ANTIRAID

‼️🇷🇼Пройшов вже майже рік з моменту виявлення ОЗУ ВП ВС, поки окрім Князєва в це ОЗУ за допомогою НАБУ вже ніби ніхто й не входить. Схоже за цей час всі вже трохи прийшли в себе і повертається зміна сталих правових позицій на нові під ситуацію та напрямок вітру. Стабільність повертається, тільки за це тиждень змінені вже дві позиції щодо поділу майна подружжя та в питаннях реалізації майна банкрута, але якщо більш прискіпливо подивитись, то навіть три зміни є, бо ще відійшли від гудимівської односторонньої реституції при цьому стабільність у захисті прав недобросовісних кредиторів залишилась. Також до огляду увійшли позиції щодо належного повідомлення сторони, захисту недобросовісних забудовників, порядку встановлення добре відомою торговельною маркою в Україні, позиції ВС-КЦС та ВС-КГС, практика ЄСПЛ, притягнення керівника ТЦК до відповідальності та стягнення коштів з державного бюджету за незаконне звільнення судді й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-20-po-26-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Нещодавно було опубліковано звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2023 рік. Що відбувається з правами людини в Україні. 🔸Звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2023 рік - https://www.state.gov/reports/2023-country-reports-on-human-rights-practices/ukraine/ 🔸Постанова КМУ від 23 квітня 2024 р. № 443 Про внесення змін до пункту 11 Порядку реалізації експериментального проекту щодо оформлення паспорта громадянина України та паспорта громадянина України для виїзду за кордон громадянам України, які перебувають за межами України, оформлення, обміну іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають в Україні, посвідки на постійне проживання під час їх перебування за межами України - https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-vnesennia-zmin-do-punktu-11-poriadku-realizatsii-eksperymentalnoho-proektu-shchodo-oformlennia-pasporta-hromadianyna-ukrainy-ta-pasporta-hromadianyna-ukrainy-i230424-443 🔸Ferrexpo та Жеваго, як не нанести шкоду Україні - https://censor.net/ua/blogs/3486187/ferrexpo_ta_jevago_yak_ne_nanesty_shkodu_ukrayini 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Це наша справа. Дуже шкода, що ті особи, які не поважають Закон та його порушують врешті жодну відповідальність не понесуть. Суд зазначив: В даному випадку, протиправна постанова ВР України про звільнення позивача створила для нього негативні наслідки у формі відрахування зі штату суду, невиплати суддівської винагороди та позбавлення позивача інших соціальних гарантій, чим було завдано шкоду, що є предмет даної справи. При цьому, саме протиправна постанова ВР України спричинила вказані вище негативні наслідки, які підлягають ліквідації, оскільки як вказав Верховний Суд у наведеному вище правовому висновку: протиправна постанова ВР України не повинна породжувати наслідки. А отже у випадку, якщо все ж таки наслідки настали, то вони мають бути усунені, а порушені права поновлені, оскільки наслідки настали без правової на те підстави. Таким чином, враховуючи все наведене вище, суд доходить висновку про те, що настання негативних наслідків, спричинених протиправною постановою ВР України мають буту усунуті в судовому порядку, як це вже було зроблено щодо поновлення позивача на посаді та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу. А з огляду на те, шо в результаті протиправної постанови ВР України позивача позбавлено права на соціальні гарантії, то, відповідно, у нього є право на відшкодування завданої шкоди у формі не отриманої компенсації за основну та додаткову відпустки, а також не отриманої компенсації допомоги на оздоровлення. Разом з тим, відповідно до правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (справа № 757/38064/16-ц) при вирішенні спору про відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 квітня 2024 року № 640/4276/21 Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України та Державної судової адміністрації України про стягнення з Державного бюджету України майнової та моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Верховної Ради України (далі також ВР України, відповідач-1) Державної казначейської служби України (далі також ДКСУ, відповідач-2), в якому просив: - стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, у розмірі 505 127, 25 грн шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами; - стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, у розмірі 1 000 000, 00 грн, шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. Ухвалою Окружного адміністративно суду міста Києва від 25 лютого 2021 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2021 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2021 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну судову адміністрацію України (далі також відповідач-3). На виконання положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» адміністративну справу було передано до Київського окружного адміністративного суду за належністю. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року прийнято до провадження адміністративну справу та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами. Звертаючись до адміністративного суду ОСОБА_1 у позові вказував, що йому завдано матеріальної і моральної шкоди в результаті прийняття Верховною Радою України постанови про його звільнення з посади судді, яка в подальшому була визнана протиправною та скасована у судовому порядку. Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідачі-1 та 2, у наданих суду відзивах, наголошують на відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог з огляду на вказані у таких відзивах мотиви. Такі доводи заперечені позивачем у наданій суду відповіді на відзиви відповідачів-1 та 2. За час розгляду справи відповдіачем-3 не надано суду відзиву або будь-якого іншого документу, з якого було б можливим встановити його ставлення до заявлених позовних вимог. Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке. Як вбачається з матеріалів справи, Постановою ВР України від 19 лютого 2009 року №1030-VІ «Про обрання суддів» позивач обраний на посаду судді Вищого господарського суду України безстроково. За результатами розгляду дисциплінарної справи Вища рада юстиції 24 грудня 2015 року прийняла рішення №1202/0/15-15 «Про внесення подання до ВР України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України за порушення присяги» (далі також - Рішення ВРЮ № 1202/0/15-15). 16 лютого 2016 року Вища рада юстиції внесла до ВР України подання про звільнення позивача з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку із порушенням присяги судді. Президент України, відповідно до частини 2 статті 83 Конституції України, звернувся до Голови ВР України з вимогою скликання не пізніше 29 вересня 2016 року позачергового пленарного засідання ВР України та визначив, що до порядку денного необхідно включити розгляд питання про звільнення суддів, оскільки дана обставина може негативно позначитись на функціонуванні судової системи та проведенні судової реформи. Дана вимога оформлена листом. 27 вересня 2016 року Голова ВР України видав розпорядження «Про скликання позачергового пленарного засідання ВР України восьмого скликання» № 352 на 10 годину 29 вересня 2016 року. 29 вересня 2016 року ВР України була прийнята постанова № 1616-VІІІ про звільнення позивача з посади судді Вищого господарського суду України у зв`язку із порушенням присяги. Наказом Голови Вищого господарського суду України від 06 жовтня 2016 року № 362-к ОСОБА_1 звільнили з посади судді на підставі постанови ВР України з 06 жовтня 2016 року. 07 травня 2018 року рішенням Верховного Суду позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено, визнано незаконною та скасовано постанову ВР України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді (справа № 800/520/16). 26 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду залишила без задоволення апеляційну скаргу ВР України, а рішення Верховного Суду від 07 травня 2018 року про скасування постанови Верховного Суду про звільнення позивача з посади без змін. Наказом Голови ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України від 22 липня 2019 року № 77-к ОСОБА_1 поновлено на посаді судді Вищого господарського суду України. Вважаючи, що йому завдано матеріальної і моральної шкоди в результаті прийняття Верховною Радою України постанови про його звільнення з посади судді, яка в подальшому була визнана протиправною та скасована у судовому порядку, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог виходячи з такого. Згідно пункту 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, де збитками є, в тому числі і доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Окрім того, законодавством України гарантується право кожному працівникові на відпустку. Право на оплачувану щорічну відпустку передбачено статтею 45 Конституції України. У відповідності до вимог статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів. При цьому, додаткова відпустка, що передбачена статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» надається саме у разі наявності у судді необхідного стажу, незалежно від того, що він фактично не міг виконувати свої повноваження з незалежних від нього причин внаслідок вимушеного прогулу. Відповідно до статті 4 Закону «Про відпустки» до щорічних відпусток належать також інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Суд зазначає, що до вказаних «інших видів щорічних додаткових відпусток» належить і відпустка позивача за стаж роботи на посаді судді за статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Отже, така невикористана з незалежних від позивача причин додаткова відпустка за 2016-2019 роки також повинна бути відшкодована у виді грошової компенсації. З наведеного вбачається, шо ОСОБА_1 за період з дати відрахування зі штату суду по дату зарахування до такого штату суду втратив дохід за невикористану щорічну оплачувану відпустку тривалістю в 90 робочих днів, а також за невикористану додаткову оплачувану відпустку тривалістю 45 календарних днів. Крім того, позивач тричі не отримав допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. У своєму відзиві ВР України вказує на те, що скасування у судовому постанови ВР України про звільнення позивача з посади не вплинуло на процедуру звільнення, оскільки позивач в подальшому був повторно звільнений Вищою радою правосуддя. Так, Верховна Рада України листом від 28 березня 2019 року № 04-29/04-649 надіслала Вищій раді правосуддя копію подання Вищої ради юстиції про звільнення судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді. Згідно з пунктом 3 частини 6 статті 126 Конституції України підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді. Відповідно до вимог статті 56 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні Вищої ради правосуддя. Так, Вища рада правосуддя 27 червня 2019 року прийняла рішення № 1743/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого господарського суду України на підставі пункту 3 частини 6 статті 126 Конституції України. Разом з тим, суд звертає увагу на те, що такі доводи відповідача-1 не спростовують обставини наявності протиправного акту ВР України. який спричинив наслідки у формі протиправного звільнення позивача v 2016 році та спричинення таким актом йому шкоди у період його дії з 2016 року по 2019 рік. Великою Палатою Верховного Суду у справі № 9901/777/18 від 12 березня 2020 року було висловлено наступний висновок з приводу настання будь-яких наслідків після скасування постанови ВРУ: «...Скасування акта суб`єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Визнання ж акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти. Отже, можна зробити висновок, що в разі визнання судом незаконним рішення/дій, прийнятого/вчинених Верховною Радою України за результатами розгляду подання ВРЮ про звільнення судді з посади за порушення присяги, незалежно від того, підтримав парламент таке подання і прийняв постанову про звільнення судді, чи ні (порушення вимог закону (зокрема, процедури) можуть мати місце у будь-якому із цих двох випадків), зазначена процедура не може вважатися завершеною, а подання розглянутим. У контексті обставин справи, яка переглядається, це означає, що внаслідок визнання незаконною і скасування судом Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року №1615-VIII цей акт не ПОРОДЖУЄ жодних правових наслідків віл часу його прийняття, а тому відповідне подання ВРЮ не може вважатися реалізованим, що обумовлює відновлення стадії його розгляду уповноваженим органом...». В даному випадку, протиправна постанова ВР України про звільнення позивача створила для нього негативні наслідки у формі відрахування зі штату суду, невиплати суддівської винагороди та позбавлення позивача інших соціальних гарантій, чим було завдано шкоду, що є предмет даної справи. При цьому, саме протиправна постанова ВР України спричинила вказані вище негативні наслідки, які підлягають ліквідації, оскільки як вказав Верховний Суд у наведеному вище правовому висновку: протиправна постанова ВР України не повинна породжувати наслідки. А отже у випадку, якщо все ж таки наслідки настали, то вони мають бути усунені, а порушені права поновлені, оскільки наслідки настали без правової на те підстави. З огляду на те, що частину наслідків вже усунуто судом (судовим рішенням у справі 826/8963/18 визнано незаконним та скасовано наказ про звільнення позивача з виплатою йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу), то, відповідно, судовому контролю та захисту порушених прав підлягає і частина негативних наслідків, що стосується позбавлення позивача соціальних гарантій та завдання таким позбавленням шкоди у формі не отриманої компенсації невикористаної відпустки та не отриманої допомоги на оздоровлення. У вказаному контексті суд також критично оцінює доводи відповідача-1 про те, що скасування Верховним Судом постанови ВР України від 29 вересня 2016 року № 1616-VIII за формальними підставами, жодним чином не плинуло на рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року № 1202/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді ОСОБА_2 з посади судді Вищого господарського суду України за порушення присяги», яке було чинним як на той момент, коли приймалося рішення ВР України 29 вересня 2016 року, так і на момент прийняття рішення Великою Палатою Верховного Суду 26 лютого 2019 року у справі № 800/520/16 та не втратило чинності після визнання незаконною та скасування Постанови ВР України від 29 вересня 2016 року № 1616-VIII постановою Верховного Суду від 26 лютого 2019 року. Така позиція ВР України є безпідставною з огляду на те, що рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року № 1202/0/15-15 саме по собі не породжує наслідок у вигляді звільнення позивача, а лише є підставою для прийняття (у визначеному на той час порядку) рішення ВР України у формі відповідної постанови про звільнення судді. Відповідно, факт чинності такого рішення Вищої ради юстиції не впливає на обставини, що є предметом розгляду у даній справі. Таким чином, враховуючи все наведене вище, суд доходить висновку про те, що настання негативних наслідків, спричинених протиправною постановою ВР України мають буту усунуті в судовому порядку, як це вже було зроблено щодо поновлення позивача на посаді та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу. А з огляду на те, шо в результаті протиправної постанови ВР України позивача позбавлено права на соціальні гарантії, то, відповідно, у нього є право на відшкодування завданої шкоди у формі не отриманої компенсації за основну та додаткову відпустки, а також не отриманої компенсації допомоги на оздоровлення. Так, за змістом пункту 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Постанова № 100), нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях, провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. Згідно з абзацу 4 пункту 3 Постанови № 100 при обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов`язків, службового відрядження тощо), та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Таким чином, для розрахунку відпускних передусім необхідно визначити середню заробітну плату. Для цього потрібно сумарний заробіток за останні перед початком відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період поділити на відповідну кількість календарних днів року або меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів). Отриманий показник множимо на кількість календарних днів відпустки. Розрахунок відпускних у вигляді формули: В = Д х ЗП : (К - С- Ч), де: В - сума відпускних; Д - кількість календарних днів відпустки; ЗП - сума заробітної плати, нарахованої в розрахунковому періоді; К - загальна кількість календарних днів у розрахунковому періоді (за 12 місяців це 365 (у високосному році 366) календарних днів); С - кількість святкових і неробочих днів, передбачених ст. 73 КЗпП, які припадають на розрахунковий період; Ч - час, протягом якого працівник відповідно до чинного законодавства або з інших поважних причин не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково в розрахунковому періоді. Таким чином, для розрахунку суми відпускних необхідно визначити: - розрахунковий період і кількість календарних днів у ньому; - виплати, що нараховані в розрахунковому періоді і беруть участь у розрахунку середньої зарплати. Оскільки відповідно до пункту 2 Постанови № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки, а також з урахуванням того, що реально відпустка позивачу внаслідок прийняття ВР України протиправної постанови про звільнення надана не була, вбачається, що останні 12 місяців слід відраховувати з червня 2018 року по травень 2019 року (червень 2019 року - це місяць, в якому було прийняте рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/8963/18 про поновлення позивача на посаді). В цей період кількість календарних днів (з вирахуванням святкових і неробочих днів) становила: червень 2018 року 20; липень 2018 року 22; серпень 2018 року 22; вересень 2018 року 20; жовтень 2018 року 22; листопад 2018 року 22; грудень 2018 року 20; січень 2019 року 21; лютий 2019 року 20; березень 2019 року 20; квітень 2019 року 20; травень 2019 року 22. Отже, сумарна кількість днів, що беруться для розрахунку, становить 251 день. В період з червня по грудень 2018 року загальна сума суддівської винагороди позивача становить 269 586, 00 грн. (35 944, 80 грн х 6 міс.) + 53 917, 20 грн. В період з січня по травень 2019 року загальна сума суддівської винагороди позивача становить 293 913 грн. (58 782, 60 грн х 5 міс). Таким чином, загальна сума становить 269 586, 00 грн + 293 913 грн = 563 499 грн. Середньоденна заробітна плата (суддівська винагорода) ОСОБА_1 склала: 563 499 грн. / 251 день = 2 245, 01 грн. Отриманий результат необхідно помножити на число календарних днів відпустки. Отже, загальний розмір неотриманої щорічної основної та додаткової відпустки становить 2 245, 01 грн х 135 днів (90 днів щорічної основної оплачуваної відпустки та 45 днів додаткової) = 303 076, 35 грн. Також позивач тричі мав право на отримання допомоги на оздоровлення, яка виплачується додатково до суддівської винагороди під час виходу судді у відпустку в розмірі посадового окладу за статтею 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», які би він міг отримати, проте не отримав з підстав, наведених вище. Оскільки протиправним рішенням ВР України позивачу нанесена також майнова шкода у формі упущеної вигоди у виді неотриманої допомоги на оздоровлення, вона також підлягає компенсації в розмірі: (30 днів х 2 245, 01 грн) х 3 = 202 050, 90 грн. Таким чином, протиправною постановою ВР України ОСОБА_1 була нанесена майнова шкода у формі упущеної вигоди в частині невикористаних щорічних відпусток та неотриманої допомоги на оздоровлення в розмірі: 303 076, 35 грн + 202 050, 90 грн. = 505 127, 25 грн. Таким чином, постановою ВР України, протиправність якої встановлена судовим рішенням Верховного Суду, ОСОБА_1 було завдано майнової шкоди у формі упущеної вигоди в розмірі неотриманої невикористаної щорічної оплачуваної відпустки тривалістю в 90 робочих днів, неотриманої допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу (тричі) та неотриманої невикористаної додаткової відпустки тривалістю в 45 календарних днів на загальну суму 505 127, 25 грн. Таким чином, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги у наведеній частині. При цьому, суд звертає у контексті наведеного увагу на те, що у своєму відзиві відповідач-2 вказує на помилковість стягнення з ДКСУ завданої шкоди. Між тим, позові вимоги сформульовані наступним чином: стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. Отже, жодної вимоги про стягнення з ДКСУ позов не містить. Разом з тим, відповідно до правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (справа № 757/38064/16-ц) при вирішенні спору про відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України Аналогічний правовий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2018 року у справі № 910/23967/16. Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає таке. Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму № 4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За наслідками дослідження обставин справи, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що йому заподіяно моральну шкоду, а саме, не надано належних пояснень того, в чому полягає моральна шкода, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідачів та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо. Водночас, сам по собі факт протиправної поведінки відповідачів не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди. За таких обставин, в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити. Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2)чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, - В И Р І Ш И В: Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Верховної Ради України (01008, місто Київ, вулиця М. Грушевського, будинок 5; код ЄДРПОУ 20064120), Державної казначейської служби України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6; код ЄДРПОУ 37567646) та Державної судової адміністрації України (01601, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5; код ЄДРПОУ 26255795) про стягнення з Державного бюджету України майнової та моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, суму у розмірі 505 127, 25 грн (п`ятсот п`ять тисяч сто двадцять сім гривень двадцять п`ять копійок), шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати кошти у вказаній сумі зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України для відшкодування шкоди, завданої органами державної влади чи їх службовими особами. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. Суддя Колеснікова І.С. Джерело: ЄДРСР 118594608

Дуже цікаве рішення і мабуть перше у цій категорії справ. Суди попередніх інстанцій не врахували низку доказів не надали їм оцінки з огляду на це справа направлена на новий розгляд. Але Велика палата зробила певні висновки, зокрема: 8.50. Окремо Велика Палата звертає увагу на те, що згідно із частиною четвертою статті 25 Закону № 3689-XII у разі визнання торговельної марки добре відомою в судовому порядку особа, торговельна марка якої визнана добре відомою, інформує НОІВ про таке рішення. Відомості про добре відомі торговельні марки, визнані такими Апеляційною палатою або судом, вносяться НОІВ до переліку добре відомих в Україні торговельних марок та публікуються в Бюлетені. Перелік добре відомих в Україні торговельних марок має інформаційний характер, є загальнодоступним і оприлюднюється на офіційному вебсайті НОІВ. 8.51. Отже, внесення до переліку, який за законом має інформаційний характер, відомостей про добре відому марку не має юридичного значення для правовідносин, пов`язаних з правами на торговельну марку.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 квітня 2024 року м. Київ Справа № 910/13988/20 Провадження № 12-3гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю. судді-доповідачаТкача І. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.,Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників: позивача -Кудрицької Т. Ю., Ромащенко Д. О., відповідача-1 - не з`явились, відповідача-2 - Сови В. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Лубнифарм» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2022 (головуючий суддя Сотніков С. В., судді Отрюх Б. В., Гарник Л. Л.) та рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2022 (суддя Марченко О. В.) за позовом Приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» (яка є правонаступником Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності»), Акціонерного товариства «Лубнифарм», про визнання торговельної марки добре відомою, визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг недійсним, зобов`язання вчинити дії. 1. Стислий виклад позовних вимог 1.1. У вересні 2020 року Приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі - Фірма, Позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, до Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», яка є правонаступником Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності» (далі - УКРНОІВІ, Відповідач-1), Акціонерного товариства «Лубнифарм» (далі - Товариство, Відповідач-2, Скаржник), у якому просило: ? визнати позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП) «фармацевтичні препарати» на ім`я Позивача; ? зобов`язати УКРНОІВІ внести відомості про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» на ім`я Позивача до переліку добре відомих в Україні торговельних марок, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному електронному бюлетені; ? визнати недійсним повністю свідоцтво України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1», власником якого є Товариство (видане 15.02.2002 за заявкою від 24.02.1997); ? зобов`язати УКРНОІВІ внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки щодо визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному електронному бюлетені. 1.2. Позов обґрунтовано тим, що позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» є добре відомим в Україні станом на 01.01.1997 на ім`я Позивача для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати», оскільки відповідає низці факторів доброї відомості торговельних марок. За доводами Позивача, права на добре відому торговельну марку діють з дати, станом на яку її визнано добре відомою, а власник таких прав може забороняти третім особам використовувати таку торговельну марку або схоже до ступеня сплутування з торговельною маркою позначення стосовно таких самих, споріднених і неспоріднених товарів і послуг. Водночас належний Товариству знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 є схожим настільки, що його можна сплутати з добре відомою станом на 01.01.1997 торговельною маркою Позивача для ідентичних товарів. Тобто спірне свідоцтво підлягає визнанню недійсним, оскільки торговельна марка Відповідача-2 не відповідає умовам надання правової охорони з підстав, передбачених частиною третьою статті 6 Закону України № 3689-XII від 15.12.1993 «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі - Закон № 3689-XII). 2. Стислий виклад рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 26.01.2022 повністю задовольнив позов: ? визнав позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» стосовно Фірми; ? зобов`язав УКРНОІВІ внести відомості про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» стосовно Фірмидо переліку добре відомих в Україні торговельних марок, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному бюлетні «Промислова власність»; ? визнав недійсним належне Товариству свідоцтво України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1» щодо усіх товарів 05 класу МКТП; ? зобов`язав УКРНОІВІ внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг щодо визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному бюлетні «Промислова власність». 2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що встановлено безперервне, інтенсивне та географічно обширне просування Фірмою торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_2». На підставі цього суд виснував, що станом на 01.01.1997 позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» стало добре відомим в Україні на ім`я Фірми для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати». 2.3. Господарський суд виснував, що торговельна марка «ІНФОРМАЦІЯ_1», належна Товариству за свідоцтвом України № НОМЕР_1, та добре відома на ім`я Фірми торговельна марка «ІНФОРМАЦІЯ_2» є схожими настільки, що їх можна сплутати. 2.4. Суд зазначив, що факт відмови в реєстрації заяви № 94103498 жодним чином не впливає на визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою відносно Фірми, оскільки, по-перше, заявка № 94103498 стосується іншої торговельної марки, по-друге, відсутність реєстрації в Україні позначення не виключає можливості визнання такого позначення добре відомою торговельною маркою відносно Позивача. 2.5. Місцевий господарський суд встановив, що надані Товариством акт впровадження раціоналізаторської пропозиції, а також листування щодо дозвільних документів на виробництво таблеток не підтверджують самого факту виробництва, реалізації та просування препарату, маркованого позначенням «ІНФОРМАЦІЯ_2». 2.6. Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що надані Товариством техніко-економічні показники його промислової діяльності містять набір числових значень, які не пов`язані між собою, мають фрагментарний характер та не мають жодного відношення до обставин, що підлягають доведенню у цій справі. Суд виснував, що документ містить суперечливі відомості, які можуть відноситись до різного періоду часу. 2.7. Суд зазначив, що з наданих Товариством інструкції для медичного застосування таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_1», затвердженої Фармакологічним комітетом МОЗ України 29.06.1995, та звіту до договору № 31-95 «Розробка науково-технічної документації на препарат «ІНФОРМАЦІЯ_1» від червня 1995 року слідує, що препарат «ІНФОРМАЦІЯ_1» у черні - вересні 1995 року був предметом лише доклінічних досліджень Товариства на базі вже відомого на той час препарату Позивача «ІНФОРМАЦІЯ_2», який уже набув широкої відомості серед споживачів з огляду на його активне виробництво, реалізацію та просування на ринку України саме Фірмою. 2.8. Господарський суд зауважив, що Товариство не надало доказів, що підтверджують реалізацію ним препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2» на території України у 1996 році. Листи, адресовані президенту ВАТ «Лубнифарм» від директора КФ «Лубнифарм» за 1996 рік, не підтверджують факту продажу 301 000 уп. препарату «ІНФОРМАЦІЯ_1». Окрім того, 301 000 уп. препарату «ІНФОРМАЦІЯ_1» є занадто малою кількістю для того, щоб Товариство вказувало про більші обсяги продажів препарату, аніж Фірма. Решта доказів, що підтверджують продаж препарату Товариства, або не містять жодної вказівки на їх дату, або містять інформацію щодо відомостей уже після 01.01.1997. 2.9. Суд відхилив висновок № 204, оскільки вважав, що надання оцінки наявним у матеріалах справи доказам є обов`язком суду, який не може бути покладено на судового експерта. 2.10. Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що соціологічне опитування, проведене Комунальною організацією «Інститут розвитку міста» Полтавської міської ради (далі - КО «Інститут розвитку міста» ПМР), не відповідає вимогам Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державної служби інтелектуальної власності України, який затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 15.04.2005 № 228 (далі - Порядок № 228), ані щодо організації, яка повинна проводити таке опитування, ані щодо кількості респондентів такого опитування. 2.11. Суд відхилив клопотання Товариства про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки право Фірми на звернення до суду з такою вимогою виникає з моменту визнання судом торговельної марки добре відомою. 2.12. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2022 рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2022 залишено без змін. 2.13. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо тривалості, безперервності, інтенсивності та географічно обширного просування Фірмою торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_2». З огляду на це зазначив, що станом на 01.01.1997 позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» стало добре відомим в Україні на ім`я Фірми. 2.14. Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком Господарського суду міста Києва в частині існування підстав для визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 з огляду на те, що торговельна марка «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 настільки схожа, що її можна сплутати з добре відомою торговельною маркою «ІНФОРМАЦІЯ_2». 2.15. Північний апеляційний господарський суд відхилив доводи Товариства стосовно пропуску позовної давності, вказавши, що права на добре відому торговельну марку були підтверджені судом лише із прийняттям рішення по суті цього спору та відповідно вважаються порушеними із заявленої в позові дати. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. Не погодившись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, Товариство звернулось із касаційною скаргою до Верховного Суду. Скаржник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2022 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. 4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі 4.1. Скаржник наголошує, що до правовідносин щодо визнання торговельної марки добре відомою слід застосовувати норми права, що діяли станом на дату, якої стосується спір - 01.01.1997. Станом на цю дату порядок визнання позначення добре відомою торговельною маркою не визначався. Фактично законодавство України не визначало такого об`єкта права інтелектуальної власності, як добре відома торговельна марка. 4.2. Товариство зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали оцінки зібраним у справі доказам, зокрема: висновку № 204, заявам свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , висновку судового експерта Загребельного В. В. № 19509 від 06.01.2021, листу Державного архіву м. Києва № 068/02-12/96 від 11.01.2021, рішенню Інституту промислової власності від 29.03.2000 щодо заяви № 94103498, соціологічному дослідженню КО «Інститут розвитку міста» ПМР, індивідуальному пакуванню та зразку товару виробництва Товариства препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2». 4.3. Також за змістом абзацу третього частини другої статті 16 Закону № 3689-ХІІ у редакції, чинній на 01.01.1997, первинним доказом використання знака визнається застосування його на товарах, а вторинним - реклама, просування та експонування. 4.4. Відповідач-2 зауважує, що суди попередніх інстанцій установили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме висновку № 01-09/2020 та аналізу результатів економічної діяльності позивача за 1995 рік. Висновок № 01-09/2020 здійснено щодо правових питань та є недостовірним з огляду на неналежність вихідних даних. Аналіз результатів економічної діяльності позивача за 1995 рік подано в копії та не має законного джерела походження, не містить підпису уповноваженої особи. 4.5. Окрім цього Товариство стверджує, що станом на 01.01.1997 не було норми, яка дозволяла б визнавати застосуванням торговельної марки використання схожого позначення. Тому використання схожого позначення не може вважатись використанням знака та надавати особі право інтелектуальної власності. Проте Позивач не довів факту нанесення знака у формі спірного позначення, навпаки, вказав, що використовував схоже позначення. 4.6. Відповідач-2 указує на пропуск позовної давності, оскільки вона розпочала перебіг як за первісною, так і за похідною вимогою з визначеної Позивачем дати виникнення права - 01.01.1997. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу Фірма заперечує проти доводів та вимог касаційної скарги Товариства та просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. 5.2. Позивач підкреслює, що жодною нормою матеріального права не встановлено обмеження щодо дати, на яку заявник просить визнати торговельну марку добре відомою. 5.3. Фірма акцентує увагу на тому, що з дати набуття чинності Паризькою конвенцією про охорону промислової власності (далі - Паризька конвенція) - 25.12.1991 на території України забезпечується правова охорона добре відомих торговельних марок в обсязі, гарантованому Паризькою конвенцією. 5.4. Позивач зазначає, що в Законі № 3689-ХІІ (як у редакції, чинній станом на 01.01.1997, так і в чинній редакції) немає прямої вказівки про пріоритетність одних способів використання торговельних марок та вторинність інших. 5.5. Фірма вказує, що жоден закон не пов`язує початок перебігу позовної давності з датою, на яку позивач вважає свою торговельну марку добре відомою. Позивачу стало відомо про порушення своїх прав після отримання у 2019 листа споживача, який сплутав позначення Фірми та Товариства. 5.6. Решта доводів відзиву подібні до мотивів, викладених в оскаржуваних рішеннях судів. 5.7. У встановлений судом строк відзив на касаційну скаргу від УКРНОІВІ не надійшов. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (далі - КГС ВС) ухвалою від 27.10.2022 відкрив касаційне провадження у справі на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України. 6.2. Ухвалою від 26.01.2023 КГС ВС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, КГС ВС, зокрема, зазначив таке: 6.2.1. Відносини, які виникають у зв`язку з набуттям та здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг, регулюються, зокрема, Законом № 3689-XII. 6.2.2. Закон № 3689-XII не визначає окремих підстав (умов), за яких питання щодо визнання торговельної марки добре відомою розглядається Апеляційною палатою, а за яких - судом. Цим Законом суд визначений як альтернативний компетентний орган (за вибором заявника) поряд з Апеляційною палатою, до компетенції якого (суду) віднесено розгляд справ про визнання торговельної марки добре відомою. 6.2.3. Також у Законі № 3689-XII не вказано часових обмежень щодо звернення до Апеляційної палати як до альтернативного компетентного органу. 6.2.4. Правова проблема полягає у невизначеності питання щодо застосування / незастосування у справах про визнання торговельної марки добре відомою позовної давності, зокрема статей 256, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку з невизначеністю питання про те, чи потребує звернення з такою вимогою до суду як до альтернативного компетентного органу в силу приписів Закону № 3689-XII поряд з Апеляційною палатою наявності саме порушеного права та/або законного інтересу або достатньої необхідності для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Адже перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов або, іншими словами, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 6.2.5. Наявність визначеної Законом № 3689-XII альтернативності органів з різними підходами до часового аспекту щодо можливості звернення матиме кардинально протилежні результати в розгляді одного й того ж питання Апеляційною палатою та судом залежно від застосування / незастосування судом позовної давності у такій категорії спорів. 6.2.6. Наразі очевидною є невизначеність у застосуванні позовної давності до вимоги про визнання торговельної марки добре відомою з одночасним скасуванням реєстрації конфліктуючого знака, у зв`язку із чим є необхідність у формуванні єдиної правозастосовної практики щодо застосування статті 256, частини першої статті 261 ЦК України за вимогами про визнання торговельної марки добре відомою судом як органом, визначеним статтею 25 Закону № 3689-XII у контексті статті 124 Конституції України, статей 4, 20 ГПК України, з метою забезпечення вимог верховенства права, складовою якого є дотримання принципу юридичної визначеності, що обумовлює однакове застосування норми права у зазначеній категорії справ, недопущення можливостей для її довільного трактування. 6.3. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. 6.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.03.2023 прийняла справу на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 03.05.2023. Натомість 03.05.2023 судове засідання у справі не відбулось, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09.05.2023 повідомила, що судове засідання у справі відбудеться 05.07.2023. 6.5. У судовому засіданні 05.07.2023 було оголошено перерву. Ухвалою від 05.07.2023 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про те, що судове засідання відбудеться 20.09.2023. У судовому засіданні 20.09.2023 Великою Палатою Верховного Суду оголошено перерву, учасників повідомлено про судове засідання 07.11.2023. У судовому засіданні 07.11.2023 оголошено перерву, учасників повідомлено про судове засідання 16.01.2024.У судовому засіданні 16.01.2024 оголошено перерву, учасників повідомлено про судове засідання 13.02.2024. У судовому засіданні 13.02.2024 оголошено перерву, учасників повідомлено про судове засідання 12.03.2024.У судовому засіданні 12.03.2024 оголошено перерву, учасників повідомлено про судове засідання 17.04.2024. 7. Встановлені судами обставини 7.1. Інститут промислової власності рішенням від 29.03.2000 відмовив Фірмі у реєстрації комбінованої торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_2» у вигляді етикетки за заявкою № 94103498 (дата подання заявки 10.10.1994). 7.2. Фірма є власником таких торговельних марок: ? «ІНФОРМАЦІЯ_3» із зображенням знака зеленим, білим та червоним кольорами за свідоцтвом України № НОМЕР_2, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m201116610, поданою 19.10.2011, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 25.10.2012 у бюлетені № 20; ? «ІНФОРМАЦІЯ_2» із зображенням знака зеленим та білим кольорами за свідоцтвом України № НОМЕР_3, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m201116340, поданою 14.10.2011, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 10.09.2012 у бюлетені № 17; ? «ІНФОРМАЦІЯ_3» за свідоцтвом України № НОМЕР_4, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m201100471, поданою 18.01.2011, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 26.12.2011 у бюлетені № 24; ? «ІНФОРМАЦІЯ_4» за свідоцтвом України № НОМЕР_5, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m201100470, поданою 18.01.2011, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 26.12.2011 у бюлетені № 24; ? «ІНФОРМАЦІЯ_5» за свідоцтвом України № НОМЕР_6, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m200810845, поданою 21.05.2008, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 11.01.2010 у бюлетені № 1; ? «ІНФОРМАЦІЯ_5» із зображенням знака малиновим, блакитним, білим, рожевим, синім та жовтим кольорами за свідоцтвом України № НОМЕР_7, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № m200721125, поданою 28.11.2007, публікацію відомостей про видачу свідоцтва здійснено 10.04.2009 у бюлетені № 7. 7.3. Фірма отримала реєстраційні посвідчення щодо лікарських засобів, а саме: ? № Т/96/205/1 щодо «ІНФОРМАЦІЯ_6» у формі таблеток № 6 і № 10 у контурних безчарункових чи чарункових упаковках, термін дії до 12.07.1997; ? № UA/3984/01/01 щодо таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_5», оформлене 06.11.2015, діє на всій території України до 04.11.2020; ? № UA/17370/01/01 щодо таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_7», оформлене 03.05.2019, термін дії на території України до 26.04.2024; ? № UA/6550/01/01 щодо таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_8», оформлене 03.05.2017, термін дії на території України необмежений. 7.4. Згідно зі звітом від 12.01.1993 про виконану роботу за 1992 рік ЦЛ АКПХФО «Дарница» проводилося лабораторне опрацювання технології, розробка пускових технологічних інструкцій, відпрацювання методів контролю, вивчення стабільності зразків препаратів при зберіганні, зокрема, лікарського засобу «ІНФОРМАЦІЯ_2» (без тальку). 7.5. У Фармацевтичному журналі № 3, травень-червень 1993 року, опубліковано статтю такого змісту: «Київське орендне виробниче хіміко-фармацевтичне об`єднання Дарниця спеціалізується на випуску готових лікарських форм і вітамінів для потреб охорони здоров`я і ветеринарії. До складу об`єднання входять чотири заводи: три з них у Києві (Дарницький та Борщагівський хіміко-фармацевтичні заводи, Завод вітамінних препаратів), четвертий - Монастирищенський хіміко-фармацевтичний завод у Черкаській області. Підприємствами об`єднання в 1992 році вироблено більше 100 назв лікарських препаратів, у тому числі у вигляді ампул 20 назв, у вигляді таблеток, драже, рідких близько 70, синтетичних вітамінів 5 та ін. Обсяг виробництва медикаментів в ампулах становив понад 350 млн шт., готових лікарських засобів близько 420 млн уп., усього більш як на 2 млрд крб (у діючих цінах); у 1993 р. передбачено випустити лікарських засобів на 10,6 млрд. крб. У 1992 р. колективом об`єднання освоєний випуск ампульованих розчинів анальгіну 50 % по 2,0, сибазону 0,5 % по 2,0, вітаміну В12 200 мкг по 1,0, піридоксину гідрохлориду (В6) 5 % по 1,0, новокаїну 2 % по 2,0, еуфіліну 2,4 % по 5,0, магнію сульфату 25 % по 2,0, таблеток Аскопар № 50, Декаметоксин № 20, дибазолу по 0,02 № 10, папаверину по 0,04 № 10, Цитрамон № 10, Папазол № 10, драже діазоліну по 0,05 № 20, настойок глоду, собачої кропиви, нагідок по 25 мл, подорожника по 25 мл, олії обліпихової по 50 мл, сиропу солодкого кореню по 300 г, екстракту солодкого кореня з цукром молочним по 10 г (7,5 г+2,5 г), кореня солодки по 50 г, гематогену по 50 г, ентеросорбету СКН по 5 г, глини білої по 10 г». 7.6. Інформація щодо Цитрамону виробництва Фірми також міститься у виданні «Регистр лекарственных средств россии» (М.: Інфармхім, 1994) та у «Здравоохранение и фарминдустрия россии» (М.: Інфармхім, 1994). 7.7. Відповідно до звіту по основній діяльності за 1994 рік Закрите акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця») у 1994 році Позивач виготовив 36 302 тисячі упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_11» і 601 тисячу упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2 № 10», а рентабельність препаратів склала 62,8 % та 29,1 % відповідно. 7.8. За результатами аналізу економічної діяльності Фірми за 1995 рік «ІНФОРМАЦІЯ_11» було реалізовано на загальну суму 88 519,5 млн крб; питома вага в загальному обсязі прибутку - 6,33 %. У 1995 році Позивач збільшив виробництво «ІНФОРМАЦІЯ_2» та виготовив 49 239 тисяч упаковок «ІНФОРМАЦІЯ_11», рентабельність якого склала 69,6 %. 7.9. Відповідно до «Временной фармакопейной статьи»: ? від 16.04.1984 ця стаття поширюється на таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_2», застосованих у вигляді лікарського засобу; термін введення встановлений з 16.07.1984; ? від 30.05.1996 ця стаття поширюється на таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_6», виробництва Позивача, застосованих у вигляді лікарського засобу; термін введення встановлений з 30.05.1996; термін дії до 01.06.1997. 7.10. 04.09.1996 Позивач (продавець) уклав контракт № 602 з фірмою «Ariana «S.R.L.» (покупець), згідно з яким продавець продає, а покупець купує медичну продукцію у кількості та асортименті, вказаних у специфікації, яка є невід`ємною частиною контракту. Згідно зі специфікацією № 1 до контракту № 602 продавець мав поставити покупцеві, зокрема, «ІНФОРМАЦІЯ_9» у кількості 10 500 т. уп., вартістю у доларах США - 945. 7.11. За звітом про основну діяльність за 1996 рік, з розшифровки форми 12-НТЗ за січень - грудень того року обсяг випуску «ІНФОРМАЦІЯ_6» склав 15 433 т. уп., що в грошовому вираженні (в чинних цінах) дорівнює 1 949 2 т. грн. За той же період Позивач поставив по всій Україні на замовлення міністерств, відомств та комерційних структур 514 000 тисяч упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_11» на суму 17 763,84 тис. грн, а також 12 769,453 тис. упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_6 № 6» на суму 1 574 146,51 тис. грн. 7.12. У 1996 році Позивач експортував препарат «ІНФОРМАЦІЯ_6 № 6» до Грузії (2 000 тис. упаковок на суму 336,60 тис. грн), Молдови (197 000 тисяч упаковок на суму 28 182,90 тис. грн), Вірменії (1 000 тис. упаковок на суму 160,75 тис. грн), поставляв препарат на замовлення Служби безпеки України та Національної гвардії. Протягом 1996 року препарати «ІНФОРМАЦІЯ_11» і «ІНФОРМАЦІЯ_6 № 6» поставлялись на замовлення МОЗ України, військових споживачів, комерційних та інших структур у загальній кількості 13 283 453 упаковок. Препарат «ІНФОРМАЦІЯ_6 № 6» став одним з найприбутковіших препаратів позивача за 1996 рік, позивач продав 12 966,27 тис. упаковок на суму 1 601 775 грн, уклавши 2 124 договори на продаж препарату. 7.13. Копії газети «Еженедельник Аптека», випуски № 39(59), № 41(61), № 42(62), № 43(63), № 44(64), № 45(65) за жовтень 1996 року, № 46(66) за листопад 1996 року, № 47(67), № 48(68), № 49(69), № 50(70), № 51(71) за грудень 1996 року, підтверджують пропозиції продажу «ІНФОРМАЦІЯ_6» виробництва Позивача. 7.14. Згідно з пояснювальною запискою щодо збуту готової продукції за 1996 рік лікарський засіб «ІНФОРМАЦІЯ_9» було продано у кількості 12 966,27 т.уп., загальною вартістю 1 601 775,00 грн 7.15. Відповідно до звіту про витрати відділу реклами і стимулювання продажів за 1996 рік, затвердженого 1997 року, на щитову рекламу було витрачено 36 634,89 грн; на сувенірну продукцію - 31 500,48 грн; на поліграфію - 33 247,18 грн (600 доларів США); на рекламу у засобах масової інформації - 5 194,92 грн (1 493 доларів США); на проведення виставок було витрачено 14 495,75 грн (4 841 доларів США); на іміджеву рекламу - 18 052,74 грн; географія засобів масової інформації та проведення виставок, де здійснювалося рекламування / просування препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2» виробництва Позивача, охоплює всю Україну (в тому числі міста Київ, Львів, Одеса, Харків, Донецьк). 7.16. Згідно з листом від 04.02.2020 № 11/121-5 Державне підприємство «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів» (далі - ДП «Фармакопейний центр») проводило експертизи та затвердження аналітичної нормативної документації [включаючи тимчасові фармакопейні статті (далі - ТФС) та фармакопейні статті (далі - ФС)], а саме: ? ТФС 42У-1-229-96 на таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_10»; ? зміни № 1 до ТФС 42У-1-229-96 щодо зміни назви «ІНФОРМАЦІЯ_10» на «ІНФОРМАЦІЯ_8»; ? зміни № 2 до ТФС 42У-1-229-96 стосовно зміни розділів «Упаковка» і «Маркування»; ? зміни № 3 до ТФС 42У-1-229-96 щодо зміни розділів «Упаковка», «Маркування» і «Термін придатності»; ? ТФС 42У-1-229-99 на таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_8». 7.17. Також у наведеному вище листі ДП «Фармакопейний центр» було зазначено таке: ? експертиза та затвердження зазначеної документації проводилася на підставі листів Позивача як розробника та виробника лікарського засобу «ІНФОРМАЦІЯ_8», таблетки; ? при затвердженні ТФС / ФС Фармакопейним комітетом МОЗ України присвоювалася кодова позначка, яка складається з таких елементів: категорія документації: ТФС або ФС; 42У - код МОЗ України; код підприємства виробника / розробника лікарського засобу, присвоєний підприємству Фармакопейним комітетом МОЗ України, зокрема код Фірми - «1»; порядковий номер, присвоєний Фармакопейним комітетом МОЗ України в порядку послідовної нумерації ТФС / ФС, що затверджувалися; останні дві цифри року затвердження; ? відповідно до кодової позначки вказані ВФС пройшли процедуру експертизи та затвердження у 1996 та у 1999 роках, та були зареєстровані на Позивача; ? згідно з функціональними обов`язками ДП «Фармакопейний центр» проводило тільки експертизу, затвердження або узгодження аналітичної нормативної документації, що була розроблена та надана на його адресу виробниками / заявниками лікарських засобів; метою цього була стандартизація якості лікарських засобів та впровадження вимог провідних фармакопей світу (Європейська Фармакопея, Фармакопея Великої Британії, Фармакопея США тощо) в Україні; але саму розробку документації та вимог до якості на конкретні найменування лікарських форм, зокрема з торговими назвами «ІНФОРМАЦІЯ_8», «ІНФОРМАЦІЯ_10» підприємство не проводило. 7.18. За даними аналітичної довідки від 01.09.2020 № 0920/01-11 обсяг реалізації лікарських засобів «ІНФОРМАЦІЯ_5, таблетки № 10 (10х1)», «ІНФОРМАЦІЯ_7, таблетки № 10 (10х1)», «ІНФОРМАЦІЯ_7, таблетки № 20 (10х2)», «ІНФОРМАЦІЯ_7, таблетки № 90 (10х9)», «ІНФОРМАЦІЯ_8, таблетки № 6 (6х1)», «ІНФОРМАЦІЯ_8, таблетки № 10 (10х1)» за 2019 рік у відповідній формі випуску та в розрізі контрагентів становить загальну кількість пачок 5 624 096 штук загальною вартістю 67 935 595,87 грн (без ПДВ, з урахуванням знижки). 7.19. Товариство є власником торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_1» із зображенням знака чорним та білим кольорами за свідоцтвом України № НОМЕР_1, зареєстрованої для товарів 05 класу МКТП за заявкою на реєстрацію знака № 97020473, поданою 24.02.1997, публікацію відомостей про видачу свідоцтво здійснено 15.02.2002 у бюлетені № 5. 7.20. У період Радянського Союзу виготовлення лікарських засобів здійснювалося на підставі вимог Державної Фармакопеї СРСР, фармакопейної статті, що затверджувалася МОЗ СРСР, та промислового регламенту на виробництво лікарського засобу. Для забезпечення виробництва таблеток з торговою назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» у СРСР Товариство централізовано отримало відповідні нормативні документи для напрацювання промислового випуску препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2». Наведене підтверджується ФС 42-2187-84, що була введена на заміну ФС 42-245-72. 7.21. У 1982 році Товариству було надіслано для використання промисловий регламент № 5/105 на виробництво таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_2», який був погоджений директором Всесоюзного науково-дослідного інституту хімії і технологій лікарських засобів у червні того ж року. 7.22. Відповідно до змісту листа Всесоюзного об`єднання з виробництва, заготівлі та переробки лікарських рослин від 21.05.1987 № 34-5-10/1223 промисловий регламент на виробництво лікарського засобу «ІНФОРМАЦІЯ_2» для Товариства планувався до затвердження у IV кварталі 1987 року. 7.23. Фактично препарат «ІНФОРМАЦІЯ_2» виробляли два виробники росії - Хабаровский ХФЗ, Октябрь ПХФО, та виробники України, а саме Товариство. 7.24. Згідно зі звітом за договором № 31-95 «Розробка науково-технічної документації на препарат «ІНФОРМАЦІЯ_1» від червня 1995 року, нормами витрат сировини на засвоєння нового препарату по ОАО «Лубнифарм», затвердженими головним інженером ОАО «Лубнифарм» 13.10.1995, інструкцією з медичного застосування таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_1», затвердженою Фармакологічним комітетом МОЗ України 29.06.1995, програмою клінічних випробувань нового лікарського засобу ІНФОРМАЦІЯ_1 (за вх. № 433 від 18.09.1995) клінічні випробування препарату Відповідача-2 «ІНФОРМАЦІЯ_1» розпочалися у вересні - жовтні 1995 року. 7.25. Відповідно до інструкції для медичного застосування таблеток «ІНФОРМАЦІЯ_1», затвердженої Фармакологічним комітетом МОЗ України 29.06.1995, поряд з назвою «ІНФОРМАЦІЯ_1» у дужках зазначені синоніми «Цитропак» та «ІНФОРМАЦІЯ_10». 7.26. У звіті до договору № 31-95 «Розробка науково-технічної документації на препарат «ІНФОРМАЦІЯ_1» від червня 1995 року зазначається, що «даний звіт містить матеріли доклінічного фармакологічного і токсикологічного вивчення комбінованої таблетованої лікарської форми, що відповідає за змістом діючих речовин «Цитропаку»... Препарат є парацетамолвмісним аналогом «Цитрамона» і отримав назву таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_1». Обсяг проведених фармакотоксикологічних досліджень відповідає основному завданню роботи: доказати біоеквівалентність «Цитрамона-У» і його прототипів - таблеток «Цитропак» та «ІНФОРМАЦІЯ_2». 7.27. У листах, адресованих президенту ВАТ «Лубнифарм» від директора КФ «Лубнифарм» за 1996 рік, було замовлено 301 000 упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_1». 7.28. У своєму листі від 06.11.2019 споживачка Кушнарьова С. В. повідомила позивача про таке: «Нещодавно я прийшла в аптеку «TAS» у м. Києві, щоб купити «ІНФОРМАЦІЯ_2», яким часто і довго вже користуюся. Запитала в фармацевта «ІНФОРМАЦІЯ_2» і очікувала, що мені дадуть звичайний «ІНФОРМАЦІЯ_2», який я знаю і що постійно виготовляє Дарниця. Але вже вдома, коли хотіла пити таблетку, я помітила, що це «ІНФОРМАЦІЯ_2» не Дарниці, а полтавського виробника «Лубнифарм», і називаються ліки «ІНФОРМАЦІЯ_1». 7.29. У висновку експерта № 01-09/2020 від 30.09.2020, який склала судовий експерт Андрєєва А. В. (далі - висновок № 01-09/2020) за результатами проведення експертизи об`єктів інтелектуальної власності, зазначено: ? позначення 1 «ІНФОРМАЦІЯ_9», яке міститься у документі 2 - «Звіті по основній діяльності за 1996 р. ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця», є застосуванням знака 1 «ІНФОРМАЦІЯ_2», якщо такий знак буде визнаний добре відомим станом на 01.01.1997 на ім`я Фірми для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати», у формі, що відрізняється від такого добре відомого знака лише окремими елементами, що не змінює в цілому відмітності знака 1; ? позначення 2 «ІНФОРМАЦІЯ_11», яке міститься у документі 2 - «Аналізі результатів економічної діяльності AT «Фармацевтична фірма «Дарниця» за 1995 р.», є застосуванням знака 1 «ІНФОРМАЦІЯ_2», якщо такий знак буде визнаний добре відомим станом на 01.01.1997 на ім`я Фірми для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати», у формі, що відрізняється від такого добре відомого знака лише окремими елементами, що не змінює в цілому відмітності знака 1; ? позначення 3 «ІНФОРМАЦІЯ_2», яке міститься у документі 4 - в інформації про заявку на знак для товарів і послуг № 94103498, заявник ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця», є застосуванням знака 1 «ІНФОРМАЦІЯ_2», якщо такий знак буде визнаний добре відомим станом на 01.01.1997 на ім`я Фірми для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати», у формі, що відрізняється від такого добре відомого знака лише окремими елементами, що не змінює в цілому відмітності знака 1; ? знак 2 «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 є схожим зі знаком 1 «ІНФОРМАЦІЯ_2», якщо такий знак буде визнаний добре відомим станом на 01.01.1997 на ім`я Фірми для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати», настільки, що цей знак 2 і добре відомий знак 1 можна сплутати. 7.30. У висновку експерта Жили Б. Ю. № 204 від 20.01.2021 (далі - висновок № 204) за результатами проведення судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності зазначено: ? надані для проведення дослідження матеріали справи № 910/13988/20, що розглядається Господарським судом міста Києва, не містять відомостей про фактори, які б указували на те, що станом на 01.01.1997 позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» стало добре відомою в Україні торговельною маркою Фірми щодо товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати»; ? станом на 01.01.1997 року словесне позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» не мало розрізняльної здатності для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати». 7.31. У висновку експерта № 02-12/2020 від 25.02.2021, який склала судовий експерт Андрєєва А. В. за результатами проведення експертизи об`єктів інтелектуальної власності, зазначено: ? позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» станом на 01.01.1997 не було загальновживаним як позначення товарів і послуг певного виду щодо товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати»; ? словесне позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» станом на 01.01.1997 мало розрізняльну здатність. 7.32. За висновком Агенції консалтингових послуг щодо можливої вартості знака для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_2» станом на 01.01.1997, на підставі проведених розрахунків можлива ринкова вартість знака для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_2» виробництва Позивача, розрахована з використанням дохідного підходу методу роялті та методу дисконтування грошового потоку, станом на дату дослідження складає 212 000 грн без урахування суми ПДВ. 7.33. За результати соціологічного опитування, проведеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Фактум груп Україна», 99 % респондентів та 100 % фармацевтів і провізорів знають торговельну марку «ІНФОРМАЦІЯ_2»; 74 % респондентів та 98 % фармацевтів і провізорів асоціюють торговельну марку «ІНФОРМАЦІЯ_2» з Позивачем; і 64 % респондентів та 82 % фармацевтів і провізорів дізналися про цю торговельну марку до 01.01.1997. Соціологічне опитування проводилося серед такої цільової аудиторії: осіб, яким виповнилося 18 років станом на 01.01.1997 (тобто які могли купувати лікарські засоби станом на дату, на яку торговельна марка стала добре відомою), та додатково серед провізорів і фармацевтів. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 8.1. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 8.2. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Стосовно прав інтелектуальної власності на добре відому торговельну марку 8.3. У цій справі позов подано з метою захисту прав на добре відому торговельну марку. 8.4. Водночас Скаржник стверджує, що станом на 01.01.1997, тобто на дату, з якої, за твердженням Позивача, позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» стало добре відомою торговельною маркою, законодавство України не визначало такого об`єкта права інтелектуальної власності, як добре відома торговельна марка. 8.5. Отже, найперше питання права, яке підлягає вирішенню, полягає у з`ясуванні того, чи існував (існує) добре відома марка у праві як об`єкт суб`єктивних прав, які підлягали охороні та захисту. 8.6. З огляду на це Велика Палата не погоджується з доводами відзиву Позивача на касаційну скаргу про те, що жоден нормативно-правовий акт не містить обмеження, яке вимагає від заявника або компетентного органу перевіряти наявність нормативно-правового регулювання порядку визнання позначень добре відомими торговельними марками саме станом на дату, з якої заявник вважає свій знак добре відомим. 8.7. Йдеться не про існування нормативно врегульованого порядку визнання позначень добре відомими торговельними марками протягом усього часу з 01.01.1997, а про існування у праві такого об`єкта, як добре відома торговельна марка, з того часу, з якого Позивач стверджує про право на такий об`єкт. 8.8. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 8.9. Паризька конвенція з охорони промислової власності у редакції Стокгольмського акта від 14.07.1967 (далі - Паризька конвенція, Конвенція) набула чинності для СРСР 26.04.1970. З 25.12.1991 Конвенція набула чинності для України. 8.10. Саме в цій редакції Паризька конвенція містить статтю 6bis такого змісту: «(1) Країни Союзу зобов`язуються чи з ініціативи адміністрації, якщо це допускається законодавством даної країни, чи за клопотанням зацікавленої особи відхиляти або визнавати недійсною реєстрацію і забороняти застосування товарного знака, що становить відтворення, імітацію чи переклад іншого знака, здатні викликати змішування зі знаком, що за визначенням компетентного органу країни реєстрації чи країни застосування вже є у цій країні загальновідомим як знак особи, що користується привілеями цієї Конвенції, і використовується для ідентичних або подібних продуктів. Це положення поширюється і на ті випадки, коли істотна складова частина знака становить відтворення такого загальновідомого знака чи імітацію, здатну викликати змішування з ним. (2) Для подання вимоги про скасування такого знака надається строк не менше п`яти років, що вираховується від дати реєстрації знака. Країни Союзу мають право встановити строк, протягом якого може вимагатися заборона застосування знака. (3) Строк не встановлюється для подання вимоги про скасування чи заборону застосування знаків, зареєстрованих чи таких, що використовуються недобросовісно». 8.11. Положення частини першої статті 6bis Конвенції застосовуються безпосередньо у правовідносинах захисту прав на добре відомий товарний знак (на відміну від, наприклад, статей 10ter та 11, які встановлюють обов`язок законодавця врегулювати відповідне питання). Частина перша статті 6bis залишає на розсуд законодавця можливість встановити для компетентного органу повноваження ex officio відхиляти або визнавати недійсною реєстрацію і забороняти застосування товарного знака. Натомість обов`язок здійснювати захист визначеними способами за клопотанням (позовом) зацікавленої особи прямо встановлений у цій нормі. 8.12. Схожим чином частина друга цієї статті залишає на розсуд законодавця можливість установити строк «не менше п`яти років». Тобто якщо такий строк не встановлено або за положеннями національного законодавства він менший за п`ять років (яким є загальна позовна давність у три роки), то такий строк не може бути менше п`яти років від дати реєстрації знака. 8.13. Такий підхід до тлумачення положень статті 6bis Конвенції викладено також в опублікованих Всесвітньою організацією інтелектуальної власності Настановах щодо застосування Конвенції (Guidetothe Application of theParisConvention for the Protection of IndustrialProperty; далі - Настанови). 8.14. Отже, стаття 6bis Паризької конвенції встановлює мінімальні засоби захисту прав власника добре відомого товарного знака (well-known trademark в офіційному перекладі Конвенції українською - «загальновідомий товарний знак»), які однак не покладають на держави-учасниці обов`язок поширювати їх на добре відомі знаки для послуг (well-known service marks) та застосовувати їх у випадку неподібних товарів. Стосовно них Велика Палата у цій справі висновків не робить. 8.15. З огляду на це Велика Палата відхиляє посилання Скаржника на те, що станом на 01.01.1997, тобто на дату, з якої, за твердженням Позивача, позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» стало добре відомою торговельною маркою, законодавство України не визначало такий об`єкт права інтелектуальної власності як добре відома торговельна марка. Стосовно визнання торговельної марки добре відомою як засобу охорони прав на неї і їх захисту 8.16. На час звернення позивача до суду з позовом у цій справі частина перша статті 25 Закону № 3689-XII встановлювала, що охорона прав на добре відому торговельну марку здійснюється згідно із статтею 6bis Паризької конвенції та цим Законом на підставі визнання торговельної марки добре відомою Апеляційною палатою або судом. 8.17. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що визнання торговельної марки добре відомою Апеляційною палатою або судом не є способами набуття прав на торговельну марку. Вони також мають різне юридичне значення. Визнання марки добре відомою Апеляційною палатою 8.18. Наказом від 02.03.2021 № 433 Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України затвердило Регламент Апеляційної палати Національного органу інтелектуальної власності (далі - Регламент), чинний на час розгляду судами першої та апеляційної інстанції цієї справи. Регламент, зокрема, визначав порядок розгляду в Апеляційній палаті заяв про визнання торговельної марки добре відомою в Україні. До набрання чинності Регламентом вказане питання регулювалось Порядком визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державної служби інтелектуальної власності України, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 15.04.2005 № 228 (далі - Порядок № 228). 8.19. Встановлена Регламентом процедура розгляду в Апеляційній палаті заяв про визнання торговельної марки добре відомою в Україні передбачала такі особливості: ? до складу учасників розгляду заяви про визнання торговельної марки добре відомою в Україні належать подавець заяви, його представники, секретар засідання, експерт, який підготував висновок експертизи і представляє Укрпатент (Національний орган інтелектуальної власності, НОІВ), експерт, який залучається колегією (у разі такого залучення), та інші особи, які беруть участь у розгляді у випадках, визначених цим Регламентом (п. 1 глави 4 розділу I Регламенту); ? повідомлення подавця заяви про місце, дату і час засідання (п. 11 глави 4 розділу IV Регламенту); ? ухвалення рішення про визнання торговельної марки добре відомою в Україні, резолютивна частина якого повинна також містити: дату, на яку торговельна марка стала добре відомою в Україні (у разі визнання її такою); прізвище, ім`я, по батькові (за наявності) або повне найменування власника добре відомої торговельної марки в Україні; перелік товарів і/або послуг, для яких торговельну марку визнано добре відомою в Україні, згрупованих за класами Міжнародної класифікації товарів і послуг (п. 3 розділу VII Регламенту). 8.20. Рішення Апеляційної палати після затвердження його наказом Укрпатенту є обов`язковим для сторін, подавця заяви та Укрпатенту (п. 5 розділу VII Регламенту). 8.21. Обов`язковість рішення Апеляційної палати для Укрпатенту забезпечується таким чином: торговельна марка, визнана за рішенням Апеляційної палати добре відомою в Україні, вноситься до Переліку торговельних марок, визнаних добре відомими в Україні, що ведеться Укрпатентом, та відомості про торговельну марку, яка за рішенням Апеляційної палати визнана добре відомою в Україні, опубліковуються в електронному офіційному бюлетені «Промислова власність». До Переліку торговельних марок, визнаних добре відомими в Україні, вносяться дані щодо: дати набрання чинності рішенням, яким визнано, що торговельна марка стала добре відомою в Україні; дати, на яку торговельна марка стала добре відомою в Україні; імені (повного найменування), місця проживання (місцезнаходження) власника добре відомої торговельної марки в Україні; зображення торговельної марки; переліку товарів і/або послуг, для яких торговельну марку визнано добре відомою в Україні (п. 4 розділу IX Регламенту). 8.22. Цей процедурний механізм дозволяв надалі Укрпатенту ефективно не допускати реєстрації як торговельних марок позначень, які на дату подання заявки (або якщо заявлено пріоритет, то на дату пріоритету) є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, зокрема, асоціювати з добре відомою маркою (абзаци третій та четвертий пункту 3 статті 6 Закону). 8.23. Отже, Апеляційна палата у процедурі, яка не має характеру змагального процесу, встановлює ex officio обставини, які за прийнятими нею критеріями дозволяють встановити юридичний факт у минулому, а саме те, що з певного дня марка стала добре відомою в Україні. 8.24. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що розгляд в Апеляційній палаті заяв про визнання торговельної марки добре відомою в Україні не спрямований на захист прав власника марки від порушень з боку іншої особи, а рішення Апеляційної палати як обов`язкове для Укрпатенту є інструментом охорони прав власника добре відомої марки (оскільки має правове значення у відносинах з Укрпатентом) і не є способом набуття прав на неї. Стосовно визнання торговельної марки добре відомою судом 8.25. Натомість визнання марки добре відомою господарським судом здійснюється з метою захисту прав на неї, тобто має інше значення. Його не можна вважати альтернативою визнання марки добре відомою у рішенні Апеляційної палати. 8.26. ГПК України передбачає розгляд справ про визнання торговельної марки добре відомою як окремої категорії справ щодо прав інтелектуальної власності, під`юрисдикційних Вищому суду з питань інтелектуальної власності (пункт 3 частини другої статті 20). 8.27. Частина друга статті 20 ГПК України (у частині визначення юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності) вводиться в дію з дня, наступного за днем опублікування Головою Вищого суду з питань інтелектуальної власності у газеті «Голос України» повідомлення про початок роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності (пункт1 розділу X «Прикінцеві положення» ГПК України). 8.28. Отже, на час розгляду цієї справи судами положення пункту 3 частини другої статті 20 ГПК України не введене в дію. До введення його в дію справи цієї категорії належать до юрисдикції господарських судів. 8.29. Велика Палата звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 8.30. Стаття 12 ГПК України передбачає, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного). Наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо. Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Законом встановлюються особливості розгляду господарськими судами справ про банкрутство. 8.31. Отже, на час розгляду судами попередніх інстанцій цієї справи процесуальний закон не передбачав іншої форми господарського судочинства для справ, пов`язаних з визнанням торговельної марки добре відомою, ніж позовне провадження. 8.32. Велика Палата відзначає, що положення процесуального закону про юрисдикцію стосовно справ про визнання торговельної марки добре відомою не означають встановлення процесуальним законом способу захисту цивільного права. Інститут способів захисту цивільних прав є інститутом матеріального права. 8.33. Звертаючись у цій справі з позовом для захисту прав на добре відому марку, про яке (право) стверджує Позивач, він вказує на конкретне порушення цього права з боку Відповідача-2: належний АТ «Лубнифарм» знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 є схожим настільки, що його можна сплутати з добре відомою станом на 01.01.1997 торговельною маркою Позивача для ідентичних товарів, у зв`язку із чим спірне свідоцтво, на переконання Позивача, підлягає визнанню недійсним. 8.34. Отже, в цьому випадку Позивач юридично засновує свої вимоги на встановленому у частині першій статті 6bis Паризької конвенції обов`язку України «за клопотанням зацікавленої особи … визнавати недійсною реєстрацію … товарного знака, що становить відтворення, імітацію чи переклад іншого знака, здатного викликати змішування зі знаком, що за визначенням компетентного органу країни реєстрації чи країни застосування вже є у цій країні загальновідомим як знак особи, що користується привілеями цієї Конвенції, і використовується для ідентичних або подібних продуктів». 8.35. Ця норма Конвенції як норма матеріального права встановлює спосіб захисту («визнавати недійсною реєстрацію»), про який просить Позивач і який за наведеним положенням Конвенції застосовується за умови, що знак (марка) Позивача «за визначенням компетентного органу країни реєстрації чи країни застосування вже є у цій країні загальновідомим». 8.36. Тобто визнання марки добре відомою є з урахуванням зазначеного положення Конвенції не самостійним способом захисту, а умовою надання особі захисту, зокрема шляхом визнання недійсною реєстрації (свідоцтва). 8.37. Визнання торговельної марки добре відомою на певну дату є таким чином встановленням юридичного факту, який у позовному провадженні у змагальному процесі є необхідним для задоволення позову до конкретного порушника. 8.38. Таке визнання не має значення erga omnes, тобто обов`язкового значення для осіб, які не є сторонами у справі. Рішенням господарського суду у позовному провадженні вирішується спір між його сторонами, суд ухвалює його внаслідок розгляду справи на засадах, серед іншого, диспозитивності і змагальності, що передбачає право сторони визнавати вимоги іншої сторони і стверджувані нею обставини, внаслідок чого суд обмежений у встановленні обставин ex officio, зокрема й обставин, які свідчать про відомість марки або спростовують це. 8.39. Велика Палата obiter dictum відзначає, що про обґрунтованість таких висновків свідчить також те, що у меморандумі «Охорона добре відомих знаків», підготовленому Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності (документ WKM/CE/III/2 від 20.08.1997), виданому для третьої сесії Комітету експертів з добре відомих знаків, Міжнародне бюро відзначило: «очевидним є те, що це в інтересах власника добре відомої марки для будь-якої майбутньої охорони подати заявку на її реєстрацію. Зокрема, це в його інтересах, оскільки будь-яке рішення суду, яке встановлює, що знак є добре відомим, є дійсним лише inter partes; іншими словами, його не можна застосувати до третіх осіб» (п. 2.2). 8.40. Першим реченням частини першої статті 25 Закону № 3689-XII у наступних редакціях після внесення змін Законом від 22.05.2003 № 850-IV встановлено: «Охорона прав на добре відомий знак здійснюється згідно з статтею 6bis Паризької конвенції про охорону промислової власності та цим Законом на підставі визнання знака добре відомим Апеляційною палатою або судом» (у редакції Закону від 21.07.2020 № 815-IX термін «добре відомий знак» замінено на «добре відома торговельна марка»). 8.41. Тобто ця норма Закону № 3689-XII спрямована на виконання положення статті 6bis Паризької конвенції, повністю їй відповідає і, отже, не встановлює визнання судом марки добре відомою як окремий спосіб захисту прав. 8.42. Велика Палата окремо звертає увагу на відповідність викладених вище висновків положенням ЦК України стосовно прав на добре відому марку. 8.43. Так, згідно із частинами першою та третьою статті 494 ЦК України «Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку» набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом; умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом; набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом. 8.44. Положення частини третьої цієї статті про те, що набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом, не слід розуміти як таке, що відповідно до неї визнання торговельної марки добре відомою є засобом набуття майнових прав на марку. 8.45. Стаття 494 ЦК України регулює засвідчення набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, а не власне набуття цього права. 8.46. Протилежне тлумачення, а саме що визнання в установленому законом порядку марки добре відомою є набуттям права на неї, суперечило б положенням статті 6bis Паризької конвенції, Закону № 3689-XII та, у випадку, коли мова йде про визнання марки добре відомою судом у позовному провадженні, призводило б до ситуації, коли судове рішення, яким вирішується спір між його сторонами, має значення erga omnes, тобто для невизначеного кола осіб, адже як засіб набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку за його допомогою сторона набувала б таке право як абсолютне, тобто у відносинах з третіми особами. 8.47. Аналогічний підхід Велика Палата застосовує й до положення частини другої статті 495 ЦК України про те, що майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором. 8.48. Ця стаття встановлює презумпції різної сили стосовно особи, якій належать майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку. Стосовно торговельної марки, набуття прав на яку засвідчено свідоцтвом, - це володілець свідоцтва. Свідоцтво, дійсно, засвідчує для необмеженого кола осіб набуття його володільцем майнових прав інтелектуальної власності. Стосовно добре відомої торговельної марки, набуття прав на яку не засвідчено свідоцтвом, однак яку визнано добре відомою рішенням Апеляційної палати, ця норма встановлює презумпцію належності майнових прав інтелектуальної власності особі, щодо якої Апеляційна палата визнала марку добре відомою. На відміну від значення свідоцтва для необмеженого кола осіб, це визнання має обов`язкове значення для заявника і НОІВ, про що вже йшлося у п. 8.20 цієї постанови. Визнання торговельної марки добре відомою судом у позовному провадженні має значення inter partes, тобто тільки для сторін спору. 8.49. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів у цій справі про існування підстав для задоволення вимоги про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» на ім`я Позивача як окремої позовної вимоги. Велика Палата висновує, що така вимога не може бути задоволена у позовному провадженні як окрема, оскільки не спрямована на захист права інтелектуальної власності від конкретного порушення, а є умовою надання цього захисту. У зв`язку із цим у задоволенні цієї вимоги слід відмовити. Стосовно вимоги зобов`язати УКРНОІВІ внести відомості про визнання позначення добре відомою торговельною маркою в Україні до переліку добре відомих в Україні торговельних марок та здійснити відповідну публікацію в офіційному електронному бюлетені 8.50. Окремо Велика Палата звертає увагу на те, що згідно із частиною четвертою статті 25 Закону № 3689-XII у разі визнання торговельної марки добре відомою в судовому порядку особа, торговельна марка якої визнана добре відомою, інформує НОІВ про таке рішення. Відомості про добре відомі торговельні марки, визнані такими Апеляційною палатою або судом, вносяться НОІВ до переліку добре відомих в Україні торговельних марок та публікуються в Бюлетені. Перелік добре відомих в Україні торговельних марок має інформаційний характер, є загальнодоступним і оприлюднюється на офіційному вебсайті НОІВ. 8.51. Отже, внесення до переліку, який за законом має інформаційний характер, відомостей про добре відому марку не має юридичного значення для правовідносин, пов`язаних з правами на торговельну марку. 8.52. Закладений у положеннях частини четвертої статті 25 Закону № 3689-XII механізм інформування НОІВ про рішення про визнання марки добре відомою і внесення нею відомостей про таку марку до Переліку спрямований на забезпечення ефективності дії норми абзаців третього та четвертого пункту 3 статті 6 Закону № 3689-XII, згідно з яким не можуть бути зареєстровані як торговельні марки позначення, які на дату подання заявки або якщо заявлено пріоритет, то на дату пріоритету є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, зокрема, асоціювати з торговельними марками інших осіб, якщо такі торговельні марки охороняються без реєстрації на території України на підставі міжнародних договорів України, зокрема торговельними марками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6bis Паризької конвенції щодо таких самих або споріднених з ними товарів і послуг; торговельними марками інших осіб, якщо такі торговельні марки охороняються без реєстрації на території України на підставі міжнародних договорів України, зокрема торговельними марками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6bis Паризької конвенції щодо неспоріднених товарів і послуг, якщо використання торговельної марки іншою особою щодо таких неспоріднених товарів і послуг свідчитиме про зв`язок між ними і власником добре відомої торговельної марки та може завдати шкоди інтересам такого власника. 8.53. З огляду на те, що набуття права на торговельну марку, що визнана добре відомою в Україні, не вимагає засвідчення свідоцтвом (абзац третій пункту 3 статті 5 Закону № 3689-XII), інформуванням НОІВ про визнання марки добре відомою та внесенням відповідних відомостей до Переліку досягається поінформованість НОІВ про добре відомі марки і практична можливість для НОІВ не допустити реєстрацію торговельної марки, тотожної або схожої настільки, що її можна сплутати, зокрема, асоціювати з відповідною добре відомою маркою. 8.54. У зв`язку з тим, що дії чи бездіяльність НОІВ стосовно внесення відомостей до Переліку не впливають на права учасників цивільного обігу, а Перелік за частиною четвертою статті 25 Закону № 3689-XII має інформаційний характер, вимога власника добре відомої марки про зобов`язання НОІВ внести відомості до Переліку не спрямована на захист прав на добре відому марку. 8.55. Суди в оскаржених рішеннях також послались на інформаційний характер відомостей Переліку, що, однак, не перешкодило їм прийняти помилкове рішення щодо цієї позовної вимоги. Стосовно вимоги визнати недійсним свідоцтво Товариства на знак 8.56. Помилково задовольнивши як окрему позовну вимогу заявлену Позивачем вимогу про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» на ім`я Фірми, суди також помилково вважали вимогу про визнання недійсним повністю свідоцтва Товариства похідною від неї і такою, що право позивача на звернення з нею до суду виникає з моменту визнання судом торговельної марки добре відомою. 8.57. Своєю чергою, задовольнивши вимогу про визнання недійсним свідоцтва Товариства, суди також задовольнили як похідну від неї вимогу зобов`язати УКРНОІВІ внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки щодо визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному електронному бюлетені. 8.58. Суди виходили з того, що підставою для визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 є визнання торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою стосовно Фірми, а відтак право позивача на звернення до суду з такою вимогою виникає з моменту визнання судом торговельної марки добре відомою. 8.59. При цьому суди також послались на те, що права на добре відому торговельну марку діють з дати, станом на яку її визнано добре відомою, а власник таких прав може забороняти третім особам використовувати таку торговельну марку або схоже до ступеню змішування з торговельною маркою позначення стосовно таких самих, споріднених і неспоріднених товарів і послуг. 8.60. Велика Палата звертає увагу на взаємовиключність наведених вище висновків судів. 8.61. З моменту, коли торговельна марка стає добре відомою в силу дії факторів, з якими пов`язується набуття маркою відомості (а не з моменту визнання її такою Апеляційною палатою або судом), її власник набуває передбачені законодавством права власника добре відомої марки, зокрема й право звернутись до Апеляційної палати для визнання марки добре відомою або, якщо права власника були порушені, - до суду з відповідним позовом, спрямованим на захист цих прав. 8.62. Також у своїх суперечливих висновках суди не врахували положення частин другої та третьої статті 6bis Паризької конвенції. 8.63. Частина друга статті 6bis Конвенції встановлює, що для подання вимоги про скасування такого знака (тобто товарного знака, що становить відтворення, імітацію чи переклад іншого знака, здатного викликати змішування із добре відомим знаком, що використовується для ідентичних або подібних продуктів) надається строк не менше п`яти років, що вираховується від дати реєстрації знака. Країни Союзу мають право встановити строк, протягом якого може вимагатися заборона застосування знака. Частина третя цієї статті встановлює правило, за яким строк не встановлюється для подання вимоги про скасування чи заборону застосування знаків, зареєстрованих чи таких, що використовуються недобросовісно. 8.64. Опубліковані ВОІВ Настанови звертають увагу на те, що слова «не менше» у частині другій статті 6bis Конвенції означають, що встановлення строку за умови, що він буде не менше п`яти років, залишено національному законодавству або для вирішення адміністративним чи судовим органам держав-учасниць (п. (j) коментаря до статті 6bis Конвенції). 8.65. Як уже було зазначено вище, Велика Палата виходить зі схожого розуміння цього положення Конвенції і висновує, що положення першого речення частини другої статті 6bis Паризької конвенції у взаємозв`язку з положеннями національного законодавства про позовну давність слід застосовувати як такі, що передбачають загальну позовну давність три роки для вимоги про скасування (визнання недійсним) свідоцтва (реєстрації) знака, що починає свій перебіг від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, однак цей строк не може бути менше за п`ять років від дати реєстрації знака, стосовно якого заявлена вимога. 8.66. Стосовно положення частини третьої статті 6bis Конвенції Настанови містять такий коментар: «(l) Адміністративні або судові органи країни, у якій запитано охорону добре відомої марки, встановлюють, чи зареєстровано конфліктуючу марку недобросовісно, в разі чого ніяке обмеження строку для позову не застосовується. Недобросовісність зазвичай має місце, коли особа, яка реєструє або використовує конфліктуючу марку знала про добре відому марку і, як презюмується, мала намір одержати вигоду від можливого змішування тієї марки і марки, яку вона зареєструвала або використовує». 8.67. Отже, за відсутності недобросовісності у реєстрації торговельної марки іншою особою позов власника добре відомої марки про скасування (визнання недійсним) свідоцтва (реєстрації) торговельної марки цієї особи може бути задоволений в межах загальної позовної давності, що не може бути менше п`яти років від дати реєстрації марки. 8.68. Obiter dictum, не як до джерела права, а для ілюстрації того, яке значення у праві може мати добросовісність реєстрації конфліктуючого знака для обмеження права на захист власника добре відомої марки, Велика Палата звертається до практики Суду справедливості Європейського Союзу, який у справі C-482/09 (рішення від 22.09.2011) у відповідь на запит стосовно тлумачення статей 4(1)(а) та 9(1) Директиви 89/104/ЕЕС від 21.12.1988 розтлумачив доктрину «мовчазної згоди» (acquiescence) у праві Європейського Союзу, як вона викладена у статті 9(1) Директиви: якщо власник більш ранньої торговельної марки протягом п`яти послідовних років не заперечував проти використання більш пізньої марки, зареєстрованої у тій же країні-учасниці, будучи обізнаним про таке використання, він не має права з посиланням на більш ранню торговельну марку звертатись по визнання недійсною більш пізньої торговельної марки або заперечувати проти використання більш пізньої торговельної марки, крім випадку, коли реєстрація більш пізньої торговельної марки була здійснена недобросовісно. Суд справедливості ЄС надав тлумачення цим положенням про «мовчазну згоду» для національного судового провадження між Budejovicky Budvar, narodni podnik, броварнею у Чеській Республіці, і Anheuser?Busch Inc., броварнею уСША, які обоє майже 30 років просували кожен своє пиво у Сполученому Королівствіпід словесним позначенням«Budweiser» або торговельними марками, які містили це позначення (§77 рішення Суду справедливості ЄС). За висновками Суду справедливості ЄС, в умовах як у цьому провадженні «тривалий період чесного одночасного використання двох ідентичних торговельних марок для позначення ідентичних продуктів не має і не може мати негативного впливу на основну функцію торговельної марки, яка полягає в гарантуванні споживачам походження товарів або послуг» (§ 82 рішення). «Слід додати, що у випадку, якщо в майбутньому з використанням торговельних марок Budweiser буде пов`язана будь-яка нечесність, така ситуація може, у разі необхідності, розглядатися у світлі правил, що стосуються недобросовісної конкуренції» (§ 83 рішення). За висновками Суду справедливості ЄС, чотирма передумовами для початку перебігу п`ятирічного строку за статтею 9(1) Директиви є: 1) реєстрація у державі-учасниці більш пізньої торговельної марки (при цьому реєстрація більш ранньої торговельної марки, тобто тієї, власник якої звертається по захист, не є передумовою для початку перебігу строку); 2) добросовісне подання заявки на реєстрацію більш пізньої марки; 3) використання більш пізньої марки її власником у країні-учасниці; 4) обізнаність власника більш ранньої марки про те, що більш пізня марка зареєстрована і використовується після реєстрації. 8.69. Велика Палата зважає на те, що доктрина «мовчазної згоди», як вона закріплена у праві ЄС (Директиви 89/104/ЄЕС від 21.12.1988, а надалі у Директиві 2008/95/ЄС від 22.10.2008 і Регламенті (ЄС) № 207/2009 від 26.02.2009, згодом у Директиві (ЄС) 2015/2436 від 16.12.2015), не запроваджена у законодавстві України, однак посилається на її тлумачення у праві ЄС для ілюстрації того, що у питанні охорони та захисту прав на торговельні марки можливим і навіть таким, що має бути однаковим у всіх державах-учасницях ЄС (§ 37 рішення Суду справедливості ЄС), є підхід, за яким два власники торговельних марок (які містять ідентичне позначення), які тривалий час використовували їх для просування своєї продукції, можуть надалі добросовісно використовувати їх. 8.70. Отже, у цій справі, зважаючи на особливі умови, з якими законодавство пов`язує захист права інтелектуальної власності на добре відому торговельну марку, суди мали встановити, чи набув Позивач це право, і чи є знак Відповідача таким, що становить відтворення, імітацію чи переклад добре відомої торговельної марки, здатні викликати змішування з нею. 8.71. Якщо так, то суди мали встановити, чи дотримано строк, встановлений національним законодавством та Паризькою конвенцією для вимоги про визнання недійсним свідоцтва, або ж чи була реєстрація знака Відповідачем-2 недобросовісною. 8.72. Суди обставин, які б дозволили зробити висновки з цих питань, не встановили, не дослідили докази, на які скаржник вказує у касаційній скарзі, визначаючи серед підстав касаційного оскарження також пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України. Стосовно порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи 8.73. Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що суди у цій справі не дослідили низку важливих доказів, які мають значення для правильного вирішення справи. Велика Палата у зв`язку із цим звертає увагу на таке. Стосовно промислової та статистичної звітності Товариства 8.74. Товариство стверджує, що суди не надали оцінки його промисловій та статистичній звітності з 1986 до 1996 року включно (п. 2.2 касаційної скарги). Копії звітності, дійсно, були подані Товариством до суду першої інстанції з посиланням на ці документи у відзиві на позов (т. 2., а. с. 45). 8.75. Суди прийняли від Фірми звітність як належні докази та встановили за ними такі обставини: «Згідно з аналізом результатів економічної діяльності Фірми за 1995 рік «ІНФОРМАЦІЯ_2» № 6 було реалізовано на загальну суму 88 519,5 млн крб.; питома вага в загальному обсязі прибутку - 6,33 %. За розшифровкою до форми 12-НТЗ за січень - грудень 1996 року обсяг випуску «ІНФОРМАЦІЯ_6» склав 15 433 т. уп., у грошовому вираженні (в чинних цінах) - 1 949,2 (звіт за основною діяльністю за 1996 рік). Відповідно до пояснювальної записки щодо збуту готової продукції за 1996 рік лікарський засіб «ІНФОРМАЦІЯ_10 N6» було продано у кількості 12 966,27 т. уп., загальною вартістю 1 601 775 грн … - у 1994 році позивач виготовив 36 302 тисяч упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_11» і 601 тисячу упаковок препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2 № 10», а рентабельність препаратів склала 62,8 % та 29,1 % відповідно (копія звіту по основній діяльності за 1994 рік ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» міститься в матеріалах справи). 8.76. При цьому стосовно звітності Скаржника суди дійшли такого висновку: «Товариство зазначає, що звітом про виробництво за 1996 рік, що є офіційним документом, тобто саме тим доказом, який містить необхідну інформацію для встановлення обставин справи, визначено, що у 1996 році Товариство виробило і реалізувало лікарський засіб - таблетки «ІНФОРМАЦІЯ_1» у кількості 22 115 000 уп. Товариство не надало доказів, що підтверджують реалізацію ним препарату «ІНФОРМАЦІЯ_2» на території України у 1996 році». 8.77. Отже, суди обмежились констатацією тверджень Товариства і висновком про ненадання ним доказів. Натомість зі звітності Фірми суди одержали належну до справи інформацію. Відсутність результатів дослідження звітності Товариства вказує на те, що ці докази судами досліджені не були. Стосовно зразків упаковки 8.78. Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що суди не дослідили як доказ зразки упаковки його продукції. 8.79. Дійсно, матеріали справи містять зображення зразків упаковки (зокрема, т. 3, а. с. 219-225), на які Товариство посилалось у відзиві на позов як на підтвердження використання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» (т. 2., а. с. 53). 8.80. Рішення судів не містять висновків стосовно цих доказів. Стосовно заяв свідків 8.81. Скаржник посилається на те, що суди не дослідили заяви свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 8.82. Дійсно, письмові заяви цих свідків були подані ним до суду першої інстанції (т. 6., а. с. 176, 177) з посиланням на них як на джерело доказової інформації про використання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» Товариством ( т. 6., а. с. 136) 8.83. Суди у своїх рішеннях висновків стосовно цих доказів не робили. Стосовно висновку Загребельного В. В. 8.84. Скаржник посилається на те, що «судами не надано юридичної оцінки висновку судового експерта Загребельного В. В.». 8.85. Такий висновок дійсно є в матеріалах справи (т. 6., а. с. 207), а в рішеннях судів не викладено мотивів його прийняття, відхилення чи результатів оцінки. 8.86. Водночас, обґрунтовуючи належність (релевантність) цього висновку до справи, Скаржник вказує, що ним «фактично спростовано ймовірність та законність походження соціологічного дослідження» Фірми, «експертне дослідження повністю спростовувало докази позивача щодо даних соціологічних опитувань відомості спірного позначення з приналежністю Позивачу». 8.87. Велика Палата відхиляє посилання Скаржника на належність цього доказу як такого, з допомогою якого можна встановити «законність походження соціологічного дослідження», оскільки це питання відповідності нормам права, правової кваліфікації і не є фактичною обставиною, яка може бути встановлена доказами, зокрема висновком експерта. 8.88. Стосовно ж іншого, тобто здатності спростувати подані позивачем дані соціологічних опитувань, то цей доказ підлягає дослідженню та оцінці. Стосовно звіту про соціологічне опитування Інституту розвитку міста 8.89. Товариство у касаційній скарзі посилається на те, що ним було подано звіт про соціологічне опитування КО «Інститут розвитку міста» ПМР. 8.90. Суд першої інстанції відхилив звіт, пославшись на те, що опитування, проведене цією організацією, не відповідає вимогам Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державної служби інтелектуальної власності України, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 15.04.2005 № 228 (втратив чинність 25.05.2021), ні щодо організації, яка повинна проводити таке опитування, ані щодо кількості респондентів такого опитування. Суд дійшов висновку, що Інститут розвитку міста, який проводить опитування стосовно міського життя та розвитку міста Полтава, не може бути організацією, що спеціалізується в галузі проведення соціологічних досліджень. 8.91. Відхиливши доказ як такий, що не відповідає вимогам нормативно-правового акта, суд таким чином виснував про його недопустимість, внаслідок чого його не оцінив. При цьому суд не відмовляв окремо у прийнятті цього доказу як недопустимого протягом розгляду справи, залишивши таким чином вирішення питання допустимості до прийняття рішення у справі. 8.92. Суд, однак, не вказав у рішенні, чому вважає, що висновок соціологічного дослідження як умова його допустимості як доказу в суді має відповідати вимогам нечинного на час прийняття рішення суду нормативного акта, який встановлював порядок визнання знака добре відомим Апеляційною палатою. 8.93. Оскільки висновки суду стосовно того, що положення нечинного на час вирішення справи судом Порядку № 228 становлять частину процесуальних правил, якими може бути обмежена допустимість для суду доказів, є помилковими, відповідний доказ підлягає дослідженню судом. Стосовно інших тверджень Скаржника про порушення норм процесуального права судами внаслідок недослідження доказів 8.94. Велика Палата частково погоджується з твердженнями Скаржника про те, що суди не дослідили висновок експерта ОСОБА_3 та рішення Інституту промислової власності від 29.03.2000. Рішення судів містять результати дослідження цих доказів. Водночас, з огляду на неправильне застосування судами норм матеріального права, що призвело до неправильного визначення предмета доказування, та порушення норм процесуального права, яке полягало у недослідженні інших доказів, на які посилався Скаржник, ці докази також не були досліджені для встановлення обставин, які належали до предмета доказування у взаємозв`язку з іншими доказами. 8.95. Посилання Скаржника на те, що суди не відобразили в судових рішеннях і не надали оцінку обізнаності позивача про факт видачі свідоцтва на знак «ІНФОРМАЦІЯ_1» у 2000 році, із чим Позивач нібито погодився, а суди мали визнати встановлений як такий, що не вимагав доказування, Велика Палата відхиляє, оскільки Скаржник не вказує, що саме він вважає заявою Позивача про визнання цієї обставини, яка не була врахована судом. 8.96. Велика Палата відхиляє посилання Скаржника на те, що він неодноразово ставив під сумнів відповідність поданих позивачем копій і, як наслідок, недостовірність походження вихідних даних, що були основою висновку експерта Андреєвої А. В., із цих підстав. Скаржник не вказує на конкретні заяви із цього процесуального питання, які він робив під час розгляду судами цієї справи, а також на конкретні докази, стосовно яких просив суди застосувати вимоги статті 91 ГПК України. Щодо заперечення достовірності вихідних даних для висновку експерта Андреєвої А. В., то Велика Палата цей аргумент відхиляє, оскільки, ставлячи під сумнів у суді касаційної інстанції достовірність доказу, скаржник не враховує, що суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (частина друга статті 300 ГПК України). 8.97. Згідно з вимогами частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини підтверджує цей доказ. Схожі висновки викладені в пунктах 8.7, 8.10 постанови КГС ВС від 04.02.2020 у справі № 910/15765/18. 8.98. Посилаючись у касаційній скарзі на те, що суди не дослідили інші докази, Скаржник не вказує, які обставини, що належать до предмета доказування у цій справі, мали бути з їх допомогою встановлені, що позбавляє суд касаційної інстанції можливості виснувати про їх належність до справи. Скаржник також не вказує, у яких заявах він посилався на ці докази як на такі, що підтверджують стверджувані ним обставини. 8.99. З огляду на це Велика Палата відхиляє інші загальні посилання Скаржника на те, що суди не дослідили докази у справі. 8.100. Разом з тим Велика Палата доходить висновку про обґрунтованість доводів Скаржника, викладених у касаційній скарзі, про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок того, що судами не були досліджені належні докази, що є порушенням вимог статей 86, 236, 237, 238, 282 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті спору 9.1. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 9.2. Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. За положеннями частини п`ятої вказаної статті висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 9.3. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 9.4. З огляду на наведене рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у цій справі підлягають скасуванню повністю із прийняттям нового рішення - про відмову у позові в частині вимог про визнання позначення добре відомою торговельною маркою та зобов`язання внести відомості до переліку добре відомих в Україні торговельних марок, а в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов`язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо судових витрат 9.5. Враховуючи, що в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов`язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг справа підлягає направленню на новий розгляд, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 308, 310, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Лубнифарм» задовольнити частково. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2022 у справі № 910/13988/20 скасувати. 3. У частині позовних вимог про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» стосовно ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» та зобов`язання Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» внести відомості про визнання позначення «ІНФОРМАЦІЯ_2» добре відомою торговельною маркою в Україні станом на 01.01.1997 для товарів 05 класу МКТП «фармацевтичні препарати» стосовно ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» до переліку добре відомих в Україні торговельних марок, про що здійснити відповідну публікацію в офіційному бюлетні «Промислова власність», прийняти нове рішення. У позові в цій частині відмовити. 4. У частині позовних вимог про визнання недійсним належного АТ «Лубнифарм» свідоцтва України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1» щодо усіх товарів 05 класу МКТП та зобов`язання Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг щодо визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов М. В. Мазур І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна С. О. Погрібний І. В. Желєзний О. В. Ступак Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 118601114

