Постанова ВП ВС про порядок поділу майна подружжя, що проживало без реєстрації шлюбу та визнання недійсним продажу такого майна без згоди іншого й поділу доходів від підприємницької діяльності

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

23 січня 2024 року

м. Київ

Справа № 523/14489/15-ц

Провадження № 14-22цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - колишня дружина), ОСОБА_3 (далі - кінцева набувачка) про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права

за касаційними скаргами позивача та колишньої дружини на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року, ухвалене суддею Малиновським О. М., та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Погорєлової С. О., Калараша А. А., Заїкіна А. П.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. Спір стосується встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача з колишньою дружиною, поділу набутих у цей час двох квартир та доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності, а також визнання недійсним правочину щодо відчуження однієї з квартир кінцевій набувачці.

2. Суди першої й апеляційної інстанцій виснували на підставі зібраних у справі доказів, що позивач разом з колишньою дружиною спільно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та вели у цей час спільне господарство. Обидві квартири, які є предметом поділу між подружжям, набуті ними за спільні кошти. Правочин про відчуження однієї з цих квартир на користь кінцевої набувачки визнали недійсним,оскільки його сторони діяли недобросовісно. Відмовили в частині поділу між подружжям доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності, оскільки позивач не довів залучення власних коштів до цієї діяльності.

3. Позивач у касаційній скарзі наполягав на тому, що на колишню дружину покладено обов`язок доведення належності їй на праві особистої власності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Оскільки колишня дружина цієї обставини не довела, то дохід від здійснення підприємницької діяльності, отриманий нею під час перебування у фактичних шлюбних відносинах, слід поділити між подружжям.

4. Колишня дружина у касаційній скарзі стверджувала, що квартира, яку вона відчужила кінцевій набувачці, придбана за її власні кошти. Остання є добросовісним набувачем, оскільки вона знала, що позивач є її другом, проте він майнової участі у придбанні цієї квартири не брав. Дохід від здійснення підприємницької діяльності не може бути предметом поділу між ними, оскільки він використаний в інтересах сім`ї та на її потреби.

5. Велика Палата Верховного Суду мала вирішити два ключові питання: 1) чи ефективними є способи захисту прав позивача щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у спорі про поділ їхнього спільного сумісного майна, щодо визнання майна спільною сумісною власністю та щодо припинення спільної сумісної власності; 2) за яких умов правочин щодо розпорядження майном (набутим під час шлюбу), вчинений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, може бути визнаний недійсним.

(2) Короткий зміст позовних вимог

6. 7 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням зміни 30 листопада 2015 року предмета позову (т. 1, а. с. 106-118), заяви про залишення частини позовних вимог без розгляду (т. 4, а. с. 55) та ухвали про залишення цих вимог без розгляду від 15 листопада 2016 року (т. 4, а. с. 59) просив:

6.1. Установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року та ведення за цей час спільного господарства.

6.2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою (далі - договір купівлі-продажу).

6.3. Визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. (далі - рішення про державну реєстрацію права).

6.4. Визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_2 і квартиру АДРЕСА_3 (далі - квартира АДРЕСА_4 ).

6.5. Визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу.

7. Позов мотивував так:

7.1. З вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_5 , що не оспорює колишня дружина. 2 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб.

7.2. 30 жовтня 2012 року в нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження.

7.3. За період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири АДРЕСА_2 у 2010 році та НОМЕР_4 у 2013 році, оформлені на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 1 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником.

7.4. Вказує на те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною сумісною власністю подружжя.

7.5. Колишня дружина без його згоди продала квартиру АДРЕСА_2 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним.

7.6. У червні 2014 року колишня дружина зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася.

7.7. На час подання позову в подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому просить суд поділити набуте під час шлюбу майно.

(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції

8. 2 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог:

8.1. Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та колишньої дружини з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року.

8.2. Визнав недійсним договір купівлі-продажу.

8.3. Визнав, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною сумісною власністю позивача та колишньої дружини.

8.4. Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і колишньою дружиною у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири АДРЕСА_2 і АДРЕСА_4 , та припинив право спільної сумісної власності на них.

8.5. У задоволенні інших позовних вимог відмовив.

8.6. Стягнув з колишньої дружини на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування, сплаченого останнім судового збору за подання позову.

9. Суд першої інстанції своє рішення мотивував так:

9.1. 19 листопада 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, згідно з яким розірвав шлюб між позивачем та колишньою дружиною у справі № 523/12146/15-ц. Вказане рішення набрало законної сили 21 квітня 2016 року після його перегляду Апеляційним судом Одеської області, який залишив його без змін.

9.2. Позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. Колишня дружина не довела належними доказами, що вона у вказаний період проживала самостійно за адресою: АДРЕСА_6 .

9.3. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 .

9.4. За період спільного проживання подружжя на ім`я колишньої дружини придбало квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , які є спільною сумісною власністю та підлягають поділу між ними у рівних частках. Відхилив доводи колишньої дружини про придбання квартири АДРЕСА_2 за власні кошти, оскільки вона не надала жодних відомостей про її роботу та отримання постійних доходів у період з 2008 до 2012 року. Критично поставився та не взяв до уваги розписки про позику колишній дружині коштів у сумі 55 000,00 дол. США, нібито витрачених на придбання квартири АДРЕСА_4 .

9.5. Укладений між колишньою дружиною та кінцевою набувачкою договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 слід визнати недійсним на підставі частини другої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки він був вчинений без згоди іншого з подружжя.

9.6. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. У 2012 році вона стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. На підставі доданих до матеріалів справи фотографій та пояснень свідків суд виснував, що 26 червня 2010 року кінцева набувачка була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. З огляду на установлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як чоловіка та жінки, кінцева набувачка як близька знайома останньої не могла не знати про цей факт.

9.7. На час придбання у 2010 році квартири АДРЕСА_2 кінцева набувачка була обізнана про спільне проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю. Тому під час укладання договору купівлі-продажу як кінцева набувачка, так і колишня дружина діяли недобросовісно, без отримання обов`язкової письмової згоди позивача. Вказане є безумовною підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у справі № 6-727цс16 у постанові від 7 вересня 2016 року.

9.8. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, слід скасувати рішення про державну реєстрацію права на підставі частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

9.9. Відхилив довід колишньої дружини про те, що укладений між нею та позивачем 2 квітня 2014 року шлюб є фіктивним, оскільки така фіктивність не встановлена судом у рішенні.

9.10. У задоволенні позову про стягнення з колишньої дружини на користь позивача 300 000,00 грн відмовив, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення власних коштів до її підприємницької діяльності.

10. 5 грудня 2016 року позивач подав заяву про ухвалення додаткового судового рішення (доповнену заявою, поданою 12 грудня 2016 року), яким просив повністю задовольнити такі його вимоги:

10.1. Установити факт ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року по 1 квітня 2014 року.

10.2. Визнати недійсним рішення про державну реєстрацію права.

10.3. Визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно та поділити його, стягнувши з останньої 300 000,00 грн.

10.4. Стягнути з колишньої дружини судові витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою, в розмірі 11 665,00 грн.

10.5. Визнати копію розписки, складеної від імені колишньої дружини про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписку, написану від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами.

11. 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив додаткове рішення, згідно з яким стягнув з колишньої дружини витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права.

12. Додаткове рішення суд мотивував так:

12.1. За вимогами про стягнення витрат на правничу допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію права слід ухвалити додаткове рішення.

12.2. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними. Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та колишньої дружини однією сім`єю суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу колишньої дружини, отриманого нею від зайняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув та в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не належить до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення, тому задоволенню не підлягає.

(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

13. 9 грудня 2016 року колишня дружина подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просила скасувати його в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині - про відмову в задоволенні позову; у частині ж відмови у позові просила залишити рішення без змін.

14. 12 грудня 2016 року позивач також подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просив скасувати це рішення в частині відмови в задоволенні вимог про: встановлення факту ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права; визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та його поділ, стягнення з неї 300 000,00 грн, тобто половини цього доходу; стягнення з колишньої дружини судових витрат, пов`язаних з правовою допомогою, в розмірі 11 665,00 грн; визнання копії розписки, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписки, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами. Ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення вимог.

15. 27 грудня 2016 року позивач подав апеляційну скаргу на додаткове рішення, в якій просив скасувати його в частині відмовлених за заявою про ухвалення додаткового судового рішення вимог про: встановлення факту ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року; визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та його поділ, стягнення з неї 300 000,00 грн, тобто половини цього доходу; визнання копії розписки, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписки, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами. Ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення вимог.

16. 10 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою прийняв відмову позивача від апеляційної скарги на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року в частині на підставі заяв від 17 лютого 2017 року (т. 4, а. с. 210) та від 7 березня 2017 року (т. 4, а. с. 223) про: визнання неналежними та недопустимими доказами копії розписки від 5 березня 2013 року, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг від ОСОБА_17 55 000,00 дол. США та копії розписки від 8 квітня 2016 року, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права; стягнення з колишньої дружини на користь позивача 11 665,00 грн понесених ним витрат на правову допомогу. Апеляційне провадження у вказаній частині апеляційної скарги позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року суд закрив.

17. 6 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу (провадження № 22-ц/785/2208/17), якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року та залишив це рішення без змін. Мотивував ухвалу так:

17.1. Суд першої інстанції обґрунтовано скасував державну реєстрацію права, тому відсутні підстави для скасування рішення в цій частині.

17.2. Позивач додав до матеріалів справи квитанції, які підтверджують понесені ним витрати на правову допомогу в сумі 11 665,00 грн. Тому обґрунтованим є стягнення з колишньої дружини вказаних судових витрат.

17.3. Доводи позивача про те, що суд безпідставно відмовив йому в ухваленні додаткового рішення в іншій частині, є неспроможними. Зокрема, суд першої інстанції розглянув та задовольнив позовну вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю сторін як чоловіка та жінки. У частині позовних вимог про визнання доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності спільною сумісною власністю суд відмовив у задоволенні позову. Заява про ухвалення додаткового рішення в частині визнання розписок неналежними та недопустимими доказами є необґрунтованою, оскільки відсутня вказана підстава для ухвалення додаткового рішення згідно із частиною першою статті 220 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час ухвалення додаткового рішення.

17.4. Позивач не зазначив інших доводів «правового характеру» в апеляційній скарзі.

18. Того ж дня Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу (провадження № 22-ц/785/1144/17), якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року (у частині якої не було закрите апеляційне провадження) й апеляційну скаргу колишньої дружини на те саме рішення, а останнє залишив без змін. Ухвалу мотивував так:

18.1. Позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року проживав з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів (т. 1, а. с. 171-278).

18.2. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 .

18.3. За період спільного проживання на ім`я колишньої дружини були придбані квартири АДРЕСА_7 . При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 8 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна.

18.4. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 9 листопада 2005 року № 3132/17-01/НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 127-131). Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5). Отже, станом на 11 березня 2013 року в неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири АДРЕСА_4 вартістю 263 900,00 грн (т. 2, а. с. 34). Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири АДРЕСА_4 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала.

18.5. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства.

18.6. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру АДРЕСА_2 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

18.7. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права.

18.8. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини.

18.9. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу.

(5) Короткий зміст вимог касаційних скарг

19. 14 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року в частині відмови у стягненні з колишньої дружини на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року (у частині якої не було закрите апеляційне провадження); ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з колишньої дружини зазначених 300 000,00 грн. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права.

