Постанова 2ААС про визнання протиправним та скасування бойового розпорядження виданого військовою частиною в частині позивача у зв'язку з його станом здоров'я (обмежена придатність)

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2024 р.

Справа № 520/33326/23

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Чалого І.С. , Присяжнюк О.В. ,

за участю секретаря судового засідання Кривенка Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., повний текст складено 11.01.24 по справі № 520/33326/23

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати бойове розпорядження №5/370, видане 30.10.2023 Військовою частиною НОМЕР_1 в частині, що стосується ОСОБА_1 ; стягнути з Військової частин НОМЕР_1 судові витрати на професійну допомогу у розмірі 4111,00 гривень.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4111,00 гривень.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що відповідач був ознайомлений з довідкою військово-лікарської комісії №3759 від 04.07.2023, а отже і з наявними захворюваннями позивача, на момент видання оскаржуваного бойового розпорядження.

Зазначає, що підставою для звернення до суду є саме порушення ч.1 ст.335 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України», де вказано, що на бойове чергування забороняється призначати осіб, які не склали Військової присяги, не засвоїли програми відповідної підготовки в установленому обсязі, а також військовослужбовців, щодо яких проводиться розслідування за провини, і хворих.

Вказує, що відповідач мав направити позивача на медичний огляд перед виданням бойового розпорядження, оскільки така дія передбачена Статутом і є обов`язковою для відповідача.

Стверджує, що обставини, за яких видавалась довідка ВЛК, не передбачає визначення потреби або її відсутності в подальшому лікуванні. Визначення потреб у лікуванні встановлюють лікарі у своїх висновках та рецептах.

Зауважує, що ВЛК керувалась медичними виписками, особистими документами та історією хвороби позивача, як те визначено главою 6 розділу ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ. Наголошує, що відповідно до абз. 2 підп. «г» п. 20.3 гл. 20 розд. II Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ, військовослужбовці, визнані обмежено придатними до військової служби, придатні до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах.

Звертає увагу, що цей самий висновок було відображено у довідці ВЛК. Вважає, що позивач не може нести військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , адже така частина не належить до перелічених підрозділів.

Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року без змін. Зазначає, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК. Вказує, що за результатами повторного медичного огляду ВЛК винесено постанову, згідно якої ОСОБА_1 повторно визнаний обмежено придатним до військової служби та за своїм станом направлений у Військову частину НОМЕР_1 для виконання обов`язків військової служби без зазначення індивідуальних обмежень щодо зайняття конкретних посад, видів виконуваних робіт та специфіки проходження військової служби. Стверджує, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби (невиконання бойових розпоряджень командира Військової частини НОМЕР_1 ), оскільки таке звільнення може відбутись у разі потреби при погіршенні стану здоров`я позивача за висновком лікаря. Зауважує, що немає жодних застережень щодо медичних оглядів при видачі та доведенні наказів командирів, а медичний контроль є обов`язковим для особового складу чергових сил (змін) - перед фактичним заступанням на бойове чергування (бойову службу). Наголошує, що відповідно до розділу III Переліку посад, що можуть бути заміщені військовослужбовцями, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2018 №410, в органах військового управління, військових частинах та підрозділах Сил територіальної оборони Збройних Сил України (до яких входить Військова частина НОМЕР_1 ) військовослужбовцями, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, можуть бути заміщені всі посади осіб офіцерського, рядового, сержантського і старшинського складу за всіма військово-обліковими спеціальностями. Враховує, що обмежено придатний молодший лейтенант ОСОБА_1 за специфікою, навантаженнями, функціями служби у ТРО ЗС України не має будь яких обмежень. Просить суд розглянути справу без участі представника відповідача.

Учасники справи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені заздалегідь та належним чином.

Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що молодший лейтенант командир стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Сил територіальної оборони Збройних Сил України ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України в особі Військової частини НОМЕР_2 контракт 23.02.2023 р. про проходження військової служби у Збройних Силах України.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 04.04.2023 №94 визначено, що молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , головного сержанта 3 стрілецького взводу І стрілецької роти, призначеного наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 21.03.2023 року №95 (по особовому складу) на посаду командира 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти, вважати таким, що 04.04.2023 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків за посадою.

