Определение ВСУ о пересмотре по исключительным обстоятельствам и взыскании инфляции и 3% годовых за время не исполнения решения суда

[ANTIRAID]

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2009 року

м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів:

Патрюка М.В.,

Косенка В.Й.,

Балюка М.І.,

Костенка А.В.,

Охрімчук Л.І.,

Барсукової В.М.,

Левченка Є.Ф.,

Перепічая В.С.,

Григор'євої Л.І.,

Лихути Л.М.,

Прокопчука Ю.В.,

Гуменюка В.І.,

Луспеника Д.Д.,

Пшонки М.П.,

Данчука В.Г.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

Жайворонок Т.Є.,

Мазурка В.А.,

Сеніна Ю.Л.,-

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних від простроченої суми за скаргою ОСОБА_1 про перегляд у зв'язку з винятковими обставинами рішення апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 18 березня 2008 року,

встановила:

У травні 2007 року ОСОБА_1 на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України звернулась із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних від простроченої суми. Зазначала, що на підставі договорів позики від 4 червня 2002 року та 5 червня 2002 року передала ОСОБА_2 426 368 грн. на строк до 4 вересня 2002 року.

Оскільки відповідач умови договору не виконав, рішенням Іллічівського міського суду від 20 вересня 2004 року з нього було стягнуто з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних борг у сумі 505 176 грн. 66 коп. за період з 20 вересня 2002 року до 20 лютого 2004 року.

У зв'язку з невиконанням судового рішення й боргових зобов'язань судами 2 березня 2007 року було ухвалено рішення про стягнення з відповідача індексу інфляції з боргової суми за період з березня 2004 року до жовтня 2006 року та трьох відсотків річних за період з травня 2004 року до листопада 2006 року в розмірі 190 447 грн. 86 коп.

Ураховуючи те, що обидва судові рішення не виконано, борг не повернуто, просила стягнути з відповідача індекс інфляції за період з листопада 2006 року до березня 2007 року в розмірі 17 054 грн. 72 коп. та трьох відсотків річних від суми боргу за період з грудня 2006 року до травня 2007 року в розмірі 6 395 грн. 52 коп.

Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 6 серпня 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 року заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 6 серпня 2007 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 18 березня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 року залишено без змін.

У квітні 2008 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду України надійшла скарга про перегляд рішення апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 18 березня 2008 року у зв'язку з винятковими обставинами з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення матеріального права.

У скарзі ОСОБА_1 посилається на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч. 2 ст. 625 ЦК України (аналогічна норма - ст. 214 ЦК Української РСР), п. 2 ч. 2 ст. 122, п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених правових норм скаржниця наводить постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 10 червня 2003 року, ухвалу Верховного Суду України від 14 жовтня 2003 року та інші, в яких на її думку по-іншому вирішено питання про відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Ухвалою колегії Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 травня 2008 року скаргу ОСОБА_1 допущено до провадження у зв'язку з винятковими обставинами.

Розглянувши скаргу, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що в цьому випадку дійсно має місце неоднакове застосування касаційним судом положень ч. 2 ст. 625 ЦК України (ст. 214 ЦК Української РСР) щодо застосування до боржника відповідальності за прострочення ним виконання грошового зобов'язання.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів виходить із такого.

У справі, що розглядається, установлено, що за договорами позики від 4 і 5 червня 2002 року ОСОБА_2 зобов'язаний був у строк до 4 вересня 2002 року повернути позивачці 426 368 грн., однак своїх зобов'язань не виконав і на час ухвалення судом оскаржуваних рішень.

При цьому з метою примусового виконання боржником грошового зобов'язання ОСОБА_1 раніше вже двічі зверталась із позовами до суду, за якими Іллічівським міським судом ухвалені рішення, що набрали законної сили: від 20 вересня 2004 про стягнення з відповідача 505 176 грн. 66 коп. боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних , та від 2 березня 2007 року про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних за період з травня 2004 року до листопада 2006 року в розмірі 190 447 грн. 86 коп. (а.с. 13-23).

