Постанова ВП-ВС про звільнення судді ВССУ у зв`язку з люстрацією та можливістю ігнорування рішення ЄСПЛ

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 800/235/17

Провадження № 11-596заі19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представників позивача - Федура А. А., Янченка С. П.,

представника Вищої ради правосуддя - Ліходій О. О.,

розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України, про визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради правосуддя від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади»

за апеляційними скаргами Вищої ради правосуддя та Міністерства юстиції України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року (судді Берназюк Я. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Коваленко Н. В., Мороз Л. Л.),

УСТАНОВИЛА:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції із адміністративним позовом, у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17, яким визнано порушення ним вимог щодо несумісності та звільнено з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

- зобов`язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновити його з 23 травня 2017 року на посаді судді цього суду та здійснити нарахування і виплату середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу з 23 травня 2017 року по день поновлення на попередній посаді;

- допустити до негайного виконання постанову в частині поновлення його на посаді та нарахування і виплати середньомісячного заробітку за один місяць.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що у зв`язку із прийняттям оскаржуваного рішення було порушено його гарантоване Конституцією України право на працю за обраною професією. Крім цього, у резолютивній частині зазначеного рішення відповідач не зазначив, у зв`язку із зайняттям якою саме іншою діяльністю або статусом суддя ОСОБА_1 порушив вимоги щодо несумісності. Вичерпний перелік вимог щодо несумісності для суддів визначено у частині другій статті 127 Основного Закону України. На думку позивача, доповнення вичерпного переліку підстав звільнення суддів новими підставами або суттєве розширення однієї з таких підстав, яке відбулося згідно із Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII), призвело до зміни рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів. Також позивач наголошує на тому, що посаду члена Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) він обіймав на законних підставах і жодних передбачених законами обмежень та заборон щодо несумісності він, обіймаючи цю посаду, не порушував.

На думку ОСОБА_1 , у судовій гілці влади люстраційні процедури мали застосовуватись за правилами, визначеними не за Законом № 1682-VII, який має загальний характер, а за правилами, встановленими спеціальним законом - Законом України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII), який до нього було застосовано кілька разів. На переконання позивача, ВРП застосувала Закон № 1682-VII протиправно, надавши йому зворотної дії в часі та не врахувавши того, що цей Закон на порушення Конституції України звузив обсяг існуючих прав і свобод. До того ж цей Закон не міг бути застосований до ОСОБА_1 , оскільки посада Голови ВРЮ і посада судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ були виборними посадами.

Крім цього ОСОБА_1 вважає, що склад ВРП, що приймав оскаржуване рішення, був неповноважним, оскільки 12 із 16 її членів не були обрані (призначені) у визначеному законом порядку.

Позивач стверджує, що рішення ВРП прийнято упереджено, недобросовісно, нерозсудливо, непропорційно, без дотримання принципів рівності перед законом, запобігання всім формам дискримінації та поза межами встановленого законом строку. Позивач вважає, що оскільки оскаржуване рішення ВРП прийнято незаконно, то для відновлення його прав необхідно зобов`язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновити його на посаді судді цього суду та здійснити нарахування і виплату середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу по день поновлення на попередній посаді.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 9 червня 2017 року повернув позовну заяву в частині вимог до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та відкрив провадження в частині вимог про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.

На підставі підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ураховуючи наведене вище, позовну заяву ОСОБА_1 було передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав незаконним та скасував рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади».

Не погодившись із таким судовим рішенням, ВРП та Міністерство юстиції України подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, а також неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Так, на переконання ВРП, необґрунтованим є висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що у спірних правовідносинах ОСОБА_1 звільнено з підстав, що не відповідають Конституції України, а також про те, що звільнення з посади у зв`язку з люстраційними обмеженнями з посиланням на те, що це є порушення вимог щодо несумісності, порушує конституційні гарантії судді.

Крім цього, скаржник стверджує, що висновок суду першої інстанції про те, що недопущення до участі в управлінні державними справами, зокрема, осіб, що були членами ВРЮ, могло бути досягнуто шляхом розгляду заяви ОСОБА_1 про звільнення його у відставку до моменту її відкликання, взагалі суперечить матеріалам справи.

ВРП зазначає, що положеннями Закону № 1682-VII установлено об`єктивні критерії недопуску осіб, на яких розповсюджуються заборони, передбачені частинами третьою, четвертою статті 1 цього Закону, у тому числі осіб, які займали посаду члена ВРЮ, до посади судді. У цій справі обмежено право ОСОБА_1 обіймати посаду судді, що в контексті практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопад 1950 року (далі - Конвенція). Однак втручання у це право позивача здійснено згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, як того вимагає частина друга статті 8 Конвенції.

Крім цього, ВРП наголошує, що однією з підстав для визнання порушення суддею ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади є неподання ним заяви, передбаченої частиною першої статті 4 Закону № 1682-VII, однак суд першої інстанції не надав належної оцінки цим обставинам.

Міністерство юстиції України у своїй апеляційній скарзі зазначило, що звільнення ОСОБА_1 з посади судді відбулося з підстав, передбачених Конституцією України. Зазначена в Конституції України підстава звільнення судді у зв`язку з порушенням вимог щодо несумісності знаходить своє відображення без змін (без звуження чи розширення) в Законі України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII). Стверджує, що ОСОБА_1 був звільнений з підстави, встановленої Конституцією України, а саме порушення вимог щодо несумісності, умови якої визначено Законом № 1402-VIII.

У відзиві на апеляційну скаргу ВРП ОСОБА_1 просить у її задоволені відмовити, оскільки Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду прийняв оскаржуване рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Дослідивши наведені в апеляційних скаргах доводи та аргументи ОСОБА_1 , зазначені у відзиві, заслухавши позивача, його представників, представників ВРП та Міністерства юстиції України, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з таких міркувань.

Як установлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з квітня 1990 року по червень 2005 року працював суддею Уманського міськрайонного суду Черкаської області (раніше - Уманський міський народний суд), із червня 2005 року до квітня 2010 року - суддею Печерського районного суду міста Києва, з травня 2013 року - суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

23 березня 2000 року Верховна Рада України обрала його на посаду судді безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 22 березня 2007 року № 830-V ОСОБА_1 призначено членом ВРЮ.

У період з 22 квітня 2010 року до 23 травня 2013 року він обіймав посаду Голови ВРЮ.

23 травня 2013 року звільнений з посади Голови ВРЮ у зв`язку з обранням суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ безстроково. З 24 травня 2013 року зарахований до штату цього суду і приступив до виконання обов`язків.

Рішенням ВРЮ від 16 травня 2013 року № 217/0/15-13 повноваження члена ВРЮ ОСОБА_1 припинено у зв`язку із закінченням строку, на який його призначено.

Постановою Верховної Ради України від 2 липня 2013 року № 368-VII ОСОБА_1 призначено членом ВРЮ.

На підставі пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1188-VII з дня набрання чинності цим Законом (11 квітня 2014 року) повноваження члена ВРЮ ОСОБА_1 припинено.

Разом із цим 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон № 1682-VII, згідно із частиною третьою статті 1 якого протягом десяти років посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбаченої частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 4 Закону № 1682-VII передбачено, що особи, які перебувають, зокрема, на посаді, визначеній у пункті 4 частини першої статті 2 цього Закону (судді), подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють, що до них застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону. Така заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону. Неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

Розпорядженням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року № 48/0/38-14 «Про проведення перевірки відомостей щодо застосування заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади», стосовно суддів ВССУ» 1 грудня 2014 року було визначено днем початку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону № 1682-VII.

Однак, з матеріалів справи вбачається, що позивач не подав зазначеної заяви у встановлений строк, про що голова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ листом від 12 грудня 2014 року № 122-205/0/11-14 повідомив Міністерство юстиції України.

11 серпня 2015 року до ВРЮ надійшло звернення Міністерства юстиції України від 6 серпня 2015 року вих. № 11.0.2/1470 за підписом заступника міністра юстиції України - керівника апарату Іванченко О. П. щодо наявності підстав для прийняття подання про звільнення судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням ним вимог щодо несумісності.

23 листопада 2015 року надійшло аналогічне звернення Міністерства юстиції України від 20 листопада 2015 року вих. № 142/11.0.2/16-15 за підписом міністра юстиції Петренка П. Д.

У вказаних зверненнях зазначено, що суддя ОСОБА_1 не подав у порядку, встановленому Законом № 1682-VII, заяву, передбачену частиною першою статті 4 цього Закону.

4 січня 2016 року надійшло звернення Міністерства юстиції України від 25 грудня 2015 року вих. № 889/11.0.2/16-15 за підписом міністра Петренка П. Д. щодо наявності підстав для прийняття подання про звільнення судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням ним вимог щодо несумісності.

Як зазначено у цьому зверненні, ОСОБА_1 обіймав посаду члена ВРЮ понад рік у період, визначений пунктом 6 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, а саме з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, який включає також період, визначений пунктом 2 частини другої статті 3 цього ж Закону, зокрема з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, та не був звільнений у цей період з посади за власним бажанням. У зв`язку із цим до судді ОСОБА_1 застосовується заборона протягом десяти років із дня набрання чинності Законом № 1682-VII обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади.