Виконуючи покладені на ОСОБА_1 обов`язки із захисту Батьківщини 04.04.2023 року, він отримав пов`язані із цим травми.

Згідно з довідкою Військово-лікарської комісії, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759, ОСОБА_1 визнано обмежено придатним до військової служби. Вказано, що ОСОБА_1 непридатний до служби у десантно-штурмових військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах, та придатний до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах.

Враховуючи висновки ВЛК, позивач подав рапорт командиру Військової частини НОМЕР_1 про переведення до ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі запиту ІНФОРМАЦІЯ_3 №4603/вп від 21.09.2023 року.

01.10.2023 року за вих.№1/29/1741 за підписом командира 229 окремого батальйону територіальної оборони направлено план переміщення до 127 ОБТО для затвердження.

09.10.2023 року за вих.1656/2564 за підписом командира Військової частини НОМЕР_4 направлено план переміщення на затвердження командиру Військової частини НОМЕР_5 .

18.10.2023 року за вих. №1542/11431 Військовою частиною НОМЕР_5 направлено розгляд командуванню Військової частини НОМЕР_2 (Командуванню Сил територіальної оборони) план переміщення з відповідними документами.

Листом від 24.10.2023 № 1542/11756 за підписом командира Військової частини НОМЕР_5 зазначено, що план переміщення осіб офіцерського складу на посади номенклатури призначення Головнокомандувача Збройних Сил України стосовно молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира стрілецького взводу стрілецької роти Військової частини НОМЕР_1 , залишено без розгляду. Командиром військової частини НОМЕР_2 позитивного рішення не прийнято.

30.10.2023 року командир Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_6 окремий батальйон) майор ОСОБА_2 прийняв рішення у вигляді бойового розпорядження №5/370 щодо зміни особового складу та продовження ведення оборонного бою на визначених позиціях.

Даний наказ було доведено до позивача 31.10.2023 року командиром механізованої роти Військової частини НОМЕР_1 .

Позивач вважає бойове розпорядження протиправним та таким, що підлягає скасуванню в частині, що стосується саме його, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не дивлячись на наявність висновку ВЛК, молодший лейтенант ОСОБА_1 не втратив статусу військовослужбовця та не звільнявся від виконання військового обов`язку та військової присяги.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне.

За приписами ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1, 2 ст.17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України в зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, проходженням військової служби у Збройних Силах України здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232-XII) та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі по тексту - Положення №1153/2008).

Частинами 1, 2 ст.2 Закону №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно із ч.4 ст.4 Закону №2232-ХІІ порядок комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями встановлюється цим Законом та прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Громадяни, які проходять військову службу, є військовослужбовцями Збройних Сил України (далі - військовослужбовці) (п.5 Положення №1153/2008).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час.

Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 постановлено військовому командуванню (зокрема, Міністерству оборони України та Збройним Силам України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, оголошено проведення загальної мобілізації протягом 90 діб із дня набрання чинності цим указом.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до частини 10 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров`я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов`язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи, наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі по тексту - Положення №402; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктом 1.1 глави 1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов`язаних, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Відповідно до пункту 1.2 глави 1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза - це: медичний огляд допризовників, призовників; військовослужбовців та членів їхніх сімей (крім членів сімей військовослужбовців строкової військової служби); військовозобов`язаних, офіцерів запасу, які призиваються на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, резервістів (кандидатів у резервісти); громадян, які приймаються на військову службу за контрактом; кандидатів на навчання у вищих військово-навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів Міністерства оборони України (далі - ВВНЗ), учнів військових ліцеїв; колишніх військовослужбовців; працівників Збройних Сил України, які працюють у шкідливих та небезпечних умовах праці та залучаються до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ), компонентами ракетного палива (далі - КРП), джерелами електромагнітних полів (далі - ЕМП), лазерного випромінювання (далі - ЛВ), мікроорганізмами I-II груп патогенності, особливо небезпечними інфекційними хворобами; працівників допоміжного флоту Військово-Морських Сил Збройних Сил України (далі - ВМС Збройних Сил України); визначення ступеня придатності до військової служби, навчання у ВВНЗ, роботи за фахом; установлення причинного зв`язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців, військовозобов`язаних, резервістів.

