Постанова Другого апеляційного адмінсуду про визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної казначейської служби України, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу


ANTIRAID

Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2023 р. Справа № 440/16364/21

Другий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , П'янової Я.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2022 р. (ухвалене суддею Бойко С.С.) по справі № 440/16364/21

за позовом ОСОБА_1

до Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської областіі , Виконуючого обов'язки керівника Управління державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області Лобач Людмили Григорівни

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Виконуючої обов'язки керівника Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області ОСОБА_2 , Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області, у якому просила: визнати протиправним і скасувати наказ виконуючої обов'язки Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області Лобач Л.Г. № 36-о від 08.11.2021 р. про відсторонення ОСОБА_1 від роботи; зобов'язати Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом її допуску до роботи на посаді спеціаліста відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів в Управлінні Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області; стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2022 р. позов задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Виконуючої обов'язки начальника Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області Лобач Л.Г. № 36-о від 08.11.2021 р. Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; стягнуто з Управління державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 111653,63 грн. з утриманням податків та інших обов'язкових платежів; в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2022 р. та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, Закону України Про державну службу, Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.

Позивачка подала до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, та просила стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань апелянта витрати на професійну правничу допомогу, понесені нею при розгляді справи у суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн.

Апелянт подав до суду апеляційної інстанції відповідь на відзив, в якому підтримав вимоги апеляційної скарги та заперечував проти стягнення на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань апелянта витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги відповідача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що позивачка з 03.05.2017 р. працює в Управлінні Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавській області на посаді спеціаліста відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів, що підтверджується записами в трудовій книжці НОМЕР_1 .

08.11.2021 р. Управлінням Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавській області, відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, наказу МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням від 04.10.2021 р. № 2153, пункту 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 р. № 1236, наказу Державної казначейської служби України від 27.10.2021 № 308 Про заходи щодо вакцинації, винесено наказ № 36-о Про відсторонення від роботи ОСОБА_3 .

Відповідно до вказаного наказу ОСОБА_1 , спеціаліста відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів, відсторонено від роботи з 08.11.2021 р. на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Не погоджуючись із зазначеним наказом, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є протиправним. Крім того, вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень як обов'язкова. Також, відповідач не довів, що обмежувальний захід, у виді відсторонення позивача від роботи, який мав для останньої негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивач не був хворим, а також неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція тощо.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Згідно зі ст. 2-1. Кодексу законів про працю України (в подальшому КЗпП України), забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України Про запобігання корупції, а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Не вважаються дискримінацією у сфері праці встановлені цим Кодексом та іншими законами дії, а також обмеження прав працівників, що залежать від властивих певному виду робіт вимог (щодо віку, освіти, стану здоров'я, статі) чи обумовлені необхідністю посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5-1 КЗпП, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 1 Закону України Про державну службу від 10.12.2015 р. № 889-VIII (в подальшому Закон України № 889-VIII) встановлено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; управління персоналом державних органів; реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. (ч. ч. 1-3 ст. 5 Закону України № 889-VIII).

Відповідно до приписів статті 72 Закону України № 889-VIII, державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов'язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків приймається відповідно керівником державної служби або суб'єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі: наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження; впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи; перешкоджання в інший спосіб об'єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку. Тривалість відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків не може перевищувати часу дисциплінарного провадження. У разі закриття дисциплінарного провадження без притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності йому оплачується у розмірі середньої заробітної плати час відсторонення від виконання посадових обов'язків в установленому порядку. Під час відсторонення від виконання посадових обов'язків державний службовець зобов'язаний перебувати на робочому місці відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку та сприяти здійсненню дисциплінарного провадження. Відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків у разі вчинення ним корупційного правопорушення здійснюється відповідно до Закону України Про запобігання корупції.

Таким чином, статтею 72 Закону № 889-VIII визначений перелік підстав для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків.

Статтею 46 КЗпП встановлені підстави для відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом, а саме у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, визначені наведеною вище нормою Кодексу законів про працю України підстави для відсторонення працівника від роботи можуть бути застосовані й до державного службовця на рівні з іншими підставами для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків, передбачених статтею 72 Закону України № 889-VIII.

