ANTIRAID

Решение ОАСК о необходимости пересчета судьям вознаграждения из размера минимальной зарплаты, а не прожиточного минимума

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2020 року

м. Київ

№ 640/23195/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовом

ОСОБА_1

до

Верховного Суду

про

визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

- Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві;

встановив:

ОСОБА _1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного Суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просила суд:

- визнати протиправними дії Верховного Суду щодо видачі позивачу довідки №346 від 19 вересня 2019 року про суддівську винагороду для обчислення місячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода обрахована не на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України за 2019 рік»;

- зобов`язати Верховний Суд видати позивачу довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода обрахована на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік».

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказувала на протиправність дій відповідача в частині не вірного визначення суми грошового забезпечення для обрахунку пенсії, а саме обрахунок її грошової винагороди не у відповідності до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, як це визначено пунктом 23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIІІ, тобто, виходячи зі встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIІІ, який передбачає здійснення такого обрахунку, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Позивач наголосила на тому, що 04 грудня 2018 року Конституційним судом України прийнято рішення №11-р/2018, яким, серед іншого, визнано таким, що не відповідає Конституції України, положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року 15 мінімальних заробітних плат.

Отже, рішенням Конституційного суду України була підтверджена правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду, починаючи з січня 2015 року, встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, а посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом, зокрема суддів Верховного Суду України - 1,3. А тому, на думку позивача, саме розмір мінімальної заробітної плати, а не розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, мав застосовуватись для призначення та обчислення їй суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Відтак, позивач вважає, що має право на обчислення їй суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі, визначеному саме первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI.

Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог, виходячи з того, що рішенням Конституційного суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року 15 мінімальних заробітних плат.

Разом з тим, відповідач наголосив на тому, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат після набрання чинності цим Законом.

Відповідач зазначив, що вказаний нормативно-правовий акт є чинним та не був визнаний неконституційним, а тому розрахунковою величиною, яка має бути застосована під час визначення розміру суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлений законом.

У зв`язку з цим відповідач вважає, що розмір суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, який визначений у наданій позивачу довідці, а саме №346 від 19 вересня 2019 року, відповідає вимогам закону, а тому позовні є необґрунтованими.

Позивач надала відповідь на відзив, в якому звернула увагу суду на те, що відповідачем у відзиві на позовну заяву не взято до увагу наступні висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні №11-р/2019 від 2 грудня 2019 року, а саме закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені»; повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (абзац другий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016).

Таким чином, на думку позивача, відповідач повинен був утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними, та повторного запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, після визнання рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Третя особа свого відношення до позову на висловила.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 19 вересня 2019 року звільнена з посади судді у відставку на підставі рішення Вищої ради правосуддя №2511/0/15-19.

Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя №2511/0/15-19 від 19 вересня 2019 року на момент вирішення питання про звільнення у відставку стаж позивача на посаді судді складав понад 26 років.

В день звільнення позивача з посади судді у відставку Верховний Суд видав довідку №346 від 19 вересня 2019 року про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці, у якій визначив розмір посадового окладу позивача.

Згідно з наведеною в тексті довідки примітки, остання видана відповідно до пунктів 7 та 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VII «Про судоустрій та статус суддів», та статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ «Про судоустрій та статус суддів».

Проте, вказана у виданій Верховним Судом довідці суддівська винагорода (посадовий оклад та доплата за вислугу років), на думку позивача, не відповідає розміру суддівської винагороди, визначеному статтею 133 у редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, з урахуванням відновлення дії частини третьої цієї статті відповідно до рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018.

У зв`язку з цим, позивач звернулась до голови Верховного Суду з відповідним інформаційним запитом (вхідний №1005/0/15-19 від 15 жовтня 2019 року), в якому просила повідомити, яка розрахункова величина та на підставі яких норм законодавства застосована для визначення посадового окладу, вказаного у довідці від 19 вересня 2019 року №346.

Листом від 24 жовтня 2019 року за вихідним №3313/0/2-19, Верховний Суд відповів, що розрахунок посадового окладу для призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці проведено з урахуванням норм чинного законодавства.

Вважаючи таку відповідь не повною, позивач повторно 16 листопада 2019 року звернулась до Верховного Суду із заявою про надання інформації.

Станом на день звернення до суду відповідь від Верховного Суду позивачу не надана.