Міністерство юстиції України як суб`єкт звернення щодо внесення подання про звільнення суддів просило визнати порушення суддею ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та внести подання до Верховної Ради України про його звільнення із займаної посади.

Дисциплінарна секція ВРЮ у своїх висновках від 22 грудня 2015 року і 22 березня 2016 року рекомендувала ВРЮ відкрити провадження щодо вимог законодавства про несумісність стосовно судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1

ВРЮ ухвалою від 6 квітня 2016 року № 780/0/15-16 відкрила відповідне провадження.

У подальшому, а саме 6 вересня 2016 року, ОСОБА_1 подав до ВРЮ заяву від 5 вересня 2016 року про звільнення його з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у відставку.

30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закон № 1402-VIII, а 5 січня 2017 року - Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), на виконання положень яких проведено реорганізацію ВРЮ шляхом перетворення її у ВРП.

Відповідно до пункту 15 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII заяви про порушення вимог законодавства щодо несумісності, у тому числі звернення Міністерства юстиції України, подані відповідно до Закону № 1682-VII, передаються ВРП для розгляду та прийняття рішень у порядку, визначеному цим Законом для розгляду справ щодо несумісності.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 1798-VIII до повноважень ВРП належить ухвалення рішення стосовно порушення суддею вимог щодо несумісності.

Рішенням ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 визнано порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнено його із цієї посади.

На обґрунтування цього рішення ВРП зазначила, що перебування судді ОСОБА_1 на посаді члена ВРЮ понад рік у період, визначений пунктом 6 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, неподання ним заяви, передбаченої частиною першою статті 4 цього Закону, є підставою застосування щодо нього заборони, встановленої частиною третьою статті 1 цього Закону, що є несумісним з перебуванням на посаді професійного судді і є підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади судді.

При цьому, як убачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, ВРП керувалась одночасно як пунктом 4 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України (у редакції, чинній на момент звернень Міністерства юстиції України від 11 серпня, 23 листопада 2015 року, 4 січня 2016 року щодо наявності підстав для прийняття подання про звільнення судді), так і пунктом 2 частини шостої статті 126 чинної редакції Конституції України, які збігаються за змістом, але після внесення змін до Конституції України відбулась зміна номерів відповідних пунктів.

17 лютого 2017 року на підставі пункту 15.6 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17 (далі - Регламент), ВРП ухвалою № 114/0/18-17 залишила без розгляду заяву ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у відставку у зв`язку з тим, що 1 лютого 2017 року до ВРП надійшла заява ОСОБА_1 про відкликання раніше поданої ним заяви про відставку.

Не погодившись з рішенням ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 про його звільнення з посади судді за Законом № 1682-VII, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Надаючи оцінку викладеним у скаргах та відзиві на скаргу ВРП доводам учасників справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

Законом № 1682-VII частину першу статті 53 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) було викладено в такій редакції: «Перебування на посаді судді є несумісним із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону України «Про очищення влади».

Подібну норму було закріплено й Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (чинний з 28 березня 2015 року) та викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, зокрема частину першу статті 54, викладено так: «Перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, передбаченому Законом України «Про очищення влади».

Право на доступ до публічної служби не є абсолютним. Про це неодноразово зазначав у своїх рішеннях ЄСПЛ. У разі, коли є конфлікт декількох прав, кожне з яких гарантоване Конвенцією, варто зважити всі інтереси, що поставлені на карту. У разі якщо держава зобов`язана однаково забезпечувати права, які гарантовані Конвенцією і між якими існує конфлікт, та якщо захист одного права призведе до втручання в інше право, саме держава покликана обрати адекватний засіб для того, щоб відповідне втручання у право було пропорційним і таким, що переслідує легітимну мету. Втручання може вважатись необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає невідкладній соціальній потребі і здійснені національними органами засоби є відповідними та достатніми (див. mutatis mutandis пункти 123, 124 рішення ЄСПЛ у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» від 12 червня 2014 року).

Суд першої інстанції установив, що суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 обіймав посаду члена ВРЮ понад рік у період, визначений пунктом 6 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, а саме з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року, який включає також період, визначений пунктом 2 частини другої статті 3 цього Закону, зокрема з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Крім цього, суддя ОСОБА_1 не подав заяву, передбачену частиною першою статті 4 Закону № 1682-VII, що є підставою для застосування до нього заборон, установлених частиною третьою статті 1 цього Закону.

Із цих підстав ВРП ухвалила рішення № 1232/0/15-17, яким визнала порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнила його із цієї посади.

Суд першої інстанції, скасовуючи зазначене рішення ВРП, мотивував свої висновки тим, що за загальним правилом вимоги щодо несумісності для посади судді - це заборона виконання окремих видів професійної діяльності, які можуть заважати виконанню суддівських обов`язків. У Законі № 1402-VIII до переліку вимог щодо несумісності віднесено люстраційні обмеження, які, за висновком суду, не є забороною щодо несумісності. Таким чином, оскільки люстраційна заборона згідно з нормами Конституції України не належить до вичерпного переліку вимог щодо несумісності, звільнення з посади судді у зв`язку з люстраційними обмеженнями з посиланням на те, що це є порушенням вимог щодо несумісності, порушує конституційні гарантії судді.

Велика Палата Верховного Суду вважає наведені висновки суду попередньої інстанції передчасними з таких міркувань.

Згідно із частиною шостою статті 126 Конституції України підставою для звільнення судді, зокрема, є порушення вимог щодо несумісності.

Зміст терміна «несумісність» Конституцією України не визначається, в силу чого Верховна Рада України, діючи в межах своїх повноважень, може визначати його зміст.

Так, відповідно до статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.

Згідно зі статтею 92 Конституції України виключно законами України визначаються, серед іншого, судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

У частині першій статті 1 Закону № 1682-VII визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 53 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 1682-VІІ, яка була чинною до 28 березня 2015 року, перебування на посаді судді є несумісним із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону № 1682-VІІ.

У частині першій статті 54 Закону № 2453-VI у редакції, яка діяла на момент розгляду звернень Міністерства юстиції України, зазначено, що перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, визначеному Законом № 1682-VІІ.

У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів; незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов`язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею (пункт 4.1 мотивувальної частини). Одну з найважливіших гарантій незалежності суддів закріплено в положенні частини другої статті 126 Конституції України, за яким вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; це означає заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, громадян та їх об`єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо; заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді (пункт 4.4 мотивувальної частини).

У резолютивній частині цього Рішення Конституційного Суду України вказано, що положення частини першої статті 126 Конституції України «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України» у взаємозв`язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так. Незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням (пункт 1). Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо (пункт 2).

Питання незалежності суддів та гарантій їх діяльності були предметом оцінки Конституційного Суду України і в Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, у пункті 2 мотивувальної частини зазначено, що згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Відповідно до Конституції України діяльність суддів гарантується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення, звільнення з посади; обмеженням прав суддів на виконання іншої оплачуваної роботи, крім викладацької, наукової та творчої; фінансуванням функціонування судів та діяльності суддів виключно за рахунок коштів Державного бюджету України (стаття 126, частина друга статті 127, стаття 128, стаття 130). Отже, Основний Закон України не допускає обмеження чи скасування встановлених конституційних гарантій діяльності суддів.

Конституція України закріплює вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку. Відповідно до повноважень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 85, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України, Верховна Рада України має право визначати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади (пункт 3 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на наведене прийняття ВРП рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у зв`язку з порушенням ним вимог щодо несумісності, тобто з підстави, передбаченої Конституцією України, в порядку та за умов, визначених Верховною Радою України у законах №1402-VIII та № 1798-VIII, не свідчить про порушення особливого, визначеного законодавством порядку звільнення судді з посади та в свою чергу гарантій незалежності судді.

Суд першої інстанції у своєму рішенні обґрунтовано звернув увагу на те, що законодавство, яке було чинне у період роботи позивача членом ВРЮ, а також чинне у цей час, прямо передбачає зайняття посади члена ВРЮ (ВРП) діючими суддями.

У цьому контексті слід зазначити, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, ототожнив порушення вимог щодо несумісності, визначення якого Конституція України не містить, із порушенням заборони сумісництва, закріпленої у частині другій статті 127 Основного Закону України, хоч за загальним правилом, зокрема у трудовому законодавстві, несумісність з певною професійною діяльністю не є поняттям повністю тотожним забороні суміщати окремі види професійної діяльності (займатися за сумісництвом певними видами діяльності).

Як уже було зазначено, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку.

У цьому ж Рішенні вказано, що відповідно до повноважень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 85, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України, Верховна Рада України має право визначати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади.

Основною метою прийняття законів № 1682-VII та № 1188-VII є проведення в Україні процедури очищення влади насамперед задля відновлення довіри громадян до влади, у тому числі і підвищення авторитету судової влади. Передбачені Верховною Радою України у цих законах умови, з якими подальше перебування на посаді судді є несумісним, тобто є порушенням вимог щодо несумісності в розумінні положень Конституції України, обґрунтовані саме потребою досягнення цієї мети.

