Мораторій розповсюджується на позасудове звернення стягнення на іпотечне майно за ст. 37 Закону про іпотеку за валютним кредитом якщо житло єдине (ВП /ВС у справі № 802/1340/18-а, від 20.11.19)

[Bolt]

ВС ВП: Мораторій розповсюджується на позасудове звернення стягнення на іпотечне майно за ст. 37 Закону про іпотеку за валютним кредитом якщо житло єдине (ВП /ВС у справі № 802/1340/18-а, від 20.11.19)

 

Фабула судового акту: Дане рішення є довгоочікуваним в питанні правової визначеності розповсюдження мораторію на позасудовий порядок звернення стягнення на іпотечне майно. яке є постійним місцем проживання позичальника / майнового поручителя (єдине житло), та якщо таке іпотечне майно є забезпеченням за кредитом в іноземній валюті.

 

Останнім часом банки та фінансові компанії відстоюючи власну позицію про правомірність позасудового звернення стягнення на іпотечне майно на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеки" вважають, що застереження у договорі іпотеки є згодою на таке стягнення. Але даною постановою Велика Палата Верховного Суду правомірно та логічно визначила, що на квартиру яка використовується як місце постійного проживання іпотекодавцем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, як забезпечення виконання іпотекодавцем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, згода іпотекодавця є обов'язковою.

 

 

Аналізуйте судовий акт: Позовна давність застосовується до вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки / (ВС/КЦС у справі № 357/9126/17-ц від 10.10.2019р.)

Сплив позовної давності НЕ є підставою для припинення зобов’язання або засобу його забезпечення (ВС/КЦС № 201/13602/16-ц від 11.09.2019)

У спорах про звернення стягнення на предмет іпотеки мають майновий характер судовий збір стягується виходячи вартості іпотечного майна, а не суми боргу (ВС/КЦС № 307/23/18 від 02.10.2019)

Обратка с ВС по делу о прекращении кредитного поручительства после шести месяцев со дня неисполнения основного обязательства (ВС/КГС от 27.11.2019 дело №2-649/10) + тест кассационной жалобы по делу

Виселення з квартири, ЧАСТКА у якій придбана за іпотечний кредит є НЕМОЖЛИВИМ (ВС/КЦС № 295/4514/16-ц від 10.10.2019)

 

 

П О С Т А Н О В А

Іменем України

20 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 802/1340/18-а

Провадження № 11-474апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення

за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.),

УСТАНОВИЛА:

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк».

Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення.

Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин.

На час розгляду справи відзивів не надходило.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному.

20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001.

З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки).

Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника.

Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932.

Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки.

Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ.

Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щоВінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції.

Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).

За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані.

Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.

Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором.

Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 .

Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк».

Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк»задоволенню не підлягає.

Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається.

Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.

2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити.

2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови.

2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції:

«Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»».

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді:Н. О. АнтонюкО. Р. Кібенко Т. О. АнцуповаВ. С. Князєв С. В. БакулінаЛ. М. Лобойко В. В. БританчукН. П. Лященко Ю. Л. ВласовВ. В. Пророк М. І. ГрицівЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковО. Г. Яновська

ссылка