Постанова ВП ВС щодо скасування Указу Президента України про звільнення судді КСУ Касмініна О.В. шляхом скасування Указу Президента України про його призначення

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 9901/97/21

Провадження № 11-140заі22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Желєзного І. В.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кишакевича Л. Ю., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Шевцової Н. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Зейфман І. М.,

позивача ОСОБА_1 ,

представників позивача - Мартиненко А. В., Лещенка О. В., Кравця Р. Ю.,

представника відповідача - Пантюхової Л. Р.,

представника третьої особи - Гребінника Ю. Л.,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Конституційного Суду України, про визнання протиправним та скасування Указу Президента України в частині

за апеляційною скаргою Президента України Зеленського Володимира Олександровича на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року (судді Єресько Л. О., Білак М. В., Жук А. В., Загороднюк А. Г., Мельник-Томенко Ж. М.).

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У березні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського В. О. (далі - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Конституційного Суду України (далі - третя особа), у якому просив визнати протиправним і скасувати Указ Президента України від 27 березня 2021 року № 124/2021 «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» в частині скасування Указу Президента України від 17 вересня 2013 року № 513 «Про призначення ОСОБА_1 суддею Конституційного Суду України» (далі - Указ № 124/2021, оскаржуваний Указ).

2. На обґрунтування вимог позивач зазначив, що законодавством України не передбачена можливість скасування суб`єктом владних повноважень виданого ним акта індивідуальної дії. Після видання Президентом України Указу від 17 вересня 2013 року № 513/2013 «Про призначення ОСОБА_1 суддею Конституційного Суду України» (далі - Указ № 513) позивач склав присягу судді Конституційного Суду України, після чого понад сім років працював суддею цього Суду, тому позивач уважає, що відповідач позбавлений законодавчої можливості скасувати власний акт індивідуальної дії про його призначення, який вичерпав свою дію. Такий висновок, на переконання позивача, підтверджується також і тим, що відповідно до приписів Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 2136-VIII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) після призначення особи суддею Конституційного Суду України та складення присяги суддя цього Суду не може бути звільнений суб'єктом призначення, що є гарантією його незалежності від органу його призначення. Водночас позивач звертає увагу на те, що юридичні факти для припинення повноважень чи звільнення з посади судді Конституційного Суду України, визначені приписами статей 20 та 21 Закону № 2136- VIII, у межах спірних правовідносин не настали.

3. Крім того, позивач переконує, що скасування акта індивідуальної дії про призначення особи на посаду судді після його реалізації та вичерпання дії порушує стабільність публічно-правових відносин та принцип правової визначеності.

4. При цьому, на переконання позивача, посилання в оскаржуваному Указі на нормативно-правові акти є безпідставними та необґрунтованими, оскільки Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII «Про національну безпеку України» (далі - Закон № 2469-VIII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачає повноважень та права Президента України на скасування Указу Президента України про призначення судді Конституційного Суду України на посаду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав протиправним і скасував Указ № 124/2021 в частині скасування Указу № 513. Стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір у розмірі 908,00 грн.

6. Судове рішення умотивовано тим, що Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував, що повноваження Президента України визначаються виключно Основним Законом України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим актом. Реалізація повноважень Президента України стосовно формування складу Конституційного Суду України здійснюється винятково шляхом видання указів про призначення суддів Конституційного Суду України. Іншого способу реалізації Президентом України конституційних повноважень, пов`язаних з формуванням Конституційного Суду України, в тому числі й шляхом скасування раніше виданих актів з кадрових питань (у цьому випадку стосовно призначення судді Конституційного Суду України на цю посаду), Основним Законом України не передбачено.

7. Суд першої інстанції наголосив, що у питанні скасування акта індивідуальної дії разового застосування, який вичерпав свою дію фактом його виконання, Верховний Суд має сталу та послідовну позицію, відповідно до якої такий акт не може бути скасованим після його виконання через порушення гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19). Тотожний підхід був застосований судом касаційної інстанції у справі № 5/573 (провадження № К-31177/09), предмет спору в якій стосувався оскарження акта індивідуальної дії, яким скасовано Указ Президента України від 25 березня 2004 року № 368/2004 про призначення суддею Конституційного Суду України. У цій справі суд дійшов висновку, що оскільки Указ Президента України про призначення особи суддею Конституційного Суду України виконано, а саме позивачка, прийнявши присягу, вступила на посаду судді Конституційного Суду України і приступила до виконання обов`язків, то цей Указ вичерпав свою дію і не може бути скасований після його виконання.

8. Ураховуючи викладене, а також установивши, що ОСОБА_1 , будучи призначеним на посаду судді Конституційного Суду України Указом № 513, на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України 19 вересня 2013 року склав присягу та з того часу безперервно (більше семи років) виконував повноваження судді Конституційного Суду України, суд першої інстанції дійшов висновку, що скасування Указу Президента України про призначення позивача на посаду судді Конституційного Суду України створює ситуацію повної правової невизначеності не тільки щодо визначення його статусу протягом цих семи років, а також щодо наслідків такого акта для легітимності рішень Конституційного Суду України, у складі якого він брав участь як суддя цього Суду.