20. 26 грудня 2017 року колишня дружина подала касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог позивача та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржувані рішення просить залишити без змін. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права.

(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

21. 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував передачу справи тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, шляхом його конкретизації з метою формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так:

21.1. У справі № 523/14489/15-ц суди визнали доведеними факти спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року (дня реєстрації шлюбу); факт придбання у вказаний період на ім`я колишньої дружини, зокрема, квартири АДРЕСА_2 , яка є їхньою спільною сумісною власністю та підлягає поділу; за договором купівлі-продажу, який оспорює позивач, колишня дружина без його письмової згоди продала цю квартиру кінцевій набувачці.

21.2. Суд визнає недійсним договір з метою не допустити чи присікти порушення цивільних прав та інтересів або ж відновити їх. Учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування приписів про недійсність договору та її юридичних наслідків. Недійсність позначається (чи може позначатися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому мають існувати певні юридичні підстави та наслідки недійсності, зокрема й для таких учасників цивільних правовідносин.

21.3. Згідно з висновком Верховного Суду України, сформульованим у постановах від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, так і встановлення факту належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов`язане з набранням законної сили рішенням суду. Тому встановлення вказаних юридичних фактів не зумовлює недійсності правочину щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням суду. Наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. З огляду на вказане рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не може мати зворотної дії в часі та зумовлювати, зокрема, недійсність правочину, як і не може впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю. Отже, якщо факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не був установлений судом на момент укладення оспорюваного правочину, то немає підстав для застосування приписів про спільну сумісну власність подружжя.

21.4. У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду вказала таке: «З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. Вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні кінцевої набувачки - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».

21.5. Зазначений висновок підтверджує те, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 не відступала від висновків, зроблених у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 і від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. Проте зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду має категоричний характер і сформульований без наведення меж застосування, що допускає можливість такого застосування і в тих випадках, коли факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю встановлено на підставі рішення суду та надалі оспорюються договори, вчинені до моменту набрання законної сили таким рішенням суду.

21.6. Указав на необхідність конкретизації висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, шляхом зазначення того, що в разі якщо відбувається встановлення факту проживання однією сім`єю на підставі рішення суду й оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, зазначений висновок не застосовується.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги

22. Позивач мотивує касаційну скаргу так:

22.1. Майно фізичної особи - підприємця, яке вона використовує у господарській діяльності, є спільним майном подружжя разом з іншим майном, набутим у період шлюбу за рахунок належних подружжю коштів. Однак слід ураховувати способи та порядок поділу майна, передбачені статтею 71 СК України, суть яких полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються у приватну власність конкретні речі (див. постанову Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15).

22.2. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, оскільки майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя та предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства України щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. У разі наявності в подружжя спору щодо належності доходу, отриманого під час зареєстрованого шлюбу на праві особистої власності, тягар доведення такого факту покладається на ту сторону, яка не визнає факту його належності подружжю.

23. 19 березня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про вчинення шахрайських дій колишньою дружиною і свідком у справі ( ОСОБА_17 ), оскільки 8 грудня 2017 року вони уклали договір іпотеки квартири АДРЕСА_2 .

24. 26 березня 2018 року позивач у межах визначеного судом строку (до 28 березня 2018 року) подав відзив на касаційну скаргу колишньої дружини, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення. Мотивує відзив так:

24.1. Колишня дружина не довела, що могла придбати спірні квартири за кошти, що були її особистою приватною власністю.

24.2. Суди правильно не взяли до уваги копію розписки, написаної від імені колишньої дружини про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року.

24.3. Кінцева набувачка знала і не могла не знати, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю.

24.4. Тягар доведення належності квартир до особистої приватної власності колишньої дружини лежав на ній.

25. 26 березня 2018 року позивач подав письмові пояснення до власної касаційної скарги. Мотивує пояснення так:

25.1. Колишня дружина 3 листопада 2016 року в судовому засіданні підтвердила, що не ділила з ним доходів, отриманих від підприємницької діяльності.

25.2. «Частиною першою статті 57 СК України» передбачена презумпція, згідно з якою дохід отриманий одним із подружжя під час перебування у шлюбі є їхньою спільною власністю. Натомість суд першої інстанції зазначив, що другий з подружжя має право на отримання доходу від підприємницької діяльності, якщо доведе факт його отримання внаслідок залучення спільних коштів подружжя до такої діяльності.

25.3. Колишня дружина у період перебування у шлюбі для організації підприємницької діяльності використала кошти сімейного бюджету, оскільки вона не подала доказів, що залучила кошти від третіх осіб або мала будь-яке інше джерело фінансування, окрім сімейного бюджету.

25.4. У висновках Верховного Суду України існує суперечність про те, чи є майно фізичної особи - підприємця об`єктом спільної сумісної власності. Зокрема, у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-1109цс16 суд указав, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Натомість у постанові від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 зазначив, що це майно об`єктом не є, а інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від такої діяльності. Вказане лише підтверджує право позивача на половину доходів колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності.

26. Колишня дружина мотивує касаційну скаргу так:

26.1. Суди попередніх інстанцій вважали допустимим доказом обставини набуття квартир за спільні кошти довідку про обсяг виручки позивача за 2002-2005 роки, однак спірні об`єкти нерухомості набуті у власність у 2010 та 2013 роках відповідно.

26.2. Суди допустили порушення норм процесуального права, належно не дослідивши розміру доходу позивача за період 2004-2013 років включно та його співвідношення з витратами, понесеними на купівлю квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , їх ремонт та облаштування. У період з 1 квітня 2004 року до 31 січня 2008 року позивач отримав дохід у сумі 34 652,76 грн, а за період з 1 липня 2008 року до 31 грудня 2013 року - 159 796,88 грн. Натомість витратив на купівлю майна, інвестиції у підприємницьку діяльність колишньої дружини, ремонт квартир та їх облаштування 678 354,30 грн. Отже, суди належно не дослідили договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 в частині їх вартості, не встановили джерел набуття коштів для їх придбання, факту залучення спільних сумісних коштів подружжя та спільної їх праці до їх купівлі.

26.3. Суди не врахували висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16. Згідно із цим висновком належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначає не тільки факт придбання його під час шлюбу, але й спільна участь подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи припис статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд має встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності подружжя визначається з урахуванням часу набуття майна, а також джерел його набуття (коштів, за які набуте це майно). Лише за такого врахування припис статті 60 СК України вважається правильно застосованим. Окрім того, у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-66цс13 викладено висновок про те, що сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення факту ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

26.4. Суди попередніх інстанцій не дослідили розписки, написаної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року. Вказана сума також була повернута 8 квітня 2016 року.

26.5. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що кінцева набувачка достеменно знала, що квартира АДРЕСА_2 набута за спільні кошти позивача та колишньої дружини, ґрунтується на припущеннях. Кінцева набувачка у судовому засіданні повідомила, що їй було відомо, що колишня дружина купувала вказану квартиру за особисті кошти.

26.6. Суди на підставі пояснень свідків та фотографій помилково встановили факт обізнаності кінцевої набувачки з тим, що позивач і колишня дружина проживають як одна сім`я, ведуть спільне господарство та мають спільний бюджет. Кінцева набувачка не могла після одноразового спілкування з позивачем на дні народженні колишньої дружини дізнатися про вказані обставини. Частина показань свідків та фотографій є недопустимими доказами недобросовісності кінцевої набувачки, оскільки добросовісність визначається насамперед її внутрішнім сприйняттям обставин, які мали місце під час укладення договору купівлі-продажу. Про недопустимість указаних доказів виснував Верховний Суд України у постановах від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

26.7. Кінцева набувачка є добросовісним набувачем, оскільки вона знала, що позивач є другом колишньої дружини і що квартиру АДРЕСА_2 остання купувала за власні кошти. Відсутність письмової згоди на укладення договору купівлі-продажу не підтверджує його недійсності, а є підставою для компенсації вартості відчуженого майна.

26.8. Законодавство не передбачає такої підстави недійсності правочину з відчуження спільного сумісного майна подружжя, як його укладення без письмової згоди одного з подружжя (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15).

26.9. Власник не зобов`язаний у кожному випадку доводити правомірність набуття права власності на належне йому майно. Презумпцію правомірності має спростувати особа, яка оспорює право власності. Тому вона не повинна доводити відсутність власних коштів на придбання квартири АДРЕСА_2 .

27. 27 березня 2018 року колишня дружина подала відзив на касаційну скаргу позивача, в якому вказала, що останній набуває право на отримання доходу від її підприємницької діяльності, якщо доведе, що дохід був отриманий унаслідок спільних дій та залучення спільних коштів.

28. Того ж дня колишня дружина подала письмові пояснення до власної касаційної скарги, у яких вказала, що не заперечує, що всю побутову техніку, яку позивач просив поділити, він купував за власні кошти (т. 5, а. с. 188-191).

29. 17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні клопотань позивача та колишньої дружини про участь у судовому засіданні, відзив та письмові пояснення колишньої дружини повернув, справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

30. Суди попередніх інстанцій установили факт спільного проживання позивача з колишньою дружиною у період з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства і спільного бюджету.

31. У касаційній скарзі колишня дружина просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року, хоч і не наводить відповідних аргументів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині, оскільки встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є належним способом захисту прав подружжя у спорі між ними щодо поділу спільного сумісного майна.

32. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

33. Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 5 частини першої статті 315 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

34. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити такі факти: спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

35. Суди першої та апеляційної інстанцій установили:

35.1. 2 квітня 2014 року позивач та колишня дружина уклали шлюб (т. 1, а. с. 15). ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 16). Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та колишньої дружини станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували (т. 1, а. с. 60, 61).

35.2. У 2011 році колишня дружина вказувала у зверненнях до міліції та страхової компанії як місце свого проживання квартиру АДРЕСА_5 (т. 1, а. с. 149-151, 159, 160; т. 3, а. с. 7).

35.3. Згідно з відомостями, отриманими із жіночої консультації № 12 КУ «Житловий будинок № 4» відносно колишньої дружини заводилася медична карта за адресою її проживання: АДРЕСА_8 (т. 1, а. с. 169).

35.4. 13 березня 2010 року колишня дружина зверталася до КУ «Одеська обласна клінічна лікарня» за медичною допомогою та вказувала місце свого проживання: АДРЕСА_8 (т. 2, а. с. 114).

35.5. Відповідно до відповіді КУ «Пологовий будинок № 4» від 6 листопада 2015 року колишня дружина, яка 30 жовтня 2012 року народила хлопчика, повідомляла про фактичне місце свого проживання: АДРЕСА_8 (т. 1, а. с. 143, 144).

36. Суди попередніх інстанцій взяли до уваги такі покази свідків:

36.1. Батьки позивача та його сестра зазначили, що з осені 2008 року колишня дружина стала проживати разом з позивачем та що вона займалася сімейним господарством.

36.2. ОСОБА_4 (знайомий з колишньою дружиною з 1999 року та з позивачем з 2000 року, хрещений батько ОСОБА_20 ) зазначив, що влітку 2008 року позивач познайомився з колишньою дружиною, а з осені того ж року вони почали спільно проживати у квартирі АДРЕСА_5 , яка належала на праві власності позивачу.

