Постанова Пленуму ВАСУ 29.09.2016 №13 Про узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів


Recommended Posts

Пленум Вищого адміністративного суду України

Постанова

29 вересня 2016 року  м.Київ  №13

Про узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України 
Гончар Л.Я. про узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, Пленум Вищого адміністративного суду України

ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Доповідь судді Вищого адміністративного суду України Гончар Л.Я. взяти до відома. 

2. Рекомендувати суддям адміністративних судів узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація (додається), враховувати під час ухвалення рішень у справах відповідної категорії. 

Головуючий                         О.НЕЧИТАЙЛО

Секретар Пленуму            М.СМОКОВИЧ

 

 

ДОВІДКА

про результати узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

На виконання п.1.3 плану роботи Вищого адміністративного суду на І півріччя 2016 року у ВАС здійснено узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація.

Виконання судових рішень є найвагомішим показником реального та належного захисту порушених прав, свобод та інтересів особи та невід’ємною складовою права на справедливий суд. На жаль, механізми виконання судових рішень є не завжди ефективними, що, у свою чергу, призводить до виникнення нових спорів, задля вирішення яких відбувається звернення до адміністративних судів. Вивчення та аналіз судової практики показав, що виконання рішень судів про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, супроводжується численними проблемами, в тому числі пов’язаними із правозастосуванням та різними судовими позиціями щодо вирішення такої категорії спорів.

Такі обставини і зумовили потребу в узагальненні практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація.

1. Правові засади виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

Питання виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, регулюють такі нормативно-правові акти:

Конституція від 28.06.96;

Кодекс адміністративного судочинства від 6.07.2005 №2747-IV;

Бюджетний кодекс від 8.07.2010 №2456-VI;

закон «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV;

закон від «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» 5.06.2012 №4901-VI;

постанова КМ «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» від 3.08.2011 №845;

постанова КМ «Про затвердження Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою» від 3.09.2014 №440.

На основі перелічених нормативно-правових актів варто зробити коротку загальну характеристику правового регулювання правовідносин, що пов’язані з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація.

Відповідно до ч.2 ст.3 закону «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Таке положення отримало нормативне продовження у ч.1 ст.3 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», зокрема виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень — за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Частини 2, 4 ст.3 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачають, що стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені законом «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду; перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Згідно із чч.2, 6 ст.4 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом 6 місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Поряд із цим відповідно до п.3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів — з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників — у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Наведений пункт прийнято у розвиток абз.2 пп. 1 п.9 «Прикінцевих та перехідних положень» Бюджетного кодексу, відповідно до якого «рішення суду про стягнення (арешт) коштів держбюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно казначейством… Безспірне списання коштів держбюджету (місцевих бюджетів) здійснюється казначейством у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів, за черговістю надходження таких рішень…»

Ще одна особливість закріплена у чч.1—3 ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Так, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, а з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем протягом 5 днів з дня отримання ним повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, про перерахування коштів, крім випадку, коли кошти перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.

Отже, незважаючи на те, що судові рішення мають обов’язковий характер, законом «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» створено додатковий механізм їх гарантування. Так, ч.1 ст.2 передбачає, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державні підприємство, установа, організація. Разом з тим є думка, що цей закон не розв’язує всіх проблем у сфері виконання судових рішень, а тому не може розглядатись як остаточне вирішення проблеми забезпечення ефективних засобів правового захисту права на виконання рішень у розумний строк, що зумовлює необхідність подальшого вдосконалення правового регулювання цього питання. У зв’язку з цим стверджується, що право на виконання судового рішення в розумний строк може бути самостійним об’єктом правового захисту 1.

2. Постановка проблеми правозастосування

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства. Одним з головних чинників реалізації покладеного на адміністративні суди завдання та ефективного захисту є безумовне виконання судових рішень. Саме виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На жаль, вагома частина судових рішень не виконується взагалі або виконується несвоєчасно, у тому числі й рішення про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація. Така ситуація породжує виникнення нових спорів, з метою вирішення яких стягувачі звертаються до адміністративних судів.

Дослідження судової практики щодо вирішення впродовж 2014—2015 років спорів, які виникали у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, дає право констатувати, що в переважній більшості це — справи за позовними заявами стягувачів до Державної казначейської служби та її територіальних підрозділів про:

визнання дій відповідача щодо повернення виконавчого листа неправомірними та зобов’язання відповідача прийняти виконавчий лист до виконання;

визнання дій органів казначейства щодо невиконання судового рішення неправомірними та зобов’язання їх здійснити його негайне виконання та подати до суду звіт про виконання цього судового рішення, стягнення моральної шкоди;

визнання дій органів казначейства щодо невиконання судового рішення протиправними та зобов’язання їх негайно перерахувати кошти на рахунок стягувача за відповідним виконавчим документом, нарахувати і сплатити компенсацію за порушення строку виконання судового рішення за весь час прострочки;

зобов’язання органів казначейства виконати рішення.

У всіх справах органи казначейства брали участь в адміністративному процесі як відповідачі.

Офіційна статистична звітність адміністративних судів не дає можливості відстежити кількісні показники розгляду адміністративних справ у спорах, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація. У зв’язку з цим наведемо вибіркове статистичне спостереження вирішення цих спорів, яке здійснено адміністративними судами окремих округів.

Так, за даними, наданими Одеським окружним адміністративним судом, у 2014 році надійшло та розглянуто цим судом 11 справ щодо невиконання рішень судів про стягнення коштів, в яких відповідачами були Державна казначейська служба та її територіальні органи, у 2015 році —3 справи вказаної категорії. За даними Херсонського окружного адміністративного суду, протягом 2014—2015 років на розгляді в суді перебувало 10 справ зазначеної категорії. За даними Одеського апеляційного адміністративного суду, у 2014 році надійшло та розглянуто 186 справ, в яких відповідачами була Державна казначейська служба та її територіальні органи, в тому числі співвідповідачами, у 2015 році — 61 справу. Протягом 2014—2015 років на розгляді у Київському окружному адміністративному суді перебувало 8 справ зі спорів, що виникли у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, зокрема Державна казначейська служба. У такий же період окружними адміністративними судами та місцевими загальними судами як адміністративними Житомирського апеляційного адміністративного округу розглянуто 35 справ вказаної категорії, в апеляційному порядку Житомирським апеляційним адміністративним судом переглянуто 30 судових рішень, третину з яких скасовано (9); ВАС станом на червень 2015 переглянуто 3 судових рішення Житомирського апеляційного адміністративного суду, з яких 2 рішення залишено без змін, 1 — скасовано.

Наведені показники дають можливість зробити висновок, що кількість справ зі спорів щодо невиконання судових рішень про стягнення коштів безпосередньо з держбюджету, державних органів, підприємств, установ, організацій є нечисленною. Разом із тим під час адміністративного провадження у цих справах за низкою аспектів простежується тенденція різного правозастосування внаслідок неоднакової позиції суддів, що не дозволяє належним чином виконувати актуальні завдання адміністративного судочинства та забезпечувати єдність правозастосовної практики.

Зокрема, у процесі правозастосування очевидним є те, що потребують конкретизації повноваження адміністративного суду при вирішенні спорів, які виникають у зв’язку з виконанням судового рішення, оскільки наявна практика в багатьох аспектах має суперечливий характер. Так, окремі її аспекти вказують на прояв суддями різного бачення щодо застосування законодавства, що регулює виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, а інші — про наявність однакових підходів при здійсненні адміністративного судочинства в цій сфері.