Вважаючи дії Верховного Суду при видачі довідки від 19 вересня 2019 року №346 протиправними та такими, що порушують законні права та охоронювані інтереси позивача, остання звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Серед таких гарантій виділено: особливий порядок його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; недоторканність та імунітет судді; незмінюваність судді; порядок здійснення правосуддя, таємниця ухвалення судового рішення; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи судді; функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім`ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; право судді на відставку, а також окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, зокрема надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 2453-VІ, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародних правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

Так, відповідно до положень Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» від 1998 року рівень винагороди за виконання суддями професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку і, таким чином, вплинути на їхню незалежність та неупередженість. Також у Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та від 17 листопада 2010 року №(2010)12 передбачено, що кожна держава має забезпечити узгодженість між статусом, винагородою суддів і гідністю їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Тому суддівську винагороду необхідно розглядати і як «запобіжник» вчинення корупційних правопорушень суддями.

Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.

Також Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя від 1983 року установлює, що строк перебування суддів на посадах, їхня незалежність, соціальні гарантії, адекватна оплата і умови праці гарантуються законом і не можуть скорочуватися.

У пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Згідно з частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі Закон № 1402, в редакції станом на 09 вересня 2019 року) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною третьою статті 135 Закону №1402 передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до пункту 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст.529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).

Відповідно до частини третьої статті 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (далі Закон № 2453, у первинній редакції від 07 липня 2010 року) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до частини третьої статті 129 Закону №2453 (у редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 року №716-VII, який набрав чинності з 01 січня 2014 року) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Отже, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 року №716-VII, який набрав чинності з 01 липня 2014 року, було виключено положення щодо виплати суддям місцевого суду посадового окладу з 1 січня 2014 року у розмірі 12 мінімальних заробітних плат.

Верховною Радою України 12 лютого 2015 року прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII, яким Закон України №2453 викладено у новій редакції.

Так, частиною третьою статті 133 Закону №2453 (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII, який набрав чинності з 28 березня 2015 року) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Судом встановлено та визнається сторонами, що позивач станом на день виникнення спірних правовідносин (09 вересня 2019 року) пройшла кваліфікаційне оцінювання судді відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII.

В той же час, на момент звільнення з посади судді у відставку ОСОБА_1 , пунктом 25 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Як встановлено матеріалами справи та не заперечується учасниками справи ОСОБА_1 має стаж роботи на посаді судді понад 26 років.

Таким чином, розмір щомісячного довічного грошового утримання, яке повинно бути позивачу призначено становить 90 відсотків суддівської винагороди.

Конституційним Судом України 04 грудня 2018 року прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII.

Зазначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

Така позиція Конституційного Суду України відповідає приписам Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність.

Тому суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу, яка згідно з частиною другою статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192 складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Отже, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, розмір посадового окладу судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання має визначатись відповідно до положень Закону №2453 у первинній редакції та становити 15 мінімальних заробітних плат.

У свою чергу, посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом, зокрема судді Верхового Суду України - 1,3.

Верховний Суд, заперечуючи проти задоволення позову, зазначив про те, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Верховний Суд вважає, що вказаний нормативно-правовий акт є чинним та не був визнаний неконституційним, а тому, на думку відповідача, розрахунковою величиною, яка має бути застосована під час визначення розміру суддівської винагороди, є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлений законом про Державний бюджет, а не мінімальна заробітна плата, з приводу чого суд зазначає таке.

Пунктом 8 частини першої статті 40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Згідно із статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» від 21 грудня 2016 року №1801-VIII у 2017 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць установлений у розмірі з 1 січня 2017 року 1 544,00 грн.

Відповідно до статті 8 цього ж Закону установлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня 3 200,00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» від 07 грудня 2017 року визначено, що з 1 січня 2018 року прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1 762,00 грн.

У 2018 році мінімальна заробітна плата у місячному розмірі з 1 січня становить 3 723,00 грн. (стаття 8 вказаного Закону).

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року (далі Закон №1774) встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600 гривень.

З аналізу положень Закону №1774 слідує, що вказаний нормативно-правовий акт передбачав внесення змін до великої кількості законодавчих актів України (зокрема, Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про державну службу», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про прокуратуру», «Про судову експертизу», «Про оплату праці» тощо), а отже, не може вважатися спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а є загальним законодавчим актом.