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Шевцової Н. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23), ухваленої за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «Палп Мілл Прінт», Товарної біржі «Українська міжрегіональна спеціалізована», Товариства з обмеженою відповідальністю «Перевага-Фінанс», ліквідатора Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ» арбітражного керуючого Куліченка М. В., Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року за заявою Акціонерного товариства «Асвіо Банк» до Товарної біржі «Українська міжрегіональна спеціалізована», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ», про визнання недійсним рішення та зобов`язання допустити до участі в аукціоні, визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна частинами, за заявою Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ», арбітражного керуючого Куліченка М. В., Товарної біржі «Українська міжрегіональна спеціалізована», Товариства з обмеженою відповідальністю «Палп Мілл Прінт» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, за заявою Компанії з обмеженою відповідальністю «ЮПіЕм Сейлз Ої» (UPM Sales Oy, Республіка Фінляндія) доТоварної біржі «Українська міжрегіональна спеціалізована», Товариства з обмеженою відповідальністю «Палп Мілл Прінт», Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мурської Н. В., арбітражного керуючого Куліченка М. В., приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І. А., державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області Костаревича А. В. про визнання недійсними результатів другого повторного аукціону та договорів купівлі-продажу недійсними, визнання недійсними свідоцтва про право власності, скасування записів про проведення державної реєстрації права власності, застосування наслідків недійсності правочинів, зобов`язання ліквідатора банкрута вжити заходів з відновлення права власності боржника на майно та повернення його до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства у межах справи № 910/2592/19 за заявоюТовариства з обмеженою відповідальністю «Украгрофрут» до Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ» про банкрутство Коротка історія справи 1. У межах справи про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ» (далі - ПрАТ «Бліц-Інформ») із позовними заявами звернулися Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - АТ «Укрексімбанк»), Акціонерне товариство «Асвіо Банк») (далі - АТ «Асвіо Банк») та Компанія ЮПіЕм Сейлз Ої. 2. АТ «Укрексімбанк» просило суд визнати недійсними результати аукціону з продажу майна банкрута; визнати недійсними договори купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладені між ПрАТ «Бліц-Інформ» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Палп Мілл Прінт» (далі -ТОВ «Палп Мілл Прінт») за результатами проведення другого повторного аукціону; визнати недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняті державними реєстраторами; визнати за ПрАТ «Бліц-Інформ» право власності на об`єкти нерухомого майна; зобов`язати ТОВ «Палп Мілл Прінт» передати (повернути) ПрАТ «Бліц-Інформ» нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на другому повторному аукціоні. 3. На обґрунтування позовних вимог АТ «Укрексімбанк» стверджувало, що другий повторний аукціон з продажу майна боржника відбувся 18 листопада 2019 року з численними порушеннями норм чинного законодавства України, всупереч судовим рішенням, з грубим порушенням прав та охоронюваних законом інтересів забезпеченого кредитора. 4. АТ «Асвіо Банк» у позові просило визнати недійсним рішення Товарної біржі «Українська міжрегіональна спеціалізована» (далі - Товарна біржа) у частині недопуску АТ «Асвіо Банк» до участі в другому повторному аукціоні, оформлене протоколом від 12 листопада 2019 року про визначення учасників аукціону; визнати недійсними результати другого повторного аукціону. 5. На обґрунтування позовних вимог АТ «Асвіо Банк» зазначає, що аукціон з продажу майна боржника проведений із грубим порушенням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство), а отже, в силу вимог частини третьої статті 55 цього Закону рішення Товарної біржі про визначення учасників аукціону від 12 листопада 2019 року та результати аукціону підлягають визнанню судом недійсними. 6. Компанія ЮПіЕм Сейлз Ої у позовній заяві просило визнати недійсними результати другого повторного аукціону; визнати недійсними договори купівлі-продажу майна ПрАТ «Білц-Інформ», укладені за результатами проведення другого повторного аукціону; визнати недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні; скасувати у Державному реєстрі прав на нерухоме майно записи про право власності ТОВ «Палп Мілл Прінт»; застосувати наслідки недійсності договорів купівлі-продажу шляхом повернення сторонами у натурі всього, що вони одержали на виконання договорів; зобов`язати ліквідатора Куліченка М. В. вжити заходів з відновлення права власності ПрАТ «Бліц-Інформ» на майно, яке було відчужене за результатами другого повторного аукціону, та його повернення до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства. 7. Позовна зава Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої обґрунтована тим, що як другий повторний аукціон, так і підготовка до нього були проведені з грубим порушенням законодавства України, що призвело до протиправного відчуження майна боржника на користь одного з кредиторів за вкрай низькою ціною, що суперечить меті проведення продажу майна ПрАТ «Бліц-Інформ» та інтересам кредиторів боржника. 8. Справа розглядалася судами неодноразово. 9. Господарський суд міста Києва ухвалою від 16 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2021 року, окрім іншого, в задоволенні заяв АТ «Укрексімбанк», АТ «Асвіо Банк» та Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої відмовив повністю. 10. Постановою від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду скасував судові рішення судів попередніх інстанційу справі № 910/2592/19 (у частині відмови в задоволенні заяв АТ «Укрексімбанк», АТ «Асвіо Банк» та Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої). Справу у скасованій частині направив на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 11. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних у справі доказів та не встановили обставин щодо: 1) наявності чи відсутності достатнього часу на подання заявок на участь в оскаржуваному аукціоні з урахуванням необхідності підтвердити надходження гарантійного внеску на рахунки, зазначені в повідомленні про проведення аукціону; 2) наявності чи відсутності інших підстав для недопуску АТ «Асвіо Банк» до участі в аукціоні, окрім посиланням на недоплату ним 65 копійок гарантійного внеску. 12. За результатами нового розгляду 31 серпня 2022 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 910/2592/19, яким відмовив у задоволенні заяв АТ «Укрексімбанк», АТ «Асвіо Банк» та Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої. 13. Суд першої інстанції дійшов висновку, що у потенційних учасників аукціону було достатньо часу для подання заявок, підтвердження сплати гарантійного внеску, ознайомлення з майном, що виставлялось на аукціон, а в АТ «Асвіо Банк» були відсутні реальні наміри брати участь в другому повторному аукціоні з продажу майна боржника. 14. Постановою від 04.04.2023 Північний апеляційний господарський суд рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року у справі № 910/2592/19 скасував у частині позовних вимог АТ «Асвіо Банк» та в частині позовних вимог АТ «Укрексімбанк»; прийняв у цій частині нове рішення, яким заяву АТ «Асвіо Банк» задовольнив повністю, заяву АТ «Укрексімбанк» задовольнив частково; визнав недійсним рішення Товарної біржі в частині недопуску АТ «Асвіо Банк» до другого повторного аукціону, оформлене протоколом від 12 листопада 2019 року про визначення учасників аукціону; визнав недійсними результати другого повторного аукціону, оформлені протоколом проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу майна боржника від 18 листопада 2019 року № 1; в іншій частині позовних вимог відмовив. 15. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що організатор аукціону, не допустивши АТ «Асвіо Банк» до участі в аукціоні лише через недоплату гарантійного внеску у розмірі 65 копійок при оплаті суми гарантійного внеску понад 49 000 000,00 грн, діяв очевидно неправомірно, з огляду на що визнав наявними підстави для визнання недійсним рішення Товарної біржі через недопуск АТ «Асвіо Банк» до участі у другому повторному аукціоні, оформленому протоколом від 12 листопада 2019 року. 16. Також суд апеляційної інстанції визнав неспроможними й такими, що ґрунтуються лише на припущеннях, висновки місцевого господарського суду про те, що факт недоплати гарантійного внеску може свідчити про відсутність реальних намірів АТ «Асвіо Банк» брати участь в аукціоні з придбання непрофільного для банку активу. Апеляційний господарський суд зауважив, що недопуск організатором торгів до участі в аукціоні АТ «Асвіо Банк» відбувся з порушенням законодавства, що в подальшому суттєво вплинуло на формування ціни продажу майна. Ціна продажу склала 49 588 637,20 грн, тобто у меншому ніж на 10 % розмірі від початкової вартості, та фактично дорівнювала сумі гарантійного внеску, що свідчить про штучний характер участі інших учасників в аукціоні та відсутність між ними конкуренції, що унеможливлює формування найвищої ціни продажу як головної мети аукціону. 17. Крім того, апеляційний господарський суд з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Волчлі проти Франції» і «ТОВ «Фріда» проти України» зазначив, що висновок місцевого господарського суду про те, що потенційний учасник аукціону, який сплатив сорок дев`ять з половиною мільйонів гривень як гарантійний внесок, не допускається до участі в аукціоні з підстав недоплати всього 65 копійок, суперечитиме практиці ЄСПЛ щодо надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, зокрема процедури допуску до аукціону з продажу майна боржника. 18. З огляду на наведене суд апеляційної інстанції на підставі частини третьої статті 55 Закону про банкрутство, частини другої статті 215 Цивільного кодексу України дійшов висновку, що задоволення позовних вимог у частині визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника матиме правовий наслідок відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна боржника, а тому позовні вимоги про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна боржника, належить залишити без задоволення. З тих же мотивів апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання права власності та повернення боржнику майна, що було реалізоване на спірному аукціоні. 19. ТОВ «Палп Мілл Прінт», Товарна біржа, Товариство з обмеженою відповідальністю «Перевага-Фінанс» (далі - ТОВ «Перевага-Фінанс»), ліквідатор ПрАТ «Бліц-Інформ» Куліченко М. В. і АТ «Укрексімбанк» не погодилися з постановою суду апеляційної інстанції та звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами. 20. Ухвалою від 22 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами вказаних осіб, а ухвалою від 13 липня 2023 року Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 21. Передаючи справу № 910/2592/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про наявність підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), про те, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача, або для уточнення зазначеного висновку щодо правовідносин у спорі за позовом особи, яка не є кредитором боржника, однак вважає, що її право порушено внаслідок безпідставного недопущення її до участі в аукціоні. 22. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13 лютого 2024 року касаційні скарги ТОВ «Палп Мілл Прінт», Товарної біржі, Товариства з обмеженою відповідальністю «Перевага-Фінанс» (далі - ТОВ «Перевага-Фінанс»), ліквідатора ПрАТ «Бліц-Інформ» Куліченка М. В. залишила без задоволення, частково задовольнила касаційну скаргу АТ «Укрексімбанк», змінила мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 шляхом її викладення в редакції цієї постанови, а також скасувала вказану постанову в частині відмови АТ «Укрексімбанк» у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладених між ПрАТ «Бліц-Інформ» і ТОВ «Палп Мілл Прінт» за результатами проведення 18 листопада 2019 року другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ «Бліц-Інформ», зобов`язання ТОВ «Палп Мілл Прінт» передати (повернути) ПрАТ «Бліц-Інформ» нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, ухваливши в цій частині нове судове рішення - про задоволення вказаних вимог, стягнула з ПрАТ «Бліц-Інформ» на користь ТОВ «Палп Мілл Прінт» сплачені як переможцем аукціону кошти в сумі 49 588 637,20 грн за договорами купівлі-продажу майна боржника, які визнані судом недійсними, в іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 залишила без змін, вирішила питання про розподіл судових витрат. Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 23. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема, про таке. 24. Предметом судового розгляду у цій справі під час первинного її розгляду судами були вимоги заяв АТ «Асвіо Банк», АТ «Укрексімбанк» та Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої. 25. Постановою від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду скасував постанову суду апеляційної інстанції від 16 червня 2021 року та ухвалу місцевого господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 910/2592/19 (у частині відмови в задоволенні заяв АТ «Укрексімбанк», АТ «Асвіо Банк» та Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої). Справу у скасованій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 26. Верховний Суд у пункті 34 постанови від 20 жовтня 2021 року щодо заяв АТ «Укрексімбанк», які надійшли до суду 02 грудня 2019 року та 05 березня 2020 року, із урахуванням того, що задоволення заяви АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство матиме наслідок у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, а також беручи до уваги те, що позовна заява про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, не може бути задоволена без розгляду питання про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, дійшов висновку про те, що заяви АТ «Укрексімбанк» дублюють одна одну і по суті є однією заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. 27. Ухвалене у цій справі за результатами її нового розгляду рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року у частині розглянутих вимог заяви Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої в апеляційному порядку нею не оскаржувалося, а лише переглядалося апеляційним господарським судом у частині вимог заяв АТ «Укрексімбанк» та заяви АТ «Асвіо Банк». При цьому суд першої інстанції врахував, що за висновком Верховного Суду в постанові від 20 жовтня 2021 року у цій справі заяви АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута та про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, дублюють одна одну і по суті є однією заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. Водночас апеляційний господарський суд відхилив вимоги АТ «Укрексімбанк» у частині визнання недійсними правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, оскільки задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство матиме правовий наслідок у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута. З тих самих мотивів суд апеляційної інстанції відхилив вимоги банку в частині визнання права власності та повернення боржнику майна, що було реалізоване на спірному аукціоні. 28. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду переглянула в касаційному порядку постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року лише в частині вимог заяв АТ «Укрексімбанк» та заяви АТ «Асвіо Банк». 29. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року переглянула постанову суду апеляційної інстанції в тому числі щодо вимог АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), зобов`язання ТОВ «Палп Мілл Прінт» передати (повернути) ПрАТ «Бліц-інформ» нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, визнання недійсними свідоцтв про придбання нерухомого майна на аукціоні, визнання за боржником права власності на об`єкти нерухомого майна, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих за результатами проведеного аукціону. 30. Разом з тим вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду не мала розглядати справу в частині вказаних вимог АТ «Укрексімбанк», оскільки Верховний Суд постановою від 20 жовтня 2021 року справу № 910/2592/19 у цій частині вимог АТ «Укрексімбанк» на новий розгляд до суду першої інстанції не передавав. 31. Так, у резолютивній частині постанови від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд постановив ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 грудня 2020 року (в частині відмови у задоволенні заяви АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута; відмови у задоволенні заяви АТ «Асвіо Банк» про визнання недійсним рішення та зобов`язання допустити до участі в аукціоні, визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна частинами; відмови Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої у задоволенні позовної заяви про визнання результатів другого повторного аукціону та договорів купівлі-продажу недійсними, визнання недійсними свідоцтв про право власності, скасування записів про проведення державної реєстрації права власності, застосування наслідків недійсності правочинів, зобов`язання ліквідатора банкрута вжити заходів з відновлення права власності боржника на майно та повернення його до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2021 року у справі № 910/2592/19 скасувати. Справу № 910/2592/19 у скасованій частині направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва. 32. При цьому в пункті 34 постанови від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд урахував, що задоволення заяви АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута матиме наслідок, відповідно до частини третьої статі 55 Закону про банкрутство, у вигляді визнання недійсними, в силу закону, правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, а також беручи до уваги те, що позовна заява про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, не може бути задоволена без розгляду питання про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, та дійшов висновку про те, що заяви АТ «Укрексімбанк» дублюють одна одну і по суті являються одною заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. 33. Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що заяви АТ «Укрексімбанк» є однією заявою з одною вимогою - про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, оскільки правочини, укладені за результатами аукціону з продажу майна банкрута, визнаються недійсними в силу закону за наслідками визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. 34. Звідси, Верховний Суд направив справу № 910/2592/19 на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в частині вимог АТ «Укрексімбанк» лише щодо визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. 35. У разі якщо Верховний Суд, визнаючи в пункті 34 постанови від 20 жовтня 2021 року у справі № 910/2592/19 дві заяви АТ «Укрексімбанк» однією і тією самою заявою, мав на увазі просто об`єднання двох заяв АТ «Укрексімбанк» з різними позовними вимогами із збереженням усіх вимог кожної заяви, то суд касаційної інстанції зазначив би про всі вимоги такої заяви, як Верховний Суд зазначав про всі вимоги заяви АТ «Асвіо Банк» про визнання недійсним рішення та зобов`язання допустити до участі в аукціоні, визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна частинами та заяви Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої, оскільки справа № 910/2592/19 була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції в частині всіх вимог Компанії ЮПіЕм Сейлз Ої, а саме: про визнання результатів другого повторного аукціону та договорів купівлі-продажу недійсними, визнання недійсними свідоцтв про право власності, скасування записів про проведення державної реєстрації права власності, застосування наслідків недійсності правочинів, зобов`язання ліквідатора банкрута вжити заходів з відновлення права власності боржника на майно та повернення його до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства. 36. Звідси, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду не мала розглядати справу № 910/2592/19 в частині вимог АТ «Укрексімбанк» про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), зобов`язання ТОВ «Палп Мілл Прінт» передати (повернути) ПрАТ «Бліц-інформ» нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, визнання недійсними свідоцтв про придбання нерухомого майна на аукціоні, визнання за боржником права власності на об`єкти нерухомого майна, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих за результатами проведеного аукціону, оскільки справа № 910/2592/19 у частині вказаних вимог Верховним Судом постановою від 20 жовтня 2021 року на новий розгляд до суду місцевого господарського суду не направлялася. Щодо осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника 37. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року також зазначила, що Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19) дійшов висновку, що правом оскаржувати результати проведеного аукціону з продажу майна банкрута наділено також особу, яка не є «зареєстрованим учасником аукціону» і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами статті 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні), у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою всіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу «зареєстрованого учасника аукціону» та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні. 38. Також судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у підпунктах 59.1, 59.2 пункту 59 постанови від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19) врахувала сформований Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду правовий висновок у постанові від 17 червня 2021 року у справі № 922/605/15 щодо можливості захисту прав та інтересів осіб, які не були допущені до участі в аукціоні, під час розгляду спору про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника. 39. У зазначеній справі на підставі системного аналізу положень частини восьмої статті 44, статей 60, 61 Закону про банкрутство зроблено висновок, що відмова у визнанні заявника учасником торгів може бути оскаржена саме в межах справи про банкрутство, охоплюється поняттям «спорів, які виникають при проведенні аукціонів», які мають розглядатися із застосуванням приписів статті 56 Закону про банкрутство у випадку встановлення порушень з боку організатора аукціону. Враховуючи, що законодавцем нормами Закону про банкрутство визначено спосіб захисту прав та інтересів осіб, які не були допущені до участі в аукціоні, та відповідальність організатора аукціону, питання порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні має встановлюватися саме в рамках розгляду такого спору в межах справи про банкрутство як «спір, що виникає при проведенні аукціонів». 40. Визнання недійсними результатів аукціону за наявності не оскарженого та не скасованого в установленому законом порядку рішення організатора аукціону щодо визначення учасників порушує встановлений законом порядок та рівність прав інших учасників, які подали в передбаченому порядку заяви на участь, визнані учасниками оспорюваного аукціону та взяли в ньому участь. 41. Отже, можливість оскарження особою результатів проведеного в межах справи про банкрутство аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника перебуває в залежності від наявності порушеного права чи інтересу такої особи під час продажу майна боржника. До осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з реалізації майна боржника в порядку, визначеному Законом про банкрутство, належать, зокрема, особи, які не були допущені до участі в аукціоні (за умови попереднього або одночасного оскарження ними рішення організатора аукціону про визначення учасників аукціону та встановлення судом за результатом оскарження порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні). 42. У справі, яка розглядається, АТ «Укрексімбанк» та компанія «ЮПіЕм Сейлз Ої» оспорили результати аукціону як кредитори ПрАТ «Бліц-інформ», а АТ «Асвіо Банк» - як особа, яку не було допущено до аукціону. 43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року дійшла висновку, що АТ «Укрексімбанк», компанія «ЮПіЕм Сейлз Ої» та АТ «Асвіо Банк» вправі звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника. 44. Погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду про наявність у АТ «Асвіо Банк» права на звернення до суду з вимогою про визнання недійсними результатів аукціону не можна з огляду на таке. 45. Так, відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. Визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. 46. Вимагати визнання недійсним результатів аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть боржник (зокрема, арбітражний керуючий від імені боржника), кредитори, зареєстровані учасники аукціону, особи, які вважають себе власниками майна, що виставляється на аукціон. 47. Інші особи, які бажали взяти участь в аукціоні, з такими вимогами звертатися не можуть. 48. Подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 5006/5/39б/2012. 49. Такий висновок ґрунтується на тому, що у разі порушення вимог закону оскаржувати таке порушення шляхом звернення до суду із вимогами про визнання недійсним результатів аукціону можуть лише ті особи, які є зацікавленими у продажі майна за найвищою ціною. 50. До осіб, які є зацікавленими, Верховний Суд відніс також зареєстрованих учасників аукціону, оскільки під час підготовки та проведення аукціону можуть бути допущені порушення, що можуть вплинути на результати аукціону. 51. За вказаним правовим висновком інші особи, які бажали взяти участь в аукціоні та не були зареєстровані і не змогли взяти участь в аукціоні, не можуть оскаржувати результати аукціону шляхом пред`явлення вимоги про визнання недійсними результатів аукціону. 52. Крім того, Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 20 травня 2021 року у справі № 910/24368/14 вказав на те, що Верховний Суд у справі № 5006/5/39б/2012, визначаючи коло суб`єктів, які мають право на оскарження аукціону та договору, укладеного за його результатами, в порядку частини третьої статті 55 Закону про банкрутство, застосував змішаний критерій, встановивши суб`єктів, управнених на оскарження аукціону, як за їх статусом (зареєстровані учасники аукціону, особа, яка вважає себе власником виставленого на продаж майна), так і за ознакою «зацікавленість у продажу майна за найвищою ціною» для оцінки за критерієм юридичної заінтересованості обґрунтування порушеного права (інтересу) особи, яка оспорює аукціон. 53. Тобто коло суб`єктів, які мають право на оскарження аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство та укладеного за його результатами договору, визначається поєднанням двох критеріїв, які дозволяють з`ясувати наявність в особи такого права, а саме: 1) статус особи, яка оскаржує результати аукціону; 2) зацікавленість цієї особи у продажі майна за найвищою ціною. 54. Водночас особи, які здійснили дії, спрямовані на набуття статусу учасника аукціону, бажали взяти участь в аукціоні, мали свій інтерес: вони сподівались, взявши участь в аукціоні, придбати відповідне майно. Оскільки такий інтерес є правомірним, то він має бути захищений від посягань на нього. 55. Відповідальність організатора аукціону перед особами, які не змогли взяти участь або перемогти на аукціоні, передбачена у статті 56 Закону про банкрутство. 56. Відповідно до статті 56 Закону про банкрутство у разі якщо порушення порядку підготовки та проведення аукціону перешкодило зацікавленій особі взяти участь або перемогти на аукціоні, організатор аукціону зобов`язаний сплатити такій особі штраф у розмірі гарантійного внеску. 57. Стягнення штрафу з організатора аукціону і є належним способом захисту правомірного інтересу зацікавлених осіб. 58. Водночас у постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19) Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду дійшов висновку, що звернення в межах справи про банкрутство із заявою про визнання результатів аукціону недійсними особою, яка не є «зареєстрованим учасником аукціону», і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами статті 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні), може бути визнано ефективним способом захисту порушеного права такої особи у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу «зареєстрованого учасника аукціону» та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні. 59. Таким чином, особа, яку не допустили до участі в аукціоні з продажу майна боржника через дії такої особи, зокрема несплату або недоплату гарантійного внеску, та за відсутності перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні не належить до суб`єктів, які мають право оскаржити результати аукціону з продажу майна боржника та договір, укладений з переможцем аукціону. 60. Належним способом захисту законного інтересу такої особи є стягнення з організатора аукціону штрафу у розмірі гарантійного внеску, як це передбачено статтею 56 Закону про банкрутство. 61. Такий висновок підтверджується, в тому числі, позицією Верховного Суду у постановах від 17 червня 2021 року у справі № 922/605/15, від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19), на які послалася Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 13 лютого 2024 року. 62. Водночас Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2024 року послалася на вказані постанови Верховного Суду, але неправильно інтерпретувала правові висновки, викладені в них, що призвело до безпідставного розширення кола осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника. 63. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду без належного обґрунтування самостійно доповнила висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду, та заначила, що до осіб, які можу звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з реалізації майна боржника в порядку, визначеному Законом про банкрутство, належать, зокрема, особи, які не були допущені до участі в аукціоні (за умови попереднього або одночасного оскарження ними рішення організатора аукціону про визначення учасників аукціону та встановлення судом за результатом оскарження порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні). 64. Такий висновок у вказаних постановах Верховного Суду відсутній, а також порушує усталену практику Верховного Суду та норми Закону про банкрутство, зокрема статтю 56, яка недвозначно визначає, що в разі якщо порушення порядку підготовки та проведення аукціону перешкодило зацікавленій особі взяти участь або перемогти на аукціоні, організатор аукціону зобов`язаний сплатити такій особі штраф у розмірі гарантійного внеску. 65. Ані норми Закону про банкрутство, ані правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, в постановах від 17 червня 2021 року у справі № 922/605/15 та від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19), не включають до кола осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника, особу, яку не було допущено до участі в аукціоні через її власні дії та за відсутності перешкод з боку організатора аукціону, навіть за умови скасування рішення такого організатора про визначення учасників аукціону в частині недопуску до аукціону. 66. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2024 року фактично відступила від правових висновків Верховного Суду, викладених у вказаних постановах, однак не зазначила про такий відступ та не навела підстав для викладення нового висновку. 67. Надання можливості оскаржити результати аукціону особі, яку не було допущено до аукціону через її власні дії, за відсутності перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні не є виправданим і суперечить меті продажу майна боржника, оскільки така особа не виявила належної обачності та розумності при вчиненні дій, необхідних для участі в аукціоні, з власної вини, а також така особа не зацікавлена у продажі майна за найвищою ціною. Щодо часу на подання заяв на участь в оспорюваному аукціоні 68. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року зазначила, що у справі, яка розглядається, оголошення про проведення оспорюваного аукціону з продажу майна боржника, який призначено на 18 листопада 2019 року, було опубліковано на вебсайті Вищого господарського суду України 17 жовтня 2019 року о 14:45, а на вебсайті Міністерства юстиції України - 17 жовтня 2019 року о 15:11. Термін прийому заявок на участь в аукціоні вказано до 13:00 24 жовтня 2019 року. 69. Тобто на подачу заявки на участь в аукціоні та сплату гарантійного внеску було встановлено 5 робочих днів (час прийому заявок - у робочі дні з 09:00 до 13:00). 70. Отже, у потенційних учасників аукціону було лише 5 робочих днів (із часом прийому заявок з 09:00 до 13:00) на подачу до організатора аукціону заявок на участь в оспорюваному аукціоні. 71. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що закріплена у частині першій статті 58 Закону про банкрутство вимога щодо строку (не пізніше як за 15 робочих днів до дня початку аукціону) оприлюднення оголошення про проведення аукціону насамперед має на меті надати потенційним учасникам аукціону достатньо часу для ознайомлення з об`єктом продажу, збору документів, необхідних для подання заявки на участь в аукціоні, сплати гарантійного внеску за участь в аукціоні. Іншими словами - має за мету залучення до участі в майбутньому аукціоні якомога ширшого кола потенційних покупців. 72. За цих умов встановлені організатором оспорюваного аукціону в цій справі строки для пред`явлення учасниками заявок - 5 робочих днів на участь в аукціоні, за наявності встановлення законодавцем обов`язкового 15-денного строку, є такими, що об`єктивно не можуть бути розцінені як розумні та спрямовані на досягнення основної мети проведення аукціону, а саме реалізації майна боржника за найвищою ціною (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 910/3638/15-г, від 23 січня 2020 року у справі № 910/18250/16, від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). 73. Встановлений організатором аукціону в оголошенні строк у 5 робочих днів (із часом прийому заявок з 09:00 до 13:00) не сприяє можливості залучення до участі в аукціоні якомога широкого кола потенційних покупців та забезпеченню гарантування існування реальної конкуренції між учасниками аукціону. 74. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду зазначила про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що у потенційних учасників було достатньо часу для подання заявок на участь в аукціоні, який зроблений, у тому числі, із посиланням на відсутність у справі відомостей щодо потенційних учасників, які не змогли взяти участь в оскарженому аукціоні, адже наведене жодним чином не спростовує факту обмеженості встановленого організатором аукціону строку на подання потенційними покупцями (учасниками) заявок на участь в аукціоні та можливості його впливу на: 1) обізнаність широкого кола осіб стосовно наявної пропозиції з продажу майна боржника, 2) їх участь в аукціоні, 3) реалізацію майна боржника за максимально високою ціною. 75. Вважаємо такі висновки Великої Палати Верховного Суду необґрунтованими з огляду на таке. 76. У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17, на яку у постанові від 13 лютого 2024 року послалася Велика Палата Верховного Суду, зроблено висновок про те, що тлумачення частини першої статті 58, частини першої статті 59 Закону про банкрутство свідчить, що законодавцем не визначено строк для подання заявок потенційними покупцями на участь в аукціоні, а в імперативному порядку визначено близький до цього строк - 15 робочих днів з моменту публікації оголошення про проведення аукціону на вебсайті державного органу з питань банкрутства та Вищого господарського суду України до дня початку аукціону. 77. За статтями 60, 61 Закону про банкрутство для набуття статусу учасника аукціону з продажу майна банкрута, особа (фізична чи юридична), яка виявила бажання взяти участь в аукціоні, повинна пройти процедуру реєстрації виконавцем аукціону (ліквідатором або залученим ним організатором аукціону) відповідно до вимог цього Закону та сплатити гарантійний внесок в розмірі десяти відсотків від початкової вартості майна, що є предметом продажу на аукціоні. 78. Тому строк на подання заявок на участь в аукціоні повинен надавати потенційним учасникам достатньо часу для вчинення дій з подачі заявок та сплати гарантійних внесків. 79. Визначення в оголошенні про проведення аукціону строку для вчинення визначених Законом про банкрутство потенційними учасниками (покупцями) дій з подачі заявок на участь в аукціоні є одним із засобів забезпечення можливості залучення до участі в аукціоні широкого кола потенційних покупців і як наслідок - гарантування існування реальної конкуренції між учасниками аукціону, яка дозволяє реалізувати майно боржника за максимальною ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції. 80. Тож навіть якщо законодавцем не визначено імперативно строк для подання заявок потенційними покупцями на участь в аукціоні, такий строк очевидно повинен бути розумним та достатньо тривалим для забезпечення можливості широкого кола учасників взяти участь в аукціоні, оскільки метою продажу майна боржника на аукціоні є його реалізація за найвищої конкуренції для отримання найвищої ціни продажу задля задоволення вимог кредиторів боржника. 81. Тому при визначенні в оголошенні про проведення аукціону строку вчинення потенційними учасниками дій з подачі заявок на участь в аукціоні необхідно зважати на приписи частини першої статті 58 Закону про банкрутство та встановлювати строк, який гарантує можливість залучення до участі в аукціоні якомога більшого кола потенційних покупців й не викликає жодних розумних сумнівів в будь-кого у протилежному. 82. Тобто у вказаній постанові суд касаційної інстанції виклав загальний висновок про те, що, незважаючи на невизначення законодавцем імперативного строку для подання заяв потенційними покупцями на участь в аукціоні, такий строк очевидно повинен бути розумним та достатньо тривалим для забезпечення можливості широкого кола учасників взяти участь в аукціоні. 83. При цьому в зазначеній постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17 відсутній висновок про те, що строк у 5 робочих днів є нерозумним та недостатнім для забезпечення можливості широкого кола учасників взяти участь в аукціоні. 84. Разом з тим не можна вважати строк у 5 робочих днів, відведений для подання заяв на участь в аукціоні в межах 15 робочих днів до дня початку аукціону, недостатнім, оскільки організатору аукціону до моменту проведення аукціону необхідно опрацювати всі заявки та додані документи, прийняти відповідні рішення та організувати проведення аукціону. 85. Указане узгоджується із положеннями частини першої статті 54 Закону про банкрутство, відповідно до якої організатор аукціону має право відмовитися від проведення аукціону не пізніше ніж за десять днів до його початку з негайним розміщенням повідомлення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікувалося оголошення про проведення аукціону, із зазначенням причин. 86. Таким чином, встановлення строку у 5 робочих днів в межах загального строку у 15 робочих днів з моменту публікації оголошення про проведення аукціону на вебсайті державного органу з питань банкрутства та Вищого господарського суду України до дня початку аукціону надає можливість організатору аукціону розглянути всі заяви, прийняти відповідні рішення щодо них та за наявності для цього підстав скасувати аукціон за десять дні до його початку. 87. Окремо звертаємо увагу, що у справах № 910/3638/15-г, № 910/18250/16, № 911/1902/17, на постанови Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року, від 23 січня 2020 року та від 06 жовтня 2022 року відповідно в яких послалася Велика Палата Верховного Суду, визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута відбулось не виключно з підстав надання обмеженого часу для подання заяв на участь в аукціоні, а за сукупністю інших суттєвих порушень, допущених при проведенні аукціону. 88. Так, у справі № 910/3638/15-г ліквідатором при визначенні організатора аукціону не було здійснено належної оцінки документів, наданих торгуючою організацією на підтвердження її спроможності бути організатором спірного аукціону, оскільки організатор аукціону не відповідає критерію щодо пов`язаності осіб, а є заінтересованою особою стосовно замовника аукціону - ліквідатора. Вказана обставина і стала підставою для висновків судів про порушення ліквідатором вимог Закону про банкрутство при проведенні конкурсу з визначення організатора аукціону. І лише як на додаткову обставину суди звернули увагу, що організатором аукціону були встановлені строки для пред`явлення учасниками заявок на участь в аукціоні, які об`єктивно не можуть бути розцінені як розумні та спрямовані на досягнення основної мети проведення аукціону, а саме реалізації майна боржника за найвищою ціною, оскільки вказані строки складали лише 2 робочі дні на подачу до організатора аукціону заявок на участь. 89. У справі № 910/18250/16 встановлено відсутність інформації стосовно природи виникнення дебіторської заборгованості та її стягнення, пов`язаність засновника та керівника організатора аукціону із переможцем аукціону з продажу майна банкрута, а також те, що у потенційних учасників аукціону було лише три години на подачу до організатора аукціону заявок на участь в аукціоні. 90. У розглянутій Великою Палатою Верховного Суду справі № 910/2592/19 судами попередніх інстанцій було встановлено, що строк розміщення оголошення про проведення другого повторного аукціону з продажу майна боржника у 15 робочих днів був дотриманий. 91. При цьому суди попередніх інстанцій не встановили обставин звернення АТ «Асвіо Банк» або інших осіб до організатора аукціону із будь-якими заявами та скаргами щодо того, що часу на підготовку документів, сплату гарантійного внеску та подання заяви на участь в другому повторному аукціоні з продажу майна боржника недостатньо. 92. Апеляційний господарський суд, зокрема, визнаючи недійсними результати аукціону з продажу майна банкрута, не вказав, що підставою для такого рішення було надання потенційним учасниками оскаржуваного аукціону недостатнього часу на подання заявок на участь у другому повторному аукціоні з продажу майна боржника. 93. Звідси, вважаємо, що встановлення строку для подання заяв на участь в аукціоні у 5 робочих днів не може бути підставою для визнання недійсними результатів аукціону у цій справі. 94. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. 95. Обставини справи № 910/2592/19 встановлені на підставі доказів, досліджених та оцінених як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. 96. Водночас Велика Палата Верховного Суду вдалася до переоцінки доказів, встановлення та доведення обставин справи в частині строку, визначеного для подання заяв на участь в аукціоні. Щодо недопуску АТ «Асвіо Банк» до участі в оспорюваному аукціоні через недоплату гарантійного внеску 97. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові також зазначила, що суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до інформації, яка була викладена в оголошенні про проведення аукціону, розмір гарантійного внеску становив десять відсотків початкової вартості лоту і складав 49 588 637,65 грн. 98. Із установлених обставин справи вбачається, що АТ «Асвіо Банк» як гарантійний внесок сплатило 49 588 637,00 грн, що підтверджується випискою по особовому рахунку, яка наявна в матеріалах справи. 99. 22 жовтня 2019 року АТ «Асвіо Банк» подало заяву на участь в аукціоні, за наслідком розгляду якої 12 листопада 2019 року організатором аукціону було прийнято рішення про недопуск його до участі в оспорюваному аукціоні через недоплату ним гарантійного внеску в розмірі 65 копійок. 100. Положення статті 49 Закону про банкрутство не встановлюють обов`язку організатора аукціону чи замовника аукціону, яким є ліквідатор, повідомляти потенційних учасників про недоліки поданих заяв на участь в аукціоні, а за статтею 61 Закону про банкрутство до участі в аукціоні допускаються заявники, що подали заяви на участь в аукціоні і документи, що додавалися до них, які відповідають вимогам, встановленим цим Законом і вказаним у повідомленні про проведення торгів. 101. Утім, на думку Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 13 лютого 2024 року, діючи добросовісно та розсудливо, ліквідатор задля відчуження майна боржника за найвищою ціною має сприяти можливості залучення до участі в аукціоні якомога ширшого кола потенційних покупців і, як наслідок, - реалізувати майно боржника за максимальною ціною. 102. Проте, як свідчать установлені обставини справи, ліквідатор боржника Куліченко М. В. під час проведення оспорюваного аукціону наведене не врахував та не повідомив АТ «Асвіо Банк» (не вжив заходів щодо повідомлення), за наявності часу на усунення недоліків (заява подана за два дні до спливу граничного строку подачі), про наявні недоліки поданої ним заяви про участь в аукціоні з продажу майна боржника, внаслідок чого йому організатором аукціону відмовлено в допуску до участі в аукціоні. 103. Звідси Велика Палата Верховного Суду вважала, що за цих умов з урахуванням 1) встановлення організатором аукціону досить незначного строку для подачі потенційними учасниками заявок на участь в аукціоні - п`ять робочих днів із часом прийому заявок протягом 4 год на день (з 09:00 до 13:00), 2) недобросовісності поведінки організатора аукціону та ліквідатора боржника, які попри відсутність встановленої Законом про банкрутство заборони на повідомлення потенційного учасника про недоліки поданої заяви, задля забезпечення можливості участі в аукціоні більшої кількості учасників та реалізації майна за максимальною ціною не повідомили АТ «Асвіо Банк» про їх наявність ? недопуск банку як потенційного учасника, який недоплатив 65 копійок гарантійного внеску (сплатив 49 588 637,00 грн замість 49 588 637,65 грн), до участі в оспорюваному аукціоні не може вважатися розумним, таким, що унеможливлював обмеження залучення до участі у справі якомога більшої кількості потенційних покупців та мав на меті відчуження майна боржника за максимально високою ціною. 104. З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з таких підстав. 105. Як правильно зазначила Велика Палата Верховного Суду, положення статті 49 Закону про банкрутство не встановлюють обов`язок організатора аукціону чи замовника аукціону, яким є ліквідатор, повідомляти потенційних учасників про недоліки поданих заяв на участь в аукціоні. 106. Згідно із частиною п`ятою статті 51 Закону про банкрутство організатор аукціону виконує, зокрема, такі функції: приймає заявки на участь в аукціоні; визначає учасників торгів. 107. Відповідно до частини шостої статті 60 Закону про банкрутство організатор аукціону зобов`язаний забезпечити конфіденційність відомостей, що містяться в поданих заявах на участь в аукціоні. 108. За змістом статті 61 Закону про банкрутство рішення про допуск заявників до участі в торгах приймається організатором аукціону. 109. Частиною восьмою статті 49 Закону про банкрутство передбачено заборону замовнику та організатору встановлювати вимоги, вчиняти дії чи виявляти бездіяльність, що будь-яким чином порушують рівність учасників аукціону або допускають їх дискримінацію. 110. Таким чином, законодавець усунув ліквідатора від процедури організації аукціону, приймання та розгляду заяв на участь в аукціоні. 111. Залучення незалежного організатора аукціону (абзац 3 частини шостої статті 49 Закону про банкрутство) є передумовою конкурентного та відкритого аукціону. 112. Отже, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що ліквідатор боржника не повідомив АТ «Асвіо Банк» (не вжив заходів щодо повідомлення) про наявні недоліки поданої ним заяви про участь в аукціоні з продажу майна боржника не відповідають Закону про банкрутство, згідно з нормами якого ліквідатор позбавлений можливості приймати та розглядати заяви на участь в аукціоні, а організатор аукціону зобов`язаний забезпечити конфіденційність відомостей, що містяться в поданих заявах на участь в аукціоні. 113. Звідси організатор аукціону, забезпечуючи конфіденційність відомостей, що містяться в поданих заявах на участь в аукціоні, не має права повідомляти такі відомості жодній особі, в тому числі ліквідатору, з метою недопущення дискримінації учасників аукціону. 114. Відповідно до частини третьої статті 60 Закону про банкрутство до заяви на участь в аукціоні повинні додаватися копії, зокрема, документа про сплату гарантійного внеску. Розмір гарантійних внесків становить десять відсотків початкової вартості (частина друга статті 61 Закону про банкрутство). 115. Як установили суди, АТ «Асвіо Банк» як гарантійний внесок сплатило 49 588 637,00 грн, тобто не у визначеній сумі, а менше на 65 копійок. Доказів доплати гарантійного внеску АТ «Асвіо Банк» не надало. 116. При цьому, як установлено судом першої інстанції, кожен з допущених до аукціону учасників сплатив гарантійний внесок у повній сумі - 49 588 637,65 грн та в строк, передбачений в оголошенні про проведення аукціону. 117. Згідно зі статтею 61 Закону про банкрутство рішення про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні приймається у разі, якщо на дату складання протоколу про визначення учасників аукціону не підтверджено надходження гарантійного внеску на рахунки, вказані в повідомленні про проведення аукціону. Розмір гарантійних внесків становить десять відсотків початкової вартості. 118. Вказані нормативні приписи є імперативними і спрямовані на встановлення певного порядку участі осіб в аукціоні (зокрема, забезпечення гарантій реального придбання майна та сплати його вартості переможцем). Відповідно, недотримання порядку (обов`язкових умов) допуску до участі в аукціоні тягне за собою неможливість участі особи в аукціоні (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 922/4587/13). 119. Відсутність доказів про сплату гарантійного внеску у встановленому порядку та розмірі свідчить про порушення порядку організації аукціону та є самостійною підставою для визнання його результатів недійсними. 120. Звідси як несплата гарантійного внеску в повному обсязі, так і недоплата частини гарантійного внеску, незалежно від розміру такої недоплаченої частини, є підставою для відмови потенційному учаснику в допуску до участі в аукціоні. 121. У випадку, якщо допуск до участі в аукціоні здійснено за умови несплати чи недоплати гарантійного внеску, то це є порушенням порядку підготовки та проведення аукціону і є самостійною підставою для визнання його результатів недійсними. Щодо порушення засад рівності та дискримінації учасників аукціону, інших порушень порядку проведення аукціону 122. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року зазначила, що 12 листопада 2019 року організатор аукціону розглянув подані потенційними учасниками заяви на участь в аукціоні, за наслідком чого, як установив суд першої інстанції під час первинного розгляду справи, 15 листопада 2019 року направив заявникам (потенційним покупцям) на електронні адреси повідомлення про прийняте рішення за наслідком розгляду представлених ними заяв на участь в аукціоні. 123. Розгляд організатором аукціону представлених заяв потенційних учасників аукціону через 18 днів після закінчення строку подання заяви та надіслання потенційним учасникам рішення за наслідком розгляду їх заяв за три календарних дні (15 листопада 2019 року - п`ятниця) напередодні вихідних днів до проведення оспорюваного аукціону (18 листопада 2019 року - понеділок) є дискримінаційними діями, вчиненими організатором аукціону з метою обмеження кола потенційних учасників аукціону. 124. Такі дії за своїм наслідком на практиці унеможливлюють реалізацію механізму скасування аукціону організатором, адже згідно з положеннями частини першої статті 54 Закону про банкрутство організатор аукціону має право відмовитися від проведення аукціону не пізніше ніж за десять днів до його початку. Подібне свідчить про недотримання організатором аукціону вимог частини восьмої статті 49 Закону про банкрутство. 125. Крім того, Верховний Суд у постанові від 20 жовтня 2021 року у справі № 910/2592/19 підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд визначив те, що: 1) суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані докази у справі та не встановили фактичні обставини щодо наявності чи відсутності достатнього часу на подання заявок на участь в оскаржуваному аукціоні, з урахуванням необхідності підтвердити надходження гарантійного внеску на рахунки, вказані в повідомленні про проведення аукціону; 2) обмежившись посиланням на недоплату АТ «Асвіо Банк» всього 65 копійок гарантійного внеску, суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані докази у справі і не встановили фактичні обставини справи щодо наявності чи відсутності інших підстав для недопуску АТ «Асвіо Банк» до участі в аукціоні. 126. Відповідно до частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним. 127. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не мала всупереч вказаним вимогам процесуального законодавства встановлювати обставини дискримінаційних дій Товарної біржі щодо дати надіслання потенційним учасникам аукціону рішення про наслідки розгляду їх заяв, оскільки вказані обставини не були підставами прийняття судових рішення судів попередніх інстанцій. 128. Більше того, з постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року неможливо встановити, на підставі яких доказів суд касаційної інстанції дійшов висновку про дискримінацію Товарною біржею осіб, які бажали взяти участь в аукціоні, та чи досліджувалися такі докази судами попередніх інстанцій. 129. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2024 року також зазначила, що сформований ліквідатором лот продажу поєднував у собі різної природи (призначення) та територіального розміщення майно (нерухомість, незавершене будівництво, транспортні засоби, будівельні матеріали тощо), що не сприяло залученню до участі в аукціоні більш широкого кола учасників та формуванню високої ціни продажу майна. 130. Ліквідатор боржника, незважаючи на те, що сформоване ним у складі одного лота майно не було відчужено за результатом призначеного аукціону на 31 жовтня 2019 року, який не відбувся через відсутність учасників, продовжив реалізацію майна боржника, поєднаного у складі цього ж лота, шляхом виставлення його на продаж на повторному аукціоні, призначеному на 11 листопада 2019 року (не відбувся через відсутність учасників), та другому повторному аукціоні (оспорюваний аукціон). 131. Такі дії ліквідатора, на думку Великої Палати Верховного Суду, спричинили негативні наслідки у вигляді звуження кола потенційних учасників аукціону з продажу майна банкрута, а отже, реалізації основної мети проведення аукціону з продажу майна банкрута - відчуження майна за максимально високою ціною, яка в цьому разі не була досягнута навіть наближено, оскільки майно боржника було відчужено за ціною на 20 коп. більше розміру гарантійного внеску 49 588 637,20 грн при оціночній вартості 774 822 463,31 грн, тобто в 14 разів менше оціночної вартості. 132. А тому формування ліквідатором лота шляхом поєднання в ньому майна з високою реалізаційною мобільністю майна та майна вужчого вжитку не може бути визнане таким, що відповідає принципам розсудливості дій ліквідатора, оскільки не призводить до отримання найвищої ціни за це майно. 133. Щодо цих висновків Великої Палати Верховного Суду зазначаємо таке. 134. Відповідно до частини п`ятої статті 44 Закону про банкрутство ліквідатор здійснює продаж майна боржника у вигляді цілісного майнового комплексу. У разі якщо продати майно боржника у вигляді цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. 135. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням комітету кредиторів ПрАТ «Бліц-Інформ» від 27 вересня 2019 року (протокол засідання комітету кредиторів у справі № 910/2592/19 від 27 вересня 2019 року) затверджено продаж майна ПрАТ «Бліц-Інформ» у складі єдиного лота, з метою реалізації активів банкрута за найвищою ціною та залучення широкого кола інвесторів, ураховуючи характеристики майна та специфічне призначення останнього; у свою чергу комітет кредиторів затвердив початкову вартість реалізації майна ПрАТ «Бліц-Інформ» у розмірі 774 822 463,31 грн, яка визначена згідно зі звітами суб`єкта оціночної діяльності, а також затверджено умови проведення аукціонів з продажу майна ПрАТ «Бліц-Інформ». 136. Звідси у нормі частини п`ятої статті 44 Закону про банкрутство законодавець визначає обов`язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом, і тільки після того, якщо продати майно у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. 137. На розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). Відтак ліквідатор може продовжити продаж майна цілісним майновим комплексом із застосуванням продажу з першого та другого повторного аукціонів відповідно до статті 66 Закону про банкрутство, якщо дійде висновку, що такий продаж дозволить йому отримати найвищу ціну, або перейти до продажу майна частинами (лотами), якщо така реалізація буде обґрунтована можливістю отримання сумарно вищої ціни за ліквідаційні активи боржника, допоможе прискорити хід ліквідаційної процедури, строки якої обмежено законодавцем до 1 року та буде більш ефективною на предмет відновлення бізнесу майбутніми власниками (такий висновок викладено в постанові Верховного Суду в складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 21 червня 2018 року у справі № 914/701/17). 138. Відтак у випадку обрання ліквідатором способу реалізації майна боржника у складі повторного та другого повторного аукціонів цілісним майновим комплексом такі дії ліквідатора, за відсутності порушення інших норм Закону про банкрутство, що врегульовують процедури продажу, не можуть бути самостійною підставою для визнання недійсними результатів аукціону. 139. Крім того, метою аукціону як способу реалізації є відчуження майна банкрута за максимальною ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції, тому початкову чи оціночну вартість майна можна розглядати лише як стартову ціну, яка із першим кроком аукціону втрачає своє значення. При цьому початкова вартість майна на аукціоні ніяк не впливає на кінцеву ціну реалізації майна, оскільки під час торгів вона може бути як зменшена, так і збільшена. Тобто ціна майна банкрута формується виходячи зі стану майна, попиту та пропозиції. 140. Звідси висновок Великої Палати Верховного Суду про допущення під час підготовки, організації оспорюваного аукціону з реалізації майна ПрАТ «Бліц-Інформ» низки порушень, які у своїй сукупності спричинили негативні наслідки у вигляді звуження кола потенційних учасників аукціону з продажу майна банкрута і, як наслідок, недосягнення основної мети проведення аукціону з продажу майна банкрута - його відчуження за найвищою ціною, - є необґрунтованим. 141. Підсумовуючи, вважаємо, що у цій справі відсутні обґрунтовані підстави для визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ «Бліц-Інформ», що відбувся 18 листопада 2019 року, та договорів купівлі-продажу майна банкрута, укладених між ПрАТ «Бліц-Інформ» і ТОВ «Палп Мілл Прінт» за результатами проведення вказаного аукціону. 142. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду мала касаційні скарги ТОВ «Палп Мілл Прінт», Товарної біржі, ліквідатора ПрАТ «Бліц-Інформ» арбітражного керуючого Куліченка М. В. задовольнити, касаційну скаргу ТОВ «Перевага-Фінанс» задовольнити частково, касаційну скаргу АТ «Укрексімбанк» залишити без задоволення, постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 скасувати в частині задоволення апеляційних скарг, а рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року у справі № 910/2592/19 в частині, які була скасована вказаною постановою, залишити в силі. Судді: В. Ю. Уркевич Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна Л. Ю. Кишакевич С. Ю. Мартєв О. В. Ступак Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118627069

