Постанова ВП ВС про застосування диференційованих строків притягнення особи до кримінальної відповідальності

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

02 лютого 2023 року

м. Київ

Справа № 735/1121/20
Провадження № 13-26кс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_17 ,

прокурора ОСОБА_18 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_19 в інтересах засудженого ОСОБА_20 на вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 квітня 2021 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 28 липня 2021 року щодо

ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Нехаївки Коропського району Чернігівської області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

УСТАНОВИЛА:

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини

1. За вироком суду першої інстанції, залишеним без зміни апеляційним судом, ОСОБА_20 засуджено: за статтею 195 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді арешту на строк 5 місяців; за частиною першою статті 350 КК - до покарання у виді арешту на строк 6 місяців. На підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_20 остаточно визначено покарання у виді арешту на строк 6 місяців.

2. За вироком ОСОБА_20 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень за таких обставин.

3. У ніч на 09 червня 2017 року та в ніч на 06 вересня 2017 року засуджений, бажаючи змінити у своїх інтересах характер діяльності службової особи - голови Коропської селищної ради ОСОБА_21 , щоб домогтися звільнення з посади директора Коропської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені Т. Г. Шевченка - ОСОБА_22 , погрожував знищенням майна ОСОБА_21 загальнонебезпечним способом, підкинувши на подвір`я потерпілого на АДРЕСА_2 пляшку з бензином, спалену шину і записки з погрозами вчинити підпал, реальними для сприйняття потерпілого.

4. Крім цього, в ніч на 26 липня 2017 року та в ніч на 11 жовтня 2017 року ОСОБА_20 , щоб домогтися припинення трудової діяльності на посаді директора школи ОСОБА_22 , погрожував ОСОБА_23 і ОСОБА_24 фізичною розправою і знищенням їх майна загальнонебезпечним способом - шляхом підпалу, підкинувши на подвір`я потерпілих, що на АДРЕСА_3 , пляшку з бензином і записки з погрозами відповідного змісту, реальними для сприйняття подружжя ОСОБА_25 .

Вимоги й узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

5. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_19 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушує питання про скасування вироку та ухвали і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Мотивуючи свої вимоги, зазначає, що висунуте засудженому обвинувачення не доведене, а висновки суду про винуватість ОСОБА_20 у вчиненні кримінальних проступків ґрунтуються на недопустимих доказах.

Зокрема, у скарзі стверджується, що поданими сторонами й дослідженими в судовому засіданні доказами не підтверджено факту особистого підкидання ОСОБА_20 у домоволодіння потерпілих анонімних записок з погрозами і предметів для демонстрації їх реальності, тоді як саме лише можливе написання засудженим текстів записок не утворює складів кримінальних проступків, передбачених статтею 195 і частиною першою статті 350 КК.

Посилається захисник і на те, що використаний у вироку як джерело доказів висновок експерта № 3525/18-24 від 02 листопада 2018 року містить лише припущення про єдине авторство всіх п`яти досліджених у справі анонімних листів, й обґрунтування обвинувачення таким припущенням суперечить засаді презумпції невинуватості.

Адвокат вважає, що зміст записок, виявлених 06 вересня 2017 року й 11 жовтня 2017 року на подвір`ях ОСОБА_21 і подружжя ОСОБА_25 відповідно, не становить погроз знищення або пошкодження майна.

Покладені в основу вироку дані висновку судово-почеркознавчої експертизи № 1607 від 14 грудня 2017 року про виконання рукописних написів в анонімних листах ОСОБА_20 , на думку захисника, є недопустимими доказами, оскільки вільні зразки почерку для такої експертизи було отримано всупереч вимогам статей 160-166 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) без ухвали слідчого судді. 

Автор скарги також наголошує, що на час ухвалення вироку сплинув строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за відповідні проступки, встановлений пунктом 1 частини першої статті 49 КК, а відтак суд безпідставно не застосував норми частини п`ятої статті 74 цього Кодексу про звільнення засудженого від покарання. На переконання адвоката, правовим наслідком ухилення ОСОБА_20 від суду і слідства та перебування у розшуку в період з 19 травня до 15 червня 2020 року є застосування не загального, а диференційованого строку давності, передбаченого частиною першою статті 49 КК (два роки з моменту вчинення проступку), подовженого на час ухилення. Крім цього, захисник вважає незаконним процесуальне рішення про оголошення ОСОБА_20 у розшук, оскільки відповідну постанову було винесено вже після спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 195 КК, а повістки про виклик до слідчого засудженому не надсилалися і не вручалися належним чином.

У доповненнях до касаційної скарги, які надійшли 07 грудня 2022 року, захисник ОСОБА_19 порушує питання про скасування судових рішень і закриття кримінального провадження на підставі пунктів 2 або 10 частини першої статті 284 КПК. В обґрунтування своєї позиції захисник посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, в тому числі направлення обвинувального акта до суду за межами строків досудового розслідування, вчинення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень неуповноваженими службовими особами. Крім цього, адвокат вважає недопустимими всі покладені в основу вироку докази, одержані у справі до набрання чинності Законом України № 2617-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», яким кримінальні правопорушення розмежовано на злочини та кримінальні проступки і встановлено спеціальну процедуру досудового розслідування кримінальних проступків.

Підстави розгляду кримінального провадження Великою Палатою Верховного Суду

6. 10 травня 2022 року колегія судів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Колегія суддів, Касаційний кримінальний суд, ККС) на підставі частини п`ятої статті 434 КПК ухвалила передати кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата).

7. Як виключну правову проблему Касаційний кримінальний суд окреслив необхідність вирішення питання: в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду застосуванню підлягають диференційовані строки давності, визначені у частині першій статті 49 КК, подовжені на час ухилення, чи передбачені частиною другою цієї статті загальні строки - п`ять років з дня вчинення проступку і п`ятнадцять років з дня вчинення злочину, у випадках, коли на час прийняття судом рішення зазначені загальні строки не сплинули.

8. Колегія суддів не погоджується з викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду (далі - Об`єднана палата) від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 тлумаченням змісту частини другої статті 49 КК, відповідно до якого в разі ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду встановлені частиною першою цієї статті диференційовані строки нівелюються й особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності за давністю лише після спливу загальних строків. Зазначений підхід суперечить змісту використаних у тексті частини другої статті 49 КК формулювань, відповідно до яких строк давності зупиняється в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду і відновлюється з дня з`явлення її з зізнанням або її затримання. Колегія суддів ККС вважає, що (1) поняття «зупиняється» і «відновлюється» стосуються диференційованих строків, відображають поступальні зміни перебігу одного й того самого терміну і не передбачають заміни одного строку іншим; (2) правова позиція, викладена в зазначеній вище постанові Об`єднаної палати, позбавляє практичного сенсу законодавчу вимогу встановлювати день з`явлення чи затримання особи й відновлювати строк із цього часу; (3) нівелювання диференційованих строків давності з огляду на сам лише факт ухилення від суду і розслідування підозрюваного, обвинуваченого є несумісним із принципами пропорційності, співмірності й індивідуалізації відповідальності, оскільки такий підхід передбачає застосування одних і тих самих найнесприятливіших для особи правових наслідків незалежно від тривалості ухилення, а також ставить людину, котра перебувала в розшуку, у гірше становище порівняно з особою, котра впродовж строку давності вчинила нові злочини певної категорії.

