Рішення КОАС про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи у Держстаті при відсутності вакцинації та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу й витрат на правову допомогу

[ANTIRAID]

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2022 року м. Київ № 320/15403/21

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., секретаря судового засідання Муліки А.Є., за участю представників сторін:

від позивача - Білошапка О.О.;

від відповідача 1 - Венедчук О.О.;

від відповідача 2 - Венедчук О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Голови Державної служби статистики України Вернера Ігоря Євгенійовича,

Державної служби статистики України

про визнання протиправними та скасування наказу в частині, зобов`язання вчинити певні

дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 із позовом до Голови Державної служби статистики України Вернера Ігоря Євгенійовича, Державної служби статистики України про визнання протиправними та скасування наказу Голови Державної служби статистики України Вернера І.Є. №573-к від 08.11.2021 в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи; зобов`язання Державної служби статистики України поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску її до роботи на посаді провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України; стягнення з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позов мотивовано протиправністю наказу відповідача, яким позивача відсторонено від роботи у зв`язку з непроведенням профілактичних щеплень проти COVID-19, оскільки Законом України «Про державну службу», який щодо спірних відносин є спеціальним, не передбачено у вичерпному переліку умов та підстав для відсторонення державного службовця такої підстави для відсторонення як відмова чи ухилення від здійснення обов`язкового щеплення. Також, в обґрунтування позовних вимог позивачем наголошено на відсутності у спірному наказі належних законодавчо визначених підстав для відсторонення позивача від роботи. Крім того, позивачем зазначено про протиправність втручання відповідача в його право на працю через примушування до щеплення, через що позивача позбавлено можливості заробляти собі на життя власною працею, у зв`язку з чим порушені права позивача підлягають захисту та відновленню.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01.12.2021 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання, запропоновано відповідачам подати відзив на позовну заяву.

Відповідачами подано до суду письмовий відзив на позовну заяву, згідно якого позов не визнано. Зазначено про безпідставність та необґрунтованість доводів позивача, викладених у позовній заяві, оскільки Законом України «Про державну службу» передбачено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим законом. Тому, зважаючи на неврегульованість Законом України «Про державну службу» питання відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків у зв`язку з відмовою або ухилянням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, застосуванню підлягають норми законодавства про працю, а саме норми статті 46 Кодексу законів про працю України. Також, відповідачем зазначено про наявність законодавчо встановленої підстави для відсторонення позивача від роботи, з огляду на затвердження наказом Міністерства охорони здоров`я №2153 від 04.10.2021 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, згідно якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають, зокрема, працівники органів виконавчої влади та їх територіальних органів. Водночас, згідно приписів частини другої статті 12 Закону №1645-ІІІ, працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. При цьому у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Відповідачами наголошено на відсутності протиправного втручання їх діями щодо законного відсторонення позивача від роботи в його право на працю та примушування позивача до вакцинації, а також на відсутності дискримінації позивача за ознакою щеплення.

Позивачем подано відповідь на відзив, згідно якої доводи відповідача, викладені ним у відзиві на позовну заяву, жодним чином не спростовують аргументи позивача в обґрунтування позовних вимог, наведених у позовній заяві.

Відповідачами подано письмові заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідачами наведено аргументи, ідентичні обґрунтуванню їх письмового відзиву на позовну заяву.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.01.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачем під час судового розгляду позов підтримано, наголошено на незаконності спірного наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи у зв`язку з непроведенням профілактичних щеплень проти COVID-19, з огляду на відсутність законодавчо встановлених підстав для такого відсторонення, у зв`язку з чим спірний наказ підлягає скасуванню, а позивач поновленню на роботі із стягненням з Державної служби статистики України середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Представником відповідачів під час судового розгляду проти позову заперечено, наголошено на правомірності оскаржуваного наказу та на дотриманні відповідачами порядку відсторонення позивача від роботи за наявності на те відповідних законодавчо передбачених підстав.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , призначена з 19.05.2021 на посаду провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України на час відсутності основного працівника за переведенням із Головного управління статистики у Кіровоградській області, що підтверджується записом №26 у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 . Згідно запису №27 у трудовій книжці, позивачу присвоєно сьомий ранг державного службовця.

