diplomat777

Кто-то сталкивался с подобными вопросами ?

Ув. Форумчане. У меня возник следующий вопрос, в связи с чем прошу вашей помощи. Так, еще в 80-х годах прошлого столетия, двое физлиц, на основании соответствующих договоров купли-продажи, стали собственниками 12/25 и 13/25 домовладения (общая совместная собственность). В последующем (а именно до 01.04.2004), один из совладельцев снес свою часть домовладения (13/25) и самовольно простроил большой дом, а это, как следствие, привело к изменению общей кубатуры домовладения, а также и его доли, которая уже составляла не 13/25. Между совладельцами в 2009 году был подписан акт идеальных долей домовладения (с учетом самовольного строительства). В 2011 году, собственник, который самовольно построил дом, обратился в суд, с иском об узаконении самовольного строительства и признании за ним право собственности. Однако суд отказал ему в иске в полном объеме. Следует отметить, что второй совладелец, которому принадлежало 12/25 долей домовладения, умер в 2015 году, но еще при жизни составил завещание на свою дочь, согласно которого он ей завещал все свое имущество, в т.ч. и 12/25 долей домовладения. Однако, когда дочь обратилась к нотариусу с заявлением о выдаче ей свидетельства на наследство по завещанию, нотариус вынес постановление об отказе в совершении нотариальных действий. Основанием для этого, было то, что учитывая факт самовольного строительства, а также отсутствие факта утверждение (в соответствии с нормами закона) совладельцами акта об изменении частичного соотношения. В связи с чем, по мнению нотариуса, невозможно установить доли в домовладении (соотношение дома буква А и дома буква Б на имя бывшего собственника (наследодателя). Нотариус в постановлении ссылался на нормы п. 4.12, п. 4.15, п. 4.18 Порядка совершения нотариал.действ.нотариусами. При этом следует отметить, что наследник по завещанию предоставил нотариусу все документы, которые необходимы, в т.ч. и документ, подтверждающий право собственности наследодателя на 12/25 долей домовладения, которые были зарегистрированы в установленном законом порядке. Учитывая данную ситуацию, наследнику остается обращаться с иском в суд о признании за ним право собственности на имущество в порядке завещания, в котором указывать перечисленные обстоятельства, и что в связи с незаконными действиями второго совладельца (учитывая факт самовольного строительства им дома), ему отказывает нотариус в выдаче свидетельства на право собственности на 12/25 долей домовладения). И это при том, что в этой части дома (12/25) никаких незаконных или самовольных перепланировок или строительных работ не производилось. Подскажите, как все-таки правильно следует поступить наследнику в такой ситуации ( с каким именно предметом иска ему надо обращаться в суд – что я указал выше или с каким-либо другим) ? Есть ли какие-либо нюансы, которые надо учесть наследнику ? Есть ли у кого-то аналогичная судебная практика ?, если да, то прошу ее сбросить (или указать номера дел в реестре судебн.решений)