Велика палата у цій справі сформувала нову правову позицію щодо наслідків порушення умов аукціону з продажу майна банкрута та повернення цього майна банкруту, а також застосування двосторонньої реституції без відповідної заяви і повернення сплачених коштів банкрутом покупцю цього майна на відміну від раніше сформованою гудимівської правової позиції з односторонньої реституції. Але якщо відверто, то порушення про яке говорить суд, на мою думку не відбулось і ліквідатор діяв правильно, але схоже права Укрексімбанку вище за Закон. Суд виснував: Тобто процедура проведення аукціону на практиці обєднує в собі, зокрема, етапи: 1) передпідготовки, підготовки, організації та проведення аукціону з продажу майна боржника; 2) оформлення результатів аукціону, який з-поміж іншого передбачає складання протоколу за результатом проведеного аукціону та укладення договору купівлі-продажу майна боржника з подальшою передачею майна переможцю торгів (аукціону). Порушення встановлених законодавством правил, які визначають процедуру підготовки та проведення аукціону; правил, які регулюють сам порядок проведення аукціону; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону, є підставою для визнання результатів аукціону недійсними за статтею 55 Закону про банкрутство,що тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. 293. У правовідносинах з повернення відчуженого майна на аукціоні у справі про банкрутство відновлення порушеного права позивача здійснюється у різні способи, зокрема: − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство майно боржника перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону; - якщо за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у випадку повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону); − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство відчужено майно, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. 294. Тлумачення статті 216 ЦК України дозволяє стверджувати, що позивач особа, якій належить право на оскарження результатів аукціону у справі про банкрутство, заявляючи за наслідком визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та договору купівлі-продажу вимогу про повернення боржнику переданого за недійсним правочином майна або відшкодування вартості майна, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, відчуженого за недійсним правочином, оминаючи мовчанням питання повернення відповідачу отриманого за таким правочином самим позивачем. У цьому випадку переможець аукціону є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування його вартості.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2024 року м. Київ Справа № 910/2592/19 Провадження № 12-41гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю: секретаря судового засідання Денисевич К. Ю., представників: Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ − Тарасюка Олега Ігоровича, Черковського Богдана Ігоровича, Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ − Лисенка Сергія Володимировича, Товариства з обмеженою відповідальністю ″Перевага-фінанс″ − Панчука Юрія Анатолійовича, ліквідатора Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ арбітражного керуючого Куліченка М. В. (особисто), Акціонерного товариства ″Державний експортно-імпортний банк України″ − Головіної Оксани Іванівни, Зимненка Євгенія Віталійовича, Акціонерного товариства ″Асвіо банк″ − Коломієць Тетяни Михайлівни, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1) Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″, 2) Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, 3) Товариства з обмеженою відповідальністю ″Перевага-фінанс″, 4) ліквідатора Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ арбітражного керуючого Куліченка Максима Валерійовича, 5) Акціонерного товариства ″Державний експортно-імпортний банк України″ на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року (головуючий суддя Сотніков С. В., судді Отрюх Б. В., Остапенко О. М.) у справі за заявою Акціонерного товариства ″Асвіо банк″ до Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, про визнання недійсним рішення та зобовязання допустити до участі в аукціоні, визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна частинами за заявою Акціонерного товариства ″Державний експортно-імпортний банк України″ до 1) Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, 2) арбітражного керуючого Куліченка Максима Валерійовича, 3) Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, 4) Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, за заявою Компанії з обмеженою відповідальністю ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ (UPM Sales Oy, Республіка Фінляндія) до 1) Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″, 3) Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, 4) приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мурської Наталії Василівни, 5) арбітражного керуючого Куліченка Максима Валерійовича, 6) приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Скутельник Інни Анатоліївни, 7) державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області Костаревича Андрія Валентиновича про визнання результатів другого повторного аукціону та договорів купівлі-продажу недійсними, визнання недійсними свідоцтва про право власності, скасування записів про проведення державної реєстрації права власності, застосування наслідків недійсності правочинів, зобовязання ліквідатора банкрута вжити заходів з відновлення права власності боржника на майно та повернення його до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства у межах справи № 910/2592/19 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю ″Украгрофрут″ до Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ про банкрутство. ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ 1. У справі про банкрутство Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ (далі ПрАТ ″Бліц-інформ″, боржник) ліквідатор боржника Куліченко М. В. здійснив продаж майна банкрута шляхом проведення аукціону, під час організації якого в оголошенні про проведення другого повторного аукціону з продажу майна було встановлено термін подачі заявок учасниками (потенційними покупцями) на участь в аукціоні 7 (сім) днів (з урахуванням вихідних) з моменту публікації оголошення, а Акціонерне товариство ″Асвіо банк″ (далі АТ ″Асвіо банк″) не було допущене до участі в його проведенні через недоплату ним гарантійного внеску в сумі 65 коп., оскільки сплатило 49 588 637,00 грн замість установлених 49 588 637,65 грн гарантійного внеску. 2. АТ ″Асвіо банк″, Акціонерне товариство ″Державний експортно-імпортний банк України″ (далі АТ ″Укрексімбанк″), Компанія з обмеженою відповідальністю ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ (UPM Sales Oy) (далі компанія ″ЮПіЕм Сейлз Ої″) з результатами другого повторного аукціону з продажу майна банкрута не погодилися, стверджуючи, що він організований та проведений з порушенням вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство). Зокрема, оскільки потенційного учасника не було допущено до участі в аукціоні, майно відчужено за найнижчою з можливих цін, в оголошенні про проведення аукціону зазначено невиправдано короткий термін для подання заявок особам, які зацікавлені в придбанні майна, ліквідатор обрав неефективний спосіб реалізації майна шляхом його продажу у складі єдиного лота. 3. Суд першої інстанції за результатом нового розгляду справи відмовив у задоволенні вимог заяв АТ ″Асвіо банк″, АТ ″Укрексімбанк″ та компанії ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ з посиланням на наявність у потенційних учасників аукціону достатнього часу для подання заявок, підтвердження сплати гарантійного внеску, ознайомлення з майном та відсутність у АТ ″Асвіо банк″ реальних намірів брати участь у другому повторному аукціоні. 4. Апеляційний господарський суд не погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення заяв АТ ″Асвіо банк″, АТ ″Укрексімбанк″ та визнав недійсними рішення організатора аукціону щодо недопуску АТ ″Асвіо банк″ до аукціону та результати оспорюваного аукціону з продажу майна боржника, дійшовши висновку, що недопуск організатором аукціону до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″ відбувся з порушенням законодавства, що в подальшому суттєво вплинуло на формування ціни, за якою відбувся продаж майна. 5. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ (далі ″Палп Мілл Прінт″), Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ (далі ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″), ТОВ ″Перевага-фінанс″, ліквідатора ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченка М. В., АТ ″Укрексімбанк″, мала вирішити питання: − яка правова природа аукціону з реалізації майна боржника, щодо якого здійснюється провадження у справі про банкрутство? − яке коло осіб може звертатися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника, щодо якого здійснюється провадження у справі про банкрутство? − чи є ефективним способом захисту порушених прав особи вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника у справі про банкрутство? − які правові наслідки визнання результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника недійсними? 6. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного господарського суду щодо наявності підстав для визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону з продажу майна боржника. Водночас суд вважає помилковою відмову суду апеляційної інстанції у задоволенні вимог позову АТ ″Укрексімбанк″ у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні) та зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні. Короткий зміст і підстави наведених у позовах вимог 7. Господарський суд міста Києва здійснює провадження у справі № 910/2592/19 за заявою ТОВ ″Украгрофрут″ до ПрАТ ″Бліц-інформ″ про банкрутство, відкрите ухвалою від 13 березня 2019 року. 8. Постановою від 19 червня 2019 року Господарський суд міста Києва визнав ПрАТ ″Бліц-інформ″ банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру. 9. У період з листопада 2019 року по березень 2020 року до Господарського суду міста Києва в межах справи про банкрутство ПрАТ ″Бліц-інформ″ надійшли: − 26 листопада 2019 року позовна заява АТ "Асвіо банк", в якій банк просив: 1) визнати недійсним рішення ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ в частині недопуску АТ ″Асвіо банк″ до участі в другому повторному аукціоні з продажу майна боржника ПрАТ ″Бліц-інформ″, призначеному на 18 листопада 2019 року, яке оформлене протоколом від 12 листопада 2019 року про визначення учасників аукціону; 2) визнати недійсними результати другого повторного аукціону з продажу майна боржника ПрАТ ″Бліц-інформ″ частинами, проведеного 18 листопада 2019 року, оформленого протоколом від 18 листопада 2019 року. На обґрунтування заявлених вимог АТ "Асвіо банк" зазначило, що аукціон з продажу майна боржника проведений із грубим порушенням вимог Закону про банкрутство (потенційного учасника не допущено до участі в аукціоні, майно відчужене за найнижчою з можливих цін за лот, порушено порядок підготовки до аукціону), а отже, в силу вимог частини третьої статті 55 цього Закону рішення про визначення учасників аукціону від 12 листопада 2019 року та результати аукціону підлягають визнанню судом недійсними. − 02 грудня 2019 року та 05 березня 2020 року позовні заяви АТ "Укрексімбанк", в яких банк просив: 1) визнати недійсними результати аукціону з продажу майна банкрута; 2) визнати недійсними договори купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладені між ПрАТ ″Бліц-інформ″ та ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ за результатами проведення 18 листопада 2019 року другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″; 3) визнати недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні, видані 28 листопада 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною (далі приватний нотаріус Мурська Н. В.); 4) визнати недійсним свідоцтво про придання нерухомого майна на аукціоні, видане 27 грудня 2019 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник Інною Анатоліївною (далі приватний нотаріус Скутельник І. А.); 5) скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняті державним реєстратором приватним нотаріусом Мурською Н. В.; 6) скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняте державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області Костаревичем Андрієм Валентиновичем; 7) визнати за ПрАТ ″Бліц-інформ″ право власності на обєкти нерухомого майна; 😎 зобовязати ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-Інформ″ нерухоме та рухоме майно, реалізоване на другому повторному аукціоні з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, проведеному 18 листопада 2019 року ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″. На обґрунтування позовних вимог АТ ″Укрексімбанк″ зазначило, що другий повторний аукціон з продажу майна боржника відбувся 18 листопада 2019 року з численними порушеннями норм чинного законодавства України, всупереч судовим рішенням, з грубим порушенням прав та охоронюваних законом інтересів забезпеченого кредитора (на час проведення оспорюваного аукціону майно боржника перебувало під арештом, ліквідатором обраний неефективний спосіб реалізації майна боржника шляхом його продажу у складі єдиного лота, повторний аукціон проведений з порушенням частини третьої статті 65 Закону про банкрутство щодо порядку визначення початкової вартості майна на аукціоні, початкова вартість майна необґрунтована й непогоджена із заставним кредитором АТ ″Укрексімбанк″, в оголошенні про проведення оспорюваного аукціону зазначено невиправдано короткий термін для подання заявок особам, які зацікавлені в придбанні майна боржника, цінні папери, які входили до складу лоту, реалізовані непрофесійним учасником ринку цінних паперів, проведена ліквідатором інвентаризація активів боржника не містить повних та обєктивних відомостей щодо фактичної наявності майна, ліквідатором виставлений на продаж обєкт нерухомості за відсутності присвоєння земельній ділянці, на якій він розташований, кадастрового номеру). − 09 січня 2020 року позовна заява компанії ″ЮПіЕм Сейлз Ої″, в якій кредитор просив: 1) визнати недійсними результати другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, оформлені протоколом від 18 листопада 2019 року; 2) визнати недійсними договори купівлі-продажу майна ПрАТ ″Білц-інформ″, укладені за результатами проведення другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″ від 18 листопада 2019 року; 3) визнати недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні, видані 28 листопада 2019 року приватним нотаріусом Мурською Н. В.; 4) скасувати у Державному реєстрі прав на нерухоме майно записи про право власності ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, внесені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Н. В., щодо придбання майна за результатами проведення другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″ від 18 листопада 2019 року; 5) застосувати наслідки недійсності договорів купівлі-продажу шляхом повернення сторонами в натурі всього, що вони одержали на виконання договорів; 6) зобовязати ліквідатора Куліченка М. В. вжити заходів з відновлення права власності ПрАТ ″Бліц-інформ″ на майно, яке було відчужене за результатами другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″ від 18 листопада 2019 року, та його повернення до складу ліквідаційної маси у процедурі банкрутства. На обґрунтування позовних компанія ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ зазначила, що другий повторний аукціон та підготовка до нього були проведені з порушеннями (відчужено майно, що знаходиться під арештом, продаж цінних паперів здійснено непрофесійним учасником фондового ринку, порушено вимоги щодо змісту оголошення про проведення аукціонів, ліквідатором допущені порушення під час підготовки та проведення аукціону), що призвели до протиправного відчуження майна боржника на користь одного з кредиторів за вкрай низькою ціною, що суперечить меті проведення продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″ та інтересам кредиторів боржника. Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 10. 18 вересня 2019 року ліквідатор ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченко М. В. та ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ уклали договір на організацію та проведення відкритих публічних торгів (аукціону). 11. Згідно з рішенням комітету кредиторів ПрАТ ″Бліц-інформ″ від 27 вересня 2019 року, оформленим протоколом засідання комітету кредиторів від 27 вересня 2019 року у справі № 910/2592/19, затверджено продаж майна боржника у складі єдиного лота, з метою реалізації активів банкрута за найвищою ціною та залучення широкого кола інвесторів, враховуючи характеристики майна та специфічне призначення останнього; затверджено початкову вартість реалізації майна у розмірі 774 822 463,31 грн, яка визначена згідно зі звітами субєкта оціночної діяльності, а також затверджено умови проведення аукціону з продажу майна боржника. 12. 27 вересня 2019 року на вебсайтах Вищого господарського суду України (далі ВГСУ) та Міністерства юстиції України (далі Мінюст) організатор аукціону розмістив оголошення про проведення аукціону з продажу майна боржника основних засобів (нерухомість, незавершене будівництво, транспортні засоби, будівельні матеріали тощо), який призначено на 31 жовтня 2019 року (12:00). Початкова вартість активів визначена у розмірі 774 822 463,31 грн. Проте зазначений аукціон не відбувся у звязку з відсутністю учасників, про що на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту опубліковано повідомлення від 04 жовтня 2019 року. 13. 07 жовтня 2019 року організатор аукціону на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту розмістив оголошення про проведення повторного аукціону з продажу майна боржника, який призначено на 11 листопада 2019 року. Початкова вартість майна була зменшена на 20 відсотків відповідно до частини третьої статті 65 Закону про банкрутство та становила 619 857 970,65 грн. Зазначений аукціон не відбувся у звязку з відсутністю учасників, про що на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту опубліковано повідомлення від 16 жовтня 2019 року. 14. 17 жовтня 2019 року організатор аукціону розмістив на вебсайтах ВГСУ (о 14:45) та Мінюсту (о 15:11) оголошення про проведення другого повторного аукціону з продажу майна боржника, призначеного на 18 листопада 2019 року. Початкова вартість майна була зменшена ще на 20 відсотків відповідно до частини третьої статті 65 Закону про банкрутство та становила 495 886 376,50 грн. Термін прийому заявок на участь в аукціоні вказано до 13:00 24 жовтня 2019 року. 15. Відповідно до протоколу ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ про визначення учасників аукціону від 12 листопада 2019 року до організатора аукціону надійшли такі заяви про участь в аукціоні: АТ ″Асвіо банк″, Товариства з обмеженою відповідальністю ″Старваген″ (далі ТОВ ″Старваген″), ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, Товариства з обмеженою відповідальністю ″Арумтек″ та Товариства з обмеженою відповідальністю ″В 123″ (далі ТОВ ″В 123″). 16. Розглянувши подані заяви на предмет відповідності вимогам статей 60, 61 Закону про банкрутство, організатор аукціону допустив до участі в аукціоні трьох учасників: ТОВ ″Старваген″, ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ і ТОВ ″В 123″. 17. Організатор аукціону відмовив у допуску до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″ на тій підставі, що гарантійний внесок сплачений та зарахований на рахунок біржі не в повному обсязі, який передбачено в оголошенні про проведення аукціону. АТ ″Асвіо банк″ сплатило гарантійний внесок в розмірі 49 588 637,00 грн замість установлених 49 588 637,65 грн. 18. Повідомлення про прийняте організатором аукціону 12 листопада 2019 року рішення (копія протоколу) було направлено заявникам (потенційним покупцям) 15 листопада 2019 року на електронні адреси. 19. 18 листопада 2019 року відбувся другий повторний аукціон з продажу майна боржника, за результатами якого згідно з протоколом № 1 проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу майна боржника від 18 листопада 2019 року переможцем аукціону стало ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ як учасник, що запропонував найбільшу ціну в розмірі 49 588 637,20 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції, ухваленого під час первинного розгляду справи 20. Ухвалою від 16 грудня 2020 року Господарський суд міста Києва, окрім іншого, в задоволенні заяв АТ "Укрексімбанк″, АТ "Асвіо банк" та компанії "ЮПіЕм Сейлз Ої" відмовив повністю. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої під час первинного розгляду справи 21. Постановою від 16 червня 2021 року Північний апеляційний господарський суд ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні заяв АТ "Укрексімбанк″, компанії ″ЮПіЕм Сейлз Ої″, АТ ″Асвіо банк″ у справі № 910/2592/19 залишив без змін. Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції, прийнятої під час первинного розгляду справи 22. Постановою від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2021 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 грудня 2020 року у справі № 910/2592/19 (в частині відмови в задоволенні заяв АТ "Укрексімбанк", АТ "Асвіо банк" та компанії "ЮПіЕм Сейлз Ої"). Справу у скасованій частині направив на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 23. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних у справі доказів та не встановили обставин щодо: 1) наявності чи відсутності достатнього часу на подання заявок на участь в оскаржуваному аукціоні з урахуванням необхідності підтвердити надходження гарантійного внеску на рахунки, зазначені в повідомленні про проведення аукціону; 2) наявності чи відсутності інших підстав для недопуску АТ ″Асвіо банк″ до участі в аукціоні, окрім посиланням на недоплату ним 65 копійок гарантійного внеску. Короткий зміст рішення суду першої інстанції, ухваленого за результатом нового розгляду справи 24. 31 серпня 2022 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 910/2592/19, яким відмовив у задоволенні заяв АТ ″Укрексімбанк″, АТ ″Асвіо банк″ та компанії "ЮПіЕм Сейлз Ої″. 25. Суд першої інстанції дійшов висновку, що у потенційних учасників аукціону було достатньо часу для подання заявок, підтвердження сплати гарантійного внеску, ознайомлення з майном, що виставлялось на аукціон, а у АТ ″Асвіо банк″ були відсутні реальні наміри брати участь в другому повторному аукціоні з продажу майна боржника. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за результатом нового розгляду справи 26. Постановою від 04.04.2023 Північний апеляційний господарський суд рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року у справі № 910/2592/19 скасував у частині позовних вимог АТ ″Асвіо банк″ та в частині позовних вимог АТ ″Укрексімбанк″; прийняв у цій частині нове рішення, яким заяву АТ ″Асвіо банк″ задовольнив повністю, заяву АТ ″Укрексімбанк″ задовольнив частково; визнав недійсним рішення ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ в частині недопуску АТ ″Асвіо банк″ до другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, призначеного на 18 листопада 2019 року, оформлене протоколом від 12 листопада 2019 року про визначення учасників аукціону; визнав недійсними результати другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, що відбувся 18 листопада 2019 року, оформлені протоколом проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу майна боржника від 18 листопада 2019 року № 1; в іншій частині позовних вимог відмовив. 27. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що організатор аукціону, не допустивши АТ ″Асвіо банк″ до участі в аукціоні лише через недоплату гарантійного внеску у розмірі 65 коп. при оплаті суми гарантійного внеску понад 49 млн грн діяв очевидно неправомірно, з огляду на що визнав наявними підстави для визнання недійсним рішення ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ через недопуск АТ ″Асвіо банк″ до участі у другому повторному аукціоні, оформленому протоколом від 12 листопада 2019 року. 28. Також суд апеляційної інстанції визнав неспроможними й такими, що ґрунтуються лише на припущеннях, висновки місцевого господарського суду про те, що факт недоплати гарантійного внеску може свідчити про відсутність реальних намірів АТ ″Асвіо банк″ брати участь в аукціоні з придбання непрофільного для банку активу. Апеляційний господарський суд зауважив, що недопуск організатором торгів до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″ відбувся з порушенням законодавства, що в подальшому суттєво вплинуло на формування ціни продажу майна. Ціна продажу склала 49 588 637,20 грн, тобто у меншому ніж 10 % розміру від початкової вартості, та фактично дорівнювала сумі гарантійного внеску, що свідчить про штучний характер участі інших учасників в аукціоні та відсутність між ними конкуренції, що унеможливлює формування найвищої ціни продажу як головної мети аукціону. 29. Крім того, апеляційний господарський суд з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справах ″Волчлі проти Франції″ та ″ТОВ ″Фріда″ проти України″ зазначив, що висновок місцевого господарського суду про те, що потенційний учасник аукціону, який сплатив сорок девять з половиною мільйонів гривень як гарантійний внесок, не допускається до участі в аукціоні з підстав недоплати всього 65 копійок, суперечитиме практиці ЄСПЛ щодо надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, зокрема процедури допуску до аукціону з продажу майна боржника. 30. З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції на підставі частини третьої статті 55 Закону про банкрутство, частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) дійшов висновку, що задоволення позовних вимог у частині визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника матиме правовий наслідок відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна боржника, а тому позовні вимоги про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна боржника, належить залишити без задоволення. З тих же мотивів апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання права власності та повернення боржнику майна, що було реалізоване на спірному аукціоні. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог і доводів касаційних скарг (ТОВ ″Палп Мілл Прінт″) 31. 02 травня 2023 року ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині: задоволення апеляційних скарг АТ ″Асвіо банк″ і АТ ″Укрексімбанк″, скасування рішення суду першої інстанції, прийняття нового судового рішення про задоволення повністю заяви АТ ″Асвіо банк″ та задоволення частково заяви АТ ″Укрексімбанк″, визнання недійсним рішення ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ в частині недопуску АТ ″Асвіо банк″ до другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, що відбувся 18 листопада 2019 року, розподілу судового збору за результатами апеляційного перегляду справи, та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року про відмову в задоволенні заяв. 32. ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ в якості підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції посилається на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи, що при винесенні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статей 215, 216 ЦК України, частини третьої статті 55, статті 58, частини шостої статті 61 Закону про банкрутство, та не застосував до спірних правовідносин норми статей 15, 16, 387, 388, 1212 ЦК України, а також не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах. 33. ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ стверджує, що непідтвердження надходження гарантійного внеску на відповідний рахунок, у тому числі через його несплату як повністю, так і частково, є окремою та самостійною підставою для прийняття рішення про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні. Рішення ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ про відмову в допуску до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″ прийнято відповідно до вимог статті 61 Закону про банкрутство. 34. Окрім того, як зауважує ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновок, за яким позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах, а також усі інші заявлені вимоги не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача, тоді як обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. 35. До того ж щодо АТ ″Асвіо банк″ прийнято рішення про відмову в допуску до участі в аукціоні, а тому воно не має права оскаржувати результати аукціону. Визнання недійсним рішення про відмову в допуску до участі в аукціоні не є належним способом захисту АТ ″Асвіо банк″, оскільки не може призвести до повторного проведення аукціону, який уже відбувся. (ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″) 36. 10 травня 2023 року ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, в якій просить оскаржуване судове рішення апеляційного господарського суду скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року залишити в силі. 37. ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ стверджує, що вона діяла у чіткій відповідності до спеціального закону, не допустивши АТ ″Асвіо банк″ до участі в аукціоні через неповну сплату ним гарантійного внеску, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції. Висновок суду, який ґрунтується виключно на практиці ЄСПЛ, щодо надмірного формалізму при вирішенні спорів між субєктами господарювання не відповідає статті 236 ГПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення. 38. Крім того, з урахуванням визначеної нею підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування практики ЄСПЛ як єдиного джерела права у вирішенні спорів між субєктами господарювання, в тому числі у випадку встановлення в діях учасників господарських правовідносин надмірного формалізму один до одного; щодо порядку дій організатора аукціону у випадку недоплати заявником гарантійного платежу, розмір якого визначений частиною другою статті 61 Закону про банкрутство, оскільки вказано лише про можливість прийняття рішення про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні, якщо на дату складання протоколу про визначення учасників аукціону не підтверджено надходження гарантійного внеску на рахунки, зазначені в повідомленні про проведення аукціону. (ТОВ ″Перевага-фінанс″) 39. 12 травня 2023 року ТОВ ″Перевага-фінанс″ звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, в якій просить оскаржуване судове рішення апеляційного господарського суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 40. ТОВ ″Перевага-фінанс″ як на підстави касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду посилається на приписи пунктів 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми частини першої статті 61 Закону про банкрутство без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування наведеної норми у подібних правовідносинах. 41. ТОВ ″Перевага-фінанс″ стверджує, що суд першої інстанції при новому розгляді справи врахував обовязкові висновки Верховного Суду та належним чином дослідив обставини відмови АТ ″Асвіо банк″ у допуску до участі в аукціоні та встановлення строків на подання заявок на участь в аукціоні. Водночас апеляційний господарський суд на порушення вимог частини пятої статті 310 та частини першої статті 316 ГПК України не дослідив зібраних у справі доказів, зокрема доказів на підтвердження правомірності чи неправомірності встановлення організатором аукціону строку на подання заявок на участь у другому повторному аукціоні з продажу майна банкрута, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 20 жовтня 2021 року під час попереднього розгляду цієї справи. Натомість суд апеляційної інстанції як на підстави скасування рішення місцевого господарського суду від 31 серпня 2022 року послався на непідтверджене належними і допустимими доказами та положеннями законів припущення як щодо безпідставності недопуску до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″, так і щодо того, що в разі його допуску до участі в аукціоні ціна продажу майна боржника була б вищою. 42. Окрім того, як зауважує ТОВ ″Перевага-фінанс″, оскаржувана постанова апеляційного господарського суду прийнята з посиланням на рішення ЄСПЛ у справах ″Волчлі проти Франції″ і ″ТОВ ″Фріда″ проти України″, правовідносини в яких не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки обставини, зазначені в рішеннях ЄСПЛ, у своїй сукупності дійсно давали беззаперечні підстави допускати наявність надмірного формалізму в діях органів державної влади. (АТ ″Укрексімбанк″) 43. 15 травня 2023 року АТ ″Укрексімбанк″ звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, в якій просить оскаржувану постанову скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ ″Укрексімбанк″ щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладених між ПрАТ ″Бліц-інформ″ та ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ за результатами проведення 18 листопада 2019 року оспорюваного аукціону, визнання недійсними свідоцтв про придбання нерухомого майна на аукціоні, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих за результатами проведеного аукціону, визнання за ПрАТ ″Бліц-інформ″ права власності на обєкти нерухомого майна, зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на другому повторному аукціоні з продажу майна ПрАТ ″Бліц-інформ″, проведеного 18 листопада 2019 року ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, оголошення та/або інформація про який була оприлюднена на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту. Прийняти нове рішення в оскаржуваній частині, яким позовні вимоги АТ ″Укрексімбанк″ задовольнити в повному обсязі. 44. АТ ″Укрексімбанк″ як на підстави касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду наводить обставини, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, та зазначає, що оскаржувана постанова ухвалена з неправильним застосуванням норм права, а саме статей 20, 55, 58 Закону про банкрутство, статей 12, 15, 16, 205, 215, 650, 655 ЦК України, статей 26, 37 Закону України ″Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень″, та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах. 45. На переконання АТ ″Укрексімбанк″, під час розгляду справи апеляційний господарський суд не врахував, що відповідно до статті 20 Закону про банкрутство, як і в статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства (далі КУзПБ), законодавцем наділено кредиторів у справі про банкрутство повноваженнями на звернення до суду з вимогою про визнання недійсними окремих угод боржника, які були вчинені після відкриття провадження у справі про банкрутство. Закон про банкрутство в редакції, чинній на час проведення спірного аукціону, передбачав як спосіб захисту інтересів кредитора його звернення з позовом про визнання недійсним правочину з відчуження майна боржника у межах провадження у справі про банкрутство з подальшим поверненням майна до ліквідаційної маси боржника (частини перша, друга статті 20 цього Закону). Визнання недійсним правочину у цьому випадку за заявою кредитора визначає спеціальні правові наслідки: кредитор за недійсним правочином зобовязаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. 46. АТ ″Укрексімбанк″ з посиланням на частину третю статті 55 Закону про банкрутство вважає, що результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. Визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. 47. Також АТ ″Укрексімбанк″ зазначає, що запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого судового рішення реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо. 48. Окрім того, АТ ″Укрексімбанк″ стверджує, що строк на подання заяв на участь в аукціоні повинен надавати потенційним учасникам достатньо часу для вчинення дій з подачі заяв та сплати гарантійних внесків. Визначення в оголошенні про проведення аукціону строку для вчинення визначених Законом про банкрутство потенційними учасниками (покупцями) дій з подачі заяв на участь в аукціоні забезпечує можливість залучення до участі в аукціоні широкого кола потенційних покупців, і як наслідок, гарантування існування реальної конкуренції між учасниками аукціону, яка дозволяє реалізувати майно боржника за максимальною ціною. Водночас ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ як організатором аукціону встановлено короткий проміжок часу на подання заяв на участь в аукціоні протягом 5 робочих днів, ще й з обмеженням часу подачі заяв у будні дні, тобто для потенційних учасників другого повторного аукціону було відведено всього 20 годин у робочі дні для подачі заяв, що фактично дорівнює 2,5 робочого дня, що не було враховано судом апеляційної інстанції. (Ліквідатор ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченко М. В.) 49. 16 травня 2023 року ліквідатор ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченко М. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, в якій просить оскаржувану постанову скасувати в частині задоволення апеляційних скарг АТ ″Асвіо банк″ і АТ ″Укрексімбанк″, скасування рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року та залишити в силі зазначене рішення місцевого господарського суду. 50. Ліквідатор ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченко М. В. зазначає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з неправильним застосуванням норм частин шостої, восьмої статті 49, частин третьої, пятої статті 51, статті 56, частини третьої статті 60, частин першої другої, шостої статті 61 Закону про банкрутство, без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, оскільки несплата потенційним учасником аукціону гарантійного внеску у визначеному Законом про банкрутство розмірі має правовим наслідком визначену цим Законом обґрунтовану відмову в допуску АТ ″Асвіо банк″ до участі в аукціоні. 51. Окрім того, за твердженням ліквідатора ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченка М. В., з урахуванням приписів статті 56 Закону про банкрутство AT ″Асвіо банк″ мало право на захист порушеного права шляхом стягнення з організатора аукціону штрафу, визначеного цією статтею, а не шляхом оскарження результатів аукціону. 52. Також ліквідатор ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченко М. В. посилається на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, за яким позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах, а також усі інші заявлені вимоги не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача, натомість ефективною вимогою є вимога про витребування заставного майна на користь боржника. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи (ТОВ ″Палп Мілл Прінт″) 53. ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ надало до суду відзив на касаційні скарги, в якому просить касаційну скаргу АТ ″Укрексімбанк″ залишити без задоволення, касаційну скаргу ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ задовольнити, касаційну скаргу ТОВ ″Перевага-фінанс″ задовольнити частково в частині вимог про скасування постанови суду апеляційної інстанції про задоволення апеляційних скарг АТ ″Укрексімбанк″ та АТ ″Асвіо банк″ та скасування рішення суду першої інстанції, прийняття нового рішення, розподілу судових витрат. (ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″) 54. ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ направила відзив на касаційні скарги, в якому просить у вимогах АТ ″Укрексімбанк″ та АТ ″Асвіо банк″, викладених у відповідних касаційних скаргах, відмовити. (ТОВ ″Перевага-фінанс″) 55. ТОВ ″Перевага-фінанс″ у відзиві на касаційну скаргу АТ ″Укрексімбанк″ просить суд відмовити в задоволенні касаційної скарги банку. (АТ ″Укрексімбанк″) 56. АТ ″Укрексімбанк″ також надало відзив на касаційні скарги, в якому просить касаційні скарги ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, ліквідатора ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченка М. В., ТОВ ″Перевага-Ффінанс″ і ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ залишити без задоволення. 57. Інші учасники справи правом на подання відзиву на касаційну скаргу, передбаченого статтею 295 ГПК України, не скористалися. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 58. 22 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, ТОВ ″Перевага-фінанс″, ліквідатора ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченка М. В., АТ ″Укрексімбанк″ на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року, обєднав їх в одне касаційне провадження, призначив справу до розгляду в судому засіданні, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційні скарги. 59. Ухвалою від 13 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України. 60. Передаючи справу № 910/2592/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про наявність підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), про те, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача, або для уточнення зазначеного висновку щодо правовідносин у спорі за позовом особи, яка не є кредитором боржника, однак вважає, що її право порушено внаслідок безпідставного недопущення її до участі в аукціоні. 61. Ухвалою від 16 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду справу № 910/2592/19 у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 62. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 63. За частинами другою, третьою статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. 64. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 ГПК України). 65. Предметом судового розгляду у цій справі під час первинного її розгляду судами були вимоги заяв АТ "Асвіо банк", АТ "Укрексімбанк" та компанії ″ЮПіЕм Сейлз Ої″. 66. Постановою від 20 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду скасував постанову суду апеляційної інстанції від 16 червня 2021 року та ухвалу місцевого господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 910/2592/19 (у частині відмови в задоволенні заяв АТ "Укрексімбанк", АТ "Асвіо банк" та компанії "ЮПіЕм Сейлз Ої"). Справу у скасованій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 67. Верховний Суд у пункті 34 постанови від 20 жовтня 2021 року щодо заяв АТ "Укрексімбанк", які надійшли до суду 02 грудня 2019 року та 05 березня 2020 року, із урахуванням того, що задоволення заяви АТ "Укрексімбанк" про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство матиме наслідок у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, а також беручи до уваги те, що позовна заява про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, не може бути задоволена без розгляду питання про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, дійшов висновку про те, що заяви АТ "Укрексімбанк" дублюють одна одну і по суті є однією заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. 68. Ухвалене у цій справі за результатами її нового розгляду рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2022 року у частині розглянутих вимог заяви компанії ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ в апеляційному порядку нею не оскаржувалося, а лише переглядалося апеляційним господарським судом у частині вимог заяв АТ "Укрексімбанк" та заяви АТ "Асвіо банк". При цьому суд першої інстанції врахував, що за висновком Верховного Суду в постанові від 20 жовтня 2021 року у цій справі заяви АТ "Укрексімбанк" про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута та про визнання недійсними правочинів, вчинених за результатами аукціону з продажу майна банкрута дублюють, одна одну і по суті є однією заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. Водночас апеляційний господарський суд відхилив вимоги АТ "Укрексімбанк" у частині визнання недійсними правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута, оскільки задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута відповідно до частини третьої статті 55 Закону про банкрутство матиме правовий наслідок у вигляді визнання недійсними в силу закону правочинів, укладених за результатами аукціону з продажу майна банкрута. З тих самих мотивів суд апеляційної інстанції відхилив вимоги банку в частині визнання права власності та повернення боржнику майна, що було реалізоване на спірному аукціоні. 69. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року лише в частині вимог заяв АТ "Укрексімбанк" та заяви АТ "Асвіо банк", розгорнутий зміст яких наведений у пункті 9 цієї постанови. Щодо правової природи торгів з продажу майна боржника стосовно якого здійснюється провадження у справі про банкрутство 70. Згідно із частинами першою, третьою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 71. За частиною шостою статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство. 72. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, на час розгляду справи урегульовані КУзПБ, що набрав чинності 21 квітня 2019 року та був введений у дію 21 жовтня 2019 року. 73. Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу ″Прикінцеві та перехідні положення″ КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу. 74. Реалізація майна боржника здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу, крім майна боржника, оголошення про продаж якого опубліковане до дня введення в дію цього Кодексу. У разі непродажу такого майна його подальша реалізація здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу (абзац другий пункту 4 розділу ″Прикінцеві та перехідні положення″ КУзПБ). 75. Оспорюваний аукціон з продажу майна боржника, результати якого оскаржуються у цій справі, проведений 18 листопада 2019 року в період дії КУзПБ, тоді як оголошення про проведення цього аукціону було опубліковане 17 жовтня 2019 року, тобто у період здійснення регулювання умов та порядку провадження у справі про банкрутство боржника нормами Закону про банкрутство (в редакції від 19 січня 2013 року). 76. Оскільки оголошення про проведення оспорюваного аукціону було опубліковано в період дії Закону про банкрутство, оцінка спірних правовідносин здійснюється із застосуванням положень цього Закону. 77. Згідно із частинами першою, пятою статті 49 Закону про банкрутство продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється в порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів. Замовником аукціону є ліквідатор, призначений господарським судом у порядку, встановленому цим Законом. 78. Продаж майна на аукціоні оформлюється договором купівлі-продажу, який укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів (частина перша статті 50 Закону про банкрутство). 79. Згідно зі статтею 650 ЦК України особливості укладення договорів на організованих ринках капіталу, організованих товарних ринках, аукціонах (публічних торгах), конкурсах тощо встановлюються відповідними актами законодавства. 80. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). 81. Відповідно до частини четвертої статті 656 ЦК України до договору купівлі-продажу, що укладається на організованих ринках капіталу та організованих товарних ринках, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і договорів купівлі-продажу фінансових інструментів, укладених поза організованим ринком, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 82. Системний аналіз положень наведених норм свідчить, що правова природа реалізації у справі про банкрутство майна боржника на торгах у формі аукціону полягає у продажі цього майна, тобто у забезпеченні переходу прав власності на нього до покупця переможця торгів (аукціону), невідємною і завершальною стадією якого є оформлення результатів продажу (аукціону) договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів (аукціону). 83. Передбачені законодавством особливості процесу щодо проведення аукціону розкриваються у регламентованих Законом про банкрутство діях його учасників, спрямованих на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон повязує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. 84. Подібна правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для можливості визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-370цс16, від 14 грудня 2016 року у справі № 904/9284/14, постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 5006/5/39б/2012, від 20 травня 2021 року у справі № 910/24368/14, від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19), постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справі № 922/987/16, від 27 квітня 2021 року у справі № 5023/5836/12, від 07 жовтня 2021 року у справі № 922/3059/16, від 25 листопада 2021 року у справі № 5023/5622/12, від 26 січня 2022 року у справі № 909/1060/16(909/386/20), від 14 червня 2022 року у справі № 15/68-10, від 26 липня 2023 року у справі № 926/767-б/15). 85. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655, частини першої статті 656 ЦК України, які відносять купівлю-продаж на публічних торгах (аукціоні) до договору купівлі-продажу. 86. Отже, торги у формі аукціону у справі про банкрутство за своєю суттю є передбаченою законодавством послідовністю дій (процедур), вчинених учасниками аукціону з метою продажу майна боржника. Процедура проведення аукціону у справі про банкрутство складається з: 1) передпідготовки проведення аукціону (призначення ліквідатора, отримання згоди заставного кредитора на реалізацію заставного майна, вибір організатора аукціону, оформлення проєкту договору на проведення аукціону), 2) підготовки до проведення аукціону (укладення договору з організатором аукціону, публікація оголошення, прийняття заяв на участь в аукціоні, внесення гарантійних внесків учасників аукціону), 3) проведення аукціону, 4) оформлення його результатів. 87. Тобто процедура проведення аукціону на практиці обєднує в собі, зокрема, етапи: 1) передпідготовки, підготовки, організації та проведення аукціону з продажу майна боржника; 2) оформлення результатів аукціону, який з-поміж іншого передбачає складання протоколу за результатом проведеного аукціону та укладення договору купівлі-продажу майна боржника з подальшою передачею майна переможцю торгів (аукціону). 88. Порушення встановлених законодавством правил, які визначають процедуру підготовки та проведення аукціону; правил, які регулюють сам порядок проведення аукціону; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону, є підставою для визнання результатів аукціону недійсними за статтею 55 Закону про банкрутство,що тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу (див. подібні за змістом висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 904/3388/15, від 11 серпня 2020 року у справі № 924/1708/14, від 13 серпня 2020 року у справі № 922/600/17, від 27 січня 2021 року у справі № 910/18250/16, від 07 жовтня 2021 року у справі № 922/3059/16, від 29 червня 2022 року у справі № 23/334-б (910/3657/21), від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). Щодо кола осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника 89. За частиною третьою статті 55 Закону про банкрутство результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. 90. Одним із питань, яке належить зясувати суду під час вирішення спору про визнання результатів аукціону недійсними, є питання наявності порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює результати аукціону.Визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. 91. Частиною першою статті 2 Закону про банкрутство визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України. 92. Закон про банкрутство не встановлює коло осіб, які вправі вимагати визнання недійсними результатів аукціону, проведеного з порушенням вимог закону. 93. Водночас Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 5006/5/39б/2012 виснував, що вимагати визнання недійсними результатів аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть: 1) боржник (зокрема, арбітражний керуючий від імені боржника), 2) кредитори, 3) зареєстровані учасники аукціону, 4) особи, які вважають себе власниками майна, що виставляється на аукціон. Інші особи, які бажали взяти участь в аукціоні, з такими вимогами звертатися не можуть. 94. Тобто Верховний Суд визначив коло субєктів, які мають право на оскарження аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство та укладеного за його результатами договору із застосуванням поєднання двох критеріїв, які дозволяють зясувати наявність в особи такого права, а саме: 1) статусу особи, яка оскаржує аукціон; 2) зацікавленості цієї особи у продажі майна за найвищою ціною. 95. Згодом судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 20 травня 2021 року у справі № 910/24368/14 уточнила сформований нею у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 5006/5/39б/2012 правовий висновок щодо кола осіб, які можуть оспорювати результати аукціону з продажу майна банкрута, включивши до кола таких субєктів уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника. 96. Окрім того, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19) дійшов висновку, що, окрім наведених вище осіб, правом оскаржувати результати проведеного аукціону з продажу майна банкрута наділено також особу, яка не є "зареєстрованим учасником аукціону" і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами статті 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні), у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу ″зареєстрованого учасника аукціону″ та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні. 97. Також судова палата для розгляду справ про банкрутство у пункті 59, підпунктах 59.1, 59.2 постанови від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19) врахувала сформований Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду правовий висновок у постанові від 17 червня 2021 року у справі № 922/605/15 щодо можливості захисту прав та інтересів осіб, які не були допущені до участі в аукціоні, під час розгляду спору про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника. 98. У зазначеній справі на підставі системного аналізу положень частини восьмої статті 44, статей 60, 61 Закону про банкрутство зроблено висновок, що відмова у визнанні заявника учасником торгів може бути оскаржена саме в межах справи про банкрутство, охоплюється поняттям "спорів, які виникають при проведенні аукціонів", які мають розглядатися із застосуванням приписів статті 56 Закону про банкрутство у випадку встановлення порушень з боку організатора аукціону. Враховуючи, що законодавцем нормами Закону про банкрутство визначено спосіб захисту прав та інтересів осіб, які не були допущені до участі в аукціоні, та відповідальність організатора аукціону, питання порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні має встановлюватися саме в рамках розгляду такого спору в межах справи про банкрутство як ″спір, що виникає при проведенні аукціонів″. 99. Визнання недійсними результатів аукціону за наявності неоскарженого та нескасованого в установленому законом порядку рішення організатора аукціону щодо визначення учасників порушує встановлений законом порядок та рівність прав інших учасників, які подали в передбаченому порядку заяви на участь, визнані учасниками оспорюваного аукціону та взяли в ньому участь. 100. Отже, можливість оскарження особою результатів проведеного в межах справи про банкрутство аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника перебуває в залежності від наявності порушеного права чи інтересу такої особи під час продажу майна боржника. До осіб, які можу звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з реалізації майна боржника в порядку, визначеному Законом про банкрутство, належать: 1) боржник (зокрема, арбітражний керуючий від імені боржника); 2) кредитори; 3) зареєстровані учасники аукціону; 4) особи, які вважають себе власниками майна, що виставляється на аукціон; 5) уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника; 6) особа, яка не є "зареєстрованим учасником аукціону" і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами статті 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні), у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених цим Законом дій щодо набуття статусу ″зареєстрованого учасника аукціону″ та вчинення перешкод з боку організатора аукціону для участі такої особи в аукціоні; 7) особи, які не були допущені до участі в аукціоні (за умови попереднього або одночасного оскарження ними рішення організатора аукціону про визначення учасників аукціону та встановлення судом за результатом оскарження порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні). 101. Велика Палата Верховного Суду вважає сформований судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду підхід до визначення кола субєктів, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з реалізації майна боржника, обґрунтованим, таким, що враховує особливості провадження у справі про банкрутство та характер завдань, які переслідує застосована до боржника ліквідаційна процедура, в межах якої здійснюється реалізація майна боржника задля задоволення вимог кредиторів. Тому не вбачає підстав для уточнення чи відступу від наведених висновків Верховного Суду щодо кола осіб, які можуть оскаржити результати аукціону з реалізації майна боржника. 102. Також Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу, що висновки Верховного Суду у цій справі щодо кола осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору зроблені в контексті регулювання спірних правовідносин нормами Закону про банкрутство та не є автоматично застосовними до правовідносин, що регулюються КУзПБ, статтею 73 якого визначено, що правочин щодо продажу майна, вчинений на аукціоні, проведеному з порушенням встановленого порядку його підготовки або проведення, що перешкодило або могло перешкодити продажу майна за найвищою ціною, може бути визнаний недійсним господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) за заявою: 1) боржника, 2) арбітражного керуючого, 3) кредитора або 4) особи, інтереси якої були при цьому порушені. 103. У справі, яка переглядається, АТ ″Укрексімбанк″ та компанія ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ оспорили результати аукціону як кредитори ПрАТ ″Бліц-інформ″, тоді як АТ ″Асвіо банк″ оскаржило разом з вимогами про визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону з продажу майна боржника, також рішення організатора аукціону щодо недопуску цього банку до аукціону. 104. З огляду на викладене, АТ ″Укрексімбанк″, компанія ″ЮПіЕм Сейлз Ої″ та АТ ″Асвіо банк″ вправі звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника. Щодо ефективності способів захисту прав та інтересів субєктивних цивільних прав (субєктів господарювання) і завдань суду під час розгляду справи 105. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 106. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту субєктивних цивільних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. 107. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у частині другій статті 16 ЦК України. Схожий перелік способів захисту прав та інтересів субєктів господарювання містить частина друга статті 20 ГК України, положення якої кореспондуються із частиною другою статті 16 ЦК України. 108. Перелік способів захисту порушених прав та інтересів, закріплений у наведених нормах, не є вичерпним. Абзацом дванадцятим частини другої статті 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Подібне нормативне регулювання містить абзац дванадцятий частини другої статті 20 ГК України, відповідно до якого права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються також іншими способами, передбаченими законом. 109. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту її права чи інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08, 09, 22 лютого 2022 року у справах № 209/3085/20, у справі № 910/6939/20, у справі № 761/36873/18 та ін.) 110. Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. 111. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. 112. Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні) (див. постанову обєднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 910/12832/21). 113. Отже, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18). 114. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. 115. Інакше кажучи, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Саме в такому значенні має розумітися ефективний захист порушених прав особи. 116. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, повязаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 117. Частиною другою статті 2 ГПК України визначено, що суд та учасники судового процесу зобовязані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 118. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у звязку із судовим рішенням тощо. Щодо ефективності способу захисту про визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника у справі про банкрутство 119. Провадження у справах про банкрутство є однією з форм господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися його мета ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (див. постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09 вересня 2021 року у справі № 916/4644/15, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 905/813/20, від 09 березня 2023 року у справі № 908/3077/21, від 04 травня 2023 року у справі № 910/8259/16 (905/1126/21)). 120. Позивач як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який він просить суд визначити у рішенні. 121. Натомість суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17). 122. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належить вирішити питання щодо ефективності заявлених вимог позивачів про визнання недійсними результатів проведеного в межах справи про банкрутство аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника як способу захисту порушених прав. 123. Суд враховує, що провадження у справі про банкрутство має суттєві відмінності від позовного провадження. Провадження у справі про банкрутство є самостійним видом судового провадження, який характеризується особливим порядком розгляду справ, специфічністю цілей і завдань банкрутства, субєктного складу учасників, способів захисту учасників справи про банкрутство, тривалістю судового провадження тощо (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 травня 2023 року у справі № 910/8259/16 (905/1126/21)). 124. З моменту відкриття (порушення) стосовно боржника провадження у справі про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ за участю боржника щодо інших законодавчих актів України. 125. Закон про банкрутство визначає особливі способи захисту інтересів учасників справи про банкрутство, які з урахуванням принципу щодо переваги застосування спеціальних норм права над загальними мають застосовуватися переважно щодо загальних цивільно-правових способів захисту у процедурах банкрутства. 126. Одним з таких способів захисту є визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу в порядку, визначеному частиною третьою статті 55 Закону про банкрутство. 127. Утім предявлення в межах справи про банкрутство позову з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника не завжди може забезпечувати ефективне поновлення порушених прав особи, яка звернулася з цими вимогами до суду на захист своїх порушених прав. 128. Так, аналіз судової практики щодо оспорення результатів проведеного у справі про банкрутство аукціону з продажу майна банкрута (з визначенням його переможця) та договорів купівлі-продажу майна боржника дозволяє виокремити такі можливі варіативні правові ситуації, за яких з-поміж іншого: 1) договір купівлі-продажу майна з переможцем аукціону не укладався, а продавець в особі ліквідатора не передавав йому майно; 2) договір купівлі-продажу майна з переможцем аукціону укладений, однак продавець в особі ліквідатора майно йому не передав; 3) договір купівлі-продажу майна з переможцем аукціону укладений, продавець передав йому придбане на аукціоні майно, яке перебуває у власності переможця аукціону на момент виникнення спору; 4) договір купівлі-продажу майна з переможцем аукціону укладений, продавець передав йому придбане на аукціоні майно, яке переможець аукціону на момент виникнення спору відчужив іншій особі тощо. 129. Окрім того, на аукціоні з продажу майна боржника у справі про банкрутство може відбутися відчуження майна, яке належить іншій особі на праві власності. 130. Тож на практиці на момент оспорення результатів проведеного аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника останнє може перебувати у власності: 1) боржника; 2) переможця аукціону; 3) іншої особи. 131. Тому важливим під час розгляду спору щодо відчуженого на аукціоні у справі про банкрутство майна є урахування характеру та природи правовідносин між сторонами на момент виникнення спору. 132. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто повинне залежати як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17). 133. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. 134. Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами спору. 135. У правовідносинах з повернення майна, відчуженого на аукціоні у справі про банкрутство, для вирішення питання, кому належить право на предявлення позову і з якими саме вимогами (про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу чи про витребування майна) необхідно зясовувати, у кого перебуває у власності майно на момент виникнення спору, чи був боржник власником відчуженого на аукціоні майна та відповідно у який спосіб позивач має захистити саме своє право у разі його порушення. 136. З огляду на викладене, з урахуванням субєктного складу учасників спору, змісту доводів та вимог касаційних скарг, підстав, за яких ухвалою від 13 липня 2023 року Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, під час перегляду в касаційному порядку ухвалених судами попередніх інстанцій оскаржуваних судових рішень Велика Палата Верховного Суду вирішує питання щодо ефективності способу захисту порушеного права особи, яка не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу майна боржника, укладеного за результатами проведеного аукціону у справі про банкрутство, зокрема, кредитора або власника, майно якого відчужено на аукціоні у справі про банкрутство боржника, тощо. Щодо ефективності такого способу захисту прав як визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника із застосуванням наслідків недійсності правочину у випадку перебування майна боржника за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство у власності боржника чи переможця аукціону 137. Відповідно до цивільного законодавства особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215235 ЦК України) (зобовязально-правовий спосіб захисту), так і з позовом про витребування майна (статті 330, 387, 388 ЦК України) (речово-правовий спосіб захисту). 138. На практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням його майна. 139. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовуються, якщо сторони не повязані зобовязально-правовими відносинами або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності чи іншого речового права. 140. У разі конкуренції речово-правових (віндикаційного, негаторного) та зобовязально-правових (договірного) способів захисту перевагу має саме зобовязально-правовий. 141. Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право. 142. Натомість реституція це спеціальна форма відновлення становища, що існувало до порушення, сутність якої полягає в поверненні сторін правовідношення у стан, який передував вчиненню певної протиправної дії. Реституція може поставати як реституція володіння (повернення кожною із сторін недійсного правочину того, що така сторона за ним отримала) або ж як компенсаційна реституція відшкодування (в грошовій чи негрошовій формі) вартості одержаного у разі неможливості його повернення в натурі. 143. Реституція як правовий наслідок недійсності правочину та спосіб захисту субєктивного цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. 144. Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Тобто застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином за положеннями статті 216 ЦК України є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 910/7606/17, від 11 липня 2018 року у справі № 910/8955/16, від 06 серпня 2019 року у справі № 910/1922/18, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 757/57019/17-ц, від 24 червня 2021 року у справі № 331/4782/18). 145. Отже, якщо власник передав майно за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину має предявлятися в разі, якщо майно залишається в набувача за таким правочином. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним чи застосування наслідків його недійсності, якщо він є нікчемним. 146. Тож якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18(914/608/20). 147. З огляду на викладене у провадженні у справі про банкрутство не може застосовуватися речово-правовий спосіб захисту для повернення майна боржника, відчуженого на аукціоні, яке перебуває за результатом проведеного аукціону у власності боржника чи переможця аукціону, а предметом спору є саме правочин за участю власника і першого покупця (набувача). 148. Якщо майно боржника за результатом проведеного аукціону у справі про банкрутство перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону. Якщо ж за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у випадку повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону). 149. Предявлення вимог подібного змісту узгоджується з положеннями абзацу другого частини третьої статті 55 Закону про банкрутство, де чітко визначено, що визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу майна боржника, та статті 216 ЦК України, яка передбачає правовим наслідком недійсності правочину застосування реституції. Щодо ефективного способу захисту порушеного права власника майна, яке відчужено на аукціоні у справі про банкрутство боржника 150. За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. 151. Отже, якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, не маючи права його відчужувати, то покупець не набуває право власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. 152. У такому разі визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідками договору купівлі-продажу майна не забезпечить відновлення майнових прав власника на це майно, адже застосування у цьому випадку двосторонньої реституції за наслідками визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна є неможливим з огляду на те, що власник майна не є стороною договору купівлі-продажу (частина перша статті 658 ЦК України), оскільки сторонами спору в такому випадку є склад учасників за участю продавця, переможця аукціону та організатора цього аукціону (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 14/325"б"). Зазначене виключає можливість застосування власником майна правових наслідків недійсності правочину, передбачених абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України. 153. Натомість якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від такого набувача лише у випадках, встановлених частиною першою статті 388 ЦК України (з урахуванням винятків, визначених у частині другій цієї статті), тоді як у недобросовісного набувача чи у добросовісного, який набув майно безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках (стаття 387, частина третя статті 388 ЦК України). 154. Тому, якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах (аукціоні), і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане майно, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння не потребує оскарження результатів аукціону (торгів) чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу майна (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18). 155. Ураховуючи наведене, у разі відчуження на аукціоні у справі про банкрутство майна, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. Для витребування майна від набувача не потрібно визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у тому числі в разі якщо перший з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19). 156. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що, вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19). 157. Питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на аукціоні (торгах), слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо. 158. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду принагідно зауважує, що під час розгляду таких спорів (про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника) суд вправі за заявою сторони спору вжити заходи забезпечення позову в порядку, визначеному главою 10 ″Забезпечення позову″ розділу ІІ ГПК України. Щодо кола осіб, які можуть заявляти вимогу про витребування майна у справі про банкрутство 159. Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц та від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18). 160. У справі про банкрутство право звернення в інтересах боржника з віндикаційним позовом до третіх осіб, у тому числі з підстав визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, належить виключно ліквідатору боржника (див. постанову судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі № Б-19/207-19). 161. Натомість учасники справи про банкрутство вправі оскаржити до суду дії (бездіяльність) ліквідатора щодо вжитих ним заходів у ліквідаційній процедурі з повернення майна у ліквідаційну масу боржника (частина одинадцята статті 41 Закону про банкрутство), а комітет кредиторів за поданим клопотанням − усунути ліквідатора від виконання ним своїх обовязків у разі їх невиконання або неналежного виконання (частина третя статті 114 Закону про банкрутство). Щодо правових наслідків визнання результатів аукціону з реалізації майна та договору купівлі продажу майна боржника недійсними 162. За частиною третьою статті 55 Закону про банкрутство визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. 163. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, − відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 164. Тлумачення змісту частини першої статті 216 ЦК України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. 165. Такими наслідками є відновлення становища сторін, яке існувало до порушення (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо їх завдано. 166. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнання судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. 167. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (див. постанову судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15). 168. Вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому статтею 216 ЦК України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї з сторін правочину за допущене іншою стороною порушення (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 924/637/20, від 12 квітня 2023 року у справі № 16/89). 169. Реституція спрямована на відновлення status quo ante у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобовязана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). 170. За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обовязком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобовязані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у звязку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 ЦК України). 171. Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний двостороння реституція повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у звязку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 ЦК України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України) (див. пункти 6670 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20). 172. Закон про банкрутство не містить порядку повернення майна боржника до ліквідаційної маси боржника за результатом визнання судом недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника. 173. Так само в Законі про банкрутство відсутні положення, які визначали б особливості виконання сторонами договору купівлі-продажу обов'язку щодо повернення отриманого ними за недійсним правочином під час провадження у справі про банкрутство у співставленні із загальними нормами цивільного законодавства. 174. Водночас суд ураховує, що провадження у справі про банкрутство як самостійний вид судового провадження, що характеризується специфічністю цілей та завдань, які переслідує таке провадження, одним із своїх завдань визначає, зокрема, задоволення вимог не окремо визначеного кредитора, а сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов'язковим є справедливе задоволення усієї сукупності вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому законом. Тому провадження у справах про банкрутство об'єктивно формується на засадах конкурсу. 175. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів. 176. Раціональність механізму конкурсної процедури полягає саме в тому, що вона надає інструментарій для узгодження прав та інтересів усіх кредиторів, а також забезпечує взаємні права та інтереси сукупності кредиторів і боржника. При цьому інструментом гарантування прав кожного із сукупності кредиторів є принцип конкурсного імунітету, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство. Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної конкурсної процедури (див. висновок, викладений у постановах судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 910/9535/18, від 09 вересня 2021 року у справі № 916/4644/15). 177. Тобто головним завданням конкурсного процесу є забезпечення виключно колективної форми задоволення вимог усієї сукупності кредиторів за рахунок рівномірного розподілу поміж ними майна (конкурсної маси) боржника в порядку черговості та унеможливлення індивідуального задоволення вимог окремого визначеного кредитора поза межами конкурсної процедури. На виконання цього завдання направлені всі механізми процедури банкрутства. 178. Одним із проявів цих механізмів є звернення кредитора, який позбавлений можливості задовольнити наявні в нього грошові вимоги до боржника інакше, як в межах провадження у справі про банкрутство, до суду із позовом з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника. 179. Такий позов кредитора фактично направлений на наповнення ліквідаційної маси боржника, а інтерес кредитора як особи, яка оскаржує результати аукціону, полягає у відчуженні повернутого в ліквідаційну масу майна боржника за максимально високою ціною та задоволенні за рахунок цього майна наявних грошових вимог до боржника. 180. Тож хоча положення Закону про банкрутство не визначають правовим наслідком необхідність повернення відчуженого майна боржнику у разі визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника, однак з урахуванням цілей та завдань провадження у справі про банкрутство очевидним є те, що предявлення подібних вимог своєю метою має повернення майна боржника, відчуженого на аукціоні з порушенням вимог закону, до ліквідаційної маси для його подальшої справедливої реалізації на новому аукціоні за якомога найвищою ціною та задоволення за рахунок нього вимог кредиторів. 181. Схожі за своїм змістом правові наслідки закріплені законодавцем у статті 20 Закону про банкрутство, положення якої передбачають наслідком визнання недійсним правочину боржника повернення майна у ліквідаційну масу боржника. Подібна норма наразі закріплена у статті 42 КУзПБ. 182. Подібного характеру інтерес мають також зареєстровані учасники аукціону та особи, які не є "зареєстрованим учасником аукціону" (при умові наявності права на оскарження результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника), особи, які не були допущені до участі в аукціоні (при умові наявності права на оскарження результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника), які зацікавлені у поверненні в ліквідаційну масу боржника його майна відчуженого з порушенням закону задля можливості подальшого придбання такого майна при дотриманні прозорих і конкурентних процедур його продажу на аукціоні. 183. Так само наявний інтерес у поверненні майна боржника в ліквідаційну масу в уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника, яка зацікавлена у продажі майна боржника за найвищою ціною, оскільки порушення встановленого порядку підготовки чи проведення аукціону може перешкодити продажу майна банкрута за найвищою ціною, що матиме наслідком недостатність отриманих коштів для покриття всіх вимог кредиторів, а отже, унеможливить відновлення підприємницької діяльності боржника або отримання власниками корпоративних прав залишку активів після його ліквідації. До того ж, за частиною пятою статті 41 Закону про банкрутство на засновників (учасників, акціонерів) боржника у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобовязаннями, а розмір таких вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою абзац перший частини пятої статті 41 Закону про банкрутство. 184. Отже, у разі предявлення вимог про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника правовим наслідком їх задоволення судом є повернення відчуженого з порушенням вимог Закону про банкрутство майна до ліквідаційної маси боржника, навіть у випадку заявлення такої вимоги позивачем, який не є стороною договору. 185. Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначає, що задоволення судом вимоги про повернення відчуженого на аукціоні майна до ліквідаційної маси боржника передбачає також стягнення з боржника на користь переможця аукціону одержаних за правочином коштів. Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції, хоч і сформульованої позивачем в усіченому вигляді, який охоплює тільки ту частину, яка стосується повернення відчуженого боржником майна. Протилежне застосування статті 216 ЦК України порушуватиме засади пропорційності та покладатиме на відповідача (покупця, переможця аукціону) непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину. 186. До того ж інший підхід до застосування статті 216 ЦК України зумовлює необхідність звернення переможця аукціону до суду із зустрічним позовом або окремим позовом з вимогою про стягнення з боржника сплачених коштів за майно, придбане на аукціоні, який був визнаний недійсним. 187. Розгляд вимоги відповідача у наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобовязаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивачем у первинній справі, який хоча і має в силу закону обовязок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, такий обовязок може бути не виконаний без окремого судового рішення через те, що він не забезпечений примусом держави. 188. Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, уже встановлених у розглянутій справі. 189. Ураховуючи наведене, тлумачення статті 216 ЦК України дозволяє стверджувати, що позивач особа, якій належить право на оскарження результатів аукціону у справі про банкрутство, заявляючи за наслідком визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та договору купівлі-продажу вимогу про повернення боржнику переданого за недійсним правочином майна або відшкодування вартості майна, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, відчуженого за недійсним правочином, оминаючи мовчанням питання повернення відповідачу отриманого за таким правочином самим позивачем. У цьому випадку переможець аукціону є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування його вартості. 190. У цьому випадку на обовязок боржника щодо повернення отриманого за недійсним правочином не поширюються норми Закону про банкрутство, які регулюють черговість (порядок) задоволення вимог кредиторів, а його виконання має здійснюватися боржником у позачерговому порядку (див. mutatis mutandis постанову судової палати для розгляду справ по банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15, в якій хоча висновки сформульовані на підставі тлумачення норм КУзПБ, однак нормативне регулювання в цій частині є подібним із тим, яке містить Закон про банкрутство). Щодо суті заявлених вимог та доводів касаційної скарги 191. АТ ″Укрексімбанк″ та АТ ″Асвіо банк″ у поданих до суду заявах не погоджуються з результатами оспорюваного аукціону з продажу майна банкрута, стверджуючи, зокрема, що потенційного учасника (АТ ″Асвіо банк″) не було допущено до участі в аукціоні, майно відчужене за найнижчою з можливих цін, в оголошенні про проведення аукціону зазначено невиправдано короткий термін для подання заявок особам, які зацікавлені в придбанні майна, ліквідатор обрав неефективний спосіб реалізації майна шляхом його продажу у складі єдиного лота. 192. Апеляційний господарський суд за результатами нового розгляду справи визнав недійсними рішення організатора аукціону щодо недопуску АТ ″Асвіо банк″ до аукціону та результати оспорюваного аукціону з продажу майна боржника, зазначивши, що недопуск організатором аукціону до участі в аукціоні АТ ″Асвіо банк″ відбувся з порушенням законодавства, що в подальшому суттєво вплинуло на формування ціни, за якою відбувся продаж майна. 193. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного господарського суду стосовно наявності підстав для визнання недійсними рішення організатора аукціону щодо недопуску АТ ″Асвіо банк″ до аукціону та результатів оспорюваного аукціону з продажу майна боржника. Водночас суд вважає помилковою відмову суду апеляційної інстанції у задоволенні вимог позову АТ ″Укрексімбанк″ у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна боржника на відкритих торгах (аукціоні) та зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні. Щодо обраного способу захисту позивачами у цій справі 194. У справі, яка переглядається, на момент звернення позивачів із заявами про визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та укладених за його наслідком договорів купівлі-продажу майна боржника спірне майно належить на праві власності ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ (переможець аукціону), з яким ПрАТ ″Бліц-інформ″ (боржник) укладено договори купівлі-продажу майна боржника. 195. З огляду на викладене обраний спосіб захисту у вигляді вимог про визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону й договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції відповідає критерію ефективності та змісту порушеного права позивачів. Щодо вимог про визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та договорів купівлі-продажу майна боржника 196. Розглядаючи заяву про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, суду належить перевірити обставини його організації та проведення відповідно до положень розділів III, IV Закону про банкрутство. 197. Підставами для визнання результатів аукціону недійсними є недодержання ліквідатором або організатором аукціону вимог Закону про банкрутство щодо його проведення, зокрема, порядку визначення початкової вартості майна, яке підлягає реалізації в ліквідаційній процедурі, проведення конкурсу та визначення організатора аукціону, оприлюднення оголошення про проведення аукціону та вимог до його змісту, порядку допуску до участі в аукціоні, дотримання строків та часу проведення аукціону, порядку проведення аукціону (повторного, другого повторного аукціону). 198. Отже, до предмета доказування у разі оскарження результатів аукціону входить з'ясування обставин дотримання ліквідатором та організатором аукціону вимог Закону про банкрутство щодо його проведення, зокрема: порядку отримання згоди заставного кредитора на продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення (стаття 42); особливостей укладення договору на аукціоні (стаття 50); порядку оприлюднення оголошення про проведення аукціону певного змісту, письмового повідомлення про проведення аукціону власника майна, замовника та інших осіб, визначених замовником (статті 58, 59); допуску до участі в аукціоні (стаття 61); допуску до місця проведення аукціону (стаття 63); порядку проведення аукціону, повторного, другого повторного аукціонів (статті 64 68). 199. Порушення порядку організації будь-якого з наведених елементів доказування, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки та проведення аукціону; правил, які регулюють сам порядок проведення аукціону; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону, є підставою для визнання результатів аукціону недійсними в цілому (див. подібні за змістом висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 904/3388/15, від 11 серпня 2020 року у справі № 924/1708/14, від 13 серпня 2020 року у справі № 922/600/17, від 27 січня 2021 року у справі № 910/18250/16, від 07 жовтня 2021 року у справі № 922/3059/16). 200. Тому при вирішенні спору про визнання недійсними результатів торгів (аукціону) необхідним є встановлення: чи мало місце порушення вимог законодавства при його проведенні; чи вплинули ці порушення на результати аукціону; чи мало місце порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює результати аукціону (див. висновки, викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 5027/398-б/2012, від 27 квітня 2021 року у справі № 5023/5836/12, від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). 201. 20 жовтня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прийняв постанову у справі № 910/2592/19, якою направив її на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних доказів у справі та не встановили обставин щодо: 1) наявності чи відсутності достатнього часу на подання заявок на участь в оскаржуваному аукціоні з урахуванням необхідності підтвердити надходження гарантійного внеску на рахунки, зазначені в повідомленні про проведення аукціону; 2) наявності чи відсутності інших підстав для недопуску АТ ″Асвіо банк″ до участі в аукціоні, окрім посиланням на недоплату ним 65 копійок гарантійного внеску. Щодо наданого часу на подання заявок на участь в оспорюваному аукціоні 202. Відповідно до частини першої статті 49 Закону про банкрутство продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється в порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів. 203. Метою аукціону як способу реалізації майна боржника є передусім відчуження майна банкрута за максимальною ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції. 204. Така мета може бути досягнута у разі забезпечення участі в аукціоні з продажу майна боржника якомога широкого кола осіб (потенційних покупців майна). 205. Законодавством передбачено певні гарантії публічності проведення аукціонів з продажу майна боржника, зокрема, шляхом обов'язкової публікації оголошень про проведення аукціону на визначених Законом про банкрутство вебсайтах у мережі ″Інтернет″ та шляхом зазначення в імперативних приписах статті 59 цього Закону докладного змісту таких оголошень задля розширення кола потенційних покупців та сприяння більшій конкуренції під час проведення аукціону, що спрямовано на забезпечення задоволення вимог кредиторів банкрута в максимально можливому розмірі за наслідками реалізації майна банкрута за найвищою ціною. 206. Згідно із частиною першою статті 59 Закону про банкрутство оголошення про проведення аукціону на вебсайті повинно містити відомості, зокрема, про порядок, місце, строк і час представлення заявок на участь в торгах. 207. Положеннями частини першої статті 58 Закону про банкрутство урегульовано порядок оголошення та повідомлення про проведення аукціону, зокрема, що організатор аукціону не пізніше як за 15 робочих днів до дня початку аукціону оприлюднює на вебсайті державного органу з питань банкрутства та ВГСУ (при проведенні електронних торгів також на своєму вебсайті) оголошення про проведення аукціону, а також письмово повідомляє про проведення аукціону власника майна, замовника та інших осіб, визначених замовником. 208. Тлумачення частини першої статті 58, частини першої статті 59 Закону про банкрутство свідчить, що законодавцем не визначено строк для подання заявок потенційними покупцями на участь в аукціоні, а в імперативному порядку визначено близький до цього строк 15 робочих днів з моменту публікації оголошення про проведення аукціону на вебсайті державного органу з питань банкрутства та ВГСУ до дня початку аукціону (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). 209. За статтями 60, 61 Закону про банкрутство для набуття статусу учасника аукціону з продажу майна банкрута, особа (фізична чи юридична), яка виявила бажання взяти участь в аукціоні, повинна пройти процедуру реєстрації виконавцем аукціону (ліквідатором або залученим ним організатором аукціону) відповідно до вимог цього Закону та сплатити гарантійний внесок в розмірі десяти відсотків від початкової вартості майна, що є предметом продажу на аукціоні. 210. Тому строк на подання заявок на участь в аукціоні повинен надавати потенційним учасникам достатньо часу для вчинення дій з подачі заявок та сплати гарантійних внесків. 211. Тож навіть якщо законодавцем не визначено імперативно строк для подання заявок потенційними покупцями на участь в аукціоні, такий строк очевидно повинен бути розумним та достатньо тривалим для забезпечення можливості широкого кола учасників прийняти участь в аукціоні. 212. Тому при визначенні в оголошенні про проведення аукціону строку вчинення потенційними учасниками дій з подачі заявок на участь в аукціоні необхідно зважати на приписи частини першої статті 58 Закону про банкрутство та встановлювати строк, який гарантує можливість залучення до участі в аукціоні якомога більшого кола потенційних покупців і не викликає жодних розумних сумнівів у будь-кого у протилежному (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). 213. Частиною восьмою статті 49 Закону про банкрутство передбачено заборону замовнику та організатору встановлювати вимоги, вчиняти дії чи виявляти бездіяльність, що будь-яким чином порушують рівність учасників аукціону або допускають їх дискримінацію. 214. Обмежені строки для подання заявок учасниками аукціону за наявності встановлення законодавцем обов'язкового 15-денного строку робочих днів для підготовки до проведення аукціону організатором торгів є дискримінаційною умовою, передбаченою організатором аукціону та ліквідатором з метою обмеження кола потенційних учасників аукціону щодо їх волевиявлення на участь в аукціоні та надання переваг "заздалегідь повідомленим та підготовленим" учасникам аукціону, які пов'язані з особами, що організовують та проводять такий аукціон. Така умова організації аукціону підтверджує порушення організатором аукціону та ліквідатором вимог частини восьмої статті 49 Закону про банкрутство (див. подібний висновок, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі № 903/455/16, від 01 жовтня 2020 року у справі № 915/4/16). 215. У справі, яка переглядається, оголошення про проведення оспорюваного аукціону з продажу майна боржника, який призначено на 18 листопада 2019 року, було опубліковано на вебсайті ВГСУ 17 жовтня 2019 року о 14:45, а на вебсайті Мінюсту 17 жовтня 2019 року о 15:11. Термін прийому заявок на участь в аукціоні вказано до 13:00 24 жовтня 2019 року. 216. Тобто на подачу заявки на участь в аукціоні та сплату гарантійного внеску було встановлено 5 робочих днів (час прийому заявок у робочі дні з 09:00 до 13:00). 217. Отже, у потенційних учасників аукціону було лише 5 робочих днів (із часом прийому заявок з 09:00 до 13:00) на подачу до організатора аукціону заявок на участь в оспорюваному аукціоні. 218. Суд звертає увагу, що закріплена у частині першій статті 58 Закону про банкрутство вимога щодо строку (не пізніше як за 15 робочих днів до дня початку аукціону) оприлюднення оголошення про проведення аукціону насамперед має на меті надати потенційним учасникам аукціону достатньо часу для ознайомлення з об'єктом продажу, збору документів, необхідних для подання заявки на участь в аукціоні, сплати гарантійного внеску за участь в аукціоні. Іншими словами має за мету залучення до участі в майбутньому аукціоні якомога ширшого кола потенційних покупців. 219. Надмірно стислі (обмежені) строки подачі заявок на участь в аукціоні порівняно з тими, які закріплені у частині першій статті 58 Закону про банкрутство, дотриманню наведених гарантій не сприяють, адже не дозволяють стверджувати про можливість обізнаності у такий строк широкого кола осіб щодо наявної пропозиції з продажу майна боржника. 220. За цих умов встановлені організатором оспорюваного аукціону в цій справі строки для пред'явлення учасниками заявок 5 робочих днів на участь в аукціоні, за наявності встановлення законодавцем обов'язкового 15-денного строку, є такими, що об'єктивно не можуть бути розцінені як розумні та спрямовані на досягнення основної мети проведення аукціону, а саме реалізації майна боржника за найвищою ціною (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 910/3638/15-г, від 23 січня 2020 року у справі № 910/18250/16, від 06 жовтня 2022 року у справі № 911/1902/17). 221. Таке порушення не може залишатися поза увагою, адже в цілому має безпосередній вплив на реалізацію майна боржника за максимальною ціною, яка може бути отримана у разі участі в аукціоні якомога ширшого кола потенційних покупців та існування реальної конкуренції між учасниками аукціону, чому обмежені строки подачі заявок на участь в аукціоні не сприяють. 222. Суд першої інстанції допущене організатором оспорюваного аукціону під час підготовки його проведення порушення щодо визначених ним строків для пред'явлення учасниками заявок на участь в аукціоні та його вплив на результати проведеного аукціону залишив поза належною увагою, зауваживши, що майно боржника виставлялося на аукціон не вперше, а оголошення про проведення аукціону, повторного аукціону та другого повторного аукціону (оспорюваний аукціон) були опубліковані не пізніше як за 15 робочих днів до початку аукціону. 223. Утім, зазначивши, що оголошення про проведення аукціонів, у тому числі другого повторного (оспорюваного), були опубліковані не пізніше як за 15 робочих днів до початку аукціону, місцевий господарський суд не звернув увагу на встановлений в оголошенні строк на подачу заявки на участь в аукціоні та сплату гарантійного внеску, який, зокрема, для оспорюваного аукціону було встановлено в 5 робочих днів із часом прийому заявок на протязі чотирьох годин протягом дня. 224. Водночас апеляційний господарський суд взагалі не надав оцінки доводам заяви в цій частині. 225. Слід звернути увагу на те, що встановлений організатором аукціону в оголошенні строк у 5 робочих днів (із часом прийому заявок з 09:00 до 13:00) не сприяє можливості залучення до участі в аукціоні якомога широкого кола потенційних покупців та забезпеченню гарантування існування реальної конкуренції між учасниками аукціону. 226. З урахуванням наведеного суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що у потенційних учасників було достатньо часу для подання заявок на участь в аукціоні, який зроблений, у тому числі, із посиланням на відсутність у справі відомостей щодо потенційних учасників, які не змогли взяти участь в оскарженому аукціоні, адже наведене жодним чином не спростовує факту обмеженості встановленого організатором аукціону строку на подання потенційними покупцями (учасниками) заявок на участь в аукціоні та можливості його впливу на: 1) обізнаність широкого кола осіб стосовно наявної пропозиції з продажу майна боржника, 2) їх участь в аукціоні, 3) реалізацію майна боржника за максимально високою ціною. Щодо наявності / відсутності підстав для недопуску АТ ″Асвіо банк″ до участі в оспорюваному аукціоні з огляду на недоплату ним 65 коп. гарантійного внеску 227. За частиною третьою статті 60, частиною другою статті 61 Закону про банкрутство до заяви на участь в аукціоні, зокрема, повинна додаватися копія документа про сплату гарантійного внеску. Розмір гарантійних внесків становить десять відсотків початкової вартості. 228. Замовнику та організатору забороняється встановлювати вимоги, вчиняти дії чи виявляти бездіяльність, що будь-яким чином порушують рівність учасників аукціону або допускають їх дискримінацію. Усім учасникам аукціону гарантується рівний доступ до будь-якої інформації про майно, виставлене для продажу, а також про хід підготовки та проведення аукціону (частина восьма статті 49 Закону про банкрутство). 229. Відповідно до частини другої статті 98 Закону про банкрутство арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний, зокрема, неухильно дотримуватися вимог законодавства. 230. Під час реалізації своїх прав та обов'язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов'язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство (частина третя статті 98 Закону про банкрутство). 231. Тобто реалізація арбітражним керуючим своїх прав та вжиті ним заходи під час виконання повноважень у справі про банкрутство мають відповідати меті, з якою йому надаються відповідні права та обов'язки у справі про банкрутство. 232. Як зазначалося вище, 17 жовтня 2019 року організатор аукціону на вебсайтах ВГСУ (о 14:45) та Мінюсту (о 15:11) опублікував оголошення про проведення 18 листопада 2019 року оспорюваного аукціону з продажу майна боржника основних засобів (нерухомості, незавершеного будівництва, транспортних засобів, будівельних матеріалів тощо), у якому визначена загальна вартість відчужуваного майна боржника в розмірі 495 886 376,50 грн. Термін прийому заявок на участь в аукціоні вказано до 13:00 24 жовтня 2019 року. 233. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до інформації, яка була викладена в оголошенні про проведення аукціону, розмір гарантійного внеску становив десять відсотків початкової вартості лоту і складав 49 588 637,65 грн. 234. Із установлених обставин справи вбачається, що АТ "Асвіо банк" як гарантійний внесок сплатило 49 588 637,00 грн, що підтверджується випискою по особовому рахунку, яка наявна в матеріалах справи. 235. 22 жовтня 2019 року АТ "Асвіо банк" подало заяву на участь в аукціоні, за наслідком розгляду якої 12 листопада 2019 року організатором аукціону було прийнято рішення про недопуск його до участі в оспорюваному аукціоні через недоплату ним гарантійного внеску в розмірі 65 коп. 236. 18 листопада 2019 року відбувся оспорюваний аукціон, за наслідком якого переможцем аукціону визнано ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, якому відчужено майно боржника за ціною 49 588 637,20 грн. 237. Суд вчергове акцентує увагу, що відчуження майна банкрута за найвищою ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції, можливе за умови залучення до участі в аукціоні якомога більшої кількості потенційних покупців. 238. Ліквідатор боржника з урахуванням положень статті 98 Закону про банкрутство зобов'язаний використати всі свої повноваження при реалізації майна боржника таким чином та у спосіб, який унеможливлює обмеження потенційної кількості учасників аукціону та забезпечує його відчуження за найвищою ціною (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 грудня 2022 року у справі № Б8/078-12 (911/3091/21)). 239. Положення статті 49 Закону про банкрутство не встановлюють обовязку організатора аукціону чи замовника аукціону, яким є ліквідатор, повідомляти потенційних учасників про недоліки поданих заяв на участь в аукціоні, а за статтею 61 Закону про банкрутство до участі в аукціоні допускаються заявники, що подали заяви на участь в аукціоні і документи, що додавалися до них, які відповідають вимогам, встановленим цим Законом і вказаним у повідомленні про проведення торгів. 240. Утім, діючи добросовісно та розсудливо, ліквідатор задля відчуження майна боржника за найвищою ціною має сприяти можливості залучення до участі в аукціоні якомога ширшого кола потенційних покупців і, як наслідок, реалізувати майно боржника за максимальною ціною. 241. Проте, як свідчать установлені обставини справи, ліквідатор боржника Куліченко М. В. під час проведення оспорюваного аукціону наведене не врахував та, незважаючи на: 1) звернення АТ "Асвіо банк" із заявою про участь в аукціоні 22 жовтня 2019 року, тоді як в опублікованому 17 жовтня 2019 року на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту оголошенні граничний строк для подачі заявок був визначений до 13:00 24 жовтня 2019 року, 2) недоплату гарантійного внеску в сумі 65 коп. при сплачених 49 588 637,00 грн замість 49 588 637,65 грн, 3) відсутність інших недоліків, окрім недоплати 65 коп. суми гарантійного внеску, які могли бути підставою для відмови в допуску до участі в аукціоні, 4) наявність у АТ "Асвіо банк", зважаючи на виконання ним всіх вимог Закону про банкрутство, за винятком недоплати 65 коп. гарантійного внеску, наміру взяти участь в аукціоні, 5) обовязок ліквідатора сприяти залученню максимальної кількості учасників аукціону, не створювати перешкод потенційним учасникам в участі аукціоні не повідомив АТ "Асвіо банк" (не вжив заходів щодо повідомлення), за наявності часу на усунення недоліків (заява подана за два дні до спливу граничного строку подачі), про наявні недоліки поданої ним заяви про участь в аукціоні з продажу майна боржника, внаслідок чого йому організатором аукціону відмовлено в допуску до участі в аукціоні. 242. За цих умов з урахуванням 1) встановлення організатором аукціону досить незначного строку для подачі потенційними учасниками заявок на участь в аукціоні пять робочих днів із часом прийому заявок протягом 4 год у день (з 09:00 до 13:00), 2) недобросовісності поведінки організатора аукціону та ліквідатора боржника, які попри відсутність встановленої Законом про банкрутство заборони на повідомлення потенційного учасника про недоліки поданої заяви, задля забезпечення можливості участі в аукціоні більшої кількості учасників та реалізації майна за максимальною ціною не повідомили АТ "Асвіо банк" про їх наявність − недопуск банку як потенційного учасника, який недоплатив 65 коп. гарантійного внеску (сплатив 49 588 637,00 грн замість 49 588 637,65 грн),до участі в оспорюваному аукціоні не може вважатися розумним, таким, що унеможливлював обмеження залучення до участі у справі якомога більшої кількості потенційних покупців та мав на меті відчуження майна боржника за максимально високою ціною. 243. До того ж за наслідком проведення оспорюваного аукціону майно боржника було реалізоване практично в сумі визначеного в оголошенні про проведення аукціону розміру гарантійного внеску 49 588 637,20 грн (на 45 коп. менше суми гарантійного внеску), тоді як початкова вартість майна боржника була визначена в сумі 495 886 376,50 грн, що опосередковано додатково підтверджує відсутність у діях ліквідатора будь-якого сприяння можливості залучення до участі в аукціоні більш широкого кола потенційних покупців, що мало своїм результатом негативний вплив на ціну реалізації майна відчуження майна за мінімальною ціною. Щодо порушення засад рівності та дискримінації учасників аукціону, інших порушень порядку проведення аукціону 244. Згідно із частиною восьмою статті 49 Закону про банкрутство замовнику та організатору забороняється встановлювати вимоги, вчиняти дії чи виявляти бездіяльність, що будь-яким чином порушують рівність учасників аукціону або допускають їх дискримінацію. 245. За положеннями частин першої, другої статті 61 Закону про банкрутство рішення організатора аукціону про допуск заявників до участі в торгах / про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні приймаються за наслідками розгляду представлених заяв на участь в аукціоні. 246. Організатор аукціону протягом пяти днів з дня підписання протоколу про визначення учасників аукціонів повідомляє всіх заявників про результати розгляду представлених заяв на участь в аукціоні шляхом відправлення заявникам у письмовій чи електронній формі копій цього протоколу (частина четверта статті 61 Закону про банкрутство). 247. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що 17 жовтня 2019 року організатор аукціону на вебсайтах ВГСУ та Мінюсту опублікував оголошення про проведення 18 листопада 2019 року оспорюваного аукціону з терміном подачі заявок на участь в аукціоні до 13:00 24 жовтня 2019 року. 248. 12 листопада 2019 року організатор аукціону розглянув подані потенційними учасниками заяви на участь в аукціоні за наслідком чого, як установив суд першої інстанції під час первинного розгляду справи, 15 листопада 2019 року направив заявникам (потенційним покупцям) на електронні адреси повідомлення про прийняте рішення за наслідком розгляду представлених ними заяв на участь в аукціоні. 249. Розгляд організатором аукціону представлених заяв потенційних учасників аукціону через 18 днів після закінчення строку подання заяви та надіслання потенційним учасникам рішення за наслідком розгляду їх заяв за три календарних дні (15 листопада 2019 року пятниця) напередодні вихідних днів до проведення оспорюваного аукціону (18 листопада 2019 року понеділок) є дискримінаційними діями, вчиненими організатором аукціону з метою обмеження кола потенційних учасників аукціону. 250. Такі дії за своїм наслідком на практиці унеможливлюють реалізацію механізму скасування аукціону організатором, адже згідно з положеннями частини першої статті 54 Закону про банкрутство організатор аукціону має право відмовитися від проведення аукціону не пізніше ніж за десять днів до його початку. Подібне свідчить про недотримання організатором аукціону вимог частини восьмої статті 49 Закону про банкрутство. 251. Окрім того, з установлених обставин справи та предмета вимог заявників убачається, що сформований ліквідатором лот продажу поєднував у собі різної природи (призначення) та територіального розміщення майно (нерухомість, незавершене будівництво, транспортні засоби, будівельні матеріали тощо), що не сприяло залученню до участі в аукціоні більш широкого кола учасників та формуванню високої ціни продажу майна. 252. Однак ліквідатор боржника, незважаючи на те, що сформоване ним у складі одного лота майно не було відчужено за результатом призначеного аукціону на 31 жовтня 2019 року, який не відбувся через відсутність учасників, продовжив реалізацію майна боржника, поєднаного у складі цього ж лота, шляхом виставлення його на продаж на повторному аукціоні, призначеному на 11 листопада 2019 року (не відбувся через відсутність учасників), та другому повторному аукціоні (оспорюваний аукціон). 253. Такі дії ліквідатора спричинили негативні наслідки у вигляді звуження кола потенційних учасників аукціону з продажу майна банкрута, а отже, реалізації основної мети проведення аукціону з продажу майна банкрута відчуження майна за максимально високою ціною, яка в цьому разі не була досягнута навіть наближено, оскільки майно боржника було відчужено за ціною на 45 коп. менше розміру гарантійного внеску 49 588 637,20 грн при оціночній вартості 774 822 463,31 грн, тобто в 14 разів менше оціночної вартості. А тому формування ліквідатором лоту шляхом поєднання в ньому майна з високою реалізаційною мобільністю майна та майна вужчого вжитку не може бути визнане таким, що відповідає принципам розсудливості дій ліквідатора, оскільки не призводить до отримання найвищої ціни за це майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 червня 2019 року у справі N 910/2526/14, від 13 лютого 2020 року у справі № 4/86-Б-10). 254. Отже, наведене свідчить про допущення під час підготовки, організації оспорюваного аукціону з реалізації майна ПрАТ "Білц-інформ″ низки порушень, які у своїй сукупності спричинили негативні наслідки у вигляді звуження кола потенційних учасників аукціону з продажу майна банкрута і, як наслідок, недосягнення основної мети проведення аукціону з продажу майна банкрута його відчуження за найвищою ціною. 255. З огляду на викладене апеляційний господарський суд правомірно скасував рішення суду першої інстанції про відмову в частині вимог заяв АТ "Асвіо банк", АТ ″Укрексімбанк″ та обґрунтовано визнав недійсними рішення організатора аукціону щодо недопуску АТ ″Асвіо банк″ до аукціону та результати оспорюваного аукціону з продажу майна боржника. 256. Водночас, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковою відмову суду апеляційної інстанції у задоволенні вимог заяви АТ ″Укрексімбанк″ у частині визнання недійсними укладених з переможцем аукціону договорів купівлі-продажу за результатом оспорюваного аукціону з продажу майна боржника. 257. Суд звертає увагу, що частиною третьою статті 55 Закону про банкрутство прямо передбачено, що результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними, а тому визнання результатів аукціону недійсними тягне визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу, тобто відновлення прав боржника на реалізоване з торгів майно та в подальшому організацію нового аукціону, за результатами якого майно буде продане за найвищою ціною (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 909/548/16 (909/31/22)). 258. За наведеного, у разі встановлення наявності підстав для визнання недійсними результатів аукціону суд не може обмежуватися лише констатацією недійсності результатів аукціону та з урахуванням абзацу другого частини третьої статті 55 Закону про банкрутство за наслідком визнання результатів аукціону з продажу майна боржника недійсними має задовольняти вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна боржника, укладеного з переможцем аукціону. Щодо застосування двосторонньої реституції 259. Також, із урахуванням наведених вище висновків у цій постанові, підлягає задоволенню судом вимога АТ ″Укрексімбанк″ про зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, яка фактично є реституційною вимогою, заявленою за наслідками визнання судом недійсними укладених за результатом оспорюваного аукціону договорів купівлі-продажу майна боржника. 260. Водночас, оскільки зі змісту встановлених судами попередніх інстанцій обставини справи вбачається виконання сторонами оспорюваних договорів купівлі-продажу майна та відсутність обставин, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовну вимогу про зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, суд має також стягнути з ПрАТ ″Бліц-інформ″ на користь ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ (переможець аукціону) сплачені переможцем аукціону кошти в сумі 49 588 637,20 грн за договорам купівлі-продажу майна боржника, які визнані судом недійсним. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна боржника та задоволення реституційної вимоги заяви АТ ″Укрексімбанк″. Щодо решти вимог заяви АТ ″Укрексімбанк″ Щодо визнання недійсними свідоцтв про придбання нерухомого майна на аукціоні 261. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення заяви АТ ″Укрексімбанк″ в частині вимог про визнання недійсними свідоцтв про придбання нерухомого майна на аукціоні. 262. Видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) є передбаченою пунктом 5 частини першої статті 34 Закону України ″Про нотаріат″ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) окремою нотаріальною дією, спрямованою на посвідчення відповідного права переможця аукціону, тобто є юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Видача свідоцтва не тягне переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця. Свідоцтво є лише підставою для державної реєстрації права власності за покупцем (переможцем аукціону), але не є правовстановлюючим документом, і вичерпує свою дію із здійсненням такої реєстрації. 263. За підпунктами 4.1, 4.2 пункту 4 глави 12 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) придбання нерухомого майна на аукціоні при його продажі в провадженні у справі про банкрутство оформлюється нотаріусом відповідно до статті 75 Закону про банкрутство за місцезнаходженням такого майна шляхом видачі набувачу відповідного свідоцтва за умови надання договору купівлі-продажу, оформленого відповідно до статті 50 Закону про банкрутство. Свідоцтво про придбання майна на аукціоні видається нотаріусом на підставі акта про передання права власності на придбане майно, що підписується сторонами, та протоколу про проведення аукціону, складеного організатором аукціону. 264. Тобто нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна на аукціоні, не встановлює дійсні наміри сторін до вчинення правочину, відсутність заперечень щодо кожної з умов правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно конкретним набувачем і підтвердження цього права внаслідок проведення аукціону (див. близькі за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). 265. З огляду на викладене, визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), не захистить ні інтерес кредитора у поповненні (недопущенні зменшення) ліквідаційної маси боржника, ні такий же інтерес самого боржника. Цей документ не породжує жодного права. Тому позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19,постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 16/89). Щодо визнання за боржником права власності на обєкти нерухомого майна 266. Так само відсутні підстави для задоволення заяви АТ ″Укрексімбанк″ в частині визнання за боржником права власності на обєкти нерухомого майна, оскільки визнання недійсними результатів аукціону й укладених за його наслідком договорів купівлі-продажу майна боржника та застосування наслідків недійсності правочинів шляхом зобовязання переможця аукціону повернути боржнику відчужене на оспорюваному аукціоні майно, в повній мірі приводить до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, зокрема визнання права власності на майно. Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих за результатами проведеного аукціону 267. Відсутні також підстави для задоволення вимог заяви АТ ″Укрексімбанк″ у частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих за результатами проведеного аукціону, виходячи з таких міркувань. 268. Згідно із частиною третьою статті 26 Закону України ″Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень″ (у редакції, чинній на момент нового розгляду справи судами) у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком: − державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, − відповідні права чи обтяження припиняються (абзац 2); − державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, − відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав (абзац 3). 269. Звідси, у разі визнання на підставі судового рішення недійсними результатів аукціону та укладених з переможцем аукціону договорів купівлі-продажу майна боржника, права та обтяження, а саме право власності боржника та обтяження іпотекою майна боржника, повертаються у попередній стан. 270. За наведеного, визнання недійсними у судовому порядку результатів оспорюваного аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника є достатнім способом захисту порушених прав боржника та правовою підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. подібний висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 712/4755/21). Щодо відступу від попередніх висновків Верховного Суду 271. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 272. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у законодавстві України відсутній принцип, згідно з яким пізніший висновок Верховного Суду відміняє його попередній висновок. Єдиний механізм узгодження правозастосування, який передбачає процесуальний закон, це механізм відступу від висновку щодо застосування норм права, зокрема на користь висновку Великої Палати Верховного Суду у разі, якщо йому суперечить висновок касаційного суду. 273. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. подібний правовий висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17). 274. З огляду на викладені вище висновки Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням особливостей процедури банкрутства та способів захисту учасників справи про банкрутство, вважає за необхідне відступити від висновків, сформульованих у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), щодо неефективності вимог про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу як способу захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, зазначивши таке. 275. Під час розгляду спору щодо відчуженого на аукціоні у справі про банкрутство майна у зясуванні питання ефективності обраного способу захисту порушених прав необхідним є урахування характеру та природи правовідносин між сторонами на момент виникнення спору. 276. У правовідносинах з повернення відчуженого майна на аукціоні у справі про банкрутство відновлення порушеного права позивача здійснюється у різні способи, зокрема: − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство майно боржника перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону; - якщо за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у випадку повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону); − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство відчужено майно, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. 277. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22). 278. Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 279. Згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 280. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 281. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 282. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги АТ ″Укрексімбанк″, зміну мотивувальної частини постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 шляхом її викладення в редакції цієї постанови, скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 у частині відмови АТ "Укрексімбанк" у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна боржника, укладених за результатом оспорюваного аукціону та зобовязання ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) ПрАТ ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні з прийняттям в цій частині нового судового рішення про задоволення позову. В решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 Велика Палата Верховного Суду залишає без змін. 283. Водночас касаційні скарги ТОВ ″Палп Мілл Прінт″, ТБ ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, ТОВ ″Перевага-Фінанс″, ліквідатора ПрАТ ″Бліц-інформ″ Куліченка М. В. суд залишає без задоволення. Щодо розподілу судових витрат 284. Відповідно до статті 315 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 285. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, − на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 286. Системний аналіз положень статей 126, 129 ГПК України свідчить, що витрати, пов'язані з розглядом справи за відсутності прямої вказівки в процесуальному законі щодо покладення таких витрат на іншу особу, можуть бути покладені за результатами вирішення спору лише на сторони такого спору (див. подібний висновок, викладений в додаткових ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 лютого 2021 року у справі № 911/2902/19, від 02 червня 2021 року у справі № 906/977/19, ухвалі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 5017/2833/2012, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2020 року у справі № 925/1067/19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 911/2115/19, від 14 липня 2021 року у справі N 904/1169/17). 287. Сторонами спору про визнання аукціону та його результатів недійсними, який розглядається судом в межах провадження у справі про банкрутство є продавець, переможець аукціону та організатор цього аукціону (див. висновок, сформований у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 14/325 "б", від 18 серпня 2020 року у справі № 5023/4363/12 та постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 5006/5/39б/2012). 288. Ураховуючи, що за результатом розгляду касаційної скарги АТ ″Укрексімбанк″ Великою Палатою Верховного Суду скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 у частині вимог про визнання недійсними договорів купівлі продажу майна боржника, укладених за результатом оспорюваного аукціону та застосування наслідків недійсності правочину з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову, витрати банку зі сплати судового збору за подання позову, апеляційних та касаційних скарг, підлягають покладенню на ПрАТ ″Бліц-інформ″ (продавець) та ТОВ ″Палп Мілл Прінт″ (покупець, переможець аукціону). Висновки щодо застосування норм матеріального права Щодо правової природи торгів з продажу майна боржника, стосовно якого здійснюється провадження у справі про банкрутство (статті 49, 50 Закону про банкрутство, статті 650, 655, 656 ЦК України) 289. Правова природа реалізації у справі про банкрутство майна боржника на торгах у формі аукціону полягає у продажі цього майна, тобто у забезпеченні переходу прав власності на нього до покупця переможця торгів (аукціону), невідємною і завершальною стадією якого є оформлення результатів продажу (аукціону) договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів (аукціону). Подібна природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для можливості визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства. 290. Процедура проведення аукціону у справі про банкрутство складається з: 1) передпідготовки проведення аукціону (призначення ліквідатора, отримання згоди заставного кредитора на реалізацію заставного майна, вибір організатора аукціону, оформлення проєкту договору на проведення аукціону), 2) підготовки до проведення аукціону (укладення договору з організатором аукціону, публікація оголошення, прийняття заяв на участь в аукціоні, внесення гарантійних внесків учасників аукціону), 3) проведення аукціону, 4) оформлення його результатів. Тобто процедура проведення аукціону на практиці обєднує в собі, зокрема, етапи: 1) передпідготовки, підготовки, організації та проведення аукціону з продажу майна боржника; 2) оформлення результатів аукціону, який з-поміж іншого передбачає складання протоколу за результатом проведеного аукціону та укладення договору купівлі-продажу майна боржника з подальшою передачею майна переможцю торгів (аукціону). Порушення встановлених законодавством правил, які визначають процедуру підготовки та проведення аукціону; правил, які регулюють сам порядок проведення аукціону; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону, є підставою для визнання результатів аукціону недійсними за статтею 55 Закону про банкрутство,що тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. Щодо кола осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника (стаття 55 Закону про банкрутство) 291. До осіб, які можуть звернутися до суду з вимогами про визнання недійсними результатів аукціону з реалізації майна боржника в порядку, визначеному Законом про банкрутство, належать, зокрема: 1) боржник (зокрема, арбітражний керуючий від імені боржника), 2) кредитори, 3) зареєстровані учасники аукціону, 4) особи, які вважають себе власником майна, що виставляється на аукціон, 5) уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, 6) особа, яка не є "зареєстрованим учасником аукціону" і водночас щодо якої організатором торгів не прийнято жодного з рішень, передбачених приписами статті 61 Закону про банкрутство (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні) у разі встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою усіх передбачених Законом про банкрутство дій щодо набуття статусу ″зареєстрованого учасника аукціону″ та вчинення перешкод з боку організатора аукціону в участі такої особи в аукціоні, 7) особи, які не були допущені до участі в аукціоні (за умови попереднього або одночасного оскарження ними рішення організатора аукціону про визначення учасників аукціону та встановлення судом за результатом оскарження порушення статті 61 Закону про банкрутство в частині допуску до участі в аукціоні). Щодо ефективності способу захисту про визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за його наслідком договору купівлі-продажу майна боржника у справі про банкрутство (статті 15, 16 ЦК України, стаття 20 ГК України, стаття 55 Закону про банкрутство, статті 387, 388 ЦК України) 292. Під час розгляду спору щодо відчуженого на аукціоні у справі про банкрутство майна боржника у зясуванні питання ефективності обраного способу захисту порушених прав необхідним є урахування характеру та природи правовідносин між сторонами на момент виникнення спору. 293. У правовідносинах з повернення відчуженого майна на аукціоні у справі про банкрутство відновлення порушеного права позивача здійснюється у різні способи, зокрема: − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство майно боржника перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону; - якщо за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є предявлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у випадку повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону); − якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство відчужено майно, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. Щодо правових наслідків визнання результатів аукціону та договору купівлі-продажу майна боржника недійсними (стаття 216 ЦК України, частина третя статті 55 Закону про банкрутство) 294. Тлумачення статті 216 ЦК України дозволяє стверджувати, що позивач особа, якій належить право на оскарження результатів аукціону у справі про банкрутство, заявляючи за наслідком визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та договору купівлі-продажу вимогу про повернення боржнику переданого за недійсним правочином майна або відшкодування вартості майна, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, відчуженого за недійсним правочином, оминаючи мовчанням питання повернення відповідачу отриманого за таким правочином самим позивачем. У цьому випадку переможець аукціону є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування його вартості. Керуючись статтями 286, 300, 301, 308, 309, 311, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальності ″Палп Мілл Прінт″, Товарної біржі ″Українська міжрегіональна спеціалізована″, Товариства з обмеженою відповідальністю ″Перевага-фінанс″, ліквідатора Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ Куліченка Максима Валерійовича залишити без задоволення. 2. Касаційну скаргу Акціонерного товариства ″Державний експортно-імпортний банк України″ задовольнити частково. 3. Змінити мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 шляхом її викладення в редакції цієї постанови. 4. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 скасувати в частині відмови Акціонерному товариству "Державний експортно-імпортний банк України" у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладених між Приватним акціонерним товариством ″Бліц-інформ″ та Товариством з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ за результатами проведення 18 листопада 2019 року другого повторного аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, зобовязання Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ передати (повернути) Приватному акціонерному товариству ″Бліц-інформ″ нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на оспорюваному аукціоні, ухваливши в цій частині нове судове рішення. 5. Визнати недійсними договори купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні), укладені між Приватним акціонерним товариством ″Бліц-інформ″ та Товариством з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ за результатами проведення 18 листопада 2019 року другого повторного аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, а саме: − договір купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні) від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3269, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3276, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3272, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3273, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3275, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3315, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3270, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3274, від 28 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурською Наталією Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 3271; − договір купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні) від 28 листопада 2019 року № 1128/01БДА-19/01БВ; − договір купівлі-продажу майна банкрута на відкритих торгах (аукціоні) від 28 листопада 2019 року (майно, що відчужується дебіторська заборгованість). 6. Зобовязати Товариство з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ (ідентифікаційний код 41790727) передати (повернути) Приватному акціонерному товариству ″Бліц-інформ″ (ідентифікаційний код 20050164) нерухоме та рухоме майно, що було реалізовано на другому повторному аукціоні з продажу майна Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″, проведеному 18 листопада 2019 року Товарною біржею ″Українська міжрегіональна спеціалізована″ за адресою: м. Київ, вул. Мурманська, 7, оголошення та/або інформація про який була оприлюднена на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України (публікації № 63576, 64168). 7. Стягнути з Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ (вул. Кіото, 25, м. Київ, 02156, ідентифікаційний код 20050164) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ (вул. Гагаріна, 16, офіс 26, м. Бровари, Київська область, 07400, ідентифікаційний код 41790727) сплачені як переможцем аукціону кошти в сумі 49 588 637,20 грн (сорок девять мільйонів пятсот вісімдесят вісім тисяч шістсот тридцять сім гривень 20 копійок) за договорами купівлі-продажу майна боржника, які визнані судом недійсними. 8. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 квітня 2023 року у справі № 910/2592/19 залишити без змін. 9. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю ″Палп Мілл Прінт″ (вул. Гагаріна, 16, офіс 26, м. Бровари, Київська область, 07400, ідентифікаційний код 41790727) на користь Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України″ (вул. Антоновича, 127, м. Київ, 03150, ідентифікаційний код 00032112) 2 102,00 грн (дві тисячі сто дві гривні 00 копійок) за подання позову до суду, 6 306,00 грн (шість тисяч триста шість гривень 00 копійок) відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг, 8 408,00 грн (вісім тисяч чотириста вісім гривень 00 копійок) відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційних скарг. 10. Стягнути з Приватного акціонерного товариства ″Бліц-інформ″ (вул. Кіото, 25, м. Київ, 02156, ідентифікаційний код 20050164) на користь Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України″ (вул. Антоновича, 127, м. Київ, 03150, ідентифікаційний код 00032112) 2 102,00 грн (дві тисячі сто дві гривні 00 копійок) за подання позову до суду, 6 306,00 грн (шість тисяч триста шість гривень 00 копійок) відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг, 8 408,00 грн (вісім тисяч чотириста вісім гривень 00 копійок) відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційних скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідачВ. Ю. УркевичСудді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна С. О. Погрібний І. В. Желєзний О. В. Ступак Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. ШевцоваВідповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Банасько О. О. Джерело: ЄДРСР 118520069

