Для укладення договору позики отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується розпорядження спільним майном (ВС/КЦС у справі № 133/3928/14-ц від 27.11.2019)

[Bolt]

ВС/КЦС: Для укладення договору позики отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується розпорядження спільним майном (ВС/КЦС у справі № 133/3928/14-ц від 27.11.2019)

 

Фабула судового акту: Схеми, до яких вдається колишнє подружжя або тільки не ділити спільно нажите майно вражають… Це і відчуження майна «задним числом» і боргові розписки та й взагалі багато чого.

Тут у чоловіка, як то кажуть, «получилось».

У цій справі колишня дружина звернулась до суду із позовом про визнання договору позики та договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.

Позовні вимоги було вмотивовано тим, що під час розгляду справи про поділ спільно нажитого майна подружжя позивач дізналась, що маж її колишнім чоловіком та його сестрою було укладено договір позики. У подальшому у зв’язку із неповерненням коштів, відповідач передав у рахунок виплати заборгованості спірний автомобіль своїй сестрі, яка зареєструвала останній на своє ім`я.

На думку колишньої дружини її чоловік не мав права укладати договір позики без її відома й згоди та розпоряджатись майном, яке було їх спільною сумісною власністю.

Судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд вказані вимоги було задоволено. Рішення судів були вмотивовані тим, що під час укладення одним із подружжя договору позики необхідною на його вчинення є згода другого з подружжя, оскільки укладення такого договору створює обов`язки і для другого з подружжя. Позивач заперечувала, що надавала таку згоду. Проте, відповідач всупереч вимогам процесуального закону протилежного не довів, тому суд дійшов вірного висновку про визнання оспорюваного договору позики та договору купівлі-продажу автомобіля недійсними.

Проте, Касаційний цивільний суд визнав вказані висновки хибними та обґрунтував своє рішення наступним.

Відповідно до положень ст. 65 СК України розпорядження спільним майном здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з’ясована окремо.

Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові) в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

 

Аналізуйте судовий акт: СУД: Після розірвання шлюбу частина витрат, понесених одним із подружжя на погашення кредиту, мають бути стягнуті з іншого з подружжя (рішення Київського районного суду м. Полтави від 10.01.2020 р., справа № 552/5968/19)

Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу (ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.)

Як тактично правильно робити процесуальні дії: зняття арешту та оформлення права власності при поділі майна подружжя (Ухвала Голосіївського районного суду м.Києва від 15.08.2019р. по справі №752/5406/14-ц)

Як убезпечити майно від незаконного відчуження на користь третіх осіб при поділі майна подружжя (Ухвала Автозаводського районного суду м.Кременчука від 03.06.2019р. у справі №524/3925/19)

Постанова

Іменем України

27 листопада 2019 року

місто Київ

справа № 133/3928/14-ц

провадження № 61-33048св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І. Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Приватне підприємство учбово-виробничий комбінат «АвтоСвітПлюс»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 27 березня 2017 року у складі судді Сєчка В. Л. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2017 року у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Іващука В. А., Якименко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання договору позики та договору купівлі-продажу автомобіля недійсними.

Позов обґрунтовувався тим, що вона з ОСОБА_2 з 01 березня 1997 року до 12 серпня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі. За час їх перебування у шлюбі з ОСОБА_2 придбаний автомобіль марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», д/н НОМЕР_1 . У судовому засіданні 24 квітня 2014 року в Козятинському міськрайонному суді Вінницької області під час розгляду цивільної справи № 133/2770/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя, зокрема й зазначеного автомобіля, їй стало відомо, що 16 липня 2011 року між її чоловіком ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за яким ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 100 000, 00 грн. Оскільки ОСОБА_2 не мав змоги повернути позичені кошти, він передав у рахунок виплати заборгованості ОСОБА_3 спірний автомобіль. 23 липня 2013 року ОСОБА_3 зареєструвала на своє ім`я переданий їй автомобіль.

ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 , не мав права укладати договір позики без її відома й згоди та розпоряджатись майном, яке було їх спільною сумісною власністю, тому позивач, пославшись на ці обставини та вважаючи свої права порушеними, звернулася до суду і просила визнати недійсним договір позики від 16 липня 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також визнати недійсним договір від 23 липня 2013 року про відчуження ОСОБА_2 спірного автомобіля ОСОБА_3

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 позов не визнав, у січні 2015 року звернувся до ОСОБА_1 із зустрічним позовом, у якому просив визнати грошові кошти у сумі 100 000, 00 грн об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що отримані за зазначеним договором позики.