Справа № 369/9202/15-ц Головуючий у І інстанції Волчко А. Я.Провадження № 22-ц/780/323/16 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 08.06.2016 РІШЕННЯ Іменем України 08 червня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: головуючого судді Голуб С.А., суддів Верланова С.М., Приходька К.П., за участі секретаря Дрозда Р.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и л а : 25 серпня 2015 року банк позивач пред»явив в суді названий позов посилаючись на те, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 01.04.2009 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 01.04.2009 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 15000 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Позивач свої зобов’язання за даним кредитним договором виконав у повному обсязі, а відповідачем зобов’язання по сплаті кредитних коштів та відсотків за користування такими кошами належним чином не виконувалися. У зв’язку з чим відповідач станом на 30.06.2015 має заборгованість у розмірі 40 678 грн. 38 коп., яка складається з наступного: 14 957 грн. 47 коп. - заборгованість за кредитом; 20 810 грн. 67 коп. заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2 496 грн. 98 коп. заборгованість за пенею та комісією; 500 грн. штраф (фіксована частина); 1913 грн. 26 коп. штраф (відсоткова складова). Враховуючи викладене банк просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № б\н від 01.04.2009 року у розмірі 40678 грн. 38 коп. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року позов задоволено повністю та стягнуто з ОСОБА_2 зазначену суму заборгованості за кредитним договором та судові витрати в розмірі 406 грн. 78 коп. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В доводах апеляційної скарги зазначає, що заяву про відкриття рахунку не підписувала, а тому особисто кредитних коштів не отримувала. Окрім того, довідка-розрахунок заборгованості не відповідає вимогам чинного законодавства та характеризується явними ознаками фальсифікації, а саме: відсутність розшифрування прізвища, імені та по-батькові особи, яка її підписала, відсутній номер поточного рахунку одержувача платежів, відсутність первинних документів, які свідчать про внесення грошових коштів в касу банку. Також операція із зняття грошових коштів не підтверджена первинними бухгалтерськими документами банку. Окрім того, скаржниця вважає, що судом першої інстанції її було позбавлено права подати заяву про застосування строків позовної давності, оскільки згідно з розрахунку заборгованості, який надав банк останній платіж було здійснено 25 травня 2012 року, а тому трирічний строк для предявлення даного позову закінчився 25 травня 2015 року, а позов було подано 25 серпня 2015 року, що свідчить про пропуск процесуального строку. На підставі викладеного, ОСОБА_2 просила скасувати вказане рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, а у випадку встановлення пропуску позовної давності відмовити у задоволенні позову з цих підстав. В судовому засіданні ОСОБА_2 наголошувала на тому, що кредитну картку вона від відповідача не отримувала, отримувала лише зарплатну картку № 4627081715361106, оригінал якої надала судовій колегії і її копія була приєднана до матеріалів справи (а.с.85) Заява, яка міститься в матеріалах справи була нею написана на отримання зарплатної картки. Представник позивача не погодилась із такими доводами і вказала, що в наданій суду заяві про видачу кредитної картки зазначено, що клієнт раніше ідентифікований за карткою № 4627081715361106, тобто їй видавалась як зарплатна так і кредитна картки. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення . Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні встановлено, що між сторонами був укладений кредитний договір і відповідач умови цього договору не виконує, у звязку з чим виникла заборгованість перед банком, яка підлягала стягненню з відповідача у судовому порядку. Судова колегія не може погодитись із судом першої інстанції виходячи з такого. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Відповідно до п. 6.5 Умов та правил надання банківських послуг,- позичальник зобов’язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. Відповідач наголошувала на тому, що заяву про видачу кредитної картки вона не підписувала, картку не отримувала, кредитом не користувалась. Просила суд витребувати від відповідача оригінал кредитного договору між ПАТ «Приватбанк» та ОСОБА_2, оригінал заяви на видачу картки № 5457082922329284, виписку з поточного рахунку відкритого на ім’я ОСОБА_2 в ПАТ «Приватбанк» (копія записів по цьому рахунку) з доданням відповідних первинних документів, детальний розрахунок суми заборгованості з розшифровкою дати виникнення такої заборгованості, розмір щомісячних внесків позичальником та погашення кредиту, процентів, оплати комісії за супровід наданих коштів та штрафних санкції. (а.с.33) Однак суд у задоволенні цієї заяви відмовив , мотивуючи свою відмову тим, що в матеріалах достатньо доказів, які доводять позовні вимоги. (а.с.40) Відповідно до ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судова колегія задовольнила клопотання ОСОБА_2 і витребувало від позивача документи, у витребуванні яких їй відмовив суд першої інстанції. Однак позивач надав суду лише розрахунок заборгованості за договором, однак інших документів, які б підтверджували як отримання кредитної картки так розмір отриманого кредиту суду не надав. ОСОБА_2 надала суду копії її звернень до позивача, а також відповіді позивача на ці звернення. Судова колегія приєднала ці документи, оскільки вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про витребування від позивача доказів, якими відповідач мала намір обґрунтувати безпідставність заявлених позовних вимог. Із цих доказів вбачається, що ОСОБА_2 27.06.2012 року звернулась до ПАТ «КБ «Приватбанк» із заявою в якій зазначала, що вона отримала в банку кредитну картку № 5457082922329284. Просила надати їй виписку руху грошових коштів на її поточному рахунку, кредитний договір за карткою № 545708292232984 для звірки зі своїми квитанціями платежів по кредиту, а також надати деталізований розрахунок нарахування процентів, пені та тіла кредиту за весь час заборгованості по цьому кредитному договору. (а.с.78) На це звернення ОСОБА_2 отримала відповідь в якій їй було рекомендовано звернутись за отриманням цих документів до відділення банку, в якому вона оформляла кредитний договір. (а.с.77) 29.08.2012 року ОСОБА_2 повторно звернулась до Банку з вимогою надати виписку про рух коштів на рахунку. (а.с.81) 24.09.2013 року від ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 було надіслано повідомлення про існування у неї заборгованості за кредитом. (а.с.80) Аналогічне звернення ОСОБА_2 надсилала Банку 25.10.2012 року (а.с.82) Із наведених доказів судова колегія зробила висновок, що ОСОБА_2 отримувала кредитну картку № 545708292232984, оскільки про це вона прямо зазначала у своїй заяві від 27.06.2012 року і користувалась кредитними коштами, оскільки виявляла намір провести звірку зі своїми квитанціями. Таким чином доводи відповідача проте, що вона таку картку не отримувала взагалі і кредитом не користувалась спростовуються наведеними доказами. Разом із тим, при вирішенні спору, судова колегія детально ознайомилась із наявними у справі доказами на підставі яких суд першої інстанції ухвалив своє рішення. Так на аркуші справи 8 міститься фотокопія заяви відповідача про видачу їй кредитної картки. В заяві зазначено тип картки: 545708292. Валюта: Гривня. Строк дії: 02/13. Тип кредитного ліміту: фінансовий. Базова процента ставка: 30 процентів з розрахунку 360 днів на рік. Строк дії кредитного ліміту: відповідає строку дії картки. Порядок погашення заборгованості: щомісячними платежами в розмірі 7% від суми заборгованості. Погашення заборгованості по Крелитному ліміту може проводитися як шляхом внесення коштів на карту Клієнтом, так і списанням Банком коштів з дебетної карти № 4627081715361106. Разом із тим в графі де має бути зазначено сума кредитного ліміту відсутній запис про його розмір. Тобто даний договір не містить в собі розміру кредитного ліміту, який був наданий відповідачу. Таким чином кредитний договір не містить в собі однієї із істотної умови, передбаченої ст. 1054 ЦК України, а саме розміру кредиту. Оскільки в договорі не зазначений розмір кредиту, який отримала відповідач, не можливо перевірити правильність розрахунків кредитної заборгованості, які позивач надав суду. Саме ця обставина є, на думку колегії суддів, підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки позивачем позовні вимоги про укладання кредитного договору на певних умовах не доведені. Суд першої інстанції на ці обставини уваги не звернув і вважав, що позивач надав усі належні і допустимі докази для доведення своїх позовних вимог. Таким чином, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді

Юридична особа (далі – Резидент) здійснює поставку товару закордон, як наслідок іноземні юридичні особи (далі – Нерезиденти) розраховуються з Резидентом в іноземній валюті. Однак, коли на рахунок Резидента надходить іноземна валюта, то вона автоматично конвертується в гривню (за офіційним курсом НБУ). В той же час, у Резидента існують перед іншими іноземними юридичними особами (далі - Нерезиденти 2) зобов’язання щодо оплати продукції, як наслідок Резидент змушений купувати іноземну валюту в Україні (за фактичним, тобто неофіційним курсом НБУ). Наприклад Нерезидент винен по контракту 100 доларів США, як наслідок, коли відповідні грошові кошти надійдуть на рахунок Резидента, то останні будуть складати 2173 грн (21.73 курс НБУ х 100). Проте, з огляду на те, що Резидент винен Нерезиденту 2 також 100 доларів, то останній вже повинен купувати долари США, а з огляду на те, що за офіційним курсом НБУ (тобто 21,73) це зробити нереально, Резидент буде змушений купувати валюту за більшим курсом, ніж встановлює НБУ. Як наслідок, якщо навіть припустити, що за курс купівлі валюти складає 23,0 то, це приведе до того, що 100 доларів США будуть коштувати 2300 грн (23,0 х 100). З наведеного вбачається, що Резидент, який отримав від Нерезидента 100 доларів США, а потім цими ж саме коштами (тобто 100 доларами США) спробує розрахуватися з Нерезидентом 2 то, як наслідок, Резидент на курсовій різниці переплатить 127 грн. (2300 – 2173). Тобто зі 100 доларів Резидент втрачає 127 грн, а вже з 1 000 000 млн. доларів США це буде дорівнювати 1 270 000 грн., тобто на рівному місці Резидент буде зазнавати чималих фінансових витрат. Виникло наступне питання: Чи можна розраховуватися з Нерезидентами 2 за рахунок іноземної валюти, що надійшла від Нерезидентів (тобто, не перераховувати (повертати) відповідну іноземну валюту на територію України) та як на це буде реагувати податкова (з огляду на вимогу повернути іноземну валюту протягом 90 днів з дати оформлення митної декларації) ??? Особливо цікавить судова практика вищих судів!!!!