При цьому, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним, положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Статтею 30 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов'язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я і публікуються в офіційних джерелах.

Згідно із п. б ч. 1 ст. 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров'я, громадяни зобов'язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення.

Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (ч. 2 ст. 30 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров'я).

Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 133 від 19.07.1995 р. Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб особливо небезпечною інфекційною хворобою є COVID-19 .

Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Основними принципами профілактики інфекційних хвороб в тому числі є дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності (ст. 10 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб).

Відповідно до ст. 11 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Організацію та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів у межах територій, об'єктів, частин і підрозділів, підпорядкованих центральним органам виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Службі безпеки України, забезпечують зазначені органи, підпорядковані їм установи державної санітарно-епідеміологічної служби, медичні служби, а також керівники зазначених об'єктів, частин, підрозділів. Проведення профілактичних щеплень забезпечують центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та органи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Згідно із ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.

У статті 1 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб визначено поняття календар профілактичних щеплень - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, яким встановлюються перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 р. № 1236 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19.12.2020 р. до 31.12.2021 р. установлено на території України карантин.

Пунктом 41-6 Постанови № 1236 визначено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153; відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відсторонення від роботи це призупинення трудових відносин чи проходження публічної служби, яке не пов'язане із дисциплінарним проступком особи, а полягає у тимчасовому увільненні працівника від виконання трудових обов'язків з метою відвернення та/або попередження негативних наслідків. Зокрема, з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення, законодавство України про охорону здоров'я передбачає відсторонення від роботи у разі необґрунтованої відмови або ухилення працівника від обов'язкового щеплення.

Тобто, працівники відсторонюються від виконання роботи у разі ухилення чи відмови від обов'язкового щеплення та лише у порядку, встановленому законом.

Аналіз вищевказаних вимог законодавства вказує, що до обов'язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб. Перелік працівників, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, тобто Міністерством охорони здоров'я. Факт відмови чи ухилення від щеплення має бути належним чином задокументованим, відмова від обов'язкового профілактичного щеплення повинна бути засвідчена лікарем.

Календар профілактичних щеплень в Україні, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 р. № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11.08.2014 р. № 551) Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів.

Календар включає обов'язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов'язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров'я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

У цьому календарі відсутнє обов'язкове щеплення від СОVID-19, однак зазначається, що обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, інший визначений медичний працівник, в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров'я або до місця надання медичних послуг осіб, які підлягають щепленню у день, визначений для проведення щеплень. У разі виявлення медичних протипоказань до щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 11 серпня 2014 року №551, особа направляється на комісію з питань щеплень, створену наказом по закладу охорони здоров'я. Факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником (пункти 7, 15,17 Положення про організацію і проведення профілактичного щеплення, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11 серпня 2014 року № 551)).

Тобто, законодавство визначає порядок фіксації відмови особи від щеплень.

Проте, наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 р. № 2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Тобто фактично обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, Наказом № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.

Разом з тим, наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 р. № 2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, та пункт 19 постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 р. № 1096 про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 р. № 1236 пунктом 41-6, відповідно до якого, зокрема, на керівників установ покладено обов'язок забезпечити контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена вказаним Переліком, набрали чинності з 08.11.2021 р.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачами ні під час розгляду справи у суді першої інстанції, ні під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не надано Акту встановлення випадку ухилення або відмови від профілактичного щеплення проти COVID-19, на підставі якого видано оскаржуваний наказ.

Законом України Про захист населення від інфекційних хвороб встановлено, що єдиною підставою для встановлення юридичного факту відмови особи від обов'язкових профілактичних щеплень є відібране лікарем письмове підтвердження особи відмови від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

Для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Тобто, лише після отримання визначеного законодавством документа у вигляді письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, або ж форми № 028-1/о Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що була затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 02 листопада 2021 року №2394, можна стверджувати про належну фіксацію відмови особи від профілактичного щеплення.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що відсторонення від роботи є втручанням у право позивачки на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому повинно бути нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в право на повагу до приватного життя.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає нагальній суспільній необхідності та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з'ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Згідно із Переліку № 2153, обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я від 16.09.2011 р. № 595. Тобто, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

В кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, необхідно враховувати не тільки Перелік № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 р. по справі 130/3548/21.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем ні під час розгляду справи у суді першої інстанції, ні під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не надано доказів, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивачки від роботи, який мав для останньої негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників та доказів того, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивач не був хворим, а також щодо неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсторонення позивачки від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та відповідач, відсторонивши позивачки від роботи з порушенням вимог законодавства, порушив її законне право на працю, у зв'язку з чим оскаржуваний наказ відповідача необґрунтований та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Частиною 2 статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (в подальшому Порядок №100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 р. № 13 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно із довідкою Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області про заробітну плату спеціаліста ОСОБА_1 , заробітна плата позивача за 2 місяці до відсторонення становила 34 229,63 грн ( за вересень 2021 року -16 970,29 грн, за жовтень 2021 року 17 259,34 грн).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України про визначення святкових та неробочих днів, кількість робочих днів у вересні 2021 року склала 22, а у жовтні 2021 року 20.

Тобто, середньоденний заробіток за останні два місяці роботи перед відстороненням складає ((16970,29 грн +17259,34 грн) / (22 +20)) = 814,99 грн.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що, відповідно до кількості робочих днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу (відсторонення від роботи) з 08.11.2021 року по 23.05.2022 року у розмірі 111 653,63 грн (137 робочих днів х 814,99 грн середньоденна заробітна плата) з відрахуванням обов'язкових платежів.

Щодо витрат на професійну правову допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що стягнення судових витрат стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Статтею 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз'яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19.

Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. у справі № 826/4959/16.

Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених нею при розгляді справи у суді першої інстанції, подано: копії договору про надання правничої допомоги № 206 від 16.11.2021 року, укладеного з адвокатським об'єднанням Кравець і партнери, ордеру; попередній розрахунок витрат на правничу допомогу адвоката від 23.11.2021 р.; акту надання послуг № 883 від 22.11.2021 р.;рахунку на оплату № 1193 від 16.11.2021 р.; квитанцію № 139 від 17.11.2021 р. на суму 5000 грн.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області в розмірі 5000 грн.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2022 р. без змін, оскільки суд першої інстанції в цій частині правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апелянта, спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Щодо стягнення на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань апелянта витрати на професійну правничу допомогу, понесені нею при розгляді справи у суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн., суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених нею при розгляді справи у суді апеляційної інстанції, подано: копії договору про надання правничої допомоги № 206 від 16.11.2021 р., укладеного з адвокатським об'єднанням Кравець і партнери; акта надання послуг № 8 від 12.01.2023 р., відповідно до якого за вказаним договором були надані послуги: відзив на апеляційну скаргу від 10.01.2023 р., загальна вартість послуг: 3000 грн.; рахунку на оплату № 8 від 10.01.2023 р.; квитанції № 24 від 11.01.2023 р., відповідно до якої ОСОБА_1 перераховані кошти у розмірі 3000 грн. адвокатському об'єднанню Кравець і партнери.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2023 р. у справі № 755/2587/17 та Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. у справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. у справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що підготовка відзиву на апеляційну скаргу по цій справі не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачкою як витрати на правову допомогу, у зв'язку з чим витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції підлягають стягненню на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області в розмірі 1000 грн.

Керуючись ст. ст. 243, 271, 286, 308, 322, 325, 326, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської областіі - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2022 р. по справі № 440/16364/21 - залишити без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної казначейської служби України у Решетилівському районі Полтавської області в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді Л.В. Любчич Я.В. П'янова

Джерело: ЄДРСР 110738884

Link to comment
Share on other sites

Це чергове наше рішення, яким захищені конституційні права громадянина України. Суд апеляційної інстанції залишив в силі рішення Полтавського окружного адмінсуду та зазначив, що відсторонення від роботи це призупинення трудових відносин чи проходження публічної служби, яке не пов'язане із дисциплінарним проступком особи, а полягає у тимчасовому увільненні працівника від виконання трудових обов'язків з метою відвернення та/або попередження негативних наслідків. Зокрема, з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення, законодавство України про охорону здоров'я передбачає відсторонення від роботи у разі необґрунтованої відмови або ухилення працівника від обов'язкового щеплення.

