Постанова ВП ВС про відмову Альфа-банку у стягненні заборгованості з боржника та поручителя після позасудового звернення стягнення на іпотеку

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2023 року

м. Київ

Справа № 553/1501/15-ц
Провадження № 14-50цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Чумаченко Т. А.

розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-банк» на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року у складі колегії суддів Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст вимог

У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 08 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1608/0808/45-012, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 000,00 дол. США для придбання квартири зі сплатою 11,90 % річних з кінцевим строком повернення до 08 серпня 2038 року.

08 серпня 2008 року на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 1608/0808/45-012-Р-1, а з ОСОБА_1 - договір іпотеки.

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та Публічним акціонерним товариством «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк») укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта банк» та ПАТ «Альфа-банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальними договорами.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором станом на 10 вересня 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 40 469,46 дол. США та 67 058,57 грн, з яких: 30 266,51 дол. США - заборгованість за кредитом, 10 202,95 дол. США - заборгованість за відсотками, 67 058,57 грн - пеня за останній календарний рік.

ПАТ «Альфа-банк» просило стягнути солідарно з відповідачів указану заборгованість.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

25 жовтня 2018 року рішенням Ленінського районного суду м. Полтави позов задоволено. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь ПАТ «Альфа-банк» заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 станом на 10 вересня 2017 року в розмірі 40 469,46 дол. США та 67 058,57 грн (у валюті кредиту - 2 578,86 дол. США), з яких: заборгованість за кредитом - 30 266,51 дол. США (еквівалент у національній валюті - 787 025,60 грн), заборгованість за відсотками - 10 202,95 дол. США (еквівалент у національній валюті - 265 309,18 грн), пеня за останній календарний рік - 67 058,57 грн (еквівалент у валюті кредиту - 2 578,86 дол. США). Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що на порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню солідарно з відповідачів.

26 лютого 2019 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 жовтня 2018 року змінено в частині розміру стягнених сум заборгованості за кредитом та посилання на еквівалент суми заборгованості за кредитом і відсотками у національній валюті та еквівалент суми пені у валюті кредиту. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-банк» заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012, яка станом на 15 квітня 2015 року склала: 30 266,51 дол. США - заборгованість за кредитом, 1 089,41 дол. США - заборгованість за відсотками та 2 698,50 грн - пеня за останній календарний рік. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

24 березня 2021 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задоволено частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином умов кредитного договору та не з`ясував, чи дотримався банк передбаченого договором досудового порядку дострокового повернення коштів, який не може погіршувати порівняно із Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) становище позичальника як споживача. Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення, оскільки за відсутності доказів одержання досудової вимоги у позичальника як споживача відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду немає підстав для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19)).

20 грудня 2021 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти І. М. задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що за відсутності доказів одержання відповідачами досудової вимоги та за умови недотримання банком строку на добровільне погашення боргу відповідачами у позичальника як споживача та поручителя відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту. Апеляційний суд послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) та від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19).

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

24 січня 2022 року Акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - АТ «Альфа-банк») звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 жовтня 2018 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду, зокрема, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 2-4430/09 про те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів. Ненаправлення такого повідомлення кредитором не може свідчити про відсутність порушення його прав, а, як наслідок, кредитор може вимагати їх захисту через суд - шляхом виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.

Встановлення законом можливості досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Відмовляючи в задоволенні позову повністю, апеляційний суд не врахував вимог процесуального законодавства щодо виконання обов`язку належним чином дослідити поданий стороною доказ (розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю або частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести в рішенні свій розрахунок (постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 204/2217/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 723/602/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 367/786/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 753/23979/15 та від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15).

Факт отримання кредиту відповідачем підтверджено виписками з рахунків позичальника, копією заяви про видачу готівки, укладенням додаткової угоди від 14 серпня 2008 року, виконанням позичальником своїх зобов`язань з повернення кредиту до 25 листопада 2014 року.

Позиція інших учасників справи

28 квітня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, який мотивований тим, що за відсутності доказів одержання досудової вимоги відповідачами та за недодержання банком строку на добровільне погашення боргу відповідачами у позичальника як споживача та поручителя відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту.

Просив урахувати, що 11 липня 2019 року АТ «Альфа-банк» перереєстрував належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 на АТ «Альфа-банк», яка була предметом іпотеки від 08 серпня 2008 року і в якій зареєстровані та проживають неповнолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Рух справи у суді касаційної інстанції

17 лютого 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

31 травня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду.

