Рішення ЛОАС про визнання протиправним і скасування відмови у перетині кордону особі, що раніше була засуджена за тяжкий злочин

[ANTIRAID]

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2024 року

Справа № 380/26659/23

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Москаля Р.М., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку письмового провадження) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

1. На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) (далі ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач) з такими вимогами:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України 23.09.2023 року, прийняте начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_1 старшим лейтенантом ОСОБА_2 відносно ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_5 не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині державного кордону України за наявності паспорту громадянина України для виїзду за кордон та документів, що підтверджують виключення його з військового обліку, крім випадків передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим (а.с.1-18), що ОСОБА_1 30.10.2019 був виключений з військового обліку на підставі п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як раніше засуджений до позбавлення волі за скоєння тяжкого злочину, що підтверджується довідкою ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21.09.2023 №1/254 та пунктом 13 тимчасового посвідчення військовозобов`язаного від 30.10.2018 року №2526. ОСОБА_1 23.09.2023 року намагався виїхати за межі України через міжнародний пункт пропуску «Грушів - Будомєж», оскільки є особою, яка не є військовозобов`язаною та не підлягає призову по мобілізації. Однак начальник 3 групи інспекторів прикордонного контролю інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_1 старший лейтенант ОСОБА_2 прийняла протиправне рішення від 23.09.2023 про відмову в перетинанні державного кордону України з мотивів відсутності в ОСОБА_1 документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану відповідно до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України №57 (із змінами та доповненнями). Позивач стверджує, що оскаржене рішення порушує його свободу пересування та право вільно залишати територію України, гарантовані ст. 33 Конституції України та статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР. Стверджує, що системне тлумачення положень Указу Президента від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та пункту 6 частини 1 статті 8 Закону України №389-VIII дозволяє дійти висновку, що військове командування (Генеральний штаб Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_7 , командування видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управління оперативних командувань, командири військових з`єднань, частини Збройних Сил України, Державна прикордонна служба України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України, України, Управління державної охорони України) уповноважені запроваджувати та здійснювати заходи в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян. Проте такі обмеження, як зазначено у ст. 33 Конституції України, мають бути встановлені законом. Однак, до цього часу Верховною Радою України не ухвалено жодного закону, який би встановлював обмеження у перетині громадянами України чоловічої статі державного кордону. Станом на дату прийняття оскарженого рішення не існує жодної норми закону, яка б забороняла виїзд громадян України чоловічої статі за межі України. Правила №57 не містять заборон на виїзд за кордон громадян України чоловічої статі, а лише зазначають категорії осіб, які мають право на перетин державного кордону України. Крім того, в пункті 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» не має жодного посилання на обмеження прав громадян, передбачених ст. 33 Конституції України. Тому дії службової особи відповідача є такими, що суперечать ст.ст. 8, 19 Конституції України та положенням Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Звертає увагу суду, що відповідно до абз.14 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації в т.ч. інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. До таких осіб можна віднести, зокрема тих, хто був виключений з військового обліку. Як вбачається із положень ч.9 ст. 14 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-ХІІ, виключенню з військового обліку підлягають громадяни, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; аналогічні положення передбачені п. 6 ч. 6 ст.37 Закону №2232-ХІІ. Оскільки позивач ще у 2019 році був виключений із військового обліку, він не є військовозобов`язаним та не підлягає призову за мобілізацією, тому будь-які обмеження, які стосуються військовозобов`язаних, до позивача не застосовуються. Пунктами 2 та 12 Правил № 57 (в редакції чинній станом на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон. Згідно пункту 2-6 Правил №57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. З поданих позивачем документів вбачається, що він не є військовозобов`язаним, оскільки виключений з військового обліку, тому в силу приписів абз.14 частини 1 статті 23 Закону України № 3543-XII не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Тому рішення про відмову в перетинанні державного кордону громадянину України, який виключений із військового обліку, а тому не є військовозобов`язаним, є протиправними та підлягають скасуванню.

Належним, на думку позивача, способом захисту прав позивача є зобов`язання відповідача не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині Державного кордону України за наявності паспорту громадянина України для виїзду за кордон та документів, що підтверджують виключення його з військового обліку, крім випадків передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

3. Відповідач подав суду відзив на позовну заяву, заперечує проти задоволення позову (а.с.42-47) з таких мотивів:

Згідно з вимогами Закону України «Про прикордонний контроль» повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України (ст. 3, 6). Статтею 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.

Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України. Пунктом 1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. №57 визначено, що ці правила визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону. Перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; службовий паспорт; 3)проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 4) посвідчення особи моряка; 5) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

23.09.23 року для перетину державного кордону ОСОБА_1 надав паспорт громадянина України для виїзду за кордон, а також оригінал тимчасового посвідчення військовозобов`язаного, у якому зазначено, що позивач виключений з обліку військовозобов`язаних. Як на підставу виїзду за межі території України позивач посилається на те, що він виключений з військового обліку згідно статті 37 п. 6 пп. 6 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», але до позову не додані підтверджуючі документи, які б вказували на факт засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Надані позивачем при перетині державного кордону документи не давали підстав для прийняття рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України уповноваженій посадовій особі, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.

На підтвердження своєї позиції відповідач у відзиві наводить такі міркування:

1) Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102- ІХ. Надалі воєнний стан був продовжений та діє донині. Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів. Відповідно до п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 р. №1455 перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах пропуску контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану;

2) у відповідності до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (ст. ст. 20, 22);

3) Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову у разі перетину державного кордону необхідно надати підтверджуючі документи.

Таким чином, ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» чітко визначено категорії військовозобов`язаних громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, але поряд з тим приписи зазначеної норми не регулюють питання перетинання державного кордону.

