ANTIRAID

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у цивільній справі № 757/23249/17-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Новокиївське» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус», про визнання недійсним іпотечного договору. 13 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, з правовими висновками якої не погоджуюсь і відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку. Ухвалюючи рішення Велика Палата Верховного Суду не виконала поставлених перед касаційним судом завдань цивільного судочинства і залишила поза увагою вимоги процесуального закону в частині таких основних засад судочинства як обов`язковість судового рішення. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду постановила рішення, яке не має жодного практичного значення для сторін, не сприятиме захисту їх прав, свобод чи інтересів і не вирішує жодної юридичної проблеми у справі. Натомість таке судове рішення не забезпечить виконання Верховним Судом свого завдання, визначеного статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині забезпечення єдності та сталості судової практики. Правова позиція викладена у постанові суперечить десяткам попередніх рішень тієї ж Великої Палати, однак питання про відступ від попередньої судової практики не вирішено. Таким чином, за наявності вимог статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статей 2 і 18 ЦПК щодо обов`язковості судових рішень Верховного Суду, Велика Палата ухвалила рішення всупереч правовим позиціям самого суду. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на запобігання порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 3 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45)). Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися для захисту інтересу в юридичній визначеності лише в разі неможливості захисту позивачем його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 32)). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України). Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання недійсними договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. У справі, що розглядається, спір фактично зводиться до відсутності права іпотеки. Водночас позивач та його правонаступник відповідних позовних вимог у цій справі не пред`являли. Визнання нікчемного, на переконання позивача, договору іпотеки недійсним не призведе до ефективного поновлення його прав, оскільки право власності на предмет іпотеки вже відчужено третій особі - ТОВ «Панамедікус». Вимог до цього товариства у межах цієї справи позивач не пред`явив. Водночас позивач та його правонаступник відповідних позовних вимог у цій справі не пред`являли. Визнання нікчемного, на переконання позивача, договору іпотеки недійсним не призведе до ефективного поновлення його прав, оскільки право власності на предмет іпотеки вже відчужено третій особі - ТОВ «Панамедікус». Вимог до цього товариства у межах цієї справи позивач не пред`явив. Натомість, як вбачається із Єдиного державного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110205561) у лютому 2021 року ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого 19 вересня 2014 року передано спірну квартиру) про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 травня 2021 року у справі № 910/2094/21 позов ТОВ «Новокиївське» задоволено. Визнано за ТОВ «Новокиївське» право власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувано її із незаконного володіння ТОВ «Панамедікус». Наведене рішення було оскаржено в апеляційному порядку та переглядалося апеляційним судом неодноразово. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 грудня 2023 року, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 24 травня 2021 року та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «Новокиївське» відмовлено у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Таким чином, позивач скористався своїм правом на пред`явлення належного позову про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її від останнього набувача. Отже, на мою думку, рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, яка перебувала на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду слід було скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ТОВ «Новокиївське», оскільки незалежно від задоволення його вимог про визнання іпотечного договору недійсним, його права на квартиру не будуть поновлені. У той же час рішенням Великої Палати про визнання недійсним договору іпотеки у цій справі створюється лише ілюзія досягнення справедливого вирішення справи та хибним шляхом спрямовується судова практика в аналогічних спорах, реальне відновлення права власності у яких може бути досягнуте не поданням кількох безрезультатних позовів, а витребуванням майна на користь того у кого це майно було відібрано незаконним шляхом. Суддя О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 118071718

Коли мова йде про права фінансових спекулянтів та недобросовісних банків і ФГВФО випадкові люди готові не тільки натягувати сову на глобус, а й порвати її на дрібненькі шматочки та відступити від будь-чого аби вгодити. В цій справі у випадкових людей настало тимчасове просвітлення і вони встановили, що неефективний спосіб захисту, якщо так хоче позивач теж може бути. Єдине так це хоч добре, що наруга над ст. 58 Конституції України не відбулась, але все підготували для наступного разу зазначивши, що якщо законом перебачать погіршення становища особи заднім числом, то це можна.

Постанова Іменем України 13 березня 2024 року м. Київ справа № 757/23249/17 провадження № 14-95цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус», про визнання недійсним іпотечного договору за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І. УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» (далі - ПАТ «Старокиївський банк», банк), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Новокиївське» (далі - ТОВ «Новокиївське»), звернулося з позовом про визнання недійсним іпотечного договору. 2. Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 був акціонером та головою спостережної ради банку. 3. Згідно з попереднім договором від 19 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 2 066 250,00 грн (еквівалент 250 000,00 дол. США) та зобов`язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 -3 загальною площею 161,90 кв. м. Згідно з додатковою угодою до попереднього договору строк повернення ОСОБА_2 грошей ОСОБА_1 подовжено до 10 червня 2014 року. 4. На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) банк згідно з договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрованим у реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну банку на праві власності квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 -3, яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м, житловою площею 107,30 кв. м. Оціночна вартість квартири дорівнює ринковій та складає 4 738 845,76 грн. 5. На підставі постанови Правління Національного банку України від 11 вересня 2014 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 вересня 2014 року прийнято рішення № 92, яким з 18 вересня 2014 року запроваджена процедура ліквідації ПАТ «Старокиївський банк» та уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» призначено ОСОБА_7 . 6. Відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб забезпечено проведення перевірки правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. За результатами перевірки були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк», з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на момент їх укладення займав посаду голови спостережної ради ПАТ «Старокиївський Банк». При цьому договори, які б встановлювали зобов`язання ОСОБА_2 перед банком у зв`язку з укладенням таких договорів, відсутні. Договори іпотеки, укладені банком на забезпечення зобов`язань ОСОБА_2 відповідають критеріям нікчемності, передбаченим пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 7. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, що не відповідає положенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Укладений договір іпотеки суперечить інтересам банку, оскільки надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 8. При цьому ОСОБА_2 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був банк. 9. Фактично відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 , а грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою спостережної ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. 10. У заяві про зміну шляхом доповнення підстав позову, поданої до закінчення підготовчого засідання, позивач як на підставу недійсності оспорюваного правочину послався на те, що цей правочин був укладений неуповноваженою особою та з порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки голова правління ПАТ «Старокиївський банк» мав право вчиняти та підписувати відповідний правочин виключно за наявності рішення правління банку, до компетенції якого відповідно до підпункту 6 пункту 10.59 Статуту ПАТ «Старокиївський банк», затвердженого черговими загальними зборами акціонерів банку 25 квітня 2013 року, та погодженого Національним банком України 07 червня 2013 року (далі - Статут банку) входило вирішення питань, зокрема, щодо укладення міжбанківських та інших договорів. Ця вимога є загальновідомою і безпосередньо випливає з положень Статуту банку. 11. Прийняття рішення про укладення договорів є компетенцією правління банку, а голова правління лише підписує договори на підставі відповідного рішення правління. 12. Правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки та не погоджувало його укладення в подальшому, що є підставою для визнання цього правочину недійсним. 13. Посилаючись на зазначені обставини, позивач на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив суд визнати недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 (ОСОБА_1) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 14. Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року позов ПАТ «Старокиївський банк» задоволено. 15. Визнано недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 (ОСОБА_1) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. 16. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Старокиївський банк» судовий збір у розмірі 1 600 грн. 17. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір іпотеки відповідно до пунктів 1, 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час укладення такого правочину) містить ознаки нікчемного правочину, оскільки укладення безоплатного договору про надання майнової поруки суперечить спеціальній правосуб`єктності ПАТ «Старокиївський банк». 18. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішень щодо укладення оспорюваного договору іпотеки, що є порушенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Правління ПАТ «Старокиївський банк» також не приймало рішення про укладення спірного договору, що є порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства». 19. За особистим зобов`язанням ОСОБА_2 щодо продажу об`єктів нерухомості ОСОБА_1 або повернення йому сум грошових коштів за попереднім договором банк поручився власним майном та передав в іпотеку ОСОБА_1 об`єкт нерухомості за договором іпотеки, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 20. Надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 21. У результаті укладення договору іпотеки та попереднього договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2 , відбувся перехід права власності на належне банку нерухоме майно (квартиру АДРЕСА_3 ). При цьому ОСОБА_2 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і було власністю банку. Будь-які документи, які б підтверджували намір ОСОБА_2 придбати у банку майно з метою його подальшого перепродажу третім особам, відсутні. 22. Суд першої інстанції дійшов висновку про нікчемність спірного іпотечного договору разом з усіма його додатковими угодами. 23. Крім того, установивши, що на час укладення іпотечного договору третя особа ОСОБА_2 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради, суд першої інстанції з посиланням на пункт 3 частини першої статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» дійшов висновку, що ОСОБА_2 був заінтересованою особою у вчиненні оспорюваного іпотечного договору в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства». Таким чином, відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 , а грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. Короткий зміст постанови апеляційного суду 24. 16 жовтня 2019 року ухвалою Київського апеляційного суду, занесеною до журналу судового засідання та залишеною без змін постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року, до участі у справі як правонаступника позивача - ПАТ «Старокиївський банк» залучено ТОВ «Новокиївське». 25. Постановою Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року апеляційні скарги ТОВ «Панамедікус» та ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року залишено без змін. 26. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що для встановлення у судовому рішенні згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» нікчемності правочину, треба встановити волевиявлення учасників такого правочину. За відсутності такого волевиявлення такий правочин є недійсним згідно із загальними правилами статей 203, 215 ЦК України. 27. Апеляційний суд виходив з того, що недійсний правочин є нікчемним згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з моменту його укладення. Проте до моменту застосування вказаної норми права, потрібно встановити волевиявлення сторін. У разі відсутності волевиявлення в однієї зі сторін до моменту укладення такого правочину (момент підписання) застосуванню підлягають загальні правила статей 203, 215 ЦК України щодо недійсності правочину. 28. Установивши, що спірний договір іпотеки було укладено за відсутності рішення як спостережної ради, так і правління ПАТ «Старокиївький банк» на укладення спірного іпотечного договору, суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог, оскільки на момент укладення такого правочину волевиявлення ПАТ «Старокиївський банк» не було. Короткий зміст вимог касаційної скарги 29. У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 30. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на статтю 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції від 04 липня 2014 року, тоді як оспорюваний договір іпотеки було укладено 23 квітня 2014 року. При цьому на момент укладення оспорюваного договору іпотеки (23 квітня 2014 року) діяла редакція цього Закону, згідно із частиною третьою статті 38 якої договори, зазначені в частині другій цієї статті (тобто статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), є нікчемними. Частина друга статті 38 указаного Закону на момент укладення оспорюваного договору іпотеки передбачала інші підстави нікчемності договорів, що укладались неплатоспроможним банком. Крім того, чинна на той момент редакція цієї норми встановлювала обов`язковим критерієм нікчемності договорів, укладених неплатоспроможним банком, те, що виконання таких договорів спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку. 31. Наведених норм матеріального закону у відповідній редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору іпотеки, суди першої та апеляційної інстанцій не застосували, як і положень частини першої статті 215 ЦК України в частині недодержання вимог щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства саме у момент вчинення такого правочину. 32. Згідно з пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 33. Аналогічні висновки неодноразово формулював Верховний Суд у своїх постановах, зокрема у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 604/1210/18, у якій наголошено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. 34. Таким чином, суди неправильно застосували положення матеріального закону, а саме частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 35. Верховний Суд неодноразово висновував, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Такі ж висновки викладено постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц. 36. Крім того, суди неправильно застосували статтю 71 Закону України «Про акціонерні товариства». Суд дійшов висновку про те, що на час укладення іпотечного договору третя особа ОСОБА_2 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради позивача, тому був заінтересованою особою у вчиненні позивачем оспорюваного іпотечного договору в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства». Апеляційний суд у зазначеній частині рішення суду першої інстанції не змінив. Однак наведена норма закону не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_2 стосовно оспорюваного договору іпотеки не був заінтересованою особою: 1) не був стороною такого оспорюваного правочину (договору іпотеки) і не був членом виконавчого органу позивача як сторони оспорюваного договору іпотеки; 2) не отримував винагороду за вчинення оспорюваного договору іпотеки ні від банку (його посадових осіб), ні від відповідача як сторони оспорюваного правочину; 3) не придбавав майно внаслідок оспорюваного договору іпотеки; 4) не брав участі в оспорюваному правочині як представник або посередник. 37. Суди не дослідили Статут ПАТ «Старокиївський банк» та не встановили, чи необхідним було рішення правління банку для укладення головою правління оспорюваного договору іпотеки, та не послались на відповідні належні докази, на підставі яких було встановлено таку необхідність. 38. Суди не мотивували відхилення як доказу копії протоколу спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк» № 10 від 14 квітня 2014 року, наданої представником третьої особи ОСОБА_2 , та не обґрунтували підстав, з яких примірник відповідного протоколу спостережної ради, наданий позивачем, має більшу доказову силу, ніж примірник, наданий представниками відповідача і третьої особи. 39. Таким чином, суди допустили порушення статей 89, 263, 265 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у зв`язку із чим дійшли неправильного висновку стосовно відсутності у посадових осіб позивача необхідного обсягу дієздатності для укладення від імені ПАТ «Старокиївський банк» оспорюваного договору іпотеки, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень по суті спору. Відзиви на касаційну скаргу інших учасників справи 40. Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи до Верховного Суду не подавали. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи 41. Згідно з попереднім договором від 19 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 2 066 250,00 грн, що еквівалентно 250 000,00 дол. США, та зобов`язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 161,90 кв. м. За домовленістю сторін укладення та нотаріальне посвідчення основного договору здійснюватиметься 25 січня2014 року. 42. Додатковою угодою до попереднього договору строк повернення ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 подовжено до 10 червня 2014 року. 43. На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) ПАТ «Старокиївський банк» на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрованого в реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну йому (банку) на праві власності квартиру АДРЕСА_3 , яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м, житловою площею 107,30 кв. м. За умовами договору іпотеки оціночна вартість квартири дорівнює ринковій та становить 4 738 845,76 грн. 44. На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 червня 2014 року № 365 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 червня 2014 року прийнято рішення № 50 «Про виведення з ринку та запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Старокиївський банк» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Старокиївський банк». 45. Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Старокиївський банк» призначено ОСОБА_7 , тимчасову адміністрацію запроваджено з 18 червня по 18 вересня 2014 року. 46. На підставі постанови Правління Національного банку України від 11 вересня 2014 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 вересня 2014 року прийнято рішення № 92, яким з 18 вересня 2014 року запроваджено процедуру ліквідації ПАТ «Старокиївський банк». 47. Під час перевірки договорів (інших правочинів) були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк» з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на той час займав посаду голови наглядової ради ПАТ «Старокиївський банк», що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (уредакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). Договори, які б установлювали зобов`язання ОСОБА_2 перед банком у зв`язку з укладенням таких договорів іпотеки, відсутні. 48. Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року. 49. У ПАТ «Старокиївський банк» наявний оригінал протоколу спостережної ради цього банку № 10 від 14 квітня 2014 року з оригінальним підписом третьої особи ОСОБА_2 , який на момент підписання протоколу був головою спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк». У вказаному протоколі розглянуто виключно одне питання - погодження ОСОБА_9 на посаду головного бухгалтера банку. Жодних інших питань у протоколі спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк» № 10 від 14 квітня 2014 року не розглядалося і не значиться. Копія оригінального протоколу спостережної ради № 10 від 14 квітня 2014 року була додана представником банку до матеріалів справи. Суд першої інстанції оглянув оригінал протоколу в судовому засіданні. 50. 01 вересня 2014 року ОСОБА_1 звернув стягнення на предмет іпотеки та зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_3 . Того ж дня відчужив цю квартиру ТОВ «Панамедікус». 51. 15 травня 2019 року між ПАТ «Старокиївський банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію та ТОВ «Новокиївське» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав щодо зазначеної вище квартири, що відрізняються від права власності. Договір купівлі-продажу майнових прав був укладений за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом від 17 квітня 2019 року. Рух справи в суді касаційної інстанції та підстави передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду 52. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. 53. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16, у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 604/1210/18, від 16 травня 2018 року у справі № 916/2872/16). 54. Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 757/23249/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/10006/19. 55. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі;справу призначено до судового розгляду. 56. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України, зокрема для відступу від висновків, викладених Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, щодо можливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року. 57. Зазначена підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що у практиці Касаційного господарського суду сформувався підхід, за яким норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент запровадження щодо банку тимчасової адміністрації. Тобто за змістом висновку Касаційного господарського суду, про відступ від якого поставлено питання, дія статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у будь-якій редакції) поширюється на правочини банку, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, незалежно від того, яка редакція цієї статті була чинна на час вчинення правочинів банком. 58. Проте у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду сформувався підхід, за яким норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент вчинення правочину (постанови Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц, провадження № 61-7190св18, від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18, провадження № 61-20409св19. 59. Отже, існує різна практика в судах різних юрисдикцій щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», коли при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах суди зробили протилежні висновків щодо визначення моменту для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними, - залежно від моменту введення тимчасової адміністрації або моменту укладення договору (вчинення правочину). 60. На переконання колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, без відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, стосовно застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, який був укладений до 11 липня 2014 року, і який оспорюється в цій справі, неможливо правильно вирішити спір та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. 61. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, за наслідком відступу від зазначеного висновку Касаційного господарського суду у справах № 910/12044/19 та № 922/2250/16 необхідно сформулювати висновок так: оскільки нікчемність правочину має абсолютний ефект і діє щодо всіх, то розумна і обачна особа внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидної підстави для кваліфікації відповідного правочину як нікчемного. Норма, яка містить підстави нікчемності (темпоральна і сутнісна складова), має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть застосовуватись для кваліфікації правочину як нікчемного. 62. Ухвалою від 23 листопада 2022 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. Позиція Великої Палати Верховного Суду 63. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. 64. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (статті 15, 16 ЦК України). 65. За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог. 66. У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 67. Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 68. Захист цивільних прав та інтересів першочергово полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи було їх порушено або було необхідне їх правове визначення. 69. Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події. 70. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. 71. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. 72. Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. 73. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. 74. Зі статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. 75. При зверненні до практики Європейського суду з прав людини (рішення від 19 лютого 2009 рокуу справі « Марченко М. В. проти України», заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. 76. Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. 77. У справі, яка переглядається, позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема з посиланням на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів), проведеної відповідно до частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року), були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк», з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 . 78. З метою формування висновків у цій справі та надання оцінки правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права передусім необхідно надати відповідь на питання, яке поставлено перед Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, чи застосовуються положення частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року. Щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми в контексті застосування її критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін у цю норму 79. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 80. Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 81. У статті 38 цього Закону закріплено правовий механізм забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку. Одним з головних елементів цього механізму є виявлення Фондом так званих нікчемних правочинів, які були вчинені банком у підозрілий період, протягом одного року (або трьох років - щодо правочинів з пов`язаними особами) до дня запровадження тимчасової адміністрації банку або ліквідації банку. 82. За результатами перевірки, здійсненої на підставі статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 83. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а згідно із законом. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. 84. Вказана позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3556/17 (провадження № 12-304гс18). 85. Виявлення нікчемних правочинів за участю неплатоспроможного банку та застосування наслідків їх нікчемності не пов`язується законодавцем з їх виконанням. 86. Підстави нікчемності таких правочинів неплатоспроможного банку, вчиненого у підозрілий період, визначені в частині третій статті 38 Закону. 87. Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення та нотаріального посвідчення спірного іпотечного договору), тобто виникнення спірних правовідносин), у частині другій передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; - договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; - договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; - договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; - договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; - господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. 88. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується (частина третя статті 38 Закону в зазначеній редакції). 89. 11 липня 2014 рокунабрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року, яким внесено зміни, зокрема, до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 90. Відповідно до частин другої - четвертої статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції цього Закону від 04 липня 2014 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 91. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: - банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; - банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; - банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; - банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; - банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; - банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; - банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; - банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. 92. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. 93. Порівняльний аналіз двох наведених редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчать про те, що у другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено. 94. Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 95. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). 96. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 97. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. 98. Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. 99. Таким чином, надання зворотної дії в часі законам та нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. 100. Усталеним у судовій практиці та цивільному праві є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. 101. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. 102. Частинами першою, другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 103. Тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину. 104. У Законі України від 04 липня 2014 року № 1586-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» Прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі. 105. Складова, яка визначає підстави для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку нікчемними, відображена у частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», редакції якої неодноразово змінювались. 106. Таким чином, частину третю cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. 107. Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного. 108. З урахуванням наведених висновків Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у пункті 8.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, про те, що набрання чинності з 04 липня 2014 року змін, внесених у статтю 38 Закону не містить обмежень на поширення дії цієї норм на правочини, вчинені банком (щодо якого після вказаної дати запроваджена тимчасова адміністрація) до набрання чинності з 04 липня 2014 року вказаних змін, оскільки нікчемність правочину банку згідно із наведеною реакцією статті 38 Закону за передбачених в її частині третій підстав, пов`язується з фактом запровадження щодо банку тимчасової адміністрації в період дії цієї редакції статті 38 Закону. 109. Передаючи справу на розгляд Великої Падати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного в пункті 50 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19, у якому зазначено, що розірвання договору іпотеки при непогашеній заборгованості за кредитним договором свідчить про те, що банк безпідставно відмовився від власних майнових вимог до іпотекодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника, внаслідок чого договір про розірвання договору іпотеки від 27 червня 2014 року є нікчемним в силу зазначеної норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 110. Вказаний пункт не містить висновків щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми в контексті застосування її критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється й укладений до 11 липня 2014 року. Зазначеною постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу № 910/12044/19 передано на новий розгляд. За результатом нового розгляду Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановою від 30 серпня 2022 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін. При цьому, застосовуючи положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суди використали підхід щодо незворотності дії цієї норми в часі, що узгоджується з висновками, викладеними вище. 111. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у пункті 50 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19, про що ставила питання колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Щодо суті спору 112. У справі, яка переглядається, заявлено вимоги про визнання договору іпотеки недійсним. 113. На обґрунтування підстав недійсності, крім загальних підстав (статті 203, 215 ЦК України), позивач посилався на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів) були виявлені договори іпотеки, що укладені ПАТ «Старокиївський банк» з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який на той час займав посаду голови наглядової ради ПАТ «Старокиївський банк», що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 114. За пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року) визнавались нікчемними правочини неплатоспроможного банку з тих підстав, що: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». 115. Проте станом на момент укладення договору іпотеки 24 квітня 2014 року таких підстав нікчемності(на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила. 116. Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення іпотечного договору), у частині другій передбачала підставою нікчемності договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку, такий критерій, як укладення договорів, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій. 117. З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду в цій справі щодо застосування частини третьої cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, посилання позивача на нікчемність договору іпотеки від 23 квітня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року) є безпідставними. 118. Посилання позивача на нікчемність правочину не підтвердились, а тому за наявності відповідних вимог позовної заяви підлягали перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов. 119. Як зазначалось вище, позов пред`явлено саме про визнання недійсним договору іпотеки (статті 203, 215 ЦК України). 120. Посилання позивача у позові на те, що договір іпотеки від 24 квітня 2014 року відповідає критеріям нікчемності, не позбавляло позивача ставити питання про недійсність зазначеного договору із загальних підстав та доводити існування обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення, тобто на загальних підставах спростовувати презумпцію правомірності правочину, що ним і зроблено. 121. У заяві про доповнення підстав позову, поданій до закінчення попереднього розгляду справи, як на підставу недійсності укладеного правочину позивач послався на його невідповідність статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», частині третій статті 92 ЦК України, оскільки голова правління мав право діяти від імені банку, зокрема щодо компетенції на укладення такого правочину, виключно за наявності рішення правління банку, до компетенції якого відповідно до підпункту 6 пункту 10.59 Статуту банку входило вирішення питань про укладення договорів. Прийняття рішення про укладення договорів є компетенцією правління банку, а голова правління лише підписує договори на підставі відповідного рішення правління. 122. Позивач посилався на те, що правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки та не погоджувало його укладення в подальшому, що є підставою для визнання цього правочину недійсним. 123. Вимоги обґрунтовувались, зокрема, тим, що договір іпотеки укладено за відсутності рішення спостережної ради та правління банкупро згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права банку, суперечить його інтересам, оскільки за цим договором надано майнову поруку на безоплатній основі за зобов`язанням ОСОБА_2 продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був сам банк. Наслідком укладення цього договору стало відчуження майна банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. 124. Спірні правовідносини з огляду на предмет спору стосуються обов`язку сторін при укладенні спірного договору дотримуватися вимог, визначених статтею 203 ЦК України, необхідних для чинності правочину. 125. Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 126. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 127. За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 128. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 129. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 130. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, Верховного Суду від 28 листопада 2019 у справі № 910/8357/18, від 17 червня 2020 року у справі № 910/12712/19, від 20 січня 2021 року у справі № 910/8992/19, від 16 березня 2021 року у справі № 910/3356/20, від 18 березня 2021 у справі № 916/325/20 тощо. 131. Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договору недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо. 132. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. 133. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 134. Викладаючи обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги та правові підстави позову, позивач зазначав, що оспорюваний договір суперечить статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутним документам банку, оскільки укладений за відсутності рішення правління банку, до компетенції якого за статутом входить прийняття рішення про укладення правочинів. 135. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 136. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). 137. Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК України, згідно із частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. 138. Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦКУкраїни). 139. Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. 140. За змістом статті 154 ЦК України та статті 13 Закону України «Про акціонерні товариства» установчим документом акціонерного товариства є його статут, який повинен містити відомості, зокрема, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень. 141. Відповідно до частини третьої статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор). 142. Згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» на засіданні колегіального виконавчого органу ведеться протокол. Протокол засідання колегіального виконавчого органу підписується головуючим та надається за вимогою для ознайомлення члену колегіального виконавчого органу, члену наглядової ради або представнику профспілкового чи іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу. 143. Відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові для виконання всіма працівниками товариства. 144. У пункті 10.55 Статуту банку кількість членів Правління банку становить п`ять осіб. 145. Відповідно до пункту 10.58 Статуту банку правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, які відносяться до компетенції загальних зборів акціонерів банку та спостережної ради банку. 146. Згідно із підпунктом 6 пункту 10.59 Статуту банку до компетенції правління банку віднесено вирішення питання здійснення операцій банку, укладання міжбанківських та інших договорів. 147. На засіданні правління банку ведеться протокол. Голова правління банку організовує ведення протоколів засідання правління (пункт 10.62 Статуту банку). 148. У підпунктах 1, 4, 5 пункту 10.64 Статуту банку передбачено, що голова правління банку має право, зокрема, підписувати договори та інші документи, без довіреності представляти інтереси банку та вчиняти від його імені юридичні дії в межах компетенції, визначеної цим Статутом, розпоряджатися коштами та майном банку в межах, визначених цим Статутом. 149. Таким чином, голова правління ПАТ «Старокиївський банк» є компетентним представником цього товариства, уповноваженим від його імені укладати і підписувати оспорюваний договір іпотеки, проте виключно за наявності рішення правління банку про укладення відповідного договору, що за положеннями підпункту 6 пункту 10.59 Статуту є компетенцією саме правління як колегіального органу. 150. Як установлено судами попередніх інстанцій, правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки і таке питання правлінням не розглядалось. 151. Оскільки голова правління ПАТ «Сатрокиївський банк» мав повноваження на підписання договорів від імені цього товариства (у тому числі оспорюваного договору), але не дотримався вимог до порядку вчинення правочину, зокрема його укладення за наявності рішення виконавчого органу товариства (правління), то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину. 152. Особливістю правочинів, вчинених представником, полягають у тому, що вимоги щодо змісту правочину який укладається представником, визначаються крім норм законодавства самою особою, яку представляють, у повноваженнях представника. 153. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України). 154. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 155. Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. 156. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 157. З огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені. 158. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. 159. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13 (провадження № 14-153цс18). 160. У питанні обізнаності контрагента із повноваженнями особи, яка підписує договір, слід в тому числі виходити з того, що якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту товариства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони цього договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента (з таких же висновків виходив Верховний Суд у постановах від 05 листопада 2019 року у справі № 908/2604/18, 20 лютого 2018 у справі № 906/100/17, 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17 та 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16). 161. За установлених у цій справі обставин оспорюваний іпотечний договір від 23 квітня 2014 року від імені ПАТ «Старокиївський банк» (іпотекодавець) був підписаний головою правління ОСОБА_12 , який діяв на підставі Статуту, що безпосередньо викладено в умовах договору. 162. ОСОБА_1, як контрагент банку при укладенні договору був обізнаний з таким статутом у частині, яка стосується відповідних повноважень, а отже, не міг не знати про наявні обмеження повноважень представника на укладення договору, що мало відбуватись на підставі рішення правління, що прямо визначено статутом юридичної особи, а також що голова правління діє з перевищенням повноважень, проте підписав цей договір. 163. Відповідно до змісту статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням своїх повноважень та не схвалений у подальшому довірителем, є таким правочином, зміст якого безпосередньо суперечить імперативному правилу цієї статті, а отже, й не відповідає загальній вимозі чинності правочинів, передбаченій в частині першій статті 203 ЦК України. 164. Водночас, учасником правочину є сторона правочину. Повноваження представника спрямовані на реалізацію волі особи, яку він представляє. Якщо представник діє із перевищенням повноважень та його дії не отримують наступного схвалення особи, яку він представляє, слід вважати, що також має місце порушення частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до вільного волевиявлення учасника правочину, а саме воля та волевиявлення є однією із визначальних засад під час здійснення будь-яких цивільно-правових дій. 165. Тобто дії представника в інтересах особи, яку він представляє з перевищенням повноважень, не ґрунтуються на волі особи, в інтересах якої він діяв. 166. За таких умов зміст договору не відповідає вимогам частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, що є підставою для визнання такого правочину недійсним. 167. Саме з такими вимогами звернувся до суду з позовом позивач, і такий спосіб прямо передбачено ЦК України та є, за установлених у цій справі обставин належним, оскільки відновить порушене право позивача, зокрема договір іпотеки вважатиметься недійсним з моменту його вчинення. 168. Установивши, що спірний договір іпотеки укладено за відсутності рішення правління ПАТ «Старокиївський банк», до компетенції якого Статутом віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі ПАТ «Старокиївський банк» на передачу в іпотеку власного майна на забезпечення зобов`язаньіншої особи. 169. Укладення вказаного договору за відсутності рішення спостережної ради банку та посилання на статтю 71 Закону України «Про акціонерні товариства» за установлених у цій справі обставин не має значення, оскільки це стосується значних правочинів, а у цьому випадку оспорюваний договір таким не кваліфікувався. За таких же підстав вбачаються необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не мотивували відхилення як доказу копії протоколу спостережної ради банку, наданої представником ОСОБА_2 . При тому, що суд першої інстанції в судовому засіданні оглянув оригінал протоколу спостережної ради від 14 квітня 2014 року № 10, наданий представником банку, дав належну оцінку його змісту та виклав свої висновки щодо оцінки цього доказу в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд під час розгляду справи перевіряв аналогічні доводи відповідача щодо наявності рішення спостережної ради з наданою згодою на укладення оспорюваного іпотечного договору та погодився з висновками суду першої інстанції, який врахував саме оригінал протоколу засідання спостережної ради, наданий банком. 170. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 171. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. 172. Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 173. Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. 174. За цих умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. 175. За установлених у цій справі обставин, які свідчать про те, що оспорюваний договір іпотеки укладено з перевищенням представником повноважень, з дефектом волі власника переданого в іпотеку майна, є обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання його недійсним. 176. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110205561) у лютому 2021 року ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого ОСОБА_1 19 вересня2014 року передав квартиру) про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру АДРЕСА_3 . 177. Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 травня 2021 року у справі № 910/2094/21 позов ТОВ «Новокиївське» задоволено. Визнано за ТОВ «Новокиївське» право власності на квартиру АДРЕСА_3 , та витребувано її із незаконного володіння ТОВ «Панамедікус». 178. Наведене рішення було оскаржено в апеляційному порядку та переглядалося апеляційним судом неодноразово, проте постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2023 року постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 вересня 2022 року скасовано, а справу № 910/2094/21 передано на новий апеляційний розгляд. 179. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 24 травня 2021 року та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог через пропуск позивачем позовної давності. 180. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 грудня 2023 року касаційну скаргу ТОВ «Новокиївське» залишено без задоволення. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 03 серпня 2023 року (про відмову у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності) у справі № 910/2094/21 залишено без змін. 181. Таким чином, позивач скористався своїм правом на пред`явлення позову про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її від останнього набувача, звернувшись у лютому 2021 році до суду господарської юрисдикції з відповідним позовом. 182. У зазначеній справі як на підстави витребування спірного нерухомого майна (квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ) у останнього набувача за статтею 388 ЦК України ТОВ «Новокиївське», як правонаступник ПАТ «Старокиївський банк» посилалось на те, що договір іпотеки щодо цього майна, укладений 23 квітня 2014 року між ПАТ «Старокиївський банк» як іпотекодавцем та ОСОБА_1 як іпотекодержателем, визнано рішенням суду недійсним, а тому ОСОБА_1 не набув права власності на майно в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. 183. Судовими рішеннями, на які посилався позивач, є рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у справі 757/23349/17, яка є предметом цього перегляду. Тобто встановлення цими судовими рішеннями недійсності правочину стало підставою для пред`явлення позову про витребування нерухомого майна як такого, що вибуло із володіння власника без встановленої законом правової підстави та поза його волею. 184. Велика Палата Верховного Суду враховує існуючу сформовану практику щодо ефективності способу захисту, а також те, що застосований спосіб захисту права чи інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. 185. Проте спір щодо недійсності іпотечного договору перебуває у суді з квітня 2017 року за ініційованим ще ПАТ «Старокиївський банк» позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 . 186. У справі, яка переглядається, вирішено вимоги про визнання договору іпотеки недійсним із загальних підстав, пред`явлення такої вимоги є правом позивача і спрямовано на встановлення недійсності правочину і відповідних наслідків. Цей спір вирішено між сторонами правочину, на підставі якого майно вибуло із власності банку, та спростована презумпція його правомірності. 187. У справі № 910/2094/21 про витребування майна у останнього набувача, яка розглядалась у порядку господарського судочинства, вирішувався спір між іншими сторонами, які є юридичними особами, а саме: позивачем ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) та відповідачем ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого ОСОБА_1 19 вересня 2014 року передав квартиру). 188. У справі, яка переглядається, стороною оспорюваного іпотечного договору є фізична особа ОСОБА_1 , а отже, вимоги про недійсність такого правочину підвідомчі саме суду загальної юрисдикції, що у свою чергу унеможливлює спростування презумпції правомірності зазначеного правочину в рамках розгляду справи про витребування майна, який існує між юридичними особами, в суді господарської юрисдикції. 189. Визнання недійсним договору іпотеки за судовим рішенням у цій справі, спростовує презумпцію правомірності зазначеного правочину, що зокрема і спрямовано на захист порушеного права позивача і сприятиме його відновленню, а отже, за установлених у цій справі конкретних обставин і висновків такий спосіб є належним і ефективним. 190. Суди попередніх інстанцій по суті правильно вирішили спір та визнали оспорюваний договір іпотеки недійсним, проте частково помилились у підставах його недійсності, а також у своїх висновках у застосуванні положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми та застосування визначених у ній критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється у цій справі і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін у цю норму. 191. За таких обставин мотивувальні частини судових рішень слід змінити з урахуванням висновків, наведених у цій постанові. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги 192. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 193. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 194. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України). 195. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково: рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови, резолютивну частину залишити без змін. Щодо розподілу судових витрат 196. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 197. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Україниякщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 198. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінює рішення лише у частині мотивів за яких задоволено позов про визнання договору недійсним, то в такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК Українине проводиться. Керуючись статтею 141, частиною першою статті 400, пунктами, 3, 4 частини першої статті 409, статтями 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року змінити в частині мотивів задоволення позову про визнання договору іпотеки недійсним, виклавши її в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова М. В. Мазур Постанова оформлена суддею Воробйовою І. А. в порядку частини третьої статті 415 ЦПК України Джерело: ЄДРСР 118137217

