паспорта на спірну квартиру. 11. ОСОБА_1 17 травня 2017 року повідомили про те, що вжиті за її зверненням, зареєстрованим в журналі єдиного обліку 15 травня 2017 року за № 9715, заходи розшуку документів позитивного результату не дали. 12. 05 вересня 2017 року відбувся договір купівлі-продажу нерухомого майна, сторонами якого зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якого позивачка нібито передала ОСОБА_2 у власність спірну квартиру. 13. ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 29 листопада 2017 року відчужив спірну квартиру ОСОБА_3 . 14. За заявою позивачки 11 грудня 2017 року Чечелівське відділення поліції внесло до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про те, що невідома особа шахрайським шляхом заволоділа належною ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим зареєстровано кримінальне провадження № 12017040680002604 за частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 15. У провадженні Чечелівського відділення поліції також перебуває кримінальне провадження від 10 січня 2018 року № 20180406800000066 за частиною першою статті 190 КК України за фактом того, що 29 листопада 2017 року невстановлена особа шахрайським способом заволоділа спірною квартирою, яка згідно з договором купівлі-продажу НМТ 959239 належить ОСОБА_3 . 16. За висновком експерта від 04 вересня 2018 року № 28/1.1/495 рукописний запис « ОСОБА_1 » та підпис від імені ОСОБА_1 у договорі купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року, укладеному від імені ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , виконані не ОСОБА_1 . 17. Також суди встановили, що для посвідчення договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. було надано паспорт громадянина України, серії НОМЕР_1 , виданий 29 травня 2007 року на ім`я ОСОБА_1 Красногвардійським районним відділом Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - Красногвардійський районний відділ). 18. Водночас 29 травня 2007 року Красногвардійський районний відділ видав ОСОБА_1 паспорт громадянина України, серії НОМЕР_2 . Паспорт, серії НОМЕР_1 , було видано 03 січня 1997 року на ім`я ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , втім він значиться як втрачений (лист Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 21 березня 2018 року № 1201.4.1-4432/1201.2-18). 19. Допитаний як свідок відповідач ОСОБА_2 позов визнав. Суду пояснив, що вважає першу угоду незаконною. Розповів, що приблизно у 2018 році до нього звернувся його брат ОСОБА_9 та попросив оформити на себе спірну квартиру, оскільки на власне ім`я він не міг оформити право власності, оскільки має боргові зобов`язання. 20. Допитаний як свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні підтвердив, що під час посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року замість ОСОБА_1 була присутня інша особа. 21. Крім зазначеного, суди встановили, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані ОСОБА_5 та її діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ 22. ОСОБА_3 у лютому 2022 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. 23. Ухвалою від 29 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля відступу від висновків щодо застосування частини першої статті 220, частини першої статті 657 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18. 24. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що касаційні суди у складі Верховного Суду застосовують три взаємовиключні способи судового захисту під час вирішення справ щодо оспорення нотаріально посвідчених договорів з підстав їх непідписання стороною правочину, а тому потребує врегулювання питання щодо кваліфікації таких правочинів як неукладених, нікчемних чи недійсних. 25. Постановою від 28 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнила частково. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року змінила, виклала їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржувані судові рішення залишила без змін. 26. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. 27. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. 28. Неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). 29. Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. 30. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. 31. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності. 32. З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України. 33. Також відступила від правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, згідно з якими непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між зазначеними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. 34. Натомість Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, свідчить про неукладеність такого правочину. 35. До того ж підтримала правові висновки, викладені нею в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц. 36. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову, без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). 37. Щодо вирішення спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду врахувала встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власниці - ОСОБА_1 на підставі викрадених та підроблених документів, та дійшла переконання, що витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача - ОСОБА_3 є пропорційним втручанням у право власності останньої, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ 38. З наведеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку. Визначення меж касаційного перегляду 39. Передусім потрібно звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові зазначила, що у касаційній скарзі скаржниця наполягає на неодмінності розглядати згаданий правочин як оспорюваний у частині доведення його недійсності з огляду у такому на передбачені ЦК України підстави, а також враховуючи права, які виникли в неї як у добросовісного набувача спірного майна, а також поведінку позивачки, яка, на її переконання, сприяла відчуженню цього майна. 40. Касаційна скарга не містить доводів про те, що договір від 05 вересня 2017 року купівлі-продажу спірної квартири потрібно розглядати як оспорюваний в частині доведення його недійсності. 41. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку оскаржує остання набувачка спірної квартири, наполягаючи винятково на добросовісності свого набуття. 42. Відтак, на наше переконання, визначаючи межі касаційного перегляду, потрібно було виходити з такого. 43. Як це є традиційним для доктрини цивільного права та усталеним для судової практики, під час вирішення віндикаційного позову суд має з`ясувати та оцінити три групи обставин: вибуття спірного майна поза волею його правомірного власника; оплатність відчуження; добросовісність останнього набувача. 44. Ці питання перебувають в органічній єдності та є взаємозалежними. Не можна оцінювати добросовісність набувача без з`ясування способу вибуття спірного майна з володіння власника. 45. Тож суд, вирішуючи, зокрема, питання добросовісності останнього набувача, повинен з`ясувати наявність волі власника на втрату юридичного володіння спірним майном. 46. Особливістю справи, що переглядалася, є те, що спірна квартира вибула з володіння позивачки за відплатним договором купівлі-продажу, який був підписаний сторонньою особою від імені продавця та посвідчений нотаріально. 47. Отже, першим правовим питанням, яке підлягало вирішенню Великою Палатою Верховного Суду, було визначення правової природи нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна, який підписаний сторонньою особою від імені продавця - власника квартири. Щодо волі власника на втрату юридичного володіння спірним майном 48. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а свідчить про дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. 49. З цими висновками категорично не погоджуємося з таких міркувань. Договір як результат волевиявлення його сторін 50. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, зокрема, договори та інші правочини. 51. У статті 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 52. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України). 53. За змістом пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним. 54. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 55. Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 56. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 57. Наведені норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі. 58. Традиційно для доктрини цивільного права нині розглядати договір у чотирьох різних аспектах: договір як правочин; договір як документ; договір як правовідносини; договір як регулятор відносин між його сторонами. 59. В питанні виникнення договірних зобов`язань найбільш важливим є оцінка договору як правочину. 60. За статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. 61. Договір як двосторонній правочин передбачає, що такі дії вчиняють обидві сторони договору й такі дії мають бути спрямовані на досягнення спільної правової мети. 62. Підґрунтям договору як правочину є певна домовленість, оскільки за змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Саме домовленість є внутрішньою сутністю договору. 63. Якщо йдеться про домовленість, то передусім на виникнення таких прав і обов`язків має бути спрямована внутрішня воля обох сторін. 64. Цій внутрішній волі, для того щоб не виник дефект волі правочину, має відповідати волевиявлення кожного учасника правочину. 65. Визначаючи механізм виникнення договірного зобов`язання зазвичай його можна окреслити як логічно послідовні такі дії: першочергово внутрішня воля учасників визначає певну домовленість сторін та надалі знаходить прояв у відповідному волевиявленні, що втілюється у відповідному договорі. Схематично цей механізм виглядає так: воля - домовленість - волевиявлення - договір. 66. Отже, договір як правочин характеризується свободою волі сторін. У договорі через здійснене волевиявлення виражається воля його сторін. Виникненню договору передує процес проходження його через свідомість та волю контрагентів. 67. Натомість договір як документ є лише зовнішньою формою, способом об`єктивізації, оформлення досягнутої домовленості. 68. Вимоги щодо зовнішньої, зокрема, письмової форми договору як документу закріплені у статті 207 ЦК України, відповідно до якої правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). 69. Згідно з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. 70. Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом зовнішньої письмової форми договору як документу. Наявність підписів має підтверджувати наміри учасників правочину, забезпечувати їх ідентифікацію та цілісність документа, яким формалізується правочин. 71. Враховуючи те, що договір як документ - це втілення домовленості, то недотримання форми договору як документу чи її недоліки не завжди свідчать про відсутність волі та домовленості між сторонами. 72. Якщо договір як документ не підписаний кимось із сторін, проте домовленість була, то має місце правочин з дефектом форми, оскільки внутрішня воля сторін була спрямована на досягнення певних наслідків. Зокрема, буде укладеним (вчиненим) договір як правочин, якщо сторона не підписала договір як документ, але іншими діями підтвердила досягнення такої домовленості, зокрема й шляхом його виконання та прийняття виконання від іншої сторони. 73. Переконані, що якщо ж немає внутрішньої волі сторони на досягнення певного правового результату, або ж є невідповідність між внутрішньою волею та зовнішнім її виявленням, як-от у випадку підписання договору як документу сторонньою особою від імені правомочної сторони правочину, то має місце дефект волі такого правочину. В такій ситуації сторона правочину формально є, як і є її підпис у відповідному документі - договорі, проте особа, яка діяла від імені цієї сторони, не мала права та необхідного обсягу повноважень на вираження волі дійсного власника майна, який до того ж такої волі на відчуження власного майна не мав. 74. Втім Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що дійсність нотаріально посвідченого договору повинна обов`язково підтверджуватися взаємною і вільною волею учасників правочину та їх волевиявленням як зовнішнім вираженням вільно сформованої внутрішньої волі. Для дійсності такого договору потрібно, щоб воля та волевиявлення співпадали. У разі виникнення розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет має надаватися дійсній внутрішній волі сторін. Відсутність волевиявлення впливає на дійсність нотаріально посвідченого договору, і тягне його недійсність. Саме воля та волевиявлення є передумовою виникнення цивільно-правових відносин. Відсутність волі та / або волевиявлення є підставою для визнання цивільно-правових дій недійсними. Тобто відсутність волі людини має наслідком недійсність дій, здійснених від її імені. 75. Тож у справі, що переглядалася, підлягали з`ясуванню такі питання: чи була у позивачки воля на відчуження спірної квартири; чи прагнула вона припинити своє право власності на нерухоме майно на користь першого набувача; чи вчинила вона дії на виконання такого нотаріально посвідченого правочину; чи були такі дії свідомими. 76. Для нас є очевидним, що відповідь на сформульовані запитання у спірних правовідносинах є негативною, тому договору як правочину (у сенсі правомірних дій зазначених учасників цивільних відносин) та як результату вільно сформованої домовленості - між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як сторонами першого правочину - не було.Отже, нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири від 05 вересня 2017 року як правочин має дефект волі, оскільки позивачка як власниця спірного нерухомого майна не мала волі та волевиявлення на відчуження спірної квартири. 77. Проте у спірних правовідносинах є договір як документ. Суди врахували висновок експерта від 04 вересня 2018 року № 28/1.1/495 та встановили, що зазначений документ ОСОБА_1 не підписувала, він є сфальшованим. Втім, ця оцінка нотаріально посвідченого договору як документу є другорядною, оскільки, як зазначено вище, в питанні виникнення договірних зобов`язань договір має оцінюватися насамперед як правочин. 78. У третьому та четвертому аспектах розуміння оспорюваного договору, а саме: договір як правовідносини та як регулятор, логічним буде висновок, що між позивачкою та першим набувачем не виникло цивільних правовідносин, оспорюваний договір не містить обов`язкових для обох сторін правил поведінки, оскільки договір є недійсним саме в першому аспекті, тобто як правочин. Відмежування недійсних правочинів від суміжної категорії - неукладених (невчинених) правочинів 79. Дихотомічна пара укладений чи неукладений (невчинений) визначається вимогами статті 638 ЦК України, згідно з якою договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. 80. У главі 16 книги І ЦК України закріплено дихотомічну пару недійсних договорів, яка представлена нікчемними та оспорюваними правочинами. Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин визнається недійсним лише судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Оспорюваний договір може перетворитися у дійсний, шляхом доведення його дійсності у суді. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. 81. У параграфі 1, 2 глави 16 книги І ЦК України побудована така конструкція правового регулювання наведених відносин, яка не визначає вичерпного переліку правових підстав недійсності оспорюваних правочинів на відміну від недійсності нікчемних правочинів, перелік яких є вичерпним. 82. Так, за статтею 203, частиною першою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, який за змістовним, вольовим або суб`єктним критеріями суперечить приписам цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. 83. Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є неодмінним для чинності правочину. Водночас таке волевиявлення має бути вільним та відповідати внутрішній волі учасника правочину. 84. Отже, як ми вже відзначали, обов`язковою ознакою правочину, щоб його вчинення привело до настання певних правових наслідків, є наявність волі та волевиявлення. Воля на укладення, зміну або припинення договору - це воля, що відображає намір укласти, змінити або припинити договір та виражається через відповідне волевиявлення особи. Воля і волевиявлення мають відповідати одне одному. 85. Дефект змісту, волі, суб`єкту та форми є підставою для констатації недійсності договору. Проте, потрібно враховувати, що коли йдеться про неукладеність договору в розумінні статті 638 ЦК України, відповідно до якої договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, немає такого дефекту змісту - як безпосередня суперечність цивільному закону, а є його неповнота, договір за змістом є незавершеним, тобто сторони не погодили усі умови, які є обов`язковими, щоб констатувати досягнення консенсусу для такого виду правочинів. 86. Вважаємо за доцільне звернути увагу й на те, що в частину першу статті 638 ЦК України внесено зміни згідно із Законом № 738-ІХ від 19 червня 2020 року, а саме в абзаці першому цієї статті виключено слова «в належній формі». Тобто в попередній редакції передбачалося, що «договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору», натомість зараз в абзаці першому частини першої статті 638 ЦК України визначено, що «договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору». 87. Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на те, що такі законодавчі зміни зводяться до того, що форма досягнення згоди не має правового значення під час вирішення судом питання щодо укладеності договору. Тож суд, оцінюючи, чи є договір укладеним, має лише дослідити, чи досягнуто сторонами консенсусу щодо всіх істотних умов. 88. Тобто в разі неукладеності (невчинення) договору немає прямої суперечності закону, а є ситуація, коли сторони недостатньо узгодили між собою умови, щоб стверджувати, що виникло саме таке зобов`язання. 89. Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що правочин, який не відбувся, має місце тоді, коли сторони не дійшли повної згоди, неодмінної для його сили. Така ситуація може бути тоді, коли з переданих до суду документів неможливо зрозуміти, про що саме домовились сторони; або ж коли досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору i вимог до боржника. Натомість, якщо договір за своїм змістом спрямований на виникнення певних правовідносин, тоді такий договір є юридично укладеним, тобто є вчиненим. 90. Іншими словами, неукладений правочин є не повністю вчиненим (незавершеним), проте все ж його можна привести до стану завершеності, зокрема доузгодити істотні умови на переддоговірній стадії або в судовому порядку. Тоді як недійсний правочин є вчиненим, але з певними дефектами, й ці дефекти неможливо усунути, крім чітко визначених законом випадків, зокрема, за частиною другою статті 220 ЦК України (у наведеному правилі зазначено, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним). 91. Можна зробити висновок, що досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов, передбачених для конкретного виду договору, свідчить про укладеність договору, а відтак і можливість визнання його недійсним, оскільки визнати недійсним можливо лише укладений договір, проте з урахуванням такого. 92. Підсумовуючи відзначаємо, що підроблення підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова нотаріальна форма, свідчить про дефект волі та створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, що є підставою для визнання такого нотаріально посвідченого договору недійсним. 93. У разі підроблення підпису сторони в нотаріально посвідченому договорі, який за формою і змістом містить всі істотні умови, не можна стверджувати, що немає сторони договору, а тому договір є неукладеним. В такій ситуації сторона правочину формально є, як і є її підпис, проте особа, яка діяла від імені цієї сторони, не мала права та необхідного обсягу повноважень на вираження волі дійсного власника майна, який до того ж не мав волі на відчуження належного йому майна. Тож за наведених умов можна стверджувати, що договір є укладеним, але оскільки не було волі та волевиявлення власника майна, це має наслідком недійсність нотаріально посвідченого правочину, вчиненого від його імені шляхом протиправної підміни його юридичної особистості. 94. Також Велика Палата Верховного Суду мала врахувати специфіку обороту нерухомого майна. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, допоки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц). 95. Наведене свідчить про те, що держава приділяє особливу увагу веденню державних реєстрів, реєстрації речових прав на нерухоме майно у цих реєстрах, зовнішньому прояву переходу прав на таке майно, а саме його відображення в реєстрах. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно на підставі нотаріально посвідченого договору є свого роду реакцією держави на укладення такого договору, легалізацією відповідного речового права за конкретною особою та завершенням юридичної процедури відчуження нерухомого майна. Тому дійсному (правомірному) власнику має бути забезпечений дієвий механізм захисту його прав з огляду на те, що в реєстрі є запис про право власності іншої особи. 96. Резюмуючи, висновуємо, що якщо договір стосовно нерухомого майна містить усі істотні умови, його посвідчено нотаріально та здійснено державну реєстрацію речового права, тоді не можна стверджувати про його неукладеність. У такому разі мова може йти винятково про його недійсність, оскільки правочин як дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, вже існує і для нотаріуса як державного реєстратора, і держави як юридичний факт. 97. Оскільки у справі, рішення у якій переглядаються, договір від 05 вересня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 містить усі потрібні реквізити та істотні умови для такого виду договорів, цей договір посвідчено нотаріально та проведено державну реєстрацію речових прав, тому вважаємо, що цей договір як правочин та документ формально є вчиненим, а отже, є оспорюваним та за рішенням суду може бути визнаний недійсним. 98. До того ж, ЦК України загалом не передбачає такої правової конструкції, як неукладеність договору, й відповідно саме такого самостійного способу захисту цивільних прав та інтересів. Натомість перелік підстав оспорюваності правочинів є незакритим, до прикладу, правочин може бути визнаний недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України, які відсилають до усіх актів цивільного законодавства. Передбачений у ЦК України правовий інструмент не вимагає конструювати нові способи захисту цивільних прав за тієї ситуації, коли зміст закону є чітким, а воля законодавця - зрозумілою. 