Враховуючи вищенаведене суд критично ставиться до позиції представника відповідача щодо використання Закону №1774, як такого, що прийнятий пізніше в часі, ніж норми статті 133 Закону №2453-VI при подоланні колізій положень нормативно-правового(их) акта(ів) рівної юридичної сили, оскільки суд вважає за доцільне надавати перевагу спеціальному законодавчому акту перед загальним.

Окрім цього, пунктом 53 Закону № 1774 не передбачено внесення змін до Закону №2453-VI щодо необхідності застосування розрахункової величини у розмірі 1 762,00 грн. для визначення посадового окладу судді. Тобто, цим Законом не внесено відповідних змін до Закону № 2453.

Суд вважає, що положення Закону № 2453, що передбачають механізм визначення посадового окладу судді в залежності від розміру мінімальної зарплати, необхідно розглядати як спеціальний нормативно-правовий акт.

Отже, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону, тобто Закону №2453, а положення Закону №1774-VIII слід вважати загальними нормами.

Також про пріоритетність спеціальних норм права над загальними зазначено і в судовій практиці Європейського суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Фадєєва проти Росії» від 9 червня 2005 року, зазначено, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку необхідності втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції.

Наведена правова позиція відповідає принципу правової визначеності, що спрямований на реалізацію принципу верховенства права, проголошеного у статті 8 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, та надає право державі встановлювати на національному рівні спеціальні механізми правового регулювання певного кола суспільних відносин (відмінні від загальних), і зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані у таких випадках.

Щодо питання матеріального забезпечення суддів, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді (частина сьома статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що починаючи з 1 січня 2017 року розрахункова величина у розмірі 1 600,00 грн., що визначена у Законі № 1774, який не є спеціальним нормативно-правовим актом у питаннях регулювання правового статусу суддів та судоустрою, суттєво знизила рівень гарантій незалежності суддів, оскільки посадовий оклад при визначенні суддівської винагороди обчислюється не з огляду на правомірні очікування суддів (з розміру мінімальної заробітної плати), а з розрахункової величини, удвічі нижчої.

Такий висновок відповідає правовій позиції Конституційного Суду України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, за яким положення частин третьої і десятої статті 133 Закону № 2453 було визнано неконституційними.

У зв`язку з цим суд вважає, що при визначенні розміру суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці позивача у якості розрахункової величини мала застосовуватись мінімальна заробітна плата, розмір якої був встановлений на 1 січня 2019 року.

Згідно з частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, Верховний Суд протиправно видав позивачу довідку №346 від 19 вересня 2019 року про суддівську винагороду для обчислення місячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода обрахована не на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України за 2019 рік».

У зв`язку з цим суд вважає обґрунтованою позовну вимогу про зобов`язання Верховного Суду видати позивачу довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода має бути обрахована на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік».

Підсумовуючи викладене суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі, на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем судові витрати.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправними дії Верховного Суду щодо видачі ОСОБА_1 довідки №346 від 19 вересня 2019 року про суддівську винагороду для обчислення місячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода обрахована не на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України за 2019 рік»;

3. Зобов`язати Верховний Суд видати ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій суддівська винагорода має бути обрахована на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік».

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Верховного Суду (01043, м. Київ, вулиця П. Орлика, 8, код ЄДРПОУ 41721784) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 769,00 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко

Джерело: ЄДРСР 86827226

Share this post


Link to post
Share on other sites

Полностью законное и обоснованное решение восстанавливающее законность в вопросе судейского вознаграждения. Горжусь судьями ОАСК.

Суд указал, что при принятии новых законов или внесении изменений в действующие законы, регулирующие вопросы правового статуса судей не допускается сужение содержания и объема определенных Конституцией Украины и законом гарантий независимости судьи (часть седьмая статьи 48 Закона Украины «О судоустройстве и статусе судей»).

На основании изложенного, суд пришел к выводу, что начиная с 1 января 2017 расчетная величина в размере 1 600,00 грн., Определенная в Законе № 1774, который не является специальным нормативно-правовым актом в вопросах регулирования правового статуса судей и судоустройства, существенно снизила уровень гарантий независимости судей, поскольку должностной оклад при определении судейского вознаграждения исчисляется не учитывая правомерные ожидания судей (из размера минимальной заработной платы), а с расчетной величины, вдвое ниже.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...