9. На переконання колегії суддів, передбачені в частині другій статті 49 КК загальні строки виконують іншу функцію, ніж їм надана у правовому висновку Об`єднаної палати. Ці строки, як зазначено в ухвалі, є преклюзивними (припиняльними), покликані не допустити засудження особи, котра ухилялася від кримінальної відповідальності, через нерозумно тривалі строки і підлягають застосуванню лише в разі, якщо минуло більш як п`ять років після вчинення кримінального проступку і понад п`ятнадцять років з дня скоєння злочину.

Позиції учасників судового провадження

10. Прокурор у судовому засіданні, а також потерпілі ОСОБА_23 та ОСОБА_24 у поданих до суду заявах висловили позиції про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без зміни. 

Позиція Великої Палати

11. За змістом положень пункту 1 частини 2 статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини 6 статті 31, статті 4341 КПК у разі передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати вона розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування, а також вирішує питання, що становить виключну правову проблему і стало підставою для такої передачі.

12. У силу статей 434, 438 КПК у їх взаємозв`язку, при здійсненні перегляду суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм права, правової оцінки обставин і не уповноважений досліджувати докази, оцінювати їх з точки зору достовірності, ревізувати оскаржені рішення на предмет повноти судового розгляду та відповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені питання належать до компетенціїапеляційного суду, який по суті є останньою інстанцією, що має процесуальну можливість провести судове слідство і перевірити відповідні доводи сторін. Таке є реалізацією гарантії забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

13. Згідно з приписами статей 370, 419 КПК ухвала суду апеляційної інстанції має бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Отже, при здійсненні апеляційної процедури згаданий суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у провадженні даними всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні поданої скарги без задоволення суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість засудження не має викликати сумніву. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

14. Недодержання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що в силу статті 438 КПК є безумовною підставою для скасування оспорюваного рішення.

15. Апеляційний суд не врахував наведеного і прийняв рішення, яке не відповідає статтям 370, 419 КПК.

16. Як убачається з матеріалів справи, не погодившись із обвинувальним вироком, ОСОБА_20 та його захисник ОСОБА_19 подали апеляційні скарги, в яких просили скасувати це рішення, а кримінальне провадження закрити на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 КПК. Мотивуючи свою позицію, скаржники наводили аналогічні викладеним у касаційній скарзі конкретні доводи про недоведеність винуватості ОСОБА_20 у вчиненні кримінальних проступків; серед іншого, категорично заперечували ухилення останнім від досудового розслідування та стверджували, що місцевий суд був зобов`язаний звільнити засудженого від покарання на підставі статті 49, частини 5 статті 74 КК у зв`язку з закінченням строків давності.

17. Суд апеляційної інстанції, відобразивши в ухвалі численні доводи скаржників, їх по суті не розглянув, адже у своєму рішенні не навів переконливих правових аргументів на їх спростування. Попри заперечення стороною захисту відповідності висновків у вироку фактичним обставинам справи, це питання залишилось без перевірки. Також не було проаналізовано й оцінено в аспекті статті 94 КПК доказів обвинувачення,хоча сторона захисту їх оспорювала, у тому числі окремі з них із точку зору достовірності. Замість наведення докладних мотивів відхилення заявлених апеляційних вимог, згаданий суд обмежився формальними судженнями про свою згоду з наданою у вироку оцінкою доказів та про доведеність вини обвинуваченого, а на підтвердження ухилення ОСОБА_26 від досудового розслідування - вказівкою на факт оголошення його у розшук. Доводи скаржників про відсутність підстав для вказаного заходу та закінчення строків давності не отримали належної відповіді. В ухвалі не зазначено, у чому саме полягають умисні дії ОСОБА_26 , спрямовані на уникнення від притягнення до відповідальності. Між тим,з`ясування обставин, які би з урахуванням вимог статті 281 КПК, безспірно доводили законність прийняття процесуального рішення про розшук особи, має значення для правильного застосування статті 49 КК, зокрема тих її положень, якими встановлено диференційовані та загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

18. Таким чином, суд апеляційної інстанції всупереч приписам статті 2 КПК формально здійснив провадження, порушивши право ОСОБА_20 на об`єктивний та неупереджений перегляд справи щодо нього в порядку апеляційної процедури.

19. З огляду на викладене ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Тому це рішення підлягає скасуванню на підставі пункту 1 частини 1 статті 438 КПК, а кримінальне провадження - призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Отже, касаційну скаргу захисника ОСОБА_19 слід задовольнити частково.

20. Такий висновок узгоджується з усталеною практикою Великої Палати (зокрема, постанови від 16 січня 2019 року, 17 листопада 2021 року, 31 серпня 2022 року, провадження № 13-37кс18, 13-138сво21, 13-3кс22 відповідно).

21. При новому розгляді суд апеляційної інстанції повинен здійснити провадження з додержанням вимог глави 31 КПК й ухвалити справедливе рішення, яке відповідатиме статті 370 цього Кодексу.

Мотиви, з яких виходила Велика Палата, щодо застосування норми права

22. Визначені у статті 49 КК строки давності за змістом становлять проміжки часу, у разі спливу яких з моменту вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили особа звільняється від кримінальної відповідальності. Передбачаючи в цих випадках відмову держави від застосування заходів кримінальної репресії, законодавець виходить із того, що з плином часу вчинене в далекому минулому діяння перестає бути показником соціальної небезпечності особи, а тривала законослухняна поведінка людини в подальшому свідчить про її виправлення. В цьому разі притягнення особи до кримінальної відповідальності не узгоджується з принципом гуманізму та є недоцільним.

23. Частиною першою статті 49 КК встановлено диференційовані строки давності, тривалість яких є пропорційною тяжкості кримінального правопорушення й суворості покарання.

24. Частина друга зазначеної статті містить нормативні приписи такого змісту: «Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п`ятнадцять років, а з часу вчинення кримінального проступку - п`ять років» (еталонний текст з Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів -https://www.reestrnpa.gov.ua/REESTR/RNAweb.nsf/wpage/RnaAbout?OpenDocument).