Коли читаєш от такі викладення рішень, розумієш, що саме рішення писав не суддя, а помічник з дуже невеликим досвідом. Рішення суду більш нагадує роман ніж рішення з чіткими формулюваннями. Велика палата зазначила: 17. Беручи до уваги очевидну необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і те, що суд касаційної інстанції не має права (повноважень) встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також дотримуючись принципу процесуальної економії, попри те, що заявник не ставив вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції, Велика Палата вважає за необхідне, окрім судового рішення касаційної інстанції (ухвала ВАСУ від 10 липня 2014 року), скасувати й рішення суду апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року) та направити справу до апеляційної інстанції.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року м. Київ Справа № 2а-14139/12/2670 Провадження № 11-199зва23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Уркевича В. Ю., судді-доповідача Гриціва М. І., суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю: секретаря судового засідання Біляр Л. В., заявника ОСОБА_1 , представника Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві Галущенко О. М., розглянула на відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2014 року у справі № 2а-14139/12/2670 за позовом ОСОБА_1 до Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві) про стягнення заборгованості і ВСТАНОВИЛА: 1. У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов`язати відповідача провести розрахунок при звільненні і сплатити йому: 37 152 грн 72 коп. заборгованість із виплати заробітної плати; 14 670 грн - заборгованість за затримку розрахунку при звільненні; 2 970 грн 24 коп. - компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати заробітної плати. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 19 листопада 2012 року позов задовольнив частково. Зобов`язав Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві провести розрахунок при звільненні ОСОБА_1 та сплатити йому заборгованість з виплати заробітної плати, заборгованість за затримку розрахунку при звільненні та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати заробітної плати. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві не погодилося з рішенням суду першої інстанції і подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржене рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 24 січня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково. Зобов`язав Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 17 лютого по 04 березня 2010 року та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. ОСОБА_1 та його представник Пучко В. Д. не погодилися з рішенням суду апеляційної інстанції і подали касаційні скарги, в яких із посиланням на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права просили скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вищий адміністративний суд України (далі також - ВАСУ) ухвалою від 10 липня 2014 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Пучка В. Д. залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року - без змін. 2. ОСОБА_1 не примирився із зазначеними судовими рішеннями й подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) заяву, у якій скаржився на порушення своїх прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтею 1 Першого протоколу до цієї Конвенції, прояв яких полягав у незаконному позбавленні його заробітної плати і ненаведенні національними судами достатнього обґрунтування у своїх рішеннях про відмову у задоволенні його позовних вимог щодо виплати заборгованості. ЄСПЛ за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 у своєму рішенні від 14 грудня 2023 року у справі «Коргун проти України»» (заява № 68907/14) (далі - Рішення Суду) констатував, що суди [апеляційний суд та ВАСУ] не виконали свого обов`язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. Відтак ЄСПЛ не зміг дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим». Наслідком таких дій національних судів стало порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Водночас з покликанням на свій висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції та, зокрема, на раніше наведені міркування стосовно змін в національне нормативне регулювання права на отримання будь-якої заробітної плати працівниками міліції, коли вони перебували під вартою і, таким чином, не виконували своїх службових обов`язків, які були внесені після події (обставин) спору, Суд вирішив, що розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві ОСОБА_1 , тому нема потреби у винесенні окремого рішення у зв`язку зі скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Щодо застосування статті 41 Конвенції Суд зазначив, що не вбачає жодного причинно-наслідкового зв`язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; через що відхиляє цю вимогу, але заразом зауважує, що національне законодавство, зокрема статті 361 і 362 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), дозволяє заявнику вимагати відновлення провадження. 3. 25 грудня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року, ухвали ВАСУ від 10 липня 2014 року з передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. За результатами розгляду заяви просить скасувати ухвалу ВАСУ від 10 липня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ГУ НП у місті Києві в особі Деснянського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві на його користь заборгованість по заробітній платі у розмірі 33 363 грн 33 коп., заборгованість за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 104 711 грн 24 коп. та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати заробітної плати у розмірі 213 867 грн. 4. Суддя Великої Палати ухвалою від 15 січня 2024 року відкрив провадження за виключними обставинами в цій справі, а ухвалою від 20 лютого 2024 року призначив справу до розгляду на судовому засіданні на 14 березня 2024 року о 12 годині 30 хвилин. 5. На судовому засіданні ОСОБА_1 просив задовольнити вимоги, які він відобразив у своїй заяві про перегляд за виключними обставинами рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій. Підставами для розв`язання конфлікту, який виник через невиплату заборгованої йому заробітної плати, просить використати фактори, які лягли в основу Рішення ЄСПЛ від 14 грудня 2023 року у справі «Коргун проти України»» (заява № 68907/14). Представниця Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві Галущенко О. М. висловилася проти задоволення заяви ОСОБА_1 з вимогами виплатити заборговане грошове забезпечення, заборгованість за затримку розрахунку при звільненні та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати грошового забезпечення, бо вважає, що нема законних підстав для виплати цих платежів. За її словами, ОСОБА_1 як працівник правоохоронного органу не може очікувати плати (грошового забезпечення) за виконання службових повноважень, яких насправді не виконував у зв`язку з тим, що був арештований (тимчасово перебував під вартою) за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Поряд з тим підкреслює, що в рамках цього провадження для відповіді на питання, чи має ОСОБА_1 право на виплату заборгованого грошового забезпечення та інших платежів, пов`язаних із цими коштами, потрібно скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і направити справу для розгляду до суду апеляційної інстанції. 6. Велика Палата заслухала суддю-доповідача, сторони, які з`явилися на судове засідання, перевірила викладені в заяві доводи й вирішила, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6 розділу І Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Одним з елементів закріпленого в цій статті права на справедливий суд є належне відправлення правосуддя. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв`язку із цим обмежувати право на судовий захист (абзац п`ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002). Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 7. Відповідно до частини першої статті 158 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень) судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови, а стаття 163 КАС України визначала зміст постанови. Згідно із частиною першою статті 163 КАС України постанова складається з: мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався. Відповідно до частини першої статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина третя статті 159 КАС України). 8. Обставини, які встановлені судами, можна коротко викласти таким чином. Позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України з 2001 року. З 2008 року обіймав посаду оперуповноваженого відділу боротьби зі злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві. 03 лютого 2010 року позивача затримали за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 Кримінального кодексу (далі - КК) України у порядку статті 115 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України. 05 лютого 2010 року строк затримання продовжено до 10 діб. 12 лютого 2010 року Голосіївський районний суд міста Києва обрав позивачу запобіжний захід - тримання під вартою. Начальник ГУ МВС України в місті Києві наказом № 139о/с від 17 лютого 2010 року відсторонив позивача від виконання службових обов`язків у зв`язку з порушенням стосовно нього кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України. Відстороненим від виконання службових обов`язків позивач мав бути на час проведення службового розслідування. Службове розслідування було завершене 04 березня 2010 року складенням відповідного висновку. Деснянський районний суд міста Києва вироком від 06 травня 2011 року засудив ОСОБА_1 за частиною другою статті 368 КК України до позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки. Вирок набрав законної сили 03 серпня 2011 року. Начальник ГУ МВС України в місті Києві наказом № 561о/с від 16 вересня 2011 року звільнив позивача з органів внутрішніх справ згідно з пунктом 67 Положення про проходження служби (як особу, засуджену за вчинення злочину, після вступу в законну силу вироку суду) з 19 вересня 2011 року. Грошове забезпечення позивачу не нараховувалось та не виплачувалось з 03 лютого 2010 року по день звільнення зі служби - 19 вересня 2011 року. 9. Суд першої інстанції постановою від 19 листопада 2012 року позов задовольнив частково. Зобов`язав Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві провести розрахунок при звільненні ОСОБА_1 та сплатити заборгованість із заробітної плати, заборгованість за затримку розрахунку при звільненні та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати заробітної плати. В решті позову відмовив. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції (ухвала від 10 липня 2014 року), постановою від 24 січня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Зобов`язав Деснянське РУ ГУ МВС України в місті Києві нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 17 лютого по 04 березня 2010 року та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. В задоволенні решти позовних вимог відмовив. Апеляційній суд, коли ухвалював таке рішення, виходив із того, що відповідно до підпункту 3.5.2 пункту 3.5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499 (у редакції, чинній на момент відсторонення позивача від виконання службових обов`язків), особа рядового і начальницького складу, щодо якої проводиться службове розслідування, може бути відсторонена від виконання службових обов`язків за займаною посадою зі збереженням посадового окладу, окладу за спеціальним званням, надбавки за вислугу років та інших надбавок і доплат. Збереження грошового забезпечення за викладених підстав є обов`язком відповідача, а не правом. Водночас відповідно до підпункту 3.4.5 пункту 3.4 цієї самої Інструкції при виплаті грошового забезпечення за час перебування в розпорядженні не зараховується: час перебування під арештом у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності в разі закриття кримінальної справи або винесення виправдувального вироку - з дня арешту до дня звільнення включно. З огляду на ці «підстави» апеляційний суд виснував, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню лише щодо збереження за ним грошового забезпечення на час проведення службового розслідування (з 17 лютого по 04 березня 2010 року) та його виплати з урахуванням компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати. Зі змісту рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій випливає, що підґрунтям для часткового задоволення позовних вимог стали відомості про проведення стосовно позивача службового розслідування з 17 лютого по 04 березня 2010 року, упродовж часу якого за правилами підпункту 3.5.2 пункту 3.5 Інструкції особі, стосовно якої провадиться таке розслідування, виплачується грошове забезпечення у визначеному цією Інструкцією розмірі. Щодо іншого періоду, за який позивач теж просив стягнути кошти, то суди з покликанням на підпункт 3.4.5 пункту 3.4 згаданої Інструкції зазначили, що нема підстав для їхньої виплати, позаяк позивач перебував у розпорядженні [органу внутрішніх справ] або [був виведеним поза штат]. 10. У Рішенні Суду мовиться, що згідно з його з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з гідним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-1). Це зобов`язання передбачає, що сторона провадження може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші, пункт 185, від 06 листопада 2018 року з подальшими посиланнями). У рамках обставин цієї справи Суд зазначив, що апеляційний суд не прокоментував, чому він вважав положення про перебування у розпорядженні [органу внутрішніх справ] застосовними до заявника, з огляду на те, що не було доведено ухвалення будь-якого рішення про перебування його у розпорядженні. Заявник вказав на проблему в обґрунтуванні, яке навів апеляційний суд, але ВАСУ жодним чином не прокоментував цей аргумент, лише повторив обґрунтування апеляційного суду. Суд також підкреслив, що не вбачає опосередкованої відповіді на аргументи заявника (як протилежний приклад дивитись, наприклад, на рішення у справі «Чівінскайте проти Литви» (Civinskaite v. Lithuania), заява № 21218/12, пункти 142-144, від 15 вересня 2020 року)). 11. Далі Суд зазначив, що за цих обставин неможливо з`ясувати, чи суди просто знехтували розглядом цього аргументу, чи мали намір відхилити його, і, якщо таким був їхній намір, якими були підстави для такого рішення. [Національні] суди не посилалися на будь-яке інше положення національного законодавства, яке могло б бути підставою для невиплати заробітної плати заявнику за відповідний період. Під час провадження на національному рівні відповідач посилався на зміни у відповідних нормативно-правових актах, які надалі були внесені у 2012 році. Його аргументи у зв`язку із цим були неоднозначними: він прямо не сказав (не кажучи вже про цитування будь-якого положення законодавства на підтвердження свого аргументу), що зміни мали застосовуватися ретроактивно, а радше стверджував, що у зв`язку зі змінами він мав би складнощі з виконанням рішення з бюджетних причин. Крім того, Уряд стверджував, що ці зміни були додатковими і просто чітко вказували на відповідне правило, яке, як вони вважали, вже існувало в національному законодавстві ще до їхнього внесення, а саме що законодавство не передбачало права на отримання будь-якої заробітної плати працівниками міліції, коли вони перебували під вартою і, отже, не виконували своїх службових обов`язків. Це також збігається з аргументом, наведеним відповідачем у його апеляційній скарзі. Однак ні апеляційний суд, ні ВАСУ не посилалися на жоден із цих аргументів. Ба більше, ні відповідач, ні Уряд ніколи не наводили жодного конкретного положення законодавства, на якому могли б ґрунтуватися ці аргументи. 12. Отож, як випливає зі змісту та суті Рішення Суду, порушення конвенційних приписів полягало насамперед у тому, що якщо суди апеляційної чи касаційної інстанцій вирішили, що факторами, які в окресленій правовій ситуації унеможливлювали виплату позивачеві грошового забезпечення, були дії і «рішення» про перебування працівника міліції ОСОБА_1 в розпорядженні органу внутрішніх справ або, інакше кажучи, - поза штатною посадою упродовж часу, коли він був під арештом у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, період перебування під яким (арештом) не зараховується (не має зараховуватися) для виплати грошового забезпечення, то згадані національні суди мали би назвати (послатися, використати), щонайменше, «рішення» (офіційний документ), яке б підтверджувало переведення ОСОБА_1 в розпорядження органу внутрішніх справ, тобто у статус працівника міліції, який не давав би правомірних підстав для виплати грошового забезпечення. У Рішенні Суд акцентував увагу й на тому, що апеляційний, касаційний суди на противагу вимогам закону жодним чином не прокоментували (не відреагували) на доводи (позицію) позивача про те, що підстави, які суди поклали в основу відмови виплатити йому заборговане грошове забезпечення та інші пов`язані з ним грошові кошти, не існували. Суд підсумував, що національні суди не виконали свого обов`язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. У такому разі Суд не може дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим». Такий висновок Суду має означати заразом, що констатація порушення конвенційних прав не повинна звільняти національні суди, які допустили порушення цих прав під час судового розгляду, від їхнього виправлення в межах національного законодавства, зокрема, як зазначив сам Суд, з дотриманням статті 361 і 362 КАС України вимагати відновлення провадження. 13. За змістом пункту 1 статті 46 розділу ІІ Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV визначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). 14. З огляду на встановлення в Рішенні Суду порушення права позивача на справедливий розгляд його справи оскаржувані рішення належить визнати ухваленими з порушенням приписів адміністративного процесуального законодавства, зокрема частини третьої статті 159 КАС України (чинної на час розгляду справи), щодо обґрунтованості судового рішення. Характер установлених Судом порушень під час розгляду справи позивача, які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції через несправедливий розгляд справи, ставлять під сумнів рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі. Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного, засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Отже, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог у контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування ухвали суду касаційної інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з направленням матеріалів заяви до суду апеляційної інстанції для ухвалення судового рішення відповідно до вимог КАС України з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Суду. 15. За змістом частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. В суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. Неявка заявника або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. 16. До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права. Констатовані Судом порушення конвенційних вимог в контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій з направленням справи до суду апеляційної інстанції для ухвалення судового рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Суду. З огляду на викладене вимоги заявника підлягають задоволенню в частині прохання про скасування судового рішення касаційної інстанції у цій справі, але не можуть бути задоволені в частині ухвалення нового - позитивного для нього судового рішення. 17. Беручи до уваги очевидну необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і те, що суд касаційної інстанції не має права (повноважень) встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також дотримуючись принципу процесуальної економії, попри те, що заявник не ставив вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції, Велика Палата вважає за необхідне, окрім судового рішення касаційної інстанції (ухвала ВАСУ від 10 липня 2014 року), скасувати й рішення суду апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року) та направити справу до апеляційної інстанції. Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) змінив систему судоустрою в Україні, яку тепер складають: місцеві суди, апеляційні суди та Верховний Суд. Указом Президента України від 29 грудня 2017 року № 455/2017 «Про ліквідацію апеляційних адміністративних судів та утворення апеляційних адміністративних судів в апеляційних округах» був створений Шостий апеляційний адміністративний суд, який розпочав свою роботу з 03 жовтня 2018 року. Юрисдикція Шостого апеляційного адміністративного суду поширюється, зокрема, на місто Київ. Київський апеляційний адміністративний суд наразі перебуває у стані ліквідації. Отож апеляційною інстанцією у цій справі є Шостий апеляційний адміністративний суд. Керуючись статтями 344, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2014 року у справі № 2а-14139/12/2670 за позовом ОСОБА_1 до Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про стягнення заборгованості - скасувати, справу направити до Шостого апеляційного адміністративного суду для розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач М. І. Гриців Судді: О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний І. А. Воробйова О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач В. В. Король О. С. Ткачук О. В. Кривенда Є. А. Усенко М. В. Мазур Н. В. Шевцова С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118137216