4) звертає увагу суду, що позивач не додав до позову підтверджуючих документів, які б вказували на факт засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину;

5) посилається на постанову Верховного Суду у справі №600/2520/22-а від 09.03.2023, в якій касаційний суд дійшов висновку про те, що факт зняття з військового обліку на підставі пп. 6 п. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не є підставою (у передбачених законом випадках) для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану. Верховний Суд при прийнятті згаданої постанови вважав, що військовий квиток з відміткою про зняття з обліку як документ засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.

4. Суд дослідив долучені до матеріалів справи заяви по суті справи, письмові докази та встановив такі фактичні обставини справи і відповідні їм правовідносини:

4.1. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , є громадянином України (копія паспорта, а.с.21-22). ОСОБА_1 перебував на військовому обліку в Знам`янському об`єднаному міському військовому комісаріаті як військовозобов`язаний, солдат запасу (а.с.24).

Згідно з обліковими даними ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_1 30.10.2019 виключений з військового обліку як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», що підтверджується довідкою ІНФОРМАЦІЯ_9 від 21.09.2023 №1/254 та записом про виключення з військового обліку в графі 13 тимчасового посвідчення військовозобов`язаного № НОМЕР_2 від 30.10.2018 (а.с.23-25).

4.2. В довідці ІНФОРМАЦІЯ_9 від 21.09.2023 №1/254 начальник ІНФОРМАЦІЯ_6 полковник ОСОБА_3 вказав, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , станом на дату видачі довідки не є військовозобов`язаним та для постановки на військовий облік не підлягає.

4.3. ОСОБА_1 23.09.2023 прибув до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Грушів» з метою перетнути державний кордон України на виїзд до Республіки Польща, надав посадовій особі Держприкордонслужби такі документи (а.с.23-24):

- паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

- тимчасове посвідчення військовозобов`язаного та довідку ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21.09.2023 №1/254, у яких зазначено, що ОСОБА_4 виключений з військового обліку як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину відповідно до п.6 ч.6 ст. 37 ЗУ «Про ВО і ВС»; на цей час не є військовозобов`язаним та для постановки на військовий облік не підлягає.

4.4. Начальник 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_1 старший лейтенант ОСОБА_5 прийняла рішення від 23.09.2023 про відмову у перетинанні державного кордону України (а.с.26), відповідно до якого відмовлено у виїзді з України ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , паспорт НОМЕР_3 ) з причини відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України №57 (зі змінами та доповненнями).

5. Відповідач просить суд при прийнятті рішення у цій справі врахувати висновки Верховного Суду щодо обрання та застосування норм права, що викладені в постанові від 09.03.2023 у справі № 600/2520/22-а (№ в ЄДРСР 109451196). У цьому судовому рішенні викладені висновки касаційного суду такого змісту:

«48. Предметом оскарження у цій справі є прийняте відповідачем стосовно позивача рішення про відмову в перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України.

49. Це рішення оскаржується позивачем, оскільки, на його думку, є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує його права. […]

56. Зі змісту оспорюваного рішення відповідача судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі Закону України "Про правовий режим воєнного стану в Україні", а також Закону України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 громадянина України ОСОБА_1 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, в зв`язку з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, оскільки зазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.

57. Суди попередніх інстанцій установили, що доводи позивача ґрунтуються на тому, що він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку із тим, що виключений з військового обліку військовозобов`язаних відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", що підтверджується відміткою у військовому квитку. З огляду на це позивач вважає вказану обставину (не підлягає призову на військову службу під час мобілізації) такою, що свідчить про наявність у нього права на перетинання державного кордону України, а обмеження його у цьому є порушенням приписів Конституції України щодо свободи пересування та вільно залишати територію України.

58. Враховуючи це Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке. […]

68. Відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" виключенню з військового обліку у районних (міських) військових комісаріатах (військовозобов`язаних Служби безпеки України у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних Служби зовнішньої розвідки України у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

69. З огляду на це Верховний Суд зазначає, що громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, котрі відповідно до пп. 6 п. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) і не входять до кола осіб, визначених Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як такі, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

70. Однак, факт зняття з військового обліку на підставі пп. 6 п. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не є підставою (у передбачених законом випадках) для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

71. Системний аналіз норм законодавства, що регламентують порядок здійснення військового обліку, свідчить, що документами, які посвідчують факт зняття особи з військового обліку, є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного з відповідною відміткою.

72. Суди дослідили військовий квиток позивача, згідно зі змістом якого встановили, що позивач 09.05.2022 року знятий з обліку ІНФОРМАЦІЯ_10 .

73. Водночас Верховний Суд зауважує, що військовий квиток з відміткою про зняття з обліку як документ засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.

74. Суди попередніх інстанцій установили, що, крім паспорту громадянина України для виїзду за кордон, позивач для проходження прикордонного контролю надав тільки військовий квиток з відміткою про виключення позивача з військового обліку відповідно до п.6 ч.6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

75. Оскільки позивач під час перетину кордону не надав документів, які б підтверджували його право на перетин кордону, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах він не мав правових підстав для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

76. З урахуванням означеного Верховний Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскаржуване рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, це рішення відповідає визначеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.

77. При цьому Верховний Суд погоджується з критичним сприйняттям судами попередніх інстанцій твердження позивача про те, що він не відноситься до категорії військовозобов`язаних, призовників, резервістів, тощо, а тому не може бути обмежений в праві перетину кордону під час запровадженого воєнного стану, оскільки законодавством визначено категорії осіб, які мають право на перетин державного кордону України у період введення на території України воєнного стану та досягли 16-річного віку, і будь-якого документа, що підтверджує його належність до однієї з цих категорій, позивач не надав.

78. Верховний Суд наголошує на тому, що позивач помилково тлумачить норми законодавства, що регулюють порядок перетинання державного кордону громадянами України, і помилково пов`язує наявність права на перетин кордону з виключенням з військового обліку.

79. Зважаючи на доводи і обґрунтування вимог позивача та висновки судів попередніх інстанцій, Верховний Суд вважає, що варто зазначити, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

80. Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.

81. Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства та приватним інтересом заявника.

82. Отже, Верховний Суд вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню».