99. На наше переконання, підхід, застосований Великою Палатою Верховного Суду, а саме кваліфікація первинного договору як неукладеного, не витримує критики, оскільки в теорії цивільного права юридичні факти поділяються на події та дії, а останні класифікуються на правомірні та протиправні. До правомірних дій відносяться, зокрема, правочини, зокрема й не завершені правочини, тобто неукладені; створення майна, творів інтелектуальної діяльності тощо. Натомість до протиправних дій належать, зокрема, недійсні правочини, бо вони суперечать закону, завдання збитків, незаконне збагачення. 100. Неукладений правочин ще не є правочином, проте, вочевидь, є незавершеним його проявом, який не може містити завідомої суперечності праву, як ознаки протиправної дії (правопорушення). 101. Отже, неукладений договір - це завжди правомірна дія, яка не є правопорушенням, оскільки немає категорій вини, протиправності, злочину тощо. 102. Натомість у цій справі досліджуваній дії притаманні усі ознаки, характерні саме для правопорушення: є ознаки злочинної змови осіб, вина, протиправність тощо. Тому не можна стверджувати про неукладеність договору, який відбувся, є юридичним фактом, проте з точки зору цивільного права є правопорушенням. 103. Тож, у справі, що переглядалася, інша особа видала себе за власника нерухомого майна (предмета спору), не маючи на те відповідного права, ця особа підписала оспорюваний договір замість власника, тобто відбулася підміна юридичної особистості власника. До того ж форма договору формально була дотримана: є підпис, який імітує підпис власника, ба більше, договір виконаний однією стороною, привів до повного юридичного результату: він відображений у реєстрі нотаріальних дій та державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, також відповідачка вселилася до спірної квартири разом із членами власної родини. 104. В описаній ситуації використання категорії неукладеності не дасть змогу власнику захищатися від неправомірних (протиправних) дій інших суб`єктів цивільних відносин, тоді як дійсному (правомірному) власнику має бути гарантований дієвий механізм захисту його прав, що відповідає завданню цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 105. Переконані, що саме констатація недійсності дозволить встановити правову визначеність у цивільних відносинах, забезпечить їх сталість. До того ж у цивільному праві існує презумпція правомірності правочину, ця презумпція врегульована у статті 204 ЦК України та передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (для нікчемних правочинів) або якщо він не визнаний судом недійсним (для оспорюваних). 106. Врахування судами позиції Великої Палати Верховного Суду призведе до того, що в подібних правовідносинах суди оцінюватимуть договори не на предмет їх дійсності / недійсності (тобто у сенсі протиправних дій), де застосовна презумпція правомірності правочину, а на їх укладеність / неукладеність (тобто у сенсі правомірних дій), при тому, що така категорія, як неукладеність, формально навіть не передбачена в цивільному законодавстві. 107. З огляду на те, що оспорюваний договірпідписаний не позивачкою, а іншою особою, то, на наше переконання, він є недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, оскільки укладений без внутрішньої волі та відповідного йому волевиявлення власниці спірної квартири. 108. Відзначимо ще й те, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила, що суди попередніх інстанцій кваліфікували договір як нікчемний у зв`язку з недотриманням його форми (відсутність підпису сторони). 109. Втім, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що оскільки безпосереднє підписання договору позивачкою не здійснювалося, тому такий договір не є укладеним, а тому відмовив у задоволенні позову в частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, вважаючи цей договір нікчемним. 110. Тобто, з огляду на зміст оскаржуваних судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій кваліфікували оспорюваний ОСОБА_1 договір одночасно і як неукладений, і як нікчемний. Така оцінка судами згаданого договору є хибною з наведених вище міркувань. До того ж, як зазначалося, нікчемним може бути лише укладений правочин, що свідчить про суперечність висновків судів попередньої інстанцій та залишення цієї суперечності поза увагою Великої Палати Верховного Суду. Щодо відступу від висновків Верховного Суду 111. В окремій думці ми виснували, що підроблення підпису сторони правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, свідчить про дефект волі та створює презумпцію відсутності відповідного внутрішній волі волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, що є підставою для визнання такого договору недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. 112. З урахуванням наведених мотивів вважаємо, що не було підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року № 911/1693/18 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого нотаріально посвідченого договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. 113. Натомість існували підстави для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими наслідком непідписання стороною правочину нотаріально посвідченого договору є його неукладеність. А також для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та від 23 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, про те, що непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між зазначеними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. 114. Тобто потрібно було відступити від правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду, де за встановлених обставин підписання сторонньою особою правочину в одних випадках такий правочин визнано нікчемний, а в інших - неукладеним. 115. Також, на наше переконання, з метою формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, потрібно було б відступити від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц, відповідно до яких підписання договору сторонньою особою свідчить про його неукладеність. 116. Потреба відступу від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду зумовлена тим, що до 16 червня 2020 року, існувала усталена судова практика, відповідно до якої підроблення підпису сторони правочину, за браком інших доказів існування правочину як домовленості, свідчило про дефект волі та створювало презумпцію відсутності волевиявлення сторони, тому суди визнавали такі договори недійсними на підставі частини третьої статті 203 ЦК України. 117. Відступ від усталеної, законної, зрозумілої та однозначної судової практики призвів до виникнення навіть у практиці Верховного Суду як вищого судового органу, призначеннями якого є забезпечення верховенства права, юридичної визначеності, стабільності та послідовності правозастосовної практики, трьох абсолютно відмінних підходів щодо кваліфікації нотаріально посвідчених договорів, які підписані від імені сторони правочину сторонньою особою, як нікчемних, неукладених та оспорюваних. Щодо вибору правомірного та ефективного способу захисту 118. За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, у разі, якщо між власником та останнім набувачем немає договору, який може бути оспорений першим, право визначає алгоритм з`ясування балансу інтересів сторін не за допомогою інструментів позову про визнання правочину недійсним (констатація недійсності - для нікчемних правочинів), а за допомогою віндикаційного позову. Також пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. 119. Отже, в разі, якщо договір був підписаний сторонньою особою, а не власником спірного нерухомого майна, і таке майно було в подальшому відчужене, то ефективним і правомірним способом захисту прав власника майна буде вимога про витребування майна від особи, яка є його останнім набувачем. 120. Тож власник, майно якого вибуло із його законного володіння поза його волею на підставі договору, підписаного сторонньою особою від імені власника, тобто на підставі недійсного відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України договору, та в разі подальшого відчуження спірного майна, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна з чужого незаконного володіння, чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)), без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). 121. Вимога про визнання недійсним першого правочину не є необхідною, проте вочевидь перший правочин завжди має бути оцінений судом на предмет його недійсності з метою визначення першої умови віндикаційного позову - наявність волі власника спірного майна на втрату юридичного володіння ним. Оцінка можливості витребування майна від добросовісного набувача 122. Як вже зазначалося, нами на початку, неможливо оцінювати добросовісність без оцінки способу та обставин вибуття майна, що є предметом спору, з володіння власника. 123. За встановленими у цій справі обставинами, у позивачки не було внутрішньої волі на відчуження належної їй квартири АДРЕСА_1 , результат волевиявлення є сфальшованим, тому ми згідні з тим, що існують підстави для витребування спірної квартири від ОСОБА_3 як у добросовісної набувачки на користь ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. 124. Погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що законність втручання обумовлене тим, що право власності є конституційним правом особи й законний власник не втрачає право власності на належне йому майно, якщо воно вибуває з його володіння без належної на те законної підстави, не з його волі. Легітимною метою (виправданістю втручання) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права законного власника, майно якого вибуло з його володіння не з його волі на підставі сфальшованих документів. Що стосується принципу пропорційності, то у разі витребування нерухомого майна від набувача на користь законного власника законодавство України надає такому набувачу додаткові ефективні засоби юридичного захисту, зокрема, передбачені статтями 390, 661 ЦК України. 125. Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що скаржниця як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента. Окрім інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, добросовісний набувач оцінює й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину, такі як занижена ціна договору (про що зазначала позивачка), факт неодноразового протягом короткого проміжку часу перепродажу майна, поведінка продавця тощо. 126. Формулюючи такий висновок, Велика Палата Верховного Суду фактично виснувала про недобросовісність останньої набувачки, яка могла б та мала б оцінити всі ризики, проте не вчинила дій, щоб пересвідчитися чи не має угода щодо спірної квартири сумнівний характер. 127. Наголошуємо, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили як обставин продажу спірної квартири за заниженою вартістю, так і такої поведінки продавця, яка мала викликати сумнів в покупця квартири, а також й інших дій чи обставин, які б свідчили, що остання набувачка могла передбачити можливість оскарження набуття нею права власності на спірне нерухоме майно в майбутньому. 128. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 129. Отже суд касаційної інстанції не уповноважений встановлювати нові обставини, що не були предметом розгляду у судах першої та апеляційної інстанцій, а також надавати оцінку доказам, які не були досліджені раніше. 130. Велика Палата Верховного Суду, роблячи висновок про те, які дії мала вчинити остання набувачка, проте їх не вчинила, вийшла за межі повноважень, визначених у частині першій статті 400 ЦПК України, оскільки фактично встановила нові обставини та надала їм оцінку, тоді як відповідні обставини не були встановлені в судах першої та апеляційної інстанцій. 131. Такий підхід Великої Палати Верховного Суду ставить під сумнів забезпечення юридичної визначеності та дотримання принципу правової стабільності, оскільки сторона у справі не очікувала, що під час касаційного розгляду будуть встановлені нові обставини та досліджені питання, що не входять до компетенції суду касаційної інстанції. 132. Наведене може охарактеризувати як порушення права на справедливий судовий розгляд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 133. Тож на нашу думку, встановлення Великою Палатою Верховного Суду нових обставин та надання їм оцінки без відповідної на те компетенції порушує принципи справедливого судового розгляду та правової визначеності. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 134. Погоджуючись з результатом вирішення спору по суті, висловлюємо свою незгоду з визначенням Великою Палатою Верховного Суду правової природи нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна, який підписаний сторонньою особою від імені продавця (власника), як неукладеного. 135. Вважаємо, що в питанні виникнення договірних зобов`язань першочерговим та найбільш важливим є оцінка договору як правочину. Відсутність єдності волі та волевиявлення впливає на дійсність нотаріально посвідченого договору як правочину та є підставою для визнання його недійсним, оскільки конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. 136. Договір як документ є лише зовнішньою формою, способом оформлення досягнутої домовленості, тому недотримання форми договору чи її недоліки не завжди свідчать про відсутність волі та домовленості між сторонами. Якщо нотаріально посвідчений договір не підписаний кимось із сторін, проте домовленість була, то має місце правочин з дефектом форми, оскільки внутрішня воля сторін була направлена на досягнення певних наслідків. Якщо ж немає внутрішньої волі сторони на досягнення певного правового результату, або ж є невідповідність між внутрішньою волею та зовнішнім волевиявленням, то має місце дефект волі такого правочину. 137. Натомість у розумінні статті 638 ЦК України правочин, який не відбувся, має місце тоді, коли сторони не дійшли повної згоди з усіх істотних умов договору, необхідної для його сили, тобто коли сторони недостатньо узгодили між собою умови, щоб говорити, що виникло саме таке зобов`язання. Натомість якщо має місце конкретна домовленість між особами, направлена на виникнення відповідних правовідносин, щодо усіх істотних умов такого виду договорів, то договір існує та може бути визнаний недійсним в судовому порядку у передбачених законом випадках. 138. Якщо договір стосовно нерухомого майна містить усі істотні умови, його посвідчено нотаріально та здійснено державну реєстрацію речового права, то не можна говорити про його неукладеність. У такому разі мова може йти виключно про його недійсність, оскільки правочин як дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, вже існує для нотаріуса як державного реєстратора та держави як юридичний факт. 139. Неукладені (невчинені) правочини відносяться до правомірних дій, тоді як саме недійсні правочини за своєю правовою природою є протиправними діями, оскільки безпосередньо суперечать закону. Тому не можна стверджувати про неукладеність договору, який формально відбувся, є юридичним фактом, і з точки зору цивільного права є видом протиправної дії - правопорушенням. 140. Вважаємо, що саме констатація недійсності договору, у разі його підписання сторонньою особою від імені продавця (власника), дозволить гарантувати правову визначеність у цивільних відносинах, забезпечить сталість цивільного обороту. Натомість кваліфікація такого договору як неукладеного призведе до того, що в подібних правовідносинах суди оцінюватимуть договори не на предмет дійсності / недійсності (тобто у сенсі оцінки протиправних дій), де діє презумпція правомірності правочину (яку сторона має спростувати), а на їх укладеність / неукладеність (тобто у сенсі правомірних дій), тоді як така категорія, як неукладеність, інституційно навіть не передбачена в цивільному законодавстві. 141. Резюмуючи, висловлюємо своє переконання, що підроблення підпису сторони нотаріально посвідченого правочину, свідчить про те, що така сторона правочину формально є, як і є її підпис, проте особа, яка діяла від імені цієї сторони, не мала права та необхідного обсягу повноважень на вираження волі дійсного власника майна, що відповідно є дефектом волі та створює презумпцію відсутності відповідного внутрішній волі волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, що є підставою для визнання такого нотаріально посвідченого договору недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Судді С. О. Погрібний І. А. Воробйова М. І. Гриців О. В. Кривенда М. В. Мазур О. В. Ступак О. С. Ткачук Джерело:ЄДРСР 123992365

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року (справа № 336/3796/15-к, провадження № 13-10кс24) Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата), 27 листопада 2024 рокурозглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 та касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_5 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року за обвинуваченням ОСОБА_4 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 199, ч. ч. 1, 2, 3 ст. 204 КК. За наслідками перегляду оскаржених судових рішень Велика Палата винесла постанову, якою касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 залишила без задоволення, а касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_5 - задовольнила частково. Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_4 в частині визнання його винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, призначення покарання і звільнення від покарання на підставі положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК скасовано. Звільнено ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК закрито. Постановлено вважати ОСОБА_4 засудженим за ч. 3 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим постановлено вважати ОСОБА_4 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 204 та ч. 1 ст. 199 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначено ОСОБА_4 за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. В іншій частині вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_4 залишено без змін. Не погоджуємось із висновком Великої Палати про те, що допущене прокурором порушення вимог КПК внаслідок проведення допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри після повернення обвинувального акта судом не призвело до істотного впливу на забезпечення прав обвинуваченого, зокрема права на захист, і не вплинуло на законність та обґрунтованість судових рішень щодо нього, а також висновком щодо умов, за яких алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень У касаційній скарзі з доповненнями захисник ОСОБА_5 просив скасувати вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд справи у суді першої інстанції. Зокрема, захисник ОСОБА_5 вказував, що після повернення обвинувального акта ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжявід 04 жовтня 2016 року прокурор безпідставно повідомив ОСОБА_4 про нову підозру з доповненими кваліфікуючими ознаками, чим порушив право ОСОБА_4 на захист. Надаючи правову оцінку вказаним доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_5 . Велика Палата виходила з такого. Так, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя з підготовчого судового засідання ухвалою від 4 жовтня 2016 року повернув обвинувальний акт відносно ОСОБА_4 прокурору. Орган досудового розслідування 16 лютого 2017 року, на виконання вказівок суду про приведення обвинувального акта у відповідність до вимог ст. 291 КПК, допитав підозрюваного ОСОБА_4 , повідомив останнього про зміну раніше повідомленої підозри та в цей же день надав стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування. 17 лютого 2017 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_4 був направлений до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. Велика Палата встановила, що у даному кримінальному провадженні орган досудового розслідування діяв на виконання вказівок суду про усунення недоліків обвинувального акта, дії органу досудового розслідування були спрямовані на уточнення кваліфікації дій ОСОБА_4 та не було здобуто нових доказів, які були покладені в обґрунтування винуватості ОСОБА_4 . А тому, на думку Великої Палати, допущене прокурором порушення вимог КПК внаслідок проведення допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри після повернення обвинувального акта судом не призвело до істотного впливу на забезпечення прав обвинуваченого і в цілому не вплинуло на законність та обґрунтованість судових рішень щодо нього. Не погоджуємось з висновком Великої Палати, що зазначені порушення вимог КПК - є неістотними і не вплинули на законність та обґрунтованість судових рішень з огляду на таке. Шевченківський районний суд м. Запоріжжя ухвалою від 04 жовтня 2016 року в підготовчому судовому засіданні повернув прокурору обвинувальний акт у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_4 , обвинуваченого за ч. ч. 1. 2, 3 ст. 204, ч. 2 ст. 199 КК. Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що формулювання обвинувачення та його правова кваліфікація не узгоджується з викладеними фактичними обставинами інкримінованого ОСОБА_4 кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 204 КК. Вважаємо, що такі підстави для повернення обвинувального акта є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції повертаючи обвинувальний акт прокурору не мав права вказувати у своєму судовому рішенні про неправильність кримінально-правової оцінки діяння. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 15 квітня 2024 року (справа № 753/25892/21), відповідно до яких в ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправізазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій. Отже, повертаючи обвинувальний акт з підстав невідповідності формулювання обвинувачення та кваліфікації дій ОСОБА_4 викладеним фактичним обставинам інкримінованого кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 204 КК, суд першої інстанції зазначив про неправильність кримінально-правової оцінки діяння та фактично вказав органу досудового розслідування на необхідність збільшення обсягу обвинувачення, що є неприпустимим. Натомість, Велика Палата відступила від висновків, викладених у вищевказаній постанові об`єднаної палати ККС, не зазначивши про це у своїй постанові та де-факто безпідставно погодилась з можливістю повернення судом обвинувального акта через неправильну кримінально-правову оцінку діяння та необхідність проведення слідчих (розшукових) дій. Також, після повернення обвинувального акта ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2016 року прокурором незаконно повідомлено ОСОБА_4 про нову підозру, проведено його допит, роз`яснено про права та обов`язки, а також повідомлено про завершення досудового розслідування. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Згідно з ч. 4 ст. 110 КПК обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам, передбаченим у статті 291 цього Кодексу. Отже, закон пов`язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення - постанови про закриття кримінального провадження або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов`язаних з направленням до суду обвинувального акта чи відповідного клопотання. У Параграфі 1 Глави 24 КПК наведені відповідні форми закінчення досудового розслідування. З огляду на наведені норми КПК, вважаємо, що після повернення обвинувального акта прокурору, сторона обвинувачення була не вправі проводити слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або приймати процесуальні рішення, якщо такі процесуальні дії не передбачені КПК після закінчення досудового розслідування. Отже, після повернення судом обвинувального акта, проведення органом досудового розслідування таких слідчих дій як повідомлення ОСОБА_4 про нову підозру, проведення його допиту, роз`яснення йому про права та обов`язки, а також повідомлення про завершення досудового розслідування - є істотним порушенням вимог КПК, яке перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Недопустимість проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій після повернення обвинувального акта втілює одну із ключових змін, які були імплементовані в КПК 2012 року при реформуванні кримінального процесуального законодавства. Ці зміни, з-поміж іншого передбачають недопустимість відновлення стадії досудового розслідування після того, як провадження надійшло до суду, а саме - недопустимість повернення судом провадження на додаткове досудове розслідування. Однак, Велика Палата фактично відновила інститут додаткового розслідування, який був передбачений КПК 1960 року, виснувавши, що проведення, після повернення судом обвинувального акта, допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри не призвело до порушення права на захист та не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень. Сторона обвинувачення після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта і до звернення до суду з обвинувальним актом, який приведено у відповідність до вимог КПК, мала право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду. Повернення обвинувального акта не може використовуватись стороною обвинувачення для проведення будь-яких процесуальних дій, крім приведення його у відповідність до вимог статті 291 КПК. Таким чином, у разі повернення судом обвинувального акта, який не відповідає вимогам КПК, повноваження прокурора обмежені лише усуненням недоліків цього обвинувального акта. Вказане узгоджується з висновками об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в постанові від 15 квітня 2024 року (справа № 753/25892/21). Однак у порушення приписів КПК та всупереч сталій судовій практиці, після повернення обвинувального акта, прокурором ОСОБА_4 повідомлено про нову підозру та скеровано обвинувальний акт зі збільшеним обсягом обвинувачення до суду. Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК, істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Судовий розгляд щодо ОСОБА_4 відбувався за обвинуваченням останнього на підставі підозри, яка складена та вручена без дотримання вимог КПК. Вказане є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що органами досудового розслідування у порушення норм КПК, після повернення обвинувального акта безпідставно проведено наступні процесуальні дії, а саме: допит ОСОБА_4 , повідомлення останньому зміненої підозри, якою збільшено обсяг обвинувачення, а також повідомлення про завершення досудового розслідування. Однак суд першої інстанції, як і апеляційний суд, на вказані порушення уваги не звернув. Таким чином, з урахуванням викладеного вище, погоджуємось з доводами захисника про те, що під час розгляду провадження щодо ОСОБА_4 судом першої та апеляційної інстанції допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, які є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законні і обґрунтовані судові рішення, що, у відповідності з вимогами п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, є підставою для скасування таких рішень. За таких обставин, вважаємо, що як вирок суду першої інстанції, так і ухвала апеляційного суду підлягали скасуванню із призначенням нового розгляду у суді першої інстанції. Натомість, Велика Палата фактично відступила від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати ККС від 15 квітня 2024 року, не зазначивши про це у своїй постанові та де-факто безпідставно погодилась з можливістю проведення стороною обвинувачення слідчих (розшукових дій) після повернення судом обвинувального акта, а також з можливістю повернення судом обвинувального акта через неправильну кримінально-правову оцінку діяння та необхідність проведення слідчих (розшукових) дій. Вказані висновки створили ситуацію, коли фактично буде існувати дві кардинально протилежних за змістом правові позиції, а саме висновок у даній постанові Великої Палати та висновок об`єднаної палати ККС від 15 квітня 2024 року. Щодо умов, за яких алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів ККС) 26 лютого 2024 року передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_4 на розгляд Великої Палати у зв`язку з необхідністю відступу від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 05 вересня 2013 року, відповідно до якого предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, є лише ті розчини із вмістом етилового спирту, які виготовлені в спосіб, передбачений законом (у широкому його розумінні), з огляду на що, вони мають бути віднесені до відповідної товарної групи. Велика Палата, погоджуючись з необхідністю відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, щодо визначення предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, вказала, що алкогольний напій, який імітує (відтворює) легально виготовлений підакцизний алкогольний напій, є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. При цьому, Велика Палата наголосила, що, за відсутності ознаки «імітування (відтворення) легально виготовленого підакцизного алкогольного напою», спиртні напої домашнього вироблення не можуть бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Водночас, виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення без мети збуту, а так само придбання таких напоїв є адміністративними проступками (ст. 176, ст. 177 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Погоджуємось з вищенаведеними мотивами Великої Палати, втім не можемо погодитись з правовим висновком щодо застосування норми ст. 204 КК, а саме:умов, за яких алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Так, Велика Палата вказує у своїй мотивувальній частині, що алкогольний напій, який імітує (відтворює) легально виготовлений підакцизний алкогольний напій, є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, однак у висновках щодо застосування норм ст. 204 КК така ознака як «імітування» відсутня, натомість зазначена інша ознака, за якої алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК -«протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром». Однак, висновок Великої Палати про те, що алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 204 КК, виключно за умови протиправного поводження з ним, як із визначеним законом підакцизним товаром - необґрунтовано розширюватиме предмет злочину за ст. 204 КК. Така визначена Великою Палатою умова не сприятиме формуванню єдиної правозастосовної практики, оскільки буде створювати випадки неправильного розуміння вищевказаного висновку при застосуванні судами ст. 204 КК. Вважаємо правильним наступний висновок. Алкогольний напій може бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК за умови, якщо він відповідає таким ознакам: 1) виготовлений на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими Податковим кодексом України в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) є імітуванням легально виготовленого підакцизного алкогольного напою, визначення якого міститься у Податковому кодексі України у редакції, чинній на момент вчинення злочину. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 Джерело: ЄДРСР 123992356

У дайджесті вміщено правові висновки Великої Палати ВС, зокрема, щодо: ✅ неможливості розцінювати умову договору про сплату пені за кожний день прострочення як установлення іншого, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій; ✅ можливості апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвали про відмову в задоволенні клопотання про поновлення провадження у справі; ✅ процесуального правонаступництва первісного кредитора, який відступив право вимоги за недійсним (нікчемним) договором і яке згодом було відчужено іншій особі; ✅ правових підстав та суб’єктів, уповноважених приймати рішення про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Daigest_VP_11_2024.pdf Дайджест судової практики ВП ВС за листопад 2024 року.pdf

Склали апеляцію, чекаємо.. Але чекати від нашої держави справедливості, як від чУЛУвіка що він народить дитину.

В огляді відображено правові позиції Верховного Суду, сформульовані судовими палатами та колегіями суддів КАС, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема про: ✅ уповноваженого центрального органу виконавчої влади щодо здійснення державного нагляду у сфері техногенної та пожежної безпеки; ✅ застосування органом місцевого самоврядування спрощеної регуляторної процедури ухвалення нормативно-правового акта в період дії воєнного стану; ✅ визначальні умови набуття військовозобов’язаним, на утриманні якого перебувають троє дітей, права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації; ✅ врахування територіальної віддаленості при визначенні місця відбування покарання засудженого; ✅ обов’язок податкового органу прийняти попереднє рішення в ході розгляду заяви про неможливість своєчасного виконання платником податків своїх податкових обов’язків та належним чином вмотивувати рішення, прийняте за наслідками розгляду такої заяви; ✅ визначення акцизних складів та обґрунтованість штрафних санкцій за порушення у сфері обігу пального; ✅ нарахування пені за зовнішньоекономічним договором та можливість судового оскарження повноважень банку щодо валютного нагляду. Заслуговують на увагу також висновки Верховного Суду з питань застосування процесуального закону, зокрема стосовно: ✅ участі суб'єкта господарювання в оскарженні судових рішень щодо призначення пенсій на пільгових умовах; ✅ поновлення строку звернення до суду для осіб, мобілізованих на військову службу; ✅ можливості оскарження в порядку адміністративного судочинства акта проведення розслідування нещасного випадку – травмування військовослужбовця. Упродовж листопада 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. Огляд судової практики ВС-КАС за листопад 2024 року.pdf

Це чергова наша справа. Суд зазначив: Матеріали справи не містять належних доказів що оскаржувані постанови прийняті в спосіб, який передбачений нормами КУпАП. Зокрема, оскаржувані постанови прийняті без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та без дослідження всіх доказів по справі, зокрема пояснень свідків, зазначених в протоколах про адміністративні правопорушення та заяви позивача про те, що він погоджується пройти військово - лікарську комісію за місцем свого проживання. Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи враховуючи викладене вище, суд вважає, що позови слід задовольнити частково. Постанови про накладення адміністративних стягнень по справах про адміністративні правопорушення №979 від 02 жовтня 2024 року та №980 від 02 жовтня 2024 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1Кодексу Українипро адміністративніправопорушення слід скасувати та закрити справи про адміністративні правопорушення.

Справа №717/2887/24 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 грудня 2024 року Кельменецький районний суд Чернівецької області в складі: головуючого судді: Туржанського В.В., при секретарі: Тихоненко І.В. розглянув увідкритому судовомузасіданні взалі судув селищіКельменці адміністративнусправу запозовами ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправними та скасування постанов у справах про адміністративні правопорушення. Представник позивача ОСОБА_2 подав до Кельменецького районного суду Чернівецької області, позовні заяви, у яких просить: -скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.10.2024 року № 979, якою ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст.210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення; -скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.10.2024 року №980, якою ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст.210-1 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення. Представники позивача: ОСОБА_2 Мартиненко Анна Василівна Представник відповідача: Іванічек Віталіна Вікторівна ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився. Представник позивача Кравець Р.Ю. в судове засідання не з'явився. Представник позивача Мартиненко А.В. підтримала позов з підстав зазначених у позовній заяві та просить повернути відзив відповідачу з тих підстав, що відзив подано з порушення строків встановлених в ухвалі про відкриття провадження, а копію відзиву не направлено позивачу. ОСОБА_3 не вповноважена подавати відзив. Представник позивача вважає, що всі наявні у матеріалах справ про адміністративні правопорушення докази є неналежними. Відсутній протокол про адміністративне затримання позивача. Позивач був примусово доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач був затриманий. Крім того, позивач не був ознайомлений із додатками до протоколів про адміністративні правопорушення. Позивачем направлялися до ІНФОРМАЦІЯ_1 письмові пояснення, які не були враховані при винесенні постанов. У протоколах про адміністративні правопорушення та у постановах по справах допущена різна кваліфікація, вказані норми різних нормативних актів. Перекваліфікація дій ОСОБА_1 проведена з порушенням. Крім того, представник позивача вважає, що інструктор із рекрутингу не мав повноважень складати протокол про адміністративне правопорушення. Представник позивача вважає наказ №597 від 28 грудня 2023 року начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 недійсним, оскільки такий наказ не підписаний. У справах відсутні докази вчинення правопорушень. У матеріалах справи відсутнє рішення згідно до якого ОСОБА_1 повинен був пройти військово-лікарську комісію. У заяві ОСОБА_1 зазначено лише його прохання пройти військово-лікарську комісію за місцем реєстрації. При винесенні постанови відповідачем не було враховано примітку до ст. 210 КУпАП. Представник позивача вважає, що не доведено наявність події правопорушення , а також наявність складу правопорушення у діях позивача. Представник ІНФОРМАЦІЯ_1 в судове засідання не з'явився. У поданому до суду відзиві просить відмовити у задоволені позову. Судом встановлено, що згідно до протоколу про адміністративне правопорушення №979 від 25 вересня 2024 року, складеного інструктором відділення рекрутингу ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , ОСОБА_1 25 вересня 2024 року був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Встановлено, що ОСОБА_1 не оновлював військово-облікові дані протягом 60 днів відповідно до Закону України №3633-ІХ від 11 квітня 2024 року та не має при собі паспорта громадянина України та будь-яких інших документів, що посвідчують особу та військово-облікових документів. ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП. Позивачу роз'яснено ст.63 Конституції України та права і обов'язки передбачені ст.268 КУпАП, а також повідомлено, що розгляд справи про адміністративне правопорушення буде відбуватися о 11 годині 02 жовтня 2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 , в АДРЕСА_1 . Згідно до постанови №979 від 02 жовтня 2024 року, яка винесена начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_5 , позивача ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17000 гривень. В оскаржуваній постанові №979 від 02 жовтня 2024 року зазначено, що ОСОБА_1 будучи військовозобов'язаним та перебуваючи на військовому обліку військовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_4 у визначений законом 60-денний строк з дня набрання чинності Указу Президента України про оголошеня мобілізації, не уточнив свої персональні дані, а саме дані про місце проживання та номер телефону, чим порушив законодавство про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію вчинене в особливий період. Своїми протиправними винними діями (бездіяльністю) ОСОБА_1 . Порушив вимоги абз. 2 ч.10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ч.3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ч.1,2 ст. 17 Закону України «Про оборону України», що призвело до порушення ним законодавство про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію вчинене в особливий період. Тобто скоїв адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП. Згідно до протоколу про адміністративне правопорушення №980 від 25 вересня 2024 року складеного офіцером відділення обліку мобілізаційної роботи ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , ОСОБА_1 25 вересня 2024 року був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_5 та переданий по рапорту працівниками поліції. В подальшому, після уточнення військово-облікових даних військовозобов'язаного, встановлено, що права на відстрочку від призову під час мобілізації у ОСОБА_1 немає, за місцем роботи не заброньований, а тому його направлено на медичне обстеження військово-лікарською комісією для визначення степеню придатності до військової служби. Однак він відмовився від проходження медичного огляду військово-лікарською комісією. Таким чином, ОСОБА_1 своєю бездіяльністю, а саме категоричною відмовою проходити обстеження та медичний огляд військовозобов'язаного для визначення ступеня придатності до військової служби, порушує Закон України «Про оборону» та процесуально унеможливлює встановлення свого ступеню придатності до військової служби, чим прямо здійснює дії щодо порушення приписів Закону України «Про оборону». Позивачу роз'яснено ст.63 Конституції України та права і обов'язки передбачені ст.268 КУпАП, а також повідомлено, що розгляд справи про адміністративне правопорушення буде відбуватися о 11 годині 30 хвилин 02 жовтня 2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 , в АДРЕСА_1 . Згідно до постанови №980 від 02 жовтня 2024 року, яка винесена начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_5 , позивача ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17000 гривень. В оскаржуваній постанові №980 від 02 жовтня 2024 року зазначено, що 25 вересня 2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_5 встановлено, що ОСОБА_1 відмовився від отримання направлення на медичний огляд №1738 від 25 вересня 2024 року та проходження військово-лікарської комісії з метою визначення ступеня придатності до військової служби під час мобілізації, тобто порушив правила військового обліку в особливий період. Своїми протиправними діями (бездіяльністю) ОСОБА_1 порушив вимоги абзацу 4 частини 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», абзац ч.4 ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», п.п. 3.1,3.2 глави 3 розділу 2 Наказу МОУ №402 від 14.08.2008 року «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України», що призвело до порушення ним законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчиненого в особливий період та вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч.3 ст. 210-1 КУпАП. Разом зтим,згідно ч.3ст.22 ЗаконуУкраїни «Промобілізаційну підготовкута мобілізацію» інші військовозобов'язані протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, зобов'язані уточнити свої облікові дані через центри надання адміністративних послуг або електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або знаходження. У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк. При цьому, в протоколі про адміністративне правопорушення від 25.09.2024 року зазначено, що позивач був доставлений працівниками поліції до ІНФОРМАЦІЯ_4 та встановлено, що він не оновлював військово облікові дані протягом 60 днів відповідно до Закону України №3633 від 11.04.2024 року та не має при собі паспорта громадянина України чи будь- яких інших документів, що посвідчують особу та військово облікових документів. Отже, при винесені оскаржуваної постанови начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 вийшов за межі зазначеного у протоколі про адміністративне правопорушення №979 від 25 вересня 2024 року обвинувачення, оскільки згідно з оскаржуваною постановою позивач притягнутий до адміністративної відповідальності за те, що він не уточнив свої облікові дані, а в протоколі про адміністративне правопорушення зазначено, що він не оновлював свої дані відповідно до закону. Крім того,в оскаржуванійпостанові незазначено доказів,що відповідач,як держательЄдиного державногореєстру призовників,військовозобов'язаних тарезервістів, не мав можливості отримати доступ до персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, оскільки відповідно до примітки до ст.210 КУпАП положеннястатей 210,210-1цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи. Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Для вирішення питання правомірності притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно достатті 210-1 КУпАПвстановленню підлягають наступні обставини: чи вчинені особою відповідні дії (бездіяльність), що становлять об'єктивну сторону вказаного правопорушення та стали підставою для прийняття рішення про притягнення до адміністративної відповідальності. З огляду на зазначене вище, при винесені оскаржуваної постанови відповідачем не з'ясовано всі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, в матеріалах справи відсутні, а представником відповідача не надано суду докази, що позивач отримав повістку і не з'явився відповідно до отриманих ним документів до ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також докази, що ІНФОРМАЦІЯ_6 не мав можливості отримати персональні дані позивача шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, тим більше, в оскаржуваній постанові зазначено, що позивач перебуває навійськовому облікувійськовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_4 . Судом встановлено, що, підставою для притягнення позивача до відповідальності та прийняття постанови №980 від 25 вересня 2024 року стала відмова позивача ОСОБА_1 25.09.2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 від отримання направлення на медичний огляд та відмова та проходження військово-лікарської комісії з метою визначення ступеня придатності до військової служби під час мобілізації, тобто порушення, на думку відповідача, правил військового обліку в особливий період. В оскаржуванійпостанові зазначено,що позивач ОСОБА_1 порушив вимогиабз.4ч.1ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме обов'язок пройти медичний огляд. Разом зтим згідноч.1ст.22 ЗаконуУкраїни «Промобілізаційну підготовкута мобілізацію» громадяни зобов'язані , крім іншого, проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону. Згідно абз. 4 ч.10 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані: проходити медичний огляд згідно з рішеннями комісії з питань взяття на військовий облік, комісії з питань направлення для проходження базової військової служби або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центрукомплектування та соціальної підтримки. Також відповідно до п.п.3.1 3.2 глави 3 розділу 2 «Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України», затвердженого наказом Міністерства оборони України №402 від 14.08.2008 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17листопада 2008року за№ 1109/15800 медичний огляд військовозобов'язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП, начальників центрів рекрутингу Збройних Сил України, на підставі направлення за формою, наведеною удодатку 11до Порядкупроведення призовугромадян навійськову службупід часмобілізації,на особливийперіод,затвердженого постановоюКабінету МіністрівУкраїни від16травня 2024року №560,ВЛК приТЦК таСП на збірних пунктах районних (міських) ТЦК та СП або за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров'я комунальної або державної форми власності лікарями, які включаються до складу ВЛК ТЦК та СП, та повторний медичний огляд військовозобов'язаних проводиться один раз на 5 років ВЛК районних, міських ТЦК та СП. Офіцери запасу підлягають повторному медичному огляду зазначеними ВЛК під час чергового атестування, а рядовий, сержантський та старшинський склад запасу - у разі зміни призначення. Отже, суд вважає, що для проходження військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби законодавством передбачено прийняття відповідного рішення військово-лікарською комісією чи відповідним районним (міським) територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, або керівником ТЦК та СП або ВЛК ТЦК та СП. Відповідно до п.12 «Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 р. № 154 керівник територіального центру комплектування та соціальної підтримки має право: видавати у межах своїх повноважень накази та розпорядження. При цьомув матеріалахсправи відсутнідані,що позивач отримавповістку провиклик дотериторіального центрукомплектування тасоціальної підтримки,як цепередбачено ч.3ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою встановлено, що у разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк. Згідно ч.3ст.22 ЗаконуУкраїни «Промобілізаційну підготовкута мобілізацію» у разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк. У повістці про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки зазначаються: 1) прізвище, ім'я та по батькові і дата народження громадянина, якому адресована повістка; 2) найменування територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що видав повістку; 3) мета виклику до територіального центру комплектування та соціальної підтримки; 4) місце, день і час явки за викликом; 5) підпис (електронний цифровий підпис) посадової особи, яка видала (сформувала) повістку; 6) реєстраційний номер повістки; 7) роз'яснення про наслідки неявки і про обов'язок повідомити про причини неявки. Крім того, відповідно до п.20, 38-40, 47 «Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року №560 (далі - Порядок) з оголошенням мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися: резервісти тавійськовозобов'язані,які приписанідо військовихчастин дляпроходження військовоїслужби увоєнний часабо доінших підрозділівчи формуваньдля виконанняобов'язків запосадами,передбаченими штатамивоєнного часу,-на збірніпункти територіальнихцентрів комплектуваннята соціальноїпідтримки устроки,зазначені вотриманих нимиповістках абомобілізаційних розпорядженнях(п.20); За викликом районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідного підрозділу розвідувальних органів) резервісти та військовозобов'язані зобов'язані з'являтися у строк та місце, зазначені в повістці, для взяття на військовий облік, уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки), проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби(п.21). Під час мобілізації громадяни викликаються з метою: 1) до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки або їх відділів: взяття на військовий облік; проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби; уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки); призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби(п.27); Виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки чи їх відділів, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ під час мобілізації здійснюється шляхом вручення (надсилання)повістки(додаток 1)(п.28). У громадських місцях, громадських будинках та спорудах, місцях масового скупчення людей, на пунктах пропуску (блок-постах), пунктах пропуску через державний кордон України резервісти та військовозобов'язані можуть бути оповіщені: представниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки; групами оповіщення,до складуяких можутьвключатися представникирайонних,міських держадміністрацій(військовихадміністрацій),територіальних центрівкомплектування тасоціальної підтримкита поліцейські. У районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки резервістам та військовозобов'язаним повістка вручається військовослужбовцями або працівниками таких центрів. Під час вручення повістки здійснюється фото- і відеофіксація із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації представником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейським. Старший групи оповіщення, представник, уповноважений вручати повістки, територіального центру комплектування та соціальної підтримки, відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органах СБУ зупиняє (підходить до) громадянина та відрекомендовується, повідомляє про мету зупинки (прибуття) та спілкування. На вимогу громадянина пред'являє свій паспорт громадянина (посвідчення офіцера, військовий квиток, службове посвідчення), службове посвідчення особи, уповноваженої вручати повістки, а також пропонує громадянину пред'явити його паспорт та військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі) (п.38 -39). Якщо особа підлягає оповіщенню відповідно до розпорядження голови (начальника) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації) або відповідного керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проведення заходів мобілізації чи виклик резервістів та військовозобов'язаних районного (міського) територіального центру комплектування, їй вручається повістка. У разі відмови резервіста або військовозобов'язаного від отримання повістки представником, який уповноважений вручати повістки, складається акт відмови від отримання повістки, який підписується не менш як двома членами групи оповіщення. Акт відмови від отримання повістки оголошується громадянину. Акт відмови від отримання повістки подається керівнику районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для вжиття заходів до притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності. Акт відмови від отримання повістки реєструється в районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. У разі відмови від отримання повістки поліцейський, який входить складу групи оповіщення, проводить адміністративне затримання та доставлення громадянина до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки на підставістатей 261і262Кодексу України про адміністративні правопорушення (п.38-40). При цьому також слід зауважити, що згідно абзацу 3 п. 69 Порядку громадяни України, які перебувають на військовому обліку та з набранням чинності Указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, прибули до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для уточнення своїх облікових даних (адреси місця проживання, номерів засобів зв'язку, адреси електронної пошти (за наявності) та інших персональних даних), на медичний огляд не направляються. На медичний огляд громадяни, які уточнили свої облікові дані, викликаються повісткою. З матеріалів справи вбачається, позивач був доставлений до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_4 з метою уточнення своїх облікових даних, з протоколу про адміністративне правопорушення №980 від 25.09.2024 року вбачається, що позивач після уточнення військово - облікових даних військовозобовязаного був направлений на медичне обстеження військово - лікарською комісією для визначення ступеню придатності до військової служби, однак він відмовивився від проходження такого огляду. Отже, з огляду на абзац 3 п. 69 Порядку позивач міг бути направлений на медичний огляд після уточнення своїх облікових даних, лише шляхом виклику повісткою та на підставі рішення військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, або керівника ТЦК та СП, а не шляхом вручення йому направлення на медичний огляд Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач в порушення ч.2 ст.77 КАС України не надав суду доказів, що позивач уточнив свої облікові дані, після цього позивачу відповідно до абзацу 3 п.69 Порядку була вручена повістка про направлення на медичний огляд і позивач відмовився від отримання даної повістки та від виконання рішення керівника ІНФОРМАЦІЯ_7 , чи іншого повноважного органу про направлення його на медичний огляд. Представник відповідача в порушення ч.2 ст.77 КАС України не надав суду доказів, що позивачу відповідно до абзацу 3 п.69 Порядку була вручена повістка для проходження військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 після його затримання та доставлення працівником поліції, які відбулися з порушенням вказаних вище норм Порядку, тобто не надано відповідне розпорядження голови (начальника) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації) або відповідного керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проведення заходів мобілізації чи виклик резервістів та військовозобов'язаних районного (міського) територіального центру комплектування та акт відмови позивача від від отримання повістки. Крім того, в протоколі про адміністративне правопорушення позивач притягувався до адміністративної відповідальності за відмову від проходження медичного огляду і при цьому представник відповідача посилався на норми Конституції України та статті Закону України «Про оборону». В оскаржуванійпостанові позивачатакож притягнутодо адміністративноївідповідальності завідмову відпроходження медичногоогляду длявизначення придатностідо військовоїслужби зпосиланням наінші норми законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, та відповідачем допущено неправильне формулювання об'єктивної сторони правопорушення «відмова від проходження військово лікарської комісії», хоча відповідні норми законодавства передбачають формулювання : «проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби», проте, по суті зміст обвинувачення в протоколі про адміністративне правопорушення та оскаржуваній постанові співпадає. Тому суд відхиляє доводи представника позивача Кравця Р.Ю. про вихід відповідача за межі пред'явленого обвинувачення при розгляді справи та ухваленні оскаржуваної постанови, порівняно з обвинуваченням, зазначеним в протоколі про адміністративне правопорушення, оскільки обсяг обвинувачення, зазначений в оскаржуваній постанові №980 від 02.10.2024 року не збільшувався, а лише було зазначено законодавство, яке, на погляд відповідача, порушив позивач, відмовившись від отримання направлення на медичний огляд та від проходження військово лікарської комісії з метою визначення ступеня придатності до військової служби під час мобілізації Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Таким чином, для вирішення питання правомірності притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно достатті 210-1 КУпАПвстановленню підлягають наступні обставини: чи вчинені особою відповідні дії (бездіяльність), що становлять об'єктивну сторону вказаного правопорушення та стали підставою для прийняття рішення про притягнення до адміністративної відповідальності. З огляду на зазначене вище, при винесені оскаржуваних постанов відповідачем не встановлено чи вчинені позивачем відповідні дії (бездіяльність), що становлять об'єктивну сторону вказаного правопорушення ч.3 ст.210 -1 КУпАП. Відповідно до ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Проте, посадова особа відповідача при розгляді справ про адміністративні правопорушення стосовно позивача не врахувала вимоги даної статті щодо встановлення всіх обставин, які мали значення для вирішення справ, зокрема дані про особу, яка притягується до адміністративної відповідальності, обставини, за яких було вчинено правопорушення, зокрема чи не було вчинено позивачем певні дії в умовах крайньої необхідності і чи наявний в діях позивача склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП. Відповідач та його представник, не надали суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення посадова особа дотрималася вимог ст. 280 КУпАП врахувала вимоги щодо встановлення всіх обставин, які мали значення для вирішення справи. Згідно ст.278 КУпАП орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання: 1) чи належить до його компетенції розгляд даної справи; 2) чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду; 4) чи витребувано необхідні додаткові матеріали; 5) чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката. Відповідно до ст.279 КУпАП розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу. Головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання. Відповідач та його представник в порушення ч.2 ст.77 КАС України не надали суду доказів, що розгляд справ про притягнення позивача до адміністративної відповідальності відбувався відповідно до вказаних вище вимог КУпАП. Матеріали справи не містять належних доказів що оскаржувані постанови прийняті в спосіб, який передбачений нормами КУпАП. Зокрема, оскаржувані постанови прийняті без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та без дослідження всіх доказів по справі, зокрема пояснень свідків, зазначених в протоколах про адміністративні правопорушення та заяви позивача про те, що він погоджується пройти військово - лікарську комісію за місцем свого проживання. Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи враховуючи викладене вище, суд вважає, що позови слід задовольнити частково. Постанови про накладення адміністративних стягнень по справах про адміністративні правопорушення №979 від 02 жовтня 2024 року та №980 від 02 жовтня 2024 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1Кодексу Українипро адміністративніправопорушення слід скасувати та закрити справи про адміністративні правопорушення. Відповідно до ч. 3 ст.286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення. Суд вважає, що посилання представника позивача Кравця Р.Ю. на рішення ЄСПЛ в частині доктрини «плодів отруйного дерева» є недоцільними в даній справі, оскільки відповідач не приймав оскаржувані рішення на підставі доказів, які були неприйнятими у даних справах. Недопустимими є докази, здобуті завдяки інформації, яка отримана внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. На думку ЄСПЛ, необхідно надавати оцінку допустимості всього ланцюга доказів, що базуються один за іншим, а не кожного окремого доказу. Суд відхиляє доводи представника позивача про неналежність доказів, використаних відповідачем при розгляді даних справ та винесенні оскаржуваних постанови протоколу затримання позивача, оскільки факт затримання та відповідний протокол затримання не був доказом у справах, в яких прийняті оскаржувані постанови, а також не використовувався відповідачем при ухвалені оскаржуваних рішень. Позивач мав право оскаржити незаконність свого затримання у встановленому порядку і даний факт та протокол його затримання не був джерелом доказів в даних справах. Суд відхиляє доводи представника позивача Кравця Р.Ю., що протокол про адміністративне правопорушення 25.09.2024 року №979 складено неуповноваженою, особою, оскільки з протоколу про адміністративне правопорушення та доказів, наданих представником відповідача вбачається, що особа, яка склала протокол про адміністративне правопорушення була уповноважена на складання протоколу наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 28.12.2023 року № 597, витяг якого наданий представником відповідачем та досліджений судом в судовому засіданні та який узгоджується з п.2 Розділу І «Інструкції зі складання територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки протоколів та оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення» затвердженої наказом Міністерства оборони України 01 січня 2024 року № 3 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 січня 2024 р. за № 36/41381, яким встановлено, що уповноважені посадові особи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, яким надано право складати протоколи про адміністративні правопорушення (додаток 1) (далі - протокол), передбаченістаттями 210,210-1,211Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), визначаються наказами керівників відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Суд вважає безпідставним клопотання представника позивача Мартиненко А.В. про повернення відзиву з додатками відповідачу з тих підстав, що відзив подано з порушення строків встановлених в ухвалі про відкриття провадження, а копію відзиву не направлено позивачу, а ОСОБА_3 , яка підписала відзив, не вповноважена подавати відзив. Зокрема з копії довіреності від 09 травня 2024 року вбачається, що ОСОБА_3 уповноважена підписувати від імені ІНФОРМАЦІЯ_4 відзиви на позовні заяви. Представник відповідача ознайомилася із позовами 03 грудня 2024 року. Відзив подано до суду 05 грудня 2024 року , тобто на 10 день після відкриття провадження у справі, та на другий день після ознайомлення із позовними заявами. Суд також враховує, що позивач та його представники мали можливість ознайомитися із змістом відзиву. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Walchli v. France» від 26.07.2007). Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства. Суд вважає, що у даному випадку, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття відзиву у даному випадку буде порушенням права на справедливий судовий захист. Відповідно до ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, крім іншого, належать витрати: на професійну правничу допомогу. Право на професійну правничу допомогу гарантованостаттею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якої надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 та від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009. Витрати позивача на правничу допомогу в даній справі склали 30000 гривень, що підтверджується договором про надання правничої допомоги від 30.09.2024 року № 1648 з Додатком1, попереднім розрахунком витрат на правничу допомогу від 18.11.2024 року, рахунками на оплату №1011 від 30.09.2024 року та № 1012 від 30.09.2024 року, квитанціями до платіжної інструкції на переказ готівки №25 від 02.10.2024 року та №26 від 02.10.2024 року, які надані представником позивача до заяв про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. При визначенні суми відшкодування суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаєЗакон України від 5 липня 2012 року № 5076-VI«Про адвокатуру та адвокатську діяльність»(далі - Закон №5076-VI). Статтею 30 Закону №5076-VIпередбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до положень пункту 1 частини третьоїстатті 132 КАС Українидо витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістомстатті 134 КАС Українивитрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин першої, сьомоїстатті 139 КАС Українипри задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Згідно з частинами першою та п'ятоюстатті 143 КАС Українисуд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі З огляду на викладене, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. При цьому суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, ціну позову, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним. Відповідно до частин шостої та сьомоїстатті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому, чинне законодавство покладає обов'язок доведення неспівмірності витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Суд вважає, що представником відповідача частково доведено неспівмірність витрат, заявлених представником позивача до відшкодування. Зокрема, суд вважає, що розмір гонорару, визначений позивачем та його адвокатом, є частково неспівмірними зі складністю даної справи, яка розглядається за позовами, які не є новими в правовому плані, зважаючи на витрачений адвокатом час для підготовки позову та участі в справі, враховуючи принципи справедливості, враховуючи критерії розумності розміру витрат позивача на правничу допомогу, виходячи з обставин даної справи та фінансового стану обох сторін, суд вважає, що слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача 6000 гривень витрат на правничу допомогу. Суд вважає, що слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача 1211 гривень 20 копійок судових витрат у вигляді судового збору. Згідно до постанови у справі №543/775/17 від 18 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають. Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Отже розмір судового збору який слід було сплатити за кожну позовну вимогу становив 605 гривень 60 копійок. На підставі ст. ст. 268, 279 КУпАП, керуючись ст.ст. 246, 286 КАС України, суд, - УХВАЛИВ: Позови ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , жителя АДРЕСА_2 , до ІНФОРМАЦІЯ_1 , який розташований в АДРЕСА_1 , про скасування постанов про накладення адміністративного стягнення по справах про адміністративні правопорушення - задовольнити частково. Скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення №979 від 02 жовтня 2024 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1Кодексу Українипро адміністративніправопорушення і закрити справу про адміністративне правопорушення. Скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення №980 від 02 жовтня 2024 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3ст.210-1Кодексу Українипро адміністративніправопорушення і закрити справу про адміністративне правопорушення. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача ОСОБА_1 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок судових витрат у вигляді судового збору та 6000 (шість тисяч ) гривень у вигляді витрат на правничу допомогу. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до сьомого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 КАС України. Повний текст рішення складено 13 грудня 2024 року. Суддя: Джерело: ЄДРСР 123736648