Якщо відверто то постанова дуже дивна і просто занадто швидко готовий повний текст з відступом від сталої судової практики, а також її обгрунтування в частині встановлення вартості частки в статутному капіталі на момент подачі позову шляхом відсутності доказів замість направлення в цій частині справи на новий розгляд у першу інстанцію, а також і відсутність відмови у позові у зв'язку з невірним способом захисту. Суд виснував: 47. Оскільки позивачка та відповідач проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року, а квартиру АДРЕСА_2 відповідач набув 9 лютого 2012 року, суд апеляційної інстанції правильно не поширив режим спільної сумісної власності на це майно. 70. Внесок до статутного капіталу ТОВ «Торговий дім «Євро Фуд» відповідач зробив у жовні 2016 року, тобто через кілька місяців після того, як були припинені шлюбні відносини з позивачкою. З урахуванням таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про доведеність того, що вказаний внесок зроблено за рахунок особистих коштів позивача і, відповідно, з відмовою у задоволенні позову у цій частині позовних вимог. 77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. 78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. 86. Позивачка має право вимагати виплати їй вартості частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, у той же час вона заявила вимогу про грошову компенсацію їй вартості частки внеску до статутного фонду. 87. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зважає і на те, що відповідач не спростував того, що заявлений розмір позовних вимог щодо стягнення з нього 750 000 гривень не відповідає вартості його частки у статутному капіталі ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». 101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