‼️🇷🇼Президент України одночасно підписав низку законопроектів, які суттєво змінюють питання мобілізації та військового обліку. Детально Ви про це дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 30 травня 2023 року № 3127-IX Про внесення змін до Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3127-IX#Text 🔸ЗУ від 21 березня 2024 року № 3621-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3621-IX#Text 🔸ЗУ від 16 січня 2024 року № 3549-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення порядку обробки та використання даних у державних реєстрах для військового обліку та набуття статусу ветерана війни під час дії воєнного стану - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3549-ІХ#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Суд за результатом посутнього аналізу статей 3, 16, 50 Конституції України, Рішення від 7 квітня 2021 року № 1-р(II)/2021 констатує, що Верховна Рада України Законом № 1584 повторно запровадила правове регулювання з тим самим недоліком, а саме визначила у частині третій статті 54 Закону № 796 мінімальні розміри державної пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи у розмірах менших, ніж їх було гарантовано Законом № 796 у редакції Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“» від 6 червня 1996 року № 230/96–ВР. Тому, „повторно запровадивши правове регулювання з тим самим недоліком, Верховна Рада України порушила вимогу частини другої статті 8 Основного Закону України, за якою закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй“ (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2018 року № 13-р/2018). Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що частиною третьою статті 54 Закону № 796 вчергове порушено належний рівень соціального захисту та засадничий обов’язок держави щодо відшкодування завданої шкоди особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що не відповідає частині першій статті 3, частині другій статті 8, статті 16, частині третій статті 22, частині першій статті 46, частині першій статті 50 Конституції України. Дослідивши питання, порушені в конституційних скаргах, Суд дійшов висновку, що частина третя статті 54 Закону №796 не відповідає Конституції України (є неконституційною) і утрачає чинність через три місяці з дня припинення чи скасування воєнного стану введеного Указом Президента України „Про введення воєнного стану в Україні“ від 24 лютого 2022 року №64/2022 зі змінами. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/4_r_1_2024.pdf 4_r_1_2024 щодо гарантій соціального захисту та відшкодування шкоди особам з інвалідністю, яка настала внаслідок Чорнобильської катастрофи.pdf

‼️🇷🇼Парламент досить тихо прийняв черговий закон який запускає новий інструмент для позбавлення українців землі. На що варто звернути увагу та що потрібно знати Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸ЗУ Про аграрні ноти - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3586-20#n252 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Желєзного І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22 (провадження № 12-80гс23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» (далі - Товариство) до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі - Вапнярська селищна рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі - КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання незаконними і скасування рішень та реєстраційних дій, поновлення запису за касаційною скаргою Товариства на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 Короткий виклад історії справи У листопаді 2022 року Товариство звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Вапнярської селищної ради, в якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просило: - визнати незаконними та скасувати два рішення 19 сесії VIII скликання Вапнярської селищної радивід 22.11.2021 № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; - визнати незаконними та скасувати чотири рішення 29 сесії VIII скликання Вапнярської селищної радивід 19.07.2022 № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»»; - визнати незаконним та скасувати рішення 32 сесії VIII скликання Вапнярської селищної радивід 25.10.2022 № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка Водоканал» зі зміною цільового призначення»; - скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) на новостворені земельні ділянки з кадастровими номерами 0523955400:02:002:0208, 0523955400:02:002:0209, 0523955400:02:002:0210 (далі - Земельні ділянки-2, -3, -4 відповідно), що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0011 площею 3,7110 га, яка розташована на території Ради за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, смт Вапнярка, вул. Незалежності, 231 (далі - Земельна ділянка-1); - скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок-2, -3, -4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки-1, в Державному земельному кадастрі; - поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку-1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради (83 сесія 8 скликання) № 1320 від 05.11.2020. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023 позов задоволено. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову, а також стягнуто з Товариства на користь Ради 39 899 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. 06.03.2024 постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу Товариства задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 у справі № 902/1207/22 змінено, вказавши у пункті 4 її резолютивної частини 37 215 грн судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, замість 39 899 грн. В іншій частині постанову залишено без змін. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Предметом спору у цій справі, серед іншого, є визнання незаконними та скасування рішень Вапнярської селищної ради: від 22.11.2021, ухвалених на 19 сесії VIII скликання: - № 988, яким Вапнярська селищна рада припинила дію договору оренди у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено, а також доручила відділу юридичної роботи, податків та земельних ресурсів звернутися до державного реєстратора для внесення відомостей про припинення права оренди; - № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки», яким надала згоду на поділ Земельної ділянки-1 на три окремих ділянки орієнтовними площами 1,1955, 1,4030 та 1,1125 га, а також доручила селищному голові укласти із землевпорядною організацією договір на виконання таких робіт; від 19.07.2022, ухвалених на 29 сесії VIII скликання чотири рішення: - № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, затвердити технічну документацію із землеустрою щодо поділу Земельної ділянки-1 комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на Земельні ділянки-2, -3, -4 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код згідно із КВЦПЗ - 03.07) загальними площами 1,1955, 1,4030 та 1,1125 га відповідно, а також зареєструвати вказані земельні ділянки; - № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка водоканал», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення Земельної ділянки-4 із зміною цільового призначення з «03.07 - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі» на « 11.04 - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води)» з метою подальшої передачі в постійне користування вказаної ділянки КП «Вапнярка водоканал» для будівництва магістрального водогону; - № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати в оренду Товариству на 1 (один) рік Земельну ділянку-2, на якій розташовані його об`єкти приватної власності; - № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастром номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати в оренду Товариству на 1 (один) рік Земельну ділянку-3, на якій розташовані його об`єкти приватної власності; - від 25.10.2022, прийняте на 32 сесії VIII скликання № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал», зі зміною цільового призначення», яким Вапнярська селищна рада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою щодо відведення КП «Вапнярка водоканал» Земельної ділянки-4 зі зміною цільового призначення з «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі» (код згідно з КВЦПЗД 03.07) на «для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води)» (код згідно із КВЦПЗД 11.04) з метою подальшої передачі в постійне користування для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води; код згідно із КВЦПЗД 11.04). Отже, позивач, вважаючи незаконними і такими, що підлягають скасуванню, зазначені рішення Вапнярської селищної ради, оскаржив їх до суду в порядку господарського судочинства. На наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду про розгляд справи по суті вирішення позовних вимог провизнання незаконними та скасування двох рішень 19 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 22.11.2021 № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; чотирьох рішень 29 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 19.07.2022 № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»»; рішення 32 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 25.10.2022 № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка Водоканал», зі зміною цільового призначення» у порядку господарського судочинства, є помилковим з таких міркувань. Статтею 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено повноваження сільського, селищного, міського голови, який, зокрема, представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства (пункт 14 частини четвертої статті 42); укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до законодавства (пункт 16 частини четвертої статті 42). Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. У статті 12 Земельного кодексу України визначені повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин. Зокрема, відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 цього Кодексу до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. Конституційний Суд України у Рішенні від 1 квітня 2010 року у справі № 10-рп/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України наголосив, що за правовою позицією Конституційного Суду України (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2002 року N 6-рп/2002) до предмету відання місцевого самоврядування згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», зокрема, належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону (пункт 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. За висновком Конституційного Суду України, викладеним у Рішенні від 1 квітня 2010 року у справі № 10-рп/2010, положення частини першої статті 143 Конституції України «вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції» стосується вирішення органами місцевого самоврядування як суб`єктами владних повноважень питань, визначених законами, зокрема, у галузі земельних відносин. Конституційний Суд України виснував, що повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин, визначені у пунктах «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, охоплюються зазначеним у статті 143 Конституції України поняттям «інші питання місцевого значення», а тому при їх здійсненні сільські, селищні, міські ради виступають як суб`єкти владних повноважень, які реалізують розпорядчі та інші функції. Таким чином, рішення органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями територіальних громад, в тому числі щодо укладання, розірвання договорів оренди земельних ділянок, поділу земельної ділянки комунальної власності, виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення та інші, є реалізацією суб`єктами владних повноважень владних управлінських функцій. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Приписами статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. З огляду на викладене вважаємо, що спори щодо оскарження рішень сільських, селищних, міських рад щодо розпорядження землями територіальних громад, в тому числі щодо укладання, розірвання договорів оренди земельних ділянок, поділу земельної ділянки комунальної власності, виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення та інші, які прийняті суб`єктами владних повноважень, що реалізують розпорядчі та інші функції, в межах повноважень, визначених статтею 143 Конституції України, пунктом 34 статті 26, статтею 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтею 12 Земельного кодексу України, - належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Отже, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року судом, встановленим законом, який розглядає справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, є суд адміністративної юрисдикції на підставі статей 5, 19 КАС України. Ураховуючи наведене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду не мала підстав розглядати справу в частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування двох рішень 19 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 22.11.2021 № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; чотирьох рішень 29 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 19.07.2022 № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»»; рішення 32 сесії VIII скликання Вапнярської селищної ради від 25.10.2022 № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка Водоканал», зі зміною цільового призначення». Провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог підлягало закриттю, оскільки, на наше переконання, спір у цій частині належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Судді: Н. В. Шевцова І. В. Желєзний Джерело: ЄДРСР 118109233

Велика палата зазначила: 19 жовтня 2023 року ЄСПЛ за результатами розгляду заяви № 42419/04 ухвалив рішення у справі «Погребний та інші проти України» (Case of Pogrebnyy and others v. Ukraine). ОСОБА_2 (далі - перший заявник) скаржився на порушення Україною статті 8 Конвенції. На думку заявника таке порушення було зумовлено тим, що працівники міліції вилучили та не повернули його особисті, а також фінансові документи, які вилучені в ході розслідування кримінальних справ. ЄСПЛ погодився з доводами заявника і вказав, що «вилучення документів, які часто необхідні у повсякденному житті… становлять втручання у приватне життя… Не беручи до уваги стверджуване вилучення паспорта … заявника для виїзду за кордон, оскільки не зовсім зрозуміло, чи був такий паспорт йому виданий, Суд зазначає, що вилучене в нього посвідчення водія також було документом, необхідним для щоденного використання. Таким чином, його вилучення становило тривале втручання в особисте життя заявника». Ці обставини, на думку ЄСПЛ, підтверджують порушення статті 8 Конвенції. При цьому ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи за позовом про відшкодування моральної шкоди, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у цій справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду цієї справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду. Тому відсутні законні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, зокрема відсутні підстави для скасування за виключними обставинами за пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України ухвали Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року.

Постанова Іменем України 13 березня 2024 року м. Київ Справа № 2-534-03 Провадження № 14-161свц23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. за участю секретаря судового засідання - Войтовича С. М., представника відповідача -ОСОБА_1 , розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд за виключними обставинами судового рішення (ухвали) Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року у справі за заявою ОСОБА_2 , зацікавлені особи: Міністерство внутрішніх справ України, Державне казначейство України, про відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 мільйонів гривень, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У січні 2003 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) та Державного казначейства України моральної шкоди, заподіяної при розслідуванні кримінальної справи №08-6086. Свої вимоги він обґрунтовував тим, що 15 квітня 1999 року проти нього було порушено кримінальну справу, проведено обшук та виїмку його майна, документів, печаток, грошей, а його взято під варту. 12 квітня 2000 року кримінальну справу щодо нього закрили, проте 28 грудня 2000 року постанова про закриття кримінального провадження була скасована. У наведеному заявник вбачав завдання йому моральної шкоди, у зв'язку з чим просив стягнути з відповідачів 5 мільйонів гривень. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 13 листопада 2003 року та ухвалою Верховного Суду України від 09 вересня 2005 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що попереднє слідство у справі проводилося не працівниками Міністерства внутрішніх справ України, а слідчим відділом Васильківського міського відділу внутрішніх справ. Моральна шкода, завдана позивачеві незаконними діями працівників цього підрозділу вже відшкодована у розмірі 10 тисяч гривень на підставі ухвали Васильківського міського суду Київської області від 19 грудня 2002 року. Зміст та мотиви заяви 13 листопада 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою у порядку пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в якій просить скасувати рішення Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року та ухвалити нове рішення про стягнення з МВС України та Державного казначейства України моральну шкоду у розмірі 5 мільйонів грн та 4 млрд Євро з метою втілення в життя програми допомоги людям на 997 мільярдів доларів США. Заява мотивована тим, що рішенням ЄСПЛ від 19 жовтня 2023 року у справі «Погребний та інші проти України» (Caseof Pogrebnyy and othersv. Ukraine) встановлено порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та те, що діями правоохоронних органів України йому була завдана моральна шкода. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року відкрито провадження за виключними обставинами за заявою ОСОБА_2 та призначено справу до розгляду в судовому засіданні. Клопотання щодо постановлення судом окремої ухвали 27 листопада 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із клопотанням винести окрему ухвалу щодо злочинів проти дітей та багатодітних України. При цьому просив: направити окрему ухвалу «для виконання керівництву СБУ, керівництву ДБР, в Міжнародний кримінальний суд в Гаагу по геноциду дітей, багатодітних України, в Міжнародний суд ООН по геноциду дітей, багатодітних України, по справі державного зрадника України, керівника ОЗУ «Васильківські мародери» про негайне взяття всіх вищевказаних осіб в тому числі і працівників, генералів МВС України, членів ОЗУ «Васильківські мародери» під варту... По негайному арешту всього їхнього майна, коштів, власності, для забезпечення в подальшому цивільних позовів до членів даного ОЗУ «Васильківські мародери» та проведення слідства з притягненням до відповідальності всіх цих осіб з їхніми співучасниками злочинів з МВС України. Та негайного припинення геноциду дітей, багатодітних..» Підстави постановлення судом окремої ухвали визначені у статті 262 ЦПК України. Зокрема, частиною першою унормовано, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Частини друга-четверта цієї статті встановлюють випадки постановлення окремої ухвали щодо дій або бездіяльності адвоката або прокурора, державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, свідка, експерта чи перекладача. У справі, що розглядається, заявник просить переглянути судове рішення 2003 року про відмову у відшкодуванні моральної шкоди за виключними обставинами. Наведені у клопотанні доводи не стосуються обставин цієї справи, тому не можуть бути підставою для постановлення Великою Палатою Верховного Суду окремої ухвали і у задоволенні клопотання ОСОБА_2 належить відмовити. Клопотання про розгляд справи за відсутності заявника 11 грудня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за його відсутності. Ураховуючи те, що доводи щодо перегляду судового рішення за виключними обставинами ОСОБА_2 виклав у своїй заяві, інших пояснень чи уточнень у судовому засіданні щодо цієї заяви Велика Палата Верховного Суду не потребує, тому клопотання заявника підлягає задоволенню. Клопотання про видачу закордонного паспорта та повернення спадщини 03 січня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із клопотанням, в якому просив «Міністерство внутрішніх справ України з його керівництвом та слідчими, з Міністерством юстиції України та його керівництвом, з СБУ та його керівництвом, з Міністерством закордонних справ України та його керівництвом, з Міністерством юстиції Франції та його керівництвом та іншими особами в шестимісячний термін видати ОСОБА_2 новий закордонний паспорт. Повернути ОСОБА_2 всю викрадену в нього спадщину по кримінальній справі № 08-6086 від його спадкодавця ОСОБА_2 з Франції за участю окремих працівників МВС та їхніх співучасників на загальну суму в 45 мільярдів Євро за період з 1999р. по 2024р. та оформити в установленому законом порядку заново спадщину померлого у Франції ОСОБА_2 на його законного спадкоємця ОСОБА_2 під судовим контролем по цьому всіх суддів Великої Палати Верховного Суду по даній справі». Зазначене клопотання задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до положень національного законодавства, зокрема, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд не наділений повноваженнями щодо оформлення і видачі паспортів, закликання до спадщини, оформлення спадкових прав. Тому у задоволенні клопотання ОСОБА_2 слід відмовити. Щодо залучення до участі у справі третіх осіб 26 січня 2024 року громадська організація «Спілка багатодітних Київщини» звернулася до Великої палати Верховного Суду із клопотанням про залучення її до участі у справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги. Відповідно до частини першої статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Тобто треті особи можуть бути залучені до участі у справі виключно судом першої інстанції і до початку розгляду справи по суті спору. Натомість спір у справі № 2-534/2003 вже було розглянуто по суті у вересні 2003 року і в результаті судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій ухвалені відповідні судові рішення. Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву ОСОБА_2 про перегляд судового рішення, яке набрало чинності, за виключними обставинамина підставі пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, тому не наділена процесуальним правом на залучення третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, до участі у процедурі перегляду рішень національних судів після ухвалення рішення ЄСПЛ. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду відмовляє у задоволенні клопотання громадської організації «Спілка багатодітних Київщини» про залучення до участі у справі, як третьої особи. Клопотання про забезпечення позову 01 березня 2024 року від громадської організації «Спілка багатодітних Київщини» до Великої палати Верховного Суду надійшла заява про забезпечення позову, в якій спілка просить «з метою забезпечення позову та негайного припинення геноциду дітей, багатодітних негайно письмово всіма суддями Велико Палати Верховного Суду звернутися в міжнародний кримінальний суд в Гаагу, в міжнародний Суд ООН з усіма матеріалами даної справи для взяття під варту працівників МВС України». 11 березня 2024 року від ОСОБА_2 надійшло клопотання про забезпечення позову, в якому він просить Велику Палату Верховного Суду звернутися по даній заяві до урядів іноземних держав, а також до суддів Міжнародного Кримінального Суду в Гаазі, та всіх суддів Міжнародного Суду ООН. Частиною другою статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Види забезпечення позову визначені у статті 150 ЦПК України. Частиною третьою цієї норми наголошено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Предметом позову ОСОБА_2 у цій справі є відшкодування моральної шкоди. Проте заявники мають намір забезпечити позов шляхом звернення до іноземних урядів та міжнародних організацій. З наведеного вбачається, що вимоги заявників у клопотаннях про забезпечення позову стосуються обставин, які у цій справі не досліджувалися, спір із цього приводу у даній справі не вирішувався, що виключає можливість задоволення їх клопотань. Отже, у задоволенні клопотань громадської організації «Спілка багатодітних Київщини» та ОСОБА_2 про забезпечення позову слід відмовити. Клопотання про залишення заяви ОСОБА_2 без руху 05 березня 2024 року Міністерство внутрішніх справ України через систему «Електронний суд» подало клопотання, в якому просило заяву ОСОБА_2 про перегляд Великою Палатою Верховного Суду за виключними обставинами рішення Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року залишити без руху та встановити заявнику строк для усунення недоліків поданої заяви. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для залишення заяви ОСОБА_2 без руху відсутні, тому у клопотанні Міністерства внутрішніх справ України слід відмовити. Мотиви, якими керувалася Велика Палата Верховного Суду при вирішенні заяви Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, - дійшла таких висновків стосовно аргументів позивача, викладених у заяві про перегляд судових рішень. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. У главі 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. Згідно зі статтею 41 Конвенції якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. Звернувшись із заявою про перегляд судового рішення, ОСОБА_2 висловив прохання забезпечити йому на підставі рішення ЄСПЛ у справі «Погребний та інші проти України» права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Згідно з частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження. - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 19 жовтня 2023 року ЄСПЛ за результатами розгляду заяви № 42419/04 ухвалив рішення у справі «Погребний та інші проти України» (Case of Pogrebnyy and others v. Ukraine). ОСОБА_2 (далі - перший заявник) скаржився на порушення Україною статті 8 Конвенції. На думку заявника таке порушення було зумовлено тим, що працівники міліції вилучили та не повернули його особисті, а також фінансові документи, які вилучені в ході розслідування кримінальних справ. ЄСПЛ погодився з доводами заявника і вказав, що «вилучення документів, які часто необхідні у повсякденному житті… становлять втручання у приватне життя… Не беручи до уваги стверджуване вилучення паспорта … заявника для виїзду за кордон, оскільки не зовсім зрозуміло, чи був такий паспорт йому виданий, Суд зазначає, що вилучене в нього посвідчення водія також було документом, необхідним для щоденного використання. Таким чином, його вилучення становило тривале втручання в особисте життя заявника». Ці обставини, на думку ЄСПЛ, підтверджують порушення статті 8 Конвенції. Крім того, відповідно до пунктів 61-67 рішення ЄСПЛ заявник подав інші скарги, а саме, за статтями 3 та 5 Конвенції (затримання та тримання під вартою), за пунктом 1 статті 6 Конвенції (тривале невиконання судових рішень), за статтями 1 та 3 Першого протоколу (неповернення особистих речей та гуманітарної допомоги, незаконне накладення арешту на майно, позбавлення права проголосувати під час виборів у 1999, 2004, 2006р.р.), за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції (обмеження свободи пересування), за статтею 34 Конвенції (відмова судів надсилати йому копії документів), за статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції (відновлення кримінальної справи). Розглянувши ці скарги заявника у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Європейський суд зазначив, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. Європейський суд вирішив, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 68 рішення ЄСПЛ). При цьому ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи за позовом про відшкодування моральної шкоди, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у цій справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду цієї справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду. Тому відсутні законні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, зокрема відсутні підстави для скасування за виключними обставинами за пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України ухвали Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі (пункт 1 частини третьої статті 429 ЦПК України). З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає заяву про перегляд судових рішень необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні. Керуючись статями 255, 258 - 261, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Великою Палатою Верховного Суду ухвали Васильківського міського суду Київської області від 23 вересня 2003 року за виключними обставинами - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король І. В. Ткач С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118071707