В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції. ✅ Зокрема, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо: ▪️визнання недійсним аукціону та обов’язку арбітражного керуючого направляти умови продажу майна боржника уповноваженій особі засновників боржника; ▪️закриття провадження у справі про банкрутство державного підприємства на підставі п. 12 ч. 1 ст. 90 КУзПБ. ✅ У постанові у справі щодо захисту прав інтелектуальної власності є висновок стосовно: ▪️необхідності оцінки судом рецензії на висновок експертизи. ✅ У постановах у справах щодо корпоративних спорів та корпоративних прав містяться висновки про: ▪️господарську юрисдикцію спору, який виник між кооперативом та його асоційованим членом, про стягнення членських внесків до кооперативу; ▪️визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства як неефективний спосіб захисту. ✅ У постановах у справах щодо земельних відносин та права власності викладено правові висновки стосовно: ▪️встановлення земельного сервітуту в судовому порядку; ▪️неефективного способу захисту у справах за позовом про припинення права власності ліквідованої юридичної особи. ✅ Об’єднана палата КГС ВС, переглянувши судові рішення у спорі про застосування санкцій за перевищення обсягу постачання газу, дійшла висновків щодо: ▪️правової природи відповідальності (санкції) у вигляді заздалегідь погоджених збитків, передбаченої в підпункті 2 п. 1 розд. VІІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 30 вересня 2015 року № 2496 (у редакції, що діяла з 1 липня 2020 року), та наслідків закріплення в умовах договору про постачання природного газу такого виду санкцій, як штраф. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_11_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за листопад 2024 року.pdf

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 у справі № 336/3796/15-к (провадження № 13-10кс24) Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) 27 листопада 2024 року розглянула справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_8 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_1 , якими його визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 199, частинами першою, другою та третьою статті 204 Кримінального кодексу України (далі - КК). Зміст оскаржуваних рішень національних судів і встановлені обставини справи Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року, визнано винуватим та засуджено ОСОБА_1 : ? за частиною першою статті 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» (далі - у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 17000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; ? за частиною другою статті 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 51000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; ? за частиною третьою статті 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення; ? за частиною першою статті 199 КК ( у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за фальшування марок акцизного збору» (далі - у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року) - у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі статті 49 КК звільнено від призначеного за частинами першою та другою статті 204 КК покарання у зв`язку із закінченням строку давності. Відповідно до частини першої статті 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із вилученням і знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. На підставі статті 71 КК до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначено за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців із вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. Згідно з вироком суду, ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, будучи засудженим за частинами першою, другою, третьою статті 204 КК та частиною першою статті 216 КК, діючи всупереч законодавству України про обіг підакцизних товарів, не будучи суб`єктом господарської діяльності, не маючи ліцензії на право торгівлі алкогольними напоями та спиртом етиловим, здійснював злочинну діяльність, пов`язану з придбанням незаконно виготовлених підакцизних товарів (спирту етилового), їх транспортуванням, зберіганням, а також незаконним виготовленням алкогольних напоїв з недоброякісної сировини, що становлять загрозу для життя і здоров`я людей, відкривши підпільні цехи, де незаконно виготовляв та зберігав незаконно виготовлені алкогольні напої, транспортуванням їх з метою збуту, збутом незаконно виготовлених алкогольних напоїв, поєднане з використанням підроблених марок акцизного податку України. У період з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року ОСОБА_1 , діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин придбав незаконно виготовлений підакцизний товар (спирт етиловий), а також предмети, необхідні для виробництва фальсифікованих алкогольних напоїв, а саме електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, полімерні гвинтові ковпачки, скляні та полімерні ємності різного об`єму, та перевіз до домоволодіння АДРЕСА_1 , де незаконно зберігав за вказаною адресою з метою подальшого збуту. ОСОБА_1 у зазначений період часу, діючи умисно, реалізовуючи свій злочинний умисел, за вказаною адресою відкрив підпільний цех без дотримання вимог та стандартів, діючих в Україні, незаконно виготовив алкогольні напої з недоброякісної сировини, що становить загрозу для життя та здоров`я людей. Виготовлений алкогольний напій ОСОБА_1 розлив у полімерні та скляні ємності (пляшки) різного об`єму з етикетками, і використовуючи електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, закупорив кришками. Після цього пляшки з незаконно виготовленим алкоголем для надання їм вигляду офіційно придбаних обклеїв підробленими марками акцизного збору України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва та зберігав їх з метою збуту за зазначеною адресою до 31 жовтня 2014 року, а саме до проведення обшуку, під час якого було відшукано та вилучено 6500 штук підроблених марок акцизного збору та 121 скляну пляшку алкогольних напоїв, обклеєну підробленими марками акцизного податку. У цей же період ОСОБА_1 перевіз частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв до кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , а також до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, та здійснив збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв. Також ОСОБА_1 у вказаний період часу, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин, перебуваючи у м. Запоріжжі, придбав підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, які зберігав за адресою: АДРЕСА_1, з метою використання їх при продажу незаконно виготовлених алкогольних напоїв шляхом обклеювання пляшок з незаконно виготовленими ним алкогольними напоями для надання їм вигляду офіційно придбаних. Частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, ОСОБА_1 у період часу з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року транспортував з метою збуту до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташоване за адресою: АДРЕСА_2, та кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», розташоване за адресою: АДРЕСА_3. Під час обшуку 31 жовтня 2014 року в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_1» вилучено 13 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. 31 жовтня 2014 року під час обшуку в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» вилучено 14 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. У подальшому алкогольні напої, марковані ОСОБА_1 підробленими марками акцизного податку, збувались працівниками кафе «ІНФОРМАЦІЯ_1» і кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» споживачам (відвідувачам) зазначених кафе. За висновком експерта від 14 листопада 2014 року № 549 встановлено, що вилучені та надані на дослідження зразки рідин містять спирт етиловий та є алкогольними напоями - водно-спиртовими розчинами, а також спиртом етиловим. Водночас вони не відповідають вимогам ДСТУ 4256:2003 «Горілки і горілки особливі. Технічні умови», ДСТУ 4221:2003 «Спирт етиловий ректифікований. Технічні умови». Алкогольні напої виготовлені кустарним способом з порушенням технології горілчаного виробництва. Спирт етиловий виготовлено промисловим способом. Алкогольні напої та спирт етиловий до вживання не придатні, є недоброякісними, едальтерованими та небезпечними для здоров`я людини. Зі змісту вказаного висновку експерта вбачається, що вилучені з кафе та місця проживання ОСОБА_1 спирт та алкогольні напої не придатні до вживання, з огляду на що їх не можна віднести до будь якої товарної групи згідно з УКТ ЗЕД. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 та його захисник ОСОБА_8 просили скасувати вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Зокрема, у скарзі захисника йшлося про незгоду із засудженням ОСОБА_1 за відповідними частинами статті 204 КК України, оскільки, на думку скаржника, в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого зазначеною статтею. Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо кваліфікації дій ОСОБА_1 за статтею 204 КК України. Постановою від 27 листопада 2024 року Велика Палата касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 залишила без задоволення. Касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_8 задовольнила частково: ? вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_1 в частині визнання його винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою та другою статті 204 КК, призначення покарання і звільнення від покарання на підставі положень статті 49, частини п`ятої статті 74 КК скасувала; ? звільнила ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою та другою статті 204 КК, на підставі частини першої статті 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині закрила на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК; ? постановила вважати ОСОБА_1 засудженим за частиною третьою статті 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки; ? на підставі частини першої статті 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, вказала, вважати ОСОБА_1 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених частиною третьою статті 204 та частиною першою статті 199 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення; ? на підставі статті 71 КК до покарання, призначеного за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, постановила, частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначити ОСОБА_1 за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення; ? в іншій частині вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_1 залишила без змін. За результатом розгляду кримінального провадження у цій справі Велика Палата, зокрема, виснувала про необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, щодо визначення предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, оскільки алкогольний напій, який імітує (відтворює) легально виготовлений підакцизний алкогольний напій, є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Велика Палата зауважила, що у назві ст. 204 КК йдеться про підакцизні товари, а в її тексті предметом кримінального правопорушення названо незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби або інші підакцизні товари. Логічне та семантичне тлумачення змісту диспозиції кримінально-правової норми дозволяє зробити висновок, що ознака незаконності виготовлення поширюється не лише на алкогольні напої та тютюнові вироби, але й на всі інші товари, зазначені як у змісті, так і в назві цієї статті. На думку Великої Палати, предмет кримінального правопорушення, на відміну від предмета регульованих суспільних відносин, є самостійною ознакою складу кримінального правопорушення, безпосередньо впливає на кваліфікацію діяння і, відповідно, на кримінальну відповідальність особи. А тому ототожнювати критерії, за якими алкогольний напій відноситься до підакцизного товару як продукту законної підприємницької діяльності та алкогольного напою як предмета кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, не убачається можливим, адже виходячи з диспозиції цієї статті, до предмета кримінального правопорушення належать підакцизні товари, які виготовлені незаконно, а тому вони a priori не можуть відповідати критеріям доброякісної продукції, а лише «імітують» (тобто відтворюють) її за деякими ознаками з метою надання таким продуктам властивостей підакцизних. За відсутності ознаки «імітування (відтворення) легально виготовленого підакцизного алкогольного напою» спиртні напої домашнього вироблення не можуть бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Водночас виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення без мети збуту, а так само придбання таких напоїв є адміністративними проступками (ст. 176, ст. 177 Кодексу України про адміністративні правопорушення). За висновком Великої Палати, алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром. Мотиви викладення окремої думки Не погоджуючись з ухваленим Великою Палатою судовим рішенням, вважаємо за необхідне викласти окрему думку з таких міркувань. Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Іншими словами, наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Відповідно до частини першої статті 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь- якого кримінального правопорушення на підставі будь- якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. У свою чергу, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 Кримінально-процесуального кодексу України). Статтею 204 КК встановлено кримінальну відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту незаконно виготовлених спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоів, пива, тютюнових виробів, тютюну, промислових замінників тютюну, пального або інших підакцизних товарів. З назви цієї статті «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування підакцизних товарів» та її диспозиції можна дійти висновку, що предметом кримінального правопорушення за статтею 204 КК є саме підакцизні, а небудь-які інші товари. В теорії кримінального права залежно від опису ознак конкретного складу злочину розрізняють такі види диспозицій: проста, описова, відсильна, бланкетна і змішана. Відсильна диспозиція вказує лише на злочин і називає обов`язкові ознаки основного та/або кваліфікованого складу злочину, а для розкриття їх змісту відсилає до іншої норми (частини) цієї або іншої статті Кодексу. Бланкетна диспозиція кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість бланкетної диспозиції полягає в тому, що така норма має загальний і конкретизований зміст. Загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документною формою відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу України і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті статті. Саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов`язане визначення кримінальним законом діяння як злочину певного виду та встановлення за нього кримінальної відповідальності. Конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом. Визначення підакцизних товарів, зокрема, алкогольних напоїв міститься у пункті 14.1.5 статті 14 Податкового кодексу України (далі- ПК). Відповідно до цього пункту (в редакції, чинній на час вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йому правопорушення) алкогольні напої - це продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД, а також вмістом спирту етилового 8,5 відсотка об`ємних одиниць та більше, які зазначені у товарних позиціях 2103 90 30 00, 2106 90 згідно з УКТ ЗЕД. Варто зауважити, що Законом України № 909-VIIIвід 24 грудня 2015 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» пункт 14.1. статті 14 ПК доповнено підпунктом 14.1.28-1 такого змісту: «виробництво підакцизних товарів (продукції) - технологічний процес, в тому числі змішування, здійснення якого внаслідок зміни форми, властивостей або складу сировини, напівфабрикатів або готової продукції призводить до отримання підакцизних товарів (продукції, у тому числі сировини), надання таким товарам інших властивостей, що призводить або не призводить до збільшення обсягів таких товарів. З аналізу наведеного вбачається, що алкогольні напої, виготовлені за нетрадиційними технологіями, які не відповідають державним стандартам та нормативам не повинні визнаватись предметом злочину, описаного у статті 204 КК. Тобто, якщо продукт (товар) за якимись ознаками подібний до підакцизних товарів, але не містить усіх ознак цього товару, то такий продукт не може визнаватись предметом злочину, передбаченого статтею 204 КК України. Аналогічного висновку дійшов ВСУ у постанові від 05 вересня 2013 року, від якого відступила Велика Палата у цій справі. Виходячи з нормативного визначення поняття «підакцизні товари», ВСУ дійшов висновку, що алкогольний напій може бути визнаний таким і є предметом злочинів, передбачених статтею 204 КК, лише за умови, якщо він відповідає наступним ознакам: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) вміст спирту етилового має становити понад 1,2 відсотки об`ємних одиниць; 3) визнання законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок; 4) належність до товарної групи Гармонізованої системи опису та кодування товарів (далі - ГСОКТ) під одним з наступних кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. При цьому ВСУ вказав, що відсутність хоча б однієї з наведених ознак виключає можливість визнання алкогольного напою підакцизним товаром, а відповідно і предметом злочину, передбаченого статтею 204 КК України. Отже ВСУ дійшов висновку про те, що предметом кримінальних правопорушень є лише ті розчини з вмістом етилового спирту, які виготовлені в спосіб, передбачений законом (в широкому його розумінні), з огляду на що вони мають бути віднесені до відповідної товарної групи. Таке визначення поняття характерне для алкогольних напоїв, які є продуктом законної господарської діяльності, яка здійснюється з дотриманням встановлених законом вимог і технології виробництва, з огляду на що підлягає оподаткуванню. На нашу думку, саме такий підхід для вирішення питання щодо наявності чи відсутності в діях особи складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 204 КК є єдино правильним. У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 за висновком експерта від 14 листопада 2014 року № 549 (т. 2 а. с. 22-27) встановлено, що вилучені та надані на дослідження зразки рідин містять спирт етиловий та є алкогольними напоями - водно-спиртовими розчинами, а також спиртом етиловим. Водночас вони не відповідають вимогам ДСТУ 4256:2003 «Горілки і горілки особливі. Технічні умови», ДСТУ 4221:2003 «Спирт етиловий ректифікований. Технічні умови». Алкогольні напої виготовлені кустарним способом з порушенням технології горілчаного виробництва. Спирт етиловий виготовлено промисловим способом. Алкогольні напої та спирт етиловий до вживання не придатні, є недоброякісними, є едальтерованими та небезпечними для здоров`я людини. Зі змісту вказаного висновку експерта вбачається, що спирт та алкогольні напої не придатні до вживання, з огляду на що їх не може бути віднесено до будь-якої товарної групи згідно з УКТ ЗЕД. Отже, за наведеного правового регулювання з урахуванням наявного у матеріалах справи висновку експертного дослідження, можна зробити висновок, що в інкримінованому ОСОБА_1 правопорушенні відсутній предмет цього правопорушення, а саме, незаконно виготовлені підакцизні товари (виготовлені ОСОБА_1 алкогольні напої не можна віднести до будь-якої товарної групи згідно з УКТ ЗЕД). За таких обставин, можна констатувати і про відсутність в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 204 КК. Тому вважаємо помилковим висновок Великої Палати у цій справі про те, що виготовлення алкогольних напоїв, які не є підакцизним товарами, а лише містять ознаки «імітування (відтворення) підакцизних товарів, має кваліфікуватися за відповідною частиною статті 204 КК. Судді: ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 Джерело: ЄДРСР 123949453