Згідно з пунктом 2.1 глави 2 розділу І Положення №402 для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).

Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця.

Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов`язкові до виконання.

Підпунктом "г" пункту 20.3 Положення №402 встановлено, що при медичному огляді військовослужбовців та інших контингентів ВЛК приймаються постанови такого змісту:

"Обмежено придатний до військової служби"

Одночасно з постановою ВЛК в індивідуальному порядку з урахуванням військової спеціальності, займаної посади, віку, роботи, що фактично виконується, пристосованості до неї того, хто пройшов медичний огляд, у постанові у довільній формі вказується, які види служби та роботи протипоказані цій особі. Особи, визнані обмежено придатними до військової служби, - непридатні до служби у високомобільних десантних військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах. Військовослужбовці, визнані обмежено придатними до військової служби, придатні до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах.

Відповідно до пункту 113 Положення №1153/2008 переміщення військовослужбовця за станом здоров`я або за станом здоров`я членів його сім`ї, здійснюється за рапортом військовослужбовця та за наявності відповідного медичного висновку.

Для переміщення в іншу місцевість військовослужбовець до рапорту додає відповідні документи, які підтверджують необхідність зміни місця проживання.

При цьому, пунктом 90 Положення №1153/2008 встановлено, що необхідність і терміновість переміщення військовослужбовців, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі і визнані військово-лікарською комісією за станом здоров`я обмежено придатними до військової служби, з посад, що вони займають, на інші посади, на яких вони можуть виконувати обов`язки військової служби з урахуванням стану здоров`я, підготовки і досвіду служби, визначаються командирами (начальниками), які мають право призначати військовослужбовців на відповідні посади.

З огляду на викладене вище, необхідність і терміновість переміщення військовослужбовців, визначаються командирами (начальниками), які мають право призначати військовослужбовців на відповідні посади, а позивач подає рапорт у випадку, коли є така необхідність в переміщенні за станом здоров`я.

Відповідно до ч.6 ст.5 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 року №551-XIV, право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов`язок підлеглого - їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк. Відповідальність за наказ несе командир, який його віддав. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов`язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами Збройних Сил України заходів примусу аж до притягнення його до кримінальної відповідальності.

Зі змісту п.332 розділу 9 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 року №548-XIV (далі по тексту - Статут внутрішньої служби Збройних Сил України) встановлено, що бойове чергування - це виконання бойового завдання. Бойове чергування здійснюється черговими силами і засобами, призначеними від військових частин.

До складу чергових сил і засобів входять бойові обслуги, чергові зміни пунктів управління, сил і засобів бойового забезпечення та обслуговування.

Згідно з п.п. 333, 334 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України бойове чергування організовується командиром військової частини, який відповідає за виконання завдань черговими силами і засобами.

Заступники командира військової частини, начальники родів військ і служб відповідають за бойову готовність, забезпечення та підготовку чергових сил і засобів у відповідній частині.

Склад чергових сил і засобів, ступені їх бойової готовності, тривалість, порядок несення бойового чергування, підготовки особового складу, озброєння, бойової та іншої техніки до чергування і зміна його встановлюються наказом командира військової частини згідно з вимогами цього Статуту, наказами і директивами Міністра оборони України, начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України, командувачів видів Збройних Сил України.

Відповідно до п.335 Статуту внутрішньої служби ЗСУ на бойове чергування забороняється призначати осіб, які не склали Військової присяги, не засвоїли програми відповідної підготовки в установленому обсязі, а також військовослужбовців, щодо яких проводиться розслідування за провини, і хворих.

Отже, положеннями Статуту внутрішньої служби ЗСУ визначено чіткий перелік обставин в разі виникнення яких військовослужбовець не призначається на бойове чергування, зокрема, коли він хворий.