9. При цьому суд першої інстанції відхилив посилання сторони відповідача на Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 9-р/2020 та низку інших рішень Конституційного Суду України з огляду на їх нерелевантність до спірних правовідносин.

10. Суд першої інстанції відхилив також доводи сторони відповідача щодо підстав прийняття оскаржуваного Указу та зазначив, що у контексті спірних правовідносин дотичними до цієї справи є висновки Венеціанської комісії, викладені в пунктах 33 та 37 Висновку № 1012/2020 CDL-AD(2020)039, де, відповідаючи на поставлені Президентом України питання (в частині надання висновку щодо ухвалення рішення суддями Конституційного Суду України за наявності можливого конфлікту інтересів щодо додержання цим Судом процедури розгляду справи та ухвалення рішення, зокрема стосовно його обґрунтованості та дотримання меж конституційного подання), Комісія підкреслила, що рішення Конституційного Суду України є остаточні та обов`язкові. Його рішення не бездоганні, однак остаточні, навіть коли їх можна вважати за помилкові. Цей принцип закріплений у статті 151-2 Конституції України, згідно із яким рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

11. У підсумку суд першої інстанції виснував, що оскаржуваний Указ не відповідає пункту 1 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме прийнятий не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, що є самостійною та достатньою підставою для визнання його протиправним і скасування.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог

12. Представник Президента України Пантюхова Л. Р. подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій, посилаючись на неправильне застосування цим судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин у справі та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати це рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

13. На обґрунтування апеляційної скарги представник Президента України зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував всі обставини, які мають значення для справи, що призвело до помилкового висновку про те, що оскаржуваний Указ регламентує відносини щодо формування складу Конституційного Суду України.

14. Так, представник відповідача переконує, що метою видання оскаржуваного Указу є забезпечення національної безпеки України, а не врегулювання питання формування складу Конституційного Суду України, а підставами - наявність інформації про загрозу державній незалежності та національній безпеці України, викладеної у листі Служби безпеки України від 26 березня 2021 року № 99/147, якому суд першої інстанції не надав оцінки.

15. Поряд із цим представник Президента України зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права - застосував приписи Закону № 2136-VIII, що регулюють питання припинення повноважень судді та призначення суддів на посаду, помилково, на переконання скаржника, пов`язавши видання відповідачем спірного Указу з реалізацією його повноважень щодо формування складу Конституційного Суду України, та не застосував приписи статей 5, 13 Закону № 2469-VIII, що визначають повноваження Президента України у сферах національної безпеки і оборони.

16. Покликаючись на Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 9-р/2020, а також ухвалу Верховного Суду від 12 квітня 2018 року, якою було закрито провадження у справі № 9901/17/17, та постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14, скаржник доводить, що, висновуючи про видання відповідачем оскаржуваного Указу поза межами повноважень,суд першої інстанції фактично перебрав на себе повноваження Конституційного Суду України.

17. Насамкінець представник відповідача наполягає на неврахуванні судом першої інстанції того, що на дату ухвалення оскаржуваного судового рішення не було порушене право позивача, яке б підлягало судовому захисту. У цьому контексті скаржник відповідача звертає увагу, що з 19 вересня 2022 року позивач не є суддею Конституційного Суду України та в силу приписів закону не може бути призначений на цю посаду повторно. При цьому, у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, визначених статтею 266 КАС України, право позивачів на доступ до суду для такого оскарження не є абсолютним. Відсутність спору, в свою чергу, унеможливлює звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Рух апеляційної скарги

18. Ухвалою від 1 грудня 2022 року Велика Палата Верховного Суду відкрила провадження за цією апеляційною скаргою та витребувала з Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду матеріали справи № 9901/97/21.

19. Ухвалою від 26 грудня 2022 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Позиція інших учасників справи щодо апеляційної скарги

20. Представники позивача у відзивах на апеляційну скаргу просять відмовити в її задоволенні та залишити рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року без змін.

21. Так, представники позивача наполягають на тому, що жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачено повноваження Президента України щодо скасування указу про призначення судді Конституційного Суду України на посаду, зокрема і Законом № 2469-VIII, на який посилається у касаційній скарзі представник відповідача.

22. На переконання сторони позивача, лист Служби безпеки України, про неврахування якого судом першої інстанції зазначає в апеляційній скарзі представник відповідача, не може бути підставою для видання Президентом України указу про скасування указу про призначення судді Конституційного Суду України на посаду.

23. Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги щодо перебирання судом першої інстанції на себе функцій Конституційного Суду України, представники позивача наполягають, що оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії (рішенням суб`єкта владних повноважень у сфері публічної служби). При цьому процедура оскарження актів індивідуальної дії, зокрема указів Президента України у сфері публічної служби, врегульована КАС України. При цьому позивач не є суб`єктом права на конституційне подання, конституційне звернення чи конституційну скаргу і не ставив питання щодо його неконституційності, однак просив суд скасувати оскаржуваний Указ саме з підстав незаконності. Оскільки у цій справі предметом позову є саме законність, а не конституційність оскаржуваного Указу, виключно в порядку адміністративного судочинства може бути надано ефективний захист порушеному праву позивача.