Саме рішення дуже цікаво низкою висновків ВП ВС щодо дотримання вимог КПК при розслідуванні та розгляді справи у суді. Окремо Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку щодо застосування норм ст. 204 КК. 195. Алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2024 року м. Київ справа № 336/3796/15-к провадження № 13-10кс24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_22 , прокурор ОСОБА_23 , в режимі відеоконференції: засудженого ОСОБА_24 , захисника ОСОБА_25 , розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_24 та касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_25 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 32014080020000008, щодо ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, котрий народився у м. Запоріжжі, зареєстрований на АДРЕСА_1 , проживає на АДРЕСА_2 , раніше судимого, 25 жовтня 2012 року Шевченківським районним судом м. Запоріжжя за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 1 ст. 216 Кримінального кодексу України (далі - КК) до 5 років позбавлення волі з вилученням та знищенням виготовлених товарів та з конфіскацією обладнання, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 1 ст. 199 КК, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені фактичні обставини 1. Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року, ОСОБА_24 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» (далі - у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 17000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; за ч. 2 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 51000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; за ч. 3 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК ( у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за фальшування марок акцизного збору» (далі - у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року) - у виді позбавлення волі на строк 3 роки. 2. На підставі ст. 49 КК звільнено від призначеного за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК покарання у зв`язку із закінченням строку давності. 3. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із вилученням і знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 4. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначено за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців із вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 5. Згідно з вироком суду, ОСОБА_24 визнано винуватим у тому, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, будучи засудженим за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК та ч. 1 ст. 216 КК, діючи всупереч законодавству України про обіг підакцизних товарів, не будучи суб`єктом господарської діяльності, не маючи ліцензії на право торгівлі алкогольними напоями та спиртом етиловим, здійснював злочинну діяльність, пов`язану з придбанням незаконно виготовлених підакцизних товарів (спирту етилового), їх транспортуванням, зберіганням, а також незаконним виготовленням алкогольних напоїв з недоброякісної сировини, що становлять загрозу для життя і здоров`я людей, відкривши підпільні цехи, де незаконно виготовляв та зберігав незаконно виготовлені алкогольні напої, транспортуванням їх з метою збуту, збутом незаконно виготовлених алкогольних напоїв, поєднане з використанням підроблених марок акцизного податку України. 6. У період з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року ОСОБА_24 , діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин придбав незаконно виготовлений підакцизний товар (спирт етиловий), а також предмети, необхідні для виробництва фальсифікованих алкогольних напоїв, а саме електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, полімерні гвинтові ковпачки, скляні та полімерні ємності різного об`єму, та перевіз до домоволодіння АДРЕСА_2 , де незаконно зберігав за вказаною адресою з метою подальшого збуту. 7. ОСОБА_24 у зазначений період часу, діючи умисно, реалізовуючи свій злочинний умисел, за вказаною адресою відкрив підпільний цех без дотримання вимог та стандартів, діючих в Україні, незаконно виготовив алкогольні напої з недоброякісної сировини, що становить загрозу для життя та здоров`я людей. 8. Виготовлений алкогольний напій ОСОБА_24 розлив у полімерні та скляні ємності (пляшки) різного об`єму з етикетками, і використовуючи електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, закупорив кришками. Після цього пляшки з незаконно виготовленим алкоголем для надання їм вигляду офіційно придбаних обклеїв підробленими марками акцизного збору України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва та зберігав їх з метою збуту за зазначеною адресою до 31 жовтня 2014 року, а саме до проведення обшуку, під час якого було відшукано та вилучено 6500 штук підроблених марок акцизного збору та 121 скляну пляшку алкогольних напоїв, обклеєну підробленими марками акцизного податку. 9. У цей же період ОСОБА_24 перевіз частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , а також до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, та здійснив збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв. 10. Також ОСОБА_24 у вказаний період часу, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин, перебуваючи у м. Запоріжжі, придбав підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, які зберігав за адресою: АДРЕСА_2 , з метою використання їх при продажу незаконно виготовлених алкогольних напоїв шляхом обклеювання пляшок з незаконно виготовленими ним алкогольними напоями для надання їм вигляду офіційно придбаних. 11. Частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, ОСОБА_24 у період часу з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року транспортував з метою збуту до кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , та кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3», розташоване за адресою: АДРЕСА_4 . 12. Під час обшуку 31 жовтня 2014 року в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» вилучено 13 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. 31 жовтня 2014 року під час обшуку в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» вилучено 14 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. 13. У подальшому алкогольні напої, марковані ОСОБА_24 підробленими марками акцизного податку, збувались працівниками кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » і кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» споживачам (відвідувачам) зазначених кафе. 14. Зокрема, 31 жовтня 2014 року під час проведення контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупки в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» вилучено 1 скляну пляшку об`ємом 0,5 літра, заповнену алкогольним напоєм, з маркуванням на етикетці «Пшениця», яка обклеєна однією підробленою маркою акцизного податку серії 11 ЛАБС 851716 12\13 вартістю 9,898 гривень. 15. Підроблені марки акцизного податку, вилучені під час обшуків та контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупки, виготовлені не за технологією підприємства «Держзнак ПК Україна», яка застосовується при виготовленні марок акцизного податку. Зазначені вище марки акцизного податку на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва зразка 2013 року виготовлені з використанням форм для плоского друку, а також із застосуванням високого і струменевого друку. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 16. Засуджений ОСОБА_24 та його захисник ОСОБА_25 просять скасувати вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. 17. На обґрунтування своїх вимог засуджений ОСОБА_24 зазначає, що його дії необхідно кваліфікувати лише за ч. 3 ст. 204 КК, оскільки відсутня реальна сукупність кримінальних правопорушень. 18. Також вважає, що суди вийшли за межі висунутого йому обвинувачення, оскільки органом досудового розслідування він не обвинувачувався у збуті підроблених марок акцизного збору. 19. Стверджує, що всупереч вимогам ст. 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) сторону захисту не було ознайомлено з речовими доказами. 20. Крім цього, вважає, що висновок експерта № 186 від 30 квітня 2015 року є недопустимим доказом, оскільки експерта, який проводив вказану експертизу, виключено з Реєстру атестованих судових експертів, а його свідоцтво визнано недійсним, тому експертизу проведено неуповноваженою особою. На підставі цієї експертизи проведено й інші експертизи - № 83-к та № 549, які також не можуть бути визнані допустимими доказами. 21. Захисник ОСОБА_25 у своїй касаційній скарзі з доповненнями до неї зазначає, що редакція ст. 12 КК, яка діяла на момент вчинення ОСОБА_24 інкримінованих правопорушень, не передбачала їх класифікації за таким видом покарання, як штраф. 22. Крім цього, захисник посилається на те, що суд першої інстанції не роз`яснив ОСОБА_24 можливості звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК і не з`ясував його думки з цього питання, а також не вказав редакції закону, за якою він здійснив класифікацію кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, звільнивши від призначеного покарання за вказаними статтями цього Кодексу. 23. Вказує, що суди не перевірили аспектів дотримання процесуальних строків досудового розслідування, оскільки повідомлення про підозру ОСОБА_24 вручено 20 січня 2015 року, повідомлення про завершення досудового розслідування - 21 травня 2015 року, а обвинувальний акт було складено 16 лютого 2017 року. Разом із цим прокурор після повернення обвинувального акта ухвалою від 04 жовтня 2016 року продовжив досудове розслідування та повідомив ОСОБА_24 про нову підозру з доповненими кваліфікуючими ознаками, тим самим, на думку захисника, порушив право ОСОБА_24 на захист. 24. Водночас захисник зазначає, що допит свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 проведено поза межами строків досудового розслідування, що призвело до порушення вимог ч. 8 ст. 223 КПК. 25. Також захисник вказує на порушення вимог ст. 290 КПК, оскільки стороні захисту не було надано доступу до ухвали слідчого судді Запорізького апеляційного суду від 01 квітня 2014 року про надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж. Не відкриті матеріали, які стали підставою для проведення оперативних закупок, а також протоколів огляду осіб, які проводили закупку, й ідентифікації грошових коштів. 26. Крім цього, не погоджується з оцінкою судом показань свідків ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 та ОСОБА_33 , адже вони як співробітники поліції були зацікавлені в результатах розслідування. Акцентує увагу на невідповідності між вилученими під час обшуку пляшками з алкогольною продукцією і тими, що були надані для проведення експертиз. 27. Серед іншого, захисник стверджує, що в оскаржуваних судових рішеннях відсутній висновок про належність вилучених у ОСОБА_24 алкогольних напоїв до підакцизних товарів з посиланням на конкретну товарну позицію за Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД) відповідно до висновку Верховного Суду України (далі - ВСУ), викладеного у постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13. 28. Вважає, що суд першої інстанції не застосував до засудженого положення ст. 72 КК. 29. Засуджений ОСОБА_24 24 січня 2024 року подав до Верховного Суду клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК. У своїй заяві засуджений зазначає, що йому роз`яснено право на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК і він надає згоду на таке звільнення. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 30. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів Касаційного кримінального суду) 26 лютого 2024 року передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) у зв`язку з необхідністю відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ, зокрема у постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13. 31. У цьому рішенні ВСУ дійшов висновку про те, що предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, є лише ті розчини із вмістом етилового спирту, які виготовлені в спосіб, передбачений законом (у широкому його розумінні), з огляду на що, вони мають бути віднесені до відповідної товарної групи. Таке визначення поняття характерне для алкогольних напоїв, які є продуктом законної господарської діяльності, яка здійснюється з дотриманням установлених законом вимог і технології виробництва, а тому підлягає оподаткуванню. 32. Однак таке визначення необґрунтовано звужує обсяг кримінально-правого змісту поняття предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, що нівелює підстави криміналізації діянь, передбачених у відповідних частинах вказаної статті, та кримінально-правову охорону тих суспільних відносин, які поставлені під захист. 33. Колегія суддів Касаційного кримінального суду вказує, що ВСУ помилково ототожнив ознаки предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються певними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 34. Вважає, що неправильно ототожнювати ознаки алкогольного напою (підакцизного товару) як продукту законної підприємницької діяльності, визначення якого міститься в Податковому кодексі України (далі - ПК) та Законі України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», та алкогольного напою (підакцизного товару) як предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. 35. На переконання колегії суддів Касаційного кримінального суду, при встановленні ознак предмета вказаного кримінального правопорушення основне значення має те, що спиртовмісний напій має об`ємну долю спирту, притаманну алкогольним напоям, і особа, яка вчиняє кримінальне правопорушення, прагне видати його за той, який відповідає всім ознакам продукту, отриманого в результаті законної господарської діяльності (одержаний шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлений на основі харчових спиртів із вмістом спирту етилового понад 1,2 % об`ємних одиниць, який зазначений у товарних позиціях 2203, 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД). 36. Отже, ознаками предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, на думку колегії суддів Касаційного кримінального суду, є: 1) виготовлення напоїв на основі спиртів, вміст яких має становити понад 1,2 % об`ємних одиниць; 2) протиправне поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок, що належить до товарної групи Гармонізованої системи опису та кодування товарів (далі - ГСОКТ) під одним з таких кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 37. З наведених вище підстав колегія суддів дійшла висновку про передачу цього кримінального провадження на розгляд ВП ВС для відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. 38. Ухвалою від 13 березня 2024 року ВП ВС прийняла до розгляду це кримінальне провадження. Позиції учасників судового провадження 39. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_24 підтримав подане ним клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 1 ч. 2 ст. 204 КК на підставі ст. 49 КК, а також просив задовольнити подані касаційні скарги. 40. Захисник ОСОБА_25 указував на необхідність врахування висновку, викладеного у постанові ВСУ від 05 вересня 2013 року № 5-15к13, скасування судових рішень щодо ОСОБА_24 та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. 41. Прокурор ОСОБА_23 просила частково задовольнити касаційну скаргу захисника, вважала за необхідне відступити від висновку ВСУ, викладеного у рішенні від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, а також звільнити засудженого ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК на підставі положень ст. 49 КК, визначивши остаточне покарання на підставі статей 70, 71 КК у межах призначеного місцевим судом. Касаційну скаргу засудженого - залишити без задоволення. У решті судові рішення залишити без зміни. Позиція Великої Палати Верховного Суду 42. Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 434-1 КПК ВП ВС у разі передачі кримінального провадження на її розгляд у зв`язку з необхідністю відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ, вирішує питання, що стали підставою для такої передачі, та розглядає кримінальне провадження як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування. Щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_24 за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК 43. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_24 зазначає про неправильну кваліфікацію його дій за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК і необхідність кваліфікації його дій лише за ч. 3 ст. 204 КК, оскільки диспозиція вказаної частини статті охоплює всі діяння, у вчиненні яких він обвинувачувався. 44. Так, відповідно до ст. 33 КК сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жодне з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються кримінальні правопорушення, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. При сукупності кримінальних правопорушень кожне з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. 45. Водночас сукупність кримінальних правопорушень поділяється на два види - ідеальну та реальну. 46. Питання розмежування ідеальної та реальної сукупності вирішено в сталій судові практиці, в якій виснувано, що у разі, якщо особа одним діянням вчиняє одночасно два або більше кримінальних правопорушень, то її дії містять ідеальну сукупність, натомість реальна сукупність кримінальних правопорушень має місце у тому разі, якщо особа в різний час кількома діями вчинила два або більше кримінальних правопорушень [Постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - ККС ВС) 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17 (провадження № 51-7121км18), від 06 грудня 2023 року у справі № 715/396/23 (провадження № 51-3975км23), від 21 березня 2024 року у справі № 761/1571/23 (провадження № 51-5431км23)]. 47. Разом з цим диспозиція ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) передбачала відповідальність, зокрема за ч. 1 вказаної статті, за незаконне придбання з метою збуту або зберігання з цією метою, а також збут чи транспортування з метою збуту незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів. 48. Частина 2 передбачала відповідальність за виготовлення алкогольних напоїв певним способом (шляхом відкриття підпільних цехів або з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів) або вчинене особою, яка раніше була засуджена за цією статтею. 49. Частина 3 встановлювала кримінальну караність за виготовлення товарів, зазначених у ч. 1 або ч. 2 цієї статті, з недоброякісної сировини (матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров`я людей (незалежно від способу виготовлення). 50. ОСОБА_24 визнано винуватим у придбанні незаконно виготовлених підакцизних товарів (спирту етилового), транспортуванні, зберіганні, а також зберіганні незаконно виготовлених алкогольних напоїв, транспортуванні з метою збуту, а також у збуті незаконно виготовлених алкогольних напоїв; незаконному виготовленні алкогольних напоїв шляхом відкриття підпільних цехів, вчинене особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК; незаконному виготовленні алкогольних напоїв з недоброякісної сировини, що становлять загрозу для життя та здоров`я людей. 51. У цьому кримінальному провадженні судами встановлено, що ОСОБА_24 діяв з єдиним умислом на незаконне придбання етилового спирту як підакцизного товару, організував підпільний цех, де незаконно виготовляв із вказаного етилового спирту алкогольні напої, які становлять загрозу для життя та здоров'я людей, з метою збуту, а також збував вказані алкогольні напої. 52. Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про кваліфікацію дій ОСОБА_24 за різними частинами ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року), оскільки його дії охоплюються різними складами злочинів, передбаченими різними частинами цієї статті. Щодо незаконності засудження ОСОБА_24 за ч. 1 ст. 199 КК у зв`язку з виходом суду за межі пред`явленого обвинувачення 53. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_24 стверджує про вихід судом за межі висунутого обвинувачення при кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 199 КК. 54. Однак такі твердження засудженого є безпідставними з огляду на таке. 55. З матеріалів кримінального провадження слідує, що 19 травня 2015 року до місцевого суду надійшов обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 , обвинуваченого, зокрема, за ч. 2 ст. 199 КК. 56. У подальшому, 21 серпня 2019 року, прокурор на підставі положень ст. 338 КПК надав суду змінений обвинувальний акт, у якому, серед іншого, ОСОБА_24 висунуто обвинувачення за ч. 1 ст. 199 КК у придбанні, зберіганні, перевезені з метою використання при продажі товарів, збуту, а також збут незаконно виготовлених, одержаних, чи підроблених марок акцизного збору. 57. Судом встановлено обставини, за яких ОСОБА_24 , діючи умисно на порушення вимог закону, за невстановлених органом досудового розслідування обставин придбав підроблені марки акцизного збору України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, які зберігав з метою використання при збуті незаконно виготовлених алкогольних напоїв. Частину підроблених марок ОСОБА_24 використав шляхом обклеювання пляшок з незаконно виготовленими алкогольними напоями. ОСОБА_24 транспортував з метою збуту до різних кафе пляшки з алкогольними напоями, обклеєні підробленими марками акцизного збору. 58. Під час обшуків 31 жовтня 2014 року за місцем проживання ОСОБА_24 було виявлено та вилучено 6500 штук підроблених марок акцизного збору та 121 пляшку алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку; у кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» - 13 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими торговими марками акцизного податку України; у кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» - 14 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими торговими марками акцизного збору України. 59. Марка акцизного податку (збору) - це спеціальний знак, яким маркуються алкогольні напої та тютюнові вироби. Її наявність на цих товарах підтверджує сплату акцизного податку, легальність ввезення та реалізації на території України зазначених виробів. Марки акцизного податку підробляють для маркування нелегально вироблених алкогольних напоїв і тютюнових виробів із метою їх безперешкодного збуту. 60. ОСОБА_24 наклеював підроблені марки акцизного збору з метою надання незаконно виготовленим алкогольним напоям видимості законності їх походження. 61. Таким чином, суд, розглядаючи провадження в межах пред`явленого обвинувачення, визнав ОСОБА_24 винуватими у придбанні, зберіганні, перевезенні з метою використання при продажу товарів, а також збуті підроблених марок акцизного збору, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 199 КК (у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року), а отже, місцевий суд ухвалив рішення на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, підтверджених доказами, які були досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до вимог ст. 94 КПК. 62. Враховуючи викладене, ВП ВС вважає, що у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції, з дотриманням положень ст. 337 КПК, провів судовий розгляд у межах висунутого прокурором обвинувачення. Щодо допустимості висновків експерта 63. Твердження засудженого щодо недопустимості як доказу висновку експерта № 186 від 30 квітня 2015 року, складеного експертом ОСОБА_34 , та похідних від нього висновків № 83-К та № 549 у зв`язку тим, що цього експерта було виключено з Реєстру атестованих судових експертів і визнано його свідоцтво недійсним, аналогічні тим, що висловлювалися стороною захисту в апеляційних скаргах і були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. 