Наказом Державної служби статистики України від 08.11.2021 №573-к «Про відсторонення від роботи працівників Держстату» вказано, зокрема, відсторонити від роботи з 08.11.2021 до усунення причин, що зумовили відсторонення, працівників апарату Держстату, які відмовляються або ухиляються від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, обов`язковість яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04.10.2021 №2153, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за №1306/36928, та не надали копію медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, - ОСОБА_1 , провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України.

Згідно аркушу ознайомлення з наказом Держстату від 08.11.2021 №573-к «Про відсторонення від роботи працівників Держстату», позивач ознайомився із зазначеним наказом 08.11.2021 та висловив свою письмову незгоду із вказаним наказом.

Вважаючи протиправним відсторонення від роботи у зв`язку з непроведенням профілактичних щеплень проти COVID-19, позивач звернувся до суду з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII (в редакції, чинній на час виникнення між сторонами спірних відносин, далі по тексту - Закон №889-VIII).

Згідно статті 1 Закону №889-VIII, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством (частина перша).

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина друга).

Як встановлено судом, позивача призначено з 19.05.2021 на посаду провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України на час відсутності основного працівника за переведенням із Головного управління статистики у Кіровоградській області. В подальшому позивачу присвоєно черговий ранг державного службовця під час проходження ним державної служби на зазначеній посаді.

Отже, позивач є державним службовцем в розумінні Закону №889-VIII та проходить державну службу у Державній службі статистики України на посаді провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних.

Приписами статті 5 Закону №889-VIII передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина перша).

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом (частина друга).

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина третя).

Порядок відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків визначено статтею 72 Закону №889-VIII, згідно якої державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення (частина перша).

Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків приймається відповідно керівником державної служби або суб`єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі: наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження; впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи; перешкоджання в інший спосіб об`єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку (частина друга).

Тривалість відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків не може перевищувати часу дисциплінарного провадження (частина третя).

У разі закриття дисциплінарного провадження без притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності йому оплачується у розмірі середньої заробітної плати час відсторонення від виконання посадових обов`язків в установленому порядку (частина четверта).

Під час відсторонення від виконання посадових обов`язків державний службовець зобов`язаний перебувати на робочому місці відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку та сприяти здійсненню дисциплінарного провадження (частина п`ята).

Відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків у разі вчинення ним корупційного правопорушення здійснюється відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» (частина шоста).

Втім, суд зауважує, що статтею 72 Закону №889-VIII встановлено перелік підстав для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків.

Водночас, статтею 46 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення між сторонами спірних відносин) передбачено підстави для відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом, а саме у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, визначені наведеною вище нормою Кодексу законів про працю України підстави для відсторонення працівника від роботи можуть бути застосовані й до державного службовця на рівні з іншими підставами для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків, передбачених статтею 72 Закону №889-VIII.

Зі змісту наказу Державної служби статистики України від 08.11.2021 №573-к «Про відсторонення від роботи працівників Держстату» вбачається, що позивача відсторонено від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» на виконання вимог пункту 416 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 постанову №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із подальшими змінами і доповненнями).

Частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ (в редакції, чинній на час виникнення між сторонами спірних відносин), визначено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівниками окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, такі працівники підлягають відстороненню від виконання зазначених видів робіт.

Водночас, конструкція наведеної вище норми статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», дає підстави для висновку, що відстороненню від виконання робіт підлягають саме працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, а не працівники, включені до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 №90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, Міністерством охорони здоров`я України прийнято наказ від 04.10.2021 №2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за №1306/36928.