24. Не погоджуючись із доводами скаржника про відсутність порушеного права, представники позивача наполягають, що оскаржуваним Указом було порушено право позивача на проходження публічної служби (зокрема, постійні недопуски позивача в будівлю Конституційного Суду України, чим порушено право на допуск до робочого місця; право на отримання винагороди судді; право на відставку судді) адже на момент звернення до суду із цим позовом позивач виконував повноваження судді Конституційного Суду України. Окрім того, оскаржуваний Указ є втручанням у приватне життя позивача в сфері його ділових та професійних стосунків, передбачене статтями 8 та 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція). При цьому позивач позбавлений можливості в інший спосіб спростувати інформацію, що міститься в оскаржуваному Указі та стосується його професійної репутації.

Установлені судом першої інстанції обставини справи

25. Президент України ОСОБА_3. Указом № 513 призначив ОСОБА_1 суддею Конституційного Суду України.

26. Строк повноважень суддів Конституційного Суду України на момент призначення позивача на посаду судді цього Суду визначався статтею 9 чинного на той час Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР зі змінами, внесеними Законом України від 17 травня 2012 року № 4711-VI, та складав дев`ять років без права бути призначеним повторно.

27. 19 вересня 2013 року ОСОБА_1 на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України склав присягу судді.

28. Згідно з розпорядженням від 19 вересня 2013 року № 243/13 Голова Конституційного Суду України Овчаренко В. А. розпорядився вважати позивача таким, що вступив на посаду судді Конституційного Суду України з 19 вересня 2013 року. Із цього часу позивач виконував повноваження судді цього Суду, і строк перебування його на цій посаді мав закінчитися 19 вересня 2022 року.

29. 27 жовтня 2020 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 13- п/2020 у справі № 1-24/2020(393/20) за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункти 6, 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6-101, 12, 121 частини першої, частини другу - п`яту статті 12, частину другу статті 13, частину другу статті 131, статтю 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48-51, частини другу, третю статті 52, статтю 65 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» зі змінами та статтю 366- 1 Кримінального кодексу України (URL: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/13_p_2020.pdf).

30. 26 березня 2021 року Служба безпеки України надіслала Президенту України лист № 99/147, який зареєстрований в Офісі Президента України 26 березня 2021 року за вх. № 113/15783-01, у якому Президента повідомлено, що на виконання протокольного доручення Ради національної безпеки і оборони України від 19 березня цього року та у зв`язку з набранням законної сили вироком суду про визнання ОСОБА_3 винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 111 (державна зрада) Кримінального кодексу України, у Службі безпеки України розпочато моніторинг виданих ОСОБА_3 як колишнім Президентом України нормативно-правових актів. Так, насамперед Служба безпеки України вважала за доцільне звернути увагу на укази, підписані ОСОБА_3 , у тому числі й Указ № 513. Вказана першочерговість, за поясненням Служби безпеки України, обумовлена тим, що зазначені судді надалі голосували за Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року № 13- р/2020 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України. У цьому листі наголошено, що прийняття цього Рішення мало наслідком втрату чинності низки норм антикорупційного законодавства (скасування кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації, позбавлення Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) низки повноважень щодо протидії корупції тощо) та призвело до дестабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, дискредитації нашої держави на міжнародній арені щодо вжиття реальних та дієвих заходів із протидії корупції, чим створено потенційну загрозу державній безпеці.

31. На підставі цієї інформації Служби безпеки України з метою гарантування додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення державної незалежності і національної безпеки, керуючись національними інтересами України, відповідно до Закону № 2469-VIII, згідно з яким демократичний конституційний лад є одним з фундаментальних національних інтересів України, а також беручи до уваги Заяву Верховної Ради України у зв`язку із сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності, затверджену Постановою Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-ІХ, у якій підкреслено, що узурпація влади у 2010-2014 роках ОСОБА_4 призвела до підриву основ національної безпеки і оборони України, порушення прав і свобод людини, зважаючи на те, що окремі судді Конституційного Суду України, призначені ОСОБА_4 , продовжуючи виконувати свої повноваження, створюють загрозу державній незалежності та національній безпеці України, що порушує Конституцію України, права і свободи людини і громадянина, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17 частини першої статті, частини третьої статті 106 Конституції України, статей 3 і 13Закону № 2469-VIII, Президент України видав оскаржуваний Указ, яким скасував, зокрема, Указ № 513.

32. Розпорядженням виконувача обов`язків Голови Конституційного Суду України від 30 квітня 2021 року № 34/01/2021-ОД у зв`язку з набранням чинності цим Указом, зокрема позивачу, тимчасово зупинено виплату винагороди судді Конституційного Суду України до вирішення справи Верховним Судом за поданим цим суддею позовом про оскарження Указу № 124/2021 в частині, що стосується його статусу, а також зупинено використання ним державного майна та службових транспортних засобів.

33. Розпорядженням в. о. Голови Конституційного Суду України від 6 травня 2021 року № 37/01/2021-ОД внесено зміни до розпорядження в. о. Голови Конституційного Суду України від 30 квітня 2021 року № 34/01/2021-ОД, а саме слово «виплату» замінено словами «нарахування й виплату», а також доповнено словами «та здійснення інших видатків за рахунок бюджетних призначень Конституційного Суду України».

