Рішення ОАСК про скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу без фактичного виконання

[ANTIRAID]

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2021 року м. Київ № 640/15651/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства Юстиції (м. Київ)

про скасування постанови

представники позивача - Бабенко Я.В.;

сторін: відповідача - не з`явилися,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , ел. пошта - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства Юстиції (м. Київ) (адреса: 03148, м. Київ, вул. Гната Юри, 9, ідентифікаційний код - 34999049, ел. пошта - [email protected]) (надалі - відповідач, ДВС), у якому позивач просить суд скасувати постанову головного державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства Юстиції (м. Київ) Желевської Ольги Олександрівни про стягнення виконавчого збору у ВП № 61698158 від 19.03.2021.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що дії державного виконавця є неправомірними, а постанова про стягнення виконавчого збору № 61698158 від 19.03.2021 такою, що суперечить вимогам чинного законодавства та підлягає скасуванню у судовому порядку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.06.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній адміністративній справі; постановлено розглядати справу за правилами, передбаченими ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України); призначено справу до розгляду у судове засідання на 08.07.2021; витребувано у Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства Юстиції (м. Київ) належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 61698158.

Призначеного дня у судовому засіданні судом оголошено перерву до 05.08.2021.

У вказаний день у судовому засіданні представник ОСОБА_1 підтримав, за викладених у позові підстав, позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити позовну заяву.

Обґрунтовуючи позов позивач зазначає, що 21.04.2020 було відкрите виконавче провадження № 61698158 щодо виконання виконавчого листа (дублікату) № 759/10467/15-ц, виданого Святошинським районним судом м. Києва 02.03.2020 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» коштів у розмірі 91 423,5 швейцарських франків.

19.03.2021 головним державним виконавцем Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Желевською Ольгою Олександрівною винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (ВП № 61698158).

21.03.2021 вказаним державним виконавцем винесено постанову про скасування процесуального документу - «постанови про повернення виконавчого документа стягувачу» від 19.03.2021 з підстав - «помилка виконавця».

22.03.2021 державним виконавцем Желевською О.О. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (ВП № 616981581), за якою виконавчий лист № 759/10467/15-ц повернуто стягувачу на підставі його ж заяви про повернення виконавчого листа в порядку п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Поряд з цим, 19.03.2021 головним державним виконавцем Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Желевською О.О. винесено постанову про стягнення виконавчого збору (ВП № 61698158) про стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 250 691,02 грн.

Позивач вказує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, та виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.

Проте, державним виконавцем не було стягнуто з боржника на користь стягувача суми коштів у розмірі, який би становив 250 691,02 грн. як 10% від стягнутої суми за виконавчим листом (дублікатом) № 759/10467/15-ц, виданого 02.03.2020, обставини чого чітко прослідковуються з аналізу матеріалів виконавчого провадження № 61698158.

ОСОБА_1 звертає увагу, що жодних документів, які б вказували на стягнення коштів при виконанні виконавчого листа (дублікату) № 759/10467/15-ц, виданого 02.03.2020, матеріали виконавчого провадження не містять. Тобто, очевидно, що державний виконавець вираховує суму виконавчого збору не з фактично стягнутої суми боргу, а із загальної суми, яка підлягала стягненню з боржника, що суперечить нормативно-правовим вимогам, які регулюють порядок стягнення виконавчого збору.

Разом з тим суд примічає, що у відповідності до ч. 1 ст. 269 КАС України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

Суд відмічає, що з моменту відкриття провадження у справі та на дату прийняття рішення у ній, відзиву на позов від ДВС не надходило.

При цьому, 08.07.2021 у судовому засіданні ДВС подано копії матеріалів ВП № 61698158.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд відмічає таке.

Наразі, в аспекті вчинення органами державної виконавчої служби примусового виконання рішень, суд акцентує, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже для встановлення обставин протиправності Постанови, необхідним є перевірка судом такого рішення на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), «Інструкцією з організації примусового виконання рішень» (по рішенню - Інструкція), та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Тобто можливим є стягнення державним виконавцем виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від суми, що примусово стягується за виконавчим документом.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 Закону (ч. 5 ст. 37 Закону).

Відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином у разі повернення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому Законом.

При цьому при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону без реального примусового стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Поряд з цим варто примітити, що Кабінет Міністрів України своєю постановою від 08 вересня 2016 року № 643 затвердив «Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця» (альтернативно - Порядок), що визначає механізм виплати винагород державним виконавцям, а також розміри винагород державних виконавців і основної винагороди приватного виконавця.