25. Друге речення наведеної вище частини статті не містить прямої вказівки щодо строків давності, на які необхідно орієнтуватись після відновлення їх перебігу. Недостатня визначеність формулювання частини другої статті 49 КК зумовлює суперечливе розуміння змісту правової норми і викликає питання - розглядати наведені у третьому реченні загальні строки як: 1) такі, що беззастережно застосовуються замість передбачених у частині першій статті 49 КК диференційованих строків в усіх випадках ухилення особи від досудового розслідування або суду і наступного з`явлення її з зізнанням або затримання; 2) альтернативні, тобто такі, що не виключають застосування диференційованих строків і замінюють їх лише в окремих випадках.

26. Наведені два можливі підходи до співвідношення диференційованих і загальних строків давності зумовлюють два варіанти конкретизації кримінально-правового змісту частини другої статті 49 КК.

У першому варіанті терміни, передбачені частиною першою цієї статті, безумовно нівелюються в разі ухилення підозрюваного, обвинуваченого від суду або розслідування, і така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності виключно після спливу п`яти років з дня вчинення кримінального проступку і п`ятнадцяти років - злочину.

Другий варіант передбачає пріоритетність вибору того різновиду строків, який є сприятливішим для особи під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності.

27. В основу правової позиції, сформульованої Об`єднаною палатою в постанові від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 (провадження № 51-5464кмо20), покладено тлумачення змісту частини другої статті 49 КК за першим варіантом. За висновком Об`єднаної палати, факт умисного вчинення особою будь-яких дій, спрямованих на ухилення від розслідування або суду, є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності і зупиняє диференційовані терміни, визначені в частині першій статті 49 КК. У цьому випадку, як констатувала Об`єднана палата, закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від розслідування чи суду: п`ятнадцять років з часу вчинення злочину, п`ять років - з часу вчинення кримінального проступку.

28. З наведеним підходом Велика Палата не погоджується і вважає його таким, що не відповідає точному змісту кримінально-правової норми і дійсній волі законодавця, а тому вважає за необхідне відступити від правового висновку Об`єднаної палати, викладеного нею в постанові від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 (провадження № 51-5464кмо20).

29. Реалізація принципу гуманізму під час тлумачення і застосування конкретного положення закону про кримінальну відповідальність здійснюється за правилом: якщо відповідне положення містить елемент невизначеності і вона не може бути усунута з урахуванням інших конкретних чи загальних положень, таке положення має застосовуватись за найбільш сприятливим для особи варіантом з усіх можливих.

30. Формально-логічний і лексичний аналіз змісту частини другої статті 49 КК дає підстави для висновку, що використані в першому і другому реченнях слова «зупиняється» і «відновлюється» стосуються строків, зазначених у частині першій, тобто диференційованих.

31. В українській мові слово «зупинятися» означає «переставати рухатися, припиняти свій рух; ставати, спинятися», а слово «відновлюватися» - «починатися знову після певної перерви» (Публічний електронний словник української мови, http://ukrlit.org/slovnyk). Ці дієслова ілюструють поступальні зміни руху (перебігу) одного й того самого об`єкта й не передбачають трансформації його в інший.

32. Нормативні приписи про зупинення і відновлення строків у випадках ухилення особи від досудового розслідування або суду мають логічний і практичний сенс лише тоді, коли після з`явлення або затримання особи продовжується перебіг строку, який у кінцевому підсумку обчислюється шляхом складання відповідного диференційованого терміну, встановленого частиною першою статті 49 КК, і часу ухилення особи від розслідування, суду. 

33. Адже за умови, якби наміром законодавця передбачалося анулювання встановлених частиною першою статті 49 КК строків з огляду на сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від розслідування або суду, не було б жодної необхідності включати в частину другу цієї статті положення про зупинення та відновлення строку. В означеному випадку від законодавця логічно було би очікувати таке формулювання норми: в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду вона звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального проступку минуло п`ять років, а з часу вчинення злочину - п`ятнадцять років.

34. На користь відповідного висновку свідчить співставлення положень статей 49 і 80 КК, які мають подібні зміст і структуру. Стаття 80 встановлює правові підстави й порядок звільнення від відбування покарання у зв`язку з закінченням строку давності виконання обвинувального вироку. Норми обох згаданих статей передбачають: диференційовані строки давності залежно від тяжкості кримінальних правопорушень і суворості покарання; зупинення цих термінів у разі ухилення особи від виконання заходів примусу і відновлення строків з дня її з`явлення; переривання давності в разі вчинення особою нового злочину певного ступеня тяжкості до закінчення диференційованих строків.

35. Частина третя статті 80 КК містить положення такого змісту: «Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, подвоюються».

36. Таким чином, в означених випадках після з`явлення особи перебіг строку продовжується і замість термінів, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 80 КК, застосовуються інші, вдвічі довші. Остаточний строк давності визначається шляхом додавання подвійної тривалості відповідного диференційованого терміну й часу ухилення від відбування покарання.

37. З наведеного слідує, що в суміжних ситуаціях, коли законодавець вважає за необхідне в разі недобросовісної поведінки особи замінити один строк давності іншим у бік погіршення її становища, про це прямо зазначається у відповідній правовій нормі. 

38. Велика Палата вважає, що встановлені частиною другою статті 49 КК загальні строки мають преклюзивний характер і спрямовані на недопущення застосування щодо людини заходів кримінальної репресії через нерозумно тривалі проміжки часу. Адже в іншому разі зупинення диференційованих строків у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений переховується від розслідування та суду впродовж багатьох років, продовжувало б їх на необмежений час з можливістю покарання особи за кримінальні правопорушення, вчинені в далекому минулому, впродовж усього життя - як тільки вона потрапить у поле зору правоохоронних органів.

39. Наприклад, у означеному випадку людина, котра вчинила крадіжку чи хуліганство без обтяжуючих обставин, підлягала би кримінальній відповідальності навіть через двадцять і більше років після скоєння проступку. За наведених обставин покарання було б очевидно несправедливим актом, несумісним із принципом гуманізму, і становило б лише помсту з боку держави. Адже незалежно від того, ухиляється особа від кримінальної відповідальності чи ні, з плином часу неминуче зменшується гострота сприйняття минулої злочинної поведінки потерпілим та іншими особами, знижується запит суспільства на покарання винного і втрачається актуальність застосування заходів кримінальної репресії. Крім цього, навіть якщо людина уникає несприятливих для себе правових наслідків попередньої злочинної діяльності, невчинення нових правопорушень упродовж багатьох років дає підстави презюмувати її виправлення. 

40. Разом із тим підхід, за якого сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду повністю нівелює диференційовані строки давності, означає, що продовження злочинної діяльності тягне кращі правові наслідки, ніж перебування в розшуку.

41. Так, перебіг давності згідно з частиною третьою статті 49 КК переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років. Тобто скоєння впродовж строку давності нового кримінального проступку чи нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або менш суворі за видом заходи примусу, не впливає на перебіг диференційованих строків давності.