34. Згідно з актами недопущення до адміністративної будівлі Конституційного Суду України позивач не був допущений на територію Конституційного Суду України співробітниками структурного підрозділу Управління державної охорони України.

35. Уважаючи Указ Президента України від 27 березня 2021 року № 124/2021 в оскаржуваній частині незаконним і таким, що порушує право на проходження публічної служби, позивач звернувся до суду із цим позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

36. Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.

37. Особливості провадження в цій категорії справ визначені статтею 266 КАС України, частиною п`ятою якої встановлено, що судом апеляційної інстанції у цій категорії справ є Велика Палата Верховного Суду.

38. У цій справі ОСОБА_1 оскаржує Указ Президента України, яким скасовано Указ Президента України про його призначення на посаду судді Конституційного Суду України, покликаючись на відсутність, на його думку, у Президента України повноважень скасовувати власні акти індивідуальної дії. Водночас позивач акцентує увагу на тому, що оскаржуваним актом порушено його право на проходження публічної служби, а отже і гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до його «приватного життя» у сфері його ділових та професійних стосунків.

39. Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, насамперед потрібно відреагувати на доводи скаржника про те, що на спір у цій справі не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

40. Аргументи скаржника у цій частині умовно можна поділити на два блоки. По- перше, скаржник доводить, що оскаржуваний Указ не може піддаватися судовому контролю, а може бути предметом перевірки на відповідність Конституції України, а тому скаржник уважає, що суд перебрав на себе непритаманні йому функції перевірки оскаржуваного у цій справі акта на предмет його конституційності; по-друге, скаржник доводить, що вимоги позивача не могли розглядатися адміністративним судом з огляду на відсутність порушеного права позивача та публічно-правового спору між сторонами у цій справі.

41. Так, особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України встановлені статтею 266 КАС України, правила якої згідно з положеннями пункту 1 частини першої цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) указів і розпоряджень Президента України.

42. Для розгляду спорів щодо законності виданих Президентом України актів за правилами адміністративного судочинства, з-поміж іншого, суду належить з`ясувати і вирішити, чи Президент України, коли реалізовував надані йому Конституцією та законами України повноваження видавати укази та розпорядження, чинити дії чи утримуватися від них, здійснював, крім спеціально обумовлених, публічно-владні управлінські функції, чи функціонував відповідно до ціннісних моделей (конструктів) поведінки (відносин), виражених (відображених) у законах, підзаконних нормативно-юридичних актах та інших джерелах об`єктивного юридичного права, чи його діяльність узгоджувалася із загальними принципами права.

43. У Рішенні від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції України всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України (незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер) як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності. При цьому виокремив, що такі повноваження Конституційного Суду України обмежуються виключно вирішенням питань щодо відповідності цих актів Конституції України, а не щодо їх законності.

44. Водночас варто наголосити, що предметна юрисдикційність спору визначається через з`ясування суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

45. Аналіз змісту, суті та спрямованості заявлених позовних вимог дає підстави вважати, що позивачем перед судом поставлено питання саме законності оскаржуваного Указу. Виходячи зі змісту, правової природи, видових ознак і предмета регулювання позивач відносить цей акт до ненормативного (індивідуального) акта. Він наполягає, що через цей акт відбулося втручання в його суб`єктивне право доступу до публічної служби. При цьому як під час розгляду цієї справи судом першої інстанції, так і у відзивах на апеляційну скаргу сторона позивача наполягає на необхідності скасування оскаржуваного Указу з підстав його незаконності та не порушує питання його неконституційності.

46. Та обставина, що укази Президента України, які відповідають ознакам акта індивідуальної дії, можуть бути об`єктом судового конституційного контролю у випадках їх оскарження з підстав їх неконституційності чи порушення конституційної процедури у процесі їх прийняття, автоматично не виключає цих указів із-під судового контролю в адміністративному судочинстві в усіх інших випадках.

47. Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 2 березня 2023 року у справі № 9901/61/20, предметом спору у якій був Указ Президента України від 11 вересня 2019 року № 680/2019 «Про скасування деяких указів Президента України». Цим указом, зокрема, було скасовано Указ Президента України від 19 травня 2019 року № 298 про присвоєння позивачу дипломатичного рангу Надзвичайного і Повноважного Посла.

48. У зв`язку із цим доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції фактично перебрав на себе повноваження Конституційного Суду України щодовстановлення невідповідності указів Президента України Конституції України варто відхилити як незастосовні для спірних правовідносин.

49. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду визнає безпідставними посилання скаржника на висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 9901/17/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14, оскільки правовідносини, які виникли в наведених справах, не подібні до тих, які склалися у справі, що розглядається.

50. Так, у справі № 9901/17/17 позивач просив визнати протиправним і скасувати Указ Президента України про призначення особи Директором Державного бюро розслідувань, а також установити відсутність компетенції (повноважень) Президента України видавати укази про призначення на посаду Директора Державного бюро розслідувань.