д заказчик подал иск о взыскании стоимости якобы поврежденного имущества. На счет практики, то я ее пока тоже не находил (впрочем это касается и отрицательной) Признать данный пукт договора недействительным, перевозчик, как по мне, может пробовать на том основании, что последний противоречит норме ч. 3 и ч. 4 ст. 314 ХКУ (которые являеются императивными).

Згідно ч. 1 ст. 314 Господарського кодексу України: «Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини». Відповідно до ч. 3 ст. 314 Господарського кодексу України: «За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає: у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість» Нормами ч. 4 ст. 314 Господарського кодексу України передбачено, що: «Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату». З огляду на вищезазначені імперативні норми Господарського кодексу України у мене виникло питання – Чи має право Експедитор встановлювати у договорі про надання транспортно-експедиційних послуг по здійсненню перевезень вантажів автомобільним транспортом встановлювати, що: «Сторони домовились, що при пошкодженні вантажу відшкодовується не сума, на яку зменшилася вартість товару згідно рахунку-фактури, а ринкова вартість самого товару який пошкоджено. Пошкодженням в даному випадку вважається навіть втрата товарного виду». Також є дуже цікавим інший пункт даного Договору, а саме: «Перевізник у будь-якому випадку позбавлений права вимагати повернення йому пошкодженого вантажу». До речі, вантаж вважається пошкодженим, навіть якщо трошки намокла коробка, у якій він знаходиться. І це при тому, що саму коробку навіть не відкривають задля перевірки самого вантажу на предмет його стану (при цьому предметом перевезення інколи буває піна для гоління, яка знаходиться у металевому флаконі)

Для застосування свого бачення відносно норм матеріального права наявність або відсутність диплому, як на мене, взагалі не має значення. Щодо Луспеника та ін., то у даному випадку, як на мене, банк, застосовуючи норму ч. 2 ст. 1050 ЦК, скористався своїм правом на дострокове стягнення усієї заборгованості по кредиту, у т.ч. і відсотків (процентів нарахованих у відповідності до ст. 1048 ЦК, тобто прострочені та поточні проценти). Як наслідок, банк (з дня подання позову або з моменту винесення рішення суду) втрачає можливість додатково нараховувати відсотки за користування кредитом, оскільки останній вже їх стягнув достроково, тобто він не забажав чекати дати припинення кредитного договору (який наприклад міг бути укладений до 2037 року). Як наслідок, відповідною дією банк в односторонньому порядку змінив умови кредитного договору, тим саме ці правовідносини (кредитні) перейшли вже в іншу стадію (а саме виконання судового рішення). Стосовно «видалення зайвих коментарів», то це не повинно ставитися як пропозиція та/або питання у даній тематиці, так як Ви, а також і кожний відвідувач даного форуму, мають змогу наводити свою особисту думку, з того чи іншого питання (для цього ми тут і спілкуємось).

У даному випадку Ви навели норми, які є загальновідомими. В свою чергу, Ви, скоріш за все, не взяли до уваги, що загальну тему (тобто питання щодо дати припинення дії кредитного договору) було розміщено мною. При цьому я конкретизував деякі нюанси, з яких вбачається, що дія договору (а ні зобов’язання) має для мене першочергове значення. Оскільки, якщо договір припинив свою дію, то у банку, як наслідок, вже не було жодних правових підстав нараховувати проценти (відсотки) по ньому, а у позичальника були відсутні зобов’язання їх сплачувати.

Я теж згоден з тим, що пред’явлення вимоги та пред’явлення позову є різними поняттями. Не зважаючи на це, для мене питання щодо саме дати припинення дії договору є першочерговим (а не другорядним), оскільки від цього дуже багато залежить. Водночас, з огляду на те, що на цей час є правова думка ВССУ, згідно якої: «термін виконання зобов'язання за цим договором банком було змінено і цей термін необхідно визнати таким, що настав з моменту звернення банку до суду з таким позовом», то вважаю, що цим слід користуватися. Щодо наслідків, то є чимало суперечливих рішень ВСУ, які винесені на користь банків, проте останні не переймаються з цього приводу, а навпаки посилаються на них при першій нагоді

