Постанова Київського апеляційного суду про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

[ANTIRAID]

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 761/42723/21
провадження № 22-ц/824/2447/2023

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

судді - доповідача Кирилюк Г. М.
суддів: Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

при секретарі Кошель К. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського університету імені Бориса Грінченка та його ректора - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою Київського університету імені Бориса Грінченка на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в складі судді Савицького О. А.,

встановив:

26.11.2021 ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кравця Р. Ю. звернулася до суду з позовом до Київського університету імені Бориса Грінченка, ректора Київського університету імені Бориса Грінченка - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 з 1 лютого 2021 року та на даний час працює доцентом кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин у Київському університеті імені Бориса Грінченка.

05.11.2021 ректором Київського університету імені Бориса Грінченка - ОСОБА_2 було видано наказ №1964-к/тр «Про відсторонення від роботи працівників Університету», яким її було відсторонено від роботи (виконання робіт) без збереження заробітної плати, як такій, що відмовляється або ухиляється від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 та не надала медичний висновок, виданий закладом охорони здоров`я, про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 з 08.11.2021 на час до отримання щеплення проти COVID-19 або до надання медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до проведення щеплень проти COVID-19.

Вважає даний наказ в частині відсторонення позивача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави. Стаття 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, а така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин.

Наказ МОЗ №2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» були відсутні.

Щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не передбачено Календарем профілактичних щеплень - єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі і за епідемічними показниками.

В порушення ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.

Оскаржений наказ прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення та з порушенням принципу дії закону у часі, позаяк він виданий 05 листопада 2021 року, тобто раніше ніж набрав чинності нормативно-правовий акт, на підставі якого його було видано.

На підставі викладеного позивачка просила суд : визнати протиправним і скасувати наказ ректора Київського університету імені Бориса Грінченка ОСОБА_2 № 1964-к/тр від 05.11.2021 в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; зобов`язати Київський університет імені Бориса Грінченка поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску її до роботи на посаді доцента кафедри публічного та приватного права Факультету права та міжнародних відносин у Київському університеті імені Бориса Грінченка; стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року позов задоволено. Визнано неправомірним та скасовано наказ ректора Київського університету імені Бориса Грінченка ОСОБА_2 № 1994-к/тр від 05.11.2021 в частині відсторонення від роботи доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин ОСОБА_1 . Зобов`язано Київський університет імені Бориса Грінченка поновити ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи на посаді доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин з 08.11.2021. Стягнуто з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2021 по 16.05.2022 включно в сумі 93 180, 12 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.

Стягнуто з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн та судовий збір на користь держави в сумі і 2 747,80 грн.

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи на посаді доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин у Київському університеті імені Бориса Грінченка та стягнення середнього заробітку за один місяць в сумі 14 824,13 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2022 року виправлено допущену описку в тексті судового рішення від 16 травня 2022 року, а саме у мотивувальній та резолютивній частині зазначити про стягнення з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 судових витрат по сплаті судового збору в сумі 908 грн та виключити цю суму з розміру стягнутого з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь держави судового збору, виклавши шостий абзац резолютивної частини в врахуванням виправленої описки у наступній редакції: «Стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь держави судовий збір в сумі 1 839 грн 80 коп., а також на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 грн".

13.06. 2022 Київський університет імені Бориса Грінченка подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київського університету імені Бориса Грінченка середній заробіток за один місяць у сумі 14 824,13 грн, сплачений при негайному виконанні рішення суду. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Вважає висновки суду першої інстанції про задоволення позову такими, що не відповідають вимогам законності та обґрунтованості.

Посилається на ті підстави, що Київський університет імені Бориса Грінченка є закладом вищої освіти, а відтак всі його працівники, зокрема й позивачка ОСОБА_1 , підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. ОСОБА_1 була попереджена, що уразі не проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або не подання висновку про наявність протипоказань до вакцинації, буде тимчасово відсторонена від роботи.