Пунктом 1 вказаного переліку визначено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Кабінетом Міністрів України прийнято 09.12.2020 постанову №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із подальшими змінами і доповненнями), пунктом 1 якої постановлено установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19.12.2020 до 31.03.2022 на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20.05.2020 №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Таким чином, з огляду на дію карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади, до яких належить, в тому числі, Державна служба статистики України.

Втім, як встановлено судом, на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» відстороненню від виконання робіт підлягають лише працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб. Тобто, обов`язковими умовами для здійснення відсторонення працівників від роботи на підставі вказаної норми є належність таких працівників до окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

При цьому, а ні Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а ні інші закони не містять положень, згідно яких відстороненню від роботи підлягали б працівники за формальною ознакою, а саме лише за фактом включенням таких працівників до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Суд зауважує, що включення до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, зокрема, працівників центральних органів виконавчої влади, не є тотожним належності працівників центральних органів виконавчої влади до окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Як встановлено судом, у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» законодавцем вживається два різних поняття, а саме: 1) «працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб»; 2) «перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб», й передбачене вказаною нормою відсторонення стосується саме працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, і таке відсторонення вказаних працівників повинно стосуватись саме зазначених видів робіт, на що вказує словосполучення «ці працівники» у другому реченні частини другої зазначеної норми після першого речення «Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.».

Положеннями статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним і керується верховенством права.

Відповідно до частини першої статті 8 Основного Закону, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

За змістом статей 2, 6 та 242 Кодексу адміністративного судочинства України однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства є верховенство права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права; суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує його з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Водночас, дотримання принципу верховенства права можливе лише за умови застосування судом під час розгляду та вирішення справи законодавчого акта, який відповідає критерію «якості закону».

Європейський суд з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п. 50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення…, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

Також, у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05, п. 51) Європейський суд з прав людини вказав, що «… якість законодавства … - доступне для зацікавлених осіб, чітке і передбачуване у застосуванні»; відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства з важливого питання, що призводило до його суперечливого тлумачення судом, стала причиною порушення вимог положень Конвенції щодо «якості закону».

Як зазначено у пункті 186 рішення Європейського суд з прав людини у справі «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (заява №10640/05, п. 186), принцип законності передбачає, що чинні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункти 109, 110). Аналогічно національне законодавство має надавати засіб юридичного захисту від свавільного втручання державних органів влади у права, захищені Конвенцією (рішення у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії» [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria), заява № 30985/96, п. 84).

Крім того, у справі «Новік проти України» (заява №48068/06, п. 19) Європейський суд з прав людини зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля.

В контексті спірних відносин важливими є висновки, які зроблені у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Волков проти України» (заява №21722/11, п.п. 170, 171). Так, характеризуючи загальні принципи законності втручання, Суд наголосив на тому, що вислів «згідно із законом» …. також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе (рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр v. Switzerland), заява №23224/94, п. 55); «якість закону» передбачає, inter alia (з лат. «серед інших речей і справ»), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на конвенційні права особи (рішення у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява №1365/07, п. 39); законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів (рішення у справі «Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява №44787/98, п. 46). Крім того, у пункті 179 цього Рішення Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (рішення у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства» (Goodwin v. the United Kingdom), заява № 17488/90, п. 33).

Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява №77703/01, п. 115) зазначено, що в світлі положень Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно із законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, а й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (рішення у справах Larissis and Others v. Greece, заява №23372/94, п. 40; Metropolitan Church of Bessarabia, заява №45701/99 п. 109).

У постанові від 29.08.2018 у справі №492/446/15-а Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи необхідність відступу від позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17.09.2013 у справі №21-241а13, також врахувала правовий висновок Європейського суду з прав людини, сформований у рішенні у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п. 50-56), де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону»; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Також, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі №812/292/18 зазначено, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

У контексті охарактеризованого критерію «якості закону» слід зазначити, що встановлення судом невідповідності окремих положень закону критерію «якість закону», зобов`язують такий суд застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону.