Велика палата в чергове виснувала: 10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин статті 13, 17, 15 та 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, а також статті 3, 6, 627, 638, 640 ЦК України у відповідній редакції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір оренди землі є консенсуальним. Слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов'язки зобов'язального характеру, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов'язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору). 10.2. Абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини у спосіб, який суперечить імперативним нормам абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення моменту початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Умови договору оренди землі, що не відповідають указаним вище імперативним нормам Закону № 161-XIV, не змінюють визначеного в Законі № 161-XIV моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 березня 2024 року м. Київ Справа № 902/1207/22 провадження № 12-80гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Пількова К. М., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О., учасники справи: позивач - Шабельник К. П., відповідач - Путілін Є. В. , Дуднік В. С. , Горенюк О. П., третя особа - 1 - не з'явились, третя особа - 2 - не з'явились, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» (далі - Товариство) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 (головуючий Василишин А. Р., судді Бучинська Г. Б., Філіпова Т. Л.) за позовом Товариства до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі - Рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі - КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання незаконними і скасування рішень та реєстраційних дій, поновлення запису. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2022 року Товариство звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Ради, в якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просило: - визнати незаконними та скасувати два рішення 19-ї сесії VIII скликання Ради від 22.11.2021 № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв'язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; - визнати незаконними та скасувати чотири рішення 29-ї сесії VIII скликання Ради від 19.07.2022 № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»; - визнати незаконним та скасувати рішення 32-ї сесії VIII скликання Ради від 25.10.2022 № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення»; - скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) на новостворені земельні ділянки з кадастровими номерами 0523955400:02:002:0208, 0523955400:02:002:0209, 0523955400:02:002:0210 (далі - Земельні ділянки 2, 3, 4 відповідно), що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0011 площею 3,7110 га, яка розташована на території Ради за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, смт Вапнярка, вул. Незалежності, 231 (далі - Земельна ділянка 1); - скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки 1, у Державному земельному кадастрі; - поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку 1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради (83-ї сесія VIII скликання) № 1320 від 05.11.2020. 1.2. Позов мотивовано тим, що 17.11.2020 сторони у справі уклали договір оренди (далі - Договір), за умовами якого Рада на рік передала у платне користування Товариства Земельну ділянку 1 для обслуговування належного йому майнового комплексу. 24.05.2021 на підставі Договору Товариство зареєструвало за собою право оренди Земельної ділянки 1. Однак 22.11.2021 до закінчення строку дії Договору Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію цього правочину, а в подальшому вчинила низку рішень та дій, що призвели до поділу Земельної ділянки 1 на Земельні ділянки 2, 3, 4. На думку Товариства, такі рішення та дії Ради спрямовані на односторонню відмову від виконання умов Договору, строк дії якого не закінчився, а також на протиправне заволодіння нерухомим майном, яке входить до складу майнового комплексу, що належить Товариству на праві власності, зокрема парканом, розташованим на Земельній ділянці 4. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023 (суддя Яремчук Ю. О.) позов задоволено. 2.2. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції зауважив, що Договір укладався сторонами на земельну ділянку площею 3,7110 га для забезпечення єдності складових частин об'єкта нерухомого майна та його належного функціонування. При цьому схема розміщення складових частин майнового комплексу на Земельній ділянці 1 міститься у технічній документації на об'єкт нерухомого майна. З посиланням, зокрема, на статті 18 та 20 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), а також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, суд першої інстанції вказав, що сторони Договору у пункті 37 узгодили набрання ним чинності після його підписання та державної реєстрації. Таким чином, на думку суду першої інстанції, момент укладення Договору, а отже і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації цього правочину. Інших строків чи термінів початку перебігу або закінчення дії Договору його текст не містить. Оскільки 24.05.2021 проведено державну реєстрацію речового права за Договором, то він дійсний до 25.05.2022. Звідси місцевий господарський суд виснував, що Рада своїм рішенням № 988 від 22.11.2021 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, а тому це рішення має бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші спірні рішення Ради, які є похідними від описаного вище. Також місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині скасування реєстраційних дій та поновлення інформації щодо Земельної ділянки 1, оскільки рішення Ради, які стали підставою для проведення таких дій, скасовані. 2.3. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову, а також стягнуто з Товариства на користь Ради 39 899 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. 2.4. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у зв'язку зі змінами в законодавстві з 01.01.2013 державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Відтак договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання у простій письмовій формі. При цьому апеляційний суд покликався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19. Також апеляційний суд наголосив на тому, що 05.12.2019 Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» (далі - Закон № 340-IX), який набрав чинності 16.01.2020, частину першу статті 19 Закону № 161-XIV доповнено вимогою про те, що дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення, а також нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. Таким чином, на законодавчому рівні встановлені чіткі і однозначні вимоги щодо форми і змісту договору оренди землі, що спростовує доводи Товариства щодо дати початку та закінчення строку дії Договору. Апеляційний суд звернув увагу на те, що пунктом 37 Договору передбачено державну реєстрацію договору (як того вимагало законодавство, чинне до 01.01.2013), однак на цей час державній реєстрації підлягає саме право оренди земельної ділянки. Разом з цим апеляційний суд констатував, що за відомостями Реєстру дата завершення дії Договору - 17.11.2021, а дата початку його дії - 17.11.2020. У вказаних відомостях не зазначено, що вони внесені в Реєстр на підставі спірних рішень, а з пояснень сторін слідує, що Рада не вчиняла дій щодо реалізації такого рішення. Беручи до уваги викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що Рада ухвалила рішення № 988 від 22.11.2021 у визначених законом межах і спосіб, а підстави для визнання його незаконним та скасування відсутні. Оскільки вимоги про скасування усіх подальших спірних рішень Ради, проведення реєстрації новостворених земельних ділянок та поновлення запису Товариство визначило як похідні від позовної вимоги про визнання недійсним та скасування рішення № 988 від 22.11.2021, у задоволення якої відмовлено, апеляційний суд відмовив і в задоволенні вказаних похідних вимог. Окрім цього, апеляційний суд відхилив доводи Товариства про те, що спірні рішення Ради створюють перешкоди у користуванні майном, яке належить йому на праві власності, оскільки навіть за умови закінчення дії Договору та підтвердження вказаних прав Товариства воно не позбавлене права звернутися до Ради із заявою про укладення нового договору оренди для обслуговування належного йому майна у зв'язку із закінченням дії Договору, а не із заявою про продовження строку дії цього правочину, який сплив. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 24.10.2023 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) надійшла касаційна скарга Товариства, у якій воно просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 та залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023, а також здійснити новий розподіл судових витрат. 4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі 4.1. Скаржник посилається на те, що в пункті 37 Договору сторони домовились, що він набирає чинності після підписання та державної реєстрації. Відтак сторони Договору досягли згоди про те, що він буде вважатись укладеним саме за наявності двох факторів: підписання сторонами та державної реєстрації, а тому нема підстав вважати, що у сторін Договору виникли права та обов'язки за цим правочином до його реєстрації. На переконання Скаржника, аналіз положень укладеного сторонами Договору, Закону № 161-XIV та Земельного кодексу України (далі - ЗК України) свідчить про те, що цей правочин набрав чинності 24.05.2021 (з дня реєстрації Товариством права оренди на підставі Договору) та діяв один рік після реєстрації - до 25.05.2022. Таким чином, Товариство та Рада скористалися принципом свободи договору та врегулювали взаємні відносини на власний розсуд. Момент набрання Договором чинності був визначений за згодою сторін та пов'язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному реєстрі. Виходячи з наведеного Договір набрав чинності 24.05.2021, а Товариство мало право користуватися орендованою земельною ділянкою до 25.05.2022. Однак 22.11.2021 Рада своїми рішеннями № 988 та № 989 вчинила одностороннє розірвання Договору та надала згоду на поділ Земельної ділянки 1, яка перебувала в оренді Товариства. При цьому на одній із земельних ділянок, яка утворилась унаслідок такого поділу, знаходиться нерухоме майно Товариства (складові частини майнового комплексу), а надання її в постійне користування КП «Вапнярка Водоканал», на думку Скаржника, порушує його права. Скаржник вважає, що апеляційний суд не врахував наведеного, а тому дійшов неправильного висновку щодо строку дії права оренди Земельної ділянки 1. 4.2. Також Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), викладені у постановах від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20, від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19, які стосуються тлумачення аналогічних пунктів договорів оренди землі про те, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. 4.3. Окрім цього, Скаржник указує, що апеляційний суд неправильно розподілив судові витрати, оскільки присудив до стягнення з Товариства 39 899 грн судового збору. Однак 37 215 грн судового збору з указаної вище суми Рада сплатила за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023, а решту - 2 684 грн судового збору - за подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 20.06.2023 про виправлення описок, у задоволенні якої Північно-західний апеляційний господарський суд відмовив постановою від 02.10.2023. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 15.11.2023 до КГС ВС надійшов відзив Ради, в якому вона просила у задоволенні касаційної скарги Товариства відмовити, а оскаржену постанову апеляційного суду - залишити без змін. Відзив обґрунтований такими доводами. - Правовідносини у справах № 447/2461/20, № 709/1186/21, № 709/1187/21, № 390/356/21 та № 357/8085/19, на висновки КЦС ВС з яких посилалось Товариство в касаційній скарзі, та цій справі не є подібними, оскільки в перелічених цивільних справах не розглядались спори про визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування, скасування речових прав та державної реєстрації земельних ділянок шляхом поновлення запису. - Товариство додало до позовної заяви інформаційну довідку з Реєстру від 08.11.2021 (т. 1, а. с. 90-92), за відомостями якої державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг Калинівської міської ради Підлуцька Ю. М. своїм рішенням від 27.05.2021 № 58375388 зареєструвала за Товариством право оренди земельної ділянки з датою початку дії Договору 17.11.2020, а дата закінчення - 17.11.2021. Рада зауважує, що саме Товариство зверталось до реєстратора по вчинення відповідних реєстраційних дій, та не оскаржувало прийняте ним рішення. Таким чином, Товариство та Рада погодились із вказаним вище рішенням реєстратора, а тому воно є чинним та визнається сторонами. Рада вважає, що апеляційний суд дослідив зазначену інформаційну довідку, врахував практику Верховного Суду, а також дії сторін у справі та зробив правильний висновок, що право оренди Товариства припинилось 17.11.2021, оскільки про це вчинено запис у Реєстрі. - Окрім цього, Рада стверджує, що листом від 01.11.2021 вона повідомила Товариство про відсутність наміру поновлювати Договір, а тому передбачене статтею 33 Закону № 161-XIV переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий строк припинилося. 5.2. Решта доводів у відзиві Ради подібні до мотивів, викладених в оскарженій постанові апеляційного суду. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 06.11.2023 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 14.12.2023 на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за необхідне відступити від висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20, від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19, на які покликалось Товариство у своїй касаційній скарзі. 6.2. Мотивуючи ухвалу про передання, колегія суддів КГС ВС вказує на те, що за аналогічних умов договорів оренди землі, укладених після 01.01.2013 (пункти 37, 40, 44), а саме що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації, КЦС ВС дотримується підходу про те, що за погодженням сторін момент набрання чинності договором оренди землі пов'язаний із його державною реєстрацією (державною реєстрацією права оренди), а отже, початок перебігу строку дії договору слід обчислювати з моменту реєстрації речового права оренди. 6.3. Однак колегія суддів КГС ВС з таким підходом не погоджується, оскільки відповідно до статей 18, 20 Закону № 161-XIV (у редакції до 01.01.2013) укладений договір оренди землі підлягав обов'язковій державній реєстрації, з моменту якої набував чинності. Тобто розмежовувався момент укладення договору оренди землі, внаслідок чого договір набував юридичного значення як факт (наявність домовленостей сторін про виникнення між ними прав та обов'язків у майбутньому після державної реєстрації договору), та момент набрання чинності договором у результаті проведення його державної реєстрації, після чого виникали суб'єктивні цивільні права та обов'язки сторін. При цьому Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» відрізняються змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено у постановах від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц. 6.4. Водночас колегія суддів КГС ВС зазначає, що з 01.01.2013 набрав чинності Закон України від 07.07.2011 № 3613-VІ «Про Державний земельний кадастр», підпунктом «е» підпункту 2 пункту 5 розділу VІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого статтю 126 ЗК України викладено у новій редакції, а саме передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV). 6.5. Колегія суддів КГС ВС вказує на те, що поняття «державна реєстрація договору» та «державна реєстрація речового права» різняться, а на час законодавчо закріплених вимог щодо необхідності реєстрації договору оренди землі його чинність пов'язувалась з моментом реєстрації договору, про що свідчила стала практика Верховного Суду України (постанова від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц) та Верховного Суду (постанова від 15.03.2018 у справі № 136/2211/15-ц). 6.6. Проте, на переконання колегії суддів КГС ВС, це не означає, що після внесення законодавчих змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди момент реєстрації прав на оренду став пов'язуватися з моментом набрання чинності договором оренди. Реєстрація прав на оренду землі є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю; саме право оренди виникає з моменту його реєстрації; земля вважається переданою з моменту державної реєстрації права оренди. Однак це не свідчить, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права (див. постанову КГС ВС від 02.10.2020 у справі № 912/3295/18). 6.7. Окрім цього, колегія суддів КГС ВС звертає увагу на окремі висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, та зауважує, що у цій постанові Велика Палата Верховного Суду чітко пов'язала строк права оренди земельної ділянки за договором, укладеним 05.06.2013 (право оренди зареєстровано 11.01.2014), із датою укладення договору оренди, оскільки вказала, що у позивача право оренди земельної ділянки закінчується у червні 2023 року. При цьому пункт 37 договору оренди землі у справі № 357/8277/19 був аналогічний тим, які наведені вище, та пов'язують набрання чинності договором оренди з підписанням його сторонами та державною реєстрацією. Такий самий підхід до визначення моменту укладення договору оренди землі викладено і в постанові КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 125/1609/21. 6.8. На думку колегії суддів КГС ВС, наведена практика Верховного Суду підтверджує наявність двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 125, 126 ЗК України щодо договорів оренди землі, укладених після 01.01.2013, з аналогічними умовами про набрання ними чинності, а саме набрання чинності договором (обчислення строку його дії) з моменту державної реєстрації права оренди в Реєстрі чи з моменту укладення договору. 6.9. Ухвалою від 30.01.2024 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу з касаційною скаргою Товариства і призначила її в судовому засіданні на 06.03.2024. 7. Встановлені судами обставини 7.1. За інформацією з Державного земельного кадастру Земельна ділянка 1 перебуває в комунальній власності Ради. 7.2. Згідно з витягом з Реєстру від 14.05.2020 № 209031288 (том 1, а. с. 80, 81) Товариство з 14.05.2020 є власником майнового комплексу загальною площею 2 407,8 кв.м, що знаходиться за адресою: Вінницька обл., Тульчинський (Томашпільський) р-н, смт Вапнярка, вул. Незалежності (раніше Леніна), буд. 231. Майновий комплекс складається з контори, складу запчастин, паркану, під'їзної ж/д колії, господарського двору (асфальтобетонне покриття), інженерних споруд, підземних резервуарів та комунікацій. Вказане нерухоме майно розміщене на Земельній ділянці 1. 7.3. 05.11.2020 Рада ухвалила рішення № 1320, яким серед іншого надала дозвіл на укладення договору оренди Земельної ділянки 1 строком на 10 років та доручила селищному голові укласти відповідний договір, а Товариству забезпечити проведення державної реєстрації права оренди вказаної ділянки та дотримуватися обов'язків землекористувачів відповідно до вимог статті 96 ЗК України. 7.4. 17.11.2020 сторони у справі уклали Договір (том 1, а. с. 95-99), відповідно до пунктів 1 та 2 якого Рада передала Товариству в користування Земельну ділянку 1 загальною площею 3,7110 га у тому числі: капітальну забудову 0,1794 га; під спорудами 0,0794 га; під проїздами, проходами, площадками 2,4166 га; під зеленими насадженнями 0,9542 га; для виробництва та розподілу електроенергії 0,0077 га, а також під залізницею 0,0737 га. Відповідно до пункту 8 Договір укладено на 1 (один) рік. Пунктом 37 Договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. 7.5. 24.05.2021 Товариство на підставі Договору здійснило реєстрацію права оренди Земельної ділянки 1 у Реєстрі. За відомостями Реєстру дата початку дії Договору 17.11.2020, а дата завершення - 17.11.2021 (том 1, а. с. 90-92) 7.6. Товариство належним чином виконувало свої обов'язки за Договором, своєчасно та повністю сплачувало орендну плату за платіжними дорученнями № 724 від 28.05.2021 на суму 171 225,04 грн, № 768 від 29.06.2021 на суму 42 306,26 грн, № 847 від 29.07.2021 на суму 42 306,26 грн, № 880 від 30.08.2021 на суму 40 306,26 грн, № 924 від 29.09.2021 на суму 42 306,26 грн, № 979 від 28.10.2021 на суму 42 306,26 грн, № 980 від 28.10.2021 на суму 2 788,19 грн, № 1050 від 29.11.2021 на суму 42 306,26 грн, № 1086 від 29.12.2021 на суму 42 306,26 грн, № 1117 від 27.01.2022 на суму 2 788,19 грн та № 1118 від 27.01.2022 на суму 42 306,25 грн (том 1, а. с. 101-110). 7.7. 22.11.2021 в присутності представника Товариства на 19-й сесії VIII скликання Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію Договору у зв'язку із закінченням строку, на який його укладено, а також доручила відділу юридичної роботи, податків та земельних ресурсів звернутися до державного реєстратора для внесення відомостей про припинення права оренди. 7.8. У цей же день Рада ухвалила рішення № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки», яким надала згоду на поділ Земельної ділянки 1 на три окремих ділянки орієнтовними площами 1,1955, 1,4030 та 1,1125 га, а також доручила селищному голові укласти із землевпорядною організацією договір на виконання таких робіт. 7.9. 22.02.2022 Товариство направило Раді клопотання № 05-20-2 про передачу в користування Земельної ділянки 1 шляхом укладення договору оренди землі на 10 років зі встановленням орендної плати в розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки. Рада розглянула це клопотання та надала Товариству відповідь, за змістом якої зазначила, що Договір укладено на 1 рік і в цьому правочині відсутні умови про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено. При цьому в Реєстрі відсутні відомості про поновлення Договору. 7.10. 19.07.2022 на 29-й сесії VIII скликання Рада ухвалила чотири рішення, а саме: - № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, затвердити технічну документацію із землеустрою щодо поділу Земельної ділянки 1 комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на Земельні ділянки 2, 3, 4 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (згідно КВЦПЗ код 03.07) загальною площею 1,1955, 1,4030 та 1,1125 га відповідно, а також зареєструвати вказані земельні ділянки; - № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка водоканал», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення Земельної ділянки 4 зі зміною цільового призначення з «03.07 - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі» на «11.04 - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води)» з метою подальшої передачі в постійне користування вказаної ділянки КП «Вапнярка водоканал» для будівництва магістрального водогону; - № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати в оренду Товариству на 1 (один) рік Земельну ділянку 2, на якій розташовані його об'єкти приватної власності; - № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс», пунктом 1 якого вирішено, зокрема, надати в оренду Товариству на 1 (один) рік Земельну ділянку 3, на якій розташовані його об'єкти приватної власності. 7.11. 25.10.2022 на 32-й сесії VIII скликання Рада прийняла рішення № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення», яким, зокрема, затвердила проєкт землеустрою щодо відведення КП «Вапнярка водоканал» Земельної ділянки 4 зі зміною цільового призначення з «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі» (згідно з КВЦПЗД код 03.07) на «для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води)» (згідно з КВЦПЗД код 11.04), з метою подальшої передачі в постійне користування для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд технічної інфраструктури (виробництва та розподілення газу, постачання пари та гарячої води, збирання, очищення та розподілення води; згідно з КВЦПЗД код 11.04). 7.12. 28.06.2022 на підставі рішень Ради Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області здійснило державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4 площею 1,1955, 1,4030 та 1,1125 га відповідно. 7.13. Станом на 06.05.2022 в Реєстрі відсутня інформація про право оренди чи право іншого користування Земельною ділянкою 1. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо правової природи договору оренди землі 8.1. Договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України; тут і далі - в редакції, чинній на час підписання Договору). 8.2. За змістом частин першої та другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. 8.3. Частиною першою статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення (частина друга та третя цієї ж статті). 8.4. Залежно від моменту виникнення прав та обов'язків у сторін договору виділяють консенсуальні та реальні договори. Консенсуальний договір - це договір, у якому права та обов'язки виникають з моменту досягнення між сторонами згоди за усіма істотними умовами [момент одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферту), відповіді про прийняття цієї пропозиції (акцепту)], і саме з цього моменту такі договори вважаються укладеними та набувають юридичного значення. Схожі висновки викладені у підпункті 8.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, постановах КЦС ВС від 12.06.2019 у справі № 2-6315/11 та від 23.11.2022 у справі № 757/63756/18, а також пунктах 71, 72 постанови КГС ВС від 19.09.2019 у справі № 924/831/17. 8.5. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частини перша та друга статті 792 ЦК України). 8.6. Оскільки спірні правовідносини виникли стосовно Договору, за умовами якого Рада (орендодавець) зобов'язалась передати Товариству (орендарю) в строкове платне користування Земельну ділянку 1, до них застосовуються положення Закону № 161-XIV, статтею 13 якого в редакції, чинній на час підписання Договору, визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. 8.7. З наведеного визначення слідує, що договір оренди землі є консенсуальним договором (орендодавець зобов'язаний передати орендареві земельну ділянку), який встановлює такі права сторін у зобов'язальних правовідносинах: для орендаря - право вимагати передання йому у володіння та користування земельну ділянку; для орендодавця - право на оренду плату та право вимагати використання ділянки відповідно до договору і законодавства (див. mutatis mutandis постанови КГС ВС від 03.04.2020 у справі № 912/3294/18 та від 15.11.2022 у справі № 914/917/21). 