Постанова ВП ВС про неможливість оскарження окремо від рішення суду ухвалу про залишення без руху у зв'язку з несплатою судового збору при відмові у клопотанні про звільнення від сплати судового збору

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

Справа № 607/23244/21
Провадження № 14-116цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддівВласова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Усенко Є. А.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів Хоми М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права, упущеної вигоди, інфляційних втрат та трьох відсотків річних, а також про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що відповідач порушує авторські права позивачки шляхом тиражування та реалізації твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 » без її згоди.

Короткий зміст судових рішень

Ухвалою від 20 грудня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, позовну заяву ОСОБА_1 залишив без руху, надавши строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

Ухвалою від 18 лютого 2022 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області визнав неподаною та повернув позовну заяву ОСОБА_1 .

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що станом на 18 лютого 2022 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 20 грудня 2021 року, позивачка не усунула.

ОСОБА_1 , не погодившись з ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року про залишення її позовної заяви без руху, оскаржила її в апеляційному порядку.

Ухвалою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу, подану нею на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року.

Апеляційний суд зазначив, що нормами цивільного процесуального законодавства не передбачено право на апеляційне оскарження окремо від рішення суду ухвали про залишення без руху позовної заяви. ОСОБА_1 оскаржує ухвалу суду, яка не передбачена статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та позиція інших учасників справи

У травні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року про залишення позовної заяви без руху та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року про повернення скарги на вказану ухвалу суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження заявниця зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення апеляційної скарги, чим усунувся від вирішення спору. Крім того, судом першої інстанції безпідставно не застосовано законодавство України щодо сплати судового збору, яке діяло у 1994-1999 роках.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року справу передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2022 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Ухвалою від 01 лютого 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження.

Обставини справи

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявниці.

Не погодившись з ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року про залишення її позовної заяви без руху, ОСОБА_1 оскаржила її в апеляційному порядку.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року повернуто скаржниці.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга ОСОБА_1 подана на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України», § 47).

До того ж ЄСПЛ указав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України», § 53, 55).

Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11 рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення).

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Частиною другою статті 352 ЦПК України встановлено, що ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.

Положеннями частини першої статті 353 ЦПК України визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат (пункт 13 частини першої статті 353 ЦПК України).

Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Тлумачення пункту 13 частини першої статті 353, статті 133 ЦПК України та інших норм процесуального законодавства свідчить, що встановлення судом у відповідній ухвалі розміру судових витрат може бути предметом апеляційного оскарження.

Повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції про залишення її позовної заяви без руху, апеляційний суд керувався положеннями частини першої статті 353 ЦПК України, якими визначено перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, до якого вказана ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та залишення позовної заяви без руху не входить.

Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду зазначила, що існує різна практика касаційних судів (адміністративного та цивільного) щодо застосування пункту 10 частини першої статті 294 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який за змістом та застосованими формулюваннями є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху.

Зокрема, колегія суддів вважала, що у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20 (провадження № К9901/25107/20) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху підлягають апеляційному оскарженню у виключних випадках, коли суд у порядку частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» визначив у своїй ухвалі розмір судового збору, який підлягає сплаті позивачем, тобто якщо позивач визначив розмір судового збору з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну і розмір судового збору попередньо визначає суд. У всіх інших випадках, за висновками колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху з підстав несплати судового збору (у тому числі в разі відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Натомість Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18), 05 лютого 2020 року у справі № 758/3200/19-ц (провадження № 61-23262св19), 02 листопада 2022 року у справі № 760/9685/22 (провадження № 61-9630св22), на думку колегії суддів, дійшов протилежного висновку.

А тому колегія суддів вважала, що наявні підстави для відступу від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, оскільки, на її думку, апеляційному оскарженню підлягає будь-яка ухвала суду першої інстанції, якщо такою ухвалою вирішено будь-яке процесуальне питання, яке так чи інакше стосується судового збору або інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме: визначення конкретного розміру судового збору, який підлягає сплаті, порядку його обчислення, відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру, відмови в наданні або надання розстрочки чи відстрочки у сплаті судового збору тощо.

Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки у вказаних справах не суперечать один одному та не є взаємовиключними.