Також правозастосування нормативно-правових актів, які становлять правову основу виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, свідчить про те, що окремі їх положення недостатньо конкретизовані, що ускладнює, зокрема, їх реалізацію на практиці. Серед таких положень можна назвати визначення юрисдикції судів щодо вирішення спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання рішення господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ, визначення початку перебігу тримісячного строку для виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати грошової компенсації тощо.

Враховуючи те, що виконання рішень, ухвал, постанов адміністративних судів є невід’ємною частиною права на справедливий суд, а також наявність спірної судової практики з вирішення спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, актуальність проведення узагальнення за обраною темою не викликає сумнівів і його важливість ще й посилюється через зазначені обставини.

Тому цілком доречною є потреба у; проведенні грунтовного дослідження, зокрема аналізі практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація; виявленні проб-
лем застосування адміністративними судами законодавства при вирішенні цих спорів; формулювання та обгрунтування пропозицій щодо забезпечення однакової судової практики при вирішенні цієї категорії спорів.

Аналіз практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, дозволяє виділити низку проблемних питань та особливостей у сфері адміністративного судочинства щодо вирішення цих спорів. Їх можна умовно об’єднати у дві основні групи:

1) спори і справи, що характеризуються різними судовими позиціями щодо їх вирішення і розгляду;

2) спори і справи, відносно яких склалася однакова судова практика та позиція.

Необхідність характеристики цих груп проблемних питань та особливостей щодо розгляду адміністративними судами цієї категорії спорів зумовили структуру узагальнення.

3. Спірна практика адміністративних судів у справах щодо виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

3.1. Проблемні питання та особливості вирішення спорів за позовами до органів казначейства про визнання протиправними дій щодо невиконання виконавчого документа

Вивчення судової практики показує, що органи казначейства у разі невиконання виконавчих документів, як правило, мотивують свої дії щодо такого невиконання тим, що виконавчі документи виконуються у порядку черговості їх надходження. З огляду на таку аргументацію сформувалось дві судові позиції.

Перша судова позиція полягає в тому, що судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає безумовному виконанню у встановлений законом строк і, відповідно, подібні позови про визнання неправомірними дій чи бездіяльності органів казначейства задовольняються. Наприклад, у постанові від 23.05.2014 у справі №810/2490/14 Київський окружний адміністративний суд на обгрунтування задоволення позову вказав такі аргументи: «…обов’язковість судових рішень гарантується ст.124 Конституції та практикою Європейського суду з прав людини. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Крім того, відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено п.1 ст.1 Першого протоколу. Необгрунтовано тривала затримка у виконанні обов’язкового для виконання судового рішення може становити порушення конвенції. Обгрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування. У випадку, що розглядається, суд констатує, що жодних обставин, що стали перешкодою у виконанні рішення суду у встановлений законом строк, відповідач не надав. У контексті вказаного суд зазначає, що саме на державу покладено обов’язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесенні проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вимог конвенції (рішення у справі «Ромашов проти України»). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України»). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України»). У справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» наголошується, що право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов’язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні. При цьому суд вважає, що викладені у листі ДКС посилання на п.3 порядку, за яким рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються у порядку черговості надходження таких документів, не можуть слугувати достатньою правовою підставою для порушення законодавчо встановленого строку виконання судового рішення. Так, вказана норма не передбачає жодних винятків для недотримання приписів ст.3 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» щодо тримісячного строку для перерахування стягуваних коштів та підлягає застосуванню виключно у системному взаємозв’язку із зазначеним законодавчим положенням» (постанова Київського окружного адміністративного суду від 23.05.2014 у справі №810/2490/14).

Вказану позицію підтримав Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 16.10.2014 та ВАС в ухвалі від 18.11.2014 (ухвала КААС від 16.10.2014 у справі №810/2490/14; ухвала ВАС від 18.11.2014 у справі №810/2490/14). Таку ж позицію з порушеного питання зайняв і Житомирський апеляційний адміністративний суд у справі №806/1162/14 (ухвала від 23.06.2014 у справі №806/1162/14).

Друга судова позиція полягає у кваліфікування дій ДКС правомірними, у зв’язку з чим у задоволенні позовів суди відмовляють. У цьому разі підставою є те, що «Державна казначейська служба діє у межах наданих повноважень, на підставі та у спосіб, визначений чинним законодавством, оскільки виконавчий лист Вишгородського районного суду Київської області від 9.11.2011 №2-2725/2010 перебуває на виконанні у Державній казначейській службі, відповідачем не відмовлено у виконанні судового рішення, виконавчий лист виконується в порядку черговості надходження виконавчих документів, виконання судового рішення на користь позивача поза чергою призведе до порушення принципу рівності перед законом, оскільки будуть порушені права осіб, які подали виконавчі листи до відповідача раніше, ніж позивач, тому відсутні підстави для визнання дій відповідача протиправними. У таких випадках суди відмовляють у задоволенні позовів про визнання неправомірними дій казначейської служби щодо невиконання судового рішення» (ухвала КААС від 25.11.2014 у справі №363/3188/14-а).

У зазначеному контексті склалася судова практика, коли наявність різних позицій щодо вирішення таких спорів стає підставою для скасування рішень окружних адміністративних судів в апеляційному порядку. Наприклад, Житомирський окружний адміністративний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, зайняв другу з вказаних судових позицій. Однак, переглядаючи судове рішення в апеляційному порядку, суд зайняв першу з вказаних позицій, скасував рішення суду першої інстанції, позовні вимоги задовольнив (постанова ЖОАС від 29.04.2014 у справі №806/1162/14 ; постанова ЖААС від 23.06.2014 у справі №806/1162/14).

Висновки до підрозділу 3.1

Вирішення адміністративними судами спорів за позовами до органів казначейства про визнання протиправними дій щодо невиконання виконавчого документа призвело до того, що на сьогодні сформувались різні судові позиції щодо вирішення таких спорів. Так, при розгляді справ за позовами стягувачів до органів ДКС з приводу невиконання останніми судових рішень адміністративні суди за однакових обставин справи по-різному кваліфікують дії органів казначейства щодо невиконання ними рішень суду. Зокрема, адміністративні суди в одних випадках за поданими позовами дії органів ДКС щодо невиконання рішення суду визнають неправомірними, в інших — правомірними. Така суперечливість у судових рішеннях негативно впливає на авторитет адміністративної юстиції і ще більше породжує проблему захисту та виконання судового рішення.

Пропозиції до підрозділу 3.1

При розгляді справ за позовами стягувачів до органів казначейства про визнання неправомірними дій у частині виконання судових рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів та зобов’язання вчинити відповідні дії треба брати до уваги, що п.3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників повинен застосовуватися з урахуванням (у рамках) загальних строків виконання рішень суду, які закріплені у ч.4 ст.3 та ч.6 ст.4 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Такий підхід узгоджується з позицією ВАС про те, що: «…на час звернення позивача до суду минуло більш ніж три місяці з дня надходження виконавчого документа для виконання. Відсутність відповідних бюджетних призначень не може бути підставою для нездійснення відповідачем покладених на нього функцій, пов’язаних з виконанням рішень судів» (ухвала ВАС від 6.07.2015 у справі №826/3236/15). На основі цієї позиції суд касаційної інстанції підтримав висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка проявилася у невчиненні жодних дій щодо виконавчого документа, який надійшов до нього на виконання.

Отже, адміністративним судам при здійсненні судочинства слід виходити з того, що судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає виконанню у встановлений законом строк.

3.2. Проблемні питання та особливості вирішення спорів за позовами про оскарження дій органів казначейства щодо відмови у виконанні судових рішень про стягнення грошових коштів з Пенсійного фонду

Вивчення судової практики показує, що адміністративні суди неоднозначно вирішують згадану категорію спорів, у результаті чого сформувалось дві судові позиції.

