Постанова ВП ВС про припинення зобов'язань у повному розмірі при позасудовому стягненні предмета іпотеки і відсутності інших умов у договорі

[ANTIRAID]

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2022 року 

м. Київ

Справа № 761/36873/18

Провадження № 14-121цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Сімоненко В. М.,

суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про визнання зобов`язання припиненим за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» на постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів Ящук Т. І., Немировської О. В., Чобіток А. О.,

УСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст вимог

1.1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про визнання зобов`язання припиненим.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 06 травня 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит»), яке змінило назву на ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», було укладено кредитний договір № 35-08-Ипз/11 з подальшими змінами та доповненнями, за яким він отримав кредит у розмірі 33 000,00 доларів США під 12,4 % річних з кінцевим строком повернення до 05 травня 2023 року.

1.3. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 06 травня 2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого була земельна ділянка площею 0,2194 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість земельної ділянки станом на час укладення іпотечного договору становила 353 970,00 грн.

1.4. 20 вересня 2017 року ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» направило позивачу вимогу про усунення порушень умов кредитного договору, у якій зазначалося, що у випадку її невиконання банком буде звернено стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

1.5. 15 грудня 2017 року банк зареєстрував за собою право власності на зазначену земельну ділянку, тобто скористався правом позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на земельну ділянку як іпотечне майно.

1.6. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд визнати припиненим зобов`язання за кредитним договором від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

2.2. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції погодився з тим, що за положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку є належним виконанням основного зобов`язання в повному обсязі і після завершення досудового врегулювання будь-які наступні вимоги до боржника щодо виконання основного зобов`язання є недійсними. Разом з тим суд першої інстанції відмовив у позові у зв`язку з його передчасністю. На думку суду першої інстанції, відсутні підстави для визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, оскільки застосування приписів частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» можливе лише у разі встановлення судом неправомірного пред`явлення банком майнових вимог до іпотекодавця. У зв`язку з тим, що ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» не зверталося до ОСОБА_1 з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд визнав недоцільним застосування вказаних положень Закону.

2.3. Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення - про задоволення позову. Визнано припиненим зобов`язання за кредитним договором від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11, укладеним між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

2.4. Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що договором іпотеки було забезпечено виконання всіх зобов`язань за кредитним договором і кредитор самостійно обрав такий спосіб позасудового врегулювання, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на собою права власності на це майно. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції, правильно встановивши, що звернення стягнення на предмет іпотеки є належним виконанням основного зобов`язання в повному обсязі, дійшов помилкового висновку про недоцільність застосування положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» та про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки будь-які вимоги кредитора до боржника за таких обставин у силу частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є недійсними.

3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

3.1. 06 серпня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» (далі - ТОВ «ФК «Гефест») як правонаступник ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року залишити в силі.

3.2. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ТОВ «ФК «Гефест» посилалося на те, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц, від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 916/2429/18, від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 914/393/19, від 10 червня 2020 року у справі № 922/1639/19.

3.3. Крім цього, ТОВ «ФК «Гефест» посилалося на висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, та висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, висловлені в постановах від 05 лютого 2020 року у справі 914/393/19, від 10 червня 2020 року у справі №922/1639/19, та вважало, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки визнання припиненим зобов`язання можливе лише у спосіб розірвання договору, що не враховано апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення.

4. Рух справи в суді касаційної інстанції

4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року залучено до участі в цій справі ТОВ «ФК «Гефест» як правонаступника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду міста Києва.

4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду та ухвалою від 30 червня 2021 року передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстав, передбачених частинами третьою та п`ятою статті 403 ЦПК України.

4.3. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від правових висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у постановах від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17 та від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18.

4.4. Обґрунтовуючи зазначені підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що існує різна судова практика щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній до введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03 липня 2018 року № 2478-VIIІ (далі - Закон № 2478-VIIІ), яка передбачає недійсність наступних вимог іпотекодержателя до боржника після звершення позасудового врегулювання.