Водночас у згаданих законах не йдеться про неможливість для судді обіймати посаду члена ВРЮ або ВРП взагалі, натомість окреслено умови, за яких перебування судді на цих посадах вважається порушенням вимог щодо несумісності.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду попередньої інстанції про те, що Законом № 1682-VII було розширено передбачені Конституцією України підстави звільнення судді та їх зміст, а не визначено порядок або умови звільнення.

Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду також ураховує, що з липня 2017 року на розгляді Конституційного Суду України перебуває справа (конституційні провадження, об`єднані в одну справу) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII та за конституційним поданням 47 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII.

Станом на час розгляду судом першої інстанції спору в цій справі, а також її апеляційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду Конституційний Суд України не визнавав указані положення Закону № 1682-VII такими, що не відповідають Конституції України, тому наведене судом попередньої інстанції розуміння положень цього Закону наразі не можна визнати обґрунтованим.

Крім цього, як убачається з матеріалів справи, однією з підстав для визнання порушення суддею ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади є неподання ним заяви, передбаченої частиною першої статті 4 Закону № 1682-VII, однак суд першої інстанції не надав належної оцінки цій обставині.

Згідно з положеннями частини першої статті 4 Закону № 1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному в частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, в якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону.

Частиною другою статті 4 цього Закону визначено, що заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві.

Тобто Законом № 1682-VII установлено єдиний порядок самоусунення суб`єкта люстрації - шляхом подання до компетентного органу заяви з повідомленням про те, що до нього застосовуються заборони, визначені частиною третьою статті 1 зазначеного Закону, а саме: протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 5 Закону № 1682-VII організація проведення перевірки професійних суддів покладається на голову суду, в якому працює суддя.

Проведення перевірки осіб здійснюється у строки, визначені планом проведення перевірок відповідно до Закону № 1682-VII, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1025, та відповідно до вимог Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563.

На офіційному вебсайті Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за посиланням http://sc.gov.ua/ua/dokumenti.html розміщено скан-копію Розпорядження від 19 листопада 2014 року № 48/0/38-14 «Про проведення перевірки відомостей щодо застосування заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади», стосовно суддів ВССУ».

Згідно з пунктом 1 цього розпорядження 1 грудня 2014 року визначено днем початку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

За повідомленням Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Гулька Б. І. (лист від 12 грудня 2014 року вих. № 122-205/0/11-14), направленим до Міністерства юстиції України, суддя ОСОБА_1 заяву не подав.

При цьому у відповідь на запит ВРЮ від 2 вересня 2015 року вих. № 5047/0/9-15 голова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Гулько Б. І. повідомив (лист від 17 вересня 2015 року вих. № 12-1653/0/4-15), що у день видання розпорядження від 19 листопада 2014 року № 48/0/38-14 суддя ОСОБА_1 перебував у щорічній оплачуваній відпустці. Однак інформація про початок проведення перевірки була доведена до його відома цього дня, 19 листопада 2014 року, за наявним в особовій справі номером мобільного телефону. Також, за даними Єдиної автоматизованої системи діловодства Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 ознайомився з текстом цього розпорядження 21 листопада 2014 року о 14:21.

На засіданні ВРП суддя ОСОБА_1 підтвердив, що був повідомлений про те, що 1 грудня 2014 року було визначено днем початку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, згідно з розпорядженням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року № 48/0/38-14 «Про проведення перевірки відомостей щодо застосування заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади» стосовно суддів ВССУ». Зазначив, що свідомо не подав заяву на проведення перевірки в межах Закону № 1682-VII, оскільки, на його думку, люстраційні процедури, передбачені спеціальним Законом № 1188-VII не містять ознак несумісності у його професійній діяльності як судді.

Крім того, як убачається з декларації доброчесності судді за 2015 рік, суддя ОСОБА_1 у розділі II «Твердження декларанта», а саме в графі 19 «До мене не застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади», поставив відмітку «Не підтверджую», а в декларації за 2016 рік - відмітку «Підтверджую».

Норми статті 4 Закону № 1682-VII указують на обов`язкове подання особою, яка перебуває на посаді, визначеній у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, заяви з повідомленням про те, що до неї застосовуються або не застосовуються відповідні заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 цього Закону. Інші альтернативні дії такої особи законом не встановлені.

За таких обставин факт неподання суддею ОСОБА_1 заяви з повідомленням про те, що до нього застосовуються або не застосовуються відповідні заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, підтверджений наявними у справі матеріалами і сам позивач його не заперечує.

Указане є підставою для застосування до позивача заборони, визначеної частиною третьою статті 1 названого Закону, оскільки така законодавча норма є імперативною.

В аспекті цієї справи Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на таке.

Суддя зобов`язаний виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду (пункт 2 частини сьомої статті 56 Закону № 1402-VIII).

Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов`язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади (пункт 4.2 Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23; далі - Бангалорські принципи поведінки суддів).

Згідно зі статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з`їздом суддів України 22 лютого 2013 року, суддя повинен бути, зокрема, прикладом неухильного додержання вимог закону.

Суддя має докладати всіх зусиль для того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною (стаття 3 Кодексу суддівської етики).

Відтак особа, яка має статус судді, повинна підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності. Передусім це виявляється у неухильному дотриманні вимог законодавства, зокрема тих обов`язків та обмежень, які покладаються на суддю.

Отже, неподання ОСОБА_1 заяви, визначеної частиною першою статті 4 Закону № 1682-VII, свідчило про свідоме невиконання ним вимог цього Закону всупереч пункту 4.2 Бангалорських принципів поведінки суддів, статтям 1, 3 Кодексу суддівської етики.

Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року в справі № 800/186/17 (провадження № 11-1203заі18).

За цих обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідач належним чином обґрунтував свої висновки про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_1 внаслідок застосування до нього заборон, передбачених статтею 1 Закону № 1682-VII, оспорюване рішення ґрунтується на вимогах чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства і підстав для його скасування немає.

Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що мета, передбачена нормами Закону № 1682-VII, могла бути досягнута шляхом розгляду заяви позивача про звільнення його у відставку до моменту її відкликання.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, після відкриття ВРЮ справи щодо порушення вимог законодавства про несумісність (6 квітня 2016 року) від ОСОБА_1 на адресу ВРП надійшла заява від 5 вересня 2016 року про звільнення його з посади судді у відставку.

Однак 1 лютого 2017 року на адресу ВРП надійшла заява ОСОБА_1 , в якій він зазначає про бажання продовжувати свою діяльність на посаді судді та відкликає раніше подану заяву про відставку.

Ухвалою від 17 лютого 2017 року № 114/0/15-17 ВРЮ залишила без розгляду заяву ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у відставку саме з тих мотивів, що ОСОБА_1 відкликав свою заяву про звільнення у відставку та зазначив про бажання продовжувати діяльність на посаді судді, що не може свідчити про «самоусунення» в розумінні Закону № 1682-VІІ.

Згідно із частиною другою статті 3 Закону № 1682-VІІ заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.

Отже, підстави для вирішення питання про визнання порушень ОСОБА_1 вимог щодо несумісності і, як наслідок, звільнення його з посади судді, виникли раніше, ніж позивач виявив бажання звільнитись у відставку.

Право на відставку може бути використане суддею, якщо до подання такої заяви ним не допущено дій, які зумовлюють прийняття компетентними органами рішення про його звільнення з посади судді з інших підстав.

Це зумовлено тим, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді (частина п`ята статті 109 Закону № 2453-VІ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та не зберігається у разі звільнення з інших підстав.

Також під час апеляційного перегляду справи представники позивача наполягали на потребі врахування висновків ЄСПЛ, зроблених цим судом у справі «Полях та інші проти України» як підстави визнання протиправним оспорюваного рішення ВРП та поновлення позивача на посаді.

Обговорюючи ці доводи представників позивача, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

19 червня 2019 року Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) схвалила Остаточний висновок щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») № 788/2014 (далі - Остаточний висновок).

У пункті 18 Остаточного висновку зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (пункт 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз`яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенстві права (далі - Керівні принципи). Ці Керівні принципи були прийняті для формування політики, спрямованої на ліквідацію спадщини комуністичного періоду, який закінчився в 1991 році. Ці основоположні принципи можна застосовувати mutatis mutandis до спадщини режиму ОСОБА_9.

Водночас у пункті 29 Проміжного висновку цієї Комісії від 16 грудня 2014 року № 788/2014, який стосувався того ж Закону, зазначено, що Керівні принципи передбачають, що люстрація «може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створення життєздатної вільної демократії шляхом використання суб`єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації». Таким чином, люстрація «не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може бути винесене тільки за минулу злочинну діяльність на основі Кримінального кодексу і у відповідності з усіма процедурами і гарантіями кримінального переслідування».

Частинами першою та другою статті 3 передбачено дискваліфікацію певних осіб на основі того, що вони обіймали посади під час президентства ОСОБА_9 у 2010-2014 роках або під час подій Майдану на рубежі 2013-2014 років. Дискваліфікація, заснована виключно на посаді, яку обіймала особа, не суперечить міжнародним стандартам за умови, що йдеться про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винних у серйозних випадках халатності (пункт 50 Остаточного висновку).