Постанова Іменем України 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 760/20948/16-ц Провадження № 14-70цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, стягнення компенсації половини вартості внесків до статутних капіталів господарських товариств і за зустрічним позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та стягнення коштів, набутих за час шлюбу, за касаційними скаргами позивачки (представник - адвокат Голубничий Олег Ігорович) та відповідача (представник - адвокат Ільїна Дар`я Валеріївна) на постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Сторони спору певний час спільно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Згодом перебували у зареєстрованому шлюбі. Відповідач ініціював його розірвання. Позивачка звернулася з позовом до відповідача про встановлення факту спільного проживання ними однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ набутої ними під час такого проживання квартири та компенсацію половини вартості внесків до статутного капіталу трьох юридичний осіб. Відповідач у зустрічному позові просив, зокрема, стягнути з колишньої дружини половину грошових заощаджень, спільно набутих за час шлюбу. 2. Суд першої інстанції задовольнив частково первісний і зустрічний позови: встановив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах трьох років, що передували реєстрації шлюбу; визнав спільним сумісним майном сторін квартиру і поділив її в ідеальних частках між ними; стягнув із відповідача на користь позивачки «компенсацію вартості її частки внеску» до статутного капіталу однієї з юридичних осіб; у задоволенні первісного та зустрічного позовів в інших частинах відмовив. 3. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення. Вважав доведеним факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах року, що передував реєстрації шлюбу; стягнув із відповідача на користь позивачки «компенсацію вартості її частки внеску» до статутного капіталу однієї з юридичних осіб, але іншої, ніж визначив суд першої інстанції; у задоволенні первісного та зустрічного позовів в інших частинах відмовив.Вважав, що сторони не навели достатніх доказів для визнання факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в межах трьох років, що передували реєстрації шлюбу. Зазначив, що позивачка не спростувала правомірності набуття квартири особисто відповідачем. 4. Позивачка подала касаційну скаргу через те, що апеляційний суд помилково визначив період її спільного з відповідачем проживання без реєстрації шлюбу, оскільки вибірково взяв до уваги письмові докази щодо проведення ремонту у спірній квартирі, відхиливши інші письмові докази, а також показання свідків і докази спільного відпочинку за кордоном. 5. На думку відповідача, викладеній у його касаційній скарзі, апеляційний суд не врахував, що право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не внеску до статутного капіталу. 6. Велика Палата Верховного Суду мала, зокрема, відповісти на питання про те, чи може один із подружжя претендувати (а) на визначення розміру його частки шляхом поділу частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, або (б) на стягнення половини вартості частки іншого з подружжя у такому капіталі, або (в) на стягнення половини вартості внеску іншого з подружжя у цьому капіталі. Вирішити, чи має право один із подружжя, який був співвласником коштів чи іншого майна, внесених у статутний капітал товариства, вимагати поділу спільної сумісної власності у такому і, відповідно, виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі товариства. (2) Зміст позовної заяви 7. 5 грудня 2016 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог і зміну предмета позову (т. 1, а. с. 101-103) просила: 7.1. Установити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем у період із травня 2010 року до 25 квітня 2013 року. 7.2. Визнати спільним сумісним майном її та відповідача квартиру загальною площею 96,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_2 ). 7.3. Поділити майно, набуте нею із відповідачем за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, через визнання за кожним із них права спільної часткової власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . 7.4. Стягнути з відповідача компенсацію половини вартості внесків до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Інноваційний дорожній ремонт» у розмірі 750 000,00 грн, ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» у розмірі 500 000,00 грн, ТзОВ «Ноябрь і Ко» у розмірі 33 000,00 грн. 8. Мотивувала позов так: 8.1. Позивачка проживала разом із відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з травня 2010 року до такої реєстрації 25 квітня 2013 року (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів міста Києва з Державним центром розвитку сім`ї). 8.2. У вказаний період сторони спільно вели господарство та мали спільний бюджет. Спершу проживали у квартирі, в якій зареєстрований відповідач, за адресою: АДРЕСА_3 (далі - квартира АДРЕСА_4 ). За місяць до офіційної реєстрації шлюбу, під час вагітності позивачки вони переїхали жити у квартиру АДРЕСА_2 . 8.3. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_3 . 8.4. Фактичні шлюбні відносини сторін можуть підтвердити свідки: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . 8.5. Позивачка разом із відповідачем спільно відпочивали за кордоном, зокрема: з 30 грудня 2008 року до 10 січня 2009 року - у Таїланді; з 25 квітня до 9 травня 2009 року - у США; з 5 до 15 січня 2010 року - у Домініканській Республіці; з 2 до 9 травня 2010 року - круїз Середземним морем; з 30 грудня 2010 року до 10 січня 2011 року - у Малайзії; з 10 до 13 листопада 2011 року - у Чехії; у вересні 2012 року - на острові Криті. Зазначене підтверджують відмітки у закордонних паспортах, копії сторінок яких додані до матеріалів справи. 8.6. Факт спільного проживання підтверджують спільні фотографії сторін, а також відсутність у цей період інших зареєстрованих шлюбних відносин. 8.7. У період спільного проживання сторони придбали квартиру АДРЕСА_2 , у якій спільними зусиллями зробили ремонт. Тому позивачка просить поділити цю квартиру, враховуючи рівність часток кожного з подружжя. 8.8. Відповідач без письмової згоди позивачки вніс у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» 1 500 000,00 грн, у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» - 1 000 000,00 грн і у статутний капітал ТзОВ «Ноябрь і Ко» - 66 000,00 грн. Тому вона вважає, що має право на компенсацію половини вартості внесків відповідача у статутні капітали вказаних господарських товариств, тобто на 1 283 000,00 грн. (3) Зміст зустрічної позовної заяви 9. 25 серпня 2018 року відповідач подав зустрічну позовну заяву, у якій просив: 9.1. Установити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з позивачкою у період із січня 2013 року до 25 квітня 2013 року. 9.2. Стягнути з позивачки на його користь 10 000,00 дол. США заощаджень, набутих за час перебування у шлюбі. 10. Мотивував зустрічний позов так: 10.1. Спільне проживання з позивачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу розпочалося не з травня 2010 року. Спільний відпочинок один раз на рік не підтверджує факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Спілкувалися та зустрічалися з 2008 року, однак почали спільно проживати, вести спільне господарство, мати взаємні права й обов`язки, зокрема спільний бюджет, тільки з січня 2013 року - після повернення зі спільної подорожі до Італії й отримання інформації про вагітність позивачки. З того часу вони проживали у квартирі АДРЕСА_4 , а з березня 2013 року - у квартирі АДРЕСА_2 , у якій зареєстрували місце проживання позивачки 5 квітня 2013 року. 10.2. Вказані обставини можуть підтвердити свідки: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 . 10.3. Доходи відповідача підтверджує довідка Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління Державної фіскальної служби (далі - ГУ ДФС) у м. Києві №/Ш/26-58-13-02-09 (т. 1, а. с. 224), згідно з якою сума доходу за 2010 рік становить 418 104,00 грн, за 2011 рік - 480 489,00 грн, за 2012 рік - 824 739,00 грн, за 2013 рік - 1 128 870,00 грн. 10.4. До укладення шлюбу з позивачкою відповідач не перебував у фактичних і зареєстрованих шлюбних відносинах, звик проживати один, самостійно вести домашнє господарство та займатися побутовими питаннями. Зокрема, згідно з відповіддю на адвокатський запит від кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , із січня до грудня 2012 року він відвідував його самостійно, замовляв сніданки та обіди, що підтверджують відомості з клієнтської бази. 10.5. Оскільки сторони почали спільно проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу із січня 2013 року, а квартира АДРЕСА_2 придбана 9 лютого 2012 року, вона належить відповідачеві на праві власності та не може бути предметом поділу. Позивачка не брала участі у пошуку цієї квартири й укладенні договору купівлі-продажу. Сторони цього договору вказали у пункті 6.1 про те, що відповідач у зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає та не веде спільного господарства з іншою особою. 10.6. Не відповідає дійсності інформація про те, що відповідач вніс до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» 1 500 000,00 грн. Тому у задоволенні вимоги про компенсацію половини вартості цього внеску слід відмовити. 10.7. ТзОВ «Ноябрь і Ко» зареєстроване у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 30 червня 2017 року, тобто після розірвання 7 лютого 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва у справі № 760/21227/16-ц (№ у ЄДРСР 64552170) шлюбу між сторонами. Тому у задоволенні вимоги про компенсацію половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства теж слід відмовити. 10.8. Не погоджується із тим, що йому слід компенсувати позивачці половину вартості внеску до статутного капіталу ТОВ «Торговий дім «Євро Фуд». 10.9. Просить поділити між сторонами грошові заощадження у сумі 20 000,00 дол. США, набуті разом із позивачкою за період шлюбу. 11. 12 лютого 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва постановив ухвалу, згідно з якою на підставі клопотання позивачки залишив без розгляду її вимогу про стягнення з відповідача компенсації вартості половини внеску до статутного капіталу ТзОВ «Ноябрь і Ко». (4) Зміст рішення суду першої інстанції 12. 12 серпня 2020 року Солом`янський районний суд м. Києва ухвалив рішення, згідно з яким первісний і зустрічний позови задовольнив частково: встановив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнав спільним сумісним майном сторін квартиру АДРЕСА_2 і поділив її, визнавши за кожним із них право власності на її 1/2 частину; стягнув із відповідача на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», а також 7 441,20 грн судового збору; в іншій частині у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив; стягнув з відповідача на користь позивачки 7 441,20 грн судового збору, а з позивачки на користь відповідача - 704,80 грн судового збору. Мотивував рішення так: 12.1. Факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року підтверджують: показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 ; спільний відпочинок за кордоном у Таїланді та США у 2009 році, у Домініканській Республіці у 2010 році, круїз Середземним морем того ж року, відпочинок у Малайзії та Чехії у 2011 році, на острові Криті у 2012 році; докази придбання меблів, виготовлення та встановлення меблевих і керамічних виробів, сантехніки у квартирі АДРЕСА_2 . 12.2. Необґрунтованими є доводи відповідача про те, що не слід брати до уваги докази його спільних подорожей із позивачкою, бо він відпочивав і подорожував з іншими жінками та виїздив за кордон сам. 12.3. Відповідач придбав квартиру АДРЕСА_2 , перебуваючи у фактичних сімейно-шлюбних відносинах із позивачкою. Тому це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Безпідставними є доводи відповідача про те, що він придбав квартиру АДРЕСА_2 за власні кошти, отримані у позику. 12.4. Слід стягнути компенсацію половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», загальний розмір якого становив 1 000 000,00 грн згідно з відомостями з інформаційної довідки з офіційного вебсайту Міністерства юстиції України (т 1, а. с. 113-119) та листа ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року (т. 2, а. с. 100-102). Задовольняючи цю вимогу, застосував висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 3 червня 2015 році у справі № 6-38цс15, і висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. 12.5. Треба відмовити у задоволенні вимоги про стягнення компенсації половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», оскільки позивачка не довела належними доказами, що це товариство було зареєстроване під час шлюбу сторін. Відповідна інформація відсутня в інформаційній довідці з офіційного вебсайту Міністерства юстиції України (т 1, а. с. 113-119) і листі ГУ ДФС у м. Києві (т. 2, а. с. 100-102). Довідка ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» від 11 лютого 2019 року (т. 2, а. с. 67) не є належним доказом факту державної реєстрації товариства. 12.6. Вимога за зустрічним позовом про стягнення з позивачки 10 000,00 дол. США є необґрунтованою, бо відповідач не надав доказів наявності цих коштів у спільній сумісній власності подружжя, а його доводи ґрунтуються виключно на поясненнях. (5) Зміст постанови суду апеляційної інстанції 13. 21 січня 2021 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 12 серпня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення первісного і зустрічного позовів: установив факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року; стягнув з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт»; в іншій частині у задоволенні первісного та зустрічного позову відмовив. Мотивував постанову так: 13.1. 25 квітня 2013 року сторони уклали шлюб, який 7 лютого 2017 року Солом`янський районний суд м. Києва у справі № 760/21227/16-ц розірвав. 13.2. Факт спільного проживання позивачки з відповідачем однією сім`єю з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року непідтверджений достатніми доказами. Цей факт не можна встановити за відсутності інших доказів лише за показаннями свідків (близький за змістом висновок сформульований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц і від 6 квітня 2020 року в справі № 738/1452/17). 13.3. Надані суду докази не підтверджують, що замовлені та доставлені позивачкою сантехнічні, електротехнічні й інші оздоблювальні та декоративні матеріали стосуються саме ремонту й облаштування квартири АДРЕСА_2 , бо у власності позивачки є інше житло. Саме тому не є допустимими доказами проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року: договір поставки № 308 від 5 жовтня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_14 стосовно меблів (т. 1, а. с. 158-164); комерційна пропозиція ТзОВ «Ойкос Україна Декор» щодо матеріалів від 12 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 165); товарний чек від 13 червня 2012 року про придбання карнизу (т. 1, а. с. 166); накладна та замовлення від магазину «Лампа» від 3 і 30 липня 2012 року № 20702/551 та № 20702/552 відповідно (т. 1, а. с. 171, 172, 178); накладна від 25 липня 2012 року (т. 1, а. с. 173); рахунки-фактури ТзОВ «Галант Пол електра» № 18243 від 22 серпня 2012 року та № 25735 від 8 листопада 2012 року на поставку механізмів освітлення (т. 1, а. с. 174, 176); накладна суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_15 від 2 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 177); рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_16 № 10/22 від 22 жовтня 2012 року (т. 1, а. с. 179); замовлення покупця № 1331 від 19 листопада 2012 року (т. 1, а. с. 180); товарний чек на купівлю сантехніки № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 182); рахунки-фактури суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_17 на поставку сантехнічних та оздоблювальних матеріалів з магазину «Агромат» № 117113 від 17 квітня 2012 року, № 122511 від 21 квітня 2012 року, № 123492 від 23 квітня 2012 року, № 133096 і № 132167 від 30 квітня 2012 року, № 133103 від 1 травня 2012 року, № 213241 від 1 липня 2012 року, № 234587 від 16 липня 2012 року, № 240515 від 20 липня 2012 року, № 257880 від 2 серпня 2012 року, № 277096 від 16 серпня 2012 року, № 281959 і № 282251 від 20 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 183-195). Крім того, неналежним доказом є і договір на виготовлення та поставку меблевих виробів № НФ 000001306 від 12 вересня 2015 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 (т. 1, а. с. 142-145), перебуваючи з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 13.4. Починаючи з 8 травня 2012 року позивачка брала участь у ремонті й облаштуванні квартири АДРЕСА_2 , що підтверджують: договір поставки № 297 від 8 травня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 про виготовлення та доставку меблів (т. 1, а. с. 146-154); договір купівлі-продажу меблів № 4R 648 від 30 червня 2012 року, який вона уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 132-141); договір № 227/11 від 27 листопада 2012 року, укладений з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_20 про виготовлення та доставку вітражів (т. 1, а. с. 126-131); товарні чеки на придбання речей і матеріалів від 18 та 20 червня 2012 року (т. 1, а. с. 166-169); замовлення № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 181). Отже, вказані докази підтверджують існування з 8 травня 2012 року у сторін відносин, притаманних подружжю. 13.5. Доводи про те, що сторони у спірний період неодноразово спільно відпочивали, не є достатніми для визнання факту проживання їх однією сім`єю без реєстрації шлюбу у розумінні статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) без наявності інших ознак сім`ї: ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю (аналогічний висновок є у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15). 13.6. Відповідач придбав квартиру АДРЕСА_2 до початку спільного проживання з позивачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Тому це майно не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. У матеріалах справи немає відомостей про те, що пункт 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року визнаний недійсним. З огляду на припис статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) діє презумпція належності квартири АДРЕСА_2 на праві власності відповідачеві (аналогічний висновок щодо належності квартири до особистої приватної власності покупця у разі вказівки про це у договорі купівлі-продажу зробив Верховний Суду складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц). 13.7. Якщо один із подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або у праві вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, а також висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц). 13.8. Принцип правової визначеності як елемент верховенства права передбачає, зокрема, те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц). Як установив Солом`янський районний суд м. Києва у рішенні від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц, сторони з весни 2016 року перестали підтримувати подружні стосунки, вести домашнє господарство та проживають окремо. ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» зареєстроване 19 жовтня 2016 року. Тому у позивачки не виникло право вимоги щодо виплати їй компенсації половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства згідно зі статтями 69, 70 СК України, статтями 113, 115 ЦК України та статтями 1, 12 Закону України «Про господарські товариства». Отже, у задоволенні відповідної вимоги треба відмовити. 13.9. Згідно з підписаною директором ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» довідкою від 11 лютого 2019 року (т. 2, а. с. 67) це товариство зареєстроване 11 лютого 2016 року, тобто у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Розмір внеску відповідача до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» становить 1 500 000,00 грн (т. 2, а. с. 100-102) згідно з листом ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року за №11386/9/26-15-08-06-25. Тому вимогу про стягнення 750 000,00 грн як половини вартості внеску до статутного капіталу цього товариства згідно зі статтями 69, 70 СК України, статтями 113, 115 ЦК України та статтями 1, 12 Закону України «Про господарські товариства» треба задовольнити. 13.10. Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні зустрічної позовної вимоги відповідача про стягнення 10 000,00 дол. США через недоведеність. (6) Зміст вимог касаційних скарг 14. 25 лютого 2021 року позивачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджувала про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. У касаційній скарзі просить: 14.1. Скасувати постанову апеляційного суду у частині часткового задоволення первісного позову, встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року та відмови у задоволенні решти вимог позивачки. 14.2. Залишити в силі постанову апеляційного суду у частині стягнення на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». 14.3. Залишити в силі рішення суду першої інстанції про: встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнання квартири № 424 спільною сумісною власністю та її поділ між сторонами шляхом визнання за кожним з них права власності на 1/2 частину; стягнення на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд». 15. 5 березня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення цієї скарги без руху. 22 березня 2021 року позивачка подала заяву про усунення недоліків у частині сплати судового збору. 16. 27 лютого 2021 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу. 17. 26 березня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення цієї скарги без руху. 18. 4 червня 2021 року відповідач подав касаційну скаргу з усунутими недоліками. Стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати постанову апеляційного суду у частині часткового задоволення первісного позову про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову. (7) Зміст ухвал суду касаційної інстанції 19. 29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою поновив позивачці строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. Зазначив, що у цій скарзі є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 4 частини другої статті 389 та пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України: суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17 та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15. Крім того, вказав, що позивачка вважає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази. 20. 30 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача. Зазначив, що у ній є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 4 частини другої статті 389 та пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України: суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформульованих у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, і висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15. Крім того, відповідач вказав, що апеляційний суд установив обставини, які мають суттєве значення, на підставі «недопустимих доказів». 21. 20 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що необхідно відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Згідно з цим висновком, якщо один із подружжя є учасником господарського товариства та вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна (грошова компенсація) у разі поділу майна подружжя. Мотивував необхідність відступу так: 21.1. Незважаючи на поширену судову практику, питання поділу бізнесу - вартості внесеного майна, половини отриманого доходу від діяльності товариства з обмеженою діяльністю - є одними з найбільш неоднозначних під час поділу спільного майна подружжя. Підходи щодо поділу майна подружжя у частині поділу частки у такому товаристві (тобто стосовно прав одного з подружжя під час розірвання шлюбу на частку у статутному капіталі товариства, яке належить іншому з подружжя) у судовій практиці змінювалися. 21.2. Позивачка має право на компенсацію половини вартості внеску відповідача до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, бо такий внесок зроблений під час шлюбу за рахунок спільних сумісних коштів. 21.3. 19 вересня 2012 року Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі № 1-8/2012 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України. Виснував, що статутний капітал і майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 21.4. 3 липня 2013 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-61цс13, у якій вказав, що у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з подружжя у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а інший із подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. 21.5. 2 жовтня 2013 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-79цс13, у якій зазначив, що «навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства». 21.6. 3 червня 2015 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 6-38цс15, у якій роз`яснив поняття частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та спосіб поділу такого майна: «Якщо один із подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства». 21.7. Вирішуючи спори про поділ майна подружжя у частині поділу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, Верховний Суд послідовно застосовує висновки Верховного Суду України. Вказане підтверджують постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, від 11 березня 2020 року у справі № 161/19023/17, від 8 вересня 2021 року у справі № 727/6374/17, від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 вересня 2021 року у справі № 161/9644/19, від 1 листопада 2021 року у справі № 179/130/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 906/936/18, від 3 березня 2020 року у справі № 909/52/19. У цих справах порушене право позивача суд захистив через стягнення грошової компенсації половини вартості внесеного до статутного капіталу майна, половини отриманого доходу від діяльності підприємства, половини майна, що залишилось після його ліквідації. 21.8. 29 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 916/2813/18 і відступила від висновків Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 569/6236/16-ц, і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованого у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 918/598/18, про те, що частка у статутному капіталі приватного підприємства, яка «придбана» за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним із подружжя без згоди іншого. 21.9. 15 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову у справі № 450/624/15. Відмовив у задоволенні вимоги позивачки до відповідача про виділення 1/2 частини статутного капіталу приватного підприємства. Вважав, що апеляційний суд обґрунтовано виснував про відсутність підстав для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину нерухомого майна, належного такому підприємству, бо це майно є власністю юридичної особи. Однак апеляційний суд помилково зазначив, що речове право позивачки трансформувалося у право вимоги на виплату половини вартості зазначеного майна, набутого за рахунок спільних коштів подружжя для використання у підприємницькій діяльності. Зважаючи на необхідність урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, про те, що у разі внесення одним із подружжя (колишнього подружжя), який є учасником господарського товариства, коштів чи майна до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, саме товариство стає їх власником, тоді як право іншого з подружжя на спільні кошти / майно трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частки у статутному капіталі товариства, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника товариства до його статутного капіталу, Верховний Суд вважав обґрунтованими доводи касаційної скарги відповідача про те, що позивач наділений правом вимагати компенсації половини вартості частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника до статутного капіталу товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна. 21.10. У справі № 450/624/15 одна із суддів Великої Палати виклала окрему думку, в якій, зокрема, зазначила, що інакше розуміє висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. На її думку, Велика Палата Верховного Суду у тій постанові не вирішувала питання способу поділу майна подружжя, зокрема, якщо один із подружжя є власником товариства. Вона вирішила питання стосовно правового режиму майна приватного підприємства, що має значення для вирішення питання поділу майна подружжя, бо суд повинен встановити, що саме є власністю подружжя. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя. 21.11. Отже, невирішеним є питання про те, на що може претендувати один із подружжя: лише на компенсацію половини вартості частки іншого з подружжя у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю чи, за його вибором, на виплату половини вартості внеску відповідача як засновника до статутного капіталу цього товариства або половини вартості внесеного подружжям майна. 21.12. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням принципу верховенства права має роз`яснити «особливості інтерпретації положень» статті 74 СК України, статті 13 Закону України «Про господарські товариства» у ситуаціях, аналогічних до тієї, якої стосується ця справа. 21.13. В ухвалі про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що невирішеним є питання про те, у суді якої юрисдикції слід вирішувати спір між подружжям (колишнім подружжям) про компенсацію половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 22. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так: 22.1. Суд апеляційної інстанції застосував приписи статей 60, 68, 104 і 114 СК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 і від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц: у справі № 372/504/17 є висновок про те, що діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, набуте ними у період шлюбу. Ця презумпція спростовна: один із подружжя може оспорити поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує; у справі № 554/8023/15-ц є висновок про те, що коли, розглядаючи вимогу про поділ спільного сумісного майна подружжя, суд встановить, що один із подружжя відчужив або використав це майно на свій розсуд проти волі іншого та не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, або приховав його, таке майно чи його вартість треба враховувати при поділі. 22.2. Відповідач не надав доказів того, що зробив внесок до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» за рахунок власних коштів. Не є встановленим фактом наведені у рішенні Солом`янського районного суду м. Києва від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц про розірвання шлюбу обставини про те, що сторони перестали підтримувати подружні стосунки, вести спільне домашнє господарство та проживають окремо з весни 2016 року. Рішення у справі № 760/21227/16-ц набрало законної сили 20 лютого 2017 року. Тому на момент внесення відповідачем коштів до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» сторони шлюб не розірвали, і такий внесок є їхньою спільною сумісною власністю. 22.3. Апеляційний суд помилково застосував висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, про те, що за змістом статті 74 СК України періодичний спільний відпочинок не є достатнім доказом для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу за відсутності інших ознак сім`ї. На відміну від тих справ, у справі № 760/20948/16-ц факт проживання сторін однією сім`єю підтверджують не тільки спільні закордонні подорожі, але й показання свідків і письмові докази. 22.4. Апеляційний суд безпідставно застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17, про те, що лише на підставі показань свідків за відсутності інших доказів не можна встановити факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Цей висновок є нерелевантним, бо за обставинами справи № 760/20948/16-ц такий факт підтверджують не тільки показання свідків, але й письмові докази. 22.5. Апеляційний суд помилково застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц. У тій справі суд не взяв до уваги визнання стороною факту спільного проживання, бо це суперечило встановленим на підставі належних доказів обставинам. Положення договору купівлі-продажу квартири у зазначеній справі суд урахував додатково для підтвердження обставин, встановлених на підставі інших доказів. Тоді як у справі № 760/20948/16-ц суд апеляційної інстанції на підставі пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року виснував, що відповідач її придбав у приватну власність. 22.6. Апеляційний суд порушив приписи статей 76-80, 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), не взявши до уваги письмові докази, які підтверджують проведення позивачкою ремонтних робіт у квартирі АДРЕСА_2 з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року. Натомість такі ж докази, які підтверджують проведення ремонтних робіт у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року, суд визнав належними. Тому помилково встановив, що у період з 1 травня 2010 року до 8 травня 2012 року сторони не вели спільного господарства та спільно не проживали. 23. Відповідач мотивував касаційну скаргу так: 23.1. Листі ГУ ДФС у м. Києві від 26 квітня 2019 року за № 11386/9/26-15-08-06-25, не підтверджує внесення коштів до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», а тільки визначає задекларовану суму внеску. Тому апеляційний суд на підставі «недопустимого доказу» задовольнив вимогу про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки» у статутному капіталі цього товариства. 23.2. Апеляційний суд не встановив вартості частки відповідача у ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» на час вирішення питання про її поділ, не застосував частину восьму статті 24 Закону України «Про господарські товариства» та висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц про те, що вартість частки учасника товариства визначається, виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток, пропорційно до розміру частки цього учасника. 23.3. Суд апеляційної інстанції не встановив, за рахунок яких коштів сформований внесок до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, і лише тоді, коли ці кошти всупереч статті 65 СК України використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. 23.4. Апеляційний суд не врахував висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. (2) Відзиви на касаційні скарги 24. 18 червня 2021 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу позивачки. Просить залишити цю скаргу без задоволення. 25. 30 серпня 2021 року позивачка подала відзив на касаційну скаргу відповідача. Просить залишити цю скаргу без задоволення. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у касаційному суді 26. Позивачка оскаржила постанову апеляційного суду, який переглядав рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення первісного позову, встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року та відмови у задоволенні решти вимог позивачки; просила залишити в силі: постанову апеляційного суду у частині стягнення на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт»; рішення суду першої інстанції про: встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року; визнання квартири № 424 спільною сумісною власністю та її поділ між сторонами шляхом визнання за кожною з них права власності на 1/2 частину; стягнення на користь позивачки 500 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд». Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначила позивачка у касаційній скарзі: (1) суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 306/192/14-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц і від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17 та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); (2) суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 та пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). 27. Відповідач оскаржив постанову апеляційного суду, який переглядав рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення первісного позову про стягнення з відповідача на користь позивачки 750 000,00 грн «компенсації вартості її частки внеску» до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначила позивачка у касаційній скарзі: (1) суди попередніх інстанцій не застосували висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформульованих у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, і висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); (2) суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 та пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). 28. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 29. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення попередніх інстанцій у межах доводів касаційних скарг позивачки та відповідача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і лише з метою забезпечення однакового тлумачення норм права, сталості та єдності судової практики. (2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу 30. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України). 31. Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 5 частини першої статті 315 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 32. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). 33. Велика Палата Верховного Суду раніше вже зробила висновок, що позовна вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, лише у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (пункти 41-42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц). 34. У цій справі апеляційний суд установив факт спільного проживання позивачки з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства і спільного бюджету у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року. 35. Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про встановлення факту спільного проживання сторін у період з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року, оскільки такий факт не був доведений належними доказами. 36. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц, № у ЄДРСР 83000767). 37. Суди першої та апеляційної інстанцій установили: 37.1. Згідно з показаннями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з травня 2010 року до 24 квітня 2013 року. Згідно з показаннями свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року. 37.2. Позивачка з відповідачем спільно відпочивали за кордоном у Таїланді та США у 2009 році, у Домініканській Республіці у 2010 році, були у круїзі у Середземному морі того ж року, відпочивали у Малайзії та Чехії у 2011 році, на острові Криті у 2012 році. 37.3. Сторони надали такі докази ведення ними спільного господарства та спільного бюджету: договір поставки № 308 від 5 жовтня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_14 стосовно меблів (т. 1, а. с. 158-164); комерційна пропозиція ТзОВ «Ойкос Україна Декор» щодо матеріалів від 12 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 165); товарний чек від 13 червня 2012 року про придбання карнизу (т. 1, а. с. 166); накладна та замовлення від магазину «Лампа» від 3 і 30 липня 2012 року № 20702/551 та № 20702/552 відповідно (т. 1, а. с. 171, 172, 178); накладна від 25 липня 2012 року (т. 1, а. с. 173); рахунки-фактури ТзОВ «Галант Пол електра» № 18243 від 22 серпня 2012 року та № 25735 від 8 листопада 2012 року на поставку механізмів освітлення (т. 1, а. с. 174, 176); накладна суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_15 від 2 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 177); рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_16 № 10/22 від 22 жовтня 2012 року (т. 1, а. с. 179); замовлення покупця № 1331 від 19 листопада 2012 року (т. 1, а. с. 180); товарний чек на купівлю сантехніки № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 182); рахунки-фактури суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_17 на поставку сантехнічних та оздоблювальних матеріалів з магазину «Агромат» № 117113 від 17 квітня 2012 року, № 122511 від 21 квітня 2012 року, № 123492 від 23 квітня 2012 року, № 133096 і № 132167 від 30 квітня 2012 року, № 133103 від 1 травня 2012 року, № 213241 від 1 липня 2012 року, № 234587 від 16 липня 2012 року, № 240515 від 20 липня 2012 року, № 257880 від 2 серпня 2012 року, № 277096 від 16 серпня 2012 року, № 281959 і № 282251 від 20 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 183-195); договір поставки № 297 від 8 травня 2012 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 про виготовлення та доставку меблів (т. 1, а. с. 146-154); договір купівлі-продажу меблів № 4R 648 від 30 червня 2012 року, який вона уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 132-141); договір № 227/11 від 27 листопада 2012 року, укладений з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_20 про виготовлення та доставку вітражів (т. 1, а. с. 126-131); товарні чеки на придбання речей і матеріалів від 18 та 20 червня 2012 року (т. 1, а. с. 166-169); замовлення № 257/08 від 23 серпня 2012 року (т. 1, а. с. 181); договір на виготовлення та поставку меблевих виробів № НФ 000001306 від 12 вересня 2015 року, який позивачка уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_18 (т. 1, а. с. 142-145). 37.4. 25 квітня 2013 року позивачка та відповідач уклали шлюб. Позивачка змінила прізвище з « ОСОБА_21 » на « ОСОБА_21 ». 37.5. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 . 37.6. 24 квітня 2014 року позивачка змінила прізвище з « ОСОБА_21 » на « ОСОБА_21 ». 37.7. 7 лютого 2017 року Солом`янський районний суд міста Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу між сторонами. 38. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивачки у касаційній скарзі в частині оцінки доказів, що підтверджують проведення у квартирі АДРЕСА_2 ремонтних робіт у період з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року, оскільки згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні апеляційного суду чи спростовані ним. 39. Позивачка у касаційній скарзі стверджує, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував докази періодичного спільного відпочинку її та відповідача за кордоном, які підтверджують факт їхнього спільного проживання з 1 травня 2010 року до 7 травня 2012 року. Вказані доводи обґрунтовує із посиланням на висновки, сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (№ у ЄДРСР 80181201) та від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (№ у ЄДРСР 83666134). 39.1. За обставинами справи № 522/25049/16-ц позивач звернувся з позовом до відповідачки про визнання факту сумісного проживання; визнання частково недійсним (в частині пайовика) договору асоційованого членства в споживчому товаристві, укладеного останньою з споживчим товариством; переведення права і обов`язків пайовика споживчого товариства на його користь; визнання за ним права власності на майнові права на квартиру. Мотивував тим, що він з відповідачкою мешкав разом у період з серпня 2016 року і по кінець листопада 2016 року. У цей час позивачка за передані ним кошти придбала квартиру та безпідставно оформила її на своє ім`я. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд. Застосував статті 3 та 74 СК України. Мотивував тим, що суд не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді цієї справи, зокрема, не обговорив питання залучення до участі у розгляді справи споживчого товариства. Суди не встановили доказів, які б підтверджували ведення сторонами спільного бюджету та спільного господарства і побуту. Посилання на періодичний спільний відпочинок не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у розумінні статті 74 СК України, без наявності інших ознак сім`ї. 39.2. У справі № 588/350/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; визнання, придбаного у цей період автомобіля, спільним сумісним майном; визнання за нею права власності на частину вказаного автомобіля; стягнення в порядку поділу вартості частини автомобіля у розмірі 76 950,00 грн, припинивши її право власності на вказане майно після сплати відповідачем вказаної компенсації. Мотивувала тим, що під час проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу вони з відповідачем вели спільне господарство, мали спільний побут та за спільні кошти придбали автомобіль. Оскільки вони не дійшли згоди щодо добровільного поділу майна, просить стягнути компенсацію вартості половини автомобіля. Верховний Суд складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Застосував статті 3, 21 та 74 СК України. Мотивував тим, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем протягом 2012 - 2014 років коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не свідчать про те, що між сторонами склались та мали місце у вказаний період усталені відносини, які притаманні подружжю. 39.3. З огляду на зміст вказаних постанов Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком Касаційного цивільного суду у цих справах згідно з яким, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, спільний відпочинок осіб не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. Відтак вказані висновки не спростовують правомірності судового рішення апеляційної інстанції в цій частині. (2.2) Щодо задоволення судами вимог про визнання квартири АДРЕСА_2 спільним сумісним майном 40. Позивачка заявила вимогу про визнання квартири АДРЕСА_2 спільним сумісним майном. Суд першої інстанції цю вимогу задовольнив, натомість апеляційний суд відмовив у її задоволенні, оскільки на час набуття квартири сторони спільно не проживали однією сім`єю. 41. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України). 42. Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України). 43. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21). 44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц). 45. Метою заявленого позивачкою позову у даній справі є поділ спільного сумісного майна, набутого за час її спільного проживання з відповідачем як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу. 46. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 76, № у ЄДРСР 89819917) та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 (пункт 78, № у ЄДРСР 90359317). 47. Оскільки позивачка та відповідач проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина у період з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року, а квартиру АДРЕСА_2 відповідач набув 9 лютого 2012 року, суд апеляційної інстанції правильно не поширив режим спільної сумісної власності на це майно. (2.3) Щодо поділу квартири 48 . Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивачка, зокрема, стверджувала, що у період з 1 травня 2010 року до 24 квітня 2013 року вони з відповідачем набули на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_2 . Водночас відповідач як у суді першої інстанції у зустрічній позовній заяві (т. 1, а. с. 207-213) та доповіді на судових дебатах (т. 2, а. с. 181-187), так і в апеляційній скарзі (т. 3, а. с. 1-12) та у відзиві на касаційну скаргу позивачки (т. 4, а. с. 138-142) заперечує обставину набуття вказаного об`єкта нерухомості за кошти спільного бюджету та стверджує, що вказана квартира набута за його особисті кошти. З вказаними доводами погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у цій частині у задоволенні позову. 49. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що квартира АДРЕСА_2 не є спільною власністю подружжя, оскільки вона набута до моменту перебування позивачки й відповідача у фактичних шлюбних відносинах та за власні кошти останнього, про вказано також у договорі купівлі-продажу. 50. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). 51. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України). 52. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України). 53. Суди обох інстанцій установили, що 9 лютого 2012 року відповідач зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_2 , яку набув на підставі договору купівлі-продажу. Вказаний договір посвідчила приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Петрова С. М. та зареєструвала в реєстрі за №217 (т.1, а. с. 53-56). 54. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з пунктом 6.1 договору купівлі-продажу квартири від 9 лютого 2012 року відповідач (покупець) запевнив продавця про те, що він купує вказану квартиру за власні кошти, не перебуваючи в шлюбі, не проживаючи однією сім`єю та не ведучи спільне господарство з іншою особою. Придбана квартира буде належати йому на праві особистої приватної власності. 55. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц). 56. Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати усе спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, № у ЄДРСР 105325146). 57. Позивачка звернулася до суду з метою поділу нерухомого (квартири АДРЕСА_2 ) майна, набутої у шлюбі. Відомості про наявність у сторін інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає ефективний захист прав позивачки можливий при вирішенні позовних вимог про поділ вказаного нерухомого майна у межах цієї справи. 58. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що квартира АДРЕСА_2 придбана 9 лютого 2012 року, тобто поза періодом спільного проживання позивачки та відповідача як подружжя з 8 травня 2012 року до 24 квітня 2013 року. 59. Заперечення позивачки про застосування апеляційним судом пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим. Апеляційний суд помилково застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 367/7714/16-ц (№ у ЄДРСР 77397943). У тій справі суд не взяв до уваги визнання стороною факту спільного проживання, бо це суперечило встановленим на підставі належних доказів обставинам. Положення договору купівлі-продажу квартири у зазначеній справі суд урахував додатково для підтвердження обставин, встановлених на підставі інших доказів. Тоді як у справі № 760/20948/16-ц суд апеляційної інстанції на підставі пункту 6.1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 9 лютого 2012 року виснував, що відповідач її придбав у приватну власність. У справі № 367/7714/16-ц позивач звернувся з позовом до відповідачки про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного сумісного майна подружжя. Верховний Суд складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін судове рішення апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову. Застосував статті 3, 21 та 74 СК України. Мотивував тим, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують доводи позивача щодо існування між ним та відповідачкою відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та побуту, та придбання спірної квартири за їх спільні сумісні кошти або спільною працею. Зазначив, що згідно з умовами договору купівлі-продажу відповідачка придбала квартиру в особисту власність, оскільки в шлюбі або у фактичних відносинах не перебувала на час її купівлі. 60. Ураховуючи встановлені у даній справі обставини, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що квартира АДРЕСА_2 не є майном на яке поширюється режим спільної сумісної власності, оскільки вона придбана до моменту спільного проживання позивачки та відповідача як подружжя. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що квартира не підлягає поділу між сторонами. (2.4) Щодо вимог про поділ внесків у статутні капітали товариств 61. Позивачка заявила позовні вимоги про стягнення з відповідача компенсації половини вартості внесків до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Інноваційний дорожній ремонт» у розмірі 750 000,00 грн, ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» у розмірі 500 000,00 грн, ТзОВ «Ноябрь і Ко» у розмірі 33 000,00 грн., оскільки ці внески зроблено без її згоди за рахунок спільних коштів, проте не в інтересах сім`ї. 62. В подальшому, за заявою позивачки, вимоги про компенсацію половини внеску до статутного капіталу ТзОВ «Ноябрь і Ко» суд першої інстанції залишив без розгляду (т. 2, а. с. 80). 63. Суди встановили, що ТОВ «Інноваційний дорожній ремонт» створено та зареєстровано 11 лютого 2016 року, а ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд» - 19 жовтня 2016 року. 64. Вирішуючи справу, суд першої інстанції, керуючись висновком сформульованим Верховним Судом України у постанові від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, стягнув половину вартості внеску відповідача у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд». Однак відмовив у частині стягнення внеску у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт», оскільки позивачка не довела, що вказане товариство було зареєстроване під час шлюбу, який тривав з 25 квітня 2013 року до фактичного припинення сімейно-шлюбних відносин восени 2016 року. 65. Суд апеляційної інстанції, керуючись висновком сформульованим Верховним Судом України у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, стягнув половину вартості внеску відповідача у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». Однак відмовив у частині стягнення внеску у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», оскільки вказане товариство було зареєстроване 19 жовтня 2016 року, тобто після того як сторони перестали підтримувати подружні стосунки, вести домашнє господарство та проживати разом з весни 2016 року згідно з мотивами судового рішення від 7 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц. При цьому апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилився у питанні встановлення попереднім рішенням суду періоду припинення шлюбних відносин позивача та відповідача. 66. Позивачка у касаційній скарзі (т. 4, а. с. 2-6) заперечує проти висновку апеляційного суду у частині відмови у стягненні внеску у статутний капітал ТзОВ «Торговий дім «Євро Фуд», оскільки на момент внесення спільних коштів подружжя у його статутний капітал сторони ще перебували у шлюбі. Тому, на її думку, внесок у статутний капітал вказаного товариства є їхньою спільною сумісною власністю. Водночас відповідач у касаційній скарзі (т. 4, а. с. 15-22) вказав, що право на компенсацію вартості частини коштів виникає лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу згідно з висновком, сформульованим Верховним Судом України у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15. Зазначив, що апеляційний суд не встановив за рахунок яких коштів сформований внесок до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» та вартість частки у його статутний капітал на час вирішення питання про поділ згідно з висновком, сформульованим Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц. 67. Частина третя статті 368 ЦК України, частина перша статті 60 СК України визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 68. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (стаття 57 СК). У разі виникнення спору з цього приводу, має доводитися не факт належності майна до спільної власності, а обставини, які виключають виникнення спільної сумісної власності на спірне майно. 69. Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 квітня 2013 року по 07 лютого 2017 року. При цьому рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року у справі № 760/21227/16-ц (з урахуванням ухвали про виправлення описки) визнано, що з весни 2016 року сторони перестали підтримувати подружні стосунки, ведення домашнього господарства, проживають окремо. 70. Внесок до статутного капіталу ТОВ «Торговий дім «Євро Фуд» відповідач зробив у жовні 2016 року, тобто через кілька місяців після того, як були припинені шлюбні відносини з позивачкою. З урахуванням таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про доведеність того, що вказаний внесок зроблено за рахунок особистих коштів позивача і, відповідно, з відмовою у задоволенні позову у цій частині позовних вимог. 71. Що стосується внеску коштів до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід зазначити наступне. 72. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 13 Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб). Аналогічна норма передбачена частиною другою статті 115 ЦК України. 73. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається із вкладів його учасників. Розмір статутного капіталу дорівнює сумі вартості таких вкладів (частина перша статті 144 ЦК України у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб). 74. Товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 12 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції). Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 115 ЦК України. 75. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом (абзац четвертий частини другої статті 148 ЦК України у вказаній редакції). 76. Учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом (пункти «б» та «д» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції). 77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. 78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. 79. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції). 80. Тому помилковим є висновок апеляційного суду про можливість задоволення вимоги про виплату частини вартості внесеного одним з подружжя вкладу у статутний капітал товариства. Позивачка може вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі визначену на дату пред`явлення позовних вимог. 81. Частково подібного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц та від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц, першу з яких вказує Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а другу - відповідач у відзиві на касаційну скаргу. 81.1. Згідно з обставинами справи № 450/624/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про поділ спільного майна подружжя через виділення кожній зі сторін частини будинку, частини земельної ділянки для обслуговування будинку, частини статутного капіталу приватного підприємства, що становить 180 250,00 грн, частини майна приватного підприємства, часини вартості автомобіля. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду переглядав судові рішення про попередніх інстанцій під час нового розгляду в частині вимог про поділ майна та статутного капіталу приватного капіталу. Верховний Суд скасував рішення першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимоги про виділення частини статутного капіталу приватного підприємства та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог; в частині вимог про поділ нерухомого майна приватного підприємства змінив мотиви в цій частині, залишивши без змін резолютивну частину про відмову у задоволенні позову. Вважав, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на частину нерухомого майна, належного приватному підприємству, оскільки таке майно є власністю вказаної юридичної особи. Однак помилково зазначив, що таке речове право позивача трансформувалося у право вимоги на виплату половини вартості зазначеного майна, як такого, що набуте для використання у підприємницькій діяльності, але за рахунок спільних коштів подружжя. Врахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у справі 916/2813/18 у постанові від 29 червня 2021 року (№ у ЄДРСР № НОМЕР_2 ), виснував про те, що позивачка наділена правом вимагати компенсації половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника у статутний капітал товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна. 81.2. За обставинами справи № 683/886/16-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача та двох товариств з обмеженою відповідальністю про поділ майна подружжя. Оскільки у добровільному порядку подружжя не досягло згоди щодо поділу майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, вона звернулася до суду із цим позовом. Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в межах оскаржуваних вимог скасував судове рішення апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення половини вартості частки у статутному капіталі господарських товариств та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Застосував статті 57, 60 СК України та частину восьму статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю». Апеляційний суд не врахував, що вклади, внесені під час перебування у шлюбі одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільне майно трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості частки учасника у статутному капіталі товариства. Відповідно до частини восьмої статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю» вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував зазначені норми матеріального права, не встановив вартості часток відповідача у товариствах на час вирішення питання про їх поділ. 82. Велика Палата Верховного Суду відхиляє заперечення відповідача про те, що при вирішенні цієї справи суди безпідставно не врахували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, оскільки він є не релевантним до справи № 760/20948/16-ц та не стосується виплати частини вартості частки у статутному капіталі господарського товариства. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено, що вклад до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» відповідач здійснював за рахунок власних коштів. Він також не спростував те, що вказаний вклад здійснено за рахунок спільної сумісної власності подружжя. 82.1. Натомість у справі № 6-612цс15 позивач звернувся з позовом до відповідачки про визнання права власності на частину житлового будинку та зустрічним позовом про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ. У межах цього провадження суд розглядав позов фізичної особи до позивача та відповідачки про стягнення боргу за договором позики, згідно з яким позивач позичив кошти для купівлі будинку. Верховний Суд України скасував рішення апеляційного суду та ухвалу касаційного суду в частині відмови в задоволенні позову позивача до відповідачки про визнання права власності на частину житлового будинку та в частині задоволення зустрічного позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ; залишив в силі в цій частині рішення суду першої інстанції про задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову. Для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Вважав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про придбання позивачем частини будинку за власні кошти. Оскільки суд першої інстанції установив, що до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики інші об`єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування фізичною особою на картковий рахунок позивача 40 тис. доларів США та отримання ним цих коштів за день до укладення договору купівлі-продажу частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн, а також показання свідків та розписки про надання позики для придбання частини будинку. Одночасно суд на підставі статті 65 СК України визнав отриману позивачем суму коштів його особистим боргом, урахувавши, що відповідачка згоди на укладення договору позики не давала. 83. Позивачка у касаційній скарзі стверджує, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поділ вкладів відповідача у статутний капітал господарських товариств не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 і від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц. 83.1. За обставинами справи № № 372/504/17 позивачка звернулася із позовом до відповідача про визнання договору іпотеки недійсним, оскільки не надавала згоди останньому на передачу майна в іпотеку спільного сумісного майна. Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволення позову та ухвалила нове рішення про його задоволення. Застосувала статті 60, 65, 68, 70 СК України, статті 369 та 578 ЦК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивувала тим, що на майно набуте подружжям у шлюбі поширюється презумпція спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. 83.2. У справі № 554/8023/15-ц позивачка, яка діє в інтересах малолітньої дитини звернулася з позовом до відповідача, який діє в інтересах двох малолітніх дітей, Виконавчий комітет Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста Полтави про встановлення фактів проживання малолітньої дитини у визначеному місці та проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання незаконними та скасування розпорядження, свідоцтва про право власності, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошової компенсації та зустрічним позовом про визнання права особистої приватної власності, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання квартири спільною частковою власністю із визначенням часток співвласників. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін попередні судові рішення про часткове задоволення позову. Мотивував, зокрема, тим, що увипадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Оскільки відповідач відчужив автомобіль, який є спільною сумісною власністю подружжя, без відома та згоди позивачки, тому суд обґрунтовано стягнув на користь останньої вартість частки його ринкової вартості на момент продажу. 83.3. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 щодо презумпції спільної сумісної власності та її спростування та від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц щодо врахування при поділі вартості майна використаного не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, мають бути враховані при вирішенні питання про виплату частини вартості частки у статутному капіталі зазначених товариств. 84. У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 925/1165/14 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства. За наявності спору щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів (пункти 6.8, 6.9 постанови). 85. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення первісного позову в частині вимоги про стягнення компенсації з відповідача 750 000 гривень, як половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» є помилковим. 86. Позивачка має право вимагати виплати їй вартості частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, у той же час вона заявила вимогу про грошову компенсацію їй вартості частки внеску до статутного фонду. 87. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зважає і на те, що відповідач не спростував того, що заявлений розмір позовних вимог щодо стягнення з нього 750 000 гривень не відповідає вартості його частки у статутному капіталі ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт». 88. За таких обставин рішення апеляційного суду в частині задоволення вимог первісного позову про стягнення компенсації половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід змінити стосовно мотивів прийнятого рішення, виклавши їх у редакції цієї постанови. 2.4.1. Щодо відступу від висновку про те, що один з подружжя при поділі майна може претендувати на половину вартості внеску іншого з подружжя у статутний капітал цього товариства 89. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу № 760/20948/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Згідно з цим висновком внесок одного із подружжя, який є учасником господарського товариства у його статутний капітал є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними. 90. У справі № 6-61цс13 колишня дружина звернулася з позовом до чоловіка, товариства з обмеженою відповідальністю та покупців частки про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі. Мотивувала тим, що під час перебування у шлюбі чоловік набув корпоративних прав у товаристві, які відчужив без її згоди. Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, тому виснував, що обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися. Мотивував тим, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення статей 116, 147 ЦК України є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя. 91. У справі № 6-79цс13 колишня дружина звернулася з позовом до відповідача, банку та приватного підприємства про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки та іпотеки, визнання права спільної сумісної власності на нежитлові приміщення. Мотивувала тим, що відповідач за спільні кошти подружжя придбав нежитлові приміщення, які вніс до статутного капіталу приватного підприємства. Згодом без згоди позивачки відповідач передав вказане майно у іпотеку за кредит. Тому вона просила захистити її право спільної сумісної власності. Верховний Суд України скасував ухвалу касаційного суду, згідно з якою він залишив в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову та передав справу на новий касаційний розгляд. Установивши у справі факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя. З моменту внесення майна до статутного капіталу підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного капіталу приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства., а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статті 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб`єкта господарювання - приватного підприємства, засновником якого він є, відповідач діяв виключно як власник цього майна й суб`єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності. 92. У справі № 6-38цс15 позивачка звернулася до відповідача та набувача квартири із позовом про поділ спільного майна, визнання договору дарування квартири удаваним правочином. В межах цього ж провадження суд розглянув позов фізичних осіб-підприємців, які згідно з договором здійснюють разом з відповідачем спільну підприємницьку діяльність до позивачки та відповідача про визнання права власності на частину транспортних засобів та грошових коштів. Верховний Суд України скасував ухвалу касаційного суду, згідно з якою він залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову та передав справу на новий касаційний розгляд. Вказав, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об`єктом права особистої приватної власності одного з подружжя. Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Суд касаційної інстанції не звернув уваги на походження джерела коштів, які були внесені у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю, не врахував, що згідно з поясненнями позивачки внесок у статутний капітал цього товариства відповідач зробив зі спільних коштів подружжя, та не перевірив цих доводів належним чином, у зв`язку з чим був позбавлений можливості правильно застосувати до спірних правовідносин у вказаній частині статтю 60 СК України. 93. З урахуванням зазначених висновків Верховного Суду України суди першої та апеляційної інстанцій у справі № 760/20948/16-ц посилалися також на висновок у справі № 490/1408/15-ц. За обставинами справи № 490/1408/15-ц позивачка звернулася з позовом до відповідача про поділ спірного майна, визнання за нею права власності на квартиру та стягнення на її користь грошової компенсації різниці між ідеальною та реально виділеною часткою у спільних коштах, переданих до статутного капіталу господарських товариств, та зустрічним позовом про поділ спірної квартири пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання. Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін постанову апеляційного суду про часткове задоволення первісного позову та стягнення з відповідача грошової компенсації половини вартості його внеску до статутних капіталів господарських товариств; в іншій частині касаційний суд рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позовів не переглядав. Керувався статтями 61, 63, 65, 69, 70 СК України, статтями 113 та 115 ЦК України. Застосував висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, від 2 жовтня 2013 року та від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13. Згідно з цим висновком, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Мотивував тим, що позивачка порушує питання про поділ майна подружжя з проведенням відповідної компенсації за частину внесених відповідачем до статутного капіталу товариств грошових коштів, набутих сторонами під час перебування у шлюбі. При цьому порядок внесення грошових коштів до товариств та питання правового режиму їх власності сторони не оспорюють. Відтак, вважав, що позивачка має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу цих товариств. 94. З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статний капітал цього товариства. 95. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульовані в ухвалі про передачу справи на її розгляд та зауважує, що її висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 стосувався неможливості відчуження частки у статутному капіталі приватного підприємства одним з подружжя без згоди іншого. Відповідно вона здійснилавідступ лише у вказаній частині від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13. 96. У справі № 916/2813/18 позивач звернувся з позовом до дружини та дочки про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі приватного підприємства. Обґрунтовував тим, що дружина без його згоди розпорядилася часткою у статутному капіталі підприємства та подарувала дочці. Велика Палата Верховного Суду, змінивши мотиви попередніх судових рішень, залишила без змін резолютивні части цих рішень про відмову у задоволенні позову. Статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказане твердження охоплює два випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. Зазначила, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 97. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку). 98. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)). 99. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43)). 100. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 43) і № 727/2878/19 (пункт 40), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43)). 101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась). (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (3.1) Щодо суті касаційної скарги 102. Зважаючи на наведену оцінку аргументів сторін і висновків суду апеляційної інстанцій у межах предмету касаційного оскарження, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу ОСОБА_2 частково обґрунтованою, а касаційну скаргу ОСОБА_1 такою, що задоволенню не підлягає. 103. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 та 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 104. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 105. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України). 106. Мотиви постанови апеляційної інстанції в частині задоволення вимоги первісного позову про стягнення 750 000,00 грн компенсації вартості частки внеску до статутного капіталу ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» слід змінити з урахуванням цієї постанови, а в решті судове рішення - залишити без змін. 107. При цьому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи сторін спрямовані на переоцінку доказів, оскільки вони були досліджені та оцінені судами відповідно до норм процесуального права. У той же час ні позивачка, ні відповідач не навели доводів, котрі б це спростували. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК). (3.2) Щодо судових витрат 108. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції). 109. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 110. Зміна Великою Палатою Верховного Суду мотивів постанови апеляційної інстанції щодо компенсації вартості частки у статутному капіталі товариства не впливає на правильність висновку про задоволення цієї позовної вимоги судом, тому підстав для перерозподілу судових витрат у цій частині немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року змінити в частині мотивів, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118520073