4.5. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17 вказано, що статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачена можливість забезпечення виконання зобов`язання шляхом передачі в іпотеку декількох об`єктів нерухомого майна. У разі перебування в іпотеці декількох об`єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об`єктів або їх всіх, якщо їхня сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі. Тобто законодавець пов`язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, у тому числі шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов`язання. Це не означає, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку є наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі. Нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов`язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному. Здійснення особою права на захист не може залежати від застосування нею інших способів правового захисту. Отже, внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки або застави шляхом визнання за кредитором права власності на нього кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов`язання за рахунок іншого виду забезпечення. Недійсними в розумінні частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є вимоги кредитора до боржника, які залишилися невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов`язання цим боржником. Оскільки розмір забезпечення основного зобов`язання може мати істотне значення для кредитора при погодженні ним умов основного зобов`язання, припинення всіх інших забезпечень при реалізації кредитором одного з них суперечило б принципу справедливості та розумності.

4.6. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18 та від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17.

4.7. Крім того, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що ця справа містить виключну правову проблему, яка потребує вирішення Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки за однакових фактичних обставин і подібних правовідносин висновки судів касаційної інстанції щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній до введення в дію Закону № 2478-VIIІ, які містяться у згаданих вище постановах, є протилежними.

4.8. В одних справах суди касаційної інстанції дотримуються позиції, що після звернення стягнення на предмет іпотеки кредитні зобов`язання між сторонами є припиненими, а в інших - що у випадку недостатньої вартості предмета іпотеки для задоволення всіх вимог іпотекодержателя після позасудового врегулювання кредитор має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника.

4.9. Зокрема, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19) Верховний Суд у складі різних колегій Касаційного цивільного суду зазначив, що згідно із частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Наведена вище норма права передбачає спеціальні підстави припинення зобов`язань щодо виконання основного (кредитного) зобов`язання, яке було забезпечене іпотечним договором. За змістом статей 1, 33, 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) використання позасудового врегулювання способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умови іпотечного договору, яка містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, незалежно від наявності інших предметів іпотеки за іншими іпотечними договорами, призводить до задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, а тому правові підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».

4.10. Разом з тим у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов`язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум. Оскільки вартості набутого в позасудовому порядку у власність позивачем предмета іпотеки не вистачило на погашення всієї заборгованості, яка виникла у зв`язку з порушенням основного зобов`язання, кредитор у силу норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про іпотеку» має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення цієї заборгованості.

4.11. За таких обставин колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне розглянути виключну правову проблему щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону № 2478-VIIІ).

4.12. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. 06 травня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 35-08-Ипз/11, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 33 000,00 доларів США зі сплатою 12,4 % річних строком користування до 05 травня 2023 року. До кредитного договору вносились зміни, зокрема щодо суми заборгованості та порядку повернення кредитних коштів.

5.2. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 06 травня 2008 року між сторонами був укладений іпотечний договір, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 передав банку в іпотеку земельну ділянку площею 0,2194 га, кадастровий номер 3221284801:01:032:0028, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (ціна не зазначена). У договорі іпотеки зазначена експертна грошова оцінка предмета іпотеки в розмірі 353 970 гривень, і сторони домовились, що узгоджена вартість предмета іпотеки відповідає експертній.

5.3. 10 липня 2008 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до іпотечного договору, якою пункт 6 цього договору викладено в такій редакції: зазначена в пункті 1 цього договору земельна ділянка передається в іпотеку як забезпечення повернення кредитних ресурсів, виданих за кредитним договором № 35-08-Ипз/11 від 06 травня 2008 року на суму 53 000,00 доларів США строком до 05 травня 2023 року, а також сплати процентів за користування кредитними ресурсами, виходячи з процентної ставки 12,4 % річних, а також комісійної винагороди за кредитним договором, неустойки за цим договором або за кредитним договором, враховуючи відшкодування збитків, завданих прострочкою платежів за кредитним договором, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки в повному обсязі (в тому числі витрати за виконавчим написом), визначеному на момент фактичного задоволення вимог. У випадку зміни сторонами кредитного договору процентної ставки за користування кредитними ресурсами іпотекодавець зобов`язується невідкладно укласти з іпотекодержателем відповідну додаткову угоду до цього договору.