22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.

Відповідно до частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

10 червня 2017 року набрав чинності Закон України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII «Про споживче кредитування» (далі - Закон № 1734-VIII), який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон № 1023-XII застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII (стаття 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 10 червня 2017 року).

Отже, правовідносини банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року регулювались з урахуванням норм Закону № 1023-XII. З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон № 1734-VIII, а в частині, що йому не суперечить, - також Закон № 1023-XII.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що частина десята статті 11 Закону № 1023-XII у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, недотримання якого зумовлює відсутність зобов`язань зі сплати боргу.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку вдруге, суд апеляційної інстанції, встановивши, що ПАТ «Альфа-банк» 28 березня 2015 року направило відповідачам вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове повернення кредиту протягом 30 днів з моменту її направлення, а 15 квітня 2015 року - звернулося до суду із цим позовом про дострокове стягнення кредитних коштів, зробив висновок про недотримання банком досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, передбаченого частиною десятою статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та про відсутність права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту.

Апеляційний суд застосував висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19), та відмовив у задоволенні позову, вказавши, що у позичальника і поручителя не виник обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, оскільки банк, направивши досудові вимоги на адреси відповідачів, не дотримався строку на їх виконання та звернувся до суду із цим позовом.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) виснувала про те, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом № 1023-XII у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимог частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавшись передбаченого зазначеним договором порядку, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а суд не має підстави для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала правову позицію, викладену в її постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), а саме зазначила, що суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема, частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був установлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Порушення банком визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факту отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.

Разом з тим у справі № 521/21255/13-ц суди встановили недотримання кредитодавцем норм Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, оскільки, звертаючись до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту, позивач не направляв вимоги про дострокове повернення кредиту.

Однак у справі, що переглядається, апеляційний суд установив обставини направлення банком такої вимоги, проте позов подано раніше, ніж закінчився строк для її виконання, передбачений договором та Законом № 1023-XII.

Аналіз частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) дає можливість зробити висновок, що головною умовою для звернення кредитодавця до суду з позовом про дострокове стягнення споживчого кредиту є направлення банком відповідної вимоги, що дає можливість боржнику її виконати протягом строку, встановленого в договорі чи законі, після чого кредитодавець позбавляється права вимагати повернення кредиту достроково.

Колегія суддів вважає, що у цій справі постає питання про дотримання судом норм статті 2 ЦПК України з урахуванням строків розгляду цієї справи судами та кінцевого результату вирішення спору, адже на момент ухвалення рішення строк виконання вимоги про дострокове повернення кредиту сплив. Під час розгляду справи споживач не був позбавлений права усунути порушення умов договору про надання споживчого кредиту, а вимога кредитодавця втратила б чинність, що було б підставою для відмови в задоволенні позову про дострокове стягнення заборгованості за кредитом. Якщо ж цього не сталося, не можна вважати, що на момент ухвалення судом рішення існували підстави для відмови в позові.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що з огляду на обставини саме цієї справи є підстави відступити (конкретизувати) від висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) і зазначити про те, що направлення відповідно до частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) вимоги про дострокове повернення кредиту свідчить про дотримання кредитором вимог цього Закону і не позбавляє суд права вирішити позов по суті заявлених вимог за умови, що на час ухвалення рішення минув строк для виконання вимоги і вона не втратила чинності.

27 липня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

Фактичні обставини справи

08 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1608/0808/45-012, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 000,00 дол. США зі сплатою 11,90 % річних з кінцевим строком повернення до 08 серпня 2038 року.

Згідно з пунктом 1.4 кредитного договору кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов`язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначеного в пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, встановлених у пунктах 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов`язаний виконати зазначене зобов`язання в порядку, передбаченому у пунктах 9.2, 9.3 цього договору.

14 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору, згідно з якою сторони дійшли згоди викласти пункт 2.2 кредитного договору в такій редакції: позичальник зобов`язаний у строк до 12 вересня 2008 року здійснити реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості (квартиру) відповідно до вимог чинного законодавства України та надати банку для ознайомлення оригінал витягу про реєстрацію права власності.

08 серпня 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 1608/0808/45-012-Р-1.

08 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким на забезпечення виконання основного зобов`язання ОСОБА_1 передав в іпотеку іпотекодержателю ВАТ «Сведбанк» нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , що була придбана ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08 серпня 2008 року за згодою дружини ОСОБА_2

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта банк» та ПАТ «Альфа-банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги за кредитом та забезпечувальними договорами.