Тобто, працівники відсторонюються від виконання роботи у разі ухилення чи відмови від обов'язкового щеплення та лише у порядку, встановленому законом.

Аналіз вищевказаних вимог законодавства вказує, що до обов'язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб. Перелік працівників, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, тобто Міністерством охорони здоров'я. Факт відмови чи ухилення від щеплення має бути належним чином задокументованим, відмова від обов'язкового профілактичного щеплення повинна бути засвідчена лікарем.

Єдина неприємна ситуація це з витратами на правову допомогу де суд їх зменшив з 3000 грн до 1000 грн. Дуже дивне сприйняття суддями реальності та витрат на підготовку заперечень. В іншому черговий суд та судді дають приклад того, що в Україні є незалежний суд, що поважає права людини та Конституцію України.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Ще в перший день війни антивірусна програма успішно ліквідувала (віртуальний) коронавірус.

Та деякі наші судді виявились зараженими іншим вірусом - хронічного дефіциту здорового глузду:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/110794129

 

Категорія справи № 159/6835/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: 11.05.2023. Зареєстровано: 12.05.2023. Оприлюднено: 15.05.2023.
Дата набрання законної сили: 10.05.2023
Номер судового провадження: 22-ц/802/28/23

Державний герб України

 

Справа № 159/6835/21 Головуючий у 1 інстанції: Панасюк С. Л. Провадження № 22-ц/802/28/23    Доповідач: Федонюк  С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2023 року   місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Осіпука В. В., Матвійчук Л. В.,

з участю: секретаря судового засідання Губарик К. А.,

розглянувши у місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Управління освіти Виконавчого комітету Ковельської міської ради, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11) на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2022 року,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона працює у відповідача підсобним робітником. Наказом № 158 її було відсторонено від роботи з 08.11.2021 без збереження заробітної плати до усунення причин відсторонення наявності щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, підтверджених документально.

Позивач вважає, що відповідно до трудового договору вона не має перед відповідачем зобов`язання проходити щеплення проти COVID-19, а відповідач не має повноваження відстороняти її від роботи з підстави відсутності щеплення.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ про відсторонення її від роботи та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2022 року позов задоволено.

Визнано наказ № 158 від 05.11.2021 року директора Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) м. Ковеля (ЗДО № 11) в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 протиправним та скасовано його.

Допущено ОСОБА_1 до роботи на посаді підсобного робітника Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) м. Ковеля (ЗДО № 11).

Стягнуто із Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) м. Ковеля (ЗДО № 11) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи з 08.11.2021 по 09.03.2022 в розмірі 23999 грн 64 коп., з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) м. Ковеля (ЗДО № 11) в дохід держави судовий збір в розмірі 1816 грн.

Допущено негайне виконання судового рішення в частині допущення ОСОБА_1 до роботи та стягнення на її користь усієї суми середнього заробітку.

Не погодившись із даним рішенням суду, відповідач Заклад дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) м. Ковеля (ЗДО № 11) подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Сторони по справі, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явились.

Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності учасників справи, відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи та причини неявки учасників справи суд апеляційної інстанції визнає неповажними.

У зв`язку з неявкою в судове засідання учасників справи фіксування судового засідання, у відповідності до вимог ст. 247 ЦПК України, не здійснюється.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню з наступних підстав.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст.263 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що жодна норма законодавства, наведена ним у рішенні, не вимагала від роботодавця не допускати до роботи працівника, який не зробив щеплення, а дії відповідача до 08.11.2021 не доводять, що він належно попередив позивача про наслідки відмови і ухилення від вакцинації. Також суд зазначав, що відповідач здійснив відсторонення позивача від роботи лише на підставі відсутності у неї необхідних довідок щодо вакцинації 08.11.2021, у перший день дії наказу переконався що їх немає і відразу ж відсторонив, що є невірним і порушує її права, які тепер підлягають захисту.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює на посаді підсобного помічника Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11) з 04 листопада 2014 року, що підтверджено копією трудової книжки (а.с.4-5).

Відповідно до письмового повідомлення «Про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19» від 28 жовтня 2021 року № 01-28/167 ОСОБА_1 попереджено 05 листопада 2021 року під підпис про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 та останньою отримано копію цього документу.