36.3. ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 (сусіди позивача в будинку АДРЕСА_9 ) вказали на те, що з осені 2008 року в квартирі АДРЕСА_10 позивача почала проживати колишня дружина. Вона разом з позивачем приходила до цієї квартири, їх бачили разом. У 2012 році у них народився син, з яким вони гуляли на вулиці. У 2014 році вони переїхали до іншого місця проживання.

36.4. ОСОБА_14 та ОСОБА_18 (сусіди з будинку АДРЕСА_11 ) зазначили, що у 2013 році вони познайомились з позивачем під час виконання ним ремонту у квартирі АДРЕСА_4 . У 2014 році до вказаної квартири переїхали колишня дружина та позивач, яких бачили разом та згідно з їх поведінкою вважали чоловіком та дружиною.

37. Суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано взяли до уваги фотознімки, на яких зображені разом позивач та колишня дружина, про спільне проведення ними відпочинку, святкувань тощо у спірний період (т. 1 а. с. 284-288; т. 3 а. с. 35, 36, 164-184). Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів (т. 1 а. с. 171-278).

38. Отже, суди вважали, що з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року позивач та колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, оскільки впродовж указаного періоду вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

39. Позивач безпідставно оскаржує ухвалу апеляційного суду в частині відмови у встановленні факту ведення разом з колишньою дружиною спільного господарства, оскільки вказану обставину суд апеляційної інстанції встановив у мотивувальній частині, а відповідної позовної вимоги він не заявляв.

40. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

41. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

42. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

44. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

(1.2) Щодо поділу майна

(1.2.1) Щодо правового режиму квартир АДРЕСА_2 та НОМЕР_4

45. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач, зокрема, стверджував, що у період з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року вони з колишньою дружиною набули на праві спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4. Водночас колишня дружина як у суді першої інстанції (т. 3, а. с. 59), так і в суді апеляційної інстанції (т. 4, а. с. 157) та в касаційній скарзі (т. 5, а. с. 115-119А) заперечує обставину набуття вказаних об`єктів нерухомості за кошти спільного бюджету та стверджує, що обидві квартири набуті за її особисті кошти.

46. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною власністю подружжя, оскільки вони набуті за час перебування позивача й колишньої дружини у фактичних шлюбних відносинах, у яких вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет.

47. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

48. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).

49. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України).

50. Суди обох інстанцій установили таке:

50.1. За період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року позивач був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності та здійснював її шляхом сплати єдиного податку, його валовий дохід за вказаний період склав 1 593 210,36 грн, а згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Водночас колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримання постійних доходів за період з 2008 до 2012 року. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5).

50.2. Копія розписки від 5 березня 2013 року є неналежним доказом та не підтверджує купівлю колишньою дружиною квартири АДРЕСА_4 за її особисті кошти. Колишня дружина не надала суду доказів, які б доводили, що позичена сума коштів у розмірі 55 000,00 дол. США була витрачена саме на придбання квартири АДРЕСА_4 . Вказана сума коштів у гривневому еквіваленті на той час за курсом Національного банку України складала 439 615,00 грн, що майже у два рази більше, ніж сума, яка була витрачена на купівлю самої квартири.

50.3. Квартири АДРЕСА_7 придбані на ім`я колишньої дружини у період спільного проживання, впродовж якого остання з позивачем мали спільний бюджет та вели спільне господарство. Квартира АДРЕСА_2 придбана 7 серпня 2010 року за 30 400,00 грн, а квартира АДРЕСА_4 - 11 березня 2013 року за 263 900,00 грн.

51. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

52. Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати все спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

53. Позивач звернувся до суду з метою поділу рухомого (побутової техніки) та нерухомого (квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ) майна, набутого у шлюбі. Спір щодо поділу рухомого майна був вичерпаний під час розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки він в ухвалі від 15 листопада 2016 року (т. 4, а. с. 59) за відповідною заявою позивача (т. 4, а. с. 55) залишив без розгляду зазначені його вимоги. Більше того, у письмових поясненнях колишня дружина підтвердила відсутність спору щодо цього майна, оскільки побутову техніку позивач купував за власні кошти (т. 5, а. с. 188-191).Відомості про наявність у сторін інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим ефективний захист прав позивача у межах цієї справи про поділ нерухомого майна.

54. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що квартира АДРЕСА_2 придбана у 2010 році, а квартира АДРЕСА_4 - у 2013 році, тобто під час спільного проживання позивача та колишньої дружини як подружжя.

55. Колишня дружина, заперечуючи щодо купівлі квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя, у касаційній скарзі вказує, що суди не застосували висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 18 березня 2013 року у справі № 6-66цс13 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16. Згідно з цим висновком належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначає не тільки факт придбання його у шлюбі, але й спільна участь чоловіка і дружини коштами або працею у набутті цього майна.

56. Велика Палата Верховного Суду вважає аргументи колишньої дружини безпідставними з огляду на таке.

57. Велика Палата Верховного Суду може застосувати лише релевантний висновок Верховного Суду України, сформульований при вирішенні подібного спору у подібних правовідносинах. Подібність спірних правовідносин у справах можна визначити за допомогою трьох критеріїв. З-поміж них змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а суб`єктний і об`єктний - додатковими. Останні два критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказувати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 26, 27, 30, 97, 98)).

58. За обставинами справи № 6-801цс16 позивач просив поділити рухоме майно подружжя, набуте під час шлюбу у період з 2006 до 2012 року. Верховний Суд України в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосовував пункт 3 частини першої статті 57 та статтю 60 СК України. Мотивував рішення тим, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Придбане хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Вказав, що суди не з`ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором, невід`ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з`ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит, отриманий для придбання спірного автомобіля.

59. За обставинами справи № 6-66цс13 позивач просив установити факт його спільного проживання з відповідачкою однією сім`єю як чоловіка й жінки без реєстрації шлюбу та поділити рухоме і нерухоме майно подружжя, набуте під час фактичного проживання та після реєстрації шлюбу у період з 2000 до 2005 року. Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав її на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Мотивував тим, що договір купівлі-продажу укладений та нотаріально посвідчений 26 листопада 2003 року, тобто із цієї дати у відповідачки виникло право власності на спірну квартиру. Тому суди неправильно застосували норми ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами. Висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивач довів його право на половину спірної квартири та що таке право підтверджує його участь працею й коштами в її придбанні, суд зробив без посилання на будь-які докази та розрахунки.

60. Відтак Велика Палата Верховного Суду наголошує, що висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України у справі № 6-66цс13, є нерелевантним, оскільки він стосувався правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 року, та приписів законодавства, чинного до цієї дати, а не приписів СК України. Натомість висновок Верховного Суду України, сформульований у справі № 6-801цс16, є релевантним, однак він був застосований судом апеляційної інстанції, який указав постанову від 8 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 з подібним за змістом висновком. Зокрема, у справі № 6-2253цс15 позивачка просила встановити факт проживання її з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнати набуте ними під час шлюбу майно спільною сумісною власністю, визнати недійсними: договір купівлі-продажу; договір дарування квартири; договір дарування нежилих приміщень; договір купівлі-продажу автомобіля. Верховний Суд України скасував судові рішення та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статті 60, 74 СК України та частину четверту статті 368 ЦК України. Мотивував своє рішення тим, що особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Рішення слід обґрунтовувати належними і допустимими доказами, про що зазначити у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти. Однак у цій справі суди на зазначені обставини уваги не звернули.

61. Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок Верховного Суду України про те, що для того щоб визначити джерело придбання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них.

62. Подібного за змістом висновку дійшов суд першої інстанції, застосовуючи постанову Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року. У справі № 6-1327цс15 позивач звернувся з позовом до державної виконавчої служби, чоловіка та дружини про визнання права власності на майно та зняття з нього арешту. Мотивував позов тим, що їй на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 24 грудня 2009 року з чоловіком, належить майно, на яке державний виконавець наклав арешт у процесі виконання рішення суду від 15 лютого 2013 року про поділ майна між дружиною та чоловіком. Згодом дружина звернулася із зустрічним позовом до чоловіка про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки він порушує її права та укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статтю 52 ЦК України, статті 57, 60, 61, 63, 65 СК України. Мотивував своє рішення тим, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Майно фізичної особи - підприємця, як і майно для професійної діяльності члена сім`ї, яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім`ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України. Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, суди без установлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. Тому висновок судів про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах статей 57, 60, 61 СК України.

63. Суди першої та апеляційної інстанцій установили на підставі доданих до матеріалів справи доказів та показань свідків, що позивач разом з колишньою дружиною поділяли між собою побут та взаємні права і обов`язки, вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет, кошти з якого використали для придбання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 .

64. Аргумент колишньої дружини про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 придбані за її власні кошти, Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки не має підстав для повторної оцінки відомостей, зокрема: про позику нею 55 000 дол. США на підставі розписки від 5 березня 2013 року, оскільки вона не довела використання їх на придбання цих квартир; про доходи, які вона отримала, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5), оскільки їх не було достатньо для придбання квартири АДРЕСА_4 у 2013 році; про доходи позивача, оскільки він не доводив і не просив визнати за ним права приватної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ; про вартість квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , зазначених у договорах їх купівлі-продажу, оскільки суди встановили, що вартість останньої становить 263 900,00 грн, а сама лише відсутність вказівки на вартість першої жодним чином не вплине на статус цих квартир як спільного сумісного майна подружжя, яке підлягає поділу між ними.

65. Щодо заперечень колишньої дружини про застосування презумпції правомірності набуття права власності, то Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. У частині другій статті 328 ЦК України передбачено презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, зокрема, якщо інше прямо не випливає із закону. Інше передбачене статтею 60 СК України, згідно з якою будь-яке майно, набуте за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17). Тому саме на колишню дружину закон покладає обов`язок спростувати презумпцію спільної сумісної власності щодо квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , набутих у шлюбі та зареєстрованих за нею, що жодним чином не порушує презумпцію правомірності права власності на це майно.

66. Ураховуючи наведені обставини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними.

(1.2.2) Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_2 спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них

67. Позивач заявив вимогу про визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном. Суди попередніх інстанцій цю вимогу задовольнили. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок судів помилковим, оскільки обраний спосіб захисту є неефективним.

68. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

69. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

70. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

71. Метою заявленого позивачем позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивача однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року.

72. Оскільки колишня дружина не спростувала презумпції спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , суди попередніх інстанцій правильно поширили режим спільної сумісної власності на це майно. Однак помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність задоволення вимоги про визнання цих об`єктів спільним сумісним майном.

73. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Аналогічний припис містить частина перша статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

74. Позивач не заявляв вимог про припинення права спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , а тому суди на порушення норм процесуального права вийшли за межі позовних вимог у цій частині.

75. Отже, задоволення вимоги про поділ квартири АДРЕСА_4 як спільної сумісної власності шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в судів попередніх інстанцій не було підстав для зазначення в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 .

76. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові (пункт 40) від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 вже виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту.

(1.2.3) Щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про реєстрацію прав

77. Суди попередніх інстанцій визнали договір купівлі-продажу недійсним та скасували реєстрацію права власності за колишньою дружиною, оскільки остання без згоди позивача відчужила набуту у шлюбі квартиру АДРЕСА_2 кінцевій набувачці, яка знала про ці обставини.

78. Колишня дружина у касаційній скарзі стверджує, що немає такої підстави для визнання правочину недійсним, як його вчинення без письмової згоди іншого з подружжя. Крім того, кінцева набувачка діяла добросовісно, оскільки вона знала, що позивач є її другом і що квартиру АДРЕСА_2 остання купувала за власні кошти.

79. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів про те, що підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу, є не лише відсутність згоди іншого з подружжя на його вчинення, але й недобросовісність набувача з урахуванням такого.

80. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

81. Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

82. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном згідно із частиною першою статті 319 ЦК України. Однак розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

83. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

84. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частини перша та друга статті 369 ЦК України).

85. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя статті 65 СК України).

86. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).

87. Суди попередніх інстанцій встановили:

87.1. Позивач не давав згоди на відчуження колишньою дружиною квартири АДРЕСА_2 , яка є їх спільною сумісною власністю та набута ними за спільні кошти.

87.2. Кінцева набувачка є недобросовісним набувачем, оскільки знала і могла знати про те, що квартира АДРЕСА_2 належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що колишня дружина не отримувала згоди на її відчуження в позивача.

88. Частина четверта статті 369 ЦК України пов`язує недійсність договору купівлі продажу квартири з відсутністю згоди одного із співвласників майна подружжя на відчуження його третій особі. Указана згода повинна бути вчинена в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначене спростовує довід колишньої дружини в касаційній скарзі з посиланням на висновок Верховного Суду України в постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15 про те, що законодавство не передбачає недійсності правочину з відчуження спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя. Постанова Верховного Суду України у справі № 6-7цс15 є незастосовною, оскільки відрізняється від справи № 523/14489/15-ц за змістом правовідносин. Зокрема, у справі № 6-7цс15 позивачка звернулася до суду з позовом до чоловіка та наступних набувачів їхнього автомобіля про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння. Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження, а Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви про перегляд судових рішень. Застосував статті 60 та 65 СК України. Мотивував тим, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Указав, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Суди встановили, що спору про поділ майна подружжя між нею та чоловіком немає, їй завчасно було відомо про намір її чоловіка видати довіреність зятю і на її видачу вона погодилась. Узгодивши із чоловіком майбутній продаж автомобіля покупцеві, подружжя лише намагається повернути кошти за придбання автомобіля з останнього. Тому суди дійшли правильного висновку про наявність її згоди та про відсутність підстав для визнання договору недійсним, а також про наявність у позивачки права на відповідну компенсацію її частки у відчуженому представником чоловіка спільному майні, який діяв в інтересах подружжя на підставі доручення.

89. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з твердженням Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим в ухвалі від 29 січня 2020 року. Згідно з ним для дійсності правочину про розпорядження майном, набутим під час шлюбу, вчиненого одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, має значення момент набрання законної сили рішенням про встановлення факту проживання однією сім`єю. Колегія суддів зазначає, що подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11. Згідно з обставинами цієї справи позивач звернувся з позовом до відповідачки про витребування майна із чужого незаконного володіння, а остання подала зустрічний позов про визнання права спільної власності на квартиру та рухоме майно, а також про визнання недійсним договору про передачу цієї квартири в іпотеку банку. Суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, згідно з якими вони частково задовольнили первісний та зустрічний позови: визнав право власності відповідачки на частину квартири та на частину рухомого майна; визнав право власності позивача на частину рухомого майна; визнав недійсним договір іпотеки; в іншій частині вимог у задоволенні відмовив. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статтю 74 СК України, статтю 578 ЦК України та частину другу статті 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю та встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов`язане з набранням законної сили рішенням суду в цій справі (30 вересня 2010 року) та що на момент укладення (18 грудня 2007 року) договору іпотеки єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був позивач. Суди дійшли помилкового висновку про те, що квартира на час укладення договору іпотеки була спільною власністю позивача й відповідачки, та про те, що для його укладення необхідна була письмова, нотаріально посвідчена згода відповідачки.

90. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, якщо оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, не застосовується висновок щодо обов`язкової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя на його вчинення, сформульований у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

91. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що від встановленої судом наявності чи відсутності певної обставини може залежати висновок суду про визнання договору недійсним чи про відмову в такому позові. При цьому наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. Отже, суд завжди встановлює обставини, з якими може пов`язуватися недійсність правочину, станом на минуле.

92. Зазначене не означає, що судове рішення, яким встановлені певні обставини, має зворотну дію в часі. Обставини, встановлені судовим рішенням, об`єктивно існували до ухвалення такого рішення, а не виникли в минулому з набранням цим судовим рішенням законної сили.

93. Якщо закон пов`язує недійсність правочину з певними обставинами, то визначальним є з`ясування наявності чи відсутності таких обставин на момент вчинення цього правочину. Момент набрання законної сили судовим рішенням, яким встановлено наявність таких обставин, значення не має. Водночас із набранням законної сили судовим рішенням, яким встановлені певні обставини, таке судове рішення є преюдиціальним, і в майбутньому в інших справах сторони звільняються від доказування цих обставин, якщо виконані умови, передбачені частиною четвертою статті 82 ЦПК України.

94. Встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору.

95. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі.

96. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення.

97. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Зазначеного висновку вона дійшла в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, яку застосував у рішенні суд першої інстанції. У цій справі позивачка звернулася з позовом до чоловіка та дочки про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання права приватної власності на частину квартири, визнання майна спільною сумісною власністю, визначення часток та визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу. Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій позов задовольнили частково: встановили факт проживання позивачки та відповідача однією сім`єю без шлюбу із січня 2004 року до жовтня 2010 року включно; визнали квартиру спільною сумісною власністю подружжя; у порядку поділу спільного сумісного майна визнали за позивачкою та відповідачем право власності на частину квартири; припинили право спільної сумісної власності подружжя на квартиру; визнали недійсним договір купівлі-продажу, укладений 16 жовтня 2014 року; в іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовили. Верховний Суд України скасував судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Застосував частину другу статті 65 та статтю 74 СК України, пункт 6 частини першої статті 3 та частину другу статті 369 ЦК України. Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа -контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Указав, що на час укладення договору купівлі-продажу покупець не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності подружжю і що позивачка не давала відповідачу згоди на укладення цього договору. Тому немає підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

98. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Такий відступ відбувся у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови).

99. Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96).

100. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у разі якщо вона відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 73), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 63) та у справі № 761/13017/16-ц (пункт 46), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

101. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від її висновку, сформульованого в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), шляхом його конкретизації.

102. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, сформульованого в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, оскільки відповідний відступ вона вже здійснила в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.

103. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що відносини між позивачем та колишньою дружиною, згідно із зібраними у справі доказами, в період спільного проживання були пов`язані з веденням ними спільного господарства та наявністю спільного бюджету. Відтак кінцева набувачка, яка була давно знайома з колишньою дружиною та підтримувала з нею відносини, брала спільну участь у хрещенні та вихованні сина подружжя, не могла не знати про те, що квартира АДРЕСА_2 належить подружжю і що колишня дружина, яка її відчужує, не отримала згоди на це другого з подружжя. Тому не погоджується з доводами колишньої дружини про те, що кінцева набувачка є добросовісним набувачем. Довід колишньої дружини про те, що кінцева набувачка достовірно знала про купівлю нею квартири АДРЕСА_2 за власні кошти, суперечить іншим обставинам справи, зазначеним вище, та не заслуговує на увагу.

104. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи колишньої дружини в касаційній скарзі про те, що суди помилково взяли до уваги пояснення свідків та фотографії для доведення добросовісності кінцевої набувачки, оскільки ці докази є недопустимими. Зазначає, що про недопустимість вказаних доказів виснував Верховний Суд України в постановах від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

104.1. Колишня дружина помилково трактує категорію добросовісності, вважаючи, що вона визначається насамперед внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою обставин, які мали місце під час укладення договору купівлі-продажу.

104.1.1. У справі № 147/66/17 у постанові від 14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55).

104.1.2. У справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65).

104.1.3. Отже, добросовісність насамперед характеризує поведінку кінцевої набувачки, яка за обставин, про які відомо суду, очевидно, могла або не могла дізнатися про факти, які становлять предмет доказування. Адже об`єктивно неможливо дізнатися, як та чи інша особа сприймає певні обставини. Тому й добросовісність не можна пов`язувати з внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою певних обставин.

104.2. Безпідставним є твердження колишньої дружини про те, що пояснення свідків та фотографії не можуть підтверджувати факт недобросовісності кінцевої набувачки, оскільки є недопустимими доказами.

104.2.1. Недопустимими є ті докази, які отримані з порушенням порядку, встановленого законом, та які на підставі останнього мають бути підтверджені певними засобами доказування і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма передбачена статтею 59 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.

104.2.2. Згідно зі статтями 63 та 64 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, показання свідків та письмові докази є джерелом доказів у цивільному процесі. Аналогічні за змістом норми передбачені статтями 90 та 95 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

104.2.3. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц сформувала висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, то здійснену ними оцінку доказів суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями переглядати.

104.2.4. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, доводи колишньої дружини не заслуговують на увагу.

105. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання колишньої дружини про практику Верховного Суду України щодо недопустимості показань свідків та фотографій на підтвердження недобросовісності кінцевої набувачки. Зазначений висновок відсутній у постановах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

105.1. Обставини справи № 6-7цс15 описані вище.

105.2. У справі № 6-1622цс15 позивачка в липні 2014 року після встановлення судом факту спільного проживання без реєстрації шлюбу з кінцевим набувачем в цій справі звернулася з позовом до банку про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного останнім з третьою особою. Мотивувала тим, що договір іпотеки третя особа уклала без її згоди у порушення статті 6 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Застосував статті 203, 578, 369 ЦК України, статті 65, 74 СК України та статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визначили, що право власності позивачки на квартиру виникло лише з набранням законної сили рішенням суду про встановлення факту спільного проживання та визнання за нею такого права в березні 2014 року, тоді як договір іпотеки третя особа уклала з банком у липні 2005 року. На момент передачі квартири в іпотеку єдиним її власником була третя особа. Відтак суди помилково вважали, що відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Верховний Суд України вказав, що на момент укладення договору іпотеки квартира належала третій особі та позивачці на праві спільної сумісної власності і для укладення договору іпотеки щодо неї необхідною була письмова, нотаріально посвідчена згода останньої згідно зі статтею 578, частиною другою статті 369 ЦК України, частиною третьою статті 65 СК України та статтею 6 Закону України «Про іпотеку». Однак відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що на час укладення договору іпотеки третя особа у шлюбі не перебувала, що підтверджує свідоцтво про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які він подавав банку, підтвердив, що не одружений, майно належить йому на праві приватної власності. Про те, що квартира належить йому на праві приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має, третя особа засвідчила і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності третій особі та позивачці і що остання не надала йому згоди на укладення цього договору. Факт проживання їх однією сім`єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнання спільною сумісною власністю квартири суд встановив лише в березні 2014 року. Тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в позові.

105.3. У справі № 6-1568цс15 банк звернувся з позовом до позичальника, іпотекодавця та його дружини з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та направив справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині відмову в задоволенні позову не переглядав. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статті 65, 74 СК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». У цій справі суди встановили, що суд у рішенні, яке набрало законної сили 1 квітня 2010 року, в іншій справі визнав за дружиною іпотекодавця право власності на 1/2 частину нежитлового комплексу, що є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між банком та іпотекодавцем 28 квітня 2007 року. Тобто на момент укладення договору іпотеки єдиним власником предмета іпотеки був іпотекодавець, а тому для його укладення не потрібна була згоди другого з подружжя. Крім того, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя. Однією із засад цивільного судочинства є добросовісність згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України. При укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя згідно із частиною другою статті 369 ЦК України та частиною другою статті 65 СК України. Отже, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Оскільки на час укладення договору іпотеки - 28 квітня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що предмет іпотеки належить на праві спільної сумісної власності іпотекодавцю та його дружині і що остання не давала йому згоди на укладення цього договору, а суд в іншій справі відмовив їй у визнанні договору іпотеки недійсним із цих мотивів, то немає правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки.