Установлено, що свої зобов`язання за кредитним договором відповідачі належним чином не виконували.

26 березня 2015 року ПАТ «Альфа-банк» направило відповідачам вимогу про дострокове погашення кредиту протягом 30-ти календарних днів з моменту надіслання цієї вимоги.

15 квітня 2015 року банк звернувся до суду з позовом про дострокове стягнення кредитних коштів, зазначаючи, що згідно з розрахунком станом на 01 березня 2015 року розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором становить: за кредитом - 30 266,51 дол. США, за відсотками - 1 089,41 дол. США та 2 698,58 грн - пеня.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Розглядаючи підстави для відступу від висновку (конкретизації висновку) щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому нею рішенні, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України).

У частині другій статті 627 ЦК України закріплено, що у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).

Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон № 1023-XII, який також встановлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII).

Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті, який був чинний до 10 червня 2017 року).

У чинній до 10 червня 2017 року редакції частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII було закріплено, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

10 червня 2017 року набрав чинності Закон № 1734-VIII, який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон № 1023-XII застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII (стаття 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 10 червня 2017 року).

Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону № 1023-XII. З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон № 1734-VIII, а у частині, що йому не суперечить, - також Закон № 1023-XII.

Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону № 1023-XII зі змінами, передбаченими Законом Українивід 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) виснувала, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року), не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свій правовий висновок, висловлений постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), вказавши, що суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема, частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року), в якій був установлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

У справі № 638/13683/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.

У справі, що переглядається, підтверджені обставини направлення 26 березня 2015 року ПАТ «Альфа-банк» відповідачам вимоги про дострокове погашення кредиту протягом 30-ти календарних днів з моменту надіслання цієї вимоги.

Відмінною у цьому випадку є обставина звернення ПАТ «Альфа-банк» до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором 15 квітня 2015 року, тобто раніше, ніж закінчився 30-денний строк для виконання досудової вимоги, передбачений договором та Законом № 1023-XII.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) вказано, що можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Конституційний Суд України виснував, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

У частинах першій, третій статті 4 ЦПК України закріплено право особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Аналіз частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) дає можливість зробити висновок, що головною умовою для звернення кредитодавця до суду з позовом про дострокове стягнення споживчого кредиту є направлення банком відповідної вимоги, що дає можливість боржнику її виконати протягом строку, встановленого в договорі чи Законі, після чого кредитодавець позбавляється права вимагати повернення кредиту достроково.

У разі якщо кредитор направив споживачу вимогу про дострокове погашення кредиту і таке направлення підтверджене, то звернення кредитора до суду з позовом до споживача про стягнення заборгованості за кредитним договором до закінчення визначеного у цій вимозі строку для її виконання не позбавляє можливості споживача виконати умови вимоги, а саме усунути порушення умов договору про надання споживчого кредиту, за умови, що на момент ухвалення рішення у справі строк виконання вимоги про дострокове повернення кредиту сплив.

Тобто направлення відповідно до частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) вимоги про дострокове повернення кредиту свідчить про дотримання кредитором вимог цього Закону і не позбавляє суд права вирішити позов по суті заявлених вимог за умови, що на час ухвалення рішення минув строк для виконання вимоги і вона не втратила чинності.

З урахуванням того, що у справі № 638/13683/15-ц норма частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) не застосовувалася, підстав для відступу від своєї постанови від 26 травня 2020 року (провадження № 14-680цс19) Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Щодо розгляду справи по суті позовних вимог

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За вимогами частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Кредитний договір від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_1 на суму 33 000 дол. США зі сплатою 11,90 % річних. На забезпечення виконання цього договору 08 серпня 2008 року ОСОБА_2 уклала з банком договір поруки.

Звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідачів, ПАТ «Альфа-Банк» надало розрахунок заборгованості станом на 01 березня 2015 року, просило стягнути заборгованість солідарно з поручителя (т. 1, а. с. 41).

З розрахунку заборгованості вбачається, що відсоткова ставка за користування кредитом у період з 08 серпня по 07 вересня 2008 року складала 11,90 %, з 08 по 10 вересня 2008 року - 12,90 %, з 11 вересня 2008 року - 11,90 %.