42. Кримінальними правопорушеннями, вчинення яких не перериває строків давності, є: спричинення умисного легкого тілесного ушкодження (частина перша статті 125), побої, мордування (частина перша статті 126), домашнє насильство (стаття 126-1), погроза вбивством (стаття 129), незаконне проникнення в житло чи інше володіння особи (частина перша статті 162), крадіжка (частина перша статті 185), шахрайство (частина перша статті 190), незаконне полювання (частина перша статті 248), групове порушення громадського порядку (стаття 293), хуліганство (частина перша статті 296), ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості (частина перша статті 300), опір представникові влади (частина перша статті 342), втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (частина перша статті 343), умисне знищення чи пошкодження його майна (частина перша статті 347), втручання в діяльність судових органів (частина перша статті 376), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення (частина перша статті 383) КК тощо.

43. Ба більше, вчинення особою в межах передбаченого частиною першою статті 49 КК строку нового злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк і понад два роки, також не нівелює диференційованого строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин. У цьому разі термін, передбачений частиною першою статті 49 КК, переривається і починає відраховуватися з моменту вчинення нового злочину. Тобто диференційований строк не замінюється на загальний, більш обтяжливий для особи, а лише відтерміновується його початок.

44. Водночас сам по собі факт ухилення від розслідування та суду не є кримінально караним діянням. Однак у разі беззастережної заміни передбачених частиною першою статті 49 КК строків загальними з огляду на сам лише факт такого ухилення, незалежно від тривалості, особа в усякому разі опиниться в гіршому становищі порівняно з тією, котра до спливу диференційованих строків вчинить навіть низку нових злочинів, у тому числі тяжких. Зазначене є очевидно несумісним зі справедливістю як властивістю права, що вимагає співмірності юридичних наслідків протиправних дій їх соціальній небезпечності.

45. Крім цього, засоби забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим своїх процесуальних обов`язків і відповідальність за дії, спрямовані на перешкоджання досудовому розслідуванню й суду, передбачені нормами КПК. Так, неприбуття за викликом слідчого, прокурора чи судовим викликом без поважних причин тягне накладення грошового стягнення на підставі частини першої статті 139 цього Кодексу, а ухилення від досудового розслідування і суду може зумовлювати зміну запобіжного заходу на більш суворий згідно зі статтею 200 КПК. Відповідні заходи забезпечення кримінального провадження, а також продовження диференційованих строків давності на час перебування особи у розшуку, покликані стимулювати її добросовісну поведінку. Водночас застосування щодо винного таких кримінально-правових наслідків переховування від правоохоронних органів, як нівелювання визначених у частині першій статті 49 КК строків, не є необхідним і пропорційним зазначеній меті. 

46. Більш того, відповідний підхід не заохочуватиме особу, котра переховується від правоохоронних органів, з`являтися з зізнанням. Адже якщо сам лише факт ухилення від розслідування або суду, незалежно від тривалості і причин припинення, неминуче призведе до заміни диференційованих строків давності загальними, особа не буде заінтересована швидше прибути до компетентних органів добровільно. Водночас застосування диференційованих термінів, подовжених на час ухилення, стимулюватиме таку поведінку підозрюваного, обвинуваченого, особливо якщо йому інкримінується кримінальний проступок чи нетяжкий злочин. Заохочення особи з`являтися з зізнанням повинно сприяти оперативності й ефективності кримінального провадження.

47. На переконання Великої Палати, підхід, за якого ухилення підозрюваного, обвинуваченого від розслідування або суду безумовно виключає застосування диференційованих строків давності, є хибним і призводить до безпідставної заміни цих строків загальними, які встановлені частиною другою статті 49 КК і є значно тривалішими. Наслідком цього може бути притягнення до відповідальності і застосування заходів примусу за межами термінів, визначених відповідними кримінально-правовими нормами, що рівнозначно покаранню без закону всупереч забороні, встановленій статтею 7 Конвенції. 

48. У тексті частини другої статті 49 КК всі три речення нерозривно пов`язані між собою. Зв`язуючою ланкою є зміст першого: факт ухилення особи від розслідування та суду і його правовий наслідок у виді зупинення строку давності. У другому реченні передбачено загальне правило, відповідно до якого після з`явлення з зізнанням або затримання особи диференційований строк давності відновлюється. У третьому реченні, що встановлює присічні строки, словосполучення «у цьому разі» перебуває у змістовому зв`язку як з першим, так і з другим реченнями, і стосується двох альтернативних ситуацій. У поєднанні з першим реченням це словосполучення означає: якщо особа не буде затримана і не з`явиться взагалі, то перебіг давності буде зупинений до спливу загальних строків, а після їх закінчення винний підлягатиме звільненню від кримінальної відповідальності. У взаємозв`язку третього речення з другим словосполучення «у цьому разі» ілюструє ситуацію, коли особа з`явиться або буде затримана, проте кримінальне провадження не завершиться до спливу загальних строків, що також зумовлює звільнення від кримінальної відповідальності за давністю.

49. Відповідно до виконаного на звернення прокурора наукового висновку № 056/158 від 29 листопада 2022 року лінгвістичної експертизи тексту частини другої статті 49 КК вислів «у цьому разі» (речення 3) пов`язаний синтаксичним зв`язком граматики тексту лише з висловом «перебіг давності відновлюється» (речення 2) і не кореспондує з висловом «перебіг давності зупиняється, якщо особа…» (речення 1). Вислів «у цьому разі» (речення 3) кореспондує (пов`язаний синтаксичним зв`язком граматики тексту) з висловом «перебіг давності відновлюється» (речення 2).

50. Однак мотивувальна частина цього дослідження не містить переконливої аргументації про відсутність синтаксичного зв`язку граматики тексту між висловами «перебіг давності зупиняється…» і «у цьому разі», наведеними у першому і третьому реченнях відповідно. Даний висновок зроблений на основі лінгвістичного аналізу фрагменту правової норми відокремлено від інших її елементів, абстраговано від правового контексту і системних змістових зв`язків частини другої статті 49 з частинами першою, третьою, четвертою, п`ятою цієї ж статті, а також зі статтею 80 та іншими нормами Загальної й Особливої частин КК. 

51. Якщо виходити з відсутності синтаксичного, а відтак і змістового зв`язку між першим і третім реченнями частини другої статті 49 КК, то це означатиме, що у разі, коли особа не з`явиться з зізнанням і не буде затримана, притягнення її до кримінальної відповідальності строками давності взагалі не обмежується і може мати місце навіть поза граничними (загальними) строками давності, встановленими у реченні третьому статті.

52. Разом із тим, згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 49 КК строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за тяжкий злочин становить десять років, а за особливо тяжкий злочин - п`ятнадцять років з дня їх вчинення до дня набрання вироком законної сили.

53. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, відповідно до частини четвертої вищезазначеної статті вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

Тобто навіть у разі вчинення особливо тяжкого злочину і спливу після цього п`ятнадцяти років винна особа на підставі дискреційних повноважень суду може бути звільнена від кримінальної відповідальності і не зазнати заходів кримінальної репресії.

54. Частина п`ята статті 49 КК містить безумовну заборону застосування давності у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-1142, катування, передбаченого частиною третьою статті 127, проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.

55. З системного аналізу наведених кримінально-правових норм слідує, що за умови тлумачення змісту частини другої статті 49 КК у запропонований експертом спосіб особа, котра вчинить навіть умисне вбивство за обтяжуючих обставин, опиниться у кращому правовому становищі, порівняно з людиною, яка скоїть проступок або нетяжкий злочин і ухилятиметься від розслідування або суду. За відповідного підходу переховування особи від правоохоронних органів фактично прирівнюватиметься до вчинення найнебезпечніших злочинів проти основ національної безпеки України, миру та безпеки людства, кримінальна відповідальність за які давністю не обмежена.

56. Зазначене очевидно суперечить принципам пропорційності, співмірності кримінально-правових наслідків соціальній небезпеці протиправних дій і не відповідає дійсній волі законодавця.

57. Виходячи з наведеного, Велика Палата не погоджується з науковим висновком лінгвістичної експертизи тексту частини другої статті 49 КК.

58. З огляду на викладене Велика Палата вважає, що особа, котра ухилялася від досудового розслідування або суду, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованих строків, передбачених частиною першою статті 49 КК, подовжених на час ухилення. Встановлені частиною другою цієї статті загальні строки повинні застосовуватися лише в разі, якщо вони сплинули на час розгляду справи судом, тобто минуло більш як п`ять років з дня вчинення кримінального проступку і понад п`ятнадцять років з дня вчинення злочину.

Висновки щодо застосування норми права

59. У разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого частиною першою статті 49 КК, подовженого на період ухилення.

60. Закінчення загальних строків, установлених частиною другою цієї статті (п`ятнадцять років з моменту вчинення злочину і п`ять років - проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

Керуючись статтями 433, 4341, 4342, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_19 задовольнити частково.

Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 28 липня 2021 року щодо ОСОБА_20 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя ОСОБА_1 Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_10 ОСОБА_3 ОСОБА_11 ОСОБА_4 ОСОБА_12 ОСОБА_5 ОСОБА_13 ОСОБА_6 ОСОБА_14 ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_8 ОСОБА_16 ОСОБА_9

https://reyestr.court.gov.ua/Review/108960086

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА (СПІЛЬНА)

суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_5 (справа № 735/1121/20, провадження № 13-26кс22)

За вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 квітня 2021 року, залишеним без змін 28 липня 2021 року Чернігівським апеляційним судом, ОСОБА_5 було засуджено за ст. 195, ч. 1 ст. 350 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді арешту на строк 6 місяців.

Згадані рішення сторона захисту оскаржила в касаційному порядку.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд, колегія суддів) 10 травня 2022 року передав кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) на підставі ч. 5 ст. 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки вважав, що справа містить виключну правову проблему.

У своїй ухвалі колегія суддів поставила під сумнів висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, викладений у постанові від 5 квітня 2021 року (справа № 328/1109/19, провадження № 51-5464кмо20), відповідно до якого у разі ухилення винного від правосуддя диференційовані строки давності, визначені в ч. 1 ст. 49 КК, до уваги не беруться, а застосовуються строки, зазначені в третьому реченні ч. 2 ст. 49 цього Кодексу, тобто 15 років із часу вчинення злочину та 5 років із часу вчинення кримінального проступку. На думку колегії суддів, такий підхід суперечить точному змісту положень ст. 49 КК, загальній конструкції інституту давності у кримінальному праві, а також дійсній волі законодавця. За змістом ухвали в ч. 2 ст. 49 КК є елементи невизначеності, а третє речення цієї норми встановлює преклюзивний (припиняльний) термін, який застосовується у разі, коли застосування першого та другого речення цього положення призводить до того, що сукупна тривалість строку давності перевищує 15 років для злочину чи 5 років для кримінального проступку.

За наслідками касаційного розгляду справи 2 лютого 2023 року Велика Палата, частково задовольнивши касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , скасувала ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 28 липня 2021 року щодо ОСОБА_5 через її постановлення з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Велика Палата у своїй постанові також сформулювала висновок щодо правозастосування спірних положень закону України про кримінальну відповідальність.

Як зазначила Велика Палата, у разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК, подовженого на період ухилення; закінчення загальних строків, установлених ч. 2 цієї статті (15 років з моменту вчинення злочину і 5 років - проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

Погоджуючись із рішенням Великої Палати про скасування ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_5 і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, водночас не поділяємо застосованого в постанові юридичного підходу до тлумачення положень ст. 49 КК з огляду на таке.

Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності розуміють закінчення встановленого КК строку з моменту вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили, після чого виключається кримінальне переслідування особи й застосування заходу примусу.

Строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (крім юридичної особи, уповноважена особа якої вчинила кримінальне правопорушення, зазначене в ст. 963 КК, та осіб, котрі вчинили правопорушення у віці до 18 років) визначені у ч. 1 ст. 49 КК та диференційовані залежно від тяжкості суспільно небезпечного винного діяння й розміру передбаченого за нього покарання.

Особливості застосування давності - зупинення, переривання, відтермінування початку її перебігу, заборона застосування у разі вчинення певних кримінальних правопорушень та можливість незастосування у справах про злочини, за які передбачено довічне позбавлення волі, - викладені в інших частинах цієї статті.

Юридичні наслідки ухилення особи від кримінального переслідування відображено в ч. 2 ст. 49 КК у редакції Закону України від 16 травня 2013 року № 245-VII (щодо узгодження термінології з КПК 2012 року) та Закону України від 22 листопада 2018 року № 2617-VIII (щодо запровадження інституту кримінальних проступків).

Вказана норма у чинній редакції сформульована законодавцем так: «Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п`ятнадцять років, а з часу вчинення кримінального проступку - п`ять років».

Слід зазначити, що до прийняття КК 2001 року наслідком ухилення особи від слідства або суду, що призвело до зупинення та/або відновлення перебігу давності, було передбачено заборону притягнення її до кримінальної відповідальності, якщо від часу вчинення злочину минуло 15 років і давність не була перервана вчиненням нового злочину (ст. 48 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року)). Водночас правило про зупинення перебігу давності на період ухилення особи, котра намагається уникнути кримінального переслідування, є спільним для обох указаних кодексів.

Разом із цим, на відміну від положень КК 1960 року, буквальний нормативний зміст ч. 2 ст. 49 КК зводиться до того, що встановлення факту ухилення від кримінального переслідування є обставиною, яка унеможливлює застосування диференційованих строків, визначених у ч. 1 ст. 49 КК. Адже попри поєднання у ч. 2 ст. 49 КК приписів про зупинення та відновлення перебігу давності в разі ухилення особи від заходів кримінально-правового характеру конструкція третього речення цієї частини вказує на позитивний обов?язок держави звільнити ухилянта від кримінальної відповідальності, коли з часу вчинення злочину мине 15 років, а проступку - 5 років (за умови, що давність застосовується до цих кримінальних правопорушень (частини 4, 5 ст. 49 КК), початок її перебігу не відтерміновано (ч. 6 ст. 49 КК) та особа не вчинила новий злочин відповідної тяжкості (ч. 3 ст. 49 КК)).

Саме на такий юридичний підхід було орієнтовано судову практику в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 5 квітня 2021 року (справа № 328/1109/19), а відступ від її висновків, про що зазначено в рішенні Великої Палати, не узгоджується з приписами частин 3, 4 ст. 4341 КПК. До того ж справу було передано на підставі ч. 5 вказаної статті.

Вважаємо, що запропоноване Великою Палатою тлумачення ч. 2 ст. 49 КК суперечить її точному змісту, як його викладено органом законодавчої влади, котрий, змінюючи закон, не відобразив у цій нормі права механізму відновлення строків для осіб, що ухилялись від слідства або суду, і, на відміну від старої редакції, інакше сформулював свою позицію. Зокрема, зазначивши про відновлення згаданого строку, законодавець чітко вказав, що в цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінально караного діяння минуть визначені саме у ч. 2 ст. 49 КК строки.

Убачається, що неоднозначне розуміння приписів ч. 2 ст. 49 КК викликане особливостями формулювання цієї норми законодавцем після зміни парадигми регулювання давності притягнення до кримінальної відповідальності з прийняттям цього Кодексу.

Підтвердженням наявності особливостей змісту розглядуваних положень закону слугує і долучений до справи за клопотанням прокурора науковий висновок лінгвістичної експертизи.

Крім того, у межах розгляду цього кримінального провадження Верховний Суд (в особі судді-доповідача), спираючись на приписи ч. 3 ст. 12 Закону України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України», звертався до Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності (далі - Комітет) із проханням надати роз?яснення щодо дійсного змісту (розуміння законодавцем) ч. 2 ст. 49 КК. У відповідь 3 листопада 2022 року повідомлено, що порушене питання не було предметом розгляду Комітету й останній не приймав рішень із цього приводу. Отже, дійсна воля законодавця та його розуміння змісту закону залишилися не з`ясованими і не отримано жодних даних на користь розширеного, а не буквального трактуваннянорми права.

Натомість із мотивувальної частини постанови від 2 лютого 2023 року вбачається, що Велика Палата по суті навела своє бачення того, як законодавець має врегульовувати питання юридичних наслідків ухилення особи від досудового розслідування або суду в контексті принципів гуманізму й справедливості.

Однак згідно з Конституцією України та Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд уповноважений здійснювати правосуддя на основі чинного законодавства, дотримуючись існуючого в Україні правового порядку, до його компетенції не належить створення, уточнення норм права своїми судовими рішеннями.

Водночас забезпечення чіткості й недвозначності нормативних актів та їх відповідності принципу верховенства права, у тому числі в аспекті якості закону, є обов?язком органу законодавчої влади.

Тож усунення неузгодженості між окремими елементами норми закону України про кримінальну відповідальність, розміщеної в ч. 2 ст. 49 КК, належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

З огляду на викладене вважаємо, що сформульований у постанові від 2 лютого 2023 року висновок відходить від буквального змісту ч. 2 ст. 49 КК у чинній редакції, а при її тлумаченні Велика Палата фактично підмінила собою законодавця, оскільки перебрала на себе функції, не властиві органу судової влади.

На нашу думку, за відсутності наразі чіткого унормування ч. 2 ст. 49 КК шляхом унесення відповідних змін висновок про її застосування не може виходити за межі буквального змісту закону. А тому в постанові Великої Палати необхідно було виснувати, що факт ухилення особи від досудового розслідування чи суду унеможливлює застосування диференційованих строків давності, визначених у ч. 1 ст. 49 КК; у випадку встановлення такого факту особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності (або від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК) після спливу з часу вчинення кримінального правопорушення 15 років, а кримінального проступку- 5 років відповідно до ч. 2 ст. 49 цього Кодексу.

2 лютого 2023 року

Судді Великої Палати

Верховного Суду

ОСОБА_1

ОСОБА_2

ОСОБА_3

ОСОБА_4

Джерело: ЄДРСР 108960092

[ANTIRAID]

Невідомо хто з суддів Великої палати виснував:

59. У разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого частиною першою статті 49 КК, подовженого на період ухилення.

60. Закінчення загальних строків, установлених частиною другою цієї статті (п`ятнадцять років з моменту вчинення злочину і п`ять років - проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

І невідомо хто ті чотири судді Великої палати які зазначили у окремій думці:

Тож усунення неузгодженості між окремими елементами норми закону України про кримінальну відповідальність, розміщеної в ч. 2 ст. 49 КК, належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

З огляду на викладене вважаємо, що сформульований у постанові від 2 лютого 2023 року висновок відходить від буквального змісту ч. 2 ст. 49 КК у чинній редакції, а при її тлумаченні Велика Палата фактично підмінила собою законодавця, оскільки перебрала на себе функції, не властиві органу судової влади.

На нашу думку, за відсутності наразі чіткого унормування ч. 2 ст. 49 КК шляхом унесення відповідних змін висновок про її застосування не може виходити за межі буквального змісту закону. А тому в постанові Великої Палати необхідно було виснувати, що факт ухилення особи від досудового розслідування чи суду унеможливлює застосування диференційованих строків давності, визначених у ч. 1 ст. 49 КК; у випадку встановлення такого факту особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності (або від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК) після спливу з часу вчинення кримінального правопорушення 15 років, а кримінального проступку - 5 років відповідно до ч. 2 ст. 49 цього Кодексу.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Верховного Суду ОСОБА_1 на постанову Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) від 02 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20 (провадження № 13-26кс22) про засудження ОСОБА_2 за скоєння кримінальних проступків, передбачених статтею 195, частиною першою статті 350 Кримінального кодексу України (далі - КК України), яка встановлює кримінальну відповідальність за погрозу знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози

1. Бахмацький районний суд Чернігівської області вироком 22 квітня 2021 року визнав винним ОСОБА_2 у тому, що він під впливом власних інтересів вирішив змінити і підлаштувати під себе діяльність службової особи - голови Коропівської селищної ради Чернігівської області ОСОБА_3 таким способом, щоб примусити його звільнити з посади ОСОБА_4 - директора Коропівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Т. Г. Шевченка. З цією метою в ніч на 09 червня і в ніч на 06 вересня 2017 року ОСОБА_2 погрожував знищити майно службової особи ОСОБА_3 загальнонебезпечним способом, кинув на подвір`я будинку останнього на АДРЕСА_1 пляшку із запальною речовиною (бензином), спалену шину та записки з погрозами підпалу, які потерпілий сприйняв як реальну погрозу.