105.4. У справі № 6-1912цс15 позивач після розірвання шлюбу звернувся з позовом до відповідачки та банку про визнання недійсним договору іпотеки, а також з позовом до відповідачки про визнання права спільної сумісної власності подружжя на квартиру. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовної вимоги про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову; в іншій частині про задоволення вимоги про визнання права спільної сумісної власності подружжя на квартиру не переглядав. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статтю 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (чинного на час набуття відповідачкою права власності на квартиру), статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа -контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що право спільної сумісної власності на квартиру виникло у відповідачки та позивача на підставі укладеного 21 лютого 1994 року договору міни. Під час укладення договору міни позивач надав заяву, у якій зазначив, що він дає згоду відповідачці на обмін нею однієї квартири на іншу. Отже, позивач про укладення договору міни знав, на що дав свою згоду, реєстрацію права власності на майно за відповідачкою не оскаржував. Після розірвання шлюбу 18 лютого 2000 року позивач не порушував питання про поділ майна подружжя чи виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності. Відповідачка, укладаючи договір іпотеки, надала довідку державного нотаріуса від 8 листопада 2006 року про те, що згідно з Державним реєстром заборон вона є власником квартири станом на 8 листопада 2006 року, яка під забороною не перебуває; нотаріально посвідчену заяву від 8 листопада 2006 року, у якій зазначила, що квартира, що передається в іпотеку, є її приватною власністю, оскільки набута не у шлюбі, а особи, які могли б клопотати про визнання за ними права власності на квартиру, чи неповнолітні та малолітні діти, які користуються цим житлом та зареєстровані в ньому, відсутні. На момент укладення договору іпотеки відповідачка у шлюбі з позивачем не перебувала. Тому на час укладення договору іпотеки (8 листопада 2006 року) банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності відповідачці та позивачу і що останній не надав їй згоди на укладення цього договору. Отже, відсутні підстави для визнання договору іпотеки недійсним.

105.5. У справі № 6-533цс16 позивачка звернулася з позовом до товариства та відповідача про визнання недійсним договору іпотеки. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статті 60, 65, 74 СК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що на час укладення договору іпотеки відповідач і позивачка перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджує свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Під час укладення кредитного договору від 24 липня 2007 року відповідач надав банку заяву, у якій підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та квартира не є спільною сумісною власністю; паспорт, який будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; Реєстраційну посвідку Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17 жовтня 1995 року, де зазначено, що квартира є приватною власністю відповідача; довідку від 6 липня 2007 року, де вказано, що відповідач зареєстрований та проживає у квартирі, його сім`я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» відсутні відомості про перебування його у шлюбі. Отже, на час укладення договору іпотеки 24 липня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності відповідачу та позивачці і що остання не надала йому згоди на укладення цього договору. Відповідач приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а й повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

106. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири АДРЕСА_2 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру АДРЕСА_2 .

107. Аргумент колишньої дружини про те, що судам слід було не визнавати недійсним договір купівлі-продажу, а стягнути на користь позивача компенсацію вартості відчуженої кінцевій набувачці квартири АДРЕСА_2 Верховного Суду відхиляє. У постанові від 24 серпня 2022 року у справі № 125/2157/19 вона виснувала, що пред`явлення позову стороною договору або іншою (зацікавленою) особою про визнання недійсним договору є виправданим та ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном. В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, на час вирішення спору (така вартість може не бути тотожною ціні, за якою майно було відчужене). Не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним, у разі якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала (пункти 93-95).

107.1. Суд першої інстанції встановив, що позивач не заявляв вимог та не вчиняв дій для отримання грошової компенсації вартості його частки в майні.

107.2. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири АДРЕСА_2 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні.

107.3. Велика Палата Верховного Суду 20 червня 2023 року прийняла постанову у справі № 362/2707/19 за позовом колишньої дружини до її чоловіка та нових набувачів спільного сумісного майна про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна. Постановила скасувати судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову в частині вимог про витребування 1/2 частини будинку та земельної ділянки й ухвалила в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду задовольнила вимогу про витребування майна тому, що позивач попередньо в іншій справі № 362/5535/17 підтвердив своє право спільної часткової власності на будинок та земельну ділянку, отримавши судове рішення про поділ майна подружжя. Водночас задоволення вимог про визнання судами попередніх інстанцій недійсними договорів дарування спірного майна, яке не було предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду з огляду на межі касаційного розгляду справи № 523/14489/15-ц, не було підставою для ухвалення рішення про витребування майна. Отже, висновок, сформульований у постанові 20 червня 2023 року, не суперечить раніше визначеній позиції Великої Палати Верховного Суду (див пункт 106 цієї постанови) щодо належних способів захисту прав подружжя при поділі їх спільного сумісного майна.

108. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29)). У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновку, сформульованого у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, де раніше зазначала про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.Тому у випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно. Отже, рішення судів попередніх інстанцій про задоволення вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права слід скасувати та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову в цій частині.

(1.3) Щодо доходів, отриманих колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року по вересень 2015 року

109. Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи позивачу в задоволенні його вимоги про поділ доходу колишньої дружини від підприємницької діяльності,вказали, що другий з подружжя має право на отримання цього доходу, якщо доведе факт його отримання внаслідок залучення спільних коштів подружжя до такої діяльності.

110. Позивач у касаційній скарзі висловив заперечення проти такого висновку судів. Указав, що судам слід було застосувати презумпцію спільної сумісної власності, у тому числі щодо доходу, отриманого колишньою дружиною за період із червня 2014 року по вересень 2015 року включно під час перебування з ним у шлюбі. Згідно із цією презумпцією саме колишня дружина мала б доводити, що ці кошти є її приватною власністю.

111. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів про відмову в задоволенні позову в частині цієї вимоги, проте з інших мотивів.

112. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

113. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (частини перша та друга статті 61 СК України).

114. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню (частина третя статті 57 СК України).

115. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

116. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

117. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (стаття 70 СК України).

118. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили:

118.1. 2 квітня 2014 року був укладений шлюб між позивачем та колишньою дружиною.

118.2. 21 квітня набрало законної сили рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2015 року у справі № 523/12146/15-ц після його перегляду Апеляційним судом Одеської області. Згідно із цим рішенням суд розірвав шлюб, укладений між позивачем та колишньою дружиною.

119. Отже, одним з об`єктів права спільної сумісної власності є доходи, одержані одним з подружжя, у тому числі й від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою -підприємцем, які підлягають поділу між кожним з подружжя.

120. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона. Натомість суди попередніх інстанцій установили, що дохід, отриманий колишньою дружиною саме під час перебування її у шлюбі з позивачем у період з липня 2014 року до вересня 2015 року, та зазначену презумпцію вона не спростувала. Отже, її дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними.

121. Питання про те, чи підлягає поділу внесок позивача в організацію колишньою дружиною як фізичною особою підприємницької діяльності у цій справі, не є актуальним, оскільки позивач просить поділити лише дохід від здійснення нею господарської діяльності.

122. До спірних правовідносин не застосовується частина третя статті 57 СК України, згідно з якою другий з подружжя, який претендує, зокрема, на премію іншого з подружжя, має довести, що він долучився до її одержання. Подібно як про це вказали суди щодо залучення позивачем коштів до підприємницької діяльності колишньої дружини. Однак указаний висновок судів суперечить нормам сімейного законодавства.

123. Суперечність у судовій практиці Верховного Суду України, про яку вказує позивач у письмових поясненнях (т. 5, а. с. 197-199), щодо того, чи є майно та дохід фізичної особи - підприємця об`єктом спільної сумісної власності, значення для вирішення справи № 523/14489/15-ц не має. Указане пов`язано з тим, що обставини цих справ та справи № 523/14489/15-ц різняться та не стосуються питання поділу доходу, отриманого одним з подружжя під час шлюбу від здійснення підприємницької діяльності. Крім того, контекст питання, щодо якого заперечує позивач у касаційній скарзі, не вимагає дослідження висновків Верховного Суду України у справах № 6-21цс15, № 6-1109цс16, № 6-79цс13, № 6-1752цс15.

123.1. У справі № 6-21цс15 позивач після розірвання шлюбу звернувся з позовом до відповідачки про визнання права власності на житлового будинку, промислових магазинів, автомобіля, грошових коштів та товарно-матеріальних цінностей фізичної особи - підприємця, поділ солідарного боргу, а остання звернулася із зустрічним позовом про визнання права власності на житлового будинку, стягнення грошової компенсації за вартості автомобіля та поділ солідарного боргу. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про визнання за ним права власності на частину промислових магазинів, ухваливши рішення про відмову в задоволенні цих вимог, однак з інших мотивів; у решті залишив без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення первісного позову (задоволення позовних вимог про визнання права власності позивача на житлового будинку та автомобіля; в іншій частині відмовив) та часткове задоволення зустрічного позову (задоволення позовної вимоги про визнання права власності відповідачки на житлового будинку; в іншій частині відмовив). Касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження, оскільки визнав касаційну скаргу необґрунтованою, а її доводи такими, що не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статті 57, 60, 61, 69 - 71 СК України, статі 52, 320 та частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. У цій справі суд встановив, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте відповідачкою в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності. Однак, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків, що це майно належить відповідачці як фізичній особі - підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна. Ухвалюючи рішення про відмову в поділі цього майна, апеляційний суд не врахував способів та порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначених статтею 71 СК України, та що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

123.2. У справі № 6-1109цс16 позивачка після розірвання шлюбу звернулася з позовом до відповідача про поділ автомобіля та трьох металевих торгових контейнерів, набутих у шлюбі. Суд першої інстанції частково задовольнив позов: стягнув на користь позивачки компенсацію вартості її частки автомобіля; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Суд апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо поділу металевих торгових контейнерів та стягнення грошової компенсації за частку у власності подружжя скасував судове рішення першої інстанції й у цій частині ухвалив нове рішення, яким указані позовні вимоги задовольнив частково: стягнув з відповідача частину вартості трьох металевих торгових контейнерів; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, з яким погодився Верховний Суд України, залишив судове рішення апеляційної інстанції без змін. Застосував статті 57, 60, 61, 65, 69, 71 СК України, статі 52 та 320, частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Указавши, що торгові металеві контейнери є спільною сумісною власністю подружжя, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо можливості поділу цього майна. Апеляційний суд обґрунтовано керувався презумпцією рівності часток, а також вимогами статті 71 СК України, згідно з якою поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна. Тому обґрунтовано здійснив поділ шляхом стягнення з відповідача вартості частини вказаного майна через неможливість його поділу.