51. Розглядаючи цю справу, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що позивач, вимагаючи визначити компетенцію (повноваження) Президента України на видання Указу про призначення Директора Державного бюро розслідувань на підставі статті 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» й оспорюючи відповідний Указ, прийнятий на підставі цієї статті, по суті просить Верховний Суд перевірити спірний Указ на відповідність саме Конституції України. Натомість офіційне тлумачення Конституції України, зокрема, в цій частині, як і вирішення питання про відповідність закону, іншого правового акта (їх окремих положень) стосовно обсягу повноважень Президента України Конституції України також є повноваженням лише Конституційного Суду України.

52. При цьому, на відміну від справи, яка розглядається, у справі № 9901/17/17 у спірних правовідносинах стаття 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» закріплює повноваження Президента України на призначення Директора Державного бюро розслідувань. Натомість, як установлено під час розгляду цієї справи, жодним нормативно-правовим актом не передбачено права відповідача на скасування виданих ним указів про призначення особи на посаду судді Конституційного Суду України.

53. Крім того, необхідно зауважити, що згідно з положеннями частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Однак представник відповідача посилається на висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 9901/17/17, постановленій ним як судом першої, а не касаційної інстанції.

54. У справі № П/800/120/14 позивач просив визнати незаконною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді.

55. Велика Палата Верховного Суду постановою від 14 березня 2018 року скасувала постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року та ухвалила нову, якою відмовила в задоволенні позову.

56. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України щодо порушення процедури прийняття Постанови № 775-VII, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96- ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення ним присяги.

57. Натомість станом на день виникнення спірних правовідносин у справі, яка розглядається, підстави для припинення повноважень судді Конституційного Суду України та звільнення його з посади визначені статтями 20, 21 Закону № 2136-VIII та статтею 149-1 Конституції України (у редакції Закону України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), якими не закріплені такі повноваження в суб`єктів призначення, у тому числі й у Президента України.

58. Більше того, оскаржуваний Указ не є рішенням про звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України.

59. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

60. Частинами першою та другою статті 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

61. Як постулює частина третя статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

62. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

63. Частиною першою статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

64. Гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

65. Водночас за правилами частин першої та другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

66. Так, пунктами 1, 2 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

67. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

68. Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС України визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

69. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

70. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, у якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

71. Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

72. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

73. Наведене дає підстави виснувати, що оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії, оскільки не містить загальнообов`язкових правил поведінки та не регулює певний вид суспільних відносин, а передбачає індивідуалізований припис, що стосується виключно позивача.

74. У контексті аргументів сторін варто звернути увагу й на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачитити у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.

75. Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано, що кожен має право, зокрема, на повагу до свого приватного життя.

76. Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) поняття «приватне життя» не виключає відносин професійного або ділового характеру, оскільки саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з навколишнім світом (див. mutatis mutandis рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Німіц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany, заява № 13710/88, § 29).

77. На думку ЄСПЛ, приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), заява № 21794/93, § 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя (див. mutatismutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v Lithuania), заяви № 55480/00 та № 59330/00, § 47).

78. У рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15) ЄСПЛ повторив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

79. Установлені обставини справи дають підстави сприймати оскаржуваний Указ як акт індивідуальної дії, який безпосередньо зачіпає права та інтереси позивача з приводу проходження ним публічної служби. Видання оскаржуваного акта було наслідком здійснення функцій суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правової діяльності, яке не схвалює й оскаржує позивач як особа, проти якої було спрямоване видання оскаржуваного акта, на предмет його незаконності. Разом з тим необхідно враховувати, що застосоване до позивача обмеження [скасування акта про призначення на посаду публічної служби], у контексті практики ЄСПЛ становило втручання у захищене статтею 8 Конвенції право позивача на повагу до приватного життя, в аспекті обмеження доступу до обраної професії.

80. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що законодавцем у наведених нормах право на оскарження рішень, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, не поставлено у пряму залежність як від продовження дії оскаржуваного акта, так і від перебування особи на публічній службі станом на час звернення особи із позовом про захист права, яке вона вважає порушеним, та ухвалення судового рішення у справі.

81. Разом з тим варто звернути увагу на те, що строк повноважень позивача на посаді судді Конституційного Суду України відповідно до статті 9 чинного на час призначення позивача на цю посаду Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» зі змінами, внесеними Законом України від 17 травня 2012 року № 4711-VI, та Указу № 513 мав закінчитися 19 вересня 2022 року і позивач звернувся з позовом у цій справі до спливу строку призначення його на посаду судді Конституційного Суду України.

82. З огляду на наведене можна виснувати про наявність підстав для вирішення адміністративним судом питання правомірності оскаржуваного Указу, отже, доводи скаржника в цій частині не знайшли підтвердження.

83. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року відмовлено в задоволенні клопотання Президента України, від імені якого діє в порядку самопредставництва Пантюхова Л. Р., про закриття провадження в цій справі та надано оцінку відповідним доводам відповідача. Ухвала набрала законної сили з моменту її проголошення та не підлягала оскарженню.

84. Відповідно до частини третьої статті 293 КАС України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

85. Однак, апеляційна скарга не містить заперечень на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року про відмову в закритті провадження в цій справі, отже, доводи скаржника у цій частині є безпідставними ще й з цієї підстави.