Вважає, що ОСОБА_1 не була позбавлена права на працю та з роботи не звільнена, а лише тимчасово, на час карантину або до усунення причин відсторонення, увільнена від виконання своїх функціональних обов`язків.

Посилається на положення ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відповідно до якого працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARSCoV-2» передбачений перелік дій, які мають забезпечити керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій.

Зазначає, що ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» покладає обов`язок підприємств, установ, організацій саме неухильно дотримуватися приписів державної санітарно-епідемічної служби, а не встановлює, що виключно на підставі подання державної санітарно-епідемічної служби можна відсторонити від роботи працівників, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій.

Пунктом 2 Розділу І Календаря профілактичних щеплень в Україні передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. Відтак це свідчить, що Календар не містить вичерпного переліку обов`язкових щеплень та саме Міністерство охорони здоров`я України відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» уповноважене встановлювати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, тобто тих, що прямо не визначені Календарем.

Верховний Суд в постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим. Вакцинація є одним із найбільш ефективних заходів у сфері охорони здоров`я, мета якої є захист здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від інфекційного захворювання, то обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від Covid-19 задля попередження його поширення серед населення є виправданим.

Зауважує, що час відсторонення, зазначений в оскаржуваному рішенні суду ( з 08.11.2021 по 16.05.2022) не відповідає дійсності, адже у зв`язку з призупиненням дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 на момент ухвалення рішення позивачка ОСОБА_1 була фактично допущена до роботи та виконувала свої посадові обов`язки з 14.03.2022 року на підставі наказу ректора від 11.03.2022 № 04-к/тр.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу, пов`язані з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Вважає, що доводи відповідача про дотримання процедури відсторонення шляхом посилання на ст. 46 КЗпП України не спростовують протиправності наказу та порушення прав позивача, оскільки вказана стаття містить лише перелік підстав, серед них - «інші випадки передбачені законодавством», процедури ж відсторонення дана норма не містить, в свою чергу ст. 12 «Про захист населення від інфекційних хвороб» як «інший випадок», вимагає, щоб відсторонення у разі ухилення чи відмови від щеплення здійснювалося саме в порядку встановленому законом, а не іншим актом. Таким законом є Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», який в ст. 7 передбачає, що особи, які ухиляються від щеплення усуваються від роботи виключно за поданням санітарно-епідеміологічної служби.

Відповідачем не спростовано той факт, що відсторонення відбулося за відсутності фактичних обставин, які мають бути встановлені та підтверджені відповідними доказами.

Відповідач послався на нерелевантні правові висновки Верховного Суду, оскільки вказані висновки стосується добре відомих науці і медицині вакцин (ці щеплення віднесені законом України до обов`язкових та не заперечуються позивачем), в той же час у даній справі мова йде про експериментальну вакцину, яке не є добре відомою та ще перебуває на стадії випробування, що підтверджено відповідними документами.

Наголошує на тому, що вказане рішення прийняте за інших фактичних обставин справи та не містить жодних висновків про застосування норм права, які стосуються відсторонення працівника від роботи через нездійснення або ухиленні від вакцинації проти COVID-19.

Доводи відповідача про те, що мало місце лише виконання підзаконних нормативно-правових актів, які наразі є чинними та не скасовані у встановленому порядку, є неспроможними, оскільки ніхто не зобов`язаний виконувати протиправні накази, а тим більше ті, які суперечать закону, оскільки закон має вищу юридичну силу, тому перш ніж застосувати такі акти відповідач мав забезпечити дотримання закону та конституційних прав позивача, чого зроблено не було.

Враховуючи правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду у справі №712/3841/17 від 21.08.2019 року, що у разі відсторонення без законних підстав, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, тому і позивач у даному випадку має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В судовому засіданні представник Київський університет імені Бориса Грінченка - Даценко Ю. О. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити. Зазначила, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з чим укладений з ним трудовий договір було припинено наказом від 01.11.2022 №629к.