У пункті 65 Остаточного висновку Венеціанська комісія зауважила, що оскільки «метою люстрації є не покарання людей, які вважаються винними, … а захист нової демократії» (преамбула до Керівних принципів), зміни в особистій позиції є тим фактором, який слід ураховувати щодо всіх категорій осіб.

Закон України «Про очищення влади» забороняє певним категоріям осіб обіймати певні державні посади. Венеціанська комісія наголошує на тому, що відповідно до концепції «демократії, здатної захистити себе» держава має право відстороняти від доступу до зайняття державних посад осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі та/або показали себе негідними служити суспільству. Водночас ЄСПЛ зазначив у справі «Жданока», що «щоразу, коли держава має намір покладатися на принцип «демократії, здатної захистити себе» для виправдання втручання у права особистості, вона повинна ретельно оцінювати масштаби та наслідки цього заходу, щоб переконатися у тому, що <...> рівновагу буде досягнуто». Таким чином, правова норма, яка накладає обмеження на доступ до державних посад, має бути чіткою й обґрунтованою за характером та повинна дотримуватися принципу пропорційності (пункт 30 Остаточного висновку).

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), яка стосувалася звільнення п`ятьох державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади».

У цій справі Суд констатував порушення, зокрема, статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя) щодо усіх п`яти заявників.

Зокрема, у Суду виникли сумніви щодо легітимної мети згаданого Закону. Так, ЄСПЛ відзначив, що закони про люстрацію, які він розглядав у своїх попередніх справах, стосувалися підозрюваних співробітників тоталітарних служб безпеки. На відміну від цього, чотири перших заявники працювали в апараті держави, яка як мінімум в принципі заснована на демократичних конституційних принципах. До того ж заходи, передбачені Законом України «Про очищення влади», виглядали як форма колективної відповідальності за роботу у часи Президента України ОСОБА_9 , незважаючи на роль, яку відігравала та чи інша особа, та її зв`язок з певними антидемократичними явищами. Тому, на переконання ЄСПЛ, не можна виключити, що ухвалення Закону мало на меті помсту особам, які працювали на попередні уряди. Це зумовлювало політизацію державної служби, яка суперечить проголошеній меті законодавства про очищення влади. У практиці ЄСПЛ є усталеним принцип, що люстрація не може використовуватися як засіб покарання, відплати або помсти. Цей принцип застосовується й до згаданого Закону.

Вирішуючи питання про те, чи були передбачені законом заходи, вжиті до заявників, «потрібні у демократичному суспільстві», ЄСПЛ визнав, що після періоду перебування при владі колишнього Президента України ОСОБА_9 , позначеного негативними явищами в сфері демократії, верховенства права і прав людини, певні зміни в державному апараті, зокрема заходи проти осіб, які були особисто пов`язані з цими явищами, могли бути необхідними. Суд зазначив, що держави в принципі мають широкі межі розсуду для застосування люстрації в рамках боротьби зі спадщиною комунізму.

Водночас ЄСПЛ констатував, що заходи, застосовані до заявників, були дуже жорсткими і широкими у їхньому застосуванні. Щоб виправдати застосування таких заходів без оцінки індивідуальної ролі заявників, потрібно було б навести дуже переконливі причини. Однак Уряд не продемонстрував, що такі причини обговорювалися в рамках парламентських дебатів, які передували прийняттю Закону України «Про очищення влади». Крім того, на думку ЄСПЛ, цей Закон створює враження невідповідності між проголошенням презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності серед основних його засад і тим, як Закон застосовувався на практиці. ЄСПЛ звернув увагу й на те, що широка сфера застосування згаданого Закону призвела до того, що деяких заявників було звільнено, хоч вони обійняли свої посади раніше, ніж ОСОБА_9 став Президентом України, і просто не звільнилися протягом року після його приходу до влади. Крім того, застосування Закону України «Про очищення влади» до заявників не залежало від того, чи причетні вони до негативних явищ, якими характеризувався період перебування на посаді Президента України ОСОБА_9 , принаймні Суд зауважив, що Уряд такого зв`язку не продемонстрував.

ЄСПЛ зазначив, що свідомий ситуації, яка склалася в Україні у відповідний час. Однак нібито невідкладна потреба в Законі контрастує з тим фактом, що за Законом заборону до заявників було застосовано на десять років. Суд не піддав сумніву, що після подій, що відбулися в Україні в той час, зміни в особовому складі цілком могли бути потрібні. Однак Суду не було доведено, що ситуація залишалася настільки нестабільною, що було неможливо вивчити індивідуальну роль кожної особи з наступним можливим поступовим скасуванням обмежувальних заходів.

З урахуванням цих висновків ЄСПЛ постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо перших трьох заявників та статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

24 лютого 2020 року зазначене рішення набуло статусу остаточного.

У контексті вирішення питання стосовно застосування до спірних правовідносин зазначених висновків ЄСПЛ, а також задоволення на цій підставі позовних вимог про скасування оспорюваного рішення відповідача і поновлення ОСОБА_1 на посаді судді, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне акцентувати, що за результатами розгляду справи «Полях та інші проти України» ЄСПЛ не постановляв вжити заходи індивідуального характеру щодо жодного із заявників, тобто зроблені цим судом висновки обумовлюють потребу вжиття державою заходів саме загального характеру.

Відповідно до статті 13 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого ЄСПЛ порушення, а також усунення підстав для надходження до ЄСПЛ заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в цьому суді.

Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні ЄСПЛ системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики ЄСПЛ прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов`язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до рішення ЄСПЛ з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

Станом на час перегляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи, рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» не виконано, відповідних змін з урахуванням висновків цього суду до законодавства, зокрема Закону № 1682-VІІ, не внесено.

У зв`язку із цим слід зауважити, що жоден із заявників у справі «Полях та інші проти України» не перебував на посаді судді або члена ВРЮ (чи ВРП як правонаступника ВРЮ) і наразі неможливо визначити, яких саме змін зазнає згаданий Закон у частині, що стосується саме цих посад і умов застосування заходів очищення влади щодо них.

Крім цього, як уже зазначалося, питання щодо невідповідності окремих положень Закону № 1682-VІІ нормам Конституції України також на цей час не вирішене.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання представників позивача на рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» як підставу скасування оспорюваного рішення ВРП та поновлення позивача на посаді.

Втім у контексті висновків ЄСПЛ щодо потреби з`ясування ролі, яку відігравала та чи інша особа, та її зв`язку з певними антидемократичними явищами Велика Палата Верховного Суду враховує таке.

У пункті 50 Остаточного висновку Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) зазначила: «Частинами першою-другою статті 3 передбачено дискваліфікацію певних осіб на основі того, що вони обіймали посади під час президентства ОСОБА_9 у 2010-2014 роках (1) або під час подій Майдану на рубежі 2013-2014 років (2). Дискваліфікація, заснована виключно на посаді, яку обіймала особа, a priori не суперечить міжнародним стандартам, за умови, що мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винних у серйозних випадках халатності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в частинах першій-другій статті 3, відповідають цій вимозі. Однак вона відзначає, що українська влада може краще оцінити, які з державних установ відігравали значну роль у недемократичних процесах упродовж двох зазначених періодів».

Як установлено у цій справі, в період з 22 квітня 2010 року до 23 травня 2013 року позивач обіймав посаду Голови ВРЮ.

Статус цього органу було визначено Конституцією України та Законом України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції».

За змістом частини першої статті 1 цього Закону ВРЮ була відповідальна за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Окреслена сфера відповідальності ВРЮ дає підстави вважати її одним із ключових органів, що функціонував у державі.

Факти порушення прав людини і основоположних свобод ВРЮ, а також позивачем у період, коли він був Головою цього органу, констатовані, зокрема, ЄСПЛ у рішенні від 9 січня 2013 року в справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11).

У цьому рішенні ЄСПЛ, зокрема, зауважив, що члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення ( ОСОБА_12 та ОСОБА_1 ), згодом узяли участь у голосуванні щодо рішення про його звільнення з посади. Крім того, один з цих членів ( ОСОБА_1 ) був призначений Головою ВРЮ та головував у засіданні, в якому розглядалась справа заявника. Роль цих членів у висуванні звинувачень щодо заявника на підставі результатів проведеної ними дисциплінарної перевірки викликає об`єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні рішення по суті у справі заявника (див., для порівняння, рішення від 15 листопада 2001 року у справі «Вернер проти Польщі» (Werner v. Poland), заява № 26760/95, пп. 43 та 44) (пункт 115).

Відповідно факти цієї заяви порушують низку серйозних питань, які вказують як на недоліки структурного характеру в провадженні у ВРЮ, так і на ознаки особистої упередженості з боку певних членів ВРЮ, які розглядали справу заявника. Отже, ЄСПЛ доходить висновку, що провадження у ВРЮ не відповідало принципам незалежності та безсторонності, які вимагаються пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 117).