86. Вирішуючи питання про наявність у Президента України повноважень щодо скасування указу Президента України про призначення судді Конституційного Суду України на посаду, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

87. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

88. Зазначені критерії хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення та вчиняє дії.

89. Статтею 6 Конституції України установлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

90. Конституційний Суд України (Велика палата) у Висновку від 20 листопада 2019 року № 6-в/2019 підкреслив, що із принципом поділу державної влади нерозривно пов`язані, зокрема, такі засадничі положення Основного Закону України: Україна є демократичною і правовою державою (стаття 1); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 😎 (абзац вісімнадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

91. Частина друга статті 19 Конституції України зобов`язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

92. Указана норма Основного Закону означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

93. При цьому вжите законодавцем словосполучення «на підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

94. «У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

95. «У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

96. У пункті 2 статті 8 Конвенції зазначено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на доступ до професії як складову права на повагу до приватного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

97. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ вислів «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції вимагає, зокрема, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який ідеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права. Отже, ця фраза передбачає inter alia, що формулювання національного законодавства повинне бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права. Крім того, законодавство повинне забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. mutatis mutandis рішення від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11).

98. Згідно зі статтею 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

99. Позаяк Президент України є органом державної влади [в одній особі], то це може означати, що глава держави зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені те тільки Конституцією, але й законами України.

100. У рішеннях від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), від 2 жовтня 2008 року № 19-рп/2008 (справа про конституційність окремих положень щодо фінансових послуг та державного регулювання ринків фінансових послуг) та інших Конституційний Суд України зазначав, що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України.

101. Права Президента України, його свобода розсуду та можливість діяти певним чином визначені у статті 106 Конституції України, з пункту 31 частини першої якої можна зрозуміти, що Президент України здійснює інші повноваження, визначені Основним Законом України (реалізація яких вимагатиме уточнення та конкретизації їхнього змісту на рівні положень законів України).

102. Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у згаданій вище постанові від 2 березня 2023 року у справі № 9901/61/20.

103. За змістом частини третьої статті 106 Основного Закону України Президент України на основі та на виконання (знову-таки) як Конституції, так і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

104. Так, у пункті 22 частини першої визначено повноваження Президента України щодо формування складу Конституційного Суду України та вказано, що Президент України призначає на посади третину складу Конституційного Суду України. Зазначена норма кореспондується із нормами статті 148 Конституції України та частини другої статті 9 Закону № 2136-VIII.

105. При цьому Законом № 2136-VIIIвизначено лише повноваження Президента України щодо призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України та порядок відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, інших повноважень Президента України, зокрема й щодо скасування указу про призначення судді Конституційного Суду на посаду, цим Законом не передбачено.

106. У пункті 3.5 Рішення від 13 червня 2019 року № 5-р/2019 Конституційний Суд України наголосив, що він неодноразово вказував у своїх рішеннях, що повноваження Президента України визначаються виключно Основним Законом України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим актом. Так, у Рішенні від 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004 зазначено, що повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України; у Рішенні від 25 грудня 2003 року № 22- рп/2003 - що повноваження Президента України закріплені лише на конституційному рівні; у Рішенні від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 - що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов`язки). Цієї юридичної позиції Конституційний Суд України дотримувався у багатьох інших своїх рішеннях, зокрема від 16 травня 2007 року № 1- рп/2007, від 8 липня 2008 року № 14-рп/2008, від 2 жовтня 2008 року № 19-рп/2008, від 8 жовтня 2008 року № 21-рп/2008, від 7 липня 2009 року № 17- рп/2009; від 15 вересня 2009 року № 21-рп/2009, від 17 грудня 2009 року № 32-рп/2009, від 10 червня 2010 року № 16-рп/2010.

107. Разом з тим Конституція України та Закон № 2136-VIII не містять положень, відповідно до яких Президент України уповноважений ухвалювати будь-які рішення, пов`язані з проходженням особами публічної служби на посаді судді Конституційного Суду України, окрім, власне, рішення про призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України.

108. Щодо посилань відповідача на неврахування судом першої інстанції листа Служби безпеки України від 26 березня 2021 року як підстави прийняття оскаржуваного в частині Указу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

109. Суд першої інстанції врахував відповідні доводи відповідача та надав їм оцінку.

110. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, згідно з яким оскаржуваний у частині Указ не призвів ані до звільнення, ані до припинення повноважень позивача як судді Конституційного Суду України в порядку та спосіб, що визначені статтею 149-1 Конституції України та статтями 20 і 21 Закону № 2136-VIII (рішення про звільнення з посади судді Конституційного Суду, ухвалене щонайменше двома третинами від конституційного складу Конституційного Суду України, або розпорядження Голови Суду про припинення з позивачем трудових відносин), оскільки не утворив підстав, установлених цими нормами, з настанням яких Конституція України та Закон № 2136-VIII пов`язують необхідність застосування такого порядку та способу.

111. Попри наявність у Президента України повноважень щодо видання указів з тих питань, які вирішуються ним, такі укази повинні видаватися у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України. Однак оскаржуваний Указ виданий поза межами повноважень Президента України.