Перша позиція пов’язана з обгрунтуванням окремими судами правомірності дій органів казначейства щодо відмови у виконанні судових рішень про стягнення коштів з Пенсійного фонду. Зокрема, в ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду від 9.12.2014 у справі №816/1713/14-а суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що дії головного управління ДКС у Полтавській області щодо повернення без виконання заяви позивача про виконання виконавчого листа про стягнення з головного управління Пенсійного фонду в Полтавській області на його користь коштів є правомірними, оскільки рахунки боржника в ГУ ДКС у Полтавській області відсутні, а тому здійснювати їх обслуговування, зарахування та списання коштів відповідач можливості не має.

Такі ж доводи стали підставою для відмови у задоволенні подібного позову Сумським окружним адміністративним судом у справі №818/9019/13-a (постанова від 15.01.2014).

Разом з тим у більшості випадків адміністративні суди при розгляді вказаних позовів роблять висновок про неправомірність дій органів казначейства щодо відмови у виконанні судових рішень про стягнення коштів з органів Пенсійного фонду (друга позиція). Підставою є те, що управління Пенсійного фонду у районах, у тому числі управління Пенсійного фонду в Решетилівському районі Полтавської області, є державними органами, тому на них поширюються вимоги закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», ст.3 якого передбачено, що у випадку відсутності відповідного рахунку боржника в органах казначейської служби стягнення коштів відбувається за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 8.04.2014 у справі №816/378/14).

Наприклад, у справі №288/1704/13-а 
за позовом К. до управління ДКС у Попільнянському районі Житомирської області про визнання протиправною відмови в прийнятті виконавчого листа до виконання та зобов’язання відповідача прийняти виконавчий лист постановою Попільнянського районного суду визнано протиправною відмову управління ДКС у Попільнянському районі у прийнятті до виконання виконавчого листа та зобов’язано відповідача прийняти на виконання виконавчий лист; суд критично оцінив доводи управління ДКС у Попільнянському районі про те, що рахунки органів Пенсійного фонду відкриті в органах казначейства лише для зарахування коштів єдиного внеску, а не для отримання фінансування та проведення видатків, зокрема виплати пенсій. Указане рішення суду залишене без змін Житомирським апеляційним адміністративним судом та ВАС (постанова Попільнянського районного суду Житомирської області від 13.01.2014; постанова ЖААС від 18.03.2014; ухвала ВАС від 14.10.2014).

Аналогічна правова позиція підтверджується судовою практикою адміністративних судів різних округів, зокрема:

постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 7.05.2014 у справі №286/2027/14-а, яка залишена без змін ухвалами ЖААС від 20.08.2014 та ВАС від 2.10.2014;

постановою Харківського адміністративного окружного суду від 10.02.2014 у справі №820/13995/13-а, яка залишена без змін ухвалами ХААС від 8.04.2014 та ВАС від 23.04.2014;

постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 7.04.2014 у справі №826/2787/14.

Також важливо, що для посилення аргументування другої правової позиції суди посилались на практику Європейського суду з прав людини. Так, в ухвалі ЖААС від 16.06.2014 у справі №286/1598/14-а вказано таке: «Посилання відповідача на відсутність в органах казначейства рахунків органів Пенсійного фонду для отримання фінансування та проведення видатків, зокрема для оплати пенсій, підвищення пенсій непрацюючим пенсіонерам, додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, тобто для виплат за виданим виконавчим листом, не взято судом до уваги, оскільки реалізація особою права, пов’язаного з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (рішення ЄСПЛ у справі «Кечко проти України»)».

Таким чином, з одного боку, аналіз обох судових позицій підтверджує, що суперечливим у правозастосуванні є визначення компетенції органів казначейства щодо виконання рішень судів у справах, за якими боржником є органи Пенсійного фонду, оскільки відповідно до чинного законодавства органи Пенсійного фонду є державними органами, але не мають відкритих рахунків в органах казначейства. Водночас нормативне регулювання цього питання показує, що законом «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» гарантується виконання органами ДКС рішень суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, установа, організація. За змістом цього закону та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, виконання рішень судів про стягнення коштів, боржниками за якими є державні органи, здійснюється шляхом списання коштів з рахунків таких державних органів.

А з другого боку, вбачається, що наведена категорія спорів виникла у зв’язку з неправильним застосуванням судами ст.263 КАС у частині положень щодо зміни способу та порядку виконання судового рішення. Так, у справах про зобов’язання органу Пенсійного фонду перерахувати та виплатити пенсію (соціальну виплату іншого виду) суди постановляли ухвали про зміну способу виконання: із зобов’язання виплатити кошти на стягнення коштів. На підставі таких ухвал видавався виконавчий лист про стягнення коштів, який потім подавався до казначейства на підставі закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5.06.2012 №4901-VI.

Проте практика подібного застосування ст.263 КАС була визнана Верховним Судом незаконною. У справі №21-475а14 ВС встановив, що:

при виконанні постанови суду про зобов’язання органу Пенсійного фонду виплатити пенсію державним виконавцем було виявлено відсутність коштів на рахунках відповідача, у зв’язку з чим державний виконавець звернувся до суду з поданням про зміну способу та порядку виконання судового рішення;

суд першої інстанції задовольнив це подання, змінивши спосіб виконання із зобов’язання виплатити кошти на такий спосіб виконання, як стягнення коштів;

суд апеляційної інстанції, підтриманий судом касаційної інстанції, скасував це судове рішення.

За результатами розгляду наведеної судової справи ВС висловив таке: «У ч.1 ст.263 КАС передбачено право на звернення із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, встановлено коло осіб, які можуть звернутись із такою заявою, та визначено умови такого звернення, зокрема наявність обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо). Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуте також за ініціативою суду. Як зміну способу і порядку виконання судового рішення розуміють застосування судом нових заходів щодо його реалізації у зв’язку з неможливістю його виконання раніше визначеним способом і порядком. При цьому зміна способу виконання не повинна змінювати (зачіпати) суті самого судового рішення. Як установлено у справі, Особа 4 звернулася до суду з позовом про визнання протиправними дій управління ПФУ і з вимогою зобов’язати його перерахувати і виплатити пенсію з огляду на обставини, зазначені в позовній заяві. Звенигородський районний суд Черкаської області постановою від 31.03.2011 розглянув ці вимоги і зобов’язав управління ПФУ перерахувати та виплатити пенсію Особі 4 на підставах, у розмірі та за проміжок часу, зазначених у судовому рішенні. На момент звернення державного виконавця з поданням рішення суду в частині перерахунку пенсії було виконане, однак сама пенсія не була виплачена, оскільки на рахунок управління ПФУ не надійшли відповідні кошти із держбюджету. Аналізуючи норми ч.1 ст.263 КАС у системному зв’язку з нормами, які гарантують право на судовий захист і передбачають форми й способи його реалізації, можна дійти висновку, що в контексті спірних правовідносин обставини, якими обгрунтовувалася необхідність зміни способу і порядку виконання судового рішення, не можуть бути підставами для такої зміни, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не може бути змінений на стадії виконання судового рішення і поза межами судового розгляду позову по суті» (постанова ВС від 11.11.2014).

Після висловлення Верховним Судом наведеної правової позиції, очевидно, припиниться практика застосування такого способу виконання, як стягнення коштів, у справах про зобов’язання органу Пенсійного фонду виплатити пенсію, а тому стягувачі не звертатимуться до казначейства з виконавчими листами про стягнення коштів з органу ПФУ.