При прийнятті рішення суд керується такими мотивами щодо обрання та застосування норм права до спірних правовідносин:

6. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Застосування висновків Верховного Суду, висловлених при розгляді спору за аналогічних фактичних обставин справи, матиме наслідком прийняття рішення про відмову в задоволенні позову.

7. Разом з тим, суд при вирішенні цього спору також зобов`язаний керуватися:

- статтею 6 КАС України, відповідно до якої суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ); звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується;

- статтею 7 КАС України, відповідно до якої у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

9. Суд враховує, що позивач у справі № 600/2520/22-а, ОСОБА_7 , після відмови в задоволенні його касаційної скарги (постанова КАС ВС від 09.03.2023, витяги наведено вище) звернувся до ЄСПЛ зі індивідуальною заявою про порушення Україною його прав, викладених в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) та Протоколах до неї; стверджував, що обмеження виїзду за кордон під час війни є незаконним згідно з національним законодавством та таким, що порушує як його право на свободу пересування згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, так і його право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ не визнав заяву ОСОБА_7 неприйнятною; на розгляді ЄСПЛ перебувають заяви ще двох громадян України ( ОСОБА_8 , заява №57699/22; ОСОБА_9 , заява 29499/23), що також звернулися про ЄСПЛ порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією щодо заборони на виїзд з країни в умовах воєнного стану (https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-230040, https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-229070).

ЄСПЛ виклав обставини справи за заявою ОСОБА_7 (позивача у справі № 600/2520/22-а, на яку покликається відповідач у цій справі) таким чином:

«15.05.2022 заявник намагався виїхати з території України. Він надав прикордоннику закордонний паспорт та військовий квиток із відміткою про виключення з військового обліку як раніше судимого. Прикордонна служба не пропустила заявника через кордон, зазначивши, що він не надав документів, які підтверджують наявність у нього законних підстав для виїзду з країни. Які саме документи не було подано, не уточняється. У письмовій відмові, наданій заявнику, є посилання на Указ № 64/2022 Президента України, яким з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, а також на Закон України «Про правовий режим воєнного стану».

26.06.2022 заявник оскаржив законність відмови в Київському окружному адміністративному суді. 15.12.2022 Київський окружний адміністративний суд ліквідовано, а справу передано до нового суду. Провадження ще не завершено.

18.05.2022 заявник вдруге намагався виїхати за межі країни, подавши той самий комплект документів, але отримав повторну відмову з тих же підстав. Заявник оскаржив законність відмови в Чернівецькому адміністративному суді, посилаючись, зокрема , на те, що жоден із законів не містить заборони на виїзд чоловіків з країни, а встановлення такої заборони підзаконними актами суперечить Конституції. 17.10.2022 Чернівецький адміністративний суд відхилив позов заявника на постанову від 18.05.2022. Таким чином, 14.11.2022 та 03.09.2023 Сьомий апеляційний адміністративний суд та Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишили рішення суду першої інстанції без змін. 15.05.2023 заявник отримав робочу візу до Канади, але не може виїхати через заборону».

10. ЄСПЛ на стадії розгляду справи за переліченими заявами громадян України поставив сторонам (заявникам та державі Україна) в т.ч. такі запитання (а.с.58-63):

Чи було обмеження на виїзд заявників за кордон порушенням їхнього права на свободу пересування відповідно до статті 2 Протоколу № 4? Конкретніше:

(a) Чи відмова заявникам у пропуску через український кордон мала законні підстави? Зокрема,

(i) Чи була заборона на виїзд громадян чоловічої статі віком від 18 до 60 років з України, на яку посилалася Держприкордонслужба як на правову підставу для відмови заявнику у перетині кордону, «відповідно до закону» у значенні Конвенції, беручи до уваги твердження заявника про те, що Указ № 64 не встановлює жодних обмежень конституційних прав громадян, а лише передбачає можливість такого обмеження в майбутньому, і що ні ДПСУ, ні Уряд не мали повноважень ухвалювати правила обмеження конституційних прав?

(ii) Чи відповідали положення, що дозволяють винятки з обмеження на перетин кордону, вимозі «якості закону» відповідно до Конвенції? Чи були ці положення, зокрема щодо «документальних доказів», які необхідно надати, доступними для громадськості та передбачуваними щодо їх застосування?

(b) Чи було обмеження свободи заявників «необхідним у демократичному суспільстві» і, зокрема, пропорційним індивідуальним обставинам заявників?

Чи було обмеження на виїзд заявників за кордон порушенням їхнього права на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції?

11. Отже, в цій ситуації маємо перелік запитань (чек-лист), за яким ЄСПЛ буде оцінювати дотримання державою Україна своїх зобов`язань по гарантуванню прав людини в аналогічній ситуації, тому відсутність у судовому рішенні відповідей на ці питання означатиме невиконання судом обов`язку належно мотивувати своє рішення та порушення права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. З огляду на наведені міркування суд вважає, що у цьому рішенні мають бути надані відповіді на запитання, які ставить ЄСПЛ перед державою Україна при вирішенні скарги громадянина на порушення державою конвенційних прав після вичерпання національних засобів захисту (відмови в задоволенні позову аналогічного змісту про скасування рішення ДПСУ національними судами).

12. Суд констатує, що порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і порядок розв`язання спорів у цій сфері визначає Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року № 3857-XII (далі Закон №3857-XII).

Відповідно до статті 1 Закону № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. Оскільки Закон №3857-XII був прийнятий ще в 1994 році, під час дії Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 року, що не передбачала для громадян України свободи пересування, то цей закон оперує терміном «право громадянина України на виїзд з України».

У статті 6 Закону №3857-XII визначено вичерпний перелік випадків, у яких право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено: - коли він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; - стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; - він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; - він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; - він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється. Статтею 11 Закону №3857-XII визначено, що військовослужбовці можуть виїжджати з України на загальних підставах.

Отже, серед визначених Законом №3857-ХІІ підстав для обмеження права громадянина України виїхати з України відсутні такі як «введення воєнного стану», «оголошення мобілізації» тощо.