Окрема думка суддів Пількова К. М., Власова Ю. Л., Погрібного С. О., Ступак О. В., Уркевича В. Ю. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (провадження № 12-24гс23) 1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 03.04.2024 задовольнила касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - Прокурор); рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у цій справі скасувала; ухвалила нове рішення, яким частково задовольнила позов Прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) до приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни (далі - Нотаріус), Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - НАК «Надра України», Компанія), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (далі - ТОВ «ІК «Комфорт Капітал», Товариство), за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду державного майна України та третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-5 - приватного нотаріуса Удовіченко Марини Юріївни, про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію та наказу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння; витребувала у ТОВ «Комфорт Капітал» на користь КМУ нерухоме майно - виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242, 2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54 (далі - Майно); у решті позову відмовила. 2. Позовні вимоги, які розглядалися у цій справі, ґрунтувалися на доводах про незаконність вибуття Майна з власності держави, у зв`язку з чим реєстрація права власності на нього за Компанією та відповідно подальше відчуження Товариству відбулися неправомірно. 3. Обґрунтовуючи прийняте рішення, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що за аналізом статті 22 Господарського кодексу України (далі - ГК України) всі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їх статутного фонду. Та на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ГК України та Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а й спеціальним законодавством. Так, за частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується. 4. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно. У даному випадку на праві господарського відання. Державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання, про що також свідчать вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 %, що закріплено в пунктах 19, 20 статті 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності». 5. Велика Палата вказала, що корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого до їх статутного фонду. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, сто відсотків акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю. 6. За наведеного Велика Палала Верховного Суду виснувала, що єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ. У цих висновках Велика Палала також послалася на те, що обмеження на відчуження державного майна, переданого до статутного фонду Компанії, були закріплені в статутах, чинних на час реєстрації права приватної власності (26.10.2016), спірного наказу (15.06.2020) та укладення договору купівлі-продажу (14.08.2020), а державне майно, у тому числі Майно, передане Компанії відповідно до законодавства, закріплене за нею на праві господарського відання. 7. Велика Палата Верховного Суду вказала також, що за частиною другою статті 145 ГК України, статтею 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 №803, зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника, а КМУ не приймав рішення про зміну режиму спірного майна, у зв`язку з цим зміна форми власності з державної на приватну не відбулася, а правовий режим майна НАК «Надра України», заснованого на державній власності, міг бути змінений лише шляхом приватизації. Враховуючи наведене, а також те, що власник не приймав рішення щодо зміни правового режиму цього Майна, Держгеонадра не наділена законодавством та статутом Компанії повноваженнями вирішувати питання щодо відчуження державного майна, а єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ. 8. Отже, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що передане на підставі постанови КМУ до статутного фонду Компанії Майно, є та залишилося у власності держави, а власник рішення про зміну правового режиму цього Майна не приймав, тому реєстрація права власності за Компанією та подальше відчуження нею цього Майна Товариство відбулося незаконно, у зв`язку з чим власник в особі КМУ має право на витребування цього майна з незаконного володіння, що є ефективним способом захисту, враховуючи зміст та характер правовідносин учасників справи. 9. З наведеними висновками і рішенням Великої Палати не погоджуємося в цілому, нижче наводимо мотиви незгоди. 10. За встановленими судами обставинами, з яких має виходити суд касаційної інстанції, приймаючи рішення, НАК «Надра України» створена на підставі Указу Президента України від 14.06.2000 № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр», яким КМУ зобов`язано здійснити заходи щодо створення Компанії, затвердження її статуту, а також переліку майна, що передається як до її статутного фонду, так і майна, яке передається в користування для забезпечення її діяльності. 11. На виконання цього Указу постановою КМУ № 1273 «Питання Національної акціонерної компанії «Надра України» Майно визначено передати до статутного фонду Компанії. 12. Судами у цій справі не було встановлено, що за постановою КМУ № 1273 саме спірне Майно передане до статутного фонду Компанії в користування для забезпечення її діяльності. 13. Указ та постанова не містили будь-які застереження щодо правового режиму цього Майна та / чи обмежень Компанії у праві на Майно, передане до її статутного капіталу. 14. Не містили жодних обмежень щодо правового режиму Майна, переданого до статутного капіталу Компанії, і положення її статуту, затвердженого постановою КМУ як на час передачі Майна до її статутного капіталу, так і на час вчинення Нотаріусом державної реєстрації права власності Компанії на це Майно, про що свідчать встановлені у справі обставини. 15. Так, суди встановили, що постановою КМУ № 1460 від 27.09.2000 затверджено першу редакцію статуту НАК «Надра України» (т. 1 а. с. 39-40), підпунктами 5.1, 5.2 якого було визначено, зокрема: - майно Компанії формується за рахунок майна, майнових та немайнових прав, переданих засновником у власність (пункт 5.1); - Компанія є власником майна, переданого засновником до статутного фонду Компанії як плата за акції, у тому числі коштів, контрольних та інших пакетів акцій, цілісних майнових комплексів підприємств (підпункт 5.2). Відповідно до підпункту 5.3 статуту Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» у вказаній редакції, здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. 16. Станом на 24.10.2016, тобто на дату державної реєстрації права приватної власності на Майно за Компанією, статут Компанії містив такі положення: (21). Майно Компанії формується за рахунок: 1) майна переданого засновником до статутного капіталу Компанії; (2)2. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. Компанія несе ризик випадкового знищення та пошкодження майна, що є її власністю. (23). Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 17. Відповідно до пунктів 21, 23 статуту Компанії у редакції постанови КМУ № 1065 від 04.12.2019, майно Компанії формується за рахунок майна, переданого засновником до її статутного капіталу (пункт 21); Компанія є власником майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону, меті діяльності Компанії та цьому статуту. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом (пункт 23). 18. Наведені положення не визначають жодних умов або обмежень у розпорядження Майном, переданим до статутного капіталу Компанії. 19. Водночас держава як власник Майна не була позбавлена можливості, створюючи юридичну особу та передаючи їй певне майно, визначити його правовий режим та / або встановити умови щодо користування та розпорядження цим майном. 20. Дійшовши висновку про те, що за статтею 22 ГК України всі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління, Велика Палата Верховного Суду наведених вище обставин не врахувала, як і того, що вказана норма не була чинною на час виникнення спірних правовідносин з передачі Майна до статутного капіталу Компанії та не містить відповідних імперативних приписів. 21. Виснуючи про те, що державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, сто відсотків акцій якого лишаються у власності держави, є державною власністю до моменту завершення процедури приватизації, Велика Палата Верховного Суду не спростувала висновки судів про те, що Компанія не є створеною в процесі корпоратизації, а також не відповіла на ключові аргументи учасників справи щодо необхідності застосування у спірних правовідносинах Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15.06.1993 № 210. 22. Суди попередніх інстанцій підставно виснували, що Компанія не є створеною у процесі корпоратизації, оскільки у цій справі не встановлено обставин, які б дозволяли стверджувати про те, що Компанія створена шляхом перетворення державного підприємства, закритого акціонерного товариства, більш як 75 відсотків статутного фонду якого перебуває у державній власності, а також виробничого і науково-виробничого об`єднання, правовий статус якого раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством, а також не встановлено факту включення Компанії до переліку підприємств, які підлягають корпоратизації (статті 1, 7 Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств»). 23. Чинна станом на час передання за рішенням КМУ спірного майна до статутного фонду Компанії норма частини першої статті 25 Закону України «Про власність» передбачала, що об`єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Також відповідно до стаття 26 цього Закону об`єктами права власності господарського товариства, що є юридичною особою, є зокрема майнові внески його членів. 24. З огляду на наведене, на нашу думку, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли підставного висновку про те, що спірне Майно було передано до статутного капіталу (фонду) Компанії в обмін на акції, які одержала держава, отже за наведеними вище положеннями Закону України «Про власність» Майно стало об`єктом права власності Компанії. 25. Зважаючи на встановлені у цій справі обставини, Велика Палата Верховного Суду мала підстави для висновку про те, що за відсутності у постанові КМУ, якою держава в особі уряду передала спірне майно як вклад до статутного фонду в обмін на акції, та статуті Компанії положень, які б визначали особливості правого режиму переданого їй Майна, або будь-якого обмеження правомочностей цього господарського товариства щодо користування та розпорядження Майном, слід виходити з того, що КМУ як уповноважений розпоряджатись державною власністю орган змінив правовий режим спірного майна, Майно передане до статутного капіталу (фонду) НАК «Надра України», тобто у власність цього товариства, щодо якого надалі НАК «Надра України» здійснювала права власника. 26. Саме з цих підстав нерелевантним є посилання Великої Палати Верховного Суду на висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 925/473/17, як і на висновки, викладені у постановах від 11.10.2018 у справі № 906/916/16 та від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, оскільки на відміну від цієї справи в усіх названих справах, передаючи майно до статутного капіталу юридичної особи, держава в особі КМУ як власник у відповідній постанові визначала правовий режим і обмеження щодо розпорядження цим майном, зазначивши про відсутність права розпорядження майном, переданим засновником (державою) до статутного капіталу; про надання майна (майнового комплексу) акціонерному товариству для здійснення статутної діяльності, а не у власність, і до завершення процедури приватизації в установленому законодавством порядку це майно залишається об`єктом державної власності; про відсутність у товариства прав вчиняти дії стосовно майна, переданого до його статутного капіталу, наслідком яких може бути відчуження майна, у тому числі передача його до статутного капіталу інших господарських організацій, передача в заставу тощо. 27. Вважаємо, що посилання в постанові Великої Палати на ці судові рішення як на релевантні є недоречним, з огляду на істотну відмінність обставин вказаних справ від обставин справи, що розглядається. 28. За наведеного у Великої Палати були відсутні підстави для відступу від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - КАС ВС), викладеного у постанові від 09.10.2018 у справі № 826/11262/15, в якій КАС ВС за результатами тлумачення статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України дійшов висновку про те, що засновники акціонерного товариства з моменту передання товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції товариства і відповідно корпоративні права щодо цього товариства. Держава, набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні товариством, в якому 100 % акцій перебувають у державній власності, тоді як власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме це товариство, а не держава. Право власності на акції, емітовані акціонерним товариством, і право власності на майно, яке належить цьому акціонерному товариству, за своєю формою, є різними через те, що зазначені акції та майно є окремими об`єктами права власності. Відповідно Велика Палата не мала підстав виснувати за встановлених у цій справі обставин про те, що Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання майна державою до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства, а тому державне майно, що передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. 29. Формулюючи висновок про застосування норм права у цій справі, Велика Палата також помилково і штучно розширила його обсяг, зазначивши, що вона здійснила «правовий аналіз … Закону України «Про холдингові компанії в Україні», Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Положення цих актів законодавства у цій справі застосовані не були, і посилатись на те, що висновки було зроблено стосовно застосування норм цих законів, Велика Палата не мала. 30. З огляду на наведене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала залишити прийняті у справі судові рішення без змін, а подану касаційну скаргу - без задоволення, позаяк суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати, що спірне Майно було відчужено Компанією поза волею власника Майна. СуддіК. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний О. В. Ступак В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 118486329

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Воробйової І. А., Желєзного І. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. у справі № 925/1440/22 провадження № 12-74гс23 1. 09 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до Об`єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» (далі - ОСББ, ОСББ «Кришталь») про зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСББ «Кришталь» на рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року (головуючий суддя Коротун О. М., судді Сулім В. В., Ткаченко Б. О.). 2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про часткове задоволення касаційної скарги та зміну оскаржуваних судових рішень шляхом доповнення резолютивної частини рішення абзацом третім такого змісту: «Указані документи надати з вилученням з них персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації». В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року у справі № 925/1440/22 залишено без змін. 3. З результатами вирішення цієї справи не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висловлюємо свою окрему думку з таких міркувань. Рух справи в судах 4. 29 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до ОСББ «Кришталь» з вимогою зобов'язати відповідача надати позивачу для ознайомлення такі документи та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії): статут ОСББ «Кришталь»; протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» з додатками за весь період існування ОСББ «Кришталь»; фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; акти ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; договори на виконані роботи за період з 2017 до 2022 року; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 до 2022 року; протоколи засідання правління за весь період існування ОСББ «Кришталь»; книгу обліку членів ОСББ «Кришталь». 5. Позов обґрунтований ненаданням відповідачем на звернення позивача документів, чим, на переконання ОСОБА_1 , ОСББ «Кришталь» порушило його права позивача, гарантовані Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон про ОСББ) та Законом України «Про інформацію» (далі - Закон про інформацію). 6. Господарський суд Черкаської області ухвалами від 13 та 20 квітня 2023 року закрив провадження у справі № 925/1440/22 в частині зобов'язання ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення ОСОБА_1 з можливістю зробити виписки / копії з таких документів, як: статут ОСББ «Кришталь», протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь»; фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; протоколи засідання правління за весь період існування цього ОСББ на підставі пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України у зв'язку з відсутністю предмета спору, оскільки ці документи були надані відповідачем позивачу під час розгляду цієї справи. 7. Рішенням від 20 квітня 2023 року Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково. Зобов'язав ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії) ОСОБА_1 таких документів, як: додатки до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування цього ОСББ; розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; кошторис та штатний розпис ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; акти ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 до 2022 року; договори на виконані роботи за період з 2017 до 2022 року; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 до 2022 року. Стягнув з ОСББ «Кришталь» на користь ОСОБА_1 1 240,50 грн судового збору. В частині зобов'язання ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії) ОСОБА_1 з книги обліку членів ОСББ «Кришталь» - відмовив. 8. Рішення місцевого господарського суду в частині задоволених вимог позову мотивовано тим, що одержання співвласником інформації про діяльність ОСББ у порядку, встановленому установчим документом та відповідними законами, є необхідним для реалізації таким співвласником своїх прав, зокрема, на участь в управлінні багатоквартирним будинком. Водночас господарський суд зазначив, що нормами закону не передбачено обмежень щодо обсягу надання такої інформації. 9. Відмовляючи в задоволенні вимоги про надання для ознайомлення книги обліку членів ОСББ, суд першої інстанції виходив з того, що законодавчими актами, які регулюють діяльність ОСББ, такого документа, як книга обліку членів ОСББ «Кришталь», не передбачено, а отже, обов'язку ведення такої книги у відповідача нема. 10. Північний апеляційний господарський суд постановою від 29 серпня 2023 року, здійснюючи апеляційний перегляд рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог за апеляційною скаргою ОСББ «Кришталь», погодився з висновками суду першої інстанції тарішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року в оскаржуваній частині залишив без змін. 11. ОСББ «Кришталь» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 12. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСББ «Кришталь» зазначало, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 235/1523/17, від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20 та від 10 лютого 2021 року у справі № 487/3116/18 щодо застосування статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 14 Закону про ОСББ, статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон про особливості здійснення права власності), статей 1, 5, 7 Закону про інформацію. 13. На думку скаржника, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах норм Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності, а саме в частині обов`язку ОСББ надавати співвласникам документи за відсутності відповідних положень у статуті та чинному законодавстві. Відповідач уважав, що згідно зі статтею 14 Закону про ОСББ, статтею 6 Закону про особливості здійснення права власності та положеннями статуту ОСББ «Кришталь» зобов`язане надавати співвласникам лише протоколи загальних зборів та фінансові звіти. Позивач як співвласник також може отримувати інформацію про умови утримання спільного майна багатоквартирного будинку та експлуатації, про витрати на таке утримання, надходження від його використання, ознайомлюватися з установчими документами. 14. Відповідач зазначав, що законодавством та статутом не покладено на ОСББ обов`язку надавати його членам будь-які інші документи, зокрема: розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь»; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь»; акти ревізій фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь»; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь»; договори на виконані роботи; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за відповідний період. Крім того, на думку ОСББ «Кришталь», вказані документи містять персональні дані, конфіденційну інформацію, тобто інформацію з обмеженим доступом, тому не можуть бути надані позивачу. 15. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСББ «Кришталь». 16. Ухвалою від 22 листопада 2023 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу № 925/1440/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 17. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що для досягнення єдності практики необхідно відступити від правового висновку, сформульованого у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20щодо застосування Закону про ОСББ, Закону про особливості здійснення права власності та Закону України «Про захист персональних даних» (далі - Закон про захист персональних даних). 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 січня 2024 року прийняла та призначила до розгляду справу № 925/1440/22 у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Постанова Великої Палати Верховного Суду 19. Постановою від 09 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу задовольнила частково та змінила оскаржувані судові рішення шляхом доповнення резолютивної частини рішення абзацом третім такого змісту: «Указані документи надати з вилученням з них персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації»; в іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 рокуу справі № 925/1440/22 залишила без змін. 20. Постанова мотивована тим, що за нормами Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин)співвласник має право: 1) знайомитися з: рішеннями (протоколами) загальних зборів, робити з них виписки, копії; листками опитування, робити з них копії; 2) знайомитися із затвердженими такими рішеннями документами та робити з них копії; 3) одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність об`єднання; 4) одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання; 5) безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом. Об`єднання на вимогу співвласника зобов`язане надати йому для ознайомлення всі свої фінансові звіти. 21. Аналогічні права співвласників (яким є позивач у справі, що розглядається) ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами, та робити з них виписки, копії; одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність ОСББ; отримувати для ознайомлення всі фінансові звіти ОСББ передбачені також статутом ОСББ «Кришталь». 22. Тому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що право позивача на ознайомлення з листками опитування передбачено пунктом 5 частини першої статті 6 Закону про особливості здійснення права власності, відповідно до якого співвласники мають право ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) зборів співвласників, листками опитування, робити з них копії. 23. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що будь-які створені у процесі діяльності ОСББ документи можуть бути надані для ознайомлення співвласникам як такі, що містять інформацію про діяльність ОСББ. Право співвласника на отримання інформації про діяльність ОСББ є одним з найважливіших прав такої особи і безпосередньо пов`язане із правом на участь в управлінні ОСББ. Реалізація співвласником своїх прав, пов`язаних з прийняттям рішень про діяльність ОСББ, є неможливою без необхідної і достатньої інформації для прийняття відповідних рішень. 24. Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, реалізуючи свої права, співвласник має право звернутися до ОСББ за отриманням інформації про діяльність такого ОСББ, а останнє зобов`язане надати таку інформацію в обсязі, який є достатнім для реалізації прав співвласників на участь в управлінні ОСББ відповідно до Закону про ОСББ, Закону про особливості здійснення, а також статуту об`єднання, крім конфіденційної інформації про фізичних осіб. 25. Оскільки персональні дані співвласників та інших фізичних осіб, отримані ОСББ в процесі його діяльності, є конфіденційною інформацією з відповідним правовим режимом, то вони не підлягають наданню ОСББ для ознайомлення співвласнику як конфіденційна інформація, згода на розповсюдження якої не надавалась у встановленому законом порядку. 26. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що ОСББ має надати співвласнику для ознайомлення документи, інформацію, визначені Законом про ОСББ та Законом про особливості здійснення права власності, а також статутом ОСББ, з вилученням (знеособленням) з них персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації. Мотиви окремої думки 27. Не заперечуючи правильності висновків Великої Палати Верховного Суду щодо неможливості надання співвласнику багатоквартирного будинку документів, що містять конфіденційну інформацію, без її попереднього знеособлення, вважаємо, що при вирішенні цього спору Велика Палата Верховного Суду насамперед зобов`язана перевірити питання юрисдикції спору. 28. На наше переконання, відповідно до положень частини другої статті 313 ГПК України Велика Палата Верховного Суду ex officiо, тобто згідно з природою власних повноважень та незалежно від доводів касаційної скарги, спершу вирішує питання дотримання судами попередніх інстанцій правил юрисдикції господарських судів і лише після цього переглядає справу по суті позовних вимог. 29. Перевіряючи дотримання правил юрисдикції, потрібно враховувати, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України). 30. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. 31. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності. 32. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 33. Згідно із частиною першою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. 34. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України). 35. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 36. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 37. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 38. Згідно із частинами першою та третьою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 39. З 01 січня 2023 року у зв`язку з набранням чинності Законом України від 27 липня 2022 року № 2465-IX «Про акціонерні товариства» статтю 167 ГК України виключено. Натомість ЦК України доповнено статтею 96-1, частина друга якої передбачає, що корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. 40. Особа, наділена корпоративними правами, як правило, бере участь у розподілі капіталу господарської організації, а реалізація правомочностей, які надаються власнику корпоративних прав, надає йому можливість впливати на її діяльність. Відтак під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 41. Водночас у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, позивач є співвласником багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 , управління яким здійснює ОСББ «Кришталь». Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався виключно на порушення свого права на отримання інформації про діяльність ОСББ, створеного в житловому будинку, в якому він проживає. На обставину порушення свого права на участь в управлінні юридичною особою позивач не посилався. 42. Вважаємо, що при оцінці характеру відносин, у сфері яких виник спір, потрібно враховувати, що Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України. Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання. Об`єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між співвласниками (частини друга, четверта, сьома статті 4 Закону про ОСББ). 43. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що особа при набутті членства в ОСББ не отримує частку в статутному капіталі юридичної особи та не набуває права на отримання будь-яких дивідендів від діяльності об`єднання. 44. Водночас як стаття 197 ГК України, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин та пред`явлення цього позову, так і стаття 96-1 ЦК України пов`язують набуття особою корпоративних прав саме з моментом набуття такою особою права власності на частку у статутному капіталі юридичної особи. 45. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до ОСББ «Кришталь» з вимогою про зобов`язання надати для ознайомлення документи, які стосуються діяльності цього об`єднання за період з 2017 до 2022 року. Вимоги позову обґрунтовувалися позивачем з посиланням на норми Конституції України, Закону про інформацію та Закону про ОСББ. 46. У статті 34 Конституції України встановлено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. 47. За загальним правилом захист цивільних прав фізичних осіб здійснюється в порядку цивільного судочинства. Суд касаційної інстанції у своїй практиці сформував усталений підхід до визначення юрисдикції у подібних правовідносинах, за якого захист права особи на отримання інформації від ОСББ реалізується шляхом звернення до суду за правилами цивільного судочинства (див., зокрема, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 235/1523/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 522/9294/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 487/3116/18, від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20, від 19 травня 2022 року у справі № 759/10114/20). 48. Вирішивши спір у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, за правилами господарського судочинства, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що метою звернення ОСОБА_1 до суду є захист його права на отримання інформації, яка необхідна йому для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів як власника квартири та члена ОСББ, тому за підставами та предметом позову, суб`єктним складом цей спір не має ознак корпоративного й підлягав розгляду судом цивільної юрисдикції. 49. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 ГПК України. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша, друга статті 313 ГПК України). 50. За змістом пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 51. Відповідно до частини другої статті 231 ГПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку цивільного чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті. 52. Тому вважаємо, що у цій справі були підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, закриття Великою Палатою Верховного Суду провадження та роз`яснення позивачеві його права на звернення до суду касаційної інстанції із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови. 53. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 квітня 2024 року на вказані обставини уваги не звернула та, на наше переконання, помилково завершила розгляд спору, який не має ознак корпоративного, за правилами господарського судочинства. 54. Звертаємо увагу, що ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси від 25 жовтня 2022 року у справі № 712/8711/22 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСББ «Кришталь» про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії та роз`яснено позивачеві, що вирішення цього спору належить до компетенції судів господарської юрисдикції. 55. Водночас помилкова відмова у відкритті провадження у справі за правилами цивільного судочинства згідно зі статтею 186 ЦПК України не є перешкодою як для повторного звернення ОСОБА_1 до суду цивільної юрисдикції з таким самим позовом, так і для направлення справи за встановленою юрисдикцією після закриття провадження у господарській справі Великою Палатою Верховного Суду. Судді: О. В. Ступак І. А. Воробйова І. В. Желєзний С. Ю. Мартєв С. О. Погрібний Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118520074

Єдине питання, що залишається після ознайомлення рішенням, чому тут витребування з незаконного володіння, а не усунення перешкод у користуванні майном, яке вибуло незаконно. Думаю, що ймовірно це тому, що це правильно і строки не порушено, а от якщо б порушили строки, то тоді вже писали б про усунення перешкод та їх відсутність. Врешті суд зазначив: 119. Доводи касаційної скарги про те, що у цій справі прокурор не мав повноважень на представництво інтересів держави в особі НАН України, є необґрунтованими, оскільки, перевіряючи такі аргументи відповідачки, суди попередніх інстанцій встановили, що у цій справі позов пред`явлений прокурором саме в інтересах держави в особі НАН України, яка володіючи, користуючись і розпоряджаючись обєктами майнового комплексу, що перебуває у державній власності та належить їй на праві повного господарського відання, по суті реалізує управлінські функції щодо такого майна. 120. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу в поверненні до державної власності нерухомого майна, а саме ДП «Пансіонат «Борей», що входить до майнового комплексу НАН України, прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави. 121. Підставою подання позову в цій справі прокурор зазначив статтю 23 Закону № 1697-VII та посилався на те, що правовідносини, пов'язанні з вибуттям нерухомого майна з державної власності, становлять суспільний інтерес. НАН України не вжито заходів щодо захисту інтересів держави у судовому порядку, що свідчить про бездіяльність органу. 122. До позовної заяви прокурор додав лист від 09 квітня 2019 року за вихідним № 16-3183-19вих, у якому НАН України повідомлено про представництво Одеською місцевою прокуратурою № 1 інтересів держави в особі НАН України (а. с. 63, т. 1), а отже, дотримався порядку передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII. 123. Крім того представник НАН України в судовому засіданні підтримав позов прокурора в інтересах держави в особі НАН України (а. с. 145, т. 2). 124. Посилання у касаційній скарзі на частину першу статті 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами, судом не береться до уваги, оскільки відповідачка набула спірне нерухоме майно за безвідплатними договорами (договорами дарування) від осіб які не мали права його відчужувати, що приписами статті 387 ЦК України надає право власнику витребувати його із чужого незаконного володіння.