112. Безпідставними є також доводи скаржника щодо незастосування судом першої інстанцій приписів Закону № 2469-VIII, що визначають повноваження Президента України у сферах національної безпеки і оборони, оскільки цей Закон не наділяє Президента України повноваженнями щодо скасування власного акта про призначення судді Конституційного Суду України на посаду.

113. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на свою усталену та послідовну позицію у питанні скасування суб`єктом видання акта індивідуальної дії, який вичерпав свою дію фактом його виконання, відповідно до якої такий акт не може бути скасованим після його виконання, оскільки таке скасування дестабілізує суспільні відносини та порушує принцип правової визначеності (наприклад, постанови від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 2 березня 2023 у справі № 9901/61/20).

114. Така правова позиція відповідає загальному підходу, висловленому Конституційним Судом України, зокрема, у рішеннях від 16 квітня 2009 року № 7 рп/2009 та від 13 травня 1997 року № 1-зп, зокрема, про те, що суб`єкти владних повноважень не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між суб`єктами владних повноважень і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не погіршиться прийняттям більш пізнього рішення.

115. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Указ №513 є індивідуальним актом, який був реалізований і вичерпав свою дію фактом його виконання (реалізації), коли 19 вересня 2013 року ОСОБА_1 на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України склав присягу судді, на підставі чого у цей же день Голова Конституційного Суду України Овчаренко В. А. прийняв розпорядження за № 243/13, яким розпорядився вважати ОСОБА_1 таким, що вступив на посаду судді Конституційного Суду України з 19 вересня 2013 року, у зв`язку із чим цей Указ не може бути скасований Президентом України.

116. Саме такий підхід у вирішенні питання щодо можливості скасування Президентом України свого Указу, який є актом індивідуальної дії, був реалізований і вичерпав свою дію фактом виконання, було застосовано Великою Палатою Верховного Суду у згаданій вище справі № 9901/61/20.

117. Тотожний підхід був застосований судом касаційної інстанції у справі № 5/573 (провадження № К-31177/09), предмет спору в якій, як і в справі, що розглядається, стосувався оскарження акта індивідуальної дії, яким скасовано Указ Президента України від 25 березня 2004 року № 368/2004 про призначення суддею Конституційного Суду України. У наведеній справі суд дійшов висновку, що оскільки Указ Президента України про призначення особи суддею Конституційного Суду України виконано, а саме позивачка, прийнявши присягу, вступила на посаду судді Конституційного Суду України і приступила до виконання обов`язків, то цей Указ вичерпав свою дію і не може бути скасованим після його виконання.

118. Більше того, як правильно зазначив суд першої інстанції у рішенні, що переглядається, скасування оскаржуваного Указу створює ситуацію повної правової невизначеності не тільки щодо статусу позивача протягом усього періоду перебування його на посаді, а також щодо наслідків такого акта для легітимності рішень Конституційного Суду України, за ухвалення яких голосував позивач як суддя цього Суду.

119. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Президент України, реалізуючи надані йому повноваження щодо формування складу Коституційного Суду України, може приймати лише рішення про призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України. При цьому скасування свого ж указу про призначення судді Конституційного Суду на посаду не є способом реалізації конституційних повноважень Президента України.

120. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуваний Указ не відповідає пункту 1 частини другої статті 2 КАС України, а саме прийнятий не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, що є самостійною та достатньою підставою для його скасування.

121. Інші доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі, також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

122. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

123. Оскільки суд першої інстанції, постановляючи оскаржуване рішення, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

124. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

125. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 266, 308, 310, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Президента України Зеленського Володимира Олександровича залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. Уркевич

Суддя-доповідач І. В. Желєзний Судді: О. О. Банасько Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич Н. В. ШевцоваВідповідно до частини третьої статті 321 Кодексу адміністративного судочинства України текст постанови склала суддя Н.В. Шевцова.

Джерело: ЄДРСР 114685584

[ANTIRAID]

Це наша справа і черговий удар по Криворізькій школі права з доцентом Федором Веніславським та представником України у Венеційській комісії Сергієм Головатим.

Суд зазначив:

115. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Указ №513 є індивідуальним актом, який був реалізований і вичерпав свою дію фактом його виконання (реалізації), коли 19 вересня 2013 року ОСОБА_1 на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України склав присягу судді, на підставі чого у цей же день Голова Конституційного Суду України Овчаренко В. А. прийняв розпорядження за № 243/13, яким розпорядився вважати ОСОБА_1 таким, що вступив на посаду судді Конституційного Суду України з 19 вересня 2013 року, у зв`язку із чим цей Указ не може бути скасований Президентом України.

118. Більше того, як правильно зазначив суд першої інстанції у рішенні, що переглядається, скасування оскаржуваного Указу створює ситуацію повної правової невизначеності не тільки щодо статусу позивача протягом усього періоду перебування його на посаді, а також щодо наслідків такого акта для легітимності рішень Конституційного Суду України, за ухвалення яких голосував позивач як суддя цього Суду.

119. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Президент України, реалізуючи надані йому повноваження щодо формування складу Коституційного Суду України, може приймати лише рішення про призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України. При цьому скасування свого ж указу про призначення судді Конституційного Суду на посаду не є способом реалізації конституційних повноважень Президента України.

120. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуваний Указ не відповідає пункту 1 частини другої статті 2 КАС України, а саме прийнятий не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, що є самостійною та достатньою підставою для його скасування.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Желєзного І. В.

у справі № 9901/97/21 (провадження № 11-140заі22)

за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Конституційний Суд України, про визнання протиправним та скасування Указу Президента України в частині

за апеляційною скаргою Президента України Зеленського Володимира Олександровича на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року (судді Єресько Л. О., Білак М. В., Жук А. В., Загороднюк А. Г., Мельник-Томенко Ж. М.)

Рух справи

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського В. О., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Конституційний Суд України, у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 27 березня 2021 року № 124/2021 «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» в частині скасування Указу Президента України від 17 вересня 2013 року № 513/213 «Про призначення ОСОБА_1 суддею Конституційного Суду України» (далі -Указ № 124/2021).

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано Указ Президента України № 124/2021 від 27 березня 2021 року «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» в частині скасування оскаржуваного Указу 124/2021. Стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір у розмірі 908,00 грн.

Не погодившись із цим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та направити справу до Касаційного адміністративного суду для продовження розгляду.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 грудня 2022 рокувідкрила апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 грудня 2022 року призначила розгляд справи до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року апеляційну скаргу Президента України Зеленського В. О. залишено без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком суду першої інстанції, згідно з яким оскаржуваний у частині Указ не призвів ані до звільнення, ані до припинення повноважень позивача як судді Конституційного Суду України в порядку та спосіб, що визначені статтею 149-1 Конституції України та статтями 20і 21 Закону України від 13 липня 2017 року «Про Конституційний Суд України»№ 2136-VIII (далі- Закон № 2136-VIII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (рішення про звільнення з посади судді Конституційного Суду, ухвалене щонайменше двома третинами від його конституційного складу, або розпорядження Голови Суду про припинення з позивачем трудових відносин), оскільки не утворив підстав, установлених цими нормами, з настанням яких Конституція Українита Закон № 2136-VIIIпов`язують необхідність застосування такого порядку та способу.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Президент України, реалізуючи надані йому повноваження щодо формування складу Конституційного Суду України, може приймати лише рішення про призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України. При цьому скасування свого ж указу про призначення судді Конституційного Суду на посаду не є способом реалізації конституційних повноважень Президента України.

З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для задоволення позовної заяви у цій справі не погоджуюсь, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладаю окрему думку.

Підстави та мотиви для висловлення окремої думки

Частиною четвертою статті 22 КАС України встановлено, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.

Особливості провадження у цій категорії справ визначені статтею 266 КАС України, частиною п`ятою якої встановлено, що судом апеляційної інстанції у цій категорії справ є Велика Палата Верховного Суду.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Положеннями статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп Суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

При цьому обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).

У пункті 9 частини п`ятої статті 160 КАС України передбачено, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням прав, свобод або інтересів позивача.

Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень.

Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

При цьому порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність спору, у свою чергу, унеможливлює звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності в особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим способом, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Під час розгляду кожної справи суд повинен установити, чи існує місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Умовою звернення до суду з позовом є реальне порушення прав заінтересованої особи.

Відсутність порушеного права встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками суду першої інстанції про те, що оскаржуваний Указ № 124/2021 не призвів ні до звільнення, ні до припинення повноважень позивача як судді Конституційного Суду України в порядку та спосіб, що визначені статтею 149-1 Конституції України та статтями 20 і 21 Закону № 2136-VIII, суперечливими є висновки Суду щодо наявності підстав для задоволення позову у цій справі. Так, виданий відповідачем оскаржуваний Указ № 124/2021 не створив для позивача будь-яких правових наслідків, зокрема і щодо проходження останнім публічної служби. Тобто відсутній правовий причинно-наслідковий зв`язок між оскаржуваним рішенням суб`єкта владних повноважень та порушенням конкретних прав позивача.

Як убачається з офіційного вебсайту Конституційного Суду України (https://ccu.gov.ua/suddya/kasminin-oleksandr-volodymyrovych) та пояснень представника Конституційного Суду України, ОСОБА_1 припинив повноваження судді Конституційного Суду України 19 вересня 2022 року у зв`язку із закінченням строку повноважень, тобто не ув`язку із оскаржуваним Указом № 124/2021.

При цьому дії інших осіб щодо можливого обмеження прав позивача з посиланням на оспорюваний Указ № 124/2021 не є підставою для висновку про наявність правового причинно-наслідкового зв`язку між оспорюваним індивідуальним актом і діями третіх осіб та, відповідно не може бути підставою для задоволення позову в даному випадку.

Вважаю, що в позивача відсутні порушені права, які можуть бути захищені судом у силу статті 5 КАС України, а задоволення позовної заяви у цій справі (скасування індивідуального акта, що не створює конкретних правових наслідків для позивача) не забезпечить відновлення порушеного права позивача, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Ураховуючи наведене, вважаю, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року та додаткове рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 листопада 2022 року необхідно було скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України Зеленського В.О. відмовити.

Суддя І. В. Желєзний

Джерело: ЄДРСР 114759230