13. Статтею 3 Закону №3857-XII визначено, що правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

14. Кабінет Міністрів України 27 січня 1995 р. прийняв Постанову № 57, якою на реалізацію статті 3 Закону №3857-XII затвердив Правила перетинання державного кордону громадянами (далі Правила №57).

Правила №57 в первинній редакції (1995р.) були суто технічним документом, що визначав послідовність дій прикордонних військ по здійсненню прикордонного контролю, а також частково дублював положення Закону №3857-XII. Так, пунктом 8 Правил №57 було передбачено, що для прикордонного контролю громадяни подають службовій особі контрольно-пропускного пункту Прикордонних військ (далі - службова особа КПП) паспорти, а у разі потреби й інші документи, передбачені відповідними міжнародними договорами України. У ході перевірки паспортів службові особи КПП з`ясовують наявність обмежуючих обставин, за яких громадянину може бути тимчасово відмовлено у виїзді з України, а у разі потреби проводять опитування громадян, які прямують через державний кордон, для з`ясування питань, пов`язаних з їх пропуском через державний кордон. При наявності обмежуючих обставин (в Правилах було продубльовано положення статті 6 Закону №3857-XII щодо підстав тимчасового обмеження виїзду) громадянину може бути тимчасово відмовлено у виїзді з України.

Згодом Правила №57 були доповнені приписами, які стосувалися перетинання державного кордону особами, які не досягли 16-річного віку, та необхідних для цього документів (нотаріально посвідченої згоди батьків або інших (свідоцтва про смерть другого з батьків, рішення суду та под. (Постанова КМУ «Про внесення змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України» від 11.07.2007 № 932 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/932-2007-%D0%BF/ed20200301#Text).

Проте загалом до березня 2022 року Правила №57 залишалися маловідомим підзаконним актом процедурного характеру, що визначав порядок перетинання громадянами України державного кордону (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/57-95-%D0%BF/ed20200301#top).

15. Конституція України (28.06.1996) засадничо змінила підхід до гарантування прав та свобод громадян, а також підстав та процедури їх обмеження.

Так, в статті 33 Конституції України проголошено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Водночас в статті 64 зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У частині другій статті 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

16. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17.07.97 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція), підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи № 4 і № 7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи № 2 і № 11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі. Конвенція та перелічені протоколи до Конвенції набрали чинності в Україні 11.09.1997 (https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/n0001697-06#Text).

Протокол №4 до Конвенції містить статтю 2 «Свобода пересування» такого змісту:

1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві».

17. Отже, починаючи з 28.06.1996 кожен має право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. При цьому, починаючи з 11.09.1997, такі обмеження повинні не лише бути передбачені законом, а й повинні бути необхідними в демократичному суспільстві та переслідувати легітимну мету (здійснюватися в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб).

18. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ щодо перевірки виправданості втручання у права особи, гарантовані статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції, ЄСПЛ застосовує підхід, аналогічний до статей 8-11 Конвенції, що полягає в перевірці втручання держави в конвенційне право особи на предмет його виправданості втручання визнається таким, що не порушує право особи, гарантоване Конвенцією, якщо:

1) буде передбачене законом, здійснене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування;

2) матиме легітимну мету. У випадку статті 2 Протоколу №4 до ЄКПЛ такою метою може бути захист інтересів національної чи громадської безпеки, підтримання публічного порядку, запобігання злочину, захист здоров`я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб;

3) буде необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути пропорційним до цілей досягнення легітимної мети. Тобто суд має переконатися у тому, що втручання, з огляду на факти і обставини конкретної справи, що розглядається, справді було необхідним та враховувало індивідуальну ситуацію особи.

19. За аналогічним алгоритмом слід діяти національному суду при розгляді цієї справи, а саме перевірити виправданість втручання в свободу пересування ОСОБА_1 (елементом якої є можливість залишати територію України, що гарантована як Конституцією України, так Конвенцією), що було здійснене 23.09.2023 посадовою особою Держприкордонслужби України шляхом прийняття рішення про відмову в перетинанні державного кордону з мотивів відсутності в позивача документів, що підтверджують підстави для його виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану.

20. Здійснюючи оцінку оскарженого втручання на предмет відповідності закону суд керується такими мотивами:

21. Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII (далі Закон № 389-VIII).

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону №389-VIII в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються в т.ч. вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень. Відповідно до статті 20 Закону № 389-VIII правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

22. Президент України 24 лютого 2022 року прийняв Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/64/2022#Text), а також Указ №69/2022 «Про загальну мобілізацію», затверджений Законом України від 3 березня 2022 року № 2105-IX (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/69/2022#Text), які внаслідок прийняття рішень про продовження строку дії є чинними донині.

Відповідно до Указу №64/2022 тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Відповідно до Указу №64/2022 оголошено та проводиться загальна мобілізація на усіх підконтрольних державі територіях.

23. Отже, Верховна Рада України затвердила рішення Президента України про те, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися [а не обмежуються] конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені в т.ч. статтею 33 Конституції України в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

24. Єдині заходи правового режиму воєнного стану щодо реалізації громадянами свободи пересування, що передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VIII, наведені передбачені в пункті 6 такого змісту:

«В Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: […]

6. Встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів».

25. Кабінет Міністрів України на реалізацію цієї норми Закону №389-VIII прийняв Постанову від 29.12.2021 № 1455, якою затвердив Порядок встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан (далі Порядок №1455; https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1455-2021-п/ed20220219#n8).

В Порядку №1455 питанню перетину державного кордону присвячено єдиний пункт такого змісту: « 8. Перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством».

26. Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі Закон №3543-XII).