У ніч на 26 липня та в ніч на 11 жовтня 2017 року ОСОБА_2 для того, щоб домогтися звільнення ОСОБА_4 з посади директора згаданої школи, погрожував ОСОБА_5 та ОСОБА_6 фізичною розправою і знищенням їхнього майна через підпал. Для цього він підкинув на подвір`я їхнього будинку на АДРЕСА_2 пляшку із запальною речовиною (бензином) та записки з погрозами про знищення майна.

У ніч на 06 вересня 2017 року ОСОБА_2 з наміром припинити трудову діяльність ОСОБА_4 на посаді директора Коропівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Т. Г. Шевченка та змінити на свою користь діяльність службової особи, якою є голова Коропівської селищної ради Чернігівської області ОСОБА_3 , на вулиці неподалік двору останнього, що знаходиться на АДРЕСА_1 , спалив автомобільну шину та підкинув на лаву господарства потерпілого паперову записку з погрозами фізичної розправи, які той сприйняв як реальні.

За скоєння кримінального проступку, передбаченого статтею 195 КК України, суд першої інстанції засудив ОСОБА_2 до покарання у виді арешту строком на 5 (п`ять) місяців, за частиною першою статті 350 КК України - до арешту на строк шість (шість) місяців і на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю кримінальних проступків шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим визначив остаточне покарання у виді арешту на строк 6 (шість) місяців.

2. В апеляційній скарзі обвинувачений просив скасувати вирок та закрити провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) (невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати).

Як можна визначити зі змісту апеляційної скарги, ОСОБА_2 не заперечує подій кримінального правопорушення чи наявності в них ознак складу кримінально караного діяння. Він насамперед не погоджується з тим, що його причетність до цих діянь ґрунтується на достатніх доказах, які б у суді доводили його винуватість у цих діяннях.

Зокрема, ОСОБА_2 та його захисник доводили, що вирок про винуватість ОСОБА_2 у скоєнні кримінальних правопорушень постановлений з істотним порушенням норм процесуального права, є необґрунтованим і не мотивованим, оскільки:

- не були встановлені інкриміновані йому час і місце підкидання записок з погрозами та пляшки із запальною сумішшю на подвір`я потерпілих осіб, а, навпаки, були проігноровані свідоцькі показання про те, що, коли вчинялися поставлені йому за провину діяння, він, ОСОБА_2 , знаходився в іншому місці, але не в селищі Короп, у зв`язку із чим підкинути ці речі потерпілим не міг;

- не видаються такими, що викликають довіру, почеркознавчі експертизи про його, ОСОБА_2 , авторство записок з погрозами, бо висновки про написання ним цих текстів зроблені через порівняння з рукописними текстами, які видав ОСОБА_4 - директор Коропівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Т. Г. Шевченка, що мало б викликати обґрунтовані сумніви, позаяк обвинувачений у тій школі не працював і невідомо, які взірці тексту видав потерпілий. Сам експерт висловив сумніви стосовно вільних взірців почерку. Сумнівність викликає й те, що експертиза, попри ствердну відповідь про написання ним записок з погрозами, водночас зазначила, що текст записок написала та сама особа, що писала анонімні листи, але слідство не встановило, хто був автором анонімних листів;

- не доведено, що ОСОБА_2 був суб`єктом цих інкримінованих діянь, позаяк він не міг знаходитися на місці кримінальних правопорушень, а перебував у той час за межами селища Короп, доказами чого є документи (квитки автоперевізника);

- досудове розслідування бездоказово визнало, що він не мешкав за місцем своєї реєстрації, не захотіло визнати, що знало про його проживання в селі Нехаївці Коропського району Чернігівської області, на противагу цьому оголосило його в розшук, безпідставно продовжило строк досудового розслідування і не застосувало до нього строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, передбачених статтею 49 КК України;

- помилково кваліфіковано діяння за статтями КК України, які поставлено йому за провину, через те що зміст записок з погрозами не містить погроз знищити майно потерпілого ОСОБА_5 та змусити ОСОБА_3 змінити свою діяльність на посаді голови селищної ради;

- помилково визнано потерпілою ОСОБА_6 , позаяк автор записок з погрозами не адресував їх останній і не міг пошкодити її будинок, який належав на праві власності лише її чоловікові ОСОБА_5 .

3. Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 28 липня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченого та його захисника залишив без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.

4. У касаційній скарзі захисник засудженого ОСОБА_2 в інтересах останнього просив скасувати вирок та ухвалу судів першої та апеляційної інстанцій на підставах, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 438 КПК України, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами для ухвалення такого судового рішення називає істотні порушення вимог кримінального процесуального закону й неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Аргументуючи свою позицію скаржник послався на доводи, в основному подібні до тих, що були зазначені в апеляційних скаргах обвинуваченого і його захисника на вирок суду першої інстанції від 22 квітня 2021 року.

В аспекті думок про брак доказів на підтвердження ухилення ОСОБА_2 від слідства, позаяк той не викликався у передбачений законом спосіб до правоохоронного органу, тривалий час мешкав у Коропському районі й займався там тренерською діяльністю, що своєю чергою унеможливлювало винесення постанови про його розшук, і що непрямо визнавало його процесуальну поведінку такою, що спрямована на ухилення від слідства, а також з урахуванням того, що 15 червня 2020 року ОСОБА_2 добровільно з`явився до поліцейського відділку, захисник вважає, що суд зобов`язаний був звільнити засудженого від покарання на підставі статті 49, частини п`ятої статті 74 КК України. З погляду скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно протлумачили положення частини другої статті 49 КК України, оскільки правовим наслідком формального перебування підозрюваного у розшуку в період з 19 травня до 15 червня 2020 року є застосування не загального, а так званого диференційованого строку давності, передбаченого пунктами 1, 2 частини першої статті 49 КК України, подовженого на період ухилення. Скаржник вважає, що апеляційний суд не зважив на допущені порушення, не усунув їх, не розглянув та не спростував усіх доводів сторони захисту, у зв`язку із чим ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.

У змінах та доповненнях до касаційної скарги її автор посилається на недодержання належної правової процедури притягнення до відповідальності за вчинення кримінального проступку, порушення статей 2, 116, 135, 136, 208, 214, 219, 294, 2984, 301, 314 КПК України, просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_2 і закрити кримінальне провадження на підставі пунктів 2 або 10 частини першої статті 284 цього Кодексу.