За результатами розгляду зазначеної справи ЄСПЛ констатував, зокрема, що національні органи не забезпечили незалежного та безстороннього розгляду справи заявника, а наступний перегляд його справи не виправив цих проблем. Отже, у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункт 131).

На думку Великої Палати Верховного Суду, виявлені ЄСПЛ недоліки структурного характеру в провадженні у ВРЮ та ознаки особистої упередженості з боку окремих її членів, зокрема позивача, який перебував на посаді Голови ВРЮ, а також констатовані ЄСПЛ, зокрема і з цих мотивів, порушення конвенційних прав, свідчать про наявність правових підстав для застосування до позивача заходів щодо очищення влади з урахуванням його особистого внеску у ці обставини.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного життя. Органи державної влади згідно з пунктом 2 цієї статті не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві, зокрема, для захисту прав і свобод інших осіб.

З урахуванням установлених у цій справі обставин Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в апеляційній скарзі ВРП доводи про те, що обмеження права позивача обіймати посаду судді, що в контексті практики ЄСПЛ становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, здійснено на підставі законодавчо встановленої вимоги і з метою захисту прав і свобод інших осіб, а саме відновлення довіри громадян до влади та суддівського корпусу, тобто з дотриманням положень пункту 2 статті 8 Конвенції.

При цьому обмеження права позивача обіймати посаду судді здійснено відповідно до вимог Закону № 1682-VII, конституційність положень якого станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не спростована Конституційним Судом України.

При оцінці правомірності обмеження права особи мати суддівський статус важливим є з`ясування того, чи відповідне обмеження передбачається законом, чи переслідує легітимну мету та чи є пропорційним цій меті.

Для дотримання принципу пропорційності застосоване обмеження прав, що передбачене нормативно-правовим актом і переслідує легітимну мету, має бути співмірним з такою метою, що виражається у співвідношенні між результатом, який досягається за допомогою відповідного обмеження права, та шкодою, яка може бути завдана.

Згідно з преамбулою до Закону № 1682-VII цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Для досягнення зазначеної мети Законом № 1682-VII запроваджується проведення процедури перевірки осіб, які є суб`єктами перевірки на відповідність визначеним критеріям, з метою вирішення питання щодо можливості їх подальшого перебування на відповідній посаді.

Отже, мета застосування Закону № 1682-VII для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.

Таким чином, урахувавши викладене, оцінивши в сукупності отримані в судовому засіданні докази, зваживши на всі аргументи та доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ВРП, приймаючи рішення від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади», діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з дотриманням принципу пропорційності.

Рішення ВРП від 23 травня 2017 року містить посилання на визначені законом підстави, з яких відповідач дійшов висновку про визнання порушення ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для скасування оспорюваного рішення ВРП є помилковим, ґрунтується на неповному з`ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, та неправильному застосуванні норм матеріального права. Із цих підстав апеляційні скарги ВРП та Міністерства юстиції України підлягають задоволенню, а оскаржуване судове рішення - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

За приписами пунктів 1 та 4 частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 242, 266, 292, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційні скарги Вищої ради правосуддя та Міністерства юстиції України задовольнити.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

Ю. Л. Власов

Л. І. Рогач

М. І. Гриців

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков

О. Г. Яновська

Відповідно до частини третьої статті 321 КАС постанова оформлена суддею Князєвим В. С.

Джерело: ЄДРСР 90113134

[ANTIRAID]

Велика палата в ігноруванні норм Конституції України та рішення ЄСПЛ, проводячи аналогію з порушенням целібату священниками, прирівняла до таких священників і українських суддів.

Судячи з усього, доповідач у цій справі відмовився готувати це ганебне рішення, що свідчить про керованість більшістю суддів великої палати минулою владою, на мій погляд.

Судді, які голосували за цю явно протизаконну постанову прийшли до висновку, що раз у рішенні ЄСПЛ, що стосується незаконності люстрації, не було суддів, а також те що до цього часу Конституційний суд України не визнав люстрацію неконституційною, то до суддів вона не застосовується.

Й для виправдання своїх дій ще навели підставу люстрації - прийняття рішення стосовно судді Олександра Волкова, яке було визнано ЄСПЛ таким, що порушує норми конвенції.

Таким чином, судді, що голосували за таке рішення, довели, на мій погляд, що в українському судді навіть найвищої ланки можна довести будь-що, посилаючись на обставини та обґрунтовуючи рішення найфантастичнішими аргументами, як в цій справі - порушення суддями целібату.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Анцупової Т. О.

на постанову від 21 травня 2020 року

у справі № 800/235/17

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України викладаю окрему думку.

Окремі висновки Постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 800/235/17

Велика Палата Верховного Суду, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України (далі - Мін`юст), про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади» (далі - рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17), постановила апеляційні скарги ВРП та Мін`юсту задовольнити, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанову Великої Палати Верховного Суду мотивовано, зокрема, тим, що висновок суду попередньої інстанції про те, що Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII) було розширено передбачені Конституцією України підстави звільнення судді та їх зміст, а не визначено порядок або умови звільнення, є помилковим.

Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду урахувала, що з липня 2017 року на розгляді Конституційного Суду України перебуває справа (конституційні провадження, об`єднані в одну справу) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII та за конституційним поданням 47 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII.

Станом на час розгляду судом першої інстанції спору в цій справі, а також її апеляційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду Конституційний Суд України не визнавав указаних положень Закону № 1682-VII такими, що не відповідають Конституції України, тому наведене судом попередньої інстанції розуміння положень цього Закону наразі не можна визнати обґрунтованим.

Причини незгоди з цими висновками Великої Палати Верховного Суду

Вважаю , що Велика Палата Верховного Суду, урахувавши, що на розгляді Конституційного Суду України перебувають зазначені конституційні подання, мала б одночасно врахувати деякі висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у рішенні від 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», яке набуло статусу остаточного 24 лютого 2020 року, стосовно змістовних недоліків та недоліків у застосуванні Закону № 1682-VII:

275. … стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів.

276. Усталений принцип практики Суду (див. згадане рішення у справі «Адамсон проти Латвії» (Adamsons v. Latvia), параграф 116) та інших документів Ради Європи щодо люстрації (див., наприклад, параграфи 4 і 12 Резолюції ПАРЄ та пункт «с» Керівних принципів ПАРЄ у пунктах 104 і 105) полягає в тому, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти. Це також стосується оскаржуваних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади» (див. також у зв`язку з цим пункт 25 остаточного висновку Комісії у пункті 108).

277. Згідно з твердженнями Верховного Суду та доводами Уряду мета Закону «Про очищення влади» полягала у відновленні довіри до державних установ і захисті демократичної форми правління (див. параграфи 92, 245, 246 і 252). Проте цілком можливо, що зазначені цілі могли бути досягнуті шляхом застосування менш суворих заходів, як, наприклад, якщо це можливо, відсторонення заявників від їхніх керівних посад після проведення індивідуальної оцінки та, якщо це можливо, переведення на менш відповідальні посади. Далекосяжний характер застосованих до заявників заходів (див. параграф 208) у поєднанні з доволі гострими формулюваннями, використаними у статті 1 Закону «Про очищення влади» щодо цілей Закону (див. параграф 72), порушують питання про те, що деякі із цих заходів принаймні частково були вмотивовані помстою тим, хто асоціювався з попередньою владою.

278. Якби це було так, тоді передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли вважатися не такими, що переслідували законну мету захисту демократичної форми правління, а такими, що підривали цю форму правління у зв`язку з політизацією державної служби, проблемою, для боротьби з якою цей Закон був нібито розроблений (див. доводи Уряду у параграфі 235).

…

281. Крім того, Венеціанська комісія також застерегла про наслідки застосування Закону «Про очищення влади» до широкого кола осіб для індивідуальних прав, наголосивши в цілому, що такий широкий підхід міг бути невиправданим з огляду на законну ціль, яку прагнули досягти люстраційні заходи, а саме захист демократичної форми правління, а не помсту (див. пункт 33 остаточного висновку Комісії, див. пункт 108).

…

290. Проте Суд зазначає, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

291. Навіть у тих справах Суд встановлював порушення різних положень Конвенції, якщо люстраційні заходи були застосовані без достатньої індивідуалізації лише через опосередковану причетність до таких урядів (див. згадані рішення у справах «Адамсонс проти Латвії» (Adamsons v. Latvia), параграф 116, та «Соро проти Естонії» (<�…>), параграфи 60-64).

…

294. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (див. параграф 305).

…

296. Як зазначив Суд (див. параграфи 208-211), застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

297. Уряд не зазначив про будь-який розгляд таких підстав під час обговорення Верховною Радою України Закону «Про очищення влади». Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (див. параграфи 72). Конституційний Суд України досі не завершив розгляд питання конституційності Закону «Про очищення влади», а тому Суд не може скористатися його думками з цього приводу (див., для порівняння, наприклад, згадані рішення у справах «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» (Animal Defenders International v. the United Kingdom), параграфи 13-33 і 113-116, та «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), параграфи 110).

298. Крім того, Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення «нагальної суспільної потреби», яку мав би переслідувати Закон «Про очищення влади». У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), параграфи 27-29) або Латвією (див. згадане рішення у справі «Жданока проти Латвії» (<�…>), параграфи 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною.