5.4. З пункту 11 іпотечного договору вбачається, що звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або іпотекодержателем самостійно на умовах цього договору.

5.5. Відповідно до пунктів 12.3, 12.3.1 іпотечного договору за вибором іпотекодержателя застосовується один з наведених способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя - задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язання за кредитним договором у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

5.6. 22 жовтня 2012 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору № 35-08-Ипз/11 від 06 травня 2008 року щодо реструктуризації боргу за укладеним кредитним договором, порядку та умов його повернення.

5.7. Відповідно до умов укладеної додаткової угоди № 2 сторони підписанням цієї додаткової угоди визнають наявність боргу позичальника за кредитним договором, який складається: з боргу за виданими позичальнику кредитними ресурсами, що становить 45 832 долари США 36 центів станом на 22 жовтня 2012 року; з боргу за процентами за користування позичальником кредитними ресурсами, що становить 8 709 доларів США 85 центів станом на 22 жовтня 2012 року; з боргу за комісійною винагородою за користування позичальником кредитними ресурсами, що становить 3 900,48 грн станом на 22 жовтня 2012 року; з нарахованої пені за прострочення повернення виданих кредитних ресурсів, сплати процентів за користування кредитними ресурсами та комісійної винагороди за кредитним договором, що становить 275 504,89 грн станом на 22 жовтня 2012 року.

5.8. 20 вересня 2017 року банк направив позивачу вимогу про усунення порушень умов кредитного договору № 35-08-Ипз/11 від 06 травня 2008 року, повідомивши про наявність боргу на загальну суму 36 409,06 долара США та 279 405,37 грн та попередивши про те, що у випадку невиконання цієї вимоги протягом 30 днів з дня її отримання банк залишає за собою право звернути стягнення на земельну ділянку.

5.9. 15 грудня 2017 року ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» зареєструвало за собою право власності на земельну ділянку площею 0,2194 га, кадастровий номер 3221284801:01:032:0028, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що була предметом іпотеки, на підставі іпотечного договору від 06 травня 2008 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Броварського районного нотаріального округу Майстренко В. В.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

6. Загальні положення договірних правовідносин, що виникають із зобов`язання, забезпеченого іпотекою

6.1. Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

6.2. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

6.3. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

6.4. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.

6.5. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин.

6.6. Згідно із частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

6.7. Таким чином, правовідносини, що виникають між сторонами на підставі зобов`язання, безпосередньо складаються із двох частин: 1) обов`язку вчинити певну дію; 2) права вимагати вчинення цієї дії.

6.8. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань.

6.9. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін та погоджених ними умов, у яких закріплюються їх права і обов`язки, що складають зміст договірного зобов`язання (частина перша статті 628 ЦК України). При цьому зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частина третя статті 509 ЦК України, пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

6.10. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

6.11. На забезпечення цих зобов`язань боржник або інша особа може надати а банк прийняти забезпечення у вигляді застави, поручительства або в іншому вигляді.

6.12. Окремим видом застави є іпотека (стаття 575 ЦК України). Метою іпотеки є надання кредитору додаткового до основного права вимоги звернення стягнення на майно.

6.13. Правовий механізм існування іпотеки як окремого інституту в зобов`язальних правовідносинах регулюється спеціальним законом - Законом України «Про іпотеку».

6.14. Відповідно до імперативно встановленого правила закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (тут і надалі положення Закону України «Про іпотеку» застосовуються в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

6.15. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

6.16. За змістом статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

6.17. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто в разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом з боржником і треті особи.

6.18. За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги (частина перша статті 6 Закону «Про іпотеку»).

6.19. Диспозитивність регулювання акцесорних відносин виявляється в узгодженні сторонами в договорі:

- обсягу забезпечення майнових інтересів кредитора, який може бути узгоджений сторонами у відповідному договорі;

- строку дії іпотечного договору, впродовж якого може бути здійснено суб`єктивне цивільне право кредитора та виконано обов`язок іпотекодавцем.