А саме, у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20 (провадження № К9901/25107/20) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, надаючи оцінку застосуванню пункту 10 частини першої статті 294 КАС України, який за змістом та застосованими формулюваннями є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та продовження строку на усунення недоліків у позовній заяві, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що цим пунктом передбачена можливість оскарження ухвал щодо визначення розміру судових витрат у порядку частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір».

Сформулювавши такий висновок, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився із судом апеляційної інстанції, що ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та продовження строку на усунення недоліків позовної заяви (у зв`язку з несплатою судового збору) не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Отже, за висновком колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху з підстав несплати судового збору підлягають апеляційному оскарженню у виключних випадках, коли суд у порядку частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» визначив у своїй ухвалі розмір судового збору, який підлягає сплаті позивачем. У всіх інших випадках ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху з підстав несплати судового збору (у тому числі в разі відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Таких же висновків дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 583/2674/18 (провадження № 61-42883св18). Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про неможливість перегляду в апеляційному порядку ухвали Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 13 липня 2018 року про залишення позовної заяви без руху в частині відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою позивача в цій частині.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що, повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ухвали про залишення позовної заяви без руху не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, однак не врахував, що позивач оскаржував ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року, зокрема, в частині визначення розміру судових витрат з посиланням на те, що судом не було розглянуто його клопотання про звільнення від сплати судового збору. Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що ухвала Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року в частині визначення розміру судового збору не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, є помилковим.

У постанові від 02 листопада 2022 року у справі № 760/9685/22 (провадження № 61-9630св22) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що апеляційний суд не звернув уваги на те, що визначення розміру судових витрат охоплює в тому числі й визначення розміру судового збору, який підлягає сплаті позивачем, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху. Тому ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, в якій визначено розмір судового збору, може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Таких же висновків дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 758/3200/19-ц (провадження № 61-23262св19), у якій зазначив, що апеляційним судом не було належним чином досліджено обставин справи, не надано належної правої оцінки доводам апеляційної скарги позивача щодо його незгоди з висновками районного суду в частині визначення розміру судових витрат, унаслідок чого апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху окремо від рішення суду в апеляційному порядку не може бути оскаржена.

Крім того, у справах наявні різні фактичні обставини.

А саме, у справі № 160/6742/20 суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та продовження строку на усунення недоліків позовної заяви не підлягає апеляційному оскарженню, оскільки в ній не визначено судом конкретного розміру судового збору; у справах № 760/9685/22 та № 758/3200/19-ц оскаржувалась ухвала суду першої інстанції про усунення недоліків, якою суд визначив розмір судових витрат, а тому, на думку суду, вона підлягає апеляційному оскарженню.

Разом з тим у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що, повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ухвали про залишення позовної заяви без руху не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, однак не врахував, що позивач оскаржував ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року, зокрема, в частині визначення розміру судових витрат з посиланням на те, що судом не було розглянуто його клопотання про звільнення від сплати судового збору. Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що ухвала Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року в частині визначення розміру судового збору не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, є помилковим. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху в частині розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору підлягає касаційному оскарженню.

Отже, існує неоднакове застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції.

Зокрема, у справі № 638/17815/17-ц касаційний суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху в частині розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору підлягає касаційному оскарженню; у справах № 583/2674/18 та № 160/6742/20 касаційний суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху щодо розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору не підлягає касаційному оскарженню окремо від рішення суду.

Так як висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду викладені у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18) щодо застосування пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України про можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, в частині розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору, суперечать наведеним вище висновкам про неможливість оскарження такої ухвали суду, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що від них слід відступити та сформулювати наступний висновок.

А саме, застосовуючи пункт 10 частини першої статті 294 КАС України, який за змістом є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України щодо можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви (заяви) без руху в частині визначення розміру судових витрат окремо від рішення суду, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що апеляційному оскарженню лише разом з рішенням суду підлягає ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, якщо суд першої інстанції у цій ухвалі встановлює розмір судового збору, який позивач (заявник) має сплатити при зверненні до суду, або порядок його обчислення, однак особа не погоджується або з таким розміром, або з порядком його обчислення. Такі ухвали суду першої інстанції не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Також не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору. В такому випадку заявник може реалізувати своє право на апеляційне оскарження такого судового рішення шляхом включення заперечень на нього до апеляційної скарги на рішення суду відповідно до частини другої статті 353 ЦПК України (у випадку постановлення такого рішення місцевим судом).