У своїх запереченнях на позовну заяву банку поручитель ОСОБА_2 зазначила, що зміну відсоткової ставки у період з 08 по 10 вересня 2008 року до 12,90 % банк здійснив без її згоди, така обставина відповідно до частини першої статті 559 ЦК України зумовлює припинення поруки і, як наслідок, - відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, заявлених до неї як до поручителя (т. 1, а. с. 64-67).

Питання реальної процентної ставки, заявленої у пункті 1.3 кредитного договору, було поставлено, окрім інших, на вирішення судової економічної експертизи, призначеної ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 25 січня 2017 року.

Відповідно до висновку № 209/210 судової економічної експертизи від 13 квітня 2017 року, проведеної Полтавським відділенням при Харківському науково-дослідному інституті судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса, в обсязі наданих для дослідження матеріалів встановити відповідність реальної процентної ставки, заявленої в пункті 1.3 кредитного договору від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 у розмірі 11,90 % річних, реальній процентній ставці не видавалося можливим унаслідок відсутності банківських виписок по нарахуванню відсотків за користування кредитними коштами (т. 3, а. с. 117, зворот).

У наданих на заперечення ОСОБА_2 поясненнях ПАТ «Альфа-банк» зазначило, що відсоткова ставка по кредиту була підвищена у зв`язку з порушенням позичальником пункту 2.2 кредитного договору на підставі пункту 8.4.1 цього договору, згідно з яким відсоткова ставка підвищується на 1 % за кожен факт такого порушення від рівня поточної ставки на дату порушення зобов`язання позичальника, така відсоткова ставка діяла 3 дні, і банк змінив її на первісну (т. 1, а. с. 155, 156).

Відповідно до пункту 11 договору поруки від 08 серпня 2008 року сторони погодили, що будь-які зміни основного зобов`язання, крім змін, наслідком яких є збільшення відповідності поручителя за договором, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя (т. 1, а. с. 16, зворот).

Збільшення відсоткової ставки за користування кредитом є збільшенням відповідальності поручителя за договором, що відбулося без повідомлення та без згоди поручителя, на що суди попередніх інстанцій уваги не звернули, відповідної норми ЦК України не застосували.

Таким чином, порука ОСОБА_2 за договором поруки від 08 серпня 2008 року є припиненою відповідно до частини першої статті 559 ЦК України (див. правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постановах від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14-ц (провадження № 14-243цс19) та від26 травня 2020 року у справі № 910/13109/18 (провадження № 12-7гс20)).

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що попередньо призначена ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 12 січня 2016 року судова економічна експертиза не була проведена внаслідок відсутності документів для повного і якісного дослідження, зокрема оригіналів або якісно виготовлених і належним чином завірених документів з підписами керівника, головного бухгалтера та виконавця (т. 2, а. с. 106, 107).

22 березня 2016 року ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави задоволено клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів, ухвалено до 11 квітня 2016 року надати ПАТ «Альфа-банк» з підписами керівника та головного бухгалтера належним чином завірені документи: кредитну справу за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012; інші документи, які підтверджують бухгалтерський облік за фінансово-господарськими операціями; первинні документи; банківську виписку з рахунку ПАТ «Сведбанк», на якому обліковувалась заборгованість за кредитним договором; рахунок заборгованості та ін. (т. 2, а. с. 131).

З висновку № 209/210 судової економічної експертизи від 13 квітня 2017 року, проведеної Полтавським відділенням при Харківському науково-дослідному інституті судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса, вбачається, що (т. 3, а. с. 110-118):

1) первинною бухгалтерською документацією документально не підтверджуються:

- видача ВАТ «Сведбанк» кредиту ОСОБА_1 за кредитним договором від 08 серпня 2008 року №1608/0808/45-012 в сумі 33 000,00 дол. США;

- дані розрахунку заборгованості за кредитом за кредитним договором від 08 серпня 2008 року, що був наданий ПАТ «Альфа-банк» як доказ заявленого розміру позовних вимог;

- перехід права вимоги між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта банк» за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012;

2) за відсутності банківських виписок неможливо встановити:

- на якому рахунку обліковувалась ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року №1608/0808/45-012 на момент її відступлення на користь ПАТ «Дельта банк» за договором купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року;

- чи була списаною заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 на момент її відступлення ПАТ «Сведбанк» на користь ПАТ «Дельта банк» за договором купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами від 25 травня 2012 року;

- на якому рахунку ПАТ «Дельта банк» обліковувалась заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 на момент її відступлення на користь ПАТ «Альфа-банк»;