Однак залишається незрозумілим, чи повинне казначейство приймати до виконання ті виконавчі листи, які були видані до висловлення правової позиції ВС.

Висновки до підрозділу 3.2

Особливості вирішення справ за позовами про оскарження дій органів казначейства щодо відмови у виконанні судових рішень про стягнення коштів з Пенсійного фонду полягають у тому, що:

по-перше, така категорія спорів виникла через неправильне застосування судами ст.263 КАС у частині положень щодо зміни способу та порядку виконання судового рішення;

по-друге, наявна різна судова позиція адміністративних судів щодо обов’язку органів казначейства виконувати рішення судів про стягнення коштів з Пенсійного фонду. Здебільшого суди вважають виконання таких рішень обов’язком органів ДКС з огляду на те, що Пенсійний фонд є державним органом. Проте є випадки дотримання судами протилежної правової позиції, а саме — відсутності в органів ДКС обов’язку виконувати такі судові рішення, оскільки в органах казначейства не відкрито рахунків Пенсійного фонду для проведення таких виплат.

Пропозиції до підрозділу 3.2

Законом «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» на Державну казначейську службу покладено обов’язок виконання рішень суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державне підприємство, установа, організація, у тому числі органи Пенсійного фонду. Такий обов’язок органів ДКС є безумовним, отже, не залежить від наявності в органах казначейства відкритих рахунків ПФУ.

3.3. Проблемні питання та особливості повноважень суду при вирішенні справ за позовами стягувачів до органів Державної казначейської служби про зобов’язання виконати рішення суду

Виокремлення такого блоку проблем пов’язане з тим, що, з одного боку, у відповідача є прямо передбачений чинним законодавством обов’язок виконати рішення суду, що не потребує додаткового зобов’язання шляхом прийняття відповідного судового рішення. Так, однією з конституційних засад судочинства (п.9 ч.3 ст.129 Конституції) є обов’язковість рішень суду. Таке конституційне положення знайшло своє відображення у чинному законодавстві, зокрема в п.7 ч.2 ст.7, ст.14, ст.255 КАС. А з другого боку, згідно із п.2 ч.2 ст.162 КАС адміністративний суд у разі задоволення позову може прийняти постанову, зокрема про зобов’язання відповідача вчинити певні дії, а саме — зобов’язати його виконати рішення суду.

З огляду на зазначене склалась суперечлива судова практика щодо повноважень адміністративного суду, оскільки наявність у адміністративного суду повноважень зобов’язувати відповідний орган виконати судове рішення визнається не всіма судами.

Так, свою ухвалою від 13.05.2014 у справі №638/38/14 Харківський апеляційний адміністративний суд скасував постанову Дзержинського районного суду м.Харкова від 6.03.2014 про задоволення позову та закриття провадження у справі з таких мотивів: позивач, звертаючись до суду першої інстанції з даним позовом, фактично просить зобов’язати відповідача виконувати рішення суду, яке вже набрало законної сили і на підставі приписів стст.14 та 255 КАС повинне виконуватися відповідачем без ухвалення будь-яких додаткових судових рішень. Суд першої інстанції не вправі зобов’язувати відповідача виконувати чи не виконувати рішення суду, яке і так є обов’язковим до виконання для осіб, які беруть участь у справі.

Відмовляючи у задоволенні позову про зобов’язання суб’єкта владних повноважень — Державну казначейську службу виконати ухвалу Олевського районного суду Житомирської області від 20.08.2013 у справі №2-а-1388/11 згідно з виконавчим листом від 23.10.2013, стягнувши з управління ПФУ в Олевському районі Житомирської області нараховану доплату до пенсії в сумі 6310,60 грн. за рахунок коштів держбюджету, суд вказав таке: відповідно до ст.255 КАС постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов’язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Постанова Олевського районного суду Житомирської області від 23.08.2011 та ухвала вказаного суду від 20.08.2013 набрали законної сили, виконавчий лист у справі був виданий, а судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими для виконання, тому підстави для задоволення позову в цій частині відсутні (ухвала ЖААС від 22.05.2014 у справі №806/1000/14).

У постанові від 4.12.2014 у справі №815/5580/14 Одеський апеляційний адміністративний суд дійшов висновку, що він позбавлений можливості повторно приймати рішення щодо зобов’язання вчинити дії, які визначені в судовому рішенні.

Дещо іншим чином мотивував таку ж правову позицію Харківський адміністративний апеляційний суд, вказавши, що зміст заявлених позовних вимог фактично зводиться до зобов’язання відповідачів вчинити необхідні процедурні заходи, спрямовані на відновлення порушеного права позивача на отримання суми заборгованості за пенсією на виконання судового рішення у справі №2а-9628/08/2070. Однак зазначене право позивача вже відновлене за результатами вирішення спору у справі №820/13995/13-а та прийняття Харківським окружним адміністративним судом постанови від 10.02.2014, яка набрала законної сили і на виконання якої видано виконавчий лист; суд позбавлений можливості повторно приймати рішення щодо зобов’язання вчинити дії, які визначені в судовому рішенні (в цьому випадку в рішенні ХОАС від 10.02.2014 у справі №820/13995/13-а); обраний позивачем спосіб захисту не відповідає критерію захисту порушеного права в порядку позовного провадження, у зв’язку з чим підстави для задоволення цього позову відсутні; такі вимоги не можуть становити самостійний предмет позову і повинні розглядатися в порядку ч.9 ст.267 КАС в межах справи №820/13995/13-а шляхом подання відповідної заяви (постанова ХААС від 24.12.2014 у справі №820/17490/14).

Поряд із цим дані Єдиного державного реєстру судових рішень, у тому числі рішення суду, на які міститься посилання у цьому дослідженні, свідчать про наявність значної кількості судових справ, за результатом розгляду яких суди зобов’язували органи ДКС виконати судові рішення. Наприклад, судовими рішеннями КААС, ЖААС та інших було зобов’язано Державну казначейську службу здійснити дії щодо виконання виконавчого документа (ухвала КААС від 16.10.2014 у справі №810/2490/14; постанова ЖААС від 23.06.2014 у справі №806/1162/14).

З точки зору букви закону суди мають право приймати такі рішення, а з точки зору доцільності це викликає сумнів. Звісно, прийняття таких рішень свого роду дублює те, що є загальновідомим та обов’язковим і тому не оцінюється як конструктив, адже відомо, що одним з головних принципів судочинства є принцип обов’язковості судових рішень. При цьому судові рішення є обов’язкові до виконання в силу їх прийняття та набрання ними законної сили. Більш того, подання таких позовів до суду не відповідає критеріям ефективного засобу правового захисту в розумінні Європейського суду з прав людини. Проте, враховуючи реалії сьогодення та положення ст.162 КАС, позбавлення стягувачів права на звернення до суду з позовами про зобов’язання виконати судове рішення може створити у них відчуття ще більшої незахищеності. Позбавлення ж стягувачів такого права матиме сенс тільки за умови впровадження в Україні дієвого механізму відповідальності як боржників, так і виконавчих органів за невиконання судового рішення 2. Окремі пропозиції в цьому плані вже є, наприклад запровадження стягнень за несвоєчасне виконання судових рішень 3.

Висновки до підрозділу 3.3

Проблемним аспектом повноважень адміністративного суду при розгляді справ за позовами стягувачів до органів ДКС про зобов’язання виконати рішення суду є те, що адміністративні суди по-різному оцінюють правомірність прийняття ними рішення про зобов’язання відповідача виконати вже прийняте судом рішення. Одні суди не вбачають жодних порушень законодавства в такому випадку та задовольняють ці позови, інші — відмовляють у задоволені позовів з посиланням на те, що вони позбавлені можливості повторно приймати рішення щодо зобов’язання вчинити дії, які визначені в судовому рішенні.