Відповідно до пункту 2 Порядку, у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", виплачується винагорода у такому розмірі:

2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - державному виконавцю, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ;

0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець (крім випадків, передбачених абзацами сьомим - одинадцятим цього пункту).

У разі коли примусове виконання здійснювалося відділом примусового виконання рішень в районі міста Києва Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту (далі - відділ примусового виконання рішень в районі міста Києва), крім винагороди, передбаченої абзацом другим цього пункту, винагорода виплачується у таких розмірах:

0,3 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - начальнику відділу примусового виконання рішень в районі міста Києва;

0,2 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - розподіляється порівну між заступниками начальника відділу примусового виконання рішень в районі міста Києва;

0,1 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - начальнику Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту;

0,05 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - заступнику начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту.

Пунктом 4 Порядку передбачено, що фактичним виконанням вважається виконання рішення за виконавчим документом майнового характеру в повному обсязі або частково та виконавчого документа немайнового характеру в повному обсязі в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", якщо за такими документами стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

Системний аналіз наведених вище норм Порядку свідчить, що у разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

Аналогічна правова позиція в частині застосування п.п. 2, 4 Порядку та ст.ст. 27, 37, 40 Закону викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 (справа № 2540/3203/18, посилання у мережі інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88601610).

Як свідчать матеріали справи 21.04.2020 старшим державним виконавцем Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Желевською Ольгою Олександрівною відкрито виконавче провадження № 61698158 з виконання виконавчого листа (дублікату) № 759/10467/15-ц, виданого 02.03.2020 Святошинським районним судом м. Києва про: «Стягнення коштів в розмірі 91 423,5 швейцарських франків».

Згідно мотивувальної частини постанови стягувачем є Акціонерне товариство «Універсал банк», а боржником - ОСОБА_1 .

22.03.2021, за заявою стягувача про повернення виконавчого документа на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», відповідачем прийнято постанову про повернення документу стягувачу.

Водночас, 19.03.2021 головним державним виконавцем ДВС Желевською О.О. винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 250 691,01 грн.

В розрізі наведених обставин, приймаючи до уваги приписи Закону та Порядку, суд зауважує, що доказів стягнення ДВС фактичних сум за виконавчим документом № 759/10467/15-ц від 02.03.2020 матеріали справи не містять.

Водночас з матеріалів справи видно про винесення відповідачем 22.03.2021 постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, оскільки, як було встановлено ДВС, до відділу надійшла заява стягувача про повернення виконавчого документа стягувачу.

З огляду на висвітлене, з урахуванням того, що доказів стягнення ДВС фактичних сум за означеним вище виконавчим документом до суду не подано, що свідчить про відсутність реального стягнення суми боргу з боржника, а відповідно виключає наявність правових підстав для стягнення виконавчого збору за спірною постановою, протиправною, за висновками суду, є спірна постанова відповідача.

Тому суд вважає, що так як оскаржувана постанова прийнята не у відповідності до приписів п.п. 1, 3, 6, 8 ч. 2 ст. 2 КАС України, наявними є правові підстави для скасування такої.

У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За переконанням суду, відповідачем не доведено правомірності прийнятої оспорюваної постанови.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).

Отже виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

В частині судових витрат у справі.

Оскільки в даному випадку матеріали справи містять докази, що вказують на наявність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору, зокрема, оскільки ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_2 , правові підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.

Стосовно заявлених позивачем вимог про стягнення з ДВС витрат на правову допомогу у розмірі 4 000,00 грн., суд визначає, що згідно з ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, поміж іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвокату за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно із ст. 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Частиною другою ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський суд з прав людини при розгляді справ «Баришевський проти України» від 26.02.2015, «Двойних проти України» від 12.10.2006, «Меріт проти України» від 30.03.2004 зазначав, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

За результатами аналізу наведених положень КАС України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», суд доходить висновку, що розмір витрат на оплату послуг адвоката обмежений їх співмірністю із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Із матеріалів справи видно, що 16.10.2019 між Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» в особі Бабенка Ю.С. (Виконавець, Адвокатське об`єднання) та ОСОБА_1 (Замовник, Клієнт) укладено договір про надання правничої (правової) допомоги № 257, згідно п. 2.1. якого Адвокатське об`єднання зобов`язується надавати Замовнику за його окремими усними чи письмовими запитами правову допомогу.

Адвокатським об`єднанням виставлено Клієнту рахунок № 589 від 31.05.2021 на оплату правничої допомоги на суму 4 000,00 грн., який було оплачений останнім, що підтверджується дублікатом квитанції 0.0.2146415706.1 від 01.06.2021.

Поряд із цим, суд примічає, що за умовами (п. 4.5.) відповідного правочину, на підтвердження факту надання Адвокатським об`єднанням Замовнику послуг відповідно до умов договору складається Акт про надані послуги. Акт про надані послуги підписується Адвокатським об`єднанням у двох примірниках та надсилається Замовнику, який зобов`язаний протягом 10 (десять) календарних днів з моменту направлення підписати його або дати мотивовану письмову відмову від підписання, та надіслати один примірник підписаного Замовником акту (письмової відмови від підписання) на адресу Адвокатського об`єднання. У випадку ненадання підписаного Акту та/або мотивованої відмови від підписання в термін, вказаний в цьому пункті, послуги Адвокатського об`єднання вважаються наданими належним чином без будь-яких претензій.

З огляду на наведені положення договору, необхідним є встановлення обставин складення сторонами акту наданих послуг, або ж направлення такого від Виконавця до Замовника.

Зважаючи на наведене, суд зауважує про відсутність в матеріалах справи складеного між Клієнтом та Виконавцем акту наданих послуг, або ж доказів направлення Адвокатським об`єднанням такого акту на підпис Замовнику.

Відповідно, непідтвердженими, на думку суду, є обставини щодо надання Адвокатським об`єднанням послуг Клієнту.

За цих обставин суд вважає недоведеними вимоги позивача щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.

Окремо суд, враховуючи окреслення позивачем у позові обставин щодо обізнаності про оскаржувану постанову 25.05.2021, визначає, що відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 121 КАС України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Судом також враховується те, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантується право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами ст. 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини, яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст. 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

При цьому, як випливає з рішення Європейського суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Таким чином, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як видно з матеріалів справи, 17.05.2021 адвокат позивача - Гладкий Р.В. звернувся до ДВС із адвокатським запитом № 606 в питаннях отримання копії, зокрема, спірної постанови.

25.05.2021 адвокатом Гладким Р.В. отримано відповідь від ДВС на запитувану інформацію.

Відповідно, про обставини прийняття оскаржуваної постанови позивач дізнався 25.05.2021, обставини чого, між іншим, відповідачем не заперечуються.

Поряд з цим, доказів реального вручення позивачу такої постанови до зазначеної дати матеріали справи не містять.

З огляду на вказане, проаналізувавши у сукупності наведені позивачем у заяві доводи та наявні у матеріалах справи докази, беручи до уваги фактичну обізнаність позивача про оспорювану постанову 25.05.2021, суд вважає обґрунтованими доводи ОСОБА_1 про звернення до суду з відповідним позовом в межах строку з дня, коли він дізнався про порушення своїх прав та інтересів, що випливає з ч.ч. 1, 2 ст. 287 КАС України.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 123, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

2. Скасувати постанову головного державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства Юстиції (м. Київ) Желевської Ольги Олександрівни про стягнення виконавчого збору у ВП № 61698158 від 19.03.2021.

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

Суддя К.С. Пащенко

Джерело: ЄДРСР 99518308

[ANTIRAID]

Це наша справа. Суд зазначив, що в розрізі наведених обставин, приймаючи до уваги приписи Закону та Порядку, суд зауважує, що доказів стягнення ДВС фактичних сум за виконавчим документом № 759/10467/15-ц від 02.03.2020 матеріали справи не містять.

Водночас з матеріалів справи видно про винесення відповідачем 22.03.2021 постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, оскільки, як було встановлено ДВС, до відділу надійшла заява стягувача про повернення виконавчого документа стягувачу.

З огляду на висвітлене, з урахуванням того, що доказів стягнення ДВС фактичних сум за означеним вище виконавчим документом до суду не подано, що свідчить про відсутність реального стягнення суми боргу з боржника, а відповідно виключає наявність правових підстав для стягнення виконавчого збору за спірною постановою, протиправною, за висновками суду, є спірна постанова відповідача.

Тому суд вважає, що так як оскаржувана постанова прийнята не у відповідності до приписів п.п. 1, 3, 6, 8 ч. 2 ст. 2 КАС України, наявними є правові підстави для скасування такої.

Щодо строку звернення з позовом, суд зазначив, що з огляду на вказане, проаналізувавши у сукупності наведені позивачем у заяві доводи та наявні у матеріалах справи докази, беручи до уваги фактичну обізнаність позивача про оспорювану постанову 25.05.2021, суд вважає обґрунтованими доводи ОСОБА_1 про звернення до суду з відповідним позовом в межах строку з дня, коли він дізнався про порушення своїх прав та інтересів, що випливає з ч.ч. 1, 2 ст. 287 КАС України.