123.3. У справі № 6-79цс13 позивачка, яка перебуває в зареєстрованому шлюбі з одним з відповідачів, звернулася з позовом до нього, банку та приватного підприємства, заснованого її чоловіком, у статутний капітал якого останній передав нежитлові приміщення, набуті у шлюбі, про визнання нежитлових приміщень спільною сумісною власністю, визнання недійсними кредитних договорів, укладених її чоловіком з банком, визнання недійсними договорів поруки та іпотеки, визнання недійсним рішення приватного підприємства провнесення до статутного капіталу нежитлових приміщень. Суд першої інстанції позов задовольнив частково: визнав недійсним пункт рішення засновника приватного підприємства про внесення до його статутного капіталу нежитлових приміщень; визнав недійсним договір іпотеки; визнав нежитлові приміщення спільною сумісною власністю подружжя; в іншій частині в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд у частині задоволених позовних вимог скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про відмову в задоволенні позову, а в іншій частині залишив без змін судове рішення першої інстанції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статті 57, 59, 60, 61, 63, 65, 69, 71 СК України, статі 51, 55, 62, 63, 66, 67 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Мотивував тим, що суд, установивши факт оформлення приватним підприємством права власності на нежитлові приміщення через отримання рішення виконавчого комітету міської ради та видачу свідоцтва про право власності, безпідставно змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя. З моменту внесення майна до статутного капіталу приватного підприємства воно є єдиним власником цього майна, яке не може одночасно перебувати у власності інших осіб. Суд не врахував, що в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного капіталу приватного підприємства, заснованого одним з них, майно переходить у власність останнього, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право). Суть цього права полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного у статутний капітал майна в разі поділу майна подружжя (а не у праві власності на саме майно) або праві вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Фізична особа - підприємець, купуючи під час шлюбу нерухоме майно для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного капіталу іншого суб`єкта господарювання - приватного підприємства, засновником якого вона є, діяла виключно як власник цього майна й суб`єкт господарювання в процесі здійснення нею господарської діяльності. Тому висновок суду про необхідність отримання відповідачем згоди іншого з подружжя не відповідає статті 65 СК України. Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується нею в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність згідно зі статтею 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60 та 61 цього кодексу.

123.4. У справі № 6-1752цс15 позивачка після розірвання шлюбу звернулася до відповідача з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, а останній звернувся із зустрічним позовом про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та його розподіл. Верховний Суд України скасував судові рішення попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статті 57, 60, 61, 63, 69, 71 СК України, статті 52, 320 та частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його ними. У цій справі суд установив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) відповідач набув у період шлюбу та використовує його для здійснення підприємницької діяльності. Однак, зробивши висновок про те, що решта спірного майна перебуває у спільній сумісній власності подружжя, суди зазначили, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання належать відповідачу як підприємцю, натомість не з`ясували, чи це майно було придбано за рахунок належних подружжю коштів. Сама по собі обставина, що обладнання майстерні відповідач придбав за кредитні кошти, не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю. Суди не врахували способів та порядку поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначених статтею 71 СК України. Їх суть полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

124. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не взяли до уваги визначеного статтею 70 СК України порядку поділу доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем між подружжям.

125. Слід звернути увагу на те, що при поділі доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем необхідно враховувати, чи був він використаний проти волі іншого з подружжя та чи використаний в інтересах сім`ї. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою вказані обставини, відмовивши в задоволенні цієї вимоги. Однак якщо колишня дружина використала дохід від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховала його, такі кошти слід було б врахувати при поділі.

126. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не надав умотивованого пояснення доводам колишньої дружини щодо витрачання цих доходів в інтересах сім`ї, зокрема на утримання малолітньої дитини, на потреби сім`ї в харчуванні, лікуванні, придбанні одягу, засобів гігієни, побутової техніки, забезпечення відпочинку (т. 2, а. с. 152), та щодо понесення витрат під час ведення нею підприємницької діяльності, зокрема на сплату внесків на загальнообов`язкове соціальне страхування, єдиного податку, комунальних послуг, оренди (т. 2, а. с.150-151).

127. Колишня дружина вказує на те, що позивач помилково визначив її дохід від здійснення підприємницької діяльності на підставі суми сукупного доходу, вказаного нею в податковій декларації платника єдиного податку (т. 2, а. с. 151).

128. Велика Палата Верховного Суду погоджується із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними.

129. Доходом платника єдиного податку для фізичної особи - підприємця є: дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг); винагороди за договорами доручення, комісії, транспортного експедирування, агентськими договорами (без урахування транзитних сум) (пункти 292.1, 292.3, 292.4 статті 292 Податкового кодексу України).

130. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач просить стягнути з позивачки половину із 600 000,00 грн доходу, отриманого нею від здійснення підприємницької діяльності в період перебування у шлюбі з липня 2014 року до вересня 2015 року. Однак не вказує, на підставі яких доказів він визначив цю суму доходу позивачки у 2014- 2015 роках.

131. Колишня дружина зазначає, що за період з липня по грудень 2014 року її задекларований дохід склав 200 000,00 грн, а за період із січня до вересня 2015 року- 385 000,00 грн згідно з довідками Державної податкової інспекції у Суворовському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області від 23 жовтня 2015 року № 15-54-17-04 (т. 2, а. с. 6) та від 5 січня 2016 року № 131/15-54-17-04 (т. 2, а. с. 111, 112), податковими деклараціями платника єдиного податку фізичної особи - підприємця ІІ групи за 2014 рік (т. 2, а. с. 165-168) та за три квартали 2015 року (т. 2, а. с. 159-162).

132. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги заперечення колишньої дружини та висновує, що дохід останньої достовірно не становить за 2014 та 2015 роки 600 000,00 грн, оскільки якщо додати сукупний дохід за ці роки, то отримаємо 585 000,00 грн (200 000,00 грн (сукупний дохід за 2014 рік) + 385 000,00 грн (сукупний дохід за 2015 рік)).

133. 585 000,00 грн сукупного доходу колишньої дружини за 2014-2015 роки складає загальну суму коштів, отриману в результаті реалізації товарів або послуг. Тобто ці кошти включають у себе не лише чистий прибуток підприємця, який є об`єктом спільної сумісної власності подружжя в розумінні частини другої статті 61 СК України, але й кошти від собівартості виготовлення та реалізації продукції. У матеріалах справи відсутні інші відомості, аніж зазначені колишньою дружиною у довідках ДПІ та її податкових деклараціях за 2014 та 2015 роки, на підставі яких неможливо встановити чистий дохід колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності у вказаний період.

134. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

135. Пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

136. Оскільки позивач та колишня дружина подали касаційні скарги у грудні 2017 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX.

137. Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

138. Витрати на правову допомогу були стягнуті додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року, проте у зв`язку з тим, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій по суті спору підлягають частковій зміні та скасуванню, тому й питання стягнення витрат на правову допомогу підлягає перегляду.

139. З огляду на наведене вище Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційних скарг і здійснює перегляд додаткового рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року, яких сторони не оскаржили.

140. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

141. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України в редакції, чинній до набрання сили Законом № 460-IX).

142. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у редакції, яка була чинною до набрання сили Законом № 460-IX).

143. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи касаційних скарг є частково обґрунтованими. Тому ці скарги слід задовольнити частково:

- рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17) скасувати в частині задоволення вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном; визнання недійсними рішення про державну реєстрацію права; припинення права спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ; ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позову;

змінити мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у визнанні спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та стягнення з колишньої дружини 300 000,00 грн;

здійснити перерозподіл судових витрат;

в іншій частині рішення залишити без змін.

(2.2) Щодо судових витрат

144. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 133 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма була передбачена частиною другою статі 79 ЦПК України у редакції чинній на час звернення до суду.

145. Розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства (частина восьма статті 6 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма була передбачена частиною сьомою статі 6 Закону № 3674-VI у редакції чинній на час звернення до суду.

146. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду).

147. Судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі, зокрема, подання позову одним позивачем до кількох відповідачів (абзаци третій і четвертий частини шостої статті 6 Закону № 3674-VIу редакції, що була чинною на час подання позову).

148. За змістом пунктів 1, 2 і 10 частини першої статті 176 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується, у позовах про визнання права власності - вартістю майна, а у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог. Аналогічна норма була передбачена пунктами 1, 2 і 10 частини першої статті 80 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду.

149. 19 листопада 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси у справі № 523/12146/15-ц ухвалив рішення, згідно з яким розірвав шлюб між позивачем та колишньою дружиною, зареєстрований 2 квітня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Суворовському районі Одеського міського управління юстиції (актовий запис № 361). Вказане рішення набрало законної сили 21 квітня 2016 року та є чинним (в Єдиному державному реєстрі судових рішень під № 53849278).

150. 7 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з дев`ятьма вимогами, з них три немайнових вимоги та шість майнових вимог, спрямованими на поділ майна подружжя. З майнових вимог дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_4 вартістю 263 900,00 грн (див. пункт 3 договору купівлі-продажу від 11 березня 2013 року, т. 2, а. с. 34), дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_2 вартістю 30 388,00 грн (див. інформаційну довідку з Державного реєстру речових права на нерухоме майно № 48519718 від 27 листопада 2015 року, т. 1, а. с. 278-279), а ще дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн та поділу його через стягнення на користь позивача 300 000,00 грн. З огляду на те, що всі майнові вимоги спрямовані на поділ майна при розірванні шлюбу, судовий збір за кожну з них треба визначати згідно з підпунктом 3 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду. Згідно з цим пунктом за подання позовної заяви про поділ майна при розірванні шлюбу справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

151. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2015 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (абзац другий статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік»). Тобто мінімальний розмір вказаного збору становив 487,20 грн (1 218 х 0,4 = 487,20), а максимальний - 3 654,00 грн (1 218 х 3 = 3 654,00).

152. З огляду на загальну суму всіх майнових вимог, 1 % від яких перевищував межу максимального судового збору ((263 900 х 2 + 30 388 х 2 + 600 000 + 300 000) х 0,01 = 14 885,76), за подання позовної заяви позивач мав сплатити 3 654,00 грн. Однак сплатив 6 090,00 грн, що підтверджує квитанція від 4 вересня 2015 року № 13 (т. 1, а. с. 2), тобто на 2 436,00 грн більше від необхідного розміру (6 090 - 3 654 = 2 436).

153. За три вимоги немайнового характеру позивачу слід було сплатити судовий збір за ставкою 0,4 розміру мінімальної заробітної плати (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду). Отже, позивач мав сплатити 1 461,60 грн (1 218 х 0,4 х 3 = 1 461,60). Однак сплатив 762,81 грн, що підтверджують квитанції від 4 вересня 2015 року № 0.0.490236932.1 у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 1), від 25 вересня 2015 року № ПН137К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 76) та № ПН134К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 77), від 1 жовтня 2015 року № ПН85К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 79), від 19 січня 2016 року № 3813324 у сумі 275,61 грн. Проте, враховуючи переплату в сумі 2 436,00 грн судового збору за майновими вимогами, позивач сплатив на 1 737,21 грн більше від необхідного розміру (2 436 + 762,81 - 1 461,60 = 1 737 21). Крім того, позивач сплатив 121,80 грн за подання заяви про забезпечення позову, що підтверджує квитанція від 4 вересня 2015 року № 0.0.430237278.1 (т. 1, а. с. 29), яку 8 вересня 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив та забезпечив його позов.

154. На рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю та їх поділ у грудні 2016 року колишня дружина подала апеляційну скаргу (т 4, а. c. 120-128).

155. На рішення суду першої інстанції про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права, визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності та його поділ у грудні 2016 року позивач подав апеляційну скаргу (т 4, а. c. 165-175).