В обґрунтування позову посилався на те, що ці грошові кошти були позичені ним за згодою ОСОБА_1 , яка мала на меті перепланувати, переобладнати та відремонтувати квартиру АДРЕСА_1 під магазин. За рахунок позичених коштів проведено ремонтні роботи, тобто їх витрачено в інтересах сім`ї. Коштів, достатніх для повернення позики, у подружжя не було, тому ОСОБА_1 порадила відповідачу позичені кошти не повертати, а передати ОСОБА_3 належний їм автомобіль «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», д/н НОМЕР_1 , ціна якого дорівнювала сумі боргу. На таку пропозицію ОСОБА_2 погодився і передав ОСОБА_3 спірний автомобіль.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 27 березня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір від 23 липня 2013 року про відчуження ОСОБА_2 . ОСОБА_3 автомобіля «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», 2004 року випуску, д/н НОМЕР_1 , визнано недійсним договір позики, укладений 16 липня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що спірний автомобіль ОСОБА_2 відчужив своїй рідній сестрі, якій було відомо, що цей автомобіль належить подружжю ОСОБА_1 та є їх спільною сумісною власністю, тому договір необхідно визнати недійсним. Враховуючи, що згоду на укладення договору позики позивач не надала, зазначений договір має бути визнаний недійсним.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, керувався тим, що під час укладення одним із подружжя договору позики необхідною на його вчинення є згода другого з подружжя, оскільки укладення такого договору створює обов`язки і для другого з подружжя. Позивач заперечувала, що надавала таку згоду. ОСОБА_2 всупереч вимогам процесуального закону протилежного не довів, тому суд дійшов вірного висновку про визнання оспорюваного договору позики та договору купівлі-продажу автомобіля недійсними. Доводи скарги про те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні зустрічного позову про визнання грошових коштів за договором позики об`єктом права спільної сумісної власності не можна визнати обґрунтованими тому, що питання про обсяг спільно нажитого подружжям ОСОБА_1 майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясування джерела і часу його придбання, є предметом доказування та з`ясування судом у справі № 133/2770/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у липні 2017 року, ОСОБА_2 просив скасувати рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 27 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними. Заявник зазначив, що позивач надала згоду на укладення договору позики та у подальшому договору купівлі-продажу автомобіля, оскільки грошові кошти необхідні були для ремонту належної подружжю квартири.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження у червні 2018 року передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно зі свідоцтвом між сторонами у справі 01 березня 1997 року укладено шлюб, який рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 серпня 2013 року розірвано.

Сторонам у справі на праві спільної сумісної власності належить автомобіль марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», д/н НОМЕР_1 , який 08 травня 2010 року зареєстровано на ім`я ОСОБА_2

16 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 100 000, 00 грн, що підтверджується наданою ним розпискою. Суму позики ОСОБА_2 зобов`язався повернути не пізніше 15 липня 2013 року.

23 липня 2013 року ОСОБА_2 відчужив своїй рідній сестрі ОСОБА_3 спірний автомобіль, який вона зареєструвала на своє ім`я, що підтверджується довідкою-рахунком від 23 липня 2013 року, серії ДПІ НОМЕР_2 , свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу, серії НОМЕР_3 .

Згідно із висновком спеціаліста № 177 ринкова вартість автомобіля марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER» становила 96 560, 00 грн.

Висновком експерта за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи № ОС-249/311 встановлено, що вартість ремонтно -будівельних робіт з реконструкції квартири АДРЕСА_1 станом на 31 жовтня 2011 року, може становити 70 421, 00 грн.

10 вересня 2013 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області відкрите провадження у справі № 133/2770/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року у справі № 133/2770/13-ц встановлено, що спірний автомобіль був об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (стаття 3 СК України).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (стаття 21 СК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження

№ 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження

№ 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків Верховним Судом не встановлено.

Стосовно визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у

статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року (справа № 6-1912цс15), відповідно до якого укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий висновок суду суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

З огляду на зазначене доводи касаційної скарги заявника про те, що відсутність згоди не є підставою для визнання договору недійсним, Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Відповідно, спірний автомобіль був об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, який протиправно відчужено відповідачем на користь ОСОБА_3 , а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що право колишнього подружжя на майно, яке було об`єктом спільної сумісної власності, може бути захищено двома способами: шляхом визнання недійсним договору, за яким спірне майно відчужене на користь іншої особи, та шляхом отримання грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна.

Право вибору способу захисту належить особі, чиї права порушено та залежить від її намірів: отримати спірний об`єкт у володіння і користування чи отримати грошову компенсацію за частку у цьому об`єкті. Обидва способи захисту є належними та ефективними.

Водночас, за обставинами цієї справи встановлено, що у іншому судовому провадженні за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя у справі № 133/2770/13-ц позивач, зазначаючи про порушення її прав у частині розпорядження належним їм автомобілем марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», просила стягнути з відповідача на її користь компенсацію вартості Ѕ частини зазначеного автомобіля.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 23 квітня 2018 року з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості Ѕ частини автомобіля марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER» у розмірі 41 645, 00 грн. Зазначене рішення набрало законної сили.

Таким чином, за зверненням позивача у іншому судовому провадженні спір між подружжям по суті вирішено, оскільки позивач отримала компенсацію частини вартості спільного автомобіля, на власний розсуд обравши відповідний спосіб захисту.

У спорах про поділ спільного майна подружжя порушене право одного із подружжя може бути захищено й у такий спосіб, коли вартість неправомірно відчуженого іншим із подружжя майна буде врахована під час визначення усієї маси того спільного майна подружжя, що підлягає поділу між ними без повернення такого майна від набувача.

Стосовно вимог про визнання недійсним договору позики

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Положеннями статті 65 СК України визначені правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові) в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження

№ 61-10345св18). Підстав відступити від зазначених висновків Верховний Суд не встановив.

Наведених норм права суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не застосували та дійшли необґрунтованих висновків про можливість визнання недійсними договорів позики та купівлі-продажу спірного автомобіля.

Касаційна скарга не містить доводів у частині відмови у зустрічному позові, з огляду на що у наведеній частині Верховним Судом не переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи викладене, судові витрати, понесені ОСОБА_2 у зв`язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 803, 88 грн та у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 877, 00 грн підлягають стягненню на його користь з ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 27 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2017 року у частині задоволення позову ОСОБА_1 скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору позики та договору купівлі-продажу автомобіля недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 803, 88 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 877, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

ссылка