8.8. Висновки про те, що договір оренди землі є консенсуальним, містяться також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 808/4797/13-а та КЦС ВС від 09.08.2023 у справі № 357/10393/19. Щодо значення державної реєстрації правочину і державної реєстрації речових прав 8.9. Задовольняючи позов Товариства, суд першої інстанції виходив з того, що сторони Договору у пункті 37 узгодили набрання ним чинності після його підписання та державної реєстрації. Таким чином, на думку суду першої інстанції, момент укладення Договору, а отже і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації цього правочину. Інших строків чи термінів початку перебігу або закінчення дії Договору його текст не містить. Оскільки 24.05.2021 здійснено державну реєстрацію речового права за Договором, то він дійсний до 25.05.2022. 8.10. В основу цих висновків суд першої інстанції поклав, зокрема, норму статті 18 Закону № 161-XIV, відповідно до якої договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації, та частини першої статті 20 цього Закону, яка визначала, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації, а також висновки Великої Палати Верховного Суду про застосування цих норм, викладені у постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17. 8.11. У вказаній вище постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що права й обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, однак якщо сторони цього не зробили, то діють загальні правила, передбачені Законом № 161-XIV, який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації. Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення в Реєстрі відповідних реєстраційних дій. При цьому Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України у редакції, яка була чинною як на час укладення договору оренди земельної ділянки у справі (01.11.2007), так і на момент його державної реєстрації (30.06.2011), визначено момент, коли договір, який підлягав державній реєстрації, є укладеним, а саме: договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 цього Кодексу. 8.12. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними у цій справі наведені вище висновки, викладені у її постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, адже вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 01.11.2007 та зареєстрованого 30.06.2011, а з 01.01.2013 набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11.02.2010 № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі - Закон № 1878-VI), якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання на державну реєстрацію правочинів, а із Закону № 161-XIV були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі. 8.13. Суд першої інстанції наведеного не врахував та помилково застосував під час вирішення цієї справи статті 18 та 20 Закону № 161-XIV, які встановлювали обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі, однак на час підписання Договору (17.11.2020) були виключені Законом № 1878-VI. 8.14. До того ж за висновками, викладеними у пункті 39 постанови палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 16.03.2020 у справі № 922/1658/19, які Велика Палата Верховного Суду враховує mutatis mutandis під час вирішення цього спору, необхідно розмежовувати державну реєстрацію речових прав, зокрема, на землю, порядок якої урегульовано у статтях 125, 126 ЗК України, та державну реєстрацію правочину (стаття 210 ЦК України). 8.15. У пункті 45 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про те, що державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі. 8.16. Таким чином, у зв'язку зі змінами в законодавстві з 01.01.2013 Договір не міг бути зареєстрований. Натомість закон передбачає проведення державної реєстрації права оренди, зокрема, на підставі укладеного в установленому порядку договору оренди землі (частини перша та шоста статті 6 Закону № 161-XIV; пункт 1 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у редакціях, чинних на час підписання Договору). 8.17. Аналіз Закону № 161-XIV у наведеній вище редакції з урахуванням консенсуальної природи договору оренди землі дозволяє зробити низку висновків. 8.18. Насамперед слід звернути увагу на те, що концепція розмежування дати укладення договору оренди землі і дати набрання ним чинності властива законодавству, яке діяло до 01.01.2013. Однак після описаних вище законодавчих змін слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов'язки у зобов'язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов'язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору). 8.19. Стаття 17 Закону № 161-XIV у тій самій редакції передбачає, що об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, Закон № 161-XIV у вказаній вище редакції не визначає акт приймання-передачі як документ, яким здійснюється передання земельної ділянки, а передбачає, що таке передання відбувається шляхом державної реєстрації речового права оренди. Відтак земельна ділянка вважається переданою орендарю з моменту державної реєстрації права оренди, і з цього ж моменту в нього виникає відповідне речове право. 8.20. Якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов'язків у зобов'язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, то в проміжку між укладенням договору і набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов'язального характеру зобов'язально-правовими способами. Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов'язати орендодавця виконати обов'язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитись від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, у свою чергу, може стягнути з орендаря орендну плату. З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою (див. mutatis mutandis постанови КГС ВС від 03.04.2020 у справі № 912/3294/18 та від 15.11.2022 у справі № 914/917/21). 8.21. Наведене узгоджується також із подальшими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, про те, що з 01.01.2013 державній реєстрації підлягає не сам договір оренди землі, а право оренди земельної ділянки. Такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто за умови дотримання ними вимог статей 638, 759 і 792 ЦК України та статті 15 Закону 161-ХIV. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає обов'язок передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право користування земельною ділянкою. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що право оренди земельної ділянки є речовим і без державної реєстрації такого права немає правових підстав для користування відповідною земельною ділянкою. Оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту цього права можуть бути такими, що притаманні речовим правам. Так, орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці будь-якими особами. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду підтримала висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 13.06.2016 у справі № 6-643цс16, у частині того, що договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов, а право оренди виникає з моменту його державної реєстрації, однак відступила від висновків, викладених у вказаній постанові Верховного Суду України, у частині того, що, виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що вказані висновки стосуються чинності договору оренди землі, укладеного після 01.01.2013, тобто після зміни законодавчого регулювання, а саме виключення із Закону № 161-XIV вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди із вказівкою на необхідність реєстрації права оренди, а також виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність такого правочину з дня його державної реєстрації. Щодо меж реалізації сторонами договору оренди землі засади свободи договору 8.22. За змістом частин першої та другої статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, а також врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Частиною третьою цієї статті передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. 8.23. Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок про те, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх відносин на власний розсуд і в межах, встановлених законом, тобто є актом, який встановлює обов'язкові правила для сторін договору, індивідуальним регулятором їх відносин. 8.24. Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити. 8.25. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини регулюють імперативні норми. 8.26. Тому сторони договору не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у підпунктах 7.7-7.10 постанови від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 та пунктах 22-25 постанови від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17. 8.27. Умови договору, щодо яких має бути досягнута згода, не повинні суперечити законодавчо визначеним умовам, за яких такий договір може бути укладений (стаття 6 ЦК України). У протилежному випадку правочин (його окремі умови), що не відповідає закону, не створює правових наслідків, на які він спрямовувався, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 8.41 постанови від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, підпункті 7.2.6 постанови від 08.08.2021 у справі № 906/1336/19 та пункті 181 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21. 8.28. Відповідно до статті 14 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. 8.29. Істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), дата укладення та строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частини перша та друга статті 15 Закону № 161-XIV у вказаній вище редакції). 8.30. Відповідно до першого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору, строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. 8.31. Водночас Законом № 340-IX, який у відповідній частині набрав чинності 16.01.2020 (див. пункт 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення»), частину першу статті 19 Закону № 161-XIV доповнено двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права». Цим же Законом абзац третій частини першої статті 15 Закону № 161-XIV викладено в такій редакції: «дата укладення та строк дії договору оренди». Тобто із 16.01.2020, окрім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення. 8.32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у наведеній вище редакції імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. У постановівід 18.04.2023 у справі № 357/8277/19 Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що зазначені вимоги закону є чіткими і однозначними. 8.33. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить імперативним нормам абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. У протилежному випадку умови договору оренди землі, що не відповідають вказаним вище імперативним нормам Закону № 161-XIV, не створюють для сторін такого правочину тих наслідків, на які вони спрямовувались. 8.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що викладена у пункті 37 Договору умова про набрання ним чинності після його державної реєстрації суперечить правилам обчислення строку дії договору оренди землі, імперативно встановленим другим реченням частини першої статті 19 Закону № 161-XIV, а тому вказана умова не змінила визначений у Законі № 161-XIV момент, з якого розпочав перебіг строк дії Договору. Сторони Договору скріпили його своїми підписами та вказали в ньому дату укладення (17.11.2020), що відповідає вимогам абзацу третього частини першої статті 15 Закону № 161-XIV, і саме з цієї дати відповідно до другого речення частини першої статті 19 цього Закону слід обчислювати річний строк дії цього правочину. 8.35. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом пункту 1 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації. Таким чином, необхідною умовою для державної реєстрації речового права оренди Земельної ділянки 1 на підставі Договору є його укладення між Радою та Товариством в установленому законом порядку. 8.36. Наведені висновки спростовують доводи Скаржника, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, що в пункті 37 Договору його сторони, керуючись засадою свободи договору, врегулювали свої відносини на власний розсуд та досягли згоди про те, що цей правочин вважатиметься укладеним після підписання та державної реєстрації. 8.37. Беручи до уваги те, що річний строк дії Договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання 17.11.2020) і сплинув на час прийняття спірних рішень Ради та вчинення на їх підставі відповідних реєстраційних дій, а так само припинилось і речове право оренди Товариства на Земельну ділянку 1, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права Товариства, по захист якого воно звернулось із цим позовом до суду. Щодо відступу від висновків КЦС ВС 8.38. Колегія суддів КГС ВС передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за необхідне відступити від висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20, від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19, на які покликалось Товариство у своїй касаційній скарзі, зокрема щодо застосування статті 638 ЦК України та тлумачення договорів оренди землі, укладених після 01.01.2013, як таких, що набирають чинності (обчислюється строк їх дії) з моменту державної реєстрації права оренди (див. підпункти 6.2-6.8 цієї постанови). 8.39. За загальним підходом, який Велика Палата Верховного Суду послідовно застосовує, вона може відступати від попередніх висновків задля гарантування юридичної визначеності. Вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 05.12.2018 у справі № 757/1660/17-ц, від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 2-836/11, від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, від 30.06.2020 у справі № 264/5957/17, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16, від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 26.10.2022 у справі № 210/2257/19). 8.40. Велика Палата Верховного Суду погоджується з необхідністю відступити від висновків КЦС ВС, викладених у постанові від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20, однак вважає, що нема підстав відступати від висновків, викладених у постановах цього суду від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19, виходячи з такого. 8.41. Постановою від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20 за позовом сільської ради (орендодавця) до фізичної особи (орендаря) про розірвання договору оренди земельної ділянки від 08.07.2020 стягнення грошових коштів та зобов'язання передати земельну ділянку, КЦС ВС частково задовольнив касаційну скаргу сільської ради та змінив постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції постанови касаційного суду. Основним питанням, яке поставив перед собою КЦС ВС у справі № 447/2461/20, було те, чи набрав чинності, тобто чи був укладений підписаний між сторонами у справі договір оренди земельної ділянки від 08.07.2020, пунктом 40 якого передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації у порядку, встановленому законом. Вирішуючи це питання, КЦС ВС зазначив, що сільська рада та фізична особа досягли згоди про те, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Іншого визначення часу чи моменту набрання чинності, а відтак і моменту укладення договору його текст не містить. З урахуванням принципу свободи договору, а також беручи до уваги те, що згідно з частиною другою статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення, КЦС ВС підтримав висновок суду апеляційної інстанції про те, що сторони визначили та пов'язали укладення договору не лише з моментом його підписання, а й з моментом державної реєстрації. Разом з цим КЦС ВС врахував, що на момент підписання оспорюваного договору оренди у чинному на той час законодавстві не передбачалось можливості саме його державної реєстрації, а лише державна реєстрація певного права оренди, що виникало на підставі укладеного договору. Тому КЦС ВС вважав, що для вирішення цього спору він має дати тлумачення відповідному положенню договору (щодо визначення моменту укладення договору, пов'язаного з його державною реєстрацією). Застосовуючи правило про розумне читання умов договору, КЦС ВС керувався тим, що, поза очевидним та розумним сумнівом, сторони у пункті 40 договору мали на увазі, що він вважатиметься укладеним саме після внесення до відповідного державного реєстру запису про право оренди на підставі такого договору. КЦС ВС указав, що сторони скористалися принципом свободи договору та врегулювали взаємні відносини на власний розсуд, а тому за їх згодою визначено і момент набрання договором чинності, що пов'язаний саме з певним моментом у часі, - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному реєстрі. На думку КЦС ВС, це не суперечило чинному законодавству, зокрема пункту 3 частини першої статті 3 та статтям 6, 627 ЦК України. КЦС ВС зауважив, що сторони договору не заперечували його підписання, проте державну реєстрацію договору оренди (шляхом реєстрації відповідного права оренди) не було здійснено, що, на думку касаційного суду, свідчить про те, що договір оренди не може вважатися укладеним, чинності цей договір не набрав, а тому висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17. Також КЦС ВС урахував, що, на відміну від справи № 322/1178/17, у якій державна реєстрація договору оренди землі відбулася до 01.01.2013, тобто до внесення змін до статті 18 Закону № 161-XIV, у справі № 447/2461/20 суди попередніх інстанцій встановили, що договір оренди землі укладено після 01.01.2013, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки. Проте оскільки у справі, що переглядалась, сторони договору пов'язали момент набрання чинності договору, а відтак і момент його укладення, з моментом його державної реєстрації (моментом державної реєстрації права оренди), то висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, щодо моменту укладення договору та дії принципу свободи договору застосовні й у справі № 447/2461/20. Окрім цього, КЦС ВС зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції про неукладеність договору оренди узгоджуються з висновками КГС ВС, викладеними у постанові від 15.04.2021 у справі № 927/75/20, у якій договір оренди був укладений в 2015 році, а момент набрання ним чинності також пов'язувався з його підписанням та державною реєстрацією. У вказаній постанові КГС ВС погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з урахуванням як умов договору, так і факту його реєстрації, договір набрав чинності, у зв'язку із чим відхилив доводи заявника про те, що договір оренди є неукладеним. Підсумовуючи викладене, КЦС ВС погодився з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову з тих підстав, що договір оренди від 08.07.2020 між сільською радою та фізичною особою не був укладений та не набрав чинності, що, за висновком КЦС ВС, узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17 та КГС ВС від 15.04.2021 у справі № 927/75/20. Водночас КЦС ВС дійшов висновку, що апеляційний суд помилково керувався статтями 18, 20 Закону № 161-XIV у редакції, яка діяла до 01.01.2013, а висновок апеляційного суду про те, що договір оренди від 08.07.2020 після анулювання результатів торгів «автоматично втратив своє цільове призначення» суперечить висновкам про неукладеність цього правочину, з якими погодився суд касаційної інстанції. 8.42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від наведених вище висновків КЦС ВС, викладених у постанові від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20, оскільки вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 08.07.2020, тобто після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX (16.01.2020), та суперечать викладеним у цій постанові висновкам з посиланням на інші висновки Великої Палати Верховного Суду, від яких вона не відступала, зокрема про значення державної реєстрації речового права оренди землі, а також про застосування імперативних норм абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, які встановлюють для сторін договору оренди землі межі реалізації свободи договору в питаннях визначення на власний розсуд істотних умов та правил обчислення строку дії такого правочину. 8.43. Велика Палата Верховного Суду вчергове звертає увагу на те, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26.10.2022 у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43) та від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 66)]. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43) та від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 67)]. 8.44. Водночас Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати від висновків КЦС ВС, зроблених у постановах від 24.05.2023 у справі № 709/1186/21, від 31.05.2023 у справі № 709/1187/21, від 15.06.2023 у справі № 390/356/21 та від 26.07.2023 у справі № 357/8085/19, оскільки за обставинами вказаних справ договори оренди землі підписані сторонами до набрання чинності Законом № 340-IX, яким серед іншого викладено в новій редакції абзац третій частини першої статті 15 та доповнено двома реченнями частину першу статті 19 Закону № 161-XIV, а тому немає підстав для висновку про подібність правовідносин у перелічених цивільних справах з тими, які склались у цій господарській справі, за обставинами якої Договір укладено вже після набрання чинності вказаними законодавчими змінами. Щодо інших доводів касаційної скарги 8.45. Ураховуючи обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Скаржника, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, про порушення його прав тим, що на одній із земельних ділянок, яка утворилась унаслідок поділу Земельної ділянки 1, знаходиться нерухоме майно Товариства, оскільки суди попередніх інстанцій таких обставин не встановили, а в касаційній скарзі немає посилань на недослідження судами доказів, що можуть підтвердити наведені вище доводи. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вчергове звертає увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди хоч безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, але знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства [див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38)]. Згідно з указаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття [див. постанову від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)]. З урахуванням наведених приписів у разі наявності в особи права власності на об'єкт нерухомості недопустимим є створення перешкод для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об'єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї ділянки (див. mutatis mutandis пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19). 8.46. Водночас Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами Скаржника, викладеними у підпункті 4.3 цієї постанови, про неправильний розподіл апеляційним судом судових витрат та надмірне стягнення з Товариства на користь Ради 2 684 грн судового збору за розгляд її апеляційної скарги на рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023. 8.47. У цій справі Товариство заявило десять немайнових вимог (сім вимог про скасування рішень Ради, дві вимоги про скасування реєстраційних дій та одну вимогу про поновлення запису). 8.48. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання апеляційної скарги на рішення суду - 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (частини перша та друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову). 8.49. У 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01.01.2022 становив 2481 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік»). 8.50. Таким чином, за подання цього позову до суду Товариство правильно сплатило 24 810 грн платіжним дорученням від 21.11.2022 № 101 (т. 1; а. с. 72). 8.51. Водночас Рада за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023 платіжною інструкцією від 30.06.2023 № 0.0.3073494207.1 (т. 3, а. с. 17) також правильно сплатила 37 215 грн судового збору (24810 х 150 % / 100), а на виконання ухвали апеляційного суду про залишення апеляційної скарги без руху від 17.07.2023 платіжною інструкцією від 24.07.2023 № 0.0.3115058344.1 (т. 3, а. с. 52) сплатила 2684 грн за подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 20.06.2023 про виправлення описок. 8.52. Однак, задовольняючи апеляційну скаргу Ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023, суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові присудив стягнути з Товариства 39 899 грн судового збору, що не відповідає вимогам підпункту 4 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», оскільки за розгляд указаної апеляційної скарги на користь Ради підлягало стягненню 37 215 грн (150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви - 24 810 грн). 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 9.2. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 зазначеного Кодексу). 9.3. Попри обґрунтованість касаційної скарги в частині неправильного розподілу апеляційним судом судових витрат за розгляд апеляційної скарги Ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 05.06.2023, інші доводи Скаржника не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи та не спростовують правильності висновків апеляційного суду про необхідність відмовити в задоволенні позову. 9.4. З огляду на викладене, здійснивши перегляд постанови апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Товариства слід задовольнити частково, а постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 необхідно змінити в частині надмірного стягнення з Товариства на користь Ради 2 684 грн судового збору. 10. Висновок щодо застосування норм права 10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин статті 13, 17, 15 та 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, а також статті 3, 6, 627, 638, 640 ЦК України у відповідній редакції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір оренди землі є консенсуальним. Слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов'язки зобов'язального характеру, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов'язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору). 10.2. Абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини у спосіб, який суперечить імперативним нормам абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення моменту початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Умови договору оренди землі, що не відповідають указаним вище імперативним нормам Закону № 161-XIV, не змінюють визначеного в Законі № 161-XIV моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі. 11. Судові витрати 11.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 11.2. За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 11.3. Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги результат вирішення спору не змінився, а позов Товариства залишено без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» задовольнити частково. 2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 у справі № 902/1207/22 змінити, вказавши у пункті 4 її резолютивної частини 37 215 грн судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, замість 39 899 грн. В іншій частині постанову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач К. М. ПільковСудді:О. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. Булейко С. О. Погрібний Ю. Л. ВласовО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук І. В. ЖелєзнийЄ. А. Усенко Л. Ю. КишакевичН. В. Шевцова О. В. Кривенда Джерело: ЄДРСР 118036819