Вимоги заявника про вирішення судом касаційної інстанції його позовних вимог по суті не підлягають задоволенню, оскільки ці вимоги не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а ухвали Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року - без змін відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук
Судді: Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
І. А. Воробйова К. М. Пільков
М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
Д. А. Гудима О. М. Ситнік
Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко
Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 111647956

[ANTIRAID]

Велика палата вчергове відійшла від раніше встановленої практики і зазначила шо:

Застосовуючи пункт 10 частини першої статті 294 КАС України, який за змістом є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України щодо можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви (заяви) без руху в частині визначення розміру судових витрат окремо від рішення суду, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що апеляційному оскарженню лише разом з рішенням суду підлягає ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, якщо суд першої інстанції у цій ухвалі встановлює розмір судового збору, який позивач (заявник) має сплатити при зверненні до суду, або порядок його обчислення, однак особа не погоджується або з таким розміром, або з порядком його обчислення. Такі ухвали суду першої інстанції не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Також не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору. В такому випадку заявник може реалізувати своє право на апеляційне оскарження такого судового рішення шляхом включення заперечень на нього до апеляційної скарги на рішення суду відповідно до частини другої статті 353 ЦПК України (у випадку постановлення такого рішення місцевим судом).

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 607/23244/21 (провадження № 14-116цс22)

за позовом ОСОБА_1 до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів Хоми М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права, упущеної вигоди, інфляційних втрат та трьох відсотків річних, а також про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що відповідач порушує авторські права позивачки шляхом тиражування та реалізації твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 » без згоди ОСОБА_1

20 грудня 2021 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

18 лютого 2022 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області визнано неподаною та повернуто позовну заяву ОСОБА_1 .

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що станом на 18 лютого 2022 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 20 грудня 2021 року, позивачка не усунула.

ОСОБА_1 оскаржила ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року в апеляційному порядку.

13 квітня 2022 року ухвалою Тернопільського апеляційного суду повернуто ОСОБА_1 апеляційну скаргу на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року.

Апеляційний суд керувався тим, що нормами цивільного процесуального законодавства не передбачено право на апеляційне оскарження окремо від рішення суду ухвали про залишення без руху позовної заяви. ОСОБА_1 оскаржує ухвалу суду, яка не передбачена статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду з касаційною скаргою на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року. Посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про наявність підстав для повернення апеляційної скарги, чим усунувся від вирішення спору.

23 травня 2022 рокуухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року.

27 червня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року.

29 серпня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду.

14 грудня 2022 рокуухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду зазначила, що існує різна практика касаційних судів (адміністративного та цивільного) щодо застосування пункту 10 частини першої статті 294 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який за змістом та застосованими формулюваннями є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20 (провадження № К9901/25107/20) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив висновок про те, що ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху підлягають апеляційному оскарженню у виключних випадках, коли суд у порядку частини другої статті 6 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) визначив у своїй ухвалі розмір судового збору, який підлягає сплаті позивачем, тобто якщо позивач визначив розмір судового збору з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну і розмір судового збору попередньо визначає суд. У всіх інших випадках, за висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху з підстав несплати судового збору (у тому числі в разі відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18), 05 лютого 2020 року у справі № 758/3200/19-ц (провадження № 61-23262св19), 02 листопада 2022 року у справі № 760/9685/22 (провадження № 61-9630св22) зробив протилежні висновки.

Колегія суддів вважала, що наявні підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, висловленого в постанові від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20 (провадження № К9901/25107/20), оскільки, на її думку, апеляційному оскарженню підлягає будь-яка ухвала суду першої інстанції, якщо такою ухвалою вирішено будь-яке процесуальне питання, яке так чи інакше стосується судового збору або інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме: визначення конкретного розміру судового збору, який підлягає сплаті, порядку його обчислення, відмови в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру, відмови в наданні або надання розстрочки чи відстрочки у сплаті судового збору тощо.