Наказом ЗДО № 11 № 133/к/тр від 05 листопада 2021 року ОСОБА_1 з 08 листопада 2021 року відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19.

З наказом позивачка ознайомлена 05 листопада 2021 року, однак від його підпису відмовилась, про що складено акт про відмову від підпису (а.с.28).

Згідно з пунктами "б", "г" статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі -Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2» було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України N 66 від 14 квітня 1995 року (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи й організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XIIта Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу".

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працювала у Закладі дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11) на посаді підсобного робітника.

Завідувачем ЗДО КТ (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11) було видано повідомлення ОСОБА_1 №01-28/167 від 28 жовтня 2021 року «Про обов`язкове профілактичне щеплення відCOVID-19» за змістом якого позивачку повідомлено, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України, щеплення від COVID-19 є обов`язковим для працівників закладів освіти, у тому числі дошкільної освіти, та запропоновано позивачці до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я від 26 вересня 2011 року № 595. Також повідомлено про те, що відсутність одного із зазначених документів буде підставою для відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Відповідно до пункту 4 Положення «Про заклад дошкільної освіти», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. № 305 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 2021 р. № 86) далі Положення)), заклад дошкільної освіти є юридичною особою та діє на підставі власних установчих документів, які розробляються та затверджуються засновником (засновниками) відповідно до законодавства та цього Положення.

Підпунктом 3 пункту 6 Положення встановлено, що ясла-садок це заклад дошкільної освіти для дітей віком від одного до шести (семи) років (для дітей з особливими освітніми потребами - від одного до семи (восьми) років), де забезпечуються догляд за ними, розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти, у складі якого на підставі письмового звернення одного з батьків або іншого законного представника дитини з особливими освітніми потребами утворюються інклюзивні групи.

Відповідно до змісту робочої інструкції підсобного робітника №4 від 11 жовтня 2019 року, затвердженої директором Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11), підсобний робітник (кухонний робітник), зокрема, доставляє продукти харчування і продовольчу сировину з комори до харчоблоку, вивантажує їх із тари, викладає хліб, ставить склянки з напоями, миє столовий і кухонний посуд, прибори, інвентар, прибирає приміщення харчоблоку та обладнання мийки, тощо.

Ураховуючи характер виконуваних обов`язків позивача, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з дітьми, працівниками кухні, знаходитися в місцях приймання їжі дітьми, ОСОБА_1 підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення відмовилась від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю не надала, у зв`язку із чим відповідач (роботодавець) обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи на час до проведення щеплення.

Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що за характером виконуваних обов`язків підсобного працівника, які пов`язані з контактами з дітьми та забезпеченням їх харчування і догляду, позивачка підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення відмовилась від проходження вакцинації, відповідач (роботодавець) обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи на час до проведення щеплення.

Судом не враховано те, що держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивачки на працю у дошкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на викладене, колегія суддів суду апеляційної інстанції вважає, що за встановлених у справі обставин завідувач дошкільного навчального закладу правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

У зв`язку із викладеним суд дійшов помилкового висновку про порушення права позивачки на працю.

Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, тому відсутні і правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

До такого ж висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21 та в ряді інших постанов з таких же правовідносин.

При цьому, безпідставним є посилання суду першої інстанції на те, що оспорюваний наказ про відсторонення позивачки від роботи є незаконним у зв`язку із тим, що станом на 05 листопада 2021 року наказ МОЗ України № 2153 від 04 жовтня 2021, яким затверджено перелік осіб, які підлягають обов`язковому щепленню від COVID-19, не був чинним, оскільки суд не звернув уваги на те, що оспорюваним наказом позивачка відсторонена від роботи з 08 листопада 2021 року, тобто з дати набрання чинності наказом МОЗ України №2153 від 04 жовтня 2021 року.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що, рішення суду першої інстанції слід скасувати, та доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11) задовольнити.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2022 року у даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Закладу дошкільної освіти комбінованого типу (ясла-садок) № 11 (Центр розвитку дитини) міста Ковеля (ЗДО № 11), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Управління освіти Виконавчого комітету Ковельської міської ради, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий-суддя

 

Судді:

 

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show