64. У ході перевірки цих доводів апеляційний суд встановив, що згідно з даними Реєстру атестованих судових експертів, свідоцтво № 12406 про присвоєння ОСОБА_35 кваліфікації судового експерта з індексом і видом експертної діяльності 8.7 «Дослідження спиртовмісних сумішей» діяло з 09 жовтня 2013 року до 05 листопада 2015 року і визнане недійсним наказом № 455 о/с від 05 листопада 2015 року, тобто через шість місяців після проведення ним експертизи № 186 від 30 квітня 2015 року, а отже, цей експерт на момент експертного дослідження мав повноваження на його проведення. 65. У постанові від 20 травня 2020 року у справі № 263/10503/16-к (провадження № 51-6348км18) ККС ВС вказав, що висновок експерта слід вважати недопустимим доказом у випадку, якщо він був наданий експертом, який не має експертної спеціальності, що охоплюється предметом експертизи у конкретному кримінальному провадженні, а також у випадку, коли експертизу здійснено експертом, свідоцтво якого на момент і проведення експертизи визнано недійсним у порядку, встановленому законодавством України. 66. Оскільки вказаний висновок складено атестованим судовим експертом, який на момент проведення дослідження згідно з вимогами Закону України «Про судову експертизу» та ст. 69 КПК внесений до Реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, був попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків, відсутні підстави вважати зроблений висновок експерта ОСОБА_36 № 186 від 30 квітня 2015 року і похідні від нього висновки № 83-К та № 549 недопустимими доказами, а доводи засудженого про зворотнє - безпідставними, з чим і погоджується ВП ВС. Щодо порушення права на захист та незаконності процесуальних дій 67. Стосовно доводів сторони захисту про порушення органом досудового розслідування вимог ч. 8 ст. 223 КПК, відповідно до якої слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч. 3 ст. 333 цього Кодексу, оскільки будь-які слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази - недопустимими, то ВП ВС зазначає таке. 68. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, клопотання про закриття кримінального провадження. 69. За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до ЄРДР, та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування. 70. КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта судом, оскільки відповідно до ст. 282 КПК ця обставина не є підставою для такого відновлення, як і не передбачає можливості вчинення дій, спрямованих на пошук та зібрання доказів, які не були отримані в ході досудового розслідування відповідного кримінального провадження. 71. Закон пов`язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення - постанови про закриття кримінального провадження або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов`язаних з направленням до суду обвинувального акта чи відповідного клопотання. У параграфі 1 глави 24 КПК розкриваються відповідні форми закінчення досудового розслідування. 72. Стадія досудового розслідування закінчується складанням обвинувального акта слідчим, дізнавачем, після чого затверджується прокурором відповідно до положень ч. 1 ст. 291 КПК. Визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК. 73. Зокрема, обвинувальний акт має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення. 74. Згідно з положенями ст. 314 КПК після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд не пізніше п`яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в ході якого, зокрема, вирішує питання про відповідність обвинувального акта ст. 291 КПК. Суд може повернути обвинувальний акт органу досудового розслідування у разі його не відповідності вимогам цього Кодексу. 75. За матеріалами кримінального провадження щодо ОСОБА_24 встановлено, що обвинувальний акт надійшов до суду 29 травня 2015 року. За результатами його розгляду Шевченківський районний суд м. Запоріжжя 3 березня 2016 року ухвалив обвинувальний вирок, яким ОСОБА_24 визнано винуватим та засуджено за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 та ч. 2 ст. 199 КК. 76. Не погодившись із вироком суду, обвинувачений подав апеляційну скаргу, за наслідками розгляду якої вирок щодо ОСОБА_24 скасовано. Зокрема, суд зазначив, що обвинуальний акт не відповідає вимогам КПК. 77. Шевченківський районний суд м. Запоріжжя з підготовчого судового засідання ухвалою від 4 жовтня 2016 року повернув обвинувальний акт відносно ОСОБА_24 прокурору. 78. Прокурор оскаржив ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 жовтня 2016 року до апеляційного суду. Апеляційний суд вказану ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя залишив без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення. 79. Орган досудового розслідування 16 лютого 2017 року на виконання вказівок суду про приведення обвинувального акта у відповідність до вимог ст. 291 КПК допитав підозрюваного ОСОБА_24 , повідомив останнього про зміну раніше повідомленої підозри та в цей же день надав стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування. 17 лютого 2017 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 був направлений до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. 80. Виконуючи ухвалу суду, яка містила вимоги про виключення з обвинувального акта посилання на джерела доказів та уточнення кваліфікаціі дій ОСОБА_24 відповідно до встановлених обставин, стороною обвинувачення не було враховано вимоги кримінального процесуального закону, зокрема ч. 8 ст. 223 КПК, щодо заборони проведення на цій стадіі процесуальних, слідчих дій. 81. Після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність з вимогами КПК, орган досудового розслідування має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду. 82. Повноваження сторони обвинувачення на цій стадії не можуть бути використані для отримання (збирання) нових доказів або перевірки вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта судом, оскільки відповідно до ст. 282 цього Кодексу ця обставина не є підставою для такого відновлення, як і не передбачає можливості вчинення дій, спрямованих на пошук та зібрання доказів, які не були отримані в ході досудового розслідування відповідного кримінального провадження. 83. ВП ВС встановила, що в цьому кримінальному провадженні орган досудового розслідування діяв на виконання вказівок суду про усунення недоліків обвинувального акта. 84. Дії органу досудового розслідування були спрямовані на уточненя кваліфікації дій ОСОБА_37 і виключення посилання на джерела доказів, водночас не було здобуто нових доказів, які були покладені в обґрунтування винуватості ОСОБА_24 . 85. ВП ВС вважає, що дії, які вчинив орган досудового розслідування на виконання ухвали суду, щодо приведення обвинувального акта у відповідність із вимогами ст. 291 КПК, не призвели до несумісного з основоположними правами особи порушення права на захист. 86. ВП ВС у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження № 13-3кс22) вказала, що суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання. 87. Частиною 1 ст. 20 КПК визначено, що право на захист полягає у наданні підозрюваному, обвинуваченому чи засудженому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. 88. 16 лютого 2017 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 направлено до суду. 89. Після оголошення у судовому засіданні обвинувального акта, який надійшов до суду 17 лютого 2017 року, ОСОБА_24 підтвердив зрозумілість пред`явленого йому обвинувачення, зокрема щодо придбання етилового спирту для незаконного виготовлення алкогольних напоїв з метою збуту. 90. Процесуальна поведінка сторони захисту свідчила про те, що захист здійснювався саме від висунутого ОСОБА_24 обвинувачення, зміст якого останній усвідомлював правильно і не був позбавлений можливості зрозуміти, у чому саме його обвинувачують, та ефективно реалізувати своє право на захист. 91. Також сторона захисту не була обмежена в праві на захист, не заявляла про порушення такого права протягом тривалого судового розгляду (з 2015 по 2023 рік) і не порушувала такого питання в ході апеляційного оскарження вироку місцевого суду. 92. Допущене прокурором порушення вимог КПК унаслідок проведення допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри після повернення обвинувального акта судом не привело до істотного впливу на забезпечення прав обвинуваченого, зокрема права на захист, і в цілому не вплинуло на законність та обґрунтованість судових рішень щодо нього. Щодо недотримання строків досудового розслідування 93. Твердження захисника про порушення строків досудового розслідування з огляду на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_24 вручено 20 січня 2015 року, повідомлення про завершення досудового розслідування - 21 травня 2015 року, а обвинувальний акт було складено 16 лютого 2017 року, ВП ВС також вважає безпідставними. 94. Так, відповідно до ч. 2 ст. 219 КПК (у редакції, чинній на момент вчинення відповідної процесуальної дії) строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 цього Кодексу. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати: 1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; 2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. 95. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про вчинення ОСОБА_24 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 204 КК, внесені 10 січня 2014 року до ЄРДР за №32014080020000008. За ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК внесені відомості до ЄРДР 21 листопада 2014 року за номерами 32014080020000103 та 32014080020000102. 96. Відомості про вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 199 КК, внесені до ЄРДР 21 листопада 2014 року за № 32014080020000101. 97. Постановою прокурора від 21 листопада 2014 року матеріали досудового розслідування у кримінальних провадженнях № 32014080020000008 від 10 січня 2014 року, № 32014080020000101, № 32014080020000102, № 32014080020000103 від 21 листопада 2014 року об`єднані в одне кримінальне провадження під реєстраційним номером 32014080020000008. 98. 20 січня 2015 року ОСОБА_24 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 2 ст. 199 КК. 99. Постановами прокурора від 20 березня та 20 квітня 2015 року строк досудового розслідування в об`єднаному кримінальному провадженні продовжено до 20 травня 2015 року. 100. Разом із цим постановою слідчого від 29 квітня 2015 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні року було зупинено, а у в подальшому відновлено 14 травня 2015 року. Обвинувальний акт надійшов до суду 29 травня 2015 року, тобто в межах строків досудового розслідування. 101. У подальшому цей обвинувальний акт повернутий органу досудового розслідування 04 жовтня 2016 року як такий, що не відповідає вимогам ст. 291 КПК. 102. У постанові від 07 грудня 2022 року у справі № 681/1033/20 (провадження № 51-717км22) ККС ВС зазначив, що якщо сторона обвинувачення направила обвинувальний акт до суду в межах строку досудового розслідування, однак його було повернуто для усунення недоліків, то період між поверненням обвинувального акта й направленням до суду виправленого обвинувального акта не входить до строку досудового розслідування та не означає його поновлення. Досудове розслідування закінчується зверненням до суду з обвинувальним актом уперше. 103. Положення КПК не містять конкретного строку, протягом якого прокурор повинен усунути встановлені судом недоліки обвинувального акта, а тому такі недоліки повинні бути усунуті в межах розумного строку, який є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій та ухвалення процесуальних рішень. У цьому кримінальному провадженні обвинувальний акт було отримано прокурором з вказівкою суду про усунення недоліків 14 лютого 2017 року, а новий обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 було складено 16 лютого 2017 року та направлено до суду наступного дня. 104. У цьому кримінальному провадженні після повернення обвинувального акта для приведення його у відповідність із вимогами ст. 291 КПК досудове розслідування стороною обвинувачення не відновлювалось, а отже, обвинувальний акт після усунення недоліків надійшов до місцевого суду в межах строків досудового розслідування. Щодо допиту свідків поза межами строку досудового розслідування 105. Доводи захисника про порушення положень ч. 8 ст. 223 КПК, а саме того, що допит свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , ОСОБА_27 , ОСОБА_29 проведений поза межами строку досудового розслідування, є безпідставними. 106. Як убачається з реєстру матеріалів досудового розслідування, 20 січня 2015 року ОСОБА_24 повідомлено про підозру. При цьому допит свідка ОСОБА_26 проведено 30 січня 2015 року, свідків ОСОБА_28 та ОСОБА_27 - 05 лютого 2015 року, а ОСОБА_29 - 23 лютого 2015 року. Таким чином, зазначені слідчі дії проведено протягом двомісячного строку після повідомлення особі про підозру, тобто в межах строку досудового розслідування. Щодо невідкриття матеріалів стороні захисту в порядку ст. 290 КПК 107. Перевіркою матеріалів провадження не знайшли свого підтвердження доводи сторони захисту про порушення вимог ст. 290 КПК. 108. За змістом ст. 290 КПК, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні. 109. Суд установив, що 16 лютого 2017 року стороні захисту були відкриті матеріали досудового розслідування у трьох томах, у яких наявні, зокрема, постанови про визнання предметів речовими доказами у кримінальному провадженні, протоколи їх огляду та висновки експертів. 110. Крім того, ОСОБА_24 та його захиснику ОСОБА_38 вручався реєстр матеріалів досудового розслідування, в якому, зокрема, було зазначено про визнання та приєднання до кримінального провадження речових доказів. Обвинувачений та його захисник, ознайомившись з матеріалами кримінального провадження, вказали, що заяв та зауважень не мають, жодних клопотань про надання їм доступу до речових доказів у порядку ст. 290 КПК не заявляли. 111. На орган досудового розслідування покладено обов`язок надати сторонам майбутнього судового розгляду можливість безперешкодно ознайомлюватися з речовими доказами (у разі виявлення ними бажання), однак він не зобов`язаний здійснювати таке ознайомлення в обов`язковому порядку за відсутності ініціативи сторони. 112. Засуджений та його захисник не були позбавлені права в разі необхідності ознайомитися з речовими доказами, тим паче, що, ознайомившись із матеріалами кримінального провадження, зокрема протоколами слідчих дій, вони знали (не могли не знати), що в результаті проведення цих дій орган досудового розслідування вилучав речові докази. 113. Однак за відсутності такого клопотання з урахуванням ст. 22 КПК сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися таким правом. 114. До того ж при вирішенні судом питання про обсяг та порядок дослідження доказів ні прокурор, ані сторона захисту не вказували про необхідність дослідження речових доказів. 115. Водночас, під час розгляду справи в суді першої інстанції 04 квітня 2018 року захист заявив клопотання про зміну порядку ознайомлення з речовими доказами та їх дослідження, яке суд задовольнив. Надалі до 23 лютого 2021 року судом здійснювалось дослідження речових доказів у присутності сторони захисту. 116. Тому немає підстав вважати, що в цьому випадку непред`явлення стороні захисту речових доказів у порядку ст. 290 КПК призвело до порушення прав цієї сторони. 117. Вказане також узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 688/2831/17 (провадження № 51-6064км18), від 21 листопада 2022 року у справі № 554/3586/17 ( провадження № 51-1198км22), від 10 травня 2023 року у справі № 452/3584/20 (провадження № 51-1479км23) та від 15 травня 2024 року у справі № 333/4585/22 (провадження № 51-6733км23). 118. Крім цього, твердження сторони захисту про порушення вимог КПК органом досудового розслідування у зв`язку з невідкриттям постанов прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, протоколів огляду осіб, які здійснювали оперативні закупки, та протоколів ідентифікації грошових коштів також є безпідставними. 119. Так, суд першої інстанції у вироку на підтвердження винуватості ОСОБА_24 послався на два протоколи оперативних закупок від 31 жовтня 2014 року. Вказані оперативні закупки були проведені на підставі постанов прокурора від 22 та 23 жовтня 2014 року про проведення контролю за вчиненням злочину, відповідно до яких прокурором прийнято рішення про проведення оперативних закупок алкогольних напоїв у невстановлених осіб за адресою: АДРЕСА_3 та за адресою: АДРЕСА_6. 120. Як зазначено, гриф секретності цих документів було скасовано відповідно до акта № 9 від 04 листопада 2014 року. Таким чином, станом на момент відкриття матеріалів кримінального провадження в порядку ст. 290 КПК стороні захисту вказані постанови були наявні у сторони обвинувачення і гриф секретності з них було скасовано. 121. Водночас відповідно до протоколу про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 16 лютого 2017 року ОСОБА_24 та його захиснику ОСОБА_38 було надано доступ до матеріалів досудового розслідування, зокрема і тих, які стосувалися здійснення контролю за вчиненням злочину, у тому числі протоколів ідентифікації грошових коштів від 31 жовтня 2014 року. У протоколі сторона захисту зазначила про відсутність будь-яких заяв та зауважень, тобто не вказувала про відсутність постанов прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій чи своє бажання ознайомитись із цими постановами та протоколами, таким чином реалізувала свої процесуальні права. 122. Відсутність у протоколах ідентифікації грошових коштів від 31 жовтня 2014 року підписів понятих свідчить про те, що така процесуальна дія відбувалась без участі понятих, що не суперечить вимогам КПК, а зміст цих протоколів вказує на те, що вони не є витягами, як про це стверджує захисник. 123. Разом з цим при обґрунтуванні винуватості ОСОБА_24 суд не враховував дані протоколів огляду осіб, які здійснювали оперативні закупки, а тому доводи захисника про недопустимість цих доказів безпідставні. 124. Також є необґрунтованими доводи касаційної скарги захисника щодо істотного порушення вимог КПК судом першої інстанції у зв`язку з невідкриттям стороні захисту ухвали слідчого судді апеляційного суду про надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, оскільки при ухваленні вироку суд не враховував як докази відомості, що містяться у протоколі про результати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 19 червня 2014 року. Щодо недопустимості як доказів показань свідків - працівників правоохоронних органів 125. Доводи касаційної скарги сторони захисту щодо недопустимості як доказів показань свідків ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 та ОСОБА_33 , які є працівниками поліції, їх упередженості та зацікавленості в розкритті злочину є безпідставними. 126. Положеннями ч. 1 ст. 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 127. Відповідно до ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексах випадках - на потерпілого. 128. Відповідно до вимог ч. 7 ст. 97 КПК у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження. 129. За приписами ч. 1 ст. 30 Закону України «Про Національну поліцію» поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення та КПК, на підставі та в порядку, визначених законом. 130. Показання працівників поліції необхідно оцінювати в аспекті дотримання органом досудового розслідування положень Конституції України, КПК та інших законів України, якими регламентована діяльність поліції, міжнародних правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, насамперед Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахування практики Європейського суду з прав людини. 131. Суди попередніх інстанцій перевірили доводи сторони захисту щодо недопустимості показань свідків ОСОБА_40 , ОСОБА_41 і ОСОБА_33 , які є працівниками поліції, та дійшли обґрунтованого висновку про допустимість показань останніх, оскільки зазначені свідки були допитані судом щодо дотримання ними вимог КПК при проведенні ними процесуальних слідчих дій і не давали в судовому засіданні свідчень стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження. 132. У судовому засіданні свідки повідомляли виключно ті факти та обставини проведення слідчих та процесуальних дій, очевидцями яких вони були безпосередньо та на які суд і послався у своєму рішенні. Тому через призму кримінального процесуального закону їх показання не є показаннями з чужих слів. 133. З огляду на це у суду першої інстанції не було підстав визнавати такі свідчення недопустимими доказами. 134. Зазначене узгоджується з постановами ККС ВС від 25 жовтня 2018 року у справі № 161/7193/16-к (провадження № 51-3025км18) та від 31 березня 2020 року у справі № 161/16058/18 (провадження № 51-5842км19). 135. До того ж показання свідка ОСОБА_39 судом першої інстанції в обґрунтування винуватості ОСОБА_24 покладено не було з огляду на те, що це показання з чужих слів. Щодо невідповідності вилученого під час обшуку майна та майна, яке було надано на дослідження 136. Стосовно доводів сторони захисту про невідповідність вилученої під час обшуку продукції і тої, яка була надана на експертизу, слід зазначити, що це питання було предметом перевірки суду апеляційної інстанції. 137. Суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи скарги захисника щодо відсутності у протоколах обшуків продукції, закоркованої дерев`яними пробками, і зазначив, що відповідно до протоколу обшуку від 31 жовтня 2014 року у кафе, що за адресою: АДРЕСА_3 , серед іншого, вилучено п`ять скляних пляшок з етикеткою «Мороша», об`ємом по 0,5 літра, з рідиною та маркою акцизного збору України. Під час огляду вилучених речей 6 листопада 2014 року було уточнено, що пляшки з етикеткою «Мороша» закорковані дерев`яними пробками з обклеєною маркою акцизного збору. 138. Крім цього, з огляду на кількість оглянутого і вилученого під час проведення обшуків майна, у протоколах обшуків зазначалися лише його загальні характеристики (торгові марки алкогольних виробів, їх об`єм), тоді як під час огляду вилучених товарів, який відбувався за участю понятих, було уточнено, оглянуто вилучені речі, що зафіксовано у відповідних протоколах. Водночас слідчий додатково відобразив відомості щодо назви продукту, виробника, його місця знаходження, які відображені на етикетках; надав детальний опис ковпачків та навів інформацію, яку містять марки акцизного збору. Таке уточнення опису вилучених речей не може вважатись порушенням вимог КПК. Таким чином, саме вилучені під час обшуку предмети були надані для проведення експертизи. 