Статтею 22 Закону №3543-XII визначено такі обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації

- з`явитися в ТЦК та СП для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, та для визначення їх призначення на особливий період, а також в установленому порядку надавати під час мобілізації майно ЗСУ та іншим військовим формуванням з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом;

- під час мобілізації громадяни, які є військовозобов`язаними та резервістами, зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти ТЦК та СП у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках), або у строки, визначені командирами військових частин або за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку;

- громадяни, які перебувають у запасі (тобто військовозобов`язані) і не призвані на військову службу або не залучені до виконання обов`язків щодо мобілізації за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, під час мобілізації, можуть бути відповідно до закону залучені до виконання робіт, які мають оборонний характер.

- громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, виконують мобілізаційні завдання (замовлення) згідно з укладеними договорами (контрактами);

- військовозобов`язані та резервісти, які перебувають на зборах, у разі оголошення мобілізації продовжують перебувати на зборах;

- громадянам, які перебувають на військовому обліку (тобто призовникам, військовозобов`язаним та резервістам) з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу відповідної посадової особи (начальник ТЦК та СП, військової частини та органу військового управління).

27. При оцінці цих норм Закону №3543-XII суд звертає увагу на те, що свобода пересування та свобода вибору місця проживання є різними (відмінними) свободами, що окремо гарантуються як ст. 33 Конституції України, так і статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції. Тому передбачена статтею 22 Закону №3543-XII заборона зміни місця проживання без дозволу відповідного начальника: (а) стосується тільки тих громадян, які перебувають на військовому обліку; (б) стосується лише свободи вибору місця проживання та не є обмеженням свободи пересування.

28. Аналіз положень усіх законів України, що наведені посадовою особою відповідача в оскарженому рішенні, а також представником відповідача у відзиві на позов ОСОБА_1 свідчить про таке:

- ці закони передбачають лише потенційну можливість обмеження свободи пересування громадян України на період дії воєнного стану, проте не запроваджують це обмеження безпосередньо (таке відсутнє в тексті законів);

- жоден із цих законів не визначає суті обмеження свободи пересування громадян України на час воєнного стану, тобто не пояснює, в чому саме таке обмеження полягає в забороні пересуватися поза певними межами (населеного пункту, району, області, державного кордону тощо), в необхідності отримати дозвіл на пересування поза певними межами, в тому числі на залишення України тощо;

- жоден із цих законів не визначає кола громадян України, яким обмежено свободу пересування на період дії воєнного стану, із зазначенням об`єктивних та зрозумілих критеріїв, напр. відношення щодо військового обов`язку відповідно до частини дев`ятої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (призовник, військовозобов`язаний, резервіст тощо), стать, вік, професія тощо.

29. Отже, навіть якщо припустити, що Закон України № 2102-IX від 24.02.2022, яким затверджений Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та пункт 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIIІ є тими законами, що обмежують свободу пересування, то положення цих законів не дають можливості зрозуміти, в чому полягає суть цих обмежень (заборона, необхідність отримання дозволу тощо) та на які категорії громадян України ці обмеження поширюються.

30. Суд при прийнятті рішення також враховує, що на противагу описаним проблемам із законністю обмеження на період воєнного стану свободи пересування Законом №3543-XII цілком зрозуміло та «якісно» запроваджено обмеження свободи вибору місця проживання на період мобілізації, оскільки таке обмеження:

- запроваджено законом України;

- поширюється для громадян України, які перебувають на військовому обліку, тобто на три категорії - призовників, військовозобов`язаних та резервістів;

- діє на період проведення мобілізації;

- суть обмеження є чіткою та полягає в необхідності отримання громадянином України, що належить до відповідної категорії, дозволу на зміну місця проживання від відповідної посадової особи ТЦК та СП чи органу військового управління.

31. Отже, названі відповідачем закони України для цілей обмеження свободи пересування громадян України умовах воєнного стану:

- не відповідають вимозі «якості закону» в розумінні усталеної практики ЄСПЛ з метою виправдання законності втручання в права, гарантовані статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції;

- не встановлюють обмеження свободи пересування в розумінні статті 33 Конституції України.

32. Оцінюючи посилання відповідача на Правила №57 як на підставу відмови відповідачу перетнути державний кордон України суд керується такими мотивами:

32.1. по перше, Правила №57 є підзаконним нормативно-правовим актом, тому не можуть бути підставою для обмеження свободи пересування відповідно до статті 33 Конституції України;

32.2. по друге, до початку збройної агресії Російської Федерації проти України Правила №57 не передбачали будь-яких окремих процедур та особливостей щодо перетинання державного кордону України в умовах воєнного стану, оскільки такі обмеження не були встановлені ані Законом №3857-XII, на реалізацію статті 3 якого ці правила були видані, ані будь-яким іншим законом України;

32.3. по третє, певний час (лютий-квітень 2022 року) на початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну правила перетину державного кордону в умовах правового режиму воєнного стану були роз`яснені (фактично встановлені) головою Державної прикордонної служби України шляхом розсилки органам Держприкордонслужби розпоряджень в листах від 24.02.2024 №23-6122/0/6-22-Вих «Про Указ Президента України», від 25.02.2024 № 23-6081/0/6-22-вих «Про Указ Президента України», від 17.03.2022 р. №23-6855/0/6-22-Вих «Щодо порядку організації виїзду за кордон на період дії правового режиму воєнного стану», котрі також доводилися до відома громадян шляхом розміщення оголошень на Урядовому порталі (а.с.55-57; https://ips.ligazakon.net/document/FN073457); зміст цих розпоряджень зводився до запровадження обмеження у перетині кордону на виїзд з України окремої категорії громадян України (чоловічої статі віком від 18 до 60 років).

32.4. по четверте, в березні 2022 року Уряд доповнив Правила №57:

- пунктом 2-1 (який надалі кілька разів змінювався) такого змісту:

«У разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: […]», а далі наводяться категорії осіб, що за наявності певних документів можуть виїхати з України , напр. особи з інвалідністю за наявності посвідчення, яке підтверджує відповідний статус тощо.