6.20. Відтак за своєю природою іпотека сама по собі або разом з іншими забезпечувальними заходами покликана забезпечити виконання зобов`язань боржником у повному обсязі, а тому кредитор вправі та зобов`язаний здійснювати свої правомочності таким чином, щоб таке забезпечення було справедливим та здійснювалось з урахуванням інтересів обох сторін кредитного договору, не допускаючи створення заборгованості, що штучно перевищує забезпечувальні заходи.

6.21. Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

6.22. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

6.23. Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.

6.24. Для реалізації іпотекодержателем своїх прав на задоволення вимог шляхом позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і набуття права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

6.25. При цьому позивач не позбавлений відповідно до положень статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж набуття права власності на нього, якщо це передбачено договором.

6.26. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання.

6.27. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно в договорі.

6.28. Частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

6.29. Кредитні правовідносини за своєю правової природою є договірними правовідносинами, тому на них у повній мірі розповсюджуються вимоги цивільного законодавства, зокрема неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом (принципи свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності та розумності, які передбачені статтею 3 ЦК України).

6.30. Зазначені вимоги повною мірою вимагають від учасників правовідносин діяти не тільки відповідно до законодавства, а й у необхідних випадках за аналогією права (стаття 8), за звичаями ділового обороту (стаття 7); добросовісно, при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускати дії з наміром завдати шкоди іншій особі, а також дій, що є зловживанням правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільстватощо (стаття 13 ЦК України). Водночас особа не може бути примушена до дій, що не є обов`язковими для неї, або дій, що знаходяться поза межами актів цивільного законодавства або договору. При цьому особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (стаття 14 ЦК України).

6.31. Зазначені норми законодавства, які містять принципи цивільних правовідносин, спрямовують учасників цивільного обороту діяти добросовісно, у межах законодавства та договору, намагаючись використовувати свої права до того ступеня, щоб не порушити права іншої особи.

6.32. Зазначені принципи у кредитних правовідносинах можуть проявлятись у відповідальному відношенні кредитора до контролю за виконанням боржником своїх зобов`язань з метою недопущення створення такої заборгованості, що буде непропорційною та непосильною для боржника і поставить його в довгострокову залежність від кредитора, та в добросовісному виконанні боржником своїх зобов`язань щодо повернення отриманих коштів відповідно до умов договору з метою недопущення настання неплатоспроможності кредитора за своїм зобов`язанням.

6.33. Порушення цього балансу добросовісної поведінки учасників кредитних правовідносин та встановлення судами недобросовісної поведінки може мати наслідком відмову в захисті порушеного права або покладання зобов`язань для відновлення права, порушеного недобросовісною поведінкою.

7. Щодо відступу від висновків Верховного Суду

7.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в ухвалі від 30 червня 2021 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказувала на необхідність відступити від правових висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у постановах від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17 та від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18.

7.2. При цьому колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виходила з наявності неоднакового застосування касаційними судами норми частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції).

7.3. Розглядаючи підстави для відступу від правових позицій Верховного Суду, Велика Палата виходить з такого.

7.4. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

7.5. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), зміни суспільного контексту.

7.6. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

7.7. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду (конкретизації вказаного висновку), поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

7.8. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, на яку посилається колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, право кредитора забезпечення належного виконання боржником основного зобов`язання було передбачено декількома видами забезпечення. У вказаній постанові Верховний Суд виснував про те, що у разі перебування в іпотеці декількох об`єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об`єктів або їх усіх, у разі якщо їх сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі.

7.9. При цьому у справі № 908/1506/17 про стягнення заборгованості встановлено, що сторонами кредитного договору було укладено декілька договорів на забезпечення цього кредитного зобов`язання боржника: два договори поруки, договір застави та договір іпотеки. Ухвалюючи постанову від 14 січня 2020 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що чинним законодавством передбачена можливість забезпечення зобов`язань шляхом передачі в іпотеку або заставу не тільки одного об`єкта нерухомого майна, а й декількох, і в разі перебування в іпотеці декількох об`єктів кредитор вправі звернути стягнення на будь-який з них. При цьому суд зазначив, що отримання у власність одного з предметів іпотеки не має за собою наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі, якщо зобов`язання повністю не погашено.