Я пропоную це питання (щодо припинення дії кредитного договору саме з моменту подання банком відповідного позову) обгрунтувати наступним Відносно того, що позовну заяву Банку про дострокове стягнення заборгованості по кредитному договору, можливо розцінювати саме як вимогу, свідчить наступна судова практика, а саме: 1) постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі № 6-53цс14, у якій зазначено, що «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя; 2) абз. 3 п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що: «Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову». Водночас, саме день подання Банком вищезазначеної ВИМОГИ (тобто позову про дострокове стягнення кредитного боргу) до Суду, можливо розцінювати як днем зміни строку дії Кредитного договору, у т.ч. і в частині розрахунків (!!!). До речі відповідна правова позиція також підтверджується і сталою судовою практикою, наприклад: 1) ухвалою ВССУ від 29.07.2015 по справі № 6-13025св15, у якій зазначено наступне: «у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором банк відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України і п. 6.5 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника заборгованість за кредитним договором, надіславши претензію-повідомлення (вимогу) про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання зобов'язання». 2) постановою Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі № 6-53цс14, у якій, окрім іншого, зазначено наступне: «У зв'язку з порушенням боржником графіка погашення платежів та виникненням заборгованості за кредитним договором кредитор використав передбачене ч. 2 ст. 1050 ЦК України та пунктом 5.5 договору право на односторонню зміну умов кредитного договору, надіславши 26 червня 2012 року вимогу, у тому числі поручителю, про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов'язаних із ним платежів не пізніше 28 липня 2012 року. Отже, у разі зміни кредитором на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню з цієї дати». 3) ухвалою ВССУ від 01.10.2014 по справі № 6-28531св14, у якій зазначено наступне: «У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів та звернення ОСОБА_4 із позовом до банку про визнання недійсним договору поруки, позивач у 2011 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 23 травня 2011 року Деснянським районним судом м. Києва рішення, яким у солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «КБ «Надра» стягнуто 131 133,65 доларів США, що еквівалентно 1 044 282 грн 78 коп., заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на п. 4.2.4 договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Таке свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком було змінено і цей термін необхідно визнати таким, що настав з моменту звернення банку до суду з таким позовом (!!!)». До речі, відповідний правовий висновок також наведено в ухвалах ВССУ від 18.03.2015 по справі № 6-46041св14, від 11.02.2015 по справі № 6-47295св14

Данный посыл имеет место быть (более того его поддерживают и суды, в т.ч. ВССУ и ВСУ). Однако в моем случае небыло досудебного требования (тем более о досрочном взыскании всего долга), поскольку банк сразу обратился с иском в суд

Не совсем понял к чему этот посыл, тем более учитывая главный вопрос этой темы ? Если Вы об изменении условиями договора размера годовых (например с 3% на 15 %), то эта позиция мне известна

А как по Вашему мнению следует аргументировать данную позицию (с момента обращения с иском в суд) ?

У кого небудь є якісь думки з цього приводу ?

В обґрунтування позиції відносно 1 питання (з дня подання первісного позову) можливо посилатися на те, що факт подання позову можливо розцінювати як пред’явлення вимоги до Позичальника про сплату боргу (даний висновок наведено в постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 по справі №6-53цс14, у якій зазначено, що «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя», а також у абз. 3 п. 24 Постанови Пленуму ВССУ № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» встановлено, що: «Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову»). Згідно ч. 2 ст. 530 ЦК України: «Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства». З наведеного вбачається, що позовна заява є вимогою, а отже, якщо з дати її пред’явлення до суду минуло 7 днів, а Позичальник не виконав добровільно свої зобов’язання (тобто не сплатив Банку суму боргу, що зазначена у позові), то як наслідок, строк дії договору (з 8 дня після дати пред’явлення первісного позову) припиняється. Подальше винесення рішення суду лише констатує відповідний факт, та жодним чином не впливає на дату припинення строку дії кредитного договору. До речі, в підтвердження цієї позиції свідчить те, що наприклад Банк подав позов про стягнення з Позичальника суми боргу за період з 20.01.2008 по 20.01.2014 та суд, за наслідками розгляду даної справи, 15.08.2014 виніс рішення про задоволення позову в повному обсязі. Проте, якщо припустити, що Позичальник (боржник) не виконав своєчасно це рішення, то Банк, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України, має право нарахувати та стягнути з Позичальника 3% річних та інфляційні (якщо кредит в гривні), за весь час прострочення виконання свої зобов’язань. При цьому банк не буде здійснювати свій розрахунок від дати винесення рішення (тобто від 15.08.2014), а буде виходити з розрахунку суми позову (тобто дат, які там наведені, та які були порушені Позичальником починаючи з 20.01.2014 (по цю дату здійснювався розрахунок при поданні первісного позову) та по день подання нового позову, наприклад 30.12.2014).