‼️🇷🇼При зверненні до суду задля економії часу та грошей треба розуміти як правильно сформулювати позовні вимоги, а також те, що може, а що не може встановити суд. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова ВС-КЦС про відсутність повноважень суду встановлювати факт непридатності до військової служби - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15293-postanova-vs-kcs-pro-vidsutnist-povnovazhen-sudu-vstanovljuvati-fakt-nepridatnosti-do-vijskovoyi-sluzhbi/ 🔸Наказ МО від 14.08.2008 № 402 Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Треба вимагати дивіденди

‼️🇷🇼Сьогодні Кабінет міністрів України вніс чергові зміни до порядку перетину кордону де окремо дозволив перетинати кордон студентам чоловічої за певних умов. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова КМУ від 02 квітня 2024 р. № 366 Про внесення зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України - https://www.kmu.gov.ua/storage/app/uploads/public/660/c31/392/660c313929d26583752742.pdf 🔸Постанова КМУ від 12 серпня 2015 р. № 579 Про затвердження Порядку реалізації права на академічну мобільність - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/579-2015-п#Text 🔸Як укласти договір про академічну мобільність - https://mon.gov.ua/ua/osvita/visha-osvita/osvita-za-kordonom/ukladennya-dogovoru-pro-uchast-za-programoyu-akademichnoyi-mobilnosti 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Все більше за цими “структурованими” і пустими рішеннями Великої палати стає зрозумілим, що їх розміром і купою непотрібної інформації просто прикривається їх непотрібність та непідготовленість більшості випадкових людей. Намагаючись відсутність досвіду прикрити пустими постановами на десятках сторінок ще більше підривається довіра до судової влади. До огляду включена позиція щодо юрисдикції оскарження податковою договорів, ганебне рішення після ЄСПЛ з привласненням загальній юрисдикції можливості оскаржувати рішення Конституційного суду України, рішення КСУ про єдиний статус суддів, практика ВС-КАС, ОП ВС-КЦС, постанова щодо визнання непридатним до військової служби, чергове рішення щодо незаконності медичного експерименту та багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-23-po-29-bereznia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Верховний суд зазначив, що питання визначення придатності до військової служби регламентується наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, яким затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1-1 Положення військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям. За вказаним Положенням придатність до військової служби визначає виключно ВЛК за результатами медичного обстеження та приймає підсумкове рішення щодо придатності військовозобов`язаного за станом здоров`я до військової служби, яке затверджується відповідною постановою. Після закінчення медичного обстеження під час мобілізації ВЛК виносить щодо військовозобов`язаного одну із таких постанов: «Придатний до військової служби»; «Тимчасово непридатний до військової служби (вказати дату повторного огляду)»; «Непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку»; «Обмежено придатний до військової служби». Результати медичного огляду заносяться в книгу протоколів засідань призовної комісії (комісії з питань приписки). Карта медичного огляду та висновки лікарів підшиваються в особову справу призовника як додаток до облікової карти (пункт 2.9. розділу 2 «Медичний огляд призовників (допризовників)» Положення у редакції від 01 грудня 2015 року). Наведене законодавство свідчить, що визнання особи такою, що є непридатною особи до військової служби з виключенням з військового обліку є виключною компетенцією військово-лікарської комісії, яке ухвалюється в порядку, встановленому Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, оформлюється відповідною постановою та є підставою для виключення особи з військового обліку.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 січня 2024 року м. Київ справа № 953/2790/23 провадження № 61-10394св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2023 року у складі судді Колесник С. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Історія справи Заявник вказує, що протоколом № 17 військово-лікарської комісії від 09 лютого 2017 року він був визнаний непридатним до військової служби. Цей документ був знищений внаслідок російської агресії, однак дані про його непридатність до військової служби, були внесені до його обліково-послужної картки до тимчасового посвідчення № НОМЕР_1 , яке було видано йому як військовозобов`язаному замість військового квитка. Вважає, що у військово-облікові документи щодо нього посадові особи помилково не внесли фразу про те, що він є непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку». Зазначене перешкоджає йому пересуватись в межах України та за кордон з метою лікування без дозволу відповідного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі -ТЦК та СП). Заявник просить суд встановити юридичні факти того, що 09 лютого 2017 року військово-лікарською комісією він був визнаний непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку»; є таким, що виключений з військового обліку і не є військовозобов`язаним. Ключове питання: - чи підлягають факти, що просить встановити заявник, розгляду в судовому порядку і чи не віднесено їх розгляд до повноважень іншого органу? Описова частина Короткий зміст вимог У квітні 2023 році ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичних фактів, посилаючись на таке. Військово-лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1) він був визнаний непридатним до військової служби (протокол від 09 лютого 2017 року № 17). Ці відомості про його непридатність до військової служби були внесені до його обліково-послужної картки до тимчасового посвідчення № НОМЕР_1 , яке було видано йому як військовозобов`язаному замість військового квитка (через відсутність бланків військових квитків) ІНФОРМАЦІЯ_1 . Проте у військово-облікові документи помилково, на думку заявника, не було внесена відмітка про те, що його визнано непридатним до військової служби «із виключенням з військового обліку». Факт виключення його з військового обліку необхідний для влаштування на роботу; вступу до аспірантури; перетину державного кордону в робочих, гуманітарних і лікувальних потребах. Отримати дублікат протоколу ВЛК від 09 лютого 2017 року він не може, оскільки згідно з відповіддю ІНФОРМАЦІЯ_2 від 04 жовтня 2022 року всі його документи були знищені внаслідок ракетного обстрілу 06 липня 2022 року. Просив суд встановити юридичні факти того, що: - 09 лютого 2017 року ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 був визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку, що було оформлено протоколом від 09 лютого 2017 року № 17, який знищений внаслідок ракетного обстрілу ІНФОРМАЦІЯ_1 06 липня 2022 року; - ОСОБА_1 виключений з військового обліку і не є військовозобов`язаним. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2023 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, у відкритті окремого провадження за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, отже, справа не може бути розглянута в порядку окремого провадження. Також зазначено, що між заявником та Міністерством оборони України виник спір, який пов`язаний із доведенням того, чи був заявник визнаний непридатним до військової служби з подальшим виключенням із військового обліку. Отже, спір не пов`язаний з цивільними правами та обов`язками заявника, тому його належить розглядати в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційного скаргою на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що після проходження ВЛК він набув статусу особи, не придатної до військової служби. Встановлення фактів про те, що він не є військовозобов`язаним і виключений з військового обліку, стосується його цивільних прав на працю, нявчання та вільне пересування, тому справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства. Суди не врахували відсутність правовідносин між ним та Міністерством оборони України, оскільки він не проходив військову службу, не є призовником, військовослужбовцем чи військовозобов`язаним. Всупереч вимог статті 293 ЦПК України помилково вважали, що його заяву неможливо розглядати в окремому провадження в порядку цивільного судочинства, а слід розглядати в порядку адміністративного судочинства. Суди не врахували висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 щодо критеріїв розмежування судової юрисдикції у контексті застосування статей 293, 315 ЦПК України та помилково застосували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі. 02 листопада 2023 року справу передано судді-доповідачу. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків. Щодо того, чи підлягають розгляду в судах факти, які просить встановити заявник Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення ( пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України). Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у частині першій статті 315 ЦПК України, однак не є вичерпним. Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7)народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 😎 смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов: - згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку їх встановлення; - заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18; від 18 січня 2024 року № 560/17953/21. Отже, існують два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий. Якщо факт, що має юридичне значення, підлягає встановленню в позасудовому порядку, особа має використати такий порядок. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку адміністративного судочинства (схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2598/16-ц, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява може розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18. Таким чином, судовий порядок встановлення факту, що має юридичне значення, використовується лише у випадку, коли чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку його встановлення. У справі, що переглядається, заявник зазначає, що на підставі знищеного протоколу № 17 рішення військо-лікарської комісії від 09 лютого 2017 року він був визнаний непридатним до військової служби. Посилається на те, що дані, які містились у протоколі № 17 рішення ВЛК від 09 лютого 2017 року про його непридатність до військової служби, були внесені до його обліково-послужної картки до тимчасового посвідчення № НОМЕР_1 , яке було видано йому як військовозобов`язаному замість військового квитка. Заявник вважає, що у його військово-облікові документи посадові особи помилково не внесли фразу про те, що він є непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку», що перешкоджає йому пересуватись в межах України та за кордон з метою лікування без дозволу ТЦК та СП. Тому заявник просить суд встановити юридичні факти того, що 09 лютого 2017 року ІНФОРМАЦІЯ_1 був визнаний непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку»; є таким, що виключений з військового обліку і не є військовозобов`язаним. Однак чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення означених фактів. Щодо встановлення юридичних фактів того, що особа є такою, що виключена з військового обліку і не є військовозобов`язаною Відповідно до частин першої, третьої та п`ятої статті 16 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон) для проведення призову громадян України на строкову військову службу в районах (містах) утворюються призовні комісії. На районні (міські) призовні комісії покладається, зокрема, звільнення призовників від призову на строкову військову службу на підставах, передбачених статтею 18 цього Закону, взяття їх на облік військовозобов`язаних або виключення з військового обліку. Рішення призовної комісії може бути оскаржено громадянином України до призовної комісії вищого рівня або до суду в порядку, передбаченому законом. Згідно з частиною першою статті 18 Закону від призову на строкову військову службу звільняються громадяни України, зокрема, які визнані особами з інвалідністю або за станом здоров`я непридатними до військової служби в мирний час. Згідно з Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/22 з 5 год. 30 хв 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, наразі його продовжено. Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» ). Особливості призову на строкову військову службу та діяльності призовних комісій під час дії воєнного стану визначено у статті 18-1 Закону, відповідно до частин першої та третьої якої під час дії воєнного стану призов на строкову військову службу не проводиться. Під час дії воєнного стану призовні комісії утворюються для розгляду питань щодо, зокрема, організації та проведення медичного огляду осіб, які перебувають на військовому обліку призовників та досягли 27-річного віку, взяття їх на військовий облік військовозобов`язаних або виключення з військового обліку. Відповідно до положень частин другої, п`ятої статті 33 Закону загальне керівництво роботою, пов`язаною з організацією та веденням військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, контроль за станом цієї роботи в центральних та місцевих органах виконавчої влади, інших державних органах (крім Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України), органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від підпорядкування і форми власності здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України. Військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Механізм організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних встановлено Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року № 1487 (далі - Порядок). Згідно з вказаним Порядком, військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави, який ведеться з метою визначення наявних людських мобілізаційних ресурсів та їх накопичення для забезпечення повного та якісного укомплектування Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - інші військові формування) особовим складом у мирний час та в особливий період. Районні (міські) ТЦК та СП, серед іншого, організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключенняз військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством. Взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, підрозділах Служби зовнішньої розвідки здійснюється за їх особистої присутності (крім випадків, визначених у пункті 15 цього Порядку). При цьому взяття на військовий облік, зняття або виключення з нього здійснюється за умови наявності паспорта громадянина України та військово-облікових документів, визначених у пункті 20 цього Порядку). У разі виключення громадянина з персонального військового обліку робиться відмітка «Виключено з обліку» в облікових записах списку персонального обліку призовників (пункти 79, 81 Порядку та додаток 5 до Порядку). Аналіз наведеного законодавства свідчить, що виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів здійснюється у районних (міських) ТЦК та СП, органах Служби безпеки України, підрозділах Служби зовнішньої розвідки відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» із застосуванням механізмів, передбачених Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року № 1487. Таким чином, чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення фактів того, що особа є такою, що виключена з військового обліку і не є військовозобов`язаною, що унеможливлює використання судового порядку встановлення означених фактів, що мають юридичне значення. З наведених міркувань колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що встановлення фактів про те, що заявник є таким, що виключений з військового обліку і не є військовозобов`язаним, підлягають вирішенню судами в межах цивільного судочинства в окремому порядку. Щодо встановлення юридичного факту того, що особа є такою, що визнана військово-лікарською комісією непридатною до військової служби «з виключенням з військового обліку». У справі, що переглядається, заявник просить суд встановити факт того, що 09 лютого 2017 року ІНФОРМАЦІЯ_1 його визнано непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку». Зазначене необхідно ОСОБА_1 для виключення з військового обліку. Однак таке питання підлягає вирішенню у позасудовому порядку. Згідно з положеннями пункту 3 частини шостої статті 37 Закону виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) ТЦК та СП підлягають громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку. Питання визначення придатності до військової служби регламентується наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, яким затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1-1 Положення військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям. За вказаним Положенням придатність до військової служби визначає виключно ВЛК за результатами медичного обстеження та приймає підсумкове рішення щодо придатності військовозобов`язаного за станом здоров`я до військової служби, яке затверджується відповідною постановою. Після закінчення медичного обстеження під час мобілізації ВЛК виносить щодо військовозобов`язаного одну із таких постанов: «Придатний до військової служби»; «Тимчасово непридатний до військової служби (вказати дату повторного огляду)»; «Непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку»; «Обмежено придатний до військової служби». Результати медичного огляду заносяться в книгу протоколів засідань призовної комісії (комісії з питань приписки). Карта медичного огляду та висновки лікарів підшиваються в особову справу призовника як додаток до облікової карти (пункт 2.9. розділу 2 «Медичний огляд призовників (допризовників)» Положення у редакції від 01 грудня 2015 року). Наведене законодавство свідчить, що визнання особи такою, що є непридатною особи до військової служби з виключенням з військового обліку є виключною компетенцією військово-лікарської комісії, яке ухвалюється в порядку, встановленому Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, оформлюється відповідною постановою та є підставою для виключення особи з військового обліку. Таким чином юридичний факт того, що 09 лютого 2017 року ІНФОРМАЦІЯ_1 заявник був визнаний непридатним до військової служби «з виключенням з військового обліку» підлягає встановленню у позасудовому порядку. Не є підставою для розгляду цієї справи в судах і доводи заявника про те, що факт його непридатності до військової служби вже був зафіксований рішенням ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09 лютого 2017 року № 17, однак отримати його оригінал заявник не може внаслідок знищення під час ракетного обстрілу. Як слідує із заяви ОСОБА_1 , він не просить суд встановити факт приналежності йому втраченого документа, оскільки , у протоколі ВЛК та надалі у військово-облікових документах помилково, на думку заявника, не було внесено відмітку про те, що його визнано непридатним до військової служби «із виключенням з військового обліку». Оскільки у знищеному протоколі № 17 ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09 лютого 2017 року були відсутні дані про те, що ОСОБА_1 є непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку, відсутність оригіналу цього документу не впливає на факт виключення ОСОБА_1 з військового обліку. За таких обставин, заявник не позбавлений права звернутись до уповноваженого органу у позасудовому порядку із заявою про виключення його з військового обліку у зв`язку з непридатністю до військової служби, а у разі відмови - оскаржити відповідне рішення суб`єкта владних повноважень у судовому порядку шляхом звернення до суду з відповідним позовом. З огляду на викладене, вимоги про встановлення фактів визнання заявника таким, що є непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку, є виключеним з військового обліку і не є військовозобов`язаним, не підлягають розгляду судом без вирішення указаних питань у позасудовому порядку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки розгляд заяви ОСОБА_1 віднесено до повноважень інших органів і за законом не підлягає судовому розгляду, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку про відмову у відкритті провадження з підстав, передбачених пунктом першим частини першої статті 186 ЦПК України. Такі висновки відповідають сталій судовій практиці, зокрема, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21. Водночас, суди попередніх інстанцій помилково зазначили про те, що заяву ОСОБА_1 належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки в судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Водночас чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. Підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, є неефективним, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц , вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України (пункти 107, 116, 117 Постанови Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21). З огляду на викладене можна констатувати, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилкові висновки щодо підстав для відмови у відкритті провадження, однак це не вплинуло на правильність ухвалених судових рішень. Незважаючи на те, що суди помилково вказали на можливість розгляду указаних вимог у порядку адміністративного судочинства, посилаючись на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц, від яких відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21,застосування правових наслідків у вигляді відмови у відкритті провадження у справі є правильним. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні щодо мотивів відмови у відкритті окремого провадження у справі. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Таким чином, оскаржувані судові рішення щодо підстав відмови у відкритті окремого провадження у справі підлягають зміні з викладенням мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною першою, пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. З урахуванням того, що оскаржувані судові рішення змінені лише щодо мотивів, судові витрати у вигляді судового збору в касаційній інстанції розподілу не підлягають. Керуючись статтями 400, 406, 412, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович Джерело: ЄДРСР 117015403

Це чергова наша справа. Дуже приємно, що поки в Україні ще залишились судді для яких слова права людини, Закон та Конституція України не пустий звук і які не діють за принципом як би чого не вийшло. Суд дуже ретельно розібрався у законодавстві України, застосував практику ЄСПЛ, прямі норми Конституції України та захистив право не брати участь у медичному експерименті. Саме такі судді дають надію на збереження незалежності та суверенітету України.