…

300. причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади пана Януковича (див. параграф 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.

301. Переконливого пояснення часових рамок, установлених Законом «Про очищення влади», як головного критерію для застосування передбачених Законом обмежувальних заходів немає (див. у зв`язку з цим пункт 51 висновку Венеціанської комісії у пункті 108). Як вбачається, Уряд сам стверджував, що Закон «Про очищення влади» був відповіддю на негативні результати діяльності усіх посткомуністичних еліт (див. параграф 231). Проте період з 1991 до 2010 років виключений зі сфери застосування Закону.

302. Так само немає пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону «Про очищення влади» (див. пункт 51 висновку Венеціанської комісії у пункті 108). Суд також відзначає аргумент першого заявника, що тодішній Президент України, який підписав Закон «Про очищення влади», сам протягом дев`яти місяців перебував на посаді міністра в уряді Президента Януковича (див. параграф 223). Уряд наголосив на необхідності відновлення громадської довіри до органів державної влади шляхом видимого оновлення їхнього штату як на одній з ключових цілей Закону «Про очищення влади» (див. параграфи 252 і 254). Важко зрозуміти, як за таких обставин ціль передбачуваного оновлення штату могла бути досягнута шляхом «очищення» менш важливих посадових осіб.

…

306. Суд також має розглянути аргумент Уряду, що передбачені Законом «Про очищення влади» заходи не могли бути більш індивідуалізованими з огляду на надзвичайний стан, спричинений бойовими діями у Донецькій та Луганській областях (див. параграф 251). Проте Суд зазначає, що у заяві України відповідно до статті 15 Конвенції, яку Україна надіслала Генеральному секретарю Ради Європи 05 червня 2015 року, Закон «Про очищення влади» як один із заходів, що охоплюється відступом від зобов`язань, не вказується (див. рішення від 25 липня 2017 року у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, параграф 22).

307. Суд усвідомлює контекст зазначених Урядом подій, про які зазначалося у заяві про відступ від зобов`язань, та готовий врахувати його (там само, параграф 71). Але передбачувано нагальний характер застосованих відповідно до Закону «Про очищення влади» заходів нівелюється тим, що вони були застосовані до заявників не умовно або тимчасово, а на десять років. Навіть припустивши, що певні кадрові зміни були невідкладним питанням, ніщо не свідчило, що ситуація залишалася б такою нестабільною упродовж відповідного періоду, що перешкоджала б детальному аналізу особистої ролі кожної посадової особи та на підставі цього аналізу поетапній відмові від таких невідкладних заходів на пізніших етапах.

323. Коротко кажучи, не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві.

324. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Якщо б Велика Палата Верховного Суду при прийнятті рішення у справі № 800/235/17 врахувала зазначенні міркування та висновки ЄСПЛ, вона не могла б не звернути уваги на констатовані змістові недоліки та недоліки в застосуванні Закону № 1682-VII, а саме:

1) невідповідність мети цього Закону змісту запроваджених люстраційних заходів;

2) невизначеність темпоральних меж застосування Закону до суб`єктів люстрації;

3) відсутність законодавчих критеріїв віднесення до суб`єктів так званої автоматичної люстрації;

4) необхідність індивідуального зв`язку суб`єкта люстрації з недемократичним режимом;

5) необхідність оцінки пропорційності застосованих заходів люстрації.

Оскільки , визначені змістові недоліки та недоліки в застосуванні Закону № 1682-VII, ЄСПЛ установив лише під час розгляду справи «Полях та інші проти України», вони потребують оцінки в межах зазначених конституційних проваджень.

Не піддаючи сумніву необхідність відновлення довіри до органів державної влади України, захисту демократичної форми правління та демократичних цінностей, вважаю, що застосування Закону № 1682-VII під час розгляду «люстраційних справ» національними адміністративними судами безпосередньо пов`язане з питаннями конституційності окремих положень цього Закону.

На підтвердження цієї тези наведу ще одну цитату зазначеного рішення ЄСПЛ:

175. Суд вважає, що правові питання, пов`язані з вирішенням справ заявників, були складними і порушували нові та складні питання за Конституцією України і Конвенцією. Тому зрозуміло, чому Конституційний Суд України повинен був вирішити ці питання, перш ніж суди загальної юрисдикції змогли б продовжити розгляд справ.

Щодо порушення статті 8 Конвенції

В апеляційній скарзі ВРП зазначає, що положеннями Закону № 1682-VII установлено об`єктивні критерії недопуску осіб, на яких поширюються заборони, передбачені частинами третьою, четвертою статті 1 цього Закону, у тому числі осіб, які обіймали посаду члена Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) до посади судді. У цій справі обмежено право ОСОБА_1 обіймати посаду судді, що в контексті практики ЄСПЛ становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Однак втручання у це право позивача здійснено згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.

Щодо цього аргументу Велика Палата Верховного Суду зазначила таке.

Станом на час перегляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи, рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» не виконано, відповідних змін з урахуванням висновків цього суду до законодавства, зокрема Закону № 1682-VІІ, не внесено.

У зв`язку із цим слід зауважити, що жоден із заявників у справі «Полях та інші проти України» не перебував на посаді судді або члена ВРЮ (чи ВРП як її правонаступника) і наразі неможливо визначити, яких саме змін зазнає згаданий Закон у частині, що стосується саме цих посад і умов застосування заходів очищення влади щодо них.

Крім цього, як уже зазначалося, питання щодо невідповідності окремих положень Закону № 1682-VІІ нормам Конституції України також на цей час не вирішене.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання представників позивача на рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» як підставу скасування оспорюваного рішення ВРП та поновлення позивача на посаді.

Втім у контексті висновків ЄСПЛ щодо потреби з`ясування ролі, яку відігравала та чи інша особа, та її зв`язку з певними антидемократичними явищами Велика Палата Верховного Суду враховує таке.

…

Факти порушення прав людини і основоположних свобод ВРЮ, а також позивачем у період, коли він був Головою цього органу, констатовані, зокрема, ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2013 року в справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).

У цьому рішенні ЄСПЛ, зокрема, зауважив, що члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення ( ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ), згодом узяли участь у голосуванні щодо рішення про його звільнення з посади. Крім того, один з цих членів ( ОСОБА_1 ) був призначений Головою ВРЮ та головував у засіданні, в якому розглядалась справа заявника. Роль цих членів у висуванні звинувачень щодо заявника на підставі результатів проведеної ними дисциплінарної перевірки викликає об`єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні рішення по суті у справі заявника (див., для порівняння, рішення від 15 листопада 2001 року у справі «Вернер проти Польщі» (Werner v. Poland), заява № 26760/95, параграфи 43 та 44) (параграфи 115).

Відповідно факти цієї заяви порушують низку серйозних питань, які вказують як на недоліки структурного характеру в провадженні у ВРЮ, так і на ознаки особистої упередженості з боку певних членів ВРЮ, які розглядали справу заявника. Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження у ВРЮ не відповідало принципам незалежності та безсторонності, які вимагаються пунктом 1 статті 6 Конвенції (параграфи 117).

За результатами розгляду зазначеної справи ЄСПЛ констатував, зокрема, що національні органи не забезпечили незалежного та безстороннього розгляду справи заявника, а наступний перегляд його справи не виправив цих проблем. Отже, у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункт 131).

На думку Великої Палати Верховного Суду, виявлені ЄСПЛ недоліки структурного характеру в провадженні у ВРЮ та ознаки особистої упередженості з боку окремих її членів, зокрема позивача, який перебував на посаді Голови ВРЮ, а також констатовані ЄСПЛ, зокрема і з цих мотивів, порушення конвенційних прав, свідчать про наявність правових підстав для застосування до позивача заходів щодо очищення влади з урахуванням його особистого внеску в ці обставини.

…

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість наведених в апеляційній скарзі ВРП доводів про те, що обмеження права позивача обіймати посаду судді, що в контексті практики ЄСПЛ становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, здійснено на підставі законодавчо встановленої вимоги і з метою захисту прав і свобод інших осіб, а саме відновлення довіри громадян до влади та суддівського корпусу, тобто з дотриманням положень пункту 2 статті 8 Конвенції.

При цьому обмеження права позивача обіймати посаду судді здійснено відповідно до вимог Закону № 1682-VII, конституційність положень якого станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не спростована Конституційним Судом України.

З таким висновком не можу погодитись, оскільки надана Великою Палатою Верховного Суду оцінка індивідуальної ролі, яку відігравав позивач, та його зв`язок з певними антидемократичними явищами відсутня у мотивації оскаржуваного рішення ВРП.

На мою думку, виправдання втручання у приватне життя особи суб`єктом владних повноважень, який застосувує люстраційні заходи, через конструкцію «втручання здійснено згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції, потребує детальної конкретизації необхідності втручання із зазначенням таких обставин:

1) які саме дії, бездіяльність або рішення особи загрожували національній та громадській безпеці чи економічному добробуту країни, та/або

2) яким чином таке втручання (шляхом звільнення) запобігає заворушенням чи злочинам, та/або

3) яким чином таке втручання (шляхом звільнення) захищає здоров`я чи мораль або права і свободи інших осіб.