Згідно ч. 2 ст. 1050 ЦК України: «Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». З огляду на невиконання Позичальниками своїх зобов’язань за кредитними договорами, Банки зверталися до судових інстанцій з позовами про дострокове стягнення існуючої заборгованості за тілом кредиту, нарахованих процентів, пені та штрафів. Як правило, судові інстанції виносили рішення на користь Банків та, як наслідок, не зважаючи на те, що строк дії договору ще не закінчився, суди, з огляду на вимоги ч. 2 ст.1050 ЦК України достроково стягували з Позичальників заборгованість за кредитними договорами. Не зважаючи на відповідні обставини, Банки, враховуючи що загальний строк дії кредитного договору, на їх думку, не припинився, а також з огляду на те, що борг, не зважаючи на рішення суду про дострокове його стягнення, не погашено, подають до суду нові позови, у яких просять стягнути з Позичальників, відсотки за користування кредитом, неустойку, тощо (далі – Нові позови). Водночас, судові інстанції, у т.ч. і ВССУ (наприклад ухвали від 13.05.2015 по справі № 6-4841св15, від 15.07.2015 по справі № 6-15565св15) відмовляють Банкам у задоволенні Нових позовів, обґрунтовуючи свою позицію наступним, а саме: «Таким чином, оскільки вже ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування (!) відсотків за користування кредитом (!), неустойки (!) поза строком дії кредитного договору законом не передбачено (!)». З наведеного чітко вбачається, що після того, як Банк скористався своїм правом на дострокове стягнення усієї заборгованості за кредитним договором то, як наслідок, це приводить до того, що відповідний договір, навіть, якщо він був укладений до 2020 року, припиняє свою дію. З огляду на це, у мене є наступне питання – Чи має право Позичальник, який не зважаючи на винесене рішення про дострокове стягнення заборгованості, сплатив Банку додатково нараховані відсотки (тобто вже поза межами дії договору), вимагати в судовому порядку, посилаючись, окрім іншого, на вимоги ч. 1 ст. 1212 ЦК України, стягнення з Банку безпідставно отриманих коштів (обґрунтовуючи це тим, що строк дії кредитного договору закінчився, а отже у Банку не було правових підстав для зарахування та подальшого утримання цих коштів у себе) ? Також мені незрозуміло, з якого саме часу кредитний договір вважається припиненим (тобто закінчується строк його дії, як зазначає ВССУ): 1) саме з дня подання Банком первісного позову про дострокове стягнення боргу ? 2) саме з дня винесення рішення, за наслідками розгляду первісного позову ?

В приведенном Вами примере не совсем понятно как была изначально определена начальная цена продажи предмета ипотеки, а также была ли она прописана в договоре, как это предусмотрено ст. 38 Закона. Нюанс в том, что в ст. 38 Закона, как я уже говорил, указаны 2 варианта определения цены предмета ипотеки: 1) по соглашению сторон; 2) оценки, как следствие, не совсем понятно, какая норма закона разрешает применять 6 месячный срок действия оценки к первому варианту определения цены предмета ипотеки. И это при том, что последний установлен сторонами в договоре и этот пункт договора является действующим, даже по прошествии нескольких лет. А суды, как правило, учитывая нормы ст. 525, ст. 526, ст. 627 ГК Украины, ну и ст. 38 Закона, То, что Вы пытались убедить апелляцию, в том что требования ко 2 ( второму) пункту распространяются и на 1 (первый) пункт( в части 6 месячного срока действия оценки), меня не удивляет, поскольку надо пытаться убеждать суд разными способами, однако, не понятно, какими нормами права, подтверждается Ваша позиция, учитывая, что начальная цена продажи определена договором, а не оценщиком.

Интересно, почему Вы сделали именно такой вывод, учитывая, что в данной норме есть еще один способ определения цены продажи предмета ипотеки, а имеено: "Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем (!) або на підставі оцінки майна (!)" суб'єктом оціночної діяльності