Постанова Іменем України 10 квітня 2024 року м. Київ справа № 520/8065/19 провадження № 14-150цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Воробойової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовомзаступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Національної академії наук України до ОСОБА_1 , третя особа - Державне підприємство «Пансіонат «Борей» Національної академії наук України, про витребування майна за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яку подала представник - адвокат Скрицька Надія Анатоліївна, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року у складі судді Коваленко О. Б. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 березня 2023 року у складі колегії суддів Князюка О. В., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2019 року заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Національної академії наук України (далі - НАН України) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Державне підприємство «Пансіонат «Борей» НАН України (далі - ДП «Пансіонат «Борей») про витребування майна. 2. Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратурою встановлено факт незаконного вибуття нерухомого майна, а саме ДП «Пансіонат «Борей», загальною площею 659,9 кв. м, розташованого на просп. Свободи, 115 (115а) в м. Одесі, з державної власності НАН України, що є підставою для застосування представницьких повноважень у порядку статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), який набрав чинності 15 липня 2015 року. 3. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1999 року № 226 «Про перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук» затверджено перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу НАН України, згідно з яким ДП «Пансіонат «Борей» є об`єктом державної власності. 4. Державним реєстратором Одеської філії Державного підприємства «Державний інститут судових економіко-правових та технічних експертних досліджень» Кравцем О. В. з порушенням вимог закону за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на громадський будинок, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 658,4 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1 . 5. Згідно з відповіддю Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 16 листопада 2018 № 2263/01-11 об`єкт, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відсутній (адреси не виявлено). 6. Відповідно до листа Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області свідоцтво від 14 січня 2010 року № 15001684 «Про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил» ОСОБА_2 не видавалося. 7. Під час досудового розслідування кримінального провадження № 4201816010000075, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) 25 жовтня 2018 року за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України) за фактом вчинення шахрайських дій щодо громадського будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , допитано ОСОБА_3 , який повідомив, що підпис у свідоцтві від 14 січня 2010 року № 15001684 «Про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил» не його, про видачу свідоцтва йому нічого не відомо. 8. Також за участі головного спеціаліста інспекційного відділу № 1 Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Заїченко С. А. проведено огляд місця події та встановлено, що двоповерхова будівля з підвалом загальною площею 659,9 кв. м, відображена в технічному паспорті ДП «Пансіонат «Борей» під літ. «А», та двоповерхова будівля (громадський будинок) під літ. «А» площею 658,4 кв. м, відображена в технічному паспорті на громадський будинок АДРЕСА_1 , виданому ОСОБА_2 , є однією й тією ж будівлею. Інших будівель, зазначених у технічному паспорті на громадський будинок № АДРЕСА_1 , суміжних з відповідною адресою, не встановлено. 9. Згідно з листом фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 від 12 листопада 2018 року № 79-18 технічний паспорт на громадський будинок на АДРЕСА_1 ні ним, ні його підлеглими працівниками чи іншими особами, які з ним співпрацювали, не розроблявся та не посвідчувався, а печатка на технічному паспорті не відповідає оригіналу. 10. У подальшому ОСОБА_2 продав по 1/2 частині громадського будинку загальною площею 658,4 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за договорами купівлі-продажу від 08 листопада 2017 року, які посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімоновою О. Ю. та зареєстровані в реєстрі за № 2935 та № 2933. 11. ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 23 листопада 2018 року № 1913, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименко С. Ю., подарував нежитлове приміщення № 2 загальною площею 334, 9 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 . 12. ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 23 листопада 2018 року № 1910, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименко С. Ю., подарувала нежитлове приміщення № 1 загальною площею 323,5 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 . 13. Ураховуючи зазначене, заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі НАН України просив суд витребувати від ОСОБА_1 до державної власності, а саме НАН України, нерухоме майно - приміщення № 2 загальною площею 334,9 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення № 1 загальною площею 323,5 кв. м. розташоване на АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 14. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року позов заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі НАН України задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 до державної власності, а саме НАН України, нерухоме майно - приміщення АДРЕСА_1 . 15. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі НАН України надав належні докази порушення права НАН Укураїни як власника або законного користувача цього майна внаслідок його набуття ОСОБА_2 та в подальшому ОСОБА_1 . Оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею, то наявні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 16. Постановою Одеського апеляційного суду від 30 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року залишено без змін. 17. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини першої статті 388 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. У травні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Скрицька Н. А., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу мотивовано тим, щопри вирішенні спору суди не перевірили та не встановили наявності виключного випадку для подання позову прокурором в інтересах держави, не з`ясували, який суб`єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави. 20. Вважає, що суди не перевірили наявності причин, які перешкоджають НАН України, в інтересах якої подано позов заступником керівника Одеської місцевої прокуратури № 1, звернутися до суду самостійно за захистом інтересів держави. 21. Суди порушили норми процесуального права, а саме статей 76, 77, 78, 79, 80 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди взяли до уваги недопустимі та недостовірні докази, які досліджено та оцінено неправильно. 22. Прокурором не доведено, що приміщення загальною площею 658,4 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , і приміщення загальною площею 659,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є одним і тим самим приміщенням. 23. Суди не дослідили обставин набуття оспорюваного майна як відповідачкою, так і її батьками в контексті добросовісності набувача. Позиція інших учасників справи 24. У липні 2023 року НАН України подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Скрицька Н. А., у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 25. У липні 2023 року Київська окружна прокуратура міста Одеси подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник -адвокат Скрицька Н. А., у якому просить касаційну скаргу залишитибез задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Паплати Верховного Суду 26. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 червня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі № 520/8065/19. 27. В ухвалі вказано, що підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця вказує те, що суди не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 687/379/17-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 523/11793/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 456/4668/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справах № 372/1688/17 та № 448/764/17. 28. У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду. 29. Ухвалою від 20 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 30. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 жовтня 2023 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, зокрема, для відступу від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 07 червня 2022 року у справі № 909/835/18, від 13 грудня 2022 року у справі № 927/682/20, від 30 травня 2023 року у справі № 914/4127/21. 31. Мотивом передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначено, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 07 червня 2022 року у справі № 909/835/18, від 13 грудня 2022 року у справі № 927/682/20, від 30 травня 2023 року у справі № 914/4127/21 дійшов висновку, що НАН України не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, бездіяльність якого могла б бути підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді. 32. Зокрема, Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 07 червня 2022 року у справі № 909/835/18 та від 13 грудня 2022 року у справі № 927/682/20 зазначив, що Національна академія аграрних наук України (далі - НААН України) не є належним позивачем, в особі якого прокурор міг би звернутися з позовом до суду за захистом законнихінтересів держави. Віднесення прокурором спірних земельних ділянок до державних передбачає реалізацію державою права власності на землю через державний орган виконавчої влади, зокрема Кабінет Міністрів України, який у такому випадку є компетентним органом, бездіяльність якого після доведення прокурором стверджуваного порушення інтересів держави мала б наслідком представництво прокурором у суді законних інтересів держави. Користування (володіння) юридичною особою землею, що належить на праві власності державі, саме лише не підтверджує приналежності такої особи до суб`єкта владних повноважень. 33. Проте повноваження НАН України та галузевих національних наук (зокрема, НААН України) щодо користування державним майном з урахуванням статей 17, 18 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» є однаковими. 34. На переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, з огляду на правовий статус НАН України та наявність у неї повноважень щодо управління об`єктами державної власності, а також з урахуванням того, що в Україні не існує іншого компетентного органу, в інтересах якого прокурор міг би представляти інтереси держави в спірних правовідносинах, прокурор має повноваження на представництво інтересів держави в особі НАН України у спорі щодо витребування нерухомого майна - об`єкта права державної власності, що належить до сфери управління НАН України, що відповідає приписам частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». 35. Отже, існує необхідність вирішення питання, чи є НАН України суб`єктом владних повноважень у спірних правовідносинах та у який спосіб відбувається захист інтересів держави у разі незаконного вибуття з державної власності майна, яке передане в управління НАН України. 36. 29 листопада 2023 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України. Фактичні обставини справи, встановлені судами 37. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1999 року № 226 «Про перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук» затверджено перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу НАН України згідно з додатком. 38. Згідно із зазначеним переліком ДП «Пансіонат «Борей» є об`єктом державної власності. 39. НАН України за інвентарним номером 03534311.1 належить державне майно (1211.4 пансіонати), що складається з основної будівлі та сараю (літ. «А», «Б»), загальною площею 726,7 кв. м, що підтверджується витягом Фонду державного майна України від 23 листопада 2018 року № 10-15-23938 з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна. 40. 05 вересня 2008 року Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» видано НАН України технічний паспорт на громадський будинок - «Пансіонат «Борей», що знаходиться на просп. Свободи, 115 у м. Одесі. Відповідно до цього технічного паспорту загальна площа приміщення під літерою «А» («Пансіонату «Борей») складає 659,9 кв. м. 41. 21 грудня 2016 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімонова О. Ю. зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на громадський будинок, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 658,4 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва від 14 січня 2010 року № 15001684, про відповідність забудованого об`єкта проєктній документації, вимогам державних стандартів будівельних норм і правил виданого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, технічного паспорта, виданого 12 червня 2013 року фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 . 42. 08 листопада 2017 року ОСОБА_2 продав по 1/2 частині громадського будинку загальною площею 658,4 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за договорами купівлі-продажу від 08 листопада 2017 року, що посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімоновою О. Ю. та зареєстровані в реєстрі за № 2935 та № 2933. 43. 08 листопада 2018 року державним реєстратором Одеської філії Комунального підприємства «Реєстрація бізнесу» Коровинської сільської ради Недригайлівського району Сумської області Мельник Т. І. з відкриттям нового розділу на підставі висновку, виданого 08 листопада 2018 року експертом Кудлач A. B. , технічного паспорта, виданого 08 листопада 2018 року експертом Кудлач A. B. , внесено виправлення в розділ відносно об`єкта житлової нерухомості загальною площею 658, 4 кв. м, на АДРЕСА_1 , за результатом чого утворилося два нових об`єкти нерухомості, а саме: нежитлове приміщення загальною площею 334,9 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1690257751101), та нежитлове приміщення, загальною площею 323,5 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1690251251101). 44. 23 листопада 2018 року ОСОБА_7 на підставі договору дарування № 1913, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименко С. Ю., подарував ОСОБА_1 нежитлове приміщення загальною площею 334,9 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 , приміщення № 2. 45. 23 листопада 2018 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування № 1910, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клименко С. Ю., подарувала ОСОБА_1 нежитлове приміщення, загальною площею 323,5 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 , приміщення № 1. 46. Згідно з відповіддю Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 16 листопада 2018 року № 2263/01-11 об`єкт за адресою: АДРЕСА_1 а відсутній (адреси не виявлено). В архівних матеріалах Київської районної адміністрації Одеської міської ради за 2011 - 2018 роки розпорядження щодо присвоєння адреси «АДРЕСА_1» не існує. 47. Листом Департаменту державної архітектурно-будівельно інспекції в Одеській області повідомлено, що свідоцтво від 14 січня 2010 року № 15001684 «Про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил» ОСОБА_2 не видавалося. 48. Під час досудового розслідування кримінального провадження № 4201816010000075, відомості про яке внесені до ЄРДР 25 жовтня 2018 року за частиною четвертою статті 190 КК України за фактом вчинення шахрайських дій відносно громадського будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , допитано ОСОБА_3 , який повідомив, що у 2010 році обіймав посаду заступника керівника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, проте підпис у свідоцтві від 14 січня 2010 року № 15001684 «Про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил» не його, про видачу такого свідоцтва йому нічого не відомо. 49. Також під час досудового розслідування кримінального провадження № 4201816010000075 за участі головного спеціаліста інспекційного відділу № 1 Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Заїченко С. А. проведено огляд місця події, встановлено, що двоповерхова будівля з підвалом загальною площею 659,9 кв. м відображена в технічному паспорті ДП «Пансіонат «Борей» під літ. «А», та двоповерхова будівля (громадський будинок) під літ. «А» площею 658,4 кв. м, відображена в технічному паспорті на громадський будинок АДРЕСА_1 , що виданий ОСОБА_2 , є однією і тією ж будівлею; інших будівель, зазначених у технічному паспорті на громадський будинок АДРЕСА_1 , суміжних з відповідною адресою, не встановлено. 50. У листі від 12 листопада 2018 року № 79-18 фізична особа - підприємець ОСОБА_5 повідомив, що технічний паспорт від 12 червня 2013 року на громадський будинок на АДРЕСА_1 ані ним, ані його підлеглими працівниками чи іншими особами, які з ним працювали, не розроблявся та не посвідчувався, а печатка на технічному паспорті не відповідає оригіналу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо підстав звернення прокурора до суду та представництва прокурором інтересів НАН України 51. Згідно із частиною другою статті 4 ЦПК України увипадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. 52. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина четверта статті 42 ЦПК України). 53. Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. 54. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України). 55. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). 56. Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). 57. Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України). 58. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга статті 131-1 Конституції України). 59. Згідно зі статтею 1 Закону № 1697-VII (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із позовом), прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. 60. Питання представництва інтересів держави прокурором у судіврегульовано у статті 23 Закону № 1697-VII, у частині першій якої зазначено, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. 61. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. 62. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. 63. У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: - якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежно здійснює компетентний орган; - у разі відсутності такого органу. 64. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. 65. Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 констатувала, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, має застосовуватися з урахуванням приписів абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого правила частини другої статті 19 Конституції України незазначення у законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не потрібно розуміти як таке, що розширює визначені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону № 1697-VIIмежі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. 66. Цей висновок підтверджено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21. 67. Отже, Великою Палатою Верховного Суду визначено два критерії, за умови існування яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави, а саме: 1) представництво інтересів держави в особі державних компаній; 2) позивач не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень. 68. У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі НАН України з посиланням на бездіяльність позивача стосовно захисту інтересів держави, яка полягала у неналежному реагуванні та невжитті відповідних заходів на незаконне вибуттяіз державної власності НАН України пансіонату «Борей» на користь фізичної особи. 69. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» (далі - Закон № 3065-ІІІ) НАН України є вищою державною науковою організацією України, яка організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також координує проведення фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях України. Національні галузеві академії наук є державними науковими організаціями України, які здійснюють фундаментальні дослідження, організовують, проводять та координують прикладні дослідження у відповідних галузях науки. 70. НАН України, національні галузеві академії наук засновані на державній власності, фінансуються з Державного бюджету України, а також з інших, не заборонених законодавством України, джерел фінансування. 71. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за організаційно-правовою формою НАН України є державною організацією (установою, закладом). 72. Статутом НАН України, ухваленим постановою загальних зборів НАН України від 14 квітня 2016 року № 2 (далі - Статут), визначено, що НАН України є вищою науковою самоврядною організацією України, яка заснована на державній власності (пункт 1.1 Статуту). 73. НАН України є державною організацією, створеною як неприбуткова державна бюджетна установа (пункт 1.11 Статуту). 74. Отже, НАН України є державною неприбутковою бюджетною організацією (установою). 75. Абзацом третім частини третьої статті 23 Закон № 1697-VII передбачено заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. 76. Водночас чинне законодавство України не містить визначення поняття «державна компанія» як окремої організаційно-правової форми господарювання, а Державний класифікатор «Класифікація організаційно-правових форм господарювання»розмежовує такі організаційно-правові формигосподарювання,як «державна організація (установа, заклад)» та «державна акціонерна компанія». Зокрема: -державна організація (установа, заклад) - утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління; -державна акціонерна кормпанія (товариство) - акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі. 77. Державні акціонерні компанії мають відмінні від інших юридичних осіб публічного права ознаки цивільно-правового статусу: метою діяльності суб`єкта є, окрім публічних функцій: отримання прибутку; відповідальність має не публічно-правовий, а приватноправовий характер; компанія є незалежною від держави у сфері господарської діяльності, однак перебуває в інституційній залежності з питань управління. 78. Водночас у преамбулі Закону № 3065-ІІІвизначено мету правового регулювання режиму діяльності НАН України, національних галузевих академій наук та вказано, що метою цього Закону є забезпечення ефективного використання державних коштів та майнового комплексу НАН України, національних галузевих академій наук щодо задоволення державних і суспільних потреб. 79. Таке формулювання співвідноситься із частиною першою статті 23 Закону № 1697-VII, яка визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. 80. Якщо законодавцем виключено можливість представництва прокурором державних компаній, то така норма не може тлумачитись у спосіб розширення обсягу процесуальної заборони на інших суб`єктів господарювання, зокрема державних організацій (установ). 81. Оскільки позов у цій справі подано прокурором в інтересах держави в особі НАН України, яка є державною неприбутковою бюджетною організацією, немає підстав вважати, що прокурор здійснює представництво інтересів державної компанії. 82. При встановленні у НАН України владних повноважень у спірних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. 83. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об`єктами державної власності» (далі - Закон № 185-V) управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. 84. Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 185-V об`єктами управління державної власності є, зокрема, державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування НАН України, галузевим академіям наук. 85. Відповідно до статті 4 цього Закону суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема, НАН України, галузеві академії наук. 86. У статті 8 Закону № 185-V визначено, що об`єкти державної власності за рішенням Кабінету Міністрів України передаються НАН України, галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування. НАН України, галузеві академії наук, яким державне майно передано в безстрокове безоплатне користування, виконують щодо цього майна функції, передбачені пунктами 1, 3-11, 14, 15, 18-38статті 6 цього Закону, за винятком повноважень, що стосуються утворення господарських структур. 87. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 07 лютого 2022 року № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» (далі - Закон № 3065-ІІІ) об`єкти майнового комплексу НАН України та об`єкти майнового комплексу національних галузевих академій наук належать відповідно НАН України та національним галузевим академіям наук на праві господарського відання і передаються ними організаціям, що віднесені до відання НАН України та до відання національних галузевих академій наук, на праві оперативного управління з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. 88. Пунктами 1.12, 1.13 Статуту визначено, що НАН України наділена правом управління своєю діяльністю, відповідно до законодавства і цього Статуту володіє, користується і розпоряджається майном, що перебуває у державній власності та належить їй на правах господарського відання. Державне майно передається НАН України у безстрокове безоплатне користування без права зміни його форми власності та використовується відповідно до законодавства та статуту НАН України. Земельні ділянки надаються НАН України у постійне користування та використовуються відповідно до земельного законодавства. 89. У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі НАН України з посиланням на бездіяльність позивача стосовно захисту інтересів держави, яка полягала в неналежному реагуванні та невжитті відповідних заходів на незаконне вибуття з державної власності НАН України ДП «Пансіонат «Борей» на користь фізичної особи. 90. Аналіз приписів статей 1, 3, 4, 6, 8 Закону № 185-V та Статуту дає підстави для висновку, що НАН України здійснює повноваження з управління об`єктами майнового комплексу, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об`єктів, ефективно їх використовує та розпоряджається цими об`єктами майнового комплексу в межах, визначених законодавством, з метою задоволення державних та суспільних потреб. 91. В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилалася на необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 червня 2022 року в справі № 909/835/18, від 13 грудня 2022 року в справі№ 927/682/20, від 30 травня 2023 року в справі № 914/4127/21 про те, що НАН України не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, бездіяльність якого могла би бути підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді. 92. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку). 93. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43)). 94. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт43)). 95. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 червня 2022 року в справі № 909/835/18, від 13 грудня 2022 року в справі№ 927/682/20, від 30 травня 2023 року в справі № 914/4127/21, та зазначити, що оскільки НАН України наділений повноваженнями щодо управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, тобто на основі законодавства здійснює управлінські функції, то прокурор має повноваження на представництво інтересів держави в особі НАН України, що відповідає приписам частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII. Щодо суті касаційної скарги 96. Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 97. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 98. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 99. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. 100. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 101. У частині першій статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. 102. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 103. Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 104. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. 105. Правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 статті 92 Конституції України). 106. Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 107. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій. 108. У справі, що переглядається, суди встановили, що ДП «Пансіонат «Борей» входив до майнового комплексу НАН України та є об`єктом права державної власності, який у подальшому був відчужений на користь фізичної особи у приватну власність. 109. Ураховуючи, що НАН України не погодила передачу спірного нерухомого майна, що є об`єктом державної власності та входить до майнового комплексу НАН України, у власність фізичної особи, то право власності держави на це нерухоме майно не припинилося і до фізичної особи - відповідача не перейшло. 110. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову. 111. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння. 112. Відповідачка ОСОБА_1 одержала спірне нерухоме майно за безвідплатними договорами - договорами дарування. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої. 113. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі. 114. Натомість застосовується стаття 387 та частина третя статті 388 ЦК України, відповідно до яких власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним за безвідплатними договорами. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння. 115. У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. 116. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 117. Велика Палата Верховного Суду у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) погодилася із цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. 118. Таким чином, вимоги прокурора про витребування із чужого незаконного володіння нерухомого майна - ДП «Пансіонат «Борей», що входило до майнового комплексу НАН України, є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно з володіння поза його волею, а отже, відповідаєзавданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. 119. Доводи касаційної скарги про те, що у цій справі прокурор не мав повноважень на представництво інтересів держави в особі НАН України, є необґрунтованими, оскільки, перевіряючи такі аргументи відповідачки, суди попередніх інстанцій встановили, що у цій справі позов пред`явлений прокурором саме в інтересах держави в особі НАН України, яка володіючи, користуючись і розпоряджаючись обєктами майнового комплексу, що перебуває у державній власності та належить їй на праві повного господарського відання, по суті реалізує управлінські функції щодо такого майна. 120. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу в поверненні до державної власності нерухомого майна, а саме ДП «Пансіонат «Борей», що входить до майнового комплексу НАН України, прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави. 121. Підставою подання позову в цій справі прокурор зазначив статтю 23 Закону № 1697-VII та посилався на те, що правовідносини, пов'язанні з вибуттям нерухомого майна з державної власності, становлять суспільний інтерес. НАН України не вжито заходів щодо захисту інтересів держави у судовому порядку, що свідчить про бездіяльність органу. 122. До позовної заяви прокурор додав лист від 09 квітня 2019 року за вихідним № 16-3183-19вих, у якому НАН України повідомлено про представництво Одеською місцевою прокуратурою № 1 інтересів держави в особі НАН України (а. с. 63, т. 1), а отже, дотримався порядку передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII. 123. Крім того представник НАН України в судовому засіданні підтримав позов прокурора в інтересах держави в особі НАН України (а. с. 145, т. 2). 124. Посилання у касаційній скарзі на частину першу статті 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами, судом не береться до уваги, оскільки відповідачка набула спірне нерухоме майно за безвідплатними договорами (договорами дарування) від осіб які не мали права його відчужувати, що приписами статті 387 ЦК України надає право власнику витребувати його із чужого незаконного володіння. 125. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 126. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбаченихстаттею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 127. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо розподілу судових витрат 128. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 129. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яку подала представник - адвокат Скрицька Надія Анатоліївна, залишити без задоволення. 2. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 березня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. А. Воробйова Судді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Банаська О. О., Власова Ю. Л., Пількова К. М., Ткача І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22) Коротка історія справи 1. Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал» (далі - ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», кооператив) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат за порушення строків виконання кооперативних договорів про закріплення паю за асоційованим членом кооперативу та порядок оплати пайових внесків у ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» від 28 квітня 2015 року № 29 та № 30 (далі - договори № 29 і № 30 відповідно). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» та ОСОБА_1 уклали договори № 29 і № 30, за умовами яких остання зобов`язалася у порядку та у строки, визначені цими договорами, сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн за договором № 29 та 528 640,00 грн за договором № 30 з метою закріплення паю у пайовому фонді кооперативу, який складається з квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . 3. Оскільки ОСОБА_1 договірні зобов`язання не виконала у визначений договорами строк, кооператив просив стягнути з неї (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн 3 % річних за договором № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн 3 % річних за договором № 30. 4. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про стягнення з ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 226 569,95 грн збитків та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 5. Зустрічний позов мотивувала тим, що вона станом на 14 жовтня 2015 року сплатила 831 136,00 грн (частину пайових внесків) за договорами № 29 та № 30, проте кооператив порушив строк введення житлового будинку в експлуатацію, який у договорах визначений як ІІІ квартал 2015 року, а пакет документів для реєстрації права власності на квартири ОСОБА_1 фактично отримала лише 20 грудня 2017 року. 6. Вважає, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» безпідставно користувався її коштами протягом цього часу. 7. Виходила, зокрема, з того, що станом на 19 липня 2018 року відсоткова ставка за депозитом в Акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») становила 12,5 % річних. Отже, не сплачуючи зазначених коштів кооперативу, а розмістивши їх на депозит, вона могла б отримати прибуток у сумі 226 569,95 грн. 8. Зазначила, що неправомірні дії ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» спричинили їй душевні хвилювання, що завдало їй моральної шкоди. 9. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 23 серпня 2019 року позов ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» задовольнив. У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовив. 10. Київський апеляційний суд постановою від 25 лютого 2020 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року залишив без змін. 11. Судові рішення в частині задоволення первісних позовних вимог мотивовані тим, що ОСОБА_1 порушила строки сплати пайових внесків за договорами № 29 і № 30, тому наявні підстави для застосування наслідків порушення зобов`язання - як стягнення пені, розмір якої визначено у договорах, так і 3 % річних та інфляційних втрат, установлених законом. 12. Суди також зазначили, що невчасна здача об`єкта будівництва в експлуатацію не є тим критерієм, який дає підстави для застосування статті 613 Цивільного кодексу України, оскільки грошові зобов`язання пайовиком мали бути виконані у встановлені в договорах строки раніше, ніж здача об`єкта в експлуатацію. 13. Відмовляючи в зустрічному позові, суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 не довела наявність наміру укласти депозитний договір з АТ «Ощадбанк» та не обґрунтувала підстави для відшкодування моральної шкоди, а надані ОСОБА_1 медичні довідки не підтверджують причинно-наслідкового зв`язку між її захворюваннями і діями кооперативу щодо порушення строків будівництва об`єкта нерухомості та введення його в експлуатацію. 14. ОСОБА_1 звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову кооперативу у задоволенні позовних вимог, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі. 15. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки вважала за необхідне відступити шляхом конкретизації від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у її постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначити, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між асоційованим членом та обслуговуючим кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних правовідносин, тому їх слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 16. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року -без змін. 17. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку (частина третя статті 35 Цивільного процесуального кодексу України). Підстави незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду 18. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року мотивована, зокрема, тим, що системне тлумачення норм Закону України «Про кооперацію» (далі - Закон про кооперацію), Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 19. Таким чином, спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тому такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 20. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що кооператив у цій справі не заявив позовних вимог про стягнення саме пайових внесків, які за загальним правилом є власністю кооперативу та витрачаються ним на власні потреби. 21. Отже, розглянувши справу по суті, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виникли цивільні правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості за кошти замовника, а справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 22. Проте з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке. 23. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 24. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 25. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 26. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 27. Відповідно до частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 28. Зокрема, віднесено до юрисдикції господарських судів: справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України). 29. Тобто спір між юридичною особою та її членом, який пов`язаний з діяльністю такої юридичної особи, належить до юрисдикції господарських судів як такий, що виникає в корпоративних правовідносинах та є спором корпоративним. 30. Корпоративний спір за своєю природою є проявом корпоративного конфлікту, тобто конфлікту щодо наявності, змісту та обсягу прав та обов`язків у корпоративних правовідносинах. Корпоративний спір у юрисдикційній площині має окрім матеріально-правового також і процесуальний вимір, оскільки безпосередньо пов`язується із визначенням предметної юрисдикції. 31. Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 Господарського кодексу України). 32. Особливості створення та ведення господарської діяльності кооперативів визначається Законом про кооперацію. 33. Відповідно до визначення, що міститься у статті 1 цього Закону, кооператив - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. 34. Відповідно до статті 19 Закону про коопераціюдля досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу. 35. Згідно зі статтею 20 Закону про кооперацію для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди (частина перша). 36. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу (частина друга статті 20 Закону про кооперацію). 37. Неподільний фонд створюється в обов`язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу (частина третя статті 20 Закону про кооперацію). 38. Відповідно до частин першої, другої статті 21 Закону про кооперацію пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і у сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу. 39. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу (частина четверта статті 21 Закону про кооперацію). 40. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо (частина друга статті 6 Закону про кооперацію). 41. Особливості діяльності обслуговуючих кооперативів містяться, зокрема, у статтях 2, 23 Закону про кооперацію. 42. Так, обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження, господарської діяльності. 43. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку. 44. Отже, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність із моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. 45. Відповідно до пункту 1.3 розділу 1 «Загальні положення. Найменування, тип та місцезнаходження кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» утворюється шляхом об`єднання юридичних та фізичних осіб для надання послуг виключно членам та асоційованим членам кооперативу, не маючи на меті одержання прибутку, таким чином, кооператив є неприбутковою організацією. 46. Тип кооперативу - обслуговуючий. 47. Кооператив створюється для надання будівельних, ремонтних, експлуатаційних та інших послуг членам кооперативу та задоволення їх споживчих потреб на засадах взаємодопомоги та економічного співробітництва. Метою діяльності кооперативу є поліпшення житлових умов та забезпечення житлом членів кооперативу та членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирних житлових будинків за власні кошти членів кооперативу, у тому числі за допомогою банківського кредиту, інших коштів, а також подальшої спільної експлуатації споруд загального користування, інженерних комунікацій та під`їзних шляхів, задоволення соціальних та інших потреб членів кооперативу, надання їм послуг на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. 48. Отже, норми чинного законодавства, у тому числі Закону про кооперацію, щодо правового статусу, особливостей діяльності обслуговуючих кооперативів, поширюються на ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». 49. Право членства в кооперативі - система правових норм стосовно реалізації конституційного права особи стати членом кооперативу, порядку й умов вступу до кооперативу та виходу з його складу, визначення змісту й порядку реалізації членських прав та обов`язків, припинення членства в кооперативі. 50. Згідно зі статтею 10 Закону про кооперацію членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство. 51. Закон про кооперацію (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає два види членства в кооперативі: дійсне і асоційоване, та не встановлює жодних обмежень щодо таких видів членства залежно від типу кооперативу. На особу, яка вступала до кооперативу як дійсний чи асоційований член, покладається обов`язок сплати вступного та пайового внесків. 52. Згідно зі статтею 12 Закону про кооперацію основними правами члена кооперативу є: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 53. Водночас законодавче визначення асоційованого членства в кооперативі міститься у частині другій статті 14 Закону про кооперацію (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої асоційований член кооперативу - це фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і користується правом дорадчого голосу в кооперативі. При ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 54. Звідси асоційованим членом кооперативу може бути будь-яка юридична або фізична особа, яка є членом такого кооперативу та внесла пайовий внесок у порядку та розмірах, визначених статутом кооперативу, що дає переважне порівняно з дійсними членами кооперативу право на одержання паю при ліквідації кооперативу. Асоційований член кооперативу має право дорадчого голосу в кооперативі. 55. Порядок вступу до кооперативу та участь асоційованого члена в його господарській та іншій діяльності, права та обов`язки такого члена, розміри паїв та виплат на паї визначаються статутом кооперативу (частина третя статті 14 Закону про кооперацію (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 56. Розділом 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) визначені права членів, у тому числі асоційованих членів ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», які кореспондуються з правами, передбаченими статтею 12 Закону про кооперацію. 57. За змістом пункту 8.2 розділу 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» та пункту 14.9 розділу 14 «Загальні збори членів кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) асоційовані члени кооперативу можуть брати участь у діяльності загальних зборів кооперативу з правом дорадчого голосу. 58. Пунктом 7.4 розділу 7 «Членство (асоційоване членство) в кооперативі. Умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього» та пунктом 8.2 розділу 8 «Права та обов`язки членів (асоційованих членів) кооперативу» статуту (в редакції, чинній на момент укладення договорів) встановлено, що при ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 59. З викладеного вбачається, що Законом про кооперацію та статутом установлено особливості правового статусу асоційованих членів кооперативу, наділення їх як майновими правами (участь у формуванні майнових фондів кооперативу шляхом внесення вступних та пайових внесків, переважне право на одержання паю при ліквідації кооперативу), так й іншими правами, зокрема на участь таких асоційованих членів у господарській та іншій діяльності кооперативу. 60. Специфіка управлінських прав асоційованих членів кооперативу полягає в тому, що вони мають право брати участь у діяльності загальних зборів кооперативу з правом лише дорадчого голосу. 61. Звідси вважаємо, що асоційованих членів обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності слід вважати носіями корпоративних прав, а відносини між кооперативом та його асоційованими членами, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. 62. Такий підхід не суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (провадження № 12-8гс19) та від 17 грудня 2019 року у справі № 904/4887/18 (провадження № 12-92гс19). 63. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово зазначала, що спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України (такі правові висновки викладено, зокрема, в її постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а (провадження № 11-801апп19), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 11-1106апп19), від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20)). 64. Розглядаючи справу по суті спору в порядку цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій встановили, що 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 (пайовик) та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» уклали договори № 29 і № 30 та в пункті 2.1 вказаних договорів погодили порядок сплати пайових внесків до пайового фонду кооперативу. 65. Пунктом 4.1 наведених договорів визначено, що у випадку порушення строків сплати пайовиком пайового (цільового) чи додаткових пайових внесків, установлених цим договором, пайовик сплачує як пеню 0,5 % від простроченої суми заборгованості за кожен день прострочення починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. 66. Отже, у цій справі предметом первісного позову кооперативу до його асоційованого члена є стягнення коштів за порушення договірних зобов`язань щодо сплати пайових внесків - пені, 3% річних та інфляційних втрат. Зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до кооперативу стосуються відшкодування майнової та моральної шкоди. 67. Тобто спірні правовідносини пов`язані з майновою участю асоційованого члена кооперативу у діяльності кооперативу, а саме із виконанням відповідачем умов договорів щодо сплати пайових внесків до кооперативу в грошовій формі, з метою закріплення за ОСОБА_1 паю у пайовому фонді ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». Такі відносини стосуються діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» як юридичної особи та є корпоративними. 68. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20) зробила висновок про те, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 Цивільного кодексу України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. 69. Згідно із частинами першою, третьою статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. 70. Оскільки пеня також обчислюється від суми несвоєчасно виконаного основного грошового зобов`язання, то зобов`язання зі сплати пені є акцесорним, а вимога про сплату пені є додатковою до основної вимоги з огляду на її похідний характер від основного спору. 71. Звідси спір щодо стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат підлягає розгляду в порядку того судочинства, що і спір за основним зобов`язанням. 72. Ураховуючи те, що предметом спору за первісним позовом у цій справі є стягнення грошових коштів - пені, 3% річних та інфляційних втрат за зобов`язаннями ОСОБА_1 , які виникли за договорами щодо сплати пайових внесків між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу та самим кооперативом, і ці відносини стосуються діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» як юридичної особи та є корпоративними, вважаємо, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 73. За змістом частини чотирнадцятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України зустрічний позов пред`являється в господарський суд за місцем розгляду первісного позову. 74. Отже, вирішення спору в цій справі належить до компетенції господарських судів. 75. Згідно із частиною другою статті 414 Цивільного процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 76. Звідси існували передбачені процесуальним законом підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 серпня 2019 року і постанови Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у справі № 750/319/18 та закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Судді: В. Ю. Уркевич О. О. Банасько Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118465146

В цій справі Велика палата не згадала про справедливість та доброчесність, коли мова йде про права кредитора. Фактично безкарне порушення прав інвесторів в чергове підтверджено судом. Тепер навіть якщо будинок не буде ніколи введено в експлуатацію, забудовник буде мати права стягувати пеню і штрафи за несвоєчасні платежі. Щодо юрисдикції спору суд зазначив: 160. Системний аналіз Закону України «Про кооперацію», статті 167 ГК України (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) та статті 96-1 ЦК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 161. За таких обставин спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. 162. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 750/319/18 Провадження № 14-10цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічними позовами) - Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал», відповідач (позивач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 серпня 2019 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів Гуля В. В., Сушко Л. П., Сліпченка О. І. у справі за позовом Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Голосіївський квартал» (далі - ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», Кооператив) до ОСОБА_1 про стягнення коштів за кооперативними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» про відшкодування майнової та моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Вступ 1.1. У цій справі житлово-будівельний кооператив після повного внесення асоційованим членом кооперативу пайових внесків на будівництво житла звернувся до нього з позовом про стягнення пені, інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення пайових внесків. Асоційований член кооперативу позов заперечив, виходив з того, що оскільки позивач порушив строки введення будинку в експлуатацію, мало місце прострочення кредитора, що звільняє від відповідальності за порушення строку пайових внесків на будівництво. Вважав безпідставним пред`явлення претензій щодо відповідальності за порушення грошових зобов`язань після повного погашення ним боргу по пайових внесках. Подав зустрічний позов про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної користуванням кооперативом належними асоційованому члену кооперативу коштами без достатніх правових підстав, у зв`язку з порушенням строку введення в експлуатацію житлового будинку. Місцевий суд позов задовольнив, у задоволенні зустрічного позову відмовив за недоведеністю. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень асоційований член кооперативу зазначив пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України) (відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і частини першої статті 261 ЦК України у поєднанні застосування спеціальної і загальної позовної давності у правовідносинах, що виникли при укладенні кооперативних договорів). На думку заявника, позовна давність про стягнення пені не повинна залежати від загального строку позовної давності за основною вимогою, оскільки основна вимога відсутня. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для визначення юрисдикції спору про відповідальність асоційованого члена обслуговуючого житлово-будівельного кооперативу за порушення договірних грошових зобов`язань на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. Отже, на вирішення Великої Палати Верховного Суду поставлені два правових питання: 1) можливість пред`явлення вимоги про відповідальність за порушення грошового зобов`язання після погашення основної суми боргу; 2) юрисдикція спору про відповідальність асоційованого члена обслуговуючого житлово-будівельного кооперативу за порушення договірних грошових зобов`язань. Короткий зміст позовних вимог 2. У січні 2018 року ОК «ЖБК «Голосіївський квартал»звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за порушення строків виконання кооперативних договорів. 3. Позовну заяву мотивував тим, що 28 квітня 2015 року Кооператив і ОСОБА_1 уклали кооперативні договори № 29 і № 30, за умовами яких відповідач зобов`язалася у порядку та у строки, визначені договорами, сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн за договором № 29 та 528 640 грн за договором № 30 з метою закріплення паю у пайовому фонді Кооперативу, який складається з квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . 4. Зазначив, що ОСОБА_1 належним чином не виконала договірних зобов`язань. 5. Послався на те, що сторони договорів погодили, що при порушенні пайовиком строків сплати пайового (цільового) внеску, визначених кооперативними договорами, пайовик сплачує як пеню 0,5 % простроченої суми боргу за кожен день прострочення, починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. 6. Просив стягнути з ОСОБА_1 197 105,00 грн пені за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 87 959,00 грн пені за договором від 28 квітня 2015 року № 30, а також судові витрати. 7. У липні 2018 року Кооператив подав заяву про зміну предмета позову, у якій просив також застосувати до спірних правовідносин частину другу статті 625 ЦК України, стягнути з відповідача інфляційні втрати і 3 % річних від суми заборгованості. 8. Остаточно просив стягнути з ОСОБА_1 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 30. 9. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про стягнення 226 569,95 грн збитків та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 10. Зустрічний позов мотивувала тим, що вона станом на 14 жовтня 2015 року сплатила 831 136,00 грн за кооперативними договорами від 28 квітня 2015 року № 29 та № 30, проте документів на квартири не отримала. 11. Зазначила, що документи для реєстрації права власності фактично отримала 20 грудня 2017 року, тобто через 2 роки 66 днів. 12. Вважає, що ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» безпідставно користувався її коштами протягом цього часу. 13. Виходила з того, що станом на 19 липня 2018 року відсоткова ставка за депозитом в Акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») становила 12,5 % річних. Отже, не сплачуючи зазначених коштів Кооперативу, а помістивши їх на депозит, вона могла б отримати прибуток у сумі 226 569,95 грн. З урахуванням того, що станом на 28 квітня 2017 року вона сплатила на рахунок кооперативу ще 465 984,00 грн, то з 29 квітня до 20 грудня 2017 року вона могла б отримати прибуток у розмірі 37 661,72 грн. 14. Зазначила, що неправомірні дії ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» спричинили їй душевні хвилювання, що завдало їй моральної шкоди, відшкодування якої ОСОБА_1 оцінила у 200 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів 15. Рішенням від 23 серпня 2019 року Голосіївський районний суд м. Києва (залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року) позов ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» задовольнив. 16. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за кооперативним договором № 29 від 28 квітня 2015 року. 17. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за кооперативним договором № 30 від 28 квітня 2015 року. 18. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» 4 275,97 грн судових витрат. 19. У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовив. 20. Задовольняючи первісні позовні вимоги, місцевий суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з обґрунтованості та доведеності заявлених Кооперативом позовних вимог. 21. Суд першої інстанції врахував обставини порушення відповідачкою строків сплати пайових внесків за кооперативними договорами № 29, 30 від 28 квітня 2015 року і дійшов висновку про наявність підстав для застосування наслідків порушення зобов`язання, встановлених як договором у вигляді сплати пені, так і законом у вигляді сплати 3 % річних та інфляційних втрат. 22. Не взяв до уваги посилання відповідача на порушення нею зобов`язань унаслідок порушення зобов`язань позивачем щодо дотримання строків будівництва об`єкта інвестування та здачі його в експлуатацію, тобто на прострочення кредитора (стаття 613 ЦК України). 23. Виходив з того, що невчасна здача об`єкта будівництва в експлуатацію не є тим критерієм, що дає підстави для застосування статті 613 ЦК України, оскільки грошові зобов`язання відповідача мали бути виконані у встановлені в договорах строки раніше, ніж здача об`єкта в експлуатацію. 24. Відмовляючи в зустрічному позові, місцевий суд виходив з недоведеності ОСОБА_1 наміру укласти депозитний договір з АТ «Ощадбанк» та вимог щодо відшкодування моральної шкоди. 25. Дійшов висновку, що надані нею медичні довідки не підтверджують причинно-наслідкового зв`язку між її захворюваннями і діями позивача щодо порушення строків будівництва об`єкта нерухомості та введення його в експлуатацію. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 26. У березні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, у якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову Кооперативу у задоволенні позовних вимог. Зустрічний позов просила задовольнити в повному обсязі. 27. Касаційну скаргу мотивувала відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 258 і частини першої статті 261 ЦК України у поєднанні застосування спеціальної і загальної позовної давності у правовідносинах, що виникли при укладенні кооперативних договорів. 28. Вважає, що позовна давність про стягнення пені не повинна залежати від загального строку позовної давності за основною вимогою, оскільки основна вимога відсутня. 29. Зазначила про відсутність правового висновку Верховного Суду про застосування позовної давності щодо пені у подібних правовідносинах за умови добровільного виконання основного зобов`язання задовго до подання позову про стягнення похідних вимог у зв`язку з невиконанням кооперативних договорів. 30. Послалася на те, що суди попередніх інстанцій, зокрема, не надали оцінки копії листа ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» від 20 грудня 2017 року про відсутність у неї будь-якої заборгованості перед Кооперативом, а саме за пенею, довідці перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності ОК «ЖБК «Голосіївський квартал», копії відповіді Публічного акціонерного товариства «Київводоканал» від 05 липня 2019 року. 31. Зазначила, що місцевий суд прийняв до розгляду заяву позивача про зміну предмета і підстав позову, тоді як законом прямо передбачено, що одночасна зміна предмета і підстав позову не допускається. 32. На думку заявниці, цьому факту суди не надали правової оцінки, а прийняли до розгляду зазначену заяву, яку відображено в рішенні та постанові як «заяву про зміну предмета позову». 33. Вважає, що суди попередніх інстанцій неправомірно не застосували частину другу статті 616 ЦК України щодо вимог про сплату інфляційних втрат і 3 % річних, оскільки позивач жодного разу до введення в експлуатацію об`єкта житла з вимогами погасити заборгованість до відповідачки не звертався, що свідчить про умисне збільшення штрафних санкцій та компенсаційних платежів за договором. Доводи інших учасників справи 34. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 35. Ухвалою від 14 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував справу з місцевого суду. 36. Підставою касаційного оскарження судових рішень є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). 37. Ухвалою від 11 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 750/319/18 призначив до судового розгляду. 38. Ухвалою від 19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. 39. Ухвалу мотивував тим, що згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 40. Зазначив, що за змістом статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 41. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, тлумачення норм Закону України «Про кооперацію» та ГК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 42. Дійшла висновку про наявність спору між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, який не пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. Отже, такий спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 43. Проте постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) за позовом фізичної особи до Обслуговуючого кооперативу «Житловий кооператив «Совіньйон-2» (далі - ОК «ЖК «Совіньйон-2») про визнання недійсним рішення загальних зборів членів кооперативу містить висновок про те, що «Обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними». 44. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19) за позовом фізичної особи до Споживчого товариства «Козацька слобідка» (далі - СТ «Козацька слобідка») про зобов`язання вчинити дії та за зустрічним позовом споживчого товариства до позивача про стягнення боргу, розірвання договору і зобов`язання вчинити дії містить висновок про те, що за змістом статті 167 ГК України у цій справі спір за зустрічним позовом про стягнення з позивача як члена споживчого товариства несплачених додаткових пайових внесків, передбачених статутом, виник із корпоративних відносин. А тому його також разом зі спором щодо невиконання позивачем господарського договору слід розглядати за правилами господарського судочинства. 45. Висновки, викладені в наведених постановах Великої Палати Верховного Суду, є загальними та категоричними, отже, без відступу від них (шляхом конкретизації) колегія суддів позбавлена можливості ухвалити остаточне рішення в цій справі. 46. За таких обставин колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити шляхом конкретизації від висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначити, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а тому спори між асоційованим членом та обслуговуючим кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних правовідносин. 47. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість підстав передачі цієї справи їй на розгляд відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України та ухвалою від 01 лютого 2022 року справу прийняла до розгляду для забезпечення правової визначеності та єдності судової практики. Фактичні обставини справи, встановлені судами 48. 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 (пайовик) та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» уклали кооперативні договори № 29 і № 30 про закріплення паю за асоційованим членом кооперативу та порядок оплати пайових внесків у ОК «ЖБК «Голосіївський квартал». 49. Відповідно до пункту 1.1 кооперативного договору від 28 квітня 2015 року № 29 за ОСОБА_1 закріплено пай, що складається з квартири АДРЕСА_3 . 50. Згідно з пунктом 1.1 кооперативного договору від 28 квітня 2015 року № 30 за ОСОБА_1 закріплено пай, що складається з квартири АДРЕСА_2 . 51. У пункті 2.1 кооперативних договорів сторони погодили порядок сплати пайових внесків до пайового фонду Кооперативу. 52. За змістом пункту 2.1 кооперативного договору № 29 пайовик зобов`язується сплатити пайовий внесок у розмірі 768 480,00 грн у порядку, визначеному пунктом 2.2, а саме: 30 % вартості паю в сумі 230 544,00 грн - не пізніше 05 травня 2015 року, 30 % вартості паю в сумі 230 544,00 грн - не пізніше 31 травня 2015 року, 40 % вартості паю в сумі 307 392,00 грн - не пізніше 20 червня 2015 року. 53. На підставі пункту 2.1 кооперативного договору № 30 пайовик зобов`язується сплатити пайовий внесок у розмірі 528 640,00 грн у порядку, передбаченому пункту 2.2, а саме: 30 % вартості паю в сумі 158 592,00 грн - не пізніше 05 травня 2015 року, 30 % вартості паю в сумі 211 456,00 грн - не пізніше 20 травня 2015 року, 40 % вартості паю в сумі 158 592,00 грн - не пізніше 05 червня 2015 року. 54. Після сплати всіх передбачених договорами пайових внесків пайовик отримає право на отримання належного їй паю (квартири), визначеного пунктом 1 договорів, у власність у встановленому статутом кооперативу порядку (пункти 3.1.5 кооперативних договорів). 55. З огляду на пункт 5.4 кооперативних договорів після введення до експлуатації об`єкта житла, частиною якого є паї пайовика, за відсутності у пайовика заборгованості перед Кооперативом та сплати ним усіх передбачених договором та статутом пайових та інших внесків, Кооператив протягом двох тижнів із дня одержання документів на об`єкт житла передає за актом приймання-передачі квартиру, визначену як пай пайовика згідно з пунктом 1.1 договору. 56. Умовами кооперативних договорів сторони погодили виконання будівельно-монтажних робіт - із червня 2014 року до квітня 2015 року, а строк введення об`єкта житла до експлуатації - третій квартал 2015 року. 57. Декларація про готовність об`єкта - будинку АДРЕСА_4 до експлуатації прийнята 06 червня 2016 року. 58. ОСОБА_1 за кооперативним договором № 29 внесла такі платежі: 06 травня 2015 року - 145 000,00 грн, 07 травня 2015 року - 85 544,00 грн, 09 червня 2015 року - 148 000,00 грн; 10 червня 2015 року - 65 000,00 грн; 02 липня 2015 року - 145 000,00 грн; 25 листопада 2016 року - 25 000,00 грн, 02 березня 2017 року - 32 000,00 грн; 03 березня 2017 року - 105 392,00 грн; 26 травня 2017 року - 17 544,00 грн. 59. За кооперативним договором № 30 ОСОБА_1 внесла такі платежі: 04 травня 2015 року - 149 700,00 грн; 17 травня 2015 року - 8 892,00 грн; 22 травня 2015 року - 148 500,00 грн; 23 травня 2015 року - 62 956,00 грн; 10 квітня 2017 року - 56 000,00 грн; 20 квітня 2017 року - 54 000,00 грн; 28 квітня 2017 року - 35 800,00 грн, 26 травня 2017 року - 12 792,00 грн. 60. За пунктом 4.1 кооперативних договорів у випадку порушення строків сплати пайовиком пайового (цільового) чи додаткових пайових внесків, встановлених цим договором, пайовик сплачує як пеню 0,5 % від простроченої суми заборгованості за кожен день прострочення, починаючи з третього дня, але не більше 50 % простроченої суми заборгованості. Якщо порушення строків перевищує 20 днів, кооператив має право розірвати договір в односторонньому порядку, про що повідомляє пайовика. 61. Справа містить статут ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» (далі - Статут) кооперативу, який за своєю правовою природою є локальним нормативним актом для цього Кооперативу. Відповідно до пунктів 14.9 та 15.7 Статуту асоційовані члени Кооперативу беруть участь у загальних зборах кооперативу з правом дорадчого голосу та у разі несвоєчасного внесення ними відповідних платежів Кооператив має право вживати заходи щодо їх стягнення. Позиція Великої Палати Верховного Суду Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 62. Визначаючись із необхідністю відступу (конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), та визначення юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду має відповісти на наступні питання. Визначення юрисдикційності спору 63. Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Його визначено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною. 64. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). 65. Правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень. 66. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. 67. Також у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена належним судом, тобто судом, встановленим законом. 68. Судова практика ЄСПЛ право на розгляд справи тлумачить як право особи звернутися до суду, так і право на розгляд та вирішена її справи судом. Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. 69. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 70. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України). 71. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 72. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 73. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 74. Правила юрисдикції визначені процесуальними законами, які регламентують предметну та суб`єктну юрисдикцію адміністративних, господарських та цивільних судів. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. 75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наводила критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, від 23 березня 2021 року у справі 367/4695/20). Особливості кооперативу як суб`єкта господарювання 76. Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 ГК України). 77. Ці норми кореспондуються з нормами статей 83, 85, 86 ЦК України, за якими юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об`єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. 78. Особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначаються Законом України «Про кооперацію». 79. За змістом статті 6 Закону України «Про кооперацію» кооператив є первинною ланкою системи кооперації, яка створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської іншої діяльності задля поліпшення свого економічного стану. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. 80. З огляду на визначення, що містяться у статті 1 цього Закону, кооператив - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. 81. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 82. На підставі статті 19 Закону України «Про кооперацію» для досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу. 83. За статтями 20, 21 Закону України «Про кооперацію» для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу. Неподільний фонд створюється в обов`язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу. Резервний фонд створюється за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збитків). Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу. Пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і в сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу в майні кооперативу. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу. 84. Особливості діяльності обслуговуючих кооперативів містяться у статтях 2, 23, 26 Закону України «Про кооперацію». 85. Так, обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження, господарської діяльності. 86. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку. Норма про кооперативні виплати не поширюється на сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. 87. Отже, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність із часу державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. 88. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. 89. Ця правова позиція неодноразово висловлена та підтримана Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах: від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (провадження № 12-8гс19), від 17 грудня 2019 року у справі № 904/4887/18 (провадження № 12-92гс19). Особливості асоційованого членства в кооперативі 90. Право членства в кооперативі - це сукупність (система) правових норм (правил) стосовно реалізації конституційного права стати членом кооперативу, порядку й умов вступу до кооперативу та виходу з його складу, визначення й реалізації його правомочностей як поєднання членських прав та обов`язків, припинення членства й виходу з кооперативу. Зміст членських правовідносин становлять суб`єктивні права і юридичні обов`язки суб`єктів щодо утворення кооперативної організації або порядку вступу, прийняття в члени вже діючого кооперативу, участі в діяльності кооперативу, вихід (виключення) з нього. Суб`єктами членських правовідносин, з одного боку виступають особи, які створили кооперативну організацію (засновники), та особи, які стали членами вже діючої кооперативної організації, а з іншого - кооперативна організація як суб`єкт господарювання. 91. Згідно зі статтею 10 Закону «Про кооперацію» членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство. 92. За предметом правового регулювання зазначена норма права поділяє всі права і обов`язки членів кооперативної організації на: - управлінські (участь в ухваленні рішень загальними зборами кооперативної організації, а також у роботі інших органів управління кооперативної організації; участь у виконанні рішень органів управління й органів контролю за діяльністю кооперативної організації тощо); - майнові (участь у формуванні майнових фондів кооперативної організації; отримання кооперативних виплат і виплат на паї; отримання паю в разі виходу з кооперативу); - господарські (участь у господарській діяльності кооперативної організації); - трудові (виникають у тому разі, якщо член кооперативної організації одночасно перебуває з цією організацією в трудових відносинах); - соціальні (користування послугами кооперативу, внесення пропозицій, спрямованих на поліпшення її роботи). 93. Закон України «Про кооперацію» визначає два види членства в кооперативі: дійсне і асоційоване та не залежно від статусу такого членства передбачає сплату особою, яка вступає в члени кооперативу, вступного внеску та паю, не встановлює жодних винятків (обмежень) такого розподілу членства за типами кооперативу. 94. За положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами дійсного члена кооперативу є, зокрема, участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. 95. Законодавче визначення асоційованого членства в кооперативі міститься у статті 14 Закону України «Про кооперацію», за якого асоційований член кооперативу - це фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і користується правом лише дорадчого голосу в кооперативі. При ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з повними членами кооперативу право на одержання паю. 96. Асоційованим членом кооперативу може бути будь-яка юридична або фізична особа, яка є членом такого кооперативу та внесла пайовий внесок у порядку та розмірах, визначених статутом кооперативу, що дає переважне порівняно з дійсними членами кооперативу право на одержання паю при ліквідації кооперативу. 97. Асоційовані члени кооперативу виступають насамперед його інвесторами, оскільки вони не зв`язані з кооперативом трудовою функцією, а беруть лише майнову (інвестиційну) участь у діяльності кооперативу. 98. Майнова складова правового статусу асоційованого члена наближає його до права участі в господарських товариствах, тоді як повне членство характеризується, насамперед, особистою трудовою участю членів у спільній виробничій діяльності кооперативу. 99. Пайові внески у споживчих та обслуговуючих кооперативах мають інвестиційний, але водночас непідприємницький характер. Зокрема, через створення обслуговуючих кооперативів відбувається de facto інвестування у будівництво житла, отже, комплекс прав членів таких кооперативів також може бути представлений як корпоративним паєм нарівні з корпоративними паями (частками, акціями) учасників господарських товариств та виробничих кооперативів. У таких випадках, як правило, правовідносини між сторонами вичерпуються після повного внесення коштів на будівництво житла та передачі об`єкта нерухомості у власність замовнику. 100. Асоційоване членство не передбачає рівного з іншими (повними членами) права участі в господарській діяльності кооперативу, що свідчить про фактичне відсторонення асоційованих членів від управління справами кооперативу. Водночас асоційоване членство надає переважне порівняно з іншими членами кооперативу право на одержання паю в разі його ліквідації. Також асоційовані члени кооперативу не можуть обирати органи управління та бути у них обраними Відтак між асоційованими членами кооперативу та кооперативом можуть виникати лише майнові (у випадку участі у формуванні майнових фондів кооперативної організації; отримання кооперативних виплат і виплат на паї; отримання паю в разі виходу з кооперативу); господарські (у випадку участі у господарській діяльності кооперативної організації); трудові (якщо член кооперативної організації одночасно перебуває з цією організацією в трудових відносинах); та соціальні відносини (у випадку користування послугами кооперативу, внесення пропозицій, спрямованих на поліпшення її роботи). При цьому корпоративних правовідносин у повному обсязі у розумінні статті 167 ГК України (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин між сторонами) та статті 96-1 ЦК України між асоційованим членом та кооперативом або його іншими членам не виникає. 101. Такий висновок підтверджується логікою подальшого розвитку профільного законодавства. На захист прав інвесторів будівництва нерухомого майна 15 серпня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2518-ІХ «Про гарантування речових прав на об`єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому». Цим Законом законодавець доповнив статтю 14 Закону України «Про кооперацію» новою частиною такого змісту: «Не допускається наявність асоційованих членів у кооперативах, предметом діяльності яких є житлове, дачне, гаражне будівництво (у тому числі кооперативах, які залучають кошти фізичних та юридичних осіб, зокрема в управління, для спорудження об`єктів житлового, дачного, гаражного будівництва)». 102. Отже, системне тлумачення норм Закону України «Про кооперацію», ЦК та ГК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. Таким чином, спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Щодо юрисдикції спору у справі 103. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 104. Тобто у порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. 105. Закон України від 15 грудня 2006 року N 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» відніс до підвідомчості господарських судів справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 106. Стаття 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначає юрисдикцію господарських судів: справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 107. Критеріями визначення юрисдикції спору (корпоративний це спір або спір про право цивільне) визнаються: а) характер спірних правовідносин - корпоративні відносини мають бути пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням юридичної особи корпоративного типу, набуттям, здійсненням та припиненням корпоративних прав як різновиду суб`єктивних цивільних прав; а цивільні - із захистом цивільного права; б) суб`єктний склад сторін - сторонами спору є юридична особа корпоративного типу, її учасники (засновники, акціонери, члени), у тому числі учасник, який вибув (носій корпоративних прав), посадова особа; чи особа не має у цій юридичній особі корпоративних прав; в) предмет спору - захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, порушеного певними діями (бездіяльністю) у процесі створення, діяльності, управління або припинення юридичної особи корпоративного типу, набуття, здійснення або припинення корпоративних прав та обов`язків учасників (засновників, акціонерів, членів) такої юридичної особи, чи захист цивільних прав і інтересів, що випливають з інших цивільних правовідносин, зокрема правовідносин інвестування або споживчих правовідносин. 108. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що суди правильно визначили цивільно-правову природу правовідносин між сторонами і що предметом спору у цій справі є відповідальність ОСОБА_1 за несвоєчасне внесення інвестиційних коштів на будівництво квартир, які передані їй у власність, та відшкодування майнової і моральної шкоди (зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до Кооперативу). 109. Розглядаючи справу, суд має насамперед визначити зміст правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати. За статтею 1 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність»інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний та екологічний ефект. Такими цінностями можуть бути рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності). Відповідно до статті 2 цього Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Зокрема інвестиційна діяльність провадиться на основі інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності. 110. За змістом укладених у квітні 2015 року кооперативними договорами № 29, 30 ОСОБА_1 зобов`язалася внести забудовнику пайові внески у розмірі, порядку та на умовах, визначених договорами. Кооператив, у свою чергу, зобов`язався закріпити за ОСОБА_1 паї у вигляді двох квартир, визначених умовами договорів, побудувати будинок, ввести його в експлуатацію і після повної сплати усіх передбачених договорами пайових внесків передати побудовані квартири у власність інвестора у визначеному Статутом порядку. Строк дії договору сторони визначили з часу підписання сторонами до виконання в обсягах, ним визначених. З урахуванням дійсного змісту правовідносин між сторонами назва цих коштів пайовими внесками, а договорів - кооперативними на їх інвестиційну природу не впливає. Кооператив у справі не заявив позовних вимог про стягнення саме пайових внесків, які за загальним правилом є власністю Кооперативу та витрачаються ним на власні потреби. Отже, розглянувши справу по суті, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виникли цивільні правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості за кошти замовника, а справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 111. Відтак суди правильно виходили з того, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Щодо відступу від висновку (шляхом конкретизації), викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 112. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 113. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 114. На забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових висновків Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. 115. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. 116. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 117. Задля мети єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. 118. У справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22), яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, між ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» та ОСОБА_1 виник спір щодо несвоєчасного виконання зобов`язань за договорами будівництва нерухомості (первісний позов) та у зв`язку з цим спір між ОСОБА_1 та ОК «ЖБК «Голосіївський квартал» про відшкодування майнової та моральної шкоди (зустрічний позов). 119. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що суди правильно визначили цивільно-правову природу правовідносин між сторонами і що предметом спору в цій справі є відповідальність ОСОБА_1 за несвоєчасне внесення інвестиційних коштів на будівництво квартир, які передані їй у власність, та відшкодування майнової і моральної шкоди (зустрічні позовні вимоги асоційованого члена до Кооперативу), а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 120. У справах № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) та № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), наведених Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з метою відступу (шляхом конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у цих справах, та визначення юрисдикційності спору у справі № 750/319/18 (провадження № 14-10цс22), правовідносини не є подібними. 121. На відміну від справи, яка переглядається, у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19) позивач - фізична особа звернувся до суду з позовом як член кооперативу з метою захисту його права на участь у господарській діяльності ОК «ЖБК «Совіньйон-2». Просив визнати недійсним рішення, ухвалене загальними зборами його членів 10 грудня 2016 року, яким: надано згоду голові правління ЖБК «Совіньйон-2» на підписання від імені кооперативу договору купівлі-продажу з ТОВ «Комунсервіс», предметом якого є магістральний водопровід; змінено склад засновників кооперативу; затверджено нову редакцію статуту ЖБК «Совіньйон-2» з новою назвою - ОК «ЖК «Совіньйон?2». 122. Вирішуючи питання юрисдикційності спору у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними». Отже, на відміну від справи, яка переглядається, стороною у цій справі виступала фізична особа без особливостей статусу асоційованого члена кооперативу, а підстави позову повністю охоплювалися диспозицією статті 167 ГК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 123. У справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), на яку послалася колегія суддів як на приклад необхідності для відступу (конкретизації) від правового висновку, позивач - фізична особа/член споживчого товариства звернувся до суду з позовом до СТ «Козацька слобідка» про зобов`язання вчинити дії. Просив надати йому письмову інформацію про загальну вартість майна СТ «Козацька слобідка», розмір закріпленої за ним частки у цьому майні та видати на його ім`я майновий сертифікат; прийняти, розглянути та вирішити заяву про вихід його зі складу членів споживчого товариства, повернення внесеного ним при вступі до споживчого товариства обов`язкового пайового внеску - металевого кіоску загальною площею 14 кв. м та всієї суми додаткових пайових внесків, сплачених ним на користь споживчого товариства за весь період перебування у складі його членів (первісний позов). СТ «Козацька слобідка» звернулось до суду із зустрічним позовом до члена товариства про стягнення боргу (додаткових пайових внесків), розірвання договору оренди і зобов`язання вчинити дії, а саме звільнити торговельне місце. 124. Вирішуючи питання юрисдикції спору у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19), Велика Палата Верховного Суду зазначила: що, за змістом статті 167 ГК України, у цій справі спір за зустрічним позовом про стягнення з позивача як члена споживчого товариства несплачених додаткових пайових внесків, передбачених статутом, виник із корпоративних відносин. А тому його також разом зі спором щодо невиконання позивачем господарського договору слід розглядати за правилами господарського судочинства. Отже, на відміну від справи, яка переглядається, стороною у цій справі також виступала фізична особа без особливостей статусу асоційованого члена кооперативу, а підстави позову охоплювалися диспозицією статті 167 ГК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 125. Жодних висновків щодо особливостей розгляду спорів за участю асоційованих членів кооперативу у справах, наведених як приклад для необхідності відступу, Велика Палата не висловила. 126. Проаналізувавши вказані вище норми права, враховувавши правові висновки у їх сукупності, характер правовідносин та суб`єктний склад учасників спору у цій справі, при вирішенні питання про відступ від указаної правової позиції Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність необхідності відступати від своїх висновків, висловлених у постановах від 24 квітня 2019 року у справі 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19). Щодо розгляду спору по суті Межі розгляду справи в суді касаційної інстанції 127. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 128. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо відсутності висновку Верховного Суду 129. Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначила відсутність висновку про застосування позовної давності щодо пені у подібних правовідносинах за умови добровільного виконання основного зобов`язання задовго до подання позову про стягнення похідних вимог у зв`язку з невиконанням кооперативних договорів. 130. Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. 131. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. 132. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). 133. Позовна заява з додатками подана до поштового відділення 12 січня 2018 року (т. 1, а. с. 31). 134. Розрахунок заборгованості по пені Кооператив заявив до стягнення лише за період із 01 січня до 26 травня 2017 року (дата внесення останнього внеску), тобто у межах спеціальної позовної давності, визначеної частиною другою статті 258 ЦК України. 135. Жодних заборон заявляти вимоги про відповідальність за порушення грошових зобов`язань окремо від вимог про стягнення основного боргу чинне законодавство не містить. 136. Суди попередніх інстанцій застосували частину другу статті 258 ЦК України у буквальній відповідності з текстом закону, отже, немає необхідності висловлення висновку про застосування цієї норми права у подібних обставинах. Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу 137. Позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 40 591,56 грн пені, 29 596,24 грн інфляційних втрат і 9 369,69 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 29 та 78 644,64 грн пені, 32 135,78 грн інфляційних втрат і 8 940,87 грн як 3 % річних за договором від 28 квітня 2015 року № 30. 138. Як установили суди попередніх інстанцій, сторони визнали обставини невиконання ОСОБА_1 її обов`язку (прострочення) за договорами від 28 квітня 2015 року № 29, № 30 у частині сплати коштів у розмірі та у строк, що визначені договорами. 139. З вимогами про стягнення сум відповідно до статті 625 ЦК України Кооператив звернувся до суду у межах позовної давності, визначеної статтею 257 цього Кодексу, тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про стягнення пені та інфляційних втрат на користь позивача є обґрунтованим. Щодо решти доводів касаційної скарги 140. Доводи касаційної скарги про те, що прострочення кредитора звільняє її від відповідальності за невиконання власних зобов`язань не ґрунтуються на законі. У розумінні частини першої статті 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, лише у тому випадку, якщо він не вчинив дій, які встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. У справі, що переглядається, за умовами договору оплата пайових внесків у повному обсязі мала передувати введенню будинку в експлуатацію, а порушення цих строків не унеможливлювало сумлінного виконання грошових зобов`язань з боку пайовика. За таких фактичних обставин Кооператив не може вважатися кредитором, що прострочив, у розумінні статті 613 ЦК України. 141. Доводи відповідачки про незастосування судами спеціального строку позовної давності також не можна взяти до уваги з огляду на наступне. 142. Ухвалюючи судові рішення у цій частині позовних вимог, суди виходили з того, що позовна заява подана 12 січня 2018 року, тобто у межах загального строку позовної давності, визначеного статтею 257 ЦК України, а розрахунок пені пред`явлений з 12 січня 2017 року, тобто за останні 12 місяців у межах установленого статтею 258 цього Кодексу спеціального строку позовної давності. 143. Отже, відповідач зобов`язана сплатити позивачу пеню у сумі 78 644,64 грн за договором № 30 від 28 квітня 2018 року та пеню у сумі 40 591,56 грн за договором № 29 від 28 квітня 2018 року, а доводи апеляційної скарги про сплив строку позовної давності за встановлених обставин є необґрунтованими. Документи для реєстрації права власності вона фактично отримала 20 грудня 2017 року. 144. Ці висновки апеляційного суду відповідають нормам права та фактичним обставинам справи, а відтак судові рішення у цій частині є законними та обґрунтованими і скасуванню не підлягають. 145. Велика Палата вважає неприйнятними доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки довідкам-листам позивача, виданим відповідачці 20 грудня 2017 року, про відсутність заборгованості та сплату 100 % пайових внесків за спірними договорами (т. 1, а. с. 118, 119) (підстави оскарження за пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ці довідки свідчать лише про повну сплату та відсутність боргу за пайовими внесками, проте не позбавляють Кооператив права заявити вимогу про відповідальність за несвоєчасність виконання грошового зобов`язання. 146. Доводи касаційної скарги про порушення порядку зміни предмета та підстав позову не ґрунтуються на законі. Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі. 147. Відкриваючи провадження у справі, місцевий суд ухвалив розглядати справу в порядку загального позовного провадження (т. 1, а. с. 43). 148. Заяву про зміну предмета позову Кооператив подав у підготовчому судовому засіданні 06 липня 2018 року (т.1, а. с. 100-109). 149. Отже, приймаючи таку заяву до розгляду місцевий суд вимог процесуального закону не порушив. 150. Доводи касаційної скарги про невмотивованість судових рішень попередніх інстанцій у розумінні статті 6 Конвенції є безпідставними. 151. Незгода заявниці з викладеними в рішеннях мотивами судів першої і апеляційної інстанції не свідчить про їх відсутність. 152. Щодо решти доводів касаційної скарги Велика Палата зауважує, що на підставі статті 400 ЦПК України встановлення нових фактів і обставин та переоцінка доказів перебувають поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 153. ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. 154. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. 155. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 156. Згідно зі статтею 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 157. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо розподілу судових витрат 158. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 159. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат. Висновок щодо застосування норми права 160. Системний аналіз Закону України «Про кооперацію», статті 167 ГК України (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) та статті 96-1 ЦК України дає підстави для висновку, що асоційований член обслуговуючого кооперативу не наділений правомочностями, які б у повному обсязі відповідали ознакам поняття корпоративних прав, а спори між ним та кооперативом не є такими, що виникають із корпоративних відносин. 161. За таких обставин спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами. 162. Отже, такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118465143