5. Велика Палата переглядала судові рішення в касаційному порядку після того, як колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, суд касаційної інстанції, Касаційний кримінальний суд) ухвалою від 10 травня 2022 року передала на підставі частини п`ятої статті 4341 КПК України кримінальне провадження стосовно ОСОБА_2 на розгляд Великої Палати. На думку Касаційного кримінального суду, справа містить виключну правову проблему і рішення Великої Палати матиме значення для розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

6. Велика Палата постановою від 02 лютого 2023 року касаційну скаргу захисника в інтересах засудженого ОСОБА_2 задовольнила частково. Визнала, що ухвала апеляційного суду від 28 липня 2021 року щодо ОСОБА_2 не може визнаватися законною, обґрунтованою і вмотивованою, такою, що ухвалена без істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, а звідси такою, що не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 частини першої статті 438 КПК України з призначенням нового апеляційного розгляду.

Серед іншого, Велика Палата зазначила, що суд апеляційної інстанції хоч і відобразив в ухвалі численні доводи скаржників, але по суті їх не розглянув і в своїй ухвалі не навів переконливих правових аргументів на їх спростування. Попри заперечення стороною захисту відповідності висновків у вироку фактичним обставинам справи, це питання залишилось без перевірки. Не були проаналізовані й оцінені в аспекті статті 94 КПК України докази обвинувачення, хоч вони оспорювались, зокрема окремі з них з погляду достовірності. Замість наведення докладних мотивів відхилення заявлених апеляційних вимог, згаданий суд обмежився формальними судженнями про свою згоду з наданою у вироку оцінкою доказів та про доведеність вини обвинуваченого, а на підтвердження ухилення ОСОБА_2 від досудового розслідування - вказівкою на факт оголошення його в розшук. Доводи скаржників про брак підстав для цього заходу та закінчення строків давності не отримали належної відповіді. В ухвалі не зазначено, у чому саме полягають умисні дії ОСОБА_2 , спрямовані на уникнення від притягнення до відповідальності, тоді як з`ясування обставин, які б з огляду на вимоги статті 281 КПК України безспірно доводили законність винесення процесуального рішення про розшук особи, має значення для правильного застосування статті 49 КК України, принаймні тих її положень, якими встановлено «диференційовані» та «загальні» строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Відтак Велика Палата підсумувала, що суд апеляційної інстанції всупереч приписам статті 2 КПК України формально здійснив провадження і таким чином порушив право ОСОБА_2 на об`єктивний та неупереджений перегляд справи щодо нього в порядку апеляційної процедури.

Водночас Велика Палата сформувала правовий висновок щодо застосування норм частин першої і другої статті 49 КК України, констатувавши, що в разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого частиною першою статті 49 КК України, подовженого на період ухилення. Закінчення загальних строків, установлених частиною другою цієї статті (п`ятнадцять років з моменту вчинення злочину і п`ять років - проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

7. Я погодився з резолютивною частиною постанови Великої Палати від 02 лютого 2023 року та частково з її мотивувальною частиною, в якій обґрунтовується необхідність застосування норм процесуального та доказового права про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з направленнями справи на новий апеляційний розгляд.

8. Водночас не можу схвалити позицію більшості суддів Великої Палати, які висловилися на користь ухваленого в постанові Великої Палати від 02 лютого 2023 року рішення в частині застосування норм закону України про кримінальну відповідальність та покарання (норм частин першої і другої статті 49 КК України), яке є несумісним з юридичною природою процесуального рішення про скасування ухвали суду апеляційної інстанції по суті апеляційного перегляду з призначенням нового апеляційного розгляду.

У зв`язку з цим, керуючись частиною третьою статті 375 КПК України, вважаю за необхідне висловити окрему думку

9. На моє переконання, якщо суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, винесену за наслідками апеляційного перегляду судового рішення, і таким чином фактично поновив апеляційний перегляд вироку суду першої інстанції та повернув судове провадження на ту його стадію, на якій суд апеляційної інстанції має право вирішувати питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, дотримання порядку і законності здійснення досудового й судового кримінального провадження, а після цього, якщо встановить винуватість обвинуваченого у скоєнні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, вирішувати питання правильності застосування судом того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність та покарання, то тоді у своєму рішенні суд касаційної інстанції повинен утримуватися від формулювань, які стосуються суті, змісту, обсягу та повноти обвинувачення чи окремих його аспектів, від використовування аргументації, трактувань, розсуду щодо певної частини фактичних обставин справи або розуміння норм права, які повинен встановлювати, досліджувати, з`ясовувати, визначати та оцінювати суд відповідної судової інстанції, зокрема тієї інстанції, який буде переглядати законність, обґрунтованість та вмотивованість вироку суду першої інстанції, який не набрав законної сили.

На моє бачення, якщо суд касаційної інстанції ухвалює рішення про незаконність, необґрунтованість та невмотивованість судового рішення суду апеляційної інстанції в питаннях доведеності чи недоведеності обвинувачення, достовірності або недостовірності доказів, однобічності та неповноти апеляційного перегляду справи, невмотивованості судового рішення суду апеляційної інстанції про винуватість обвинуваченого у скоєнні інкримінованих йому кримінальних проступків або про невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості, яке, як згадано вище, за своєю видовою та юридичною природою, причинною обумовленістю до вирішення питання про доведеність винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення передує питанню застосування матеріальних норм закону про кримінальну відповідальність, не передбачає мотивування форми кримінальної відповідальності (призначення покарання, звільнення від покарання чи від його відбування у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, застосування інших заходів, передбачених законом України про кримінальну відповідальність), але попри це вдається до такого мотивування, то такі дії та рішення суду за своїм внутрішнім і зовнішнім змістом є неправильними, незаконними, такими, які за зовнішнім вираженням викликають враження, що такий суд без наведення жодних аргументів щодо прийнятого мотивування, коли ухвалює відповідне рішення, виходить за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення КПК України і діє як суд, не встановлений законом.

До описаної ситуації, якщо змінити те, що можна вільно змінити, можна застосувати висновки рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) та справі «ТОВ «Базальт-Імпекс» проти України» від 01 грудня 2011 року (заява № 39051/07). Зокрема, у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ стосовно конвенційного розуміння «встановленого законом» суду зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» Комісія висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

10. Автор цієї окремої думки не ставить собі за мету оцінювати зміст і правильність мотивації, з наявністю якої в постанові не погоджується. Тільки вважає, що такої мотивації в судовому рішенні суду касаційної інстанції про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з поновленням апеляційного провадження з наведених вище підстав загалом не повинно бути.

11. Підсумовуючи, зазначу, що постанова Великої Палати від 02 лютого 2023 року в редакції, яку в цілому схвалила більшість суддів, у розумінні положень частин п`ятої, шостої статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» може викликати труднощі в обов`язковому застосуванні викладених у ній висновків.

Суддя ОСОБА_1

https://reyestr.court.gov.ua/Review/109273738