Справа №623/4768/21 Провадження № 2/638/1210/24 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого судді Подус Г.С., за участю секретаря Кордіварової А.С., представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань суду в режимі відеоконференції в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - встановив: Представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова із позовом, з урахуванням уточнень, до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ОСОБА_3 з 17.04.2006 року і на даний час працює вихователем у Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради (ЗДО №13), що підтверджується копією трудової книжки. 04.10.2021 року на сайті МОЗ України було опубліковано прийнятий Наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021 року, серед яких були і працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форм власності. 05.11.2021 року Наказом №97-к/тр, виданого відповідачем, ОСОБА_3 було відсторонено від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення проти Covid 19 без збереження заробітної плати. Враховуючи вищевикладене зазначає, що відсторонення є протиправним та протизаконним, оскільки порушує вимоги ст. 46 КЗпПП, а відсутність щеплення від Covid 19 не входить до переліку тих підстав, які слугують подальшому відстороненню працівника. Крім того жоден із спеціальних нормативно-правових не передбачає відповідної процедури та імперативності застосування таких дій по відношенню до працівника. На підставі зазначеного подано позов до суду. Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 21.12.2021 року відкрито загальне позовне провадження із призначенням підготовчого судового засідання. 11.01.2022 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач категорично заперечував проти позовних вимог та підкреслив, що відсторонення ОСОБА_3 було цілком законним, а підстави такого відсторонення ґрунтувались виключно на законодавстві України. 19.01.2022 року надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві. 20.01.2022 року ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області було закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.06.2023 року було прийнято вищевказану цивільну справу в провадження судді Подус Г.С. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив про їх задоволення. Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, викладених у відзиві. Суд, врахувавши позиції сторін у справі та надані суду документи, приходить до наступних висновків. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 з 17 квітня 2006 вихователем у Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради, що пвдтверджується копією трудової книжки. Згідно з наказом №97-к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» відсторонено ОСОБА_3 від роботи вихователем на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати, з яким вона ознайомлена (а.с. 15). За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя.Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя.З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції. Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний західнагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети.Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв. Позивачка працює в дошкільному освітньому закладі, комунальної форми власності. У листопаді 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до наданняпідтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19. Так, аналізуючи аргументи відповідача щодо обов`язковості наявності такого щеплення, суд зазначає, що медична допомога діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3ЗаконуУкраїни № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі Закон № 2801-XII)у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону№ 2801-XII громадяни зобов`язаніу передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону). Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42Закону№ 2801-XII). Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Статтею 43 Закону№ 2801-XIIвизначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта. Частиною шостою статті 12 Закону№ 1645-ІІІтакож передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться заїх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України).За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті). Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділуXV«Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України,декрети і постанови Кабінету Міністрів України,прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 рокуу справі№ 1-14/2020(230/20)за конституційним поданням Верховного СудуВелика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватисявиключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такогообмеження підзаконним актом суперечитьстаттям 1, 3, 6, 8, 19, 64Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини). Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Частиною першоюcтатті 12 Закону № 1645-ІІІпередбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разівідмовиабоухилення від обов`язкових профілактичних щепленьу порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Профілактичні щеплення проводятьсяпісля медичного огляду особив разівідсутності у неї відповідних медичних протипоказань(речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення). Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця». Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 46, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83. Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 79, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій. Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та яківідмовляютьсяабоухиляютьсявід проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19відповідно достатті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану: фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19; фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану; пункт 41-6постанови№ 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану». Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі №4004-XIIта Інструкції № 66. Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, якіухиляютьсявід обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першоїстатті 7 Закону№ 4004-XII). Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності цеписьмовий організаційно-розпорядчий документДержавної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення,передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції. Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону№ 4004-XIIта Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом№ 4004-XII.Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника. Частиною другою статті 2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 1Закону України «Про оплату праці»заробітна плата це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умовколективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Щодо наявності правомірних підстав для відсторонення саме ОСОБА_4 суд зазначає наступне. Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова № 211) Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників). Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 9 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104,від 21 квітня 2021 року № 405, від16 квітня 2021 року № 611,від 11 серпня 2021 року № 855,від 22 вересня 2021 року № 981,від 15 грудня 2021 року № 1336,від 23 лютого 2022 року № 229,від 27 травня 2022 року № 630,від 19 серпня 2022 року № 928,від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу до 30 квітня 2023 року).Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах. 4 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненоїкоронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандеміюCOVID-19 в Україні у 20212022 роках» (далі Дорожня карта). З початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні станом на грудень 2020 року було зареєстровано 821 947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 423 704 людини. За час спостереження зареєстровано 13 733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7 %). Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні. Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 20212022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50 % населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (згідно з наказом МОЗ № 2362 від 27 жовтня 2021 року абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено). У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союзінформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися. Вакцинація проти COVID-19 в Україні розпочалася 24 лютого 2021 року вакциною «AstraZeneca».Згодом почали застосовувати інші вакцини: «CoronaVac» (з 13 квітня), «Pfizer» (з 19 квітня), «Moderna» (з 20 липня). За змістом абзацу третього статті 1 Закону України «Прозабезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» санітарне та епідемічне благополуччя населення це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами. Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті10 Закону № 2801-XII, статті 12 Закону№ 1645-ІІІ, пункту8 Положення про МОЗ таз метою забезпечення епідемічного благополуччянаселення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04 жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, якийпередбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказамиМОЗвід 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно). А 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим. Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того,чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить. Суд вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробіткубез індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Судом встановлено, щопозивачкає працівникомЗакладу дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу ІМР з 2011 року та обіймає посаду вихователя. Формально вона належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню відCOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відповідно до листа-повідомлення від 29 жовтня 2021 року № 01-38/481 ОСОБА_3 була ознайомлена з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення протиCOVID-19. Згідно з наказом №97-к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» відсторонено ОСОБА_3 від роботи вихователем на час відсутності щеплення проти COVID-19. На час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснювалося. Застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом №1645-ІІІзаходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Судом не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду виховательки, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед колективу, тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в дошкільному закладу освіти, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню протиCOVID-19(тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки. Суд зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника протиCOVID-19і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але йоцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такіобставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Так, відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи вихователькою, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20). З огляду на викладене суд дійшов висновку, що при розгляді подібних справ необхідно враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті). У справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ проаналізував ситуації шістьох заявників, що стосувалися їхньої відмови від обов`язкового та регулярного щеплення дітейпроти добре відомихдля науки захворювань(дифтерії, правця, коклюшу, інфекцій гемофільного типу B (Haemophilus influenzae typeBinfections), поліомієліту, гепатиту В, кору, паротиту, краснухи і для дітей з конкретними показаннями пневмококових інфекцій), а не від COVID-19. Унаслідок означеної відмови батьків, дітей не прийняли до дошкільного навчального закладу, а батька одного з них оштрафували. ЄСПЛ урахував, щообов`язок вакцинації стосувався дев`яти хвороб, у боротьбі з якими наукова спільнота визнала щеплення ефективним і безпечним, а також десятого щеплення, яке робили дітям з конкретними медичними показаннями. Тому встановив, щооскаржувані заходи можна вважати такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому порушення статті 8 Конвенції не було. Натомість ситуація позивачки принципово відрізняється: 1) вона повинна сама заробляти собі на життя, на відміну від дитини, за якою батьки можуть доглядати, не звертаючись до послуг дошкільного навчального закладу; 2) безстрокове відсторонення від роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків влаштувати дитину на обмежений період до дошкільного навчального закладу; 3) таке відсторонення не є притягненням працівника до відповідальності за відмову чи ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення відCOVID-19, хоча створює наслідки, суворіші, ніж разовий помірний штрафза відмову вакцинувати дітейвід добре відомих для науки захворювань. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України»стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення була завдана шкода його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення). Тому висновки в тій справі незастосовні до ситуації позивачки, яку відсторонили від роботи через те, що до певної дати вона не отримала щеплення відCOVID-19, а не через те, що погіршення здоров`я після вакцинації унеможливлювало виконання трудових обов`язків. Щодо вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивачки від роботи, суд вважає необхідним зазначити таке. За змістом ст. 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, п. 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, п. 122, від 30 жовтня 1991 року). Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, п. 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, п. 106). Відповідно до п. 4 ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення. Кодексом законів про працю України не врегульоване питання про відновлення становища яке існувало до порушення права особи у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи. Іншого способу захисту цивільних прав, як поновлення на роботі кодекс законів про працю не містить. Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, з урахуванням принципу верховенства права та правової визначеності, з метою ефективного захисту порушених прав позивача ОСОБА_5 , виконуючи завдання цивільного судочинства щодо справедливого вирішення справ по суті, за умови відсутності у наказі №90 від 08.12.2021 кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення до виконання трудових обов`язків позивачем ОСОБА_6 із фактом здійснення нею щеплення на COVID-19, від якого позивач на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» має право відмовитись на законних підставах, у зв`язку з чим її відсторонення від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, суд в даній ситуації за аналогією закону вважає можливим застосувати положення статті 235 Кодексу законів про працю України, та враховуючи незаконність звільнення позивачка підлягає поновленню на роботі Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП). Суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 08.11.2021 до часу її допуску на роботу наказом №12/к/тр від 01.03.2022 року обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. Слід зазначити, що дані щодо середньоденної та середньомісячної заробітної плати ОСОБА_3 беремо за 2 місяці до незаконного відсторонення позивача, тобто до 08.11.2021. З урахуванням того, що позивача відсторонено від роботи 08.11.2021 і відсторонення тривало по день видачы наказу про допуск її до роботи, а саме: до 28.02.2022, тому загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюється починаючи з 08.11.2021 по 28.02.2022 включно. Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного відсторонення ОСОБА_3 від виконання обов`язків вихователя складає 49521,01грн. (643,13 грн х 77днів) і підлягає стягненню з відповідача. На підставі статті 141 Цивільного процесуального кодексу України з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір в сумі 2253,13 гривень. На підставі Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закону України «Про інформацію», керуючись ст.ст. 12-13, 263-265 ЦПК України, суд, - ухвалив: Позовні вимоги ОСОБА_3 до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Визнати протиправним і скасувати наказ директора Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради Польової О.О. №97-к/тр від 05.11.2021 року в частині відсторонення від роботи ОСОБА_3 . Стягнути із Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 08.11.2021 року по 28.02.2022 року у розмірі 134512, 75 грн. Стягнути із Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради судовий збір на користь держави у розмірі 2253,13 грн. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Повний текст рішення буде складений не пізніше 25.03.2024 року. Головуючий суддя: Джерело: ЄДРСР 117899737

Ганебне рішення яким судді встановили можливість притягнення судді Конституційного суду України за ухвалене колегіальне рішення в якому він не виклав окрему думку у зв'язку з тим, що вони на себе перебрали повноваження оцінити рішення Конституційного суду України. У справі є окрема думка. Дуже сумно на це все дивитись, як відібрані бідосями та Поганцями судді знищують Україну такими рішеннями. Фактично вони легалізували притягнення і себе до відповідальності за зміну правових позицій без зміни матеріального та процесуального Закону.

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2023 у справі № 800/120/14 (провадження № 11-173зва23) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України Короткий виклад історії справи ОСОБА_1 у лютому 2014 року звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) незаконною в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. Позовні вимоги мотивовані тим, що Постанова № 775-VII, якою позивача звільнено з посади судді за порушення присяги, є незаконною. ОСОБА_1 вважає, що, приймаючи рішення у складі Конституційного Суду України, він не порушував присягу судді, та зазначив, що Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції України. На суддів такого органу розповсюджуються, зокрема, гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 Конституції України. Гарантії недоторканності судді передбачають спеціальний порядок обрання та звільнення, а саме: суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі порушення суддею присяги. Відповідно до процедури звільнення з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на його думку, про порушення процедури розгляду питання звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги. Крім того, на пленарному засіданні Верховної Ради України, що відбулось 24.02.2014, прийнято рішення про голосування з питання щодо звільнення суддів Конституційного Суду України за скороченою процедурою обговорення, що, на думку позивача, суперечить положенням Регламенту Верховної Ради України. Також позивач зазначав, що при розгляді Верховною Радою України питання про звільнення суддів Конституційного Суду України з посад порушено строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів. Позивач вважав, що такі матеріали повинні бути надані народним депутатам України не пізніше як за три дні до розгляду Верховною Радою України відповідного питання. Дотримання особливого порядку звільнення судді Конституційного Суду України гарантує незалежність судді та унеможливлює свавільне позбавлення його повноважень. Отже, розгляд Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень та звільнення судді Конституційного Суду України з посади при порушенні процедур, передбачених законодавством України, є незаконним, про що вказує позивач. Дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду України та звільнення його з посади за порушення присяги судді без доведення фактів такого порушення у судовому порядку є порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), а саме принципів незалежного та безстороннього суду та юридичної визначеності. Крім того, виходячи з назви оскаржуваної постанови відповідача Верховна Рада України мала б лише висловити реакцію на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді, які повинні бути доведені у передбаченому законом порядку, а не встановлювати їх самостійно, перебравши на себе повноваження судової гілки влади, а отже, порушивши вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України. Позивач посилався на численну міжнародну судову практику, зокрема, Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) та міжнародні стандарти у сфері правосуддя, що, на його думку, свідчать про їх недотримання відповідачем під час прийняття спірної постанови. Зазначав, що відповідачем порушено принципи індивідуальної відповідальності та рівності, оскільки Верховна Рада України не встановлювала вину кожного із суддів, про яких йдеться в спірній постанові, та звільнено тільки тих суддів, які обрані до Конституційного Суду України по квоті парламенту. Тому позивач вважав, що Постанову № 775-VIIслід визнати незаконною в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. Вищий адміністративний суд України постановою від 11.12.2017 адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання постанови незаконною задовольнив. Визнав незаконною та скасував Постанову № 775-VII в частині припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення його з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. Постанова мотивована тим, що Верховна Рада України звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України з порушенням процедури звільнення, передбаченої Конституцією та законами України, за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді та з перевищенням наданих їй повноважень. Суд першої інстанції також наголосив, що, приймаючи Постанову № 775-VII, Верховна Рада України вирішила питання про притягнення суддів, у тому числі і позивача, до відповідальності без дотримання конституційного принципу індивідуальної відповідальності, оскільки в результаті прийняття вказаного рішення відповідачем позивач поніс відповідальність у вигляді звільнення із займаної посади судді Конституційного Суду України, у той час як інші судді цього суду не понесли такої відповідальності за такі самі дії, що, безперечно, не узгоджується з принципами верховенства права та справедливості. У своїй постанові Вищий адміністративний суд України послався на міжнародні та національні правові принципи стосовно незалежності судових органів і дійшов висновку, що Верховна Рада України не дотрималася цих принципів. При цьому суд першої інстанції зазначив, що відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» судді не несуть юридичної відповідальності за результати свого голосування. Не погоджуючись із постановою Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017, Верховна Рада України подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду постановою від 14.03.2018 скасувала постанову Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 та ухвалила нову постанову, якою відмовила ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог. Велика Палата Верховного Судувстановила, що Конституційний Суд України діяв поза межами своїх повноважень під час ухвалення свого Рішення від 30.09.2010, оскільки він фактично визнав нечинними обов`язкові положення Конституції України. Велика Палата вважала, що, ухвалюючи своє Рішення, Конституційний Суд України не забезпечив верховенства Конституції України, змінив Конституцію України та конституційний лад, порушивши основоположні принципи демократії та розподілу влади, а також підірвав легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їхня діяльність стала базуватися на нормах, встановлених Конституційним Судом України, а не Верховною Радою України. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України щодо порушення процедури прийняття Постанови № 775-VII, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що Верховна Рада України, яка була наділена повноваженнями щодо призначення суддів Конституційного Суду України, за відсутності іншої процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність висновку Конституційного Суду України щодо звільнення судді Конституційного Суду України, наявність якого визначена параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України, затвердженого Рішенням Конституційного Суду України 05 березня 1997 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Регламент Конституційного Суду України), не позбавляє можливості Верховну Раду України за наявності відповідних підстав розглянути питання про звільнення судді цього суду з посади, оскільки Регламент є внутрішнім документом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, ЄСПЛ 2013) ЄСПЛ піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголосила, що існують суттєві відмінності між обставинами, які були предметом розгляду ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України», та обставинами справи, що розглядається, зважаючи на політичний характер формування Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вказала, що ці обставини суттєво відрізняють Конституційний Суд України від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суб`єкт призначення судді Конституційного Суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб`єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред`являються суспільством до судді Конституційного Суду України. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, викладених у рішенні в справі «Олександр Волков проти України», у випадку оцінки правомірності звільнення суддів Конституційного Суду України. ЄСПЛ 13.07.2023 постановив рішення у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18), відповідно до якого встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника на вмотивоване рішення у його справі та статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя. Згідно із вказаним рішенням ЄСПЛ ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 47052/18, у якій з посиланням на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції скаржився на те, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом»; його справу не розглянув «суд, встановлений законом», оскільки органи державної влади, які розглядали його справу, вийшли за межі своїх повноважень; не було дотримано право на вмотивоване рішення; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Також з посиланням на статтю 8 Конвенції заявник скаржився на незаконність свого звільнення і порушення його права на повагу до приватного життя. ЄСПЛ у справі «Головін проти України» вказав, що ситуація заявника та рішення, ухвалені на національному рівні у його справі, майже ідентичні ситуації та рішенням щодо заявників у рішенні в справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine). Однак зауважив невелику різницю в тому, що у своєму рішенні щодо пана Головіна Верховний Суд намагався розрізнити справу заявника і справу «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, ЄСПЛ, 2013), характеризувавши Конституційний Суд України насамперед як політичний орган, а не як суд у розумінні статті 6 Конвенції (див. пункт 14). Суд вказав на спроби Верховного Суду врахувати відповідну практику ЄСПЛ, однак не погодився з характеристикою Верховного Суду із цього питання і зазначив, що Верховний Суд, висловивши загальне твердження, що Конституційний Суд України є насамперед політичним органом, не прокоментував, як це конкретно стосувалося справи заявника, враховуючи, що його звільнили саме за порушення присяги судді. У згаданому рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98-100) Суд визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів (у тому числі Верховного Суду, таких як заявник у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine). Проте він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база щодо суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством. У цій справі відповідна нормативно-правова база є ідентичною. Ніщо у цій справі чи в рішеннях на національному рівні не дозволяє Суду дійти висновку, який відрізнявся б від висновку, зробленого ним у згаданому рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 101-110), а саме що відповідній нормативно-правовій базі бракувало необхідної чіткості та передбачуваності й рішення на національному рівні, в яких воно застосовувалося у справі заявника, не були достатньо обґрунтованими. Зокрема, у цьому рішенні Суд вказав, що стаття 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, що вони не мали нести юридичної відповідальності за результати свого голосування в цьому суді. З огляду на той факт, що пана Овчаренка та пана Колоса (як і пана Головіна - див. пункт 6) звільнили саме за результати їхнього голосування за Рішення від 30.09.2010, питання, чи могло це положення Закону України тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за «порушення присяги», мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. Однак на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз`яснено ці питання (див. згадане рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 101 і 102). Хоча за таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що під час застосування Конституції України та законодавства всі відповідні аргументи було враховано, Верховна Рада України чи Верховний Суд такого аналізу не навели (там само, пункт 103). Ці міркування також цілком доречні в цій справі. За таких обставин і повторюючи, що він усвідомлює відповідний конкретний контекст ситуації та дискусійний характер рішення, у зв`язку з яким заявника було звільнено (там само, пункти 107 і 109), Суд вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції. ЄСПЛ також наголосив, що рішення Верховного Суду у справі ОСОБА_1 не може вважатися достатньо обґрунтованим з тих же причин, що і в справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), у якій було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. У згаданому рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що: справа, пов`язана з його звільненням, не була розглянута «незалежним і безстороннім судом»; його справу не розглянув «суд, встановлений законом», оскільки органи державної влади, які розглядали його справу, вийшли за межі своїх повноважень; не було дотримано право на вмотивоване рішення; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Зокрема, Суд зазначив, що ця справа стосується підзвітності двох суддів політичному органу, який діяв не як орган державної влади, який попередньо розглядає це питання, а здійснив повноваження з ухвалення остаточного рішення, яке призвело до звільнення заявників. Оскільки таке здійснення повноважень не було попередньо обумовлено жодною оцінкою питання незалежним органом, судовий розгляд справи ех post мав вирішальне значення для загальної оцінки відповідності провадження на національному рівні пункту 1 статті 6 Конвенції (там само, пункт 122). Під час цього перегляду вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Оскільки такої відповіді надано не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими (там само, пункт 126). Отже, ЄСПЛ зазначив, що рішення Верховного Суду у справі ОСОБА_1 не може вважатися достатньо обґрунтованим, і встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом на вмотивоване рішення з тих же підстав, що було наведено у рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine). Заявник також скаржився на відсутність у нього ефективних засобів юридичного захисту у зв`язку з його незаконним звільненням, посилаючись на статтю 13 Конвенції. Суд визнав скаргу прийнятною. Однак, ураховуючи висновки Суду за статтями 6 і 8 Конвенції, вона не порушує жодного окремого питання (див. згадане рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункт 189). Суд постановив, що було порушено: - статтю 8 Конвенції; - пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом на вмотивоване рішення суду; Суд визнав решту скарг у заяві неприйнятними. Постановив, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції. ЄСПЛ постановив, що встановлення порушення є достатньо справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, завданої заявнику, і відхилив вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції. Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 22.02.2024 постановою Великої Палати Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в адміністративній справі № 800/120/14 задоволено частково. Постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в частині підстав відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 змінено, виклавши їх в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 залишено без змін. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Головін проти України» та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства, надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. Гарантуючи судді Конституційного суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді у разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок, ускладнені і відмінні від загальноприйнятих, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що функціональний імунітет судді, в тому числі й судді Конституційного Суду України, не є самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду України можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету. Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України(у складі суддів цього суду, у тому числі судді Головіна А. С.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України. З огляду на очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді Головіна А. С.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] суперечить змісту присяги судді Конституційного Суду України, є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону № 422/96-ВР. Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді. За висновком Великої Палати Верховного Суду, у цій справі немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань, оскільки позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону № 422/96-ВР присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги, у зв`язку із цим немає підстав вважати, що обов`язок боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим поняттям і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що діяння заявника кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для зaявника. Юридична кваліфікація порушення присяги судді - настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади. З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень установлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України. Відхиляючи довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді принципу індивідуальної відповідальності, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, звертаючись до суду за захистом своїх прав, ОСОБА_1 ні у своєму позові, ні в ході подальших судових засідань не заявляв, що, беручи участь в ухваленні Рішення від 30.09.2010 за № 20-рп/2010, як суддя Конституційного Суду України він діяв таким чином, щоб забезпечити верховенство Конституції України, захистити конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Жодного спростування з приводу порушення ним присяги судді позивач також не навів. Твердження ОСОБА_1 , що його поведінка при ухваленні рішення Конституційним Судом України зберігається в таємниці, не обмежує його право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження в Конституційному Суді України тих справ, у яких Конституційний Суд України прийняв рішення чи надав висновок (частина четверта статті 19 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, ОСОБА_1 як суддя Конституційного Суду України діяв не в межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду, а й чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що, приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За висновком Великої Палати Верховного Суду, Верховна Рада України прийняла Постанову №775-VII на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. На наше переконання, висновок про наявність підстав для відмови в задоволенні позову, є помилковим з таких міркувань. ЄСПЛ у рішенні у справі «Головін проти України» установив порушення статті 8 Конвенції, у пункті 1 якої визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції). ЄСПЛ у справі «Головін проти України» також установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення у його справі, відповідна частина якого визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Постановою № 775-VII звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Рішення про звільнення позивача ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, згідно з пунктом 5 частини п`ятої якої суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі порушення суддею присяги. Відповідаючи на порушені в заяві про перегляд судового рішення за виключними обставинами питання, насамперед потрібно відреагувати на доводи про те, чи було порушення присяги судді, в чому саме була суть порушення присяги суддею, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету судді Конституційного Суду України. Повертаючись до обставин цієї справи, Верховна Рада України, приймаючи Постанову № 775-VII, дійшла висновку, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, приймаючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. Таким чином, Верховна Рада України фактично визнала прийняття суддями Конституційного Суду України, зокрема і ОСОБА_1 , рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012 як таких, що, зокрема, протирічать змісту присяги судді Конституційного Суду України, оскільки, серед іншого, у суддів Конституційного Суду України відсутні повноваження перевіряти на конституційність окремої частини чи положення Конституції, а так само вносити зміни до Основного Закону. За змістом статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України. Зазначене порушення констатоване ЄСПЛ у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та «Головін проти України», у яких Суд вказав, що стаття 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. З огляду на той факт, що пана Овчаренка та пана Колоса (як і пана Головіна - див. пункт 6) звільнили саме за результати їхнього голосування за Рішення від 30.09.2010, питання, чи могло це положення Закону України тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за «порушення присяги», мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. Однак на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз`яснено ці питання (див. згадане рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 101 і 102). Як зазначив ЄСПЛ у справі «Головін проти України», під час перегляду вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Оскільки такої відповіді надано не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими (там само, пункт 126). Так, у пункті 126 рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належну процедуру, передбачену на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент Конституційного Суду України. У зв`язку із цим Суд зазначає, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент Конституційного Суду України (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку з цим питанням. Крім того, Суд зауважує, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову Верховної Ради України, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників. Надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід також зазначити, що Венеціанська комісія неодноразово зазначала, зокрема у Висновку № 722/2013, що судді повинні мати лише функціональний імунітет, імунітет щодо дій, пов`язаних з їх суддівськими функціями, чи такий імунітет, який забезпечує незалежність правосуддя перед загрозою неправомірного арешту:«…Судді повинні мати лише функціональний імунітет, мається на увазі імунітет від переслідування за правомірні дії відповідно до покладених на них функцій. У цьому зв`язку очевидним є, що пасивна корупція, владний вплив, взяття хабара та подібні порушення не можуть розглядатися як правомірні дії, що відповідають суддівським функціям». У пункті 21 зазначеного Висновку вказано, що формулювання статті 126 стосовно звільнення суддів Конституційного Суду, зокрема щодо підстав для звільнення, є не дуже зрозумілим і викликає деякі сумніви, зокрема щодо того, чи умови для звільнення суддів також застосовуються до суддів Конституційного Суду або тільки до суддів судів загальної юрисдикції. Звільнення суддів Конституційного Суду повинне регулюватися тільки розділом про цей суд. У Висновку № 481/2008 від 24.10.2008, ухваленому на її 76-му пленарному засіданні (СПЬ-АП(2008)029), Венеціанська комісія зазначила: «…Хоча основні вимоги стосовно незалежності суддів однакові як для суддів загальних судів, так і для суддів Конституційного Суду, останні мають бути захищені від будь-яких спроб політичного впливу у зв`язку з їхньою посадою, яка особливо піддана критиці та тиску з боку інших органів державної влади. Тому судді Конституційного Суду потребують особливих гарантій їхньої незалежності...». Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності. Згідно із частинами першою та другою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачив зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України». Так, відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо. Частиною першою статті 129 Конституції України визначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України (стаття 27 Закону України «Про Конституційний Суд України» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Отже, наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), у тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим. Слід також зазначити, що відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b) Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище. В Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985, принципи незалежності роз`яснено так. 1. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. 2. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин. 3. Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції. 4. Не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом`якшенню вироків, винесених судовими органами. «…» 6. Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і дотримання прав сторін. Кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. У пунктах 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985 зазначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури. У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність. Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права. Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади. Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади. Відповідно до пункту «d» розділу 2 Рекомендацій № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13.10.1994, судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, жодній особі, яка не належить до системи судової влади. У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10.07.1998, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу. У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді. Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3. Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17.11.1999 Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції. У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17.11.2010 Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2- 4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду. У пунктах 10, 13 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень. Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки. У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів. У висновку КРЄС від 23.11.2001 № 1 (2001) про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією. Також у пунктах 64-66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (d)). У Висновку КРЄС від 19.11.2002 № 3 (2002) про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності. У пункті 5 Висновку КРЄС від 24.10.2014 № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду. У Висновку КРЄС від 16.10.2015 № 18 (2015) про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку. У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур. Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вказують на те, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається із суддів та обирається. Аналіз наведених норм національного законодавства та міжнародних стандартів у сфері судочинства свідчить про те, що поняття функціонального імунітету судді охоплює конституційні гарантії їх незалежності як осіб, які є вільними у прийнятті ними безсторонніх судових рішень згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, на власний розсуд без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, вказівок, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин, імунітет від переслідування за дії відповідно до покладених на них функцій. Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Головін проти України» та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства, надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід зауважити, що судді Конституційного Суду України не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді. Разом з тим підставами для прийняття Верховною Радою України Постанови № 775-VII була саме участь в ухваленні рішень, що є втручанням у функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України. 02.06.2016 Верховна Рада України внесла зміни, серед іншого, до статті 149 Конституції України, передбачивши, зокрема, що суддя Конституційного Суду України не може бути притягнутий до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням цим судом рішень та наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку. Новий Закон України «Про Конституційний Суд України» був прийнятий 13.07.2017. Частина третя статті 24 цього Закону відображає нову редакцію статті 149 Конституції України і передбачає, що суддю Конституційного Суду України не може бути притягнено до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення чи наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку. Отже, законодавець після описаних подій та виникнення спірних правовідносин, з урахуванням міжнародних стандартів щодо незалежності суддів та забезпечення їх функціонального імунітету, урегулював питання відповідальності за порушення присяги судді, вилучивши вказане поняття як підставу для звільнення судді з огляду на вимоги і практику міжнародних інституцій в питаннях доказовості такого порушення. Слід нагадати, що ЄСПЛ вже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги». У рішенні в справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд взяв до уваги міркування, що «…конкретизація поняття «порушення присяги» у зазначеній статті все ще залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з цього питання…», «…опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має на меті загальне та необмежене кількісно застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені і вивчені інші фактори, що впливають на якість правового регулювання та належність юридичного захисту від свавілля…». У справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98-100) Суд визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів (у тому числі Верховного Суду, таких як заявник в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine). Проте він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база щодо суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством. Отже, Суд у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) і «Головін проти України» не вбачав внесення жодних законодавчих змін після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), які могли б вважатися покращенням передбачуваності у питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. За висновком ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), Суд визнав, що ці законні підстави для втручання (порушення присяги) були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як убачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади. Вважаємо, що, приймаючи спірну Постанову № 775-VII, Верховна Рада України визначила порушенням присяги суддями прийняття ними рішень з порушенням приписів статей 3, 19, 147-153 Конституції України, і цим перебрала на себе повноваження оцінювати рішення Конституційного Суду України, не будучи уповноваженим на це органом. Слід нагадати, що у згаданому вище рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні, зазначивши, що пленарне засідання не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. ЄСПЛ поставив під сумнів належну роль політиків, які засідають у парламенті, та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права в такому випадку. Таким чином, вважаємо, що Верховна Рада України не є тим органом, який може оцінювати докази, встановлювати юридичну кваліфікацію фактів під час прийняття суддями рішень, не є судовим органом відповідної інстанції, який може переглядати судові рішення, та не має повноважень надавати оцінку рішенням Конституційного Суду України (немає повноважень судової гілки влади). Слід зауважити, що станом на час прийняття Постанови № 775-VII щодо ОСОБА_1 не було свідчень про вчинення ним дисциплінарного проступку та/або злочину. Не було й вироку за статтею 375 Кримінального кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка визначала, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови карається обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на строк від двох до п`яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, караються позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років. Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Головін проти України» та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вважаємо, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, що забезпечує їх функціональний імунітет. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді Конституційного Суду України не мають бути піддані юридичній відповідальності за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді. Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Щодо процедури голосування суддями Конституційного Суду України слід зазначити, що параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи. Так, на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проект рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Закрита частина пленарного засідання Конституційного Суду України стенографується і протоколюється. Протокол і стенограма закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України не розголошуються і зберігаються окремо від матеріалів справи. У протоколі закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України фіксуються лише питання, які ставилися на голосування, та результати голосування. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. Отже, особиста позиція кожного судді зі складу колегії суддів з приводу ухваленого рішення є таємною, не підлягає оприлюдненню та захищена законом. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України слідує висновок, що суддя зобов`язаний брати участь у голосуванні і він не має права утримуватися від цього. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення за його участю є також обов`язковим. Незалежно від того, як суддя проголосував «за» чи «проти», судове рішення буде ухваленим, якщо за нього проголосувала необхідна кількість голосів, передбачених законом. Водночас викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням. Таке право передбачене статтею 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» та параграфом 56 Регламенту Конституційного Суду України. Отже, погоджуємось з висновком суду першої інстанції про те, що суддя, який брав участь у складі колегії суддів під час ухвалення судового рішення, не може бути притягнутий до відповідальності за прийняте ним судове рішення. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Головін проти України», погоджуємось із висновком суду першої інстанції, що Верховна Рада України на порушення норм національного законодавства України, а також всупереч практиці ЄСПЛ, встановлюючи обставини факту порушення суддею присяги шляхом оцінки рішень Конституційного Суду України, в ухваленні яких брав участь позивач, вийшла за межі наданих їй повноважень та допустила втручання у функціональний імунітет судді Конституційного Суду України при здійсненні правосуддя, що відповідно є порушенням основоположних принципів незалежності суду та поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, згідно з яким органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України). Ураховуючи викладене, погоджуємось із висновком Вищого адміністративного суду України про наявність підстав для визнання незаконною та скасування Постанови № 775-VII в частині припинення повноважень ОСОБА_1 і звільнення його з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позову. З огляду на викладене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була скасувати постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018, апеляційну скаргу Верховної Ради України залишити без задоволення, а постанову Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 залишити без змін. Судді Н. В. Шевцова Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна І. В. Желєзний М. В. Мазур С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 117884150