7.10. Верховний Суд зробив висновок про те, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки або застави шляхом визнання за кредитором права власності на нього кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов`язання за рахунок іншого виду забезпечення. Недійсними в розумінні частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є наступні вимоги кредитора до боржника, які залишилися невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов`язання цим боржником.

7.11. Аналогічний за змістом правовий висновок викладено і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17 та від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18.

7.12. Так, у справі № 910/9508/17 за позовом про визнання зобов`язання припиненим встановлено, що сторонами кредитного договору було укладено декілька договорів на забезпечення цього кредитного зобов`язання боржника: три договори іпотеки та договір поруки. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 19 вересня 2019 року дійшов висновку про законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання зобов`язань за кредитним договором такими, що припинились. При цьому суди виходили з того, що нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення, крім іпотеки, наприклад, отримати в заставу від цього ж боржника товари в обороті, що й було здійснено в цій справі.

7.13. У справі № 910/2535/18 за позовом про звернення стягнення на предмет застави встановлено, що сторонами кредитного договору було укладено декілька договорів на забезпечення цього кредитного зобов`язання боржника: один договір поруки, три договори застави та чотири договори іпотеки. Ухвалюючи постанову від 14 листопада 2018 року, Верховний Суд складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки або застави шляхом визнання за кредитором права власності на нього кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов`язання за рахунок іншого виду забезпечення. Недійсним у розумінні частини четвертої статті 36 Закону «Про іпотеку» є наступні вимоги кредитора до боржника, які залишились невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов`язання цим боржником.

7.14. Однак у справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник, який заявив позов про припинення зобов`язань за кредитним договором, одночасно є іпотекодавцем у цих кредитно-іпотечних правовідносинах за одним забезпечувальним договором - договором іпотеки. Предметом цього договору була земельна ділянка, на яку в позасудовому порядку кредитором звернуто стягнення шляхом визнання права власності на підставі застереження, що міститься в договорі іпотеки.

7.15. За таких обставин у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для порівняння висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, за встановлених у цих справах фактичних обставин, з фактичним обставинами у справі, яка передана на розгляд Великої Палати, оскільки такі фактичні обставини є різними, а відтак і підстав для відходу від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду немає.

7.16. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що нею вже висловлена подібна правова позиція. Так, у постанові від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 Велика Палата Верховного Суду висловила позицію щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у кредитних правовідносинах за наявності декількох видів або предметів забезпечення, зокрема «у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог».

8. Щодо виключної правової проблеми про застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

8.1. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, направляючи справу на розгляд Великої Палати, також зазначала про необхідність вирішити виключну правову проблему щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону № 2478-VIIІ).

8.2. Зокрема, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19) Верховний Суд у складі різних колегій суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що згідно із частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання спору та звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними і підстав для звернення стягнення на інше майно, що знаходиться в іпотеці, або стягнення коштів з боржника немає.

8.3. Вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

8.4. Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.

8.5. Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.

8.6. Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

8.7. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

8.8. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

8.9. Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.

8.10. Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

8.11. Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

8.12. Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

8.13. У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

8.15. Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

8.16. До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.

8.17. Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

8.18. Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.

8.19. Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.

8.20. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

8.21. Разом з тим відповідно до частини першої статті 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, а інша особа повинна виконати це зобов`язання на вимогу кредитора.

8.22. За змістом зазначеної норми зобов`язання боржника може бути ним покладено на іншу особу, однак передоручення виконання не тягне за собою заміну боржника в зобов`язанні. При цьому боржник зберігає свій правовий статус, покладаючи на третю особу тільки обов`язок виконати фактичні дії.

8.23. ЦК України також передбачає, що у випадку виконання іншої особою зобов`язань божника до неї переходить право вимоги кредитора до боржника (частина перша статті 512 ЦК України).