- пунктами 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, котрі встановлюють інші (порівняно з пунктом 2-1) категорії осіб, що за наявності певних визначених Правилами №57 документів можуть виїхати з України (законні представники, супроводжуючі особи дітей-сиріт, малолітніх дітей, осіб з інвалідністю, осіб, що потребують стороннього догляду тощо);

- пунктом 2-6, відповідно до якого «У разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

33. З моменту введення в Україні воєнного стану до дати прийняття оскарженого рішення (23.09.2023) до Правил №57 двадцять один раз вносились зміни та доповнення, пов`язані із наданням права на перетинання державного кордону в умовах воєнного стану певним категоріям громадян.

34. Відповідно до висновку Національного агентства з питань запобігання корупції за наслідками антикорупційної експертизи проєкту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України» Національне агентство ідентифікувало у проєкті постанови такі корупціогенні фактори (https://nazk.gov.ua/uk/documents/vysnovok-antykoruptsijnoyi-ekspertyzy-proyektu-postanovy-kabinetu-ministriv-ukrayiny-pro-vnesennya-zmin-do-pravyl-peretynannya-derzhavnogo-kordonu-gromadyanamy-ukrayiny/): 1) розширення повноважень Голови Державної прикордонної служби України щодо надання дозволу на виїзд особам, стосовно яких встановлено тимчасове обмеження у праві такого виїзду; 2) юридична невизначеність підстав, за яких право на виїзд може бути застосовано; 3) суперечність між положеннями закону та проєкту рішення Уряду стосовно категорій осіб, право на виїзд яких тимчасово обмежено.

35. Отже, після введення 24.02.2022 воєнного стану та запровадження загальної мобілізації для внормування питання обмеження виїзду громадян України за кордон для забезпечення виконання ними військового обов`язку держава пішла шляхом внесення змін в підзаконний нормативно-правовий акт (Правила №57) та видання роз`яснень голови Держприкордонслужби України, в яких визначала конкретні категорії осіб (напр. «громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років», «інші військовозобов`язані особи» тощо), котрі мають право перетинати державний кордон, - за умови пред`явлення певних документів, передбачених згаданими Правилами № 57.

Суд вважає цей спосіб нормативно-правового регулювання таким, що суперечить Конституції України 1996 року та зобов`язанням держави за Конвенцією, оскільки за своєю суттю такий підхід є поверненням до «дозвільного» порядку реалізації прав людини, що є частиною радянської парадигми.

Суд враховує, що до такого підходу держава вдається не вперше, і у минулому судам доводилося розглядати категорії спорів щодо оскарження обмежень конституційних прав і свобод. Найяскравіше його помилковість ілюструє практика розгляду адміністративних справ щодо обмеження свободи мирних зібрань в 2000х роках, за якої державні органи та суди надалі застосовували підхід про необхідність отримання організатором масової акції дозволу на її проведення з покликанням на нормативні акти радянської епохи. Лише після кількох рішень ЄСПЛ про визнання порушення Україною своїх зобов`язань за статтею 11 Конвенції (напр., пп. 54, 55 рішення у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11; https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_945#Text) держава змінила описаний підхід, а адміністративна практика почала враховувати конституційні стандарти, суть яких можна коротко сформулювати так:

- гарантовані Конституцією України права та свободи громадяни реалізують за власним бажанням та без необхідності отримання окремого «дозволу» від держави;

- держава не має повноважень «дозволяти» громадянам реалізовувати їх конституційні права та свободи, проте може обмежувати їх реалізацію лише у випадку, що такі обмеження встановлюються законом.

36. Конвенційні стандарти втручання держави у права особи є більш жорсткими окрім законності, держава для обмеження здійснення конвенційних прав та свобод також повинна довести наявність легітимної мети («в інтересах …») застосування обмеження та його необхідність в індивідуальній ситуації конкретної особи.

37. Отже, дотримання конституційних стандартів вимагає, щоб держава прийняла закони, що врегульовують питання обмеження гарантованих Конституцією прав та свобод особи, а не приймала підзаконні нормативні акти, якими «дозволяє» користуватися цими правами та свободами, до того ж лише окремим категоріям громадян України.

Суд визнає, що в умовах перших днів військової агресії Російської Федерації проти України голова Держприкордонслужби України, видаючи відповідні розпорядження (описано вище), діяв в умовах необхідності приймати швидкі та ефективні з точки зору захисту обороноздатності держави рішення. Проте з моменту запровадження воєнного стану до дати прийняття оскарженого рішення минуло півтора року, і весь цей період часу Верховна Рада України продовжувала функціонувати та прийняла сотні законів, тому суд визнає його (період) більш ніж достатнім для належного унормування питання обмеження свободи пересування громадян України в спосіб, що відповідатиме Конституції України.

38. З огляду на відсутність закону, який би визначив підстави та спосіб обмеження свободи пересування, а також категорії громадян України, на яких такі обмеження поширюються, суд визнає покликання відповідача на Правила №57 такими, що не доводять законності його рішення від 23.09.2023 про обмеження свободи пересування ОСОБА_1 .

39. Оцінюючи оскаржене рішення від 23.09.2023 на предмет наявності легітимної мети втручання в свободу пересування позивача суд визнає, що запровадження воєнного стану та проведення загальної мобілізації є легітимною метою («в інтересах національної безпеки») для обмеження свободи пересування громадян України, що мають конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

40. Оцінюючи оскаржене рішення від 26.12.2022 на предмет його «необхідності у демократичному суспільстві» і, зокрема, чи є воно пропорційним індивідуальним обставинам ОСОБА_1 , суд керується такими мотивами:

41. Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі Закон №2232-XII).

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (частина друга статті 1 Закону №2232-XII). Відповідно до частини дев`ятої статті 1 Закону №2232-XII військовий обов`язок включає:

- підготовку громадян до військової служби;

- приписку до призовних дільниць;

- прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу;

- проходження військової служби;

- виконання військового обов`язку в запасі;

- проходження служби у військовому резерві;

- дотримання правил військового обліку.

