Постанова ВП ВС після ЄСПЛ щодо порушення права співвласників багатоквартирного будинку на технічний поверх

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року

м. Київ

Справа № 2610/7240/2012
Провадження № 14-135свц23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Усенко Є. А.,

за участю секретаря судового засідання - Крічфалуши С. С.,

розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2013 року у складі колегії суддів Гвоздика П. О., Євграфової Є. П., Журавель В. І., Завгородньої І. М., Іваненко Ю. Г. з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Консоль ЛТД» про визнання права власності та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 06 грудня 2005 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «Консоль ЛТД» (далі - ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД») та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір пайової участі у фінансуванні будівництва № 0023/225-314, відповідно до умов якого учасники за вказаним договором зобов`язалися сумісно діяти без утворення юридичної особи, на основі об`єднання своїх пайових вкладів для досягнення спільної мети - будівництва багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 . По завершенню будівництва відповідач зобов`язався виділити пайщикам нежитлове приміщення площею 276,11 кв. м на одинадцятому поверсі в будинку за зазначеною адресою.

12 лютого 2007 року між позивачем та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір уступки вимоги, відповідно до якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитори передали, а новий кредитор набув належне кредитору право вимоги за договором пайової участі у фінансуванні будівництва від 06 грудня 2005 року № 0023/225-314 у частині, обумовленій цим договором.

Позивач як новий кредитор повністю виконав умови договору пайової участі у фінансуванні будівництва.

Після закінчення будівництва відповідач передав позивачу нежитлові приміщення загальною площею 271,8 кв. м на АДРЕСА_2 , якими позивач користується, однак відповідач з невідомих причин відмовляється надати необхідні документи для оформлення права власності на спірні нежитлові приміщення, які були передано позивачу, що позбавляє його можливості зареєструвати у встановленому порядку право власності на придбане майно.

Просив суд визнати за ним право власності на нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 271,8 кв. м на АДРЕСА_2 .

Рішення суду першої інстанції

29 травня 2012 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення загальною площею 271,8 кв. м на АДРЕСА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в порушення умов договору будівництва, незважаючи на те, що фактично приміщення були передані позивачу, документи, визначені пунктами 9, 10.1, 11.1, 11.2 Положення про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31 серпня 2001 року за № 1820 (далі - Положення № 1820), яке було чинним на час передачі об`єкта інвестування, на підставі яких позивач мав можливість зареєструвати право власності, відповідачем надано не було, як і не надано на час ухвалення рішення відповідно до Положення про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна в м. Києві, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 жовтня 2009 року за № 1227.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 та осіб, які до неї приєдналися

ОСОБА_1 , як особа, яка не брала участі у справі, але вважала, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про її права та інтереси, звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2012 року. До апеляційної скарги приєдналися ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

В апеляційній скарзі заявники зазначили, що суд першої інстанції порушив їх право власності як співвласників допоміжного технічного приміщення, яке призначене для обслуговування комунікацій багатоквартирного будинку. До того ж, вирішуючи питання про права заявників, суд не долучив їх до справи.

Наголошували, що:

- посилаючись у своєму позові на те, що йому не надано необхідних документів, позивач звернувся до суду не з вимогою зобов`язати відповідача надати йому документи, а одразу з вимогою визнати за ним право власності. Вказували, що позов був необґрунтований та передчасний у частині вимоги про визнання права власності і лише переслідував мету незаконного заволодіння майном заявників;

- відповідач погодився з усіма доводами позивача та зазначав у заяві, що «усі факти, наведені в позовній заяві, відповідають дійсності»; крім того, відповідач сприяв задоволенню позову, склавши та надавши позивачу довідки та акти на підтвердження його доводів; відтак спір між позивачем та відповідачем відсутній, між ними існувала домовленість про визнання позову та сприяння його задоволенню;

- відповідно до національних будівельних норм, нежитлові приміщення не розміщуються вище другого поверху в багатоквартирних будинках, що врегульовано, зокрема, пунктом 2.50 ДБН України В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення»;

- вхід до нібито «нежитлового» приміщення на одинадцятому поверсі здійснюється безпосередньо зі сходової клітини житлової частини будинку, що суперечить пункту 2.53 ДБН України В.2.2-15-2005, яким встановлено, що нежитлові приміщення повинні мати входи та евакуаційні виходи, ізольовані від житлової частини будинку;