Відповідна мотивація має бути відображена в оскаржуваному рішенні ВРП про звільнення судді з посади.

Оскільки за Законом № 1682-VII широке коло осіб, у тому числі й позивач у цій справі, підпадають під автоматичну люстрацію, вважаю, що питання необхідності (або навпаки) визначення законодавчих критеріїв автоматичної люстрації знаходиться виключно в компетенції Конституційного Суду України та у площині виконання рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» в частині загальних заходів.

Суддя Т. О. Анцупова

Джерело: ЄДРСР 90169932

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Лященко Н.П., Ткачука О. С.

на постанову від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17 (провадження

№ 11-596заі19)

за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України, про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади»

Стислий виклад обставин справи

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17, яким визнано порушення ним вимог щодо несумісності та звільнено з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

- зобов`язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновити його з 23 травня 2017 року на посаді судді цього суду та здійснити нарахування і виплату середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу з 23 травня 2017 року по день поновлення на посаді;

- допустити до негайного виконання постанову в частині поновлення його на посаді та нарахування і виплати середньомісячного заробітку за один місяць.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що у зв`язку із прийняттям оскаржуваного рішення було порушено його гарантоване Конституцією України право на працю за обраною професією. Крім цього, у резолютивній частині зазначеного рішення відповідач не зазначив, у зв`язку із зайняттям якою саме іншою діяльністю або яким статусом суддя ОСОБА_1 порушив вимоги щодо несумісності. Вичерпний перелік вимог щодо несумісності для суддів визначено у частині другій статті 127 Основного Закону України. На думку позивача, доповнення вичерпного переліку підстав звільнення суддів новими підставами або суттєве розширення однієї з таких підстав, яке відбулося згідно із Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII), призвело до зміни рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів. Також позивач наголошує на тому, що посаду члена Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) він обіймав на законних підставах і жодних передбачених законами обмежень та заборон щодо несумісності він, обіймаючи цю посаду, не порушував.

На думку ОСОБА_1 , щодо судової влади люстраційні процедури мали застосовуватись за правилами, визначеними не Законом № 1682-VII, який має загальний характер, а спеціальним законом - Законом України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон

№ 1188-VII), який до нього було застосовано кілька разів. На переконання позивача, ВРП застосувала Закон № 1682-VII протиправно, надавши йому зворотної дії в часі та не врахувавши того, що цей Закон на порушення Конституції України звузив обсяг існуючих прав і свобод. До того ж цей Закон не міг бути застосований до ОСОБА_1 , оскільки посада Голови ВРЮ і посада судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ були виборними посадами.

Крім цього, ОСОБА_1 вважає, що склад ВРП, що приймав оскаржуване рішення, був неповноважним, оскільки 12 із 16 її членів не були обрані (призначені) у визначеному законом порядку.

Позивач стверджує, що рішення ВРП прийнято упереджено, недобросовісно, нерозсудливо, непропорційно, без дотримання принципів рівності перед законом, запобігання всім формам дискримінації та поза межами встановленого законом строку. Позивач вважає, що оскільки оскаржуване рішення ВРП прийнято незаконно, то для відновлення його прав необхідно зобов`язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновити його на посаді судді цього суду та здійснити нарахування і виплату середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу по день такого поновлення на посаді.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 9 червня 2017 року повернув позовну заяву в частині вимог до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та відкрив провадження в частині вимог про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.

На підставі підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

З огляду на наведене вище позовну заяву ОСОБА_1 було передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав незаконним та скасував рішення ВРП від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади».

Не погодившись із таким судовим рішенням, ВРП та Міністерство юстиції України подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, а також неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 21 травня 2020 року апеляційні скарги ВРП та Міністерства юстиції України задовольнила. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким відмовила ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Відмовляючи Колесниченку В. М. у задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ВРП, приймаючи рішення від 23 травня 2017 року

№ 1232/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади», діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з дотриманням принципу пропорційності.

Обґрунтовуючи свою позицію, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прийняття ВРП рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у зв`язку з порушенням ним вимог щодо несумісності, тобто з підстави, передбаченої Конституцією України, в порядку та за умов, визначених Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) та Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», не свідчить про порушення особливого, визначеного законодавством порядку звільнення судді з посади, та у свою чергу, гарантій незалежності судді.

Велика Палата Верховного Суду зауважила й про те, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, ототожнив порушення вимоги щодо несумісності, визначення якого Конституція України не містить, із нормою про порушення заборони сумісництва, закріпленою у частині другій статті 127 Основного Закону України, хоч за загальним правилом, зокрема трудовим законодавством, несумісність з певною професійною діяльністю не є поняттям, повністю тотожним забороні суміщати окремі види професійної діяльності (займатися за сумісництвом певними видами діяльності).

До того ж Велика Палата Верховного Суду зазначила, що неподання ОСОБА_1 заяви, визначеної частиною першою статті 4 Закону № 1682-VII, свідчило про свідоме невиконання ним вимог цього Закону всупереч пункту 4.2 Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та соціальної ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23; далі - Бангалорські принципи поведінки суддів), статтям 1, 3 Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з`їздом суддів України 22 лютого 2013 року.

Щодо прохання представників позивача врахувати висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Полях та інші проти України» як підстави визнання протиправним оспорюваного рішення ВРП та поновлення позивача на посаді, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами розгляду справи «Полях та інші проти України» ЄСПЛ не постановляв вжити заходи індивідуального характеру щодо жодного із заявників, тобто зроблені цим судом висновки обумовлюють потребу вжиття державою заходів саме загального характеру. Станом на час перегляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи, рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» не виконано, відповідних змін з урахуванням висновків цього суду до законодавства, зокрема Закону № 1682-VІІ, не внесено.

До того ж Велика Палата Верховного Суду зауважила, що жоден із заявників у справі «Полях та інші проти України» не перебував на посаді судді або члена ВРЮ (чи ВРП як правонаступника ВРЮ) і наразі неможливо визначити, яких саме змін зазнає згаданий Закон у частині, що стосується саме цих посад і умов застосування заходів очищення влади щодо них. Крім того, питання щодо невідповідності окремих положень Закону № 1682-VІІ нормам Конституції України також на цей час не вирішене.

За викладених обставин більшість суддів Великої Палати Верховного дійшла висновку, що відповідач належним чином обґрунтував свої висновки про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_1 внаслідок застосування до нього заборон, передбачених статтею 1 Закону № 1682-VII, оспорюване рішення ґрунтується на вимогах чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства і підстав для його скасування немає.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.

Стаття 126 Конституції України (у редакції, чинній на момент звільнення ОСОБА_1 ) визначала, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Підставами для звільнення судді є:

1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров`я;

2) порушення суддею вимог щодо несумісності;

3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;

4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

6) порушення обов`язку підтвердити законність джерела походження майна.

Частинами шостою та сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об`єднання зобов`язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Відповідно до статті 116 Закону № 1402-VIII суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею до ВРП, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

Відповідно до частини першої статті 53 Закону України від 7 липня 2010 року

№ 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону № 1682-VII, яка була чинною до 28 березня 2015 року, перебування на посаді судді є несумісним із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону № 1682-VII.

Відповідно до частини першої статті 54 Закону № 1402-VIII перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, визначеному

Законом № 1682-VII.

За визначенням частини першої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Згідно із частиною другою цієї статті очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

За правилами частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 цього ж Закону заборона, передбачена його частиною третьою статті 1, застосовується до осіб, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року сукупно не менше одного року обіймали посаду, зокрема, члена ВРЮ.

Крім того, відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема, щодо членів ВРЮ.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймали посаду, зокрема, члена ВРЮ та не були звільнені в цей період із відповідної посади за власним бажанням.

Згідно зі статтею 4 Закону № 1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону.

Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

Із Закону № 1682-VII вбачається, що метою встановлення передбачених ним заборон є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини (частина друга статті 1 цього Закону).

Встановлені у цій справі обставини свідчать, що ОСОБА_1 є особою, яка у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року не менше одного року обіймала посаду члена ВРЮ та не була звільнена в цей період із відповідної посади за власним бажанням.

Суддя ОСОБА_1 обіймав посаду члена ВРЮ понад рік у період, визначений пунктом 6 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, який включає також період, зазначений у пункті 2 частини другої статті 3 цього Закону.

Проте, на нашу думку, у спірних правовідносинах відбулося звільнення ОСОБА_1 з підстав, що не відповідають Конституції України.

Так, перелік підстав для звільнення судді, а також перелік заборон щодо несумісності для посади судді встановлюються виключно Конституцією України і не можуть бути розширені законами.

Перелік підстав для звільнення судді встановлений частиною шостою статті 126 Конституції України і є вичерпним.

Про це ж сказано й у Рішенні Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, відповідно до пункту 3.1 мотивувальної частини якого в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку.

Серед підстав для звільнення судді у статті 126 Конституції України зазначено й порушення суддею вимог щодо несумісності, і саме з цієї підстави звільнено ОСОБА_1 з посади судді.