42. Відповідно до частини дев`ятої статті 1 Закону №2232-XII щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії:

1) допризовники - громадяни чоловічої статі віком до 18 років;

2) призовники громадяни віком від 18 до 27 років, що приписані до призовних дільниць;

3) військовослужбовці громадяни, які проходять військову службу;

4) військовозобов`язані громадяни, які перебувають у запасі для комплектування ЗСУ та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.

5) резервісти громадяни, які проходять службу у військовому резерві ЗСУ, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

43. Відповідно до частини п`ятої статті 1 Закону №2232-ХІІ від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

44. Відповідно до статті 33 Закону №2232-ХІІ військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-ХІІ призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

45. Статтею 37 №2232-ХІІ врегульовані підстави для:

- взяття на військовий облік та зняття з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (частини перша-п`ята);

- виключення з військового обліку у відповідних ІНФОРМАЦІЯ_10 (частина шоста).

46. Так, зняттю з військового обліку військовозобов`язаних у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України: - які вибувають в іншу місцевість (адміністративно-територіальну одиницю) України до нового місця проживання; - які прийняті на службу до Національної поліції України, Служби судової охорони, Державного бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, органів і підрозділів цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України; - які вибули на строк більше трьох місяців за межі України; - в інших випадках - за рішенням Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України;

47. Водночас виключенню з військового обліку підлягають громадяни України, які:

1) призвані чи прийняті на військову службу;

2) проходять військову службу (навчання) у закладах фахової передвищої військової освіти, вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти;

3) визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку;

4) досягли граничного віку перебування в запасі;

5) припинили громадянство України;

6) були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину;

7) направлені для відбування покарання до установ виконання покарань або до яких застосовано примусові заходи медичного характеру;

😎 померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими.

48. Норма п. 6 ч. 6 ст. 37 №2232-ХІІ корелюється з положеннями ч. 9 ст. 14 цього ж закону, відповідно до яких на районні (міські) комісії з питань приписки покладаються такі обов`язки:

- зняття з військового обліку призовників та взяття на військовий облік військовозобов`язаних громадян, яких раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання;

- виключення з військового обліку громадян, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

49. Аналіз норм статті 1, 2, 14, 15, 26-1, 27, 33, 37, 39 №2232-ХІІ в контексті спірних правовідносин дозволяє зробити такі висновки:

- виконання громадянином України військового обов`язку включає підготовку до військової служби та приписку до призовної дільниці, проходження військової служби (за призовом, за контрактом або в резерві), виконання військового обов`язку в запасі, а також дотримання правил військового обліку;

- військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів;

- на військову службу під час мобілізації можуть призиватися лише дві категорії громадян України (1) резервісти та (2) військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації;

- зняття громадянина України з військового обліку та виключення з військового обліку мають різні підстави та є різними юридичними фактами, що мають відмінні правові наслідки;

- підстави для виключення громадянина України з військового обліку можна поділити на три основні категорії:

1) особа стає військовослужбовцем, тому перестає обліковуватися як призовник, військовозобов`язаний або резервіст, допоки не звільниться з військової служби в запас;

2) особа звільняється від виконання військового обов`язку внаслідок припинення громадянства України, смерті, оголошення померлою або визнання безвісно відсутньою;

3) особа звільняється від виконання військового обов`язку внаслідок визнання її непридатною до військової служби з різних причин, що передбачені Законом №2232-ХІІ, як-от: стан здоров`я, вік, засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину тощо.

50. Отже, виключення громадянина України з військового обліку як такого, що раніше був засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, свідчить про те, що держава в особі компетентного органу (ТЦК та СП) прийняла рішення про визнання особи непридатною до проходження військової служби та на підставі Закону №2232-ХІІ звільнила цю особу від виконання військового обов`язку.

Процедурно рішення про виключення громадянина України з військового обліку означає, що ця особа більше не перебуває на військовому обліку та втрачає статус військовозобов`язаного/резервіста, а отже не може бути призваною на військову службу за мобілізацією під час дії правового режиму воєнного стану.

51. Оскільки ОСОБА_1 30.10.219 був виключений з військового обліку як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону №2232-ХІІ, то з цієї дати він є звільненим від виконання військового обов`язку як особа, що в силу закону вважається непридатною до проходження військової служби. Факт виключення позивача з військового обліку свідчить про те, що ОСОБА_1 більше не є військовозобов`язаним та, відповідно, не може бути призваний на військову службу під час мобілізації відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-ХІІ та статті 22 Закону №3543-XII.

52. Суд констатує, що за таких обставин рішення відповідача від 23.09.2023 було втручанням у свободу пересування позивача, котре очевидно не було «необхідним в демократичному суспільстві» з огляду на індивідуальну ситуацію ОСОБА_1 , а саме через те, що обмеженням його права залишати територію України неможливо досягнути заявленої легітимної мети інтересів національної безпеки оскільки позивач, як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, звільнений від виконання військового обов`язку та в силу закону не підлягає призову та виконанню інших обов`язків за мобілізацією під час дії правового режиму воєнного стану.

53. Оцінюючи інші аргументи сторін суд керується такими мотивами:

53.1. відповідач у відзиві на позовну заяву повідомляв про ненадання позивачем до позову підтверджуючих документів, які б вказували на факт засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Суд враховує, що відповідач під час перевірки наданих 23.09.2023 на паспортний контроль документів ОСОБА_1 не ставив під сумнів їх достовірність, а також не навів будь-яких аргументів та/або доказів того, що такі документи є фальсифікованими. Питання правомірності дій місцевого ІНФОРМАЦІЯ_10 щодо виключення ОСОБА_1 з військового обліку як такого, що раніше засуджений за вчинення тяжкого злочину, не входить в предмет доказування у цій справі. Тому суд відхиляє в цій частині доводи відповідача, як такі, що не стосуються предмету спору;

53.2. відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону №3857-XII, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Рішення відповідача неможливо визнати обґрунтованим, оскільки з його змісту незрозуміло, які документи ОСОБА_1 , що підтверджують підстави виїзду закордон, відсутні.