139. А отже, ВП ВС погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що посилання на відсутність у протоколах обшуків продукції, закоркованої дерев`яними пробками, є безпідставним, і про те, що експертом досліджувалась саме та продукція, яка вилучена за результатами проведення обшуку. Щодо незастосування ст. 72 КК 140. Твердження сторони захисту про безпідставне незастосування до ОСОБА_24 при призначенні покарання положень ст. 72 КК у редакції Закону України №838-VIII від 26 листопада 2015 року також не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки однією з обов`язкових умов для цього є застосування до особи попереднього ув`язнення. 141. У цьому кримінальному провадженні до ОСОБА_24 запобіжний захід у виді тримання під вартою не застосовувався. З огляду на викладене підстав для застосування до нього положень ч. 5 ст. 72 КК у вказані редакції не було, що узгоджується з позицією, викладеною у постанові ВП ВС від 29 серпня 2018 року (справа № 663/537/17). Щодо неправильного застосування положень ст. 12 КК 142. Доводи касаційної скарги захисника ОСОБА_25 стосовно відсутності у змісті ст. 12 КК (чинній на момент вчинення ОСОБА_24 інкримінованих кримінальних правопорушень) класифікації тяжкості злочинів за таким видом покарання як штраф, що мало вплив на застосування судом положень ст. 49 КК щодо діянь, які були кваліфіковані за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК, спростовуються таким. 143. Відповідно до положень ст. 12 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року, яка набрала чинності з 17 січня 2012 року) залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. 144. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м`яке покарання, за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 145. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п`яти років. 146. Тобто ст. 12 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) містила класифікацію злочинів, серед іншого, і в залежності від розміру штрафу. 147. Відповідно до цієї статті, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року), відносилось до злочинів невеликої тяжкості, а кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 204 КК, - до злочинів середньої тяжкості, що й було встановлено судом. При цьому суд дійшов обґрунтованого висновку, що з дня вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК, до дня постановлення вироку минуло більше 5 років, тому наявні підстави для застосування положень ст. 49 КК, оскільки особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули строки давності, зазначені у вказаній статті. Щодо застосування положень ст. 49 КК 148. Доводи сторони захисту про те, що суд не роз`яснив ОСОБА_24 положення ст. 49 КК і його право бути звільненим від кримінальної відповідальності, а не від покарання за ч. 1 і ч. 2 ст. 204 КК, є обґрунтованими з огляду на таке. 149. Строк давності - це передбачений ст. 49 КК певний проміжок часу з дня вчинення кримінального правопорушення, що визначено в обвинувальному акті та встановлено судом, і до дня набрання вироком законної сили, закінчення якого є підставою для звільнення особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, від кримінальної відповідальності. 150. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули зазначені у ч. 1 ст. 49 КК диференційовані строки давності за умови, що протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину. 151. За правилами ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; п`ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості. 152. У висновку щодо застосування норм права, який викладений у постанові від 6 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18; провадження № 51-413кмо21) об`єднана палата ККС ВС зазначила про те, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, ч. 1, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок відповідно роз`яснити особі, яка притягується до кримінальної відповідальності, те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчились строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. 153. Нероз`яснення судом першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що зумовило неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. 154. Крім цього, у своєму висновку об`єднана палата вказала, що особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК, якщо: на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчились строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення; ця особа не подавала до апеляційного суду відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і суд апеляційної інстанції не роз`яснив відповідно до положень ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням; така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності. 155. Як вже зазначалося, кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК (в редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011року ), відносились відповідно до злочинів невеликої та середньої тяжкості. 156. Як правильно встановив суд першої інстанції, з моменту вчинення ОСОБА_24 кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, до набрання вироком законної сили минуло більше п`яти років, у зв`язку із чим у суду першої інстанції були наявні підстави для застосування ст. 49 КК. 157. Водночас з матеріалів провадження слідує, що усупереч зазначеним вище положенням КК та КПК суд не роз`яснив обвинуваченому того, що на момент судового розгляду закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. 158. Вказане є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що зумовило неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. 159. Водночас 24 січня 2024 року засуджений ОСОБА_24 подав до Верховного Суду клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК. 160. Ураховуючи специфіку касаційного перегляду, наявність передбачених ст. 440 КПК повноважень у касаційного суду на закриття кримінального провадження при встановленні обставин, передбачених ст. 284 КПК, висловлену ОСОБА_24 згоду на звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК у зв`язку із закінченням строків давності та закриттям кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, суд касаційної інстанції у цьому конкретному кримінальному провадженні має процесуальну можливість ухвалити остаточне рішення. 161. Ураховуючи викладене, ВП ВС має можливість виправити порушення, допущені судами попередніх інстанцій, та вважає необхідним звільнити ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду в цій частині скасувати, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК закрити. Мотиви, з яких виходила Велика Палата, щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду України 162. Причинами для відступу від усталеної судової практики можуть бути вади рішень або групи рішень, такі як їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість або помилковість, а також зміни суспільного контексту. Такі підстави для відступу від своєї усталеної практики наведено ВП ВС в аргументації постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження №11-377апп18), а саме в пунктах 43-45. 163. Зокрема, у пункті 45 названої постанови зазначено, що, відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, ВП ВС може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 164. ВП ВС вважає, що зазначені вище підходи є справедливими і для випадків, коли необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях. 165. У розглядуваному провадженні та провадженні за результатами якого ВСУ ухвалив постанову від 05 вересня 2013 року, від якої колегія суддів Касаційного кримінального суду вважає за необхідне відступити, предметом протиправних дій були алкогольні напої, які є одним з видів підакцизних товарів. 166. Нормативне визначення поняття алкогольного напою надане в ст.14.1.5 ПК, під яким слід розуміти продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД. 167. ВСУ у своїй постанові від 05 вересня 2013 року дійшов висновку, що алкогольний напій може бути визнаний таким і є предметом злочинів, передбачених ст. 204 КК, лише за умови, якщо він відповідає наступним ознакам: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) вміст спирту етилового має становити понад 1,2 відсотки об`ємних одиниць; 3) визнання законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок; 4) належність до товарної групи ГСОКТ під одним з наступних кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 168. Відсутність хоча б однієї з наведених ознак виключає можливість визнання алкогольного напою підакцизним товаром, а відповідно, і предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК. 169. Кримінально-правова норма про відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204) була впроваджена у КК у 2001 році. Норма закону зазнавала певних змін (Закони України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року, № 1019-VIII від 18 лютого 2016 року «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації», № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», № 2628-VIII від 23 листопада 2018 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів»). 170. Колегія суддів Касаційного кримінального суду, передаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 на розгляд ВП ВС, зазначила, що визначення поняття підакцизного товару, запропоноване ВСУ в постанові від 05 вересня 2013 року, необґрунтовано звужує обсяг кримінально-правого змісту поняття предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, що нівелює підстави криміналізації діянь, передбачених у відповідних частинах вказаної статті, та кримінально-правову охорону тих суспільних відносин, які поставлені під захист. 171. Колегія суддів вважала, що ознаками предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, є: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких має становити понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць; 2) протиправне поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок, що належить до товарної групи ГСОКТ під одним з таких кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 172. У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_24 за висновком експерта від 14 листопада 2014 року № 549 встановлено, що вилучені та надані на дослідження зразки рідин містять спирт етиловий та є алкогольними напоями - водно-спиртовими розчинами, а також спиртом етиловим. Водночас вони не відповідають вимогам ДСТУ 4256:2003 «Горілки і горілки особливі. Технічні умови», ДСТУ 4221:2003 «Спирт етиловий ректифікований. Технічні умови». Алкогольні напої виготовлені кустарним способом з порушенням технології горілчаного виробництва. Спирт етиловий виготовлено промисловим способом. Алкогольні напої та спирт етиловий до вживання не придатні, є недоброякісними, едальтерованими та небезпечними для здоров`я людини. 173. Зі змісту вказаного висновку експерта вбачається, що вилучені з кафе та місця проживання ОСОБА_24 спирт та алкогольні напої не придатні до вживання, з огляду на що їх не можна віднести до будь якої товарної групи згідно з УКТ ЗЕД. 174. Основним об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, є запроваджений з метою захисту системи оподаткування порядок виробництва та обігу підакцизних товарів. Додатковим безпосереднім об`єктом є засади добросовісної конкуренції. Додатковим об`єктом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 204 КК, окрім установленого порядку акцизного оподаткування, законодавець визначив життя і здоров`я людей як споживачів недоброякісної підакцизної продукції. 175. Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, включає такі дії: незаконне придбання, зберігання, транспортування з метою збуту, а також збут незаконно виготовлених підакцизних товарів, до яких належать спирт етиловий, спиртові дистиляти, алкогольні напої, тютюнові вироби, пальне та інші підакцизні продукти. Частина 2 ст. 204 КК передбачає відповідальність за незаконне виготовлення зазначених товарів, зокрема у разі вчинення таких дій особою, яка раніше була засуджена за цей злочин. Частина 3 ст. 204 КК встановлює підвищену відповідальність за незаконне виготовлення або збут підакцизних товарів, якщо вони становлять загрозу для життя або здоров`я людей і спричинили отруєння або смерть особи. 176. Предметом суспільних відносин, з приводу яких виникають та реалізуються відповідні соціальні зв`язки, є підакцизні товари як продукт, отриманий у сфері господарської діяльності, яка здійснюється з дотриманням установлених законом вимог і технології виробництва, з огляду на що підлягає оподаткуванню. 177. Виходячи з диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК предметом кримінального правопорушення є незаконно виготовлені: 1) спирт етиловий; 2) спиртові дистиляти; 3) алкогольні напої; 4) пиво; 5) тютюнові вироби; 6) тютюн; 7) промислові замінники тютюну; 😎 пальне; 9) інші підакцизні товари. 178. Згідно із ч. 3. ст. 204 КК предметами кримінального правопорушення є незаконно виготовлені: 1) спирт етиловий; 2) спиртові дистиляти; 3) алкогольні напої; 4) пиво; 5) тютюнові вироби; 6) тютюн; 7) промислові замінники тютюну; 😎 пальне; 9) інші підакцизні товари. При цьому обов`язковою умовою є те, що ці товари становлять загрозу для життя та здоров`я людей. 179. У назві ст. 204 КК йдеться про підакцизні товари, а в тексті предметом кримінального правопорушення названо незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби або інші підакцизні товари. Логічне та семантичне тлумачення змісту диспозиції кримінально-правової норми дозволяє зробити висновок, що ознака незаконності виготовлення поширюється не лише на алкогольні напої та тютюнові вироби, але й на всі інші товари, зазначені як у змісті, так і в назві цієї статті. 180. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 Конституції України, ст. 6, 81 КК (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) № 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року (справа N 1-3/2000), бланкетна диспозиція кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість бланкетної диспозиції полягає в тому, що така норма має загальний і конкретизований зміст. Загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документною формою відповідної статті Особливої частини КК і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті статті. Саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов`язане визначення кримінальним законом діяння як злочину певного виду та встановлення за нього кримінальної відповідальності. 181. Конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом. Зміни, що вносяться до нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які містить бланкетна диспозиція, не змінюють словесно-документної форми кримінального закону. Така диспозиція кримінально-правової норми залишається незмінною. 182. Диспозиція ст. 204 КК має бланкетний характер, тобто зміст і обсяг предмета зазначених суспільних відносин визначено у ПК. Підакцизними, за визначенням у ПК, вважаються товари, до ціни яких включається акцизний податок (до 1 січня 2011 року акцизний збір), визначення якого міститься у п. 14.1.4 ст. 14 ПК. 183. Згідно з положеннями ст. 215.1 ПК (в редакції Закону України№ 2755-VI від 02 грудня 2010 року ) до підакцизних товарів належали: спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну; нафтопродукти, скраплений газ; автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли. 184. Відповідно до пункту 14.1.5 ст. 14 зазначеної редакції ПК під алкогольними напоями слід було розуміти продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД. 185. Предмет кримінального правопорушення, на відміну від предмета регульованих суспільних відносин, є самостійною ознакою складу кримінального правопорушення, безпосередньо впливає на кваліфікацію діяння і, відповідно, на кримінальну відповідальність особи. А тому ототожнювати критерії, за якими алкогольний напій відноситься до підакцизного товару як продукту законної підприємницької діяльності та алкогольного напою як предмета кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, не убачається можливим, адже виходячи з диспозиції цієї статті, до предмета кримінального правопорушення належать підакцизні товари, які виготовлені незаконно, а тому вони a priori не можуть відповідати критеріям доброякісної продукції, а лише «імітують» (тобто відтворюють) її за деякими ознаками з метою надання таким продуктам властивостей підакцизних. 186. Тому ВП ВС погоджується з висновком колегії суддів Касаційного кримінального суду, що ВСУ в постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13 ототожнив ознаки предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються суспільними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 187. Отже, останній лише імітує (відтворює) певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних. У такому випадку йдеться про мету протиправного поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, а не про «підакцизний товар» як такий. 188. Першою ознакою продукції, яка імітує певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних, є фактичний вміст спирту, за яким продукт має відноситись до категорії алкогольних напоїв. Поняття «алкогольні напої» наводиться у підп. 14.1.5 п. 14.1 ст. 14 ПК та в абзаці сьомому ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального», згідно з яким алкогольні напої - це продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 0,5 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2203, 2204, 2205, 2206 (крім квасу «живого» бродіння), 2208 згідно з УКТ ЗЕД, а також із вмістом спирту етилового 8,5 відсотка об`ємних одиниць та більше, які зазначені у товарних позиціях 2103 90 30 00, 2106 90 згідно з УКТ ЗЕД. 189. Другою обов`язковою ознакою предмета злочину, передбаченого нормою ст. 204 КК, є незаконність поводження з алкогольними напоями та іншими підакцизними товарами. 190. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) незалежно від форм власності за наявності відповідної ліцензії. Виробництво алкогольних напоїв для реалізації на території України здійснюється з використанням спирту етилового, що відповідає товарній підкатегорії 2207 10 00 90 згідно з УКТ ЗЕД (спирт етиловий, неденатурований, з концентрацією спирту 80 % об. або більше), та спиртових дистилятів, що відповідають товарній позиції 2208 згідно з УКТ ЗЕД, які одержані виключно із сільськогосподарської продукції та мають статус українських товарів відповідно до Митного кодексу України. У ст. 1 вказаного Закону визначено, що повний технологічний цикл виробництва - це сукупність приміщень, технологічного та іншого обладнання, відповідних технологічних процесів, що забезпечують переробку сировини в продукцію, готову для реалізації кінцевому споживачу, а також лабораторій (власних або залучених на договірних засадах у випадках, передбачених цим Законом), акредитованих відповідно до законодавства. 191. Варто зазначити, що підакцизними визнаються не будь-які спиртні напої, а лише ті вироби, яким присвоєно певний код згідно з УКТ ЗЕД. Міцні спиртні напої домашнього вироблення виготовляються специфічними способами, які передбачають різноманітність рецептур, дотримання домашніх нетрадиційних технологій і характеризуються недотриманням установлених державних стандартів і нормативів. Самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення не згадуються у ПК, щодо них не встановлені ставки акцизного збору з одиниці товару. Акцизним податком як загальнодержавним непрямим податком обкладаються предмети, які можуть виготовлятись, бути об`єктом правочинів і знаходитись у власності суб`єктів лише на легальних підставах та у передбаченому законодавством порядку. До ціни ж незаконно виготовлених товарів жодні податки не включаються, і саме через це такі товари й не можуть визнаватись підакцизними. 192. За відсутності ознаки «імітування (відтворення) легально виготовленого підакцизного алкогольного напою» спиртні напої домашнього вироблення не можуть бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Водночас виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення без мети збуту, а так само придбання таких напоїв є адміністративними проступками (ст. 176, ст. 177 Кодексу України про адміністративні правопорушення). 193. Підсумовуючи ВП ВС погоджується з позицією колегії суддів Касаційного кримінального суду про помилкове ототожнення у правовій позиції, від якої здійснюється відступ, ознак предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються певними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 194. З огляду на викладене ВП ВС виснувала про необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, щодо визначення предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, оскільки алкогольний напій, який імітує (відтворює) легально виготовлений підакцизний алкогольний напій, є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку щодо застосування норм ст. 204 КК. 195. Алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром. 196. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 433, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_24 залишити без задоволення. 2. Касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_25 задовольнити частково. 3. Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_24 в частині визнання його винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, призначення покарання і звільнення від покарання на підставі положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК скасувати. 4. Звільнити ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК закрити. 5. Вважати ОСОБА_24 засудженим за ч. 3 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. 6. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим вважати ОСОБА_24 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 204 та ч. 1 ст. 199 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення. 7. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначити ОСОБА_24 за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 8. В іншій частині вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_24 залишити без зміни. 9. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17 ОСОБА_18 ОСОБА_19 ОСОБА_20 ОСОБА_21 Джерело: ЄДРСР 123780067