Отже, визначальним для правильного вирішення цього спору є визначення змісту згаданих у Конституції України вимог щодо несумісності для посади судді і встановлення тієї обставини, чи має місце у спірних правовідносинах порушення ОСОБА_1 цих вимог.

Насамперед належить зазначити, що визначення змісту поняття «вимоги щодо несумісності» для посади судді немає ні в Конституції України, ні в законах.

За загальним правилом, несумісність посад або несумісність професійної діяльності - це конституційно або законодавчо визначена вимога, за якою член парламенту, президент, міністр, суддя або інші посадові особи не можуть у період зайняття цих посад обіймати певні посади чи займатися певними видами професійної діяльності.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС), прийнятого у Страсбурзі 19 листопада 2002 року, зазначено, що специфічний характер суддівської діяльності та необхідність збереження гідності посади і захисту суддів від усіляких видів тиску означає, що судді повинні поводитися у такий спосіб, щоб уникати конфлікту інтересів або перевищення службових повноважень. Це вимагає від суддів необхідності утримуватися від будь-якого виду професійної діяльності, що може відволікати їх від виконання суддівських обов`язків або призводити лише до часткового виконання ними своїх обов`язків. У деяких країнах несумісні з функціями судді види діяльності чітко визначені законом про статус суддів, а представникам судової системи забороняється здійснювати будь-яку іншу професійну або оплачувану діяльність. Винятками є навчальна, дослідницька, наукова, літературна або мистецька діяльність (пункти 37, 39).

КРЄС вважає, що правила професійної поведінки повинні вимагати від суддів уникнення будь-яких видів діяльності, які могли б компрометувати гідність їхньої посади, а також підтримувати суспільну довіру до системи правосуддя шляхом мінімізування ризиків виникнення конфлікту інтересів. З цією метою судді повинні утримуватися від додаткової професійної діяльності, яка могла б обмежувати їхню свободу та загрожувати безсторонності. У цьому контексті КРЄС схвалює положення Європейської хартії про статус суддів, згідно з якими свобода судді щодо здійснення діяльності поза межами судового мандату «не повинна обмежуватися до тих пір, поки така стороння діяльність не стає несумісною з вірою у безсторонність або незалежність судді або з його готовністю сумлінно та в розумний строк розглядати справи» (пункт 4.2). Європейська хартія також визнає право суддів вступати до професійних організацій та право висловлювати свою точку зору (пункт 1.7) з метою уникнення «надмірної жорсткості», яка може призвести до виникнення бар`єрів між суспільством та самими суддями (пункт 4.3). Важливим проте є те, щоб судді продовжували присвячувати більшу частину свого робочого часу здійсненню своїх суддівських обов`язків, у тому числі супутніх видів діяльності, та щоб вони не спокушалися на те, щоб присвячувати надмірну увагу позасудовим видам діяльності. Звичайно ж, існує підвищений ризик того, що таким видам діяльності приділятиметься більше уваги, якщо існує можливість отримання винагороди.

Конституція України не містить визначення самого поняття «вимоги щодо несумісності», проте в ній наявний вичерпний перелік цих вимог.

Так, частиною другою статті 127 Конституції України передбачено, що суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Однак зазначений вичерпний перелік, встановлений Конституцією України, фактично був розширений у Законі № 1402-VIII, відповідно до статті 54 якого перебування на посаді судді є несумісним, зокрема, якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону № 1682-VII.

Тобто вказаною нормою перелік вимог щодо несумісності для посади судді, зазначений у Конституції України, доповнено ще й положенням щодо люстраційних обмежень.

Визначальним є те, що зі змісту статті 127 Основного Закону України вбачається, що перелік вимог щодо несумісності для посади судді, зазначений у Конституції України, є вичерпним. Можливості розширення чи доповнення цього переліку Конституція України не передбачає.

На нашу думку, розширювати шляхом прийняття закону перелік вимог щодо несумісності для посади судді, визначений Конституцією України, було б допустимо лише у випадку, якби щодо цього була пряма вказівка в Конституції України, як це має місце, наприклад, з вимогами щодо несумісності депутатського мандата (частина друга статті 78 Конституції України передбачає, що вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом).

Натомість стосовно переліку вимог щодо несумісності для посади судді, то він міститься у Конституції України, положення якої не містять відсилочних до закону норм з цього питання, а отже, цей перелік є вичерпним.

З цього приводу слід зауважити, що у спірних правовідносинах ідеться не про порядок чи умови звільнення, а про підстави звільнення і їх зміст.

У згаданому ж Рішенні Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 зазначено, що в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку.

Це означає, що Верховна Рада України має право встановлювати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади, але не підстави для звільнення, які визначаються виключно Конституцією України.

Отже, на нашу думку, звільнення судді з посади на підставі порушення ним вимог щодо несумісності з посиланням на те, що суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону № 1682-VII, є порушенням Конституції України, яка не відносить таку заборону до вичерпного переліку вимог щодо несумісності для посади судді.

До того ж Конституція України не встановлює такої підстави для звільнення судді, як належність особи до кола осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону № 1682-VII.

Отже, у спірних правовідносинах слід було застосовувати саме норми Конституції України як норми прямої дії, які встановлюють підстави звільнення судді та вимоги щодо несумісництва.

Крім того, варто було б урахувати й те, що за загальним правилом вимоги щодо несумісності для посади судді - це заборона виконання окремих видів професійної діяльності, які можуть заважати виконанню суддівських обов`язків. Важливим є те, що така заборона стосується саме періоду роботи на посаді судді.

Отже, за своїм змістом заборона щодо сумісництва відрізняється від люстраційних процедур, суттю яких є заборона обіймати посади тим особам, які у минулому займали певні посади.

Таким чином, у Законі № 1402-VIII до переліку вимог щодо несумісності віднесено люстраційні обмеження, які за своєю суттю не є забороною щодо несумісності.

Положеннями Закону № 1682-VII встановлено об`єктивні критерії недопуску осіб, на яких розповсюджуються заборони, передбачені частинами третьою, четвертою статті 1 цього Закону, у тому числі осіб, які займали посаду члена ВРЮ до посади судді.

Прийняття Верховною Радою України закону, яким до переліку вимог щодо несумісності віднесено люстраційні обмеження, не відповідає вимогам щодо якості закону, його передбачуваності. Так, виникає ситуація, у якій суддя, знаючи, що у Конституції України встановлено, що однією з підстав для звільнення є порушення вимог щодо несумісності, вичерпний перелік яких також зазначено у Конституції, не міг передбачити, що цей перелік буде розширено за рахунок заходів, які за своєю суттю не є забороною щодо несумісності, а саме люстраційних обмежень.

Це означає, що прийняття та застосування такого закону суперечить принципу верховенства права і це призвело до порушення прав позивача, а саме його неправомірного звільнення.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року

№ 10-рп/2013 зазначено, що діяльність суддів гарантується, зокрема, особливим порядком їх звільнення з посади. Основний Закон України не допускає обмеження чи скасування встановлених конституційних гарантій.

Тому оскільки люстраційна заборона згідно з Конституцією України не належить до вичерпного переліку вимог щодо несумісності, звільнення з посади судді у зв`язку з люстраційними обмеженнями з посиланням на те, що це є порушенням вимог щодо несумісності, порушує конституційні гарантії судді.

До того ж законодавство, яке було чинне у період роботи позивача членом ВРЮ, а також чинне у цей час, прямо передбачає зайняття посади члена ВРЮ (ВРП) діючими суддями, що ще раз вказує на те, що таке поєднання посад не є сумісництвом ні за своїм змістом, ні за Конституцією України.

Варто зазначити й про те, що до ОСОБА_1 уже було застосовано спеціальний «люстраційний» Закон № 1188-VII та припинено його повноваження як члена ВРЮ, тобто звільнено з виборної посади, згідно з вимогами пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, що встановлював правило, за яким з дня набрання чинності цим Законом повноваження членів ВРЮ, крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою, та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припиняються.

Таким чином, при реалізації Закону № 1188-VII, у квітні 2014 року до ОСОБА_1 будо застосовано двічі відповідальність за професійну діяльність у ВРЮ з 2010 року по 2013 рік шляхом, як звільнення з виборної посади, так і заборони бути обраним до складу ВРЮ, що за правилами дотримання принципу «non bis in idem», є його порушенням у вигляді повторного притягнення до відповідальності в межах люстраційних процедур.

Крім того, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду передчасно відхилила посилання представників ОСОБА_1 на рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» як підставу скасування оспорюваного рішення ВРП та поновлення позивача на посаді.

Так, ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави.

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у статті 1 цього Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку ЄСПЛ, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону № 1682-VII та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом № 1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_3 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_3 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. ЄСПЛ вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону № 1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Висновки

За викладених обставин погоджуємося з висновками суду першої інстанції про те, що вказана обставина є підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП, оскільки відповідач діяв не на підставі Конституції України. Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б апеляційні скарги ВРП та Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року залишити без змін.

Судді Великої Палати

Верховного Суду: О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ю . Л. Власов

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

Н. П. Лященко

О. С. Ткачук

Джерело: ЄДРСР 90228176