Вимога щодо «якості закону» та обов`язок суду застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону, який не відповідає визначеним критеріям якості закону, ґрунтуються передусім на положеннях частини першої статті 57 Конституції України, яка встановлює, що кожному гарантується право знати свої права і обов`язки. Із цієї конституційної норми відомо те, що у випадку встановлення судом того факту, що закон сформульований у спосіб, який не дозволяє особі знати свої права і обов`язки, застосування (тлумачення) такого закону повинно відбуватися судом на користь особи, яку позбавили (звузили) на підставі цього закону певного права або встановили (розширили) для неї нові обов`язки.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29.06.2010 №17-рп/2010 констатував, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України у справі від 22.09.2005 №5-рп/2005 міститься наступний висновок «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі».

Таким чином, враховуючи, що положення статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачають відсторонення від виконання робіт лише працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, зважаючи на відсутність закріплення на законодавчому рівні належності працівників Державної служби статистики України до окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, суд дійшов висновку про незаконність відсторонення позивача від роботи на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у зв`язку із відмовою позивача від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відтак, в контексті правозастосування положень статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» відмова позивача від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не могла слугувати законодавчою підставою для відсторонення позивача від роботи, з огляду на що наказ Голови Державної служби статистики України Вернера І.Є. №573-к від 08.11.2021 в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання Державної служби статистики України поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску її до роботи на посаді провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України, суд зазначає таке.

Як вбачається зі змісту спірного наказу, позивача відсторонено від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України.

Водночас, відсторонення працівника від роботи є тимчасовим увільненням такого працівника від виконання ним трудових обов`язків, передбачених трудовим договором, який при відстороненні працівника від роботи не розривається.

Таким чином, оскільки позивач не є звільненим, в розумінні трудового законодавства, відсутні підстави для зобов`язання Державної служби статистики України поновити позивача на роботі.

Водночас, суд вважає, що належним та достатнім способом захисту порушеного права позивача в зв`язку із його відстороненням від роботи буде зобов`язання Державної служби статистики України допустити ОСОБА_1 до роботи на посаді провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд зазначає, що у випадку незаконного відсторонення роботодавцем із власної ініціативи без законних підстав працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, на користь такого працівника слід стягнути з роботодавця середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Аналогічну за змістом правову позицію висловлено Верховним Судом у своїй постанові від 21.08.2019 у справі №712/3841/17.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для обчислення пенсій середня заробітна плата визначається відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі по тексту - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

За змістом пунктів 5, 8 Порядку №100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Як убачається з наданої Державною службою статистики України довідки про заробітну плату ОСОБА_1 від 18.11.2021 №20.1-27178-21, вказана довідка не містить розрахунку середньоденного заробітку позивача. Відтак, відсутність зазначених відомостей, як і відсутність відомостей про фактично відпрацьований позивачем час протягом двох місяців, які передували відстороненню позивача від роботи, позбавляє суд можливості здійснити вірний розрахунок середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу.

За наведених обставин на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 по 03.02.2022 (дата ухвалення судом рішення), відповідно, вимога про стягнення з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, рішення суду в частині стягнення з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць без урахування обов`язкових податків та зборів підлягає негайному виконанню.

Отже, з огляду на встановлені судом обставини справи та правове регулювання спірних відносин, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині, відповідно, позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо строків звернення до суду, то суд вважає, що позивачем дотримано місячний строк, встановлений статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки спірний наказ видано 08.11.2021, водночас, позов подано до суду 19.11.2021, що підтверджується датою оформлення поштового відправлення, в якому до суду надійшла позовна заява.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Згідно абзацу другого частини п`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено звільнення від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Водночас, позивач просить стягнути з відповідача витрати, пов`язані із наданням професійної правничої допомоги в розмірі 6500,00 грн.

Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша). До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої).

Згідно статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина перша). За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина друга). Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята). У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома).