Пропозиції до підрозділу 3.3

Згідно із чч.1, 2 ст.162 КАС за результатами розгляду звернення особи до суду з адміністративним позовом і в разі його задоволення можуть бути прийняті постанови:

1) про визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії;

3) зобов’язання відповідача утриматись від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача коштів;<...>

8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Прийняття судами рішення про зобов’язання органу ДКС вчинити дії щодо виконання судового рішення є правомірним, оскільки є реалізацією повноваження, яким суд наділено відповідно до п.2 ч.2 ст.162 КАС.

3.4. Проблемні питання та особливості визначення юрисдикції судів щодо вирішення спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання рішення господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ

Аналіз справ, які є предметом дослідження, показує, що суди неоднаково визначають юрисдикцію таких спорів. Фактично суди висловили дві позиції з цих питань.

Так, в одних справах, визначаючи юрисдикцію цих спорів, суди виходять саме з юрисдикційної приналежності суду, що видав виконавчий лист, оскільки судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється тим судом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цього спору (ухвала Окружного адміністративного суду м.Севастополя від 13.02.2014 у справі №827/245/14).

Водночас в інших справах суди виходили з того, що спори, що виникають у зв’язку з виконанням органами казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, є справами адміністративної юрисдикції. Обгрунтовуючи таку позицію, суди послались на те, що положення діючого Господарського процесуального та Цивільного процесуального кодексів не передбачають розгляду господарськими та цивільними судами скарг на дії органів казначейства. Як зазначили суди у цих випадках, положеннями ст.1212 ГПК та стст.383—389 ЦПК визначається лише порядок оскарження до господарського та цивільного судів дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, до яких органи казначейства не відносяться (постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 27.02.2014 у справі №816/193/14; постанова Одеського окружного адміністративного суду від 27.02.2014 у справі №815/983/14, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 5.06.2014 та ухвалою ВАС від 4.07.2014; постанова Київського окружного адміністративного суду від 23.05.2014 у справі №810/2490/14 , яка залишена без змін постановою КААС від 16.10.2014; постанова Донецького окружного адміністративного суду від 27.12.2013 у справі №805/17759/13-а, яка залишена без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.02.2014).

Неоднаковою є позиція з порушеного питання у судів різних інстанцій Одеського та Донецького адміністративних округів. Цікаво, що однаковими з порушеного питання є позиції Луганського окружного та Одеського апеляційного адміністративних судів (про поширення юрисдикції адміністративних судів на цю категорію спорів), а також Донецького апеляційного та Одеського окружного адміністративних судів (про непоширення юрисдикції адміністративних судів на цю категорію спорів).

Так, у справі №815/5986/13-а за позовом ПП «Флораюгінвест» до управління ДКС в м.Одесі про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії ухвалою від 21.08.2013 ООАС відмовив у відкритті провадження за вказаним позовом. Ухвалюючи це рішення, суд першої інстанції виходив з того, що зазначена справа підлягає розгляду господарським судом за правилами господарської юрисдикції, оскільки позивач є стягувачем за наказом Господарського суду Одеської області від 26.12.2011 
№35-10/17-1722-2011, а спір виник щодо дій територіального органу ДКС, вчинених під час виконання судового рішення. При цьому, формулюючи такий висновок, суд першої інстанції зазначив, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених ч.2 ст.3 закону «Про виконавче провадження», крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження. Суд першої інстанції наголосив, що критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні. У свою чергу з посиланням на ч.4 ст.82 та ч.2 ст.3 закону «Про виконавче провадження» та з врахуванням того, що позивач є стягувачем за наказом Господарського суду Одеської області, а спір виник щодо дій територіального органу ДКС, вчинених під час виконання судового рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначена справа підлягає розгляду господарським судом за правилами господарської юрисдикції (ухвала ООАС від 21.08.2013 у справі №815/5986/13-а).

Суд апеляційної інстанції не погодився з цим рішенням з тих мотивів, що положення діючого ГПК (у тому числі положення стст.1, 2, 116, 117, 1212 ГПК) не передбачають розгляду господарськими судами скарг на дії органів казначейства. Відповідно положеннями ст.1212 ГПК визначається порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності органів ДВС, до яких органи казначейства не відносяться. Суд апеляційної інстанції визначив, що у спірних правовідносинах між приватним підприємством та управлінням ДКС у м.Одесі орган казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно до чинного законодавства. За вищевикладених обставин, з посиланням на положення ст.18 КАС, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги приватного підприємства не підлягають вирішенню господарським судом, оскільки у спірних правовідносинах між позивачем та відповідачем орган казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно до чинного законодавства, то позовні вимоги щодо оскарження дій органу казначейства підлягають розгляду саме в порядку адміністративного судочинства, до окружного адміністративного суду (ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2014).

Поширення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення цієї категорії спорів було визнано Луганським окружним адміністративним судом. Проте Донецький апеляційний адміністративний суд дійшов протилежного висновку. Зокрема, ухвалою від 22.01.2014 постанову ЛОАС від 11.12.2013 у справі №812/10042/13-а за позовом ДП «Луганськвугілля» до ГУ ДКС у Луганській області про зобов’язання вчинити певні дії скасував; провадження в адміністративній справі №812/10042/13-а закрив. Як вбачається зі змісту судового рішення, закриваючи провадження, ДААС виходив з того, що розгляд скарг на дії органу, який здійснює виконання рішень господарських судів, здійснюється в межах господарського судочинства у формі розгляду скарги відповідно до ст.1212 ГПК, відповідно, дана справа є справою господарської юрисдикції та повинна розглядатися господарським судом. Ухвалою ВАС від 18.02.2014 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДП «Луганськвугілля» на ухвалу ДААС від 22.01.2014.

Висновки до підрозділу 3.4

У сучасній судовій практиці має місце проблема визначення юрисдикції судів щодо вирішення спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання органами казначейства рішення господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ.

Так, у разі ухвалення господарським судом чи судом з розгляду цивільних справ рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, то відповідно до ч.2 ст.3 закону «Про виконавче провадження» вони виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а не державними виконавцями. На практиці часто виникають спори щодо виконання таких рішень і власне й сама проблема: в якому порядку оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів казначейства. Зокрема, не всі суди погоджуються з думкою про поширення юрисдикції адміністративних судів на такі спори, що є наслідком формування різної судової практики з порушеного питання.

Закон «Про виконавче провадження» встановлює правило щодо оскарження, зокрема, рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. У той же час про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів казначейства не йдеться.

Крім цього, Господарський процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси передбачають здійснення судового контролю за виконанням судових рішень. Зокрема, відповідно до чч.1, 2 ст.1212 ГПК скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядаються господарським судом; згідно з ч.1 ст.383 та ч.2 ст.384 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

З огляду на ці положення ГПК та ЦПК передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.

Водночас органи казначейства не є органами державної виконавчої служби, оскільки відповідно до Положення про державну казначейську службу, затвердженого указом Президента від 13.04.2011 №460/2011, Державна казначейська служба (казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через міністра фінансів та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Видається, що саме через відсутність окремого законодавчого врегулювання в цій сфері виникають проблемні питання при визначенні юрисдикції спорів, в яких відповідачем є органи казначейства, що здійснюють виконання рішень господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ.

Пропозиції до підрозділу 3.4

Відповідно до п.33 постанови пленуму ВАС «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20.05.2013 №8 діяльність органів казначейства як центрального органу виконавчої влади щодо виконання покладених завдань необхідно вважати владною управлінською функцією.

Виходячи з того, що при виконанні органами казначейства судових рішень, останні виконують одне з покладених на них завдань (виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація), спори, що виникають під час виконання ними рішень господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ, відповідно до ч.1 ст.17 КАС належать до юрисдикції адміністративних судів (юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій).

3.5. Проблемні питання та особливості визначення юрисдикції судів щодо спорів про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду

Вивчення матеріалів судової практики показує, що адміністративні суди по-різному підходять до вирішення питання щодо поширення юрисдикції адміністративних судів на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів на підставі ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Так, в одних випадках суди задовольняють такі позови, а отже, визнають юрисдикцію адміністративних судів щодо вирішення цієї категорії спорів (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 16.10.2014 у справі №810/2490/14), в інших випадках — не визнають, оскільки вважають, що стягнення ж відсотків річних від несплаченої суми стягнення не є публічно-правовим спором у розумінні КАС.

Наприклад, Херсонський окружний адміністративний суд ухвалою від 24.09.2014 відмовив у відкритті провадження у справі №821/3920/14 за адміністративним позовом приватного підприємства «Тарсус плюс» до Державної казначейської служби, в якому позивач просив стягнути з держбюджету через Державну казначейську службу на користь позивача компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми стягнення. Вказане рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що в цьому випадку ПП «Тарсус плюс» звернулось до адміністративного суду з вимогами, які не містять публічно-правового спору. Суд першої інстанції зазначив, що як у позові, так і в матеріалах справи відсутні посилання на протиправність дій суб’єкта владних повноважень, позивач не просить суд визнати неправомірними дії суб’єкта владних повноважень щодо невиконання рішення суду та стягнення пені за порушення строків його виконання (ухвала Херсонського окружного адміністративного суду від 24.09.2014 у справі №821/3920/14).

Суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком суду першої інстанції та скасував зазначене рішення, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач звернувся з цим позовом до Державної казначейської служби саме як суб’єкта владних повноважень, на виконанні у якого знаходиться постанова МОАС від 30.08.2010 у справі №2а-4444/09/2170 про стягнення з держбюджету на користь ПП «Тарсус плюс» бюджетної заборгованості з ПДВ. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в цьому випадку правовідносини регулюються не ст.625 ЦК, якою встановлена відповідальність за порушення грошового зобов’язання, а законом «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який прямо передбачає право на стягнення компенсації у вигляді трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання судового рішення, а не пені. Що стосується посилань суду першої інстанції на відсутність публічно-правового спору та підсудність цієї справи господарським судам, то суд апеляційної інстанції зазначив, що такий висновок є помилковим, оскільки право на компенсацію у позивача виникло саме через протиправні дії суб’єкта владних повноважень при виконанні ним своїх обов’язків. Так, суд апеляційної інстанції вказав, що п.4 ч.4 ст.105 КАС встановлено, що адміністративний позов може містити вимоги про стягнення з відповідача-суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю. Також суд апеляційної інстанції послався на положення ст.17 КАС. Виходячи з вищезазначеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має бути розглянутий за правилами КАС (ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.11.2014 у справі №821/3920/14).

Висновки до підрозділу 3.5.

Судова практика свідчить про різне тлумачення законодавства при вирішенні питання про поширення юрисдикції адміністративних судів на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду на підставі ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Вказане є наслідком того, що одні судді відкривають провадження та розглядають по суті справи за позовами стягувачів до органів казначейства про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів, інші — відмовляють у відкритті провадження в таких справах.

Пропозиції до підрозділу 3.5.

Відповідно до ст.1 закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Згідно з ч.1 ст.1 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» цей закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених законом «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання. Із наведених положень можна зробити висновок, що процедури, передбачені згаданим законом, є особливим елементом завершальної стадії судового провадження.

Згідно з ч.4 ст.3, ч.6 ст.4 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. Згідно з ч.1 ст.5 згаданого закону в разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3% річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Із наведеного випливає, що: перерахування коштів є одним з етапів особливої процедури виконання судового рішення, передбаченої цим законом; порушення, скоєне під час цього етапу, є процедурним порушенням; компенсація — це різновид процедурної відповідальності, тобто відповідальності за процедурне порушення.

У зв’язку з цим норми Цивільного кодексу, у тому числі щодо відповідальності за порушення грошового зобов’язання (ст.625), відшкодування шкоди (гл.82), які стосуються інституту цивільної відповідальності як матеріально-правового за своєю природою, не поширюються на зазначений інститут компенсації, що є процедурно-правовим за своєю природою.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів на підставі ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

3.6. Проблемні питання та особливості звернення до суду у справах про визнання дій органів казначейства щодо невиконання судових рішень протиправними

Спірною є судова практика з приводу визначення порядку звернення до суду у справах про визнання дій органів казначейства щодо невиконання судових рішень протиправними (звернення з позовною заявою чи заявою, передбаченою ст.267 КАС).

Дослідження судових рішень показало, що значна кількість справ з приводу невиконання органами казначейства судових рішень про стягнення коштів з держбюджету, державних органів, підприємств, установ, організацій розглядалася у загальному порядку за окремим адміністративним позовом, оскільки позовні заяви подані за загальними правилами, встановленими для звернення до адміністративного суду. До таких справ можна віднести більшість справ, на які зроблено посилання у цьому дослідженні.

Так, наприклад, у порядку позовного провадження Київський окружний адміністративний суд розглянув справу №810/2490/14, Харківський апеляційний адміністративний суд справу №816/1713/14-а, Окружний адміністративний суд м.Києва справу №826/2787/14 (постанова КОАС від 23.05.2014; ухвала ХААС від 9.12.2014; постанова ОАСК від 7.04.2014).

Разом з тим мають місце випадки, коли суди доходять висновку про необхідність розгляду таких заяв у порядку ч.9 ст.267 КАС.

Так, у постанові ХААС від 24.12.2014 у справі №820/17490/14 за позовом Особи 1 до Державної казначейської служби про зобов’язання відповідача вчинити певні дії, а саме — виплатити гроші за виданим Харківським окружним адміністративним судом виконавчим листом в адміністративній справі №2а-9628/08/2070, суд вказав, що такі вимоги не можуть становити самостійний предмет позову і повинні розглядатися в порядку ч.9 ст.267 КАС в межах справи №2а-9628/08/2070 шляхом подання відповідної заяви.

У порядку ст.267 КАС Житомирським окружним адміністративним судом було розглянуто заяву Особи 1, у якій той просив визнати протиправною бездіяльність управління ДКС в Овруцькому районі Житомирської області щодо невиконання судового рішення у цій справі, а також зобов’язати управління ДКС в Овруцькому районі Житомирської області прийняти до виконання виконавчий лист №2936/14, виданий ЖОАС 29.10.2014, про стягнення з місцевого бюджету Овруцького району на користь Особи 1 суми надміру сплаченого податку з доходів фізичних осіб у розмірі 7968,92 грн. та штрафу в розмірі 7968,92 грн. (постанова від 29.04.2015 у справі №2а-1733/10/0670).

Важливо, що в рамках наведених справ суди не звернули увагу на те, що відповідачами в них були органи казначейства, а відповідачами у справах, про виконання яких ішлось в їхніх позовах, — Пенсійний фонд (справа №2а-9628/08/2070) та податкова інспекція (справа, в рамках якої ЖОАС видано виконавчий лист №2936/14 29), у той час як ч.9 ст.267 КАС передбачено право особи-позивача, на користь якої ухвалено постанову, подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень — відповідачем на виконання такої постанови суду, а не виконавцем такого рішення, наприклад органів казначейства. У зв’язку з цим важко погодитись з другою з наведених правових позицій з порушеного у цьому пункті узагальнення питання.

Також у рішенні у справі №815/5580/14 за позовом фізичної особи до ГУ ДКС в Одеській області, в якому позивач просив визнати протиправною відмову ГУ ДКС в Одеській області щодо стягнення з ПФУ зазначеної в рішенні суду суми та виплатити її на користь позивача, зобов’язати відповідача на підставі ч.2 ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виплатити не сплачену за судовим рішенням суму з урахуванням інфляції на день виплати, а також виплатити компенсацію за несвоєчасну виплату в розмірі 3% річних від невиплаченої суми, зобов’язати відповідача виплатити компенсацію заподіяної йому моральної шкоди, суд дійшов висновку, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту свого порушеного права. Вказане рішення мотивоване тим, що відповідно до ч.1 ст.267 КАС суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Судом у цій справі встановлено, що спір позивача про стягнення з ГУ ПФУ в Одеській області на його користь заборгованості за нарахованою за певний період доплатою до пенсії, з урахуванням індексу інфляції розглядався Київським районним судом м.Одеси (№520/4646/13). З урахуванням приписів ст.267 КАС суд дійшов висновку, що саме в рамках справи №520/4646/13 повинне вирішуватися питання про стягнення з ГУ ПФУ в Одеській області заборгованості та встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, яке набрало законної сили. (постанова ООАС від 20.10.2014 у справі №815/5580/14).

Висновки до підрозділу 3.6

Адміністративними судами по-різному визначається порядок розгляду справ з вимогами до органів казначейства про визнання протиправними дій щодо невиконання виконавчого документа. Одні суди розглядають такі вимоги в загальному (позовному) порядку, інші — в порядку, який запроваджено ст. 267 КАС (контролю).

Пропозиції до підрозділу 3.6

КАС передбачає загальні і спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень.

Загальні способи контролю мають усі суди незалежно від спеціалізації, і вони полягають у розгляді скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців. Загальний судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому ст.181 КАС.

Спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах передбачені ст.267 КАС, зокрема, до них належать:

зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення;

накладення штрафу за невиконання судового рішення;

визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені суб’єктом владних повноважень—відповідачем на виконання такої постанови суду або на порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду.

Адміністративним судам при встановленні судового контролю за виконанням судових рішень у порядку ст.267 потрібно враховувати, що зобов’язати Державну казначейську службу подати звіт про виконання судового рішення або визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність, вчинені нею, можливо за умови, що ДКС має відповідний статус у вказаних правовідносинах, а саме — була відповідачем у справі.

У всіх інших випадках, коли рішенням суду було зобов’язано стягнути кошти або безпосередньо з держбюджету (наприклад, у випадках стягнення судового збору та судових витрат), або з державних органів, підприємств, установ (наприклад, справи, де відповідачами є органи Пенсійного фонду, органи податкової служби, справи господарської чи цивільної юрисдикції), де Державна казначейська служба (її органи) не були відповідачами у справі, звернення до суду повинно відбуватися у позовному провадженні.

4. Окремі аспекти однакової практики адміністративних судів у справах щодо виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

4.1. Визначення предметної підсудності спорів щодо невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного

Аналіз матеріалів практики показує, що судова позиція щодо спорів у разі, коли спірні відносини виникли з приводу невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного суду, загалом є сформованою. Зокрема, суди з порушеного питання дотримуються правової позиції, відповідно до якої справи з приводу оскарження стягувачами дій органів казначейства, вчинених під час виконання судових рішень, ухвалених окружними адміністративними судами чи місцевими загальними судами як адміністративними судами, предметно підсудні цим судам.

Такий підхід цілком збігається з положеннями, викладеними в інформаційному листі ВАС від 11.07.2013 №959/12/13-13. Так, при визначенні предметної підсудності справ про оскарження стягувачами дій органів казначейства з приводу виконання судових рішень, ухвалених місцевими загальними судами як адміністративними, судам слід мати на увазі, що справи з приводу оскарження стягувачами дій територіальних органів Державної казначейської служби, вчинених під час виконання судових рішень, ухвалених місцевими загальними судами як адміністративними, предметно підсудні цим судам.

Водночас різними є правові наслідки відстоювання суддями такої позиції. Наприклад, Дніпропетровський окружний адміністративний суд з підстав недотримання правил підсудності ухвалою від 18.02.2015 у справі №804/20413/14 закрив провадження у справі. Слід зауважити, що провадження у цій справі вже було відкрито та справу призначено до судового розгляду. При таких же обставинах справи та висновку суду про порушення підсудності Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 15.04.2015 у справі №804/4677/15 передав справу на розгляд до Індустріального районного суду м.Дніпропетровська; Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 5.06.2014 у справі №816/ 1713/14 передав справу на розгляд до Київського районного суду м.Полтави. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 25.01.2014 у справі №815/580/14 дійшов висновку, що спірні правовідносини підлягають розгляду місцевим загальним судом як адміністративним (у цьому випадку Суворовським районним судом м.Одеси) та повернув позовну заяву позивачу. Повертаючи позивачу позовну заяву в подібній ситуації, Одеський окружний адміністративний суд роз’яснив йому, що він може звернутися з позовом до місцевого загального суду як адміністративного.

Висновки до підрозділу 4.1

У судовій практиці не виникає проблем з визначенням предметної підсудності справ у спорах з приводу невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного. Поряд із цим різною є позиція судів щодо наслідків недотримання сторонами правил підсудності (повернення позовної заяви, закриття провадження у справі чи передання справи за підсудністю).

Пропозиції до підрозділу 4.1

З метою унормування судової позиції та забезпечення єдності судової практики пропонується судам ураховувати, що:

1) у разі встановлення судом факту порушення правил предметної підсудності після відкриття провадження у справі така справа підлягає передання за підсудністю до відповідного місцевого загального суду як адміністративного на підставі п.2 ч.1 ст.22 КАС;

2) у разі встановлення факту порушення правил предметної підсудності при подання позовної заяви така позовна заява підлягає поверненню позивачу на підставі п.6 ч.3 ст.108 КАС.

4.2. Визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації

Судова практика є однозначною щодо визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації. Зокрема, початок перебігу тримісячного строку, передбаченого ч.4 ст.3 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», при розгляді по суті адміністративних справ указаної категорії визначався судами з дня надходження до органу казначейства документів та відомостей, необхідних для отримання бюджетних коштів.

Відповідно до ч.6 згаданого закону перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Згідно з чч.1, 2 ст.5 цього закону в разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч.4 ст.4 закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3% річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Так, у справі №810/3342/14 Київський окружний адміністративний суд вказує, що «тримісячний строк для виконання судового рішення, після спливу якого відповідач зобов’язаний нараховувати компенсацію, розпочинається з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. У цьому випадку, як встановлено судом, документи та відомості щодо виконання судового рішення надійшли до Державної казначейської служби 26.04.2013. Отже, такий строк сплив 27.07.2013, що, відповідно, є початковою датою для нарахування компенсації. Таким чином, компенсація підлягає нарахуванню і виплаті за період із 27.07.2013. З приводу визначення конкретної суми компенсації суд звертає увагу, що обов’язок щодо проведення розрахунку її суми покладено саме на центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тому проведення розрахунку такої компенсації є дискреційним повноваженням саме Державної казначейської служби і не може перебиратися на себе судом» (постанова від 10.07.2014).

Такої ж позиції дотримуються Одеський апеляційний адміністративний суд у постанові від 3.07.2014 у справі №523/2324/14-а; Окружний адміністративний суд м.Києва в ухвалі від 29.05.2014 у справі №826/4676/14, Дніпропетровський окружний адміністративний суд у постанові від 6.03.2015 у справі №804/11/15.

При розгляді справ за позовами стягувачів до органів казначейства про стягнення компенсації за порушення строків виконання судового рішення початком обчислення строку виконання судового рішення слід вважати дату надходження до органу Державної казначейської служби документів та відомостей, необхідних для виконання судового рішення.

У зазначеному контексті варто наголосити на важливості підтвердження у суді факту надходження відповідних документів до Державної казначейської служби, адже на практиці мають місце випадки відмови у задоволенні позову про стягнення такої компенсації, якщо матеріали справи не дають змоги встановити день отримання органами казначейства всіх документів та відомостей, необхідних для перерахування на користь позивача коштів (постанова ОАСК від 15.12.2014 у справі №826/18181/14).

Висновки до підрозділу 4.2

Судова практика свідчить про наявність однакового підходу до визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації за порушення строків виконання судового рішення (ч.4 ст.3 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). Такий строк адміністративними судами обчислюється з дня надходження до органу Державної казначейської служби документів та відомостей, необхідних для отримання бюджетних коштів, а отже, виконання судового рішення. І тільки в деяких випадках у судовій практиці виникали питання щодо документального підтвердження цього факту.

Пропозиції до підрозділу 4.2

Підтвердження факту надходження відповідних документів та відомостей може бути здійснене шляхом надання суду супровідного листа до таких документів, на якому міститься штамп Державної казначейської служби чи її територіальних органів про їх одержання, копії чека про відправлення цих документів «Укрпоштою» разом з роздруківкою з офіційного сайта «Укрпошти» інформації про вручення таких документів чи надання суду повідомлення про вручення таких документів працівниками «Укрпошти» чи кур’єрськими службами.

4.3. Особливості розгляду справ у спорах щодо виконання органами казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

Щодо порядку розгляду справ у спорах цієї категорії варто зазначити, що з аналізу відповідної судової практики вбачається, що у разі звернення позивачів до суду лише до органів казначейства в порядку, передбаченому ст.181 КАС, такі справи вирішувались судами у визначений ч.5 цієї статті десятиденний строк. У разі звернення до суду позивачів відповідно до положень ч.1 ст.21 КАС (можливість заявлення кількох пов’язаних між собою вимог в одній позовній заяві) щодо кількох відповідачів (органів казначейства та органів виконавчої служби) адміністративні справи вирішувались протягом загального строку (1 місяць), визначеного КАС (ч.1 ст.122). Аналогія закону щодо розгляду адміністративних позовів до органів казначейства (протягом десятиденного строку, як це визначено в разі звернення сторони до органів виконавчої служби) судами не застосовувалась.

Висновки до підрозділу 4.3

Справи за позовами стягувачів до органів казначейства про оскарження їх дій щодо виконання судових рішень розглядаються адміністративними судами в позовному (загальному) порядку.

З огляду на наявність уже сформованої судової практики з цього питання не вбачається за доцільне обгрунтування необхідності застосування аналогії закону, а саме — ст.181 КАС, у розгляді адміністративними судами справ цієї категорії. Хоча, з другого боку, застосування аналогії закону в такому разі забезпечило б оперативність поновлення одного з важливих прав стягувачів — права на виконання судового рішення.

Пропозиції до підрозділу 4.3

Справи у спорах з приводу виконання органами казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, суди розглядають у загальному порядку.

5. Особливості справ за позовами щодо невиконання або несвоєчасного виконання судових рішень, ухвалених з підстав, передбачених законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1.12.94 №266/94

Дослідження судової практики показує, що справ за позовами з приводу невиконання або несвоєчасного виконання судових рішень, ухвалених з підстав, передбачених згаданим законом, є досить небагато.

Ключовим при розгляді цієї категорії справ є питання щодо правомірності поширення положень закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», якими передбачено виплату компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення, на рішення, ухвалені з підстав, визначених законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Зокрема, у справі №817/1330/14 Рівненський окружний адміністративний суд дійшов висновку про правомірність застосування закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», оскільки він є спеціальним у сфері гарантування державою виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених законом «Про виконавче провадження», також і в разі стягнення шкоди на підставі закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду». Житомирський апеляційний та Вищий адміністративний суди, переглядаючи рішення в цій справі, підтримали позицію Рівненського окружного адміністративного суду (постанова РОАС від 13.06.2014 у справі №817/1330/14; ухвала ЖААС від 9.09.2014 у справі №817/1330/14; ухвала ВАС від 16.10.2014 у справі №817/1330/14). Такого ж висновку дійшов Дніпропетровський окружний адміністративний суд у постанові від 6.03.2015 у справі №804/11/15.

Державна казначейська служба у листі до ВАС від 20.02.2015 №277/0/10-15 вх. просила посприяти в узагальненні практики застосування при розгляді цієї категорії справ. Проте в результаті проведення цього узагальнення як фахівцями ВАС, так і фахівцями окружних адміністративних судів не знайдено рішень у справах з викладенням протилежної позиції. У свою чергу Державна казначейська служба наполягає, що нарахування та виплата компенсації за порушення встановленого законом строку перерахування коштів (ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») не може застосовуватися до судових рішень про відшкодування шкоди за рахунок держави, оскільки зазначені положення поширюються виключно на рішення про стягнення коштів, боржники за якими визначені ч.1 ст.2 цього закону.

Висновки до розділу 5

У результаті аналізу судових рішень, які є предметом цього дослідження, встановлено наявність судової позиції, відповідно до якої допускається застосування положень закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» при виконанні судових рішень, ухвалених з підстав, передбачених законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Незважаючи на незгоду органів казначейства з цієї позицією, яка викладена в окремому листі до ВАС, підстав для її зміни не вбачається.

Пропозиції до розділу 5

Нарахування та виплата компенсації за порушення встановленого законом строку перерахування коштів, що передбачено ст.5 закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» застосовуються в разі порушення строків виконання судових рішень про відшкодування шкоди за рахунок держави, зокрема на підставі закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Загальний висновок

Аналіз практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприєм-
ство, організація, засвідчив, що за окремими аспектами адміністративного судочинства у цій сфері, з одного боку, вже сформувались однакові правові позиції щодо вирішення цих спорів, а з другого — у практиці суду мають місце різні підходи.

З метою забезпечення однакового застосування адміністративними судами норм права при вирішенні спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, у дослідженні запропоновано шляхи усунення неод-
накової судової практики щодо вирішення цієї категорії спорів.

Врахування адміністративними судами результатів цього дослідження у процесі вирішення спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, стане одним з важелів забезпечення реального виконання судових рішень. Адже, як зазначається в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про виконання адміністративних рішень і судових рішень у галузі адміністративного права» від 9.09.2003 №16, які є обов’язковими для виконання Україною як членом Ради Європи, держави-члени повинні забезпечити виконання судових рішень адміністративними органами в межах розумного строку; вони повинні вживати всіх необхідних заходів згідно із законом з метою надання цим рішенням повної сили; у разі якщо адміністративний орган не виконує судового рішення, необхідно передбачити відповідну процедуру, що дозволятиме домагатися виконання такого рішення, зокрема за допомогою винесення судових заборон або накладення штрафів.

Узагальнення здійснювали суддя Вищого адміністративного суду Михайло Смокович, начальник відділу узагальнення судової практики Володимир Котвицький, головний консультант відділу узагальнення судової практики Юлія Серебрякова

http://www.vasu.gov.ua/plenum/post_plenum/postanova_plenumu_13_29-09-2016/

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show