- чи була списаною заборгованість за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 на момент її відступлення ПАТ «Дельта банк» на користь ПАТ «Альфа-банк» за договором купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами від 15 червня 2012 року;

3) первинні документи щодо переходу права вимоги між ПАТ «Дельта банк» та ПАТ «Альфа-банк» за кредитним договором від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 для дослідження не надані, тому неможливо встановити, чи підтверджується документально перехід права вимоги між ПАТ «Дельта банк» та ПАТ «Альфа-банк» за кредитним договором;

4) в обсязі наданих для дослідження документів неможливо встановити:

- відповідність заявленої в кредитному договорі від 08 серпня 2008 року № 1608/0808/45-012 сукупної вартості кредиту реальній сукупній вартості кредиту у зв`язку з відсутністю банківських виписок по фактичному нарахуванню відсотків, пені і зарахуванню та розподілу сум погашення грошових коштів;

- існування кредиторської заборгованості позивача перед відповідачем на рахунку НОМЕР_1 ;

- суму кредиторської заборгованості позивача перед відповідачем на рахунку НОМЕР_1 .

Наданий ПАТ «Альфа-банк» розрахунок заборгованості станом на 10 вересня 2017 року також проведений зі збільшеною відсотковою ставкою за користування кредитом у період з 08 по 10 вересня 2008 року - з 11,90 % до 12,90 % (т. 3, а. с. 187).

Затребувані ухвалою суду документи представник ПАТ «Альфа-банк» надав суду лише 06 грудня 2017 року (т. 4, а. с. 80-162), тобто після проведеної судової економічної експертизи.

Відповідачі в судах першої та апеляційної інстанцій наголошували на зазначених обставинах, однак суди цих інстанцій належної оцінки ні цим обставинам, ні наявним у справі належним і допустимим доказам не надали.

За змістом частин першої - третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Тобто позивач у встановленому порядку та у строк не надав на вимогу суду відповідних доказів, не спростував докази у вигляді висновку судової експертизи, що є підставою для прийняття доказів відповідача.

Крім того, відповідач зазначав, що на погашення заборгованості банк відповідно до статей 36, 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) та пункту 11 договору іпотеки від 08 серпня 2008 року - 11 липня 2019 року, тобто на час ухвалення постанови апеляційним судом, звернув стягнення на предмет іпотеки - придбану за кредитні кошти квартиру.

Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» частину четверту статті 36 Закону № 898-IV було доповнено, що у разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов`язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки.

Попередня редакція частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV передбачала, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основних зобов`язань є недійсними.

Таке правило діяло на час укладення договору іпотеки.

У пункті 13 договору іпотеки сторони погодили, що їх взаємовідносини, не передбачені цим договором, регулюються ЦК України, Законом № 898-IV, чинним законодавством України (т. 2, а. с. 254).

У пунктах 99, 100 постанови від 18 січня 2022 рокуу справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у випадку, якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

Разом з тим у справі, що переглядається, кредитний договір забезпечений порукою та іпотекою, де предметом іпотеки зазначена придбана за кредитні кошти квартира, на яку і звернуто стягнення позивачем, що тягне припинення основного зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припинена.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначеного не врахували. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи постанову про відмову в позові, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення апеляційного суду належить змінити в мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, резолютивну частину залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, резолютивну частину залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінює рішення тільки у частині мотивів відмови у задоволенні позову, у такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК Українине проводиться.

Керуючись статтею 141, частиною першою статті 400, пунктами, 3, 4 частини першої статті 409, статтями 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

М. І. Гриців К. М. Пільков

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук

С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич

Г. Р. Крет Є. А. Усенко

Л. М. Лобойко Т. А. Чумаченко

Джерело: ЄДРСР 112406153
 

[ANTIRAID]

Шкода, що суди попередніх інстанцій не бачать очевидні речі. Велика палата прямо зазначила, що разом з тим у справі, що переглядається, кредитний договір забезпечений порукою та іпотекою, де предметом іпотеки зазначена придбана за кредитні кошти квартира, на яку і звернуто стягнення позивачем, що тягне припинення основного зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припинена.

Крім того, попередня редакція частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV передбачала, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основних зобов`язань є недійсними.

Таке правило діяло на час укладення договору іпотеки. Також банк не зміг надати підтвердження ні суми боргу, ні підтвердження видачі кредиту, ні придбання цього кредиту в іншого банку.