Додатково пояснила, що позивачка працює на посаді, яка належить до категорії "науково-педагогічні працівники". Робочий час такого працівника включає час виконання ним навчальної, методичної, наукової, організаційної роботи та інших трудових обов`язків. Проведення навчальних занять згідно з розкладом це лише частина посадових обов`язків, які зобов`язаний виконувати науково-педагогічний працівник.

Під час запровадження карантину всі співробітники Університету продовжували працювати в очному форматі з дотриманням встановлених карантинних обмежень. Лише в окремі періоди для здобувачів освіти в Університеті було запроваджено дистанційну форму освітнього процесу. Так, було запроваджено дистанційну форму освітнього процесу у період з 23.09.2021 по 04.10.2021 (наказ від 23.09.2021 №639). З 04.10.2021 освітній процес було відновлено в приміщенням Університету в змішаному (очно-дистанційному) форматі (наказ від 01.10.21 №658). З 25.10.2021 до окремого розпорядження було запроваджено дистанційну форму освітнього процесу ( накази від 22.10.2021 №697, від 12.11.2021 №750). Проте, у зв`язку з численними зверненнями здобувачів освіти, замовників освітніх послуг щодо запровадження очної форми освітнього процесу, а також з урахуванням того, що понад 96,5% співробітників було вакциновано, решта співробітників - відсторонені від роботи на час карантину, з 23.11.2021 року освітній процес в приміщеннях Університету було відновлено ( наказ від 22.11.2021 №767).

Враховуючи специфіку посадових обов`язків ОСОБА_1 , їх виконання не можна було здійснювати лише в дистанційному форматі. Крім того, дистанційна робота унеможливила виконання ОСОБА_1 інших обов`язків з організаційної, методичної, наукової роботи, які передбачали перебування на робочому місці в приміщенні Університету, необхідність контактувати з великою кількістю осіб.

Вважала, що тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи було виправданим заходом для досягнення легітимної мети, визначеної державою щодо захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01.02.2021 працювала у Київському університеті імені Бориса Грінченка на посаді доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин до проведення конкурсу на заміщення посади, 11.06.2021 - обрана за конкурсом на посаду доцента кафедри публічного та приватного права цього ж факультету на умовах контракту.

05 листопада 2021 року ректором Київського університету імені Бориса Грінченка видано наказ № 1964-к/тр про відсторонення від роботи (виконання робіт) без збереження заробітної плати працівників Університету (згідно з Додатком 2), які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових щеплень проти COVID-19 та не надали медичний висновок, виданий закладом охорони здоров`я, про наявність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 з 08 листопада 2021 року на час до отримання щеплення проти COVID-19 або до надання медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до проведення щеплень проти COVID-19.

Наказ виданий відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказу Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці".

Із вказаним наказом позивач ОСОБА_1 була ознайомлена 08 листопада 2021 року.

Ознайомившись із наказом, позивач зазначила про свою незгоду із ним (а.с.15).

Позивачем не було надано відповідачу документу щодо медичних протипоказань та застережень до проведення їй профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

11 березня 2022 року ректором Київського університету імені Бориса Грінченка видано наказ № 04-к/тр про допуск до роботи з 14.03.2022 до завершення воєнного стану працівників університету, в тому числі позивача ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем неправомірно застосовано до позивачки статтю 46 КЗпП України, оскільки норма статті містить вичерпний перелік підстав для відсторонення від роботи, а така підстава як "в інших випадках, передбачених законодавством", не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки ні в ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", а ні в Календарі профілактичних щеплень в Україні не віднесено щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до щеплень, які в певній епідеміологічній ситуації стають обов`язковими для населення. Крім цього, процедура відсторонення позивача від роботи не відповідала вимогам Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" з огляду на відсутність доказів того, що існує подання посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи. Відповідачем перед прийняттям оскаржуваного наказу не було документально зафіксовано факту відмови чи ухилення позивачки від щеплення. Оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмови чи ухилення від проведення щеплення, тобто не було дотримано порядку відсторонення від роботи. Оскільки суд дійшов висновку про неправомірність та скасування наказу про відсторонення від роботи, наявні підстави для зобов`язання відповідача поновити позивача на роботі шляхом її допуску до роботи з 08.11.2021. Оскільки період з 08.11.2021 по 16.05.2022 є періодом вимушеного прогулу, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення середнього заробітку в сумі 93 180,12 грн.