Відповідно до частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем подано: попередній розрахунок витрат на правничу допомогу, рахунки на оплату №1157 від 10.11.2021 на суму 5000 грн., №1429 від 28.12.2021 на суму 1500 грн., акти надання послуг №881 від 19.11.2021 до договору №196 від 10.11.2021 на суму 5000 грн., №1130 від 29.12.2021 на суму 1500 грн., квитанції №0.0.2338448125.1 від 13.11.2021 про сплату ОСОБА_1 на користь АО «Кравець і партнери» 5000 грн., №0.0.2398652436.1 від 28.12.2021 про сплату ОСОБА_1 на користь АО «Кравець і партнери» 1500 грн.

Зважаючи на відсутність будь-яких клопотань відповідача щодо заявлених позивачем до стягнення витрат на правову допомогу, в тому числі щодо розміру таких витрат, враховуючи правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №160/12268/19, суд дійшов висновку про підтвердження позивачем понесених ним витрат на правову допомогу у розмірі 6500 грн.

Відтак, на користь позивача слід присудити понесені ним витрати на правничу допомогу в розмірі 6500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань призначених для Державної служби статистики України.

Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Голови Державної служби статистики України Вернера І.Є. №573-к від 08.11.2021 в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Зобов`язати Державну службу статистики України допустити ОСОБА_1 до роботи на посаді провідного спеціаліста відділу розвитку системи електронної звітності управління організації збирання даних і взаємодії з постачальниками даних департаменту координації процесу збирання даних у Державній службі статистики України.

Стягнути з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 08.11.2021 по 03.02.2022.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної служби статистики України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць без урахування обов`язкових податків та зборів.

У задоволенні решти адміністративного позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 6500,00 грн. (шість тисяч п`ятсот грн. 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань, призначених для Державної служби статистики України.

Позивач - ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідачі :

- Голова Державної служби статистики України Вернер Ігор Євгенійович (місце перебування: 01601, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 3);

- Державна служба статистики України (ідентифікаційний код 37507880, місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 3).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Суддя Колеснікова І.С.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 11 лютого 2022 р.

Джерело: ЄДРСР 103294466

[ANTIRAID]

Це наша справа. Суд дуже ретельно підійшов до обгрунтування рішення з посиланням на релевантну практику ЄСПЛ на відміну від листа Бориса Гулька з вільним викладенням власної думки без законодавчого обгрунтування.

Суд зазначив, що порядок відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків визначено статтею 72 Закону №889-VIII, згідно якої державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення (частина перша).

Під час відсторонення від виконання посадових обов`язків державний службовець зобов`язаний перебувати на робочому місці відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку та сприяти здійсненню дисциплінарного провадження (частина п`ята).

Втім, суд зауважує, що статтею 72 Закону №889-VIII встановлено перелік підстав для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків.

Водночас, конструкція наведеної вище норми статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», дає підстави для висновку, що відстороненню від виконання робіт підлягають саме працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, а не працівники, включені до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб.

Втім, як встановлено судом, на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» відстороненню від виконання робіт підлягають лише працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб. Тобто, обов`язковими умовами для здійснення відсторонення працівників від роботи на підставі вказаної норми є належність таких працівників до окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

При цьому, а ні Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а ні інші закони не містять положень, згідно яких відстороненню від роботи підлягали б працівники за формальною ознакою, а саме лише за фактом включенням таких працівників до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Суд зауважує, що включення до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, зокрема, працівників центральних органів виконавчої влади, не є тотожним належності працівників центральних органів виконавчої влади до окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Відтак, в контексті правозастосування положень статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» відмова позивача від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не могла слугувати законодавчою підставою для відсторонення позивача від роботи, з огляду на що наказ Голови Державної служби статистики України Вернера І.Є. №573-к від 08.11.2021 в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи є протиправним та підлягає скасуванню.

[ANTIRAID]

Апеляційний суд залиши це рішення в силі -