- приміщення одинадцятого поверху не має ознак нежитлового, оскільки є неізольованим від житлової частини будинку і не має окремого входу, адже вхід до нього здійснюється з єдиної загальної сходової клітини житлової частини будинку, і воно розташоване вище другого поверху, отже, воно прийняте в експлуатацію як допоміжне приміщення багатоквартирного житлового будинку;

- затверджена проектна документація будинку містить креслення одинадцятого поверху, в якому чітко вказано: план технічного поверху на рівні 33.000 м;

- рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2012 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2014 року, встановлено, що згідно з поверховим планом будинку на його одинадцятому поверсі розташоване технічне приміщення, у якому прокладені загально-будинкові комунікації, і на плані цей поверх позначений як технічний поверх;

- договір пайової участі, на який посилався позивач як на підставу позову, є фіктивним, оскільки укладався вже після закінчення будівництва; саме тому у справі відсутні будь-які докази його виконання;

- спірне приміщення є спільним майном власників квартир, тому у позивача виник спір щодо права власності на технічне приміщення з власниками квартир у житловому будинку.

Рішення суду апеляційної інстанції

03 квітня 2013 року рішенням Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєдналися ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2012 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд зазначив, що вказаним судовим рішенням вирішено питання про права співвласників житлового будинку, зокрема, допоміжного приміщення, що знаходиться на одинадцятому поверсі будинку на АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав неналежного способу захисту порушеного права, бо відповідно до розділу 9 договору пайової участі у фінансуванні будівництва № 0023/225-314 відповідач зобов`язувався після виконання позивачем як інвестором умов цього договору після введення будинку в експлуатацію передати йому нежитлові приміщення за актом та надати необхідні документи для подальшого оформлення об`єкта інвестування у власність.

Суд зазначив, що питання реєстрації права власності вказаного приміщення за позивачем урегульоване договором та діючим Положенням про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна в м. Києві, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 жовтня 2009 року за № 1227.

Незважаючи на те, що фактично приміщення були передані позивачу, належні документи, на підставі яких позивач мав можливість зареєструвати право власності, відповідачем надано не було.

Оскільки в порушення вимог частини першої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) позивач не надав суду доказів звернення до відповідача з вимогою передати необхідні документи для реєстрації права власності на спірне приміщення та доказів відмови відповідача в задоволенні такої вимоги, суд визнав передчасним звернення з вказаним позовом.

Інші доводи апеляційної скарги судом не наводилися, правова оцінка їм не надавалася.

Позивач ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з рішенням суду апеляційної інстанції не погодилися, подали касаційні скарги.

Доводи касаційної скарги представниці ОСОБА_2 - ОСОБА_11 .

У касаційній скарзі представниця ОСОБА_2 - ОСОБА_11 просила рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2013 року скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2012 року залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що після прийняття багатоквартирного будинку в експлуатацію, передачі позивачу спірних нежитлових приміщень, про що сторони підписали акт приймання-передачі, відповідач відмовляється надати позивачу необхідні документи, передбачені Положенням № 1820 для подальшого оформлення об`єкта інвестування у власність. Тому позивач обрав передбачений статтю 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належний спосіб захисту порушеного права - визнання права власності.

Апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що договір про пайову участь у фінансуванні будівництва ніким не оспорювався і недійсним не визнавався.

Крім того, зазначено про порушення апеляційним судом норм цивільного процесуального закону, оскільки телеграмою від 02 квітня 2013 року представниця позивача просила перенести судове засідання, призначене на 03 квітня 2013 року у зв`язку із залучення останньої до іншого судового процесу (а. с. 153, т. 1), яке суд необґрунтовано відхилив.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив доповнити мотивувальну частину рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2013 року про нікчемність цього договору, несплату позивачем коштів за договором та про пропущення позивачем позовної давності.

Касаційна скарга мотивована тим, що в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції не звернув увагу на доводи апеляційної скарги, не дослідив їх та не надав оцінки у своєму рішенні, що договір про пайову участь у фінансуванні будівництва є нікчемним відповідно до вимог статті 203 ЦК України, оскільки в цьому договорі допоміжне приміщення багатоквартирного будинку недостовірно позначено як нежитлове. Цей договір передбачає вилучення допоміжного приміщення багатоквартирного будинку з володіння його законних власників - мешканців житлового будинку, тобто прямо суперечить положенням частини другої статті 383 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Також ОСОБА_1 зазначив, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки житловий будинок введено в експлуатацію 31 грудня 2008 року, а з позовом про визнання права власності позивач звернувся в березні 2012 року.

Рішення суду касаційної інстанції

09 жовтня 2013 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_11 задоволено. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 квітня 2013 року скасовано, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2012 року залишено в силі.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції встановив, що ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД» безпідставно і всупереч умовам укладеного договору пайової участі у фінансуванні будівництва відмовляється передати нежитлове приміщення у власність позивача, не надає відповідних документів, у зв`язку із чим позивач позбавлений можливості зареєструвати право власності на належне нерухоме майно.

Апеляційний суд не навів достатніх мотивів, за яких він вважав неправомірними висновки суду першої інстанції, не спростував встановлені судом першої інстанції факти про повне виконання умов договору щодо сплати пайового внеску за нежитлове приміщення, залишив поза увагою, що ОСОБА_2 письмово звертався до відповідача з приводу оформлення права власності на спірне нерухоме майно, при цьому ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД» не заперечувало проти визнання за позивачем права власності на спірне нежитлове приміщення.

Короткий зміст вимог заяви про перегляд

09 жовтня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2013 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судом.

Узагальнені доводи особи, яка подала заяву про перегляд

На обґрунтовування наявності підстави для перегляду судового рішення, ОСОБА_1 посилався на рішенняЄСПЛ від 05 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine), ухвалене за результатами розгляду заяви № 23249/14.

Зазначив, що він приймав участь у фінансуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 і є власником квартири АДРЕСА_3 у цьому будинку. Згідно з проектною документацією на одинадцятому поверсі цього будинку розташоване допоміжне приміщення, у якому прокладені загальнобудинкові комунікації, і на поверховому плані цей поверх позначений як «технічний поверх».

Законодавство України розділяє поняття допоміжного приміщення та нежитлового приміщення. Так, відповідно до статті 1 Закону України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Частиною другою статті 382 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено режим права власності на допоміжні приміщення і приміщення загального користування в багатоквартирному будинку: власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані в житловому будинку.

Положеннями статей 1 та 19 Закону № 2866-III (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна, причому неподільне майно - це неподільна частина житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціювання жилого будинку.

Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства власники квартир багатоквартирних житлових будинків одночасно були власниками допоміжних приміщень. Ці приміщення є неподільним майном власників квартир, отже, їх передача у власність третім особам окремо від права власності на квартири, розташовані в цьому будинку, законом не передбачена і ці приміщення не є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Заявник звернув увагу, що на час прийняття ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2013 року існувала усталена судова практика про відмову у визнанні права власності на допоміжні приміщення в житлових будинках в аналогічних правовідносинах, проте таку практику суд касаційної інстанції проігнорував.

В ухвалі від 27 червня 2013 року у справі № 6-22457св13 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з позицією суду апеляційної інстанції про те, що оскільки спірні приміщення відносяться до допоміжних приміщень будинку, які в силу частини другої статті 382 ЦК України, статті 19 Закону № 2866-III (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин) та Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку, реалізація права власності щодо якого має здійснюватися шляхом взаємного волевиявлення всіх співвласників, то укладені договори дольової участі в будівництві житлового будинку не можуть бути правовою підставою для визнання за позивачем права власності на вказані приміщення.

В ухвалі від 12 травня 2011 року у справі № 6-9070св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки спірне приміщення, яке розташоване на технічному поверсі будинку, в силу частини другої статті 382 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є спільним майном власників квартир, а отже, у позивача є спір щодо права власності на технічне приміщення, вказане в договорі дольової участі на будівництво технічного приміщення, з власниками квартир у цьому будинку.

В ухвалі від 15 січня 2008 року у справі 6-28079св07 Верховний Суд України погодився з позицією суду апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, оскільки на час укладення договорів про дольову участь у будівництві всі приміщення в будинку вже були побудовані, а тому сторони не були власниками цих приміщень і не могли укладати ніяких угод стосовно їх спорудження, добудови, переобладнання, реконструкції тощо, внаслідок чого зазначені договори не породжують для сторін ніяких правових наслідків і не можуть бути підставами для визнання за позивачами права власності на спірні приміщення.

На думку заявника, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи рішення апеляційного суду, вирішив питання про права власників квартир у будинку.

Просив скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 квітня 2013 року.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила наведені в заяві доводи, зміст установлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань і вирішила, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

При зверненні із заявою ОСОБА_1 посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судового рішення, ухваленого судом України при розгляді зазначеної справи.

Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п`ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.

Стаття 8 Основного Закону передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.

Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.

У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.

Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено в частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.

Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв`язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом лише за наявності таких умов:

1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи, або які унеможливлювали судовий розгляд;

2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;

3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (таким є рішення ЄСПЛ);

4) у такому рішенні міжнародної установи констатовано порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом;

5) у такому рішенні міжнародної установи зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, зокрема, в суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень;

6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;

7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20 березня 2018 року у справі № 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі № 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі № 14-3звц18.

У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 05 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 05 жовтня 2023 року, визнано прийнятними скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , встановлено порушення національним судом (Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ) пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення та зобов`язано державу упродовж трьох місяців сплатити заявникам 1 500 євро як компенсацію моральної шкоди кожному.

У пункті 5 свого рішення ЄСПЛ зазначив, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення від 05 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine (№ 2)), заява № 22251/08, пункт 61 з подальшими посиланнями).

ЄСПЛ у пункті 6 рішення виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення від 09 грудня 1994 року у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Ці принципи застосовувалися в низці справ проти України (див., наприклад, рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47; від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, пункт 25; від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18, 19).

Розглядаючи факти цієї справи в контексті зазначених принципів, ЄСПЛ визнав, що національні суди не виконали обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідних та важливих аргументів, висунутих заявниками. Конкретні процесуальні недоліки вказані в таблиці в додатку, і вони дають підстави ЄСПЛ дійти висновку, що заявники були позбавлені свого права на вмотивоване судове рішення. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 7, 8 рішення).

Конкретні процесуальні недоліки ЄСПЛ у таблиці в додатку до рішення сформулював так:

« ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом проти підприємства-забудовника, який побудував будинок, у якому заявники володіють квартирами. Стверджував, що, хоча згідно з договором із забудовником він інвестував кошти для придбання нежитлового приміщення на одинадцятому поверсі будинку, забудовник відмовився надати йому певні документи, необхідні для реєстрації його права власності на приміщення.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги і визнав ОСОБА_2 власником приміщення.

ОСОБА_1 , який не був поінформований про провадження в суді, але дізнався про його рішення, звернувся з апеляційною скаргою, стверджуючи, що суд першої інстанції розглянув питання, яке стосувалося його прав. Він стверджував, що: (і) відповідне приміщення насправді не було окремим приміщенням, а радше місцем загального користування будинку і, як таке, було спільною сумісною власністю всіх власників квартир у будинку; та (іі) договір між ОСОБА_2 і забудовником був нікчемним, і йому насправді не були потрібні які-небудь документи від забудовника, які останній був би зобов`язаний видати. До апеляційної скарги приєдналися заявники ОСОБА_9 та ОСОБА_12

03 квітня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, мотивуючи це тим, що (і) ОСОБА_2 не обґрунтував своїх позовних вимог до забудовника стосовно надання документів; (іі) суд також вважав правомірним втручання заявників у провадження як співвласників нежитлових приміщень загального користування в будинку.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_2 , скасував рішення апеляційного суду та залишив без змін рішення суду першої інстанції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновками апеляційного суду щодо неналежного обґрунтування вимог (і), але не прокоментував його висновку (іі), як не прокоментував і основних аргументів заявників щодо статусу приміщень як місць загального користування будинку та наявності в заявників права спільної сумісної власності на них».

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) та від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно з абзацом другим частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

При цьому ЄСПЛ констатував, що в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі від 09 жовтня 2013 року не прокоментував вирішальних висновків апеляційного суду та основних аргументів заявників щодо статусу приміщень як місць загального користування будинку та наявності в заявників права спільної сумісної власності на них.