Колегія суддів не може повністю погодитись з вказаними висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 14 грудня 2022 року (справа № 130/3548/21), частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі № 4004-XII та Інструкції № 66.

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Разом з тим, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) також зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідач не навів, а судом першої інстанції не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у застосуванні до позивачки такого крайнього заходу, як відсторонення від роботи з огляду на:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Відповідач не навів обґрунтованих доводів неможливості забезпечення позивачки, яка працювала на посаді доцента кафедри публічного та приватного права, роботою в такій спосіб, щоб остання могла виконувати свої трудові обов`язки з мінімальним ризиком для оточуючих.

Як вбачається з копії наказу відповідача від 26.08.2021 №529 "Про заходи організації та проведення освітнього процесу в першому півріччі 2021 -2022 навчального року" , у відповідача в першому півріччі 2021 -2022 навчального року було запроваджено організацію освітнього процесу за змішаною формою навчання ( очно/дистанційно) для забезпечення якості освіти в умовах карантинних обмежень та необхідності дотримання санітарних вимог усіма учасниками освітнього процесу.

Наказом відповідача від 31.08.2021 №541, у разі встановлення "червоного" рівня епідеміологічної безпеки з 01.09.2021 в приміщеннях університету заборонено очний навчальний процес, крім здобувачів освіти, які беруть участь у атестації тощо. Освітній процес організувати у разі встановлення "жовтого" та "помаранчевого" рівнів епідемічної безпеки у "змішаному (комбінованому)" форматі - як дистанційно, так і очно із дотриманням протиепідемічних вимог.

Наказом відповідача від 23.09.2021 №639, в період з 23 вересня - 4 жовтня 2021 року запроваджено дистанційне навчання для здобувачів вищої, фахової передвищої освіти денної, заочної форм та післядипломної освіти.

Наказом відповідача від 01.10.2021 №658 з 04 жовтня 2021 відновлено організацію освітнього процесу за змішаною формою навчання.

Наказом відповідача від 22.10.2021 №697 у період з 25 жовтня по 15 листопада 2021 року запроваджено дистанційне навчання для здобувачів вищої, фахової передвищої освіти денної, заочної форм та післядипломної освіти.

Наказом відповідача від 12.11.2021 №750 продовжено у період з 15 листопада до окремого рішення дистанційне навчання для здобувачів вищої, фахової передвищої освіти денної, заочної форм та післядипломної освіти.

Наказом відповідача від 22.11.2021 №767 відновлено з 23.11.2021 освітній процес у приміщеннях фахового коледжу "Універсум", а з 29.11.2021 - у приміщеннях інститутів/факультетів.

Отже, обставини справи свідчать про те, що на момент видачі наказу про відсторонення у відповідача було запроваджено дистанційне навчання, а прийом громадян не проводився, тобто позивачка мала можливість працювати дистанційно, значно зменшивши соціальні контакти та ризики зараження COVID-19.

Видання наказу про відсторонення не було найменш обтяжливим засобом із усіх можливих, а отже призвело до непропорційного втручання у право позивача на повагу до приватного життя, яке позбавляло її заробітку.

За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про визнання неправомірним та скасування наказу в частині відсторонення від роботи доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин ОСОБА_1 без оплати періоду відсторонення, проте помилився щодо мотивів такого рішення.

Тому рішення суду першої інстанції належить змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Щодо позовних вимог про зобов`язання поновити ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи з 08.11.2021 суд враховує наступне.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що 11 березня 2022 року відповідачем видано наказ №04-к/тр про допуск до роботи відсторонених працівників з 14 березня 2022 року до завершення воєнного стану.

З огляду на те, що позивачка була допущена до роботи 14 березня 2022 року, предмет спору був відсутній.

За таких підстав судове рішення в частині позовної вимоги про зобов`язання поновити ОСОБА_1 на роботі слід скасувати та провадження в справі в цій частині належить закрити.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

Ухвалюючи рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення цих позовних вимог, проте помилково визначив період вимушеного прогулу з 08.11.2021 по 16.05.2022.

З огляду на те, що позивачку було допущено до роботи з 14 березня 2022 року, а також враховуючи стягнення з відповідача на користь позивача 14 824 грн 13 коп. в порядку негайного виконання судового рішення, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 13 березня 2022 року в розмірі 45 884,13 грн (705,91 грн х 86 робочих днів) - 14 824 грн 13 коп.) з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

За таких підстав рішення суду першої інстанції у вказаній частині підлягає відповідній зміні.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 визначила ректора Київського університету імені Бориса Грінченка відповідачем у справі, проте останній не може бути відповідачем у цій справі, оскільки у відносинах з позивачкою діяв як посадова особа юридичної особи та від її імені.

Розгляду у суді підлягає лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, або в їх задоволенні може бути відмовлено.

Положення «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186, пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосується як позовів, які не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16).

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ректора Київського університету імені Бориса Грінченка підлягає скасуванню, а провадження у справі в цій частині закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.

Керуючись статтями 255, 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України суд

постановив:

Апеляційну скаргу Київського університету імені Бориса Грінченка задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині позовних вимог до ректора Київського університету імені Бориса Грінченка - ОСОБА_2 скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині задоволених позовних вимог про визнання неправомірним та скасування наказу ректора Київського університету імені Бориса Грінченка ОСОБА_2 №1994-к/тр від 05.11.2021 в частині відсторонення від роботи доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин ОСОБА_1 , стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити:

виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови;

абзац четвертий резолютивної частини рішення викласти у такій редакції: «Стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 13 березня 2022 року в розмірі 45 884,13 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині зобов`язання Київського університету імені Бориса Грінченка поновити ОСОБА_1 на роботі з 08 листопада 2021 року скасувати.

Провадження в справі в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Київського університету імені Бориса Грінченка про поновлення на роботі закрити.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13 квітня 2023 року.

Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. А. Семенюк

Джерело: ЄДРСР 110243038

[ANTIRAID]

Чергова наша справа по захисту основоположних прав людини. Колегія суддів Київського апеляційного суду, як і суддя Шевченківського районного суду Києва довели українцям, що суду можна довіряти і суд потрібно поважати, а він виконає свій обов'язок і захистить їх права від свавілля. Я дуже пишаюсь такими суддями і такими рішеннями.

Суди в чергове зазначили про порушення прав людини та законодавства України при примушуванні до участі у медичному експерименті. Всі ці судді заслуговують на шану та повагу.

[ANTIRAID]

справа № 761/42723/21

провадження № 22-з/824/531/2023

ДОДАТКОВА ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Кирилюк Г. М.,

суддів: Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

при секретарі Кошель К. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича про ухвалення додаткового рішення в справі за позовом за позовом ОСОБА_1 до Київського університету імені Бориса Грінченка та його ректора - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою Київського університету імені Бориса Грінченка на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в складі судді Савицького О. А.,

встановив:

26.11.2021 ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кравця Р. Ю. звернулася до суду з позовом до Київського університету імені Бориса Грінченка, ректора Київського університету імені Бориса Грінченка - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року позов задоволено. Визнано неправомірним та скасовано наказ ректора Київського університету імені Бориса Грінченка ОСОБА_2 № 1994-к/тр від 05.11.2021 в частині відсторонення від роботи доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин ОСОБА_1 . Зобов`язано Київський університет імені Бориса Грінченка поновити ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи на посаді доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин з 08.11.2021. Стягнуто з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2021 по 16.05.2022 включно в сумі 93 180, 12 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.

Стягнуто з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн та судовий збір на користь держави в сумі і 2 747,80 грн.

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи на посаді доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин у Київському університеті імені Бориса Грінченка та стягнення середнього заробітку за один місяць в сумі 14 824,13 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2022 року виправлено допущену описку в тексті судового рішення від 16 травня 2022 року, а саме у мотивувальній та резолютивній частині зазначити про стягнення з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 судових витрат по сплаті судового збору в сумі 908 грн та виключити цю суму з розміру стягнутого з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь держави судового збору, виклавши шостий абзац резолютивної частини в врахуванням виправленої описки у наступній редакції: «Стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь держави судовий збір в сумі 1 839 грн 80 коп., а також на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 грн".

Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року апеляційну скаргу Київського університету імені Бориса Грінченка задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині позовних вимог до ректора Київського університету імені Бориса Грінченка - ОСОБА_2 скасовано та закрито провадження у справі в цій частині.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині задоволених позовних вимог про визнання неправомірним та скасування наказу ректора Київського університету імені Бориса Грінченка ОСОБА_2 №1994-к/тр від 05.11.2021 в частині відсторонення від роботи доцента кафедри публічного та приватного права факультету права та міжнародних відносин ОСОБА_1 , стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови; абзац четвертий резолютивної частини рішення викладено у такій редакції: «Стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 по 13.03.2022 в розмірі 45 884,13 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року в частині зобов`язання Київського університету імені Бориса Грінченка поновити ОСОБА_1 на роботі з 08.11.2021 скасовано. Провадження в справі в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Київського університету імені Бориса Грінченка про поновлення на роботі закрито.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

05.04.2023 представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. звернувся до суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення.

Зазначив, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 134 ЦПК України разом з відзивом на апеляційну скаргу було подано до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат: підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу - 5 000 грн, витрачений час - 7 год.; участь у судовому засіданні - 3 300 грн, витрачений час - 2 год.

На час направлення заяви про ухвалення додаткового рішення розрахунок витрат ОСОБА_1 на правничу допомогу виглядає наступним чином: підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу - 5 000 грн, витрачений час - 7 год.; участь у судовому засіданні - 3 300 грн, витрачений час - 2 год.

Оскільки Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року вимоги ОСОБА_1 були задоволені, просив розподілити судові витрати між сторонами.

За надання послуг Адвокатським об`єднанням було виставлено позивачу наступні рахунки: рахунок № 440 від 08.08.2022 на суму 5 000 грн; рахунок № 235 від 03.04.2023 на суму 3 000 грн.

Факт оплати позивачем рахунків підтверджується квитанціями : №0.0.2633804723.1 від 08.08.2022 на суму 5 000 грн; №8ХАК-М66А-81КА-6КМ2 від 03.04.2023 на суму 3 300 грн.

Факт надання та отримання послуг, їх оплати також підтверджується підписаними позивачем та Адвокатським об`єднанням актами надання послуг: Акт №253 від 08.08.2023; Акт №173 від 05.04.2023.

20.04.2023 представник Київського університету імені Бориса Грінченка подав заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат між сторонами.

Посилається на ті підстави, що в заяві про ухвалення додаткового рішення представник позивача на підтвердження понесених нею витрат на правову допомогу у розмірі 8 300 грн надав суду Договір про надання правничої допомоги № 216 від 19 листопада 2021 року, укладений між Адвокатським об`єднанням «КРАВЕЦЬ І ПАРТНЕРИ» та ОСОБА_1 , проте п. 4.1 Договору передбачено, що вартість послуг за надання правничої допомоги визначається в Додатку № 1, який є конфіденційним та може бути розголошений виключно за письмовою згодою сторін. Представник позивача зазначений Додаток № 1 до договору не надав, а відтак не можливо встановити відповідність умовам договору розміру фактичних витрат на правничу допомогу, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо та порядок їх розрахунку.

Представником позивача надані рахунок на оплату від 08.08.2022 № 440 та акт надання послуг № 253 від 08.08.2022 щодо виконання робіт (надання послуг) " відзив на апеляційну скаргу від 08.08.2022" на суму 5 000 грн, а також рахунок на оплату від 03.04.2023 № 235 та акт надання послуг № 173 від 05.04.2023 щодо виконання робіт (надання послуг) "судове засідання: апеляція Київський апеляційний суд від 04.04.2023" на суму 3 300 грн. Проте зазначені документи не містять детального опису із зазначенням часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг).

Постановою Київського апеляційного суду від 04.04.2023 року позовні вимоги було задоволено частково, а відтак вважає, що витрати на оплату послуг адвоката не є співмірними зі складністю справи, з ціною позову та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Зважаючи на викладене, просив суд відмовити у задоволенні вимог заявника щодо ухвалення додаткового рішення.

В судове засідання учасники справи не з`явились, про дату, час та місце розгляду заяви повідомлені належним чином.

Згідно з ч. 4 ст. 270 ЦПК України неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Обговоривши доводи заяви, дослідивши матеріали справи та надані докази, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення вказаної заяви, з огляду на таке.

За правилами п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат;

3) для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Позивачем разом з відзивом на апеляційну скаргу було подано: попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат: підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу - 5 000 грн, витрачений час - 7 год.; участь у судовому засіданні - 3 300 грн, витрачений час - 2 год.; рахунки на оплату №440 від 08.08.2022 на суму 5 000 грн та №235 від 03.04.2023 на суму 3 000 грн; акт надання послуг №253 від 08 серпня 2022 року на суму 5 000 грн ( відзив на апеляційну скаргу); дублікат квитанції №0.0.2633804723.1 від 08.08.2022 про сплату позивачем 5 000 грн.

До заяви про ухвалення додаткового рішення позивачем надано квитанцією №8ХАК-М66А-81КА-6КМ2 від 03.04.2023 про сплату позивачем 3 300 грн, акт надання послуг №173 від 05 квітня 2023 року на суму 3 300 грн та копію договору про надання правничої допомоги №216 м від 19 листопада 2021 року.

Розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, апеляційний суд дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи договір про надання правничої допомоги від 19 листопада 2021 року № 216, укладений між Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» та ОСОБА_1 , ордер на надання правничої допомоги, документально підтверджені витрати позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн за квитанцією №0.0.2633804723.1 від 08.08.2022 та 3 300 грн за квитанцією №8ХАК-М66А-81КА-6КМ2 від 03.04.2023, а всього на суму 8 300 грн, підписані сторонами акти наданий послуг є належними доказами на підтвердження як розміру таких витрат, так і їх фактичної оплати, а також відповідає критерію розумної необхідності таких витрат.

З урахуванням критеріїв співмірності складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності подання відзиву на апеляційну скаргу та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що зазначені в заяві 8 300 грн витрат на професійну правничу допомогу є належним чином обґрунтованими, що не суперечить принципу розподілу судових витрат.

Представником відповідача не надано доказів на підтвердження того, що заявлена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу є завищеною та не відповідає складності справи.

За таких підстав ненадання заявником додатку №1 до Договору про надання правничої допомоги, в якому сторони визначили вартість послуг за надання правничої допомоги, не може слугувати достатньою підставою для відшкодування понесених позивачем витрат.

Разом з тим, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково, судові витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції підлягають відшкодуванню в розмірі сумі 6 640 грн ( 80 %) .

Керуючись ст. 141, 270 ЦПК України суд

постановив:

Заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити.

Ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з Київського університету імені Бориса Грінченка (код ЄДРПОУ 0 2136554, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 18/2) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 640 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк

Судді: І. М. Рейнарт

Т. А. Семенюк

Джерело: ЄДРСР 110643122