01 лютого 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження.

14 червня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18) щодо застосування пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України стосовно можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху в частині розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала інший висновок про застосування пункту 10 частини першої статті 294 КАС України, який за змістом є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, щодо можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви (заяви) без руху в частині визначення розміру судових витрат окремо від рішення суду.

Наголосила, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху підлягає апеляційному оскарженню лише разом з рішенням суду, якщо суд першої інстанції у цій ухвалі встановлює розмір судового збору, який позивач (заявник) має сплатити при зверненні до суду, або порядок його обчислення, однак особа не погоджується або з таким розміром, або з порядком його обчислення. Такі ухвали суду першої інстанції не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду. Також не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору. У такому випадку заявник може реалізувати своє право на апеляційне оскарження такого судового рішення шляхом включення заперечень на нього до апеляційної скарги на рішення суду відповідно до частини другої статті 353 ЦПК України (у випадку постановлення такого рішення місцевим судом).

Не погоджуюся з такими висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

ЄСПЛ вказав, що там, де існують апеляційні та касаційні суди, гарантії, що містяться у статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх «цивільних прав та обов`язків» (рішення ЄСПЛ у справі «Гоффман проти Німеччини» (Hoffmann v. Germany) від 11 жовтня 2001 року, пункт 65; рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» (Cudla v. Poland) від 26 жовтня 2000 року).

У рішенні від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) ЄСПЛ постановив, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом»

З матеріалів справи вбачається, що 20 грудня 2021 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

В ухвалі суд вказав, що позивачці необхідно сплатити судовий збір за вимогу майнового характеру. Для визначення розміру судового збору, що підлягає сплаті за вимогу майнового характеру, позивачці спочатку необхідно визначити ціну позову, відповідно до заявлених позовних вимог.

Тобто у своїй ухвалі суд першої інстанції висловився щодо розміру судових витрат, які позивачка повинна сплатити при подачі позовної заяви, і роз`яснив їй порядок розрахунку такого розміру.

Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на зазначену ухвалу суду, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є незаконною та необґрунтованою, оскільки судом не застосовано законодавство України щодо сплати судового збору, яке діяло у 1994-1999 роках. Тобто заявниця не погоджувалася з висновками суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат, які вона має сплатити.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обовязки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу (частина друга статті 352 ЦПК України).

У частині першій статті 353 ЦПК України визначений вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду.

Зокрема, окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції про визначення розміру судових витрат (пункт 13 частини першої статті 353 ЦПК України).

Аналогічні положення закріплені в пункті 10 частини першої статті 294 КАС України.

Повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції про залишення її позовної заяви без руху, апеляційний суд керувався положеннями частини першої статті 353 ЦПК України, якими визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, до якого, як вважав апеляційний суд, не входить ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху.

Велика Палата Верховного Суду з таким висновком апеляційного суду погодилася і виснувала, що не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції: про залишення позовної заяви без руху, у яких суд встановлює розмір судового збору або порядок його обчислення; про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору.

Вважаю, що такі висновки прямо суперечать пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, яка не містить будь-яких обмежень щодо оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції про визначення розміру судових витрат.

Пункт 13 частини першої статті 353 ЦПК України прямо передбачає право заявника окремо від рішення суду оскаржити в апеляційному порядку будь-яку ухвалу суду першої інстанції, якою вирішується будь-яке процесуальне питання, яке так чи інакше стосується судового збору або інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме визначення конкретного розміру судового збору, який підлягає сплаті, порядку його обчислення, відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру, відмови у наданні або надання розстрочки чи відстрочки у сплаті судового збору тощо.

Обмеження такого права суперечить вимогам цивільного процесуального законодавства, а також гарантіям, закріпленим у статті 6 Конвенції про доступ до правосуддя.

Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України та пункту 10 частини першої статті 294 КАС Україна про неможливість оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції в частині визначення розміру судових витрат, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20 (провадження № К9901/25107/20) та Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 583/2674/18 (провадження № 61-42883св18), про що обґрунтовано зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Суддя О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 111742767