1 грудня 2005 року на підставі рішення суду видано виконавчий лист, однак стягнення за ним не проведено ( а.с. 24-25).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав доведеним факт невиконання відповідачем грошових зобов'язань до моменту ухвалення рішення, що за висновком суду тягне відповідальність боржника на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову ОСОБА_1 у позові про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних із суми боргу за період, що мав місце після ухвалення попередніх рішень (відповідно за 20 вересня 2002 року - 20 лютого 2004 року та відповідно за березень 2004 року - жовтень 2006 року й травень 2004 року - листопад 2006 року) апеляційний суд виходив із того, що рішення суду від 20 вересня 2004 року є актом правосуддя, який остаточно вирішив спір по суті й припинив правовідносини сторін за договором позики, і їхні правовідносини перейшли в сферу виконання судових рішень, які регулюються нормами розділу VI ЦПК України, а не ч. 2 ст. 625 ЦК України.

За висновком апеляційного суду суд першої інстанції, отримавши зазначений позов ОСОБА_1 повинен був діяти відповідно до п. 2 ст. 122 і п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки повторне звернення з аналогічними вимогами й повторне застосування судом відповідальності до боржника за нормою ч. 2 ст. 625 ЦК України суперечить вимогам закону.

З такими висновками погодився суд касаційної інстанції, залишаючи рішення апеляційного суду без змін.

На відміну від зазначеної практики застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК України (ст. 214 ЦК Української РСР), суд касаційної інстанції в постанові суду від 14 жовтня 2003 року при застосуванні ст. 214 ЦК Української РСР (ч. 2 ст. 625 ЦК України) зазначив, що ухвалення судом рішення про стягнення грошової заборгованості не припиняє кредитних правовідносин сторін, оскільки відповідно до ст. 216 ЦК Української РСР (аналогічна норма - ст. 599 ЦК України) зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином, а тому в разі невиконання боржником грошового зобов'язання й після ухвалення рішення про повернення боргу правомірними є вимоги кредитора про стягнення з боржника відсотків за користування кредитом із застосуванням до нього відповідальності, передбаченої ст. 214 ЦК Української РСР (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

Такий висновок ґрунтується на законі.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема: договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов'язання перестає діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України).

Ці підстави зазначені в ст. ст. 599, 600, 601, 604-609 ЦК України, які не передбачають підставою припинення зобов'язання ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Частина 2 ст. 625 ЦК України передбачає право кредитора на отримання судом боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, а також трьох відсотків річних від простроченої суми та оплату цих сум.

Виходячи з аналізу норм ст. ст. 11, 12, 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України слід зробити висновок, що право, яке захищає суд, повинно існувати на день прийняття судового рішення.

Наявність судових рішень про стягнення боргу та передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України грошових сум за інші періоди невиконання боржником зобов'язання й відкриття виконавчого за цими рішенням за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін.

Таким чином, оскільки у справі, що розглядається, встановлено, що на момент ухвалення судом рішення борг позивачці не повернуто, то в суду апеляційної інстанції не було підстав для відмови у захисті її права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, як відповідальності за невиконання грошового зобов'язання.

Погодившись із таким рішенням, суд касаційної інстанції не усунув допущене апеляційним судом порушення норм матеріального права, у зв'язку з чим ухвалені судами апеляційної та касаційної інстанцій рішення підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 358 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

ухвалила:

Скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 18 березня 2008 року скасувати, залишити в силі заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 6 серпня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий

А.Г. Ярема

Судді:

М.В. Патрюк

Л.М. Лихута

М.І. Балюк

Д.Д. Луспеник

В.М. Барсукова

Н.П. Лященко

Л.І. Григор'єва

В.А. Мазурок

В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

В.Г. Данчук

В.С. Перепічай

Т.Є. Жайворонок

Ю.В. Прокопчук

В.Й. Косенко

М.П. Пшонка

А.В. Костенко

Я.М. Романюк

Є.Ф. Левченко

Ю.Л. Сенін

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3298712