8.24. Аналіз зазначених норм права дозволяє дійти до висновку, що законодавець розрізняв наслідки досудового врегулювання шляхом звернення стягнення на підставі іпотечного договору, стороною якого є боржник, та інших забезпечувальних договорів, стороною яких є інша особа.

8.25. Як зазначалось, Велика Палата Верховного Суду вже висловилась щодо припинення основного зобов`язання за кредитним договором у випадках забезпечення його виконання декількома способами (видами забезпечення).

8.26. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними.

8.27. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

9. Щодо суті спору

9.1. У справі, що була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання зобов`язання припиненим.

9.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 грудня 2017 року банк зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку, яка була предметом іпотеки, укладеної з метою забезпечення виконання основного зобов`язання за кредитним договором від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11, тобто скористався правом позасудового врегулювання спору.

9.3. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, тому правові підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними.

9.4. Велика Палата Верховного Суду із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується та вважає наявними правові підстави для застосування до спірних правовідносин правового механізму, передбаченого нормами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

9.5. У цій справі встановлено, що 06 травня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 35-08-Ипз/11, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 33 000,00 доларів США зі сплатою 12,4 % річних строком користування до 05 травня 2023 року. До кредитного договору вносились зміни, зокрема щодо суми заборгованості та порядку повернення кредитних коштів.

9.6. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 06 травня 2008 року між сторонами був укладений іпотечний договір, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 передав банку в іпотеку земельну ділянку площею 0,2194 га, кадастровий номер 3221284801:01:032:0028, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

9.7. Відповідно до умов додаткової угоди № 1 від 10 липня 2008 року до іпотечного договору пункт 6 цього договору викладено в такій редакції: зазначена в пункті 1 цього договору земельна ділянка передається в іпотеку як забезпечення повернення кредитних ресурсів, виданих за кредитним договором № 35-08-Ипз/11 від 06 травня 2008 року на суму 53 000,00 доларів США строком до 05 травня 2023 року, а також сплати процентів за користування кредитними ресурсами, виходячи з процентної ставки 12,4 % річних, а також комісійної винагороди за кредитним договором, неустойки за цим договором або за кредитним договором, враховуючи відшкодування збитків, завданих прострочкою платежів за кредитним договором, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки в повному обсязі (у тому числі витрати за виконавчим написом), визначеному на момент фактичного задоволення вимог. У випадку зміни сторонами кредитного договору процентної ставки за користування кредитними ресурсами іпотекодавець зобов`язується невідкладно укласти з іпотекодержателем відповідну додаткову угоду до цього договору.

9.8. Таким чином, за змістом умов, викладених у пункті 6 іпотечного договору та в редакції додаткової угоди № 1 до іпотечного договору від 10 липня 2008 року, відповідним договором забезпечується виконання всіх зобов`язань, передбачених кредитним договором, у повному обсязі.

9.9. На підставі застереження про задоволення вимог банку як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» 15 грудня 2017 року зареєструвало за собою право власності на предмет іпотеки - земельну ділянку площею 0,2194 га, кадастровий номер 3221284801:01:032:0028, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість земельної ділянки станом на час укладення іпотечного договору становила 353 970,00 грн.

9.10. Іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки - земельну ділянку.

9.11. Оскільки ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, то правові підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, адже такі вимоги є недійсними.

9.12. ТОВ «ФК «Гефест» у касаційній скарзі посилалося на висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, та висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, висловлені в постановах від 05 лютого 2020 року у справі 914/393/19, від 10 червня 2020 року у справі № 922/1639/19, та вважало, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки визнання припиненим зобов`язання можливе лише у спосіб розірвання договору, що не враховано апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення.

9.13. Велика Палата Верховного Суду не може прийняти до уваги зазначені доводи касаційної скарги з огляду на таке.

9.14. Відповідно до статті 1 Закону України «Про підприємництво» підприємницька діяльність - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб`єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

9.15. Цивільне законодавство, зокрема стаття 13 ЦК України, свідчить про те, сторони при укладенні та виконанні договорів як виду правочинів мають передбачати негативні наслідки своїх дій, діяти обачливо та добросовісно задля дотримання балансу інтересів прав та обов`язків усіх учасників цих правочинів. Такі принципи притаманні й підприємницькій діяльності, а тому сторони договорів, зокрема кредитори, при виконанні кредитних договорів повинні розуміти, що вони діють на власний ризик і можуть не отримати те, на що розраховували.

9.16. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

9.17. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.

9.18. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками.

9.19. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

9.20. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності в певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку.

9.21. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 кроку у справі № 522/1528/15-ц, провадження 14-67цс20).

9.22. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

9.23. Одним зі способів припинення зобов`язання є його виконання (частина перша статті 599 ЦК України).

9.24. За загальним правилом статей 598, 599 ЦК України зобов`язання припиняється саме у зв`язку з належним його виконанням.

9.25. Під належним виконанням зобов?язань слід розуміти здійснення кредитором і боржником дій щодо реалізації прав та обов?язків, що випливають із зобов?язання. За своїм характером це поняття включає належних кредитора і боржника, належні час, предмет, місце і спосіб виконання.

9.26. У цій справі судами встановлено, що кредитний договір забезпечений лише одним видом забезпечення - іпотекою, а тому кредитор і боржник повинні та мали право розраховувати, що заборгованість у випадку неповернення її боржником повинна та могла бути погашена в досудовому порядку саме за рахунок іпотечного майна, а тому кредитор повинен був діяти таким чином, щоб заборгованість була погашена за рахунок іпотечного майна в повному обсязі.

9.27. Саме з таких принципів виходив законодавець, застосувавши принцип недійсності вимог кредитора до боржника по завершенню досудового врегулювання спору (частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

9.28. Діючи добросовісно та обачливо, відповідач у цій справі повинен був застосувати заходи досудового врегулювання та звернення стягнення на предмет іпотеки таким чином, щоб вартість предмета іпотеки повністю або в більшій частині погасила заборгованість за кредитним договором, розуміючи, що наступні будь-які вимоги в цих правовідносинах будуть неможливі. Неможливість наступних вимог кредитора до боржника за змістом норми закону, чинної на той момент, і таких фактичних обставин, які встановлено в цій справі, свідчить про припинення зобов`язання боржника у кредитних правовідносинах виконанням. У зазначеному випадку неможливість пред`явлення наступних вимог у будь-якому обсязі до боржника свідчить про неможливість подальших правовідносин між кредитором та боржником, а тому слід дійти висновку, що зобов`язання боржника у таких кредитних правовідносинах припиняється.

9.29. Отже, за встановлених у цій справі обставин позивач мав право заявити позов про припинення зобов`язання за кредитним договором у зв`язку з його виконанням (зверненням стягненням на предмет іпотеки). Такий спосіб захисту є належним і за своєю суттю є позовом про визнання відсутнього права.

9.30. Забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, дослідивши надані сторонами докази, надавши їм належну правову оцінку за своїм внутрішнім переконанням, суд апеляційної інстанції правильно встановив наявність правових підстав для задоволення позову, а тому оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін.

10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

10.1. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

10.2. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

11. Щодо розподілу судових витрат

11.1. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

11.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ТОВ «ФК «Гефест» без задоволення, а постанови Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року - без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. М. СімоненкоСудді:Ю. Л. ВласовГ. Р. Крет І. В. Григор`єваЛ. М. Лобойко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Ж. М. ЄленінаВ. В. Пророк І. В. ЖелєзнийЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукС. П. Штелик

https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728577

[ANTIRAID]

Дуже цікава справа, особливо з огляду на нещодавно прийняту постанову з цього ж приводу і всілякі намагання суддями перекрутити норми права й натягнути сову на глобус. Не маючи іншого шляху як погодитись з позовом все одно робиться нічим не підтверджений висновок, що можливість залишення боргу після досудового врегулювання може бути передбачена договором. У законі, на момент укладення договору, такого немає, але суддям, що так люблять банки та давно вже спотворили баланс у кредитних правовідносинах це як ложка того самого дьогтю в законне рішення апеляції.

Велика палата зазначила, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними.

8.27. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.