10 квітня 2024 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ткача І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 454/1883/22 (провадження № 14-117цс23) Із постановою Великої Палати Верховного Суду частково не погоджуємося, оскільки вважаємо, що при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною, поведінка апелянта стосовно своєчасного отримання процесуальних документів у обраний ним самим спосіб має оцінюватися судом крізь призму принципів диспозитивності, заборони суперечливої поведінки та добросовісності, зокрема у реалізації учасником справи його процесуальних прав. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст та підстави заявлених вимог 1. У липні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) подала до місцевого загального суду позов до ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), третя особа - відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2021 року до 01 серпня 2022 року в сумі 20 850,00 грн. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 360,00 грн пені за несплату аліментів. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 992,40 грн судового збору. (3) Апеляційне оскарження 3. Не погодившись з рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року ОСОБА_1 02 лютого 2023 року оскаржила його в апеляційному порядку. 4. В апеляційній скарзі позивачка просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 5. Клопотання мотивувала тим, що Сокальський районний суд Львівської області не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, тому про це рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. 6. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року була залишена без руху із встановленням строку для усунення недоліків, а саме для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням підстав для поновлення строку. 7. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка не надала доказів, які підтверджували б те, що про оскаржуване рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, і Сокальський районний суд Львівської області зазначене рішення на адресу позивачки не надсилав. 8. 17 лютого 2023 року на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, у якому просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення першої інстанції. 9. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не надіслав ОСОБА_1 оскаржуваного рішення, тому позивачка ознайомилася з цим рішенням на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень 29 січня 2023 року. 10. Ухвалою від 20 лютого 2023 року апеляційний суд витребував з Сокальського районного суду Львівської області матеріали цивільної справи № 454/1883/22. (4) Короткий зміст оскаржуваної ухвали апеляційного суду 11. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 12. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що зазначені позивачкою підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, про що судом першої інстанції складено відповідну довідку. (4) Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 13. 10 квітня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для відкриття провадження у справі. 14. Касаційну скаргу позивачка мотивувала тим, що на час подання апеляційної скарги не отримала копії судового рішення першої інстанції за її позовом, офіційної електронної адреси не має та не подавала клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді. 15. Тому, ОСОБА_1 вважала висновок апеляційного суду про вручення рішення першої інстанції шляхом надіслання на її електронну адресу необґрунтованим та таким, що суперечить вимогам частини п`ятої статті 272 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а оскаржувану ухвалу - незаконною. Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 16. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 травня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі № 454/1883/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ухвалою від 30 серпня 2023 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку статті 403 ЦПК України. 17. Передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду було обґрунтовано, зокрема, необхідністю відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованого у пункті 6.5 постанови у справі № 904/272/22, про те, що застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи; лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності; надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення, однак через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, месенджерами; такі дії мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи; ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи ненадсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення; якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом; це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них; з огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно та добросовісно; тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію; суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними; попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Крім цього Суд ураховує, що в умовах воєнного стану надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення. 18. Цей висновок застосував Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в ухвалах від 12 червня 2023 року у справі № 753/448/22 (провадження № 61-7449св23) та від 09 серпня 2023 року у справі № 203/267/22 (провадження № 61-8247ск23), постановах від 08 червня 2023 року у справі № 237/2273/14-ц (провадження № 61-522св23), від 07 серпня 2023 року у справі № 641/8079/20 (провадження № 61-516св23). 19. Проте, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-6503св22) та від 14 вересня 2022 року у справі № 522/5675/18 (провадження № 61-5757св22) зазначено, що відправлення й доставка судових рішень і процесуальних документів електронним листом на особисту електронну пошту відповідача не свідчить про вручення копії ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, апеляційної скарги, а також про належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження є передчасним. 20. Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 серпня 2022 року у справі № 560/9388/21 (провадження № К/990/5218/22), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 199/1861/20 (провадження № 61-11712св22) та від 19 квітня 2023 року у справі № 607/17402/21 (провадження № 61-977св23, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 920/1142/20 та від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20 та ін. 21. Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 761/2006/20 (провадження № 61-10250св22) сформульовано висновок, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. 22. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22). 23. Зазначене, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, свідчить про існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про ухвалене судове рішення і можливість його отримання альтернативним засобом комунікації, зокрема через особисту електронну пошту. 24. Також існує питання застосування «презумпції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), а отже може вважатися, таким, що знає або принаймні повинен був знати про його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 25. Ураховуючи зазначені висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду стверджував, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22. 26. Ухвалою від 11 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу дійшовши висновків про обґрунтованість зазначених в ухвалі від 25 травня 2023 року підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 27. 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила та скасувала ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року, передавши справу до суду апеляційної інстанції на етап вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. 28. Мотивуючи постанову, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що чинним процесуальним законодавством передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі - ЄСІТС) у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 29. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 30. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України. У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 31. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду альтернативним засобом зв`язку, та не позбавляє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України. 32. Аналіз приписів ЦПК України, що регламентують порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направити копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем отримання якого та початком відліку наданого строку на оскарження, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 33. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонене, та може здійснюватися, як альтернативне, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України. 34. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в розумінні приписів статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа на електронну адресу (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) сама по собі не свідчить про вручення позивачці копії рішення суду першої інстанції та за установлених у цій справі обставин не могла використовуватись апеляційним судом як підтвердження відправлення стороні копії рішення суду на офіційну електронну адресу. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 35. З висновками Великої Палати Верховного Суду у цій справі частково не погоджуємося, а тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку щодо прийнятої постанови з огляду на таке. 36. Як визначила Велика Палата Верховного Суду, для вирішення цієї справи належало надати відповідь лише на одне питання про те, чи можна вважати належним врученням судового рішення направлення такого рішення на електронну адресу, зазначену стороною у справі у відповідній заяві (скарзі). 37. Відтак, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: - аналіз приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем отримання якого та початком відліку наданого строку на оскарження, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; - наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки ОСОБА_1 у розумінні частини шостої статті 272 ЦПК України не свідчить про належне вручення їй копії рішення суду, відтак апеляційний суд передчасно відмовив позивачці у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України і тому оскаржувана ухвала підлягає скасуванню. 38. Проте, за нашим переконанням, Велика Палата Верховного Суду мала розглянути цю справу з урахуванням усієї сукупності її обставин, мотивів з яких було передано цю справу Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду та надати оцінку, зокрема того, що за висновками апеляційного суду копія судового рішення була надіслана на електронну адресу ОСОБА_1 , повідомлену нею для комунікації з судом, і позивачка у заявах (клопотаннях) просила суд надсилати інформацію про розгляд справи електронною поштою на цю адресу. 39. Так само, висновок від якого відступила Велика Палата Верховного Суду у цій справі був сформульований Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22 з урахуванням того, що відповідач надав суду такі засоби комунікації, як телефон та електронну адресу, відтак ухвала від 07 вересня 2022 року про залишення апеляційної скарги без руху була надіслана судом та відповідний документ було доставлено до електронного кабінету відповідача-1, що підтверджується довідкою про доставку документа в електронному вигляді. 40. До того ж, приймаючи справу до розгляду Велика Палата Верховного Суду посилалася на існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про судове рішення та питання застосування «презумпції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), у разі його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 41. За таких обставин для вирішення касаційної скарги та питання відступу від висновків у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, мала сформулювати мотивовані висновки щодо: 1) оцінки обставин вручення судового рішення шляхом його направлення судом на електронну адресу сторони, зазначену нею у заяві (скарзі) по суті справи, зокрема за відповідним клопотанням особи про здійснення комунікації з судом у такій спосіб; 2) подібності / неподібності правовідносин у цій справі та справі № 904/272/22, адже у ній вирішувалося питання належного вручення копії судового рішення шляхом надіслання до електронного кабінету територіального підрозділу центрального органу виконавчої влади, що був зобов`язаний зареєструвати офіційну електронну адресу в ЄСІТС; 3) можливості поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження в контексті добросовісності дій скаржника, який заперечує отримання судових рішень на електронну адресу, зазначену ним у заявах (клопотаннях) по суті справи. 42. Тому, при прийнятті постанови у цій справі слід було, щонайменше, розмежувати підстави та правові наслідки застосування статті 272 ЦПК України в аспекті визначення факту вручення судового рішення певному учаснику справи та застосування принципів добросовісності і заборони суперечливої поведінки при оцінці поважності причин пропуску процесуального строку при оскарженні судових рішень. Щодо оцінки судом добросовісності дій скаржника, який заперечує отримання судових рішень на електронну адресу, зазначену ним у заявах по суті справи 43. На нашу думку, очевидно, що оцінюючи обставини надіслання судом кореспонденції на повідомлену учасником справи електронну адресу та/чи у запропонований ним спосіб, зокрема на електронну адресу, що не є офіційною, поряд із формальним дотриманням закону, слід враховувати його принципи. 44. Так, згідно з принципом диспозитивності цивільного судочинства учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (пункт 3 статті 13 ЦПК України). 45. Для принципу диспозитивності характерним є визначальний вплив волевиявлення сторін та їх процесуальних ініціатив на детермінацію процесуальної діяльності суду та її результатів. 46. Звертаючись до суду з проханням про направлення судової кореспонденції на певну електронну адресу, сторона створює у суду розумне очікування того, що отримуватиме та переглядатиме електронні листи, направлені судом на цю електронну адресу. 47. Тому, за умови відповідного клопотання особи, яка не зареєстрована і не зобов`язана зареєструвати свій Електронний кабінет в ЄСІТС, надіслання копій процесуальних документів на її електронну адресу, яка не є офіційною, може бути не тільки додатковим інформуванням, але й альтернативним способом вручення процесуальних документів, який носить виключний чи вимушений характер, з урахуванням зовнішніх обставин (правовий режим воєнного стану, зміна місця проживання учасником справи, брак фінансування поштових витрат суду тощо). 48. Так, зокрема суди попередніх інстанцій в провадженні яких перебувала дана справа публікували на офіційних сторінках в мережі Інтернет оголошення про відсутність фінансування на відправку поштової кореспонденції (Сокальський районний суд Львівської області оголошення від 03 березня 2021 року, Львівський апеляційний суд оголошення від 30 вересня 2022 року та від 01 грудня 2022 року). 49. Як наслідок - відправка судових рішень поштою паралізується та задля забезпечення прав учасників справи, зокрема на оскарження судових рішень, має здійснюватися судами у інший спосіб з урахуванням повідомлених учасниками справи засобів комунікації. 50. За таких об`єктивних обставин право бути своєчасно повідомленим про ухвалене судом рішення та обов`язок учасника справи добросовісно користуватися своїми процесуальними правами в силу приписів частини першої статті 44 ЦПК України превалює над формальними процедурами, тому реалізація права на оскарження має оцінюватися з урахуванням сукупності всіх обставин справи. 51. За таких об`єктивних обставин право учасника справи бути повідомленим про ухвалене судом рішення та його оскаржити має превалювати над формальними процедурами, тому - реалізовуватися учасниками справи і забезпечуватися судом у можливий спосіб з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). 52. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику ЄСПЛ як джерело права. 53. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 54. «Право на суд» (доступ до правосуддя) відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99)) 55. У рішенні від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» (Skoryk v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право в апеляційних судах на основні гарантії, передбачені Конвенцією. Так, повинні враховуватися особливості провадження, що розглядається, відповідно до національного правопорядку, а також роль апеляційного суду в них. 56. Таким чином, ЄСПЛ роз`яснив, що положення статті 6 Конвенції, включаючи право на доступ до суду, поширюються також на апеляційне чи касаційне оскарження судового рішення, якщо таке право передбачено національним законодавством. 57. У рішенні ЄСПЛ від 15 лютого 2000 року у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain», заява № 38695/97, п.п. 38-45) підкреслюється, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, рішення у справах «Monnel and Morris v. The United Kingdom», заяви № 9562/81 та № 9818/82, п. 56, «Helmers v. Sweden», заява № 11826/85, п. 31). 58. За усталеною практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право на оскарження судового рішення, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Це право може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (рішення ЄСПЛ у справах «Mushta v. Ukraine», заява № 8863/06, п. 37; «Kreuz v. Poland», заява № 28249/95, п. 53; «Golder v. the United Kingdom», заява № 4451/70, п. 38, «Stanev v. Bulgaria», заява № 36760/06, п.п. 229-230). Зокрема, обов`язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень вищими судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (рішення у справах «Mushta v. Ukraine», заява № 8863/06, п. 41, «Melnyk v. Ukraine», заява № 23436/03, п. 26). 59. У рішенні ЄСПЛ у справі «Чірікоста і Віола проти Італії» («Ciricosta and Viola v. Italy», заява № 19753/92) зазначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням її справи, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, оскільки одним із критеріїв "розумності строку" є саме поведінка заявника. Так, суд покладає на заявника лише обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, які безпосередньо його стосуються, утримуватися від виконання заходів, що затягують провадження у справі, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для пришвидшення процедури слухання. 60. Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів для того, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Олександр Шевченко проти України» (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), «Трух проти України» (Trukh v. Ukraine). 61. У § § 46, 47 рішення ЄСПЛ від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» («Ustimenko v. Ukraine», заява № 32053/13) зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Ryabykh v. Russia», заява № 52854/99, § § 51 і 52, ECHR 2003-Х). Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. 62. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні у підставах для поновлення строків. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 41, 42 рішення у справі «Ponomaryov v. Ukraine» від 03 квітня 2008 року). 63. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (§ 27 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Шевченко проти України», «Aleksandr Shevchenko v. Ukraine» від 26 квітня 2007 року, заява № 8371/02). 64. ЄСПЛ у § 34 рішення у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, зауважив, що норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі «Мельник проти України», «Melnyk v. Ukraine» від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03, §§ 22,23). 65. Отже, якщо учасник надав суду свою електронну адресу (яка не є офіційною) із клопотанням здійснювати комунікацію з ним засобами електронного зв`язку (електронною поштою), а потім не отримує кореспонденцію, надіслану судом на цю адресу (за наявності у справі доказів надіслання судом електронного листа), і заперечує, що він належним чином повідомлений - це може вважатись суперечливою поведінкою. 66. Такій поведінці учасника справи суд має надати оцінку крізь призму доктрини заборони суперечливої поведінки, адже в цій ситуації вирішальне значення має не сам факт комунікації судом зі стороною через повідомлений нею засіб комунікації, а попереднє прохання особи до суду направляти кореспонденцію саме цим засобом комунікації. 67. Тому звернувшись з проханням направляти судову кореспонденцію на певну електронну адресу,учасник справи втрачає право посилатись на неналежне вручення процесуальних документів та на цій підставі клопотати про поновлення процесуальних строків, якщо достеменно відомо, що кореспонденція своєчасно направлялась на цю адресу. 68. Таким чином, убачається, що учасник справи позбавляється права заперечувати належне направлення йому судової кореспонденції на електронну адресу (яка не є офіційною) на підставі доктрини заборони суперечливої поведінки за одночасної наявності таких умов: 1) ця особа зверталася до суду з проханням направляти їй судову кореспонденцію на власну електронну адресу, яка не є офіційною (додатковим але необов`язковим чинником є те, що протягом розгляду справи особа вже отримувала судову кореспонденцію за цією адресою та реагувала на неї); 2) особа в подальшому не попередила суд про неможливість комунікувати за цією електронною адресою; 3) в особи відсутня офіційна електронна адреса (за наявності в особи офіційної електронної адреси судова кореспонденція в будь-якому випадку має направлятися на неї); 4) наявні докази того, що судом своєчасно направлено судову кореспонденцію на зазначену особою електронну адресу. 69. Отже, при розгляді питання поновлення процесуальних строків особі, яка просила суд в заявах по суті справи про надіслання копій процесуальних документів на її електронну адресу, яка не є офіційною, та здійснення такого інформування судом є обставинами, які слід враховувати в аспекті оцінки поважності причин пропуску строку на оскарження судового рішення. 70. У цьому контексті слід також зазначити, що особа має право, яке не обмежується, зареєструватися в ЄСІТС, але якщо вона цього не зробила і сама просила надсилати пошту на її неофіційну електронну адресу, то тоді вона не може посилатися на неотримання кореспонденції від суду за виключенням доведення факту неотримання такої кореспонденції. 71. Якщо учасник справи надав свою електронну адресу (яка не є офіційною) із клопотанням надсилати процесуальні документи на цю адресу, проте не отримує таку кореспонденцію (за наявності у справі доказів надіслання електронного листа судом) і заперечує її належне вручення - це може свідчити про його недобросовісну процесуальну поведінку, що підлягає оцінці із застосуванням принципу заборони суперечливої поведінки. 72. У зв`язку з цим, вважаємо, що у суду може бути достатньо підстав зробити у певній справі за подібних обставин висновок про недобросовісне користування скаржником процесуальними правами та відмовити в поновленні строку на подання апеляційної скарги. 73. Натомість Велика Палата Верховного Суду оминула увагою ці питання та не розкрила проблематику зловживання процесуальними правами у тому випадку, коли учасник справи повідомляв суду про альтернативні джерела комунікації, просив повідомляти про рух справи у зручний для нього спосіб, зокрема на електронну адресу, яка не є офіційною, але потім не отримує кореспонденцію або заперечує її отримання. 74. На наше переконання приймаючи постанову в цій справі не можна було оминути стороною поточний соціально-економічний стан держави та стан національної судової системи, яка хронічно недофінансовується, що, з поміж іншого, спричинює неможливість відправки поштової кореспонденції судами (саме такі обставини існували і в цій справі). Щодо забезпечення Великою Палатою Верховного Суду сталості і єдності судової практики 75. Пославшись при прийнятті справи до розгляду на різну судову практику у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду, нажаль, залишила поза увагою неоднакове застосування судами загальної і господарської юрисдикцій процесуальних норм, що регламентують залишення апеляційних і касаційних скарг без руху та їх повернення з мотивів неповажності зазначених скаржником підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема, щодо зазначення / незазначення у мотивувальній чи резолютивній частині ухвали про залишення апеляційної / касаційної скарги без руху висновку про неповажність наведених скаржником причин пропуску відповідного строку. Відсутність такого висновку зумовлює необґрунтованість вимоги про наведення скаржником інших підстав для поновлення процесуального строку за відсутності остаточної мотивованої оцінки судом зазначених раніше підстав, адже така невизначеність не відповідає приписам відповідних процесуальних норм. 76. Так, відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Ця норма передбачає залишення позовної заяви без руху із зазначенням судом у відповідній ухвалі недоліків заяви, які слід усунути та у який строк. 77. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку (частина третя статті 357 ЦПК України). 78. Таким чином в контексті оцінки судом зазначених апелянтом підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження апеляційна скарга може бути залишена без руху, зокрема: 1) через неподання до неї доказів, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції (за наявності) (стаття 185, частина друга статті 357 ЦПК України); 2) якщо апеляційна скарга подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними (частина третя статті 357 ЦПК України). 79. Застосування цих процесуальних механізмів має здійснюватися апеляційним судом залежно від обставин конкретної справи та відповідно до покладеного на суд обов`язку сприяти у здійсненні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб (частина перша статті 294 ЦПК України), а також міжнародних гарантій реалізації права на апеляційне оскарження судових рішень. 80. Наведене дає підстави для висновку, що само по собі неподання ОСОБА_1 доказів неотримання нею копії оскаржуваного рішення не мало бути підставою для залишення апеляційної скарги без руху за частиною третьою статті 357 ЦПК України, адже цією нормою передбачено двохетапний механізм з`ясування судом наявності / відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження та право апелянта навести інші підстави, за умови якщо первісні підстави будуть визнані неповажними судом. 81. За змістом цієї норми, обов`язковою підставою для залишення апеляційної скарги без руху з наданням можливості апелянту навести інші підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження є саме висновок про неповажність раніше наведених апелянтом підстав, що має бути мотивований апеляційним судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху. 82. Якщо після залишення апеляційної скарги без руху заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження не буде подано особою у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 ЦПК України. 83. За змістом пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. 84. Системний аналіз цих норм засвідчує, що для застосування правового механізму, передбаченого частинами третьою, четвертою статті 357, пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України необхідно, насамперед, дотриматися регламентованої цими нормами двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі подання апелянтом відповідних клопотань, що забезпечує реалізацію права останнього змінити і обґрунтувати інші підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі якщо зазначені раніше підстави були визнані неповажними апеляційним судом в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху з підстав, передбачених частиною третьою статті 357 ЦПК України. 85. Ураховуючи наведене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала виснувати у цій справі, що не зазначивши в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху мотивованого висновку про неповажність зазначених ОСОБА_1 підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд без достатньої правової підстави відхилив зазначені нею доводи про ненадіслання їй копії оскаржуваного рішення та залишив скаргу без руху, а також фактично обмежив право апелянта на наведення і обґрунтування інших таких підстав. 86. Таке порушення процесуальних приписів та фактичне недотримання двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження у разі подання апелянтом відповідних клопотань засвідчує незаконність ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України, отже може бути підставою для її скасування за частиною шостою статті 411 ЦПК України. 87. Нажаль, попри визначені законодавством завдання, Велика Палата Верховного Суду у цій справі не забезпечила повною мірою формування єдиної правозастосовчої практики, позаяк, надавши формальне тлумачення статей 272, 354 ЦПК України, залишила поза увагою наявну супутню проблематику застосування цих норм, зокрема щодо оцінки поважності причин пропуску строку на оскарження судового рішення з урахуванням добросовісності здійснення апелянтом процесуальних прав та суперечливої судової практики у двохетапній процедурі прийняття рішення про відмову у відкритті апеляційного провадження за результатами розгляду клопотань скаржника про визнання поважними причин пропуску строку на апеляційне оскарження. 88. На нашу думку Велика Палата Верховного Суду вирішуючи питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 не мала обмежуватися формальним тлумаченням норм без системного аналізу наявної проблематики правозастосування статей 272, 354 ЦПК України, а серед іншого, сформулювати висновки про те, що: - при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною, поведінка апелянта стосовно своєчасного отримання процесуальних документів у обраний ним самим спосіб має оцінюватися судом крізь призму принципів диспозитивності, заборони суперечливої поведінки та добросовісності, зокрема у реалізації учасником справи його процесуальних прав; - суд оцінюючи питання наявності/відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, за клопотанням скаржника у разі постановлення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, має викласти чіткий і мотивований висновок щодо неповажності причин пропуску такого строку, що гарантує право особи визначитися з іншими причинами та їх обґрунтуванням, а також забезпечує процесуальні передумови для відмови у відкритті апеляційного провадження за умови неповажності або не наведення апелянтом інших таких підстав. 89. З нашої точки зору Велика Палата Верховного Суду приймаючи постанову у цій справі повною мірою не виконала покладені завдання із забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. ВИСНОВКИ 90. Велика Палата Верховного Суду мала прийняти постанову, якою направити цю справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з урахуванням викладених у цій окремій думці висновків щодо правозастосування статей 272, 354, 357, 358 ЦПК України в аспекті вирішення питання наявності / відсутності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження ухваленого судом першої інстанції судового рішення особою, яка просила надсилати їй судову кореспонденцію на електронну адресу, що не є офіційною та дотримання двохетапної процедури надання судом оцінки поважності / неповажності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження. Судді О. О. Банасько С. Ю. Мартєв К. М. Пільков І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118520076

Велика палата зазначила: 88. Процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 89. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 90. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 91. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом зв`язку, та не звільняє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 92. Аналіз викладених вище приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 93. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонена, та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

Постанова Іменем України 10 квітня 2024 року м. Київ справа № 454/1883/22 провадження № 14-117цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Воробойової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року у складі колегії Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ 02 лютого 2023 року заявниця подала апеляційну скаргу до Львівського апеляційного суду, в якій крім іншого, просила суд поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки суд першої інстанції не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд зазначав, що позивачка пропустила строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу заявниці 27 грудня 2022 року, тому вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження про те, що з вказаним рішенням суду вона ознайомилася в Єдиному державному реєстрі судових рішень 29 січня 2023 року, не можуть бути визнані поважними. Велика Палата Верховного Суду має дати відповідь на питання про те чи можна вважати належним врученням судового рішення направлення такого рішення на електронну адресу, зазначену стороною у справі у відповідній заяві (скарзі). Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей. 2. Просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь пеню (неустойку) за несплату аліментів за період з 01 листопада 2021 року до 01 серпня 2022 року в сумі 20 850,00 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 360,00 грн пені за несплату аліментів.Стягнуно з ОСОБА_2 в дохід держави 992,40 грн судового збору. 4. Не погоджуючись з рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, ОСОБА_1 02 лютого 2023 року оскаржила його в апеляційному порядку. 5. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 6. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення заявниця дізналась 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. 7. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням інших поважних підстав для поновлення строку. 8. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що заявниця не надала доказів, які підтверджували б, що про оскаржуване рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, і Сокальський районний суд Львівської області вказане рішення на адресу позивача не надсилав. 9. 17 лютого 2023 року на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, у якому просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 10. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не надсилав ОСОБА_1 оскаржуваного судового рішення, лише 29 січня 2023 року вона ознайомилась із ним на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень. 11. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. 12. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вказані заявником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, про що судом першої інстанції складено відповідну довідку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 10 квітня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для відкриття провадження у справі. Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 травня 2023 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Звільнив ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року. Відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи № 454/1883/22 із Сокальського районного суду Львівської області. 15. 26 червня 2023 року справа № 454/1883/22 надійшла до Верховного Суду. 16. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 29 червня 2023 року справу призначив до судового розгляду. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 серпня 2023 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22, а саме, що надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення, тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію. 18. Ухвалу про передання мотивовано тим, що у пункті 6.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 зроблено такий висновок: «щодо застосування наведених норм Суд також зазначає, що: застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи; лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності; надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення, однак через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, месенджерами; такі дії мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи; ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи ненадсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення; якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом; це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них; з огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно та добросовісно; тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію; суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними; попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки». «Крім цього Суд ураховує, що в умовах воєнного стану надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення». 19. Указаний висновок застосував Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в ухвалах від 12 червня 2023 року у справі № 753/448/22 (провадження № 61-7449св23) та від 09 серпня 2023 року у справі № 203/267/22 (провадження № 61-8247ск23), постановах: від 08 червня 2023 року у справі № 237/2273/14-ц (провадження № 61-522св23), від 07 серпня 2023 року у справі № 641/8079/20 (провадження № 61-516св23). 20. Проте, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-6503св22) та від 14 вересня 2022 року у справі № 522/5675/18 (провадження № 61-5757св22) зазначено, Верховний Суд виходив з того, що відправлення й доставка судових рішень і процесуальних документів електронним листом на особисту електронну пошту відповідача не свідчить про вручення копії ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, апеляційної скарги, а також про належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження є передчасним. 21. Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 серпня 2022 року у справі № 560/9388/21 (провадження № К/990/5218/22), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 199/1861/20 (провадження № 61-11712св22) та від 19 квітня 2023 року у справі № 607/17402/21 (провадження № 61-977св23, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 920/1142/20 та від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20) та ін. 22. Крім того, що у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 761/2006/20 (провадження № 61-10250св22) зроблено висновок, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. 23. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22). 24. Отже, на переконання колегії суддів зазначене свідчить про існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про ухвалене судове рішення і можливість його отримання альтернативним засобом комунікації, зокрема через особисту електронну пошту. 25. Також існує питання застосування «презумції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), а отже, може вважатися, таким, що знає або принаймні повинен був знати про його повідомлення судом через такий засіб комунікації. 26. Ураховуючи зазначені висновки колегія суддів вважала, що є підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22. 27. 11 жовтня 2022 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 28. Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що офіційної електронної адреси не має, а клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді вона не подавала. Позиція інших учасників справи 29. Інші учасники справи не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 30. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція)таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 31. Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 32. Відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. 33. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 34. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: - на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; - на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. 35. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. 36. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. 37. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу. 38. Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України). 39. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України). 40. ЄСПЛнаголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. 41. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). 42. У справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. 43. Право на доступ до суду передбачає право на отримання належного повідомлення про судові рішення, особливо у випадках, коли апеляційна скарга може бути подана у конкретно встановлений строк (рішення ЄСПЛ у справі «Мікулова проти Словаччини» від 06 грудня 2005 року). 44. Відповідно до частин першої та п`ятої статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система. 45. Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки-повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). 46. Питання щодо вручення судового рішення врегульовано статтею 272 ЦПК України, статтею 242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтею 251 Кодексу про адміністративне судочинство України (далі - КАС України). 47. Частинами п`ятою, шостою статті 272 ЦПК України (в редакцій, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) визначено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі - в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, - або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня. 48. Отже, визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є вручення повного судового рішення. 49. Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. 50. Згідно із частиною одинадцятою статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. 51. 17 серпня 2021 року Вища рада правосуддя рішенням № 1845/0/15-21 затвердила Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - Положення про ЄСІТС). 52. У газеті «Голос України» від 04 вересня 2021 року № 168 (7668) Вища рада правосуддя опублікувала оголошення про початок функціонування трьох таких підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку. 53. Пункт 110 розділу V «Перехідні положення» Положення про ЄСІТС визначає, що підсистеми (модулі) ЄСІТС, зазначені в розділі III цього Положення, починають функціонувати через 30 днів із дня опублікування Вищою радою правосуддя в газеті «Голос України» та на вебпорталі судової влади України оголошення про створення та забезпечення функціонування відповідної підсистеми (модуля). 54. 05 жовтня 2021 року є датою початку функціонування підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет», «Електронний Суд», підсистема відеоконференцзв`язку. 55. Відповідно до пункту 3 розділу І Положення про ЄСІТС (тут і далі в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) - це сукупність інформаційних та телекомунікаційних підсистем (модулів), які забезпечують автоматизацію визначених законодавством та цим Положенням процесів діяльності судів, органів та установ в системі правосуддя, включаючи документообіг, автоматизований розподіл справ, обмін документами між судом та учасниками судового процесу, фіксування судового процесу та участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції, складання оперативної та аналітичної звітності, надання інформаційної допомоги суддям, а також автоматизацію процесів, які забезпечують фінансові, майнові, організаційні, кадрові, інформаційно-телекомунікаційні та інші потреби користувачів ЄСІТС. 56. Згідно із підпунктом 5.8 пункту 5 розділу І Положення про ЄСІТС офіційна електронна адреса - сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована на доменних іменах, використання яких заборонено законодавством України. 57. Відповідно до пункту 8 Положення про ЄСІТС підсистема «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС, Електронний кабінет) - підсистема ЄСІТС, захищений вебсервіс, що має офіційну адресу в інтернеті (https://cabinet.court.gov.ua), який забезпечує процедуру реєстрації користувачів в ЄСІТС, а також подальшу автентифікацію таких осіб з метою їх доступу до підсистем (модулів) ЄСІТС у межах наданих прав. Доступ користувачів до підсистем (модулів) ЄСІТС, окрім Електронного кабінету, також може забезпечуватися за допомогою сервісу обміну даними між відповідними підсистемами (модулями) ЄСІТС та іншими інформаційними системами. 58. Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, судові експерти, державні органи та органи місцевого самоврядування, суб`єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС у добровільному порядку (пункт 10 Положення про ЄСІТС). 59. Аналогічні приписи містяться у частині шостій статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 60. Відповідно до пункту 17 глави 1 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС особам, які зареєстрували «Електронний кабінет», суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до «Електронного кабінету» таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою. 61. Підсистема «Електронний суд» (Електронний суд) - підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість користувачам у передбачених законодавством випадках відповідно до наявних технічних можливостей підсистеми ЄСІТС реалізованого функціоналу створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи до суду, інших органів та установ у системі правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи (пункт 24 Положення про ЄСІТС). 62. Абзацами другим та п`ятим пункту 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачено, що до «Електронних кабінетів» користувачів надсилаються у передбачених законодавством випадках документи у справах, які внесені до автоматизованої системи діловодства судів (далі - АСДС) та до автоматизованих систем діловодства, що функціонують в інших органах та установах у системі правосуддя. Документи у справах надсилаються до Електронних кабінетів користувачів у випадку, коли вони внесені до відповідних автоматизованих систем у вигляді електронного документа, підписаного кваліфікованим підписом підписувана (підписувачів), чи у вигляді електронної копії паперового документа, засвідченої кваліфікованим електронним підписом відповідального працівника суду, іншого органу чи установи правосуддя (далі -автоматизована система діловодства). 63. Особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів», документи у передбачених цим пунктом випадках можуть надсилатися засобами підсистем ЄСІТС на адресу електронної пошти, вказану такими особами під час подання документів до суду. 64. Отже, процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі -через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 65. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі. 66. Ураховуючи зазначене, можна зробити висновок, що надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України(в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 67. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонено, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). 68. Фізична особа (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) при зверненні до суду має чітко розуміти, що особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів» - отримає судове рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, тому у такому випадку надіслання особі, яка не має офіційної електронної адреси та не зареєстрована у підсистемі «Електронний суд» рішення суду на електронну адресу, яку особа зазначила у позовній заяві (скарзі) не є належним врученням судового рішення у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). 69. В розумінні процесуального закону надіслання судового рішення на електронну пошту за адресою, зазначеною заявником в його процесуальних заявах, поданих до суду (позовна заява, апеляційна та / або касаційна скарга, заяви / клопотання), в яких наявне прохання про надіслання копій процесуальних документів на електронну пошту, яка не є офіційною, не може вважатися належним врученням та підтверджувати день вручення. 70. Якщо суд надіслав рішення на електронну адресу, яку зазначив учасник справи, це можна вважати додатковим засобом інформування учасника справи, який посилює реалізацію гарантії учасника бути обізнаним про свою справу. Однак це не звільняє суд від обов`язку надіслати учаснику справи повне рішення у спосіб, встановлений процесуальним законм. 71. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного вручення судового рішення, направленного на електронну адресу, зазначену стороною у справі (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) у відповідній заяві (скарзі), сформульовані у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22. Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 . 72. 02 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала до Львівського апеляційного суду апеляційну скаргуна рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. Також в апеляційній скарзі заявниця просила поновити їй строк на оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки районний суд не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень. 73. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд посилався на те, що вказані ОСОБА_1 підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, що підтверджується довідкою Сокальського районного суду Львівської області про доставку електронного листа. 74. Отже, у справі, що переглядається, спірним питанням є дата отримання позивачкою копії рішення суду, а саме: апеляційний суд взяв за основу відомості, вказані у довідці про доставку електронного листа на електронну адресу ОСОБА_1 (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка зазначена у позовній заяві, та виходив з того, що копія рішення суду першої інстанції отримана 27 грудня 2022 року, а заявниця ( ОСОБА_1 ) наполягає на тому, що офіційної електронної адреси не має, клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді не подавала, і копії рішення станом на час подання апеляційної скарги не отримувала, про його існування дізналася з Єдиного державного реєстру судових рішень, отримала рішення суду першої інстанції лише 29 березня 2023 року. 75. Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства. 76. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги, суди апеляційної інстанції мають враховувати обов`язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідний висновок має бути висловлено із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. 77. Велика Палата Верховного Суду також прийняла до уваги, що обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов`язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновити порушені права і свободи особи та максимально запобігти негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції. 78. На час звернення ОСОБА_1 до суду (липень 2022 року) та прийняття судом першої інстанції рішення у цій справі, а саме 27 грудня 2022 року, підсистеми (модулі) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку розпочали функціонування. 79. Справу, яка переглядається, суд першої інстанції розглядав за матеріалами в паперовій формі. 80. Враховуючи вимоги частини одинадцятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), якою передбачено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. 81. Доказів реєстрації ОСОБА_1 у підсистемі «Електронний суд» матеріали справи не містять. 82. При цьому, в розумінні приписів статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа на електронну адресу (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) сама по собі не свідчить про вручення копії рішення суду першої інстанції та за установлених у цій справі обставин не могла використовуватись апеляційним судом як підтвердження відправлення стороні копії рішення суду на офіційну електронну адресу. 83. З огляду на викладене, у цій справі суд першої інстанції був зобов`язаний надіслати позивачці рішення у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 84. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 85. Суд апеляційної інстанції не врахував, що за встановлених у цій справі обставин, суд першої інстанції відповідно до вимог частини п`ятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) був зобов`язаний надіслати ОСОБА_1 рішення від 27 грудня 2022 року у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці.За таких обставин апеляційний суд передчасно відмовив ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження на підставі пунку 4 частини першої статті 358 ЦПК України, тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвали Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року із передачею справи до суду апеляційної інстанції на етапі вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Щодо розподілу судових витрат 86. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 87. Оскільки у цій справі оскаржене судове рішення підлягає скасуванню із передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює. Висновки щодо застосування норм права 88. Процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. 89. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС. 90. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. 91. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом зв`язку, та не звільняє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). 92. Аналіз викладених вище приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. 93. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонена, та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. А. Воробйова Судді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118486335

В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції. ✅ Так, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо: ▪️ можливості визнання недійсним трудового контракту, який містить ознаки фраудаторності за позовом ліквідатора на підставі положень ст. 42 КУзПБ; ▪️ відкриття провадження у справі про банкрутство за наявності декількох заяв різних кредиторів про відкриття провадження у справах про банкрутство боржника з різною територіальною підсудністю; ▪️ визначення кола осіб, на яких поширюється положення п. 1-6 розд. «Перехідні та прикінцеві положення» КУзПБ як підстава для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство. ✅ У постанові у справі щодо захисту прав інтелектуальної власності наведено висновок стосовно: ▪️ питання реєстрації майнових прав інтелектуальної власності за договорами про передання таких прав на ім’я компаній, що здійснюють управління активами інституту спільного інвестування пайового фонду. ✅ У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав містяться висновки про: ▪️ забезпечення позову, спрямованого на відновлення права власності на частку у статутному капіталі підприємства, шляхом накладення арешту на частку в статутному капіталі підприємства, на належне підприємству нерухоме майно та заборони реєстраторам проводити реєстраційні дії; ▪️ визнання недійсними договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі товариства з тих підстав, що відповідні частки не були оплачені позивачами на момент відчуження; ▪️ обрання неефективного способу захисту шляхом оскарження акціонером рішень, які стали підставою для виникнення в нього права на обовʼязковий викуп належних йому акцій. ✅ У постанові у справі щодо земельних відносин викладено правовий висновок про: ▪️ визначення належного відповідача за позовом власника землі про знесення об’єкта самочинного будівництва. ✅ У постановах у спорах, що виникають із правочинів, зроблено висновки щодо: ▪️ віднесення до юрисдикції господарських судів спору про визнання поновленими та укладеними договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах без проведення конкурсу; ▪️ правової природи договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування; ▪️ особливостей розрахунку об’єму протранспортованого природного газу у випадку втрати зв'язку з вузлом обліку газу внаслідок ведення бойових дій. ✅ Також в огляді висвітлено правові висновки у справах в інших спорах, що виникають з господарських правовідносин, про: ▪️ юрисдикцію спорів щодо реквізиції майна в умовах правового режиму воєнного стану та про повноваження обласних військових адміністрацій на ухвалення рішень про реквізицію; ▪️ порядок доведення недостовірності / достовірності інформації, поширеної суб’єктами у сфері медіа в умовах війни, яка є суспільно необхідною, тобто предметом суспільного інтересу. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_03_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за березень 2024 року.pdf

Звертаємо увагу на деякі з них. Так, справа SNIJDERS v. The Netherlands стосувалася відсутності можливості в заявника та його захисника провести прямий перехресний допит анонімного свідка, передбаченої наданим йому відповідно до закону статусом «свідка, якому загрожує небезпека». Заявник вбачав у цій процедурі порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд). ЄСПЛ, констатуючи відсутність порушення в цій справі, взяв до уваги, по-перше, те, що в національних судів була поважна причина для нерозголошення особи свідка: серед іншого, наявність реальної небезпеки його життю, адже заявник неодноразово відбував покарання за насильницькі злочини. По-друге, засудження заявника не ґрунтувалося виключно на показаннях анонімного свідка. По-третє, були наявні достатні фактори, що врівноважували недоліки, які могли виникнути для сторони захисту через прийняття свідчень анонімного свідка як доказів. В огляді викладено також рішення в розглянутій ЄСПЛ у лютому справі DANILEŢ v. Romania про дисциплінарне стягнення, накладене державним дисциплінарним органом на суддю за публікацію двох повідомлень у його акаунті у фейсбуці. Щодо першого повідомлення, яке було перевидане та прокоментоване деякими ЗМІ, дисциплінарний орган установив, що заявник натякав на те, що державні органи контролюються політичним класом, і запропонував як рішення втручання армії для забезпечення конституційної демократії, таким чином завдавши шкоди честі та добрій репутації судової влади. У своєму другому повідомленні заявник опублікував онлайн-посилання на статтю в пресі стосовно прокурора, який відкрито говорив, серед іншого, про те, що він вважає поганими ініціативами внесення змін до законів про організацію судової влади, а також про лінчування суддів. Заявник також додав до публікації свій схвальний коментар щодо її змісту. Дисциплінарний орган у зв’язку з цим наклав на заявника дисциплінарне стягнення у вигляді зменшення заробітної плати на 5 % упродовж двох місяців. Суди відхилили скарги заявника на це рішення. Констатуючи порушення ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів), ЄСПЛ дійшов висновку, що, зважуючи конкуруючі інтереси, національні суди не приділили належної уваги кільком важливим факторам, зокрема більш широкому контексту, в якому були зроблені висловлювання заявника, його участі в обговореннях суспільно важливих питань, тому, чи достатньо обґрунтовані його оціночні судження, і, зрештою, потенційному стримуючому впливу накладеної санкції. Крім того, наявність посягання на гідність і честь професії судді не була достатньою мірою доведена. У своїх рішеннях національні суди не надали свободі вираження поглядів заявника тієї ваги та важливості, яку ця свобода має у світлі практики ЄСПЛ, навіть незважаючи на те, що був використаний засіб комунікації (загальнодоступний акаунт у фейсбуці), який міг би викликати законні питання щодо дотримання суддями свого обов'язку стриманості. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_01_02_2024.pdf Огляд рішень ЄСПЛ за січень - лютий 2024 року.pdf

В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі: ✅ у спорах про захист честі, гідності і ділової репутації зазначено, що суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено законом; ✅ у спорах, що виникають з питань захисту права власності, наголошено, що в разі пред’явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв’язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред’явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до іншої особи; ✅ у спорах, що виникають із виконання чи невиконання договірних / недоговірних зобов’язань, вказано, що домовленість між фізичною особою та фізичною особою – підприємцем щодо поставки товару на умовах попередньої оплати без визначення строків передачі товару у власність покупця для побутового (домашнього) використання є усним договором купівлі-продажу, а не договором поставки. Невиконання умов цього договору щодо передачі товару покупцеві, у тому числі в семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, є підставою для його розірвання та нарахування на суму попередньої оплати процентів відповідно до ч. 3 ст. 536 ЦК України; ✅ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що у випадку звернення з позовом про виключення відомостей з актового запису про народження дитини самої дитини, яка досягла повноліття та вважає відповідача своїм біологічним батьком, який у момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі ст. 54 КпШС України, оскільки мати на час народження дитини перебувала в зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, позов підлягає розгляду судом по суті згідно з ч. 2 ст. 53 КпШС України; ✅ у справах окремого провадження зазначено, що конфлікт між заявником та чоловіком його сестри, які не проживають разом, не пов’язані спільним побутом та не мають взаємних прав і обов’язків, при цьому останній не входить до переліку осіб, на яких поширюється дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання, не може розглядатися як домашнє насильство в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», тому в такому випадку не може бути видано обмежувальний припис; ✅ щодо застосування норм процесуального права акцентовано, що правовідносини, з яких виник спір між працівником і консульською установою іноземної держави в Україні про поновлення на роботі, врегульовано трудовим договором, що укладений між сторонами без отримання згоди інших державних органів іноземної держави, а також трудовим законодавством України, тому відсутність згоди відповідної держави на участь у такій справі консульської установи як відповідача не може бути підставою для закриття провадження у справі згідно з п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_03_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КЦС за березень 2024 року.pdf

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю. 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 496/1059/18 Провадження № 14-209цс21 у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним і вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: -визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (відповідно до встановлених судом першої інстанції обставин правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль», надалі залежно від контексту - Банк, АППБ «Аваль», ВАТ «Райффайзен банк Аваль»); -вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року, реєстраційний номер обтяження 3400567. 2. Позов мотивував тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку належить земельна ділянка, зокрема, згідно з останнім актом - площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368) у АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка позивача). 3. 24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV ОСОБА_2 також отримав державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності на ту саму земельну ділянку, яка належала позивачу з 10 березня 1994 року. 4. Заочним рішенням від 25 квітня 2008 року Біляївський районний суд Одеської області в цивільній справі № 2-65/2008 скасував рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки і визнав недійсним державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433. 5. У тій цивільній справі суд установив, що з 2007 року спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням між ОСОБА_2 і Банком договору іпотеки від 30 червня 2006 року. 6. Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку в повному обсязі, оскільки на час передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку останній не був власником земельної ділянки позивача. 7. Отже, укладений між ОСОБА_2 та Банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року не забезпечував належного виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором. 8. Готуючи документи для отримання кредиту, позивач дізнався, що спірний договір іпотеки є чинним, а іпотекодержателем є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») у зв`язку з відступленням Банком права вимоги. 9. Вважає недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу укладення, тобто з 30 червня 2006 року. 10. Послався на те, що ОСОБА_2 на час укладення договору іпотеки не набув права власності та розпорядження цим майном за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування та скасованим державним актом. 11. Просив також вилучити і відповідні записи з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна -земельної ділянки позивача, оскільки їх наявність порушує його права. 12. Рішенням від 30 листопада 2018 року Біляївський районний суд Одеської області позов задовольнив та вирішив: - визнати недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу його укладення, тобто з 30 червня 2006 року; - вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 3400567) - земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . 13. Постановою від 14 січня 2020 року Одеський апеляційний суд залишив рішення місцевого суду без змін. 14. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, оскільки оскаржений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Банком безпосередньо стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача. 15. Вважали, що за оспорюваною угодою Банк отримав в іпотеку майно, яке є власністю ОСОБА_1 . 16. Дійшли висновку, що ОСОБА_2 не був власником спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на неї за правовстановчими документами, які надалі суд визнав недійсними. 17. Зазначили, що Банк (іпотекодержатель), правонаступником якого в цьому зобов`язанні є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», був обізнаний про ухвалення судового рішення від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008, проте не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав. 18. Послалися на те, що при нотаріальному посвідченні договору іпотеки від 30 червня 2006 року нотаріус вчинив записи до відповідних реєстрів. 19. Отже, за наслідками визнання недійсним іпотечного договору від 30 червня 2006 року слід повернути його сторони до стану, який існував до укладення та посвідчення цього договору, тобто ці записи в зазначених реєстрах необхідно вилучити. 20. Дійшли висновку, що із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року в ОСОБА_1 наявні перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існуюче обтяження земельної ділянки перешкоджає йому в повному обсязі розпоряджатися майном і це порушення є триваючим. 21. Вважали, що позов про його усунення є негаторним, а позовна давність на спірні правовідносини не поширюється. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 22. У лютому 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року й ухвалити нове рішення - про відмову в позові. 23. Ухвалою від 15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 496/1059/18. 24. Ухвалою від 17 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 25. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» задовольнила частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30 червня 2006 року скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінила, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 )». 26. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15. 27. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав земельну ділянку в іпотеку за договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном. 28. Зазначила, що оскільки ОСОБА_1 з 25 липня 1995 року набув право власності на земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, то позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи товариства про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом 29. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 30. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон про державну реєстрацію) у чинній редакції відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення. 31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 32. Посилалася на те, що такий підхід застосовний і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен банк Аваль», а також відступлення останнім на користь товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам договір, на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості. 33. Зауважила, що оскільки вимога про визнання недійсним договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи товариства про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги. 34. Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. 35. Вважала, що судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 36. При цьому зазначила, що оспорення ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення. 37. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду врахувала власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погодилася в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та відхилила протилежні доводи товариства щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження земельною ділянкою. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати, оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень. 39. Виходила з того, що ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення записів з реєстрів наявністю в нього права власності на земельну ділянку та незаконністю реєстрації за товариством права іпотеки на підставі договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном. 40. Дійшла висновку, що виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити записи з реєстрів слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки товариства на земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звернулася mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18. ІІ. Зміст окремої думки 41. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині мотивів щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки та належного способу захисту. Щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки, вчиненого неправомочною особою (у випадку дефекту волі власника майна на передачу його в іпотеку) 42. Відповідно до статті 12 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 43. Згідно із статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 44. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 46. Згідно із частинами першою - другою, шостою - сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 47. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 48. Відповідно до частин першої - другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 49. Згідно із частиною другою статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю гарантується. 50. За змістом статей 3, 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про іпотеку) нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа, у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 51. Суди попередніх інстанцій установили, що з березня 1994 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 . 52. Проте в червні 2006 року ОСОБА_2 на підставі фіктивних документів (які надалі визнані недійсними в судовому порядку) за нотаріально посвідченим договором передав належну позивачу земельну ділянку в іпотеку АППБ «Аваль» на забезпечення власних кредитних зобов`язань перед банком на 10 000,00 (десять тисяч) дол. США. 53. На час звернення з позовом у цій справі право власності на спірну земельну ділянку належним чином зареєстровано за ОСОБА_1 . 54. Разом з тим зареєстровані обтяження за іпотечним договором між відповідачами перешкоджають власникові вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. 55. Статтею 204 ЦК України гарантується презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 56. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. 57. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України). 58. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ? третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (оспорюваний правочин) (згідно зі статтею 215 ЦК України). 59. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 60. Згідно із частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 61. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. 62. Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні правочини та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемний правочин) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. 63. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини другої статті 215 ЦК України визнання такого правочин недійсним судом не вимагається. 64. Правочин є безспірно нікчемним, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи. 65. У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. 66. Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний у силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення. 67. На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів у момент вчинення, як уже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки. 68. Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки. 69. Згідно із частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 70. У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік. 71. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину. 72. Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16. 73. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку. 74. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. 75. Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина, право державної, комунальної та приватної власності тощо. 76. Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину. 77. Отже, для нікчемного за статтею 228 ЦК України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням. 78. Укладення третіми особами договору іпотеки щодо нерухомого майна без належних на те юридичних підстав призводить до виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна стосовно розпорядження належним йому майном і створює фактичну можливість для особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно. 79. ОСОБА_2 , передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. 80. Укладений між ОСОБА_2 та банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 321 ЦК України та статті 1 ЗК України, такий договір згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним (див. близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, провадження № 12-9гс23, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, провадження № 12-58гс21, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20). 81. Щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстроване право іпотеки, якого не існує, тому позивач як власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про застосування належного способу захисту своїх прав та інтересів. Щодо способу захисту порушених нікчемним правочином прав власника на майно 82. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). 83. Правова природа позовної вимоги про захист порушеного права визначається судом відповідно до юридичної мети її пред`явлення. 84. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформулювала, зокрема, у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, пункт 61, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, пункт 8.31, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, пункт 21). 85. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. 86. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, пункт 72, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, пункт 95). 87. Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину, обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю. 88. Заявлена ОСОБА_1 вимога про визнання договору іпотеки недійсним є неналежним способом захисту порушеного права з огляду на нікчемність цього правочину, у її задоволенні належить відмовити саме із цих підстав. 89. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга цієї статті). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя тієї ж статті). 90. За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). 91. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, відповідно до якої якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. 92. Таким чином, вимога про повернення майна, переданого на виконання нікчемного відповідно до статті 228 ЦК України правочину, може бути пред`явлена стороною нікчемного правочину. ОСОБА_1 не є стороною нікчемного договору іпотеки. 93. Раніше Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 94. Замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20). 95. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння. 96. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. 97. Відповідно до належним чином встановлених обставин цієї справи позивач здійснює на час звернення до суду фізичне володіння спірною земельною ділянкою (має доступ до неї та має її у своєму безпосередньому користуванні) і юридичне володіння нею (чинна державна реєстрація його права власності). 98. Із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року порушуються права ОСОБА_1 , створюються перешкоди у здійсненні ним права власності на відповідну земельну ділянку. 99. Існування обтяження його нерухомого майна за цим договором іпотеки перешкоджає йому у вільному розпорядженні своєю нерухомістю, тому позов про його усунення є негаторним. 100. Віндикаційний позов - це вимога неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (стаття 387 ЦК України). 101. Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини цієї справи, немає підстав розглядати віндикаційний позов як належний спосіб захисту порушеного права позивача, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині. 102. За змістом статей 3, 5 Закону про іпотеку нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 103. Також для договору іпотеки, в якому не бере участі дійсний власник нерухомого майна, але який передбачає передачу його майна в іпотеку без його згоди, дійсний власник нерухомого майна є третьою стороною. 104. Отже, іпотечне зобов`язання не може створювати для нього будь-якого обов`язку (частина перша статті 511 ЦК України). 105. За частиною другою статті 3 Закону про державну реєстрацію речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 106. Визначення поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 1 частини першої статті 2 цього Закону) й безпосередньо обтяження (пункт 5 частини першої статті 2 цього Закону) дають підстави для висновку, що обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном і виникає з часу внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту такого обтяження. 107. Це відповідає висновку Конституційного Суду України, який зазначив, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. 108. Отже, іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 109. Проте, з урахуванням зазначеного, виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна на підставі договору іпотеки, укладеного третіми особами щодо його нерухомого майна без належних на те юридичних підстав, не відповідає вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319 та 321 ЦК України. 110. Відповідно до Конституції України визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008). 111. Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (абзац п`ятий мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 112. Отже, зазначений власник нерухомого майна наділений, зокрема, правом, передбаченим статтею 391 ЦК України. 113. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України). 114. Іпотека припиняється, зокрема, у разі визнання іпотечного договору недійсним (частина перша статті 17 Закону про іпотеку). 115. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону про іпотеку). 116. Обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору (пункт 5 частини першої статті 2 Закону про державну реєстрацію (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин). 117. Відповідно до частини другої статті 26 Закону про державну реєстрацію (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 118. Отже, на час звернення позивача до суду його вимога вилучити з Державних реєстрів запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна як спосіб захисту порушеного права закону не суперечила. 119. За чинною на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду редакцією частини третьої статті 26 Закону про державну реєстрацію відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. 120. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. 121. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. 122. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. 123. Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин. 124. Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. 125. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення. 126. Якщо позивач вважає порушеними свої права на предмет іпотеки, він може з огляду на фактичні обставини вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). 127. Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, унаслідок чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Зокрема, позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача. 128. Зважаючи на обставини цієї справи, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. 129. З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України [пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21]. 130. З огляду на обставини цієї справи, вважаю, що заявлену вимогу про вилучення з Державних реєстрів запису про заборону відчуження об`єкта нерухомості (з урахуванням змін у профільному законі) слід розцінювати як вимогу власника нерухомого майна про усунення перешкод у користуванні ним. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118627070