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2024 року м. Київ Справа № 800/120/14 Провадження № 11-173зва23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Шевцової Н. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., за участю: секретаря судового засідання Лук`яненко О. О., представника позивача - Пхайко Ю. Л. представника відповідача - Кот О. В. розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пхайко Юлія Леонідівна, про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в адміністративній справі № 800/120/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. ОСОБА_1 у лютому 2014 рокузвернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України (далі також Рада), в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII, спірна Постанова) незаконною в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. 2. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтував такими доводами. 2.1. Постанова № 775-VII, якою його звільнено з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги, є незаконною. Позивач доводить, що, приймаючи рішення у складі Конституційного Суду України, він не порушував присягу судді. Зазначивши, що Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції України, позивач вказує, що на суддів цього суду поширюються, зокрема, гарантії незалежності та недоторканності, підстави звільнення з посади, передбачені статтею 126 Конституції України. Гарантії недоторканності судді передбачають спеціальний порядок обрання та звільнення, а саме: суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі порушення суддею присяги. Відповідно до процедури звільнення з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на його думку, про порушення процедури розгляду питання звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги. 2.2. На пленарному засіданні Верховної Ради України, що відбулось 24.02.2014, прийнято рішення про голосування з питання щодо звільнення суддів Конституційного Суду України за скороченою процедурою обговорення, що, як стверджує позивач, суперечить положенням Регламенту Верховної Ради України. 2.3. При розгляді Верховною Радою України питання про звільнення суддів Конституційного Суду України з посад порушено строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів. Позивач вважає, що такі матеріали повинні бути надані народним депутатам України не пізніше як за три дні до розгляду Верховною Радою України відповідного питання. 2.4. Відповідно до доводів позивача дотримання особливого порядку звільнення судді Конституційного Суду України гарантує незалежність судді та унеможливлює свавільне позбавлення його повноважень. Відтак розгляд Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень та звільнення судді Конституційного Суду України з посади при порушенні процедур, передбачених законодавством України, є незаконним. 2.5. Дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду України та звільнення його з посади за порушення присяги судді без доведення фактів такого порушення у судовому порядку є порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), а саме принципів незалежного та безстороннього суду та юридичної визначеності. 2.6. Позивач вважає, що виходячи з назви оскаржуваної ним Постанови № 775-VII Верховна Рада України мала б лише висловити реакцію на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді, які повинні бути доведені у передбаченому законом порядку, а не встановлювати їх самостійно, перебравши на себе повноваження судової гілки влади, а отже, порушивши вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України. 2.7. Позивач посилається на міжнародну судову практику, зокрема, Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), міжнародні стандарти у сфері правосуддя та, за його твердженням, недотримання їх відповідачем при прийнятті спірної Постанови. Зазначає, що Верховна Рада України порушила принципи індивідуальної відповідальності та рівності, оскільки вину кожного із суддів, про яких ідеться в спірній Постанові, не було встановлено, а звільнено тільки тих суддів, які обрані до Конституційного Суду України по квоті парламенту. 3. Посилаючись на викладені вище підстави, позивач вважає, що Постанову № 775-VII слід визнати незаконною в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги, захистивши у такий спосіб та відновивши його порушені права. Фактичні обставини справи та короткий зміст рішень судів 4. У справі встановлено, що Постановою Верховною Радою України від 04.08.2006 № 80-V ОСОБА_1 призначено суддею Конституційного Суду України. Того ж дня він склав присягу. 5. Верховна Рада України 24.02.2014 прийняла Постанову № 775-VII, яка є предметом оскарження у цій справі. 6. У Постанові № 775-VII зазначено, що 30.09.2010 Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. 7. Згідно з Постановою № 775-VIIвказаним рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, Конституційний Суд України змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. 8. Відповідно до змісту Постанови № 775-VIIРішенням від 29.05.2013 № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» визначено, що усі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31.10.2010. 9. За висновком Верховної Ради України, викладеним у спірній Постанові, Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Зазначеним Рішенням судді Конституційного Суду України порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. 10. Також у Постанові № 775-VII зазначено, що Рішенням від 25.01.2012 № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням Правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), зокрема, дозволено Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат. 11. У спірній Постанові вказано, що Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше Конституційний Суд України приймав із цього питання прямо протилежні рішення. Тим самим судді Конституційного Суду України фактично порушили права громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що передбачено статтями 46 та 48 Конституції України. 12. Постановою № 775-VII, зокрема, достроково припинено повноваження та звільнено з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді суддю Конституційного Суду України ОСОБА_1 відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 13. Таке рішення Верховної Ради України в Постанові № 775-VII обґрунтоване тим, що позивач брав участь у прийнятті Конституційним Судом України вище вказаних рішень, що, за висновком Верховної Ради України, є порушенням позивачем присяги судді. 14. Верховна Рада України дійшла висновку, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. 15. Вищий адміністративний суд України постановою від 11.12.2017 адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив. 16. Визнав незаконною та скасував Постанову № 775-VII у частині припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення його з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. 17. Постанова мотивована тим, що Верховна Рада України звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України з порушенням процедури звільнення, передбаченої Конституцією та законами України, за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді та з перевищенням наданих їй повноважень. 18. Вищий адміністративний суд України керувався нормами частини другої статті 126, статті 149 Конституції України, частиною четвертою статті 47, пунктом 4 частини п`ятої статті 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо забезпечення незалежності судді під час здійснення судочинства, зазначивши, що Верховна Рада України, звільняючи позивача з посади судді, не дотрималася вимог цих норм. Суд першої інстанції вказав, що окремо недоторканність судді Конституційного Суду України закріплено нормами статті 28 Закону України від 16.10.1996 № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; надалі - так само; далі - Закон України «Про Конституційний Суд України»). Цією ж статтею встановлено, що судді цього суду не несуть юридичної відповідальності за результати голосування. 19. Суд першої інстанції дійшов висновку, що, приймаючи Постанову № 775-VII, Верховна Рада України вирішила питання про притягнення позивача до відповідальності без дотримання конституційного принципу індивідуальної відповідальності, оскільки в результаті прийняття цієї Постанови позивач поніс відповідальність у вигляді звільнення із займаної посади судді Конституційного Суду України, тоді як інші судді Конституційного Суду України, які були призначені на посаду іншими суб`єктами призначення, за такі ж самі дії не були звільнені, що (як зазначив суд) не узгоджується з принципами верховенства права та справедливості. 20. Відповідно до висновку суду першої інстанції Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею Конституційного Суду України присяги. Передумовою звільнення судді Конституційного Суду України на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (за порушення присяги судді) є ретельна перевірка обставин щодо порушення присяги. Рада, встановивши факт порушення позивачем присяги шляхом оцінки рішень Конституційного Суду України, в ухваленні яких брав участь позивач, вийшла за межі, наданих їй повноважень. Питання про порушення присяги позивачем не обговорювалось ні постійною комісією з питань регламенту та етики, ні власне Конституційним Судом України. 21. Застосувавши норми статей 47, 50, частини сьомої статті 208 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», суд першої інстанції виснував, що, оскільки діє чітке правове положення, що звільнення суддів Конституційного Суду України безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, правових підстав для прийняття Радою Постанови № 775-VII за скороченою процедурою не було. Висновок про порушення Радою процедури прийняття рішення про звільнення позивача суд першої інстанції обґрунтував також посиланням на стандарти у сфері правосуддя, на яких наголосив ЄСПЛ у пункті 122 рішення від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України»(Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11) щодо дотримання вимог статті 6 Конвенції про незалежність та безсторонність суду в процедурі притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні. 22. Не погодившись із постановою Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017, Верховна Рада України подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просила скасувати зазначену постанову та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. 23. Велика Палата Верховного Суду постановою від 14.03.2018 скасувала постанову Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 та ухвалила нову постанову, якою відмовила ОСОБА_1 у задоволенні позову. 24. Велика Палата Верховного Судудійшла висновку, що Конституційний Суд України, ухвалюючи Рішення від 30.10.2010 № 20-рп/2010, діяв поза межами визначених Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень, оскільки фактично визнав нечинними обов`язкові положення Конституції України; не забезпечив верховенство Конституції України, змінив її, а відтак і конституційний лад у державі, порушивши основоположні принципи демократії та розподілу влади, підірвав легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їхня діяльність стала базуватися не на законі, прийнятому Верховною Радою України, а на нормах, дія яких була відновлена рішенням Конституційного Суду України. 25. Надаючи правову оцінку процедурі звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що Верховна Рада України, маючи законні повноваження щодо призначення суддів цього суду, за відсутності іншої процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги правомочна звільнити такого суддю з посади. 26. Відсутність висновку Конституційного Суду України щодо звільнення судді Конституційного Суду України, який передбачений параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України, затвердженого Рішенням Конституційного Суду України від 05.03.1997 (чинного на час виникнення спірних правовідносин, далі - Регламент Конституційного Суду України), не позбавляє Верховну Раду України можливості за наявності відповідних підстав розглянути питання про звільнення призначеного нею судді цього суду з посади, оскільки Регламент є внутрішнім документом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом. 27. Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для застосування висновку ЄСПЛ у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11), пославшись на суттєві відмінності між обставинами, які були предметом розгляду ЄСПЛ у зазначеній справі, та обставинами справи № 800/120/14, зважаючи на політичний характер формування Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції. 28. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду внаслідок останньої обставини Конституційний Суд України суттєво відрізняється від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим. 29. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суб`єкт призначення судді Конституційного Суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб`єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред`являються суспільством до судді Конституційного Суду України. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 30. ЄСПЛ 13.07.2023 постановив рішення у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18), відповідно до якого встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме: пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника на вмотивоване рішення у його справі та статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя. 31. ЄСПЛ насамперед вказав, що ситуація заявника та рішення, ухвалені на національному рівні у його справі, майже ідентичні ситуації та рішенням щодо заявників у рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine). Різниця полягає в тому, що у своєму рішенні щодо ОСОБА_1 . Верховний Суд намагався розрізнити справу заявника і справу «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11), характеризувавши Конституційний Суд України насамперед як політичний орган, а не як суд у розумінні статті 6 Конвенції (пункт 14). 32. Зазначивши, що не може погодитися з такою характеристикою Верховного Суду щодо цього питання, ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд, висловивши загальне твердження, що Конституційний Суд України є насамперед політичним органом, не прокоментував, як це конкретно стосувалося справи заявника, враховуючи, що його звільнили саме за порушення присяги судді. 33. У рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine, пункти 98-100) Суд визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України та до суддів інших судів (у тому числі й таких, як заявник у рішенні у справі «Олександр Волков проти України»). Проте дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база щодо суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством. 34. ЄСПЛ виснував, що у цій справі [справа «Головін проти України»] відповідна нормативно-правова база є ідентичною [порівняно зі справою «Овчаренко та Колос проти України»]. Ніщо у цій справі чи в рішеннях на національному рівні не дозволяє Суду дійти висновку, який відрізнявся б від висновку, зробленого ним у рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine, пункти 101-110), а саме що відповідній нормативно-правовій базі бракувало необхідної чіткості та передбачуваності, а рішення на національному рівні, в яких воно застосовувалося у справі заявника, не були достатньо обґрунтованими. 35. Суд вказав, що стаття 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, визначаючи, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. З огляду на той факт, що пана Овчаренка та пана Колоса (як і пана Головіна - див. пункт 6) звільнили саме за результати їхнього голосування за Рішення [Конституційного Суду України] від 30.09.2010, питання, чи могло це положення Закону України тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за «порушення присяги», мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. Однак на момент подій у практиці чи іншому авторитетному джерелі не було роз`яснено цих питань (див. рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 101 і 102). Хоча за таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що під час застосування Конституції України та законодавства всі відповідні аргументи було враховано, Верховна Рада України чи Верховний Суд такого аналізу не навели (там само, пункт 103). Ці міркування також цілком доречні в цій справі. 36. За таких обставин і, повторюючи, що він усвідомлює відповідний конкретний контекст ситуації та дискусійний характер рішення, у зв`язку з яким заявника було звільнено (там само, пункти 107 і 109), Суд визнав, що було порушено статтю 8 Конвенції. 37. ЄСПЛ також наголосив, що рішення Верховного Суду у справі ОСОБА_1 не може вважатися достатньо обґрунтованим з тих же підстав, що й у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), у якій було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 38. Водночас у рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), Суд, оцінюючи доводи заявників [що справа, пов`язана з їх звільненням, не була розглянута «незалежним і безстороннім судом»; що справу не розглянув «суд, встановлений законом»; що не було дотримано право на вмотивоване рішення; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги»], зазначив, що ця справа стосується підзвітності двох суддів політичному органу, який діяв не як орган державної влади, який попередньо розглядає це питання, а здійснив повноваження з ухвалення остаточного рішення, яке призвело до звільнення заявників. Оскільки таке здійснення повноважень не було попередньо обумовлено жодною оцінкою питання незалежним органом, судовий розгляд справи ех post мав вирішальне значення для загальної оцінки відповідності провадження на національному рівні пункту 1 статті 6 Конвенції (там само, пункт 122). 39. Під час цього перегляду вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Оскільки такої відповіді надано не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими (там само, пункт 126). Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог 40. До Великої Палати Верховного Суду 10.11.2023 надійшла заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Пхайко Ю. Л., про перегляд постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 41. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судового рішення за виключними обставинами, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18), ухвалене 13.07.2023. 42. На думку заявника, висновки ЄСПЛ у зазначеному рішенні свідчать про те, що Постанова № 775-VII про його звільнення з посади судді Конституційного Суду України прийнята за відсутності встановлених для цього законом підстав. 43. Заявник зазначає, що констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, які полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, були допущені саме Верховним Судом у судовому рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами він просить, а тому саме Велика Палата Верховного Суду може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті, шляхом скасування постанови від 14.03.2018 у справі № 800/120/14. 44. Наводячи аргументи, що постанова Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 є законною, обґрунтованою, а висновки суду в ній повністю корелюються з висновками, наведеними в рішенні ЄСПЛ від 13.07.2923, ОСОБА_1 просить залишити зазначену постанову без змін. Позиція інших учасників справи 45. Заперечення Верховної Ради України на заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами не надходили. Рух заяви про перегляд судового рішення 46. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2023 відкрито провадження про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в адміністративній справі № 800/120/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання Постанови № 775-VII незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України. Витребувано від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини копію рішення ЄСПЛ «Головін проти України» (заява № 47052/18), ухваленого 13.07.2023, з її автентичним перекладом українською мовою. 47. 30.11.2023 до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18), ухваленого 13.07.2023. 48. 30.11.2023 до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали справи № 800/120/14 згідно із супровідним листом Вищого адміністративного суду України від 29.11.2023 № 194/1-14/23. 49. Суддя Великої Палати Верховного Суду Шевцова Н. В. ухвалою від 05.12.2023 призначила справу № 800/120/14 до розгляду в судовому засіданні на 12 годину 00 хвилин 21.12.2023 згідно із частиною першою статті 368 КАС. 50. 21.12.2023 судове засідання у справі № 800/120/14 не відбулося, розгляд справи було призначено на 12 годину 00 хвилин 25.01.2024. 51. 25.01.2024 у судовому засіданні оголошено перерву до 11 години 00 хвилин 22.02.2024. 52. У судовому засіданні представниця заявника адвокатка Пхайко Ю.Л. підтримала заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018, навівши при цьому доводи на її обґрунтування, подібні до викладених у заяві. Представниця заявника доводила, що постанова Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017 є законною й обґрунтованою, у зв`язку із чим просила залишити її в силі. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо підстав для перегляду постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №800/120/14 53. Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції). 54. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною. 55. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 56. Згідно із частиною п`ятою статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. 57. Частинами першою, другою статті 2 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») визначено, що остаточне рішення ЄСПЛ у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. 58. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 59. З огляду на викладені вище положення статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС. 60. За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 61. Відповідно до положень частини першої статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). 62. При застосуванні статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» слід враховувати Рекомендацію № R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати особливо тоді, коли: - потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 63. Виходячи з настанов ЄСПЛ у рішенні від 13.07.2023 у справі «Головін проти України» (заява № 47052/18) Велика Палата Верховного Суду висновує, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде розгляд справи саме Великою Палатою Верховного Суду, яка може виправити недоліки юридичної оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 та пункту 1 статті 6 Конвенції, переглянувши за виключними обставинами постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018. 64. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 65. Заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною (пункт 6 частини першої статті 363 КАС). 66. ЄСПЛ у рішенні у справі «Головін проти України» постановив про порушення статті 8 Конвенції, пунктом 1 якої визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції). 67. Також ЄСПЛ постановив про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення) у зв`язку з правом заявника на обґрунтоване рішення у його справі. Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Суд установив у зв`язку з правом заявника ( ОСОБА_1 ) на обґрунтоване рішення у його справі в контексті підстав для його звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги при чинному положенні закону про функціональний імунітет судді Конституційного Суду України. 68. Керуючись висновками ЄСПЛ у рішенні від 13.07.2023 щодо сутності порушених прав ОСОБА_1 при розгляді справи № 800/120/14, перевіривши його доводи щодо підстав скасування постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 та залишення без змін постанови Вищого адміністративного суду України від 11.12.2017, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 . Висновки Великої Палати Верховного Суду за результатами перегляду постанови від 14.03.2018 у справі № 800/120/14 69. Як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - так само). 70. У Постанові № 775-VIIВерховна Рада України зазначила, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, ухвалюючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили норми статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. 71. Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стало порушення ним присяги судді, що мало місце і виразилося в прийнятті ним разом з іншими суддями Конституційного Суду України рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012. У постанові від 14.03.2018 Велика Палата Верховного Суду визнала таким, що відповідає обставинам справи та нормам матеріального права висновок Вищого адміністративного суду України в постанові від 11.12.2017 про відсутність у діяннях ОСОБА_1 щодо прийняття рішень Конституційного Суду України від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012 порушення присяги судді та встановила порушення присяги в діянні позивача щодо прийняття рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010. 72. Зважаючи на констатоване ЄСПЛ у справі «Головін проти України» порушення пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок того, що рішення Верховного Суду не було достатньо обґрунтоване і не містило детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів» (пункт 34 рішення ЄСПЛ), здійснюючи перегляд [йдеться про зазначену вище постанову Великої Палати Верховного Суду], Велика Палата Верховного Суду враховує, що Венеціанська комісія неодноразово звертала увагу на те, що «порушення присяги судді є занадто нечітким поняттям, щоб бути стандартом для звільнення суддів з посад» (пункт 51 Спільного висновку № 801/2015 Венеціанської комісії й Директорату з прав людини (ДПЛ) Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи щодо Закону «Про судоустрій і статус суддів» і внесення змін до Закону «Про Вищу раду юстиції України», прийнятого 20-21 березня 2015 року), а також критику ЄСПЛ і Венеціанської комісії парламентського етапу процедури звільнення з посади за порушення присяги, який «сприяв політизації процедури й посиленню невідповідності процедури принципу поділу влади» (пункт 118 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» та пункт 52 згаданого Спільного висновку Венеційської комісії і ДПЛ). 73. Отже, далі Велика Палата Верховного Суду детально зосереджується на аналізі, який дозволить установити, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій заявника, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те що воно здійснене парламентом. 74. Як зазначено вище, констатуючи порушення статті 8 Конвенції, ЄСПЛ у рішенні від 13.07.2023 зазначив про встановлення статтею 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» функціонального імунітету для суддів Конституційного Суду України. Відповідно до висновку ЄСПЛ, враховуючи факт звільнення ОСОБА_1 за результати голосування за Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, питання про те, чи могло це положення закону тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за порушення присяги, мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. 75. Так, відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України. 76. Ці правові положення відповідають принципу суддівської недоторканності (стаття 28 власне і має заголовок «Недоторканність особи судді Конституційного Суду України») як одного з важливих елементів статусу судді і найважливішої гарантії його професійної діяльності, що забезпечує основи системи стримувань і противаг, а також важливої гарантії реалізації принципу верховенства права. 77. Статтею 149 Конституції України у свою чергу також визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції. 78. Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (частина друга цієї статті). 79. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачив зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України». 80. У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 у зазначеній справі вказано: «Незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов`язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами… Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо» (пункти 1.1-1.3, 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004). 81. Наведені конституційні та законодавчі норми (в поєднанні з їх тлумаченням) закріплюють одну з основоположних гарантій суддівської незалежності - функціональний імунітет (імунітет, пов'язаний із виконанням посадових обов'язків) судді Конституційного Cуду України, коли останній не несе юридичної відповідальності за результати свого голосування при прийнятті цим судом рішення. 82. Разом з тим інститут функціонального імунітету судді не є однорідним, складається із двох груп норм, що мають самостійне значення і ціль їх встановлення. Перша група - це норми, що дійсно забезпечують підвищений правовий захист судді, тоді як друга група - це норми, які визначають принцип невідворотності відповідальності судді за порушення посадових обов`язків. 83. Тобто функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. 84. Гарантуючи судді Конституційного Суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді в разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок (ускладнені і відмінні від загальноприйнятих) притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. 85. Так, відповідно до статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 86. Відповідні положення встановлені і статтею 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», за змістом якої суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 87. Чинне на момент прийняття Постанови № 775-VII законодавство, яке регламентувало правовий статус судді Конституційного Суду України, не надавало сутнісних ознак порушень, які слід було кваліфікувати як порушення присяги судді. Водночас відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про Конституційний Суд України» статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, цим Законом та законами України про статус суддів. 88. Законом, яким, окрім іншого, регулювалися й питання, що стосувалися статусу суддів (зокрема, підстави та порядок звільнення суддів, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності), був Закон України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», статтею 32 якого визначався зміст порушення суддею присяги. Зокрема, порушенням суддею присяги є: а) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; б) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; в) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; г) порушення морально-етичних принципів поведінки судді (Закон України «Про Вищу раду юстиції» втратив чинність з 05.01.2017 на підставі Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя»). 89. У Рішенні від 11.03.2011 № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) загострено увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Вказавши, що цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, Конституційний Суд України підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 90. Зміст присяги судді Конституційного Суду України визначався статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». 91. Так, суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складав присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». 92. За правилами статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги. Складає присягу суддя Конституційного Суду України на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. 93. Незважаючи на те, що присяга судді Конституційного Суду України є текстуально відмінною від присяги, яка складається при вступі на посаду судді загальної юрисдикції, її сутність як одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов`язання залишається незмінною. 94. Окрім того, ознаки порушення присяги суддею, викладені в частині другій статті 32 Закону України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», сформульовані у такій спосіб, що вони можуть бути застосовані і до суддів Конституційного Суду України. 95. За таких обставин офіційне урочисте зобов`язання (присяга), яке давав суддя Конституційного Суду України з нагоди отримання ним особливо відповідальної компетенції, покладало на нього обов`язок неухильно дотримуватися зазначеного зобов`язання, наслідком порушення якого могло бути звільнення судді з посади за порушення ним присяги органом, який його призначив. 96. Більше того, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що саме задля убезпечення дотримання суддею даної ним присяги суддя і наділяється функціональним імунітетом. 97. Функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. 98. Лише забезпечення суддею Конституційного Суду України дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 99. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету. 100. На користь такого висновку про призначення та межі функціонального імунітету судді свідчать і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів. 101. Так, у рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі зазначено, що вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права. 102. У Висновку КРЄС № 1(2001) від 23.11.2001 (про стандарти незалежності судової влади та незмінюваність суддів) зазначено, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя (пункт 10 Висновку). 103. У Висновку КРЄС № 18(2015) від 16.10.2015 (про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях), зокрема у пункті 10 зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. 104. У пункті 72 Термінового спільного висновку Венеційської комісії і Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи від 11.12.2020 (щодо законодавчої ситуації навколо антикорупційних механізмів після прийняття рішення Конституційного Суду України № 13-Р/2020) Венеційська комісія наголошує, що боротьба з корупцією є одним із найважливіших елементів правової держави, так само як і повага до Конституції та конституційного правосуддя. Вони йдуть пліч-о-пліч. Парламент і виконавча влада повинні поважати роль Конституційного Суду як стража Конституції та виконувати його рішення. Своєю чергою, Конституційний Суд, як і будь-яка інша державна установа та суд, з одного боку, заслуговує на інституційну повагу, але, з іншого боку, повинен дотримуватися власних процедур і заради забезпечення конституційної стабільності та правової визначеності має приймати рішення, які загалом відповідатимуть його власній прецедентній практиці. Ще більш важливим є те, що Конституційний Суд повинен приймати рішення у межах його законних повноважень і юрисдикції (пункт 72 Термінового спільного висновку). Ці настанови щодо ролі і відповідальності Конституційного Суду є актуальними безвідносно до темпоральних меж. 105. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. 106. Згідно зі статтею 147 Основного Закону Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 107. За змістом статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України (на дату прийняття Постанови № 775-VII) належало: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 108. У Рішенні від 27.03.2002 № 7-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції України всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України (незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер) як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності. При цьому виокремив, що такі повноваження Конституційного Суду України обмежуються виключно вирішенням питань щодо відповідності цих актів Конституції України, а не щодо їх законності. 109. Статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», у свою чергу, було визначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, що, власне, і кореспондується зі змістом присяги судді Конституційного Суду України. 110. Як уже зазначено, 30.09.2010 Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. 111. У Постанові № 775-VII Рішенню № 20-рп/2010 від 30.09.2010 надано оцінку, відповідно до якої цим Рішенням Конституційний Суд України у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. 112. Так, у резолютивній частині Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 Конституційний Суд України вирішив: «1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. 2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Згідно з частиною другою статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» покласти на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV». 113. Відповідно до частин першої, другої статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. 114. Приймаючи зазначене вище рішення, Конституційний Суд України [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IVу зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком Конституційного Суду] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України». 115. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень Верховної Ради України. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї. На виключні конституційні повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади щодо вирішення питань про внесення змін до Конституції України вказав і Конституційний Суд України в Рішенні від 09.06.1998 № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України). 116. Тож покладення Конституційним Судом України на органи держаної влади обов`язку щодо невідкладного виконання Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28.06.1996 у редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї. 117. Очевидним є й те, що норми Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IVз часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм. 118. Надаючи висновок щодо конституційної ситуації в Україні, Європейська Комісія за демократію через право у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» від 17(20).12.2010 зауважила, що не існує загальноприйнятого стандарту в порівняльному конституційному праві стосовно участі конституційних судів у конституційному процесі внесення змін до Конституції (254к/96-ВР)… Хоча українські Конституції (254к/96-ВР) (у обох версіях, і 1996, і 2004) явно передбачають обов`язковий попередній розгляд проекту закону про конституційні поправки, вони нічого не говорять про можливість Конституційного Суду України переглядати конституційні поправки, після того як вони вступили в силу. У 2006 році змінами до Закону про Конституційний Суд України (422/96-ВР) спеціально були виключені «закони України, якими вносяться зміни до Конституції України» з юрисдикції Конституційного Суду України. 119. Європейська Комісія за демократію через право звернула також увагу на те, що, оскільки Конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції (254к/96-ВР) і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Адже цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення (джерело те ж саме). 120. Як підсумок, очевидним є те, що, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді Головіна А. С.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України, що не відповідає конституційному ладу. 121. Принагідно зазначимо, що за два роки до цього Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді Головіна А. С.) уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію, зазначивши в ухвалі від 05.02.2008 № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-ІV (вмотивованим так само ухваленням парламентом вказаного Закону з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України) про невідповідність подання вимогам Конституції та Закону України «Про Конституційний Суд України». 122. Обґрунтовуючи своє рішення, Конституційний Суд України тоді зазначив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28.06.1996, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України не навів будь-яких обґрунтувань, які чинники спричинили його кардинально протилежне рішення щодо визнання неконституційним Закону № 2222-ІV. 123. За таких обставин, враховуючи очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді Головіна А. С.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] та, як наслідок, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді. 124. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зауважити, що позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги. У зв`язку із цим немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. 125. Тож у цій справі, з огляду на викладене вище, немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України», було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань. 126. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що діяння заявника кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для зaявника. Юридична кваліфікація настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, як порушення присяги судді, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади. 127. Як зазначено вище, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. 128. Суддею Конституційного Суду України ОСОБА_1 було призначено Верховною Радою України Постановою від 04.08.2006 № 80-V. 129. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 130. Порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлено Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України (затверджено Законом України від 10.02.2010 № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України») та законами України від 04.04.1995 № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17.11.1992 № 2790-XII «Про статус народного депутата України». 131. Регламент Верховної Ради України (далі - Регламент) встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради України (частина друга статті 1 Регламенту). 132. Згідно з положеннями статті 216 Регламенту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; надалі - так само) Верховна Рада України звільняє з посад, зокрема, суддів Конституційного Суду України відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України». 133. Порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, у свою чергу, встановлено статтею 208 Регламенту, частиною сьомою якої регламентовано, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова Верховної Ради України. 134. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина перша статті 47 Регламенту). 135. Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Верховною Радою України шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту). 136. Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України був установлений Конституцією України, Регламентом та Законом України «Про Конституційний Суд України». 137. При цьому ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо встановлення процедури звільнення судді цього суду. 138. У зв`язку із цим Велика Палата відхиляє довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який (як стверджує позивач) є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України. 139. Приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 140. При цьому ухвалення Постанови № 775-VII за скороченою процедурою не суперечить положенням статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту, які наділили парламент правом діяти у такий спосіб. 141. Відповідно до статті 31 Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Таке рішення щодо розгляду питання про звільнення ОСОБА_1 було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проєкту Постанови № 775-VII о 16 год 27 хв 24.02.2014 (відповідно до стенограми пленарного засідання Верховної Ради України). Щодо цього рішення як процедурного такої вимоги, як оформлення окремим документом, не встановлено. Статтею 216 Регламенту, яка визначала порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, не було передбачено також підготовки та/або попереднього розгляду відповідного питання комітетом (комітетами) Верховної Ради України. 142. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою, яка має місце в роботі пленарного засідання парламенту, поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає з положень статей 30, 31 глави 5 Регламенту. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів скорочена процедура передбачає п`ять). 143. Установлені судом обставини свідчать, що Верховна Рада України виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах та в порядку, встановленому законом. Рада включила до порядку денного пленарного засідання від 24.02.2014 проєкт Постанови № 775-VII про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді та прийняла рішення про обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради. 144. У цьому контексті варто зауважити, що Верховна Рада України як орган, порядок діяльності якого не може визначатися інакше, як Конституцією та законами України (тобто актами самої Верховної Ради України), і який був наділений повноваженнями щодо звільнення призначеного ним судді Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж викладена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право звільнити цього суддю з посади. 145. Велика Палата Верховного Суду не залишає без уваги й оцінки недоліки парламентської процедури звільнення суддів, зокрема суддів Конституційного Суду України, яка була чинною до 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII). На ці недоліки, як такі, що не відповідають вимогам статті 6 Конвенції щодо незалежності та безсторонності суду, вказав і ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», зазначивши, що пленарне засідання парламенту не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів, адже від політиків, які засідають у парламенті, не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права. На висновки в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» посилається й ОСОБА_1 у заяві про перегляд постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018, а саме: про відсутність у законодавстві України керівних принципів, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів від непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства (1); підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. 146. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, на відміну від справи «Олександр Волков проти України», у цій справі: 146.1. Встановлення факту порушення присяги суддями Конституційного Суду України безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулося 24.02.2014, було можливим і виправданим, враховуючи суспільно-політичну ситуацію, яка була в державі на той момент (в листопаді 2013 року-лютому 2014 року в Україні відбулася Революція Гідності проти узурпації влади колишнім керівництвом держави). З огляду на очевидність перевищення Конституційним Судом України своїх повноважень при ухваленні рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, яке де-факто легітимізувало зміну форми державного правління та конституційного ладу в державі у неконституційний спосіб, народні депутати, які брали участь у цьому пленарному засіданні, будучи представниками єдиного органу державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції України, могли самостійно і неупереджено надати кваліфіковану оцінку діянням суддів Конституційного Суду України, які ухвалили зазначене рішення, на відповідність визначеним у присязі судді Конституційного Суду України обов`язкам. 146.2. Визначені у тексті присяги судді Конституційного суду України обов`язки, зокрема забезпечувати верховенство Конституції України та захищати конституційний лад держави, є чіткими та не допускали надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження Конституційного Суду України з правової охорони Конституції України та її цінностей. Вступаючи на посаду судді Конституційного Суду України, особа не може не розуміти змісту закріпленої в законі присяги та визначених нею обов`язків (зокрема й обов`язку захищати конституційний лад), як і не може не розуміти, що за порушення взятих на себе у зв`язку із прийняттям присяги обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, вона може бути звільнена із посади впродовж строку призначення органом, який її призначив, саме з цих підстав. Свобода розсуду національного органу влади (парламенту) в цьому випадку (при встановленні факту порушення присяги суддею Конституційного Суду України), навіть з огляду на нечітке формулювання «порушення присяги» судді та відсутність, як зазначає ЄСПЛ (пункт 180 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України»), керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», була обмежена змістом взятих суддею Конституційного Суду України на себе обов`язків згідно зі складеною ним присягою. Тож лише порушення визначених у присязі судді Конституційного Суду України обов`язків, а не будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за розсудом національного органу влади могло бути розтлумачене, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку, як «порушення присяги» та призвести до його звільнення з посади. 146.3. Що ж до тези у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», що найважливішою противагою неминучим дискреційним повноваженням дисциплінарного органу [дисциплінарного органу щодо суддів] була б наявність незалежного та безстороннього перегляду (так само - пункт 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України»), то Велика Палата Верховного Суду, зважаючи на недоліки парламентської процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги щодо встановлення факту порушення суддею присяги, як-то: мати можливість брати участь у розгляді відповідного питання, надати по суті порушених питань письмові пояснення тощо, - водночас зауважує, що, по-перше, чинне на час звільнення ОСОБА_1 законодавство не передбачало іншої процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги; а, по-друге, зазначені вище процедурні недоліки були усунуті в процедурі судового контролю щодо законності Постанови № 775-VII під час розгляду справи за позовною заявою ОСОБА_1 . Гарантований позивачу статтею 44 КАС обсяг процесуальних прав надавав йому можливість брати активну участь у судовому процесі задля доведення своєї позиції, зокрема надавати пояснення та докази суду, ставити питання представнику відповідача та надавати пояснення на спростування його доводів щодо суті спору, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання про витребування додаткових доказів. Під час судового розгляду справи були встановлені обставини, які мають значення для результату цієї справи, у тому числі й для з`ясування, чи відповідає звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, зокрема функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, а також обґрунтування змісту «порушення присяги» як підстави його звільнення. Доводів щодо неправильного встановлення судом обставин у справі ОСОБА_1 не наводить. 147. З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень, встановлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України. 148. Велика Палата Верховного Суду відхиляє також довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді Конституційного Суду України принципу індивідуальної відповідальності. 149. Відповідно до статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку Конституційного Суду України є обов`язковим. 150. Статтею 64 цього Закону передбачено право судді на окрему думку та встановлено, що окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України. 151. Параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) також визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи. На закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проєкту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проєкт рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. 152. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 не було б прийняте, якби за це рішення не проголосували б щонайменше десять суддів. Тим більше, у прийнятті вказаного рішення брав участь увесь склад Конституційного Суду України, і стосовно цього рішення були висловлені тільки дві окремі думки (судді Шишкін В. І. та ОСОБА_2 ). 153. Висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. 154. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду. Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду України, а також чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. 155. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не наводить доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, немає підстав вважати інакше й у Великої Палати. Звертаючись до суду за захистом своїх прав, ОСОБА_1 ні у своєму позові, ні у ході подальших судових засідань не заявляв, що, беручи участь в ухваленні Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 як суддя Конституційного Суду України, він діяв таким чином, щоб забезпечити верховенство Конституції України, захистити конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Жодного спростування з приводу порушення ним присяги судді позивач також не навів. Твердження ОСОБА_1 , що його поведінка при ухваленні рішення Конституційним Судом України зберігається у таємниці, не обмежували і не обмежують його право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді України тих справ, у яких Конституційним Судом України прийнято рішення чи надано висновок (частина четверта статті 19 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, ОСОБА_1 як суддя Конституційного Суду України діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 156. Та обставина, що Постановою № 775-VII, крім позивача, звільнено й інших суддів Конституційного Суду України за порушення присяги, не змінює правову природу цієї постанови як акта індивідуальної дії та не свідчить про притягнення цих осіб, зокрема позивача, до колективної відповідальності. 157. Установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги». 158. Щодо строку притягненні судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді (як окремого доводу ОСОБА_1 про незаконність Постанови № 775-VII, включно з його посиланням на висновки ЄСПЛ у рішенні «Олександр Волков проти України» з питання темпоральних меж притягнення судді до відповідальності) слід зазначити, що чинне на час ухвалення Постанови № 775-VII законодавство не визначало строку, протягом якого суддю Конституційного Суду України, так само, як і суддю загальної юрисдикції, можна було притягнути до відповідальності за порушення присяги, як і за вчинення дисциплінарного проступку взагалі. Цей недолік вітчизняного законодавства було усунено Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». Цим Законом було затверджено нову редакцію Закону України від 07.07.2020 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою (частина четверта статті 96) дисциплінарні стягнення до суддів застосовуються не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці [ці положення збережені в частині одинадцятій статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII]. 159. Разом з тим відсутність у законодавстві норми, якою був би встановлений строк притягнення до відповідальності за вчинення проступку, не звільняє від відповідальності, а статус судді Конституційного Суду України, з огляду на перебування на відповідній посаді не більше дев`яти років без права повторного призначення на цю посаду (стаття 148 Конституції України та стаття 9 Закону України «Про Конституційний Суд України»), давав підстави притягувати суддю Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги впродовж строку його перебування на відповідній посаді. 160. Такий строк, упродовж якого було можливе звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги на час прийняття Постанови № 775-VII зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється суддя суду конституційного контролю, а з іншого боку - тим, що суддя Конституційного Суду України не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно. 161. Частиною другою статті 2 КАС установлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 162. Викладені вище обставини, які встановлені у цій справі, дають підстави виснувати, що Постанова № 775-VII прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність. 163. Проаналізувавши межі функціонального імунітету судді Конституційного Суду України відповідно до висновків ЄСПЛ у рішенні від 13.07.2023 у справі «Головін проти України» та підсумовуючи викладені вище аргументи й мотиви щодо правомірності Постанови № 775-VII в частині звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду погоджується з резолютивною частиною постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018. Водночас мотивувальна частина постанови від 14.03.2018 щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 підлягає зміні відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в цій постанові. Висновки за результатами розгляду заяви 164. На підставі частини другої статті 368 КАС справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. 165. Відповідно до частини четвертої статті 368 КАС за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може: 1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі; 2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення; 3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду. 166. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право у визначених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених у пунктах 1-5 частини першої цієї статті. 167. Пунктом 2 частини першої статті 315 КАС визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. 168. Ураховуючи констатовані ЄСПЛ у справі «Головін проти України» порушення статті 8 та пункту 1 статті 6 Конвенції, заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судового рішення у справі № 800/120/14 підлягає задоволенню частково, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в частині підстав відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - зміні з викладенням їх у редакції цієї постанови, в іншій частині постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 залишається без змін. Керуючись статтями 308, 310, 315, 322, 325, 361, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 в адміністративній справі № 800/120/14 задовольнити частково. 2. Постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач Н. В. Шевцова Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Відповідно до частини третьої статті 321 КАС постанову оформила суддя Усенко Є. А. Джерело: ЄДРСР 117884147

‼️🇷🇼Кабінет міністрів України вніс суттєві зміни у порядок усиновлення та встановлення опіки чи піклування. Більш детально про зміни Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Процедури усиновлення та встановлення опіки над дитиною - https://antiraid.com.ua/news/uriad-sprostyv-protsedury-usynovlennia-ta-vstanovlennia-opiky-nad-dytynoiu/ 🔸Постанова КМУ від 8 жовтня 2008 р. № 905 Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/905-2008-п#n16 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA