ANTIRAID

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 квітня 2024 року м. Київ Справа № 240/19227/21 Провадження № 11-18апп24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачки Усенко Є. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 240/19227/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 (суддя Черняхович І. Е.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 (головуючий суддя Залімський І. Г., судді Мацький Є. М., Сушко О. О.), У С Т А Н О В И Л А: 1. Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1.1. ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - ГУ ПФУ, відповідач), у якому просила: - визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо ненарахування та невиплати їй ( ОСОБА_1 ) з 07.01.2020 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-XII); - зобов`язати ГУ ПФУ здійснити з 07.01.2020 нарахування та виплату їй щомісячного підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік. 1.2. На обґрунтування позову позивачка вказує, що вона має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи першої категорії, проживає в населеному пункті, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 23.07.1991 № 106 (далі - Перелік № 106), віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, не працює, є пенсіонеркою та до 01.01.2015 отримувала щомісячне підвищення до пенсії, встановлене частиною другою статті 39 Закону № 796-XII. З 01.01.2015 виплата підвищення до пенсії була припинена на підставі Закону України від 28.12.2014 № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів» (далі - Закон № 76-VІІІ), яким стаття 39 була виключена із Закону № 796-XII. 1.3. Позивачка зазначає, що після ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018, яким відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII, відповідач повинен був відновити нарахування та виплату їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, в розмірі двох мінімальних заробітних плат. Однак відповідач відмовив їй у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії. У відповідь на її заяву про нарахування та підвищення пенсії ГУ ПФУ в листі від 26.04.2021 безпідставно зазначило, що відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 частина друга статті 39 Закону № 796-XII не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення. 2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 18.02.2022 залишив без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1 щодо виплати щомісячного підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону № 796-ХІІ, за період з 07.01.2020 по 13.01.2021 у зв`язку з пропуском позивачкою строку звернення до адміністративного суду, а рішенням від 18.02.2022, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022, задовольнив позов ОСОБА_1 : - визнав протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо ненарахування та невиплати позивачці з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII; - зобов`язав ГУ ПФУ здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік. 2.2. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що з ухваленням Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивачки на отримання підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат як непрацюючої пенсіонерки, яка проживає на території радіоактивного забруднення (в зоні гарантованого добровільного відселення), передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. ГУ ПФУ подало до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) касаційну скаргу на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та відмовити в задоволенні позову. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми статті 39 Закону № 796-XII, у зв`язку із чим дійшли неправильного висновку, що позивачка має право на отримання підвищення до пенсії у розмірі, визначеному цією статтею. 3.3. ГУ ПФУ зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково визнали, що ця справа (№ 240/19227/21) відповідає ознакам типової щодо зразкової справи № 240/4937/18, та безпідставно керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм статті 39 Закону № 796-XII в ухваленій у зазначеній зразковій справі постанові від 18.03.2020. Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, зокрема, що позивач повинен проживати на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас АДРЕСА_1 - це територія, що раніше входила до меж селища Мирний Коростенського району Житомирської області, яке відповідно до Переліку № 106 віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю. Законом № 76-VIIІ (набрав чинності з 01.01.2015) виключено абзац п`ятий частини другої статті 2 (визначення зони посиленого радіоекологічного контролю) Закону України від 27.02.1991 № 791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 791а-XII) та статтю 2 (визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій), статтю 23 (компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4) Закону № 796-ХІІ. 3.4. Відповідно до доводів ГУ ПФУ позивачка як особа, яка не проживає на території радіоактивного забруднення, права на підвищення пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат не має. 4. Позиція позивачки щодо касаційної скарги відповідача 4.1. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу ГУ ПФУ не погоджується з наведеними в ній доводами, стверджує про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просить касаційну скаргу залишити без задоволення як безпідставну. Зокрема, позивачка доводить, що суди попередніх інстанцій правильно визнали справу № 240/19227/21 типовою щодо зразкової справи № 240/4937/18, а відтак обґрунтовано керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18.03.2020, у тому числі й щодо застосування норм статті 39 Закону № 796-XII в редакції, чинній до 01.01.2015, дія якої відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018. 5. Рух касаційної скарги 5.1. Касаційний адміністративний суд ухвалою від 28.11.2022 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ПФУ, а ухвалою від 17.01.2024 справу № 240/19227/21 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 5.2. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд виходив з того, що спірні в цій справі правовідносини містять виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики за цією категорією справ, а саме питання щодо розрахункової величини для визначення розміру підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, передбаченого частиною другою статті 39 Закону № 796-XII. 5.3. Касаційний адміністративний суд зазначив, що статтею 39 Закону № 796-XII (у редакції Закону № 230/96-ВР, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018), установлено розрахункову величину для обрахунку розміру соціальних виплат (доплати громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, стипендій студентам, які там навчаються), а саме мінімальну заробітну плату. Водночас наразі поряд з нормою статті 39 Закону № 796-XII діють положення Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017. 5.4. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду визнала за необхідне звернутися до Великої Палати Верховного Суду задля вирішення питання, чи застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на 1 січня календарного року, для визначення розміру підвищення пенсії особам, які мають право на таке підвищення відповідно до частини другої статті 39 Закону № 796-XII. 5.5. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.02.2024 прийняла справу № 240/19227/21 до розгляду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 346 КАС, та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 5.6. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15.02.2024 дійшла висновку, що наразі існує виключна правова проблема стосовно того, чи може прирівнюватись підвищення (доплата) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, до інших виплат, на які не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIІI. 5.7. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 5.8. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС). 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши обґрунтованість наведених у касаційній скарзі та відзиві на неї доводів та вирішуючи питання щодо застосування норм права відповідно до сформульованої Касаційним адміністративним судом виключної правової проблеми, дійшла таких висновків. 6.2. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи першої категорії, не працює, є пенсіонеркою та проживає в населеному пункті, який відповідно до Переліку № 106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. 6.3. До 01.01.2015 позивачка отримувала щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, що проживає на території радіоактивного забруднення, згідно зі статтею 39 Закону № 796-XII. З 01.01.2015 виплату такого підвищення позивачці було припинено у зв`язку із внесенням змін до Закону № 796-XII Законом № 76-VIII, яким, зокрема, статтю 39 Закону № 796-XII було виключено. 6.4. 17.07.2018 Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2018 вказані зміни до Закону № 796-ХІІ було визнано неконституційними, у зв`язку із чим ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою, в якій просила повідомити, чи відновлено їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ. 6.5. Листом від 26.04.2021 ГУ ПФУ повідомило позивачці, що відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 частина друга статті 39 Закону № 796-XII не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення. 6.6. Позивачка вважає, що ГУ ПФУ протиправно не виплачує їй щомісячне підвищення до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат, передбачене статтею 39 Закону № 796-XII. 6.7. Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. 6.8. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частини перша - третя зазначеної статті). 6.9. Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов`язком держави. 6.10. Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частини друга, третя статті 46 Конституції України). 6.11. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон № 796-XII. 6.12. Відповідно до частини першої статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати (частина друга цієї статті). 6.13. 1 січня 2015 року набрав чинності Закон № 76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі № 796-XII статті 31, 37, 39, 45. 6.14. У подальшому Законом України від 04.02.2016 № 987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (далі - Закон № 987-VIII; згідно з розділом II «Прикінцеві положення» Закону № 987-VIII він набрав чинності з 01.01.2016) включено до Закону № 796-XII статтю 39 такого змісту: «Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». 6.15. Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 6.16. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17.07.2018 № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність. 6.17. У Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить. 6.18. Тобто вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015), яка із 17.07.2018 є чинною. 6.19. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018. 6.20. Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ. 6.21. 06.12.2016 був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01.01.2017. 6.22. Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX). До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 № 2415-VIII). 6.23. Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. 6.24. Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів». 6.25. Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року. 6.26. Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018]. 6.27. Велика Палата Верховного Суду керується тим, що за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» актом (переживаюча / ультраактивна дія) (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 9901/315/20 (пункт 40), від 03.11.2021 у справі № 9901/378/20 (пункт 30)). 6.28. Згідно із частиною першою статті 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 6.29. Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України. 6.30. Конституційний Суд України в Рішенні від 03.10.1997 № 4/зп у справі № 18/183-97 за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. 6.31. З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає. 6.32. Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб. 6.33. Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає. 6.34. Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена. 6.35. Суб`єктивне право ОСОБА_1 на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення. 6.36. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду висновує, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати. 6.37. Таким чином, ОСОБА_1 має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року. 6.38. Застосовуючи норми статті 39 Закону № 796-ХІІ при вирішенні цього спору, Велика Палата Верховного Суду перевірила довід ГУ ПФУ в касаційній скарзі стосовно того, чи проживає позивачка на території радіоактивного забруднення. 6.39. ГУ ПФУ не заперечує, що позивачка проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з Переліком № 106 (пункт 3: зона гарантованого добровільного відселення, Коростенський район, Житомирська область), місто Коростень Коростенського району Житомирської області віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, яка, у свою чергу, відповідно до статті 2 Закону № 791а-XII є однією з категорій зон радіоактивно забруднених територій. 6.40. Посилання відповідача на те, що в минулому АДРЕСА_1 відносилась до селища Мирний, не має значення для вирішення справи у зв`язку з тим, що селище Мирний включено в межі міста Коростень Житомирської області на підставі Постанови Верховної Ради України від 13.07.2000 № 1915-ІІІ «Про зміну меж міста Коростень Житомирської області», тобто станом на момент виникнення і тривання спірних відносин позивачка проживала саме на АДРЕСА_1. 6.41. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що ОСОБА_1 має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, однак внаслідок неправильного застосування (незастосування) статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) та пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII дійшли помилкового висновку щодо розміру підвищення до пенсії, на який позивачка має право. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.2. Згідно із частиною першою статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя цієї статті). 7.3. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання щодо розміру підвищення пенсії позивачки неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, то рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 підлягають скасуванню у відповідній частині з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 частково. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області задовольнити частково. Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року. В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідачка Є. А. Усенко Судді: О. О. Банасько В. В. Король О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118297146

Це наша справа. Шкода, що пропрацював все життя ще приходиться і доводити в суді своє право на отримання пенсії, яка передбачена Законом. Суд зазначив: В силу ч.1 ст.116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Згідно із ч.1 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України; 2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу. В силу ч.2 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Пунктом 34 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). На момент обрання позивача вперше на посаду судді, а саме народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона, діяв Закон СРСР від 4 серпня 1989 року № 328-1 «Про статус суддів в СРСР», ч.1 ст.8 якого встановлювалось, що народним суддею може бути обраний громадянин СРСР, який досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років і склав кваліфікаційний екзамен. Системний аналіз вказаної норми у її взаємозв`язку з пунктом 34 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що суддям додатково до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, підлягає зарахуванню стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. З огляду на зазначене, право на зарахування стажу роботи в галузі права два роки мають судді, яких було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, встановленими, зокрема і Законом СРСР № 328-1. Разом з тим, з 07 травня 2022 року Закон СРСР № 328-1 не застосовується на території України згідно із Законом України «Про дерадянізацію законодавства України» № 2215-IX від 21.04.2022 року. У зв`язку із чим, колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин наступний закон, який визначав статус суддів, а саме Закон України "Про статус суддів" №2862-XII від 15.12.1992 року, ч.1 ст.7 якого на день його прийняття встановлювала, що право на зайняття посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону має громадянин України, який досяг на день обрання 25 років, має вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 540/5794/21 Перша інстанція: суддя Вовченко О.А. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Вербицької Н.В., суддів Джабурії О.В., - Кравченка К.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И Л А : 30 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області від 01.07.2021 року № 7781 про відмову в здійсненні перерахунку відсотку довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 з врахуванням періоду проходження військової служби та половини строку навчання за денною формою; - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області щодо не зарахування до стажу роботи на посаді судді ОСОБА_1 його п`ятирічний стаж роботи за юридичною спеціальністю, який давав право на призначення його суддею Херсонського обласного суду, а саме: на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року, народного судді цього ж суду з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді календарний період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів, половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів) та п`ятирічний період його роботи (досвід) за юридичною спеціальністю, а саме: посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року , народного судді цього ж суду з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року. - зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок та виплату розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки Херсонського апеляційного суду №169/20 від 28.02.2020 року з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 19.02.2020 року. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20, зокрема, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 № 169/20 з 19.02.2020 року. На виконання рішення суду, ГУ ПФУ в Херсонській області з 19.02.2020 року здійснило перерахунок щомісячного довічного грошового утримання, зарахувавши до стажу судді 21 рік 10 місяців 20 днів, а щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 52% суддівської винагороди. Позивач зазначив, що при проведеному перерахунку пенсійним органом безпідставно не враховано до стажу судді для обрахунку щомісячного довічного грошового утримання періоду проходження військової служби, половини строку навчання за денною формою та 5 років стажу роботи за юридичною спеціальністю до призначення на посаду судді. Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначаючи, що при визначенні стажу судді для обрахунку щомісячного довічного грошового утримання зарахування підлягає лише періоди роботи на посаді судді. Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 18.10.2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області в частині зобов`язання Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок та виплату розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки Херсонського апеляційного суду №169/20 від 28.02.2020 року з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 19.02.2020 року. Згідно з розпорядженням Верховного Суду №11/0/9-22 від 18.03.2022, відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів, враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність судових справ Херсонського окружного адміністративного суду та визначено її Одеському окружному адміністративному суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області від 01.07.2021 року № 7781 «Про відмову в здійсненні перерахунку пенсії гр. ОСОБА_1 ». Зобов`язано Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області врахувати ОСОБА_1 в стаж роботи на посаді судді, що дає право на призначення щомісячного довічного грошового утримання: період проходження строкової військової служби з 26.10.1980 року по 04.02.1983 рік (2 роки 3 місяці 9 днів), половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач і відповідач подали апеляційні скарги, в яких посилаючись на невірне застосування судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просять: позивач - скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі, відповідач скасувати рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Зокрема, пенсійний орган в апеляційній скарзі зазначає, що чинним законодавством чітко визначено, що довічне грошове утримання збільшується за кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років, а не на іншій будь якій посаді, яка зараховується до загального трудового стажу. Стаж роботи позивача на посаді судді становить 21 повний рік, а тому щомісячне довічне грошове утримання виплачується ОСОБА_1 у розмірі 52% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, що відповідає приписам чинного законодавства. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначив, що суд першої інстанції відмовив у зарахуванні його юридичного стажу до стажу роботи на посаді судді, зазначивши, що у зверненні до пенсійного органу позивач чітко не вказував на необхідність зарахування до стажу судді роботу за юридичною спеціальністю, що на переконання апелянта є надмірним формалізмом. Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Вищої ради юстиції від 08.12.2016 №3170/0/15-16 ОСОБА_1 звільнено з посади судді апеляційного суду Херсонської області у зв`язку з поданням заяви про відставку. Згідно наказу апеляційного суду Херсонської області від 14.12.2016 року №151-ОС ОСОБА_1 звільнено з посади судді апеляційного суду Херсонської області з 14.12.2016 року. Станом на 14.12.2016 стаж позивача на посаді судді складав 21 рік 10 місяців 19 днів, що підтверджено розрахунком стажу ОСОБА_1 виданого Апеляційним судом Херсонської області №07-32/50/2016-Вих. З розрахунку стажу №07-32/50/2016-Вих., складеного Апеляційним судом Херсонської області вбачається, що в стаж роботи 21 рік 10 місяців 19 днів включено роботу на посаді: - судді Дніпровського районного народного суду м. Херсон з 28.12.1991 по 28.02.1995 3 роки 02 місяці 01 день; - судді апеляційного суду Херсонської області з 27.03.1998 по 14.12.2016 18 років 10 місяців 19 днів. Постановою Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, визнано неправомірними дії Херсонського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області щодо визначення розміру ОСОБА_1 щомісячного довічного грошового утримання судді у відcтавці без врахування стажу роботи. Зобов`язано Херсонське об`єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 шляхом зарахування до стажу роботи, що дає право на відставку та одержання щомісячного довічного грошового утримання календарного періоду проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), починаючи з 15.12.2016 року в розмірі 90 % грошового утримання судді апеляційного суду Херсонської області та провести відповідні виплати з урахуванням раніше виплачених сум грошового утримання. Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області від 05.03.2020 р. № 10/03-16 про відмову в перерахунку довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 р. № 169/20. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 р. № 169/20 з 19.02.2020 року. Щодо виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 позивач звертався до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, на який відповідач листом від 09.02.2021 року № 701-137/С-02/8-2100/21 повідомив, що на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 проведено перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 19.02.2020 за довідкою Херсонського апеляційного суду від 28.02.2020 № 169/20, з урахуванням раніше виплачених сум та нараховані кошти за період з 19.02.2020 по 31.01.2021 в сумі 526224,83 грн. З 01.02.2021 щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці виплачується у розмірі 96 187,52 грн. Для з`ясування обставин визначення щомісячного довічного грошове утримання з 01.02.2021 у розмірі 96 187,52 грн позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, на що 14 вересня 2021 року отримав рішення Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області №7781 від 01.07.2021 року, яким позивачу відмовлено в перерахунку відсотку щомісячного грошового довічного утримання із врахуванням періоду проходження військової служби та половини строку навчання за денною формою навчання, оскільки врахування цих періодів дає лише право на відставку. Крім того, відповідач повідомив, що в січні 2021 року на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду по справі №540/2208/20 від 03.09.2020 ОСОБА_1 з 19.02.2020 здійснено перерахунок довічного грошового утримання на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 № 169/20. Тому під час відпрацювання вищезазначеного рішення суду, страховий стаж заявника приведено у відповідність до ст. 137 Закону 1402, а саме до стажу судді зараховано періоди: з 28.12.2091 по 8.02.1995 на посаді судді Комсомольського районного суду м.Херсона; з 27.03.1998 по 14.12.2016 на посаді судді апеляційного суду Херсонської області. Отже загальний стаж судді ОСОБА_1 на 19.02.2020 становить 21 рік 10 місяців 20 днів та щомісячне довічне грошове утримання визначене у розмірі 52% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді (а.с 5 зворот 6). Позивач вважає, що рішення Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області №7781 від 01.07.2021 року є протиправним та підлягає скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, уповноваженим органом пенсійного фонду вже зараховано позивачу до стажу роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). Визначено стаж судді 25 років 11 місяців 14 днів. Однак при наступному перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 , що був проведений на підставі рішення суду по справі №540/2208/20 від 03.09.2020, відповідач протиправно зменшив стаж роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 25 років 11 місяців 14 днів до стажу 21 рік 10 місяців 20 днів. Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з наявних в матеріалах пенсійної справи документів вбачається, що стаж роботи народного судді з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року врахований позивачу в стаж роботи судді, який дає право на відставку та отримання довічного грошового утримання судді у відставці. Приписами чинного законодавства не передбачено подвійне врахування одного й того періоду роботи в стаж роботи судді, який дає право на відставку та отримання довічного грошового утримання судді у відставці.Крім того, суд першої інстанції зазначив, що до суду не надано доказів звернення ОСОБА_1 до відповідача з приводу п`ятирічного стажу роботи за юридичною спеціальністю, який давав право позивачу на призначення його суддею Херсонського обласного суду, а саме: на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08. 1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну «Співдружність» з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року. Відповідно, спірний період відповідачем не досліджувався, рішення з даного питання не приймалося та дії чи бездіяльність відповідачем не вчинялися, а тому вимоги позивача в цій частині є передчасними. Судова колегія частково погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно із частиною другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 126 Основного Закону незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Підставою для звільнення судді є, зокрема, подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пунктом 4 частини п`ятої статті 126 Конституції України). В силу ч.1 ст.116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Згідно із ч.1 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України; 2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу. В силу ч.2 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Пунктом 34 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). Вищою Радою Правосуддя, Верховним Судом, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Радою суддів України, Державною судовою адміністрацією України, Національною школою суддів України, на адресу апеляційних та місцевих суддів направлено лист від 05.11.2018 року № 41783/09-18 "Про зарахування (перерахунок) стажу роботи на посаді судді (далі лист № 41783/09-18). Відповідно до пункту 2 листа № 41783/09-18, вимоги визначенні Законом СРСР від 04.08.1989 року № 328-1 "Про статус суддів в СРСР", діяли з 01.12.1989 року по 10.02.1993 року при обранні суддів вперше. На момент обрання позивача вперше на посаду судді, а саме народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона, діяв Закон СРСР від 4 серпня 1989 року № 328-1 «Про статус суддів в СРСР», ч.1 ст.8 якого встановлювалось, що народним суддею може бути обраний громадянин СРСР, який досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років і склав кваліфікаційний екзамен. Системний аналіз вказаної норми у її взаємозв`язку з пунктом 34 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що суддям додатково до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, підлягає зарахуванню стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. З огляду на зазначене, право на зарахування стажу роботи в галузі права два роки мають судді, яких було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, встановленими, зокрема і Законом СРСР № 328-1. Разом з тим, з 07 травня 2022 року Закон СРСР № 328-1 не застосовується на території України згідно із Законом України «Про дерадянізацію законодавства України» № 2215-IX від 21.04.2022 року. У зв`язку із чим, колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин наступний закон, який визначав статус суддів, а саме Закон України "Про статус суддів" №2862-XII від 15.12.1992 року, ч.1 ст.7 якого на день його прийняття встановлювала, що право на зайняття посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону має громадянин України, який досяг на день обрання 25 років, має вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років. Частина 2 цієї ж статті Закону №2862-XII передбачала, що суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як п`ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. Отже, вимоги закону щодо наявності стажу роботи в галузі права для призначення особи як на посаду судді першої інстанції, так і на посаду другої інстанції, є незмінними два роки. З цього питання також висловлювалася Велика Палата Верховного Суду, яка зазначила, що внесенні до статті 137 Закону № 1402-VIII зміни дозволили зараховувати стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) у сфері права тривалістю, яка вимагалася законом для призначення на посаду судді станом на дату призначення позивача на посаду судді (постанова від 30 травня 2019 року у справі № 9901/805/18, від 17 вересня 2020 року у справі № 9901/302/19). Зазначена правова позиція є актуальною та підтримана Верховним Судом в постанові по справі № 640/6062/19 від 13.05.2021 року. Викладене свідчить про наявність у позивача права на зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення його як вперше на посаду судді, так і на посаду судді апеляційної інстанції. З матеріалів справи вбачається, що позивач перед призначенням вперше на посаду судді мав повні два роки в галузі права, а саме: - стаж на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року 1 рік 7 повних місяців, які підлягають зарахуванню до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді, як два роки роботи в галузі права. Щодо вимоги про зарахування до стажу роботи на посаді стаж роботи ОСОБА_1 на посаді народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, то як вірно встановлено судом першої інстанції, зазначений стаж врахований пенсійним органом, зокрема і при визначенні відсоткового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, а отже позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими. Щодо вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ПФУ в Херсонській області зарахувати до його стажу роботи на посаді судді період його роботи (досвід) за юридичною спеціальністю, а саме юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року, судова колегія вважає її необґрунтованою, оскільки необхідні два роки стажу роботи в області права для призначення на посаду судді як вперше, так і для призначення на посаду судді другої інстанції, враховані за рахунок стажу консультанта та стажиста Комсомольського районного суду м.Херсона. Щодо рішення суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до його стажу роботи на посаді судді календарний період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів, половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), судова колегія погоджується з висновками суду про обґрунтованість заявлених вимог. Абзацом другим статті 1 Указу Президента України від 10.07.1995 року № 584/95 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів" в редакції, чинній на час призначення позивача на посаду судді, до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах та період проходження строкової військової служби. Тобто, позовні вимоги в частині зарахування строкової військової служби та половини строку навчання за денною формою гуртуються на законі та вірно задоволені судом першої інстанції. Крім того, спірне питання вже було предметом судового розгляду. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, яке набрало законної сили, зобов`язано зараховувати позивачу до стажу роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). Проте, вказане рішення приймалось для обрахунку довічного грошового утримання за Законом «Про судоустрій і статус суддів» на час призначення та перерахунку довічного утримання. Згідно із ч.3 ст.142 Закону № 1402-VI в редакції Закону № 1798 VIII від 21.12.2016, щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді. Враховуючи, що стаж роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, вже зараховано рішенням суду, яке набрало законної сили, а саме період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), то стаж судді ОСОБА_1 повинен становити 25 років 11 місяців 14 днів та + 2 роки роботи у галузі права = 27 повних років. Тобто, щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці ОСОБА_1 з 19 лютого 2020 року, у відповідності до приписів ст.137 Закону № 1402, повинно становити 64% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, а не 52%, як зазначено пенсійним органом у оскаржуваному рішенні. Доводи пенсійного органу, що для визначення розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці зарахуванню підлягає лише стаж роботи на посаді судді спростовуються приписами чинного законодавства та правовими висновками Верховного Суду. Суд першої інстанції на наведені обставини уваги не звернув, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше, на посаду судді. Відповідно до п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України, рішення суду частині відмови у позові підлягає скасуванню з ухвалення в цій частині нового рішення про часткове зарахування до стажу роботи судді двох років роботи в галузі права. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 08 листопада 2021 року та ухвалою про прийняття до провадження від 27 березня 2023 року, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, судова колегія П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше на посаду судді. Прийняти в цій частині постанову, якою зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді два років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше на посаду судді (посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року). В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України. Головуючий: Н.В.Вербицька Суддя: О.В.Джабурія Суддя:К.В.Кравченко Джерело: ЄДРСР 118146548

Це наша справ. Дуже часто у практиці трапляються ситуації коли сторони договору дарування через певний проміжок часу намагаються його визнати недійсним на підставі того, що вони помилились чи їх обманули. Але все це потребує доказуванню та належних доказів. В цій справі суд ретельно розібрався у правовідносинах опитав свідків та зробив висновки щодо відсутності підстав для визнання договору дарування недійсним. Суд зазначив: Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Своїми підписами на договорі сторони підтвердили, що договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі, зміст цього договору їм зрозумілий, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки. Обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах у них відсутні. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що договори дарування вчинено під впливом обману, позивач не надав, як і не надав доказів примушування до укладення договорів дарування.

Справа № 752/14789/23 Провадження № 2/752/1497/24 РІШЕННЯ іменем України 03.04.2024 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Шевченко Т.М. з участю секретаря Солодовник Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Трейтяк Ірина Валеріївна, про визнання недійсними договорів дарування, - в с т а н о в и в: у липні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом, в якому просив: визнати недійсним договір дарування житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 29.12.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. за реєстровим номером 1330; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 29.12.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. за реєстровим номером 1329. В обґрунтування позовних вимог зазначено про те, що 29.12.2021 на підставі укладених договорів дарування, ОСОБА_1 відчужено на користь ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що при укладенні вказаних вище договорів дарування мав на меті укладення договору довічного утримання, оскільки є літньою людиною, має ряд захворювань, та потребує допомоги. Між сторонами у справі фактично існувала домовленість, що позивач передасть у власність відповідача належне йому майно, а відповідач буде здійснювати догляд та утримувати позивача. За вказаних обставин, оспорювані договори підлягають визнанню судом недійсними на підставі ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 24.07.2023 відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження (а.с. 22). Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02.08.2023 року вжито заходів забезпечення позову, накладено арешт на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 42-44). 25.08.2023 року від відповідача ОСОБА_2 надійшов до суду відзив на позов, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування заперечень по суті позову зазначив про те, що знайомий з позивачем з 1990-х років, а з 2020 року почав йому допомагати, витрачав на позивача свої особисті кошти, піклувався про його здоров`я та побут, у зв`язку із чим, позивач з власної волі без будь-якого тиску чи примусу запропонував подарувати мені будинок і земельну ділянку. Процес перемовин тривав з 2020 по 2021 роки, сторони разом їздили на консультації до нотаріальної контори, отримували роз`яснення з приводу правочинів та їх видів, в тому числі і можливості укладення договору довічного утримання чи договору купівлі-продажу, при цьому сам позивач наполягав на укладенні саме договорів дарування. При укладенні оспорюваних правочинів, нотаріусом роз`яснено позивачу наслідки укладення договорів, роз`яснено його права (а.с. 60-64). Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 08.11.2023 закрито підготовче провадження у справі (а.с. 126). У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги у повному обсязі, просили суд позов задовольнити з викладених підстав. Відповідач та його представник проти задоволення позовних вимог заперечували, просили у позові відмовити. Заслухавши пояснення та заперечення сторін та їх представників, допитавши свідків у справі, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини. Судом встановлено, що 29.12.2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. за реєстровим номером 1330, за умовами якого ОСОБА_1 подарував та передав у власність ОСОБА_2 , а останній прийняв в дар у власність житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 11-12). 29.12.2021 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13). Крім того, 29.12.2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. за реєстровим номером 1329, за умовами якого ОСОБА_1 подарував та передав у власність ОСОБА_2 , а останній прийняв в дар у власність земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 14-15). 29.12.2021 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трейтяк І.В. проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 16). Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ст. 717 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України). Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановленим цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суди встановили, що спірний договір дарування укладений в письмовій формі та посвідчений нотаріально. Своїми підписами на договорі сторони підтвердили, що договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі, зміст цього договору їм зрозумілий, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки. Обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах у них відсутні. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що договори дарування вчинено під впливом обману, позивач не надав, як і не надав доказів примушування до укладення договорів дарування. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що «обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)». Таким чином, позивачем не доведено обставини, на які він посилався як на підставу своїх позовних вимог, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 141, 223, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Трейтяк Ірина Валеріївна, про визнання недійсними договорів дарування, - залишити без задоволення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення виготовлено 08.04.2024 року. Суддя Джерело: ЄДРСР 118192123

‼️🇷🇼Як діяти звільненим зі строкової служби у разі вручення повісток при постановці на військовий облік на рік вперед. 🔸Указ Президента України №149/2024 Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби - https://www.president.gov.ua/documents/1492024-50025 🔸ЗУ від 23 лютого 2024 року № 3600-IX Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" щодо строків строкової військової служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3600-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Велика палата зазначила: 45. ЄСПЛ визнав, що цивільне провадження та подальше притягнення заявниці до відповідальності становили втручання у її право на свободу вираження поглядів, проте таке втручання мало законні підстави в національному законодавстві, зокрема у статтях 277 і 280 ЦК України. Аргумент заявниці щодо неправомірного застосування презумпції недостовірності до твердження, висловленого нею як очевидцем, скоріше стосується питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». 46. Суд також погодився, що таке втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб (ОСОБА_3) у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, а саме ділової репутації ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (пункт 36 рішення ЄСПЛ у справі Удовиченко проти України). 47. Розглянувши питання чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» Суд погодився з тим, що коментар заявниці слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. 98. У рішенні ЄСПЛ може прямо вказати на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна виснувати про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у тій справі. Якщо інше ЄСПЛ не вказав у рішенні, повторний судовий розгляд справи, включаючи відновлення у ній провадження, можливий, коли ЄСПЛ визнав порушення Україною зобов`язань за Конвенцією під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить заявник. 99. З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що національні судові рішення у справі суперечать Конвенції, а встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у національних судах.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2024 року м. Київ Справа № 2-777/11 Провадження № 14-103cвц23 Велика Палата Верховного Суду у складі головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Воробйової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., за участю секретаря судового засідання Журавльова Д. Д., представників заявниці - адвокатів Тарахкала М. О., ОСОБА_1 , представника позивачів- адвоката Кравцова В. Ю., розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Тарахкало Михайло Олександрович, про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовної заяви 1. У листопаді 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 , редакції газети «Рівненська газета», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , редакції газети «Рівне вечірнє», ОСОБА_7 , редакції газети «Волинь», ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Рівне-І» про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди. 2. Після затвердження судом 23 липня 2010 року мирової угоди, яку не визнала ОСОБА_2 , позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до неї про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і майнової шкоди було виділено в окреме провадження ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2010 року. 3. Позовні вимоги, пред`явлені до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 мотивували тим, що 02 грудня 2008 року в м. Рівному на вул. Київській, біля Свято-Покровського собору, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП), свідком якої стала відповідач та унаслідок якої постраждала ОСОБА_10 . Цього ж дня у засобах масової інформації розповсюджено новину щодо цієї події, зокрема, відеозапис коментаря ОСОБА_2 , зі слів якої журналісти припустили, що до ДТП був причетний ОСОБА_4 , син народного депутата ОСОБА_3 . 4. Так, ОСОБА_2 , коментуючи обставини ДТП, сказала: «з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 ». Вказана інформація у засобах масової інформації стала приводом для публікації телерепортажів, які за своїм змістом звинувачували ОСОБА_4 - сина ОСОБА_3 у вчиненні ДТП. 5. Під час розслідування обставин ДТП правоохоронним органом встановлено, що водієм автомобіля був ОСОБА_12 та порушено щодо нього кримінальну справу, яку закрито постановою про закриття кримінальної справи від 03 червня 2009 року. 6. Позивачі посилались на те, що поширена ОСОБА_2 інформація не відповідала дійсності, порушує їх немайнові права позивачів, зокрема їх честь, гідність, ділову репутацію, закріплені у статтях 270, 297, 299 ЦК України, що є підставою для визнання цієї інформації недостовірною та її спростування в судовому порядку. 7. Посилаючись на наведене, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просили суд: - визнати недостовірними й такими, що принижують їх честь, гідність та ділову репутацію, відомості, які були поширені ОСОБА_2 в інтерв`ю, наданому телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_1» програми «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_3, каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» від ІНФОРМАЦІЯ_3 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7, телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_8» у програмі ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9, а саме твердження «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 ». - зобов`язати ОСОБА_2 в місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у такий же спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_2» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту: 8. «СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_2 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_4 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_3 до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору у м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_10 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив з дверцят водія автомобіля - учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила»; - стягнути з ОСОБА_2 на їх користь моральну шкоду в розмірі по 112 500,00 грн кожному та по 3 546,30 грн матеріальних збитків; - стягнути з ОСОБА_2 на користь кожного з позивачів по 11 285,50 грн судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій 9. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задоволено частково. 10. Визнано недостовірними й такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані ОСОБА_2 в інтерв`ю: телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_1», програми «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_9; каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4», програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» від ІНФОРМАЦІЯ_3 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7; телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_8» у програмі ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9, а саме твердження про те, що «з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 ». 11. Зобов`язано ОСОБА_2 у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у такий же спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_2» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту: «СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_2 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_4 , сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_3 , до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 2 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору в м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_10 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив з дверцят водія автомобіля - учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила». 12. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 50 000,00 грн моральної шкоди та 3546,30 грн матеріальних збитків. 13. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 50 000,00 грн моральної шкоди та 3546,30 грн матеріальних збитків. 14. Вирішено питання про судові витрати. 15. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відомості, поширені ОСОБА_2 , є фактичними твердженнями, а не оціночними судженнями, у яких відповідачка фактично вказала на вчинення ОСОБА_4 , сином ОСОБА_3 , ДТП, під час якої жінка, яка переходила дорогу зазнала тяжких тілесних ушкоджень. 16. ОСОБА_2 не надала доказів, які підтверджували б достовірність поширеної нею інформації щодо обставин ДТП, а тому така інформація не відповідає дійсності, порушує право позивачів на повагу до гідності, честі та ділової репутації. Вказана інформація за своїм змістом принижує честь, гідність і ділову репутацію позивачів, впливаючи на громадську з точки зору додержання ними законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі, і не критикує їх як публічних людей про, що стверджувала відповідачка. Суд зобов`язав відповідачку з метою спростування інформації надати інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_2» ТРК «Рівне-1». 17. Визначаючи розмір грошового відшкодування завданої позивачам моральної шкоди, суд першої інстанції послався на засади розумності і справедливості, на ступінь зниження ділової репутації позивачів, приниження їх честі та гідності, ступінь поширення цієї інформації в засобах масової інформації, її негативні відклики і визначив розмір відшкодування по 50 000,00 грн кожному з позивачів. 18. Ухвалюючи рішення про відшкодування позивачам матеріальних збитків, суд першої інстанції керувався вимогами статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і дійшов висновку про задоволення позову в цій частині, зокрема про відшкодування на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_3 понесених ними збитків, з яких: вартість проведеного комп`ютерно-технічного дослідження - 1 071,60 грн та 1 242,00 грн, витрат на проведення експертно-лінгвістичного дослідження - 2 139,00 грн, вартість проведеної пресконференції, для спростування неправдивої інформації - 2 640,00 грн, тобто по 3 546,30 грн кожному. 19. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про покладення зобов`язань на ОСОБА_2 спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_2» ТРК «Рівне-1», стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_3 матеріальної шкоди і судових витрат скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовлено. 20. Рішення суду першої інстанції в частині визнання відомостей недостовірними та такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачів, які були надані ОСОБА_2 , змінено, викладено зазначену частину рішення в такій редакції: 21. «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані ОСОБА_2 в коментарі: телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_1» програми «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_3; каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» від ІНФОРМАЦІЯ_3 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7; телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_8» у програмі ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9, а саме: «...з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 ». 22. Вирішено спростувати недостовірну інформацію у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили шляхом оголошення у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_2» ТРК «Рівне-1» наступного тексту резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року: «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані ОСОБА_2 в коментарі: телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_1» програми «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_3; каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5» від ІНФОРМАЦІЯ_3 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7; телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_8» у програмі ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9, а саме: «...з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 ». 23. Рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди змінено, зменшено розмір стягнення моральної шкоди з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 з 50 000,00 грн до 500,00 грн та на користь ОСОБА_4 з 50 000,00 грн до 500,00 грн. 24. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, задовольняючи позов у частині визнання інформації, поширеної ОСОБА_2 , зокрема її твердження, що «з дверцят водія вийшов син ОСОБА_3 », недостовірною, такою, що принижує честь, гідність, ділову репутацію позивачів, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з вимог закону та обставин справи і дійшов правильного висновку, що вказана інформація може бути спростована в судовому порядку, оскільки, перевірена на предмет відповідності дійсним обставинам ДТП, а її достовірність спростована доказами, наявними в матеріалах справи. 25. Проте апеляційний суд не погодився з обраним судом першої інстанції способом спростування недостовірної інформації та вважав його недоцільним. Послався на те, що спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, а в разі якщо спростування у такий спосіб здійснити недоцільно, то таке спростування треба здійснити у спосіб, наближений до способу поширення. 26. Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 поширила недостовірну інформацію у вигляді коментаря, а не у вигляді інтерв`ю, у зв`язку із чим змінив рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання інформації недостовірною, вказавши, що недостовірна інформація була виражена у формі коментаря. 27. Оскільки визначений судом першої інстанції спосіб спростування недостовірної інформації є недоцільним, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалив нове рішення, яким вирішив спростувати недостовірну інформацію шляхом оголошення в програмі, яку визначили позивачі, текст резолютивної частини рішення суду. 28. Також апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивачів матеріальних збитків, які полягають у понесенні витрат на проведення комп`ютерно-технічного і експертно-лінгвістичного дослідження, а також на проведення пресконференції. Посилаючись на те, що для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремеслі тощо, експертиза призначається ухвалою суду за заявою сторін, які беруть участь у справі, і витрати на проведення таких експертиз відносяться до судових витрат, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав вважати збитками витрати на проведення досліджень за ініціативою позивачів та на проведення пресконференції, у зв`язку із чим відмовив у задоволенні цих позовних вимог. 29. Колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що позивачам завдано моральної шкоди, яка виразилась у приниженні їх честі та гідності, ділової репутації, проте не погодилася з визначеним судом першої інстанції розміром такої шкоди. 30. Апеляційний суд вважав, що визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди по 50 000,00 грн із ОСОБА_2 на користь кожного позивача є завищеним. Зважаючи на встановлені судом обставини, виходячи із засад виваженості, апеляційний суд дійшов висновку про зменшення розміру стягнутої моральної шкоди до 500,00 грн на користь ОСОБА_3 та 500,00 грн на користь ОСОБА_4 . 31. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задоволено. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасовано, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишено в силі. 32. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що інформація, поширена у засобах масової інформації ОСОБА_2 щодо обставин зазначеної ДТП, є недостовірною, не відповідає дійсності та порушує право позивачів на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Змінивши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд визначив новий спосіб спростування інформації. Однак, не вказав на належний спосіб захисту порушеного особистого немайнового права, а саме не зазначив особу, яка має спростувати цю інформацію. 33. Крім того, суд касаційної інстанції не погодився з висновками апеляційного суду щодо безпідставності вимог позивачів про відшкодування матеріальної шкоди, а також про зменшення розміру моральної шкоди. Виходив з того, що, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів цього висновку, не врахував, що неправомірними діями завдано шкоди публічній особі, не зважив на ступінь приниження честі, гідності та ділової репутації позивачів. 34. Суд касаційної інстанції вважав, що, задовольняючи позов частково, місцевий суд повно та всебічно встановив обставини, обґрунтовано визначив розмір завданої матеріальної та моральної шкоди, у зв`язку із чим правильно частково задовольнив позов. 35. У березні 2013 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року. 36. Касаційна скарга ОСОБА_2 подана після закінчення касаційного розгляду справи та постановлення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвали від 14 березня 2012 року за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . 37. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року ОСОБА_2 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року. Зупинено виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року. 38. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року справу за касаційною скаргою ОСОБА_2 призначено до судового розгляду. 39. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасовано, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишено в силі. 40. Ухвала суду касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 мотивована тими ж висновками, з яких виходив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановляючи ухвалу від 14 березня 2012 року за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . 41. Крім зазначених висновків, суд касаційної інстанції констатував, що докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 42. 17 червня 2014 року ОСОБА_2 подала до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) заяву (№ 46396/14), у якій скаржилася за статтями 6 та 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема на те, що цивільне провадження щодо неї та подальше притягнення її до відповідальності порушили її право на свободу вираження поглядів. ЄСПЛ вирішив розглянути скаргу заявниці за статтею 10 Конвенції. 43. 23 березня 2023 року ЄСПЛ ухвалено рішення у справі «Удовиченко проти України» (Udovychenko v. Ukraine, заява № 46396/14; далі - рішення ЄСПЛ), яким встановлено порушення Україною статті 10 Конвенції при вирішенні судом справи № 2-777/11. Це рішення набуло статусу остаточного 23 червня 2023 року. 44. Також ЄСПЛ дійшов висновку, що існує очевидний зв`язок між підставами, за яких було встановлено порушення прав заявниці та матеріальною шкодою, якої вона зазнала. Суд вважав, що заявниця мала зазнати і моральної шкоди, яка не може бути виправлена визнанням порушення Конвенції у цій справі. Заявниця вимагала в якості відшкодування матеріальної шкоди компенсувати їй суму у розмірі 112 212,60 грн, сплачену нею за рішеннями національних судів, яку вона конвертувала в євро за офіційним курсом обміну валют на дату ухвалення рішення національного суду (9 791 євро). Також вимагала 50 000,00 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості і з огляду на всю наявну у нього інформацію ЄСПЛ присудив заявниці загальну суму у розмірі 14 300,00 євро, за усіма пунктами відшкодування шкоди. 45. ЄСПЛ визнав, що цивільне провадження та подальше притягнення заявниці до відповідальності становили втручання у її право на свободу вираження поглядів, проте таке втручання мало законні підстави в національному законодавстві, зокрема у статтях 277 і 280 ЦК України. Аргумент заявниці щодо неправомірного застосування презумпції недостовірності до твердження, висловленого нею як очевидцем, скоріше стосується питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». 46. Суд також погодився, що таке втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб (ОСОБА_3) у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, а саме ділової репутації ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (пункт 36 рішення ЄСПЛ у справі Удовиченко проти України). 47. Розглянувши питання чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» Суд погодився з тим, що коментар заявниці слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. 48. Зауважив, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин ДТП, свідком якої вона була, - вимога, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати - суперечило принципам, встановленим у практиці Європейського суду. 49. ЄСПЛ також вказав на невідповідність і тяжкість наслідків, з якими змушена була стикнутися заявниця, зокрема, її зобов`язали опублікувати спростування у формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона помилилася щодо того, що бачила, а сума, яку заявниця була зобов`язана сплатити позивачам в якості відшкодування шкоди, була для неї дуже значною і більш ніж п`ять років до сплати суми у повному обсязі вона була обмежена у праві на виїзд за кордон. 50. У рішенні ЄСПЛ вказав на непропорційність втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів переслідуваній законній меті, зокрема захисту репутації інших осіб (ділової репутації ОСОБА_3), та дійшов висновку, що таке втручання не було необхідним в демократичному суспільстві в розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції. 51. За підсумком розгляду справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що реакція національних органів влади на твердження заявниці про обставини ДТП, свідком якої вона стала, була непропорційною переслідуваній меті, а тому не була необхідною в демократичному суспільстві, у зв`язку з чим констатував порушення статті 10 Конвенції. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами 52. 21 липня 2023 року ОСОБА_2 подала до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). 53. ОСОБА_2 просить скасуватиухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. 54. У заяві про перегляд заявниця ставить питання про поворот виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, зокрема в частині стягнутих з неї сум відшкодування моральної шкоди та матеріальних збитків, а також судового збору. Рух заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами 55. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати. 56. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 липня 2023 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції, а також витребувано з Міністерства юстиції України копію рішення ЄСПЛ від 23 березня 2023 року у справі «Удовиченко проти України» (заява № 46396/14)разом із його автентичним перекладом. Призначено справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 57. Копію цієї ухвали надіслано Міністерству юстиції України,Рівненському міському суду Рівненської області, ОСОБА_2 та разом із копією заяви про перегляд судових рішень - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . 58. 04 серпня 2023 року від Міністерства юстиції України надійшла копія зазначеного рішення ЄСПЛ разом із його автентичним перекладом українською мовою. 59. 09 серпня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи № 2-777/11. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами 60. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами судових рішень заявниця посилається на рішення, ухвалене 23 березня 2023 року ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України» (Udovychenkov. Ukraine, заява № 11925/09),яке набуло статусу остаточного 23 червня 2023 року. 61. Про набуття рішенням статусу остаточного представника ОСОБА_2 було повідомлено листом Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, який було отримано 18 липня 2023 року. 62. Цим рішенням установлено порушення статті 10 Конвенції внаслідок того, що національні суди не навели достатніх та відповідних мотивів для виправдання втручання у право заявниці на вираження поглядів, а саме внаслідок надання нею коментаря в засобах масової інформації про обставини резонансної ДТП, свідком якої вона стала. ЄСПЛ дійшов висновку, що покарання, накладене на заявницю, було невідповідним та тяжким і зважаючи на обставини цієї справи не було підстав для накладення на заявницю таких наслідків. 63. У справі «Удовиченко проти України» ЄСПЛ наголосив, що, розглядаючи справу, національні суди не навели достатніх та вагомих причини, які б виправдали втручання у право заявниці на вираження поглядів. Водночас за відсутності будь-яких тверджень про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї довести правдивість її твердження щодо обставин ДТП, свідком якої вона була, - вимога, яку було б дуже важко, якщо не неможливо, виконати - не відповідала принципам, викладеним у прецедентній практиці Суду. Більше того, ЄСПЛ наголосив на невідповідності та суворості наслідків, які понесла заявниця, що призвело до порушення статті 10 Конвенції (пункти 46, 51, 52 рішення). 64. Тобто порушення прав заявниці за статтею 10 Конвенції, яке встановлено рішенням ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України», було наслідком судового розгляду справи за позовом про спростування недостовірної інформації, за результатом якого заявницю було зобов`язано опублікувати спростування визначеного в тексті судового рішення змісту, а також виплатити на користь обох позивачів моральну та матеріальну шкоду і судові витрати. 65. У справі «Удовиченко проти України» ЄСПЛ дійшов висновку, що коментар заявниці стосувався справи, що становить суспільний інтерес, і зазначив, що національні суди не розглядали це питання (пункт 42 рішення). 66. При цьому у пунктах 44 та 45 ЄСПЛ наголосив, що заявниця у своєму коментарі прямо розповіла про одну з фактичних обставин ДТП, свідком якої вона стала і яка привернула широку увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Цe була декларація особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. Відтак за конкретних обставин цієї справи вимагати від заявниці доказів, що те, що вона бачила на власні очі, дійсно відбулося, суперечило принципам, які лежать в основі прецедентного права ЄСПЛ за статтею 10 Конвенції. 67. Рішення ЄСПЛ у справі заявниці спонукає до висновку, що національні судові рішення у справі суперечать Конвенції, а встановлені в рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у національних судах. 68. Заявниця вважає, що встановлені рішенням ЄСПЛ порушення можуть бути виправлені лише шляхом перегляду рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, ухвал Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 14 березня 2012 року та від 18 грудня 2013 року. 69. Зазначені судові рішення мають бути скасовані, оскільки вони ухвалені за відсутності достатніх та відповідних мотивів, які б виправдали втручання у право заявниці на вираження поглядів, на чому наголошено у рішенні ЄСПЛ у справі заявниці (пункт 51 рішення). 70. Заявниця зазначила, що рішення ЄСПЛ у її справі було ухвалено лише 23 березня 2023 року та набуло характеру остаточного 23 червня 2023 року. Відповідно, нею дотримано строк звернення до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами. Стверджує, що судові рішення у її справі набрали законної сили після їх перегляду та ухвалення рішення касаційним судом, оскільки розгляд справи касаційним судом критично вплинув на результат провадження на національному рівні та на попередні судові рішення у справі. Відтак, на її думку, встановлений законодавством десятирічний строк має обчислюватися з 18 грудня 2013 року, тобто з дати постановлення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвали від 18 грудня 2013 року за її касаційною скаргою. Позиція позивачів 71. 22 вересня 2023 року на електронну адресу Великої Палати Верховного Суду надійшла заява представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - адвоката Кравцова В. Ю. про закриття провадження за виключними обставинами. 72. Заяву мотивовано тим, що ОСОБА_2 пропустила десятирічний строк звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами. 73. Крім того, представник посилається на те, що відсутні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи, оскільки ЄСПЛ присудив справедливу сатисфакцію і в його рішенні не вказано, що відновлення попереднього стану відповідачки потребує нового розгляду справи. Також послався на те, що судове рішення в частині покладення на відповідачку обов`язку спростувати недостовірну інформацію не було виконано. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень 74. У ЦПК України урегульовано питання щодо порядку розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом та встановлені відповідні процесуальні строки (статті 423, 424 цього Кодексу). 75. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 424 ЦПК України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу (встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом), - особою, стосовно якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, не пізніше тридцяти днів з дня, коли така особа дізналася або могла дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного. 76. За змістом пункту 2 частини другої статті 424 ЦПК України з урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 цього Кодексу, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. 77. У поданій у липні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду заяві ОСОБА_2 ставить питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, постановленої за її касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанції. Зазначене судове рішення набрало законної сили 18 грудня 2013 року, ним скасовано рішення апеляційної інстанції із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Заява про перегляд справи за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (частина третя статті 423 ЦПК України), могла бути подана до 18 грудня 2023 року. Рішення ЄСПЛ ухвалив 23 березня 2023 року, статусу остаточного набуло 23 червня 2023 року. 78. З урахуванням дати набрання законної сили судовим рішенням (18 грудня 2013 року), про перегляд за виключними обставинами якого просить заявниця, колегія суддів вважає, що нею дотримано визначений пунктом 2 частини другої статті 424 ЦПК Українидесятирічний строк для подання заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. 79. З урахуванням зазначеного відсутні підстави для задоволення заяви представника позивачів про закриття провадження про перегляд судових рішень за виключними обставинами у зв`язку з пропуском десятирічного строку, визначеного пунктом 2 частиною другою статті 424 ЦПК України. Оцінка аргументів заявника, висновків ЄСПЛ і національних судів 80. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників заявника (відповідача), представника позивачів, оцінила їх доводи, дослідила наведені в заяві аргументи та матеріали справи,зміст установлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань і вважає, що заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень за виключними обставинами слід задовольнити частково. 81. Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює обов`язок кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов`язання. 82. Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 83. Одним з міжнародних договорів щодо прав людини є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка була ратифікована Україною 17 липня 1997 року (№ 475/97?ВР), набула чинності для України 11 вересня 1997 року і стала частиною національного законодавства, яке підлягає застосуванню. 84. Зазначена Конвенція передбачає юрисдикцію ЄСПЛ щодо заяв громадян України про порушення державою норм цієї Конвенції. 85. Міжнародним документом, що визначає правовий статус як самого ЄСПЛ, так і його рішень, є зазначена Конвенція, зокрема її розділ ІІ. При цьому стаття 46 Конвенції зазначає про безумовний обов`язок держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вони є сторонами. 86. Поряд з цим ЄСПЛ залишає за державою свободу у виборі заходів, необхідних для виконання його рішень. Згідно зі стандартами Ради Європи значення кожного з прийнятих ЄСПЛ рішень полягає в тому, що вони не тільки повинні впливати на право конкретного заявника, але також і на розвиток національного законодавства держав-учасниць Конвенції. Заходи поновлення права особи, яка зверталась до ЄСПЛ із заявою, мають значення у контексті відповідальності держави перед певною особою як санкції за порушення її права. 87. Правові норми щодо порядку виконання рішень ЄСПЛ закріплені в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV). Закон № 3477-IV є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконувати рішення ЄСПЛ та необхідністю впроваджувати в українське судочинство європейські стандарти прав людини. Водночас чітких рекомендацій щодо правил виконання рішень ЄСПЛ судами Закон № 3477-IV не містить. Такі правила визначені у відповідних процесуальних законах. 88. З урахуванням частини першої статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, частин першої та третьої статті 124 Конституції України та частини першої статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення юридичних спорів при здійсненні правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів. 89. Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Джюнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Іtaly, заяви № 39221/98 і № 41963/98, § 249), під обов`язком Високих Договірних Сторін виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вони є сторонами, розуміється, що рішення, відповідно до якого ЄСПЛ визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов`язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але також і здійснити під контролем Комітету Міністрів загальні і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним у рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення. Більше того, знаходячись під контролем Комітету Міністрів, держава-відповідач вільна у виборі засобів, якими вона виконуватиме свої зобов`язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі засоби не суперечитимуть висновкам, які містяться у рішенні ЄСПЛ. 90. Глава 3 Закону № 3477-IV передбачає необхідність ужиття для виконання рішення ЄСПЛ, який констатував порушення Україною Конвенції, заходів індивідуального та загального характеру. 91. За положеннями статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 92. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції). 93. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 94. Перелік додаткових заходів індивідуального характеру досить вузький. По суті, їх існування не є гарантією забезпечення відновлення порушених прав і не свідчить про досягнення у кожному випадку мети цих заходів, передбаченої законодавством. 95. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у ній, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини». Відповідно до цієї рекомендації повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, варто застосовувати, особливо тоді: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або (б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 96. У пункті 16 цієї Рекомендації зазначено, що у справах щодо перегляду або поновлення провадження у справі, в яких ЄСПЛ присудив справедливу компенсацію, питання про те, яким чином така компенсація буде прийнята до уваги, має вирішуватися на розсуд компетентного внутрішньонаціонального суду або відповідних органів влади з урахуванням обставин кожної справи. 97. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом. 98. У рішенні ЄСПЛ може прямо вказати на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна виснувати про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у тій справі. Якщо інше ЄСПЛ не вказав у рішенні, повторний судовий розгляд справи, включаючи відновлення у ній провадження, можливий, коли ЄСПЛ визнав порушення Україною зобов`язань за Конвенцією під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить заявник. 99. З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що національні судові рішення у справі суперечать Конвенції, а встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у національних судах. 100. Стаття 10 Конвенції передбачає, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів (речення перше та друге пункту 1 статті 10 Конвенції). 101. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (пункт 2 статті 10 Конвенції). 102. За змістом частин першої та другої статті 34 Конституції України кожному гарантовані права на свободу слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне поширення інформації, зокрема письмово. 103. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України). 104. Втручання не буде виправданим за статтею 10 Конвенції, якщо воно не «встановлене законом», не переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 цієї статті, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі чи цілей. 105. Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 Конституції України). 106. Свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти державу чи будь-яку частину її населення. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (див. рішення у справі «Бедат проти Швейцарії» (Bedat v. Switzerland), заява № 56925/08, пункт 48, від 29 березня 2016 року). 107. Розглядаючи питання необхідності такого обмеження у демократичному суспільстві в інтересах «захисту репутації та прав інших осіб», від суду може вимагатися перевірити, чи дотримано справедливий баланс під час захисту двох цінностей, гарантованих Конвенцією, які у певних випадках можуть конфліктувати між собою, зокрема, з одного боку, свободи вираження поглядів, захищеної статтею 10 Конвенції, а з іншого - права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції (рішення у справі «Бедат проти Швейцарії» (Bedat v. Switzerland), пункт 74). 108. Проте для того, щоб стаття 8 Конвенції підлягала застосуванню, посягання на репутацію особи має досягнути певного рівня серйозності та бути таким, що завдає шкоди здійсненню особою свого права на повагу до приватного життя (рішення у справах «А. проти Норвегії» (A. v. Norway), заява № 28070/06, пункт 64, від 09 квітня 2009 року та «Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини» [ВП] (Axel Springer AG v. Germany) [GC], заява № 39954/08, пункт 83, від 07 лютого 2012 року). 109. У своїй практиці ЄСПЛ визначив низку відповідних критеріїв, за допомогою яких урівноважуються права на свободу вираження поглядів та на повагу до приватного життя, зокрема: чи вплинула оскаржувана публікація на обговорення, яке становило суспільний інтерес; чи добросовісно діяла особа, яка висловила твердження; наскільки відомою є особа, якої стосується публікація, та що є предметом публікації; контекст, в якому були висловлені оскаржувані твердження; зміст, форма та наслідки публікації; попередня поведінка відповідної особи; метод отримання інформації та її достовірність; а також характер і тяжкість накладеного покарання (рішення у справі «Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини» (Axel Springer AG v. Germany), пункти 89-95, та рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 і № 60641/08, пункти 108-113, ЄСПЛ, 2012). 110. ЄСПЛ наголошував, що для того, аби втручання в право на свободу вираження поглядів було пропорційним законній меті захисту репутації інших осіб, необхідним елементом є існування об`єктивного зв`язку між оскаржуваним твердженням та особою, яка подала позов про захист честі та гідності. Простих особистих припущень чи суб`єктивного сприйняття публікації як наклепу недостатньо, аби встановити, що відповідна особа безпосередньо постраждала від публікації. В обставинах конкретної справи має існувати щось, аби змусити пересічного читача відчути, що твердження безпосередньо стосується конкретного позивача, або що він або вона були піддані критиці (рішення у справі «Куніцина проти Росії» (Kunitsyna v. Russia), заява № 9406/05, пункти 42 і 43, від 13 грудня 2016 року). 111. Згідно з установленими в цій справі обставинами 02 грудня 2008 року ОСОБА_2 стала свідком ДТП в центрі міста Рівне, в якій автомобіль Audi Q7 завдав тяжких тілесних ушкоджень молодій жінці, яка переходила дорогу. 112. ІНФОРМАЦІЯ_3 під час відвідування потерпілої в лікарні ОСОБА_2 дала коментар щодо обставин ДТП журналістам, які висвітлювали подію і також були присутні в лікарні. У цьому коментарі, зробленому на прохання журналіста, заявниця зазначила: «Деякий час з машини ніхто не виходив, там їх було троє, а потім залишилося двоє. З дверей з боку водія вийшов син ОСОБА_3 ». 113. Пізніше декілька засобів масової інформації оприлюднили відео та друковані матеріали щодо ДТП, зокрема відеозапис коментаря заявниці та його дослівне відтворення, а також показання інших очевидців, які стверджували, серед іншого, що водій був у стані алкогольного сп`яніння, а потерпілу збили на пішохідному переході. У супровідних репортажах журналісти припустили, що до ДТП був причетний депутат місцевої ради ОСОБА_4 , син колишнього народного депутата ОСОБА_3 . 114. У своїх публічних коментарях ОСОБА_4 визнав, що був присутній на місці події, але сказав, що прибув невдовзі після ДТП, аби підтримати свого друга - водія автомобіля, який збив потерпілу. Він сказав, що заявниця, яка була його сусідкою, ймовірно, помилилася щодо того, кого бачила. 115. Під час розслідування обставин ДТП працівники правоохоронних органів встановили, що водієм відповідного автомобіля був ОСОБА_12 , і порушили щодо нього кримінальну справу. 116. 03 червня 2009 року закрито кримінальну справу № 20/116-08, порушену відносно ОСОБА_12 по факту порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження, за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України, у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_12 зазначеного складу злочину. 117. У листопаді 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали цивільний позов до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, посилаючись на те, що ОСОБА_2 висловила неправдиве твердження у коментарі засобам масової інформації: «З дверей з боку водія вийшов син ОСОБА_3 .» За їхніми твердженнями, із коментаря заявниці випливало, що ОСОБА_4 був винен у вчиненні ДТП і цей коментар став джерелом для оприлюднення у засобах масової інформації обвинувачень щодо ОСОБА_4 . Позивачі стверджували, що таке обвинувачення завдало шкоди їхній честі, гідності та діловій репутації, і вимагали спростування як неправдивого твердження заявниці, що саме син ОСОБА_3 вийшов з дверей з боку водія. Вони також вимагали відшкодування матеріальної та моральної шкоди, подвоївши суму своєї вимоги, коли заявниця відмовилася від пропозиції укласти мирову угоду. Спочатку позов також був поданий проти засобів масової інформації, які поширили коментар, але після укладення мирової угоди, згідно з якою відповідні засоби масової інформації зобов`язалися вилучити свої матеріали з публічного доступу, провадження щодо них було закрито ухвалою Рівненскього міського суду Рівненської області від 23 липня 2010 року. 118. Під час розгляду справи у своїх поясненнях ОСОБА_2 стверджувала, серед іншого, що її коментар був наданий на прохання журналіста телеканалу «Рівне-1», який висвітлював цю ДТП, і вона повідомила лише про те, що бачила на власні очі. Вона була впевнена в тому, що бачила, і її коментар не потребував будь-якого підтвердження від неї; саме відповідні органи державної влади мали перевірити та встановити всі обставини події. Заявниця доводила, що надала таку ж інформацію, що й у її коментарі журналісту, органам досудового розслідування, коли її допитували як свідка у кримінальній справі у зв`язку з ДТП, і їй ніколи не пред`являли обвинувачення у наданні неправдивих показань. Також доводила, що фраза про сина ОСОБА_3 , який вийшов з дверей з боку водія, не була сформульована образливо чи принижуюче і не містила оцінки поведінки позивачів чи обвинувачення їх у вчиненні злочину. Згідно з твердженнями ОСОБА_2 , вона не могла бути відповідальною за тлумачення її слів позивачами чи засобами масової інформації або за контекст, в якому її слова були розміщені засобами масової інформації. 119. 11 квітня 2011 року Рівненський міський суд ухвалив рішення на користь позивачів і зобов`язав ОСОБА_2 спростувати оскаржуване твердження, висловивши нове у такому формулюванні :«Я, ОСОБА_2 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_4 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_3 до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору у м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_10 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив з дверей з боку водія автомобіля-учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила». 120. ОСОБА_2 також зобов`язали сплатити кожному позивачу по 50 000 грн як відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн як відшкодування матеріальної шкоди, з неї також стягувалися витрати по сплаті судових зборів. 121. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявниця підтримала свої попередні аргументи та, додатково, стверджувала, що: її коментар стосувався питання, яке становило суспільний інтерес; той факт, що сталася ДТП і ОСОБА_4 був присутній на місці події, позивачі не заперечували; постанова про закриття кримінальної справи не могла бути достатнім доказом неправдивості її слів, оскільки в постанові була наведена низка інших аспектів обставин ДТП, які суперечили показанням потерпілої та допитаних судом першої інстанції свідків, які доводили, що потерпіла перебувала на пішохідному переході в момент, коли її збив автомобіль; крім того, хоча ці свідки не вказали у суді, хто саме вийшов з автомобіля, кожен з них сказав, що особа, яка вийшла з дверей з боку водія, залишила місце події, а замість неї з`явилася інша особа, а саме особа, яку слідчий встановив як водія. ОСОБА_2 звертала увагу на те, що позивачі подали позов через рік після ДТП, а тим часом ОСОБА_3 був призначений головою Рівненської обласної державної адміністрації, а ОСОБА_4 переобраний депутатом до місцевої ради, і це свідчило, що їхня репутація не постраждала. 122. 23 листопада 2011 року Апеляційний суд Рівненської області залишив без змін рішення суду першої інстанції по суті, погодившись з наведеним ним мотивуванням. Однак він змінив положення про спростування твердження, відмовив у задоволенні вимог щодо стягнення матеріальної шкоди та судових витрат як необґрунтованих та зменшив розмір відшкодування моральної шкоди до 500 грн кожному з позивачів. 123. Стосовно положення про спростування апеляційний суд зазначив, що відповідачка не давала інтерв`ю засобам масової інформації, а лише коментар. У зв`язку із цим суд вважав, що оскаржувана інформація мала бути спростована шляхом оголошення посилання на резолютивну частину його рішення у відповідній програмі на телеканалі «Рівне-1». 124. Посилаючись на результати розслідування, апеляційний суд також звернув увагу на підтвердження того, що коментар заявниці не відповідав справжнім обставинам ДТП. Питання, чи діяла заявниця добросовісно або недобросовісно, коли давала свій коментар, апеляційний суд визнав таким, яке не було суттєвим для цілей статті 277 ЦК України. 125. У своїй касаційній скарзі заявниця повторила аргументи, наведені нею у судах нижчих інстанцій. 126. 18 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційного суду як таке, що було ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права, й залишив у силі рішення суду першої інстанції. Він зазначив, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи й обґрунтовано визначив розмір шкоди, яка підлягала відшкодуванню, а також сформулював спростування, яке мало бути поширене. 127. Проте ЄСПЛ з цього приводу дійшов іншого висновку. 128. У рішенні від 23 березня 2023 року у справі «Удовиченко проти України» ЄСПЛ зауважив, що коментар заявниці стосувався ДТП, під час якої автомобіль Audi Q7 зі столичними номерними знаками завдав молодій жінці серйозні тілесні ушкодження. Ця подія викликала інтерес на місцевому рівні, що підтверджувалося, серед іншого, присутністю декількох журналістів у лікарні, куди доставили потерпілу від ДТП. Отже, Суд вважає, що коментар заявниці стосувався питання, яке становило суспільний інтерес, і вказує, що національні суди не розглянули це питання. 129. Стосовно характеру коментаря заявниці національні суди встановили, що він був фактичним твердженням. На підставі цього вони вимагали, щоб заявниця довела правдивість своїх тверджень, як передбачено статтею 277 Цивільного кодексу України, якою закріплена так звана «презумпція недостовірності». Суд установив, що презумпція недостовірності фактичних тверджень, яка вимагає від особи довести їхню достовірність, не обов`язково суперечить Конвенції за умови, що відповідачу надається реальна можливість довести, що твердження було правдивим. 130. Водночас заявник, який був явно залучений до публічного обговорення важливого питання, не повинен бути зобов`язаний дотримуватися більш суворого стандарту, ніж стандарт прояву належної ретельності, оскільки за таких обставин обов`язок доведення фактичних тверджень може позбавити заявника захисту, наданого статтею 10 Конвенції. 131. У цій справі ЄСПЛ погодився з національними судами, що фраза про сина ОСОБА_3 , який виходив з дверей з боку водія, може розглядатися як твердження щодо фактів. Однак ЄСПЛ зазначив, що це фактичне твердження заявниця зробила як очевидець і воно було ні чим іншим, як прямим викладом однієї з фактичних обставин ДТП, свідком якої вона стала, і яка привернула широку увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Це було відтворення особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. ЄСПЛ вважав, що за таких конкретних обставин, як у цій справі, згідно з принципами, на яких ґрунтується його практика за статтею 10 Конвенції, від заявниці не слід було очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося, і що вона бачила на власні очі. 132. ЄСПЛ також зауважив, що коментар був зроблений на прохання журналіста, який висвітлював ДТП, незабаром після того, як сталася подія, і задовго до завершення кримінального розслідування. Заявниця не використовувала образливих чи зневажливих слів щодо позивачів і не займала жодної позиції щодо вини будь-кого з причетних осіб, а просто розповіла послідовність подій, свідком яких вона стала на дорозі. 133. Крім того, ані національні суди під час провадження, ані Уряд не заперечували, що заявниця дала такі ж показання працівникам міліції після того, як її попередили про кримінальну відповідальність за надання неправдивих показань. Суд зауважив про відсутність вказівок, що національні органи влади порушили або коли-небудь розглядали можливість порушення кримінальної справи чи провадження щодо заявниці у зв`язку із, як стверджувалося, неправдивими показаннями, хоча надання неправдивих показань передбачало кримінальне покарання згідно з національним законодавством. 134. ЄСПЛ вказав на відсутність припущень у позивачів та у національних судів, що заявниця діяла із прямим умислом завдати шкоди репутації позивачів, навмисно поширюючи неправдиву інформацію. Насправді національні суди не намагалися дослідити мотив надання коментаря заявницею, а вважали цей елемент несуттєвим. Вони також не розглянули контекст, у якому було висловлено це твердження. 135. На підставі наявних матеріалів ЄСПЛ не встановив причин ставити під сумнів виклад подій заявницею, що коли вона давала коментар засобам масової інформації, вона була переконана в правдивості свого твердження, а тому діяла добросовісно та вірила, що встановлення обставин ДТП, свідком якої вона була, становило суспільний інтерес. У зв`язку з цим Суд також погодився з тим, що її коментар слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. Непідтвердження офіційним розслідуванням того, що ОСОБА_4 був водієм автомобіля, не мало значення для цього висновку за відсутності ознак недобросовісності з боку заявниці. 136. ЄСПЛ зауважив, що, дозволяючи свідкам подій, які могли бути пов`язані з кримінальними правопорушеннями, публічно і добросовісно розповідати про те, що вони безпосередньо бачили та належним чином повідомили органам державної влади, якщо вони не були зобов`язані дотримуватися таємниці розслідування, становить аспект захисту свободи вираження поглядів і за певних обставин може відповідати суспільним інтересам. 137. За відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин ДТП, свідком якої вона була, - вимога, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати, - суперечило принципам, установленим у практиці Суду. Оскільки національні суди обмежили свій розгляд питанням, чи довела заявниця, що з дверей з боку водія після ДТП вийшов син ОСОБА_3 , наведені ними підстави не можна вважати відповідними та достатніми для обґрунтування втручання (пункт 51 рішення ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України). 138. ЄСПЛ також зазначив про невідповідність і тяжкість наслідків, з якими змушена була стикнутися заявниця. Він вважав недоречним, що її зобов`язали опублікувати спростування у формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила. Крім того, сума, яку заявниця була зобов`язана сплатити позивачам як відшкодування шкоди, була дуже значною у порівнянні з її заробітною платою. Надані заявницею докази свідчили, що вона з усіх сил намагалася сплатити цю суму більш ніж п`ять років і протягом цих років вона була обмежена у праві на виїзд за кордон до сплати суми у повному обсязі. Обставини справи не свідчать про наявність підстав для накладення на заявницю такого стягнення (пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України»). 139. Суд першої інстанції, рішення якого залишено в силі касаційним судом, вважав, що у діях заявниці є ті ознаки неправомірної поведінки, які необхідні для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди у розмірі по 50 000,00 грн на користь кожного позивача. Тоді як ЄСПЛ констатував, що провадження у справі про захист честі та гідності призвело до надмірного та непропорційного тягаря, покладеного на заявника. 140. Загалом ЄСПЛ дійшов висновку, що реакція національних органів влади на твердження заявниці про обставини ДТП, свідком якої вона стала, була непропорційною переслідуваній законній меті, а тому не була необхідною в демократичному суспільстві у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції. 141. Отже, було порушено статтю 10 Конвенції. Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій не навели достатні та вагомі причини, які б виправдовували втручання у право ОСОБА_2 на вираження поглядів. Водночас за відсутності будь-яких тверджень про недобросовісність з боку відповідача вимагати від неї довести правдивість її твердження щодо обставин ДТП, свідком якої вона була, вимога, яку було б дуже важко, якщо не неможливо, виконати, - не відповідала принципам, викладеним у прецедентній практиці ЄСПЛ. 142. У справі, яка переглядається суди не дослідили мотив надання коментаря заявницею, а вважали цей елемент несуттєвим. Також не розглянули контекст, у якому було висловлено це твердження, не надали оцінки тим обставинам, що її коментар стосується фактів у питанні, яке було предметом суспільного інтересу, та не розглядався судами як безпідставний напад на репутацію позивачів. Крім того, судовим рішенням її зобов`язали опублікувати спростування у формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила. 143. Оскільки суди обмежили розгляд справи питанням, чи довела відповідачка, що з дверей з боку водія після ДТП вийшов син ОСОБА_3 , наведені ними підстави не можна вважати належними та достатніми для обґрунтування відповідного втручання у право відповідача на свободу вираження поглядів з метою захисту репутації інших осіб (позивачів), зокрема щодо пропорційності такого втручання законній меті захисту репутації позивачів. 144. За умов існування двох конкуруючих інтересів, пов`язаних з двома правами, однаково захищеними згідно зі статтею 10 та пунктом 1 статті 6 Конвенції відповідно, суди попередніх інстанцій, з урахуванням конкретних обставин цієї справи, мали застосувати критерії, які у своїй практиці визначив ЄСПЛ та за допомогою яких урівноважуються права на свободу вираження поглядів та на повагу до приватного життя, а також принципи, на яких ґрунтується практика ЄСПЛ за статтею 10 Конвенції, з яких випливає, що від заявниці не слід було очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося і що вона бачила на власні очі. 145. Для дотримання балансу між захистом прав позивачів на повагу честі і гідності шляхом втручання у право відповідача на свободу вираження поглядів, крім зазначеного, суди мали встановити, що таке втручання є виправданим, а посягання на репутацію позивачів досягнуло певного рівня серйозності та є таким, що завдає шкоди здійсненню права на повагу до приватного життя. Підлягало дослідженню питання чи діяла заявниця добросовісно чи недобросовісно, коли давала коментар, а також контекст, в якому були висловлені оскаржувані твердження і наслідки публікації цих тверджень для позивачів. 146. Проте у цій справі суди не встановили існування об`єктивного зв`язку між оскаржуваним твердженням та позивачами, які подали позов про захист честі та гідності, зокрема не перевірили яким чином останні постраждали від публікації. При вирішенні справи суди обмежились констатацією суб`єктивного сприйняття позивачами публікації як такої, що принижує їх честь, гідність і ділову репутацію, що є недостатнім для висновків, що вони безпосередньо постраждали від публікації. Крім того, суди поклали на відповідача обов`язок доказування правдивості її твердження, яке вона зробила як очевидець ДТП і яке було відтворенням її особистого сприйняття того, що вона побачила на місці події. 147. Характер установлених у рішенні ЄСПЛ порушень свідчить про те, що правильність вирішення справи потребує встановлення певних обставин і перевірки доказів, якими ці обставини підтверджуються, що виходить за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду. 148. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. 149. Усебічність та повнота розгляду справи передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 150. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. 151. Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а отже, в силу процесуальних обмежень не може ухвалити у цій справі власне судове рішення по суті спору. 152. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує, що встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій. Скасовуючи рішення апеляційного суду і залишаючи рішення суду першої інстанції в силі, суд касаційної інстанції ці порушення не усунув. Тому судові рішення, про перегляд яких просить заявник, слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 153. Велика Палата Верховного Суду неповноважна вчиняти дії, спрямовані на усунення означених порушень, зокрема щодо необхідності установлення обставин, такі дії має вчинити суд першої інстанції під час нового розгляду справи. Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень 154. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (абзац п`ятий частини третьої статті 429 ЦПК України). 155. Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних гарантій, ураховуючи обставини цієї справи, можна усунути тільки шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій із переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (аналогічний підхід Велика Палата Верховного Суду застосувала у постановах від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008 та від 11 листопада 2020 року у справі № 2а-0770/791/12). З огляду на це заяву про перегляд судових рішень слід задовольнити частково. Щодо заяви про поворот виконання рішення 156. Підстави для вирішення судом касаційної інстанції питання про поворот виконання судового рішення за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами визначено частиною третьою статті 444 ЦПК України. 157. У цій справі Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення за виключними обставинами з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а отже, за правилами частини другої статті 444 ЦПК України питання про поворот виконання судового рішення має вирішити відповідний суд при ухваленні рішення. Керуючись частиною дев`ятою статті 34, статтями 416, 418, 419, 423, 424, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач І. А. Воробйова Судді: О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король І. В. Ткач О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 118195576

Велика палата зазначила: 34. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом. 35. Аналіз змісту наведеної норми права дає підстави для висновку, що встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом у тому випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції були допущені під час вирішення саме тієї справи, про перегляд рішення (рішень) у якій порушується питання. 36. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи із самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. 37. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 43. У прийнятому рішенні ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи № 2-493/2003 за позовом ОСОБА_1 до Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області, Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у цій справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду цієї справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду.

ПОСТАНОВА Іменем України 27 березня 2024 року м. Київ Справа № 2-493/2003 (2-173/2003) Провадження № 14-170cвц23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Воробйової І. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 08 червня 2004 року у складі колегії суддів Дьоміної О. О., Хопти С. Ф., Оношко Г. М. та ухвали Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року у складі колегії суддів Левченка Є. Ф. Лихути Л. М., Охрімчук Л. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Васильківського міськрайонного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовної заяви 1. У січні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Васильківського міськрайонного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області), Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, мотивуючи тим, що працівниками Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області у нього було незаконно вилучено кошти та майно, а також фінансові документи. 2. Під час розгляду справи уточнив позовні вимоги та просив суд стягнути за рахунок коштів державного бюджету з Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області незаконно вилучені у нього працівниками цього відділу кошти в сумі 10 000,00 доларів США, 20 % пені за незаконне утримання цих коштів у розмірі 96 000,00 доларів США, всього 110 500,00 доларів США, що становить 596 700,00 грн, зобов`язати Васильківський МРВ ГУ МВС України в Київській області повернути незаконно відібране майно, а саме новий факс, ваги - 2 шт., два механічні возики, кар тритонний та кар чотиритонний, новий одяг з трьох контейнерів та взуття з двох контейнерів загальною вартістю з урахуванням курсу долара США на день розгляду справи 2 768 864,80 грн, або стягнути його вартість за рахунок державного бюджету та зобов`язати Васильківський МРВ ГУ МВС України в Київській області повернути йому вилучені у нього оригінал статуту Дитячої благодійної організації громадської організації «Координаційний центр «Родина» (далі - Координаційний центр «Родина»), довідки із статистичного управління, довідки з податкової інспекції на дитячу благодійну організацію. Також просив стягнути на його користь витрати на послуги адвоката у розмірі 500,00 грн та понесені ним витрати у розмірі 60,00 грн за видачу дубліката договору позики грошей. 3. Позов мотивовано тим, що 15 квітня 1999 року відносно нього було порушено кримінальну справу, а в ніч із 16 на 17 квітня 1999 року в його помешканні в квартирі АДРЕСА_1 та у гаражі № НОМЕР_1 в гаражно-будівельному кооперативі «Мрія» проведено обшук працівниками Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області з вилученням належного йому майна і коштів в іноземній валюті. 4. Кримінальна справа була закрита за відсутністю в його діях складу злочину, і 31 липня 2002 року винесена постанова про повернення йому вилученого майна, яка не виконана, кошти і майно не повернуті. Короткий зміст рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій 5. Рішенням Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 червня 2004 року та ухвалою Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. 6. Зобов`язано Васильківський МРВ ГУ МВС України в Київській області повернути ОСОБА_1 вилучені у нього фінансові документи Координаційного центру «Родина», що знаходяться в матеріалах кримінальної справи № 08-6086 по обвинуваченню ОСОБА_1 . Стягнуто з Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області на користь позивача за рахунок коштів держбюджету 32 490 грн. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що встановленим і таким, що підтверджується доказами є факт вилучення працівниками Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області у ОСОБА_1 факсу, двох вагів, двох штук тягів з підйомниками та документів координаційного центру «Родина». Оскільки під час розгляду справи представник Васильківського МРВ підтвердив відсутність вилученого у ОСОБА_1 майна, а саме факсу, двох вагів, двох механічних возиків, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з державного бюджету реальної вартості втраченого майна на загальну суму 32 940,00 грн. Також суд дійшов висновку про зобов`язання Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області повернути ОСОБА_1 вилучені у нього фінансові документи Координаційного центру «Родина», що знаходяться в матеріалах кримінальної справи по його обвинуваченню. 8. Під час розгляду справи суд першої інстанції дослідив матеріали кримінальної справи № 08-6086 по обвинуваченню ОСОБА_1 (12 томів) та дійшов висновку, що працівниками Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області у ОСОБА_1 не вилучались два кари фірми «Стіл», п`ять контейнерів з одягом і взуттям та 10 000,00 доларів США. У матеріалах справи відсутні будь-які документи процесуального характеру (протоколи огляду, вилучення), які б давали підставу стверджувати про вилучення зазначеного майна у ОСОБА_1 . 9. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів факту вилучення у нього працівниками Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області 10 000,00 доларів США, двох карів та п`яти контейнерів з одягом і взуттям, у зв`язку із чим у задоволенні позову в цій частині відмовив. 10. Суди апеляційної та касаційної інстанцій погодились з такими висновками місцевого суду та залишили ухвалене у справі судове рішення без змін. 11. Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 вересня 2009 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про роз`яснення рішення. 12. Роз`яснено рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року та зазначено, що за цим рішенням необхідно зобов`язати Васильківський МРВ ГУ МВС України в Київській області повернути ОСОБА_1 вилучені у нього фінансові документи Координаційного центру «Родина», а саме: оригінал статуту цього центру, всі оригінали довідок зі статуту правління та оригінали довідок з податкової інспекції на Дитячу благодійну організацію «Родина», що знаходяться в матеріалах кримінальної справи № 08-6086 по обвинуваченню ОСОБА_1 . Зміст та мотиви заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами 13. 17 листопада 2023 року ОСОБА_1 подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 08 червня 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року у справі № 2-493/2003 за його позовом до Васильківського МРВ ГУ МВС України Київської області, Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, а також фінансових документів. 14. Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами подана з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судом. 15. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, ОСОБА_1 посилається на рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2023 року у справі «Погребний та інші проти України» (Case of Pogrebnyy and others v. Ukraine), ухвалене за результатами розгляду заяви № 42419/04. Просить скасувати рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 червня 2004 року та ухвалу Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року та ухвалити нове рішення, яким його вимоги задовольнити. 16. Зазначає, що цим рішенням встановлено порушення статті 8 Конвенції відносно нього, що надає йому право ставити питання про перегляд усіх судових рішень, ухвалених у справі № 2-493/2003 в частині заявлених ним позовних вимог, у задоволенні яких суди відмовили. 17. Посилається на пункти 14, 15 рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2023 року у яких зазначено, що у квітні 1999 року в межах кримінальної справи працівники міліції м. Василькова вилучили у нього гуманітарну допомогу, два автомобільні багажники, вісімнадцять шампурів, факс, ваги та візки, що належали йому, а також 10 000,00 доларів США, які належали йому особисто і були позичені ним під 20 % щомісячної пені для розмитнення, перевезення, розвантаження, інвентаризації, розподілу гуманітарної допомоги. 18. Працівники міліції винесли постанову, у якій зазначено, що всі речі, вилучені та долучені як докази до кримінальної справи, мали бути повернуті йому. 19. Проте ні 10 000,00 доларів США, ні все інше майно на суму понад 190 000 000,00 доларів США, а також документи, вказані в пункті 17 рішення ЄСПЛ (особисті документи та документи, що стосувалися професійної діяльності), не було йому повернуто. 20. У зв`язку із цим він ініціював декілька позовів до Васильківського МРВ ГУ МВС України у Київській області про повернення вилучених 10 000,00 доларів США (під 20 % щомісячної пені), проте суди у справі № 2-493/2003 у відшкодуванні цих коштів відмовили. 21. ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції, що є підставою для перегляду за виключними обставинами судових рішень, ухвалених у справі № 2-493/2003. 22. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2023 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами та призначено справу до розгляду. Клопотання щодо залучення до участі у справі третіх осіб 23. У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Великої палати Верховного Суду із клопотанням (заява датована ним від 08 січня 2024 року) про залучення до участі у справі як третіх осіб із самостійними вимогами Дитячу благодійну громадську організацію «Кооридинаційний центр «Родина» та Громадську організацію «Спілка багатодітних Київщини». Відповідно до частини першої статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Тобто треті особи можуть бути залучені до участі у справі виключно судом першої інстанції і до початку розгляду справи по суті спору. 24. Разом з тим спір у справі № 2-493/2003 вже було розглянуто по суті у грудні 2003 року і за наслідками цього розгляду судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій ухвалені відповідні судові рішення. 25. Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення, яке набрало чинності, за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, тому не наділена процесуальним правом на залучення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, до участі у процедурі перегляду рішень національних судів після ухвалення рішення ЄСПЛ. 26. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відмовляє у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залучення до участі у справі третіх осіб із самостійними вимогами. Мотиви, якими керувалася Велика Палата Верховного Суду при вирішенні заяви 27. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, - дійшла таких висновків стосовно аргументів позивача, викладених у заяві про перегляд судових рішень. 28. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 29. Для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру (глава 3 Закону № 3477-IV). 30. Звернувшись із заявою про перегляд судового рішення, ОСОБА_1 висловив прохання забезпечити йому на підставі рішення ЄСПЛ у справі «Погребний та інші проти України» право на такий захід індивідуального характеру, як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). 31. Згідно із частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 32. Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. 33. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження. - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 34. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом. 35. Аналіз змісту наведеної норми права дає підстави для висновку, що встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом у тому випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції були допущені під час вирішення саме тієї справи, про перегляд рішення (рішень) у якій порушується питання. 36. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи із самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. 37. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 38. 19 жовтня 2023 року ЄСПЛ за результатами розгляду заяви № 42419/04 ухвалив рішення у справі «Погребний та інші проти України» (Case of Pogrebnyy and others v. Ukraine). ОСОБА_1 скаржився на порушення Україною статті 8 Конвенції. На думку заявника, таке порушення було зумовлено тим, що працівники міліції вилучили та не повернули його особисті, а також фінансові документи, які вилучені в ході розслідування кримінальних справ. 39. ЄСПЛ погодився з доводами заявника і вказав, що: «Вилучення документів, часто необхідних у повсякденному житті для посвідчення особи, як-от паспорт, є втручанням у приватне життя… Незважаючи на стверджуване вилучення у першого заявника паспорта для виїзду за кордон, враховуючи те, що не зовсім зрозуміло, чи був цей паспорт йому виданий, Суд зазначає, що вилучене у заявника водійське посвідчення також було документом, необхідним для повсякденного використання. Отже, його вилучення становило триваюче втручання у приватне життя заявника». Ці обставини, на думку ЄСПЛ, підтверджують порушення статті 8 Конвенції. 40. У рішенні ЄСПЛ, на яке посилається ОСОБА_1 , суд визнав прийнятною і обґрунтованою скаргу ОСОБА_1 лише в частині утримання його особистих документів (посвідчення водія), у зв`язку із чим установив порушення статті 8 Конвенції, оскільки вилучене у нього посвідчення водія було документом, необхідним для щоденного використання, а його вилучення становило тривале втручання в особисте життя заявника, таке втручання не було виправданим для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції. 41. У пунктах 61-67 рішення ЄСПЛ зазначено, що заявник подав інші скарги, а саме за статтями 3 та 5 Конвенції (затримання та тримання під вартою), за пунктом 1 статті 6 Конвенції (тривале невиконання судових рішень), за статтями 1 та 3 Першого протоколу (неповернення особистих речей та гуманітарної допомоги, незаконне накладення арешту на майно, позбавлення права проголосувати під час виборів у 1999, 2004, 2006 років), за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції (обмеження свободи пересування), за статтею 34 Конвенції (відмова судів надсилати йому копії документів), за статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції (відновлення кримінальної справи). 42. Розглянувши ці скарги заявника у контексті всіх наявних у нього матеріалів, з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Європейський суд зазначив, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. Європейський суд вирішив, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 68 рішення ЄСПЛ). 43. У прийнятому рішенні ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи № 2-493/2003 за позовом ОСОБА_1 до Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області, Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у цій справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду цієї справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду. 44. За вказаних обставин відсутні законні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, зокрема, відсутні підстави для скасування за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 08 червня 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року. 45. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі (пункт 1 частини третьої статті 429 ЦПК України). 46. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає заяву про перегляд судових рішень необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні. Щодо клопотань заявника 47. Після відкриття провадження у зазначеній справі за виключними обставинами заявник подав до Великої Палати Верховного Суду заяви (клопотання) про повернення 45 мільярдів євро за рахунок зазначених ним заінтересованих у цій справі осіб (Васильківського МР ГУ МВС України в Київській області, Державного казначейства України) з метою продовження ним програми по допомозі дітям (датована заявником 04 січня 2024 року), про відшкодування 45 мільярдів євро за рахунок зазначених ним заінтересованих у цій справі осіб, як вартості власності, яке вилучили і не повернули Громадській організації «Спілка багатодітних Київщини» (заява від 23 січня 2024 року), про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 45 мільярдів євро, заподіяної Дитячій благодійній громадській організації «Координаційний центр «Родина» за викрадене майно цієї організації та її Медичного центру «Допомога ++» (заява від 20 березня 2024 року). 48. У клопотанні від 08 січня 2024 року заявник, крім залучення до участі у справі третіх осіб, також просив поновити його права і юридичний стан, а також права і юридичний стан Громадської організації «Спілка багатодітних Київщини», Дитячої благодійної громадської організації «Координаційний центр «Родина», до того юридичного стану, який був порушений 15 квітня 1999 року Васильківським МРВ ГУ МВС України в Київській області з відшкодуванням заявленої матеріальної шкоди. 49. Зміст зазначених клопотань зводиться до того, що заявник у процедурі перегляду судових рішень за виключними обставинами у цій справі ставить питання про повернення/відшкодування матеріальної шкоди в сумі 45 мільярдів євро з метою продовження ним програми по допомозі дітям та у такий спосіб вважає, що буде поновлено юридичний стан, який існував до порушення прав. 50. При цьому, обставини, про які зазначає у цих клопотаннях заявник, не стосуються, ні позовних вимог, заявлених і розглянутих судами у справі, що переглядається, ні установлених у ній обставин. 51. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 52. Проте у справі, що переглядається встановлено відсутність підстав для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, а також підстав для скасування за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України ухвалених у цій справі судових рішень. 53. Під час перегляду судових рішень за винятковими обставинами, на підставі пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду не може виходити за межі вимог, пред`явлених в суді першої інстанції, встановлювати і вважати доведеними обставини, що не встановлювались в судових рішеннях, вирішувати питання про достовірність або недостовірність доказів, а також вирішувати вимоги, які не були предметом розгляд справи, яка переглядається за виключними обставинами. 54. Зазначене свідчить про безпідставність наведених вище клопотань, заявлених ОСОБА_1 в рамках перегляду цієї справи за виключними обставинами, а отже підстави для їх задоволення відсутні. Щодо клопотання щодо постановлення судом окремої ухвали 55. У лютому 2024 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 , в якому він просив винести окрему ухвалу щодо злочинів проти дітей та багатодітних України та задовольнити усі заявлені вимоги, зазначені у клопотанні від 08 січня 2024 року (про залучення третіх осіб та поновлення прав і попереднього юридичного стану). Просив направити окрему ухвалу в Міжнародний кримінальний суд в Гаагу, в Міжнародний суд ООН, а також направити окрему ухвалу Генеральному прокурору України для прийняття ним заходів реагування. 56. Підстави постановлення судом окремої ухвали визначені у статті 262 ЦПК України. Зокрема, частиною першою унормовано, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Частини друга-четверта цієї статті встановлюють випадки постановлення окремої ухвали щодо дій або бездіяльності адвоката або прокурора, державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, свідка, експерта чи перекладача. 57. Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. 58. У справі, що розглядається, заявник просить переглянути судове рішення 2003 року, яке стосується вирішення спору про відшкодування незаконно вилучених грошей (10 000,00 доларів США) та витребування майна і документів за виключними обставинами. Наведені у клопотанні доводи не стосуються обставин цієї справи, тому не можуть бути підставою для постановлення Великою Палатою Верховного Суду окремої ухвали. 59. При вирішенні справи, що переглядається за виключними обставинами Велика Палата Верховного Суду не встановила обставин, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі, аотже клопотання задоволенню не підлягає. Керуючись статями 258, 259, 265, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Фастівського районного суду Київської області від 23 грудня 2003 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 08 червня 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 18 грудня 2006 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. А. Воробйова Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач В. В. Король О. С. Ткачук С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 118195578

Новий тематичний огляд Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Дотримання принципу non bis in idem, поняття «систематичність» у домашньому насильстві, коло потерпілих від таких дій, питання доказування тощо. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_dom_nasulstvo.pdf Огляд судової практики ВС у провадженнях про кримінальні правопорушення, пов’язані з домашнім насильством за 2019–2024 роки.pdf

У дайджесті вміщено правові висновки Великої Палати ВС, зокрема, щодо: ✅ ефективних способів захисту прав подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу) у спорі про поділ спільного сумісного майна; ✅ порядку захисту порушеного права держави на землі, на яких розташовані пам’ятки археології; ✅ критеріїв суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни); ✅ юрисдикції справ про встановлення факту проживання однією сім’єю із загиблим військовослужбовцем; ✅ порядку збільшення ціни товару за договором, укладеним за результатами проведення публічної закупівлі, у разі зростання ціни товару на ринку; ✅ моменту виникнення прострочення виконання зобов’язання з повернення безпідставно набутого майна на підставі ст. 1212 ЦК України. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/sud_pract/Daidgest_VP_VS_01_03_2024.pdf Дайджест судової практики ВП ВС за січень-березень 2024 року.pdf

Конституційний Суд України зазначає, що додержання принципу остаточності судового рішення стосовно ухвал слідчих суддів у разі надання права на їх перегляд за нововиявленими обставинами можливе лише за наявності істотних та переконливих передумов для такого перегляду й з урахуванням потреби додержання вимог щодо розумних строків досудового розслідування. Якщо особа намагається реалізувати право на перегляд ухвали слідчого судді за нововиявленими обставинами для перешкоджання своєчасному завершенню досудового розслідування або з іншою метою, що не є узгідненою з сутністю перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами як екстраординарного виду перегляду судових рішень, є підстави для висновку, що право на такий перегляд не має бути забезпечене конституційними гарантіями. Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України висновує, що оспорюваний припис статті 459 Кодексу не суперечить приписам частини першої статті 8, частин першої, другої статті 55, частини другої статті 129 Конституції України. Конституційний Суд України у цьому рішенні також констатував, що за оспорюваним приписом Кодексу учасники кримінальних проваджень мають однакові процесуальні права на перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, що набрали законної сили, зокрема ухвали слідчого судді на стадії досудового розслідування та ухвали суду під час судового розгляду чи реалізації інших стадій кримінального провадження. Отже, оспорюваний припис статті 459 Кодексу сформульовано з додержанням принципу юридичної рівності як однієї із засад кримінального судочинства. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що окремий припис частини першої статті 459 Кодексу не суперечить приписам статті 21, частин першої, другої статті 24, пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/5_r_2_2024_0.pdf 5_r_2_2024_0 щодо окремого припису частини першої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України.pdf

Ця інформаційна довідка не є обов'язковою для Суду і не є вичерпною https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/fs_work_eng Огляд поділений на таки розділи: ✅Доступ до роботи ✅Застосування статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції до справ за участю державних службовців ✅Заходи жорсткої економії та скорочення оплати праці, пільг, премій та пенсій за віком ✅Заборона на здійснення професійної діяльності ✅Конфіскація заробітної плати ✅Дискримінація через вагітність ✅Звільнення 🔸Звільнення та свобода думки, совісті та релігії 🔸Звільнення та свобода вираження поглядів, зібрань та об'єднань 🔸Звільнення за попередню роботу агентом КДБ 🔸Звільнення працівників посольства 🔸Звільнення через сексуальну орієнтацію 🔸Звільнення за ознакою статі 🔸Звільнення за станом здоров'я 🔸Презумпція невинуватості 🔸Оподаткування вихідної допомоги ✅Експропріація та позбавлення "засобів до існування на життя" ✅Свобода вираження поглядів у контексті зайнятості ✅Переслідування на робочому місці ✅Гігієна праці ✅Наказ про повернення помилково виплаченої допомоги по безробіттю ✅Відпустка по догляду за дитиною ✅Пенсії ✅Проституція ✅Отримання виплат, обумовлених зобов'язанням працевлаштуватися на "загальноприйняту" роботу ✅Поєднання професійного та сімейного життя ✅Повага до приватного життя в контексті зайнятості ✅Право на індивідуальне звернення ✅Безпека в контексті зайнятості ✅Сексуальне насильство на робочому місці FS_Work_ENG.pdf

Ця інформаційна довідка не є обов'язковою для Суду і не є вичерпною https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/fs_conscientious_objection_eng Відмова від військової служби з міркувань совісті "Стаття 9-1 [Європейської конвенції з прав людини] не містить прямого посилання на право на відмову від військової служби з міркувань совісті. Однак [Європейський суд з прав людини] вважає, що відмова від військової служби, якщо вона мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю особи або її глибокими і щирими релігійними чи іншими переконаннями, є переконання або вірою, які є достатньо переконливими, серйозними, цілісними та важливими для того, щоб скористатися гарантіями статті 9. Чи підпадає і в якій мірі відмова від військової служби під сферу дії цього положення, має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи" (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), рішення Великої палати від 7 липня 2011 року, § 110). Справа Баятян (див. нижче, стор. 3) є першою справою, в якій Суд розглянув питання застосовності статті 9 Конвенції до осіб, які відмовляються від військової служби з міркувань совісті. Раніше Європейська комісія з прав людини у низці рішень (див. нижче) відмовилася застосовувати це положення до таких осіб на тій підставі, що, оскільки Стаття 4 § 3 (b) Конвенції виключає з поняття примусової праці "будь-яку службу військового характеру або, у випадку відмови від військової служби з міркувань совісті, в країнах, де вони визнаються, службу, що вимагається замість обов'язкової військової служби". Вибір визнавати чи не визнавати відмову від військової служби з міркувань совісті було залишено на розсуд Договірним державам. Таким чином, це питання було виключено зі сфери дії статті 9 Конвенції, яка не може тлумачитися як така, що гарантує свободу від переслідування за відмову від служби в армії. FS_Conscientious_objection_ENG.pdf

‼️🇷🇼Кабмін спростив та зробив можливим подачу онлайн заяв для отримання статусу учасника бойових дій, як для діючих військовослужбовців, так і для тих хто вже звільнився. Як це зробити Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Отримання статусу учасника бойових дій (УБД) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15309-otrimannja-statusu-uchasnika-bojovih-dij-ubd/ 🔸Адреса пошти для направлення заяви - [email protected] 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Випадкові люди з настанням тепла повертаються у звичний режим роботи беззаконня та вибірковості застосування власних позицій та вигаданих нездоровими амбіціями глибоко хибних постулатів. В цьому огляді можна побачити, як вигаданий постулат “неефективний спосіб захисту”, якщо мова йде про інтереси фінансових спекулянтів та ФГВФО, ігнорується і ніби з’являється здоровий глузд, але це не так, просто у цій справі так потрібно. Крім того, задля задоволення позову вже не помітили і одночасно вимоги про нікчемність та недійсність.Видно, що справа Князєва живе. До огляду увійшли позиції щодо строку дії оренди, дві справи після ЄСПЛ щодо поліції, рішення КСУ щодо обмеження чорнобильських пенсій, огляд практики застосування ГПКУ, справа про оскарження порушення ст. 483 МК та багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-30-bereznia-po-05-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Отримати статус учасника бойових дій (УБД) військовослужбовцями ЗСУ в Україні можна онлайн. Для цього потрібно надіслати пакет документів до комісії Міноборони електронною поштою. Документи також можна подавати і в паперовій формі. Зразки заповнення заяви для оформлення статусу УБД можна знайти за цим посиланням: https://drive.google.com/drive/folders/1AWmRqo2tIpnJ6onCx1UjbYhIjHpBsUEv?usp=drive_link. Детальніше про те, як самостійно отримати статус учасника бойових дій, – у інфографіці. УБД.docx

В огляді здійснено постатейну систематизацію правових висновків за 2022–2023 роки щодо застосування ГПК України у прив’язці до конкретних статей ГПК України у форматі «запитання – відповідь» https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_pol_GPK_02_2022_12_2023.pdf Огляд судової практики ВП ВС, ОП ВС-КГС, ВС-КГС щодо окремих питань застосування положень ГПК.pdf

Це наша справа. Дуже приємно, що в цьому випадку суд апеляційної інстанції ретельно вивчив документи та "докази", що надали митні органи. Дуже шкода, що перша інстанція взагалі не дивилась документів, як на мене, а просто скопіювала пояснення митниці. Суд зазначив: Матеріали справи не містять доказів того, що будь-яку із зазначених дій, які охоплюються поняттям «декларування», здійснював громадянин ОСОБА_1 . Отже, громадянином України ОСОБА_1 декларування товарів не здійснювалось, митна вартість товарів не заявлялась. Відтак, митним органом не надано беззаперечних доказів того, що саме громадянином ОСОБА_1 були вчинені дії, які направлені на переміщення через митний кордон України товару з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, на що суд першої інстанції уваги не звернув. При цьому, сама по собі наявність у особи повноважень керівника підприємства, яке є одержувачем товару, без вчинення дій, які зазначені у диспозиції частини першої статті 483 МК України не вказує на наявність у особи складу даного адміністративного правопорушення, навіть у випадку, коли такі дії були вчинені іншими особами. Можливість керівника підприємства уповноважити іншу особу на проведення декларування вбачається із положень статті 265 МК України. Відсутність належним чином оформленого перекладу на українську мову вищевказаних документів унеможливило дослідження цих документів судом у ході судового розгляду з метою встановлення обставин, які входили до предмету доказування. За своїм змістом долучені митним органом документи є неналежними доказами. Натомість, Київською митницею жодних доказів на підтвердження того, що подані до митного органу документи містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, суду надано не було. Отже, докази того, що у документах, поданих митному органу, містились неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, відсутні. Наведене вказує на відсутність в діях ОСОБА_1 складу порушення митних правил, передбаченого частиною першою статті 483 МК України.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №758/14016/23 Головуючий у І інстанції - Ікорська Є.С. апеляційне провадження №33/824/1896/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2024 року м. Київ Суддя Київського апеляційного суду Гуль В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу захисника особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року, - В С Т А Н О В И В: Постановою Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 Митного кодексу України, накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 50 відсотків товару у розмірі 371 888,17 грн та судовий збір у розмірі 605,60 грн. Судом установлено, що 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до вимог статті 198 Митного кодексу України митному органу в пункті пропуску через державний кордон України згідно із статтею 335 цього Кодексу подаються документи, що містять відомості про товари, достатні для їх ідентифікації. Нормами статті 335 Митного кодексу України встановлено, що під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення товарів, надають митному органу в паперовій або електронній формі документи та відомості, зокрема, що підтверджують дотримання обмежень, які виникають у зв`язку із застосуванням захисних заходів. Незалежно від виду транспорту, яким здійснюється переміщення товарів, під час прибуття товарів у пункт пропуску через державний кордон України надаються документи (відомості) або їх реквізити, у тому числі засобами інформаційних технологій (або у вигляді електронного документа), які підтверджують дотримання заборон та/або обмежень згідно із законами України. Постановами Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1147 «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з російської федерації» та від 09 квітня 2022 року №426 «Про застосування заборони ввезення товарів з російської федерації» заборонено ввезення на митну територію України в митному режимі імпорту товарів з російської федерації. Відповідно до положень пункту 8 розділу «Вимоги щодо обігу палива на ринку» Технічного регламенту щодо вимог до автомобільних бензинів, дизельного, суднових та котельних палив, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року №927 (далі Технічний регламент), «кожна партія палива, що вводиться в обіг або перебуває в обігу, повинна мати документ про якість (паспорт якості) палива». Пунктом 5 Технічного регламенту до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом наступних 90 календарних днів передбачено введення в обіг палив, які ввозяться на митну територію України з держав - членів ЄС та інших держав (крім палива походженням з російської федерації та республіки білорусь та/або палива, власниками якого є юридичні особи, які зареєстровані на території російської федерації та республіки білорусь, або кінцевими бенефіціарами яких є російська федерація та республіка білорусь, фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції»), на підставі документа, що підтверджує відповідність нафтопродуктів вимогам цього Технічного регламенту, виданого іноземним суб`єктом господарювання або органом з оцінки відповідності мовою оригіналу, що підтверджує відповідність нафтопродуктів стандартам EN 228 (бензин автомобільний) або їх аналогів. З метою дотримання вищезазначених заборон та обмежень, посадовими особами ТОВ «Петролайт» під час переміщення товару через митний кордон України до митних органів, з метою підтвердження відомостей про фізико-хімічні показники товару, відповідності нафтопродукту стандартам EN 228 (бензин автомобільний) і його ідентифікації, надано документ про якість, а саме - сертифікат (паспорт) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, який містить відповідні штампи (печатки) заводу виробника - «Orlen Lietuva». Також з метою підтвердження виробництва зазначеного товару в Литовській Республіці до митних органів України надано декларації про походження товару (заява про країну походження товару, зроблена у зв`язку з вивезенням товару виробником, продавцем, експортером (постачальником) або іншою компетентною особою на комерційному рахунку чи будь-якому іншому документі, який стосується товару, а саме - рахунок-фактура від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, в яких зазначено, що країна походження товару - Литва. З метою здійснення перевірки законності ввезення товару «Бензин» на митну територію України з наданням сертифікату (паспорту) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, в тому числі ввезеного товару за митною декларацією від 07 грудня 2022 року №22UA903050048339U0 Енергетичною митницею листом від 17 січня 2023 року №7.6-3/7.6-20.1/26/4/159 були направлені проекти запитів до митних органів Латвійської та Литовської Республік. Відповідно до інформації та копій документів, наданих митними органами Латвійської Республіки (лист Держмитслужби від 15 червня 2023 року №26/26-04/7.6/1430) відправником товару є естонське підприємство Venkon Group OU, одержувачем товару в Україні є ТОВ «Петролайт», відвантаження товару безпосередньо здійснювало підприємство SIA PARS TERMINALS, яке являється вільною зоною та має дозвіл авторизованого вантажовідправника. Крім того, повідомлено, що товар (бензин А92) завантажений на судно «Manas» в Естонській Республіці (порт Мууга) та доставлений в Ризький порт і розміщений на зберігання на території вільної зони SIA «Pars Terminals» з наданням суднових маніфестів від 22 травня 2022 року та від 26 травня 2022 року відповідно до яких переміщувався товар «Gasoline Regular Euro 92». Відповідно до договору про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1, замовник ТОВ «Петролайт» надає виконавцю ФОП « ОСОБА_3 » всі необхідні документи для митного оформлення товару та несе повну відповідальність за достовірність наданої інформації. Отже, з метою дотримання встановлених законодавством України з питань митної справи заборон та обмежень, ідентифікації товару при його переміщенні через митний кордон України, ОСОБА_1 було надано митним органам документи, а саме - сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, що містить відомості про фізико-хімічні показники товару, які не відповідають відомостям про товар, у частині марки товару (бензин А92), наданої митними органами Латвійської Республіки. Відповідно до частини другої статті 459 МК України суб`єктами адміністративної відповідальності за порушення митних правил можуть бути громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а при вчиненні порушень митних правил підприємствами - посадові особи цих підприємств. Пунктом 43 частини першої статті 4 МК України визначено, що посадові особи підприємств - керівники та інші працівники підприємств (резиденти та нерезиденти), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (службових) обов`язків відповідають за додержання такими підприємствами вимог, встановлених цим Кодексом, законами та іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами України, укладеними у встановленому законом порядку. Згідно з даними картки обліку особи, яка здійснює операції з товарами, директором ТОВ «Петролайт» є громадянин України ОСОБА_1 . Відповідно до статті 65 ГК України керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і вирішує питання діяльності підприємства. Згідно з інформацією, розміщеною в АСМО «Інспектор» ПІК «Провадження в справах про ПМП» Держмитслужби, встановлено, що ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, відповідальність за які передбачена статтями 482, 483 МК України не притягувався. Таким чином, директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 вчинено дії, спрямовані на переміщення через митний кордон України товару «Бензин» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро або 743 776,33 грн (станом на 10 грудня 2022 року курс 1 Євро= 38,4629 грн) з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, за що частиною першою статті 483 МК України передбачено адміністративну відповідальність. Визнаючи винним та притягуючи ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 483 МК України суд першої інстанції виходив з того, що директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 було здійснено переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю шляхом поданням митному органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД. Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, адвокат ОСОБА_1 - ОСОБА_2 07 березня 2024 року, тобто з дотриманням строку на апеляційне оскарження, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову про закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю події та складу правопорушення в діях ОСОБА_1 . Апеляційну скаргу мотивує тим, що посилання суду першої інстанції на частину першу статті 467 МК України, відповідно до якої суд вважає моментом визначення дня, з якого починається перебіг строку накладення адміністративного стягнення, - 15 червня 2023 року, є хибним, оскільки правильною датою відліку строку є 17 січня 2023 року, а кінцевою датою, не пізніше якої могло би бути накладено адміністративне стягнення, є 17 липня 2023 року. Вказує, що такі документи, як відповідь Латвійської Республіки, корабельний маніфест, заява про розвантаження не можуть бути доказами у справі, оскільки жоден з цих документів не містить апостиля для посвідчення автентичності; сама відповідь надана російською мовою всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; у документах мова йде про транзитні операції від 22 та 26 травня 2022 року, в той час як у даному випадку контракт було укладено 01 червня 2022 року, сертифікат якості виданий лише 04 листопада 2022 року, а сама поставка була 10 грудня 2022 року, тобто дані документи не містять інформації про дану конкретну поставку та товар; в самому проекті запиту не вказано на отримання інформації за CMR №LV-VENK-051222/01 від 05 грудня 2022 року, що стосується даної поставки, тобто така інформація навіть не запитувалась, а тому дана відповідь не стосується обставин справи; корабельний маніфест, заява про розвантаження не містять посилання на сертифікат якості №160855_4783502 від 04 листопада 2022 року та з їх змісту неможливо встановити, що вони мають якесь відношення до конкретної партії товару. Зауважує, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували наявність об`єктивної та суб`єктивної сторони за частиною першою статті 483 МК України, оскільки сертифікат якості не передбачений статтею 335 МК України в якості обов`язкового документа для переміщення товару через митний кордон України, що свідчить про те, що наявність чи відсутність цього документу не могла впливати на дотримання правил переміщення товару через кордон; відповідно до умов контракту та правил Інкотермс FCA всі документи на товар готуються та надаються постачальником, що виключає наявність об`єктивної сторони у ОСОБА_1 ; у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що сертифікат якості був підробним, отриманим незаконним шляхом чи містив неправдиві відомості за відома ОСОБА_1 . Адвокат ОСОБА_1 - Мартиненко А.В. у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала та просила задовольнити з підстав, наведених у скарзі. Представники Енергетичної митниці Державної митної служби України у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили оскаржувану постанову залишити без змін, надали письмові заперечення на апеляційну скаргу. Дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, суд доходить висновку, що подана скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог статей 245, 280 КУпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, а орган чи посадова особа при розгляді справи про адміністративне правопорушення, з урахуванням положень, викладених у статтях 251, 252 КУпАП, зобов`язаний з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи і, керуючись законом та правосвідомістю, оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням в їх сукупності. Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим статтями 283, 284 КУпАП. Відповідно до положень статті 1 КУпАП, завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов`язків, відповідальності перед суспільством. Згідно з вимогами статті 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі та в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Вимогами статті 8 КУпАП передбачено, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що згідно протоколу про порушення митних правил №0286/90300/23 від 05 жовтня 2023 року 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01.06.2022 №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до вимог статті 198 Митного кодексу України митному органу в пункті пропуску через державний кордон України згідно із статтею 335 цього Кодексу подаються документи, що містять відомості про товари, достатні для їх ідентифікації. Нормами статті 335 Митного кодексу України встановлено, що під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення товарів, надають митному органу в паперовій або електронній формі документи та відомості, зокрема, що підтверджують дотримання обмежень, які виникають у зв`язку із застосуванням захисних заходів. Незалежно від виду транспорту, яким здійснюється переміщення товарів, під час прибуття товарів у пункт пропуску через державний кордон України надаються документи (відомості) або їх реквізити, у тому числі засобами інформаційних технологій (або у вигляді електронного документа), які підтверджують дотримання заборон та/або обмежень згідно із законами України. Постановами Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1147 «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з російської федерації» та від 09 квітня 2022 року №426 «Про застосування заборони ввезення товарів з російської федерації» заборонено ввезення на митну територію України в митному режимі імпорту товарів з російської федерації. Відповідно до положень пункту 8 розділу «Вимоги щодо обігу палива на ринку» Технічного регламенту щодо вимог до автомобільних бензинів, дизельного, суднових та котельних палив, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року №927 (далі Технічний регламент), «кожна партія палива, що вводиться в обіг або перебуває в обігу, повинна мати документ про якість (паспорт якості) палива». Пунктом 5 Технічного регламенту до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом наступних 90 календарних днів передбачено введення в обіг палив, які ввозяться на митну територію України з держав - членів ЄС та інших держав (крім палива походженням з російської федерації та республіки білорусь та/або палива, власниками якого є юридичні особи, які зареєстровані на території російської федерації та республіки білорусь, або кінцевими бенефіціарами яких є російська федерація та республіка білорусь, фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції»), на підставі документа, що підтверджує відповідність нафтопродуктів вимогам цього Технічного регламенту, виданого іноземним суб`єктом господарювання або органом з оцінки відповідності мовою оригіналу, що підтверджує відповідність нафтопродуктів стандартам EN 228 (бензин автомобільний) або їх аналогів. З метою дотримання вищезазначених заборон та обмежень, посадовими особами ТОВ «Петролайт» під час переміщення товару через митний кордон України до митних органів, з метою підтвердження відомостей про фізико-хімічні показники товару, відповідності нафтопродукту стандартам EN 228 (бензин автомобільний) і його ідентифікації, надано документ про якість, а саме - сертифікат (паспорт) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, який містить відповідні штампи (печатки) заводу виробника - «Orlen Lietuva». Також з метою підтвердження виробництва зазначеного товару в Литовській Республіці до митних органів України надано декларації про походження товару (заява про країну походження товару, зроблена у зв`язку з вивезенням товару виробником, продавцем, експортером (постачальником) або іншою компетентною особою на комерційному рахунку чи будь-якому іншому документі, який стосується товару, а саме - рахунок-фактура від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, в яких зазначено, що країна походження товару - Литва. З метою здійснення перевірки законності ввезення товару «Бензин» на митну територію України з наданням сертифікату (паспорту) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, в тому числі ввезеного товару за митною декларацією від 07 грудня 2022 року №22UA903050048339U0 Енергетичною митницею листом від 17 січня 2023 року №7.6-3/7.6-20.1/26/4/159 були направлені проекти запитів до митних органів Латвійської та Литовської Республік. Відповідно до інформації та копій документів, наданих митними органами Латвійської Республіки (лист Держмитслужби від 15 червня 2023 року №26/26-04/7.6/1430) відправником товару є естонське підприємство Venkon Group OU, одержувачем товару в Україні є ТОВ «Петролайт», відвантаження товару безпосередньо здійснювало підприємство SIA PARS TERMINALS, яке являється вільною зоною та має дозвіл авторизованого вантажовідправника. Крім того, повідомлено, що товар (бензин А92) завантажений на судно «Manas» в Естонській Республіці (порт Мууга) та доставлений в Ризький порт і розміщений на зберігання на території вільної зони SIA «Pars Terminals» з наданням суднових маніфестів від 22 травня 2022 року та від 26 травня 2022 року відповідно до яких переміщувався товар «Gasoline Regular Euro 92». Відповідно до договору про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1, замовник ТОВ «Петролайт» надає виконавцю ФОП « ОСОБА_3 » всі необхідні документи для митного оформлення товару та несе повну відповідальність за достовірність наданої інформації. Отже, з метою дотримання встановлених законодавством України з питань митної справи заборон та обмежень, ідентифікації товару при його переміщенні через митний кордон України, ОСОБА_1 було надано митним органам документи, а саме - сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, що містить відомості про фізико-хімічні показники товару, які не відповідають відомостям про товар, у частині марки товару (бензин А92), наданої митними органами Латвійської Республіки. Таким чином, директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 вчинено дії, спрямовані на переміщення через митний кордон України товару «Бензин» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро або 743 776,33 грн (станом на 10 грудня 2022 року курс 1 Євро= 38,4629 грн) з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502 Відповідно до частини другої статті 459 МК України суб`єктами адміністративної відповідальності за порушення митних правил можуть бути громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а при вчиненні порушень митних правил підприємствами - посадові особи цих підприємств. Пунктом 43 частини першої статті 4 МК України визначено, що посадові особи підприємств - керівники та інші працівники підприємств (резиденти та нерезиденти), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (службових) обов`язків відповідають за додержання такими підприємствами вимог, встановлених цим Кодексом, законами та іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами України, укладеними у встановленому законом порядку. За змістом даних картки обліку особи, яка здійснює операції з товарами, директором ТОВ «Петролайт» є громадянин України ОСОБА_1 . Згідно з інформацією, розміщеною в АСМО «Інспектор» ПІК «Провадження в справах про ПМП» Держмитслужби, встановлено, що ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, відповідальність за які передбачена статтями 482, 483 МК України не притягувався. Відповідно до вимог частини першої статті 318 МК України митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник подає митному органу документи та відомості, необхідні для митного контролю, передбачені ст. 335 МК України. Згідно положень частини восьмої статті 264 МК України з моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Відповідно до статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред`явлення їх митним органам для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на митні органи цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. Підставою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність в її діях складу адміністративного правопорушення - сукупності юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначаються вчинене протиправне діяння як конкретне адміністративне правопорушення. Тобто при складанні протоколу про порушення митних правил враховуються ознаки складу правопорушення, які мають узгоджуватись з диспозицією статті, до відповідальності за якою притягується особа. У іншому випадку відсутність однієї із ознак складу правопорушення виключає можливість притягнення особи до відповідальності. Згідно частини першої статті 483 МК України відповідальність настає за переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю, тобто з використанням спеціально виготовлених сховищ (тайників) та інших засобів або способів, що утруднюють виявлення таких товарів, або шляхом надання одним товарам вигляду інших, або з поданням митному органу як підстави для переміщення товарів підроблених документів чи документів, одержаних незаконним шляхом, або таких, що містять неправдиві відомості щодо найменування товарів, їх ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача, кількості вантажних місць, їх маркування та номерів, неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД та його митної вартості. Безпосереднім об`єктом посягання при вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 483 МК України, є встановлений порядок переміщення товарів через митний кордон України. Об`єктивною стороною правопорушення є дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України, тобто, розуміється активна поведінка (вчинок) особи. Переміщення предметів із приховуванням від митного контролю - це їх переміщення через митний кордон різними шляхами, зокрема, шляхом подання до митного органу України підроблених документів, які містять неправдиві дані. Суб`єктивна сторона вказаного правопорушення характеризується прямим умислом, тобто усвідомленням особою, яка вчинила правопорушення характеру незаконного переміщення товарів через митну територію України. Не можна розглядати як порушення митних правил дії особи, яка, переміщуючи товари через митний кордон України, надала митним органам супровідні документи з відомостями, що не відповідають дійсності, без умислу порушити митні правила, передбачені чинним законодавством України (пункт 6 Постанови Пленуму Верховного суду від 03 червня 2005 року №8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил»). При цьому, що стосується використання документів, то судам необхідно враховувати, що підставою для переміщення товарів через митний кордон є визначені нормативними актами документи, без яких неможливо одержати дозвіл митного органу на пропуск товарів через митний кордон. Це, зокрема, можуть бути митна декларація, контракт, коносамент, ліцензія, квота, товаросупровідні документи, дозвіл відповідних державних органів. Тобто ті, що подаються митному органу на кордоні та є підставою для пропуску товару на митну територію України. Відповідно до роз`яснень, наведених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 03 червня 2005 року № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил», порушення митних правил, відповідальність за яке встановлена статтею 483 МК України, може бути вчинене лише умисно. Згідно зі статтею 489 ЦПК України посадова особа при розгляді справи про порушення митних правил зобов`язана з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують та/або обтяжують відповідальність, чи є підстави для звільнення особи, що вчинила правопорушення, від адміністративної відповідальності, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до статті 491 МК України підставами для порушення справи про порушення митних правил є: 1) безпосереднє виявлення посадовими особами митного органу порушення митних правил; 2) офіційні письмові повідомлення про вчинення особою порушення митних правил, отримані від правоохоронних органів, а також органів, що проводять заходи офіційного контролю; 3) офіційні письмові повідомлення про вчинення порушення митних правил, отримані від митних та правоохоронних органів іноземних держав, а також від міжнародних організацій. За змістом положень частини першої статті 495 МК України доказами у справі про порушення митних правил є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність або відсутність порушення митних правил, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються: 1) протоколом про порушення митних правил, протоколами процесуальних дій, додатками до зазначених протоколів; 2) поясненнями свідків; 3) поясненнями особи, яка притягується до відповідальності; 4) висновком експерта; 5) іншими документами (належним чином завіреними їх копіями або витягами з них) та інформацією, у тому числі тими, що перебувають в електронному вигляді, а також товарами - безпосередніми предметами порушення митних правил, товарами із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, транспортними засобами, що використовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. Зміст положень частини другої статті 495 МК України у взаємозв`язку із положеннями статті 489 МК України свідчить про те, що докази у справі про порушення митних правил повинні відповідати критерію належності, тобто повинні бути такими, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмету доказування. За приписами частини сьомої статті 257 МК України, перелік відомостей, що підлягають внесенню до митних декларацій, обмежується лише тими відомостями, які є необхідними для цілей справляння митних платежів, формування митної статистики, а також для забезпечення додержання вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів. Заявлення таких відомостей здійснюється за встановленою законом формою в ході процедури декларування, повноваженнями щодо якого відповідно до положень статті 265 МК України наділений декларант. Згідно з пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» від 03 червня 2005 року № 8, документами, що містять неправдиві дані, є, зокрема, такі, в яких відомості щодо суті угоди, найменування, асортименту, ваги, кількості чи вартості товарів, а також їх відправника чи одержувача, держави, з якої вони вивезені чи в яку переміщуються, не відповідають дійсності. Митний кодекс України нормою статті 257 вичерпно формулює поняття «декларування», яке здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення. Пунктом 3.8 розділу 3 Загального додатку Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур, ратифікованої Законом України від 05 жовтня 2006 року №227-V, визначено, що декларант несе відповідальність перед митною службою за достовірність даних, представлених у декларації, а також за сплату мит та податків. Пунктом 8 статті 4 МК України, декларант - особа, яка самостійно здійснює декларування або від імені якої здійснюється декларування. Згідно з частини восьмої статті 264 МК України з моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Тобто, особа може брати участь у митних відносинах як декларант у двох випадках: коли вона особисто здійснює декларування товарів або як його власник або як уповноважений власником. Декларант може здійснювати декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення самостійно або уповноважувати інших осіб на здійснення декларування від свого імені. У разі самостійного декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення декларантом передбачену цим Кодексом відповідальність за вчинення порушення митних правил у повному обсязі несе декларант. Особа, уповноважена на декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення від імені декларанта, має такі самі обов`язки, права і несе таку саму відповідальність, що й декларант. Таким чином, власник товару підлягає відповідальності лише у тому випадку, коли він здійснював декларування товару або з метою приховування від митного контролю особисто вчиняв будь-які дії, що складають об`єктивну сторону такого порушення. При цьому таке діяння за суб`єктивною стороною характеризується прямим умислом на подання митному органу документів, що містять неправдиві дані. З матеріалів справи вбачається, що 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Матеріали справи не містять доказів того, що будь-яку із зазначених дій, які охоплюються поняттям «декларування», здійснював громадянин ОСОБА_1 . Отже, громадянином України ОСОБА_1 декларування товарів не здійснювалось, митна вартість товарів не заявлялась. Відтак, митним органом не надано беззаперечних доказів того, що саме громадянином ОСОБА_1 були вчинені дії, які направлені на переміщення через митний кордон України товару з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, на що суд першої інстанції уваги не звернув. При цьому, сама по собі наявність у особи повноважень керівника підприємства, яке є одержувачем товару, без вчинення дій, які зазначені у диспозиції частини першої статті 483 МК України не вказує на наявність у особи складу даного адміністративного правопорушення, навіть у випадку, коли такі дії були вчинені іншими особами. Можливість керівника підприємства уповноважити іншу особу на проведення декларування вбачається із положень статті 265 МК України. Як на підставу для притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачених частиною першою статті 483 МК України, митний орган посилається на інформацію та копії документів, надані митними органами Латвійської Республіки. Разом з тим, зазначені документи складені іноземною (англійською) мовою, наявний у матеріалах справи переклад здійснений невстановленою особою, документи не містять апостилю для посвідчення автентичності. При цьому, сама відповідь надана російською мовою. За вимогами частини першої статті 492 МК України провадження у справі про порушення митних правил здійснюється державною мовою. Відповідно до положень статті 254, частини другої статті 492, частини першої статті 497, статті 503, частини третьої статті 519, статті 520 МК України, перекладач є особою, яка бере участь у провадженні у справах про порушення митних правил, участь якого забезпечується як зі сторони захисту, так і зі сторони обвинувачення. Відповідно до положень частини першої статті 503 МК України, перекладачем може бути особа, яка володіє мовою, знання якої необхідне для здійснення перекладу під час провадження у справі про порушення митних правил. Наведене свідчить про те, що перекладачем може бути особа, кваліфікація якої підтверджується відповідним документом, тобто дипломом про освіту. Таким чином, суддя може надати відповідну оцінку документам, які стали підставою складання відносно особи протоколу про порушення митних правил, та які є в розумінні митного органу доказами вчинення ним адміністративного правопорушення, лише за наявності належним чином оформленого перекладу з мови оригіналу на українську мову. Відсутність належним чином оформленого перекладу на українську мову вищевказаних документів унеможливило дослідження цих документів судом у ході судового розгляду з метою встановлення обставин, які входили до предмету доказування. За своїм змістом долучені митним органом документи є неналежними доказами. Таким чином, до протоколу про порушення митних правил митним органом не долучено жодного належного доказу на підтвердження обставин, викладених в доводах, а, отже, висновки митного органу ґрунтуються на припущеннях, що є неприпустимим з огляду на вимоги чинного законодавства. Окрім того, в указаних документах зазначено про транзитні операції від 22 та 26 травня 2022 року, в той час як у даній справі контракт було укладено 01 червня 2022 року, сертифікат якості виданий 04 листопада 2022 року, а сама поставка була 10 грудня 2022 року, тобто дані документи не містять інформації про дану конкретну поставку та товар, які відображені у протоколі про порушення митних правил №0286/90300/23 від 05 жовтня 2023 року. На підтвердження заявленої вартості товару, переміщуваної через митний кордон України митному органу було надано: товаротранспортну накладну CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунок (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічний контракт від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткову угоду №24 від 30 листопада 2022 року. Натомість, Київською митницею жодних доказів на підтвердження того, що подані до митного органу документи містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, суду надано не було. Отже, докази того, що у документах, поданих митному органу, містились неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, відсутні. Наведене вказує на відсутність в діях ОСОБА_1 складу порушення митних правил, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Враховуючи викладені обставини справи та норми законодавства, апеляційний суд уважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України, з огляду на те, що до протоколу не додано будь-яких доказів, які б свідчили про подання ОСОБА_1 . митному органу документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502. Отже, в даному випадку, переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю не відбулося. Товар був розмитнений на підставі наданих документів, належність яких не викликали сумніву під час розмитнення, що було перевірено митними органами. Таким чином, відсутність у діях ОСОБА_1 умислу не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої МК України та КУпАП. Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно зі статтею 487 МК України провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до цього Кодексу, а в частині, що не регулюється ним, відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Відповідно до правил пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП України провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, в разі відсутності події та складу адміністративного правопорушення. Установивши, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України, апеляційний суд доходить висновку про закриття провадження по справі відносно останнього. З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження та дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції вимог закону при розгляді справи про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за частиною першою статті 483 МК України та накладенні на нього стягнення. Разом з тим, безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу суду є посилання скаржника на те, що суд першої інстанції помилково вважав моментом визначення дня, з якого починається перебіг строку накладення адміністративного стягнення, - 15 червня 2023 року, оскільки правильною датою відліку строку є 17 січня 2023 року, а кінцевою датою, не пізніше якої могло би бути накладено адміністративне стягнення, є 17 липня 2023 року, з огляду на те, що відповідь від митних органів Латвійської Республіки надійшла до Енергетичної митниці 15 червня 2023 року, що свідчить про момент фактичного виявлення правопорушення, а протокол про порушення митних правил надійшов до суду 20 листопада 2023 року, тобто у 6-місячний строк з моменту виявлення правопорушення, у зв`язку з чим строк накладення адміністративного стягнення не сплив. Таким чином, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нової постанови про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП у зв`язку із відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Керуючись статтями 264, 318, 458, 460, 483, 487 МК України, 247, 251, 284, 289, 294 КУпАП, Київський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу захисника особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Постанову Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року - скасувати. Провадження у справі закрити на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя В.В. Гуль Джерело: ЄДРСР 118039607

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у цивільній справі № 757/23249/17-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Новокиївське» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус», про визнання недійсним іпотечного договору. 13 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, з правовими висновками якої не погоджуюсь і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку. Ухвалюючи рішення Велика Палата Верховного Суду не виконала поставлених перед касаційним судом завдань цивільного судочинства і залишила поза увагою вимоги процесуального закону в частині таких основних засад судочинства як обов`язковість судового рішення. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду постановила рішення, яке не має жодного практичного значення для сторін, не сприятиме захисту їх прав, свобод чи інтересів і не вирішує жодної юридичної проблеми у справі. Натомість таке судове рішення не забезпечить виконання Верховним Судом свого завдання, визначеного статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині забезпечення єдності та сталості судової практики. Правова позиція викладена у постанові суперечить десяткам попередніх рішень тієї ж Великої Палати, однак питання про відступ від попередньої судової практики не вирішено. Таким чином, за наявності вимог статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статей 2 і 18 ЦПК щодо обов`язковості судових рішень Верховного Суду, Велика Палата ухвалила рішення всупереч правовим позиціям самого суду. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на запобігання порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 3 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45)). Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися для захисту інтересу в юридичній визначеності лише в разі неможливості захисту позивачем його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 32)). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України). Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання недійсними договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. У справі, що розглядається, спір фактично зводиться до відсутності права іпотеки. Водночас позивач та його правонаступник відповідних позовних вимог у цій справі не пред`являли. Визнання нікчемного, на переконання позивача, договору іпотеки недійсним не призведе до ефективного поновлення його прав, оскільки право власності на предмет іпотеки вже відчужено третій особі - ТОВ «Панамедікус». Вимог до цього товариства у межах цієї справи позивач не пред`явив. Водночас позивач та його правонаступник відповідних позовних вимог у цій справі не пред`являли. Визнання нікчемного, на переконання позивача, договору іпотеки недійсним не призведе до ефективного поновлення його прав, оскільки право власності на предмет іпотеки вже відчужено третій особі - ТОВ «Панамедікус». Вимог до цього товариства у межах цієї справи позивач не пред`явив. Натомість, як вбачається із Єдиного державного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110205561) у лютому 2021 року ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого 19 вересня 2014 року передано спірну квартиру) про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 травня 2021 року у справі № 910/2094/21 позов ТОВ «Новокиївське» задоволено. Визнано за ТОВ «Новокиївське» право власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувано її із незаконного володіння ТОВ «Панамедікус». Наведене рішення було оскаржено в апеляційному порядку та переглядалося апеляційним судом неодноразово. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 грудня 2023 року, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 24 травня 2021 року та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «Новокиївське» відмовлено у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Таким чином, позивач скористався своїм правом на пред`явлення належного позову про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її від останнього набувача. Отже, на мою думку, рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, яка перебувала на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду слід було скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ТОВ «Новокиївське», оскільки незалежно від задоволення його вимог про визнання іпотечного договору недійсним, його права на квартиру не будуть поновлені. У той же час рішенням Великої Палати про визнання недійсним договору іпотеки у цій справі створюється лише ілюзія досягнення справедливого вирішення справи та хибним шляхом спрямовується судова практика в аналогічних спорах, реальне відновлення права власності у яких може бути досягнуте не поданням кількох безрезультатних позовів, а витребуванням майна на користь того у кого це майно було відібрано незаконним шляхом. Суддя О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 118071718

Коли мова йде про права фінансових спекулянтів та недобросовісних банків і ФГВФО випадкові люди готові не тільки натягувати сову на глобус, а й порвати її на дрібненькі шматочки та відступити від будь-чого аби вгодити. В цій справі у випадкових людей настало тимчасове просвітлення і вони встановили, що неефективний спосіб захисту, якщо так хоче позивач теж може бути. Єдине так це хоч добре, що наруга над ст. 58 Конституції України не відбулась, але все підготували для наступного разу зазначивши, що якщо законом перебачать погіршення становища особи заднім числом, то це можна.

Постанова Іменем України 13 березня 2024 року м. Київ справа № 757/23249/17 провадження № 14-95цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус», про визнання недійсним іпотечного договору за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І. УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» (далі - ПАТ «Старокиївський банк», банк), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Новокиївське» (далі - ТОВ «Новокиївське»), звернулося з позовом про визнання недійсним іпотечного договору. 2. Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 був акціонером та головою спостережної ради банку. 3. Згідно з попереднім договором від 19 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 2 066 250,00 грн (еквівалент 250 000,00 дол. США) та зобов`язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 -3 загальною площею 161,90 кв. м. Згідно з додатковою угодою до попереднього договору строк повернення ОСОБА_2 грошей ОСОБА_1 подовжено до 10 червня 2014 року. 4. На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) банк згідно з договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрованим у реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну банку на праві власності квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 -3, яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м, житловою площею 107,30 кв. м. Оціночна вартість квартири дорівнює ринковій та складає 4 738 845,76 грн. 5. На підставі постанови Правління Національного банку України від 11 вересня 2014 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 вересня 2014 року прийнято рішення № 92, яким з 18 вересня 2014 року запроваджена процедура ліквідації ПАТ «Старокиївський банк» та уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» призначено ОСОБА_7 . 6. Відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб забезпечено проведення перевірки правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. За результатами перевірки були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк», з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на момент їх укладення займав посаду голови спостережної ради ПАТ «Старокиївський Банк». При цьому договори, які б встановлювали зобов`язання ОСОБА_2 перед банком у зв`язку з укладенням таких договорів, відсутні. Договори іпотеки, укладені банком на забезпечення зобов`язань ОСОБА_2 відповідають критеріям нікчемності, передбаченим пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 7. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, що не відповідає положенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Укладений договір іпотеки суперечить інтересам банку, оскільки надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 8. При цьому ОСОБА_2 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був банк. 9. Фактично відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 , а грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою спостережної ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. 10. У заяві про зміну шляхом доповнення підстав позову, поданої до закінчення підготовчого засідання, позивач як на підставу недійсності оспорюваного правочину послався на те, що цей правочин був укладений неуповноваженою особою та з порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки голова правління ПАТ «Старокиївський банк» мав право вчиняти та підписувати відповідний правочин виключно за наявності рішення правління банку, до компетенції якого відповідно до підпункту 6 пункту 10.59 Статуту ПАТ «Старокиївський банк», затвердженого черговими загальними зборами акціонерів банку 25 квітня 2013 року, та погодженого Національним банком України 07 червня 2013 року (далі - Статут банку) входило вирішення питань, зокрема, щодо укладення міжбанківських та інших договорів. Ця вимога є загальновідомою і безпосередньо випливає з положень Статуту банку. 11. Прийняття рішення про укладення договорів є компетенцією правління банку, а голова правління лише підписує договори на підставі відповідного рішення правління. 12. Правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки та не погоджувало його укладення в подальшому, що є підставою для визнання цього правочину недійсним. 13. Посилаючись на зазначені обставини, позивач на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив суд визнати недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 (ОСОБА_1) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 14. Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року позов ПАТ «Старокиївський банк» задоволено. 15. Визнано недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 (ОСОБА_1) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. 16. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Старокиївський банк» судовий збір у розмірі 1 600 грн. 17. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір іпотеки відповідно до пунктів 1, 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час укладення такого правочину) містить ознаки нікчемного правочину, оскільки укладення безоплатного договору про надання майнової поруки суперечить спеціальній правосуб`єктності ПАТ «Старокиївський банк». 18. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішень щодо укладення оспорюваного договору іпотеки, що є порушенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Правління ПАТ «Старокиївський банк» також не приймало рішення про укладення спірного договору, що є порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства». 19. За особистим зобов`язанням ОСОБА_2 щодо продажу об`єктів нерухомості ОСОБА_1 або повернення йому сум грошових коштів за попереднім договором банк поручився власним майном та передав в іпотеку ОСОБА_1 об`єкт нерухомості за договором іпотеки, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 20. Надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 21. У результаті укладення договору іпотеки та попереднього договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2 , відбувся перехід права власності на належне банку нерухоме майно (квартиру АДРЕСА_3 ). При цьому ОСОБА_2 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і було власністю банку. Будь-які документи, які б підтверджували намір ОСОБА_2 придбати у банку майно з метою його подальшого перепродажу третім особам, відсутні. 22. Суд першої інстанції дійшов висновку про нікчемність спірного іпотечного договору разом з усіма його додатковими угодами. 23. Крім того, установивши, що на час укладення іпотечного договору третя особа ОСОБА_2 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради, суд першої інстанції з посиланням на пункт 3 частини першої статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» дійшов висновку, що ОСОБА_2 був заінтересованою особою у вчиненні оспорюваного іпотечного договору в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства». Таким чином, відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 , а грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. Короткий зміст постанови апеляційного суду 24. 16 жовтня 2019 року ухвалою Київського апеляційного суду, занесеною до журналу судового засідання та залишеною без змін постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року, до участі у справі як правонаступника позивача - ПАТ «Старокиївський банк» залучено ТОВ «Новокиївське». 25. Постановою Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року апеляційні скарги ТОВ «Панамедікус» та ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року залишено без змін. 26. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що для встановлення у судовому рішенні згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» нікчемності правочину, треба встановити волевиявлення учасників такого правочину. За відсутності такого волевиявлення такий правочин є недійсним згідно із загальними правилами статей 203, 215 ЦК України. 27. Апеляційний суд виходив з того, що недійсний правочин є нікчемним згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з моменту його укладення. Проте до моменту застосування вказаної норми права, потрібно встановити волевиявлення сторін. У разі відсутності волевиявлення в однієї зі сторін до моменту укладення такого правочину (момент підписання) застосуванню підлягають загальні правила статей 203, 215 ЦК України щодо недійсності правочину. 28. Установивши, що спірний договір іпотеки було укладено за відсутності рішення як спостережної ради, так і правління ПАТ «Старокиївький банк» на укладення спірного іпотечного договору, суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог, оскільки на момент укладення такого правочину волевиявлення ПАТ «Старокиївський банк» не було. Короткий зміст вимог касаційної скарги 29. У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 30. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на статтю 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції від 04 липня 2014 року, тоді як оспорюваний договір іпотеки було укладено 23 квітня 2014 року. При цьому на момент укладення оспорюваного договору іпотеки (23 квітня 2014 року) діяла редакція цього Закону, згідно із частиною третьою статті 38 якої договори, зазначені в частині другій цієї статті (тобто статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), є нікчемними. Частина друга статті 38 указаного Закону на момент укладення оспорюваного договору іпотеки передбачала інші підстави нікчемності договорів, що укладались неплатоспроможним банком. Крім того, чинна на той момент редакція цієї норми встановлювала обов`язковим критерієм нікчемності договорів, укладених неплатоспроможним банком, те, що виконання таких договорів спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку. 31. Наведених норм матеріального закону у відповідній редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору іпотеки, суди першої та апеляційної інстанцій не застосували, як і положень частини першої статті 215 ЦК України в частині недодержання вимог щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства саме у момент вчинення такого правочину. 32. Згідно з пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 33. Аналогічні висновки неодноразово формулював Верховний Суд у своїх постановах, зокрема у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 604/1210/18, у якій наголошено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. 34. Таким чином, суди неправильно застосували положення матеріального закону, а саме частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 35. Верховний Суд неодноразово висновував, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Такі ж висновки викладено постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц. 36. Крім того, суди неправильно застосували статтю 71 Закону України «Про акціонерні товариства». Суд дійшов висновку про те, що на час укладення іпотечного договору третя особа ОСОБА_2 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради позивача, тому був заінтересованою особою у вчиненні позивачем оспорюваного іпотечного договору в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства». Апеляційний суд у зазначеній частині рішення суду першої інстанції не змінив. Однак наведена норма закону не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_2 стосовно оспорюваного договору іпотеки не був заінтересованою особою: 1) не був стороною такого оспорюваного правочину (договору іпотеки) і не був членом виконавчого органу позивача як сторони оспорюваного договору іпотеки; 2) не отримував винагороду за вчинення оспорюваного договору іпотеки ні від банку (його посадових осіб), ні від відповідача як сторони оспорюваного правочину; 3) не придбавав майно внаслідок оспорюваного договору іпотеки; 4) не брав участі в оспорюваному правочині як представник або посередник. 37. Суди не дослідили Статут ПАТ «Старокиївський банк» та не встановили, чи необхідним було рішення правління банку для укладення головою правління оспорюваного договору іпотеки, та не послались на відповідні належні докази, на підставі яких було встановлено таку необхідність. 38. Суди не мотивували відхилення як доказу копії протоколу спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк» № 10 від 14 квітня 2014 року, наданої представником третьої особи ОСОБА_2 , та не обґрунтували підстав, з яких примірник відповідного протоколу спостережної ради, наданий позивачем, має більшу доказову силу, ніж примірник, наданий представниками відповідача і третьої особи. 39. Таким чином, суди допустили порушення статей 89, 263, 265 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у зв`язку із чим дійшли неправильного висновку стосовно відсутності у посадових осіб позивача необхідного обсягу дієздатності для укладення від імені ПАТ «Старокиївський банк» оспорюваного договору іпотеки, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень по суті спору. Відзиви на касаційну скаргу інших учасників справи 40. Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи до Верховного Суду не подавали. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи 41. Згідно з попереднім договором від 19 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 2 066 250,00 грн, що еквівалентно 250 000,00 дол. США, та зобов`язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 161,90 кв. м. За домовленістю сторін укладення та нотаріальне посвідчення основного договору здійснюватиметься 25 січня2014 року. 42. Додатковою угодою до попереднього договору строк повернення ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 подовжено до 10 червня 2014 року. 43. На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) ПАТ «Старокиївський банк» на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрованого в реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну йому (банку) на праві власності квартиру АДРЕСА_3 , яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м, житловою площею 107,30 кв. м. За умовами договору іпотеки оціночна вартість квартири дорівнює ринковій та становить 4 738 845,76 грн. 44. На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 червня 2014 року № 365 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 червня 2014 року прийнято рішення № 50 «Про виведення з ринку та запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Старокиївський банк» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Старокиївський банк». 45. Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Старокиївський банк» призначено ОСОБА_7 , тимчасову адміністрацію запроваджено з 18 червня по 18 вересня 2014 року. 46. На підставі постанови Правління Національного банку України від 11 вересня 2014 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 вересня 2014 року прийнято рішення № 92, яким з 18 вересня 2014 року запроваджено процедуру ліквідації ПАТ «Старокиївський банк». 47. Під час перевірки договорів (інших правочинів) були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк» з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на той час займав посаду голови наглядової ради ПАТ «Старокиївський банк», що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (уредакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). Договори, які б установлювали зобов`язання ОСОБА_2 перед банком у зв`язку з укладенням таких договорів іпотеки, відсутні. 48. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року. 49. У ПАТ «Старокиївський банк» наявний оригінал протоколу спостережної ради цього банку № 10 від 14 квітня 2014 року з оригінальним підписом третьої особи ОСОБА_2 , який на момент підписання протоколу був головою спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк». У вказаному протоколі розглянуто виключно одне питання - погодження ОСОБА_9 на посаду головного бухгалтера банку. Жодних інших питань у протоколі спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк» № 10 від 14 квітня 2014 року не розглядалося і не значиться. Копія оригінального протоколу спостережної ради № 10 від 14 квітня 2014 року була додана представником банку до матеріалів справи. Суд першої інстанції оглянув оригінал протоколу в судовому засіданні. 50. 01 вересня 2014 року ОСОБА_1 звернув стягнення на предмет іпотеки та зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_3 . Того ж дня відчужив цю квартиру ТОВ «Панамедікус». 51. 15 травня 2019 року між ПАТ «Старокиївський банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію та ТОВ «Новокиївське» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав щодо зазначеної вище квартири, що відрізняються від права власності. Договір купівлі-продажу майнових прав був укладений за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом від 17 квітня 2019 року. Рух справи в суді касаційної інстанції та підстави передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду 52. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. 53. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16, у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 604/1210/18, від 16 травня 2018 року у справі № 916/2872/16). 54. Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 757/23249/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/10006/19. 55. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі;справу призначено до судового розгляду. 56. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України, зокрема для відступу від висновків, викладених Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, щодо можливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року. 57. Зазначена підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що у практиці Касаційного господарського суду сформувався підхід, за яким норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент запровадження щодо банку тимчасової адміністрації. Тобто за змістом висновку Касаційного господарського суду, про відступ від якого поставлено питання, дія статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у будь-якій редакції) поширюється на правочини банку, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, незалежно від того, яка редакція цієї статті була чинна на час вчинення правочинів банком. 58. Проте у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду сформувався підхід, за яким норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент вчинення правочину (постанови Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц, провадження № 61-7190св18, від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18, провадження № 61-20409св19. 59. Отже, існує різна практика в судах різних юрисдикцій щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», коли при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах суди зробили протилежні висновків щодо визначення моменту для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними, - залежно від моменту введення тимчасової адміністрації або моменту укладення договору (вчинення правочину). 60. На переконання колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, без відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, стосовно застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, який був укладений до 11 липня 2014 року, і який оспорюється в цій справі, неможливо правильно вирішити спір та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. 61. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, за наслідком відступу від зазначеного висновку Касаційного господарського суду у справах № 910/12044/19 та № 922/2250/16 необхідно сформулювати висновок так: оскільки нікчемність правочину має абсолютний ефект і діє щодо всіх, то розумна і обачна особа внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидної підстави для кваліфікації відповідного правочину як нікчемного. Норма, яка містить підстави нікчемності (темпоральна і сутнісна складова), має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть застосовуватись для кваліфікації правочину як нікчемного. 62. Ухвалою від 23 листопада 2022 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. Позиція Великої Палати Верховного Суду 63. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. 64. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (статті 15, 16 ЦК України). 65. За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог. 66. У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 67. Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 68. Захист цивільних прав та інтересів першочергово полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи було їх порушено або було необхідне їх правове визначення. 69. Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події. 70. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. 71. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. 72. Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. 73. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. 74. Зі статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. 75. При зверненні до практики Європейського суду з прав людини (рішення від 19 лютого 2009 рокуу справі « Марченко М. В. проти України», заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. 76. Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. 77. У справі, яка переглядається, позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема з посиланням на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів), проведеної відповідно до частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року), були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк», з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 . 78. З метою формування висновків у цій справі та надання оцінки правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права передусім необхідно надати відповідь на питання, яке поставлено перед Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, чи застосовуються положення частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року. Щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми в контексті застосування її критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін у цю норму 79. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 80. Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 81. У статті 38 цього Закону закріплено правовий механізм забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку. Одним з головних елементів цього механізму є виявлення Фондом так званих нікчемних правочинів, які були вчинені банком у підозрілий період, протягом одного року (або трьох років - щодо правочинів з пов`язаними особами) до дня запровадження тимчасової адміністрації банку або ліквідації банку. 82. За результатами перевірки, здійсненої на підставі статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 83. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а згідно із законом. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. 84. Вказана позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3556/17 (провадження № 12-304гс18). 85. Виявлення нікчемних правочинів за участю неплатоспроможного банку та застосування наслідків їх нікчемності не пов`язується законодавцем з їх виконанням. 86. Підстави нікчемності таких правочинів неплатоспроможного банку, вчиненого у підозрілий період, визначені в частині третій статті 38 Закону. 87. Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення та нотаріального посвідчення спірного іпотечного договору), тобто виникнення спірних правовідносин), у частині другій передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; - договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; - договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; - договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; - договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; - господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. 88. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується (частина третя статті 38 Закону в зазначеній редакції). 89. 11 липня 2014 рокунабрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року, яким внесено зміни, зокрема, до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 90. Відповідно до частин другої - четвертої статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції цього Закону від 04 липня 2014 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 91. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: - банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; - банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; - банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; - банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; - банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; - банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; - банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; - банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. 92. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. 93. Порівняльний аналіз двох наведених редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчать про те, що у другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено. 94. Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 95. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). 96. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 97. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. 98. Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. 99. Таким чином, надання зворотної дії в часі законам та нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. 100. Усталеним у судовій практиці та цивільному праві є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. 101. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. 102. Частинами першою, другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 103. Тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину. 104. У Законі України від 04 липня 2014 року № 1586-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» Прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі. 105. Складова, яка визначає підстави для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку нікчемними, відображена у частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», редакції якої неодноразово змінювались. 106. Таким чином, частину третю cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. 107. Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного. 108. З урахуванням наведених висновків Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у пункті 8.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, про те, що набрання чинності з 04 липня 2014 року змін, внесених у статтю 38 Закону не містить обмежень на поширення дії цієї норм на правочини, вчинені банком (щодо якого після вказаної дати запроваджена тимчасова адміністрація) до набрання чинності з 04 липня 2014 року вказаних змін, оскільки нікчемність правочину банку згідно із наведеною реакцією статті 38 Закону за передбачених в її частині третій підстав, пов`язується з фактом запровадження щодо банку тимчасової адміністрації в період дії цієї редакції статті 38 Закону. 109. Передаючи справу на розгляд Великої Падати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного в пункті 50 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19, у якому зазначено, що розірвання договору іпотеки при непогашеній заборгованості за кредитним договором свідчить про те, що банк безпідставно відмовився від власних майнових вимог до іпотекодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника, внаслідок чого договір про розірвання договору іпотеки від 27 червня 2014 року є нікчемним в силу зазначеної норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 110. Вказаний пункт не містить висновків щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми в контексті застосування її критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється й укладений до 11 липня 2014 року. Зазначеною постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу № 910/12044/19 передано на новий розгляд. За результатом нового розгляду Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановою від 30 серпня 2022 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін. При цьому, застосовуючи положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суди використали підхід щодо незворотності дії цієї норми в часі, що узгоджується з висновками, викладеними вище. 111. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у пункті 50 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19, про що ставила питання колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Щодо суті спору 112. У справі, яка переглядається, заявлено вимоги про визнання договору іпотеки недійсним. 113. На обґрунтування підстав недійсності, крім загальних підстав (статті 203, 215 ЦК України), позивач посилався на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів) були виявлені договори іпотеки, що укладені ПАТ «Старокиївський банк» з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на той час займав посаду голови наглядової ради ПАТ «Старокиївський банк», що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 114. За пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року) визнавались нікчемними правочини неплатоспроможного банку з тих підстав, що: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». 115. Проте станом на момент укладення договору іпотеки 24 квітня 2014 року таких підстав нікчемності(на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила. 116. Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення іпотечного договору), у частині другій передбачала підставою нікчемності договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку, такий критерій, як укладення договорів, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій. 117. З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду в цій справі щодо застосування частини третьої cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, посилання позивача на нікчемність договору іпотеки від 23 квітня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року) є безпідставними. 118. Посилання позивача на нікчемність правочину не підтвердились, а тому за наявності відповідних вимог позовної заяви підлягали перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов. 119. Як зазначалось вище, позов пред`явлено саме про визнання недійсним договору іпотеки (статті 203, 215 ЦК України). 120. Посилання позивача у позові на те, що договір іпотеки від 24 квітня 2014 року відповідає критеріям нікчемності, не позбавляло позивача ставити питання про недійсність зазначеного договору із загальних підстав та доводити існування обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення, тобто на загальних підставах спростовувати презумпцію правомірності правочину, що ним і зроблено. 121. У заяві про доповнення підстав позову, поданій до закінчення попереднього розгляду справи, як на підставу недійсності укладеного правочину позивач послався на його невідповідність статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», частині третій статті 92 ЦК України, оскільки голова правління мав право діяти від імені банку, зокрема щодо компетенції на укладення такого правочину, виключно за наявності рішення правління банку, до компетенції якого відповідно до підпункту 6 пункту 10.59 Статуту банку входило вирішення питань про укладення договорів. Прийняття рішення про укладення договорів є компетенцією правління банку, а голова правління лише підписує договори на підставі відповідного рішення правління. 122. Позивач посилався на те, що правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки та не погоджувало його укладення в подальшому, що є підставою для визнання цього правочину недійсним. 123. Вимоги обґрунтовувались, зокрема, тим, що договір іпотеки укладено за відсутності рішення спостережної ради та правління банкупро згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права банку, суперечить його інтересам, оскільки за цим договором надано майнову поруку на безоплатній основі за зобов`язанням ОСОБА_2 продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був сам банк. Наслідком укладення цього договору стало відчуження майна банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. 124. Спірні правовідносини з огляду на предмет спору стосуються обов`язку сторін при укладенні спірного договору дотримуватися вимог, визначених статтею 203 ЦК України, необхідних для чинності правочину. 125. Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 126. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 127. За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 128. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 129. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 130. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, Верховного Суду від 28 листопада 2019 у справі № 910/8357/18, від 17 червня 2020 року у справі № 910/12712/19, від 20 січня 2021 року у справі № 910/8992/19, від 16 березня 2021 року у справі № 910/3356/20, від 18 березня 2021 у справі № 916/325/20 тощо. 131. Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договору недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо. 132. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. 133. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 134. Викладаючи обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги та правові підстави позову, позивач зазначав, що оспорюваний договір суперечить статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутним документам банку, оскільки укладений за відсутності рішення правління банку, до компетенції якого за статутом входить прийняття рішення про укладення правочинів. 135. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 136. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). 137. Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК України, згідно із частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. 138. Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦКУкраїни). 139. Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. 140. За змістом статті 154 ЦК України та статті 13 Закону України «Про акціонерні товариства» установчим документом акціонерного товариства є його статут, який повинен містити відомості, зокрема, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень. 141. Відповідно до частини третьої статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор). 142. Згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» на засіданні колегіального виконавчого органу ведеться протокол. Протокол засідання колегіального виконавчого органу підписується головуючим та надається за вимогою для ознайомлення члену колегіального виконавчого органу, члену наглядової ради або представнику профспілкового чи іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу. 143. Відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові для виконання всіма працівниками товариства. 144. У пункті 10.55 Статуту банку кількість членів Правління банку становить п`ять осіб. 145. Відповідно до пункту 10.58 Статуту банку правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, які відносяться до компетенції загальних зборів акціонерів банку та спостережної ради банку. 146. Згідно із підпунктом 6 пункту 10.59 Статуту банку до компетенції правління банку віднесено вирішення питання здійснення операцій банку, укладання міжбанківських та інших договорів. 147. На засіданні правління банку ведеться протокол. Голова правління банку організовує ведення протоколів засідання правління (пункт 10.62 Статуту банку). 148. У підпунктах 1, 4, 5 пункту 10.64 Статуту банку передбачено, що голова правління банку має право, зокрема, підписувати договори та інші документи, без довіреності представляти інтереси банку та вчиняти від його імені юридичні дії в межах компетенції, визначеної цим Статутом, розпоряджатися коштами та майном банку в межах, визначених цим Статутом. 149. Таким чином, голова правління ПАТ «Старокиївський банк» є компетентним представником цього товариства, уповноваженим від його імені укладати і підписувати оспорюваний договір іпотеки, проте виключно за наявності рішення правління банку про укладення відповідного договору, що за положеннями підпункту 6 пункту 10.59 Статуту є компетенцією саме правління як колегіального органу. 150. Як установлено судами попередніх інстанцій, правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки і таке питання правлінням не розглядалось. 151. Оскільки голова правління ПАТ «Сатрокиївський банк» мав повноваження на підписання договорів від імені цього товариства (у тому числі оспорюваного договору), але не дотримався вимог до порядку вчинення правочину, зокрема його укладення за наявності рішення виконавчого органу товариства (правління), то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину. 152. Особливістю правочинів, вчинених представником, полягають у тому, що вимоги щодо змісту правочину який укладається представником, визначаються крім норм законодавства самою особою, яку представляють, у повноваженнях представника. 153. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України). 154. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 155. Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. 156. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 157. З огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені. 158. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. 159. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13 (провадження № 14-153цс18). 160. У питанні обізнаності контрагента із повноваженнями особи, яка підписує договір, слід в тому числі виходити з того, що якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту товариства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони цього договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента (з таких же висновків виходив Верховний Суд у постановах від 05 листопада 2019 року у справі № 908/2604/18, 20 лютого 2018 у справі № 906/100/17, 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17 та 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16). 161. За установлених у цій справі обставин оспорюваний іпотечний договір від 23 квітня 2014 року від імені ПАТ «Старокиївський банк» (іпотекодавець) був підписаний головою правління ОСОБА_12 , який діяв на підставі Статуту, що безпосередньо викладено в умовах договору. 162. ОСОБА_1, як контрагент банку при укладенні договору був обізнаний з таким статутом у частині, яка стосується відповідних повноважень, а отже, не міг не знати про наявні обмеження повноважень представника на укладення договору, що мало відбуватись на підставі рішення правління, що прямо визначено статутом юридичної особи, а також що голова правління діє з перевищенням повноважень, проте підписав цей договір. 163. Відповідно до змісту статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням своїх повноважень та не схвалений у подальшому довірителем, є таким правочином, зміст якого безпосередньо суперечить імперативному правилу цієї статті, а отже, й не відповідає загальній вимозі чинності правочинів, передбаченій в частині першій статті 203 ЦК України. 164. Водночас, учасником правочину є сторона правочину. Повноваження представника спрямовані на реалізацію волі особи, яку він представляє. Якщо представник діє із перевищенням повноважень та його дії не отримують наступного схвалення особи, яку він представляє, слід вважати, що також має місце порушення частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до вільного волевиявлення учасника правочину, а саме воля та волевиявлення є однією із визначальних засад під час здійснення будь-яких цивільно-правових дій. 165. Тобто дії представника в інтересах особи, яку він представляє з перевищенням повноважень, не ґрунтуються на волі особи, в інтересах якої він діяв. 166. За таких умов зміст договору не відповідає вимогам частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, що є підставою для визнання такого правочину недійсним. 167. Саме з такими вимогами звернувся до суду з позовом позивач, і такий спосіб прямо передбачено ЦК України та є, за установлених у цій справі обставин належним, оскільки відновить порушене право позивача, зокрема договір іпотеки вважатиметься недійсним з моменту його вчинення. 168. Установивши, що спірний договір іпотеки укладено за відсутності рішення правління ПАТ «Старокиївський банк», до компетенції якого Статутом віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі ПАТ «Старокиївський банк» на передачу в іпотеку власного майна на забезпечення зобов`язаньіншої особи. 169. Укладення вказаного договору за відсутності рішення спостережної ради банку та посилання на статтю 71 Закону України «Про акціонерні товариства» за установлених у цій справі обставин не має значення, оскільки це стосується значних правочинів, а у цьому випадку оспорюваний договір таким не кваліфікувався. За таких же підстав вбачаються необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не мотивували відхилення як доказу копії протоколу спостережної ради банку, наданої представником ОСОБА_2 . При тому, що суд першої інстанції в судовому засіданні оглянув оригінал протоколу спостережної ради від 14 квітня 2014 року № 10, наданий представником банку, дав належну оцінку його змісту та виклав свої висновки щодо оцінки цього доказу в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд під час розгляду справи перевіряв аналогічні доводи відповідача щодо наявності рішення спостережної ради з наданою згодою на укладення оспорюваного іпотечного договору та погодився з висновками суду першої інстанції, який врахував саме оригінал протоколу засідання спостережної ради, наданий банком. 170. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 171. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. 172. Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 173. Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. 174. За цих умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. 175. За установлених у цій справі обставин, які свідчать про те, що оспорюваний договір іпотеки укладено з перевищенням представником повноважень, з дефектом волі власника переданого в іпотеку майна, є обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання його недійсним. 176. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110205561) у лютому 2021 року ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого ОСОБА_1 19 вересня2014 року передав квартиру) про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру АДРЕСА_3 . 177. Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 травня 2021 року у справі № 910/2094/21 позов ТОВ «Новокиївське» задоволено. Визнано за ТОВ «Новокиївське» право власності на квартиру АДРЕСА_3 , та витребувано її із незаконного володіння ТОВ «Панамедікус». 178. Наведене рішення було оскаржено в апеляційному порядку та переглядалося апеляційним судом неодноразово, проте постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2023 року постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 вересня 2022 року скасовано, а справу № 910/2094/21 передано на новий апеляційний розгляд. 179. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 24 травня 2021 року та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог через пропуск позивачем позовної давності. 180. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 грудня 2023 року касаційну скаргу ТОВ «Новокиївське» залишено без задоволення. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року (про відмову у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності) у справі № 910/2094/21 залишено без змін. 181. Таким чином, позивач скористався своїм правом на пред`явлення позову про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її від останнього набувача, звернувшись у лютому 2021 році до суду господарської юрисдикції з відповідним позовом. 182. У зазначеній справі як на підстави витребування спірного нерухомого майна (квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ) у останнього набувача за статтею 388 ЦК України ТОВ «Новокиївське», як правонаступник ПАТ «Старокиївський банк» посилалось на те, що договір іпотеки щодо цього майна, укладений 23 квітня 2014 року між ПАТ «Старокиївський банк» як іпотекодавцем та ОСОБА_1 як іпотекодержателем, визнано рішенням суду недійсним, а тому ОСОБА_1 не набув права власності на майно в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. 183. Судовими рішеннями, на які посилався позивач, є рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у справі 757/23349/17, яка є предметом цього перегляду. Тобто встановлення цими судовими рішеннями недійсності правочину стало підставою для пред`явлення позову про витребування нерухомого майна як такого, що вибуло із володіння власника без встановленої законом правової підстави та поза його волею. 184. Велика Палата Верховного Суду враховує існуючу сформовану практику щодо ефективності способу захисту, а також те, що застосований спосіб захисту права чи інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. 185. Проте спір щодо недійсності іпотечного договору перебуває у суді з квітня 2017 року за ініційованим ще ПАТ «Старокиївський банк» позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 . 186. У справі, яка переглядається, вирішено вимоги про визнання договору іпотеки недійсним із загальних підстав, пред`явлення такої вимоги є правом позивача і спрямовано на встановлення недійсності правочину і відповідних наслідків. Цей спір вирішено між сторонами правочину, на підставі якого майно вибуло із власності банку, та спростована презумпція його правомірності. 187. У справі № 910/2094/21 про витребування майна у останнього набувача, яка розглядалась у порядку господарського судочинства, вирішувався спір між іншими сторонами, які є юридичними особами, а саме: позивачем ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) та відповідачем ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого ОСОБА_1 19 вересня 2014 року передав квартиру). 188. У справі, яка переглядається, стороною оспорюваного іпотечного договору є фізична особа ОСОБА_1 , а отже, вимоги про недійсність такого правочину підвідомчі саме суду загальної юрисдикції, що у свою чергу унеможливлює спростування презумпції правомірності зазначеного правочину в рамках розгляду справи про витребування майна, який існує між юридичними особами, в суді господарської юрисдикції. 189. Визнання недійсним договору іпотеки за судовим рішенням у цій справі, спростовує презумпцію правомірності зазначеного правочину, що зокрема і спрямовано на захист порушеного права позивача і сприятиме його відновленню, а отже, за установлених у цій справі конкретних обставин і висновків такий спосіб є належним і ефективним. 190. Суди попередніх інстанцій по суті правильно вирішили спір та визнали оспорюваний договір іпотеки недійсним, проте частково помилились у підставах його недійсності, а також у своїх висновках у застосуванні положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми та застосування визначених у ній критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється у цій справі і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін у цю норму. 191. За таких обставин мотивувальні частини судових рішень слід змінити з урахуванням висновків, наведених у цій постанові. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги 192. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 193. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 194. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України). 195. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково: рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови, резолютивну частину залишити без змін. Щодо розподілу судових витрат 196. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 197. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Україниякщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 198. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінює рішення лише у частині мотивів за яких задоволено позов про визнання договору недійсним, то в такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК Українине проводиться. Керуючись статтею 141, частиною першою статті 400, пунктами, 3, 4 частини першої статті 409, статтями 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року змінити в частині мотивів задоволення позову про визнання договору іпотеки недійсним, виклавши її в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова М. В. Мазур Постанова оформлена суддею Воробйовою І. А. в порядку частини третьої статті 415 ЦПК України Джерело: ЄДРСР 118137217

Коли читаєш от такі викладення рішень, розумієш, що саме рішення писав не суддя, а помічник з дуже невеликим досвідом. Рішення суду більш нагадує роман ніж рішення з чіткими формулюваннями. Велика палата зазначила: 17. Беручи до уваги очевидну необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і те, що суд касаційної інстанції не має права (повноважень) встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також дотримуючись принципу процесуальної економії, попри те, що заявник не ставив вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції, Велика Палата вважає за необхідне, окрім судового рішення касаційної інстанції (ухвала ВАСУ від 10 липня 2014 року), скасувати й рішення суду апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року) та направити справу до апеляційної інстанції.