За обставинами справи, 30.10.2023 року командир Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_6 окремий батальйон) майор ОСОБА_2 прийняв рішення у вигляді бойового розпорядження №5/370 щодо зміни особового складу та продовження ведення оборонного бою на визначених позиціях. До зведеної групи особового складу включено позивача.

При цьому, суд враховує, що ОСОБА_1 визнано обмежено придатним до військової служби, що підтверджується довідкою Військово-лікарської комісії, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759. Вказано, що ОСОБА_1 непридатний до служби у десантно-штурмових військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах, та придатний до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах.

28.09.2023 року ОСОБА_1 подано рапорт командиру Військової частини НОМЕР_1 про переведення до ІНФОРМАЦІЯ_2 оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Сухопутних військ Збройних Сил України, на посаду офіцера відділення офіцерів запасу і кадрів, у зв`язку зі станом здоров`я. До рапорту додано: запит ІНФОРМАЦІЯ_3 №4603/вп від 21.09.2023 року; довідку Військово-лікарської комісії, видану Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759.

Матеріалами справи встановлено, що 01.10.2023 року за вих.№1/29/1741 за підписом командира 229 окремого батальйону територіальної оборони направлено план переміщення до 127 ОБТО для затвердження.

09.10.2023 року за вих.1656/2564 за підписом командира Військової частини НОМЕР_4 направлено план переміщення на затвердження командиру Військової частини НОМЕР_5 .

18.10.2023 року за вих. №1542/11431 Військовою частиною НОМЕР_5 направлено розгляд командуванню Військової частини НОМЕР_2 (Командуванню Сил територіальної оборони) план переміщення з відповідними документами.

Листом від 24.10.2023 № 1542/11756 за підписом командира Військової частини НОМЕР_5 зазначено, що план переміщення осіб офіцерського складу на посади номенклатури призначення Головнокомандувача Збройних Сил України стосовно молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 , залишено без розгляду. Командиром Військової частини НОМЕР_2 позитивного рішення не прийнято.

Суд враховує, що план переміщення стосовно ОСОБА_1 залишено без розгляду, однак, вказує на відсутність в матеріалах справи доказів, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачем закінчено процедуру розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я.

Зазначене вказує на те, що відповідач протиправно включив позивача до зведеної групи особового складу згідно бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, не вирішивши питання про переміщення чи відмову у переміщенні за рапортом позивача від 28.09.2023 року.

Суд звертає увагу, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачу було відомо про зазначені позивачем обставини щодо стану його здоров`я, однак, відповідач не вжив жодних заходів щодо проведення медичного огляду перед виданням бойового розпорядження.

Доводи відповідача про те, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК, не впливають на спірні правовідносини, оскільки, судом враховуються обставини, що передували винесенню бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року.

Стосовно посилання відповідача на те, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби, колегія суддів зазначає, що у рапорті від 29.09.2023 року позивач вказав на виникнення підстав для його переміщення саме у зв`язку зі станом здоров`я.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем протиправно включено позивача до бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, без закінчення процедури розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я, що свідчить про протиправність оскаржуваного розпорядження.

Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (рішення), які є предметом оскарження, надано не було.

Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).

Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування бойового розпорядження Військової частини НОМЕР_1 №5/370 від 30.10.2023 року в частині, що стосується ОСОБА_1 .

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з ч.2 ст.317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог.

Щодо заявленого в позовній заяві клопотання про стягнення з відповідача судових витрат на правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 4111,00 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч.1 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України).

Згідно з п.п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Згідно з п.п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 у справі №280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, які входять до предмета доказування у справі, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Колегія суддів зазначає, що з аналізу статті 134 КАС України випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Колегія суддів звертає увагу на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При визначені відшкодування витрат на суму гонорару адвоката, суд виходить з реальності адвокатських витрат (чи мали місце ці витрати, чи була в них необхідність) а також розумності їх розміру. Такі критерії застосовує Європейській суд з прав людини. У справі "East/West Allianse Limited" суд зазначив, що заявник має право на компенсацію судових витрат, тільки якщо буде доведено, що такі витрати фактично мали місце, були неминучі, а їх розмір є обґрунтованим.

Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 року у справі № 904/8308/17 зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивач надав копії: договору про надання правової допомоги №71 від 26.09.2023 року; додаткової угоди від 11.11.2023 року до договору про надання правової допомоги №71 від 26.09.2023 року; акту про надані послуги від 15.11.2023 року до договору про надання правової допомоги від 26.09.2023 року; платіжних інструкцій від 10.11.2023 року №0.0.3295969331.1 на суму 4000,00 грн та №0.0.3298680681.1 на суму 111,00 грн.

З наданого позивачем акту про надані послуги від 15.11.2023 року до договору про надання правової допомоги від 26.09.2023 року вбачається, що у відповідності до умов договору, адвокат надав клієнту наступні послуги: підготовка та направлення запитів №165 від 06.10.2023, №170 від 18.10.2023 року, №171 від 18.10.2023 року та №172 від 25.10.2023 року (500 грн); отримання листа Військової частини НОМЕР_1 через ТОВ «Нова пошта», поштове відправлення 59001051969881 (111 грн); ознайомлення та аналіз судової практики в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема, рішень Верховного Суду, Конституційного Суду, Європейського Суду з прав людини (500 грн); підготовка позовної заяви до суду, копіювання документів для суду та відповідачу, подання позовної заяви з додатками до суду (3000,00 грн); всього: 4111,00 грн.

Вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції.

Суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, яка вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення "гонорару успіху" у справі яка розглядається є розумність заявлених витрат. Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 року у справі №540/707/20.

Колегія суддів зазначає, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17, від 24.10.2019 у справі №820/4280/17, від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18, у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд зазначає, що така послуга як підготовка та направлення запитів, отримання листа Військової частини НОМЕР_1 , ознайомлення та аналіз судової практики в Єдиному державному реєстрі судових рішень за своїм змістом є складовою єдиного процесу щодо підготовки та складання адміністративного позову.

При цьому, копіювання документів для суду та відповідачу, подання позовної заяви з додатками до суду є технічною допомогою, а не правничою, позаяк не потребує спеціальних знань та освіти, які впливають на якість та результат вирішення спору.

З огляду на вищевикладене, зважаючи на розмір витрат на оплату адвоката та його співмірність зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, необхідним адвокату на їх виконання (надання), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд вважає доведеним та співмірним розміром витрат на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн., понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції, що підтверджується належними доказами, а тому, такі витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Оскільки, відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, і позивач не був службовою особою, який у значенні вказаного вище Закону займав відповідальне або особливо відповідальне становище, дана справа відноситься до справ незначної складності, а також враховуючи те, що дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 по справі № 520/33326/23 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати бойове розпорядження Військової частини НОМЕР_1 №5/370 від 30.10.2023 року в частині, що стосується ОСОБА_1 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені у суді першої інстанції, у розмірі 3000,00 грн.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. ПодобайлоСудді(підпис) (підпис) І.С. Чалий О.В. Присяжнюк Повний текст постанови складено 15.04.2024 року

Джерело: ЄДРСР 118363534

[ANTIRAID]

Думаю, після ознайомлення з цим рішенням, всім тепер стане зрозуміло, чому ухилянти в законі і Федір Веніславський проголосували за виключення обмеженої придатності, таким чином надаючи можливість командирам не нести відповідальність за стан здоров'я своїх підрозділів та неможливість виконання ними бойових завдань.

Суд зазначив:

Суд звертає увагу, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачу було відомо про зазначені позивачем обставини щодо стану його здоров`я, однак, відповідач не вжив жодних заходів щодо проведення медичного огляду перед виданням бойового розпорядження.

Доводи відповідача про те, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК, не впливають на спірні правовідносини, оскільки, судом враховуються обставини, що передували винесенню бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року.

Стосовно посилання відповідача на те, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби, колегія суддів зазначає, що у рапорті від 29.09.2023 року позивач вказав на виникнення підстав для його переміщення саме у зв`язку зі станом здоров`я.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем протиправно включено позивача до бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, без закінчення процедури розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я, що свідчить про протиправність оскаржуваного розпорядження.