156. Станом на той час за подання сторонами апеляційних скарг на рішення суду судовий збір становив 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI у відповідній редакції).

157. Отже, за подання апеляційної скарги позивач та колишня дружина мали б сплатити судовий збір у розмірі 110% від тієї суми, яку за ці вимоги треба було сплатити у суді першої інстанції. Такий збір становив 5 627,16 грн ((1 461,60 (немайнові вимоги) х 110% = 1 607,76) + (3 654 (майнові вимоги) х 110% = 4 019,40) = 5 627,16 грн). Проте позивач та колишня дружина сплатили за подання апеляційної скарги 6 699,00 грн, що підтверджують квитанції № 2 від 12 грудня 2016 року (т. 4, а. с. 163) та № 24 від 9 грудня 2016 року (т. 4, а. с. 119). Ця сума була на 1 071,84 грн більшою від тієї, яку кожен з них мав сплатити (6 699 - 5 627,16 = 1 071,84).

158. Апеляційний суд скарги позивача та колишньої дружини відхилив та залишив без змін рішення суду першої інстанції.

159. 14 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу на судові рішення першої та апеляційної інстанцій (т. 5, а. с. 115-119А) про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності у сумі 600 000,00 грн та його поділ через стягнення 300 000,00 грн.

160. 26 грудня 2017 року колишня дружина подала касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду (т. 5, а. с. 115-119А). Оскаржила в частині задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю та їх поділ.

161. Станом на той час за подання касаційних скарг на рішення суду судовий збір становив 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у відповідній редакції). Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону № 3674-VI у відповідній редакції).

162. Оскільки за дві позовні вимоги, у задоволенні яких відмовили суди першої та апеляційної інстанції, позивач мав сплатити максимальний судовий збір (3 654,00 грн), то за подання касаційної скарги він повинен становити 7 308,00 грн (3 654 х 2 = 7 308). А позивач сплатив 6 000,00 грн, що підтверджують квитанції № СВ00372927 від 26 грудня 2016 року у сумі 320,00 грн (т. 5, а. с. 131) та № 5339469 від 26 січня 2018 року у сумі 5 680,00 грн (т. 5, а. с. 161). Ця сума була на 1 308,00 грн меншою від необхідного розміру (7 308 - 6 000 = 1 308).

163. Натомість колишня дружина за дві позовні вимоги немайнового характеру та чотири вимоги майнового характеру, які задовольнили суди першої та апеляційної інстанцій, мала сплатити максимальний судовий збір (3 654,00 грн) за майнові вимоги та 974,20 грн за немайнові вимоги. Тому за подання касаційної скарги їй слід було сплатити судовий збір у сумі 9 256,40 грн (3 654 + 974,20 х 2 = 9 256,40). А вона сплатила 7 310,00 грн, що підтверджують квитанції № 128С361С3В від 14 грудня 2017 року на суму 5 760,00 грн (т. 5, а. с. 121) та № 128AD91C30 від 23 січня 2018 року у сумі 1 550,00 грн (т. 5, а. с. 157). Ця сума була на 1 946,40 грн меншою від необхідного розміру (9 256,40 - 7 310 = 1 946,40).

164. Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційні скарги позивача та колишньої дружини частково, зокрема, скасувала судові рішення про задоволення вимогпро визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном; визнання недійсними рішення про державну реєстрацію права та відмовила у їх задоволенні; скасувала в частині задоволення вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та закрила провадження у справі; змінила в мотивувальній частині визнання доходу від здійснення підприємницької діяльності спільним сумісним майном та його поділу, залишивши без змін резолютивну частину про відмову в задоволенні цієї вимоги; в іншій частині рішення про задоволення позову залишила без змін. Тому розподіл судових витрат треба здійснити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

165. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

166. При частковому задоволенні позову у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції).

167. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції).

168. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін рішення судів щодо задоволення вимог про поділ квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , тобто за двома вимогами, ціна позову за якими становила 294 288 грн (263 900 + 30 388 = 294 288). Ціна позову за задоволеними майновими вимогами становить 19,77 % від загальної суми позовних майнових вимог (294 288 х 100 / 1 488 576 = 19,77). Отже, на колишню дружину слід покласти 19,77%, а на позивача - 80,23 % судових витрат за майновими вимогами (100 - 19,77 = 80,23) у кожній інстанції.

169. Загальна сума судового збору, який мав сплатити за майновими вимогами за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг позивач, становила 14 981,40 грн (3 654 + 4 019,40 + 7 308 = 14 981,40), а того, який мала б сплатити за подання апеляційної та касаційної скарг колишня дружина, -11 327,40 грн (4 019,40 грн + 7 308 = 11 327,40). Отже, колишня дружина мала би відшкодувати позивачу 2 961,82 грн (14 981,40 х 19,77 / 100 = 2 961,82), а позивач колишній дружині - 9 087,97 грн (11 327,40 х 80,23 % / 100 = 9 087,97).

170. За немайновими вимогами про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання недійсними рішення про державну реєстрацію прававитрати залишаються за позивачем, а за вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу покладаються на обох відповідачів у рівних частинах у сумі 1 023,12 грн (487,20 грн (за подання позову) + 535,92 грн (за подання апеляційної скарги) = 1 023,12). Крім того, останні мають порівну відшкодувати позивачу понесені ним витрати у сумі 121,80 грн на забезпечення позову. Тобто колишня дружина та нова набувачка мають відшкодувати позивачу 572,46 грн (1 023,12 + 121,80 / 2 = 572,46).

171. Позивач переплатив за подання позову 1 737,21 грн, за подання апеляційної скарги 1 071,84 грн та не доплатив за подання касаційної скарги 1 308,00 грн. Отож різниця на користь позивача становить 1 501,05 грн, які йому слід було б повернути з Державного бюджету України.

172. Колишня дружина переплатила за подання апеляційної скарги 1 071,84 грн та не доплатила за подання касаційної скарги 1 946,40 грн. Отож різниця на користь держави становить 874,56 грн, які слід достягнути з неї на користь Державного бюджету України.

173. Ураховуючи, що позивач мав би відшкодувати колишній дружині 9 087,97 грн, натомість вона йому 3 534,28 грн (2 961,82 грн (за майновими вимогами) + 572,46 грн (компенсація за немайнову вимогу та витрати на забезпечення позову) = 3 534,28), а також колишня дружина мала б доплатити в дохід Державного бюджету України 874,56 грн, з якого позивачу слід було б повернути надміру сплачений судовий збір у сумі 1 501,05 грн, слід зменшити в цій частині борг позивача перед колишньою дружиною за рахунок взаємних зобов`язань та останньої перед бюджетом за рахунок його переплати.

174. Таким чином: а) з позивача слід стягнути на користь колишньої дружини - 4 679,13 грн (9 087,97 - 3 534,28 - 874,56 = 4 679,13); б) повернути позивачу за відповідним клопотанням з Державного бюджету України внесений у більшому розмірі судовий збір - 626,09 грн (1 501,05 грн (внесений позивачем судовий збір у більшому розмірі) - 874,96 грн (недоплачений колишньою дружиною судовий збір у дохід Державного бюджету України) = 626,09); в) стягнути з набувачки на користь позивача 572,46 грн.

175. Позивач заявив вимоги про відшкодування йому сплаченої суми витрат на правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та 13 500,00 грн за надання послуг та представлення інтересів позивача в суді першої інстанції та апеляційної інстанції відповідно.

176. Велика Палата Верховного Суду висновує, що витрати, понесені позивачем на правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій, слід задовольнити, оскільки відповідного клопотання про їх зменшення не надходило від жодної з відповідачок.

177. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частини друга та третя статті 137 ЦПК України).

178. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини четверта та п`ята статті 137 ЦПК України).

179. Згідно з обставинами справи:

179.1. Позивач сплатив адвокатові Панчошенку О. В. 11 665,00 грн за надання правової допомоги згідно з договором № 67 від 3 вересня 2015 року (т. 2, а. с. 93), що підтверджує квитанція до прибуткового касового ордера № 7 від 3 вересня 2015 року. Згідно з умовами цього договору адвокат Панчошенко О. В. зобов`язався надати позивачу такі послуги: підготувати запит до реєстраційної служби про надання витягу з реєстру прав власності про належність квартири АДРЕСА_4 ; підготувати та подати до Суворовського районного суду м. Одеси заяву про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_4 ; скласти позовну заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з колишньою дружиною, та поділ нажитого за час проживання з нею однією сім`єю майна до моменту винесення рішення по суті заявлених вимог; представляти інтереси позивача в суді першої інстанції за його позовом до колишньої дружини про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з колишньою відповідачкою, та поділ нажитого за час проживання з нею однією сім`єю майна до моменту винесення рішення по суті заявлених вимог. Договір діє до винесення судом першої інстанції рішення за вказаним позовом.

179.2. Позивач сплатив адвокатові Панчошенку О. В. 13 500,00 грн за надання правової допомоги (т. 5, а. с. 91), що підтверджує квитанція до прибуткового касового ордера № 91 від 2 грудня 2016 року. Згідно з умовами договору про надання правової допомоги від 2 грудня 2016 року (т. 5, а. с. 86-87) адвокат Панчошенко О. В. зобов`язався надати позивачу такі послуги: скласти та роздрукувати апеляційну скаргу на рішення та додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 523/14489/15-ц; представляти інтереси позивача в Апеляційному суді Одеської області у справі № 523/14489/15-ц. За вказані правничі послуги позивач зобов`язаний був сплатити адвокатові Панчошенку О. В. 13 500,00 грн.

179.3. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду за відсутності заперечення відповідачок щодо розміру витрат на правничу допомогу задовольняє вимоги позивача про стягнення з кожної з них у рівних частинах по 12 582,50 грн (11 665,00 грн + 13 500,00 грн / 2 = 12 582,50) цих витрат, понесених ним за представництво його інтересів у судах першої та апеляційної інстанцій.

Керуючись частиною четвертою статті 258, статтею 400, пунктами 1-3, 5 частини першої статті 409, статтями 410, 411, 412, 414, 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а :

1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17):

2.1. Скасувати в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову.

2.2. Змінити в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Викласти мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

2.3. Скасувати в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснити новий розподіл судових витрат:

2.4. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_14 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) 4 679,13 грн відшкодування сплаченого нею судового збору.

2.5. Сгянути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_15 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 572,46 грн відшкодування сплаченого ним судового збору.

2.6. Сгянути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_14 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_15 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) по 12 582,50 грн з кожної витрат на правничу допомогу.

3. В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

М. І. Гриців С. О. Погрібний

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Є. А. Усенко

О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 116920101

[ANTIRAID]

Сама справа ще 2015 року. Швидкість розгляду справ після судової реформи вражає. Складається враження, що це ганебне рішення писав не суддя Ткачук, а суддя Гудима, який вже не працює у Великій палаті, чи його помічник, з огляду на стиль викладення. Випадкові люди в чергове підтвердили, що вони не розуміють того, що Верховний суд є судом права, а не судом факту, але факти в чергове переоцінили чим в чергове довели свій рівень компетентності. І знову ці непотрібні аргументи про ефективний спосіб захисту та зміни законного рішення, що в майбутньому призведе до тяжких наслідків у правозастосуванні й неможливості виконання рішення.

На самі висновки про застосування норм права судді Ткачука вже не вистачило, тому, судячи з рішення можна зробити наступні висновки:

40. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

41. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

44. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

70. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

96. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення.