Під час розгляду справи судом касаційної інстанції була чинною редакція статті 335 ЦПК України, яка передбачала межі розгляду справи цим судом. Зокрема, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряв у межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не міг встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряв законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не був обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Межі розгляду апеляційної скарги на час розгляду справи апеляційним судом були передбачені в статті 303 ЦПК України, згідно з якою під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряв законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджував докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряв справу в повному обсязі.

Близькі за змістом положення закріплені у статтях 400 та 367 ЦПК України в чинній редакції.

Тобто суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, є судом факту, який встановлює правовідносини, події, обставини і застосовує до них конкретні норми права. Суд касаційної інстанції є судом права, який виключно перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, формує єдину судову практику.

З матеріалів справи вбачається, що основним доводом касаційної скарги ОСОБА_1 було те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, бо безпідставно зробив висновок про оплату позивачем вартості нежитлового приміщення, оскільки у матеріалах справи відсутні докази про таку оплату, наданий договір про пайову участь у фінансуванні є нікчемним, бо його предметом є допоміжне приміщення, яке не могло бути відчужене, та про порушення позивачем позовної давності (а. с. 185, 186, т. 1).

З аналізу рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що апеляційний суд не надавав належної оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 та співвласників житлового будинку, які до неї приєдналися, та в якій заявники посилалися на необхідності встановлення юридичних фактів та надання їм оцінки, що є виключно повноваженням судів фактів (судів першої та апеляційної інстанцій).

Зокрема, апеляційний суд не встановив, чи було спірне нерухоме майно технічним (допоміжним), чи на момент прийняття будинку в експлуатацію воно було відокремленим приміщенням з комерційним призначенням.

Визнання права власності обґрунтовано наявністю договорів пайової участі у фінансуванні будівництва та відступлення права вимоги. Проте заявники зазначали в апеляційній скарзі про фіктивність та безгрошовість договору пайової участі у фінансуванні будівництва.

Суд апеляційної інстанції цей довід не перевірив, своєї правової оцінки доказам не надав, чим не дотримався принципу змагальності.

Вказані обставини є визначальними для ухвалення рішення у справі. Апеляційний суд не з`ясував усіх фактичних обставин справи та доводів заявників, не надав їм відповідної юридичної оцінки. Аргументи, а також надані для доведення певних обставин справи докази почуті не були та належним чином не оцінені судом. Суд не забезпечив реалізацію засадничих принципів правосуддя, включаючи принципи змагальності.

Разом з тим суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку. Такі порушення має виправити суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень.

З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що не тільки ухвала суду касаційної інстанцій, а й рішення суду апеляційної інстанції у справі суперечить вимогам закону.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду діє за правилами касаційного розгляду та не наділена повноваженнями щодо встановлення фактичних обставин справи відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, такі дії має вчинити суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, адже саме на стадії апеляційного перегляду були допущені порушення норм процесуального законодавства щодо належного розгляду справи судом.

Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень

За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (абзац п`ятий частини третьої статті 429 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних гарантій, ураховуючи обставини цієї справи, можна усунути тільки шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на це заяву про перегляд судових рішень слід задовольнити частково.

Керуючись частиною дев`ятою статті 34, статтями 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2013 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Головуючий суддя В. Ю. Уркевич

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: О. О. Банасько С. І. Кравченко

Ю. Л. Власов Г. Р. Крет

І. А. Воробйова Л. М. Лобойко

І. В. Григор`єва С. Ю. Мартєв

М. І. Гриців К. М. Пільков

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

І. В. Желєзний Є. А. Усенко

Л. Ю. Кишакевич

Джерело: ЄДРСР 115377090

[ANTIRAID]

Розглядаючи факти цієї справи в контексті зазначених принципів, ЄСПЛ визнав, що національні суди не виконали обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідних та важливих аргументів, висунутих заявниками. Конкретні процесуальні недоліки вказані в таблиці в додатку, і вони дають підстави ЄСПЛ дійти висновку, що заявники були позбавлені свого права на вмотивоване судове рішення. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 7, 8 рішення).

ВП ВС направив цю справу в апеляцію. Єдине тепер питання, чи може розглядати апеляційний суд цю справу, коли вже давно відкрита справа про банкрутство. А ЄСПЛ в чергове продемонстрував вибірковий підхід до розгляду справ.