54. Отже, рішення відповідача від 23.09.2023, з огляду на наведені в ньому мотиви, є таким, що не відповідає встановленим у частині другій статті 2 КАС України критеріям законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, а тому таке підлягає скасуванню як протиправне. Тому суд дійшов висновку, що в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

55. Водночас суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідача не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині державного кордону України за наявності паспорта громадянина України для виїзду за кордон та документів, що підтверджують виключення його з військового обліку, крім випадків передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України». Суд враховує, що прийняття рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону належить до компетенції органів Державної прикордонної служби України та приймається в кожному конкретному випадку за наслідками вивчення наданих особою до перевірки документів з урахуванням нормативно-правового регулювання, чинного на момент прийняття такого рішення.

56. На підставі встановлених статтею 139 КАС України правил розподілу судових витрат суд стягує понесені позивачем витрати на сплату судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

57. Відповідно до норм статті 132 КАС України судові витрати складаються в т.ч. з витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, витрат на професійну правничу допомогу.

Представник позивача просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу в сумі 10000 грн. Відповідач заперечив щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10000 грн., вважає такі витрати неспівмірними із складністю справи та обсягом наданих послуг. Посилається на те, що підготовка процесуальних документів в цій справі не вимагає значного обсягу юридичної і технічної роботи, а також справа не відноситься до справ великої складності. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу, суд керується такими нормативними положеннями та мотивами їх застосування:

за правилами частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до пункту 4) статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Нормами статті 30 цього Закону визначено, що формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Як визначено в частині п`ятій статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

На підтвердження підстав, факту понесення та розміру витрат, пов`язаних з розглядом справи, представник позивача надав суду копії таких документів: 1) договір про надання правової допомоги № б/н від 30.10.2023, укладений між адвокатом Майданюком С.І. та Сиволапенком І.С. згідно якого клієнт уповноважує адвоката представляти його інтереси в усіх державних та недержавних органах (п.1.1). Гонорар за надання правової допомоги встановлюється за домовленістю сторін згідно додатку до даного договору (п. 3.1); 2) додаток до договору від 30.10.2023 року, відповідно до умов якого гонорар виконавця становить 10000 грн. Оплата послуг адвоката здійснюється на умовах 100% попередньої оплати; 3) акт приймання передачі від 02.11.2023 з переліком наданих послуг: - дослідження поданих документів на наявність підстав для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на перетин Державного кордону України 4 год. 2000 грн. (1 год х 500 грн.); - підготовка позовної заяви 8 год. 8000 грн. (1 год. х 1000 грн.). Загальна вартість витрат на правничу допомогу становить 10000 грн.; 4) квитанцію-підтвердження від 02.11.2023 про отримання адвокатом гонорару у сумі 10000 грн.; 5) ордер серії ВА № 1065196 та свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КР № 000094.

58. Аналіз наданих адвокатом послуг свідчить про те, що такі пов`язані з розглядом цієї справи - адвокат підготував процесуальні документи по суті справи (позовну заяву, письмові пояснення), здійснив аналіз та підбір судової практики в аналогічній до цієї категорії судових справах. Суд не має застережень до кваліфікації адвоката чи якості виконання ним обов`язків, підготовлених ним документів. Разом з тим суд, дійшов висновку, що заявлений до відшкодування за рахунок відповідача розмір витрат на правову допомогу є завищеним. Суд визнає, що позивач вільний у виборі представника та у визначенні розміру його гонорару за домовленістю сторін, проте цей вибір не повинен бути надмірно обтяжливим для іншої сторони процесу при вирішенні судом питання про розподіл судових витрат. Враховуючи клопотання відповідача щодо зменшення витрат на оплату правничої допомоги, суд вважає справедливим відшкодування позивачу розмір його судових витрат на правничу допомогу в сумі 2684 грн. (у розмірі двох ставок судового збору за позовні вимоги немайнового характеру, що сплачується за вирішення адміністративної справи професійним суддею).

Керуючись ст.ст. 19-20,90,139,229,241-246,250,251,255,295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, прийняте 23.09.2023 начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_1 старшим лейтенантом ОСОБА_5 , відповідно до якого відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , паспорт НОМЕР_3 ) з причини відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану.

В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) з військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) судові витрати на сплату судового збору в сумі 536 (п`ятсот тридцять шість) гривень 80 коп., витрати на правничу допомогу в сумі сумі 2684 (дві тисячі вісімдесят чотири) гривні.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня його складення, апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Москаль Ростислав Миколайович

Джерело: ЄДРСР 119908368

[ANTIRAID]

Вважаю, що саме таких суддів та такі рішення треба наводити у підручниках про застосування норм права та Закону. Суддя, не дивлячись на рішення Верховного суду (не України) врахував діючі норми законодавства та Конституції України, та задовільнив позов з посиланням в тому числі і на вже відкриті справи проти України в ЄСПЛ.

Зокрема суд зазначив:

51. Оскільки ОСОБА_1 30.10.219 був виключений з військового обліку як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону №2232-ХІІ, то з цієї дати він є звільненим від виконання військового обов`язку як особа, що в силу закону вважається непридатною до проходження військової служби. Факт виключення позивача з військового обліку свідчить про те, що ОСОБА_1 більше не є військовозобов`язаним та, відповідно, не може бути призваний на військову службу під час мобілізації відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-ХІІ та статті 22 Закону №3543-XII.

52. Суд констатує, що за таких обставин рішення відповідача від 23.09.2023 було втручанням у свободу пересування позивача, котре очевидно не було «необхідним в демократичному суспільстві» з огляду на індивідуальну ситуацію ОСОБА_1 , а саме через те, що обмеженням його права залишати територію України неможливо досягнути заявленої легітимної мети інтересів національної безпеки оскільки позивач, як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, звільнений від виконання військового обов`язку та в силу закону не підлягає призову та виконанню інших обов`язків за мобілізацією під час дії правового режиму воєнного стану.