107.2. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири АДРЕСА_2 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні.

120. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона. Натомість суди попередніх інстанцій установили, що дохід, отриманий колишньою дружиною саме під час перебування її у шлюбі з позивачем у період з липня 2014 року до вересня 2015 року, та зазначену презумпцію вона не спростувала. Отже, її дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними.

121. Питання про те, чи підлягає поділу внесок позивача в організацію колишньою дружиною як фізичною особою підприємницької діяльності у цій справі, не є актуальним, оскільки позивач просить поділити лише дохід від здійснення нею господарської діяльності.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

23 січня 2024 року

м. Київ

Справа № 523/14489/15-ц

Провадження № 14-22цс20

за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права

Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. Обставини справи

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права.

2. Просив суд:

1. установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства;

2. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою;

3. визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.;

4. визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 ;

5. визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу.

3. Позов мотивував тим, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_4 , що не оспорює колишня дружина. 02 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб.

4. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження.

5. Позивач зазначив, що за період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири НОМЕР_1 у 2010 році та НОМЕР_2 у 2013 році та оформили їх на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 01 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником.

6. Вказує на те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю подружжя.

7. Колишня дружина без його згоди продала квартиру НОМЕР_1 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним.

8. У червні 2014 року ОСОБА_2 зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася.

9. На час подання позову у подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому він просить суд поділити набуте під час шлюбу майно.

10. Рішенням від 02 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси позов задовольнив частково.

Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та ОСОБА_2 з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу.

Визнав, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 .

Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і ОСОБА_2 у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 та припинив право спільної сумісної власності на них.

У решті позову відмовив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування сплаченого останнім судового збору за подання позову.

11. Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що позивач довів, що він з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю.

12. Укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири треба визнати недійсним на підставі статей 63 і 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки квартиру НОМЕР_1 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 придбали під час їхнього спільного проживання як подружжя, позивач не давав згоди ОСОБА_2 на відчуження квартири, а ОСОБА_3 були відомі вказані обставини, тобто вона діяла недобросовісно.

13. Підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 300 000,00 грн відсутні, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення його коштів до діяльності ОСОБА_2 як підприємця.

14. Додатковим рішенням від 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси стягнув з ОСОБА_2 витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права.

15. Додаткове рішення мотивував тим, що за вимогами про стягнення витрат на правову допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію слід ухвалити додаткове рішення. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними.

Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу ОСОБА_2 , отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув і в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не відноситься до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення.

16. Ухвалою від 06 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року, а оскаржене рішення - без змін.

17. Апеляційний суд зазначив, що позивач довів проживання з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів.

18. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки.

19. За період спільного проживання на ім`я ОСОБА_2 були придбані квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 .

При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна.

20. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 09 листопада 2005 року № 3132/17-01/2659814651. Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року включно.

Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн. Отже, станом на 11 березня 2013 року у неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири НОМЕР_2 вартістю 263 900,00 грн. Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири НОМЕР_2 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала.

21. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства.

22. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру НОМЕР_1 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

23. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права.

24. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини.

25. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу.

26. У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін.

27. У грудні 2017 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року; ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 зазначених 300 000 грн.

28. Ухвалами від 28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 523/14489/15-ц.

29. Ухвалою від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 523/14489/15-ц передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України.

30. Постановою від 23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнила частково.

31. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17):

- скасувала в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову;

- змінила в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Виклала мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

32. Скасувала в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснила новий розподіл судових витрат.

33. В іншій частині судові рішення залишила без змін.

34. Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу Велика Палата Верховного суду мотивувала постанову тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

35. У резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

36. Дійшла висновку про те, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними.

37. Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту.

39. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору.

40. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі.

41. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення.

42. Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

43. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

44. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, вважала доводи колишньої дружини такими, що не заслуговують на увагу.

45. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири НОМЕР_1 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру НОМЕР_1 .

46. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири НОМЕР_1 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні.

47. Велика Палата Верховного Суду погодилася із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними.

48. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважала, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині.

ІІ. Зміст окремої думки

49. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося в частині висновків щодо вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою.

50. Виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами.

51. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.

52. У певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення.

53. За загальним правилом справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження для якого характерна безспірність розгляду справ.

54. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та статті 293 цього кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

55. У пункті 5 частини другої цієї статті вказано, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

56. Частина четверта вказаної статті містить припис про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

57. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певних умов. Зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

58. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

59. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), зокрема, зазначила, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

60. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 234 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та в статті 315 цього Кодексу, в редакції від 03 жовтня 2017 року, не є вичерпним.

61. За загальним правилом, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами в порядку окремого провадження. Разом з тим варто врахувати, що особливістю справ окремого провадження є відсутність у них спору про право, тому в цьому порядку може вирішуватися спір про факт, однак не спір про право.

62. У порядку позовного провадження можуть встановлюватися юридичні факти лише за умови, що від встановлення їх наявності або відсутності у подальшому залежить можливість вирішення спору про суб`єктивне право.

63. Можна зробити висновок, що зміна виду провадження з окремого на позовне не впливає на можливість встановлення факту, що має юридичне значення, у судовому порядку, адже такі вимоги залишаються предметом позову, оскільки потребують доведення і лише після їх задоволення виступають підставою для задоволення вимог майнового характеру, наприклад вимог про поділ майна чи визнання права на частку у спільній сумісній власності.

64. Звернення позивача з окремою позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу в судовому порядку не скасовує необхідності встановлення цього факту як у мотивувальній, так і в резолютивній частині.

65. Пунктом 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, було визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

66. Аналогічні положення закріплено в пункті 5 частини першої статті 315 ЦПК України в чинній редакції.

67. Можливість встановлення такого факту пов`язана з тим, що із прийняттям СК України законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу.

68. У цій справі встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки необхідно позивачу для поділу майна, придбаного в період проживання з відповідачкою без шлюбу, про що остання заперечує та що, відповідно, підтверджує наявність спору про право та необхідність розгляду такої вимоги спільно з вимогами про поділ майна в порядку позовного провадження.

69. Така вимога є основною вимогою, а вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права є похідними та залежать від обґрунтованості та доведеності факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки.

70. Встановлення цього факту лише в мотивувальній частині призведе до неодноразового встановлення такого факту і в інших спорах, зокрема поділу майна, спадкування.

71. Подібний висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

72. Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

73. Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім`ї, передбачені статтею 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут і наявність взаємних прав та обов`язків.

74. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

75. Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено.

76. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем висунута з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін.

77. Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

78. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

79. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц звернуто увагу судів на те, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

80. Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

81. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 14 липня 2000 року у справі № 552/5693/18 окреслив основні критерії надання такому майну статусу спільного сумісного. Зокрема, Верховний Суд зазначив таке:

1) при наданні майну статусу спільного сумісного (якщо особи проживають сім`єю без укладення шлюбу) враховується, що майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї - якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто суд має встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. А спільною працею осіб вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття такого майна, або ж ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету;

2) при застосуванні статті 74 СК України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час та що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю.

82. Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.

83. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і час та джерела його придбання, а, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

84. Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та ОСОБА_2 станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували.

85. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу суди взяли до уваги покази свідків.

86. Отже, оцінивши надані сторонами докази, вважаємо, що суди зробили обґрунтований висновок про те, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, оскільки протягом вказаного періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

87. Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів, які б спростовували вказані вище висновки судів попередніх інстанцій.

88. Крім того, суд касаційної інстанції є судом права та не здійснює переоцінку доказів, а тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була погодитися з оскарженими рішеннями в цій частині.

Також не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду в частині вирішення щодо вимог про визнання майна спільним сумісним.

89. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

90. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

91. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

92. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

93. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

94. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

95. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

96. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

97. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

98. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.

99. Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України встановлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

100. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

101. У розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

102. Невизначеність - законодавча, адміністративна чи яка виникає внаслідок практики, яку застосовують органи влади, є важливим фактором, який слід брати до уваги при оцінці поведінки держави.

103. Суперечлива прецедентна практика щодо тлумачення певних аспектів ефективності способу захисту (сам критерій є досить оціночним та непередбачуваним для позивача) створює загальну атмосферу відсутності правової визначеності. Це є порушенням принципу правової визначеності, який притаманний Конвенції в цілому, коли сторони в процесі через таку непередбачуваність практики не можуть передбачити наслідки своїх дій (немає впевненості у сталості підходів) і перспективи своїх оскаржень.

104. Така невизначеність може позбавляти заявника справедливого судового розгляду і свідчити про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

105. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неефективний, на думку суду, спосіб захисту, суди, по-перше, не повинні ставити під сумнів право заявника на доступ до суду та його право оскаржити дію, що порушує його права, по-друге, не повинні наполягати на можливості захисту права лише правильним способом, по-третє, повинні застосовувати категорію ефективності, неілюзорності, та практичності відносно до прав, які гарантуються Конвенцією (зокрема, на доступ до суду через: непомірно високу вартість провадження; проблеми, що стосуються обмеження термінів; надмірне, страхування витрат; існування процесуальних заборон, які унеможливлюють або обмежують можливість звернення до суду тощо).

106. У будь-якому разі застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право на доступ до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права.

107. Натомість, питання обрання позивачем ефективного способу захисту, передбачається матеріальним правом.

108. Відмова в позові з підстав неефективного способу захисту є прямим порушенням принципу диспозитивності.

109. Позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші у спірних правовідносинах, а не замість позивача вирішувати, яким саме чином (у який спосіб) він має захищати своє порушене право.

110. У пунктах 69-73 рішення ЕСПЛ у справі «Красуський проти Польщі» вказано, що наявність простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для відмови від його використання.

111. Однак існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є явно марним, не є вагомою причиною для того, щоб не вичерпати цей шлях відшкодування (п. 73 рішення ЕСПЛ у справі «Акдівар та інші проти Туреччини»).

112. Слово «засіб правового захисту» в контексті статті 13 Конвенції означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті. (рішення ЄСПЛ у справі «C. проти Сполученого Королівства», 1983 рік).

113. Звертаємо увагу на те, що ЄСПЛ жодного разу не вказував, що суд вправі вирішувати замість позивача, з яким же саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним (більш того, твердження уряду про обрання засобу судового захисту, менш підходящого для заявника, ніж інші у даних обставинах, відхилив). У даному контексті йшлося виключно про процедурні питання доступу до правосуддя - надмірної ставки збору за подання позову до суду, надмірно суворе трактування строків на звернення, відсутність безкоштовної правової допомоги тощо.

114. Національні суди, відмовляючи особі у вирішенні ініційованого нею спору через неефективність обраного способу (якщо такий передбачений законом), фактично обмежують право такої особи на доступ до суду, адже, по суті, в таких справах факт наявності в особи доступу до національних засобів правового захисту є ілюзорним і лише для того, щоб їй повідомили, що обраний нею спосіб захисту не допоможе їй у відновленні її порушеного права.

115. На порушення частини другої статті 5 ЦПК України суди не визначають у своєму рішенні спосіб захисту замість позивача, а лише відмовляють у позові з підстав неефективності способу захисту, що суперечить принципу диспозитивності.

116. Крім того, слід наголосити, що пунктом 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України передбачено, що суд може задовольнити позов чи відмовити у позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог.

Судді С. Ю. Мартєв М. І. Гриців І. В. Желєзний Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 117721714